Тенденції відтворення населення у світі. Демографічне старіння населення.

Нерівномірне зростання населення в різних регіонах супроводжується інтенсивним процесом перерозподілу світового населення між ними. Частка населення економічно розвинених регіонів неухильно знижується (33,1% 1950 p., 27% 1975 p., 20,5% до 2000 р.), тоді як частка регіонів Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, відповідно зростає (1950 p. — 66,9%, 1975 p. — 72,9%, 2000 p. — 79,5%). Важливість даної проблеми полягає в тому, що такий розвиток негативно позначається на міжнародних відносинах. Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до початку 90-х років ХХ ст. кількість населення світу подвоїлась, а його частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу – країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах – вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людини і гідну якість її життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного поступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.

Голод – стан людини, у якому їй не вистачає їжі для здорового життя. Голод пов'язаний з умовами життя людини. В сучасному світі, де людина отримує засоби існування від суспільства, голод – переважно суспільне явище і проблема. В сучасному глобальному суспільстві 862 млн. чоловік страждають від голоду або недоїдання. За даними ЮНІСЕФ, приблизно 150 млн. дітей страждають від недоїдання, щорічно вмирає 10 млн. дітей. Якщо в цивілізованих, розвинутих країнах поціновується життя кожної людини, якого б віку і статі вона не була, то зубожілий, патріархальний світ продовжує байдуже дивитись на смерть немовлят і матерів, які їх народжують.

Голод звичайно пояснюють нестачею джерел харчування, багато західних благодійних організацій, такі як Міжнародний Червоний Хрест, допомагають голодуючим і пропонують зайнятися виробництвом продуктів харчування, а не політикою. Інша теорія виникнення голоду стверджує, що він виникає тоді, коли одна суспільна група втрачає можливість обмінювати свою працю чи майно на їжу.

В Західній Європі явища масового голоду, викликані неврожаєм і війнами, відомі з найдавніших часів і до середини XIX ст. На землях Русі (Русь, Велике князівство литовське, Річ Посполита, Російська імперія, СРСР) явища голоду, пов'язані з неврожаєм і війнами, також відомі з найдавніших часів, згадки про них зустрічаються ще в літописах. Останні явища масового голоду на землях сучасної України — голод 1932-33 рр. і голод 1946-47 рр.

Перша спроба оцінити динаміку кількості населення і відповісти на питання, чи може Земля прогодувати всіх, хто на ній живе, пов’язана з ім’ям Томаса Мальтуса, який в швидкому зростанні населення передбачав згубні екологічні наслідки.

Томас Роберт Мальтус (1766 – 1834) – один з найвідоміших вчених свого часу пропагандував ідею про те, що швидке зростання населення – головна причина зубожіння трудового народу. Вивчаючи роботи філософів та економістів попередніх епох, він натрапив на думку, що люди розмножуються швидше, ніж покращуються умови існування, і якщо зростання населення нічим не стримувати, то кожні 25-30 років населення буде подвоюватися. Розвиваючи ці ідеї, він прийшов до висновку, що плодючість бідняків – головна причина їх злиденного положення в суспільстві. Свої погляди він анонімно опублікував у 1798 році у роботі «Дослід про народонаселення в зв’язку з майбутнім удосконаленням суспільства». Всього за життя вийшло 6 видань його книги. В 1805 році він отримав кафедру професора сучасної і політичної економії в коледжі Ост-Індської компанії.

Рис. 19. Криза людства за Мальтусом

Томас Мальтус стверджував, що чисельність населення збільшується в геометричній прогресії, в той час як харчові ресурси, необхідні для прожитку цього населення, – арифметичній. Таким чином, рано чи пізно , як би повільно населення не росло, лінія його росту перетнеться з прямою харчових ресурсів – арифметичною прогресією. Коли чисельність населення досягне цієї точки, загальмувати його зростання зможуть тільки війни, злидні, хвороби та пороки (необхідно відзначити, що до цих засобів боротьби зі збільшенням населення він ніколи не закликав). В інших виданнях своєї книги Мальтус пропонував інші засоби «гальмування» чисельності населення: безшлюбність, удівство, пізні шлюби. Перенаселення в концепції Мальтуса – не тільки біда людства, але й благо, яке змушує багаточислених та лінивих від природи робітників через конкуренцію якісно працювати за невисоку платню.

Теорія Мальтуса з моменту виходу книги стала предметом гострих дискусій – одні критикували автора за негуманність ідеї, інші стали його прихильниками, побачивши в ній закон, дійсний для будь-якої епохи. Послідовники Мальтуса в ХХ ст. – мальтузіанці та неомальтузіанці пояснюють бідність населення не рівнем розвитку продуктивних сил, а «природним законом природи», а соціально-економічну відсталість країн, що розвиваються, не економічною ситуацією в країні та світі, а винятково надмірним ростом населення. В дійсності, помітна тенденція, що зростання засобів існування викликає надмірний зростання народжуваності, на певному етапі переходить в протилежну – підвищення рівня життя веде до зниження народжуваності і не тільки до стабілізації чисельності населення, але й до абсолютного його зниження.

Демографічна криза– глибоке порушення відтворення населення, що загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографічної історії людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обезлюднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної поведінки в деяких промислово розвинених країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для простого відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної кризи.

Потужний приріст населення, що спостерігався на початку ХХ ст. і фактично нічим не обмежена народжуваність у недостатньо розвинутих і найбідніших країнах, призвели до глобальної проблеми. В середині минулого століття вчені-демографи, економісти, екологи, медики, футурологи, а також політики серйозно заговорили про проблеми перенаселення в світі, про демографічну розбалансованість. Для того, аби суспільство успішно функціонувало, в першу чергу в економічній сфері, а також в соціальному і моральному відношенні, воно має бути пропорційно представлене за віковою структурою та за економічною ознакою і мати відповідну кількість допрацездатного (діти і підлітки), працездатного (молодь і дорослі люди) і післяпрацездатного (люди похилого віку) населення. На думку фахівців, прогресивним є такий тип популяції населення, коли його чисельність у віці до 15 років становить понад 25%, а у віці 50 років і більше – менше 25%.

У країнах Західної Європи, Північної Америки та Японії в 70 — на початку 90-х pp. посилилася тенденція до різкого падіння народжуваності — значно нижче від рівня, який забезпечує просте відтворення населення. В майбутньому це загрожує депопуляцією населення з її негативними соціальними наслідками.

Стрімке зростання населення в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, призводить до подвоєння його чисельності кожні 20 – 30 років і ускладнює вирішення соціально-економічних проблем. У сучасному світі спостерігається ціла низка «парадоксів відсталості»:

1. Внаслідок значних відмінностей у темпах приросту населення розрив у рівнях національного доходу на душу населення між розвиненими і тими країнами, що розвиваються, збільшився з 1:10 в 50-х pp. до 1:13 наприкінці 70-х pp. і досягнув 1:15 у 2000-х p.

2. Безпрецедентна за масштабами урбанізація та випереджувальні темпи зростання міського населення супроводжуються одночасним швидким збільшенням чисельності сільського населення в країнах, що розвиваються (млрд. осіб): 1950 p. — 1,4; 1980 p. — 2,2, 2000 р. — 2,8).

3. Поряд із значним збільшенням зайнятості, особливо в промисловості, росте потреба в нових робочих місцях для працездатного населення. До кінця 80-х pp. число безробітних, а також осіб, що не знаходять постійного заробітку, в країнах, що розвиваються, перевищило 1 млрд.

4. Попри значне збільшення частки письменного населення в світі — з 61% 1960 р. до 85% у кінці XX ст., кількість неписьменних на земній кулі (більшість із них живе в країнах, що розвиваються) відповідно виросла з 700 млн. до 950 млн. Потенційна небезпека розвитку сучасної світової демографічної ситуації полягає в тому, що населення земної кулі, чисельність якого, перевищила 6 млрд. осіб (а в 2025 p. — 8 млрд.), ввійшло у XXI ст. з 1 млрд. голодуючих, 1 млрд. неписьменних, 1 млрд. безробітних, 1,5 млрд. знедолених, які знаходяться за межею бідності.

Загострення проблем народонаселення поставило перед наукою нові проблеми:

· визначення допустимих меж чисельності народонаселення Землі (з урахуванням низки обмежувальних чинників — продовольчого, енергетичного, економічного, соціально-психологічного — називають цифри від 10 млрд. до 20 млрд. осіб);

· строки досягнення стабілізації чисельності населення планети (за прогнозами — середина XXI ст.);

· найактуальніша проблема науки й демографічної політики — стримування зростання населення в країнах, що розвиваються.

Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та ін.) зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і єдиним засобом їх вирішення вважають досягнення нульового приросту населення до 2025 – 2050 pp. завдяки скороченню народжуваності в країнах, що розвиваються. Прихильники цієї концепції твердять, що технологічними засобами контролю над народжуваністю можна регулювати демографічну ситуацію. На їхню думку, країни, що розвиваються, здатні проводити ефективну демографічну політику, залишаючись порівняно відсталими в економічному, соціальному й культурному відношеннях. Із критикою концепції нульового приросту виступило чимало вчених (А. Сові, К. Кларк, П. Куусі, Дж. Саймон та ін.), які відзначають, що стабілізація чисельності світового населення, як одна з умов вирішення проблем народонаселення, являє собою природно-історичний процес: нульовий приріст населення є не причиною, а наслідком його поступового переходу до стаціонарного стану. При цьому країни, що розвиваються, можуть здійснити перехід від демографічного вибуху до простого відтворення населення або його помірного зростання тільки в процесі одночасного економічного, соціального та культурного розвитку.

Незначне зниження темпів приросту народонаселення в деяких країнах, що розвиваються, стало помітним із другої половини 80-х pp. Уряди 125 країн заявили про схвалення програм планування сім'ї, хоча 14 країн (Болівія, Бутан, Габон, Джібуті, Ірак, Камбоджа, Катар, Кенія, Кувейт, Лаос, Ліван, ОАЕ, Оман, Екваторіальна Гвінея) не погодилися на такі кроки.