Доступ до послуг з репродуктивного та статевого здоров’я, включно з плануванням сім’ї

Всі країни повинні боротися, щоб зробити доступними послуги з репродуктивного здоров’я через загальну систему охорони здоров’я для всіх людей відповідного віку якнайшвидше, але не пізніше 2015 року. Охорона репродуктивного здоров’я в рамках загальної системи охорони здоров’я, серед іншого, включає:

· консультування з планування сім’ї, інформацію, освіту та послуги;

· освіту та послуги щодо передпологового догляду, безпечні пологи та післяпологовий догляд;

· належне лікування безпліддя;

· аборти як визначено в параграфі 8.25, включаючи запобігання абортів та керування наслідками аборту;

· лікування інфекцій органів репродуктивної системи;

· хвороб, що передаються статевим шляхом;

· інформацію, освіту й консультування відповідно щодо людської сексуальності, репродуктивного здоров'я та відповідального батьківства.

Мають завжди бути доступними для населення можливість скористатись послугами планування сім’ї, подальша діагностика та лікування ускладнень під час вагітності, пологів та абортів, безпліддя, інфекцій органів репродуктивної системи, раку молочної залози та органів репродуктивної системи, інфекцій, які передаються статевим шляхом, включаючи ВІЛ/СНІД.

Рішуче засудження згубних дій, таких як каліцтво жіночих статевих органів, має стати невід’ємним компонентом загальної системи охорони здоров’я, включаючи програми з охорони репродуктивного здоров’я.

Охорона репродуктивного здоров'я як сукупність профілактичних методів, прийомів і послуг, що впливають на здоров'я та благополуччя населення, визначена ВООЗ на глобальному рівні як пріоритетна галузь у відповідності до Резолюції Всесвітньої Асамблеї ООН з охорони здоров'я від 1995 р.

В Декларації Асамблеї Тисячоліття ООН – «Саміту Тисячоліття» (2000) значна увага приділяється збереженню репродуктивного здоров'я. Серед 40 цілей Тисячоліття три мають безпосереднє відношення до вирішення проблем охорони репродуктивного здоров'я – зменшення до 2015 р. на дві третини смертності дітей віком до п'яти років, материнської смертності на – три четвертини та обмеження поширення ВІЛ/СНІДу.

У все більшому числі країн, що розвиваються, стурбованих високими темпами зростання населення, що утрудняють економічний розвиток, з 60-х рр. отримує визнання і підтримку політика контролю народжуваності. До 1975 р. в 34 країнах Африки, Азії і Латинської Америки діяли державні програми, що базувалися на розповсюдженні практики планування сім'ї і орієнтовані на зниження народжуваності і скорочення темпів зростання населення.

Більшість країн, що розвиваються, намічали як офіційну мету скорочення загального коефіцієнта народжуваності з 35-45% в 1965-1970 рр. до 15-25% до 1985 р., наприклад: Індія — до 25% до 1984, Єгипет — до 24% до 1984 і тому подібне. Прийняті програми:

· припускали зниження народжуваності в результаті популяризації і розповсюдження практики обмеження подружжям дітородіння;

· включали санітарну освіту і консультування з питань планування сім'ї;

· включали забезпечення населення протизаплідними засобами;

· обґрунтовували пропаганду переваг малодітної сім'ї;

· передбачали стимулювання малодітності економічними і адміністративними заходами. Деякі країни (Індія, Малайзія, Непал, Пакистан і ін.) як один з методів обмеження величини сім'ї розглядали добровільну стерилізацію і забезпечували її проведення.

У багатьох країнах, що узяли офіційний курс на зниження народжуваності, програми планування сім'ї увійшли складовою частиною в національні плани економічного розвитку, тобто, по суті своїй, вони ширше за комплекс заходів по обмеженню народжуваності.

У 1969 р. XV сесія Комісії з народонаселення рекомендувала не обмежуватися тільки фінансуванням програм контролю над народжуваністю, а використовувати ці засоби для дослідження взаємодії соціально-економічного і демографічного розвитку.

Програми планування сім'ї підтримувалися і підтримуються різними спеціалізованими і регіональними установами ООН, а також рядом неурядових організацій: Міжнародною федерацією по плануванню сім'ї, Радою з народонаселення і ін. Низький культурно-освітній рівень населення і відсутність соціально-економічних стимулів до внутрісімейного обмеження дітородіння не завжди дозволяють успішно здійснювати програми планування сім'ї. Реалізація їх гальмується також браком фінансових і технічних коштів, недоліком кваліфікованих фахівців для служб планування сім'ї. У 70-х рр. у вирішення питань регулювання розмірів сім'ї як частині проблеми збереження здоров'я матери і дитини включився Дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ спільно з ВООЗ.

Регіональні конференції з народонаселення в Мехіко (1970), Аккрі (1971), Токіо (1972), Бейруті (1973) і Каїрі (1994) підкреслили в своїх резолюціях, що політика народонаселення — складова частина політики і планування розвитку. У 1974 р. Комісія з народонаселення прийняла документ «Діяльність ООН в області народонаселення», в якому в число п'яти основних напрямів оперативній діяльності ООН увійшли політика в області народонаселення і програми планування сім'ї.

Прийнятий на Міжнародній конференції з народонаселення в Бухаресті (1974 р.) Всесвітній план дій в області народонаселення звернув увагу урядів на те, що політика народонаселення не замінює соціально-економічний розвиток, а є частиною його. План передбачав створення в кожній країні органу, що займається проблемами народонаселення, а також систематичною оцінкою ефективності політики народонаселення.

При підведенні підсумків реалізації Плану на Міжнародній конференції з народонаселення в Мехіко (1984 р.) був узагальнений досвід розробки політики в області народонаселення в різних країнах, проаналізовані тенденції, перспективи і цілі політики. У Рекомендаціях по подальшому здійсненню Всесвітнього плану дій в області народонаселення (Мехіко, 1984), були намічені нові орієнтири в політиці народонаселення, зокрема, по досягненню певних рівнів тривалості життя і зниженню смертності, причому диференційовано для розвинених країн та країн, що розвиваються.

Урядам було рекомендовано підтримувати планування сім'ї в рамках програм охорони здоров'я матери і дитини шляхом

· скорочення кількості пологів в дуже ранньому або пізньому віці матері;

· збільшення інтервалів між народженнями і зменшення числа народжень вищого порядку;

· виділення необхідних ресурсів на надання послуг в області планування сім'ї;

· покращення якості і підвищення ефективності послуг в області планування сім'ї;

· забезпечення можливості всім подружнім парам і окремим особам користуватися основним правом людини вільно і відповідально вирішувати питання про число своїх дітей і про частоту їх народження, а також мати доступ до необхідної для цього інформації, освіти і засобів.

Для того, щоб мати можливість отримувати і узагальнювати інформацію про демографічну політику різних країн світу, ООН проводить періодичні опити урядів з питань політики в області населення. Результати опитів були проаналізовані, систематизовані і лягли в основу спеціально створеного Банку даних про політику в області населення. Банк містить постійно поповнювану інформацію по 174 країнам.

Експерти Європейської Економічної Комісії в документах, підготовлених в 1990 р., відзначали необхідність розробки для всіх країн єдиної бази даних, що дозволяє здійснювати моніторинг політики населення, важливим напрямом якої виступає політика в області сім'ї і народжуваності. Виділялися наступні її розділи:

1. Фінансова допомога сім'ям:

- сімейна допомога;

- гранти на освіту;

- субсидії на житло, спеціальні цільові позики певним категоріям сімей;

- податкові пільги сім'ям з дітьми.

2. Політика допомоги жінкам в здійсненні їх подвійної ролі:

- відпустки матерям і батькам у зв'язку з народженням і вихованням дітей;

- спеціальні пільги жінкам в області зайнятості (робота вдома, неповний робочий час, гнучкий графік роботи і так далі);

- розвиток системи дошкільної освіти.

3. Політика допомоги самотнім батькам:

- особливі пільги в забезпеченні дитячими дошкільними установами;

- фінансова допомога.

4. Політика підвищення стабільності сімей:

- регулювання мінімального віку вступу до шлюбу;

- законодавче регулювання розлучень.

5. Політика планування сім'ї:

- забезпечення засобами контрацепції;

- політика в області абортів.

Дискусійним на Заході залишається питання про те, якими повинні бути розміри сімейної допомоги і інших пільг і компенсацій, щоб вони не послаблювали трудову мотивацію і не знижували ступінь участі батьків у суспільному виробництві, не підривали економічні функції заробітної плати, не перекладали на суспільство особисту відповідальність самих батьків за сім'ю і їх дітей.

Ідея світової політики, або як мінімум координації національних політик в області народонаселення не така вже фантастична, як вона може здатися на перший погляд. Проблеми народонаселення носять глобальний характер, так само як і екологічні і енергетичні проблеми, тому вирішення таких проблем цілком може і повинно бути знайдено на рівні ООН у формі компромісу і узгоджених стратегічних дій національних урядів і міжнародних організацій.

Якщо проблема світової політики населення — це все-таки поки проблема теоретична, швидше, проблема завтрашнього дня, то проблема тісної інтеграції політики населення і соціально-економічної політики — це проблема, вирішення якої шукають і національні уряди, і міжнародні організації.

За даними ООН, у 60% країн світу в даний час здійснюються заходи щодо регулювання процесів у галузі дітонародження. Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн:

· країни, які проводять політику обмеження росту населення. До них належать країни з багаточисленим населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приросту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х XX ст. років загальнонаціональні програми планування сім'ї почали здійснюватись у 128 країнах. Тут пільги надаються сім'ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда малої сім'ї у засобах масової інформації та іншими шляхами.

«Політика однієї дитини» або «одна сім'я — одна дитина» — проголошена та здійснювана політичним режимом КНДР політика у галузі демографії Китаю щодо обмеження народжуваності, якої країна дотримується вже майже тридцять років. У Китаї запроваджено мінімальний вік для реєстрації шлюбу: 22 роки для чоловіків і 20 років для жінок. Сім'ї, що мають понад двох дітей, сплачують 10%-й податок на заробітну плату.

Китай— одна з найбільш густонаселених країн Земної кулі. Кожен п’ятий житель Землі є мешканцем Китаю.

Для природного руху населення Китаю за останні десятиліття характерні зниження коефіцієнтів народжуваності і смертності. Природний приріст населення знизився до 1,2 % на рік. Тепер щороку населення Китаю збільшується на 12-14 млн. чоловік. Економічно активне населення становить близько 700 млн. чоловік.

Розміщене населення нерівномірно. У східному Китаї на 1/5 території проживає 2/3 населення країни. Половина його зосереджена в приморських районах, західні та північно-західні райони країни з несприятливими природними умовами заселені все ще досить слабо. Протягом останніх десятиліть у результаті активізації економічного життя країни посилилися міграційні потоки робочої сили. Вони спрямовані з густозаселених районів Великої Китайської рівнини в провінції Північного, Північно-Східного, Північно-Західного і Південно-Східного Китаю. Зростає також сезонна і маятникова міграція в зонах міст-мільйонерів.

Тому в певних регіонах стала відчутною нестача робочої сили, в інших же — чималий відсоток безробіття. До 2020 на одного працівника припадатимуть 3—4 утриманці. До 2040 число китайців літнього віку сягне чверті мільярда й у 2—3 рази перевищить кількість мешканців країни, молодших за 20 років. Дисбаланс у віковому розподілі населення Китаю призводить до додаткових витрат держбюджету на пенсії, соціальне страхування та медобслуговування.

Фахівці підрахували, що обмеження народжуваності дозволило за період із кінця 1970-их років запобігти близько 400 мільйонам народжень. Провадження «політики однієї дитини» посилює дисбаланс населення за віком.

Влада Китаю офіційно оголосила, що має намір відмовитися від політики «одна сім'я — одна дитина» та про намір проведення досліджень щодо того, кому і де у країні можна народжувати більше дітей.

Значних успіхів у регулюванні числа народжень досягли також: Алжир, де коефіцієнт народжуваності знизився від 47% у 75-80-х роках до 29% ;Туніс – від 35 до 24%; Марокко – від 43 до 29% відповідно. В середньому, як бачимо, рівень народжуваності тут у два рази вищий ніж у розвинутих країнах Заходу.

· країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення. Це країни як з багаточисленим населенням (наприклад, Бразилія), так і малочисленим (Намібія), які мають високий приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Японія).

· країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. Це країни з низьким (Болгарія, Чехія Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) і з високим приростом населення (Камбоджа, Малі, Лаос, Ірак та ін.). Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15 — 20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.