Демографія (др.грец. δήμος — народ та лат. graphe – письмо, описання) – наука, що вивчає склад і рух людності (населення) та закономірності його розвитку.
Предметом усієї системи знань про народонаселення є розвиток народонаселення, а у демографії предметом є закономірності відтворення у їх суспільно-історичній обумовленості. Поняття відтворення народонаселення за змістом вужче, ніж поняття розвитку народонаселення (останнє, крім особистого відтворення, включає зміни його структури, якісних характеристик). Але разом з тим воно визначає центральне сиановище демографії серед інших наук, які займаються народонаселенням.
Засновником демографії вважають Джона Граунта (Джона Гронта), який ще у XVII ст. намагався дослідити проблему загального коефіцієнту народжуваності.
Поступовий розвиток демографії, накопичення наукового досвіду, вивчення впливу на закономірності змін у чисельності та відтворенні населення, соціально-економічних і політичних чинників спонукали до пошуків загальної назви цієї науки. У 1855 р. відомий французький учений А. Гійар опублікував працю «Елементи людської статистики, або Порівняльна демографія». Терміном «демографія» він позначив галузь знань про «природну й соціальну історію людського роду». В 1871 р. німецький учений Е. Енгель запропонував назву «демологія» – наука про людські спільноти. Визначити назву цієї науки робили спроби й інші дослідники. В 1877 р. відомий учений-енциклопедист П. Ларусс вперше опублікував статтю під назвою «Демографія», що стало поштовхом для поширення цього терміну. В Росії його ввів Є. Алучин. Офіційне визнання термін отримав лише після того, як у 1882-1883 pp. його було введено в назву міжнародних конгресів з гігієни та демографії.
Зародження демографії як науки в Україні слід віднести до зламу XVII-XVIII століть, а її фундатором слід вважати Климентія Зіновіїва, який створив у віршованій формі енциклопедію життя українського народу того часу. Виникнення демографічного знання в Україні пов'язане з відомим українським державознавцем – Г.І. Новицьким, якому належить термін «велелюдство» (попередник терміну «народонаселення»). Він запропонував його ще у 1715 році.
Наприкінці 60-х років XVIII сторіччя О.І. Ригельман вперше застосував принципи політичної арифметики, що було новиною у тогочасному державознавстві. Йому ж належить пріоритет (1785-1786 рр.) у визначенні чисельності населення України на середину XVII сторіччя. Для розвитку демографічної думки в Україні чимало зробили Ф.І. Чуманський, М.І. Антоновський, Я.А. Рубан.
У 30-40-ві роки XIX сторіччя почалось вивчення регіональної історії Південної України та Слобожанщини, найбільш розробленими виявились дослідження південноукраїнського регіону у працях А.О. Скальковського, який висвітлював «успіхи народонаселення». Теоретичні проблеми вивчення населення дістали розвиток вже на початку XIX сторіччя у Харківському університеті у низці праць І.М. Ланга та А.Ф. Павловського з політичної економії та загальної статистики. Праці професорів Харківського університету І.І. Срезневського та О.П. Рославського-Петровськогозапочаткували новий етап у розвитку демографії в Україні.
У другій половині 1840-х та в 1850-х роках сформувалась київська школа статистики, яка на той час посіла провідні позиції в розвитку вітчизняної демографічної думки завдяки працям Д.П. Журавського, Г.П. Галагана і В.В. Тарновського. Істотне значення для вивчення демографічної ситуації, яка склалася в Україні у другій половині XIX сторіччя, мали методичні розробки й конкретні дослідження значних А.І. Якобія, М.І. Тезякова, М.С. Уварова, М.П. Діатропова, які працювали тоді в Україні.
Лише наприкінці XIX – початку XX сторіччя в Україні було зроблено певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики. Загалом система демографічних знань на початку XX сторіччя ще переживала процес становлення, найрозвиненішою її частиною була демографія у вузькому розумінні, спрямована переважно на вивчення природного руху населення.
Увага українських демографів у 20-30-ті роки була зосереджена на дослідженні питання професійного складу населення, його грамотності, міграцій, комплексного вивчення населення великих міст – Києва, Харкова, Одеси, міського населення України загалом, його національного складу. Ці проблеми висвітлені у працях А.П. Хоменка, Ю.М. Масютіна, М.М. Трацевського, А.М. Гіршфельда, І. В. Лебединського, А.С. Бориневича, І.Вікула та інших.
Інститут демографії АН УРСР, інші центри, що вивчали народонаселення України, здійснювали велику роботу щодо створення бібліографії з проблем демографічного розвитку. Фундаментальні бібліографічні розробки були виконані науковим співробітником Інституту демографії В. Ф. Резніковим. В Україні проблемами демографії займався відділ статистики, упродовж 1940-1950 pp. очолюваний М. В. Птухою.
Демографічні дослідження в Україні у другій половині ХХ ст. проводилися в секторі демографії й відтворення трудових ресурсів Інституту економікиАН УРСР та у Раді з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР. У розробках Інституту економіки АН УРСР наявна комплексна оцінка демографічної ситуації у повоєнній Україні, досліджені тенденції відтворення й міграції населення, розроблені заходи щодо вдосконалення демографічної політики. Дослідження Ради з вивчення продуктивних сил УРСР були спрямовані переважно на вивчення регіональних аспектів відтворення населення й трудових ресурсів.
На сучасному етапі географічні аспекти відтворення й розвитку народонаселення вивчають у вузах України та в Інституті географії НАН України, проблеми розселення, розвитку міст і сільських поселень досліджують у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування.
Дослідження законів народонаселення дозволяє визначити місце власне демографічних законів у житті суспільства, їх тісні взаємозв’язки з багатьма іншими законами народонаселення, а також з загальносоціологічними законами.