Репродуктивна поведінка: поняття та структура. Дослідження репродуктивного населення.

Під репродуктивною поведінкою розуміється система дій і відносин, які опосередковують народження певного числа дітей у сім'ї (а також поза шлюбом). Тобто виразом репродуктивної поведінки в демографії є середня кількість дітей у сім'ї і середнє число дітей, народжених жінкою за все її життя.

У демографії прийнято розрізняти два основні підходи до вимірювання впливу репродуктивної поведінки на рівень народжуваності, або, як ще прийнято говорити, ступеня навмисного її обмеження. Ці підходи можуть бути названі нормативним і емпіричним. Останній також відомий під назвою «аналіз проміжних (безпосередніх) змінних (детермінант) народжуваності».

Нормативний підхід пов'язаний з уявленнями про існування якогось стандарту статевовікової шлюбної народжуваності, яка не обмежується ніяким втручанням у репродуктивний цикл. Ця нічим не обмежувана «спонтанна» народжуваність отримала назву природної народжуваності (цей термін введено французьким демографом Л. Анрі).

Прагнення визначити максимум народжуваності веде свій родовід від засновника демографії Дж. Граунта. Ще в 1682 р. він намагався визначити максимально можливий, говорячи сучасною мовою, загальний коефіцієнт народжуваності. Граунт думав, що на кожну 1000 жителів припадає 300 жінок у віці 15-49 років, здатних народити дитину один раз на два роки. Це дає величину загального коефіцієнта народжуваності, що дорівнює 150%.

Розробка нормативного підходу пов'язана з іменами французького демографа Л. Анрі, американських демографів Е. Коул і Дж. Трассела, російського демографа В.А. Борисова. Їх об'єднує спільне для нормативного підходу уявлення про існування стандарту природної народжуваності, з яким зіставляється народжуваність фактична. Однак між позиціями, з одного боку, Л. Анрі, Е. Коула і Дж. Трассела і, з іншого, В.А. Борисова існує принципове розходження. Якщо перші виходять з уявлень про максимумі природної народжуваності, визначеному до того ж в абсолютному значенні, тобто незалежно від соціально-економічних умов, то В.А. Борисов висунув ідею не максимум, а мінімуму природної народжуваності, який має історично-конкретний характер, обумовлений соціально-економічними і санітарно-гігієнічними умовами, які без всякого «навмисного втручання» обмежують природну народжуваність.

Л. Анрі вважав, що в якості максимуму народжуваності слід брати реальну народжуваність, яка існувала на рубежі 1950-1960 рр. у населення, що відрізняється особливо високим її рівнем, – це, перш за все, народжуваність у деяких африканських країнах. І використовувати показники повікової народжуваності цього населення в якості стандарту природної народжуваності.

Проте репродуктивна поведінка сучасного населення не є природною у зазначеному сенсі. Вона включає в себе величезний обсяг прямого, спеціального, навмисного втручання в репродуктивний цикл ( «навмисного обмеження»). Ця обставина грає вирішальну роль в детермінації сучасного рівня народжуваності, який різко відрізняється від свого соціально-біологічного потенціалу, який виражається в понятті природної народжуваності. Цей розрив реальної та природної народжуваності і характеризує, з точки зору нормативного підходу, роль «навмисного обмеження», або, кажучи соціологічно, роль репродуктивної поведінки. Зіставивши фактичну народжуваність зі стандартом природної народжуваності, можна оцінити співвідносну роль репродуктивної поведінки і демографічної структури. У цьому зіставленні й полягає сутність нормативного підходу.

Емпіричний підхід до визначення внеску репродуктивної поведінки виходить із зовсім інших передумов. У межах цього підходу не передбачається апріорного існування будь-якого стандарту природної народжуваності, максимального або мінімального, хоча саме поняття «природна народжуваність» застосовується й тут. Розробка емпіричного підходу пов'язана з іменами американських соціологів К. Девіса, Дж. Блейк, багатьох демографів з різних країн. Розвинену форму він отримав у роботах американського демографа Дж. Бонгаартса і його колег.

Розробка емпіричного підходу почалася в середині 50-х рр.. Саме в ці роки стала остаточно зрозуміла вичерпаність традиційного для демографії так званого аналізу факторів народжуваності, коли значення соціально-економічних змінних безпосередньо зіставляються з показниками рівня та динаміки народжуваності.

У 1956 р. К. Девіс і Дж. Блейк опублікували роботу «Соціальна структура і народжуваність», де була запропонована модель «проміжних змінних », або «варіативних ознак », через які, на думку авторів, повинні діяти соціальні фактори, що чинять вплив на рівень народжуваності». «Варіативні ознаки» – це, по-перше, події, пов'язані з формуванням і розпадом шлюбних союзів і з статевим життям в їх рамках, по-друге, події, пов'язані з зачаття або їх відсутністю, а також, по-третє, події, пов'язані з вагітністю та їх наслідками.

Ці індекси вимірювали реальну народжуваність в її співвідношенні зі стандартом природної народжуваності. За своєю природою ці індекси є прикладом непрямої стандартизації показників народжуваності. Вони виражають той рівень народжуваності (її загального коефіцієнта), який би спостерігався в реальному населенні, якби статевовікові її показники були б такими, як у стандарті природної народжуваності. Згідно Е. Коул за зразок слід брати народжуваність гуттеритів, репродуктивна поведінка яких відповідає перерахованим вище критеріям.

Задача визначення стандарту природної народжуваності постала перед Е. Коул у зв'язку з реалізацією наприкінці 1960-х рр.. проекту дослідження зниження народжуваності в Європі в XVIII-XX ст., відомого під назвою «Принстонські дослідження європейської народжуваності». Е. Коул у той час був директором Центру демографічних досліджень Принстонського університету. У розпорядженні дослідників були тільки дані перепису європейських країн про розподіл населення за статтю і віком і про щорічну кількість народжених. Інформація про народження отримували, головним чином, з парафіяльних записів про реєстрацію хрещення.

Такого роду дані дозволяли розраховувати тільки спеціальні коефіцієнти народжуваності, але не її сумарні коефіцієнти, оскільки дані про розподіл народжених за віком матері відсутні. Але спеціальні коефіцієнти народжуваності, як ми пам'ятаємо, не повністю вільні від впливу вікової структури. Намагаючись вирішити цю проблему. Е. Коул розробив три індекси народжуваності, відомі нині як індекси Коула:

- Індекс загальної народжуваності (If) дорівнює відношенню контрольованого числа народжень до очікуваного за умови, що реальне населення має ті ж статевовікові показники, що й стандарт природної народжуваності.

- Індекс шлюбній народжуваності (Ig) дорівнює відношенню контрольованого числа народжень у шлюбі до очікуваного за умови, що реальне населення має ті ж статевовікові показники шлюбної народжуваності, що й стандарт природної народжуваності.

- Індекс позашлюбної народжуваності (Ih) дорівнює відношенню контрольованого числа народжень поза шлюбом до очікуваного за умови, що реальне населення має статевовікові показники позашлюбної народжуваності, рівні стандарту природної народжуваності.

Крім того, ним був запропонований четвертий індекс – індекс шлюбної структури (Іт), який вимірює вплив на рівень народжуваності змін шлюбної структури населення. Інакше кажучи, індекс шлюбної структури дорівнює середній частці жінок репродуктивного віку, які перебувають у шлюбі, причому еталоном виступають статевовікові коефіцієнти стандарту природної народжуваності.

Завершити розробку емпіричного підходу вдалося лише через двадцять з лишком років, завдяки зусиллям багатьох учених, які намагалися створити адекватні моделі проміжних змінних народжуваності. Одну з найбільш вдалих спроб такого роду зробив американський демограф Дж. Бонгаартс, який піддав спеціального аналізу дані проведеного в 1972 – 1984 рр. Всесвітнього обстеження народжуваності (WFS), програма якого розроблялася з урахуванням схеми К. Девіса і Дж. Блейк.

У результаті йому вдалося створити просту математичну модель народжуваності, що представляє собою систему індексів «проміжних змінних народжуваності», або, як він сам їх назвав, її «безпосередніх детермінант», які в сукупності і відображають роль зовнішніх змінних репродуктивної поведінки. Дж. Бонгаартс виходив із традиційного уявлення про існування певного біологічного потенціалу народжуваності (плідності), ступінь реалізації якого визначається дією ряду біологічних та соціальних факторів. У результаті їх спільної дії і формується той фактичний рівень народжуваності (її сумарного коефіцієнта), який фіксується демографічною статистикою. Факторний аналіз показав, що з усієї сукупності цих факторів («проміжних змінних народжуваності») вирішальну роль відіграють всього п'ять, названих ним «безпосередніми детермінантами» народжуваності.

Відповідно, ним була запропонована система індексів безпосередніх детермінант народжуваності, що характеризують роль кожної з цих змінних:

Сm– індекс шлюбності (дорівнює 1, якщо всі жінки репродуктивного віку знаходяться у постійних шлюбних відносинах, і дорівнює 0, якщо всі жінки репродуктивного віку не знаходяться в таких);

Сс– індекс контрацепції (дорівнює 1, якщо всі жінки репродуктивного віку зовсім не застосовують контрацепцію, і дорівнює 0, якщо всі жінки репродуктивного віку застосовують 100% ефективну контрацепцію);

Са – індекс штучних абортів (дорівнює 1, якщо штучні аборти відсутні, і дорівнює 0, якщо всі жінки репродуктивного віку переривають абортами всі вагітності);

Сi – індекс післяпологової аменореї (дорівнює 1, якщо лактація і післяпологове утримання зовсім не практикуються, і дорівнює 0, якщо лактація має нескінчену довжину);

Cs – індекс стерильності (дорівнює 1 якщо частка жінок, які ніколи не мали дітей дорівнює 0%, і дорівнює 0, якщо частка жінок, які ніколи не мали дітей, дорівнює 100%).

Емпіричний підхід не передбачає апріорно існування будь-якої заздалегідь даного стандарту природної народжуваності (хоча це поняття вживається і в рамках емпіричного підходу). Він ніби йде з іншого боку: виходячи з реальної, фіксованої статистикою або спеціальними соціологічними дослідженнями народжуваності, він ніби реконструює, відновлює природну народжуваність, або, кажучи точніше, плідність.

Велике значення надається статистичній інформації про інтергенетичний інтервал. Інтергенетичний інтервал – це середня тривалість періоду між послідовними народженнями. Величина цього інтервалу може бути встановлена практично тільки в ході статистичних обстежень або соціологічних досліджень. Ще одне можливе джерело даних про інтергенетичні інтервали – історії вагітностей та пологів в жіночих консультаціях і пологових будинках – практично недоступний демографії та соціологам.

Довжина інтергенетичного інтервалу залежить як від дії фізіологічних факторів (післяпологова стерильність, захворювання, що викликають понижену плодючість, вік жінки і т.п.), так і від репродуктивної поведінки (застосування або незастосування контрацепції та штучних абортів). При цьому вважається, що довжина інтергенетичного інтервалу, більша ніж 36 місяців, свідчить про наявність практики внутрісемейного регулювання народжуваності: або про «свідоме обмеження числа дітей у сім'ї» або про прагнення «відстрочити народження дитини». Якщо ж цей термін менше 9 місяців, то це означає, що фактично шлюбні відносини почалися до офіційної реєстрації шлюбу, тобто мало місце так зване «дошлюбне» зачаття. Тому статистична інформація про інтрагенетичні інтервали, менші, ніж 9 місяців, є додатковою ілюстрацією властивого сучасному суспільству процесу «втечі від шлюбу», поширення установок на спільне життя поза легітимного, законного шлюбу.

Вважається також, що зниження народжуваності виражається, крім іншого, у зростанні інтергенетичних інтервалів. В цілому це дійсно так, однак треба мати на увазі, що руйнування системи багатодітності як соціальної норми починається, як правило, з самої слабкої її ланки. А такими є норми, що регулюють практику грудного вигодовування. Саме вони починають змінюватися у першу чергу, що виражається в скороченні часу грудного вигодовування і, як результат цього, у зменшенні періоду післяпологової стерильності і, відповідно, середнього інтергенетичного інтервалу. У цьому полягає причина парадоксу початкового періоду зниження народжуваності, коли її сумарний коефіцієнт замість того, щоб зменшуватися, зростає.

Ще однією важливою характеристикою народжуваності реальних поколінь є ймовірність народження дітей різної черговості. Ця ймовірність являє собою відношення числа жінок, які народили дитину i + l черговості, до загальної чисельності жінок, які народили дітей.

Як і всяка інша поведінка, репродуктивна поведінка являє собою цілісну за своїм фізичним та психічним компонентів реакцію на зовнішні і внутрішні стимули, що складається не тільки з дій, що ззовні проявляються, але й внутрішніх, активних, але зовні не виявлених психічних актів і станів (імпульсів, установок , мотивів, настроїв і т.п.). Зовнішніми стимулами поведінки є соціальні цінності і норми, внутрішніми - потреби. Зовнішніми стимулами репродуктивної поведінки є цінність дітей і батьківства для особистості, родини і суспільства, а також і інші соціальні цінності, так чи інакше пов’язані з репродуктивними цінностями, які відповідають цим цінностям, соціальні норми; внутрішніми стимулами є потреби особистості і сім’ї в числі дітей.

Репродуктивна поведінка є структурою, яку можна представити у вигляді послідовності психічних компонентів: репродуктивні потреби, установки, мотиви, інтереси, плани, рішення, дії, результати дій. В якості результатів репродуктивних дій виявляються не обов’язково народження дітей, але й протизаплідні заходи, і аборти. Якщо ми бажаємо вплинути на результати репродуктивної поведінки, то повинні рухатися по зазначеному ланцюжку від його кінця до початку з тим, щоб вплинути на формування репродуктивних потреб у бік гармонізації особистих і суспільних потреб. Якщо, звичайно, ми знаємо, які ці громадські репродуктивні потреби.

Якщо поведінка (будь-яка, у тому числі й репродуктивна) розвивається в послідовності від формування потреб та установок до дій і результатів, то дослідження поведінки відбувається, звичайно, у зворотній послідовності – від результатів поведінки та дій до потреб через установки і мотиви.

Основними зовнішніми індикаторами репродуктивних установокслугують три основних показники: середнє ідеальне, бажане і очікуване (плановане) число дітей. Середнє ідеальне число дітей характеризує уявлення респондента про найкраще число дітей у сім’ї взагалі (у середній сім’ї по країні, у міській родині, сільській і т.п.), але не обов’язково у своїй родині.

На думку більшості фахівців, середнє ідеальне число дітей відображає уявлення людей про соціальні норми дітності, про найкраще число дітей при певних обставинах, життєвих умовах. Питання про ідеальне число дітей запозичене нашою демографією з американських досліджень, де він використовується часто в анкетах у такій редакції: «Яке, на вашу думку, ідеальне число дітей для середньої американської сім’ї?», Причому слово «середній» в анкеті підкреслюється. В одному з перших найбільших вітчизняних обстежень (1969 р.), які використовували метод опитування думок жінок, питання про ідеальне число дітей пропонувалося респондентам в наступній редакції: «Як Ви думаєте, скільки дітей найкраще взагалі мати в родині?» Згодом дослідники дружно відмовилися від цього питання без особливих дискусій на тему про його доцільність. Очевидно, визнали його занадто абстрактним, малозрозумілим для масового респондента, а тому й малоінформативним. У західних країнах це питання продовжує користуватися популярністю в дослідженнях репродуктивного поведінки. Там він розглядається майже як синонім іншого показника, середнього бажаного числа дітей.