Будова нашої Галактики.

Назва Галактика прийшла із старо­давньої Греції і в перекладі означає Молочний Шлях. Молочний Шлях – це відносно яскрава сріблясто-біла смуга на зоряному небі, яку давні греки назвали «галактикос» (від грец. «гала» – «молоко»). У північній півкулі неба Молочний Шлях проходить через сузір’я Близнят, Тельця, Візничого, Кас­сіопеї, Цефея, Лебедя. У цьому сузір’ї він роз­двоюється і двома смуга­ми проходить через сузір’я Орла, а далі, в південній півкулі неба, Щита, Стрільця, Змієнос­ця і Скорпіона. Описавши дугу на відстані 25° від Південного полюсу світу, в Україні він з’являється над горизонтом у сузір’ї Великого Пса і Од­норога, переходячи в північну півкулю неба через сузір’я Оріона.

Кільце Молочного Шляху утворюють найближчі до нас зорі Галак­тики, яка як зоряна система має вигляд диска чи двоопуклої лінзи. Для перших її дослідників це кільце створювало враження, нібито Сонце пе­ребуває у центрі Галактики. Як побачимо далі, це зовсім не так.

При обговоренні будови Галактики ще В. Гершель через середину Молочного Шляху провів уявну площину, згодом названу галактич­ною. Підраховуючи кількість зір, що їх видно в телескоп у кожній із 1083 невеличких, але однакових ділянок неба, розташованих на різних кутових відстанях від згаданої площини, Гершель побудував першу мо­дель Галактики. У цій моделі Галактика мала вигляд диска діаметром 5 800 і товщиною 1 100 св.р. Тепер можна сказати, що він применшив розміри Галактики в 17 разів, бо не врахував поглинання світла зір міжзоряним газом, про яке тоді було невідомо.

У цій площині розташовується значна ча­стина газопилових туманностей, з яких утво­рюються нові покоління зір та планет. Всі ці об’єкти формують так звану плоску складову Галактики, до якої входить і Сонячна система.

Старі зорі малої світності, які входять у кулясті скупчення, належать до сферичної складової Галактики. За хімічним складом зорі кулястих скупчень містять у сотні разів менше важких хімічних елементів, ніж Сонце, бо там світять старі зорі першого покоління, які сформувалися разом з утворенням Галактики ще 10—15 млрд років тому. Зародження нових зір та планетних систем зараз відбувається тільки у площині Галактики, де газопилові туманності утворюються після вибуху нових та наднових зір.

Уявлення про населенняГалактики увів 1944 р. німецький астроном В. Бааде (1893-1960). Спо­чатку воно стосувалося Туманності Андромеди (галактика М31). При її фотографуванні через синій і червоний світлофільтри він виявив, що плоский лінзоподібний диск цієї велетенської галактики занурений у більш розріджену зоряну хмару сферичної форми – гало. Оскільки ту­манність Андромеди дуже схожа на нашу Галактику, Бааде припустив, що подібну структуру має і Молочний Шлях.

Об’єкти спіральних рукавів галактичного диска було названо насе­ленням І типу. А зорі гало, які концентруються симетрично щодо цент­ра системи, – населенням II типу.

До населення І типу належать, зокрема, зорі розсіяних скупчень, до населення II типу – зорі кулястих скупчень. У наш час зорі спіральних рукавів (населення І типу) ототожнюють із плоскою складовою, а зорі гало (населення II типу) – зі сфе­ричною складовою нашої Галактики (мал. 26.1). Як показали сучасні дослідження, два типи зоряного населення розрізняються не тільки просторовим розподілом, але й хімічним складом – зорі куляс­тих скупчень (населення II типу) містять приблизно у 100-300 разів менше металів, ніж зорі спіральних гілок (населення І типу).

Мабуть, кулясті скупчення зберегли хімічний склад тієї бідної на важкі хімічні елементи догалактичної хмари (чи системи хмар), з якої вони формувалися разом з Галактикою. У подальшому розвитку догалактична хмара, яка займала сферичний об’єм, стискалась, утворюючи диск, що обертався. Газ, який одразу не сконденсувався у зорі, при обертанні Галактики поступово осідав до її площини. Водночас у ньому йшло форму­вання зір, які також розташовувались у площині Галактики. Масивні зорі галак­тичного диска швидко проходили всі ета­пи свого еволюційного шляху, спалахува­ли як наднові й поповнювали міжзоряне газово-пилове середовище важкими хіміч­ними елементами. З нього формувалися нові зорі, Отже, кожне наступне покоління зір у спіральних рукавах ставало багатшим на важкі хімічні елементи, ніж попереднє.

Водночас еволюціонували і зорі кулястих скупчень. Масивні зорі вже давно припинили своє існування, але молоді за відсутності ма­теріалу не утворились. Тому тат і залишилися тільки старі маломасивні зорі, вік яких оцінюється у 10-12 млрд років, а також, напевно, білі карлики, нейтронні зорі, чорні діри.

Таким чином, поділ на населення різних типів (підсистеми Галакти­ки) має глибокий еволюційний зміст і відображає різне походження плоскої та сферичної складових.

Гало або корона Галак­тики складається в основному з газу, газових хмар і дуже старих неяскравих зір, як поодиноких, так і у вигляді кулястих скуп­чень. Концентруючись до центра Галактики, вони утворюють так званий балд ж (з англ. – «потовщення») у межах кількох тисяч світлових років від нього. Рухаючись по витягнутих еліптичних орбітах, зорі гало дуже повільно обертаються навколо центра Галактики. Радіус гало, за останніми даними з Космічного телескопа ім. Габбла, сягає 300 000 св. р. Саме ним радіусом і окреслюються межі Галактики. Порівняно з гало диск обертається набагато швид­ше. Швидкість його обертання, яка визначається швидкістю руху зір, не однакова на різних відстанях від центра. Вивчаючи особливості обертання диска, можна визначити його масу. Виявилося, що диск має діаметр 100 000 св. р., товщину центральної зони 10 000 св. р., ма­су 150 млрд М© за загальної кількості зір 400 млрд.

Поблизу площини диска знаходиться дуже багато молодих зір і зоряних скупчень, не старіших за 1 млрд років. Газ у диску також зосереджений біля його площини. В середньому хімічний склад насе­лення в диску такий же, як і в Сонця.

Ядро Галактики повністю приховане від нас товстим шаром по­глинаючої матерії. Але певною мірою «наблизитись» до нього вдалося завдяки спостереженням в інфрачервоному діапазоні. Адже розраху­нок показує, що на відстані від центра Галактики до Сонця інфрачерво­не випромінювання послаблюється всього у 10 разів, тоді як у видимо­му діапазоні у 10¹² разів.

Отже, тепер можна стверджувати, що діаметр ядра Галактики ся­гає 4 000 св. р. Для нього типова дуже велика концентрація зір – бага­то тисяч на кубічний світловий рік. Окрім цього, в центральних час­тинах ядра спостерігається навколоядерний газовий диск радіусом у 1 000 св. р. Ближче до центра відмічено зони іонізованого водню і чис­ленні джерела рентгенівського та інфрачервоного випромінювання, що свідчить про інтенсивне зореутворення.

За однією з гіпотез, у центрі Галактики є одинарна або подвійна чор­на діра оточена щільним газово-пиловим дис­ком. В центрі Галактики є також яскраве радіоджерело Стрілець А, по­ходження якого пов’язують з активністю ядра. Втім, дослідження ядра Галактики лише розпочалося.

Припущення, за яким наша Галактика є системою спіральних рукавів, було висловлено в се­редині XIX ст. І лише через сто років під час дослідження розподілу в просторі розсіяних зоряних скупчень виявилося, що вони вкладаються у три вузькі смуги, які можна вважати частинами спіральних рукавів.

Наша Галактика має дуже добре виражену спіральну структуру. Певний час складалася думка, нібито в Галактиці чотири спіралі, однак зараз надійно доведено, що їх дві. На відміну від гало, де прояви зоряної активності надзвичайно рідкісні, в спіральних рукавах триває бурхливе життя: речовина безпе­рервно переходить з міжзоряного простору в зорі під час їхнього утво­рення і у зворотному напрямку на за­ключних стадіях еволюції.

Магнітне поле Галактики також зосереджене головним чином у спіра­лях. За сучасними уявленнями, спіральні рукави в Галактиці утворю­ються завдяки наявності в центрі сис­теми певного спотворення її форми, на­приклад, через наявність перемички в
ядрі, яка обертається як тверде тіло.

В околицях Сонця можна прослідкувати ділянки двох спіральних рукавів, віддалених приблизно на 3 000 св. р. За назвами сузір’їв, де вони спостерігаються, їх назива­ють рукавом Стрільця і рукавом Персея. Сонце знаходиться майже точ­но посередині між ними. Щоправда, недалеко від Сонця, в сузір’ї Оріона, проходить ще один, не так явно виражений рукав, який вва­жається розгалуженням одного з основних спіральних рукавів.

Відстань від Сонця до центру Галактики становить, за різними оцінками, 22-33 тис. св. р. Відносно найближчих зір Сонце рухається зі швидкістю 16 км/с в напрямку сузір’я Геркулеса. Разом з усіма близькими зорями Сонце обертається навколо центра Галактики в напрямку на сузір’я Лебедя зі швидкістю близько 250 км/с.

Період обертання Сонця навколо центра Галактики становить при­близно 200 млн. років і називається галактичним роком.

Спіральні рукави як ціле і окремі зорі рухаються навколо центра Галактики з різними швидкостями. Кожна зоря то потрапляє у спіральний рукав, то виходить із нього. І тільки Сонце знаходиться в такому її місці, де його швидкість навколо центра Галактики практично збігається зі швидкістю спірального рукава.

Така ситуація загалом неординарна для Галактики. Саме на цій віддалі від центра за всю історію свого існування Сонце жодного разу не потрапило в спіральні рукави. Для Землі це вкрай сприятливо, бо якби ми потрапили в спіральний рукав, бурхливі процеси, що породжують смертоносне випромінювання, знищили б усе живе на Землі. Отже, на­ша планета існує у відносно спокійному місці Галактики впродовж мільярдів років, не відчуваючи катастрофічного впливу космічних катаклізмів. І, можливо, саме тому на Землі могло зберегтися життя.

Довгий час положення Сонця серед зір вважалося найзвичайнісіньким. Сьогодні ми знаємо, що це не так: у певному розумінні воно привілейоване. І це треба враховувати, обмірковуючи можливість життя в інших частинах нашої Галактики.