Зовнішньою та найбільш протяжною оболонкою Землі є магнітосфера.
Магнітосфера — це зона навколоземного простору, фізичні властивості якої зумовлюються магнітним полем Землі та його взаємодією з потоками заряджених частинок. Земля постійно піддається впливу корпускулярного випромінювання Сонця — сонячного вітру (див. рис. 3.18).
Сонячний вітер — це позначення різнорідного потоку сонячної плазми та γ-випромінювання, що поширюється від Сонця у всіх напрямках ізотропно. Мала його частка — одна двомільярдна — досягає Землі. Отже, сонячний вітер — потік α- та β-частинок, що з великою швидкістю поширюються від сонячної корони, утворений протонами та електронами.
У результаті взаємодії сонячного вітру з магнітним полем Землі утворюється ударна хвиля, за фронтом якої виникає перехідна зона, де магнітне поле сонячної плазми стає невпорядкованим.
Перехідна зона прилягає до магнітосфери Землі, межа якої — магнітопауза — відповідає врівноваженню динамічного тиску сонячного вітру тиском магнітного поля Землі.
Всередині ударна хвиля поділяється на радіаційні пояси, в яких заряджені частинки — електрони та протони — переміщуються вздовж спіральних траєкторій у напрямку магнітних силових ліній.
Взаємодіючи з верхніми шарами атмосфери, ці частинки й спричиняють полярні сяйва, іонізують атмосферу та утворюють шари іоносфери.
Утворення магнітосфери та іонізованих шарів атмосфери — це форми взаємодії планети з її довкіллям. Такі структурні елементи є зовнішнім екраном географічної оболонки, що захищає її від сонячного вітру.
У разі відсутності магнітосфери біологічно активна частина сонячного випромінювання безперешкодно надходила б до атмосфери, частково досягала б земної поверхні та призводила б до процесів, згубних для всього живого.