Поняття темпераменту

Під темпераментомрозуміється відносно стійке зако­номірне співвідношення індивідуально-психо­логічних особливостей людини і тварин, яке характеризує динамічну сторону їх психічної діяльності та поведінки.

Розрізняють два най­важливіші аспекти темпераменту – активність і емоційність. Активність характеризує ступінь швидкості, енергійності чи повільності, млявості індивіда у його діях і вчинках, а емоційність – особливості перебігу його емоційних переживань (позитивні чи негативні) та ставлення до явищ чи предметів дійсності (радість, сум, гнів тощо).

Різні вчені робили спроби розкрити природу темпераменту та визначити його показники на основі морфологічних особливос­тей людської голови, товщини нер­вових волокон, будови тіла тощо. У пострадянській психології найбільш поширеною є теорія І. П. Павлова, яка пов’язує ти­пи темпераменту з діяльністю центральної нервової систе­ми. Однак, подальші дослі­дження, проведені російськими фізіологами, показали, що структура основних власти­востей нервової системи є значно складнішою, і існує більша кількість їх поєднань. Крім того, встановлено, що кожна властивість темпераменту залежить не від однієї, а від кількох властивостей нервової системи, і кожна властивість нервової системи виявляється не в одному, а у всіх типах темпераменту.

Виявлено, що тип темпераменту є відносно стійким і мало змінюється під впливом середовища і виховання, але зазнає певних змін у процесі онтогенезу. Відомо також, що він не визначає інших властивостей особистості (характер, здібності), але впливає на їх динамічні прояви. На його ос­нові формується індивідуальний стиль діяль­ності людини – сукупність варіантів діяльнос­ті, які є найбільш прийнятними для людини певного темпераменту.

У генетичних дослідженнях темпераменту необхідно враховувати кілька його особливостей. По-перше, компонентний склад темпераменту залежить від віку людини, оскільки деякі особливості поведінки, характерні для маленьких дітей (наприклад, регулярність відправлення фізіологічних функцій, тривалість сну і т.п.), у дорослих або відсутні, або мають зовсім інше значення. По-друге, методи діагностики динамічних характеристик (анкети, засновані на самооцінці, експертні оцінки, проективні методики, спостереження), як правило, мають значно меншу, ніж, наприклад, тести IQ, статистичну надійність і часто дають різні результати. По-третє, існує традиційна для психології проблема співвідношення темпераменту і характеру. Хоча характер, на відміну від темпераменту, часто пов’язується із змістовною стороною особи, однак, це не дає змоги надійно розрізнити їх прояви. Адже динамічні характеристики діяльності можуть в конкретних випадках визначатися не тільки рисами темпераменту, але і, наприклад, високою мотивацією даної діяльності, тобто власне особистісною рисою.

Труднощі, пов’язані з проблемою розмежування темпераменту та характеру, дають підставу дослідникам вважати, що риси темпераменту в чистому вигляді можуть бути визначені лише у немовлят, коли соціальний досвід мінімальний.

6.1.2. Темперамент у дітей

Близнюкові дослідження виявили, що, починаючи приблизно з 9 місяців життя, у дітей виявляється генетично задана індивідуальність стосовно динамічних характеристик темпераменту – активності (переважно рухової), регулярності (ритмічності появи поведінкових реакцій, наприклад, голоду, здійснення фізіологічних функцій, чергування сну та неспання тощо), пристосовуваності (реакції на нову ситуацію), порогу активності, домінуючого настрою, легкості зміни поведінки за нової ситуації, уваги/наполегливості (тривалості певної діяльності та здатності продовжувати її всупереч перешкодам) і т.п..