Втрати від депортацій та інших репресій

В одній статті неможливо перелічити депортації, здійснені на території України в ХХ столітті. Зупинимося тільки на найбільших.

Одна з масштабних депортацій — це розкуркулення з наступним виселенням селян у віддалені, малопридатні для життя регіони СРСР. Сукупна кількість висланих — до 300 тисяч осіб. У зв’язку з ліквідацією 1934 року двох прикордонних національних районів — Мархлєвського (польського) й Пулинського (німецького), а також з ліквідацією 1935 року польських сільрад у Вінницькій області були започатковані депортації за національною ознакою. Спочатку висилали окремі сім’ї за стандартними звинуваченнями соціально-класового характеру (націоналістичний елемент, колишні жандарми, костьольний актив тощо). 1936 року була здійснена масштабна депортація німців і поляків з України до Казахстану — приблизно 70 тисяч осіб.

Під час радянізації Західної України у 1940 — 1941 роках органи державної безпеки здійснили чотири депортаційні акції. Кампанія почалася 10 лютого 1940 року виселенням у східні регіони СРСР 89 тисяч польських військових осадників і цивільних колоністів. У квітні 1940 року до Казахстану, який ставав головним «приймальним пунктом» сталінських депортацій, відправили чергову партію. Вона складалася з членів сімей осіб, заарештованих органами державної безпеки, а також членів сімей польських офіцерів, розстріляних за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 5 квітня 1940 року в Катині, Харкові й Твері. У червні 1940 року депортовали 58 тисяч біженців, що втекли на територію Західної України з тієї частини Польщі, яка опинилася під німецькою окупацією. 85% цих біженців були євреями. Нарешті, найбільш масштабна депортаційна акція почалася 22 травня 1941 року й не завершилася внаслідок нападу Німеччини на СРСР. На схід планувалося виселити «підозрілих» поляків зі всього західного регіону — від Прибалтики до Молдавії. З території Західної України встигли виселити 11 093 особи. Усього під депортацію, якою супроводжувалася радянізація західних областей України, потрапило до 230 тисяч осіб, яких вважали «небажаним елементом». В основному це були поляки й євреї.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в тюрмах західних областей України перебували десятки тисяч людей, арештованих за політичними звинуваченнями, які чекали на розгляд справи. За розпорядженням із Кремля всі політичні в’язні в тюрмах прикордонної смуги підлягали розстрілу. У Західній Україні було розстріляно від 40 до 50 тисяч осіб.

Демографічні втрати населення Кримської області під час Другої світової війни враховані в наведених вище загальних підрахунках по УРСР. Окремо зазначу, що національний склад населення Криму у цей час докорінно змінився внаслідок депортацій і голокосту. За всесоюзним переписом 1939 року росіяни у складі населення Криму становили 49,6 %, кримські татари — 19,4, українці — 13,7, євреї — 5,8, німці — 4,6 %. Під час війни чисельність населення різко скоротилася.

У серпні 1941 року чекісти здійснили першу депортацію за національною ознакою. Вони вивезли з Криму до 50 тисяч німців, які оселилися тут здебільшого за часів Катерини ІІ. Формула звинувачення була одна: «посібництво гітлерівським загарбникам». Під час окупації нацисти знищили 25 тисяч євреїв. Разом із євреями знищували й людей унікальної малочисельної національності — кримчаків. Гітлерівці відносили їх до «єврейської раси», оскільки з давніх часів вони сповідували іудаїзм. За постановами Державного комітету оборони від 11 травня й 2 червня 1944 року з Криму виселили кримських татар, а також болгар, греків і вірмен. Кількість висланих на спецпоселення в Узбекистан за цими двома постановами становила 228 тисяч осіб.

У 1944—1945 роках Сталін здійснив депортацію 13 млн. німців із територій, які відходили до Польщі, Чехословаччини та СРСР. Легкість, з якою була кардинально змінена демографічна картина великого регіону за межами СРСР, наштовхнула його на думку не обмежуватися у внутрішній політиці депортацією малочисельних народів або національних меншин. На ХХ з’їзді КПРС М.Хрущов у двох реченнях торкнувся його задумів щодо українців. Два речення — це кінцівка абзацу, в якому розповідалося про виселення Сталіним малочисельних народів із Північного Кавказу: «Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он бы и их выселил».

Свідчення М.Хрущова підтверджує інше джерело. Мабуть, ідею виселення українців 1944 року обговорювали в досить широкому колі. Вона стала відомою нацистам, які використали її з провокаційною метою: склали наказ про виселення за підписами Л.Берія та Г.Жукова й розкидали листівки з повітря в місцях розташування радянських частин. Дані про плани виселення українців 1944 року не підтверджуються документально або документи ще не виявлені. Мені здається, все-таки, що йшлося не про всю Україну, а про західні області. В останньому році війни і в повоєнний період ці області стали ареною жорсткого протистояння радянської влади з вояками УПА та підпільниками ОУН.

Втрати підпілля за період протистояння становили 153,3 тисячі, а радянської сторони — 30,7 тисячі осіб. За вироками судів було ув’язнено 87756 «бандитів». Кількість депортованих у Сибір «бандпособників» за період з 1944 до 1952 рік дійшла до 203 тисяч, майже третина з них на спецпоселенні загинула.

Змінювалося політичне становище, й люди поверталися на батьківщину. Зокрема, вже в другій п’ятирічці повернулися розкуркулені селяни, після ХХ з’їзду КПРС — «бандити» і «бандпособники», з 1989 — 1990 років почали повертатися кримські татари. На відміну від депортацій, масові арешти здебільшого мали властивість зворотної репресії. Навіть якщо жертву не розстрілювали одразу, вона, зазвичай, зникала в ГУЛАГу назавжди. Коли термін ув’язнення закінчувався, жертві давали новий строк.

Коли на селі розгорталося розкуркулення, у середовищі міського населення посилилися масові арешти. Свого піку вони досягли під час гострої соціально-економічної кризи, коли Сталін застосував проти українських селян терор голодом. Ще одна, більш висока хвиля арештів накрила собою весь Радянський Союз у 1937 — 1938 роках. Ця терористична акція на Заході відома під назвою Великого терору.

За даними професора Донецького університету Володимира Нікольського (2003) органи державної безпеки в Україні арештували: 1929 року — 29 916 чоловік, 1930-го — 33 373, 1933-го —
124 463, 1937-го — 159 573,
1938-го — 106 096. Загальна кількість жертв чекістів за десять років (із 1929 по 1938 рік) перевищила 650 тисяч осіб.

Терор спрямовувався передусім проти інтелігенції. Було винищено практично й всіх активних учасників Української революції 1917—1920 років. Знайдено жахливі свідчення сталінського терору передвоєнного часу — масові поховання під Вінницею, у Биківні (Київ), Татарці (Одеса) тощо.