Це питання треба розглядати через призму того, що політичні партії – це не просто об’єднання громадян з метою захоплення влади, але й об’єднання, що мають виражати волю народу. Принаймні, так має бути. Тож...
За даними багато численних соціологічних опитувань можна констатувати, що політичним партіям в Україні не довіряють, не довіряли і перед виборами-2006. Причина недовіри, власне, одна — виборці геть не бачать у партіях виразників власних інтересів. Більшість громадян вважають, що політичні партії служать насамперед інтересам фінансових і бізнесових структур (54%) та/або партійних лідерів (43%) чи державної влади (28%). Позиція «інтереси виборців» посідає в цьому переліку останнє місце з майже чотириразовим відривом від першої —14%.
Можливо, саме через недовіру до партій громадяни не особливо прагнуть і членства в них - абсолютна більшість громадян (93%) — позапартійні. Чому 15 років української багатопартійності мають такий жалюгідний результат? Причини: Безвідповідальність. В партій немає відповідальності за взяті на себе під час виборчих кампаній зобов’язання, обіцянки і гасла. І перед виборами-2006 вони не з’явилися... Національні особливості фінансової складової діяльності партій, та непоінформованість суспільства про діяльність партій.
Дивно запитувати про ідеологічну визначеність виборців у країні, де соціал-демократію представляє СДПУ(о), але тим більше цікаво. Мабуть, із причини означеного представництва, понад 45% дорослих, освічених українських громадян або в політичних течіях не орієнтуються, або не бачать серед наявних такої, яка відповідала б їхнім переконанням.
Для суспільства першочерговими залишаються проблеми забезпечення соціальних та інших прав і свобод громадян. Інші пріоритети можуть розглядатися або як другорядні, або як засоби реалізації перших. Зокрема навряд чи можна розглядати союз із Росією і Білоруссю як самоціль, абстрагувавшись при цьому від стереотипу, який побутує серед значного прошарку населення, що «в Росії і Білорусії жити краще, зарплати і пенсії вищі».
В Україні серед громадян, які визнали себе прихильниками певних ідейно-політичних напрямів, лише третина вважає, що в країні є партії, практична діяльність яких відповідає їхнім поглядам. Дві третини — таких партій не бачать.
Найпростіше прихильникам комуністичних і соціалістичних ідей — з них приблизно по 70% вважають своїми представниками, відповідно, КПУ та СПУ. Досить легко знайти партію прихильникам ідеї возз’єднання України з Росією: понад 43% з них покладають надії на Партію регіонів. Прихильники націонал-демократії ділять симпатії (у співвідношенні 2:1) між НСНУ (29%) і ВО «Батьківщина» (15%). Але не позаздриш прихильникам соціал-демократії. Лише 14% із них партією, практична діяльність якої відповідає їхнім ідейно-політичним переконанням, назвали СДПУ(о). Причина — в маловиразності ідеологічного обличчя більшості вітчизняних політичних сил, які віддають перевагу захистові інтересів «усього народу» чи «прогресивно налаштованих громадян», або/та в невідповідності їхніх програмних настанов і практичних дій.
Вибори-2006 - вибори між лідерами, а не між ідеологіями чи програмами.Як наслідок, у країні масово створюються «іменні» блоки: Народний блок Литвина, Блок Юрія Кармазіна, Трудовий блок Михайла Сироти та Бориса Олійника, Блок Юлії Тимошенко. Не вистачало лише Блока Ющенка...
На особистість лідера найбільшою мірою орієнтується електорат БЮТ і Народної партії, цей чинник стоїть на другому місці серед пріоритетів для виборців СПУ та НСНУ (за даними центру Розумкова). Ідеологічний чинник найбільш значущий для виборців КПУ, СПУ, ПСПУ та НСНУ. Стосовно «Нашої України» це можна вважати певною несподіванкою — враховуючи усталені оцінки цієї партії як «неідеологічної». Очевидно, тут спрацьовує те, що прихильники зарахують її до національно-демократичної традиції.
Для прихильників Партії регіонів найбільш важливою є попередня діяльність партії, що може бути пов’язано з діяльністю її лідера В.Януковича як прем’єр-міністра України, а також участю партії у президентській кампанії. Отже, особистість лідера партії істотно впливає на вибір громадян, проте цей чинник не може замінити необхідності власне партійних характеристик: ідеологічної близькості виборцю, наявності успішного попереднього досвіду діяльності. Для прихильників окремих партій ставлення до лідера може мати суто інструментальну цінність — він може вважатися чинником, який гарантує спроможність політичних сил виконати свої зобов’язання перед виборцями.
Практично всі партії-лідери (крім КПУ та почасти СПУ) можуть, з формальної точки зору, претендувати на роль представників середнього класу. Для прихильників усіх партій без винятку серед пріоритетів — соціально-економічні проблеми. Відмінності пов’язані лише із зовнішньополітичним вектором розвитку країни.
Тому для провідних партій першим завданням була консолідація і мобілізація власних виборців, а вже потім — боротьба на чужих електоральних полях. Пріоритетні для громадян теми не стали пріоритетними темами кампаній політичних партій — вони, швидше, відігравали роль позитивного тла — для провладних партій, чи підстав для критики останніх — для опозиції. Змагання шляхом проголошення дедалі більших обіцянок виборцем не сприймається (хоча з варіантом БЮТ-2007 це не так і безперечно). Конкурувати ж на рівні стратегій і програм — справа невдячна: по-перше, стратегії пишуться для фахівців, а не для листівок, по-друге, їх вироблення — це інтелектуальні ресурси, що дорого коштують.
Чим ближче до виборів, тим частіше політики закликали громадян до відповідальності на виборах — з огляду на нову пропорційну виборчу систему та майбутню політичну реформу.
*Народный Рух Украины за единство
*Партия регионов (Янукович, Карпачова, Скудар, Чорновол, Богуслаев)
*Партия Социальной Защиты
*Политическая партия «Европейская столица»
*Блок Натальи Витренко «Народная оппозиция»
*Партия регионов;
*Блок Юлии Тимошенко;
*Народный Союз «Наша Украина».
*Социалистическая партия Украины;
*Коммунистическая партия Украины;
*Народный блок.
*Избирательный блок «Не так!»;
* «Пора!» и «Реформы и порядок»
* Прогрессивная социалистическая партия...