Перші письмові згадки про розробки покладів бурого вугілля в Україні збереглися з кінця ХVIII сторіччя минулої епохи

Перші письмові згадки про розробки покладів бурого вугілля в Україні збереглися з кінця ХVIII сторіччя минулої епохи, хоча за археологічними дослідженнями цей доступний теплоенергоносій використовувався як паливо ще до нової ери. І не дивно, адже за своїм походженням, пов’язаним з осадовими породами, буре вугілля відносять до третинного періоду нашої планети.А найбільше його накопичення знаходиться на правобережжі Середнього Дніпра і, зокрема, на території Олександрійського району Кіровоградщини.

Як не дивно, але перші геологічні розвідки та вивчення буревугільного родовища поблизу Олександрії, тоді ще повіту Херсонської губернії, на початку ХХ сторіччя проводили бельгійці. А в 1916-1917 рр. вони створили акціонерне товариство по добуванню та брикетуванню вугілля примітивним способом.Приблизно в такий же час намагались від них не відстати росіяни, які відкрили поблизу села Семенівка через акціонерне товариство «Торговый дом Волохина и К» дві неглибокі шахти, але через численні затоплення підземними водами процес добування вугілля ускладнювався, продукція дорожчала і не знаходила ринку збуту, тому власники були змушені зупинити виробництво.

Та до початої справи повернулися більшовики. Ще не закінчилася громадянська війна, як у 1918 р. під керівництвом інженера Сокольського відновлюється добування вугілля із Семенівських копалень.А 15 квітня 1920 року до Олександрії прибуває геологічна партія, згодом із Києва доставляють спеціальний верстат для брикетування, який устаткували під відкритим небом поблизу шахти.

Спочатку він працював з допомогою кінної тяги. Через рік його підключили до локомотива, що дозволило щоденно виробляти до 2-2,5 т брикетів. Вугілля подавалося кіньми по нахиленому стволу шахти. На той час кількість працюючих складала 120 гірників. Та через три роки через відсутність електроенергії, затоплення, поломки обладнання робота шахти була призупинена. Проте пошукові роботи не припинялись.Окрім шахти в Семенівці, виникли й інші, дрібніші, в селах Протопопівці, Михайлівці, передмісті Олександрії, в яких вугілля добувалося ручним способом.

Одна з таких шахт була закладена промкооперацією в с. Мошорине, яка почала забезпечувати паливом Саблино-Знам’янський цукрозавод.У 1929 р. в Олександрії починає діяти на постійній основі геологорозвідувальна партія Українського геологоуправління, яка відкрила значні поклади вугілля у заплавах річок Інгульця і Бєшки. У цьому ж році створюється шахтоуправління, яке підпорядковувалося столичному тресту «Укрбурвугілля». Через три роки шахтоуправління ліквідується, а трест із Харкова переїжджає в Олександрію. Новий потужний поштовх у розвитку галузі приніс 1930 рік, коли до вивчення можливостей промислового видобутку вугілля приступили московські геологи під керівництвом інженера Гладишева, які виявили неподалік Олександрії понад 100 млн. т бурого вугілля. Вони також вивчили режими підземних вод в районі майбутнього Байдаківського вуглерозрізу, будівництво якого почалося прискореними темпами в 1931 р. і вже через рік почала надходити його перша продукція. У 1936 р. на Байдаківському вуглерозрізі були змонтовані два екскаватори «Горловец», споруджений цех брикетної фабрики потужністю 65 тис. т брикетів і теплоелектростанція, а щорічна проектна потужність вуглерозрізу складала 270 тис. т вугілля. Водночас в с. Пантаївці була закладена перша випробувальна шахта потужністю до 100 тис. т бурого вугілля. Нарощували добування вугілля невеликі шахти.

У 1940 році в тресті «Олександріявугілля» добували 400 тис. т бурого вугілля, 65 тис. т брикетів на рік, 15 т гірського воску та виробляли 19,3 млн. кВч електроенергії. Після виходу урядової постанови про збільшення капіталовкладень на відновлення вугільної промисловості в 1946 р. посиленими темпами почалися геологорозвідувальні роботи та спорудження і введення в експлуатацію нових шахт і вуглерозрізів. На 1 січня 1950 р. запаси бурого вугілля на Кіровоградщині оцінювались в 16 мільярдів тонн. В області розвідано 35 родовищ і фахівцями визнано, що Кіровоградщина за запасами, якістю і зручністю добування бурого вугілля посідає перше місце в Україні. В 1950 році його видобуток склав 507 тисяч тонн. На початку 50-х років почалося будівництво Бандурівського, Балаховського, а потім Морозівського і Михайлівського вуглерозрізів, були введені в експлуатацію шахти «Верболозівська» та «Світлопільська». До кінця 70-х до складу виробничого об’єднання «Олександрія» увійшли всі видобувні та переробні підприємства Кіровоградської, Черкаської, Київської та Житомирської областей.

Олександрія стає центром буревугільної промисловості України. Вже в 1956 р. загальний видобуток бурого вугілля об’єднанням складав 6,5 мільйона тонн. На початку 60-х його видобували щорічно до 10 млн. т, брикетів – 2-2,5 млн. т. І зрештою – найвищий пік виробництва олександрійців досяг у 80-і роки, коли із введенням в дію шахт «Ведмежеярська», «Новомиргородська», першої черги вуглерозрізу «Костянтинівський» видобуток бурого вугілля досяг 14 млн. т та брикету – до 4 млн. т. Окрім видобутку та брикетування вугілля, олександрійці налагодили промисловий випуск супутної продукції. Через кілька років тут було налагоджено виробництво вуглелугових реагентів, які використовуються в бурових геологорозвідувальних роботах, а також служать стимуляторами росту рослин.

На жаль, років п’ять тому це підприємство збанкрутувало. Його занепад пояснюють невдалою заміною керівництва, у якого не вистачило сил і кмітливості відновити давні налагоджені зв’язки з техпостачальниками та представниками збуту.

До того ж у заводу-виробника виявився зарубіжний конкурент, у якого вартість продукції на європейському ринку була значно нижчою.

На початку 90-х років видобуток та виробництво брикетів й супутної продукції з бурого вугілля олександрійців значно знизились. Якщо глянути на криву динаміки виробництва державної холдингової компанії «Олександріявугілля» у порівнянні з 1990 роком, то помітний спад у десятикратних вимірах. Якщо в 1990 р. видобуток бурого вугілля по холдингу складав 9,2 млн. т, то в 2002 р. його видали на-гора лише 882 тис. т. Відповідно від вироблених в порівняльному році 3,3 млн. т брикетів, позаторік їх відправлено споживачам 190 тис. т. І нарешті, за перше півріччя минулого року в ДХК видобуто 3501 тис. т вугілля та 42 тис. т брикету, що довершує сумну картину занепаду буревугільної галузі. Власне, це й помітно по звуженню об’єктів виробництва.

Знову ж таки, якщо у 1990 р. в «Олександріявугілля» діяло вісім вуглерозрізів, шість шахт, чотири брикетні фабрики та чотири ТЕЦ, то на цей час серед діючих залишились Костянтинівський, Протопопівський, Головківський та Морозівський вуглерозрізи, Димитрівська брикетна фабрика та теплоелектростанція, що забезпечує їх роботу.

Нині з болючим серцем відповідні служби готують проектну документацію на закриття Ведмежеярської шахти, у якої, за прогнозами фахівців, залишився запас вугілля ще не на одну п’ятирічку. На жаль, 26 листопада 2001 р. тут сталася підземна пожежа.

Вогнем було повністю виведено з ладу стрічкові конвеєри по гірничих виробках, два на південному і західному штреках та головний конвеєр похилого ствола 2ЛУ-120. Під час цільової перевірки, проведеної теруправлінням Держнаглядохоронпраці України по Кіровоградській області, виявилось, що шахта укомплектована лише на 30 відсотків пожежними рукавами та на 40 відсотків – вогнегасниками.

На 15 та 20 відсотків не вистачало у працюючих під землею ізолюючих саморятівників та акумуляторних світильників. Експлуатацію шахти довелося призупинити, до адміністративної відповідальності притягнуто директора шахти та виконуючого обов’язки начальника дільниці підготовчих робіт. З того моменту в ДХК не знайшлося коштів відновити роботу шахти і довелося її «законсервувати» до кращих часів. У деяких фахівців побутує думка, що несприятливі передумови, які призвели до виникнення кризової ситуації у вугледобувній промисловості, склалися ще в колишньому Союзі, коли були розвідані і відкриті великі родовища нафти і газу в Західному Сибіру в районі Тюменської області. У захопленні від запаморочливих перспектив розвитку енергетики тодішні урядовці вирішили повністю переорієнтувати Держплан СРСР на укріплення і розвиток нафтогазових комплексів, експорт нафти і газу сусіднім країнам. З входженням України у ринкову економіку державні дотації на вугледобувну галузь практично припинились, натомість пропонувалось акціонувати її. Та як показує дійсність, зміна власності не зможе підняти розвиток галузі, адже видобуток вугілля, як єдиний живий організм, не може бути відірваним від машино- та верстатобудівної, металургійної промисловості та енергетичного комплексу країни. При будь-якому розкладі запасів енергоносіїв вироблення енергії в багатьох розвинутих країнах за рахунок бурого вугілля вирішується дотаційно на державному рівні. Хоча й в нашій країні є запаси нафти і газу, їх розробка вимагає певного часу і великих затрат.

Нині ж доводиться завозити енергоносії з-за кордону.

А звідси держава й потрапляє в тенета тих, хто маніпулює ціновою політикою на енергоносії. Це добре розуміють керівники нашої держави. Їм відомо і те, що буре вугілля – надійна стратегічна сировина не тільки у сфері розвитку електроенергетики, але й металургії, машинобудування, геології, космічної галузі, хімічної та легкої промисловості, сільського господарства.

Ця галузь, при надійному вкладенні в неї відповідних коштів, стає рентабельною через 4-5 років. За бурим вугіллям не треба опускатися на багатокілометрові глибини з можливими втратами десятків і сотень людських душ. Більше двох десятиліть в багатьох країнах світу спеціалісти відмовились від зайвої розкіші використання газу для підсвітлення котлоагрегатів теплоелектростанцій з добовим споживанням 500-600 м3, а в обпалювальних печах цементної промисловості – з добовим споживанням 280-300 тис. м3, замінивши газ на тверде паливо з бурого вугілля. Але до цього прозріння в пошуках економічних технологій виробництва електричної і теплової енергії в нашій державі потрібні були довгі роки. Припинення з 1992 р. державної дотації вугледобування, яке збіглося з входженням України в ринкову економіку, і призвело до різкого спаду виробництва і загострення кризового стану в галузі. З одного боку, олександрійці отримали від уряду дозвіл розпоряджатися виробленою продукцією на власний розсуд, з іншого – ціни на неї залишилися фіксованими.

Та, власне, вугілля – не хліб, ковбаса чи горілка, до продуктів першої необхідності його не віднесеш, комерційним товаром не назвеш.

За угодами з холдинговою компанією вугілля і брикет направляються на паливні склади обласних центрів України. Зокрема, його переважно отримують пільговики з сільської місцевості, які частково викупляють паливо за власні кошти, а інша частка компенсується державою як соціальна допомога населенню.

Процес реалізації ускладнений і розтягнений в часі. Тому, наприклад, за реалізацією продукції при відпускній ціні брикету 87 грн. ДХК у першому кварталі 1997 р. від своїх споживачів з 17 областей України за попередній 1996 р. не доотримала 5,7 мільйона гривень. 23 січня минулого року в Олександрії побував міністр палива та енергетики України Сергій Єрмілов. Він відвідав вуглерозріз «Морозівський» і ТЕЦ 1-2. Йому стало зрозуміло, що галузь втрачає обсяги виробництва та якість вугілля в першу чергу через зношене обладнання та застарілі технології. Особливо засмутив Міністра стан гірничого обладнання Морозівського вуглерозрізу, де транспортно-відвальний міст, отриманий по репарації з Німеччини, випущений ще у 1933 р а вітчизняний роторний комплекс експлуатується з 1970 року. У середньому ступінь зношеності обладнання по холдингу складає 90-94 відсотка. І коштів для відновлення його роботи катастрофічно не вистачає. Виникають труднощі з реалізацією, продукція стає збитковою. Її собівартість збільшилась на 18 відсотків. Збитки виробництва склали 36,4 мільйона гривень.

Заборгованість по зарплаті досягла майже 25 млн. гривень.

Як зазначав Міністр, компанія «поїдає» кошти, що почалися виділятися в останні роки з державного бюджету на виконання програми «Вугілля України». У 2002 р. ДХК «Олександріявугілля» виділено на 68 відсотків більше коштів, ніж у 2001 р але обсяги видобутку зменшились на 13,6 відсотка.

Наприклад, на видобуток однієї тонни бурого вугілля (або зменшення її собівартості) державою витрачається в чотири рази більше коштів, ніж для видобутку кам’яного.

Як вважає С. Єрмілов, налагодженню темпів зростання виробництва заважають старі підходи до вирішення проблем.

Потрібно нове мислення та чітка організація праці. 29 квітня 2003 р. у Кіровограді відбулося виїзне засідання Кабінету Міністрів України з керівниками підприємств області. Прем’єр-міністр України В. Янукович та віце-прем’єр України В. Гайдук висловили занепокоєння зменшенням обсягів промислового виробництва в регіоні і, зокрема, видобутку вугілля. Під час особистої бесіди з керівниками Кабінету Міністрів генеральний директор ДХК «Олександріявугілля» А. Лисенко разом з головою теркому профспілок гірників М. Орлом передали керівництву уряду лист-звернення трудового колективу, у якому описали ситуацію, яка на цей час склалася на підприємствах ДХК і запропонували варіанти виходу з кризового стану.

Власне, це була не перша спроба олександрійців змінити ситуацію на краще. В 1998-2000 рр. на замовлення Мінвуглепрому України був розроблений крупномасштабний дослідницький проект, де давалася оцінка стану існуючих підприємств буревугільної промисловості, аналізувалися можливості застосування сучасних технологій використання бурого вугілля і доцільності розробки нових родовищ.

У проекті знайшли місце пропозиції, що стосувались стратегії розвитку української буревугільної промисловості. Виконавцями та інвесторами цього проекту мали бути німецькі фірми «Лаубаг» і «Мібраг», ДХК «Олександріявугілля», інститут УкрНДІпроект із залученням спеціалізованих інститутів. Цій фундаментальній науковій праці німецькі фахівці, до яких повчитися досвіду їздила делегація вугледобувників з Олександрії, дали назву «Майстер-план». Пропозиції, викладені в цьому проекті, були розглянуті в жовтні 2000 р. в Мінпаливенерго і було визнано, що за розрахунками на базі бурого вугілля забезпечується виробництво найдешевшої електроенергії в Україні з нетривалими термінами самоокупності. А розвиток розробки і видобутку бурого вугілля оздоровить економіку України. Німецькі ділові кола виявили готовність фінансувати розроблені проекти.

Пропозиціями «Майстер-плану» зацікавився особисто Президент України Л. Кучма, і вони були включені в коло питань при обговоренні співробітництва між Україною і Німеччиною під час наступних переговорів керівників держав.

Та, на жаль, доленосному рішенню розвитку галузі зашкодила серйозна перепона – Верховна Рада України наклала мораторій на видачу державних гарантій за договорами, які складаються з зарубіжними інвесторами.

Отак, як кажуть гірники, знову ми залишаємось у домашніх стоптаних чоботах. Представники німецьких фірм, з якими почало розвиватися співробітництво, подарували металообробний верстат, давали інформацію про своє виробництво, але змушені були відвернутися від таких легковажних партнерів. Тепер олександрійці знову продовжують переконувати урядовців і народних депутатів про очевидну вигоду видобутку бурого вугілля. 8 А підрахунки переконують, що без розвитку цієї теплоенергетичної галузі економіку підняти не під силу. Не розкішно ми так живемо, щоб відмахнутися від таких розрахунків. Нині Україна закупляє за кордоном щороку до 62-67 млрд. м3 природного газу. З розрахунку 80 доларів США за 1000 м 3 його витрати складають 29,5 млрд. грн. Вартість виробленої при згоранні газу однієї гігокалорії тепла складає 35-50 грн а при згоранні бурого вугілля-10-16 грн тобто в 3-4 рази дешевше.

При такій заміні енергоносія держава за рахунок скорочення закупок газу в чисто грошовому відношенні може отримати економію 7,3 млрд. грн не кажучи про переваги за рахунок розвитку інших галузей промисловості. Дбаючи про економічні вигоди держави від розвитку буревугільної промисловості, пишуть у своєму зверненні до уряду працівники ДХК «Олександріявугілля», варто серйозно подумати і про соціальний аспект, пов’язаний з майбутньою невтішною долею населення відомого в Україні 110-тисячного шахтарського міста, а також десятків тисяч мешканців Олександрії, які практично годуємо і підтримуємо ми – шість тисяч гірників: «Ми розуміємо, що в нашому міністерстві обмаль коштів, але самі не можемо знайти вихід для покриття щомісячного дефіциту в три млн. грн. Протягом останніх чотирьох місяців ми вирішили добровільно відраховувати 30 відсотків своєї щомісячної заробітної платні, щоб направляти ці кошти на придбання матеріалів та обладнання для підтримки працездатності своїх підприємств. Необхідно сказати, що колективом розроблено п’ять перспективних програм, по окремих із них – з виходом на бездотаційний режим господарювання.

У першу чергу ці програми орієнтовані на зростання виробництва електроенергії, яка не лише задовольнить потреби виробництва, зменшить собівартість продукції, а й допоможе виробляти товарну теплоенергію (пару та гарячу воду) для теплопостачання Олександрії і селищ.

Однією з програм передбачено відновлення виробництва гірського воску. 9 Є програми поліпшення якості, зберігання та дизайну продукції, як то за рахунок удосконалення технологічного процесу сушіння вугілля, фасування брикету у зручній формі упакування для роздрібної торгівлі». Олександрійські гірники звертаються до Міністра палива та енергетики, щоб він прийняв вольове рішення, яке зобов’язувало б теплоелектростанції України брати сире вугілля за ціною 90-100 грн. за тонну в обсязі 50 тис. т щомісяця. Просить колектив виділити із резервного фонду Кабінету Міністрів для виробництва 10 млн. грн. для ремонту і відновлення 132 кілометрів залізничних шляхів і рухомого складу, який зараз також у дуже плачевному стані. Не втрачають гірники надію, що керівники держави зуміють переконати Верховну Раду про видачу їм урядових гарантій на відновлення співробітництва з німецькими фірмами для створення умов і впровадження проектів «Майстер-плану», в якому закладені потенційні можливості для розвитку буревугільної промисловості України. 10.