КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни Економічна і соціальна географія світу Конспект лекцій з дисципліни Економічна і соціальна географія світу розроблений викладачем 1 категорії Рибаченко І.М. Затверджений на засіданні циклової комісії загальноосвітніх дисциплін

 

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ Верстатоінструментальний технікум

НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕХНІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

"ХПІ"

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «Економічна і соціальна географія світу»

 

 

2010 р.

Конспект лекцій з дисципліни «Економічна і соціальна географія світу» розроблений викладачем 1 категорії Рибаченко І.М.

Затверджений на засіданні циклової комісії загальноосвітніх дисциплін, фізичної культури, іноземної мови

Протокол № від « » 2010 р.

 

Голова комісії І.В.Максимова

 

Заступник директора з навчальної роботи І.І.Дідух

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………….4 - 5

Розділ 1 Загальна економіко-географічна характеристика світу. ………5 - 43

Тема 1.1 Політична карта світу …………………………………………...5 - 14

Тема 1.2 Населення світу ………………………………………………..14 -19

Тема 1.3 Взаємодія суспільства і природи.

Світові природні ресурси ………………………………………………..19 - 23

Тема 1.4 Світове господарство …………………………………………23 - 39

Тема 1.5 Глобальні виклики людства…………………………………...39 - 43

 

Розділ 2Регіони та країни світу………………………………………43 - 108

Тема 2.1 Загальна характеристика регіону Європи, його склад ……..43 - 69

ФРН, Велика Британія…………………………………………………..52 - 57

Франція, Італія………………………………………………………. .....57 - 62

Держави-сусіди України ………………………………………………..63 - 69

Тема 2.2 Країни Азії. Загальний огляд ………………………………..69 - 87

Японія, Індія, Китай …………………………………………………….77 - 87

Тема 2.3 Країни Північної Америки…………………………………... 88 - 94

Тема 2.4 Країни Латинської Америки ……………………. ……….. 94 - 101

Тема 2.5 Країни Африки, Австралії та Океанії ……………………101 – 108

 

Розділ 3 Глобалізація і регіоналізація світу ………………………. 108 - 119

Тема 3.1 Глобалізація - сучасне світове явище.……………………..108 - 114

Тема 3.2 Регіоналізація світу ………………………………………...115 - 116

Тема 3.3 Економічна інтеграція……………………………………....116 - 119

 

Розділ 4Україна і країни Європи……………………………………119 - 130

Тема 4.1 Місце України в загальноєвропейському

соціально-економічному просторі …………………………………..119 - 127

Тема 4.2 Зв’язки України з країнами віддалених

макрорегіонів світу……………………………………………………127 - 130

Розділ 5Сучасне світове господарство……………………………...130 - 132

Тема 5.1 Риси сучасного світового господарства…………………...130 - 132

 

 

ВСТУП

ПРЕДМЕТ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ СВІТУ

План

1.Предметекономічної і соціальної географії світу

2. Джерела географічних знань та методи географічних досліджень

3. Історико-географічні регіони

4. Видатні економгеографи світу

 

Використання карт:політична карта світу, атласи.

1.Кожна наукова дисципліна робить свій внесок у формування наших уявлень про світ. Роль географії в системі наук унікальна, бо тільки вона одночасно формує уявлення про природу нашої планети і про людське суспільство, створює цілісний образ конкретної території. Минулого навчального року ви вивчали соціально-економічну географію України, досліджуючи закономірності формування, розвитку та розміщення населення і господарства нашої країни. Ці знання вам стануть у пригоді під час вивчення соціально-економічної географії світу. Ви дізнаєтесь про шляхи розвитку світового господарства, засади соціально-економічних відносин між країнами, матимете уявлення про формування політичної карти світу, природні ресурси, динаміку населення, актуальні проблеми людства тощо.

Економічна і соціальна географія світу — галузь науки, яка досліджує географічні закономірності світового господарства, глобальних проблем люд­ства і світогосподарських зв'язків, а також територіальну організацію суспі-льства у світі та окремих країнах з урахуванням інтеграційних процесів у різних регіонах планети.На сучасному етапі соціально-економічна географія виконує низку завдань:

- економіко-географічне вивчення інтеграційних процесів у різних регіонах світу;

-дослідження географії світового господарства і світогосподарських зв'язків;

-політико-географічні дослідження країн світу;

-пошуки нових закономірностей у територіальній організації суспільства;

-вивчення соціально-економіко-географічних аспектів глобальних проблем людства за сучасних умов, коли розпались останні найбільші імперії, в тому числі радянська;

-здійснення українізації соціально-економічної географії, яка полягає у вивченні глобальних процесів, світових закономірностей в контексті їх проявів в Україні;

-дослідження окремих країн, регіонів та їх зв'язків з Україною.

2. Основними методами економіко-географічних досліджень є: статистичний, картографічний, порівняльний, історичний, економіко-математичний, наукової систематизації, районування. Особливе місце посідає метод географічного прогнозування. Без прогнозу неможливо уявити перспективи розвитку будь якої країни або території. Унікальні можливості визначення взаємозв'язків об'єктів, процесів і явищ надають ГІС (геоінформаційні системи).

3.Історико-географічний регіон — це сукупність країн, яка характери-зується спільністю природних умов, фізико- та економіко-географічного положення, умов побуту та господарської діяльності людей, історії і культури народів, схожістю рівнів соціально-економічного розвитку і структур господарства. Основними макрорегіонами світу є Європа, Азія,Англо-Америка, Латинська Америка, Африка, Австралія та Океанія.

4. Найбільш відомими вітчизняними вченими економгеографами є

П. П.Чубинський, С. Л. Рудницький, К. Г. Воблий, О. Т. Діброва. Вагомий внесок у розвиток соціально-економічної географії зробили радянські та російські вчені. Серед них: М. М. Баранський, С. Б. Лавров, В. В. Вольський,

В. П. Максаковський.

 

Розділ 1 ЗАГАЛЬНА ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СВІТУ

Тема 1.1 ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ

План

1. Поняття про політичну карту світу

2. Етапи формування політичної карти світу

3. Типологія країн

4. Державний лад

5. Міжнародні організації та їх групування

Висновок

Використання карт: сучасна політична карта світу,

політична карта світу початку XX ст.

1.Географічна карта, на якій відображено поділ світу на держави та залежні території з нанесенням існуючих кордонів, називається політичною картою світу.

Держави — суверенні політичні утворення, що мають владу на певній території та ведуть на ній господарську діяльність.

Обмежує країну державний кордон — лінія, що відокремлює її від інших країн. До складу державної території входять: площа суходолу, що обмежена державним кордоном, включаючи надра та внутрішні води; територіальні води (акваторія моря або океану, що прилучається до берега в межах 12 морських миль), повітряний простір над державою. Крім того, нині 40 % Світового океану поділено на морські економічні зони. У межах своєї морської економічної зони держава здійснює розвідку та розробку мінеральних та біологічних ресурсів, споруджує і використовує штучні острови, веде наукові дослідження.

Залежні території (колонії) — це країни, що перебувають під владою іноземних держав-метрополій. Вони позбавлені політичного суверенітету та економічної самостійності, їх управління здійснюється на основі спеціального режиму.

2.Головною властивістю політичної карти є динамічність, тобто здатність постійно змінюватися. Політична карта світу формувалася впродовж тривалого часу. У її розвитку умовно виділяють чотири періоди: античний (до V ст.), середньовічний (V—XV ст.), колоніальний( XV —початок XX ст.) та новітній (XX— XXI ст.). Античний період був початком формування перших держав. На політичній карті того часу з'явилися Єгипет, Месопотамія, згодом Давня Індія, Давній Китай, Давня Греція. Пізніше виникали нові імперії: імперія Олександра Македонського, а з часом Римська імперія, які підкорили величезні території Середземномор'я.Середньовічний період ознаменувався занепадом та розпадом величезних імперій у Європі. На їх тлі формувалися нові держави, які зазнали феодальної роздробленості. На сході Європи у VII— IX ст. утворюється держава Київська Русь. Роздроблені європейські держави стали об'єктом загарбання арабів, монголів, норманів. Це змусило феодальні князівства об'єднуватися. В результаті в Європі виникають нові потужні держави, які самі починають захоплювати великі території в різних частинах світу. Спочатку це були Іспанія і Португалія, а згодом Велика Британія і Франція.Колоніальний період розпочався пошуками Іспанією та Португалією судноплавного шляху до Індії. Так у 1492 р. Христофором Колумбом була відкрита Америка. З цього часу починається період розподілу світу на колоніальні імперії.У XVII—XVIII ст. центром політичного та економічного життя в Європі стає Англія. Вона створює найбільшу в історії людства колоніальну імперію, до складу якої увійшли Північна Америка, Австралія, Нова Зеландія, Південна Азія, Східна та Південна Африка, окремі країни на узбережжі Гвінейської затоки. Африки та багато островів в Океанії. Франція набуває сучасних меж та починає колоніальні захоплення у Західній та Екваторіальній Африці, Індокитаї в Азії, в Океанії.У першій половині XIX ст. внаслідок національно-визвольної боротьби здобувають незалежність іспанські та португальські колонії в Латинській Америці. У 1870—1871 рр. відбувається об'єднання феодальних мікродержав на території Німеччини та Італії. Набувши сили, нові створені країни претендують на свою частку світу. Швидко зростає могутність Японії. Величезних розмірів набуває Російська імперія.

Новітній період формування політичної карти світу розпочинається з першої світової війни і включає в себе чотири етапи.

Перший етап охоплює час між Першою та Другою світовими війнами (1914—1939 рр.). Незадоволена перерозподілом світу Німеччина та її союзники (Австро-Угорщина, Італія, Турецька Османська імперія) розв'язують війну за колонії з Великою Британією, Францією, Росією, США, Японією.Війна завершилася поразкою Німеччини та її союзників, що викликало зміни на політичній карті світу. Німецькі колонії були розподілені між країнами-переможницями. Розпалися Австро-Угорська та Турецька Османська імперії. Внаслідок революції в Російській імперії 1917 року виник ряд суверенних держав та Радянський Союз.

Другий етап пов'язаний з ІІ світовою війною та її наслідками.

Третій етап ознаменувався руйнуванням великих колоніальних імперій (середина 50-х – кінець 80-х років).

Четвертий етап формування політичної карти світу розпочинається з кінця 80-х рр..ХХ ст. і триває нині.

Крім суверенних держав, у світі існує понад 40 залежних територій, різних за політичним статусом. Переважно це невеликі острівні володіння.

Особливий статус має Антарктида. Згідно договору від 1 жовтня 1959 р. вона є континентом нейтральним, без кордонів, де заборонена будь-яка господарська та військова діяльність.

3.Держави можна об'єднувати в групи за різними кількісними та якісними ознаками: за площею, чисельністю насенення, особливостями географічного положення, державним ладом. Але найважливішою ознакою країни є рівень її

економічного розвитку. Він визначається за прибутками на душу населення, які для зручності обчислюються в доларах США на рік. Поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розвитку називають типологією держав. При цьому також враховується роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті. Згідно з цим суверенні держави поділяють на чотири типи: високо-розвинені країни (їх близько 40), країни, що розвиваються (понад 130), країни з перехідною економікою (21) та країни з плановою економікою (4).

Високорозвинені країни займають лише ¹/4 площі всіх держав, в них проживає тільки 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже ³/4 ВНП світу. Держави є членами міжнародних економічних та політичних організацій. У їх господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери. За особливостями економіки та місцем країн у світовій політиці виділяють кілька підтипів високо-розвинених держав: країни «великої сімки», малі високорозвинені країни Західної Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.

Країни «великої сімки» (головні країни) — це США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Для них притаманні середні при-бутки 25 000 доларів на рік на людину та високий рівень індустріалізації. Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль має сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров'я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), в якій працює понад 60 % населення. Країни продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Країни «великої сімки» мають вирішальний вплив на світову політику. Всі (крім Японії) є членами НАТО. США, Велика Британія та Франція — ядерні держави, постійні члени Ради Безпеки ООН.

Малі високорозвинені країни Західної Європи — це 15 різних за площею держав. Малими їх називають через підпорядковане значення у світовій економіці та політиці. До цієї групи належать Скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія, Ісландія, країни Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швейцарія, Австрія та європейські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан). їх прибутки становлять 24 000—40 000 доларів на рік на людину. Провідне місце в економіці посідають галузі середнього за складністю технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, значну нестачу сировини, тому зовнішня торгівля для них має величезне значення. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим країнам. Держави здійснюють незначний вплив на світову політику. Деякі з них є партнерами країн «великої сімки» та НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші — нейтральні країни.

Особливий підтип складають переселенські країни, тепер розвинені держави, а в минулому колонії Великої Британії. Це Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Ізраїль. Традиційно до цієї групи відносять й Канаду. Вони мають подвійний характер економіки. З одного боку, як високорозвинені країни, вони вирізняються великими прибутками на душу населення (в середньому 18 000 доларів) та високим рівнем індустріалізації. Але з іншого боку, вони мають аграрно-сировинну спеціалізацію, як і країни, що розви-ваються. Проте, в цих державах висока продуктивність праці та позитивний торгівельний баланс.

До країн середнього рівня економічного розвитку відносять 14 країн: Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію, Мальту, Кіпр, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Латвію, Литву, Естонію та ін. Середні прибутки в них складають майже 14 000 доларів на рік на людину. Ці держави є індустріально-аграрними. Мають рівень індустріалізації, що трохи перевищує середньосвітовий. Важливу роль в їх господарстві відіграє туризм. Країни відчувають значну фінансову та технологічну залежність від більш висо-корозвинених держав. У політичному відношенні мають підпорядковане значення. Більшість з держав є членами НАТО.

Країни, що розвиваються, є найчисельнішою групою держав сучасного світу: на них припадає ¹/₂ площі всіх країн та проживає понад 1/2 населення Землі, проте вони дають тільки 1/5 ВНП світу. Всі країни, що розвиваються, є ко-лишніми колоніями, тому їх головна мета — подолання соціально-еконо-мічної відсталості та залежного положення у світовому господарстві.

Більшість країн цього типу є аграрними. З галузей промисловості переважає добувна. Мінеральну сировину експортують за безцінь. Часто господарство цих країн є монокультурним (з грецької — одне виробництво), тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть одній галузі. В останні десятиліття у деяких країнах, що розвиваються, почалася індустріалізація.

Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та прибутків на душу населення поділяють на кілька підтипів: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни з високими прибутками, дрібні острови з високими прибутками, країни середніх можливостей та найменш розвинені країни.

Групою держав, що найбільш динамічно розвиваються, є нові індустріальні країни (НІК). До них відносять так званих далекосхідних тигрів: Республіку Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг. Згодом до них приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина. Нова хвиля індустріалізації охопила Малайзію, Таїланд, Індонезію. Всі ці країни за короткий проміжок часу, залучивши іноземні кошти, розвили промислові галузі. Пристосувавшись до потреб світового ринку, вони наситили його (за рахунок дешевої робочої сили) недорогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу НІК використовували обладнання та технології розвинених країн. Нині вони самі створюють власний науково-технічний потенціал. Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання НІК були найвищими в світі — 7—12 % на рік, що одержало назву «економічного дива». Галузями міжнародної спеціалізації нових індустріальних країн є виробництво товарів народного вжитку.

До нафтодобувних країн з високими прибутками належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Ірак), а також Бруней, Лівія, Габон та інші, їх прибутки в середньому становлять майже 9000 доларів на рік на людину, хоча коливання цього показника значні. Основна частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу нафти, їх добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. В останній час нафтодобувні країни розвивають й нафтопереробну промисловість, хоча вона поки не має великого значення.

Головною спеціалізацією дрібних островів (Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда, Сейшельські Острови, Бахрейн) є сфера послуг: турис-тичний бізнес та банківська справа. За рахунок цього вони мають прибутки від 6000 до 12 000 доларів на рік на людину.

Найчисельнішим підтипом держав, що розвиваються, є країни середніх можливостей. Ця група об'єднує близько 60 держав Азії, Латинської Америки та Океанії, їх прибутки становлять від 1000 до 2000 доларів на рік на душу населення. Це переважно аграрні країни, деякі монокультурні. Країни середніх можливостей мають значний потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів. Численні іноземні кредити призводять до зрос-тання їх зовнішньої заборгованості.

Найбідніші держави об'єднують у групу найменш розвинених країн світу. Вони займають майже 1/3 площі, де проживає 1/8 населення країн, що розвиваються. За статистикою ООН до цієї групи відносять країни, в яких на одного жителя приходиться менше 500 доларів на рік, питома вага обробної промисловості складає менше 10 %, частка письменного дорослого населення менша 20 %. В останні роки перелік найбідніших країн зріс до 47. До нього зокрема увійшли Афганістан, Бангладеш, Гаїті, Гвінея, Ефіопія, Замбія, Ємен, Камбоджа, Лаос, Малі, Мозамбік, Танзанія, Сомалі, Східний Тімор, Чад та інші.

Третім типом держав сучасного світу є країни з перехідною економікою. До них відносять 12 з країн, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Казахстан, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан, Туркменістан, Грузія, Вірменія, Азербайджан), 8 країн ко-лишнього соцтабору Центральної Європи (Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість. Господарство більшості країн тепер перебуває у кризовому стані. На початку 90-х років XX ст. країни взяли курс на перехід від планової до ринкової економіки. Особливий тип складають країни з плановою економікою. До них належать Китай, В'єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба. Ці держави не відійшли від соціалістичного принципу планування розвитку господарства. Головною формою власності в них залишається державна. За характером перетворень держави поділяють на країни з елементами ринкової економіки, до розвитку яких залучається іноземний капітал, поруч з державною існують інші форми власності, є вільні економічні зони з особливим економічним порядком (Китай, В'єтнам) та країни з централізовано керованою економікою, що не відступають від традиційних для соціалізму планування та зрівнялівки (КНДР, Куба).

4.Державний лад включає в себе два аспекти: форма правління та адмініст­ративно-територіальний устрій. Існують дві основні форми правління: республіка та монархія.

Республіка (з латини — громадська справа) є формою правління, за якою вища влада належить виборним представницьким органам. Вони обираються або прямим всенародним голосуванням, або через довірених осіб. Законодавча влада у республіці належить парламенту, а виконавча — уряду (кабінету міністрів). Із 193 суверенних держав світу республіками є 149, тобто ³/4 від їх загальної кількості. Розрізняють республіки президентські та парламентські. При президентській республіці президент має дуже широкі повноваження. Він є не лише головою держави, але й очолює уряд. Парламентська республіка ґрунтується на верховенстві парламенту. Роль президента при цьому є переважно представницькою. Уряд, який звітує перед парламентом за свою діяльність, очолює прем'єр-міністр. Існують також парламентсько-президентські республіки, в яких сильний парламент врівноважує наділеного великими повноваженнями президента (Україна, Польща та інші держави).

Монархія (з грецької — єдиновладдя) — це така форма правління, за якої верховна державна влада зосереджена в руках однієї особи, що одержує владу, як правило, за спадком. У сучасному світі лишилося 29 монархій.

Переважна більшість сучасних монархій є конституційними, в яких влада монарха є символічною. Реальна законодавча влада при цьому належить парламенту, а виконавча — уряду. Влада монарха обмежена конституцією: він «панує, але не править» і є символом держави. Конституційних монархій у світі 21. Переважна більшість їх існує в Європі.

На сучасній політичній карті світу збереглося 8 абсолютних монархій, 7 з яких існують в Азії. При такій формі правління вся законодавча та виконавча влада реально сконцентрована в руках монарха. Уряд або інші органи звітують перед ним. Парламент виконує або дорадчу функцію, або зовсім відсутній. Такими державами є Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Бахрейн, Оман, Бруней, Ватикан. Різновидом абсолютної є теократична монархія (з грецької — влада Бога), яку очолює духовна особа. В руках церкви при цьому концентрується не лише духовна, але й політична влада. Теократичними є зокрема такі абсолютні монархії, як Ватикан, Бруней, Саудівська Аравія, Катар.

Третьою, особливою, формою правління є держави у складі Британської Співдружності. Ця форма правління існує з 50-х рр. XX ст. після розпаду британської колоніальної імперії. 14 країн членів Співдружності формально вибрали для себе головою держави, символом вищої влади королеву Великої Британії. Фактично ж ці країни мають свій уряд, який керує державою та са-мостійно розв'язує всі питання. Таку своєрідну форму правління мають, наприклад, Австралія, Нова Зеландія, Канада, Папуа-Нова Гвінея, Ямайка, Багамські Острови, Тувалу.

Своєрідною формою правління є джамахірія (з арабської — народовладдя). Існує вона в одній країні — Лівії. Тут згідно з реформою 1977 р. офіційно були відмінені держава, уряд та політичні партії, а також замінені всі рес-публіканські органи влади постійно діючими виборними органами — народними зборами та народними комітетами. Верховним органом влади вважається Загальний конгрес, який скликається не рідше, ніж двічі на рік. Конституції немає.

Державний лад кожної країни також включає адміністративно-територіальний устрій. Він передбачає поділ держави на певні адміністра-тивні одиниці з урахуванням національних, історичних, економічних, при-родних та ряду інших чинників. Розрізняють дві форми адміністративно-те-риторіального устрою: унітарну та федеративну.

Унітарні держави (з латини — єдність) — це країни, що не мають у своєму складі автономних територіальних одиниць. В них існують єдині органи законодавчої та виконавчої влади, єдина для всієї країни конституція та сис-тема державних органів. Центральні органи влади керують всіма територіями країни. У світі таких держав більшість — 167. Федеративні держави (з латини — союз, об'єднання) поруч з єдиними (федеральними) законами та органами влади мають окремі автономні територіальні одиниці (штати, землі, провінції, республіки тощо). Автономія — це здатність до самоуправління на основі власного законодавства, але в рамках загальнодержавних законів або конституції. У світі налічується 26 федеративних держав. Залежно від ступеня автономії суб'єктів федерації існує два види держав: федерації та конфедерації. Федерація — це єдина союзна держава, до якої входять автономні території, що мають певну юридичну та політичну самостійність. Такими є практично всі федеративні держави, за винятком Швейцарії, яка вважається конфедерацію — союз кількох суверенних держав (23 кантонів), створений для досягнення зовнішньополітичних та військових цілей.

5.Суверенні держави є членами багатьох міжнародних організацій, їх система сформувалася переважно у 50-х рр. XX ст. Міжнародні організації покликані зміцнювати зв'язки між країнами. За своїм значенням вони поділяються на загальнополітичні (ООН, Рух Неприєднання, Рада Європи, Європейський Парламент, СНД) та спеціальні: військові (НАТО, АНЗЮС, АНЗЮК), економічні (ЄС, АСЕАН, ОПЕК), валютно-фінансові (Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку (МБРР), Європейський Банк Реконструкції і Роз-витку (ЄБРР), інтелектуально-аналітичні (Римський клуб) та інші. Деякі з міжнародних організацій є глобальними, інші —регіональними. 192 суверенні держави є членами Організації Об'єднаних Націй (ООН). Це міжнародна глобальна загальнополітична організація, яка створена для підтримки та укріплення міжнародного миру, безпеки та розвитку співробітництва між країнами. Статут О ОН підписала 51 держава на конференції у Сан-Франціско (США) 26 червня 1945 р., невдовзі після завершення Другої світової війни. Він вступив у дію 24 жовтня 1945 р. Ця дата відзначається як День ООН. Україна є членом ООН з моменту утворення цієї організації. Місцем перебування центральних установ ООН є Нью-Йорк (США). Окремі заклади цієї організації є у Відні (Австрія), Женеві (Швейцарія), Найробі (Кенія) та інших містах. Головними органами ООН є: Генеральна Асамблея (ТА) ООН — повноважна розглядати будь-які питання та давати рекомендації членам ООН; Рада Безпеки ООН (РБ) — відповідальна за підтримання миру та безпеки; Економічна та Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР) - розглядає питання в галузі економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, екології, прав людини; Міжнародний Суд ООН розв'язує правові суперечки між державами та надає консультації з правових питань; Секретаріат ООН — забезпечує нормальні умови роботи організації. Його очолює Генеральний секретар ООН, якого призначає Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років. Існують спеціальні організації ООН з окремих питань, зокрема такі як Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародна організація з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародна організація з питань промислового розвитку (ЮШДО), Міжнародна продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та інші.

Рух Неприєднання — міжнародна загальнополітична організація, що охоплює понад 100 країн світу з Африки, Латинської Америки, Азії, Європи. Створена у 1961 р. Штаб-квартира знаходиться у Белграді (Югославія). Метою Руху Неприєднання є підтримка миру та неприєднання до військових блоків.

Рада Європи (РЄ) — одна з найбільш впливових та найчисельніша міжнародна організація у Європі. Заснована у 1949 р. Штабквартира у Страсбурзі (Франція). Тепер її членами є 45 європейських держав. У 1995 р. до Ради Європи вступила Україна. Головними напрямами роботи організації є реалізація прав людини, гуманітарного, правового та соціально-економічного співробітництва, співпраці в галузі культури, екології, інформації. Ця органі-зація визначила європейські символи: прапор та гімн Європи.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) була створена у грудні 1991 р. після розпаду Радянського Союзу, її засновниками були Росія, Україна і Біло­русь. Тепер налічує 12 країн-учасниць. Головними задачами СНД є кординація зусиль країн у військовій, господарській та соціальній сферах. Секретаріат СНД знаходиться у Мінську (Білорусь).

Серед військових міжнародних організацій найвпливовішою є Організація Північноатлантичної Угоди (НАТО). Вона об'єднує 28 країн Європи та Пів-нічної Америки. Угоду про блок було підписано у Вашингтоні у 1949 р. Штаб-квартира НАТО знаходиться у Брюсселі (Бельгія). Основними завданнями організації є гарантування безпеки країнам-учасницям, колективна оборона, підтримання стабільності в зоні Північної Атлантики. 90-ті роки XX ст. були початком розширення НАТО на схід. З 1999 р. новими членами цієї організації стали Польща,Чехія та Угорщина. З 2004 р. — Словаччина, Румунія, Болгарія, Словенія, Литва, Латвія, Естонія. З 2009 р. — Албанія, Хорватія. Україна активно співпрацює з НАТО.

Найпотужнішою економічною та політичною міжнародною організацією є Європейський Союз (ЄС), який об'єднав 27 країн Європи. Він почав створю-ватися у 50-х роках XX ст. Сучасної назви набув у 1993 р. Головними нап-рямками роботи ЄС є співробітництво країн щодо створення внутрішнього ринку, єдиної валютної системи, спільних інтересів у зовнішній політиці, єдиного громадянства Євросоюзу і прозорості кордонів держав тощо.

Головними органами ЄС є: Європейська Рада, що визначає головні політичні напрями ЄС; Європейський Парламент (ЄП) бере участь у підготовці та прийнятті юридичних актів Євросоюзу, формує його зовнішню політику; Рада Європейського Союзу на рівні міністрів іноземних справ чи, за не обхід-ністю, інших міністрів приймає рішення практично з усіх аспектів діяльності ЄС; Європейський Суд забезпечує єдність трактування законів, згідно з угодами ЄС та інші.

Нині активно іде процес розширення Європейського Союзу. У 2007 р. його членами стали Румунія та Болгарія. Мають наміри вступити до ЄС Туреччина, Україна та Грузія.

Висновок. На політичній карті світу зображені держави та залежні території, нанесені їх кордони. Держави є суверенними утвореннями, тобто політичне незалежними. Залежні території (колонії) перебувають під владою іноземних держав. Головною властивістю політичної карти є її динамічність, тобто здатність постійно змінюватися. У формуванні політичної карти світу виділяють чотири періоди: античний, середньовічний, колоніальний та новітній. У XX ст. політична карта світу неодноразово змінювалася. Головними подіями, що спричиняли ці зміни, були Перша та Друга світові війни, розпад колоніальних імперій європейських держав, розпад світової соціалістичної системи. На сучасній політичній карті існує майже 240 держав і територій. З них 193 суверенні країни. У світі ще залишається понад 40 залежних територій.

Поділ країн на групи (типологія) здійснюють за рівнем їх економічного розвитку та значенням у світовій економіці та політиці. Виділяють чотири типи суверенних держав: високорозвинені країни; країни, що розвиваються; країни з перехідною економікою та країни з плановою економікою. Вирішальний вплив та світову економіку і політику мають країни «великої сімки». До них належать США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Країни, що розвиваються, займають майже всю площу Африки, Азії та Океанії, а також всю Латинську Америку. За рівнем економічного розвитку вони є дуже різними. Найбільш розвиненою групою з них є нові індустріальні країни У світі зростає кількість найменш розвинених країн. Україна належить до типу країн з перехідною економікою.За формами правління країни поділяють на республіки та монархії. ³/4 всіх держав є республіками. Монархій лишилося 30. Вони бувають конституційними та абсолютними. Якщо при владі стоїть духовна особа, монархію називають теократичною. За адміністративно-територіальним устроєм держави бувають унітарними (їх переважна кількість) та федеративними. Швейцарія є конфедерацією — союзом суверенних держав.

Суверенні держави є членами міжнародних організацій, які за своїм значенням поділяються на загальнополітичні та спеціальні: військові, економічні, валютно-фінансові, інтелектуально-аналітичні та інші. Найважливішої глобальною організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), що створена для укріплення миру, безпеки та розвитку співробітництва між країнами, її членами є 192 незалежні держави. Україна бере участь у роботі багатьох міжнародних організацій.

 

Тема 1.2 НАСЕЛЕННЯ СВІТУ

План

1. Динаміка зростання населення світу

2. Природний рух (відтворення) населення

3 Трудові ресурси та економічно активне населення.

4. Світові релігії та їх поширення

5. Урбанізація як всесвітній процес

Висновок.

Використання карт: політична карта світу,атласи.

1.Наука, що вивчає кількість населення та причини, які приводять до її зміни, називається демографією (з грецької — народоописання). Зараз у світі вже проживає понад 6,8 млрд чол. (2008 р.). Зростання чисельності населення за історію людства відбувалося різними темпами. Тривалий час кількість людей зростала дуже повільно через низький рівень розвитку виробництва та медицини. На початку нашої ери в світі налічувалося 200-250 млн чол., що втричі менше сучасного населення Європи. Лише у 1820 р. населення Землі досягло 1 млрд чол. Це було початком стрімкого зростання кількості населення — «демографічного вибуху». В історії людства умовно виділяють два «демографічні вибухи», які мають свої особливості. Перший з них відбувався у XVIII—XIX ст. у розвинених країнах Західної Європи після так званих промислових революцій, які піднесли виробництво на якісно новий рівень і забезпечили зростаюче населення товарами народного вжитку. Протягом XX ст. відбувся другий «демографічний вибух», який триває й нині. Найбільш високі темпи природного приросту населення в цей час спостерігаються у бідних країнах, що розвиваються. Народжуваність в цих країнах традиційно була і залишається дуже високою. Проте з початку 70-х років XX ст. спостерігається тенденція поступового уповільнення темпів природного приросту населення Землі. Вважають, що на початку XXII ст. зростання кількості населення планети стабілізується на позначці 11—12 млрд чол.

2.На динаміку чисельності населення різних регіонів та країн впливають два основні процеси: природний та механічний рух населення. Зміна кількості населення в першу чергу відбувається за рахунок біологічних процесів народжуваності та смертності. Різницю між ними становить природний приріст населення. Всі ці показники обчислюються на 1 тисячу осіб.

Сукупність процесів народжуваності, смертності та природного приросту, що забезпечують постійну зміну поколінь називають природним рухом (відтво-ренням) населення.

Залежно від переважання впливу тих чи інших причин на природний рух населення в світі склалося два основних типи відтворення населення, що є характерними для різних типів країн. Для першого (звуженого) типу від-творення населення притаманні низькі та дуже низькі показники народжуваності (10—20 чол./тис.) і невисокої смертності (9—12 чол./тис.), тому й низький природний приріст (1—8 чол./тис.). Такий тип відтворення здебільшого відповідає високорозвиненим країнам світу. Він спостерігається у Європі, Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Японії. Перший тип відтворення є також характерним для більшості європейських країн з перехідною економікою, в тому числі й для України. Головним чинником цього є економічна криза і, як наслідок, досить низький рівень матеріального забезпечення родин. З першим типом відтворення населення пов'язано багато проблем. Одна з них — «старіння нації» - зростання частки людей літнього віку. Це викликає зменшення частки працездатного населення, посилює тиск на медичні та соціальні установи, важким тягарем податків лягає на плечі працюючих, а також призводить до подальшого зниження природного приросту населення. У деяких країнах Європи спостерігається явище депопуляції, коли рівень смертності є вищим за народжуваність. При цьому від'ємний природний приріст поступово веде до вимирання населення.

Другий (розширений) тип відтворення населення характерний для країн, що розвиваються, та азіатських країн з перехідною економікою. Тому він поширений в Африці, Азії, Латинській Америці, Океанії. Для цього типу відтворення населення притаманні високі та дуже високі показники народжуваності (29— 50 чол./тис.) і відносно низька смертність (7—12 чол./тис.). Це спричиняє високий природний приріст (18—30 чол./тис.).

Тип відтворення є головним чинником, що впливає на вікову структуру населення. За віковими ознаками людей поділяють на три групи: діти та юнаки - до 15—19 років, дорослі люди працездатного віку — до 55—65 років залежно від статі та трудових законодавств країн щодо пенсійного віку, літні люди — старші за попередню групу.

Розрізняють два типи вікової структури населення, що відповідають типам його відтворення. Перший (регресивний) тип вікової структури формується при першому типі відтворення населення. Для нього характерна мала частка дітей і юнаків та велика частка літніх людей. Частка людей працездатного віку становить 50—60 %. Такий розподіл населення за віком притаманний переважно розвиненим країнам. Другий (прогресивний) тип вікової структури характерний для країн, що розвиваються, з другим типом відтворення населення. Тут є дуже значною (до половини всього населення) частка дітей і юнаків при вкрай низьких показниках частки літнього населення. Осіб працездатного віку близько 51—55 %.

3.Вікова структура населення насамперед впливає на забезпечення країни трудовими ресурсами. Ними вважаються люди, що здатні до праці. До трудових ресурсів належать здорові люди працездатного віку, працюючі під-літки та працюючі пенсіонери. Але частка людей працездатного віку є визна-чальною для оцінки забезпеченості країни трудовими ресурсами. Цей показник вважається високим, якщо сягає за 60 %, низьким -менше 50 %. Найбільшою часткою людей працездатного віку вирізняється Японія — 68 %. Достатньо високим є цей показник у країнах Європи, США, Канаді. В Україні він складає 56,6 %.

Про ступінь залучення трудових ресурсів у виробництво свідчить по-казник економічно активного населення, тобто частки трудових ресурсів, що реально зайнята, у господарській діяльності. Іншою групою є безробітні. Частка економічно активного населення визначається у відсотках від загаль-ного числа мешканців країни. Вона залежить від ступеня залучення людей у виробництво, часу, що необхідний на освіту, пенсійного віку, закріпленого у законах держави. У високорозвинених країнах показник економічно активного населення становить 50—60 % від загальної кількості жителів, у країнах, що розвиваються, — 30—40 %.

Неоднаковим є й розподіл економічно активного населення за сферами діяльності у виробництві. В розвинених країнах більше половини працюючих зайняті у невиробничій сфері, у той час як у країнах, що розвиваються, 75—

90 % людей працюють у сільському господарстві.

Біологічні, історичні та соціальні причини впливають на співвідношення чоловічого та жіночого населення, тобто впливають на статеву структуру населення. В цілому, у світі чоловіків більші на 34 млн. Це відбувається за рахунок переважання чоловіків у азіатських країнах. В інших регіонах світу за кількістю переважають жінки. Це зумовлено в осно-вному біологічними причинами. Генетично обумовлено, що їх середня тривалість життя є на 5—8 років більшою, ніж у чоловіків.

В Україні жінки становлять 54 % від всього населення, а чоловіки 46 %.

4.Світових релігій три: християнство, мусульманство (іслам) та буддизм. Всі вони виникли в Азії.

Християнство — найпоширеніша релігія. Зараз у світі нараховується до 1,8 млрд християн, тобто майже 1/3 населення планети. Ця релігія склалася на початку І тис. до н. е. у Південно-Західній Азії. Священною книгою християн є Біблія. У сучасному світі християнство поширилося на всі материки. Це основна релігія віруючих Європи, Америки, Австралії та Нової Зеландії. Також християнство сповідують деякі країни Азії {Грузія, Вірменія, Філіппінй) та Африки (Ефіопія, Південна Африка).

У XI ст. через релігійні суперечки християнство розпалося на дві гілки: православ'я та католицтво. А в XVI ст. від останнього відокремився протестантизм.

Другою світовою релігією є мусульманство (іслам). До цієї віри себе відносить майже 900 млн чол., що становить 15 % населення світу. Іслам виник на Аравійському півострові пізніше християнства (лише у VII ст.), тому запозичив у нього деякі риси. Священною книгою ісламу є Коран. Мусульмани вірять у єдиного Бога Аллаха Іслам переважно поширений у Південно-Західній, Центральній та частково Південно-Східній Азії, Північній, Західній та Східній Африці.

Буддизм є третьою за кількістю віруючих світовою релігією. Нині його сповідують понад 400 млн чол., або 6 % населення Землі. Склався буддизм на півночі Індії у VI—V ст. до н. е. Він заперечив існуючий тут поділ людей на стани та проголосив рівні можливості людей до «спасіння». Священні книги буддизму відомі під назвою Трипітака. Нині буддизм поширений у країнах Східної, Південна-Східної та Центральної Азії. У Монголії, Бурятії (Росія) та на Тибеті він набув форми ламаїзму, в якому особлива увага надається магічним заклинанням.

Крім світових, існує багато національних релігій. Найдавнішою з них є

іудаїзм, поширений серед євреїв. Цій релігії вже понад 3000 років. Євреї вірять у єдиного бога Яхве, а свій народ вважають боговибраним. Жителі Індії та Непалу сповідують індуїзм, який освятив поділ людей на стани. У загальних рисах він сформувався у перших століттях нашої ери. Національними релігіями китайців є конфуціанство та даосизм, які склалися у VI—V ст. до н. е. Японці на основі культів природи та предків сповідують синтоїзм. Слід зазначити, що у Китаї та Японії одні й ті ж самі люди сповідують кілька релігій одночасно: окрім названих національних вірувань, ще й світову релігію — буддизм.

У результаті розселення людей, зявився поділ на міське та сільське населення: Сільські — 49 % населення,Міські — 51 % населення.

Справжнім феноменом суспільного розвитку XIX—XX ст. стала урбанізація (з латини — міський) — процес швидкого зростання міського населення, поширення… В останні роки в умовах науково-технічного прогресу в розвинених державах… На чисельність населення певного регіону чи окремої країни суттєво впливають переміщення людей по території, їх…

Тема 1.3 ВЗАЄМОДІЯ СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ. СВІТОВІ ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

План

1. Поняття про природокористування та його види

2.. Поняття про ресурсозабезпеченість

3. Поняття про природні ресурси, їх класифікація:

- Мінеральні ресурси

- Земельні ресурси

- Водні ресурси

- Лісові ресурси

- Рекреаційні ресурси та ресурси Світового океану

Висновок.

Використання карт: політична карта світу, атласи

1.З природи людина вилучає все більшу кількість ресурсів. Лише про-тягом року з надр Землі видобувають понад 120 мрлд т мінеральної сировини. 11% земельного фонду планети складають орні землі. Великі об'єми прісної води залучені у господарство. За останні 200 років майже вдвічі скоротився лісовий фонд планети. З кожним роком зростає залучення природних ресурсів Світового океану для забезпечення потреб людства.

З іншого боку, в результаті господарського використання ресурсів, їх відходи потрапляють у навколишнє середовище. Так, 95 % мінеральної сировини йде у відвали і лише 5 % реально використовуються у виробництві. Щороку в повітря внаслідок всіх видів господарської діяльності надходить значно більше вуглекислого газу, ніж його здатна поглинути рослинність планети. На полях розсіюються до 90 % пестицидів та гербіцидів, які забруднюють ґрунти та ґрунтові води, що стікають у водойми.Внаслідок такого кругообігу речовин між природою та людиною виникли та постійно загострюються глобальні екологічні проблеми. У зв'язку з поширенням негативних наслідків екологічних проблем виникає необхідність раціонального використання природних ресурсів. До них належать сукупність компонентів навколишнього середовища, які люди можуть безпосередньо використовувати у господарстві.

Людська діяльність передбачає різноманітний вплив на навколишній світ.

Це як вивчення та охорона природи, так і її освоєння та перетворення. Систе-му заходів, спрямованих суспільством на вивчення, освоєння, охорону та перетворення географічного середовища, називають природокористуванням. Воно може бути раціональним та нераціональним. Раціональним вважають природокористування, під час якого обсяги залучення природних багатств компенсуються заходами щодо їх відновлення та охорони. Нераціональне — зумовлене значним перебільшенням антропогенного впливу на природні комплекси. Наслідком цього є наростання екологічної кризи.

2.Природні ресурси розміщені на планеті нерівномірно. Забезпеченість ними залежить від запасів, обсягів і темпів їх використання. З метою визна-чення терміну, на скільки вистачить тих чи інших видів природних ресурсів, введене поняття ресурсозабезпеченості. Ресурсозабезпеченість — це спів-відношення між відомими запасами природних ресурсів та розмірами їх ви-користання. Вона розраховується за формулою:

Ресурсозабезпеченість = Запаси ресурсу/Обсяги використання (роки)

Природні ресурси — це сукупність компонентів навколишнього середовища, які люди можуть безпосередньо використовувати на даному етапі розвитку науки і техніки в господарській діяльності.Природні ресурси можна класифікувати за характером відновлення та за належністю до компонентів природи.

За характером відновлення вони поділяються на вичерпні (запаси яких обмежені) та невичерпні (що кількісно є безмежними).

Вичерпні ресурси бувають невідновними (мінеральні та зниклі види рослин і тварин); відносно відновними, тобто ті, що відновлюються дуже повільно (зе-мельні) та відновними (біологічні).Невичерпні поділяють на відносно неви-черпні, кількість яких залишається незмінною, але якість значно погіршується (водні та атмосферне повітря); та дійсно невичерпні, на кількість та якість яких людина не здатна вплинути (агрокліматичні, енергія Сонця, вітру, хвиль, течій, припливів).

3.Мінеральні ресурси є вичерпними та невідновними, їх ще називають корис-ними копалинами. Вони є основою для розвитку головної сфери матеріального виробництва — промисловості. В наш час найбільше використовують понад 200 видів мінеральної сировини, в тому числі в України близько 50. За господарським призначенням корисні копалини поділяють на паливні, рудні та нерудні. За походженням вони бувають магматичними, осадовими та метаморфічними.

Основними паливними ресурсами у світі є нафта, природний газ та кам'яне вугілля, їх запаси розміщені нерівномірно. Найбільші поклади нафти і природного газу зосереджені в країнах Перської затоки, Росії, США, країнах Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Еквадор), Північної (Алжир, Лівія) та Екваторіальної Африки (Нігерія, Габон), Південно-Східній Азії (Бруней, Індонезія). Переважна більшість кам'яновугільних басейнів знаходиться на території США, Росії, Індії та Китаю.

Найбільші у світі запаси залізних та марганцевих руд сконцентровані у Бразилії, Австралії, Південній Африці, Казахстані, Україні, Росії. Руди кольо-рових металів залягають в надрах землі своєрідними поясами. Так, мідні та поліметалеві руди знаходять у складчастих поясах Кордильєр — Анд та Альпійсько-гімалайському поясі, олов'яні руди —- у Тихоокеанському поясі. Алюмінієві руди формуються в корі вивітрювання. Освоєними районами їх поширення є північ Австралії, країни Гвінейської затоки Африки, Карибського басейну, Середземномор'я.

Запаси нерудної сировини розміщені вкрай нерівномірно. Понад 80 % покладів фосфоритів припадає на Росію, США, Казахстан, Марокко. ³/4 ви-добутку калійних солей приходиться на Росію, Канаду, Німеччину та Біло-русь. Найбільше алмазів залягає на території Південної Африки, Австралії та Росії.

Головною проблемою мінеральних ресурсів є виснаження їх родовищ. Існує два шляхи освоєння нових запасів корисних копалин. Перший пов'язаний з комплексним використанням сировини старих родовищ: перехід до видобутку більш глибоких та незручних для розробки шарів. Другий — передбачає пошук та освоєння нових басейнів. Проте на суходолі такі можливості вже обмежені. Тому значну частину мінеральної сировини людина одержує з дна Океану. Нині близько 50 % нафти видобувають з шельфових родовищ.

Найреальнішими способами подолання мінерально-сировинної проблеми є її економне використання, зменшення енерго- та матеріаломісткості виробниц-тва, комплексне використання сировини, пошуки матеріалів-замінників, залу­чення вторинних ресурсів тощо.

Земельні ресурси належать до вичерпних, відносно відновних. Земельним фондом вважають частину земної поверхні, яка придатна для використання у господарській діяльності. Залежно від напрямів використання земельний фонд включає: сільськогосподарські землі (34 %), лісовий фонд (ЗО %), землі антропогенної забудови (2 %), незручні для використання землі (34 %).

Серед сільськогосподарських угідь найважливіше значення мають орні землі, або рілля, (11%) та природні луки й пасовища (23 %). Найбільшими площами ріллі вирізняються США, Індія, Росія, Китай, Канада, площами луків та пасовищ — Австралія, Китай, США, Казахстан, Бразилія.

Головною проблемою використання земельних ресурсів є стрімке скорочення площі ріллі за рахунок розширення міст, будування промислових об'єктів, прокладання шляхів сполучення, розробки корисних копалин кар'єрним способом, створення водосховищ та каналів. Найбільшої шкоди орним землям завдають неправильні методи обробітку: розорювання стрімких схилів, недотримання сівозмін, перевищення норм внесення мінеральних добрив, вторинне засолення внаслідок надмірного зрошення.

Водні ресурси є відносно невичерпними, оскільки їх загальна кількість на планеті залишається незмінною, а якість стрімко погіршується. Прісна вода складає лише 2,5 % об'єму гідросфери. Але людина може використовувати лише її незначну частину. Недоступними для використання на сучасному етапі залишаються води льодовиків (69 % прісної води), більшість підземних вод (30 %), боліт. Найбільшими споживачами води є сільське господарство, промисловість, комунальне господарство, водосховища.

Проблема дефіциту прісної води є актуальною на всій планеті. Вона виклика-на насамперед бурхливим розвитком господарства та постійним збільшенням об'єму стічних вод. Водний дефіцит поки що має регіональний характер. Його особливо відчувають райони сухого та жаркого клімату,1/3 населення світу постійно споживає неякісну воду. Є реальна загроза того, що проблема водного дефіциту переросте в глобальну.

Лісові ресурси належать до групи біологічних, тому вони є вичерпними, але відновними. Лісовий фонд світу займає майже ЗО % площі суходолу. В світі лісові масиви розміщені у двох поясах: північному та південному. У північному (помірному) поясі переважають хвойні породи дерев. Тут найбільші лісові площі мають Росія, Канада та США. Південний (екватор-ріальний та тропічний) пояс охоплює ліси басейнів Амазонки і Конго, а також острови Південне-Східної Азії, східні райони Китаю та південно-східні частини США. В лісах південного поясу переважають листяні породи.

Лісові площі світу постійно скорочуються. Особливо страждають вологі ек-ваторіальні ліси, їх інтенсивно знищують під ріллю в країнах, що розвиваю-ться. Ліси також знищують в районах будівництва та промислового освоєння територій. Багато деревини йде на потреби целюлозно-паперової та меблевої промисловості. В найбідніших країнах використовують ліс як паливо. Голо-вним шляхом подолання проблеми є лісовідновлення, темпи якого мають перевищувати швидкість вирубування лісу.

Рекреаційними називають природні умови та ресурси і суспільні об'єкти, які можуть використовуватися для відпочинку, туризму та охорони здо-ров'я. Рекреаційні ресурси поділяють на природно -рекреаційні та культурно-історичні. До природно-рекреаційних належать морські та озерні узбережжя, гірські області, території з комфортним температурним режимом.

З другої половини XX ст. значну увагу приділяють освоєнню ресурсів Світового океану. Океан багатий на водні (речовини, розчинені у морській воді), біологічні, мінеральні, енергетичні ресурси. У морській воді розчинено понад 70 хімічних елементів, за що її називають «рідкою рудою». Використовуючи новітні технології, з води вже вилучають деякі з них, зокрема бром, йод, магній, кухонну сіль тощо. Біологічні ресурси Світового океану складають морські організми, які використовує людина.

Мінеральні ресурси Світового океану дуже різноманітні. Нині на шельфі океану видобувають нафту, природний газ, кам'яне вугілля, залізні руди, алмази, золото, бурштин тощо. Почалося освоєння ложа Океану. Тут виявлено великі запаси залізно-марганцевої сировини, що значно перевищують запаси суходолу.

Висновок. З розвитком населення і господарства площа навколишнього (географічного) середовища постійно розширюється. Людиною залучається у виробництво все більший обсяг природних ресурсів. Паралельно зростає негативний плив на природу. В результаті цього виникли та загострилися глобальні екологічні проблеми. В наш час переважає нераціональне природокористування. Для розрахунку запасів різних видів природних ресурсів застосовують поняття «ресурсозабезпеченість», яка залежить від загального об'єму наявних ресурсів та темпів їх використання. Природні ресурси класифікують за різними ознаками. За характером відновлення вони поділяються на вичерпні та невичерпні, за належністю до компонентів природи — на мінеральні, земельні, водні, лісові, рекреаційні. Ресурси Світового океану мають комплексний характер.

 

Тема 1.4 СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА МІЖНАРОДНИЙ ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ

План

1. Поняття про світове господарство та міжнародний географічний поділ праці

2. Структура промисловості

3. Географія сільського господарства

Висновок.

Використання карт: політична карта світу, атласи

1.Світове господарство є історично сформованою сукупністю національних господарств усіх країн світу, що пов'язані між собою всесвітніми економічними та політичними відносинами.

Країни мають різні природні умови та неоднаково забезпечені природними ресурсами. Залежно від рівня освіти люди мають різну кваліфікацію. Тому держави спеціалізуються на виробництві лише певних видів продукції та наданні тих чи інших послуг.

Спеціалізація (з латини — особливий) — це переважний розвиток тих га­лузей господарства, для яких на даній території умови є найкращими і більша частина продукції іде на обмін. Спеціалізація виникає залежно від географіч­ного положення країни, природних умов та ресурсів, соціально-економічних умов: рівня розвитку держави, структури економіки, кваліфікованості трудових ресурсів, історичних традицій.

Внаслідок спеціалізації між країнами виникає міжнародний географічний поділ праці — процес спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг.

У результаті міжнародного географічного поділу праці в країнах виникають галузі міжнародної спеціалізації — тобто ті види діяльності виробничої сфери чи сфери послуг, що переважно зорієнтовані на експорт продукції або обслуговування іноземних громадян і насамперед визначають «обличчя» країни в світі. Для того, щоб виникла подібна галузь, по-перше, держава повинна мати переваги у виробництві певної продукції чи наданні послуг перед іншими (хоча б кількома) країнами. Ці переваги можуть полягати у якості товару чи послуги, або ж у їх низькій собівартості. Це визначається багатствами природних ресурсів, сприятливими природними умовами, прогресивними технологіями виробництва. По-друге, для формування галузей міжнародної спеціалізації, має бути попит на продукцію або послуги певної держави. Це означає, що інші країни відчувають потреби в даному товарі чи послузі, оскільки самі не мають передумов для їх ефективного розвитку. По-третє, витрати на транспортування продукції до місця призначення, або надання послуги, мають бути економічно вигідними. Інакше собівартість товару або послуги стане занадто високою і попит на неї падатиме. Хоча галузі міжнародної спеціалізації країн є достатньо стабільними, проте й вони з часом можуть змінюватися. Так сталося з «новими індустріальними країнами». Оскільки внаслідок міжнародного географічного поділу праці сформувалися галузі міжнародної спеціалізації, виникла потреба в обміні продукцією між державами. Тому утворився світовий ринок — сфера обміну товарами та послугами між національними господарствами. На світовому ринку відбувається обмін між національними господарствами різних країн. При цьому між країнами складаються певні відносини. Тому світовий ринок став першою умовою існування єдиного світового господарства. Другою умовою формування світового господарства став розвиток великої індустрії. Після промислових переворотів XVI—XVIII ст. у ряді країн Західної Європи та СІЛА, коли ручна праця у промисловості була замінена на машинну, стрімко зросла продуктивність праці. Виробленої продукції вистачало не лише для внутрішнього споживання, але й для обміну. Третьою умовою, без якої світове господарство не могло б існувати, є бурхливий розвиток транспорту. Адже саме він забезпечує обмін товарами на світовому ринку між національними господарствами, перевозить пасажирів до місць надання їм певних послуг. Спершу це був морський транспорт, який з'єднав розділені морем країни, у другій половині XIX ст. відбувся стрімкий розвиток залізниць, а у XX ст. новітні швидкісні види транспорту — автомобільний, авіаційний, електронний — «вбили простір».

Сучасне світове господарство, хоча й є єдиною системою, дуже неоднорідне. Складається світове господарство з різних за рівнем розвитку та галузевою структурою національних господарств, які розвиваються за своїми законами, але не ізольовано одне від одного.

Вся історія людства тісно пов'язана з поступальним, взаємозалежним розвит-ком науки і техніки, що веде до їх постійного вдосконалення. Це явище на-зивають науково-технічним прогресом. Протягом останніх століть неодноразово винаходи у природничих науках виникали докорінні зміни у виробництвіНауково-технічний прогрес у ХХ ст. набув нової форми — науково-технічної революції (НТР), що привів до докорінних змін виробництва на основі запровадження новітніх науково-технічних досягнень і перетворення науки на виробничу силу. Суспільний прогрес став неможливим без широкого розвитку науки та залучення її досягнень у виробництво та побут.

У період НТР паралельно існуют два шляхи розвитку техніки і технологї еволюційний та революційний. Еволюційний шлях передбачає подальше вдосконалення вже існуючих механізмів або технологій, переважно за рахунок кількісних змін. Наприклад, протягом XX с: зростала вантажомісткість літаків або танкерів. В електроніці, навпаки, відбувається перехід до мікропроцесорів, що використовуються у багатьох галузя виробництва. Революційний шлях полягає у переході до якісно нової техніки та технології.

Сучасне світове господарство суттєво змінюється під впливом бурхливого розвитку науки і техніки. Це проявляється у трьох основних напрямах: прискоренні темпів виробництва, змінах у галузевій структурі економіки та зрушеннях у розміщенні господарства.

Суттєві зрушення відбуваються у структурі кожної з галузей. У промисловості зменшується зайнятість у добувній галузі та зростає в обробній. Проте в останній час найшвидшими темпами зростає роль «авангардної трійки» галузей: машинобудування (у період НТР забезпечує господарство машинами та механізмами), електроенергетика (без якої не буде працювати жодна машина) та хімічна промисловість (дає виробництву нові матеріали). На ці три галузі припадає 1/2 всього промислового виробництва світу. При цьому на перший план виходять новітні наукомісткі галузі: мікроелектроніка, приладобудування, роботобудування, авіаракетокосмічна промисловість, хімія органічного синтезу. Одночасно значення старих галузей промисловості (чорна металургія, текстильна та лісова промисловість) скорочується.

У сільському господарстві в наш час зменшується кількість зайнятих у рослинництві та дещо зростає у тваринництві. У рослинництві відбулася «зе­лена революція», яка полягала у запровадженні високопродуктивних сортів

рослин, механізації господарства та меліорації земель. У тваринництві відбувся перехід деяких видів виробництва (птахофабрики, комплекси з розведення великої рогатої худоби) на індустріальні технології. Тобто процеси не лише механізовані, а й автоматизовані — керування відбувається за допомогою машин та механізмів.

У період НТР зростає роль перевезень пасажирів та вантажів. Дещо зменшується значення старих видів транспорту (річкового, морського, залізничного) та зростає новітніх (авіаційного, автомобільного, трубопровідного, електронного). Значно спростила перевезення контейнеризація вантажів. Проте й старі види транспорту зазнають суттєвих змін. Зокрема з'являються нові транспортні засоби: потяги на повітряній подушці та магнітній підвісці, судна на підводних крилах, судна-атомоходи.

Науково-технічна революція змінила товарну структуру торгівлі. Зростає купівля та продаж готових товарів, скорочується — сировини та продовольства. Виникла нова форма торгівлі — технологіями: ліцензіями, патентами, технічним досвідом. Головним продавцем технологій на світовому ринку виступають США, а покупцем — Японія.

У наш час відбуваються суттєві зрушення у розміщенні виробництва. Колись визначальний чинник сировини тепер має другорядне значення. Натомість зростає роль транспорту як чинника. Економіка високорозвинених країн нині працює переважно на імпортній сировині, тому відбувається переміщення господарських об'єктів до морських узбережь. Вплив чинника трудових ресурсів теж збільшується. Це особливо стосується розміщення працемістких та наукомістких галузей. Підвищується роль кваліфікованих кадрів.

Основу сучасного світового господарства складають кілька його осередків. Головними центрами є Північна Америка (на яку припадає 25 % ВВП світу), Західна Європа (дає понад 20 % світового ВВП) та Азіатсько-Тихоокеанський регіон, який найбільш стрімко розвивається (виробляє майже 20 % ВВП світу).

Поглиблення міжнародної спеціалізації та обміну привело до «зрощування» національних господарств груп країн та виникнення нової форми міжнародного географічного поділу праці — міжнародної економічної інтеграції (з латини — об'єднання частин). Вона передбачає глибокі та стійкі взаємозв'язки окремих груп країн, проведення ними злагодженої міждержавної економічної політики. Наслідком міжнародної економічної ін-теграції є формування міжнародних економічних угруповань країн. Вони можуть бути регіональними, тобто такими, що сформувалися на основі спільного географічного положення держав, або ж галузевими, що виникли на основі подібної господарської спеціалізації територій.

Найвідомішими міжнародним регіональним угрупованням є Європейський Союз, Угода про Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА), Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛААІ), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕ АН), Форум «Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво» (АТЕС), Ліга арабських держав (ЛАД), Африканський Союз.

До галузевих міжнародних економічних угруповань належать зокрема ОПЕК (Організація країн-експортерів нафти), СШЕК (Організація країн-експортерів мідних руд) та ІБА (Організація країн-експортерів бокситів). Та-ким чином, сучасне світове господарство складається з великих інтеграційних систем - міжнародних економічних угруповань країн.

2.Паливна промисловість

Паливна промисловість світу забезпечує виробництво енергоносіями, а елек-троенергетику сировиною. Головними її талузями є нафтова, газова та вугільна. їх розвиток залежить від географії паливних природних ресурсів.

Нафтова промисловість розвивається з початку XX ст. і включає в себе наф-тодобувну та нафтопереробну галузі. Нафтодобувна промисловість дає сиру нафту, нафтопереробна — нафтопродукти: бензин, керосин, мазут, реактивне паливо та інші. Нафтові родовища розробляють близько 75 країн світу, в тому числі на шельфі — 45. Але понад половини видобутої нафти споживається за межами місць її видобутку. Тому нафта стала важливим товаром на світовому ринку. Більшість країн чітко поділені на експортерів та імпортерів нафти. Основними постачальниками нафти на світовий ринок е країни, що розвиваються, а її споживачами високорозвинені держави. Найбільше нафти експортують країни Перської затоки (дають на світовий ринок 42 % нафти), Росія, країни Північної (Алжир та Лівія) та Західної (Нігерія та Габон) Африки, країни Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Еквадор), Індонезія, Бруней. Великими імпортерами нафти є Японія, країни Європи, США.

У світі нараховується близько 700 нафтопереробних заводів, які розміщені переважно у високорозвинених державах. Майже 22 % нафтопродуктів виробляється у США, близько 20 % — у країнах Західної Європи. Проте відчутне й поступове збільшення нафтопереробки у країни, що розвиваються. Надпотужні НПЗ вже працюють у Сінгапурі, Саудівській Аравії, Венесуелі, на Багамських Островах.

Газова промисловість набула важливого значення лише у середині XX ст. Родовища природного газу часто знаходяться поряд з нафтовими. Найбільшими його експортерами є Росія, Канада, Нідерланди, Норвегія. Основним способом транспортування газу в межах материків є газопроводи. Для транспортування газу морем створений флот спеціальних суден-метановозів, які здатні перевозити природний газ у скрапленому стані. Головними імпортерами природного газу є Японія, країни Європи, США.

Вугільна промисловість є найстарішою. Нині вона розвивається майже у 60 переважно розвинених країнах світу. Вугілля, як правило, споживається на місці. Лише 10 % його видобутку іде на експорт. Перевезення низькоякісного вугілля нерентабельне, тому об'єктом торгівлі є тільки високоякісне енергетичне та коксівне вугілля. Транспортують вугілля, в основному, морськими суднами та залізничними потягами. Головними експортерами кам'яного вугілля на світовий ринок виступають Австралія, США, Південна Африка, а також Росія, Польща, Китай, Канада. Основними його імпортерами є Японія, країни Європи та Латинської Америки.

Електроенергетика

Електроенергетика в період НТР є однією з галузей «авангардної трійки», що розвивається найбільш динамічно. Хоча вона присутня у господарському комплексі всіх країн світу, проте ³/4 виробництва електроенергії припадає на десять держав: США, Китай, Японія, Росія, Німеччина, Канада, Франція, Ве-лика Британія, Україна та Індія. Розрив у виробництві електроенергії між країнами високорозвиненими та тими, що розвиваються, дуже значний. Більшість електроенергії в світі дають теплові електростанції (ТЕС), їх частка складає 75 %. Гідроелектростанції (ТЕС) виробляють 17,3 % електроенергії світу. Найбільш освоєний гідроенергопотенціал річок Європи (на 60 %) та Північної Америки (на 40 %), найменше — Африки (на 5 %). Високою є частка ГЕС у виробництві електроенергії Норвегії (99,5 %), Бразилії (92 %), Австрії, Колумбії, Перу, Нової Зеландії, Канади. Ці країни мають потужний гідроенергопотенціал та широко його використовують. На атомні електростанції (АЕС) припадає 6,98 % виробленої електроенергії світу. Ці станції використовують енергію розпаду радіоактивних ізотопів урану або плутонію. Як правило, вони будуються у країнах, бідних на інші джерела енергії. Найвищим відсотком виробленої електроенергії на АЕС вирізняються Франція (76 %), Бельгія (61 %). Достатньо високим цей показник є в Угорщині, Швеції, Україні, Німеччині, Республіці Корея.

Вичерпність паливних мінеральних ресурсів, неекологічність ТЕС, небезпечність АЕС, обмеженість гідроенерго-потенціалу річок змусили людство замислитися над можливою новою енергетичною кризою. Це призвело до початку використання нетрадиційних (альтернативних) джерел енергії, хоча поки що їх частка дуже незначна (0,72 %). Проте всі вони мають дві безперечні переваги: використовують невичерпні джерела енергії та є екологічно чистими. Сонячна енергія — найдешевше, але мало використовуване джерело енергії. Енергія вітру використовується людиною з давніх-давен. Вітрові електростанції (ВЕС) доцільніше будувати на морських узбережжях або у передгір'ях. В Україні цей вид енергії вважається найперспективнішим. Геотермальна енергія використовує внутрішнє тепло Землі. На початок XXI ст. у світі працює понад 50 ГеоЕС. Найпотужніша з них «Гейзере» у США. Геотермальні станції прив'язані до сейсмічне активних територій, тому діють у Японії, Ісландії, Італії, Росії, Мексиці, Новій Зеландії, на Філіппінах. Енергію припливів людина здавна використовувала для роботи лісопилок та млинів. Але з появою парового двигуна про неї забули до середини 60-х років XX ст., коли з'явилися перші припливні електростанції (ПЕС) — «Ране» у Франції та Кислогубська у Росії. ПЕС можна будувати лише у районах, де припливна хвиля досягає великої висоти. Такі умови є на окремих узбережжях Канади, Австралії, Росії, Великої Британії. Почали використовувати також інші джерела енергії. Прибійні електростанції споруджені у Норвегії. Завдяки енергії хвиль в Океані світяться маяки та подається вода в акваріуми океанографічного музею в Монако. У майбутньому люди мають намір підкорити енергію морських течій. Перспективною є й біоенергетика. Через малу потужність та територіальну обмеженість альтернативні джерела за прогнозами фахівців навіть у середині XXI ст. даватимуть людству не більше 2—5% електроенергії.

Металургія

Металургія — це група галузей, що виробляють метали та їх сплави, а також надають їм певної форми — виробляють прокат. Сьогодні людству відомо близько 80 металів. Найпоширенішими з них є алюміній та залізо. Сучасні досягнення НТР дозволяють замінити одні матеріали іншими, більш дешевими, проте сталь й досі залишається головним конструкційним матеріалом.

Металургія складається з гірничодобувної промисловості, чорної та кольо-рової металургії. Гірничодобувна промисловість розробляє поклади руд — природної мінеральної сировини, яка містить певну частку сполук металів. Продукцією чорної металургії є чавун, сталь та їх прокат. До складу кольорової металургії належать алюмінієва, мідна, свинцево-цинкова, олов'яна, титаномагнієва промисловості та інші.

Гірничодобувна промисловість розвивається в районах покладів необхідної для металургії сировини. Для чорної металургії вона дає залізні та марганцеві руди, коксівне вугілля та деяку нерудну сировину (флюсові вапняки, вогнетривкі глини), для кольорової металургії - алюмінієві (найчастіше боксити), мідні, поліметалеві, олов'яні та інші руди.

Чорна металургія є дуже матеріаломісткою галуззю. На одному підприємстві відбуваються кілька послідовних стадій переробки сировини, тому вони називаються комбінатами. Виходячи з цього, більшість підприємств чорної металургії у своєму розміщені наближені до сировини: або її повного комплексу (як у Китаї, в Україні, Індії, Казахстані), або ж до її окремих видів (зокрема до родовищ залізних руд у Швеції чи Росії, коксівного вугілля — у Німеччині чи Польщі). Якщо власної сировини мало, комбінати використовують імпортну. У такому випадку металургійні комбінати тяжіють до портів, наприклад, у Японії, Республіці Корея або Італії. Перші позиції в світі за виплавкою сталі посідають Китай, Японія та США. Комбінати чорної металургії України є дуже потужними. Вони дають на експорт стальний прокат, зокрема труби. Навіть у період економічної кризи Україна посідає VIII місце за обсягом виробництва продукції чорної металургії. Чорна металургія є екологічно «брудною» галуззю, до того ж старі родовища сировини виснажені. Тому у високорозвинених країнах нові потужності чорної металургії майже не нарощуються. Тут удосконалюються методи плавлення сталі. Так на заміну старому мартенівському способу, який потребує багато палива та часу, прийшли нові, більш економічні та ті, що дають якісну сталь: киснево-конверторний та електродуговий. У країнах, що розвиваються, навпаки: ця галузь розширюється.

Машинобудування

Є найважливішою галуззю промисловості сучасного світу. Загальне машинобудування є досить металомістким, тому зорієнтоване на споживача та райони чорної металургії. Його основними галузями є важке та сільськогосподарське машинобудування, а також тракторобудування та верстатобудування.

Транспортне машинобудування в наш час розвивається стрімкими темпами. До його галузевого складу входять автомобілебудування, суднобудування, авіа-ракетобудування, залізничне машинобудування. Вони є дуже працемісткими, тому здебільшого тяжіють до великих міст з кваліфікованими кадрами.

Автомобілебудування перетворилося на одну з найбільших галузей не лише машинобудування, але й обробної промисловості в цілому. Нині складають понад 50 млн автомобілів щороку. Найбільшу кількість автомобілів виробляють Японія (майже 1/4 світового виробництва), Німеччина, США, Франція, Південна Корея, Іспанія, Італія. В останні десятиліття були створені автоскладальні заводи у країнах, що розвиваються: Сінгапурі, Бразилії, Мексиці, Аргентині, Південній Африці, Єгипті, на Фглтпінах. Вони працюють на імпортних деталях, використовуючи дешеву робочу силу. Деякі з цих країн, наприклад Республіка Корея, налагодили виробництво власних марок автомобілів та створюють свої філії за кордоном.

Суднобудування втратило своє колишнє значення. Після нафтової кризи 70-х років XX ст. виробництво танкерів значно скоротилося. Змінилися й визнані лідери у цій галузі. Велика Британія, що з початку XIX ст. і до Другої світової війни давала більше половини морських суден світу, тепер опинилася у другому десятку. Нині майже 40 % морських суден світу дає Японія, ще майже 30 % Республіка Корея, на третьому місті з значним відривом знаходиться Німеччина — менше 5 %. Судноскладальні заводи, що використовують імпортні компектуючі, виникли у Сінгапурі, Тайвані, Бразилії, Аргентині.

У період НТР набуло великого значення авіаракетобудування. Його безперечними лідерами є США, Франція та Китай. Роль залізничного машинобудування дещо зменшується. Точне машинобудування стало надбанням другої половини XX ст. Воно подарувало світу новітню продукцію приладобудування, електротехніки і особливо електроніки. Точне машинобудування є наукомістким, тому тяжіє до великих міст-наукових центрів. Якщо у 80-х роках XX ст. найбільше побутової техніки виробляли Японія, США, Німеччина та Франція, то тепер їх потіснили азіатські НІК та Китай. Зокрема світовим лідером зі складання телевізорів радіоприймачів, годинників, пральних та швейних машин нині є Китай.

Отже, трьома головними машинобудівними регіонами світу є: Північна Америка (30 % світового виробництва; тут пріоритетний розвиток мають авіаракетобудування та точне машинобудування; головну роль відіграють США), Західна Європа (дає майже 30 %, в основному продукцію автомобілебудування, верстатобудування та точного машинобудування; безперечна першість тут належить Німеччині) Східна та Південно-Східна Азія (концентрує понад 20 % світового машинобудування; тут переважає електроніка та суднобудування; осередком розвитку галузі виступає Японія, зростає роль НІК).

Хімічна, лісова та легка промисловості

Хімічна промисловість як одна з галузей «авангардної трійки» має стрімкі темпи зростання. Головними регіонами її розвитку є високорозвинеш країни. Нині в світі використовують понад 400 тис. хімічних речовин. Відбувається

процес хімізації — широке застосування хімічних матеріалів та технологій у всіх сферах господарства та побуті. Хімічна промисловість створює речовини, яких не існує в природі. Вони є дешевшими, часто маючи якість кращу за натуральний аналог. Хімічна промисловість має дуже широку сировинну базу: це й мінеральні ресурси й деревина, вода, атмосферне повітря, а також виробничі відходи. Сама хімічна промисловість є величезним забруднювачем навколишнього середовища. До складу хімічної промисловості входять три галузі: гірничо-хімічна (яка видобуває мінеральну сировину для подальшої переробки), основна хімія (синтезує неорганічні сполуки: кислоти, соду, сажу, мінеральні добрива) та хімія органічного синтезу (основною продукцією є полімери — складні високомолекулярні сполуки, які синтезуються переважно з нафти та природного газу: пластмаси та синтетичні смоли, каучук, хімічні волокна, фотоплівка та інші.

Найбільшим регіоном розвитку хімічної промисловості є Європа, на яку припадає 40 % продукції цієї галузі. Стрімкими темпами розвивається хімічне виробництво у Німеччині, Франції та Італії. Старі галузі (содова та мінеральних добрив) тут зорієнтовані на сировину, нові (зокрема нафтохімія), що працюють на імпортній сировині, тяжіють до морських портів. Хімічна промисловість Північної Америки за значенням майже не поступається європейській. США належать перші позиції в світі за синтезом полімерів, виробництвом мінеральних добрив та сірчаної кислоти. Тут на узбережжі Мексиканської затоки склався найбільший в світі район нафтохімії. Третім регіоном високого розвитку хімічної промисловості є Східна та Південно-Східна Азія, потужним осередком якого є Японія, де виробництво базується на імпортній сировині. Швидкими темпами розвивається хімічна промисловість Китаю, яка спеціалізується переважно на виробництві мінеральних добрив, та нових індустріальних країн, відомих хімією полімерів та напівпродуктів для них.

Розвиток галузей лісової промисловості переважно залежить від розміщення лісових ресурсів. У північному лісовому поясі, де значна частка хвойних порід, які широко використовуються у целюлозно-паперовій промисловості, лідерами за заготівлею деревини є США, Канада, Росія та Скандинавські країни..

Легка промисловість є однією ; старіших галузей промисловості, значення з часом не зменшується основними її галузями є тексті швейна, шкіряно-взуттева, хитрої галантерейна.

Текстильна промисловість виробляє тканини .У період НТР іде модернізація обладнання галузі, вдосконалюються технології виробництва, а також скорочується виробництво натуральних тканин за рахунок синтетичних. Головними виробниками тканин є США (безперечний лідер за одержанням натурального шовку та синтетичних тканин і значний виробник бавовняних тканин), Японія (особливо відома натуральним шовком), Китай (належить світова першість у виробництві бавовняних та вовняних тканин), Індія (розвиває бавовняну та джутову промисловості), Бразилія, Мексика, Аргентина (відомі вовняними та бавовняними тканинами), Єгипет (дає якісні бавовняні тканини). Отже, крім високорозвинених країн, текстильна промисловість широко представлена у країнах, що розвиваються. Щодо країн Європи, їх текстильна промисловість переважно обслуговує внутрішній ринок: вироблені тут тканини дуже якісні, проте й дорогі, тому не витримують конкуренції на світовому ринку з більш дешевою продукцією країн, що розвиваються.

Розвитком швейної промисловості вирізняються Італія, Індія, Республіка Корея, які є значними експортерами готового одягу; шкіряно-взуттєвої — Італія. Світовими містами-законодавцями моди в Європі є Париж та Відень, у Північній Америці — Нью-Йорк.

3.Загальна характеристика сільського господарства

Сільське господарство — один з найдавніших видів діяльності людини. Воно прийшло на зміну збиранню дарів природи та полюванню. Навіть нині у цій галузі зайнято близько половини населення світу. Але існують великі відмінності у кількості працюючих в аграрному секторі різних країн. У високорозвинених державах цей показник становить лише 2— 9 % населення, у той час як у країнах, що розвиваються, — понад 75 %, а у деяких африканських державах до 90 %. У с/г України працює близько 20 % людей. Проте повсюдно спостерігається тенденція до скорочення зайнятих у сільському господарстві. Це пов'язано з рядом причин. По-перше, у період НТР відбулася механізація сільського господарства, яка привела до зростання продуктивності праці. В першу чергу це торкнулося високорозвинених країн.

По-друге, від сільського господарства відокремилися галузі харчової та легкої промисловості. По-третє, у деяких високоурбанізованих розвинених країнах продовольство завозиться переважно з-за кордону.

Проте скорочення частки працюючих не означає зменшення значення сільськогосподарського виробництва. Адже для людства залишається актуальною продовольча проблема, яку обґрунтувала Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Ефективність роботи на землі значною мірою визначають аграрні відносини -форми землеволодіння та землекористування, характер діючих у країні законів про землю. За формою власності на землю та їх використання розрізняють дрібнотоварний та високотоварний сектори. Дрібнотоварний сектор представлений невеликими земельними наділами, якими володіють селяни або беруть їх в оренду. У таких господарствах при низькому рівні агротехніки вирощуються споживчі культури. Таке господарювання ледь забезпечує родині прожитковий мінімум. На продаж продукція майже не йде. У деяких країнах були проведені земельні реформи, які ліквідували таку форму аграрних відносин.

Високотоварний сектор являє собою великі, добре організовані господарства, що використовують зрошення земель, мінеральні добрива, сучасну техніку, найману робочу силу, їх виробництво зорієнтоване на продаж. Такі господарства забезпечують не лише внутрішній ринок країни, але й експорт. Головними типами господарства високотоварного сектора є плантації та фермерство.

Фермерство (з латини — орендна пата) є прогресивною формою госпо-дарювання, яке ведеться на власних чи орендованих землях. Воно виникло з розвитком капіталістичних відносин. Метою такого господарства є одержання продукції рослинництва чи тваринництва на продаж. Ферми мають дуже великі площі. Вони використовують найсучасніші технології, дуже чутливо реагують на коливання попиту та пропозиції на ринку, тому здатні швидко змінювати свою спеціалізацію.

У сільському господарстві виділяються дві галузі: рослинництво (землеробство) та тваринництво. Основною галуззю більшості країн, що розвиваються, є рослинництво. Лише у деяких державах цього типу переважає тваринництво, що пов'язано з особливостями природних умов. Так, у країнах Північної Африки і Південно-Західної та Центральної Азії через бідність ґрунтів та посушливість клімату рослинництво майже не розвивається. У високорозвинених країнах головним є тваринництво, яке дає більшу частину продукції сільського господарства. Саме воно забезпечує населення основною частиною білкової їжі (м'ясом та молоком). Рослинництво має другорядну роль. Воно переважно обслуговує тваринництво, через що зростають площі під кормовими культурами.

Основною галуззю рослинництва є рільництво, в якому вирощують зернові, технічні, бульбоплідні, овоче-баштанні та кормові культури. Головними зерновими культурами є «три хліби людства»: пшениця, рис та кукурудза. Найбільшими виробниками зерна в світі є Китай, США та Індія.

Головними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство та птахівництво. За поголів'ям корів виділяється Індія, свиней — Китай, овець — Австралія, виробництвом курячих яєць — Китай. Найбільше м’яса та молока виробляють у країнах Європи та Північної Америки. У більшості країн, що розвиваються, тваринну їжу виробляють та споживають мало.

Транспорт

Забезпечує нормальне функціонування світового господарства і потреби людей у всіх видах перевезень. Транспорт є основою міжнародного географічного поділу праці. Всі транспортні шляхи світу утворюють світову транспорту систему. Нині транспорт щорічно перевозить 100 млрд тонн вантажів та 1 трлн пасажирів.

Основними техніко-економічними показниками роботи транспорту є обсяг перевезень, вантажообіг або пасажирообіг, швидкість, працемісткість, собівартість перевезень, пропускна спроможність трас, маневреніст, залежність від погоди та сезонних змін. Різні види транспорту мають свої переваги і недоліки, тому використовують їх залежно від конкретних умов.

Залізничний транспорт. Основна мережа залізниць склалася на початку XX ст. і нині її розширення є незначним. У наш час залізниці існують приблизно у 160 країнах світу, посідаючи другі місця за вантажообігом (після морського транспорту) та пасажирообігом (після автомобільного). Загальна протяжність залізниць на початок XXI ст. складала 1,25 млн км. У країнах, що розвиваються, будуються нові залізничні траси, у той час як у високорозвинених державах їх протяжність почала скорочуватися. Тут залізниці витісняються автошляхами та авіаційними лініями. Лідером за протяжністю залізниць залишаються США. За ними йдуть Канада, Росія, Індія та Китай. Україні за довжиною залізничних

колій належить XIV місце в світі. Найбільша густота залізничної мережі в Європі — понад 100 км/тис. м . Високим показником густоти залізничної мережі вирізняється Японія — 75 км/тис. км². В Україні цей показник складає 45 км/тис. км².

У період НТР відбулося підвищення екологічності залізничного транспорту за рахунок електрифікації доріг і заміни частини тепловозів на електровози. Найбільшою часткою електрифікованих залізниць вирізняється Швейцарія — 99,5 %. Більше половини доріг переведено на електричну тягу у Нідерландах, Швеції, Італії, Австрії, Україні.

Завдяки запровадженню нових двигунів та безколісних потягів вдалося значно збільшити швидкість на залізницях. Вона сягнула 250—430 км/год. Європа залишається основним регіоном поширення швидкісних залізниць. Вони діють у Франції, Італії та Німеччині. За межами Європи існують швидкісні дороги у СІЛА, Японії та Китаї. Проектується спорудження швидкісних магістралей у Росії, Республіці Корея, Канаді та Бразилії. Підводні швидкісні залізниці працюють у Японії та під дном протоки Ла-Манш у Європі.

Автомобільний транспорт - засіб пересування XX ст. Нині на нього припадає 70 % усієї протяжності світової транспортної мережі. У той час як у розвинених державах 1 автомобіль приходиться на 2—5 чоловік, у країнах, що розвиваються, — на 100—1100 чоловік. У наш час автотранспорт є першим за пасажирообігом, проте лише четвертим за вантажообігом. Це єдиний вид транспорту, який в змозі підвозити вантажі та пасажирів «від воріт до воріт». За останні півстоліття протяжність автодоріг зросла втричі і тепер становить 25 млн км. Особливо важливими є дороги з твердим покриттям, багатосмужні магістралі з кількарівневими розв'язками, які підвищують швидкість просування. Ведеться спорудження автобанів — швидкісних доріг підвищеної комфортності. Найбільша протяжність автомобільних доріг у США (їм належить ¹/4 всієї мережі автодоріг), Індії, Японії та Китаї. Україна за довжиною автомагістралей посідає XIII місце.

Найбільша густота доріг у країнах Західної Європи та в Японії.

Проте автомобільний транспорт має суттєві недоліки.

Морський транспорт є одним з найдавніших, проте і нині зберігає пер-шість у вантажоперевезеннях. 70 % світового товарообігу припадає саме на нього. Бурхливому розвитку морського транспорту у другій половині XX ст. сприяло зростання залежності більшості високорозвинених країн від замор-ського постачання палива та сировини, а також збуту власної продукції. 80 % морських перевезень є міжнародними і лише 20 % каботажними, тобто між портами однієї країни. Одночасно зі зростанням ролі морського транспорту у перевезенні вантажів, він втрачає своє значення у пасажиропотоках. Судна сучасного торговельного флоту світу плавають під прапорами близько 160 держав. Найбільший за тоннажем флот мають Ліберія та Панама, їх першість пояснюється не потребами власного господарства, а наданням розвиненим країнами свого «дешевого прапору». Плавання під прапором країни, що роз-вивається, надає певні пільги. Великий торгівельний флот мають Японія, Норвегія, США, Греція, Росія, Китай. Морський флот України посідає за ва-нтажомісткістю XV місце в світі. Основним товаром, який перевозять морем, є нафта, тому майже ⁴/з всього торгівельного флоту складають судна для рідких вантажів — танкери (з англ. — цистерна).

Географію морського транспорту визначає мережа морських портів, їх у світі існує близько ЗО тис., проте найважливіших, що мають міжнародне значення, — близько 2700. Найбільшими морськими портами світу є Шанхай з вантажообігом 379 млн т/рік (Китай), Сінгапур ~ 363 млн т/рік, Роттердам — 353 млн т/рік (Нідерланди). Найважливіші морські траси проходять через Атлантичний океан. На нього припадає майже ²/з морських перевезень. Зростає роль Тихого океану, частка якого вже становить ¹/₄. На Індійський океан припадає понад ¹/10 об'єму морських перевезень. Більшість шляхів у ньому спрямовані до Перської затоки. Міжнародними морськими каналами є Суецький (Єгипет), Панамський (Панама) та Кільський (Німеччина).

Внутрішній водний транспорт використовує для судноплавства річки, озера та внутрішні судноплавні канали. Він обслуговує переважно внутрішні потреби держав. У зв'язку з невеликою швидкістю та вантажопідйомністю, значною залежністю від сезонних змін, роль у міжнародних перевезеннях внутрішнього водного транспорту незначна. Він посідає останнє місце за пасажирообігом та передостаннє за вантажообігом. Найбільший річковий та озерний флот мають США, хоча за протяжністю внутрішніх водних шляхів вони поступаються Китаю та Росії. У США ³/₄ всіх шляхів припадає на штучні водойми. В Європі найбільшими міжнародними судноплавними річками є Дунай та Рейн, в Азії — Тигр, Ганг та Меконг, в Африці — Ніл, Нігер та Замбезі, в Латинській Америці — Парана та Ріо-Гранде. Для внутрішніх перевезень в Росії найбільше використовуються річки Волга, Об, Єнісей, Лена та ряд судноплавних каналів, що з'єднують Балтійське море з Чорним та Каспійським; в Україні — Дніпро; у Китаї — Янцзи та Великий канал, у Бразилії — Амазонка.

Трубопровідний транспорт виник у середині XIX ст., але великого значення набув у XX ст. Він є найдешевшим для транспортування рідких та газоподібних вантажів. Тому нині посідає третє місце за вантажообігом, поступившись лише морському та залізничному. Трубопроводами транспортується 97% нафти та майже весь природний газ.

Загальна протяжність трубопроводів перевищує 1,5 млн км. З них 700 тис. км складають газопроводи, 500 тис. км — нафтопроводи, решту — продуктопроводи, якими транспортують різні хімічні речовини (аміак, етилен, гас тощо). За протяжністю мереж трубопроводів виділяються США, Росія та Канада. У період НТР виникли підводні трубопроводи. Найдовшим серед них є середземноморський газопровід, що з'єднав Алжир з Італією. Найбільша мережа підводних трубопроводів у Північному морі та Мексиканській затоці. Вже з’явилися перші пульпопроводи, якими транспортують подрібнене вугілля, руди металів, фосфорити, вапняк.

Авіаційний транспорт за темпами свого розвитку випереджає всі інші види транспорту. Повітряні перевезення здійснюються дуже швидко, проте вони є дорогими. Тому використовуються для транспортування вантажів, що швидко псуються: тропічних фруктів, екзотичних квітів, а також пошти. Через високу собівартість перевезень авіатранспорт за вантажообігом займає останнє місце. Проте його роль у перевезенні людей зростає. За цим показником повітряний транспорт поступається лише автомобільному та залізничному, а у міжконтинентальних перевезеннях є навіть першим. Перші позиції за авіаперевезеннями пасажирів посідають США, Японія, Велика Британія, Канада, Франція, Німеччина, Австралія.

Основу світової авіації складає мережа аеропортів. У світі їх нараховується близько 25 тис. Найбільшими серед них вважається 34, причому ¹/₂ з них знаходиться у США. Іноді великі міста обслуговує кілька еропортів: Москву — 5. Нью-Йорк — 3, Париж, Лондон, Токіо, Київ — по 2.

Відомими надзвуковими літаками є «Конкорд» (Франція—Велика Британія) та «Джумбо-Джет» (США), їх швидкість становить близько 2500 км/год. Найбільшим пасажирським літаком в наш час є європейський аеробус А-380, створений спільними зусиллями Німеччини, Франції, Великої Британії та Іспанії. Він вміщує 840 пасажирів. Крім нього, літаками підвищеної пасажиромісткості є «Боїнг-777» (440 чол.) та Іл-86 (330 чол.). В Європі розпочато експерименти зі створення нового аеробуса, розрахованого на 600—800 пасажирів. Аналогічні проекти здійснюються щодо «Боїнгів» у США.

Зовнішні економічні зв'язки

В умовах міжнародного географічного поділу праці та міжнародної економічної інтеграції зростає роль міждержавних економічних стосунків. Головними їх формами є зовнішня торгівля, кредитно-фінансові відносини, науково-технічні зв'язки, надання послуг та міжнародний туризм .

Зовнішня торгівля — найстаріша форма економічних зв'язків між країнами. Вона, з одного боку, забезпечує додатковий ринок збуту продукції, а з іншого, завезення найдешевшої сировини та найновітнішого обладнання. В епоху НТР суттєво змінилася товарна структура міжнародної торгівлі.

³/₄ всієї світової торгівлі припадає на високорозвинені країни. Основним її регіоном залишається Європа. Майже половина її зовнішньої торгівлі зорієнтована на сусідні держави (особливо ЄС), а решта — на США, Японію та країни, що розвиваються. За міжнародним товарообігом та абсолютними розмірами експорту в світі немає рівних Німеччині. Другою за товарообігом є Азія. В ній головними центрами міжнародної торгівлі виступають Японія, Китай, нові індустріальні країни та нафтодобувні держави Перської затоки. Третє місце за обсягами зовнішньої торгівлі посідає Північна Америка, могутнім осередком якої є США. Роль інших регіонів у товарообігу поки що залишається незначною.

Кредитно-фінансові відносини зростають швидше, ніж зовнішня торгівля. Вони проявляються у вивезенні капіталу у двох формах: з одного боку, позичок та кредитів, з іншого, — прямого вкладення грошей у будівництво підприємств на чужій території або придбання вже діючих компаній. Останнє є вигідним внаслідок того, що наближує виробництво товарів та послуг до їх споживача і дозволяє краще вивчати попит та пропозиції на місцевому ринку. Це явище одержало назву «другої економіки». Раніше високорозвинені держави вкладали гроші у господарство країн, що розвиваються. Нині менш ризикованим вважається фінансування інших розвинених країн. Так, США найбільше капіталу вивозять до країн Західної Європи та Канади; країни ЄС вкладають кошти в середині співтовариства та в компанії США. Головна частина японського капіталу спрямована в економіку США та країн Західної Європи. Проте на відміну від інших розвинених країн, Японія до ¹/4 інвестицій вкладає у країни, що розвиваються, особливо нові індустріальні країни Азії та Латинської Америки.

Якщо раніше країни, що розвиваються, були лише об'єктом вкладення грошей розвинених держав, то зараз окремі з них самі вивозять капітал за кордон, наприклад, нафтодобувні та нові індустріальні країни. Крім того, вони все частіше вкладають кошти у компанії США та Західної Європи.

Науково-технічні зв'язки — відносно нова форма співробітництва країн. Вона полягає в обміні та трансфері (купівлі та продажу) науково-технічних знань (патентів, ліцензій, технічної документації), а також у здійсненні міжнародних проектів та розробок, наприклад пілотовані космічні польоти з міжнародними екіпажами на борту.

Усе більше впливає на розвиток світової економіки надання послуг. Раніше

це були переважно транспортні послуги. Так, Норвегію та Грецію називали «морськими візницями». В епоху НТР зросла роль експертно-консультативних послуг (інжинірингу). Особливо вони охопили такі види діяльності, як проектування та будівництво, модернізація промислових підприємств, геологічні розробки тощо. Послуги можуть бути й рекламні, банківські, охоронні, медичні. Це потребує створення мережі установ на території інших держав. 90 % світового експорту послуг та 80 % їх імпорту припадає на високорозвинені країни. Перші місця у торгівлі послугами посідають Японія, США та Німеччина. Японія найбільш відома експортом банківських послуг, США — інжинірингових, рекламних, готельних та страхових.

Однією з форм надання послуг є також міжнародний туризм. Прибутки від нього можна порівняти лише з прибутками від продажу нафти. Сучасний туристичний бум потягнув за собою стрімкий розвиток індустрії туризму. Так, поширилося будівництво готелів, кемпінгів, пансіонатів; створюються туристичні фірми, транспортні організації, навчальні заклади, що готують фахівців з туризму, спеціальні установи торгівлі. Головними видами туризму є оздоровчий (для відпочинку та лікування: пляжний, зимовий, гральний), екскурсійний (пізнавальний), науковий та діловий). Найбільше туристів приваблює Європа. До неї їдуть 65 % всіх мандрівників. Найбільше прибутків від міжнародного туризму одержують США.

Висновок. Світове господарство — це сукупність національних господарств всіх країн світу, що пов'язані між собою всесвітніми економічними та політичними відносинами. Воно склалося внаслідок утворення світового ринку, розвитку великої промисловості та транспорту. Світове господарство остаточно сформувалося у кінці XIX ст. і пройшло такі етапи свого розвитку: аграрний, індустріальний та постіндустріальний. На світовому ринку країни відомі галузями спеціалізації, які склалися в результаті міжнародного географічного поділу праці. Найвищою формою географічного поділу праці є міжнародна економічна інтеграція. Наслідком її є утворення міжнародних економічних угруповань країн: регіональних та галузевих.

Сучасний період розвитку суспільства називають науково-технічною революцією, її головними рисами є універсальність, високі темпи науково-технічних перетворень, докорінна зміна ролі людини у виробництві та військово-технічна революція. Складовими частинами НТР вважають науку, техніку і технологію, виробництво та керування. Науково-технічна революція суттєво вплинула на світове господарство. По-перше, прискорилися темпи розвитку господарства. По-друге, змінився його галузевий склад. Постійно зростає роль невиробничої сфери та скорочується — виробничої. У промисловості найбільшими темпами розвиваються галузі «авангардної трійки»: машинобудування, електроенергетика та хімічна промисловість. По-третє, відбулися зрушення у розміщенні господарства: на географію виробництва менше впливає сировинний чинник, більше — транспортний, трудових ресурсів, екологічний.

У промисловості світу працює близько 20 % населення, вона є найважливішою галуззю виробничої сфери. Близько 80 % промислової продукції дають високорозвинені країни. У структурі промисловості цих держав переважає обробна, а її основними галузями є машинобудування, хімічна промисловість, електроенергетика, кольорова металургія. У країнах, що розвиваються, головними промисловими галузями залишаються добувна, легка та харчова. Паливно-енергетична промисловість у своєму розвитку пройшла три етапи: вугільний, нафтогазовий та перехідний. Паливна промисловість включає нафтову, газову та вугільну промисловості. Найбільше електроенергії у світі виробляють ТЕС (75 %), ГЕС (17,3 %) та АЕС (6,98 %). Нетрадиційними джерелами енергії є сонячні, вітрові, геотермальні, припливні електростанції та біоенергетика.

Машинобудування є найважливішою галуззю промисловості. До його складу входять загальне, транспортне та точне машинобудування. В період НТР пріоритетного розвитку набули автомобілебудування, авіаракетобудування, електроніка. Головними регіонами поширення галузі є Північна Америка, Західна Європа, Східна та Південно-Східна Азія.

Хімічна промисловість забезпечує світове господарство новітніми матеріалами. Вона складається з гірничо-хімічної промисловості, основної хімії та хімії органічного синтезу. Європа, Північна Америка, Східна та Південно-Східна Азія є головними регіонами розвитку хімічної промисловості світу. У лісовій промисловості спостерігається залежність розвитку галузі від розміщення лісових ресурсів. Високорозвинені держави спеціалізуються на виробництві паперу та продукції деревообробної промисловості, країни, що розвиваються, займаються лісозаготівлею. Легка промисловість є однією з найстаріших галузей. У її розміщенні спостерігається зрушення в бік країн, що розвиваються.

У світі спостерігається загальна тенденція до скорочення кількості працюючих у сільському господарстві. Не зважаючи на це, його значення зростає через продовольчу проблему, яка гостро постала у країнах, що роз­виваються. Залежно від особливостей господарювання, у сільському госпо­дарстві виділяють дрібнотоварний сектор, який обслуговує лише власні потре­би родини, та високотоварний, який вирощує продукцію на продаж. Головними галузями сільського господарства є рослинництво (переважає у країнах, що розвиваються) та тваринництво (основна галузь розвинених країн).

Транспортну систему світу складають наземні (залізничний та автомобільний), водні (морський, річковий та озерний) та інші (трубопровідний та авіаційний) види транспорту. Найголовнішу роль у вантажообігу відіграють морський та залізничний транспорт, у пасажирообігу — автомобільний, залізничний та авіаційний. У наш час зменшується значення внутрішнього водного транспорту та зростає роль трубопровідного й авіаційного. Найгустішою транспортною мережею вирізняються країни Європи, США та Японія. В країнах, що розвиваються, також розширюється транспортна мережа.

Сучасне світове господарство не може існувати без різноманітних міжнародних економічних зв'язків. Головними їх формами є: зовнішня торгівля, кредитно-фінансові відносини, науково-технічні зв'язки, надання послуг та міжнародний туризм.

Тема 1.5 Глобальні виклики людства

1. Виникнення і суть глобальних проблем людства 2. Характеристика найважливіших проблем сучасності: 3. Глобальні прогнози

Розділ 2 РЕГІОНИ ТА КРАЇНИ СВІТУ

Тема 2.1 КРАЇНИ ЄВРОПИ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕГІОНУ, ЙОГО СКЛАД

План

1. Загальні відомості про Європу та склад регіону

2. Економіко-географічне положення

3. Природні умови та природні ресурси

4. Населення

5. Господарство

6. Економічні відмінності

Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти Європи, політична карта світу.

Площа регіону — 10,8 млн км².

Населення — 747,5 млн чол.

Склад регіону: 44 суверенних держави та 1 залежна територія.

1.Європа має відносно невелику територію, її площа становить 10,8 млн км , або 7,4 % суходолу. Від північного берега норвезьких островів Шпіцберген до південного берега грецького острова Кріт близько 5000 км, а від мису Рока в Португалії до Уральських гір у Росії — понад 6000 км. Не зважаючи на незначну територію, тут проживає 702 млн чол. (11,3 % населення світу) і сконцентровано понад 1/3 промислового виробництва світу.

На території Європи знаходиться 45 держав і територій. З них 44 суверенних країни, в тому числі й Росія, третина площі якої розміщена в Європі. Крім того, в Європі лежать частина території Казахстану та 4 % площі Туреччини.

Європа — великий політичний центр світу. Всі європейські держави є членами ООН, крім Швейцарії та Ватикану. В країнах Європи розміщені сотні штаб-квартир міжнародних організацій. Найбільше їх зосереджено у Парижі, Брюсселі, Лондоні, Женеві та Відні.

За рівнем економічного розвитку 32 європейські держави відносять до типу високорозвинених країн. Із них 4 є країнами «великої сімки»: Німеччина, Франція, Велика Британія та Італія. У Центральній та Східній Європі знаходяться 12 країн з перехідною економікою.

За формою правління більшість держав Європи є республіками. Монархій 12, серед них майже всі конституційні, наприклад: Велика Британія, Швеція, Іспанія, Данія, Бельгія, Норвегія, Нідерланди та ін. Абсолютною монархією є папська держава Ватикан.

За адміністративно-територіальним устроєм переважна більшість європейських країн є унітарними. Федеративних держав лише 6: Німеччина (у складі якої 16 земель), Австрія (складається з 9 земель), Швейцарія (з 23 кантонів), Росія (має у своєму складі автономні республіки), Бельгія (має 3 автономних регіони) та Боснія і Герцеговина (за конституцією «м'яка федерація» двох утворень Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської).

2.Більшість країн Європи мають невеликі розміри (крім Росії). Лише три держави в регіоні можна віднести за площею до великих: Україну, Францію та Іспанію. Унікальну групу складають європейські країни-карлики, площа яких не перевищує й 500 км²: Андорра, Мальта, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Монако та найменша держава світу — Ватикан (0,44 км²).

В Європі залишилася одна залежна територія (колонія) — Гібралтар, яка належить Великій Британії. Це невелика скеляста ділянка площею 6,5 км², відторгнута в Іспанії у 1704 р. Гібралтар — важливий стратегічний пункт, який дає змогу контролювати вихід із Середземного моря в Атлантичний океан. Тут розміщені британські військові бази. Іспанія оскаржує своє право на Гібралтар, проте переговори з цього питання поки що не дали результатів.

Невеликі розміри більшості європейських країн зумовлюють їх територіальну близькість та транспортну доступність. Державні кордони здебільшого проходять освоєними територіями, які мають добре розвинену транспортну мережу. Часто вони пролягають поблизу важливих економічних центрів. Більшість держав мають приморське положення. Враховуючи великий господарський потенціал регіону та потреби у сировині, на західному узбережжі Європи виникло 7 універсальних портів-велетнів, через які підтримуються економічні зв'язки з державами різних частин світу: Роттердам (Нідерланди), Марсель та Гавр (Франція), Антверпен (Бельгія), Гамбург (Німеччина), Лондон (Велика Британія) і Генуя (Італія). Крізь території країн проходять транзитні залізничні, автомобільні та авіаційні шляхи. Через гірські перевали в Карпатах, Альпах, Піренеях прокладені дороги та пробиті тунелі. Залізничний Євротунель під Ла-Маншем з'єднав Велику Британію з материком. Великі річки, в першу чергу Дунай та Рейн, являють собою зручні судноплавні шляхи. Все це сприяє економічним та культурним зв'язкам між країнами.

Держави Європи є партнерами за багатьма економічними та політичними організаціями, що сприяє їх співробітництву. Ознакою глибокої економічної інтеграції 27 країн було утворення Європейського Союзу. З 2009 р. 26 держав Європи є членами військово-політичного блоку НАТО. Своєрідним гарантом безпеки в регіоні виступають ядерні держави: Велика Британія, Франція, Росія.

Проте між деякими країнами Європи остаточно не врегульовані прикордонні питання, що вносить певні незручності в їх політико-географічне положення. Це притаманно балканським країнам, які виникли у 90-х роках XX ст. після розпаду Югославії. На території Росії ведеться громадянська війна у Чечні. Між Великою Британією та Ірландією й досі не розв'язана територіальна проблема Ольстеру (Північна Ірландія). Існують політичні проблеми, пов'язані з само-проголошеними державами: Придніст-ров'я (на території Молдови), Косово (на території Сербії).

3.Країни Європи наближені до важливих сировинних баз Росії, Північної Африки, країн Перської затоки, що сприяє їх економічному розвитку.

Проте екологічна ситуація в більшості європейських країн залишається складною. Наближеність до зон екологічної кризи негативно впливає на розвиток території

Природні умови європейських країн є в основному сприятливими для освоєння території. Тут немає велетенських гірських споруд, які б розмежовували країни, та занадто посушливих чи холодних районів, які б суттєво обмежували розселення. Тому з давніх-давен в Європі оселялися та вели активну господарську діяльність люди.

Європейський регіон простягається від субарктичного кліматичного поясу на півночі до субтропічного на півдні. Основна його частина лежить у межах помірного поясу з сприятливим температурним режимом та достатньою кількістю опадів. На півночі освоєння території стримується нестачею тепла. Тут можливе землеробство у закритому ґрунті. На середземноморському узбережжі велика кількість тепла та мало вологи. Тому тут культивують теплолюбні посухостійкі рослини. На півдні та сході Європи необхідне зрошення.

Природні ресурси європейських країн дуже різноманітні. Проте за тривалий час використання вони суттєво виснажені. В першу чергу це стосується міне-ральної сировини. З паливних ресурсів європейські країни мають родовища нафти і природного газу, кам'яного та бурого вугілля, горючих сланців їх родовища приурочені до осадового чохла платформ та передгірських прогинів. Більшість європейських країн недостатньо забезпечені на нафту та природний газ. Основні басейни цих енергоносіїв розміщені в Росії (Волго-Уральський) та на шельфі Північного моря, де їх розробляють Велика Британія і Норвегія. Значні поклади природного газу мають також Нідерланди та Румунія.

Кам'яне вугілля видобувають в Європі вже кілька століть. Біля його басейнів формувалися старі промислові райони. Ланцюг кам'яновугільних родовищ тягнеться крізь усю Європу: від Великої Британії до України. Унікальними за покладами басейнами є Донбас (Україна, Росія), Верхньо-Сілезький (Польща), Рурський (Німеччина), Остравсько-Кар-вінський (Чехія). Значні поклади вугілля також мають Велика Британія та Франція. Проте з середини XX ст. через виснаження ресурсів собівартість кам'яного вугілля зросла. Частину шахт було закрито. До Західної Європи почали завозити дешеве американське, австралійське та південноафриканське вугілля. Німеччина посідає І місце в світі за видобутком бурого вугілля. До 1/3 світового видобутку цього низькокалорійного палива зосереджено у країнах Центральної Європи: Польщі, Чехії, Угорщині, Болгарії, Югославії. На горючі сланці батата Естонія.

Рудні ресурси Європи приурочені до щитів давніх платформ або поясів складчастості. Найбільшими покладами залізних руд вирізняються Росія, Україна та Швеція. Старі сильно виснажені залізорудні басейни є у Франції, Великій Британії, Польщі. Руди кольорових металів залягають суцільним поясом на півдні Європи. Тут видобувають мідні та поліметалеві руди (Іспанія, Югославія, Румунія, Болгарія), боксити (Франція, Хорватія, Греція, Угорщина}, ртутні руди (Іспанія, Італія). Найбільшим у Європі міднорудним басейном є Люблінський у Польщі. Багато родовищ мідних руд також є в Росії на Уралі. Україна посідає перше місце в світі за видобутком мар-ганцевих руд. Значні запаси уранових руд сконцентровані у Швеції та Франції.

З нерудних ресурсів в Європі виділяються поклади калійних солей (Німеччина, Білорусь, Україна, район Приуралля в Росії), самородної сірки (Польща, Україна), графіту (Чехія), каоліну (Україна, Німеччина), будівельного каменю (українського граніту, італійського білого мармуру).

Більшість країн Європи добре забезпечені водними ресурсами. Дефіцит води через кліматичні особливості відчуває південна та східна її частини. Найбільший гідроенергопотенціал мають річки Скандинавських гір (у Норвегії сконцентровано 1/₃ всього потенціалу гідроенергії Європи) та Альп.

Переважна частина регіону багата на земельні ресурси. Найкращі в світі ґрунти — чорноземи — знаходяться на території України, півдні Росії, в Угорщині. Родючі бурі лісові ґрунти вкривають більшу частину Середньої Європи. На Середземноморському узбережжі сформувалися багаті на поживні речовини коричневі ґрунти. Менш якісні земельні ресурси на півночі Європи: тут поширені кислі підзолисті ґрунти, які придатні для освоєння за умов інтенсивної меліорації, та тундрово-глеєві, що майже не використовуються у землеробстві.

Лісові ресурси більшості європейських країн були сильно виснажені у минулі століття у зв'язку з будівництвом та розорюванням ґрунтів. Тепер вони збереглися переважно у північних районах, у зоні тайги та в горах. «Лісовим цехом» Європи називають Скандинавські країни (особливо Фінляндію та Швецію), які постачають деревину та лісоматеріали на європейський ринок. Величезні площі під лісами має європейська північ Росії. Багатими на ліс є також Білорусь, Австрія, Албанія.

Країни Європи мають найрізноманітніші природно-рекреаційні ресурси, які є основою для розвитку курортного господарства. Серед морських курортів відомі Лазурний Берег (Франція), Італійська Рив'єра, Золоті Піски (Болгарія), Мальта, Балеарські Острови (Іспанія) та ін. Серед гірських курортів найбільш відомі Швейцарія, Австрія, Словаччина, Норвегія. Величезними є й культурно-історичні цінності регіону, тому туристів приваблюють Афіни, Рим, Ватикан, Париж, Лондон, Краків та багато інших міст-музеїв.

4.Для демографічної ситуації сучасної Європи характерні найнижчі показники природного руху населення. У деяких країнах природний приріст припинився, а в окремих відбувається навіть депопуляція. Це ознаки І типу відтворення населення, який тягне за собою багато проблем. Виключенням є лише Албанія, де з релігійних причин зберігається ІІ тип відтворення населення та дуже високі показники природного приросту — 18 чол./тис. Механічний рух населення регіону визначають зовнішні економічні міграції. Країни Західної Європи мають додатне сальдо міграції, особливо Німеччина, Франція, Велика Британія, Швейцарія, Австрія, країни Бенілюксу, Швеція. Сюди у пошуках роботи переїжджають жителі Південної, Центральної та Східної Європи, Північної Африки, Туреччини, Південної Азії, островів Карибського моря. За кількістю їх найбільше у Німеччині — майже 5 млн, а за часткою від загальної кількості населення у Швейцарії — 15%. Головною причиною таких міграційних потоків є зацікавленість у високих заробітках і комфортних умовах життя та праці.

За національною структурою населення більшість країн Європи є однонаціональними, оскільки етнічні межі в основному збігаються з державними кордонами. Багатонаціональних країн лише шість: Велика Британія, Іспанія, Швейцарія, Молдова, Україна та Росія. Двонаціональною є Бельгія.

Більша частина європейських народів говорять мовами індоєвропейської мовної родини. Вона представлена тут кількома мовними групами: романською (італійська, французька, іспанська, португальська, румунська мови), германською (німецька, англійська, швецька, датська, норвезька), слов'янською (українська, російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська), балтійською (латвійська та литовська), кельтською (ірландська, валлійська, бретонська). Особливе місце посідають грецька та албанська мови, не схожі з жодними іншими європейськими мовами. Найпоширенішою у Європі є німецька мова. Нею користуються у шести країнах.

У карликових державах склалися особливі мікронації на основі великих сусідніх народів: андорці (на основі каталонців Іспанії), ліхтенштейнці (на основі австрійців та германошвейцарців), монегаски (на основі французів та італійців), санмаринці (на основі італійців). Вони користуються мовами націй, від яких походять, але мають власну своєрідну культуру.

За релігійною приналежністю більшість народів Європи сповідує християнство. Католицтво переважає у Південній та Центральній Європі; протестантизм — у Північній Європі та Великій Британії; православ'я — у Східній та Південно-Східній Європі. Мусульманство (іслам) є релігією народів Приуралля. Іслам також сповідують в Албанії, Боснії і Герцеговині, Косовому.

Для системи розселення Європи притаманні висока густота населення (69,2 чол./км²⁾ та високий рівень урбанізації. Європа — один з трьох ареалів світу з максимальною густотою населення. Рівень урбанізації в Європі стано-зить близько 70 %. Найбільшими її показниками є Монако — 100 %, Бельгія — 97 %, Сан-Марино – 94%, а також Велика Британія, Нідерланди, Люксембург та Мальта — 89 %. В Європі існує понад 60 міст-мільйонерів. Найбільшими містами регіону є Великий Лондон (13,9 млн чол.), Великий Париж (11,3 млн чол.), Москва 9,2 млн чол.) та Мадрид (5 млн чол.). • Києві проживає майже 2,7 млн чол. Для розвинутих країн Європи притаманним стало явище субурбанізації — відтік частини населення з міст у передмістя.

Європа — батьківщина міських агломерацій. Найбільшими з них є Лондон-:ька, Паризька, Голландська, Рурська, Верхньо-Сілезька. Як результат зростання сусідніх агломерацій у Західній Європі сформувалися мегаполіси Англійський та Прирейнський (Рандстад), у кожному з них проживає 30—35 млн чол.

5.У галузевій структурі господарства регіону переважають про-мисловість та сфера послуг. У промисловості основними галузями є електро-енергетика, наукомістке машинобудування та хімічна промисловість. Однак зотрати на науково-дослідницькі роботи тут нижчі, ніж у США. У деяких країнах Франція, Данія, Нідерланди) значну роль відіграє сільське господарство, яке є високоінтенсивним і високотоварним. Основна форма власності в ньому — фермерська. Західна Європа — потужний фінансовий центр світу, її фінансовими столицями є Цюрих (Швейцарія), Франкфурт-на-Майні (Німеччина), Лондон (Велика Британія). Європейські країни мають великі контрасти у прибутках на душу населення. Найбільшими вони є у Люксембургу та Швейцарії, найменшими у Молдові.

Промисловість країн Європи сформувалася під впливом трьох основних чинників: природно-ресурсного (на нього зорієнтовані старі промислові райони), транспортного та трудових ресурсів (біля них сформувалися нові промислові центри та вузли).

Паливно-енергетична промисловість більшості країн базується на імпортній сировині. У деяких країнах використовують власне кам'яне та буре вугілля, а також нафту та природний газ. Нафтопереробна промисловість переважно тяжіє до транспортних шляхів (морських портів або ліній нафтопроводів), якими імпортна нафта надходить у регіон з країн Перської затоки, Північної Африки та Росії. Найпотужніші нафтопереробні заводи Європи працюють у морських портах Італії, Франції, Німеччини та Нідер-ландів. Основу електроенергетики складають великі теплові електростанції, які дають 55 % електроенергії регіону. Більшість ТЕС працює біля великих міст або у районах видобутку вугілля. Зростає попит на природний газ. Великого значення набули атомні електростанції, на яких виробляється 27 % електроенергії Європи. Особливого розвитку вони набули у країнах, що мало забезпечені паливними ресурсами. У своєму розміщенні АЕС тяжіють до споживача, для водопостачання будуються переважно біля річок. Найбільшою часткою атомної енергетики у паливно-енергетичному балансі вирізняються Франція (76 %) та Бельгія (61 %). Більше третини електро-енергії АЕС виробляють у Швеції, Україні, Швейцарії, Угорщині, Німеччині, Іспанії, Фінляндії. Через природні умови гідроелектроенергетика у більшості країн Європи має допоміжне значення. Виключення становлять лише гірські країни, де частка ГЕС є значною, це: Норвегія (99,5 %), Албанія (50 %), Швейцарія (50 %), Швеція (50 %). З альтернативних джерел енергії європейські країни застосовують електростанції: геотермальні (Ісландія, Італія, Угорщина), припливні (Франція, Росія), прибійні (Норвегія), вітрові (Німеччина, Нідерланди, Україна), а також використовують енергію хвиль (Монако).

Металургійна промисловість у країнах Європи сформувалася ще з часів промислових переворотів XVIII— XIX ст., як базова галузь, що забезпечила розвиток машинобудування. Старі райони чорної металургії тяжіють до сировини: здебільшого до родовищ коксівного вугілля (Німеччина, Польща, Чехія), рідше до залізорудних басейнів (Швеція, Люксембург, Уральська та Центральна металургійні бази Росії). У деяких країнах склалося вдале поєднання родовищ залізних руд та коксівного вугілля, біля яких виникли великі металургійні бази (Франція, Велика Британія). Україна єдина держава в Європі, що має повний комплекс необхідної сировини для плавлення чавуну та сталі.

У другій половині XX ст. чорна металургія деяких європейських країн була переорієнтована на більш дешеву імпортну сировину з Канади, Австралії, Бразилії, Південної Африки. У зв'язку з цим відбулося зрушення виробництва чавуну та сталі до морських портів. Зокрема це проявилося в Італії, Німеччині, Франції, Нідерландах. Найпотужніший із сучасних металургійних комбінатів, що працює біля моря, споруджений у місті Таранто на півдні Італії.

Найбільшими виробниками чавуну, сталі та прокату в Європі є Росія, Німеччина, Україна та Італія.

В період НТР швидко розвивається кольорова металургія. Провідною її га-луззю у країнах Європи є алюмінієва промисловість. Найбільше алюмінію в Європі плавлять Норвегія, Німеччина та Іспанія, використовуючи імпортні боксити та власну електроенергію. З власної сировини виробляють алюміній Франція, Угорщина, Хорватія, Греція, з привізної — Велика Британія, Італія, Україна, Польща, Словаччина та інші країни.

Виплавкою міді відзначаються Німеччина та Бельгія, які працюють на ім-портних рудах, а також Польща та Росія, що мають власну багату сировинну базу. З інших кольорових металів у країнах Європи плавлять свинець, цинк, магній, титан, нікель, ртуть тощо.

Машинобудування є провідною галуззю промисловості європейських держав. Основною галуззю його в регіоні є автомобільна промисловість. Вона виникла понад 100 років у Німеччині та Франції, а до масового виробництва перейшла пізніше, ніж у США. Нині понад 80 % всіх автомобілів, що складаються в країнах Європи — легкові. Лідерами автомобілебудування Європи є Німеччина (компанії «Даймлер-Бенц», «Фольксваген», «БМВ», «Опель»), Франція («Рено», «Сітроен», «Пежо») та Італія («ФІАТ», «Альфа Ромео», «Феррарі»). Багато автомобілів складають у Швеції (компанія «Вольво») та Іспанія. Складанням вантажних автомобілів відомі Чехія, Білорусь, Україна, Росія, Болгарія, Румунія, автобусів — Швеція, Угорщина, Україна, літаків - Франція, Велика Британія, Німеччина, Україна, Росія; морських суден Німеччина, Швеція, Фінляндія, Україна, Польща. Великого значення набуло точне машинобудування. Країни Європи є виробниками побутової техніки, електричного та медичного обладнання, фотоапаратури, годинників, верстатів з програмним керуванням, вимірювальних приладів та іншої наукомісткої продукції.

Хімічна промисловість посідає важливе місце в економіці європейських країн. Найбільший у світі район нафтохімії сформувався у прибережній смузі Нідерландів та Бельгії. Велике значення має хімія полімерів. Вона представлена виробництвом пластмас, хімічних волокон, синтетичного каучук. Вирізняються Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія, Росія. Традиційними для Європи стали фармацевтична промисловість (Швейцарія, Німеччина, Угорщина, Болгарія) та парфумерна (Франція, Польща, Велика Британія, Австрія).

Легка промисловість втрачає свої провідні позиції в країнах Європи у зв'язку з швидким зростанням виробництва тканин, одягу та взуття у країнах, що розвиваються з дешевою робочою силою. Однак є законодавцем моди.

Для деяких країн Європи традиційною стала харчова промисловість. Так, своїм виноробством вирізняються Франція, Іспанія, Болгарія, Молдова: пивоварінням — Німеччина та Чехія; виробництвом макаронів — Італія; масла та сирів — Нідерланди, Швейцарія, Італія: рибних консервів — Ісландія, Іспанія та країни Балтії; тютюнових виробів -Болгарія, Греція, Македонія, Албанія. Боснія і Герцеговина.

Своєю порцеляно-фаянсовою промисловістю відомі Німеччина, Україна, Да-нія, які виробляють багато якісного столового посуду та декоративної скульптури. Кінозірки світу часто відвідують Ліхтенштейн. Чехію далеко за межами Європи знають завдяки її кришталю та художньому склу. Бельгія займається обробкою діамантів не тільки для ювелірної справи, їй належить лідерство за виробництвом алмазних коронок для бурових інструментів.

Сільське господарство більшості європейських країн відрізняється високою інтенсивністю. В останні роки тут відбулася «друга зелена революція», яка, крім механізації та хімізації виробництва, передбачила широке використання електроніки, біотехнології та застосування біологічних методів боротьби з шкідниками. Все це призвело до того, що країни стали знаними на світовому ринку експортерами сільськогосподарської продукції: пшениці, цукру, винограду, фруктів, а також масла, сиру, консервованого молока.

Виходячи з природних умов, розрізняють чотири типи сільського госпо­дарства в Європі, кожний з яких має свою спеціалізацію: північноєвропейський, середньоєвропейський, південноєвропейський та балканський. У перших двох основною галуззю є тваринництво, у двох останніх — рослинництво.

Для північноевропейського типу характерне переважання молочного ско-тарства та вирощування кормових культур. Із зернових туг культивують невибагливі до ґрунтів та тепла жито та овес, з бульбоплідних — картоплю. Середньоєвропейський тип характеризується провідним розвитком молочно-м'ясного скотарства та свинарства. З зернових вирощують пшеницю та ячмінь; з технічних — цукрові буряки, льон-довгунець, ріпак, тютюн; з бульбоплідних — картоплю. Південноєвропейський тип сільського господарства спеціалізується на культивуванні субтропічних рослин: олив, інжиру, цитрусових, винограду, овочів, на зрошенні — бавовнику. З зернових основними є пшениця та кукурудза. Тваринництво менш розвинене. Воно представлене переважно розведенням овець та кіз. Для балканського типу основними є зернові культури — пшениця та кукурудза. Серед технічних переважають соняшник, тютюн, ефіроолійні культури (зокрема, олійна тро-янда). Вирощується багато винограду, овочів, фруктів. У тваринництві пред­ставлені різні галузі: молочно-м'ясне скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство.

6.Європейські країни мають добре розвинену транспортну мережу. Провідну роль у внутрішніх перевезеннях відіграють залізничний та автомобільний транспорт. Міжнародні перевезення вантажів здійснюються переважно за рахунок морського транспорту, пасажирів — автомобільного, залізничного, авіаційного.

За особливостями ЕГП та сучасним рівнем розвитку господарства в межах Європи виділяють три регіони: Західна Європа, Центральна Європа та Східна Європа. Країни Західної Європи не однакові за свою спеціалізацією та рівнем розвитку. Виходячи з цього, та враховуючи спільність географічного положення, їх об'єднують у три субрегіони: Північна Європа, Середня Європа та Південна Європа.

Висновок. До складу європейського регіону входять 44 суверенні держави та британська колонія Гібралтар. За рівнем економічного розвитку переважають високорозвинені країни. За формою правління більшість держав є республіками (проте збереглося 12 монархій), за формою адміністративно-територіального устрою — унітарні країни. Країни Європи мають вигідне ЕГП, оскільки лежать на перетині міжнародних транспортних шляхів, оточені економічними та політичними партнерами, наближені до сировинних баз сусідніх регіонів. На формування політичної карти Європи у XX ст. мали суттєвий вплив дві світові війни та розпад світової соціалістичної системи. Більшість країн Європи мають сильно виснажені природні ресурси. З паливних ресурсів провідну роль відіграють запаси кам'яного вугілля та у деяких країнах нафти і природного газу. З рудної сировини ряд країн мають великі поклади залізних, марганцевих, мідних руд та бокситів. Нерудні ресурси представлені солями, самородною сіркою, графітом, будівельними матеріалами. Водними ресурсами країни забезпечені достатньо, крім півдня та сходу. Земельні ресурси найкращими є у центральній та південній частині. Лісовими ресурсами вирізняються Скандинавські країни, Росія, Білорусь. Регіон багатий на рекреаційні ресурси. В Європі спостерігається І тип відтворення населення, для деяких країн притаманна депопуляція. Більшість держав є однонаціональними, з високим рівнем густоти населення та високим рівнем урбанізації. У господарстві країн провідними видами діяльності є промисловість та сфера послуг. Сільське господарство відрізняється високою інтенсивністю. Серед галузей промисловості основними є електро-енергетика, машинобудування (особливо автомобільне та точне), хімічна промисловість. Зі старих галузей важливу роль відіграють металургія та частково легка промисловість. Сільське господарство має спеціалізацію відповідно до природних умов. Виділяють його чотири типи: північноєвропейський, середньоєвропейський, південно-європейський та балканський. Європейські держави мають добре розвинуту транспорту мережу. За економічними особливостями виділяють країни Західної, Центральної та Східної Європи. В межах Західної Європи розрізняють країни Північної, Середньої та Південної Європи.

Федеративна Республіка Німеччини

План

1. Економіко-географічне положення

2. Природні умови і природні ресурси

3. Населення

4. Господарство: промисловість, сільське господарство, транспорт, зовнішні економічні зв'язки

5. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти Німеччини.

1.Німеччина — високорозвинена держава, що займає приморське положення у середній частині Західної Європи. Кордони з країнами-сусідами є сприятливими, оскільки Німеччина межує з високорозвиненими державами, що є її партнерами за Європейським Союзом. Всі сусідні країни, крім Швейцарії та Австрії, входять до військово-політичного блоку НАТО.

Німеччина розташована на перетині найважливіших транзитних шляхів сполучення Європи. Вона має вихід до Північного та Балтійського морів (але зручних бухт мало). Найбільшим портом є Гамбург. Сприятливим для розвитку господарства країни є її наближення до важливих мінерально-сировинних баз Європи (залізорудних басейнів Швеції, родовищ природного газу Нідерландів та Норвегії, лісових масивів Скандинавських країн).

2.Природні умови Німеччини в цілому сприятливі для розвитку господарської діяльності. В рельєфі переважають рівнини (Північно-Німецька, Баварське плато). В центрі країни проходить пояс давніх зруйнованих гір (Гарц, Шварцвальд, Рудні гори), які використовуються як рекреаційні райони. Молоді високі гори Альпи займають лише крайній південь. Клімат вологий. Літо достатньо тепле (+16...+20 °С), зима м'яка (+1,5... +3 °С). Такі природні особливості визначають спеціалізацію сільського господарства.

Мінеральними ресурсами Німеччина забезпечена недостатньо. Більшість їх значно виснажена. З паливних корисних копалин країна добре забезпечена на кам'яне (Рурський басейн — один з найбільших у Європі) та буре вугілля (Нижньорейський басейн). Серед рудної сировини є невеликі родовища мідних та поліметалевих руд. Істотним є видобуток нерудних корисних копалин: зокрема калійної та кухонної солей на півночі, графіту — на півдні, каоліну — на південному сході.

Країна має багато річок (Рейн, Дунай, Ельба), але через великі потреби виробництва відчуває дефіцит водних ресурсів. Значний гідроенергопотенціал мають річки Альп. Найбільш родючі бурі лісові грунти розміщені на рівнинах центру та півдня. На півночі переважають кислі дерново-підзолисті ґрунти. Лісові ресурси обмежені.

3.Для демографічної ситуації Німеччини характерний І тип відтворення населення. Природний приріст від'ємний -1,1 чол./тис. Результатом його є «старіння нації». Потребу у трудових ресурсах країна в значній мірі задовольняє за рахунок позитивного сальдо міграцій, До Німеччини прибуває найбільше в Європі тимчасових робітників переважно з країн Середземноморського басейну.

Німеччина — однонаціональна країна. Понад 99 % її населення складають німці. Значна частина населення сповідує два напрями християнства: протестантизм.

Німеччина є однією з найбільш густозаселених та високоурбанізованих країн світу. Середня густота населення складає 232 чол./км². Особливо густо

заселений основний промисловий пояс на заході країни — Рур. Рівень урбанізації - 87 %. Останнім часом спостерігається субурбанізація.

4.Німеччина високорозвинена постіндустріальна держава, виробництво якої неухильно зростає. У галузевій структурі економіки основним видом діяльності населення стала сфера послуг.

Промисловість країни працює переважно на імпортній сировині. Особливе значення мають новітні галузі: автомобілебудування, авіа-будування, електроніка, верстатобудування, нафтопереробка, фармацевтична промисловість. Водночас помітним є відступ на другий план старих промислових галузей: гірничодобувної, чорної металурги, текстильної. Для паливно-енергетичної промисловості характерне зростання ролі нафто-переробної промисловості, яка працює у портах на імпортній сировині (Гам­бург).

В електроенергетиці провідну роль відіграють теплові електростанції, на які припадає 64 % виробленої електроенергії. Значною й є частка атомних електростанцій. Вони дають 32 % електроенергії і розміщені здебільшого у Прирейнському районі. Частка гідроелектростанцій незначна — лише 4 %.

Чорна металургія — одна з найстаріших галузей німецької промисловості. В минулому вона тяжіла виключно до власних родовищ коксівного вугілля у Рурі. Нині чорна металургія зсувається в бік моря, де працює здебільшого на імпортній сировині (Бремен).

У Німеччині склалася потужна кольорова металургія переважно на привізній сировині. Найбільшу роль відіграє металургія алюмінію у Рурі. Країна також плавить значну кількість міді, свинцю, цинку.

Машинобудування є найбільшою галуззю німецької промисловості. Пріоритетного розвитку набуло транспортне машинобудування. Країна є найбільшим у Європі виробником автомобілів (Мюнхен, Штутгарт, Вольф-сбург, Кельн) і морських суден (Кіль, Гамбург, Бремен). Важливу роль відіграють також авіабудування, верстатобудування, точне машино-будування.

Спеціалізацією хімічній промисловості країни є виробництво полімерів, фармацевтика, фотохімія, синтез калійних добрив.

Традиційними галузями німецької промисловості є пивоварна (Баварія) та порцелянова (Мейсен).

Сільському господарству країни притаманні низькі показники зайнятості (близько 5 % населення) та висока продуктивність. Галузь лише частково забезпечує потреби населення у продовольстві. У галузевій структурі с/г значно переважає тваринництво, в якому основну роль відіграють молочне скотарство, свинарство та птахівництво. У рослинництві головними є зернові (пшениця, жито, ячмінь), технічні (хміль, льон-довгунець, цукрові буряки, тютюн) та кормові культури.

Основним видом транспорту Німеччини є автомобільний (забезпечує 90 % пасажирообігу та 50 % вантажообігу). Найважливішою залізницею є Гамбург — Мюнхен. До 20 % вантажів перевозить річковий транспорт. У зовнішніх зв'язках переважають морський та авіаційний транспорт (найбільший аеропорт у Франкфурті-на -Майні).

У територіальній структурі господарства помітні великі диспропорції. Переважна частка промислових об'єктів концентрується в західній частині у Прирейському регіоні. З просуванням на схід їх кількість зменшується.

Німеччина активно підтримує всі форми зовнішніх економічних зв'язків з багатьма країнами світу. Більше половини її товарообігу припадає на країни ЄС. Держава експортує машини та обладнання, пластмаси, ліки, сталь і прокат, кокс. Водночас до Німеччини імпортуються мінеральна сировина (енергоносії, руди чорних та кольорових металів), ліс, значна частина продовольчих товарів та кормів для тваринництва.

Висновок. Німеччина — найбільш високорозвинена постіндустріальна держава Західної Європи. Головними галузями її економіки є сфера послуг та промисловість. У промисловості переважає машинобудування (особливо автомобілебудування, суднобудування, авіабудування, верстатобудування, точне машинобудування), електроенергетика, нафтопереробка, хімічна промисловість. Найбільшим промисловим районом є Рурський. Високоінтенсивне сільське господарство лише частково забезпечує потреби країни. Основними видами транспорту є автомобільний, залізничний, морський, авіаційний. Головні торгівельні партнери — країни ЄС.

Велика Британія

План

1. Економіко-географічне положення

2. Природні умови і природні ресурси

3. Населення

4. Господарство: промисловість, сільське господарство, транспорт, зовнішні економічні зв'язки

5. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти Великої Британії.

1.Велика Британія — високорозвинена острівна держава Західної Європи. Кордони з країнами-сусідами є сприятливими, оскільки Велика Британія межує з високорозвиненими державами, що є її партнерами за Європейським Союзом. Всі сусідні держави, крім Швеції та Ірландії, входять до військово-політичного блоку НАТО. Острівне положення країни в зв'язку з розвитком сучасних видів озброєння вже не гарантує, як раніше, її недо­сяжність під час військових дій.

Велика Британія лежить на перетині найважливіших морських та авіаційних шляхів сполучення між Північною та Середньою Європою. Сприятливим для розвитку господарства країни є її наближення до важливих мінерально-сировинних баз Європи (залізорудних басейнів Швеції, родовищ природного газу Норвегії, джерел лісу — Скандинавських країн).

2.Природні умови Великої Британії в цілому сприятливі для розвитку госпо­дарської діяльності. На південному сході переважають рівнини (Лондонська, Мідленд), на північному заході — старі зруйновані гори (Північно-Шотландське нагір'я, Пеннінські та Кембрійські гори). Клімат вологий. Це дозволяє впродовж усього року використовувати природні пасовища.

Мінеральними ресурсами Велика Британія забезпечена недостатньо. Більшість родовищ розробляються багато років і вже значно виснажені. З паливних корисних копалин країна найкраще забезпечена на нафту та природний газ за рахунок значних покладів шельфової зони Північного моря. Кам'яновугільні басейни розміщені в різних частинах країни, проте вони старі та сильно виснажені. Серед рудної сировини є невеликі родовища залізної руди низької якості у Мідленді, через що металургійні заводи працюють переважно на імпортній сировині. Досить істотним є видобуток нерудних корисних копалин: зокрема кухонної та калійних солей на північному сході Англії, каоліну — на південному заході.

Країна багата на водні ресурси. Річки повноводні, але короткі. Гідроенергопотенціал річок використовується в Шотландії та Північному Уельсі. Судноплавними є Темза та Северн. Найбільш родючі бурі лісові ґрунти розміщені на рівнинах південного сходу. Лісові ресурси незначні.

3.Для демографічної ситуації Великої Британії характерним є І тип відтворен­ня населення. Природний приріст є низьким і становить в середньому 1,3 чол./тис. Як результат - спостерігається «старіння нації».

У минулі століття у зв'язку з колоніальними захопленнями Велика Бри­танія була попереду всіх країн світу за кількістю емігрантів. Нині спостеріга­ється позитивне сальдо міграцій до країни.

Велика Британія — багатонаціональна країна. Більшість її населення скла­дають англійці (80 %), шотландці (15 %) і ірландці (4 %). Значна частина населення сповідує християнство: протестантами є англійці та шотландці, католиками — ірландці.

Велика Британія є однією з найбільш густозаселених та високоурбанізованих країн світу. Середня густота населення складає 247,4 чол./км². Особливо густо заселений основний промисловий пояс країни, який простягається від Лондона до Ліверпуля. Рівень урбанізації — 89 %. Останнім часом спостерігається субурбанізація. Найбільшими міськими агломераціями є Великий Лондон (13,9 млн чол.), Великий Манчестер (2,7 млн чол.), Бір-мінгем (2,6 млн чол.), Глазго (2 млн чол.). Від Лондона до Ліверпуля сформувався Англійський мегаполіс, в якому сконцентрована половина всього населення держави.

Велика Британія є високорозвиненою постіндустріальною державою. З почат­ку 90-х рр. XX ст. британська економіка переживає безперервну фазу підйому. У галузевій структурі економіки основним видом діяльності населення є сфера послуг. Частка її в структурі ВВП становить понад 70 %.

4.Промисловість країни працює переважно на імпортній сировині. Обсяг промислового виробництва країни в останні роки швидко зростає. Особливо це стосується новітніх галузей виробництва: електроніки, верстато-будування, фармацевтичної промисловості. Темпи розвитку традиційних галузей, таких як автомобілебудування, авіабудування, електротехніка, деревообробка незначною мірою знижуються. Водночас помітним є відступання на другий план старих промислових галузей: гірничодобувної (крім нафтогазової), чорної металургії, текстильної.

Для паливно-енергетичної промисловості характерне зростання ролі нафти і природного газу та скорочення частки вугілля для виробництва електроенергії. В електроенергетиці провідну роль відіграють теплові електростанції, значна частина яких працює на природному газі. На них припадає 76 % всієї виробленої електроенергії. В країні діє понад 20 атомних електростанцій, які дають 23 % електроенергії. Частка гідроелектростанцій незначна — лише 1 %.

Чорна металургія — одна з найстаріших галузей британської промисловості. В минулому вона тяжіла до власних родовищ залізних руд та коксівного вугілля у Мгдленді. Нині чорна металургія все більше зсувається в бік моря і працює здебільшого на імпортній руді та металобрухті (Південний Уельс, Йоркшир).

Британська кольорова металургія є однією з найпотужніших у Європі. Найбільшу роль відіграє металургія алюмінію у Шотландії. Країна виробляє вторинні рідкісні метали (уран, цирконій, берилій, ніобій), які користуються попитом на світовому ринку.

Машинобудування є найбільшою галуззю британської промисловості. Пріоритетного розвитку набули транспортне (літакобудування, ракето-будування, автомобілебудування) та точне машинобудування. Важливе місце посідає верстатобудування. Скоротилися роль суднобудування.

У хімічній промисловості зменшилася роль основної хімії: скоротилося виробництво мінеральних добрив та соди. Натомість підвищилася роль фармацевтики та виробництва побутової хімії.

Серед старих галузей господарства відома британська текстильна промис-ловість, яка виробляє вовняні, бавовняні, лляні та синтетичні тканини.

Сільському господарству країни притаманні найнижчі в світі показники зайнятості — близько 2 % економічно активного населення. Проте воно є високопродуктивним. Галузь забезпечує населення продовольством, а промисловість сировиною на ^½- 1/4 потреб. У галузевій структурі сільського господарства значно переважає тваринництво. Зростає роль скотарства. Традиційне колись вівчарство тепер дає мізерну частину сільгосппродукції. У рослинництві г:ловними є зернові (ячмінь, пшениця, овес) та кормові культури.

Острівне положення визначає першорядне значення для неї морського транспорту (забезпечує 90% всього вантажообігу країни). Найбільшими морськими портами країни є Лондон та Ліверпуль. У зовнішніх перевезеннях важливий авіаційний транспорт (найбільші аеропорти у Лондоні, Манчестері, Лутоні, Глазго). З «материковою» Європою підтримуються зв'язки через залізничний Євротунель під Ла-Маншем та паромні переправи.

У внутрішніх перевезеннях головним є автомобільний транспорт. Залізниці не витримують конкуренції з ним. Головною автомагістраллю є Лондон—Глазго. Швидко зростає мережа трубопроводів.

У територіальній структурі господарства помітні великі диспропорції. Історично близько 80 % промислової та сільськогосподарської продукції виробляється в Англії, яка займає лише половину від загальної площі країни.

Велика Британія активно підтримує всі форми зовнішніх економічних зв'язків з багатьма країнами світу. Основними торгівельними партнерами країни є члени ЄС, на яких припадає 54 % всього експорту та імпорту держави. Особливі пріоритети Велика Британія надає зв'язкам з Німеччиною, США, Францією та Нідерландами. Країна експортує машини та обладнання, пластмаси, ліки, рідкісні кольорові метали, нафту. Водночас до Великої Британії імпортуються мінеральна сировина (вугілля, руди металів), ліс, значна частина продовольчих товарів.

Висновок. Велика Британія — високорозвинена постіндустріальна держава Західної Європи. Головними галузями її економіки є сфера послуг та промисловість. У промисловості переважає машино-будування (особливо транспортне та точне), електроенергетика, хімія полімерів. Важливими промисловими районами є Мідленд, Йоркшир, Південний Уельс. Високоінтенсивне сільське господарство частково забезпечує потреби країни. Основними видами транспорту є морський, авіаційний, автомобільний. Головні торгівельні партнери — країни ЄС.

Франція

План

1. Економіко-географічне положення

2. Природні умови і природні ресурси

3. Населення

4. Господарство: промисловість, сільське господарство, транспорт, зовнішні економічні зв'язки

5. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти Франції.

1.Франція — високорозвинена держава, що займає приморське положення у Західної Європи. Кордони з країнами-сусідами є сприятливими, оскільки вона межує з високорозвиненими державами, що є її партнерами за Європейським Союзом. Всі сусідні країни, крім Швейцарії, входять до військово-політичного блоку НАТО.

Франція розташована на перетині найважливіших транзитних шляхів сполучення Європи. ²/₃ її кордонів — морські. Франція має вихід на півдні до Середземного моря (порт Марсель), а на заході безпосередньо до Атлантичного океану (порт Гавр). Сприятливим для розвитку господарства країни є її наближення до важливих мінерально-сировинних баз Європи (залізорудних басейнів Швеції, лісових масивів Скандинавських країн), Північної Африки (нафтогазових родовищ Алжиру та Лівії), Південно-Західної Азії (нафта Перської затоки).

2.Природні умови Франції в цілому сприятливі для розвитку господарської діяльності. Більшу половину території становлять рівнини (Північно-французька, Аквітанська). У центрі країни знаходяться давні зруйновані вулканічні гори (Центральний масив), які використовуються як район відпочинку та туризму. Молоді високі гори займають лише крайній південь (Піренеї) та південний схід (Альпи). Клімат на півночі помірний морський з надмірним зволоженням та невеликими річними амплітудами коливання температур. На півдні — субтропічний з вологою та теплою зимою та сухим спекотним літом. Такі відмінності клімату визначають широку спеціалізацію сільського господарства.

Мінеральними ресурсами Франція забезпечена краще інших країн Західної Європи. З паливних корисних копалин відомі родовища кам'яного вугілля на сході (Лотарингія). Серед рудної сировини є значні поклади алюмінієвих (на півдні) та уранових руд (в центрі). У Лотарингії тривалий час розробляються залізні руди середньої якості. З нерудних корисних копалин вирізняються запаси калійної та кухонної солі на сході.

Країна добре забезпечена водними ресурсами. Найбільшими річками є Рона, Луара. Сена, Гаронна, Рейн. Значний гідроенергопотенціал мають Рона та її альпійські притоки. Найбільш родючі бурі лісові ґрунти сформувалися на вулканічних породах Центрального масиву.Лісові ресурси обмежені. Дуже відомі природно-рекреаційні ресурси Лазурного берега та Альп.

3.Для демографічної ситуації Франції характерний І тип відтворення населення. Природний приріст низький: З чол./тис. Наслідком цього є «старіння нації». Для країни притаманне позитивне сальдо міграцій.

Франція — однонаціональна країна.Понад 82 % її населення становлять французи. Незначну частку складають ельзасці, корсиканці, бретонці. Переважна більшість населення є християнами-католиками.

Франція є однією з найбільш густозаселених та високоурбанізованих країн світу. Середня густота населення складає 110,4 чол./км². Особливо густо заселені околиці Парижа та Ліона. Рівень урбанізації — 73 %. Спостерігається субурбанізація.

Найбільшими містами країни є Великий Париж (11,3 млн чол.), Ліон 1,3 млн чол.), Марсель (1,2 млн чол.), Лілль (1,2 млн чол.). На заході сформувалася величезна поліцентрична міська агломерація Лотарингії. Околиці Парижа — найбільший урбанізований район Європи.

4.Франція — високорозвинена постідустріольна держава, виробництво якої неухильно зростає. У галузевій структурі економіки основним видом діяльності населення стала сфера послуг.

Особливе значення у промисловості мають новітні галузі: автомобілебудування, авіабудування, верстатобудування, хімічна промисло-вість.

Паливно-енергетична промисловість працює на імпортних нафті і природно­му газі та з використанням місцевого кам'яного вугілля. В електроенергетиці провідну роль відіграють атомні електростанції, на які припадає 76 % виробленої електроенергії. Значною є частка гідроелектростанцій. Вони дають 20 % електроенергії і розміщені здебільшого у передгір'ях Альп і Піреней. Частка теплової енергетики незначна (4 %). На півночі працює припливна електростанція «Ранс».

Чорна металургія — одна з потужних галузей французької промисло-вості. В минулому вона тяжіла виключно до власних родовищ залізних руд та коксівного вугілля в Лотарингії. Нині чорна металургія зсувається в бік моря, де працює на імпортній сировині.

У Франції склалася потужна кольорова металургія, її основною галуззю є алюмінієва промисловість, яка працює на власній сировині.

Машинобудування є найбільшою галуззю французької промисловості. Най­більшого значення набуло транспортне машинобудування. Країна є великим виробником автомобілів (Париж), літаків (Тулуза, Париж) та морських суден (Марсель, Нант, Брест, Тулон). Важливу роль також відіграє точне машино-будування (Париж, Ліон).

Франція має розгалужену хімічну промисловість. З імпортної сировини виробляються пластмаси, хімічні волокна, синтетичний каучук, шини (Париж, Марсель, Гавр). На власній сировині налагоджений синтез соди та калійних добрив. Традиційними галузями Франції є парфумерна та фармацевтична.

Важливими галузями французької промисловості виступають також текс­тильна, швейна та виноробна.

Сільському господарству країни притаманні достатньо високі показники зайнятості (близько 9 % населення) та висока продуктивність. Галузь переважно забезпечує потреби населення у продовольстві, а частину зерна та цукру експортує. У галузевій структурі с/г значно переважає тваринництво, в якому основну роль відіграють молочне скотарство, свинарство та птахівництво. У рослинництві головними є зернові (пшениця, кукурудза, на півдні на зрошенні рис), технічні (цукрові буряки, тютюн, хміль, оливи) та кормові культури. За вирощуванням винограду Франція поступається лише Італії. Повсюдно розвинене садівництво та картоп-лярство. На Корсиці вирощують цитрусові, та південному сході — квіти.

Курортне господарство та туризм є галузями міжнародної спеціалізації Франції. Найвідоміші курорти знаходяться на Лазурному Березі (Ніцца, Канни, Сен-Тропез) та в Альпах. Туристів також приваблює історична спадщина країни.

Основним видом транспорту є автомобільний (забезпечує 50 % пасажирообігу та 40 % вантажообігу). Франція — батьківщина швидкісних залізниць. Тут діє їх дві гілки: Париж—Марсель та Париж—Бордо. У зовнішніх зв'язках переважають морський та авіаційний транспорт (найбільші аеропорти у Парижі). Підводними трубопроводами з Північної Африки до Франції надходять нафта та природний газ.

У територіальній структурі господарства країни помітні великі дис-пропорції: ³/4 промислових виробництв концентруються на схід від лінії Марсель—Гавр. Далі на захід зростає частка сільського господарства.

Франція активно підтримує всі форми зовнішніх економічних зв'язків з багатьма країнами світу. ²/з її товарообігу припадає на країни ЄС, США та Японію. Держава експортує машини та обладнання, пластмаси, парфуми, сталь і прокат, алюміній, а також зерно, цукор, виноград та вина. Водночас до Франції імпортуються мінеральна сировина (нафта, природний газ, руди чорних і кольорових металів), ліс, деяка сільськогосподарська продукція (бавовник, вовна, кава, чай).

Висновок. Франція — високорозвинена постіндустріальна держава Західної Європи. Головними галузями її економіки є сфера послуг та промисловість. У промисловості переважає машинобудування (особи-во автомобілебудування, авіабудування, суднобудування, точне маши-нобудування), атомна енергетика, хімічна, текстильна та харчова промисловості. Найбільші промислові райони розміщені на сході країни. Сільське господарство не лише забезпечує потреби країни у продовольстві, а й експортує зерно та цукор. Важливою галуззю міжнародної спеціалізації Франції є туризм. Основні види транспорту — автомобільний, залізничний, морський, авіаційний. Головні торгівельні партнери — країни ЄС, США, Японія.

Італія

План

1. Економіко-географічне положення

2. Природні умови і природні ресурси

3. Населення

4. Господарство: промисловість, сільське господарство, транспорт, зовнішні економічні зв'язки

5. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти Італії, атласи.

Офіційна назва — Італійська Республіка.

Державний устрій — парламентська республіка, унітарна держава.

1.Італія — високорозвинена держава, що займає півострівне положення у південній частині Західної Європи. Кордони з країнами-сусідами є сприят-ливими, оскільки Італія межує переважно з високорозвиненими державами, що є її партнерами за Європейським Союзом. Більшість сусідніх країн є нейтральними позаблоковими державами. Франція партнер Італії за військово-політичним блоком НАТО. На території країни розміщено два анклави — Сан-Марино та Ватикан.

Італія розташована на перетині найважливіших транзитних шляхів сполучення між Європою, Африкою, Азією, близько до Суецького каналу. Переважна більшість кордонів морські. Найбільшим портом є Генуя. Сприятливим для розвитку господарства країни є її наближення до важливих мінерально-сировинних баз Північної Африки (нафтогазових родовищ Алжира та Лівії) та Південно-Західної Азії (нафта Перської затоки).

2. Італії різноманітні. У рельєфі 80 % площі складають молоді сейсмічно активні гори, що утруднює освоєння території (Альпи та Апенніни). Лише 20 % займає на півночі Падуанська низовина - головна житниця країни. Клімат субтропічний з вологою теплою зимою та сухим спекотним літом, через що рослинництво потребує зрошення. Такий клімат сприяє розвитку курортного господарства.

Мінеральними ресурсами Італія забезпечена погано. З паливних корисних копалин третину від потреб забезпечує природний газ (Падуанська рівнина). З рудної сировини є унікальні родовища ртутних руд на північному заході та невеликі поклади поліметалевих руд на Сардинії та північному сході. Істотним є видобуток нерудних корисних копалин: білого мармуру (Каррара), самородної сірки, калійної .та кухонної солей на Сицилії. Через особливості клімату водні ресурси обмежені. Річки невеликі, влітку сильно міліють, деякі пересихають. Лише річка По повноводна протягом року. Значний гідроенергопотенціал мають річки Альп. Земельні ресурси багаті: переважають коричневі, бурі лісові ґрунти та червоноземи. Лісові ресурси в Альпах мають переважно ґрунтозахисне значення. Своїми рекреаційними ресурсами особливо вирізняються Італійська Рив'єра та Альпи.

3.Для демографічної ситуації Італії характерний І тип відтворення населення. Природний приріст від'ємний 0,9 чол./тис. Результатом його є «старіння нації». Через регіональні диспропорції економічного розвитку для Італії притаманні активні міграції населення. В межах країни їх основні напрямки простежуються з відсталого півдня на розвинену північ. У цілому для країни характерне негативне сальдо міграцій. Тимчасові робітники з Італії працюють у сусідніх розвинених країнах.

Італія — однонаціональна країна: 94 % - італійці. Незначну частку складають сардинці та фріули. Переважна більшість населення є християнами-католиками.

Італія є однією з найбільш густозаселених країн світу. Середня густота населення складає 194,2 чол./км². Максимальних значень цей показник сягає на високорозвиненій півночі. Рівень урбанізації — 67 %. На півночі спостерігається субурбанізація. Найбільшими містами країни є Мілан (4,2 млн чол.), Неаполь (З млн чол.), Рим (2,8 млн чол.), Турін (1,3 млн чол.). На півночі формується суцільна урбанізована зона: Турін— Мілан—Бергамо.

Італія високорозвинена постіндустріальна держава. Проте у територіальній структурі господарства помітні разючі контрасти між розвиненою північчю і відсталим півднем. Для вирівнювання їх розвитку держава активно проводить регіональну політику щодо зростання господарства південної частини.

4.Промисловість країни працює переважно на імпортній сировині. Особливе місце в ній посідають новітні галузі: автомобілебудування, авіа будування, верстатобудування, електроніка, хімічна промисловість. Тради-ційно важливими залишаються легка та харчова промисловості. Водночас зменшується значення старих промислових галузей: гірничодобувної промисловості та чорної металургії.

У паливній промисловості зростає роль нафтопереробки, яка працює у портах на імпортній сировині (Мілаццо, Генуя, Венеція). В електроенергетиці провідну роль відіграють теплові електростанції, на які припадає 78 % виробленої електроенергії. Значною є й частка гідроелектростанцій. Вони збудовані на гірських річках і дають 20 % електроенергії. Частка атомної енергетики незначна — лише 1,5 %. З нових джерел енергії використовується внутрішнє тепло Землі.

Чорна металургія працює виключно на імпортній сировині. Найбільший металургійний комбінат Європи розміщений на півдні у порту Таранто. Кольорова металургія використовує переважно привізну сировину. Вона плавить алюміній, свинець, цинк, магній, ртуть.

Машинобудування є найбільшою галуззю італійської промисловості. Пріоритетного розвитку набуло транспортне машинобудування, особливо складання автомобілів (Мілан, Неаполь, Турін (компанія «ФІАТ»)). Виготовляють також морські судна (Трієст, Генуя, Палермо, Ліворно), літаки (Турін, Неаполь), верстати (Мілан, Турін), електроніку (Мілан, Турін, Рим, Неаполь).

Спеціалізацією в хімічній промисловості Італії є виробництво полімерів, шин, фармацевтики, парфумів. Традиційні галузі італійської промисловості — легка (текстильна, швейна, взуттєва) та харчова (макаронна, виноробна, олійна, плодоовочеконсервна, цукрова).

Для сільського господарства країни характерні достатньо високі показники зайнятості (понад 12 % населення). Галузь лише частково забезпечує потреби населення у продовольстві. У галузевій структурі с/г значно переважає рослинництво. Вирощують зернові (кукурудзу, пшеницю), технічні (оливи, тютюн, цукрові буряки), овочеві культури, цитрусові. За вирощуванням винограду Італія посідає І місце в світі. Роль тваринництва незначна. Основними є молочне скотарство, свинарство та птахівництво. Розводять велику рогату худобу, свиней, кіз та овець.

Основним видом транспорту Італії є морський (забезпечує 90 % вантажообігу). У внутрішніх перевезеннях важлива роль належить автомобільному та заліничному транспорту. Працює швидкісна залізниця Мілан—Неаполь. У зовнішніх зв'язках важливе значення авіаційного транспорту.

Італія активно підтримує всі форми зовнішніх економічних зв'язків з багатьма країнами світу. Майже половина її товарообігу припадає на країни ЄС. Держава експортує машини та обладнання, прокат металів, тканини, одяг, взуття, харчові продукти. Водночас до країни імпортуються мінеральна сировина (енергоносії, руди чорних та кольорових металів), ліс, хімікати, сільгоспсировина (бавовник, вовна), деякі продовольчі товари.

Висновок. Італія — високорозвинена держава Західної Європи. Головними галузями її економіки є сфера послуг та промисловість. У промисловості переважає машинобудування (особливо автомобіле-будування та точне), хімічна, легка та харчова промисловості. В країні спостерігаються сильні контрасти у рівнях розвитку північної і південної частин. Найбільші промислові центри (Мілан, Турін) знаходять на півночі. Сільське господарство, в якому переважає рослинництво, лише частково забезпечує потреби країни. Основними видами транспорту є морський, автомобільний, залізничний, авіаційний. Головні торгівельні партнери — країни ЄС.

Держави-сусіди України

План

1.Сусідство з Росією

2. Словаччина

3. Румунія, Угорщина та Молдова

4.Польща

Використання карт: фізична та економічна карти світу, атласи.

1.Надзвичайно важливими для соціально-економічного розвитку країни є її відносиниіз сусідами першого порядку, тобто з тими, хто безпосередньо з нею межує. Від цих країн залежить її територіальна цілісність, непорушність кордонів, можливість взаємодії із зовнішнім світом. Економічне співробітництво із сусідськими країнами є особливо вигідним через територіальну близькість і відсутність третьої сторони у взаєминах. Для України, яка інтегрується в європейське співтовариство, транскордонне співробітництво відіграє дуже важливу роль. Давайте дізнаємося докладніше, які соціально-економічні особливості властиві нашим найближчим сусідам. Почнемо з Росії.

Україну і Росію пов'язує багато спільного: слов'янське коріння, багатовікова історія, нарешті, багато кілометрів спільного кордону. Зараз обидві країни пов'язані найтіснішими економічними, політичними, культурними відносинами, які іноді стають проблемними.

Офіційна назва — Російська Федерація. Площа — 17 млн км². Населення — 141,9 млн осіб (2009 р.). Столиця — Москва. Постсоціалістична країна з пере­хідною економікою. Президентсько-парламентська республіка, федеративна держава.

Росія — євроазіатська держава: 1/3 її території розташована в Східній Єв­ропі, 2/3 — в Північній Азії. Калінінґрадська область розташована на захід від основної території країни і відділена від неї Латвією і Литвою. Суходолом Росія межує з 14 державами. 2/3 російських кордонів є морськими. Вихід до трьох океанів.

Розпад СРСР змінив геополітичне положення Росії: виникли нові кордони із суверенними державами — колишніми республіками Радянського Союзу, обмежився вихід до Балтійського моря, а також до портів і військово-морських баз Чорного моря. Політичні і економічні зміни в регіоні спричинили виникнення вогнищ нестабільності.

Величезна різноманітність кориснихкопалин:запаси паливно-енергетичнах

ресурсів, (вугілля, нафта і газ, торф, горючі сланці, уран), багата рудна база різноманітна сировина для будівельної і хімічної промисловості.

34 % її території вкрито лісами. Росія входить до п'ятірки країн світу, що мають найбільші запаси водних ресурсів (більша їх частина зосереджена у Си­біру).

Різноманітність клімату та природних зон визначає різноманітність агро- кліматичних умов для сільськогосподарського використання територій.

Вихід до акваторій трьох океанів сприяє освоєнню природних ресурсів Сві­тового океану.

Перший тип відтворення, природний приріст від'ємний: -5 %, «старіння нації». Розміщене нерівномірно. Середня густота близько 8,3 осіб/км², в євро­пейській частині — 60 чол/км² (в Московській області — 300 осіб/км²), в арк­тичній зоні, Східному Сибіру і на Далекому Сході — від 1 до 5 осіб/км².79,3% жителів Росії проживають в європейській частині.

Рівень урбанізації — 76 %, міст-«мільйонерів» — 11. Міські аґломераціі навколо Москви, Санкт-Петербурґа, Нижнього Новґорода, Єкатеринбурґа, Са­мари і Новосибірська.

Багатонаціональна держава (120 націй і народностей). Понад 3/4 населення складають росіяни. Серед інших етносів найбільш численні татари, українці (4,4 млн осіб — найбільша у світі українська діаспора), чуваші, башкири, білоруси та ін. Державна мова — російська, найбільш поширені релігії православ'я та іслам. Міграційні потоки з колишніх союзних республік.

Росія — велика індустріально-аграрна країна. З початку 90-х рр. XX ст. в ній проводиться глибоке реформування економіки, спрямоване на перехід від централізованої до ринкової економіки.

Промисловість країни працює переважно на власній сировині. Особливе значення мають галузі важкої промисловості. Значною залишається роль гірни­чодобувних галузей. Зростає виробництво товарів народного вжитку та швидко розвивається сфера послуг. Паливна промисловість представлена багатьма галузями, проте основну роль в ній має нафтогазова. Найбільші центри нафтопереробки склалися на трасах трубопроводів (Омськ, Перм, Уфа, Яро­славль, Москва, Ухта). В електроенергетиці провідну роль відіграють теплові електростанції, на які припадає 82 % всієї виробленої електроенергії. В країні діє кілька атомних електростанцій, які дають 12 % електроенергії (Кольська, Ленінградська, Нововоронезька, Смоленська, Білоярська та інші). Частка гідроелектростанцій незначна і складає 6 %. Найпотужніші ГЕС збудовані на

Єнісеї (Саяно-Шушенська, Красноярська) та Ангарі (Братська, Усть-Ілімська).

Чорна металургія — одна з найголовніших та найстаріших галузей російської промисловості, яка використовує як власну, так і імпортну сировину (залізні руди з Казахстану, марганець з України). В Росії склалися три металургійні бази: Уральська (Нижній Тагіл, Магнітогорськ, Челябінськ), Центральна (Ліпецьк, Старий Оскол, Череповець, Тула) та Сибірська (Новокузнецьк). Кольорова металургія дуже потужна. З власної сировини вона виплавляє мідь (Урал), мідь, нікель та кобальт (Норильськ, Мончегорськ), сви­нець та цинк (Челябінськ, Дальногорськ, Бєлово), олово (Новосибірськ), титан і магній (Березники), алюміній (Красноярськ, Братськ, Кам'янськ-Уральський).

Машинобудування є центральною галуззю російської промисловості. В ньому одержали розвиток багато виробництв. Важке машинобудування розви­вається на Уралі, в Центральній Росії, півдні Сибіру. Залізничне машинобуду­вання представлене складанням локомотивів (Санкт-Петербург, Коломна, Брянськ, Калуга) та вагонів (Брянськ, Твер, Митищі, Калінінград, Нижній Тагіл, Санкт-Петербург). Морські судна виготовляють у Мурманську, Виборзі, Санкт-Петербурзі, Астрахані, Архангельську, Владивостоку. Автомобілебудування виробляє легкові та вантажні автомобілі, джипи, автобуси, колісні тягачі (Нижній Новгород, Тольятті, Москва, Ульяновськ, Набережні Челни, Іжевськ). Також складаються трактори та різні сільськогосподарські машини. Розвинене точне машинобудування.

Основними районами хімічної промисловості стали Урало-Поволжя, Цент­ральна Росія та Західний Сибір. Тут випускають різні види мінеральних добрив, пластмаси, синтетичні волокна, гуму, шини тощо.

В Росії склався потужний лісопромисловий комплекс, який представлений усіма стадіями переробки деревини. Найважливіші його центри: Архангельськ, Усть-Ілімськ, Братськ, Комсомольськ-на-Амурі. Целюлозно-паперовим виробництвом вирізняються Європейська Північ (Онега, Кондопога, Сясь-строй) та Прибайкалля (Іркутськ, Селенгінськ, Байкальськ).

Із старих галузей господарства розвивається текстильна промисловість, яка виробляє бавовняні, лляні, вовняні, шовкові та синтетичні тканини. Розви­вається переважно у Центральній Росії.

Рибна промисловість одержала розвиток у Мурманську, Архангельську, Ка-лінінграді, Астрахані, Владивостоку, Южно-Сахалінську.

У сільському господарстві Росії переважає тваринництво. Молочно-м'ясне скотарство та свинарство одержали розвиток у Нечорноземній смузі, м'ясо-молочне скотарство, птахівництво та свинарство — у зоні чорноземів, вівчарство — на півдні Західного Сибіру та на Кавказі, оленярство — на півночі. У рослинництві на чорноземних ґрунтах вирощують пшеницю, соняшник, цукрові буряки, на підзолистих — жито, гречку, льон-довгунець. У передмістях розвиваються овочівництво, садівництво та ягідництво. Великі простори півночі, Сибіру та Далекого Сходу не придатні для рослинництва взагалі. Тут воно можливе лише у закритому ґрунті.

Дуже велика площа Росії визначає важливість для неї різних видів транс­порту. Головну роль у вантажо- та пасажиропотоках відіграють залізниці. Най­довшими з них є Сибірська, Південно-Сибірська та Печорська. Важливе зна­чення має автомобільний транспорт. Йо­го провідні магістралі: Москва—Санкт-

Петербург, Москва—Челябінськ. Росія має великий торговельний морський флот. Найбільші морські порти країни: на Тихому океані — Владивосток, на Північному Льодовитому — Мурманськ, на Атлантичному — Калінінград, на Каспійському морі — Астрахань. Важливе значення також мають трубопровідний, річковий та авіаційний транспорт.

У територіальній структурі господарства Росії помітні значні диспропор­ції. Майже 80 % населення та 85 % промислової продукції припадає на євро­пейську частину країни. Тут сконцентровано й 90 % наукового потенціалу держави. В азіатській частині країни (крім півдня) переважають добувна промисловість та лісове господарство.

Росія активно підтримує різні форми зовнішніх економічних зв'язків з багатьма країнами світу. Основними торговельними партнерами країни є держави колишнього Радянського Союзу. Китай, Індія, Японія. Країна експортує багато енергоносіїв, різної мінеральної сировини, машини та обладнання, хімікати, лісоматеріали, тканини, рибу. Водночас до Росії надходять деякі види прокату, обладнання для важкої промисловості, марганець, вовна, бавовник, харчові продукти.

2.Офіційна назва — Словацька Республіка. Площа — 49 тис. км². Населення — 5,5 млн осіб (2009 р.). Столиця — Братислава. Тип країни — постсоціалістинна країна з перехідною економікою. Державний устрій — президентсько-парламентська республіка, унітарна держава.

Розташована в Центральній Європі, не має виходу до моря, вигідне ЕГП на перетині шляхів сполучення.

Словаки — 86 %, угорці — 11 % населення. Відносно сприятлива демогра­фічна ситуація: народжуваність трохи перевищує смертність. Урбанізація — 57 %. Найбільше місто й найважливіший річковий порт на Дунаю — столиця Братислава.

Найважливіші галузі — машинобудування, металургія, нафтопереробна, хімічна (у тому числі фармацевтична), деревообробна, легка, харчова промис­ловість. Особливо швидкими темпами розвивається автомобілебудування.

У сільському господарстві переважає рослинництво, вирощуються зернові культури, цукровий буряк, соняшник, виноград, фрукти. Тваринництво має м'ясо-молочний напрямок, у Карпатах переважає вівчарство.

3.Угорщина. Офіційна назва — Угорська Республіка. Площа — 93 тис. км². Населення — 9,9 млн осіб (2009 р.). Столиця — Будапешт. Тип країни— пост-соціалістична країна з перехідною економікою. Державний устрій — парламентська республіка, унітарна держава.

Розташована в Центральній Європі, межує із сімома європейськими країна­ми, не має виходу до моря, транзитне положення є вигідним.

90 % — мадяри (угорці), кілька сотень тисяч німців, румун, сербів і ганів. Смертність перевищує народжуваність. Середня тривалість життя 72,3 роки. 68 % угорського населення — католики, ще чверть — члени протес-тантських церков. Урбанізація 65 %. Найбільше місто — Будапешт — столав культурний, науковий центр і транспортний вузол країни.

Провідна галузь обробної промисловості — машинобудування (транспортне, верстатобудування, виробництво сільськогосподарських машин, обладнання для легкої та харчової промисловості, точне машинобудування). Легка і харчова промисловість. Виноробство.

Сільське господарство. Частка рослинництва й тваринництва є приблизно рівною. Угорщина — великий експортер м'яса курей, гусаків, качок, індичок.

Румунія. Офіційна назва—Держава Румунія. Площа— 237,5тис. км².На-селення — 22,2 млн осіб (2009 р.). Столиця — Бухарест. Тип країни—постсоціалістична країна з перехідною економікою. Державний устрій — президентсько-парламентська республіка, унітарна держава.

Майже вся територія держави розташована в басейні нижнього Дунаю, на південному сході Центральної Європи.

Негативний природний приріст, перевищення еміграції над імміграцією. Румуни (88 %), угорці (7 %), цигани (3 %), українці (0,3 %) й німці. Більшість румунів належать до Румунської православної церкви, угорці сповідують католицтво, також є й протестанти. Середня тривалість життя — 71 рік. Міське населення країни складає 55 %, кожний сьомий городянин — житель Бухареста (1,89 млн осіб).

Провідні галузі промисловості Румунії — машинобудування (загальне, транспортне, сільськогосподарське, електротехнічне), гірничодобувна ме­талургія (традиційно велику роль відіграє виплавка сталі, алюмінію, цинку, свинцю, міді), легка, хімічна й нафтохімічна.

У сільському господарстві переважає рослинництво зернового напрямку, основні зернові культури — кукурудза й пшениця, інші важливі культури - _і картопля, цукровий буряк, соняшник. Велике значення має овочівництво ви­ноградарство, плодівництво. У тваринництві найбільше значення має розве-дення великої рогатої худоби, свиней, овець, домашньої птиці.

Молдова. Офіційна назва — Республіка Молдова. Площа — 33,7 тис. км². Населення — 4,3 млн осіб (2009 р.). Столиця — Кишинів. Тип країни — постсоціалістична країна з перехідною економікою. Державний устрій — парламентська республіка, унітарна держава.

Розташована в Південно-Східній Європі між Україною і Румунією, не має виходу до моря. Молдові належить невелика ділянка берега Дунаю завдовжки менше ніж кілометр, що дає важливий вихід до країн Центральної Європи й Чорного моря.

Молдовани (64,5 %), українці (13,8 %), росіяни (13 %), гагаузи (3,5 %) На­роджуваність перевищує смертність. Переважна більшість населення право-славні (98 %). Міське населення менше 50 %. Найбільше місто й столиця Молдови — Кишинів (більш ніж 708 тис. осіб).

Основою економіки є сільське господарство, що забезпечує населення основними продуктами харчування та забезпечує сировиною провідну галузь промисловості — харчову.

Молдова — великий виробник консервованих овочів й фруктів, соків, рафінованого цукру, олії, винограду й продуктів виноробства.

4.Польща — країна з перехідною економікою, парламентсько президентська республіка, унітарнадержава.

Польща — середньорозвинена держава, яка знаходиться у Центральній Європі. Кордони з країнами-сусідами є сприятливими. На заході Польща межує з Німеччиною, високорозвиненою державою, членом ЄС. Інші кордони проходять з країнами з перехідною економікою. Більшість сусідніх країн є нейтральними позаблоковими державами. Німеччина та Чехія — партнери Польщі за військово-політичним блоком НАТО.

Польща розташована на перетині важливіших транзитних шляхів сполу­чення між Західною та Східною Європою. На півночі має широкий вихід до Балтійського моря (порти Гданськ, Гдиня, Щецин). Сприятливим для розвитку господарства країни є її наближення до важливих мінерально-сировинних баз Центральної та Східної Європи: нафтогазових родовищ Росії, залізних та мар­ганцевих руд України, лісових ресурсів Росії та Білорусі.

Природні умови Польщі в цілому сприятливі для розвитку господарства. Польща добре забезпечена деякими видами мінеральних ресурсів. З паливних вирізняються великі поклади кам'яного (Верхньо-Сілезький басейн) та бурого вугілля (Белхатувський басейн). З рудної сировини є значні родовища мідних

(Легниця) та поліметалевих руд (Верхня Сілезія), а також невеликі запаси за­лізних руд (на півдні). З нерудних корисних копалин ведеться великий видо­буток самородної сірки на південному сході (Тарнобжег), а також бурштину, калійної та кухонної солей на півночі.

Водні ресурси країни значні. Найбільшими річками є Вісла й Одра. Проте річок, багатих на гідроенергоресурси, мало. Земельні ресурси різні: на півночі переважають кислі підзолисті та дерново-підзолисті ґрунти, на півдні — родючі бурі лісові. Лісові ресурси недостатні: під лісами зайнято 20 % площі. Своїми рекреаційними ресурсами вирізняються балтійське узбережжя (Сопот) та північне Поозер'я. Польські міста (Краків, Варшава) приваблюють туристів своїми історичними пам'ятками.

Для демографічної ситуації Польщі характерний І тип відтворення населення. Природний приріст 0,2 чол./тис. Результатом його є «старіння нації». У цілому для країни притаманне негативне сальдо міграцій. Багато тимчасових робітників з Польщі працюють у сусідніх розвинених країнах.

Сучасна Польща — однонаціональна країна: 98,7 % її населення становлять поляки. Незначну частку складають білоруси, українці, німці, росіяни та литовці. Більшість населення є християнами -католиками.

Польща має високу густоти населення — 123,6 чол./км². Максимальних значень цей показник сягає у Верхній Сілезії —^: близько 700 чол./км². Рівень урбанізації високий — 65 %. Найбільшими містами країни є Варшава (2,2 млн чол.), Лодзь (1 млн чол.), Краків (745 тис.чол.), Вроцлав (640 тис. чол.) та Познань (581 тис. чол.).

Польща індустріально-аграрна держава, яка швидкими темпами проводить економічні реформи, націлені на перехід до ринкової економіки. Промисловість є основною галуззю її господарства. Переважають галузі важкої промисловості.

У паливній промисловості головною галуззю є вугільна, зростає роль нафтопереробки, яка працює на імпортній сировині з Росії (Плоцьк). В електроенергетиці провідну роль відіграють теплові електростанції, на які припадає 97 % виробленої електроенергії. Частка гідроенергетики — 3 %.

Чорна металургія працює на власному коксівному вугіллі та переважно привізних рудах. Найбільші металургійні комбінати зосереджені у Верхній Сілезії. Кольорова металургія займається виплавкою міді, свинцю, цинку, алюмінію.

Машинобудування є найбільшою галуззю польської промисловості. У Верхній Сілезії переважає металомістке машинобудування: важке та залізничне. У великих містах — працемістке: верстатобудування, автомобіле-будування, електроніка (Варшава, Краків). Біля моря склалися значні центри суднобудування (Гданськ, Гдиня, Щецин).

Спеціалізацією хімічній промисловості Польщі є виробництво різноманіт-

них мінеральних добрив, соди, полімерів, парфумів, ліків, фотохімії.

Сільське господарство в цілому забезпечує потреби населення у продовольстві. У галузевій структурі господарства переважає тваринництво. Розводять молочно-м'ясне поголів'я великої рогатої худоби, свиней, домашню птицю. Відоме й польське конярство. Для рослинництва характерне вирощування картоплі, овочів (особливо капусти), технічних (льону-довгунцю, хмелю, а на кращих ґрунтах — цукрових буряків) та зернових культур (жита, вівсу, ячменю, на півдні — пшениці).

Основними видами транспорту є залізничний та автомобільний. Зовнішні перевезення забезпечує морський, трубопровідний та авіаційний транспорт.

Польща активно підтримує всі форми зовнішніх економічних зв'язків з ба­гатьма країнами світу. Більша частина її товарообігу припадає на країни ЄС та держави Центральної Європи. Польща експортує машини та обладнання, міне­ральні сировину (вугілля, мідні руди, самородну сірку), будматеріали, тканини, одяг, харчові продукти (консерви, шинку, масло, картоплю, овочі). Водночас до країни імпортуються мінеральні ресурси (енергоносії, залізні, марганцеві та алюмінієві руди), ліс та лісоматеріали, деяку сільгоспсировину (бавовник, вовну).

 

Тема 2.2 Країни Азії. Загальний огляд

План

1. Загальні відомості про Азію та склад регіону

2. Економіко-географічне положення

3. Формування політичної карти Азії

4. Природні умови та природні ресурси

5. Населення

6. Господарство

7. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти Азії, атласи.

Площа регіону — 44,4 млн км².

Населення — 3,95 млрд чол.

Склад регіону: 47 суверенних держав та 1 залежна територія.

1.Азія — найбільша за площею та кількістю населення частина світу. Вона займає територію 44,4 млн км , що складає майже третину площі суходолу Землі. У цій частині світу проживає 60,7 % населення планети. В Азії знаходиться 48 держав і територій. Крім того, ²/з площі Росії теж розміщено в Азії. 47 країн є суверенними. Крім того, Тайвань де-факто є самостійною державою, хоча де-юре складає одну з провінцій Китаю. Всі суверенні азіатські країни є членами ООН. Нині за свою незалежність веде боротьбу Палестина, окупована у 1948 р. Ізраїлем. На жаль, не раз через терористичні акти з боку арабських екстремістів зривалися мирні переговори про надання цим землям автономії.

За рівнем економічного розвитку в Азії є всі типи держав: високорозвинені, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою та країни з плановою економікою. Лише дві азіатські держави відносять до типу високорозвинених країн: Японію — країну «великої сімки» та Ізраїль — переселенську країну. 33 держави є країнами, що розвиваються, дуже неоднаковими за рівнем економічного розвитку та місцем у міжнародному географічному поділі праці. Найбільших успіхів у розвитку виробництва серед країн, що розвиваються, досягли нові індустріальні країни (НІК), економіка яких знаходиться у фазі стрімкого підйому. Це Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань, Малайзія, Таїланд, Індонезія. До групи нафтодобувних країн з високими прибутками належать країни Перської затоки та Бруней. До країн середніх можливостей відносять, зокрема, Індію, Пакистан, Іран, Йорданію, Філіппіки, Шрі-Ланку. За статистикою ООН до групи найменш розвинених країн включено 9 азіатських держав: Афганістан, Бангладеш, Непал, Бутан, М'янми, Камбоджу, Лаос, Східний Тімор та Мальдіви. 9 держав Азії є країнами з перехідною економікою, зокрема це Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан, Монголія, Вірменія. Три держави належать до країн з плановою економікою. Це Китай, В'єтнам та КНДР.

За формою правління понад ²/з азіатських держав є республіками. Проте саме в Азії знаходиться більше всього монархій — 13, причому половина з них - абсолютні: Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Катар, Оман, Бруней. Конституційними монархіями є Японія, Бутан, Таїланд, Камбоджа, Малайзія, Йорданія.

За адміністративно-територіальним устроєм ⁴/5 держав Азії є унітарними. Федеративних країн — 9. До них належать: Індія (складається з 25 штатів), Пакистан (4 провінції), М'янма (14 областей), Малайзія (федерація 13 штатів), ОАЕ (7 князівств), Грузія, Азербайджан, Узбекистан, Таджикистан (мають у своєму складі автономні республіки).

За площею в Азії багато великих держав. Дві з них, Китай та Індія, є най­більшими. Територія Китаю майже така, як усієї Європи, а Індії, як усіх країн Західної Європи разом. Натомість у регіоні існують карликові держави: Бах­рейн (695 км²), Сінгапур (639 км²) та Мальдіви (300 км²).

2.Держави Азії розміщені на перетині важливих транспортних шляхів, які сполучають Європу з Тихим та Індійським океанами. Більшість країн мають приморське положення та виходять до морів і заток трьох океанів. Це дає змогу активно підтримувати економічні зв'язки з різними регіонами світу. В Азії сформувалося 12 універсальних портів-велетнів, 8 з яких знаходиться в Японії (Кобе, Тіба, Нагоя, Токіо та ін.), 2 у Китаї (Шанхай та Сянган), один у Тайвані (Гаосюн). Найбільшими за вантажообігом портами Азії та світу є Шанхай та Сінгапур, крізь які проходить щорічно понад 360 млн тонн вантажів. Ряд країн мають острівне положення, є також країни-архіпелаги. Проте 13 держав континентальні, без виходу до моря.

Азіатські країни є партнерами за багатьма політичними та економічними міжнародними організаціями. Більшість держав входять до організації Рух неприєднання. Членом військово-політичного блоку НАТО є Туреччина. 11 країн Аравійського півострова беруть участь у роботі Ліги арабських держав (ЛАД), 10 країн Південна-Східної Азії — АСЕАН, 12 країн, що мають вихід до Тихого океану, - у Форумі «Азіатсько-Тихо-океанського економічного співробітниц­тва», країни Перської затоки та Індонезія — ОПЕК. Проте у регіоні зберігаються численні осередки міжнародної напруги: не припиняються громадянські війни в Афганістані та Таджикистані, триває протистояння між грецькою та турецькою громадами на Кіпрі, гостро проявляються релігійні та територіальні конфлікти між Індією та Пакистаном, часто відбуваються терористичні акти на окупованих Ізраїлем палестинських землях та прикордонних районах Туреччини, Ірану та Іраку, заселених курдами. Великі політичні конфлікти виникають у само-проголошених країнах на території Грузії — Абхазії та Південній Осетії.

Еколого-географічне положення різних країн регіону не однакове. Найбільш екологічно «чистими» є південно-східні, центральні та північні частини Азії. Територіями екологічної кризи є освоєні промислові райони Японії, Північно-Східного Китаю, Східної Індії, країн Перської затоки, Казахстану. Район Приаралля, який охоплює територію Казахстану, Узбекистану та Туркменистану, є зоною екологічної катастрофи. Тут, вна­слідок знищення Аральського моря, утворилася соляна пустеля, що унемож­ливило життя людей у цій місцевості.

3. Держави Азії мають тривалу історію розвитку та зв'язків з європейськими країнами. Вони зробили великий внесок у розвиток світової цивілізації. Проте на початку XX ст. Азія являла важливу частину колоніальних імперій розвинутих країн світу. Державами-метрополіями тут були Велика Британія (яка володіла Індією, Шрі-Ланкою, країнами Перської затоки, Малайзією), Франція (мала колонії на півострові Індокитай), Нідер­ланди (підкорили Індонезію), США (панували після іспанців на Філіппінах), Японія (перетворила у свої колонії Корею, Тайвань, острови Мікронезії) та Португалія (захопила невеликі території в Індії, Китаї, Індонезії). З сучасних країн ніколи колоніями не були лише Японія, Китай, Туреччина, Іран, Афга­ністан та Таїланд. Але більшість з них перебували у стані напівколоній, будучи поділеними на сфери впливу.

4. Природні умови Азії вирізняються великою різноманітністю. Тут поруч з високими горами знаходяться величезні за площею рівнини, а типи клімату відомі майже всі, що існують на планеті. За особливостями рельєфу Азія — найвища частина світу: гори, нагір'я та плоскогір'я займають ³/₄ її площі. Гірські системи тягнуться трьома великими поясами: на півдні та сході — молоді сейсмічне активні гори Альпійсько-Гімалайського та Тихоокеанського поясів, у центрі — давні різні за висотою хребти Урало-Монгольського поясу. Між ними знаходяться великі за площею рівнини: в Росії, на сході, в Індії, в Саудівській Аравії, в країнах Середньої Азії.

Кліматичні умови в регіоні дуже різноманітні. Азія простягається від арктичного кліматичного поясу на півночі то екваторіального на півдні. При просуванні від узбережжя Тихого та Індійського океанів вглиб материка клімат змінюється від мусонного (з вологим літом і сухою зимою) до дуже посушливого континентального. Людина змушена пристосовуватися до різноманітних кліматичних умов, враховуючи їх особливості при веденні господарської діяльності. Клімат визначає спеціалізацію сільського господарства різних частин регіону. Природну перешкоду для освоєння окремих територій Росії, Монголії та Китаю створює багаторічна мерзлота, яка займає майже чверть площі Азії.

Азіатські країни багаті на різні види природних ресурсів. Запаси деяких із них є унікальними та мають світове значення. Різноманітними є мінеральні ресурси, поклади яких пов'язані з будовою земної кори. В Азії розміщені величезні запаси паливних ресурсів, в першу чергу нафти та природного газу. Найбільшим нафтовим районом світу є басейн Перської затоки, в якому розміщено 15 унікальних родовищ, кожне з яких має запаси понад 1 млрд тонн. Родовище Гавар у Саудівській Аравії вважають найбільшим в світі: його поклади становлять майже 12 млрд тонн! Якість нафти дуже висока: в ній мало сірки та переважають легкі фракції, що ідуть на виробництво бен­зину. Багато фонтануючих родовищ. Усе це робить собівартість нафти Перської затоки найнижчою в світі. Велетенські поклади нафти та природного газу концентруються у Західносибірському басейні Росії та Суматринському басейні на території Індонезії та Брунею. Великими запасами природного газу вирізняється Середньоазіатський басейн, видобуток ведуть Туркменистан та Узбекистан. Під дном Каспійського моря розміщені родовища нафти, розробками яких займається Азербайджан.

Азіатські держави багаті на кам'яне вугілля. Найбільші його запаси сконцентровані у Східному Сибіру в Росії -Ленський та Тунгуський басейни, де розробка поки що майже не ведеться. Великим діючим кам'яновугільним басейном Росії є Кузбас. Значними покладами вугілля відомі Китай (Північна-Східний басейн), Індія (Східний басейн), Казахстан (Карагандинський та Екібастузький басейни). Рудні ресурси Азії досить різноманітні. Поклади залізних руд приурочені здебільшого до щитів платформ. До першої десятки країн за їх запасами входять Китай (Північно-Східний та Східний басейни), Індія (Східний та Південний басейни), Росія (Південний та Східний Сибір), Казахстан (Північний басейн). Родовища марганцевих руд також розміщені на щитах платформ, їх великі поклади виявлені у Китаї, Індії та Казахстані поблизу залізорудних басейнів. Руди інших кольорових металів в основному залягають у поясах складчастості, тому їх родовища тягнуться довгими пасмами. В Альпійсько-Гімалайському поясі знайдені поклади хромових, поліметалевих, мідних, молібденових, сурм'яних, ртутних руд. Проте запаси цього регіону поки що вивчені недостатньо. У Тихоокеанському поясі переважають родовища олов'яних (Росія, Малайзія, Індонезія, Таїланд) та вольфрамових (Китай) руд. До давнього Урало-монгольського поясу приурочені запаси поліметалевих та мідних руд (Росія, Казахстан), а також унікальні поклади мідно-молібденових руд (Монголія). З нерудних ресурсів найбільш відомі поклади калійних солей Мертвого моря (Ізраїль), фосфоритів (Ізраїль, Йорданія, Сирія, Казахстан), слюди (Індія), графіту (Шрі-Ланка, Росія), самородної сірки (Туркменістан, Туреччина), алмазів (Росія, Індонезія), коштовного каміння (Індія, М'янма, Камбоджа). У Червоному морі та Перській затоці ведуть видобуток перлин та коралів.

Водні ресурси на території Азії, залежно від особливостей клімату, роз­міщені вкрай нерівномірно. Найкраще ними забезпечені північні, східні та південні райони, у той час, як дефіцит води відчувають центральні та південно-західні території. Найважливішими джерелами водопостачання є річки Росії (Об, Єнісей, Лена), Китаю (Янцзи, Хуанхе), Індії (Ганг), Пакистану (Інд), Бангладеш (Іравадї), Іраку (Тигр), Туркменістану та Узбекистану (Амудар'я). Багаті на гідроенергоресурси річки Сибіру (Росія), плоскогір'я Декан (Індія), Тибету (Китай). Різноманітні природні умови Азії призвели до розмаїття земельних ресурсів, що у багатьох районах зазнали сильного впливу людини через тривале використання. Понад 90 % ріллі сконцентровано у мусонних областях, де сформувалися родючі червоноземи, жовтоземи та бурі лісові (Китай), а також чорні тропічні ґрунти (Індія). Тут показник розо-раності вдвічі вищий за світовий. У Китаї освоєні навіть досить стрімкі схили, де знаходяться найбільші в світі площі терас. Найкращі чорноземні грунти розміщені у степовій зоні на півночі Казахстану, півдні Західносибірської низовини Росії, частково у Китаї. Родючими є також землі середземноморських областей — коричневі (Туреччина). Лісовими ресурсами країни Азії забезпечені дуже не однаково. Крізь територію регіону проходять обидва лісові поясі: північний з переважанням хвойних порід (Росія) та південний, в якому домінують цінні листяні породи (Індонезія, Малайзія, Таїланд, М'янма).

Своїми природно-рекреаційними ресурсами вирізняються Кіпр, Ізраїль, ОАЕ, Туреччина, Таїланд, Мальдіви. Великими культурно-історичними пам'ятками відомі Ізраїль, Китай, Індія.

5. Для демографічної ситуації всіх азіатських країн характерний другий тип відтворення населення та високі показники природного приросту, які варіюють від 9—19 чол./тис. (Китай, Ізраїль, Сінгапур, Таїланд, Казахстан, Грузія) до 30—40 чол./тис. і більше (арабські країни). Щоправда, завдяки активній демографічній політиці в деяких країнах «демографічний вибух» має тенденцію до спаду. Перший тип відтворення серед країн Азії має тільки Японія, яка досягла рівня природного приросту 2,2 чол./тис. завдяки активній демографічній політиці у 50—60-х років XX ст.

Міграції населення за межі азіатського регіону були активними у другій половині XIX ст. Тоді вихідці з Китаю та Індії у пошуках роботи виїздили до Америки та островів Океанії. У XX ст. поширилися міждержавні міграції в межах самої Азії. Зокрема економічні причини потягли за собою переселення китайців до країн Південне-Східної Азії, а індійців на Шрі-Ланку для роботи на плантаціях тропічних культур, закладених європейцями. Тривають релігійні міграції між Індією та Пакистаном, які почалися ще після розпаду Британської Індії у 1947 р. З політичних міркувань люди виїздять з районів політичної напруги, утворюючи потоки біженців. Це характерно зокрема для Афганістану, Палестини, Камбоджі, КНДР.

На території Азії проживає понад 1100 націй та народностей, які знахо­дяться на різних ступенях етнічного розвитку, їх мови належать до багатьох (близько 15) мовних родин. Тут є дуже малі етноси, що нараховують лише кілька тисяч, а то й сотень людей, а поряд з ними проживають найчисельніші народи світу: китайці, хіндустанці, бенгальці та японці. Тому більшість азіатських країн за національною структурою населення є багатонаціональними. Однонаціональних країн небагато. Це Японія, Республіка Корея та КНДР, Тайвань, Бангладеш, Вірменія, арабські країни Південно-Західної Азії. Двонаціональним є Кіпр.

Строкатість етнічного складу зумовила багатоманітність релігій в регіоні. В Азії зародилися всі три світові релігії та поширилися звідси по всій планеті. Більшість держав Азії сповідують мусульманство (іслам). Іслам поширений переважно у Південно-Західній та Середній Азії, а також у деяких державах Південно-Східної Азії (в Індонезії, Малайзії, Брунеї). Він проголошений державною релігією арабських країн, Афганістану, Ірану, Пакистану. Буддизм нині сповідують у Східній, Південно-Східній та Центральній Азії. Прихильників християнства в Азії небагато: католицтво поширене на Філіппінах, православ'я в Росії, Грузії, частково на Кіпрі, існує особлива християнська церква у Вірменії. Азія також породила багато національних релігій: іудаїзм в Ізраїлі, індуїзм в Індії, конфуціанство та даосизм у Китаї, синтоїзм в Японії.

За середньою густотою населення Азія поступається лише Європі 89 чол./км², а густота сільського населення тут найбільша в світі —. понад 60 чол./км². Однак населення розміщене дуже нерівномірно. До найбільш засе­лених територій належать Південна та Східна Азія, де густота населення сягає 600—10 000 чол./км². Разом з тим мало заселені Центральна, Середня, північна та частково Південно-Західна Азія. Для більшості країн Азії притаманний середній рівень урбанізації та дуже високі темпи приросту міського населення. У країнах, що розвиваються, темпи урбанізації випереджають темпи приросту промисловості, будівництва та сфери послуг, тому виникає явище псевдоурбанізації. Високим рівнем урбанізації вирізняються Сінгапур (100 %), Ізраїль (91 %), Японія (80 %), Республіка Корея (81 %), КНДР (61 %), Монголія (61 %), Казахстан (60 %), а також арабські країни (зокрема Кувейт — 97 %) та держави Закавказзя. Низький рівень урбанізації мають Афганістан (20 %), Бангладеш (18 %), Непал (13 %), Оман (13 %), Бутан (6 %). Специфічною ознакою урбанізації країн Азії є зосередження більшої частини городян у дуже великих містах. У регіоні 22 міста-мультимільйонера, у 13 з яких проживає понад 10 млн чол. До найбільших міст світу належать Токіо (26,9 млн чол.), Мумбай (19,5 млн чол.), Калькутта (понад 15 млн чол.), Шанхай (14,2 млн чол.), Маніла (13,8 млн чол.), Джакарта (13,4 млн чол.), Пекін (12,6 млн чол.), Делі (12,2 млн чол.) таін. Навколо міст виникли великі міські агломерації, найпотужнішими з яких є Токійська-Йокогамська (34,5 млн чол.) та Сеульська (22,3 млн чол.). В Японії сформувався найбільший у світі мегаполіс Токайдо, в якому проживає понад 70 млн чол.

6. Для більшості азіатських країн характерна багатоукладність економіки. Поряд з родоплемінними та феодальними відносинами сформувалися сучасні форми власності. Основними видами діяльності більшості держав за­лишаються екстенсивне сільське господарство, в якому зайнято 60—80 % трудових ресурсів та добувна промисловість. Обробна промисловість переважає лише у деяких державах, зокрема у Японії, Китаї, Казахстані, Ізраїлі, КНДР, НІК. В окремих державах зростає роль невиробничої сфери. Крім Японії, яка є найбільшим осередком банківської справи світу, значними фінансовими та торгівельними центрами стали Ліван, Сінгапур та Сянган. Курортне господарство дає значну частину прибутків Кіпру, Туреччині, ОАЕ, Ізраїлю, Таїланду.

7.Сільське господарство є провідною галуззю більшості країн. У його галузевій структурі переважає рослинництво, яке відзначається високою працемісткістю та екстенсивністю. В аграрних відносинах сформувалися високотоварний та дрібнотоварний сектори. Перший спеціалізується на вирощуванні експортних культур (чаю, бавовнику, джуту, цукрової тростини, гевеї, спецій, кокосової пальми, тропічних фруктів), другий постачає продукцію на внутрішній ринок (рис, пшеницю, просо, сою, батат). Основним типом господарств у високотоварному секторі є плантації, які в минулому належали іноземним власникам, а нині, як правило, є власністю державі.

Розміщення сільськогосподарських культур залежить від кліматичних умов та типів ґрунтів. У мусонних областях на червоноземах, жовтоземах та чорних тропічних ґрунтах зосереджені основні райони землеробства Азії. З зернових культур тут вирощують рис та пшеницю, переважно для власних потреб. Країни Азії дають 90 % світового збору рису, під яким зайнято понад 50 % ріллі. Під пшеницею площ вдвічі менше. Світовими лідерами за зборами рису та пшениці є Китай та Індія. З технічних культур тут вирощують та експортують чай (понад ³/4 світового виробництва, найбільші плантації в Індії, Китаї, на Шрі-Ланці), бавовник (Китай, Індія, Пакистан), джут (Бангладеш, Індія, Пакистан), цукрову тростину (Індія, Таїланд, Китай, Індонезія), тютюн (Китай), прянощі (Індія, Малайзія, Шрі-Ланка, Індонезія, Філіппіни, Таїланд). Для власного споживання вирощують сою та бульбо-плідні культури. У континентальних областях на чорноземах та сіроземах пустель на зрошенні культивують пшеницю (Казахстан, Росія, Іран) та бавовник (Узбекистан). Для власного споживання сіють просо та сорго. Саудівська Аравія відома вирощуванням кави-мокко, Афганістан, Пакистан, Іран — опійного маку. Середземноморські області з коричневими ґрунтами спеціалізуються на вирощуванні винограду, цитрусових, олив, садівництві (Туреччина, Сирія, Ізраїль). З зернових переважає пшениця. Для екваторіального типу клімату характерним є вирощування багаторічних дерев. На країни Південне-Східної Азії припадає понад.90 % виробництва натурального каучуку світу, який одержують з соку гевеї (Малайзія, Індонезія, Таїланд) та копри — сушеної м'якоті кокосового горіха (Філіппіни). Тут є також плантації кави (Індонезія, Камбоджа, В'єтнам).

Тваринництво має в основному допоміжне значення, крім тих територій, де умови для розвитку рослинництва несприятливі. Найчастіше розводять невибагливих до кормів овець. За їх поголів'ям вирізняються Китай, Індія та Туреччина. В арабських країнах вівчарство є основною галуззю тваринництва. Туреччина відома доглядом за ангорськими козами, вовна яких дуже високоякісна. За поголів'ям свиней світовим лідером є Китай, великої рогатої худоби — Індія. На Тибеті для одержання молока вирощують яків. У пустельних районах важливим є верблюдарство. Як тяглову силу розводять буйволів (країни Південно-Східної Азії) та слонів (Індія). Традиційною галуззю тваринництва залишається шовківництво.

Основною галуззю промисловості для більшості країн є добувна. Обробна промисловість багатьох країн Азії представлена кустарно-ремісничими підприємствами, які виробляють килими (Іран, Афганістан), тканини (Сирія, Ірак), ювелірні вироби (Індія, Іран), хутряний одяг (Афганістан) тощо. Одержали розвиток також великі підприємства легкої та харчової промисловості. Багатопрофільна промисловість, яка представлена електроенергетикою, металургією, машинобудуванням, хімічною промисло­вістю, має місце у небагатьох країнах, таких як Японія, Китай, Індія, Респуб­ліка Корея, КНДР, В'єтнам, Казахстан. На продукції точного машинобудування та легкій промисловості спеціалізуються нові індустріальні країни. Для промисловості Ізраїлю характерна висока частка війкової галузі, точного машинобудування (медична електроніка, електротехніка, авіабудування), хімічної та алмазообробної промисловості. В країнах Перської затоки останнім часом почали розвиватися нафтопереробка та синтез мінеральних добрив.

Танспорт регіону розвинений слабо (крім Японії, Республіки Корея, східної частини Китаю та Індії). Основним його видом у більшості країн є залізничний. Проте є держави, де залізниці зовсім відсутні: Афганістан, Оман, ОАЕ, Кіпр, Ємен, Бутан, Мальдіви, Лаос. Переважають ґрунтові дорогі, на яких часто використовується гужовий та в'ючний транспорт. У нафтодобувних країнах швидкими темпами розвивається автомобільний транспорт. За протяжністю залізниць та автодоріг у регіоні вирізняються Індія, Китай та Японія. Морський транспорт забезпечує зовнішні переве-зення приморських країн. Найбільшим морським флотом серед країн Азії відомі Японія, Китай, Філіппіни, Сінгапур та Республіка Корея, а ван­тажообігом морського транспорту Японія та Китай. Авіаційний транспорт є новим для багатьох азіатських країн. До найбільших аеропортів світу належать японські літовища у Токіо та Осаці.

Отже, країни Азії є дуже різними за рівнем економічного розвитку та значенням у світовій економіці та політиці.

Висновок. В Азії знаходиться 47 суверенних держав та окупована Ізраїлем Палестина. Переважають країни, що розвиваються, неоднакові за рівнем економічного розвитку. Високорозвиненими державами є лише Японія та Ізраїль. За формою правління більшість країн — республіки, існує 14 монархій, половина з яких абсолютні. За формою адміністративно-територіального устрою переважають унітарні держави. Країни Азії, що виходять до моря, мають вигідне ЕГП, оскільки лежать на перетині міжнародних транспортних шляхів. Континентальні держави віддалені від торгівельних партнерів та основних світових шляхів сполучення. Майже всі країни Азії були колоніями європейських держав, їх звільнення розпочалося після другої світової війни. Більшість азіатських держав мають багаті природні ресурси, які ще не повністю досліджені. Основними паливними ресурсами є нафта, природний газ та кам'яне вугілля. З рудної сировини —залізні, марганцеві, мідні, поліметалеві, олов'яні, вольфрамові та ртутні руди. Серед нерудних ресурсів важливе значен­ня мають поклади фосфоритів, калійних солей, самородної сірки, графіту, слюди, алмазів, коштовного каміння. Водними та земельними ресурсами найкраще забезпечені східні та південні частини Азії, а лісовими — північні, східні та південно-східні. Окремі держави багаті на рекреаційні ресурси. Населення держав Азії (крім Японії) має II тип відтворення, тому ряд країн проводить демографічну політику, націлену на зменшення народжуваності. Переважають багатонаціональні держави, з середнім рівнем урбанізації. У господарстві країн провідними видами діяльності є екстенсивне сільське господарство з домінуванням рослинництва та добувна промисловість. Основними зерновими культурами регіону є рис та пшениця, технічними — чай, бавовник, джут, цукрова тростина, соя, гевея, кокосова пальма. Обробна промисловість представлена кустарно-ремісничими підприємствами. Багатогалузева промисловість має місце лише в окремих країнах: Японії, Китаї, Індії, Республіці Корея, КНДР, В'єтнамі, Казахстані. Транспортна мережа більшості країн Азії розвинена недостатньо.

Японія

План

1. Економіко-географічне положення

2. Природні умови і природні ресурси

3. Населення

4. Господарство: промисловість, сільське господарство, транспорт, зовнішні економічні зв'язки

5. Висновок

 

Використання карт: фізична та економічна карти Азії.

Тип країни — високорозвинена держава, країна «великої сімки».

Державний устрій — конституційна монархія (імперія), унітарна держава.

1.Японія — це країна-архіпелаг у Східній Азії. До її складу входять чотири великих острови (Хоккайдо, Хонсю, Сікоку та Кюсю) і майже 7000 дрібних. Японія розміщена у центрі Азіатсько-Тихоокеанського регіону, роль якого в світі весь час зростає. Це дає країні широкі можливості участі у міжнародному географічному поділі праці. Японія використовує зручність свого транспортно-географічного положення і веде активне співробітництво з країнами-сусідами. Японія, як і її сусіди, є позаблоковою державою. Росія та Китай на своїй території утримують ядерну зброю. З Росією ускладнюється політичне співробітництво через територіальні претензії щодо Курильських островів.

2.Природні ресурси Японії складні для освоєння. Близько 80 % території займають молоді середньовисотні сейсмічне активні гори — Японські Альпи. На рівнини припадає лише 20 % території, проте на них живе 80 % населення країни. Найбільшою є рівнина Конто. Клімат мусонний, дуже теплий. Зима посушлива, літо вологе з частими тайфунами, які приносять збитки землеробству.

Японія бідна майже на всі види природних ресурсів. Більшість родовищ корисних копалин невеликі та не мають промислового значення. Завдяки новітнім технологіям для Японії стає рентабельним використання мінеральних ресурсів Океану. Через великі виробничі потреби країна недостатньо забезпечена водними ресурсами. Річки порожисті, непридатні для судноплавства, але мають великий гідроенергопотенціал, використовуються для лісосплаву та зрошення на півдні в сухий сезон. Для водопостачання міст часто застосовують підземні води. Вкрай обмеженими є й земельні ресурси. Понад 1/3 території зайнята малородючими підзолистими ґрунтами. Особливу цінність мають ліси, які вкривають майже ²/з площі. Але більшість з них мають ґрунтозахисне та водозахисне значення і тільки менше третини лісових масивів дає промислову деревину. Країна багата на рибні ресурси.

3.Демографічна ситуація в Японії суттєво відрізняється від інших азіатських країн. Держава єдина в регіоні, що перейшла від II до І типу відтворення населення. В країні проводиться програма планування родини. Нині природний приріст низький (2,2 чол./тис.) і продовжує неухильно знижуватися. Японія вирізняється найвищим у світі показником середньої тривалісті життя — 81,8 років. Темпи японського «старіння нації» є найвищими в світі.

Трудові ресурси країни відомі дуже високим рівнем кваліфікованості, який забезпечує досконала освіта. Рівень безробіття низький — близько 2 %.

Японія — однонаціональна держава. 99,7 % становлять японці. Вони сповідують дві релігії: світову — буддизм та національну — синтоїзм.

Японія є однією з найбільш густозаселених країн в світі. Середня густота населення становить майже 342 чол./км². Рівень урбанізації дуже високий — 80 %. Найбільшими містами є Токіо (26,9 млн чол.), Осака (11 млн чол.) та Нагоя (5 млн чол.). Міста є осередками великих агломерації, які, зростаючись, утворили мегаполіс Токайдо, в якому живе понад 70 млн чол.

Японія є високорозвиненою постіндустріальною країною, яка нині посідає II місце після США за економічною потужністю і дає понад 10 % ВВП світу. Зруйнована війною та відчувши ядерне бомбардування, Японія здійснила «економічне диво» у 50—60-х роках XX ст. Починаючи з 80-х років XX ст. вона стала найбільшим кредитором серед високорозвинених країн. З початку 90-х років XX ст. у зв'язку зі зростанням конкуренції з боку НІК Японія веде структурну перебудову економіки, спрямовану на розширення внутрішнього ринку, зростання сфери послуг та інформатики, розвиток власного науково-технічного потенціалу.

У галузевій структурі виробничої сфери переважає обробна промисло­вість, особливо її новітні галузі, які базуються на передових технологіях: точне машинобудування, хімічна промисловість та кольорова металургія. Розвивається біотехнологія. Промисловість країни працює на імпортній сировині. Основу електроенергетики складають теплові електростанції, які виробляють 58 % електроенергії. Широкого розвитку набула атомна енергетика - в країні близько 50 атомних реакторів дають 28 % електроенергії. Частка гідроенергетики скоротилася до 12 %. Японія приділяє велику увагу розвитку альтернативних джерел енергії: геотермальних та сонячних електростанцій, які вже виробляють близько 2 % електроенергії.

Чорна металургія — одна з старих галузей промисловості країни. Протягом останніх десятиліть Японія залишалася світовим лідером за виплавкою сталі та її великим експортером. Лише останнім часом її випередив Китай. Комбінати обладнані найновітнішим обладнанням. Кольорова металургія стрімко розвивається у зв'язку з зростанням попиту на її продукцію у літакобудуванні, ракетобудуванні та електроніці. Старими галузями є мідна та свинцево-цинкова, новими — алюмінієва та титанова. Японія — великий експортер рідкісних металів (кадмію, селену, телуру, індію, германію, талію, ренію), які одержує з відходів.

Машинобудування є осередком японської економіки. Країна дає 15 % світового виробництва машин та кілька тисяч їх найменувань. Експорт машин у 9 разів перевищує їх імпорт. У складі машинобудівних фірм працюють наукові та конструкторські підрозділи. Нині в японському машинобудуванні зростає роль кваліфікованих кадрів і стрімко скорочується значення сировинного чинника. Широко застосовується роботизація підприємств. Основні галузі японського машинобудування є найбільшими в світі: електроніка та робототехніка, автомобілебудування, суднобудування, верстатобудування, тракторобудування. Головні центри машинобудування сформувалися в агломераціях Токіо, Осаки та Нагої.

Хімічна промисловість Японії розвиває фармацевтичну, парфумерну, лакофарбову галузі, хімію органічного синтезу (Нагоя, Кавасакі, Йокогама, Токіо). Суттєве значення зберігають легка та харчова промисловості. У портах розвиваються галузі, що працюють на імпортній сировині (бавовняна та вовняна). Японська шовкова промисловість використовує власну сировину та посідає II місце в світі після США. Харчова промисловість дає рибні консерви, зелений чай, цукор, тютюнові вироби на інше. Лісова промисловість заснована на раціональній безвідходній переробці імпортної деревини.

Роль сільського господарства невелика. Воно дає 2,2 % ВВП країни і забезпечує ³/4 потреб населення у продовольстві. Його основою є дрібні господарства, а головною галуззю — рослинництво, яке відзначається високою інтенсивністю. Майже 50 % ріллі зайнято рисом, ще 25 % овочами. Розвинене садівництво та виноградарство. Країна повністю забезпечує свої потреби у рисі, овочах і фруктах. З технічних культур зросли ділянки під цукровими буряками та чаєм. Тваринництво є новою для Японії галуззю, яке розвивається на імпортних кормах (особливо кукурудзі). Головними є свинарство та птахівництво. Новим напрямом є молочне скотарство. Старими традиційно важливими галузями залишаються шовківництво, рибальство та видобуток перлин.

В Японії розвинені всі види транспорту, крім річкового та трубопровідного. У внутрішніх перевезеннях вантажів домінують автомобільний та морський транспорт, а пасажирів — залізничний. Зовнішні зв'язки здійснюються за рахунок морських перевезень. Основу морського транспорту складають понад 1000 портів, з яких 8 універсальних портів-велетнів (найбільший — Кобе).

У територіальній структурі економіки спостерігаються нерівномірності у розміщенні господарських об'єктів. 80 % промислової та половину с/г продукції виробляється у Тихоокеанському промисловому поясі, який займає лише 1/3 території, але концентрує ²/з населення країни. За його межами знаходиться Периферійна зона, в якій переважає лісозаготівля, добувна промисловість та туризм.

В Японії розвиваються всі форми зовнішніх економічних зв'язків, проте основною залишається зовнішня торгівля. За обсягами експорту країна поступається лише США та Німеччині. В його структурі 98 % припадає на промислові товари, в тому числі на машини та обладнання 75 %. Провідну роль в імпорті посідають мінеральна сировина та паливо. На відміну від багатьох розвинених держав в японській зовнішній торгівлі велике значення мають країни, що розвиваються. Це стосується як експорту, так і імпорту. Особливу увагу країна приділяє зв'язкам з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Крім цього, веде активну торгівлю з США, країнами ЄС, Китаєм. Велике значення має експорт японського капіталу.

Висновок. Японія — високорозвинена країна «великої сімки», яка знаходиться у Східній Азії. Держава дуже бідна на природні ресурси, тому розвиває своє господарство переважно на імпортній сировині. Основними галузями економіки Японії є сфера послуг та обробна промисловість. Серед галузей останньої провідну роль відіграє машинобудування. За його виробництвом та експорт країні немає рівних у світі. Величезне значення мають також чорна та кольорова металургія, електроенергетика, хімічна промисловість. Сільське господарство забезпечує потреби населення у продовольстві на ³/₄. Країна веде активну торгівлю з багатьма країнами світу.

 

ІНДІЯ

План

1. Економіко-географічне положення

2. Природні умови і природні ресурси

3. Населення

4. Господарство: сільське господарство, промисловість, транспорт, зовнішні економічні зв'язки.

5. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти світу, атласи

Тип країни — країна, що розвивається.

Державний устрій — федеративна республіка.

1.Індія є півострівною державою Південної Азії. Сусідні з Індією держави є її політичними партнерами за Рухом Неприєднання, крім нейтральної М'янми. Однак напруженими залишаються відносини з Пакистаном через його територіальні претензії щодо північної частини штату Джамму і Кашмір. Сама Індія всупереч міжнародним угодам володіє ядерною зброєю. Несприятливими є й кордони з Афганістаном, на території якого ведеться громадянська війна. В середині самої Індії політична ситуація дуже нестабільна. Особливо це стосується штату Пенджаб. Індія лежить на перетині важливих міжнародних морських шляхів між країнами Європи, Африки та Південно-Західної Азії, з одного боку, та державами Південне-Східної Азії та Австралією, з іншого. Найбільші морські порти розміщені у штучних бухтах (Мумбай, Ченай) та гирлах річок (Калькутта).

Природні умови країни сприятливі для розвитку господарства. Індія переважно рівнинна країна, її більшу частину становить плоскогір'я Декан, яке на півночі переходить у Індо-Гангську низовину. Лише на крайній півночі розкинулися системи молодих високих гір Гімалаїв та Каракоруму. Клімат країни субекваторіальний мусонний, з дуже високими температурами протягом року та чітким сезонним розподілом опадів. Виходячи з кліматичних особливостей, уряд країни приділяє великої уваги поливному землеробству: понад 40 % орних земель зрошуються.

Індія багата на мінеральні ресурси. До осадового чохла платформи приурочені великі родовища паливних ресурсів, насамперед —кам'яного вугілля (Східний басейн). У другій половині XX ст. в Індії почали видобувати нафту та природний газ на північному сході та на шельфі Аравійського моря. Країна лише на половину задовольняє свої потреби у цих корисних копалинах. На щитах платформи ведеться розробка рудних ресурсів. Індія відома величезними покладами залізних та марганцевих руд (східні та центральні частини країни), які мають експортне значення. Руд кольорових металів значно менше. На сході є родовища бокситів та хромових руд, на півночі — мідних. Індія відома значними покладами рідкісних металів (торію, берилу, цирконію), які залягають розсипами. Держава має багатющі поклади нерудної сировини: слюди, графіту, кухонної солі. Запаси алмазів та коштовного каміння сильно виснажені. Великі запаси водних ресурсів кон­центруються у річках (Ганг, Брахмапутра), проте їх рівень сильно коливається протягом року. Порожисті річки Гімалаїв та плоскогір'я Декан багаті на гідроенергоресурси. Індія дуже багата земельними ресурсами. Більше половини ріллі припадає на родючі ґрунти, що сформувалися на річкових наносах Індо-Гангської низовини. Дуже родючі тропічні чорні ґрунти (регури), що виникли на вулканічних породах, поширені на плоскогір'ї Декан. Лісові ресурси країни виснажені. Значні лісові ділянки збереглися тільки на сході. Цінними породами є тикове, садове, сандалове дерева. Випалювання лісів під пасовища та ріллю призвело до поширення саван та напівпустель.

3.З другої половини XX ст. Індія переживає сильний «демографічний вибух». Масова вакцинація населення, застосування антибіотиків, боротьба з комахами-переносниками збудників хвороб, — все це призвело до стрімкого зниження рівня смертності. Зросла й середня тривалість життя: з 27 до 62,5 років. Це ознаки II типу відтворення населення. Індія була першою країною, що розвивається, яка почала проводити демографічну політику. Вона була спрямована не лише на скорочення народжуваності, а й на покращення матеріального забезпечення родини. Закони переглянули також вік вступу до шлюбу. Його підняли від 12 до 17 років серед жінок та з 14 до 19 років у чоловіків. У результаті заходів демографічної політики за останні півстоліття показник народжуваності знизився майже вдвічі, але природний приріст залишається високим — майже 16 чол./тис.

У віковій структурі населення Індії дуже велика частка дітей (42 %), незначна — літніх людей (6 %) та надлишок трудових ресурсів, яким притаманний низький рівень кваліфікації. Близько 60 % економічно активного населення зайнято у сільському господарстві і менше 20 % — у промисловості (в тому числі й у кустарному виробництві). Високий рівень безробіття, починаючи з 30-х рр. XIX ст., викликав великі еміграційні потоки з Індії переважно до британських колоній у Піденно-Східній Азії, на Шрі-Ланку, Фіджі, острови Карибського басейну. Нині великих збитків господарству країни надає «відплив умів».

За національним складом населення Індія — найбільш багатонаціона-льна країна світу. На її території проживає понад 150 націй та народностей. З них дві нації належать до найбільших — хіндустанці та бенгальці. У важкодоступних районах Гімалаїв відомо близько 400 племен.

Релігійний склад населення Індії різноманітний. Тут сповідують індуїзм (83 %), мусульманство (12 %), буддизм, сікхізм, джайнізм, християнство, місцеві традиційні вірування. Релігія й досі має величезний вплив на все життя суспільства.

Індія є густозаселеною країною: сере­дній показник складає 327,3 чол./км². Через природні причини найбільш заселена Індо-Гангська низовина (понад 500 чол./км²), найменш — гірські райони півночі (2—4 чол. км²).Рівень урбанізації середній — 27 %. Темпи урбанізації зростають. В Індії існує 12 міст-мільйонерів, з них 5 мультимільйонера: Мумбай (19 млн чол.), Калькутта (понад 15 млн чол.), Делі (12,2 млн чол.), Ченай (6 млн чол.), Хай-дарабад (5,5 млн чол.), Бангалор (5 млн чол.). Навколо міст сформувалися міські агломерації. Проте урбанізація Індії, як і більшості країн, що розвиваються, має хибний характер. Майже ³/4 населення Індії живе в селах. В країні переважають великі села з кількістю людей від 500 до кількох тисяч.

Індія є аграрно-індустріальною країною. Основу її економіки складає багатоукладне сільське господарство, в якому переважає приватний сектор. Широко проводилася «зелена революція», яка дозволила відмовитися від імпорту основної частини продовольства. Індія увійшла у першу трійку країн світу за вирощуванням пшениці, рису, бавовнику, джуту, тютюну. Вона випереджує всі держави світу за збиранням чаю, цукрової тростини та арахісу. Вирощується також багато прянощів (чорний перець, гвоздика, кардамон), зернобобових культур, тропічних фруктів. Роль тваринництва незначна. В країні розвивається вівчарство, птахівництво, молочне скотарство, розведення кіз. Споживання тваринної їжі мізерне.

Швидкими темпами розвивається промисловість. За часткою у виробництві ВВП вона вже зрівнялася з сільським господарством. Провідну роль в ній має державна форма власності. Держава контролює нафтову та кам'яновугільну промисловості, атомну енергетику, чорну металургію, оборонну промисловість. Приватний сектор переважає у машинобудуванні, текстильній, харчовій та медичній промисловостях. В розміщенні промисловості Індії основу складає «велика четвірка» міст: Мумбай, Калькутта, Ченай та Делі. Головною галуззю паливної промисловості є кам'яновугільна. Підприємства нафтопереробки розміщені у морських портах: Мумбаї, Калькутті, Ченаї. Основу електроенергетики складають теплові електростанції, які дають 72 % електроенергії. На гірських річках Гімалаїв та порожистих водотоках плоскогір'я Декан споруджені гідроелектростанції, що виробляють 26 % електроенергії. Зростає частка й атомної енергетики. Чорна металургія Індії працює повністю на власній сировині, тому комбінати повного циклу в своєму розміщенні тяжіють до неї (Бокаро, Дургапур, Джамшедпур). Основною галуззю кольорової металургії є алюмінієва (Хіракуд, Ргханд), яка працює на власних бокситах з використанням місцевої електроенергії. Плавляться також мідь, свинець, цинк. Для потреб машинобудування Індія довозить від 20 до 60 % різних кольорових металів.

Галузева структура машинобудування стрімко змінюється. Поряд із старими галузями важкого металомісткого машинобудування розвиваються працемісткі та наукомісткі галузі, що використовують місцеву дешеву робочу силу. Підприємства, де складають мотоцикли, велосипеди, верстати, побутову техніку, розробляють комп'ютерні програми, розвиваються у великих містах: Мумбаї, Ченаї, Калькутті, Бангалорі.

Індія належить до країн з середнім рівнем розвитку хімічної промисловості. Головною галуззю є синтез мінеральних добрив (місто Сіндрі на сході). Хімія полімерів на основі нафтопереробки розвивається у Мумбаї.

Текстильна промисловість, яка використовує дешеву робочу силу, має важливе експортне значення. Вона представлена бавовняною та джутовою про­мисловостями. З галузей харчової промисловості переважає чайна (Каль­кутта). В країні широко розвивається ремісничо-кустарне виробництво: виготовлення шалей, шовку, мусліну, ювелірних виробів, килимів, різьблення по дереву та слоновій кістці. Індія — єдина в світі держава, у якій виробляють дрібні діаманти. Мумбай є великим центром кіно-промисловості.

Головну роль у перевезенні вантажів та пасажирів відіграє залізничний транспорт. Його основні магістралі з'єднують чотири найбільших міста держави: Мумбай, Калькутту, Делі та Ченай. Великі міста також сполучаються автошляхами, проте доріг з твердим покриттям небагато. Індія — морська держава. Зростає роль авіатранспорту. Найбільші міжнародні аеропорти знаходяться у «великій четвірці» міст.

Роль Індії у світовій торгівлі поки що незначна. Основними товарами її експорту є сільськогосподарська та мінеральна сировина, продовольство, тканини, коштовне каміння та вироби з нього, деякі машини та металовироби, комп'ютерні програми. Імпортує країна нафту та нафтопродукти, машини та обладнання, прокат чорних та кольорових металів, мінеральні добрива та іншу продукцію. 60 % всього товарообігу Індії припадає на високорозвинені держави Заходу та Японію. Країна має негативне сальдо зовнішньої торгівлі. Індія є об'єктом вкладання іноземного капіталу.

Висновок. Індія — країна, що розвивається, знаходиться у Південній Азії. Вона займає півострівне положення на перетині транзитних морських шляхів між Європою, Африкою, Південно-Західною і Південно-Східною Азією та Австралією. Країна добре забезпечена мінеральними, земельними та водними ресурсами. Основними галузями економіки Індії є сільське господарство, що має чітку рослинницьку спеціалізацію, та промисловість. Головні сільськогосподарські рослини: рис, пшениця, чай, джут, бавовник, арахіс, тютюн та тропічні фрукти. Тваринництво розвинене слабо. Серед галузей промисловості вирізняються металургія, багатопрофільне машинобудування, текстильна та харчова промисловості. Головними торгівельними партнерами Індії є високорозвинені держави Заходу та Японія.

 

 

Китай (Китайська Народна Республіка)

План

1. Економіко-географічне положення

2. Природні умови і природні ресурси

3. Населення

4. Господарство: промисловість, сільське господарство, транспорт, зовнішні економічні зв'язки

5. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти світу, атласи

 

Державний устрій — соціалістична республіка, унітарна держава.

1.Китай є величезною державою у Східній та Центральній Азії. Він межує суходолом з 13 країнами та має протяжні морські межі. Країни, що оточують Китай, є членами міжнародної організації Рух Неприєднання або нейтральні. Сам Китай є офіційним членом ядерного клубу. Складними залишаються стосунки Китаю з Тайванем. Формально острів вважається провінцією Китаю, але фактично є окремою державою з відмінним від китайського державним ладом. На сході Китай має широкий вихід до морів Тихого океану та важливих міжнародних шляхів сполучення. До найбільших морських портів світу належать Шанхай та Сянган. Західна частина Китаю на тисячі кілометрів віддалена від морського узбережжя та від економічно розвинених осередків Азії.

2.За природними умовами суттєво різняться частини Китаю: східна — прибережна, рівнинна (найбільша — Велика Китайська рівнина) добре освоєна людиною; західна —з ландшафтами гір (Тибет, Куньлунь, Тянь-Шань, Гімалаї) та пустель. Клімат різних частин Китаю також неоднаковий.

Китай надзвичайно багатий на різноманітні мінеральні ресурси, значну час­тину яких експортує. Краще досліджена та освоєна східна частина країни. Серед паливних ресурсів на північному сході знаходяться великі басейни кам'яного вугілля, нафти та горючих сланців. Розвідані запаси нафти також на північному заході. Родовища природного газу значно менші. Залізні руди країни невисокої якості, проте часто їх видобувають відкритим способом. Видобувається багато марганцевих руд. їх родовища вдало поєднуються з покладами залізних руд на північному сході та сході країни. Китай багатий на деякі руди кольорових металів: вольфрамові (80 % світових запасів), олов'яні (60 % покладів світу), ртутні, сурм'яні. Лише для власних потреб ведеться розробка мідних, поліметалевих та низькоякісних алюмінієвих руд. З нерудної сировини в країні відомі значні ресурси кухонної солі, графіту, калійних солей, азбесту, фосфоритів.

Китай має значні запаси водних ресурсів. Через кліматичні особливості майже 90 % їх припадає на Східний Китай. Найбільші китайські річки Янцзи та Хуанхе використовуються для зрошення, виробництва гідроенергії, судноплавства. Західний Китай майже не має постійних водойм. Різноманітність природних особливостей обумовила й формування різних типів ґрунтів: від багатих бурих лісових та кислих підзолистих — на північному сході, до родючих червоноземів та жовтоземів — на південному сході та бідних сіроземів пустель — на заході. Лісовими ресурсами відомий Північно-Східний Китай, де збереглися великі масиви тайги.

3.Величезна кількість населення Китаю, з одного боку, передбачає велетенські трудові ресурси, а з іншого, стає перешкодою для підвищення прибутків людей, загострює продовольчу та житлову проблеми. Тому з 60-х рр. XX ст. почалося проведення демографічної політики під гаслом «Одна родина — одна дитина». Вона виявилася дуже ефективною: природний приріст знизився з 25 чол./тис. до 9,4 чол./тис. Розпочалося «старіння нації».

Зовнішні міграції з Китаю у XIX— XX ст. мали широкий розмах. Китайці нині є майже в усіх країнах світу, проте більше всього їх у Південно-Східній Азії, США та Канаді.

Китай є багатонаціональною державою. Хоча китайці складають 91 % від всього населення, вони живуть лише на 40 % площі у східній частині країни. Китайці сповідують одночасно три релігії: світову — буддизм та національні — конфуціанство та даосизм. У західній частині країни живе близько 55 інших націй та народностей: тибетці, монголи, уйгури, казахи, узбеки, киргизи та інші.

Для Китаю характерна висока густота населення, яка в середньому становить 136 чол./км². Проте у східній частині країни на 40 % площі концентрується 97 % всього населення. Західні території заселені мало.

Нині офіційно рівень урбанізації у Китаї становить 52 %, хоча реально він менший. Містами-мультимільйонерами є Шанхай (14,2 млн чол.), Пекін (12,6 млн чол.), Тяньцзінь (9,5 млн чол.), Сянган (7,3 млн чол.).

4.Сучасний Китай є індустріально-аграрною країною, в якій одержали розви­ток космічна та атомна промисловості, електроніка та нафтохімія. Але обладнання багатьох підприємств залишається застарілим, більшість робіт у сільському господарстві не механізовано, майже у половині сіл немає електрики. З одного боку, темпи приросту промислової та с/господарської продукції настільки високі, що за виробництвом основних товарів Китай входить до першої «десятки» країн світу. Але з іншого, через величезну кількість населення країна посідає останні місця за виробництвом продукції та часткою ВВП на душу населення.

З початку 80-х рр. XX ст. китайська економіка вступила в період глибокого реформування. Це передбачає широке застосування елементів ринкової економіки паралельно з державним плануванням. Звужується сфера єдиних державних цін, дозволена робота невеликих приватних та колективних підприємств, широко залучається іноземний капітал. Особливе місце посідають вільні економічні зони (БЕЗ). Вони мають власні законодавства та кордони, тобто є своєрідними «державами у державі». Під час реформ були розв'язані першочергові проблеми: забезпечення народу продуктами харчування та одягом. Темпи економічного зростання складають близько 7 %. Питома вага промисловості у ВВП зросла до 60 %, а сільського господарства зменшилася до 20 %.

Паливно-енергетична промисловість одержала значний розвиток. Нафтопереробка представлена переважно невеликими підприємствами (Шанхай, Тяньцзінь, Далянь, Пекін). Електроенергетика зростає високими темпами. За загальною кількістю виробленої електроенергії Китай вийшов на III місце в світі, поступаючись лише США та Росії. У країні переважають теплові електростанції. На них виробляється близько 80 % електроенергії. Гідроенергетика дає менше 20 % електроенергії. Близько 2 % енергії дають атомні електростанції, найбільші з яких працюють біля Шанхаю та Сянгану. З нових джерел енергії Китай використовує кілька невеликих припливних станцій та геотермальну на Тибеті. Розглядається можливість використання енергії Сонця та вітру.

Чорна металургія базується на значних покладах власної сировини, тому концентрується переважно у Північно-Східному (Аньшань, Фушунь, Шеньян) та Східному районах (Баошань, Ухань). Кольорова металургія одержала розвиток на південному сході біля родовищ руд кольорових металів. Виплавляються вольфрам, мідь, свинець, цинк, алюміній тощо.

Машинобудування випускає різноманітну продукцію, хоча має невисокий рівень технічного оснащення та низьку продуктивність праці. Виробництво машин поки що задовольняє власні потреби на 75 %. Основним залишається важке машинобудування (Шеньян). Одержало розвиток залізничне машинобудування (Пекін, Далянь, Чанчунь, Шеньян), верстатобудування (Шанхай, Пекін), автомобілебудування (Чанчунь), суднобудування (Шанхай, Далянь), тракторобудування (Лоян). За роки реформування економіки особливого значення набуло точне машинобудування. Китай вже займає перші позиції в світі за випуском телевізорів, пральних та швейних машин, радіоприймачів, годинників, фотоапаратури, відеомагнітофонів, відеокасет. Точне машинобудування набуло особливого розвитку у Шанхаї та Пекіні.

Хімічна промисловість Китаю вирізняється особливим розвитком основної хімії, зокрема синтезом мінеральних добрив (Далянь, Шанхай, Нанкін) та соди (Далянь, Тяньцзінь). На основі нафтопереробки значними районами хімії полімерів стали міста Північного Сходу та Шанхай. Легка промисловість країни залишається важливою частиною виробництва. 25% виробленої продукції цієї галузі експортується. Найбільшого розвитку набула текстильна промисловість. На власній сировині розвиваються бавовняна, шовкова та вовняна промисловості (Шанхай, Пекін, Тяньцзінь). Китай також відомий своїми порцеляною, килимами, циновками, керамікою, вишивкою та малюнками по шовку, різьбленням по дереву та каменю.

Країна має потужне сільське господарство, в якому переважає рослинництво. Близько половини ріллі зрошується. Китай вийшов на перше місце в світі за виробництвом рису, пшениці, бавовнику, тютюну, ріпаку, овочевих та баштанних культур. Тваринництво поступається рослинництву за своїм значення через слабку кормову базу. На сході тваринництво має допоміжний характер. Тут концентрується 40 % світового поголів'я свиней. У передмістях швидко розвивається птахівництво. Старими традиційними галузями китайського тваринництва залишаються шовківництво та бджільництво. Останнім часом із залученням іноземного капіталу одержало розвиток розведення на морських узбережжях креветок, молюсків та водоростей. На заході країни в горах розводять овець, кіз, яків, коней, верблюдів.

Враховуючи велику площу Китаю, розвиток транспорту для нього має велике значення. У внутрішніх перевезеннях основна роль належить залізницям, які перевозять ^¾ усіх вантажів та більше половини пасажирів. Річкове сполучення має важливе значення на річці Янцзи. Після реконструкції працює Великий канал. Швидко розвивається автотранспорт. Прокладені автотраси у важкодоступні райони. Зберігаються велосипедний та гужовий транспорт. У зовнішніх перевезення провідна роль належить морському транспорту. Велике значення має повітряний.

У територіальній структурі господарства спостерігаються значні диспропорції. 87 % промислового та більша частина сільськогосподарського виробництва припадає на Східний Китай. У західній частині країни переважає лише добувна промисловість та екстенсивне тваринництво.

Зовнішні економічні зв'язки мають для країни велике значення. За обсягом зовнішньої торгівлі Китай вийшов на X місце в світі. Країна експортує переважно мінеральну і сільськогосподарську сировину та тканини, а імпортує продукцію обробної промисловості: машини та обладнання (40 % вартості), мінеральні добрива, прокат чорних та кольорових металів. Хоча Китай веде торгівлю зі 180 країнами світу, головними його партнерами є Японія, США та Республіка Корея.

Висновок. Китай — держава з плановою економікою, яка розташована у Східній та Центральній Азії. Держава багата на різні види природних ресурсів, більша частина яких освоєна на сході. Китай — індустріально-аграрна країна, її головними галузями є металургія, різноманітне машинобудування, хімічна та текстильна промисловості. Основними зерновими культурами є рис, пшениця, просо, гаолян; технічними: бавовник, арахіс, соя, цукрові буряки, цукрова тростина, чай, тютюн. У тваринництві переважає свинарство та традиційні шовківництво і бджільництво. Головними торгівельними партнерами Китаю є Японія, США та Республіка Корея.

 

 

Тема 2.3 КРАЇНИ ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ

Сполучені Штати Америки

План

1. Економіко-географічне положення

2. Природні умови і природні ресурси

3. Населення

4.Господарство: промисловість, сільське господарство, транспорт, зовнішні економічні зв'язки

5. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти світу, атласи.

 

Офіційна назва — Сполучені Штати Америки.

Тип країни — високорозвинена держава, країна «великої сімки».

Державний устрій — президентська республіка, федеративна держава.

1.Сполучені Штати Америки — високорозвинена держава Північної Амери­ки, на яку припадає 1/3 світового промислового виробництва. Територія країни складається з трьох частин: Континентальних штатів, Аляски та Гавайських островів. Під контролем США також перебувають ряд островів Карибського моря (Пуерто-Ріко, Віргінські Острови) та Океанії (Американське Самоа, острів Гуам та ін.). Країна межує зі своїми політичними та економічними партнерами: на півночі - з Канадою, на півдні — з Мексикою. США має вихід до двох океанів, через які підтримує зв'язки з багатьма країнами світу. Держава наближена до важливих мінерально-сировинних баз Латинської Америки та Канади, які активно використовує у своєму господарстві.

2. Природні умови США сприяють господарському освоєнню території. У рельєфі переважають рівнини, які займають центральну та південну частини країни (Центральні та Великі рівнини, Примексиканська низовина). На заході розміщені високі сейсмічне активні гори Кордильєри, на сході давні низькі Аппалачі. На території США переважають помірний та субтропічний клімат. Температури повітря сприяють розвитку більшості сільськогосподарських рослин. Зволоження зменшується з просуванням вглиб материка. В центрі країни проходять потужні торнадо, які завдають значної шкоди господарству.

Країна багата на мінеральні ресурси. З паливних корисних копалин США мають великі поклади нафти та природного газу (Техаський, Аляскінський, Каліфорнійський басейни та басейн Мексиканської затоки), а також кам'яного вугілля (Аппалачський та Іллінойський басейни). Власні нафтові родовища США консервують, заощаджуючи їх на майбутнє. Тому використовується 45 % імпортної нафти. Серед рудної сировини є значні запаси залізної руди (Приозерний басейн), мідних, поліметалевих, уранових руд та срібла (в Кордильєрах), золота (на Алясці). Істотним є видобуток нерудних корисних копалин: фосфоритів (Флорида), самородної сірки (Примексиканська низовина), калійної солі (штат Нью-Мексико). Мінерально-сировина база в цілому забезпечує роботу власної переробної промисловості.

Водні ресурси в країні розміщені нерівномірно: 60 % їх припадає на східну частину (Міссісіпі з притоками, Великі озера). Тут річки та озера використовуються для судноплавства, зрошення, водопостачання промисловості. Річки заходу мають багатий гідроенергопотенціал. На них збудовані ГЕС. США мають багаті земельні ресурси. Найкращі чорноземні ґрунти розміщені на Центральних та Великих рівнинах, на південному сході — родючі червоноземи та жовтоземи, на північному сході — родючі бурі лісові ґрунти. Країна має значні лісові ресурси. Основні лісонадлишкові райони знаходяться на північному заході, південному сході та на Алясці. Багато цінних породи дерев.

3.Для демографічної ситуації США характерний І тип відтворення населення. Природний приріст невисокий: 5,5 чол./тис. Відбувається «старіння нації». Значно вищий показник приросту афроамериканців — 22 чол./тис. Тому їх частка в населенні країни неухильно зростає. Для США вже протягом кількох століть характерне позитивне сальдо міграцій. Люди приїздять до країни переважно у пошуках роботи. США залучає найкращих фахівців з усього світу, сприяючи явищу «відтоку умів». Однак, в наш час географія іммігрантів суттєво змінилася. Якщо раніше їх переважна більшість прибувала з Європи, то нині — з країн Латинської Америки, Азії та Африки, що розвиваються. Багато нелегальних мігрантів, які працюють на низькооплачуваних роботах.

Сполучені Штати Америки — багатонаціональна країна. Понад ³/4 населення вважають себе американцями США. Це нація, яка сформувалася за рахунок консолідації іммігрантів з різних частин світу. Чверть населення належить до перехідних груп — іммігрантів останньої хвилі. Є в США і українська діаспора (близько 1,5 млн чол.), яка мешкає переважно у Приозерних штатах. Корінні жителі Америки — індіанці, ескімоси та алеути — становлять разом менше ніж 1 % населення країни. У США є представники всіх релігійних конфесій світу, проте переважають християни.

США має невисокий показник середньої густоти населення — 31,9 чол./км , який суттєво коливається по території. Найбільш густо заселені східні частини країни (100—400 чол./км²), в той час як гірські райони та Аляска заселені мало (0,3—11 чол./км²). Рівень урбанізації високий — 76%. У країні є 8 міст-мільйонерів, з яких найбільші Нью-Йорк (8 млн чол.), Лос-Анджелес (3,8 млн чол.) та Чикаго (2,9 млн чол.). Характерне явище субурбанізації, наслідком якого стало виникнення великих міських агломерацій. Зростаючись, агломерації злилися у мегаполіси: Приатлантичний (50 млн чол.), Приозерний (35 млн чол.) та Каліфорнійський (25 млн чол.).

4. США найпотужніша постіндустріальна країна світу. Майже 70 % її населення зайняті у невиробничій сфері. Промисловість країни працює як на власній, так і на імпортній сировині. Особливе значення мають новітні науко-місткі виробництва: точне та транспортне машинобудування, хімічна промисловість, кольорова металургія, електроенергетика. Традиційно важливе роль також відіграють старі галузі: текстильна та харчова. Паливна промисловість представлена багатьма галузями. Основну роль в ній має нафтопереробка, яка працює в значній мірі на імпортній сировині (Лос-Анджелес, Сан-Франціско, Корпус-Кріс-ті, Батон-Руж). Вугільна промисло­вість має експортне значення. В електроенергетиці провідну роль відіграють теплові електростанції, на які припадає 69 % всієї виробленої електроенергії. В країні діє багато атомних електростанцій, які дають 22 % електроенергії. Частка гідроелектростанцій невелика — 9 %. Найбільші ГЕС збудовані на річках Кордильєр (Колумбія, Колорадо) та Аппалачі (Теннессі).

Чорна металургія — одна з найстаріших галузей американської промисло­вості, яка використовує як власну, так і імпортну сировину (залізні руди довозять з Канади, марганець з африканських країн). В США склалися такі металургійні бази: Приозерна (Чикаго, Детройт, Буффало), Північна -Аппалачська (Піттсбург, Янгстаун), Приатлантична (Філадельфія, Балтімор) та Південна (Хьюстон, Даллас). Американська кольорова металургія дуже потужна. З власної сировини тут виплавляють мідь, свинець, цинк (Кордильєрські штати), з імпортної, біля джерел електроенергії — алюміній (північний захід, Примексиканська низовина).

Машинобудування є осередком промисловості країни. Провідну роль відіграє автомобілебудування, яке розвинене у Приозер'ї (Детройт, Флінт, Толідо). США складає 1/3 автомобілів світу. Важливе значення мають авіа-космічна промисловість, її основним центрами є міста Тихоокеанських штатів (Лос-Анджелес, Сіетл). У штаті Флорида на мисі Канаверал знаходиться американський космодром. У місті Хьюстон — центр керування космічними польотами. Значними є також американські верстатобудування (Приозер'я), суднобудування (Новий Орлеан), сільськогосподарське машинобудування (центральні штати), електроніка (мегаполіси).

Основними районами потужної хімічної промисловості стали Примексиканський, Північне-Східний та Каліфорнійський. Тут випускають полімерні матеріали, мінеральні добрива, шини, парфуми тощо.

Лісова промисловість одержала переважний розвиток у районах лісозаготівлі на північному заході та південному сході. Країна виготовляє багато пиломатеріалів та паперу. Легка промисловість США має традиційно велике значення. Серед галузей текстильної промисловості першочергове значення мають шовкова, бавовняна та вовняна. Більшість підприємств галузі працюють на сході країни.

Високоінтенсивне сільське господарство США має величезне значення не лише у забезпеченні країни продовольством та сировиною, а й в експорті продукції. В його галузевій структурі переважає тваринництво. М'ясо-молочне скотарство, свинарство та птахівництво розвиваються на місцевих концентрованих кормах у центральних та південно-східних частинах країни. Молочне скотарство переважає у передмістях Приозер'я та Каліфорнії. Вівчарство отримало невеликий розвиток у Кордильєрах. Для рослинництва США характерні високий рівень механізації та чітка зональна спеціалізація. За вирощуванням та експортом багатьох сільськогосподарських рослин країні немає рівних в світі. ²/з ріллі зайнято під зерновими культурами. Кукурудзу та пшеницю вирощують у центральних частинах країни, рис на зрошенні — на півдні. З технічних культур переважають бавовник (в долині Міссісіпі), соя та соняшник (на Центральних рівнинах), цукрова тростина (у дельті Міссісіпі, на Флорида та Гавайях), цукрові буряки (на північному сході, в Каліфорнії), тютюн та арахіс (на південному сході). Найбільшим районом овочівництва та садівництва є Каліфорнія, яка дає половину світового збору лимонів і третину апельсинів. Широко розвинене картоплярство.

Велика площа США та зовнішні економічні зв'язки потребують розгалуженої транспортної мережі. Головну роль у вантажопотоках відіграють залізниці, у пасажиропотоках — автомобільний транспорт. Зовнішні зв'язки забезпечують потужні морський та авіаційний транспорт. В країни працює 7 універсальних морських портів-велетнів на півдні (Новий Орлеан, Х'юстон, Батон-Руж, Корпус-Крісті, Тампа) та на північному сході (Нью-Йорк та Філадельфія). До найбільших аеропортів світу належать О'Хара (Чикаго), імені Кеннеді (Нью-Йорк), Даллас, Атланта, Лос-Анд­желес, Сан-Франціско, Вашингтон, Гонолулу.

У територіальній структурі господарства США помітні певні відмінності. Північна частина країни, де концентрується майже половина населення, виробляє більше половини різноманітної промислової та с/г про­дукції. Південь спеціалізується на добувній, хімічній та текстильній промисловості, а також окремих галузях сільського господарства. Захід є районом більш пізнього освоєння. Тут переважають добувна промисловість, лісове господарство, вівчарство та туризм.

Сполучені Штати Америки активно підтримують різні форми зовнішніх економічних зв'язків з багатьма країнами світу. Основними торгівельними партнерами країни є Канада, Мексика та країни Європи. ²/з вартості експорту припадає на продукцію обробної промисловості: машини та обладнання, хімікати, тканини. Водночас велику частку експорту складає сільсько-господарська продукція: пшениця, кукурудза, рис, соя, бавовник, тютюн тощо. США імпортують мінеральну сировину (нафту, руди металів), сталь, кольорові метали, електроніку, газетний папір. Важливе значення має вивіз американського капіталу.

Висновок. США — найпотужніша постіндустріальна країна світу, яка вирішально впливає на світову економіку та політику. Країна багата на різні види природних ресурсів, частину з яких заощаджує. Головними галузями міжнародної спеціалізації США є машинобудування та хімічна промисловість. Сприятливі природні умови та інтенсивні технології дозволяють не лише забезпечувати продовольством власне населення, але й значну кількість сільськогосподарської продукції вивозити на світовий ринок. Головними торгівельними партнерами США є Канада, Мексика та країни Європи.

 

Канада

План

1. Економіко-географічне положення

2. Природні умови і природні ресурси

3. Населення

4. Господарство: промисловість, сільське господарство, транспорт, зовнішні економічні зв'язки

5. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти світу, атласи.

Тип країни — високорозвинена держава, країна «великої сімки».

Державний устрій — країна у складі Співдружності (Брит.), федеративна держава.

1. Канада — високорозвинена держава Північної Америки, велика переселенська країна. Канада межує на півдні з США — своїм економічним та політичним (за військовим блоком НАТО) партнером. Державний кордон є умовним. Велику роль відіграють прикордонні території в організації спільних виробництв (зокрема автомобілебудування, туризму). Канада має вихід до трьох океанів, але через складні природні умови 90 % берегів не беруть участі у господарстві.

2.Природні умови Канади різноманітні. У рельєфі переважають рівнини (Лаврентійська височина та Внутрішні рівнини). На заході проходять високі сейсмічно активні гори Кордильєри, на сході — давні низькі Аппалачі. Клімат країни суворий. Більшу частину займають арктичний та субарктичний пояси, де можлива лише обмежена локальна діяльність. Відносно вузька південна частина Канади знаходиться у помірному кліматичному поясі. Тут, з просуванням вглиб материка, зменшується зволоження та зростають річні амплітуди температур повітря. Зими в центральній частині суворі, літо спекотне. Це головний район землеробства.

Країна багата на мінеральні ресурси, що визначає її сировинну спеціалізацію на світовому ринку. З паливних корисних копалин Канада має великі поклади нафти та природного газу (Західно-Канадський басейни), а також кам'яного вугілля (дуже перспективний Західний басейн та виснажений Східний). Серед рудної сировини є значні запаси залізної руди (Приозерний басейн), мідних, нікелевих, поліметалевих, уранових руд, платини (на Лаврентійській височині), золота та срібла (в горах на північному заході). Істотним є видобуток нерудних корисних копалин, особливо калійної солі (провінція Саскачеван) та азбесту (провінція Квебек).

Водні ресурси Канади дуже великі: на країну припадає 15 % прісної води світу. Річки Лаврентійської височини та Кордильєр порожисті, мають великий гідроенергопотенціал. Земельні ресурси значні. Найкращі чорно-земні ґрунти розміщені у центральній степовій частині країни, на сході та крайньому заході переважають родючі бурі та сірі лісові ґрунти. Країна має багатющі лісові ресурси. Ліси займають половину її території. Багато цінних хвойних порід дерев: ялиця, модрина, ялина. Канада також вирізняється багатством рибних ресурсів океанічних узбереж та Великих Канадських озер.

3.Для демографічної ситуації країни характерний І тип відтворення населення. Природний приріст 4 чол./тис. Відбувається «старіння нації». Для Канади вже протягом кількох століть характерне позитивне сальдо міграцій. Завдяки цьому забезпечується 1/3 приросту населення.

Канада —типова двонаціональна країна. 45 % її населення складають англоканадці та близько 30 % — франкоканадці. Національне питання в країні не розв'язане і стоїть дуже гостро. Багато в Канаді й національних меншин: німців, італійців, китайців. Є велика українська діаспора (близько 1,2 млн осіб), яка засереджена у степових провінціях. Корінні жителі Америки — індіанці та ескімоси — становлять разом трохи більше ніж 1,5 % населення країни. Вони живуть переважно на півночі та північному заході. Серед віруючих переважають християни: майже половина з них є про­тестантами, понад 40 % католиків.

Канада має низький показник середньої густоти населення — 3,3 чол./км², який суттєво коливається по території. З природних причин понад 90 % населення концентрується на кордоні з США. Рівень урбанізації високий — 77 %. В країні є 4 міста-мільйонера: Торонто (4,3 млн чол.), Монреаль (3,3 млн чол.), Ванкувер (1,8 млн чол.), Оттава (1 млн чол.). Характерне явище субурбанізації, наслідком якого стало виникнення великих міських агломерацій.

4.Канада потужна постіндустріальна країна. Понад 50 % її населення зайняті у невиробничій сфері. Однак у зв'язку з колоніальним минулим держава зберігає свою аграрно-сировинну спеціалізацію, вивозячи на світовий ринок мінеральну, лісову та сільськогосподарську сировину. Провідною галуззю промисловості залишається гірничодобувна, яка експортує до 80 % одержаної сировини.

Паливна промисловість представлена багатьма галузями і має експортне значення. Нафтопереробка зосереджена у великих портах: Монреалі, Ванкувері, а також поблизу видобутку сировини — в Едмонтоні. В електроенергетиці провідну роль відіграють гідроелектростанції, на які припадає 61 % всієї виробленої електроенергії. ТЕЦ працюють біля великих міст і дають 22 % електроенергії. АЕС забезпечують потреби в електроенергії центральних провінцій і виробляють 17 % її загальної кількості. Збудовані перші припливні станції.

Чорна металургія Канади представлена комбінатами у містах Гамільтон та Сідні. Вона використовує власні залізні руди і коксівне вугілля та імпортний марганець. Кольорова металургія дуже потужна. З власної сировини тут виплавляють мідь, нікель, свинець, цинк, а з імпортної — алюміній (біля джерел електроенергії).

Машинобудування є важливою галуззю промисловості країни. Провідну роль у ньому відіграє автомобілебудування, яке розвинене у Приозер'ї і часто спирається на технології США (Торонто, Уінсор, Оттава). Важливе значення мають також залізничне машинобудування, суднобудування, сільськогосподарське машинобудування, електроніка. Найбільшим центром канадського машинобудування є Монреаль. Основний район хімічної промисловості — південь провінції Онтаріо, де виробляють різноманітні полімерні матеріали та вироби з них. Калійні добрива синтезують недалеко від сировини (Калгарі). Через багатство ресурсів лісова промисловість Канади одержала великий розвиток. Країна експортує багато пиломатеріалів та газетного паперу.

Високоінтенсивне сільське господарство Канади головним чином приурочене до степових провінцій. Воно не лише забезпечує потреби країни у продовольстві та сировині, а й експортує деяку продукцію. В його галузевій структурі переважає тваринництво: м'ясо-молочне скотарство, свинарство та птахівництво, яке розвиваються на півдні центральних провінцій. Велику роль у приатлантичних та західній провінціях відіграє рибальство. Для рослинництва країни характерний високий рівень механізації. Головні площі ріллі зайняті під пшеницею, за експортом якої Канада поступається лише США. Основними районами садівництва та картоплярства є східні частини країни.

Велика площа Канади та зовнішні економічні зв'язки потребують розгалуженої транспортної мережі. Головну роль у вантажопотоках відіграють залізниці, у пасажиропотоках — автомобільний транспорт. Майже всі магістралі проходять паралельно до кордону з США. Зовнішні зв'язки забезпечують морський та авіаційний транспорт. Найбільшим універсальним морських портом Канади є Ванкувер. Велику роль також відіграють порти Монреаля, Квебеку та Галіфакса. Найбільшим аеропортом країни є Монреаль. У територіальній структурі господарства Канади помітні значні відмінності. Майже вся господарська діяльність зосереджена на півдні країни. Найбільшого розвитку одержали центральні провінції (Онтаріо та Квебек). Північні території лише починають освоюватися. Тут ведеться видобуток деяких корисних копалин.

Канада активно підтримує різні форми зовнішніх економічних зв'язків. Основним торгівельним партнером країни є США, на які припадає понад 70 % товарообігу. Величезна й роль американського капіталу в економіці Канади. Зростають економічні зв'язки з Японією та Мексикою. 30 % вартості експорту припадає на мінеральну сировину (нафту, природний газ, кам'яне вугілля, руди металів, калійні солі). Країна вивозить багато лісу, пиломатеріалів, паперу, пшениці, а також деякі машини та обладнання. Канада імпортує машини та обладнання, тропічні фрукти, глинозем тощо.

Висновок. Канада — велика постіндустріальна країна світу, в економіці якої з історичних причин значну роль відіграє сировинна спеціалізація. Країна багата на різні види природних ресурсів: мінеральні, лісові, земельні, водні, рибні. На світовий ринок Канада вивозить мінеральну, лісову та сільськогосподарську сировину. Основним торгівельним партнером країни є Сполучені Штати Америки.

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЇН ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

План

1. Загальні відомості про Латинську Америку та склад регіону

2. Економіко-географічне положення

3. Природні умови та природні ресурси

4. Населення

5. Господарство

6. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти світу атласи.

Склад регіону: 33 суверенних держави та 13 залежних територій.

1. Латинською Америкою вважають великий регіон, який розміщений між США та Антарктидою. Ці території називали «Індоамерикою», «Іспанською Америкою», «Ібероамерикою». Сучасна назва утвердилася в середині 30-х років XX ст. Латинська Америка займає територію 20,5 млн км², що складає понад 15 % площі суходолу світу. Тут проживає 552 млн чол., тобто 8,5 % населення Землі. На сучасній політичній карті регіону 46 держав і територій. З них 33 незалежних держави, члени ООН.

За рівнем економічного розвитку майже всі держави Латинської Америки належать до країн, що розвиваються. Лише Куба є країною з плановою економікою. Латиноамериканські країни, що розвиваються, різні за рівнем економічного розвитку. До нових індустріальних країн (НІК) відносять Бразилію, Мексику та Аргентину. До них наближуються Венесуела, Колумбія, Чилі. До групи дрібних островів з високими прибутками належать більшість острівних країн Карибського басейну, відомих своїми курортами та банківським бізнесом: зокрема Багамські Острови, Барбадос. Країнами середніх можливостей, які мають значний потенціал для економічного зростання, є, наприклад, Парагвай, Болівія, країни Перешийку. До групи найменш розвинутих країн відносять в регіоні лише Гаїті — найбіднішу державу всією Західної півкулі, де 85 % населення живе за межею бідності, а понад 60 % громадян є безробітними та неписьменними.

За формою правління переважна більшість латиноамериканських країн є республіками. Лише 9 країн мають особливу форму правління — держави у складі Британської Співдружності. До них належать Беліз, Ямайка, Барбадос, Гренада, Багамські Острови та ін.

За адміністративно-територіальним устроєм більшість держав Латинської Америки унітарні. Федеративними країнами є лише Бразилія (складається з 24 штатів), Мексика (31 штат), Венесуела (20 штатів) та Аргентина (федерація 22 провінцій).

У Латинській Америці збереглися 13 залежних територій, які підпорядковані Франції (Гвіана, Мартініка, Гваделупа), Великій Британії (зокрема Фолклендські Острови, Ангілья), США (Пуерто-Рико, Віргінські Острови США), Нідерландам (Аруба, Нідерландські Антильські Острови).

2.Більшість держав Латинської Америки розміщені на перетині найважливіших транспортних шляхів, які сполучають Атлантичний океан з Тихим. Особливе значення для регіону має Панамський канал, крізь який проходять головні міжнародні транзитні шляхи. Лише Болівія та Парагвай континентальні держави, тобто без виходу до моря. Найважливішою особливістю політико-географічного положення Латинської Америки є сусідство з США. Це призвело до проникнення американських монополій у латиноамериканські країни ще з кінці XIX ст., а також підкорення політики в регіоні інтересам США. Саме Сполучені Штати є головним партнером держав регіону за Організацією Американських Держав (ОАД). Більшість держав входять до політичної миролюбної організації Рух неприєднання, а також беруть участь у роботі економічних угруповань Латиноамериканської асоціації інтеграції (ЛААІ), Організації Центральноамериканських держав, Латиноамериканській економічній системі. Формується Міжамериканська зона вільної торгівлі, яка об'єднає ринки США й Канади з латиноамери­канським внутрішнім ринком. Ряд держав є членами організацій експортерів нафти (ОПЕК), мідних руд (СИПЕК), бокситів (ІБА).

Еколого-географічне положення регіону погіршується. Негативного впливу людини зазнає навколишнє середовище Амазонії, де активно відбувається процес знищення вологих екваторіальних лісів; приморських районів, де найбільше розвинена господарська діяльність; прикордонних територій з США.

3. Латинська Америка — це царство тропічної природи зі своєрідним органічним світом та багатющими надрами, їх систематичне вивчення почалося лише з середини XX ст., а детальні карти складені тільки для 1 % території.

Рельєф регіону достатньо складний. На заході, від Мексики до Чилі тягнуть­ся молоді сейсмічне активні гори Кордильєри — Анди. Вони є значною перешкодою для освоєння території, але й «скарбницею» мінеральної сировини. Саме тут зародилися головні американські цивілізації доколумбівської епохи. Східна платформна частина Південної Америки зайнята величезними рівнинами. Тут важкодоступна, поросла еквато­ріальними лісами, Амазонська низовина межує з мало вивченим, лісистим Гвіанським плоскогір'ям та Орінокською низовиною. На сході материка розкинулося величезне, вкрите саванами та рідколіссями Бразильське плоскогір'я, яке поступово переходить на півдні у безкраї степи (пампу) Ла-Платської низовини.

Кліматичні умови більшої частини регіону вирізняються високими температурами та вологістю. Близько 60 % території має надмірне зволоження і лише 1/3 земель (частина Мексики та Аргентини) потребує зрошення.

Країни Латинської Америки багаті на різні види природних ресурсів. Регіон забезпечений майже всіма видами мінеральних ресурсів. Тут часто зустрічаються їх зручні для промислового освоєння поєднання. Деякі поклади корисних копалин визнані, як унікальні.

З паливних ресурсів Латинська Америка вирізняється величезними запасами нафти та природного газу, їх розробка дає понад половину вартості продукції гірничодобувної промисловості в регіоні. Найпотужніші нафтогазоносні басейни розміщені в Мексиці та Венесуелі, досить значні — в Еквадорі та Тринідаді і Тобаго. Кам'яного вугілля в регіоні мало. Його запаси низької якості залягають незручно та експлуатуються мало. Значний видобуток урану для потреб власної енергетики ведуть Бразилія та Аргентина. Має велетенські запаси рудних ресурсів. До щитів давньої платформи приурочені поклади залізних та марганцевих руд, 90 % видобутку та експорту яких припадає на Бразилію. Залізні руди тут вирізняються дуже високим вмістом металу та майже не потребують збагачення. Значні запаси залізних руд також має Венесуела. Руди кольорових металів в основному залягають у поясі складчастості Кордильєр — Анд. Тут відомі значні поклади руд міді (Чилі, Перу, Мексика), срібла, свинцю та цинку (Мексика, Перу), олова (Болівія, Бразилія), золота (Колумбія, Мексика), сурми та ртуті (Мексика). Латинська Америка також надзвичайна багата на алюмінієві руди. Провідні місця в світі за їх експортом посідають Ямайка, Суринам, Гайана, Домініканська Республіка. Значними покладами нерудних ресурсів відомі лише деякі країни. Так Мексика є великим експортером самородної сірки, графіту, миш'яку, флюориту; Чилі — калійної та натрієвої селітри; Бразилія — алмазів, гірського кришталю, слюди; Колумбія — сапфірів; Венесуела та Гайана — алмазів. Водні ресурси дуже значні, проте використовуються поки що мало. Близько 60 % площі регіону припадає на найбільші річкові системи світу: Амазонку, Парану, Оріноко. Хоча в регіоні багато річок, придатних для судноплавства, вони мало застосовуються для таких потреб. Гідроенергопотенціал річок залучений у господарське використання не достатньо. Його активне освоєння розпочалося у Бразилії на річці Парана. Земельні ресурси представлені різноманітною гамою ґрунтів: від родючих чорноземів Аргентини та Уругваю до бідних щебенюватих ґрунтів гірських пустель. Понад половину площі регіону займають малородючі ферраллітні ґрунти амазонської сельви. Земельні ресурси Латинської Америки освоєні мало. Найбільш розорані степові масиви Аргентини. Лісові ресурси регіону дуже значні. Амазонська сельва — найбільший у світі масив вологих екваторіальних лісів. За запасами цінних тропічних деревних порід з твердою красивою деревиною Бразилії немає рівних у світі. Проте, сільськогосподарське освоєння та будівництво вже нанесли значної шкоди лісовим масивам Амазонії.

Своїми природно-рекреаційними ресурсами вирізняються острівні країни Карибського басейну. Культурно-історичні пам'ятки індіанської цивілізації приваблюють туристів до Мексики, Перу та низки інших країн регіону.

4.Для демографічної ситуації більшості країн Латинської Америки притаманний другий тип відтворення населення та високі показники природ­ного приросту, які нині вже мають тенденцію до зниження. Середній його по­казник у регіоні становить 20 чол./тис. Найвищим природним приростом у регіоні вирізняються країни Перешийку — понад 27 чол./тис. Відтворення населення визначає особливості вікової структури: значна частка дітей (до 40 %) та невелика літніх людей (3—8 %). До першого типу відтворення в Ла­тинської Америки перейшли Куба (природний приріст 5,4 чол./тис.) та Уругвай (8,4 чол./тис.).

У зв'язку з нестабільністю економіки та високим рівнем безробіття, відчувається відтік населення до США і Канади, де працює багато нелегальних мігрантів — вихідців з Латинської Америки — на некваліфікованих низькооплачуваних роботах.

Сучасна расова та національна структура населення регіону склалася за період колонізації шляхом змішування трьох основних її компонентів: індіанців, європейців і негрів. Більшість країн Латинської Америки є однонаціональними. В них склалися різні, переважно іспаномовні нації: мексиканці, кубинці, панамці, венесуельці, перуанці, чилійці, аргентинці та інші. Основою формування націй були креоли — нащадки європейських колонізаторів. В інших країнах нації складаються на 55—90 % з представників мішаних рас: метисів, мулатів, самбо. У Бразилії виникла нація бразильців, мовою яких є португальська. Бразильці сформувалися внаслідок змішування представників трьох основних рас, тому зовнішні ознаки нації виражені не чітко. В невеликих за чисельністю населення англомовних і франкомовних країнах переважають негри та мулати.

Корінні жителі Америки, індіанці, є нащадками давніх, різних за мовою, культурою та зовнішніми ознаками, народів. Найвідоміші з них - нащадки майя, ацтеків та інків. Індіанців у Латинській Америці збереглося значно більше, ніж у США та Канаді. Вони складають більше половини населення Болівії, Гватемали та Парагваю, до 40 % населення Перу та Еквадору, близько 12 % населення Мексики.

У більшості країн Латинської Америки сповідують християнство католицького напрямку. Цю релігію завезли іспанські та португальські конкістадори. В колишніх англійських колоніях живуть прибічники протестантизму.

Середня густота населення в регіоні майже вдвічі менша, ніж у світі 27 чол./км². Це пояснюється переважно природними та історичними причинами. Населення розміщене дуже нерівномірно. Більшість людей сконцентровано у районах, пов'язаних з осередками доколумбівського заселення та початкових етапів колонізації. Тому найбільше людей живе на островах Карибського басейну, гірських районах Середніх Анд та східному узбережжі Південної Америки. Тут густота населення сягає 100— 600 тис. чол./км² , майже не заселені Амазонія, басейн Оріноко та крайній південь.

У Латинській Америці склалися високий рівень та дуже високі темпи урбанізації. За другу половину XX ст. міське населення регіону зростало в 4 рази швидше, ніж сільське. Це явище тут назвали «міським вибухом». Шукаючи роботи, люди переїздять з сіл у міста, а також з малих містечок до великих міст. Проте урбанізація у Латинській Америці набула хибного характеру, адже її темпи значно випереджають швидкість приросту промисловості, будівництва та сфери послуг. Тому всі міста регіону мають однотипну прямокутну забудову з діловим центром з хмарочосами, які ото­чують квартали старого міста, та перенаселені околиці - квартали суцільного жебрацтва. Найвищим рівнем урбанізації в регіоні вирізняються Венесуела (93 %), Уругвай (90 %), Аргентина (88 %), Чилі (84 %).

В Латинській Америці швидко зростає кількість міст-мільйонерів. Ще 50 років назад їх було 6, нині — близько 30, в тому числі 7 з населенням понад 5 млн. чол.: Мехіко (23,9 млн чол.), Сан-Паулу (18,4 млн чол.), Буенос-Айрес (13,9 млн чол.), Ріо-де-Жанейро (12,1 млн чол.), Ліма (8,2 млн чол.), Санта-фе-де-Богота (8 млн чол.), Сантьяго (6 млн чол.). Навколо міст виникли великі міські агломерації.

Уряди країн намагаються подолати негативні наслідки хибної урбанізації. Для цього обмежують притік мігрантів у великі міста, створюють нові робочі місця, ведуть будівництво житла, переносять столиці в інші міста. Наприклад, у 1960 р. було перенесено столицю Бразилії. Планується змінити місцеположення столиць Мексики та Аргентини.

4.Для сучасного господарства більшості латиноамериканських країн характерна низка спільних ознак. По-перше, економіка держав є багато­укладною, тобто в ній існує багато форм власності. На селі поряд з сучасним фермерським виробництвом, що використовує найману працю, є напів-феодальні пережитки у формі латифундій. У промисловості поряд з великими сучасними підприємствами збереглися кустарні, в яких зайнято до 40 % робітників. Рівень безробіття високий. По-друге, для більшості країн регіону притаманна вузька спеціалізація господарства, зорієнтована на експорт продукції до розвинутих країн. Як правило, це монокультурне сільське господарство, або монопродуктна добувна промисловість. Вузьку спеціалізацію вдалося подолати лише кільком країнам, завдяки залученню передових технологій, іноземних інвестицій та кредитів країн Заходу. Зокрема це Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Колумбія та Чилі. На них припадає 80 % промислової продукції регіону. З переважно аграрних країн вони перетворилися в індустріально-аграрні, в галузевій структурі господарства яких зростає частка машинобудування, електроенергетики, хімічної та легкої промисловості. По-третє, залишається великою залежність економіки латиноамериканських країн від іноземного капіталу США, Японії та країн Західної Європи. Розширюються в регіоні філіали промислових компаній розвинених країн. Особливо це стосується машинобудування. Значними є інвестиції країн Заходу у екологічно брудні виробництва, зокрема кольорову металургію.

Основою паливної промисловості Латинської Америки є нафтова. Нафтопереробка представлена майже в усіх країнах. Значними експортерами сирої нафти і нафтопродуктів є Мексика, Венесуела, Еквадор, Тринідад і Тобаго. На островах Карибського басейну склалася транзитна нафтопереробка з реекспортом нафтопродуктів. Тут працюють найпотужніші в світі нафтопереробні заводи.

В електроенергетиці в минулому переважали теплові електростанції. Нині стрімко зростає часта ГЕС, які вже дають понад 60 % електроенергії регіону. 3 19 найпотужніших ГЕС світу 7 працює в Латинській Америці, в тому числі й найбільша в світі «Ітайпу» (13,3 млн кВт) на кордоні Бразилії та Парагваю. АЕС збудовані біля великих міст Бразилії, Мексики, Аргентини. Однак, розвиток електроенергетики поки що недостатній.

Чорна металургія одержала найбільшого розвитку у Бразилії, Мексиці, Аргентині та Венесуелі. Нині вона стала експортною галуззю. Дешеву низькоякісну сталь вивозять до розвинутих країн, де її використовують у переробній металургії. На власній сировині працює кольорова металургія, її основною продукцією є мідь (Чилі, Перу, Мексика), свинець та цинк (Перу, Мексика), олово (Болівія), срібло (Мексика), алюміній (Бразилія, Аргентина, Суринам). В Ямайці, Гайані, Домініканській Республіці розвинене виробництво глинозему з бокситів, який експортується у розвинені країна для плавлення алюмінію.

Машинобудування посіло провідну роль в економіці регіону, проте його розвиток відбувається нерівномірно. ²/з машин та обладнання Латинської Америки виробляють Бразилія, Мексика й Аргентина. Головне значення має автомобілебудування, 60 % продукції якого припадає на Бразилію. Тут в містах Сан-Паулу та Белу-Орізонті працюють філії німецьких, американських та італійських компаній. Важливе місце посіло автомобілебудування також у Мексиці та Аргентині. Суднобудування розвинене на морських узбережжях Бразилії, Чилі, Мексики, Перу. У нових індустріальних країнах одержали також розвиток верстатобудування, літакобудування, сільськогосподарське машинобудування, електроніка та електротехніка.

Хімічна промисловість набула високого рівня розвитку в Бразилії, Мексиці й Аргентині, середнього — в Чилі, Перу, Венесуелі, Колумбії, Кубі. Переважають нафтохімія, синтез мінеральних добрив, парфумерна та фармацевтична галузі.

Лісова промисловість регіону базується на потужних місцевих ресурсах. Проте більша частина деревини вивозиться у не переробленому стані. Близько ¹/4 продукції галузі припадає на Бразилію, за нею йдуть Мексика та Чилі. Бразилія є найбільшим у світі експортером деревного шпону з цінних порід дерев, який використовується для оздоблення меблів.

Важливим залишається значення старої традиційної галузі Латинської Америки — текстильної промисловості. На власній сирові працюють бавовняна (Бразилія, Мексика) та вовняна (Аргентина, Уругвай) промисловість. За кількістю працюючих основною залишається в регіоні харчова промисловість. Головною її галуззю є цукрова, яка особливого розвитку набула на Кубі, у Бразилії, Мексиці, Колумбії, країнах Карибського басейну. Плодоовочеконсервна промисловість експортує консервовані ананаси, фруктові соки, конфітюри з тропічних фруктів, томатну пасту тощо. На експорт працює м'ясо-охолоджувальна промисловість Аргентини та Уругваю. Рибна промисловість набула особливого значення в Чилі та Перу.

Сільське господарство залишається важливою галуззю економіки більшості країн. У його галузевій структурі переважає рослинництво. Оброблювальні землі складають лише 5 % території. У дрібнотоварному секторі вирощують споживчі культури: кукурудзу, маніок, банани, картоплю, чорну квасолю. Високотоварний сектор спеціалізується на культивуванні експортних рослин. Вирощуванням цукрової тростини вирізняються Куба, Бразилія, Мексика; кави — Бразилія та Колумбія; какао -Домініканська Республіка, Бразилія, Еквадор; пшениці — Аргентина; бананів десертних сортів — Еквадор та країни Перешийку; бавовнику — Мексика, Бразилія, Парагвай. У наближених до США районах рослинництво спрямоване на ринок цієї країни. Тут цілорічне вирощують овочі та фрукти (Мексика, Гватемала), орхідеї та інші квіти (Колумбія). Тваринництво має переважно інтенсивний характер і м'ясне спрямування. Безперечними лідерами за експортом цієї продукції є Аргентина та Уругвай. Зокрема на них припадає ²/з експорту яловичини регіону, а за поголів'ям овець та настригом вовни Аргентина поступається лише Австралії та Новій Зеландії. В гірських районах Перу, Еквадору, Болівії розводять заради вовни лам і альпак.

Транспорт регіону розвинений недостатньо. Міждержавних доріг мало. Найбільша протяжність залізниць припадає на Бразилію та Аргентину. Найважливішими трансконтинентальними автомагістралями є Трансамазонське (крізь Бразилію та Перу) та Панамериканське шосе (від кордонів США до Аргентини). Морський транспорт має вирішальну роль у зовнішніх економічних зв'язках. Найбільшим морським флотом серед країн Латинської Америки вирізняються Панама та Багамські Острови. Авіаційний транспорт є важливим для перевезенні пасажирів.

Висновок. У Латинській Америці знаходяться 33 суверенних держави та 13 залежних територій. Всі держави (крім Куби) належать до країн, що розвиваються. За формою правління переважна більшість країн — республіки, за адміністративно-територіальним устроєм — унітарні держави. Країни мають вигіднеЕГП, оскільки лежать на перетині міжнародних транспортних шляхів. Значний вплив на політичну та економічну ситуацію в регіоні має сусідство з США. Більшість держав мають багаті природні ресурси, які досліджені дуже мало. Основними паливними ресурсами є нафта та природний газ; рудними — залізні, марганцеві, мідні, поліметалеві, олов'яні, алюмінієві, срібні руди; нерудними — селітра, алмази, самородна сірка, графіт, слюда. Активно використовується величезний лісовий фонд. Багаті водні та земельні ресурси освоєні мало. Окремі держави відомі своїми рекреаційними ресурсами. Населення латиноамериканських країн (крім Куби та Уругваю) має II тип відтворення. Переважають однонаціональні держави. Високі темпи урбанізації призвели до «міського вибуху», який спричинив багато проблем. Середня густота населення регіону майже вдвічі менша за пересічно-світовий показник. У господарстві більшості країн переважають добувна промисловість та сільське господарство з домінуванням рослинництва. Основною зерновою культурою регіону є пшениця, технічними — цукрова тростина, кава, какао, бавовник. У тваринництві переважає м'ясний напрям. Обробна промисловість переважає у Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуела, Колумбія та Чилі, її головними галузями є машинобудування, металургія, хімічна, текстильна, лісова промисловість. Транспортна мережа в регіоні розвинена недостатньо.

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЇН АФРИКИ АВСТРАЛІЇ ТА ОКЕАНІЇ

План

1. Загальні відомості про Африку та склад регіону

2. Загальні відомості та склад регіону Австралія та країни Океанії

3. Країни Океанії

4. Висновок.

Використання карт: фізична та економічна карти світу, атласи

1.Склад регіону: 53 суверенні держави та 5 залежних територій.

Африка займає понад 22 % поверхні суходолу планети. Його площа становить 30,3 млн км². Тут проживає 13,7 % населення світу. За площею та чисельністю населення Африка поступається лише Азії. На сучасній політичній карті регіону знаходиться 58 держав і територій. З них 53 суверенних країни, які є членами ООН.

Серед африканських держав лише Південна Африка належить до типу високорозвинених країн. Вона виробляє 40 % промислової та 30 % сільсько-господарської продукції Африки. Господарство країни склалося під впливом колоніального минулого та економічного порядку, принесеного англійськими колонізаторами. Тому Південна Африка є переселенською країною.

Інші держави африканського континенту е країнами, що розвиваються. 31 із них віднесена ООН до групи найменш розвинених країн світу.

Більшість інших держав Африки належать до групи країн середніх можли­востей. Найвищі прибутки серед країн регіону мають нафтодобувні країни (Лівія, Алжир) та дрібні острови, які відомі своїм туристичним бізнесом (Сейшельські Острови).

Переважна більшість африканських країн за формою правління є республіками. На континенті збереглися 3 конституційні монархії: Марокко, Лесото та Свазіленд. Особливу форму правління (джамахірію) має Лівія.

За адміністративно-територіальним устроєм більшість держав Африки унітарні. Федеративними країнами є Нігерія (складається з 36 штатів) та Ефіопія (9 штатів). За конституцією Південна Африка — унітарна країна з елементами федералізму.

Найбільшими державами регіону є Судан, Алжир та Демократична Республіка Конго (ДРК). Водночас найменші за площею в регіоні Сан-Томе і Принсипі (1 тис. км²) та Сейшельські Острови (400 км²).

На економічний розвиток Африки найбільший вплив має близькість до розвинутих країн Західної Європи та транзитне положення на морських шляхах з Європи до Азії. Особливо покращилося транспортно-географічне положення Північної Африки після відкриття Суецького каналу, що скоротило морський шлях до Азії та пожвавило судноплавство у Червоному морі. Водночас економіко-географічне положення країн Центральної та Південної Африки менш вигідне. Вони віддалені морськими просторами та Сахарою від економічно розвинутих регіонів світу. 15 країн не мають виходу до моря (Малі, Чад, Нігер, Зімбабве та ін.).

Більшість африканських країн є союзниками за політичними та економіч-ними організаціями: Рухом Неприєднання, Організацією Африканської Єдності, Африканським Союзом. Держави Північної Африки входять до Ліги Арабських Держав, країни-експортери сировини є членами організацій ОПЕК, СИПЕК та ІБА. Проте важким спадком епохи колоніалізму залишаються територіальні та міжетнічні конфлікти, які виснажують і без того бідні бюджети країн. Гарячими точками Африки залишаються Сомалі, Ефіопія, Нігерія, ДРК, Руанда.

Природні умови Африки вивчено недостатньо. Для рельєфу материка характерні величезні плато та плоскогір'я, які займають близько 90 % площі. Невисокі гори лежать лише на крайній півночі та крайньому півдні континенту. Кліматичні умови Африки характеризуються високими температурами. Близько 40 % території займають савани з тривалим сухим сезоном, близько 1/з площі — пустелі (Сахара, Наміб, Калахарі). В екваторіальній смузі при надмірному зволоженні сформувалися вологі екваторіальні ліси.

Хоча геологічна будова Африки вивчена мало, регіон посідає провідні місця в світі за покладами багатьох видів мінеральних ресурсів. З паливних ресурсів вирізняються запасами нафти та природного газу, приурочені до потужних осадових чохлів платформи. Особливе місце займають басейни Сахарський (Лівія, Алжир) та Гвінейської затоки (Нігерія, Габон). Понад 80 % запасів кам'яного вугілля Африки припадає на Південну Африку. Рудні ресурси континенту переважно пов'язані з виходами кристалічних порід фундаменту давньої платформи на поверхню. Великими запасами залізних та марганцевих руд вирізняються Південна Африка та країни Гвінейської затоки. Уранові руди видобувають Південна Африка, Намібія, Нігер. Величезними покладами алюмінієвих руд відомі країни Гвінейської затоки (Гвінея, Гана, Сьєра-Леоне). На Південну Африку припадає 21 % світового видобутку золота. До системи розломів земної кори у Східній Африці приурочені великі поклади мідних руд (Замбія, ДРК). Крім міді, ці руди містять кобальт, свинець, цинк, уран. Запаси олов'яних руд відомі у Нігерії та ДРК, поліметалевих руд - у Марокко та Тунісі, хромових руд — у Південній Африці та Зімбабве. З нерудних ресурсів особливе значення мають африканські алмази. За їх видобутком вирізняється ДРК, яка дає 30 % технічних алмазів світу. Якісними алмазами відома Південна Африка, в копальнях якої було знайдено багато унікальних екземплярів. Значне місце посідає видобуток алмазів також у Ботсвані, Намібії, Анголі, Гані. «Коморою» фосфоритів називають Марокко, у якому сконцентровано понад 70 % світових запасів цієї цінної хімічної сировини. Фосфорити також розробляють у Тунісі, Алжирі, Того. Значними запасами графіту та слюди відомий Мадагаскар, азбесту -Зімбабве.

Водні ресурси Африки розподілені вкрай нерівномірно. Великі площі пустель та саван відчувають нестачу води. Тут основним джерелом водопостачання є підземні води. Водночас Африка відома величезними річковими (Ніл, Конго, Замбезі, Нігер) та озерними системами (Вікторія, Танганьїка, Ньяса). Вони застосовуються для зрошення, водопостачання населення, судноплавства, рибальства. Гідроенергопотенціал африканських річок великий, але використовується поки на 1,5 %.

Земельні ресурси регіону досить обмежені. Під розорювання придатна лише 1/з ґрунтів. Значна частина земель зазнає вітрової та водної ерозії. Найродючіші ґрунти розміщені плямами на Півдні та Півночі Африки та вздовж річок. Лісові ресурси концентруються переважно в екваторіальній частині Африки, їх запасами вирізняються ДРК, Нігерія, Габон, Камерун, Котдівуар.

Природно-рекреаційними та культурно-історичними ресурсами відомі країни Північної Африки, зокрема Єгипет та Туніс.

Загальними ознаками населення африканського регіону є «демографічний вибух», велике етнічне розмаїття, переважання сільського населення та повільніше зростання міст, ніж в інших регіонах світу, де переважають країни, що розвиваються. Для демографічної ситуації притаманний другий тип відтворення населення з дуже високими показники природного приросту — майже 30 чол./тис. За темпами приросту населення Африка випереджує всі інші регіони світу. Відповідно, для вікової структури характерні: дуже велика частка дітей (понад 40 %) та незначна — людей літнього віку (3—5 %). Все це змушує уряди країн проводити демографічну політику, але її ефективність незначна. Людей працездатного віку близько 50 %. їх переважна більшість зайнята у сільському господарстві. Рівень безробіття дуже високий: у деяких країнах до 40 %.

Більшість країн тут (крім Ефіопії) однонаціональні. Переважаюча релігія — іслам. В Ефіопії поширене християнство.

Незважаючи на стрімке зростання кількості населення Африки середня його густота мала — 29,4 чол./км². На величезних просторах пустель та вологих екваторіальних лісів цей показник знижується менш, ніж до 1 чол./км². Найгустіше заселені долина Нілу (400— 700 чол./км²), невеликі острови (150— 500 чол./км²) та деякі морські узбережжя.

Рівень урбанізації в Африці середній — 30—35 %. Найбільш урбанізованими є арабські країни Північної Африки: Лівія (86 %), Туніс (57 %), Алжир (56 %). Найменший рівень урбанізації - Руанда (6 %), Бурунді (8 %), Уганда (13 %), Ефіопія (13 %); а також сахарських країн: Нігер (17 %), Чад (21 %).

Господарство. Характерною ознакою господарства більшості країн Африки є колоніальна галузева та територіальна структура їх економіки.

У галузевій структурі переважають малоефективне, часто монокультурне сільське господарство та добувна промисловість. Континент, на якому про­живає майже сьома частина населення планети, виробляє лише 5 % сільгосп­продукції та 2 % товарів обробної промисловості світу. Ще й нині в економіці більшості країн регіону переважають натуральне господарство та кустарні ремесла. Зростає залежність від іноземного капіталу. Його основні обсяги вкладені в господарства Південної Африки, Нігерії, Габону, Лівії, ДРК переважно в добувні галузі.

Для територіальної структури господарства африканських країн характерні невеликі окремі осередки промисловості та високопродуктивного сільського господарства на фоні величезних площ малоефективного дрібнотоварного виробництва. Від порівняно розвинених районів, які виробляють експортну продукцію, прокладені дороги до узбережжя в райони великих портів, звідки продукція вивозиться на світовий ринок.

Сільське господарство є основою економіки переважної більшості африканських країн. Не зважаючи на те, що в ньому працює абсолютна більшість людей, країни змушені імпортувати продовольство. 1/3 селян вирощують продукцію лише для власного споживання. Великі плантації та ферми, які вирощують експортні культури, мають вважливу роль у Південній Африці, Кенії, Кот-Дівуарі, Нігерії, Єгипті та низці інших країн. Рослинництво дає 80% сільгосппродукції, хоча під ріллею менше 1/5 площ сільгоспугідь. Високотоварний сектор вирощує експортні технічні культури: какао (Кот-д'Івуар, Гана, Нігерія), каву (Кот-Дівуар, Ефіопія, Уганда), арахіс (Нігерія, Судан, Гамбія), олійну пальму (Бенін), бавовник (Єгипет, Судан, Танзанія), цукрову тростину (Мозамбік, Маврикій), тютюн (Зімбабве, Малаві), чай (Кенія, Мозамбік). Для крайніх північних та південних частин Африки важливе значення мають виноградарство та садівництво. Експортом цитрусових вирізняються Єгипет, Марокко, Південна Африка. Тваринництво Африки є низькопродуктивним. Вона дає лише 20 % сільгосппродукції регіону, хоча під пасовищами зайнято понад 80 % сільгоспугідь. Переважає кочове, напівкочове та відгонно-пасовищне тваринництво. Головною продукцією тваринництва є шкіри, вовна, мохер. Молочний напрям майже нерозвинений.

За рівнем індустріалізації Африка — найменш розвинений у промисловому відношенні регіон. Основними галузями промисловості є гірничодобувна, харчова та легка. Новітні галузі промисловості представлені (крім Південної Африки) лише окремими підприємствами. Електроенергетика розвинена слабо. ГЕС дають близько 1/3 електроенергії, Для Південної Африки основним джерелом електроенергії є ТЕС. Тут також працює перша в Африці атомна електростанція.

Чорна металургія повного циклу представлена лише в Південній Африці (виробляє 80 % сталі регіону), Єгипті, Алжирі, Тунісі та Зімбабве. Кольорова металургія базується на багатющих ресурсах і має високий рівень розвитку в низці країн. Заводи мідної промисловості працюють в Замбії, ДРК, Південній Африці; алюмінієвої — в Південній Африці, Єгипті, Камеруні, Гані; свинцево-цинкової — в Марокко, Тунісі, Намібії; олов'яної — в Нігерії.

Багатопрофільне машинобудування посіло провідне місце в економіці лише Південної Африки. Воно випускає гірниче обладнання, військову техніку, сільськогосподарські машини, залізничні вагони, складає автомобілі, ремонтує річкові судна. Окремі галузі машинобудування (електротехніка, верстатобудування, автоскладання) є також в економіці Єгипту, Алжиру, Марокко, Нігерії. Середнім рівнем розвитку хімічної промисловості вирізняються Південна Африка, Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет, Нігерія. Основним виробництвом є синтез мінеральних добрив. У Замбії, Конго, Південній Африці, Зімбабве важливе значення має виробництво вибухових речовин для добувної промисловості.

Лісова промисловість країн екваторіальної Африки дає на експорт деревину у непереробленому стані. Головною галуззю текстильної промисловості африканських країн є бавовняна. Провідну роль за її потужностями посідає Єгипет. Швидкими темпами розвивається харчова промисловість. Роз-ширилося експортне значення консервованої продукції. Основними галузями харчової промисловості є олійна (виробництво пальмової, арахісової та оливкової олій), цукрова, фасування какао та кави, рибна, виноробна, плодоовочеконсервна.

Транспорт в Африці розвинений слабо. Фактично регіон не має сучасної транспортної мережі. В багатьох країнах велика роль належить гужовому та в'ючному транспорту, а в районах поширення мухи цеце часто використовують працю носіїв. Часто країни не зв'язані між собою транспортом. Найкраще транспортна мережа розвинена в Південній Африці, Зімбабве, Єгипті та прибережних частинах країн Північної Африки.

Більшу половину вантажопотоків у межах материка забезпечує залізничний транспорт. Але він має низький рівень технічного оснащення, різну ширину колій. В Африці немає трансконтинентальних залізниць. Найбільш швидко розвиваються автомобільний та трубопровідний транспорт. Близько 1/3 автодоріг пролягає крізь Південну Африку. Більшість зовнішніх перевезень здійснює морський транспорт. Великими морськими портами є Олександрія (Єгипет), Алжир, Касабланка (Марокко), Лагос (Нігерія), Дакар (Сенегал), Дар-ес-Салам (Танзанія), Кейптаун та Дурбан (Південна Африка). В Африці є близько 300 аеродромів. Найбільші з них Каїр (Єгипет), Рабат (Марокко), Дакар (Сенегал), Лагос (Нігерія), Найробі (Кенія), Йоганнесбург (Південна Африка).

2.Склад регіону: 14 суверенних держав та близько 20 залежних територій. Регіон Австралія і Океанія займає територію 8,5 млн км² (6,4 % площі суходолу світу). Тут проживає лише 32,5 млн чол., тобто близько 0,5 % населення світу. На сучасній політичній карті регіону знаходиться понад 30 держав і територій, 14 з яких - суверенні країни, члени ООН.

До високорозвинених переселенських країн відносять Австралію та Нову Зеландію. Інші держави Океанії є країнами, що розвиваються. Більшість із них належать до групи країн середніх можливостей. 5 країн Океанії ООН включила до переліку найменш розвинутих країн світу: Вануату, Кірібаті, Західне Самоа, Соломонові Острови, Тувалу.

За формою правління Австралія та Нова Зеландія є країнами у складі Британської Співдружності. 9 незалежних країн Океанії є республіками. Тонга є конституційною монархією.

Населення країн Океанії складається з корінних та прибулих народів. У більшості країн до 90 % населення складають корінні жителі островів: папуаси (Папуа-Нова Гвінея), меланезійці (Фіджі, Соломонові Острови, Вануату), канаки (Нова Каледонія), мікронезійці (Науру, Федеративні Штати Мікронезії, Маршаллові Острови), полінезійці (Французька Полінезія, Західне та Американське Самоа, Острови Кука). Прибуле населення представлене американцями США, французами, фіджііндійцями. У Новій Зеландії переважає прибуле населення — англоновозеландці. Лише 9 % становлять місцеві жителі маорі.

Для демографічної ситуації більшості країн Океанії притаманний II тип відтворення населення. Лише у Новій Зеландії — І. Рівень урбанізації — середній: він коливається в межах 23—47 %. У Новій Зеландії рівень урба-нізації високий — 85 %. Найбільшими містами Океанії є Окленд (1,12 млн чол.) і Веллінгтон (345,5 тис. чол.) у Новій Зеландії.

3.Найбільш розвиненою державою Океанії є Нова Зеландія. Це індустріально-аграрна країна. Провідними галузями промисловості є харчова, лісова, машинобудування, хімічна та текстильна. Країна є одним з найбільших у світі експортерів високоякісних вовни, баранини, м'ясо-молочних продуктів.

Інші країни Океанії мають низький рівень економічного розвитку. Більшість із них займаються примітивним сільським господарством і рибальством. Головною товарною продукцією більшості країн є копра, тропічні фрукти, морська риба та рибні консерви. Фіджі, Федеративні Штати Мікронезії та Маршалові Острови експортують цукор з тростини, Соломонові Острови — пальмову олію, Нова Каледонія та Папуа-Нова Гвінея -каву. Заняттям населення деяких країн є видобуток перлів та перламутрових черепашок (Французька Полінезія, Острови Кука). В деяких країнах розвинена добувна промисловість, продукція якої спрямована на експорт. Вона контролюється капіталом США, Франції, Великої Британії, Японії, Австралії. Так, Науру та Соломонові Острови ведуть розробку фосфоритів; Папуа-Нова Гвінея — мідних, поліметалевих руд, золота та платини; Нова Каледонія — нікелевих, хро­мових та кобальтових руд; Вануату - марганцевих руд; Тонга — нафти.

Жителі деяких островів зайняті обслуговуванням військово-морських та військово-повітряних баз США і Франції. На цих територіях не розвинене сільське господарство. Продукти харчування привізні.

Останнім часом в регіоні зростає роль туризму. Особливо своїми курор­тами відома Французька Полінезія (острів Таїті). Роль країн, що розвиваються та залежних територій Океанії в міжнародному географічному поділі праці незначна.

Висновок. В Африці знаходяться 53 суверенних держави та 5 залежних територій. Південна Африка — єдина розвинута держава континенту. Всі інші — країни, що розвиваються, більшу частину яких визнано ООН найменш розвиненими країнами світу. За формою правління переважна більшість країн — республіки, за адміністративно-територіальним устроєм — унітарні держави. Вигідне ЕГП мають країни Північної Африки, які наближені до розвинутих держав Європи та лежать на перетині міжнародних транспортних шляхів. Природні ресурси Африки вивчені мало. Головними паливними ресурсами є нафта, природний газ, кам'яне вугілля; рудними — залізні, марганцеві, мідні, поліметалеві, алюмінієві, уранові руди, золото; нерудними — алмази та фосфорити. Країни екваторіальної Африки багаті на лісові ресурси. Водних та земельних ресурсів небагато. Для всіх країн Африки притаманний II тип відтворення населення з характерними ознаками «демографічного вибуху». У Північній Африці переважають однонаціональні арабські держави. В Тропічній Африці зосереджені багатонаціональні країни. Середня густота населення регіону невелика. Рівень урбанізації середній. У господарстві більшості африканських країн, що розвиваються, переважають сільське господарство з домінуванням рослинництва, добувна та харчова промисловість. Основними експортними рослинами є технічні культури: какао, кава, арахіс, олійна пальма, бавовник. Багатогалузева обробна промисловість переважає у Південній Африці. В господарстві деяких країн присутні металургія, машинобудування, хімічна та текстильна промисловість. Транспортна мережа Африки розвинена слабо.

В регіоні Австралія та Океанія знаходяться 14 суверенних держав і близько 20 залежних територій. Розвинутими переселенськими країнами є Австралія і Нова Зеландія. Всі інші — країни, що розвиваються з низьким рівнем економічного розвитку. Особливістю ЕГП країн регіону є значна віддаленість від всіх регіонів світу, що відбилося на їх економічному розвитку. Австралія — високорозвинена переселенська країна, в економіці якої з історичних причин значну роль відіграє аграрно-сировинна спеціалізація. Держава дуже багата на мінеральні, кормові та в окремих частинах країни земельні ресурси. Це значної мірою визначило її спеціалізацію на гірничодобувній та металургійній промисловості, вівчарстві та зерновому господарстві. У господарстві більшості країн Океанії переважають примітивне монокультурне сільське господарство та рибальство. В деяких країнах іноземними компаніями ведеться видобуток корисних копалин. На окремих островах основним заняттям населення є обслуговування зарубіжних військових баз. Зростає в регіоні роль туризму. Найбільш розвинутою державою Океанії є Нова Зеландія — індустріально-аграрна країна з розвиненою багатопрофільною промисловістю та високо-інтенсивним сільським господарством.

 

 

Розділ 3 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ СВІТУ

Тема 3.1 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ – СУЧАСНЕ СВІТОВЕ ЯВИЩЕ

План

1. Історія розвитку глобалізації

2. Сучасна глобалізація

3. Різні підходи до глобалізації

Використання карт: фізична та економічна карти світу, атласи

1.Особливо швидких темпів глобалізація набрала в другій половині XX ст., що супроводжувалось зростанням світової економіки Основною об'єктивною тенденцією економіки XXI ст. є розвиток процесів глобалізації у світі. Цей феномен є характерною особливістю всієї світової виробничо-господарської діяльності, складовими якої є окремі національні економіки.

Глобалізацію можна розглядати як загальне розширення та поглиблення міжнародних процесів інвестування, виробництва, постачання та збуту, фінансів, науково-технічного прогресу, освіти. Тобто глобалізація охоплює всі сфери суспільного життя, у результаті чого соціально-економічний процес однієї країни стає складовою інтернаціонального або світового процесу.

Більшість дослідників відносять початок процесу глобалізації до великих географічних відкриттів, а саме до часу відкриття іспанцем Христофором Колумбом "Нового світу" (1492 р.). Освоєння нових територій викликало необхідність розвитку торгівлі, транспорту, комунікацій, поширення західноєвропейської мови та культури.

Особливо швидких темпів глобалізація набрала в другій половині XX. cт., що супроводжувалось зростанням світової економіки, обсягів торгівлі та неймовірними міграційними процесами. Основною передумовою стрімкого розвитку процесів глобалізації стала об'єктивна необхідність усунення торговельних бар'єрів між країнами світу з метою розширення ринку та створення умов для більш повної реалізації економічних інтересів окремих держав. Це призвело до активізації обміну товарами та послугами, інформацією, капіталом, робочою силою, створюючи при цьому додаткові умови для зростання країни та підвищення її конкурентоспроможності .

Досить вагомим поштовхом до посилення процесів глобалізації став розвиток комп'ютерних технологій. У 1970 р. покладено початок технологічній революції, а з 1977 р. компанія АррІе розпочала масове виробництво перших персональних комп'ютерів. І саме в цей час термін "глобалізація" став широко вживатися в суспільно-економічній сфері. Технологічна інновація стала потужним двигуном глобалізації. Розвиток та впровадження нових технологій привели до стимулювання виробничої діяльності, підвищення продуктивності праці та посилення конкуренції.

Глобалізація поширювалася по всьому світу, несучи з собою процес цивілізації. Цей процес створив умови для розширення та поглиблення діяльності організацій, які змінили орієнтацію своїх виробничих потужностей з внутрішніх ринків на світові. Глобалізація як світове економічне явище стала однією з найвпливовіших сил, яка призвела до загострення міжнародної конкуренції, що сприяє поглибленню спеціалізації та міжнародного поділу праці. Унаслідок цього відбувається зростання продуктивності праці та скорочення витрат. Ще однією перевагою глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно може призвести до скорочення витрат та зниження цін, а отже - до економічного зростання.

2.Сучасна світова економіка дедалі інтенсивніше глобалізується. Це всеохоплюючий процес, жодна країна не може уникнути його впливу на ті чи інші сфери суспільного життя. Новітню тенденцію розвитку людства досліджують різні наукові школи, проте єдиного визначення терміна "глобалізація” ще немає. Узагальнюючи відомі підходи, можна сказати, що глобалізація становить комплексне геополітичне, геоекономічне і геокультурне явище, яке справляє потужний вплив на всі сторони життєдіяльності суспільства. В основі глобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці і капіталу. Даний процес позначений інтенсифікацією руху капіталу. що направляється у найприбутковіші галузі національних економік, швидким розвитком фінансових ринків, які генерують потужні фінансові потоки, активізацією ринку фінансових інновацій і загалом інноваційного процесу, в ході якого створюються, освоюються і поширюються нововведення.

Стрімка глобалізація та інтелектуалізація виробництва, ринку й економічної діяльності викликані небаченими темпами і масштабами інновацій, які докорінно змінюють соціально-економічну структуру суспільства та виробничих відносин. Стає очевидним, що для вирішення господарсько-економічних завдань потрібні нові підходи, якісні прогресивні зміни. Безперервно виникаючи у просторі і часі, такі зміни є характерною ознакою інноваційного процесу, на основі якого розвиваються інформаційні технології, зокрема, глобальна мережа інтернет, що зв'язує різноякісні технології, структу­ри, вузли, системи, послуги, пропозиції тощо в об'єднавче комунікативно-функціональне середовище.

Термін «глобалізація» (globalisation) походить від французького «global» — всесвітній і вживається для характеристики сучасних планетарних процесів.

Концепція глобалізації з'явилась на початку XXI ст. Вона ви­користовується стосовно всіх сфер людської діяльності: глобалізація правового простору, глобалізація політичних відносин, глобалізація злочинності, глобалізація економіки тощо. У науковому обігу закріпилося поняття глобалізації як якісно нового стану світової економіки.

3.У світовій літературі існують різні підходи до визначення сутності глобалізації в економічній сфері та оцінки її наслідків для людства. Однак ніхто з учених не заперечує того факту, що глобалізація означає взаємозв'язки і взаємозалежність економік на рівні всього світового співтовариства в планетарному масштабі. Розбіжності ж торкаються тих чинників, котрі є визна­чальними в процесі глобалізації, та наслідків цього явища.Розбіжності торкаються також етапів розвитку глобальних процесів, чинників, котрі є визначальними в процесі глобалізації, та наслідків цього явища. Існують два підходи стосовно етапів розвитку економічної глобалізації. Згідно з першим, оскільки товарно-грошові відносини безперервно розвиваються не тільки вглиб, але і вшир, то глобалізація триває протягом усієї історії цивілізації і розпочалась ще до великих географічних відкриттів. У цей час зв'язки між державами мали спорадичний характер.

Другий великий перелом у глобальній економіці мав місце у XIX ст. Цей період пов'язується зі значними масштабами виробництва й міжнародної торгівлі в умовах золотого стандарту та застосування досягнень науково-технічного прогресу (залізничний транспорт, радіо, телеграф).

Третій великий перелом відкрив нову епоху в історії глобалізації. Головна його ознака — електронно-інтернетівська революція. Інтернет створює новий економічний простір, в якому можна досліджувати й упроваджувати, інвестувати та одержувати прибутки, виробляти й надавати послуги, продавати й купувати, нагромаджувати й споживати. Певна частина теоретиків цієї групи вважає, що глобалізація є продовженням капіталістичної інтеграції протягом шести останніх століть і тому не може розглядатися як принципово нове явище. На їхню думку, світогосподарські зв'язки значно прискорилися й розширилися після створення перших чартерних компаній. Останні стали організаторами виробництва й обміну у всесвітньому масштабі ще на початку XVII ст. Вони були попередниками транснаціональних компаній (ТНК), які виконують головну роль у глобалізації сучасного економічного життя.

Поглибленню міжнародних економічних зв'язків сприяла політична інтеграція капіталістичних держав у ХІХ-ХХ ст., створення перших міжнародних організацій. На думку цієї групи учених, стрімке прискорення глобальних процесів на межі тисячоліть є результатом інтенсифікації низки економічних, політичних і технологічних факторів. Серед них слід особливо відзначити засилля ТНК у світовому господарстві; формування ринкової економіки на постсоціалістичному просторі; підвищення рівня інтеграції інформаційних, комунікаційних і комп'ютерних технологій.

Друга група учених вважає, що глобалізація — якісно новий етап розвитку світової економіки. Такий підхід базується на визнанні глобалізації явищем, притаманним останній третині XX ст., коли вона стає визначальним чинником економічного розвитку. Такої думки дотримується російський автор А. Б. Вебер «Іноді говорять; світ завжди був глобальним. Так, якщо йдеться про фізичний світ. Але світ людський не був. Глобалізація означає, на мій погляд, втягування всього світу у відкриту систему фінансово-економічних, суспільно-політичних та культурних зв'язків на основі новітніх комунікаційних і інформаційних технологій».

На думку російського економіста Ю. Шишкова, глобалізація являє собою нову, більш високу стадію розвитку давно відомого процесу інтернаціоналізації (транснаціоналізації) різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних тощо. На цій новій стадії процеси інтернаціоналізації суспільного життя, котрі раніше мали регіональний характер, поступово охоплюють усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. І це не просто територіальне поширення інтернаціоналізації: глобальні масштаби процесів і взаємозалежності різних країн надають цим взаємозв'язкам нові властивості, нову силу, як благотворну, так і руйнуючу.

Головними чинниками, які визначають поняття економічної глобалізації, учений вважає торговельні та фінансові відносини. За своєю природою міжнародні торговельні та фінансові відносини були такими, що мали можливість охопити увесь світ. І в XX ст. вони дійсно стають глобальними, даючи світовому співтовариству відчути себе єдиним цілим.

Свою тезу автор аргументує фактами міжнародного економічного життя, котрі суттєво вплинули на процеси глобалізації, перетворивши інтернаціоналізацію у XX ст. на якісно нове явище. На думку ученого, першою подією, яка дозволила світу відчути себе єдиним цілим, була велика депресія на початку 30-х рр., яка охопила більшість країн світу, викликала хвилю протекціонізму і скорочення світової торгівлі. Другою подією всесвітнього масштабу була руйнація Бреттон-Вудської системи, падіння золотодолорового стандарту, коли валюти світу перейшли на режим вільного плавання. Це потрясіння засвідчило: валюти усіх країн світу є невід'ємною часткою єдиної світової валютної системи. Третій глобальний економічний шок настав у 1973-1974 рр., коли держави ОПЕК як політичний захід тиску на Захід значно збільшили світову ціну нафти. Це спричинило енергетичний голод в країнах-імпортерах і надлишкове надходження фінансових ресурсів в країни-нафтоекспортери. Ці обставини започаткували зростання інфляції у більшості країн світу і призвели до значного спаду виробництва і міжнародної торгівлі.

Восени 1982 р. відбулося чергове потрясіння глобального масштабу, коли під впливом складних взаємовідносин країн-експортерів нафти в кредитно-фінансовій сфері почалась криза, яка поширилась на майже півсотні країн світу. Економіку останніх охопила затяжна криза. Вона бумерангом вдарила по всіх країнах світу, у тому числі і по промислово розвинених. Величезна сума зовнішнього боргу і зараз не погашена 40 країнами третього світу, пере­шкоджаючи нормальному розвиткові економічних відносин як між Північчю і Півднем, так і між країнами самого Півдня.

З початку 60-х рр. почав розвиватися новий тип міжнародних фінансових операцій — у так званих євровалютах, тобто іноземних валютах по відношенню до країни розташування банку, що здійснює ці операції. Численні переваги останніх, у тому числі і непідконтрольність національним валютним органам, забезпечили їх безпрецедентне зростання. Масштаби міжнародного ринку євровалют зросли з 20 млрд. дол. за останні 30 років, тобто у 300 разів.

Наприкінці 90-х рр. світове співтовариство мало фінансовий ринок, операції котрого йдуть безперервно 24 години на добу. Завдяки цьому із рук у руки щоденно переходять величезні ліквідні ресурси — від 1,3 до 1,5 трлн. дол. Спекулятивна гра на підвищенні та зниженні курсу тієї чи іншої валюти вражають національні економіки багатьох країн, про що свідчить фінансова, криза 1997-1998 рр.

Таким чином, згідно із зазначеною концепцією, глобалізація — це болісний процес трансформації національно-державної форми організації життя суспільства в дещо нову її форму. Нічого подібного не було ні в кінці XIX ст., ні на початку XX ст., коли бурхливо розвивались процеси інтернаціоналізації.

Згідно з точкою зору українського економіста А. Філіпенка, «глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до пост-індустріальної стадії економічного розвитку, формування засад ноосферно-космічної цивілізації». На думку А. Філіпенка, глобальна економіка включає в себе такі основні елементи:

— міжнародну науково-технічну сферу;

— систему міжнародного виробництва;

— світові ринки і міжнародну торгівлю;

— міжнародну валютно-фінансову систему.

Досить поширеною серед учених є думка проте, що економічну гло­балізацію слід розглядати як сукупність взаємно зв'язаних економічних, соціальних, юридичних і політичних явищ. Наприклад, певні ситуації у політиці можуть викликатися не тільки й не стільки політичними факторами, .скільки економічними; соціальними, етнічними. У свою чергу, події в економічному житті можуть бути обумовлені впливом неекономічних факторів. Так, погіршення політичних відносин між певними державами може негативно позначитись на стані економіки багатьох країн світу, скоротивши можливості їх зовнішньої торгівлі, міграції капіталів і робочої сили.

Звідси сутність економічної глобалізації необхідно визначати, вихо­дячи з інстуціонально-соціального підходу, враховуючи сукупність всіх суспільних відносин та інститутів. Такий підхід передбачає, що при оцінці тих чи інших явищ у світовій економіці не можна обмежуватись тільки кількісними показниками, бо вони не здатні оцінити наслідки глобалізації щодо соціального життя, політики, моралі, культури. Слід відмітити, що саме зазначений підхід покладено в основу рейтингу глобалізації, який складався у 2001 і 2002 роках експертами журналу «Forein Policy».

Інституціональний підхід до визначення економічної глобалізації пропонує російський учений С. В. Дубовський. Він стверджує, що процеси глобалізації супроводжуються надзвичайно гострою конкуренцією і їх можна представити у вигляді чотирьох складових.

Перший процес — інтеграція національних економік у світову економічну структуру, яку можна розглядати як глобальну піраміду. На її вершині розміщаються технологічні та економічні лідери, центр займають середняки, а внизу перебувають аутсайдери. З бідних країн переміщаються потоки емігрантів, які заповнюють непрестижні вакансії на ринку праці багатих країн. Такий обмін товарами й людськими ресурсами є необхідним і вигідним для обох сторін, однак умови обміну часто породжують конфлікти. Саме тому встановлення правил обміну й регулювання спірних питань частково виведені з-під юрисдикції національних урядів і передані міжнародним організаціям.

Другий процес — інтеграція локальних середовищ розміщення соціумів у світове середовище, що передбачає виникнення політичної й економічної відповідальності за стан оточуючого середовища й установлення механізмів такої відповідальності на міжнародному рівні.

Третій процес — політична інтеграція країн у регіональні блоки й світове співтовариство. Це також передбачає передачу частини державного суверенітету, функцій управління й відповідальності таким організаціям, як ООН, НАТО.

Четвертий процес — інтеграція інформаційного національного простору в єдиний світовий простір, де уніфікуються потоки інформації та їх ідеологічне наповнення. Таким чином, під впливом зазначених процесів в останні роки відбувається зростання й посилення механізму глобального управління розвитком світової економіки.

Визначаючи сутність економічної глобалізації, необхідно розрізняти поняття інтернаціоналізація, інтеграція й глобалізація та показати зв'язок між ними.

Серед економістів немає єдиної точки зору щодо визначення сутності поняття «інтернаціоналізація». Інтернаціоналізація передбачає «вихід чогось суто внутрішнього за первинні межі, або об'єднання дій декількох суб'єктів світової економіки й політики довкола загальних для них завдань, цілей, видів діяльності». Явище інтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну й розвитку існує стільки, скільки самі міжнародні відносини. За умов інтернаціоналізації конкретно функціональні аспекти та наслідки домінують над структурними. Головна мета інтернаціоналізації — забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі.

Таким чином, під глобалізацією розуміється процес інтернаціоналізації виробництва й капіталу, що підкріплюється зрілими інституційними відносинами й відповідними інформаційними технологіями. Отже, глобалізація — це чергова, наступна, більш розвинена стадія розвитку процесу інтернаціоналізації.

Французькі економісти П. Жак і Ф. Сашвальд вважають, що процес інтернаціоналізації починає розвиватись наприкінці XIX — на почат­ку XX ст. В її основі лежить розвиток міжнародної торгівлі. На їх думку, розвиток взаємозалежності країн після Другої світової війни відбувався у два етапи.

На першому етапі (1947-1980 рр.) спостерігається повернення інтер­націоналізації на основі розвитку міжнародної торгівлі. Після 1945 р. уряди держав створили багатосторонні рамки для надання другого дихання процесам інтернаціоналізації. Це відбилося у створенні Бреттон-Вудських інститутів (МВФ, Всесвітнього банку та інших організацій).

Другий етап розвивається з початку 80-х років. Характеризується тим, що взаємозалежність держав поступово трансформується в глобалізацію. Остання являє собою більш складний процес, в основі якого лежить посилення мобільності капіталу. Глобалізація проявляється у все більшому усвідомленні того, що будь-яка важлива проблема — організація міжнародного обміну, регулювання руху капіталу — має глобальний (всесвітній) характер.

На їхню думку, поняття «інтернаціоналізація», «інтеграція», «економічна глобалізація» являють собою етапи розв'язання головного економічного протиріччя світового господарства — між розвитком усуспільнення відтворювального процесу і його відокремленням у межах територіальних і господарських ланок.

До феномену глобалізації прикута увага дослідників, мета яких не лише з'ясувати сутність даного явища, а й визначити його наслідки для людства. Серед теоретиків глобалізації вирізняються дві групи учених: оптимістів та песимістів в оцінці впливу глобальних процесів па долю людства.

Перша група покладає особливі надії на глобалізацію у створенні нової динамічної ринкової економіки. Остання буде грунтуватися на значному підвищенні продуктивності праці, що дозволить поєднати більш швидкі темпи росту з низькою інфляцією і з меншим безробіттям.

Друга група посилює критику глобалізації, заявляючи, що глобальна економіка сьогодні — це економіка соціального абсурду, яка породжує небувалі додаткові багатства, використовує їх для спекуляцій і, не вміючи або не бажаючи їх справедливо розподіляти і перерозподіляти, породжує глобальну бідність людей у світі. На думку учених цього напряму, глобальна економічна система не може вважатися здоровою і не має перспективи, якщо сьогодні за­гальне багатство тільки 225 найбагатших осіб світу складає понад 1 трлн. дол. США, що дорівнює річному доходу 47% людства, або більш ніж 2,8 млрд. людей. За даними ПРООН, частка 20% найбіднішого населення світу в глобальному доході скоротилась з 2,3% у 1960 р. до менш ніж 1,1% у кінці 90-х років.

Однак, незважаючи на відносне відставання від найбагатшої частини світового населення, протягом XX ст. відбулось триразове збільшення середньодушового ВВП найбіднішої частини населення. Таке суттєве зростання доходів не могло відбутися без інтернаціоналізації досягнень НТП. Поглиблення ж майнової поляризації значною мірою залежить від нерівномірного і вибіркового характеру розвитку науки і техніки у світі. На початку 90-х років країни «сімки» мали 80,4% світової комп'ютерної техніки і забезпечували 90,5% високотехнологічного виробництва. Лише на США і Канаду припадає 42% усіх світових витрат на дослідні розробки, у той час як на Латинську Америку і Африку разом менше 1 %. Промислово розвинені країни контролювали 87% із 3,9 млн. патентів, зареєстрованих у світі за станом на кінець 1993 р.

Отже, цілісність сучасного світу і взаємозалежність національних економічних систем не виключають суперечностей глобалізації. Ці суперечності проявляються у нерівномірності розвитку людських суспільств, поділі світу на елітарну групу «золотий мільярд» та інший світ.

Наша держава також не може стояти осторонь процесів глобалізації, бо вже відбулась як суверенна держава, ставши повноправним суб'єктом міжнародних відносин.

Тема 3.2 РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ СВІТУ

План

1. Протиставлення процесів регіоналізації і глобалізації

2. Регіональні і субрегіональні торгово-економічні блоки

Використання карт: фізична та економічна карти світу, атласи

 

1.Серед дослідників феномену глобалізації є прибічники протиставлення процесів регіоналізації і глобалізації. Представником такого підходу можна вважати директора Центру з вивчення американського бізнесу професора Вашингтонського університету М. Вайденбаума, який дослідженню цих процесів присвятив книгу «Регіоналізація проти глобалізації світової торгівлі».

Автор намагається довести, що дві конфліктуючи тенденції — регіоналізація і глобалізація — тягнуть у різні боки загальноприйняту міжнародну торговельну політику, а кінцевий результат поки не проглядається. У книзі Вайденбаум посилається на розвиток регіональних угруповань.

2.Інтеграційні процеси в останні роки поширились на всі континенти і привели до утворення регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, кількість яких зараз перевищує 10. Історично першим виникає Європейський Союз. Початком його формування вважається 18 квітня 1951 року, коли шість європейських країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург підписали у Парижі угоду про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі.

У грудні 1991 р. в Маастрихті було підписано союзну угоду, яка проголошувала створення Європейського Союзу, куди включалися 15 країн Західної і Центральної Європи. Наступним кроком у поглибленні інтеграційних процесів було рішення 12 держав ЄС про організацію валютного союзу і перехід до спільної валютної одиниці «євро».

На іншому континенті у 1994 р. стала чинною угода між США, Канадою і Мексикою про Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі (НАФТА). У межах асоціації поступово ліквідуються обмеження на шляху пересування товарів, капіталу, робочої сили. Гармонізується законодавство щодо захисту інтелектуальної власності, технічних і санітарних стандартів.

У листопаді 1989 р. створюється організація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співтовариства (АТЕС), яке включає 18 країн, зокрема Японію, США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Південну Корею, країни АСЄАН, а також Росію (з 1997 р.). На це регіональне угруповання припадає майже 60% світового ВВП, 40% світової торгівлі і майже 60% торгівлі країн Тихого океану. Планується, що до 2020 р. тут буде створена найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка грунтуватиметься на економіці США, Японії, Китаю.

У 1991 р. між Аргентиною, Бразилією і Уругваєм був підписаний договір, згідно з яким з 1 січня 1995 р. на території країн-учасниць створюється спільний ринок Півдня. Згодом до договору приєднався Парагвай, асоційованими членами стали Чилі і Болівія. Угруповання охоплює майже 60% території Латинської Америки, 46 % населення і виробляє 50% ВВП.

У 1989 р. виникає Союз арабського Магрибу за участю Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко, Тунісу. Проводиться робота щодо створення Африканського економічного співтовариства.

На Середньому Сході з 1981 р. активно функціонує Рада співробітництва арабських держав Перської затоки, що об'єднує Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, Бахрейн, ОАЕ, Оман. З 1960 р. існує ОПЕК. З 1 січня 1998 р. почалась реалізація програми створення Арабської зони вільної торгівлі (АФТА). Угоду про організацію такої зони підписали 18 країн, на які припадає 95% торговельного обороту всього арабського світу.

З першого березня 1993 р. стає чинною Центрально-європейська угода про вільну торгівлю, яка об'єднує країни Вишсградської четвірки: Угорщину, Польщу, Словаччину. Чехію.

У вересні 1993 р. країни СНД підписали угоду про стороння економічного союзу. Згідно з цим документом передбачалося послідовне поглиблення інтеграційних процесів, перехід до більш зрілих форм інтеграції. У березні 1996 р. була підписана угода між Білоруссю, Казахстаном, Киргистаном і Росією про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сферах. З 1997 р. створюється Союз Білорусії й Росії. П'ять країн: Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова створили організацію співробітництва (ГУУАМ).

Тенденцією, яка суперечить регіоналізації, на думку Вайденбаума, є розвиток глобальних фірм. Технологічний прогрес, особливо в галузі телекомунікацій та транспортування, уможливили реалізацію багатьох ділових нововведень, які дозволяють долати перепони, зведені орієнтованими на протекціонізм урядами. Саме тому роль відокремлених держав як рушійної сили у торговельній політиці зменшується, світ все частіше бачить надихаючі зразки міжнародної комерції. Яскравий приклад глобалізації — створення Світової організації торгівлі (СОТ), спрямованої на суттєве скорочення або скасування більшості торговельних бар'єрів у світовій торгівлі.

Однак, зазначимо, що не варто протиставляти одне одному — регіоналізацію та глобалізацію економіки. Це взаємодоповнюючі, різномасштабні і різноякісні інтеграційні процеси. Можна стверджувати, що регіональні інтеграційні процеси є сходинками на шляху до глобалізації економіки. Відомо, що кожна сучасна країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань. Це ще один аргумент на користь цієї тези, бо не тільки окремі корпорації, а економіка кожної країни стає транснаціональною, частиною планетарної економіки.

 

Тема 3.3 ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

План

1. Поняття міжнародної економічної інтеграції

2. Форми міжнародної економічної інтеграції

3.Фактори, які обумовили прискорення процесу глобалізації

Використання карт: фізична та економічна карти світу, атласи

 

1.Традиційно економічна інтеграція передбачає економічну відкритість держав та їх співробітництво. Такий ефект досягається завдяки відкритості національних ринків та лібералізації міжнародної економічної діяльності, що супроводжується обмеженням політики протекціонізму та впровадженням вільної світової торгівлі. Поступово можуть формуватися великі міждержавні об'єднання, створюючи сприятливі умови для розвитку економічних зв'язків між країнами-учасницями. Прикладом такої глибокої інтеграції є Європейське Співтовариство. Інтернаціоналізація — це процес еволюції міжнародних економічних зв'язків на базі міжнародного поділу праці, що проявляється у розвитку міжнародної торгівлі та формуванні міжнародної власності, як основи переходу до вищого рівня економічної взаємодії держав. Починається у глибокій давнині і розвинутих форм набуває на межі ХІХ-ХХ ст. Після Другої світової війни процес інтернаціоналізації перетворюється на якісно нове явище — економічну інтеграцію. Міжнародна економічна інтеграція — це форма інтернаціоналізації і одночасно етап розв'язання протиріччя між відокремленістю відтворювального процесу в межах національних економік і його консолідацією, яка. полягає у створенні державами спільного економічного простору з метою вільного руху товарів і факторів виробництва. Зазначене протиріччя розв'язується шляхом організації міжнародних регіональних союзів та переходу до регулювання міжнародних економічних відносин.

Ефективна економічна інтеграція забезпечує:

1) прискорення темпів взаємної торгівлі та економічного зростання, скорочення трансакційних витрат;

2) підвищення конкурентоспроможності товарів, фірм і національних економік;

3) зростання інноваційного потенціалу внаслідок посилення конкуренції на внутрішніх ринках держав;

4) збільшення притоку іноземних інвестицій з країн-учасниць інте­граційних об'єднань, а також із третіх країн;

5) скорочення різниці у рівні та якості життя населення.

2.Міжнародна економічна інтеграція у своєму розвитку проходить низку етапів і набуває таких форм:

1) зона вільної торгівлі — перший етап економічної інтеграції, який закладає основу подальшої інтеграційної взаємодії країн-учасниць і виступає генератором перспективних інтеграційних перетворень. Така зона передбачає скасування митних зборів і квот у торгівлі між країнами-учасницями при збереженні кожною з них національної торговельно-економічної політики щодо третіх країн;

2) митний союз — об'єднання, при якому країни не тільки ліквідують митні тарифи й квоти всередині союзу, але й установлюють єдині митні тарифи щодо третіх країн, забезпечують реалізацію спільної зовнішньоторговельної політики й передачу її регулювання на наднаціональний рівень;

3) спільний ринок, при якому митний союз доповнюється взаємно узгодженою економічною, бюджетною, грошово-кредитною, соціальною й науково-технічною політикою; для такої організації притаманна координація внутрішньої політики, що здійснюється міждержавними або наднаціональними інститутами, яким делегується частина національного суверенітету держав;

4) економічний (включаючи валютний) союз ґрунтується на створенні спільного економічного, валютно-фінансового, правового та інформаційного простору; проведенні спільної економічної політики, уніфікації законодавства в межах певного союзу; створенні єдиного економічного простору з відповідною політичною надбудовою;

5) політичний союз ґрунтується на переході країн-учасниць до спільної зовнішньої політики й політики безпеки, на впровадженні єдиного грома­дянства; на посиленні співробітництва в судочинстві й у внутрішніх справах, на економічному співробітництві (значна концентрація й цент­ралізація капіталу, організаційні форми підприємств, рамки діяльності яких виходять за національні кордони й набувають міжнародного характеру, сприяючи утворенню єдиного ринкового господарства).

Таким чином, інтеграція — це процес зрощування національних ринків і формування цілісного ринкового простору з єдиною валютно-фінансовою системою, єдиною в основному правовою системою та найтіснішою координацією внутрішньої і зовнішньоекономічної політики відповідних держав. Починається наприкінці Другої світової війни.

Економічна глобалізація — новий рівень інтернаціоналізації та міжнародної економічної інтеграції, що характеризується інтенсифікацією і новою якістю внутрішніх міжнародних зв'язків у планетарних масштабах. Національні господарства та їх суб'єкти перетворюються на складову частину світового відтворювального процесу, стають частиною планетарної економіки. Починається цей процес у 80-і роки XX ст., продовжується дотепер.

Основне протиріччя світового господарства на етапі економічної глобалізації полягає у суперечливій взаємодії процесів регіоналізації та відтворення у планетарних масштабах, що проявляється у такому:

— збільшення кількості й масштабів діяльності регіональних угруповань протягом 90-х років XX сторіччя й на початку XXI;

— багатовекторність міжнародного співробітництва: кожна сучасна країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань одночасно;

— підконтрольність регіональних угруповань міжнародним організаціям;

— зростання регіональних союзів, створених на різних континентах світу за рахунок нових учасників економічних угруповань. Сьогодні міжрегіо-нальними угодами регулюється більш ніж половина всього обсягу міжнародної торгівлі;

— посилення інтеграційних процесів між крупними регіональними об'єднаннями.

3.Глобалізація — об'єктивний процес, який відбиває сукупність умов сучасного світового співтовариства і насамперед науково-технічного та економічного прогресу. Тому слід вирізняти фактори, які обумовили прискорення цього процесу. Серед них слід особливо відзначити такі:

1. Науково-технологічний фактор. Визначається здобутками від ви­користання досягнень науки й техніки, високого фахового рівня працівників у промислово розвинених країнах світу; зменшенням витрат сировини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Сьогодні в економіці США послуги та комп'ютеризація складають 80% ВВП, частка промислового виробництва 15%, сільського господарства — 1%.

2. Виробничо-технічний фактор — різке збільшення масштабів виробництва, поширення ТНК, якісно новий рівень розвитку транспортних засобів і зв'язку, які забезпечують швидке пересування між країнами товарів та послуг, виробничих ресурсів та об'єктів інтелектуальної власності з метою їх прибутковішого використання. В останні десятиріччя відбувся стрибок у розвитку ТНК. Якщо у 1970 р. в 14 домінуючих країнах світу нараховувалось 7,3 тис. ТНК з 27,3 тис. закордонних філіалів і обігом 626 млрд. дол., то у 2003 р. число ТНК досягло 63 тис, число їх зарубіжних філіалів перевищило 820 тис, накопичені іноземні інвестиції наблизились до 6 трлн. дол., а їх глобальні ак­тиви складають 21,1 трлн. дол.

3. Правовий фактор — створення інтеграційних угруповань супро­воджується уніфікацією норм господарського права різних країн, створенням єдиного правового поля щодо регулювання соціально-економічної сфери. Підвищується глобальна регулююча роль міжнародних економічних і фінансових організацій на основі розробки під їх керівництвом універсальних норм, стандартів і правил для розвитку світогосподарських зв'язків.

4. Соціологічний фактор, який проявляється в подоланні національної обмеженості, зменшенні впливу традицій та звичаїв народів світу, підвищенні мобільності населення планети. Усі перелічені обставини породжують значні зміни в характері сучасних міграційних процесів.

5. Екологічний фактор — проявляється у поєднанні зусиль суб'єктів міжнародних економічних відносин, спрямованих на розв'язання суперечності між суспільством і природою, яка наблизилась до критичної межі. Останнім часом ця проблема набула планетарного масштабу. Розширюється співробітництво щодо боротьби з голодом і хворобами, ліквідації відставання країн, що розвиваються, насамперед найменш розвинених країн Африки.

 

Розділ 4 УКРАЇНА І СВІТ

Тема 4.1 МІСЦЕ УКРАЇНИ У ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ПРОСТОРІ

План

1.Співпраця з Радою Європи

2. Європейський Союз і Україна

3. Міжнародний валютний фонд (МВФ)

4. Співробітництво України з ЦЕФТА

5. Україна і Чорноморське економічне співробітництво

6. Центральноєвропейська Ініціатива

7.Регіональні утворення

Використання карт:політична карта світу, атласи.

1.За розвитком зовнішньоекономічних зв'язків Україна поступається навіть країнам другої групи. Згідно з доповіддю «Україна ЄС: на шляху чотирьох свобод», підготовленою консультативною компанією АНТ Consulting Group, інтеграційний потенціал України обмежується певними фак­торами. Перешкодою для членства в ЄС є різні рівні економічного розвитку України та європейських країн. Рівень життя українців становить 15% від середнього показника по ЄС. Крім того, мізерною є частка України в зовнішній торгівлі — усього 0,4%. З більшістю країн торговельні відносини є незначними. Прямих іноземних інвестицій на душу населення припадає лише два відсотки від середнього рівня по ЄС.

Однак Україна вже зараз має економічні передумови для активізації міжнародних економічних зв'язків. Держава займає велику територію на південному сході Європи, має вихід до Азовського та Чорного морів, розташована на перетині торговельних шляхів: із півночі Європи на південь на азіатський й африканський континенти, в арабський світ, а також із заходу з країн Європейського співтовариства на схід у країни Азіатсько-Тихо-океанського регіону.

Маючи територію, площа якої не перевищує 0,4% світової, і населення на рівні 0,8% від загальної кількості населення планети, Україна виробляє майже 5% світової мінеральної сировини та продукції її переробки. В надрах України зосереджено 30% запасів залізних руд, 75% — марганцю, 90% — кристалічного графіту, більша частина світових покладів титану й цирконію. На території України є значні ресурси рідкоземельних металів, що використовуються для виробництва нових матеріалів із наперед заданими властивостями.

Таким чином, із геополітичної точки зору економічний, технологічний та науковий потенціал України можна порівняти з Росією, Німеччиною, Францією й Великою Британією. Усе це дозволяє нашій; державі активно брати участь у міжнародному поділі праці, розвивати світові господарські зв'язки.

З 2000 р. Україна має високі темпи економічного зростання. Скорочено зовнішній та внутрішній борги. Слід відмітити, що 2004 р. позначився відчутною активізацією зовнішньоекономічної діяльності. Зовнішню торгівлю Україна здійснювала з партнерами 200 країн світу. Україна досягла значного прогресу в поглибленні своїх економічних; відносин і з багатьма країнами. Це проявилося у збільшенні зовнішньоторговельного обороту країни. Така позитивна динаміка стала вагомим. чинником загального зростання української економіки, передумовою поглиблення участі в міжнародному поділі праці, більш активного розвитку усіх форм міжнародних економічних зв'язків. Економічна модель участі України у процесі економічної глобалізації має включати певні елементи.

1. Конституційний лібералізм: верховенство закону, захист майнових прав, боротьбу з корупцією, свободу засобів масової інформації.

2. Ринкову трансформацію, яка передбачає:

— стабілізацію економіки шляхом жорсткого фінансового контро­лю, регулювання доходів, зниження бюджетного дефіциту, скорочення державного боргу, валютного регулювання;

— лібералізацію економіки на основі лібералізації цін, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, руху капіталу, забезпечення повної конвертованості валюти;

— розвиток різноманітних форм власності та підприємницької діяльності;

— здійснення структурної перебудови економіки шляхом скорочення питомої ваги важкої промисловості, військово-промислового комплексу сільського господарства, прискорення розвитку сфери послуг.

3. Інституціональний розвиток, який ґрунтується на таких факторах:

— здійснення державної політики модернізації науки та освіти, адекватної трансформаційним процесам та світовим стандартам;

— розробка методів та механізмів стимулювання інноваційної моделі економічного розвитку;

— удосконалення, систематизація та стабілізація норм права;

— підвищення рівня економічної й правової освіти населення з метою формування відповідної психології, що ґрунтується на принципах раціоналізму;

— підвищенні ролі релігії у формуванні відповідних норм трудової етики.

Україна за останні 10 років постійно посилює господарські і політичні зв’язки з іншими країнами. Інтеграція, що базується на взаємовигідній основі, сприяє розвитку економіки і підвищенню добробуту нашої держави.На державному рівні визнано пріоритетною інтеграцію України у Європейськеи співтовариство.

Рада Європи (РЄ) була заснована у 1949 р. Це — авторитетна і найбільш представницька політична міжурядова організація континенту, її було створено з метою захисту прав людини і зміцнення демократичних державних інститутів, вироблення заходів щодо вирішення загальних проблем суспільного життя (крім військових), сприяння формуванню загальноєвропейської культурної спільності з урахуванням особливостей кожної з національних культур. Сьогодні в РЄ 37 членів; вона виробляє загальноєвропейські конвенції та угоди, які мають стати основою внесення відповідних змін до національних законодавств з метою їх гармонізації. Основними органами РЄ є Комітет міністрів (виконавчий орган РЄ), до складу якого входять 37 міністрів закордонних справ держав-членів або їх постійні представники, що знаходяться в Страсбурзі, парламентська асамблея (консультативний орган РЄ), що подає РЄ свої висновки та пропозиції і до якої входять майже 500 членів з національних парламентів. Генеральний секретар РЄ — Даніел Таршис (Швеція). Європейський суд з Європейською комісією з прав людини забезпечує систему захисту прав людини в країнах— членах РЄ. Бюджет РЄ — 755 млн. французьких франків. РЄ розроблено чимало програм сприяння демократичним і правовим реформам у країнах Центральної і Східної Європи, для реалізації яких було виділено близько 10 млн. доларів США. Ці програми стосувались місцевого самоврядування, судочинства, виборів та ін. Одна із них — «Демосфен» — передбачала експертний аналіз проектів двосторонніх угод у галузі забезпечення прав національних меншин, які Україна запропонувала укласти новим незалежним державам на терені колишнього СРСР. РЄ надає консультативну допомогу в розробленні навчальних програм для підготовки юристів в Україні, як, наприклад, в Інституті міжнароднім відносин Київського університету ім. Т. Шевченка.

Основною умовою приєднання країн до Ради Європи є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов'язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які перебувають під юрисдикцією, та ефективно співпрацювати з іншими державами для досягнення цілей РЄ. Міжнародні Європейські фінансово-економічні структури вважають приєднання держави до РЄ показником внутрішньої стабільності та додатковою гарантією захисту власних інвестицій у цю державу.

Україна заявила про своє бажання приєднатися до Ради Європи 14 липня 1992р. Представники нашої держави беруть участь у роботі основних і спеціальних комітетів РЄ, зокрема з прав людини, з питань соціальної безпеки, міграції, культурної спадщини, засобів масоиоі інформації. Експерти України працювали у комітеті з правових проблем біженців та осіб без громадянстві. І, проблем множинного громадянства, прав національних меншин та їхніх мовних прав. Україна стала однією із договірних сторін деяких конвенцій РЄ: Європейської культурної конвенції, Європейської Рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями, Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства, а також конвенцій з боротьби зі злочинністю, захисту прав національних меншин. Входження України до РЄ активно підтримали парламентарі Литви, Угорщини, Естонії, Німеччини, Чехії, Туреччини, Молдови та Польщі. Представники Австрії та Нідерландів утримались. 15 вересня 1995р. у Києві було відкрито інформаційно-документаційний центр РЄ на базі Української правничої фундації. 9 листопада 1995 р. у штаб-квартирі РЄ у м. Страсбурзі (Франція) відбулася урочиста церемонія вступу України до Ради Європи. Український прем'єр-міністр у виступі зазначив, що прийом до Ради Європи свідчить про визнання європейською спільнотою прогресивних політичних і економічних реформ, здійснених Україною. Генеральному секретареві РЄ було передано на зберігання Закон України про приєднання до Статуту РЄ та підписано відповідний протокол. Міністр закордонних справ України підписав Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод і Протокол № 11, який передбачає перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією. Таким чином, Україна входить через РЄ до Європи, маючи в своєму активі пакет пропозицій, які будуть корисними і для Європи також. Для України вступ до РЄ має виключно важливе значення, тому що вибір нею демократичного шляху розвитку і стандарти європейського співтовариства, стандарти РЄ у даному разі збігаються. Прийом України до РЄ, яка стала 37-м членом цієї організації, є ще одним свідченням визнання України як держави європейської, демократичної, такої, що розвивається, хоча й важко, але послідовно здійснює подальші демократичні перетворення. Україна сплачує внески до бюджету РЄ і зможе брати участь у програмах РЄ за умови наявності коштів.

2. Через сім тижнів після капітуляції Німеччини і за шість тижнів до ядерного бомбардування Японії, у Сан-Франциско представники 50 кргун підписали Хартію Об'єднаних Націй. Уже в 1946 р. у своїй історичній промові в Цюриху (Швейцарія) Прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль заявив про необхідність створення «своєрідного об'єднання Сполучених Штатів Європи». Перші конкретні кроки до заснування нового союзу були зроблені завдяки Міністру національного планування Франції Жану Моне. Він запропонував передати управління виробництвом вугілля і сталі єдиному наднаціональному органу. У 1951 р. Був підписаний Паризький договір між Бельгією, Францією, Німеччиною, Італією, Люксембургом і Нідерландами про створення Об'єднання вугілля і сталі.

Після тривалого часу існування на основі Римського договору у 1967 р. всі утворення об'єдналися в єдину центральну групу, що дістала офіційну назву «Європейського співтовариства. З 1964 р. до ЄЕС приєдналася Туреччина, з січня 1973р. статус повноправного члена набули Велика Британія, Данія, Ірландія. У 1981 р. до ЄЕС вступила Греція, у 1986 р. — Іспанія і Португалія. Умовами набуття членства в ЄЕС є існування в країні демократичної і лібералістичної систем управління. У грудні 1991р членами стали Польща, Чехо-Словаччни і Угорщина. У 1992р. підписано угоду між ЄЕС і ЄАНІ (Європейською асоціацією вільної торгівлі, яка у деяких випадках є конку-руючою з ЄЕС). Нині 12 країн з населенням у 340 млн. чоловік є членами ЄЕС.

Грудень 1991р. став епохальним в історії ЄЕС — були досягнуті певні домовленості щодо створення єдиною політичного і економічного простору (м. Маастріхт, Нідерланди), який набув назви Європейський Союз. Договір про ЄС передбачає створення економічного, валютного і політичного союзів, вільного інформаційного простору. Створені Суд європейських співтовариств, ви­конавчий орган — Європейська Комісія. Кожна країна-учасниця має у Брюсселі постійне представництво і пропорційно чисельності населення країни має кількість голосів для голосування у Раді Міністрів ЄС. Усього в Раді 76 голосів, при цьому Німеччина, Франція, Італія і Велика Британія мають по 10 голосів, Іспанія — 8, Бельгія, Греція, Нідерланди, Португалія — по 5 голосів, Данія і Ірландія — по 3, Люксембург — 2 голоси. Для прийняття рішень необхідно 23 голоси з 76. Створено Європарламент (518 депутатів), секретаріат якого роз­ташований у Страсбурзі (Франція). З 1984р. ЄАВТ і ЄС поширили своє співробітництво на економіку, валюту, промислову політику, захист навколишнього середовища, рибальство, виробництво сталі і транспорт. На нашу думку, логічним завершенням створення єдиного європейського простору стало б повне злиття цих структур. Визначаючи виголошену Україною довгострокову стратегію на інтеграцію з європейськими та трансатлантичними структурами, Європейський Союз має особливі відносини з Україною. Угода про співробітництво і партнерство між Україною і ЄС (підписано 14 червня 1994р.) ратифікована всіма країнами — членами ЄС. У грудні 1996р. ЄС ухвалило план дій «ЄС — Україна», який охоплює широкий спектр проблем: підтримку демократичних реформ та розвиток громадянського суспільства, підтримку економічних реформ, розвиток торгового та економічного співробітництва, зміцнення політичного діалогу та підтримку участі України в європейській архітектурі безпеки, регіональне співробітництво, зміцнення відносин, що закладені в угоді про партнерство і співробітництво, а також реформу енергетичного сектора. Україна укладає галузеві угоди з ЄС (торгівля сільськогосподарськими продуктами, ядерними матеріалами, науково-технічне співробітництво тощо). ЄС сприятиме Україні в її прагненні стати повноправ­ним учасником ГАТТ/СОТ, полегшить доступ українських товарів на ринки ЄС, підтвердить статус України як країни з перехідною економікою. Постійно розширюються торговельно-економічні зв'язки України з країнами ЄС, але Україна відчуває антидемпінгові обмеження щодо металевих та сталеливарних виробів, продукції текстильної промисловості та ін. ЄС разом з Україною здійснює програму «Тасіс» — ряд заходів у різних галузях (на 1996 р., наприклад, програму прикордонного співробітництва, розвитку приватного

сектора).

3. Міжнародний валютний фонд (МВФ)— міжнародна міжурядова організація, яка має статут спеціалізованої установи ООН. Був створений у 1944р., членами Фонду є 180 держав. Мета Фонду — сприяння розвитку міжнародного співробітництва налагодженням норм регулювання валютних курсів і контролем за їх дотриманням та ін. Капітал МВФ формується із внесків держав-членів згідно з установленою квотою. 25% квоти сплачують у вільноконвертованій валюті, а 75% — у своїй національній валюті. МВФ може позичати кошти тощо. Право «вето» на рішення МВФ мають тільки США. Керівними органами Фонду є Рада керуючих та Директорат. Україна є членом МВФ з 1993 р. В Україні діє Світовий банк (Міжнародний банк реконструкції і розвитку), який фінансує ряд програм. Це позики на розвиток інститутів державного управління, фінансування критичного імпорту, реабілітацію гідроелектростанцій, проекти з енергетики, газопостачання, транзиту газу, з насінництва, з розвитку приватного фермерства, систем зв'язку, розвитку міського транспорту і житлового будівництва, з охорони здоров'я, соціального захисту, системи освіти, розвитку фінансових установ, водопостачання і водоочистки та ряд грантів на просвіту, екологічні проекти тощо.

4.Угода про зону вільної торгівлі в Центральній Європі — ЦЕФТА була підписана 21.12.1992р. у Кракові (Польща) між урядами Польщі, Угорщини, Чехо-Словаччини. Угода передбачає створен­ня зони вільної торгівлі між країнами-учасницями поступовим скасуванням митних бар'єрів. ЦЕФТА не має власної організаційної структури. У рамках Угоди раз на рік проводяться зустрічі глав урядів країн-учасниць, а також зустрічі міністрів зовнішньоекономічних зв'язків та сільського господарства. У 1995 р. до Угоди приєдналась Словенія, потім Румунія, Болгарія та країни Балтії, які вже в основному виконали вимоги до країн-кандидатів.

Створення зони вільної торгівлі між Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Словенією та Чехією було зумовлене необхідністю інтеграції економік цих країн в європейську спільноту. Після розпаду РЕВ вони переорієнтували свої зовнішньоекономічні пріоритети на Західну Європу.

Структура економік постсоціалістичних країн не передбачає швидкого приєднання до ЄС, бо політичні гасла можна змінити за одну добу, а економіка перебудовується десятиліттями. Під час зустрічі глав урядів країн—учасниць ЦЕФТА 11 вересня 1995р. у м. Брно (Чехія) було прийнято політичну Декларацію держав — учасниць ЦЕФТА та Додаток до основної Угоди про зону вільної торгівлі в Центральній Європі (внесення додаткової статті 39, згід­но з якою приєднання до ЦЕФТА можливе за умови згоди всіх сторін та наявності відповідної угоди з визначенням механізму приєднання між усіма сторонами, з одного боку, та країною, яка приєднується, з іншого). Остання зустріч глав урядів Чехії, Польщі, Угорщини, Словаччини та Словенії відбулася 13—14 вересня 1996 р. в Ясній (Низькі Татри, Словаччина). Як гості у зустрічі взяли участь делегації Болгарії, Румунії, Латвії, Литви і України. Учасники засідання схвалили ідею розширення ЦЕФТА шляхом прийому нових членів. Нині найсприятливіші можливості для цього мають Румунія, СРЮ та Хорватія. Україна наголосила на своєму бажанні приєднатися до ЦЕФТА.

Виступи представників Болгарії, Румунії, Латвії та Литви розкрили ступінь готовності цих країн приєднатися до ЦЕФТА: всі вони є асоційованими членами ЄС, вступили у ГАТТ/СОТ та підписали двосторонні угоди про вільну торгівлю з країнами — членами ЦЕФТА.

За підсумками засідання було прийнято Декларацію глав урядів країн — членів ЦЕФТА.

За останні роки відбувається суттєве збільшення товарообігу між Україною і країнами ЦЕФТА. Участь України в ЦЕФТА відповідає її намірам входження до європейського простору, сприятиме її подальшій інтеграції в європейські економічні та політичні структури, зміцненню зв'язків України з країнами Центрально-Східної Європи.

Нині з усіма країнами Центральноєвропейського регіону (за винятком Словенії) укладені двосторонні угоди про торговельно-економічне співробітництво, взаємне сприяння та захист інвестицій, з Польщею — і про міжрегіональне співробітництво; створено змішані міжурядові комісії з Болгарією, Польщею, Румунією, Угорщиною. Створена договірно-правова база дає підстави інтенсифікувати переговорний процес з країнами — членами ЦЕФТА з укладення двосторонніх угод про вільну торгівлю.

5.25 червня 1992р. Україна, Греція, Азербайджан, Молдова ва, Болгарія, Румунія, Туреччина. Грузія, Росія, Албанія, Вірменія підписали Стамбульську Декларацію про Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС).

У подальшому статус спостерігача отримали Польщі (1992р.), Туніс, Ізраїль, Єгипет, Словаччина (1993р.), Італія, Австрія (1995 р.).

ЧЕС створено з метою налагодження багатостороннього співробітництва країн, що прилягають до Чорноморського басейну, у галузі транспорту, охорони здоров'я, телекомунікацій, науки, техніки, зв'язку, інформації, туризму, економіки, торгівлі, сільського господарства, екології. Вищим органом ЧЕС є Нарада Міністрів закордонних справ. Керівний орган — Секретаріат ЧЕС (м. Стамбул). У системі ЧЕС діють Рада з міжнародних економічних відносин, Координаційний центр економічних і статистичних даних ЧЕС, Чорноморський банк торгівлі і розвитку (м. Салоніки, Греція). У ЧЕС посилюється орієнтація на залучення до розроблення та імплементації програм регіонального спів­робітництва міжнародних економічних організацій, фінансових інститутів, регіональних європейських структур.

31 травня 1994 р. у м. Сітонії (Греція) підписано Угоду між країнами ЧЕС і Європейським Союзом з питань політики в галузі енергетики. У рамках ЧЕС розроблено програму співпраці у гірничовидобувній, вугільній, хімічній, нафтохімічній, електротехнічній та електронній промисловостях, а також у будівництві.

16 лютого 1993р. 9 країн: Албанія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Туреччина, Україна (Греція приєдналася у червні 1995 р., Болгарія не приєдналася) підписали спільну Декларацію Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС). Метою цієї організації є захист прав людини, незалежність держав-учасниць та зміцнення демократії. Найвищим органом ПАЧЕС є Нарада представників парламентів країн-учасниць. Діють Секретаріат та Бюро ПАЧЕС, робочі комітети з економічних, комерційних, технологічних та екологічних справ, політичних питань, культури, освіти та громадянських справ.

6.(ЦЄІ) створена у 1989 р. групою держав Центральної і Східної Європи (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою розвитку багатостороннього співробітництва у політичній та соціально-економічній сферах і зміцнення стабільності і безпеки в регіоні. Разом з тим об'єднання покликане підготувати держави до членства в Європейському Союзі. Центральноєвропейська Ініціатива зосереджує свою діяльність на питаннях розвитку регіонального співробітництва в енергетиці, транспорті, захисті довкілля, сільському господарстві, підприємництві, цивільній обороні, інформатиці, науці й технологіях, телекомунікаціях, статистиці, туризмі.

Важливого значення в роботі ЦЄІ надається забезпеченню прав національних меншин, культурному співробітництву. До ЦЄІ входять Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Італія, Македонія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія. У рамках ЦЄІ створено 18 робочих груп, які розробляють понад 100 проектів у окремих галузях, зокрема і програму ЦЄІ — до 2010р. (спільно з ЄС). Держави ЦЄІ проводять регулярні зустрічі на рівні глав урядів, міністрів закордонних справ, Комітету національних координаторів ЦЄІ. У Трієсті з 1996 р. працює інформаційно-документаційний центр ЦЄІ, засновано керівний орган (трійка) ЦЄІ. Україна набула членства в ЦЄІ з червня 1996 р. (співробітничала з 1989 р.); вона бере участь у погодженні і здійсненні більшості програм та проектів ЦЄІ, одним з яких є спорудження залізничної магістралі Трієст — Будапешт — Київ — Москва.

7. Україна — Єврорегіон Буг.29 вересня 1995р. підписано Угоду про створення Єврорегіону Буг, учасника­ми якого стали чотири воєводства Республіки Польща: Люблінське, Хелмське, Замосцьке, Тарнобжеське та Во­линська область України. Метою об'єднання є розвиток двостороннього прикордонного (транскордонного) співробітництва. У рамках Єврорегіону заплановано реалізувати проекти по створенню спеціальної екологічної зони, центру комерційної інформації, розбудувати кордонні переходи. Усі ці елементи формують своєрідний регіональний екологічний комплекс. Одним з напрямів співробітництва є розв'язання економічних проблем. Здійснюється програма «Чистий Буг» (1995 р.), яка включає будівництво та реконструкцію очисних споруд, створення природно-заповідникових територій, контроль за переміщенням екологічно-небезпечних вантажів, об'єктами фауни і флори, дотримання чинного природоохоронного законодавства та ін.

Регіональнеспівробітництво в рамках Карпатського Єврорегіону.Україна всіляко сприяє розвитку транскордонного співробітництва на двосторонній та багатосторонній основах. Асоціація Карпатський Єврорегіон (КЄ) була створена у лютому 1993 р. в м. Дебрецен (Угорщина) представниками органів місцевого самоврядування і місцевих адміністрацій Польщі, Угорщини і України. До КЄ також увійшли Словаччина (асоційований член) та Румунія (участь у роботі КЄ фактично беруть два повіти Румунії всупереч позиції центральної влади). Від України установчі документи підписали Закарпатська, Львівська, Чернівецька та Івано-Франківська області. Секретаріат Ради КЄ розміщено в м. Ужгороді.

З самого початку створення КЄ підтримують ОБСЄ, Рада Європи, міжнародні фінансові інститути — ЄБРР і МБРР (Світовий банк). У рамках асоціації КЄ діють організаційно-правові структури та постійні робочі комісії. У перспективі в роботі Карпатського Єврорегіону ключовими механізмами будуть взаємопогоджені транскордонні господарські програми та проекти, а органи місцевої влади регіонів-учасниць мають створювати умови їх виконання, забезпечуючи при цьому взаємодію автономних суб'єктів економічного співробітництва. Зусиллями КЄ та Єврорегіону Буг на території Украї­ни пропонується створити транспортно-складський центр «Інтерпорт-Ковель», вільну митну зону «Чоп-Інтерпорт» тощо.

Створення Єврорегіону Буг, розвиток Карпатського Єврорегіону є підтвердженням поглиблення міжрегіонального співробітництва і має поліпшити дво- і багатосторонні відносини. Це необхідно, оскільки Україна має вигідне розташування (центр Європи), позитивне сальдо зовнішньої торгівлі послугами, але відємне сальдо торгового балансу та незначні обсяги інвестицій.

 

Тема 4.2 ЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНИ З КРАЇНАМИ ВІДДАЛЕНИХ МАКРОРЕГІОНІВ СВІТУ

План

1.Зовнішноьекономічні зв’язки України та США

2. Зовнішноьекономічні зв’язки України та Китаю

3.Відносини з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону

Використання карт:політична карта світу, атласи.

1.США є стратегічним партнером України. Цей вибір зумовлюється виключно значною роллю США у світовій економіці і політиці.

За даними держдепартаменту США, у травні 2006р. було прийняте рішення про «Розширення експортних можливостей України через Генералізовану систему преференцій». Після цього Україна може безмитно експортувати у США 3400 товарів, а це дає певним експортним позиціям з України конкурентні переваги, оскільки компанії-імпортери не сплачують тариф у розмірі від 1% до 16%, що діє для експорту.

Основу експорту України до США складають 4 товарні групи: чорні метали, продукти неорганічної хімії, добрива, вироби з чорних металів, на які припадає 80% всього експорту.

США надає Україні офіційну допомогу щодо техніко-економічної співпраці. Після добровільної відмови від ядерної зброї і схвалення відповідної резолюції Конгресом США в 1995році, Україна перебувала на 3-му місці серед отримувачів офіційної допомоги від США. США залишається найбільшим донором офіційної технічної допомоги Україні. В рамках цієї програми у 2009р. Україна отримала 96,18 млн доларів.

2.З Китаєм укладено понад 50 двосторонніх договорів, зокрема Декларацію про «Розвиток і поглиблення відносин дружби і співробітництва між Україною і КНР», угоди про основні принципи двосторонніх відносин у політичній, економічній та гуманітарній сферах. 4 грудня 1994 р. Уряд КНР зробив Заяву про надання Україні гарантій безпеки як неядерній державі. Цей документ закріпив підтримку неядерного курсу України з боку п'яти ядерних держав світу. Торговельно-економічні відносини також регулюються угодами і домовленостями про взаємний захист інвестицій, морський транспорт, уникнення подвійного оподаткування та ін.

Головними товарами експорту Китаю в Україну є вироби текстильної, легкої, харчової промисловості, продукція машинобудування. Україна постачає КНР металовироби, прокат чорних металів, машини, обладнання, транспортні засоби. Створена Міжурядова українсько-китайська комісія з торговельно-економічного співробітництва (у квітні 1995 р.). Значні потенційні можливості має регіональне співробітництво з Китаєм. Україна і Китай допомагають один одному у військовій галузі, розвитку електроніки, ракетно-космічної техніки, суднобудуванні, здійсненні конверсії. Потенційні можливості співпраці країн повною мірою ще не вичерпані. Цьому перешкоджає питома вага товарообмінних операцій, тобто бартеру, нестача вільно-конвертованої валюти для проведення розрахунків і інформації, віддаленість Китаю, що зумовлює транспортування вантажів залізницями через території третіх держав.

Загальний обсяг товарообігу між Україною і Китаєм у 1996 р. становив майже 900 млн. доларів США, що перевищило на кілька десятків млн. доларів показник 1995р. Україна має при цьому позитивне сальдо. У нашій країні зареєстровано 68 спільних підприємств, китайськими підрядними будівельними організаціями побудовано в Україні об'єктів на загальну суму 2,6 млн. доларів США. Україна бере участь у спорудженні гідроенергетичного комплексу «Три ущелини» на р. Янцзи, теплової електростанції у провінції Хебей, хімічного комплексу з виробництва карбаміду, вугільної шахти у Північному Китаї та ін.

Досягнуто домовленості про співробітництво в галузі науки і культури. Інститут електрозварювання їм Є. О. Патона Національної Академії наук України реалізує контракт на постачання до Китаю зварювальної машини для спорудження метрополітену в м. Гуанчжоу. 14 навчальних освітніх закладів України здійснюють прямі контакти з 36 китайськими вищими навчальними закладами. Обидві країни мають значний потенціал для подальшого розгортання торговельно-економічної співпраці.

3.АТР називають регіоном XXI століття. У цьому регіоні проживає більша половина людства Землі, виробляється понад 50% товарної продукції світу, сконцентровані 40% обсягу світової торгівлі. АТР забезпечує половину всіх світових інвестицій. АТР відіграє дедалі помітнішу роль і в глобальній політиці. За панування в регіоні йде боротьба між могутніми країнами світу. Досягнення Японії, Китаю, Республіки Корея, Індонезії, Сінгапуру, Таїланду, Австралії, Малайзії за досить короткий проміжок часу заслуговують на увагу, їхній досвід може бути використаний і Україною. На сьогодні в регіоні інформації про нашу країну недостатньо, вона асоціюється з СРСР або Росією. Між країнами АТР і Україною можлива співпраця у залученні інвестицій для реконструкції і переобладнання вітчизняних підприємств, у судно- та авіабудуванні, освоєнні космосу, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Країни АТР виявляють інтерес до української металургії, машинобудування, військово-технічної продукції. Перспективним може бути залучення України до таких об'єднань, як Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) та ін.

Україна розглядає зв'язки з Іраном як важливі з точки зору віднайдення альтернативних джерел енергоносіїв. У 1992 р. урядами України, Ірану і Азербайджану були заключені угоди щодо співробітництва в нафтовій і газовій промисловості, згідно з якими планувалося спорудження газопроводу Іран — західний кордон України. Але з огляду на нестачу коштів для здійснення проекту, у 1997 р. досягнуто домовленості з Азербайджаном про розробку покладів нафти і газу в цій країні і постачання енергоносіїв в Україну.

У 1992р. Урядами України та Ісламської Республіки Іран були підписані Меморандум про взаєморозуміння, економічне і промислове співробітництво і Декларація про принципи і основні напрями відносин між державами. Також було прийнято рішення про постачання в Україну іранської нафти, природного газу, сірки, цинкового концентрату, одягу та взуття, при цьому передбачалося частину вартості нафти сплатити товарами: залізорудною сировиною, хімічною продукцією, марганцевою рудою, прокатом чорних металів, цементом, за­пасними частинами до автомобілів КРАЗ, тракторами, бульдозерами, електро-двигунами, запасними частинами для гірничо-шахтного устаткування. Діє спільна українсько-іранська комісія з торговельного співробітництва.

Україна — Туреччина.Туреччина визнала Україну у грудні 1991 р. 4 травня 1992 р. були укладені Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Туреччиною, протокол про економічне і науково-технічне спів­робітництво, протокол про встановлення повітряного сполучення, угода про торговельно-економічне співробітництво тощо.

 

Розділ 5 СУЧАСНЕ СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

Тема 5.1 РИСИ СУЧАСНОГО СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

План

1.Основні форми сучасних всесвітніх економічних відносин

2.Формування інформаційної економіки в Україні

Використання карт:політична карта світу, атласи.

1. «Всі ми — пасажири одного корабля на ім'я Земля» цей образний вислів французького письменника Антуан де Сент-Екзюпері є особливо актуальним сьогодні. Під час вивчення курсу «Соціально-економічна географія світу» ви дізналися про шляхи розвитку світового господарства, засади соціально економічних відносин між країнами, актуальні проблеми людства тощо. Попри різноманіття географічного положення і природних багатств країн і народів, що їх населяють, ви неодноразово переконувалися в цілісності нашого світу.

Перетворення світової економіки, науково-технічний розвиток, прискорення обміну інформацією, пересування людей і товарів — іншими словами, весь розвиток сучасної людської цивілізації забезпечує єдність світу, впливає на формування взаємозалежності між континентами, регіонами та країнами.

Водночас наш багатоманітний та сповнений суперечностей світ на початку XXI століття має безліч проблем політичного, економічного й соціального характеру. І саме від того, наскільки конструктивно буде налагоджена взаємодія держав і народів в масштабах всієї планети, залежить майбутнє людства.

Наше підсумкове заняття у вивченні курсу присвячене найважливішим тенденціям розвитку світового господарства та взаємовідносинам між країнами. Найближчим часом саме від вас залежатиме розв'язання проблем людського суспільства та його майбутнє.

Основні форми сучасних всесвітніх економічних відносин: міжнародна торгівля, науково-технічне співробітництво, виробниче співробітництво, кредитно-фінансові відносини, міграція трудових ресурсів, обмін послугами (транспортними, будівельними, страховими рекламними ін.), міжнародний туризм.

Найважливіші тенденції розвитку світового господарства:

а) Інтернаціоналізація - поглиблення економічних зв'язків у світовому гос­подарстві. Інтернаціоналізація господарського життя як закономірність світового господарства означає процес переростання суспільним виробни-цтвом національних кордонів. Посилюються процеси міжнародної інтеграції та кооперації.

б) Економічна інтеграція — процес зближення і взаємопроникнення національних економік. Це якісно вищий етап інтернаціоналігації життя, що

виявляється у розвитку всіх форм і методів здійснення міжнародної еконо­мічної інтеграції; це такий етап міжнародного господарського співробітни­цтва, коли центр його тяжіння переноситься в середовище матеріального виробництва; це процес стирання відмінностей між країнами у сфері еконо­міки, між суб'єктами господарської діяльності; це господарські відносини за яких не допускається дискримінація іноземних партнерів у кожній з на­ціональних економік,

в) Глобалізація — об'єктивний процес формування єдиних принципів світового устрою. Глобалізація охоплює всі сфери життя сучасного суспільства — економічну, політичну, соціальну. В економічній сфері глобалізація посилила взаємозалежність країн і призвела до формування єдиного економічного простору. Національні господарства країн світу тепер настільки тісно переплетені, що навіть важко провести між ними кордони.

Глобалізація є закономірним етапом розвитку інтеграційних процесів сучасної світової економіки. Наслідки глобалізації: позитивні й негативні.

г) Інформатизація. Оскільки глобалізація нині стала найважливішою тен­денцією сучасного світу й охоплює всі сфери життя суспільства, в її основі лежить інтеграція інформаційних систем в єдину світову систему. Інфор­маційна глобалізація необхідна для формування єдиного світового ринку, який потрібно регулювати економічними, політичними й маніпулятивни- ми методами.

д) «Інформаційна економіка».Для інформаційної економіки характерний ви­сокий ступінь територіальної концентрації. Її центри знаходяться в основному в межах розвинених країн і лише в деяких нових індустріальних країнах (Рес­публіка Корея, Сінгапур). Відставання країн, що розвиваються, у галузі інфор маційних технологій і, як наслідок, обмеженість доступу до інформації галь­мує їх економічний розвиток та позбавляє можливості дотримуватися темпів науково-технічного прогресу.

2. Ступінь розбудови інформаційного суспільства в Україні порівняно із світовими тенденціями є недостатній і не відповідає потенціалу та можли-востям України. Розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровад-ження новітніх інформаційно-комунікаційних в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначається одним із пріоритетних напрямів державної політики.

3 розвитком світового Господарства зростає значення нових форм міжна­родних економічних відносин. Сучасний світ стрімко йде до нової, синтезованої моделі розвитку. Її характеризують як якісне відновлення технологічної бази виробництва, широке впровадження ресурсо- та енергозберігаючих технологій.

Вступ світового господарства в нову стадію розвитку, пов'язану із сучасним етапом НТР, означає, що в XXI ст. економічна потужність кожної країни буде визначатися насамперед тим, ніскільки вона зуміє оволодіти новітніми досягненнями науки і техніки, якою мірою зможе досягти підвищення продуктивності праці в інтересах покращення благополуччя свого народу.

Незважаючи на процеси інтеграції й глобалізації, на сьогодні в економічному розвитку відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від їх рівня (ступеня інтегрування у міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості головними факторами виробництва, територіально-географічних особливостей).

Суспільний прогрес потребує налагодження конструктивної, творчої взає­модії держав і народів у масштабах усієї планети й створення для цього не­обхідних передумов.

Таким чином, для забезпечення економічної безпеки Україна обрала шлях самореалізації при підтримці світових інтеграційних структур. Інтегрування української економіки до світової і насамперед європейської системи господарства проходитиме поступово, з урахуванням реальних можливостей і темпів внутрішніх ринкових перетворень в Україні, а також через різні форми міжнародних інтеграційних об'єднань. Реалістичною моделлю інтегрування України до світової системи господарства є сприяння залученню іноземного капіталу і технологій, що має прискорити розбудову власної ринкової економіки. З цією метою необхідно оптимізувати економічні зв'язки України з іншими державами — учасницями СНД: відмовитися від економічно невиправданих або невигідних контактів, залучати іноземні інвестиції, отримувати технічну допомогу та сприяння з боку міжнародного товариства цьому процесові. Розвиткові інтеграційних завдань слугуватимуть різні форми співпраці — зони вільної торгівлі, митні союзи, спільні ринки тощо.

Інформаційний захист національних інтересів України передбачає вивчення інформаційної ситуації в зоні державних інтересів України, пошук механізму впливу на цю ситуацію з метою підтримання позитивного іміджу України, реалізації зовнішньополітичних ініціатив України, упередження ворожих інформаційних акцій проти України. Щоб інформаційний захист був ефективним, необхідно, щоб Україна була інформаційно присутня за кордоном, розширяла радіомовлення на зарубіжжя, впроваджувала програми телевізійного іномовлення, створювала мережу супутникового зв'язку, посилила кадровий склад дипломатичного представництва України, поліпшила матеріально-технічну базу інформаційних служб, увійшла до міжнародної системи обміну інформацією, уклала двосторонні міждержавні угоди, у першу чергу з сусідніми країнами, щодо транскордонного радіо- і телемовлення, поглиблювала співпрацю українських засобів масової інформації з зарубіжними.

Развернуть

Открыть в широком формате