Підсумовуючи висловлені тут міркування щодо угод акціонерів, слід зазначити, що правове регулювання пов’язаних з ними відносин здійснюється на кількох рівнях: законодавчому (із закріпленням державою у відповідних нормативно-правових актах вищої юридичної сили — законі та/або кодексі — основних вимог до таких угод та можливості їх моделювання учасниками корпоративних відносин), локальному (з фіксацією положень про застосування таких угод в статуті товариства), договірному (обрання учасниками корпоративних відносин певної моделі угоди щодо її змісту, суб’єктного складу тощо).
У зв’язку з цим слід принагідно згадати висловлену В. В. Задихайлом думку про принципові положення Конституції України, котрі мають бути покладені в основу функціонування і розвитку суспільства, в т. ч. норму ст. 13 щодо власності, яка зобов’язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, а також щодо забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України [26]. В корпоративному праві ці конституційні положення означають закріплення державою на рівні закону найбільш оптимальних та типових вимог щодо створення, функціонування та припинення акціонерного товариства, надання можливості учасникам акціонерних відносин визначати особливості реалізації їх корпоративних прав у певних межах (встановлених законом, прийнятим відповідно до нього статутом товариства, згідно з цивілізованими принципами підприємництва, в т. ч. добросовісної реалізації зазначених прав акціонерами — з недопущенням зловживань цими правами).
Лаконізм положень Закону України «Про акціонерні товариства» щодо угод акціонерів та відсутність в Україні усталених цивілізованих традицій підприємництва, які в країнах розвинених ринкових відносин дозволяють керуватися загальними засадами договірного права при укладенні та виконанні таких угод, зумовлюють необхідність вдосконалення вітчизняного корпоративного законодавства з урахуванням зарубіжного досвіду (і негативного — зокрема, щодо критичного ставлення до угод акціонерів судів за відсутності відповідного нормативно-правового регулювання, яке ще нещодавно мало місце в РФ [20]. Позиція Вищого господарського суду України і Верховного Суду України також досить критична (про що вже згадувалося). Крім того, слід врахувати і здобутки вітчизняної юриспруденції, в т. ч. використання поняття корпоративних прав у Господарському кодексі [27, гл.18] як таких, що виникають в результаті участі особи (зазвичай майнової – шляхом сплати частки у статутному/складеному капіталі чи акцій) в господарській організації (зазвичай господарського товариства), що включають низку правомочностей майнового та немайнового характеру (саме щодо особливостей реалізації таких прав укладається акціонерна угода). З огляду на зазначені обставини більш-менш ґрунтовні положення щодо таких угод мають бути закріплені у відповідних актах законодавства, насамперед, Законі «Про акціонерні товариства», оскільки саме в таких товариствах (як найбільш складних і нерідко – численних – серед господарських товариств) виникає потреба в згаданих угодах. Зокрема пропонується:— закріпити в Законі України «Про акціонерні товариства» (ст. 2) поняття акціонерної угоди як договору між засновниками, акціонерами та/або ймовірними акціонерами (особами, які підписалися на акції додаткового випуску (додаткові акції), виявили бажання придбати у товариства викуплені ним акції власних емісій), спрямовану на визначення особливостей реалізації сторонами договору корпоративних прав;
— визначити: (1) відкрите коло відносин, що можуть регулюватися такою угодою; (2) форму угоди — повна письмова; (3) умови її дійсності (відсутність суперечностей із законодавством, статутом товариства, а також дотримання добросовісності при укладенні такої угоди, тобто уникнення зловживання сторонами угоди своїми правами, наприклад, на шкоду міноритарним акціонерам); (4) форми відповідальності, що можуть застосовуватися до порушників умов акціонерної угоди, і можливість судового захисту інтересів сторін договору у разі невиконання учасником/учасниками договірних відносин своїх зобов’язань за такою угодою; (5) наслідки для товариства у разі укладення, невиконання чи припинення/розірвання акціонерної угоди; (6) підстави припинення акціонерної угоди; (7) наслідки відчуження стороною угоди своїх акцій і відповідно — перехід до набувача акцій прав та обов’язків за такою угодою; (8) види акціонерних угод за суб’єктним складом: акціонерні угоди засновників (без згаданих обмежень щодо строку дії засновницького договору (ч. 3 ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства»), акціонерні угоди власників акцій, акціонерні угоди за участю потенційних акціонерів (осіб, які підписалися на акції, або які їх набувають у акціонерного товариства, що продає раніше викуплені у акціонерів акції).
Відповідні зміни та доповнення слід внести до Закону «Про акціонерні товариства» до завершення перехідного періоду, протягом якого акціонерні товариства мають привести у відповідність з ним свої статути, внутрішні документи та діяльність (п. 5 розділу XVII зазначеного Закону; роз’яснення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 14.07.2009 р. № 8 [28]), оскільки прогалини в цьому Законі (попри цілком правомірні заклики його виконувати) [29] можуть призвести до негативних наслідків для самих товариств та акціонерів, які насміляться реалізувати закріплену в ст.. 29 можливість укладати угоди про взяття на себе додаткових обов’язків (у тому числі обов'язок участі у загальних зборах), за досить критичного ставлення до таких угод вищих судових інстанцій (п. 6.4 рекомендацій ВГСУ № 04-5/14 [9]; п. 9 постанови ВСУ № 13 [10]).
Вирішення проблеми якнайшвидшого ґрунтовного врегулювання відносин щодо акціонерних угод посилились з прийняттям Закону «Про державно-приватне партнерство» [30] та ймовірним використанням в Україні корпоративної форми такого партнерства [31], яка передбачена, зокрема, відповідними законами Словенії [33] та Хорватії [33] .