Перерахуємо кілька сучасних успіхів геофізики. Палеомагнітні дослідження створили тверду основу для теорії континентального дрейфу, хоча ще зовсім недавно ця теорія була предметом палких суперечок. Вивчення дна океанів призвело до відкриття раніше невідомої на Землі більшої системи піднять – океанічних хребтів. З’явилася гіпотеза про те, що океанічна кора формується у серединно-океанічних хребтах і розростається в боки від їх осьових ліній, створюючи тим самим механізм для дрейфу континентів і утворення основних форм земної поверхні.
Наші знання про внутрішню будову Землі, особливо до глибини 1000 км, суттєво розширилися. Тепер ми не можемо розглядати Землю як абсолютне тверде тіло, яке володіє радіальною симетрією, оскільки були відкриті значні горизонтальні неоднорідності кори і мантії [4, 10, 20, 27, 30, 31].
Перші наукові уявлення про походження Землі відносяться до XVII-XVIII століть. Одну з перших гіпотез запропонував у 1745 р. француз Ж. Бюффон. Згідно з нею, планета утворилася в результаті застигання одного із згустків сонячної речовини, яке викинуло Сонце при катастрофічному зіткненні останнього з великою кометою. Ж. Бюффон оцінив мінімальний вік Землі у 75000 років. Його гіпотеза, таким чином, стала першою спробою наукової геохронології.
Думка Бюффона про утворення Землі (та інших планет) із сонячної плазми була використана в цілій серії пізніших і досконаліших гіпотез “гарячого” походження нашої планети. Серед них, безумовно, ведуче місце займає небулярна теорія Лапласа (1796 р.) та І. Канта (1755 р.). Відповідно до неї, сонячна система утворилася з єдиної розпеченої газової туманності “nebula”. Ця гіпотеза пояснювала багато особливостей будови Сонячної системи. Однак ця гіпотеза нездатна пояснити незвичайне розподілення моментів кількості руху Сонця і планет [10, 13, 19].
Принципово нова ідея була закладена в гіпотезах “холодного” походження Землі. Серед них: метеоритна гіпотеза О. Шмідта (1944 р.), К. Вейцера (1944 р.), Дж. Койпера (1951 р.). До недоліків метеоритної гіпотези належить мала вірогідність захоплення Сонцем холодної газопилової (метеоритної) хмари і труднощі в поясненні концентричної внутрішньої будови Землі. Пізніше академік В. Фесенков (1960 р.) пов’язав походження Сонячної системи із загальними закономірностями формування матерії в космічному просторі.
Розрахунки показали, що при нестаціонарних викидах матерії з надр Сонця могло скластися таке співвідношення кількості руху, що фактично спостерігається між Сонцем і протопланетою хмарою (і планетами). Механізм формування планет близький формуванню їх утворення за метеоритною гіпотезою. Але первинним матеріалом тут слугують конденсовані краплі (хондри) сонячної речовини. Подальша еволюція планет була спрямована на радіогенний розігрів їх надр та часткове плавлення. Значну роль при цьому грали процеси радіоактивного розпаду ізотопів 40К, 238U, 235U та 232Th, вміст яких тоді був набагато вищим.
На даний час теоретично розрахований ряд варіантів радіогенного розігріву надр. Найбільш детально він розроблений і запропонований Є. Любімовою (1958 р.). А. Віноградов експериментально і теоретично пояснив механізм утворення земної кори і гідросфери [17].
Сучасні уявлення і спостереження вчених свідчать про те, що планети та їх супутники утворилися одночасно із Сонцем при конденсації газо-пилевої хмари. По суті, ця теорія – модернізований варіант поглядів Декарта та Канта. “Катастрофічні” гіпотези були відкинуті. Відродилася небулярна гіпотеза.
В теоріях походження Сонячної системи хімічні дані зазвичай ігнорувалися, поки Юрі не вказав на їх важливе значення [4, 13-18].