РОБІНЗОН

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

 

Максим прочинив люк, висунувся і з острахом зиркнув у небо. Воно тут було низьке і якесь тверде, без легковажної прозорості, яка натякає на незглибимість космосу і множинність населених світів, - справжня біблійська твердінь, гладенька й непрониклива. Твердінь ця безсумнівно спиралася на могутні плечі місцевого Атланта й рівномірно фосфорилася. Максим пошукав у зеніті дірку, пробиту кораблем, але дірки там не було - розпливалися тільки дві великі чорні цятки, ніби краплини туші у воді. Максим розчинив люк навстіж і зістрибнув у високу суху траву.

Повітря було гаряче і густе, пахло пилом, старим залізом, розчавленою зеленню, життям. Смертю також пахло, давньою і незрозумілою. Трава була до пояса; неподалік темніли чагарники, абияк стриміли понурі кривулясті дерева. Було видно майже так, як буває яскравої місячної ночі на Землі, але не було місячних тіней і не було місячної туманної блакиті. Все було сіре, запорошене, пласке. Корабель стояв на дні величезної улоговини з положистими схилами; місцевість довкола виразно здіймалася до розмитого, тьмяного виднокраю, і це було дивно, тому що десь поряд текла ріка, велика і спокійна, текла на захід, вгору по схилу улоговини.

Максим обійшов корабель, ведучи долонею по холодному, трохи вологому його боці. Він виявив сліди ударів там, де й сподівався. Глибока неприємна ум’ятина під індикаторним кільцем - це коли корабель знагла підкинуло й завалило на бік, аж кіберпілот образився, і Максимові довелося спішно перехопити управління, і зазубень біля правої зіниці - це десятьма секундами пізніше, коли корабель поклало на ніс і він осліп на одне око. Максим знову глянув у зеніт. Чорні цятки вже ледь виднілися. Метеоритна атака у стратосфері, ймовірність - нуль цілих нуль-нуль... Але ж будь-яка можлива подія коли-небудь та відбувається...

Максим просунувся у кабіну, перемкнув управління на авторемонт, задіяв експрес-лабораторію і попрямував до ріки. Пригода, звісно, проте однаково рутина. Нудьга. У нас в ГВП навіть пригоди рутинні. Метеоритна атака, променева атака, аварія при посадці. Аварія при посадці, метеоритна атака, променева атака... Пригоди тіла.

Висока ламка трава шелестіла й хрускотіла під ногами, колюче насіння впивалося в шорти. Гудучи, налетіла хмара якоїсь мошви, помигтіла перед обличчям і відстала. Дорослі, поважні люди у Групу Вільного Пошуку не йдуть. У них свої дорослі, поважні справи, і вони знають, що всі ці чужі планети у суті своїй доволі одноманітні й утомливі. Одноманітно-втомливі. Втомливо-одноманітні... Звісна річ, якщо тобі двадцять років, якщо ти нічого до ладу не вмієш, якщо ти до ладу не знаєш, якого вміння тобі хочеться, якщо ти ще не навчився цінувати свій найбільший скарб - час, якщо у тебе немає і не передбачається якихось особливих талантів, якщо домінантою твого єства у двадцять років, як і десять років тому, залишається не голова, а руки і ноги, якщо ти настільки примітивний, що уявляєш, буцімто на невідомих планетах можна відшукати якусь коштовність, неможливу на Землі, якщо, якщо, якщо... то тоді... звісно. Тоді бери каталог, відкривай його на будь-якій сторінці, тицьни пальцем у будь-який рядок і лети собі. Відкривай планету, називай її власним іменем, визначай фізичні характеристики, бийся зі страховиськами, коли вони тобі трапляться, вступай у контакти, коли буде з ким, робінзонь потрошку, коли нікого не виявиш... І не те щоб усе це намарно. Тобі подякують, тобі скажуть, що ти зробив посильний внесок, тебе викличе для детальної розмови який-небудь визначний фахівець... Школярі, особливо відстаючі й обов’язково з молодших класів, позиратимуть на тебе з поштивістю, однак учитель при зустрічі спитає лише:

“Ти усе ще в ГВП?” - й переведе розмову на іншу тему, і лице в нього буде винувате й сумне, бо відповідальність за те, що ти усе ще в ГВП, він прибирає на себе. А батько скаже: “Гм...” - і невпевнено запропонує тобі місце лаборанта; а мати скаже: “Максику, але ж ти цілком пристойно малював у дитинстві...”; а Петер скаже: “Скільки можна? Досить ганьбитися...”; а Дженні скаже: “Познайомся, це мій чоловік”. І всі матимуть рацію, усі, крім тебе. І ти повернешся в Управління ГВП і, намагаючись не дивитися на двох таких самих бовдурів, які порпаються в каталогах біля сусіднього стелажа, візьмеш черговий том, відкриєш наздогад сторінку і тицьнеш пальцем...

Перш ніж спуститися урвищем до ріки, Максим озирнувся. Позаду стирчала, розпрямляючись, прим’ята ним трава, чорніли на тлі неба розкарячкуваті дерева, і світилося маленьке кружальце розчиненого люка. Все було дуже звично. “От і гаразд, - проказав він до себе. - От і нехай... Добре було б відшукати цивілізацію, могутню, давню, мудру. І людську...” Він спустився до води.

Ріка справді була велика, повільна, і неозброєним оком було видно, як вона спускається зі сходу і здіймається на захід. (Рефракція тут, одначе, страшенна...) І видно було, що протилежний берег положистий і заріс густою тростиною, а за кілометр вище за течією стримлять з води якісь стовпи та криві бруси, перехняблені решітчасті ферми, волохаті від кручених рослин. “Цивілізація”, - подумав Максим без особливого азарту. Довкола відчувалося чимало заліза, і ще щось відчувалося, неприємне, задушливе, і коли Максим зачерпнув пригорщею води, він зрозумів, що це радіація, доволі сильна і шкідлива. Ріка несла зі сходу радіоактивні речовини, і Максим збагнув, що добра від цієї цивілізації буде небагато, що це знову не те, що контакту краще і не затівати, а слід зробити стандартні аналізи, разів зо два непомітно облетіти планету по екватору й забиратися звідси геть, а на Землі передати матеріали серйозним, бувалим у бувальцях дядькам з Ради галактичної безпеки і якнайшвидше забути про все.

Забути про все...

Він гидливо обтрусив пальці й витер їх об пісок, потому присів навпочіпки і замислився. Він спробував уявити собі жителів цієї планети, навряд чи щасливої планети. Десь за лісами було місто, навряд чи щасливе місто; брудні заводи, старезні реактори, що скидають у ріку радіоактивні помиї, нечупарні, дикі будинки під залізним дахом, багато стін і мало вікон, брудні проходи між будинками, завалені сміттям і трупами свійських тварин, великий рів довкруг міста і підйомні мости... А втім, ні, це було до реакторів, І люди. Він спробував уявити собі цих людей, але не зміг. Він знав лише, що на них безліч вдяганок, вони були просто-таки запаковані у грубу матерію, і в них були високі білі комірці, що натирають підборіддя. Потім він побачив сліди на піску.

Це були сліди босих ніг. Хтось спустився з урвища і зайшов у ріку. Хтось з великими широкими ступнями, важкий, клишоногий, незграбний - безперечно, гуманоїд, проте на ногах у нього було по шість пальців. Постогнуючи і крекчучи, сповз з урвища, прошкандибав по піску, з плюскотом занурився у радіоактивну воду й, пирхаючи і хропучи, поплив на протилежний берег, у зарості тростини. Не знімаючи високого білого комірця...

Яскравий блакитний спалах освітив усе довкола, ніби вдарила блискавка, і тої ж миті над урвищем загуркотіло, зашипіло, затріщало вогненним тріском. Максим підхопився. По урвищу сипалася суха земля, щось із небезпечним вищанням пронеслося небом і впало посередині ріки, здійнявши фонтан бризок вперемішку з білою парою. Максим мерщій побіг угору по урвищу. Він уже знав, що скоїлося, тільки не розумів чому, і він не здивувався, коли уздрів на тому місці, де щойно стояв корабель, стовп розжареного диму, який велетенським штопором здіймався у мерехтливу небесну твердінь. Корабель розтрощився, бузковим світлом палахкотіла керамітова шкаралуща, весело горіла суха трава навколо, палали чагарі, і бралися димними вогниками корячкуваті дерева. Шалений жар бив по обличчю, і Максим затулився долонею і позадкував уздовж урвища - на крок, потім ще на крок, потім ще і ще... Він задкував, не відриваючи сльозавих очей від цього розкішної краси жаркого смолоскипа, що розсипав багряні та зелені іскри, від цього несподіваного вулкана, від безглуздого шаленства знавіснілої енергії.

“Ні, чому ж... - розгублено думав він. - Прийшла велика мавпа, бачить - мене немає, залізла всередину, підняла палубу - сам я не знаю, як це робиться, але вона зметикувала, кмітлива така була мавпа, шестипала, - підняла, отже, палубу... Що там у кораблях під палубою?.. Одно слово, знайшла вона акумулятори, узяла великий камінь - і торох!.. Дуже великий камінь, тонни три на вагу, - і з розмаху... Здоровезна така мавпа... Доконала вона усе-таки мій корабель своїми каменюками - двічі у стратосфері і ось тут... Дивовижна історія... Такого, здається, ще не бувало. Що ж мені, одначе, тепер робити? Почнуть шукати мене, ясна річ, скоро, але навіть коли почнуть шукати, то навряд чи подумають, що таке можливо: корабель загинув, а пілот вцілів... Що ж тепер буде? Мати... Батько... Вчитель...”

Він повернувся спиною до пожежі й пішов геть. Він швидко йшов уздовж ріки; усе довкола було осяяне червоним світлом; попереду кидалася, скорочуючись і видовжуючись, його тінь на траві. Праворуч почався ліс, рідкий, пропахлий пріллю, трава зробилася м’якою і вологою. Два великих нічних птаха з шумом вихопилися з-під ніг і низько над водою полетіли на той бік. Він мигцем подумав, що вогонь може наздогнати його і тоді доведеться втікати плавом і це буде неприємно; але червоне світло зненацька потьмяніло і згасло зовсім, і він збагнув, що протипожежні пристрої, на відміну од нього, розчовпали усе-таки, що й до чого, і виконали своє призначення з притаманною їм старанністю. Він яскраво уявив собі закопчені, оплавлені балони, що безглуздо стирчать посеред гарячих уламків, випускають важкі хмари пірофагу і страшенно собою задоволені...

“Спокій, - думав він. - Головне - не парити парка. Час є. Власне кажучи, у мене сила-силенна часу. Вони можуть розшукувати мене до скону: корабля немає і знайти мене неможливо. А поки вони не збагнуть, що сталося, поки не переконаються остаточно, поки не будуть цілком упевнені, матері вони нічого не повідомлять... А я вже тут що-небудь придумаю...”

Він проминув невеличку прохолодну драговину, продерся крізь кущі й опинився на дорозі, на старій, розтрісканій бетонованій дорозі, що зникала в лісі. Він підійшов до краю урвища, ступаючи по бетоновим плитам, і побачив іржаві, порослі повоєм ферми, залишки якоїсь чималенької решітчастої споруди, напівзанурені у воду, а на тому боці - продовження дороги, ледь помітне під світляним небом. Очевидно, тут колись був міст. І, очевидно, цей міст комусь заважав, і його скинули в ріку, від чого він не став ні зграбнішим, ні зручнішим. Максим сів на край урвища і спустив ноги. Він обстежив себе зсередини, переконався, що парка не парить, і заходився міркувати.

“Головне я знайшов. Оце тобі дорога. Погана дорога, груба дорога, і до того ж давня дорога, але все-таки це дорога, а на всіх населених планетах дороги ведуть до тих, хто їх будував. Що мені потрібно? їжа мені не потрібна. Тобто я поїв би, але це працюють дрімучі інстинкти, які ми зараз придушимо. Вода мені знадобиться не раніше, ніж за добу. Повітря вистачає, хоча я волів би, щоб у атмосфері було менше вуглекислоти і радіоактивного бруду. Отже, нічого ницого мені не потрібно. А потрібен мені невеличкий, відверто скажемо, примітивний нуль-передавач зі спіральним ходом. Що може бути простіше примітивного нуль-передавача? Тільки примітивний нуль-акумулятор...”

Він зажмурився, і в пам’яті чітко проступила схема передавача на позитронних емітерах. Якби у нього були деталі, він склав би цю штуку враз, із заплющеними очима. Він кілька разів подумки виконав складання, а коли розплющив очі, передавача не було. І нічого не було. “Робінзон, - подумав він з якоюсь навіть цікавістю. - Максим Крузо. Треба ж так, нічогісінько у мене немає. Шорти без кишень і кеди. Зате острів у мене - населений... А коли острів населений, то завжди залишається надія на примітивний нуль-передавач”. Він старанно думав про нуль-передавач, але в нього кепсько виходило. Він повсякчас бачив матір, як їй повідомляють: “Ваш син пропав безвісти”, і яке у неї обличчя, і як батько тре собі щоки і розгублено озирається, і як їм холодно і самотньо... “Ні, - сказав він до себе, - про це думати не дозволяється. Про що завгодно, тільки не про це, інакше у мене нічого не вийде. Наказую і забороняю. Наказую не думати і забороняю думати. Все”. Він підвівся і рушив по дорозі.

Ліс, попервах несміливий і рідкий, потроху сміливішав і підступав до дороги дедалі ближче. Окремі нахабні молоді деревця позламували бетон і росли на самому шосе. Певно, дорозі було кілька десятків років - принаймні кілька десятків років нею не користувалися. Ліс обабіч дедалі вищав, дедалі густішав, дедалі глухішав, де-не-де гілки дерев перепліталися над головою. Стемніло; то праворуч, то ліворуч у хащі лунали голосні гортанні вигуки. Щось ворушилося там, шаруділо, гупотіло. Одного разу кроків за двадцять попереду хтось присадкуватий і темний пригинці перебіг дорогу. Дзвеніла мошва. Максимові зненацька спало на думку, що край настільки занедбаний і дикий, що людей може не виявитися поблизу, що добиратися до них доведеться не одну добу. Дрімучі інстинкти розбуркалися і знову нагадали про себе. Одначе Максим відчував, що тут навколо дуже багато живого м’яса, що від голоду тут не пропадеш, що все це навряд чи буде смачно, проте цікаво буде пополювати. І оскільки думати про головне йому було заборонено, він почав згадувати, як вони полювали з Петером і з єгерем Адольфом; голіруч, хитрощі проти хитрощів, розум проти інстинкту, сила проти сили. Впродовж трьох діб без упину гнати оленя крізь вітролом, наздогнати і завалити на землю, схопивши за роги... Оленів тут, можливо, і немає, але в тому, що тутешня дичина їстівна, сумніватися не доводиться: варто задуматися, забутися - і мошва починає оскаженіло жерти, а як відомо, їстівний на чужій планеті від голоду не помре... Незле було б тут заблудитися і пожити рік-другий, мандруючи по лісах. Завів би собі приятеля - вовка якого-небудь або ведмедя, ходили б ми з ним на полювання, гомоніли б... Набридло б, звісно, врешті-решт, та й не схоже, щоб у цих лісах можна було вештатися з приємністю: занадто багато довкруг заліза - дихати нічим... І потім, усе-таки спершу треба скласти нуль-передавач...

Він зупинився, наслухаючи. Десь у глибині хащі розлягалося одноманітне глухе рокотання, і Максим згадав, що вже давно чує це рокотання, проте лише зараз звернув на нього увагу. Це була не тварина і не водоспад - це був механізм, якась варварська машина. Вона хрипіла, зрикувала, скреготала металом і поширювала іржаві запахи. І вона наближалася.

Максим пригнувся і, тримаючись ближче до узбочини, безгучно побіг назустріч, відтак зупинився, мало не вискочивши з ходу на перехрестя. Дорогу під прямим кутом перетинало інше шосе, дуже брудне, з глибокими, бридкими коліями, з уламками бетонованого покриття, що стриміли увсебіч. Це шосе погано пахло і було дуже, дуже радіоактивне. Максим присів навпочіпки і глянув ліворуч. Рокотання двигуна і металевий скрегіт насувалися звідти. Воно наближалося.

За хвилину воно з’явилося. Безглуздо величезне, гаряче, смердюче, все з клепаного металу, топчучи дорогу почварними гусеницями, обліпленими багнюкою, не мчало, не котилося - сурганилося горбате, неохайне, деренькочучи перехнябленими листами заліза, начинене сирим плутонієм наполовину з лантанідами, безпомічне, загрозливе, без людей, тупе і небезпечне, воно перевалилося через перехрестя і посурганилося далі, з хрускотом і вищанням чавлячи бетон, залишивши по собі хвіст розжареної задухи, сховалося в лісі і все гарчало, перевалювалося, ревло, поступово затихаючи...

Максим перевів подих, відмахнувся од мошви. Він був приголомшений. Нічого настільки безглуздого і жалюгідного він не бачив ніколи в житті. “Так, - подумав він, - позитронних емітерів мені тут не роздобути”. Він глянув услід страховиську і раптом помітив, що поперечна дорога - не просто дорога, а просіка, вузька шпарина в лісі: дерева не заступали над нею неба, як над шосе. “Може, наздогнати його? - подумав він. - Зупинити, загасити котел...” Він прислухався. У лісі стояли шум і тряскіт, страховисько перевалювалося в хащі, як гіпопотам у трясовині, а потім рокотання двигуна знову стало наближатися. Воно поверталося. Знову сопіння, рик, хвиля смороду, брязкіт і дзенькіт, і ось воно знову перетинає перехрестя і сурганиться туди, звідки щойно виковзнулося... “Ні, - сказав Максим, - не хочу я з ним стикатися. Не люблю я злих тварин і варварських автоматів...” Він почекав трохи, вийшов з кущів і одним духом перестрибнув через заражене перехрестя.

Якийсь час він рухався дуже швидко, глибоко дихаючи, звільняючи легені од випарів залізного гіпопотама, а потім знову перейшов на похідний крок. Він думав про те, що побачив упродовж перших двох годин життя на своєму населеному острові, й намагався об’єднати усі ці недоладності й випадковості у щось таке, що не суперечило б логіці. Однак це було занадто важко. Картина виходила казкова, а не реальна. Казковим був цей ліс, напханий старим залізом, казкові істоти перегукувалися в ньому майже людськими голосами; як у казці, стара, занехаяна дорога вела до зачарованого палацу, і невидимі злі чаклуни прагнули перешкодити людині, яка потрапила в цю країну. На дальніх підступах вони закидали її метеоритами - нічого не вийшло, і тоді вони спалили корабель, спіймали людину у пастку, а потім нацькували на неї залізного дракона. Дракон, одначе, виявився занадто старий і нерозумний, і вони, певно, вже збагнули свою помилку і готують тепер щось сучасніше...

- Послухайте, - сказав їм Максим, - адже я не збираюсь звільняти від чарів палаци і будити ваших летаргічних красунь; я хочу лише зустрітися з ким-небудь із вас, у кого більше кебети, хто допоможе мені з позитронними емітерами...

Проте ті чаклуни правили своєї. Спершу вони поклали впоперек шосе величезне трухляве дерево, потім зруйнували бетоноване покриття, вирили в землі велику яму і наповнили її тухлою радіоактивною рідиною, а коли й це не допомогло, коли мошва стомилася кусати й розчаровано відстала, ближче до ранку випустили з лісу холодний злий туман. Від туману Максимові стало холодно, і він кинувся бігти, щоб зігрітися. Туман був липкий, маслянистий, пахнув мокрим металом і тлінням, але невдовзі запахло димом, і Максим здогадався, що десь неподалік горить живий вогонь.

Розвиднялося, небо засвітилося вранішньою сірістю, коли Максим завважив обіч дороги багаття і невисоку кам’яницю з проваленим дахом, зі сліпими чорними вікнами, стару, порослу мохом. Людей видно не було, одначе Максим відчував, що вони десь поблизу, що вони допіру були тут і, можливо, незабаром повернуться. Він звернув з шосе, переплигнув через придорожній рівчак і, втопаючи по кісточки у гниючому листі, наблизився до багаття.

Багаття зустріло його добрим первісним теплом, що приємно розтривожило первісні інстинкти. Тут усе було просто. Можна було не здоровкатися, присісти навпочіпки, простягнути руки до вогню і мовчки ждати, коли господар, так само мовчки, подасть гарячий кусень і гарячий кухоль. Господаря, щоправда, не було, проте над багаттям висів закопчений казанок з якоюсь гострою стравою, віддалеки валявся порожній плетений кошик з круглим дном, моток тонкого металевого троса і ще якісь металеві й пластмасові предмети незрозумілого призначення.

Максим посидів коло багаття, погрівся, дивлячись на вогонь, відтак встав і зайшов у будинок. Власне, від будинку лишилася тільки камінна коробка. Крізь проломлені бантини над головою світилося ранкове небо, на гнилі дошки підлоги було страшно ступити, а по кутках росли грона малинових грибів - отруйних, але, якщо їх гарненько прожарити, цілком придатних для вживання. Втім, думка про їжу миттю зникла, коли Максим розгледів у напівтемряві під стіною чиїсь кістки вперемішку з вицвілими лахами. Йому стало неприємно, він повернувся, спустився по зруйнованих сходинках і, склавши долоні рупором, загорлав на весь ліс:

- Ого-го, шестипалі!

Луна майже блискавично загрузла у тумані поміж дерев, ніхто не відгукнувся, лише сердито заскрекотали якісь пташки над головою.

Максим повернувся до багаття, підкинув у вогонь гілок і зазирнув до казанка. Страва кипіла. Він роззирнувся, знайшов якусь подобу ложки, понюхав її, обтер травою і знову понюхав. Потім він обережно зняв сірувате шумовиння і струсив його на жарини. Помішав страву, зачерпнув скраю, подув і, склавши губи трубочкою, покуштував. Виявилось, нічогенько, щось на кшталт юшки з печінки тахорга, тільки гостріше. Максим відклав ложку, обачливо, двома руками зняв казанок і поставив на траву. Потім він знову роззирнувся і проказав голосно:

- Сніданок готовий!

Його не полишало відчуття, що господарі десь поряд, проте бачив він тільки непорушні, мокрі від туману кущі, чорні корячкуваті стовбури дерев, а чув лише потріскування багаття та клопітливі пташині перегуки.

- Ну гаразд, - мовив він уголос. - Ви як собі хочете, а я розпочинаю контакт.

Страва припала йому до смаку. Чи то ложка була велика, чи то первісні інстинкти розгулялися понадміру, але він не стямився, як висьорбав третину казанка. Тоді він із жалем відсунувся, посидів, прислухаючись до смакових відчуттів, ретельно обтер ложку; одначе не втримався - ще раз зачерпнув, з самісінького денця, цих апетитних коричневих шматочків, що танули в роті й нагадували трепанги, остаточно відсунувся, знову обтер ложку і поклав її впоперек казанка. Тепер був саме час утамувати почуття вдячності.

Він підхопився, вибрав кілька тоненьких прутиків і вирушив у будинок. Обережно ступаючи по трухлявих дошках і намагаючись не озиратися на тлін у тіні, він заходився зривати гриби й нанизувати на прутик малинові шапки, вибираючи найміцніші. “Вас би посолити, - думав він, - та поперчити трохи, але нічого, для першого контакту згодиться й так. Ми вас підвісимо над вогником, і вся активна органіка випарується з вас, і станете ви смакотою,і станете ви першим моїм внеском у культуру цього населеного острова...”

Зненацька в будинку трошки стемніло, і він тої ж миті відчув, що на нього дивляться. Він вчасно придушив у собі бажання рвучко обернутися, порахував до десяти, неквапом підвівся і, наперед усміхаючись, повернув голову.

У вікні дивилося на нього довгасте темне обличчя з тужливими великими очима, з понуро опущеними кутиками губів, дивилося без усякої цікавості, без злоби і без радості, дивилося не на людину з іншого світу, а так, на обридливу свійську тварину, що знов утесалася туди, куди їй заборонено. Кілька секунд вони дивилися один на одного, і Максим відчував, як нудьга, що стікає з цього обличчя, затоплює будинок, захльостує ліс, і всю планету, й увесь довколишній світ, - і все навкруги стало сіре, понуре і жалюгідне: усе вже було, і було безліч разів, і ще багато разів буде, і не передбачається жодного порятунку від цієї сірої, понурої, жалюгідної нудоти. Потім у будинку зробилось ще темніше, і Максим обернувся до дверей.

Там, розставивши міцні короткі ноги, загородивши широкими плечима увесь проріз, стояв суспіль порослий рудим волоссям крем’язень у незугарному картатому комбінезоні. Крізь пишні руді зарості свердлили Максима гострі блакитні очиці, дуже пильні, дуже недобрі і все ж таки якісь веселі, - можливо, за контрастом із всесвітньою нудьгою, що струменіла од вікна. Цей волохатий молодчик також вочевидь не вперше бачив прибульців з іншого світу, але він звик поводитися з цими надокучливими прибульцями мовчки, суворо і рішуче - без усяких там контактів та інших непотрібних складнощів. На шиї у нього висіла на шкіряному паску товста металева труба найзловіснішого вигляду, і вихлопний отвір цього знаряддя розправи з прибульцями він твердою брудною рукою спрямовував Максимові у живіт. Зразу було видно, що ні про найвищу цінність людського життя, ні про Декларацію прав людини, ні про інші чудові винаходи найвищого гуманізму, так само як і про самий гуманізм, він ані чуткою не чував, а розкажи йому про ці речі - не повірив би.

Одначе Максимові вибирати не доводилося. Він простягнув перед себе прутик з нанизаними грибними шапками, усміхнувся ще ширше й проказав з побільшеною артикуляцією:

- Мир! Усе гаразд! Усе добре!

Понура особа за вікном відгукнулася на це гасло довгою нерозбірливою фразою, після чого очистила район контакту і, зважаючи на звуки іззовні, заходилася навалювати у багаття сухий хмиз. Покошлана руда борода блакитноокого заворушилася, і з мідних заростей полинули рикаючі, ревучі, брязкотливі звуки, що враз нагадали Максимові залізного дракона на перехресті.

- Так! - сказав Максим, енергійно киваючи. - Земля! Космос! - Він тицьнув прутиком у зеніт, і рудобородий слухняно позирнув на проломлену стелю. - Максим! - вів далі Максим, тикаючи себе в груди. - Максим! Мене звати Максимом! - Для більшої переконливості він вдарив себе в груди, як розлючена горила. - Максим!

- Махх-ссим! - гаркнув рудобородий з дивним акцентом.

Не спускаючи ока з Максима, він виприснув через плече серію гримкотливих звуків, у якій кілька разів повторювалося слово “Махсим”, у відповідь на що невидима понура особа почала вигукувати моторошні тоскні фонеми. Блакитні очі рудобородого вирячилися, розкрилася жовтозуба паща, і він зареготав. Певно, невідомий Максимові гумор ситуації дійшов нарешті до рудобородого. Пересміявшись, рудобородий витер вільною рукою очі, опустив свою смертоносну зброю і подав Максимові недвозначний знак, який означав: “Ану виходь!”

Максим з радістю підкорився. Він вийшов на ґанок і знову простягнув рудобородому прутик з грибами. Рудобородий узяв прутик, покрутив його так і сяк, понюхав і відкинув убік.

- Е ні! - заперечив Максим. - Ви у мене пальчики оближете...

Він нахилився і підняв прутик. Рудобородий не перечив. Він поплескав Максима по спині, підштовхнув до багаття, а біля багаття навалився йому на плече, посадив і заходився щось утлумачувати. Проте Максим не слухав. Він дивився на понурого. Той сидів навпроти і сушив перед вогнем якусь велику брудну ганчірку. Одна нога у нього була боса, і він повсякчас ворушив пальцями, і цих пальців було п’ять. П’ять, аж ніяк не шість.

 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

 

Гай сидів скраєчку лави біля вікна, полірував вилогою кокарду на береті і дивився, як капрал Варибобу виписує йому проїзні документи. Голова капрала була схилена набік, очі вибалушені, ліва рука лежала на столі, притримуючи бланк з червоним краєчком, а права неквапливо виводила каліграфічні літери. “Ловко у нього виходить, - думав Гай з деякою заздрістю. - Ото вже стара чорнильна душа: двадцять років у Легіоні, і все писарем. Треба ж, як очі вилупив, - гордість бригади... Зараз ще і язика висолопить... Так і є - висолопив. І язик у нього в чорнилі. Зоставайся здоровий, Варибобу, стара ти чорнильнице, більше ми з тобою не побачимося. Взагалі-то, якось сумно від’їздити - хлопці гарні підібралися, і пани офіцери, і служба корисна, значуща...” Гай шморгнув носом і глянув у вікно.

За вікном вітер ніс білу куряву по широкій гладенькій вулиці без хідників, викладеній старими шестикутними плитами; біліли стіни довгих однакових будинків адміністрації та інженерного персоналу і крокувала, затуляючись від куряви і притримуючи спідницю, пані Ідоя, дама тілиста й поставна, - мужня жінка, яка не побоялася поїхати з дітьми слідом за паном бригадиром у ці небезпечні місця. Вартовий біля комендатури, з новачків, у необім’ятому пильовику і в береті, насунутому на вуха, узяв їй “на караул”. Потім проїхали дві вантажівки з виховуваними - певно, робити щеплення... Так його, утришия його: не висовуйся за борт, нема чого тобі висовуватися, тут тобі не бульвар...

- Ти як усе-таки пишешся? - спитав Варибобу. - Га-ал? Чи можна просто - Гал?

- Аж ніяк, - сказав Гай. - Гаал моє прізвище.

- Шкода, - сказав Варибобу, задумливо обсмоктуючи перо. - Якби можна було “Гал”, якраз би вмістилося в рядок...

“Пиши, пиши, чорнильнице, - подумав Гай. - Нема чого тобі рядки економити. Капрал, називається... Ґудзики зеленню поросли, теж мені капрал. Дві нашивки маєш, а стріляти до пуття не навчився, це ж усі знають...”

Двері розчинилися, і до канцелярії стрімко зайшов пан ротмістр Тоот із золотою пов’язкою чергового на рукаві. Гай підхопився і клацнув підборами. Капрал підвівся, але писати не облишив, старе луб’я. Капрал, називається...

- Ага... - мовив пан ротмістр після того, як бридливо здер протипилову маску. - Рядовий Гаал. Знаю, знаю, покидаєте нас. Шкода. Але радий. Сподіваюсь, у столиці служитимете з такою ж ревністю.

- Так точно, пане ротмістр! - сказав Гай схвильовано. У нього аж у носі защипало від захвату. Він дуже любив пана ротмістра Тоота, культурного офіцера, колишнього викладача гімназії. Виявляється, і пан ротмістр також його вирізняв.

- Можете сісти, - сказав пан ротмістр і пройшов за бар’єр до свого столу. Не сідаючи, нашвидку, проглянув папери і взявся за слухавку.

Гай тактовно відвернувся до вікна.

На вулиці нічого не змінилося. Прогупотіло строєм на обід рідне капральство. Гай журливо провів його очима. Прийдуть зараз у кантину, капрал Серембеш скомандує скинути берети на “подячне слово”, гаркнуть хлопці у тридцять горлянок “подячне слово”, а над каструлями вже пара здіймається, і блищать миски, і стариган Дога вже готовий бовкнути відоме своє коронне про солдата і куховарку... Їй-богу, шкода від’їздити. І служити тут небезпечно, і клімат шкідливий, і пайка дуже вже одноманітна - самі консерви, а все одно... Тут принаймні точно знаєш, що ти потрібен, без тебе не обійдуться; тут ти на свої груди приймаєш зловісний натиск Лісу і відчуваєш цей натиск: самих друзів скільки тут поховав - оно за селищем цілий гай жердин з іржавими шоломами... А з іншого боку - столиця. Туди абикого не пошлють, а коли вже посилають, то не відпочивати... Там, подейкують, з Будинку Творців усі плаци видно, отож за кожним шикуванням хто-небудь із Творців неодмінно спостерігає, тобто не те що неодмінно, але ні-ні та й подивиться. Гая мов жаром обсипало: ні сіло ні впало він раптом уявив собі, що от викликали його із строю, а він на другому кроці підсковзнувся і засторчував носом командирові під ноги, забрязкотів автоматом по бруківці, роззява, і берет хтозна-куди сповз... Він відітхнув і крадькома роззирнувся. Не доведи господи... Так, столиця! Все на їхніх очах... Ну та дарма - інші ж служать. А там Рада - сестричка, сестриця... Дядько смішний, зі своїми давніми кістками, з черепахами своїми допотопними... “Ой і скучив же я за вами, любі ви мої!..”

Він знову глянув у вікно і спантеличено відкрив рота. Вулицею до комендатури прямували двоє. Один був знайомий - руда пика Зеф, старшина сто чотирнадцятого загону саперів, смертник, який заробляє собі життя розчисткою траси. А другий був ну цілковите одоробало, і одор®бало моторошнувате. Спершу Гай подумав, що це виродок, але миттю зметикував, що навряд чи Зеф тягнув би виродка у комендатуру. Здоровезний голий парубок, молодий, увесь коричневий, здоровий, як бугай; самі лише труси на ньому, якісь коротенькі, з блискучої матерії... Зеф був при своїй пукалці, але не схоже було, щоб він конвоював цього чужинця: йшли вони поруч, і чужинець, недоладно розмахуючи руками, без угаву щось Зефові утокмачував. Зеф лише відсапувався, і вигляд у нього був цілком очманілий. “Дикун якийсь, - подумав Гай. - А проте звідкіля він там узявся, на трасі? Може, звірами вихований? Були такі випадки. І схоже: оно м’язи які, так і перекочуються...”

Він дивився, як ця пара підійшла до вартового, як Зеф, утираючись, заходився щось пояснювати, а вартовий - новачок - Зефа не знає і штурхає його автоматом під ребро, наказує одійти на належну відстань. Голий парубійко, спостерігаючи це, встряє у розмову. Руки у нього так і літають, а обличчя й зовсім дивне: ніяк не вловити виразу - наче ртуть, а очі меткі, темні... Ну все, тепер і вартовий очманів. Зараз тривогу зчинить. Гай обернувся.

- Пане ротмістр, - сказав він, - дозвольте звернутися.

Там старшина сто чотирнадцятого когось привів. Може, глянете?

Пан ротмістр підійшов до вікна, подивився, брови у нього поповзли на лоба. Він штовхнув раму, висунувся і прогукав, давлячись курявою:

- Вартовий! Пропустити!

Гай зачиняв вікно, коли в коридорі загупотіли, і Зеф зі своїм чудернацьким супутником бочком зайшли у канцелярію. Слідом за ними увалився начальник варти і ще двоє хлопців зі зміни, що не спала. Зеф виструнчився, відкашлявся і, вилупивши на пана ротмістра безсоромні блакитні очі, прохрипів:

- Доповідає старшина сто чотирнадцятого загону, виховуваний Зеф. На трасі затримано оцю людину. За всіма ознаками - божевільний, пане ротмістр: лигає отруйні гриби, жодного слова не розуміє, розмовляє незрозуміло, ходить, як зволите бачити, голий.

Поки Зеф доповідав, затриманий бігав меткими очима по приміщенню, моторошно і дивно усміхаючись усім присутнім, - зуби мав рівні й білі, мов цукор. Пан ротмістр заклав руки за спину і підійшов ближче, озираючи його з голови до ніг.

- Хто ви такий? - спитав він.

Затриманий усміхнувся ще моторошніше, поплескав себе долонею по грудях і невиразно вимовив щось схоже на “Махсим”. Начальник варти реготнув, вартівники захихотіли, і пан ротмістр також усміхнувся. Гай не одразу втямив, у чому тут річ, а потім зметикував, що на злодійському жаргоні “мах-сим” означає “з’їв ножа”.

- Певно, це хтось із ваших, - сказав Зефові пан ротмістр.

Зеф похитав головою, з його бородища знялася хмарка куряви.

- Аж ніяк, - сказав він. - Мах-сим - це він так себе називає, а злодійської мови він не розуміє. Отже, це не наш.

- Виродок, мабуть, - припустив начальник варти. (Пан ротмістр холодно на нього зиркнув.) - Голий... - проникливо пояснив начальник варти, задкуючи до дверей. - Дозвольте йти, пане ротмістр? - гаркнув він.

- Ідіть, - сказав пан ротмістр. - Пошліть кого-небудь за штаб-лікарем паном Зогу... Де ви його спіймали? - спитав він Зефа.

Зеф доповів, що минулої ночі він зі своїм загоном прочісував квадрат 23/07, знищив чотири самохідних “балісти” й одну установку невідомого призначення, втратив двох людей під час вибуху, і все було гаразд. Близько сьомої ранку на його багаття вийшов по шосе з лісу ось цей невідомий. Вони помітили його здалеку, стежили за ним із кущів, а відтак вибрали слушний момент і схопили його. Зеф подумав спершу, що це втікач, потім вирішив, що це виродок, і зовсім було зібрався стріляти, однак передумав, бо ця людина... Тут Зеф скрутно поворушив бородою і виснував:

- Бо я зрозумів, що це не виродок.

- Звідки ж це ви зрозуміли? - спитав пан ротмістр, а затриманий непорушно стояв, склавши руки на могутніх грудях, і позиркував то на нього, то на Зефа.

Зеф сказав, що пояснити це буде важкувато.

- По-перше, ця людина нічого не боялася і не боїться. Далі: він зняв з багаття юшку і з’їв рівно третину, як і личить товаришеві, а перед цим гукав у ліс, певно, кликав, відчуваючи, що ми десь поблизу. Далі: він хотів пригостити нас грибами. Гриби були отруйні, і ми не стали їсти їх і йому не дозволили, проте він, очевидно, поривався нас пригостити - либонь, із вдячності. Далі: як добре відомо, жоден виродок за своїми фізичними здібностями не перевершує нормальну хирляву людину. Він же по дорозі сюди ухоркав мене як хлопчака; йшов крізь буревій, наче по рівному місці, через рівчаки переплигував, а потім ждав мене на тому боці і на додачу навіщось - з молодецтва, чи що? - хапав мене на оберемок і пробігав зі мною кроків по двісті...

Пан ротмістр слухав Зефа з глибочезною увагою на виду, проте ледве Зеф замовк, як він рвучко обернувся до затриманого і просто у вічі йому прогавкав по-хонтійськи:

- Ваше ім’я? Чин? Завдання?

Гай прийшов у захоплення від спритності прийому, але затриманий, очевидно, не знав і хонтійської. Він знову показав свої чудові зуби, поплескав себе по грудях, проказавши: “Мах-сим”, штрикнув пальцем у бік каторжнику, проказавши: “Зеф”, і після цього почав говорити - спроквола, з тривалими паузами, показуючи то в стелю, то в підлогу, то обводячи руками довкруг себе. Гаю здавалося, що в цій промові він вловлює деякі знайомі слова, проте слова ці справи геть не стосувалися. Коли затриманий вмовк, озвався капрал Варибобу.

- Як на мене, то це спритний шпигун, - сказала стара чорнильниця. - Треба доповісти панові бригадиру.

Пан ротмістр не звернув на нього уваги.

- Ви можете йти, Зефе, - сказав він. - Ви виявили ревність, це вам зарахується.

- Вельми вдячний, пане ротмістр! - ревонув Зеф і вже повернувся було, щоб іти, як раптом затриманий неголосно скрикнув, перехилився через бар’єр і схопив пачку чистих бланків, що лежали на столі перед капралом.

Варибобу перепудився до смерті (теж мені капрал!), відсахнувся і шпурнув у дикуна перо. Дикун спритно спіймав перо на льоту і, прилаштувавшись тут же, на бар’єрі, заходився щось креслити на бланкові, не звертаючи уваги на Гая і Зефа, які схопили його за боки.

- Відставити! - скомандував пан ротмістр, і Гай охоче підкорився: втримувати цього коричневого звіра було однаково, що намагатися зупинити танк, вхопившись за гусеницю.

Пан ротмістр і Зеф стали обабіч затриманого і дивилися, що він там черкає.

- По-моєму, це схема Світу, - невпевнено сказав Зеф.

- Гм... - відгукнувся пан ротмістр.

- Ну звісної Ось у центрі в нього Світове Світло, це ось Світ... А тут ми, на його думку, перебуваємо.

- Але чому все пласке? - недовірливо спитав пан ротмістр.

Зеф стенув плечима.

- Можливо, дитяче сприйняття... Інфантилізм... Ось, дивіться! Це він показує, як сюди потрапив.

- Так, можливо... Я чув про таке божевілля...

Гаю нарешті вдалося протиснутися між гладким твердим плечем затриманого і цупкою, пропахлою потом курткою Зефа. Малюнок, який він побачив, видався йому смішним. Так малюки-першокласники зображають Світ: посередині маленький кружок, що означає Світове Світло, довкола нього велика кружина, що означає Сферу Світу, а на кружині жирна крапка, до якої досить домалювати ручки і ніжки, і вийде “це - Світ, а це - я”. Навіть Сферу Світу бідолашний псих не спромігся зобразити правильною кружиною, вийшов у нього якийсь овал. Ну звісно, що ненормальний... А ще намалював пунктиром лінію, яка веде з-під землі до крапки: ось, мовляв, як я сюди потрапив.

Тим часом затриманий узяв інший бланк і швидко накреслив дві маленькі Сфери Світу у протилежних кутках, з’єднав їх пунктирною лінією і ще домалював якісь закарлючки. Зеф безнадійно присвиснув і сказав панові ротмістру:

- Дозвольте йти?

Але пан ротмістр не відпустив його.

- Е-е... Зефе, - сказав він, - пригадується, колись ви оберталися у галузі... є... - Він постукав себе зігнутим пальцем по тім’ю.

- Так точно, - Зеф трохи забарився з відповіддю.

Пан ротмістр пройшовся по канцелярії.

- Чи не могли б ви... е-е... як би це сказати... сформулювати свою думку про цього суб’єкта? Фахово, якщо можна так висловитися...

- Не можу знати, - сказав Зеф. - Втратив право виступати як фахівець.

- Я розумію, - сказав пан ротмістр. - Усе це правильно. Хвалю. Ал-ле...

Зеф, вибалушивши блакитні очка, стояв струнко. Пан же ротмістр опинився в очевидній скруті. Гай чудово розумів його. Випадок був важливий, серйозний випадок. (А раптом цей дикун усе-таки шпигун?) А пан штаб-лікар Зогу, звісно, чудовий офіцер, визначний легіонер, однак усього лише штаб-лікар. В той час як руда пика Зеф, до того як припустився злочину, вельми добре знав свою справу.

- Ну що ж, - сказав пан ротмістр. - Нічого не вдієш... Але по-людськи... - Він зупинився перед Зефом. - Розумієте? Просто по-людськи... ви справді вважаєте, що це божевільний?

Зеф знову забарився з відповіддю.

- По-людськи? - повторив він. - Ну звісно, по-людськи: адже людині властиво помилятися... Так от, по-людськи я схильний вважати, що це класичний випадок роздвоєння особистості з витісненням і заміщенням справдешнього “я” уявним “я”. Знову ж таки по-людськи, керуючись життєвим досвідом, я рекомендував би електрошок і препарати, що містять флео.

Капрал Варибобу все це нищечком записав, але пана ротмістра не обдуриш. Він забрав у капрала папірець із записами й засунув до кишені френча. Мах-сим знову заговорив. Він звертався то до пана ротмістра, то до Зефа, - чогось він хотів, бідолаха, щось йому було не до шмиги, - але в цю мить розчинилися двері, і зайшов пан штаб-лікар. Все говорило за те, що йому перебили обід.

- Привіт, Тооте, - буркотливо сказав він. - У чім річ? Ви, бачу, живі й здорові, і це мене втішає... А це що за проява?

- Виховувані спіймали його в лісі, - пояснив пан ротмістр. - Я підозрюю, що він божевільний.

- Симулянт він, а не божевільний, - пробурчав пан штаб-лікар і налив собі води з карафки. - Одішліть його назад у ліс, нехай працює.

- Це не наш, - заперечив пан ротмістр. - І ми не знаємо, звідки він узявся. Я думаю, що його свого часу захопили виродки, він у них утратив розум і перекинувся до нас.

- Правильно, - пробурчав пан штаб-лікар. - Треба стеряти розум, щоб перекинутися до нас. - Він підійшов до затриманого і вмить поліз хапати його за повіки. (Затриманий моторошно вишкірився й злегенька відштовхнув його.) - Ну-ну! - сказав пан штаб-лікар, спритно хапаючи його за вухо. - Стій спокійно!

Затриманий підкорився. Пан штаб-лікар вивернув йому повіки, помацав, посвистуючи, шию і горло, зігнув і розігнув йому руку, потім, пихкаючи, нахилився і вдарив його під коліна, повернувся до карафки і випив ще склянку води.

- Печія, - сповістив він.

Гай зиркнув на Зефа. Рудобородий зі своєю пукалкою, приставленою до ноги, стояв осторонь і з підкресленою байдужістю роздивлявся стіну. Пан штаб-лікар угамував спрагу і знову взявся за психа. Він обмацував його, обстукував, заглядав у зуби, двічі вдарив кулаком у живіт, відтак дістав з кишені пласку коробку, розмотав провід, підімкнув до штепселя і заходився притуляти коробку до різних частин тіла дикуна.

- Так, - сказав .він, змотуючи провід. - І німий на додачу?..

- Ні, - сказав пан ротмістр. - Він розмовляє, одначе звіриною якоюсь мовою. Нас він не розуміє. А ось його малюнки.

Пан штаб-лікар переглянув малюнки.

- Так-так-так, - сказав він. - Цікаво... - Він вихопив у капрала ручку і хутко намалював на бланкові кішку, як її малюють діти, з паличок і кружечків. - Що ти на це скажеш, приятелю? - сказав він, простягаючи малюнок психові.

Той ані на мить не задумався, почав шкрябати пером, і поряд з кішкою з’явилася дивна, густо поросла смухом тварина з важким, неприємним поглядом. Такої тварини Гай не знав, але він зрозумів одне: це вже не був дитячий малюнок. Намальовано було вправно, просто чудово. Навіть дивитися лячно. Пан штаб-лікар простягнув руку за пером, однак псих відсторонився і намалював ще одну тварину - з велетенськими вухами, зморшкуватою шкірою і товстим хвостом на місці носа.

- Чудово! - скрикнув пан штаб-лікар і ляснув себе по боках.

А псих не вгамовувався. Тепер він малював уже не тварину, а вочевидь якийсь апарат, схожий на прозору міну. Всередині він дуже вправно зобразив чоловічка в сидячому положенні, постукав по чоловічкові пальцем, а відтак тим же пальцем постукав себе по грудях і вимовив:

- Махх-ссим.

- Оцю штуку він міг бачити біля ріки, - нечутно наблизившись, сказав Зеф. - Ми таку спалили цієї ночі. А от страховиська... - Він похитав головою.

Пан штаб-лікар ніби вперше помітив його.

- А, професоре! - загукав він підкреслено радісно. - Я ж відчуваю - у канцелярії чимось смердить. Чи не будете ви настільки люб’язні, колего, що прорікатимете ваші мудрі судження аж з отого кутка? Я буду вам дуже вдячний...

Варибобу захихотів, а пан ротмістр суворо сказав:

- Станьте біля дверей, Зефе, і пам’ятайте своє місце...

- Ну, гаразд, - сказав пан штаб-лікар. - І що ви збираєтеся з ним робити, Тооте?

- Це залежить од вашого діагнозу, Зогу, - відповів пан ротмістр. - Якщо він симулянт, я передам його до прокуратури, там розберуться. А якщо він божевільний...

- Він не симулянт, Тооте, - з великим піднесеньлм вимовив пан штаб-лікар. - Йому абсолютно нічого робити у прокуратурі. Але я знаю одне місце, де ним дуже зацікавляться. Де бригадир?

- Бригадир на трасі.

- Втім, це не суттєво. Адже ви черговий, Тооте? От і відправте цього надзвичайно цікавого молодчика за такою адресою... - Пан штаб-лікар примостився на бар’єрі, закрився від усіх плечима і ліктями, і написав щось на звороті останнього малюнка.

- А що це таке? - спитав пан ротмістр.

- Це? Це одна установа, яка буде нам вдячна, Тооте, за нашого психа. Можете бути певні.

Пан ротмістр недовірливо повертів у пальцях бланк, затим відійшов у найдальший куток канцелярії і поманив до себе пана штаб-лікаря. Якийсь час вони гомоніли там упівголоса, а тому розібрати можна було лише окремі репліки пана Зогу: “...Департамент пропаганди... Відправте з довіреним... Не така це вже таємниця... Я вас запевняю... Накажіть йому забути... Нехай йому біс, та шмаркач однаково нічого не второпає!..”

- Гаразд, - сказав нарешті пан ротмістр. - Пишіть супровідного листа. Капрале Варибобу!

Капрал підвівся.

- Проїзні документи на рядового Гаала готові?

- Так точно.

- Впишіть у проїзні документи підконвойного Махсійіц. Рядовий Гаале!

Гаал клацнув підборами і виструнчився:

- Слухаю, пане ротмістр!

- Перше ніж з’явитися на нове місце служби у нашій столиці, доправте затриманого за адресою, вказаною на оцьому папірці. Після виконання наказу папірець здати черговому офіцерові на новому місці служби. Адресу забути. Це ваше останнє завдання, Гаале, і ви, звісно, виконаєте його, як і належить молодцю-легіонеру.

- Буде виконано! - вигукнув Гай, пойнятий невимовним захватом.

Гаряча хвиля оглушливого екстазу захлюпнула його, підхопила, понесла до неба. О, ці солодкі хвилини захвату, незабутні хвилини, коли виростають крила, хвилини лагідного презирства до всього брутального, матеріального, тілесного... Хвилини, коли прагнеш, щоб наказ поєднав тебе з вогнем, жбурнув тебе у вогонь, на тисячі ворогів, у скописько диких орд, навстріч мільйонам куль, і це ще не все, буде ще солодше, захват осліпить і спалить... О вогонь! О полум’я! О лють! І ось воно, ось воно!.. Він підводиться, цей гінкий, дужий красень, гордість бригади, наш капрал Варибобу, як вогненний смолоскип, як статуя слави і вірності, і він заспівує, а ми всі підхоплюємо, всі як один...

Вперед, легіонери, залізнії хлоп’ята!

Вперед, крізь мури й вежі, з вогнем в очах!

Залізною п’ятою розчавим супостата!

Краплини крові свіжої хай сяють на мечах...

 

І всі співали. Співав найясніший пан ротмістр Тоот, зразок легіонера, зразок поміж зразків, за якого так хочеться негайно, під оцей марш, віддати життя, душу, все. І пан штаб-лікар Зогу, зразок брата-жалібника, брутальний, як справжній солдат, і лагідний, як руки матері... І наш капрал Варибобу, до самох кісток наш, старий вояка, ветеран, посивілий у боях... О, як сяють ґудзики і нашивки на його потертому, заслуженому мундирі, для нього не існує нічого, крім служби, нічого, крім слугування!..

 

Залізний наш кулак всі перепони зносить.

Радіють Вогненоснії Творці!

О, як голосить ворог! Пощади хай не просить!

Вперед, легіонери-молодці!

 

...Але що це? Він не співає, він стовбичить, зіпершись на бар’єр, і вертить своєю дурною коричневою довбешкою, і бігає очима, і скалить зуби, шкіриться... На кого вишкіряєшся, мерзотнику? О, як хочеться підійти важким кроком - і з усього маху, залізним кулаком по цьому мерзенному білому вищиру... Але не можна, не можна, легіонерові це не личить: адже він усього лише псих, жалюгідний каліка, справжнє щастя неприступне йому, він сліпий, нікчемний, жалюгідний уламок людини... А цей рудий бандит скоцюрбився у кутку від нестерпного болю... Каторжник, злочинна пика, за петельки тебе, за твою паскудну бороду! Встати, мерзото! Стояти струнко, коли легіонери співають свій марш! І по довбешці, по довбешці, по брудній пиці, по нахабних рачачих очицях... Ось так, ось так...

Гай відшпурнув каторжника і, клацнувши підборами, обернувся до пана ротмістра. Як завжди, після нападу екзальтованого збудження щось дзвеніло у вухах і світ солодко плив і погойдувався перед очима.

Капрал Варибобу, сизий від натуги, кволо пирхав, тримаючись за груди. Пан штаб-лікар, упрілий і буряковий на виду, жадібно цмулив воду прямо з карафки і смикав з кишені носовичок. Пан ротмістр супився з непритомним виразом, ніби намагався щось пригадати. Коло порога брудною купою картатого ганчір’я ворушився рудий Зеф. У нього було розбите обличчя, він хлюпав кров’ю і стиха постогнував крізь зуби. А Мах-сим вже не усміхався. Обличчя у нього скам’яніло, зробилося зовсім як людське, і він незмигними круглими очима, трохи відкривши рота, дивився на Гая.

- Рядовий Гаале, - надтріснутим голосом проказав пан ротмістр. - Е-е... Щось я хотів вам сказати... Почекайте, Зогу, залиште мені бодай ковток води...

 

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

 

Максим прокинувся й ураз відчув, що голова важка. У кімнаті було задушливо. Знов уночі зачинили вікно. Втім, і від одчиненого вікна користі мало - місто занадто близько, вдень видніється над ним нерухома бура шапка бридких випарів, вітер жене їх сюди, і не рятують ні відстань, ні п’ятий поверх, ні парк унизу. “Зараз би принаймні іонний душ, - подумав Максим, - та вискочити голяка в сад, та не в оцей паршивий, напівгнилий, сірий від гарива, а в наш, де-небудь під Гладбахом, на березі сріблистого Нірсу, та пробігти кругом озера кілометрів з п’ятнадцять що є духу, з усієї сили, та переплисти озеро, а потім хвилин з двадцять походити по дну, аби повправляти легені, полазити поміж слизьких підводних валунів...” Він підхопився, відчинив вікно, висунувся під мжичку, глибоко вдихнув сире повітря, закашлявся - у повітрі було повно зайвого, а дощові краплини залишали на язиці металевий присмак. По автостраді з шипінням і свистом проносилися авто. Унизу під вікном жовтіло мокре листя, на високому мурі щось блищало. По парку ходив чоловічок у мокрій накидці, згрібав докупи облетіле листя. За завісою дощу невиразно бовваніли цегляні будівлі якогось заводу на околиці. З двох високих труб, як завжди, ліниво соталися і хилилися до землі товсті струмені отруйного диму.

Задушливий світ. Неблагополучний, хворобливий світ. Увесь він якийсь незатишний і тоскний, як те казенне приміщення, де люди зі світлими ґудзиками і зіпсутими зубами раптом ні сіло ні впало заходилися лементувати, надсаджуючись до хрипу, і Гай, такий симпатичний, вродливий парубійко, цілком несподівано заходився товкти до крові рудобородого Зефа, а той навіть не опирався... Неблагополучний світ... Радіоактивна ріка, безглуздий залізний дракон, забруднене повітря і неохайні пасажири у незграбній триповерховій металевій коробці на колесах, що плюється навсібіч сизими чадними димами... І ще одна дика сцена - коли якісь брутальні люди довели реготом і жестами до сліз літню жінку, і ніхто за нею не обстав, у вагоні яблуку ніде впасти і всі відводять очі, і лише Гай раптом зірвався з місця, блідий від злості, а можливо, від страху, і щось крикнув їм, і вони пішли геть... Проте і сам Гай, вочевидь добра, симпатична людина, іноді раптом зовсім незрозуміло розлютовувався, заходжувався осатаніло сваритися з сусідами по купе, дивився звіром, а потім так само зненацька поринав у глибоку прострацію. І всі інші поводилися не краще. Годинами вони сиділи і лежали цілком мирно, стиха гомоніли, навіть усміхалися один до одного, і враз хто-небудь починав сварливо бурчати на сусіда, сусід нервово огризався, навколишні, замість заспокоїти їх, устрявали в суперечку, чвара ширшала, і от уже всі гримають одне на одного, погрожують, штовхаються, і хтось лізе через голови, розмахуючи кулаками, і когось тримають за барки, на повний голос плачуть малюки, їм роздратовано обривають вуха, а відтак усе поступово завмирає, всі вовком дивляться одне на одного, розмовляють знехотя, відвертаються... А іноді чвара перетворюється на щось украй неподобне: очі вилазять з орбіт, обличчя беруться червоними плямами, голоси підвищуються до нестямного вереску, і хтось істерично регоче, хтось співає, хтось молиться, здіймаючи над головою тремтячі руки... Божевільня...

Максим відійшов од вікна, пристояв посередині тісної кімнатки, розслабившись, відчуваючи апатію і душевну втому, потому примусив себе зібратися на силі і розім’явся трохи, використовуючи як снаряд громіздкий дерев’яний стілець. “Так і занепасти можна, - подумав він стурбовано. - Ще день-два я, мабуть, стерплю, а тоді доведеться дати драла, поникати трохи по лісах... У гори добре було б втекти - гори у них тут на вигляд гарні, дикі... Далеченько, щоправда, за ніч не обернешся... Як їх Гай називав? Зартак... Цікаво, це власне ім’я чи гори взагалі? Втім, які там гори, не до гір мені. Десять діб я тут, а нічого ще не зроблено...”

Він протиснувся в душову і кілька хвилин фиркав і розтирався під тужавим штучним дощиком, таким самим бридким, як природний, - дещо холоднішим, щоправда, - але жорстким, вапнистим.

Він обтерся продезинфікованим рушником і всім незадоволений: і цим каламутним ранком, і цим задушливим світом, і своїм безглуздим становищем, і занадто жирним сніданком, що його доведеться зараз з’їсти, - повернувся до кімнати, щоб застелити ліжко. Сніданок уже принесли - він парував і смердів на столі. Риба зачиняла вікно.

- Здрастуйте, - сказав їй Максим місцевою мовою. - Не треба. Вікно.

- Здрастуйте, - відповіла вона, клацаючи численними засувками. - Треба. Дощ. Погано.

- Рибо, - сказав Максим на лінкосі. Власне, її звали Нолу, одначе Максим із самого початку охрестив її Рибою за невиразність обличчя і незворушність.

Вона обернулася і подивилась на нього незмигними очима. Потому, уже вкотре, приставила палець до кінчика носа і зронила: “Жінка”, потім тицьнула в Максима пальцем: “Чоловік”, потім у бік остогидлого балахона, що висів на бильці стільця: “Одяг. Треба”. Не могла вона чомусь бачити чоловіка в самих шортах. Потрібно було їй, щоб чоловік закутувався з ніг до шиї.

Він заходився вдягатися, а вона застелила його ліжко, хоча Максим завжди говорив, що робитиме це сам, посунула на середину кімнати стіл, що його Максим завжди відсовував до стіни, рішуче відкрутила кран опалення, що його Максим завжди завертав до краю, і всі одноманітні Максимові “не треба” розбивалися об її не менш одноманітні “треба”.

Максим застебнув під шиєю на єдиного зламаного ґудзика балахон, підійшов до столу і поколупав сніданок двозубою виделкою. Відбувся звичний діалог:

- Не хочу. Не треба.

- Треба. їжа. Сніданок.

- Не хочу сніданок. Несмачно.

- Треба сніданок. Смачно.

- Рибо, - сказав їй Максим проникливо, - жорстока ви людина. Потрапили б ви до мене на Землю, я б ущент розбився, але знайшов би вам їжу до смаку.

- Не розумію, - сказала вона незворушно. - Що таке “риба”?

З огидою прожовуючи жирний шматок, Максим узяв папір і зобразив ляща анфас. Вона уважно вивчила малюнок і поклала до кишені халата. Всі малюнки, які робив Максим, вона забирала і кудись відносила. Максим малював багато, охоче і з задоволенням: у вільний час і ночами, коли не спалося, робити тут було зовсім нічого. Він малював тварин і людей, креслив таблиці й діаграми, відтворював анатомічні розрізи. Він зображав професора Мегу схожим на бегемота і бегемотів, схожих на професора Мегу; він викреслював універсальні таблиці лінкосу, схеми машин та діаграми історичних послідовностей; він переводив страшенно багато паперу, і все це щезало у кишені Риби без жодних видимих наслідків для процедури контакту. У професора Мегу, він же Бегемот, була своя метода, і він не збирався од неї відмовлятися.

Універсальна таблиця лінкосу, з вивчення якої мусив починатися будь-який контакт, Бегемота анітрохи не цікавила. Місцевій мові прибульця навчала тільки Риба, та й то лише для зручності спілкування, щоб зачиняв вікно і не вештався без балахона. Експерти до контакту не залучалися зовсім, Максимом займався Бегемот, і тільки Бегемот.

Щоправда, в його розпорядженні був доволі потужний засіб дослідження - ментоскопічна техніка, і Максим відсиджував у стендовому кріслі по чотирнадцять - шістнадцять годин на добу. До того ж ментоскоп у Бегемота був гарний. Він дозволяв досить глибоко проникати у спогади і відзначався дуже високою здатністю до розв’язання. Маючи таку машину, можна було, мабуть, обійтися і без знання мови. Але Бегемот використовував ментоскоп якось дивно. Свої ментограми він відмовлявся демонструвати категорично і навіть з деяким обуренням, а до Максимових ментограм ставився своєрідно. Максим спеціально розробив цілу програму спогадів, які мали дати аборигенам доволі повне уявлення про соціальне, економічне і культурне життя Землі. Проте ментограми такого роду не викликали у Бегемота ніякого ентузіазму. Бегемот кривив обличчя, мугикав, відходив, заходжувався телефонувати або, сівши до столу, починав нудотно гризти голову асистентові, часто повторюючи при цьому соковите слівце “масаракш”. Зате коли на екрані Максим висаджував у повітря крижану скелю, що причавила корабель, або скорчером трощив на шматки панцерного вовка, або відбирав експрес-лабораторію у велетенського дурного псевдоспрута, Бегемота було за вуха не відтягнути од ментоскопа. Він стиха повискував, радісно поплескував себе долонями по лисині й грізно горлав на знесиленого асистента, який стежив за записом зображення. Видовище хромосферного протуберанця породжувало у професора такий захват, ніби він ніколи в житті не бачив нічого подібного і дуже до вподоби йому були любовні сцени, що їх Максим запозичував переважно з кінофільмів спеціально для того, щоб дати аборигенам певне уявлення про емоціональне життя людства.

Таке безглузде ставлення до матеріалу наштовхувало Максима на сумні роздуми. Складалося враження, що Бегемот ніякий не професор, а звичайнісінький інженер-ментоскопіст, який готує матеріал для справжньої комісії з контактів, що з нею Максимові ще доведеться зустрітися, а коли це станеться - невідомо. Тоді виходило, що Бегемот - істота досить примітивна, на кшталт хлопчиська, якого у “Війні і мирі” цікавлять лише батальні сцени. Це ображало: Максим репрезентував Землю і - слово честі! - мав підстави розраховувати на серйознішого партнера з контакту.

Щоправда, можна було припустити, що цей світ розташований на перехресті невідомих міжзоряних трас і прибульці тут не в дивину. Настільки не в дивину, що заради кожного прибульця тут уже не збирають спеціальних авторитетних комісій, а просто викачують з нього найбільш ефектну інформацію і цим обмежуються. На користь такого припущення свідчила оперативність, з якою люди зі світлими ґудзиками, вочевидь не фахівці, розібралися в ситуації і без жодних ахів та охів направили прибульця точно за призначенням. А можливо, які-небудь негуманоїди, котрі побували тут раніше, залишили по собі настільки поганий спогад, що тепер аборигени ставляться до всього інопланетного з певною і виправданою недовірою, і тоді уся метушня, що її розводить навколо ментоскопа професор Бегемот, - лише видимість контакту, гайнування часу, поки певні високі інстанції вирішують його долю.

“Так чи інак, а справи мої кепські, - вирішив Максим, давлячись останнім шматком. - Треба швидше вчити мову, і тоді все з’ясується...”

- Добре, - сказала Риба і забрала в нього тарілку. - Ходімо.

Максим зітхнув і підвівся. Вони вийшли у коридор. Коридор був довгий, брудно-блакитний, праворуч і ліворуч тягнулися ряди зачинених дверей, точнісінько таких, як двері до Максимової кімнати. Максим ніколи тут нікого не зустрічав, але разів зо два чув за дверима якісь дивні, збуджені голоси. Можливо, там також утримувалися прибульці, які чекали вирішення своєї долі.

Риба крокувала попереду широким чоловічим кроком, пряма, як палиця, і Максимові зненацька стало дуже шкода її. Ця країна, схоже, ще не знала промисловості краси, і бідолашна Риба була полишена на саму себе. З цим рідким безбарвним волоссям, що стирчало з-під білої шапочки, з цими величезними лопатками, що випирали під халатом, з потворно худючими ногами абсолютно неможливо було, мабуть, відчувати себе на висоті - хіба що з інопланетними істотами, та й то з негуманоїдними. Асистент професора ставився до неї зневажливо, а Бегемот і зовсім її не помічав і звертався до неї не інакше як “И-и-и”, що, очевидно, відповідало у нього інтеркосмічному “Е-е-е”... Максим пригадав своє власне, бозна-яке до неї ставлення і відчув докори сумління. Він наздогнав її, погладив по кощавому плечу і сказав:

- Нолу молодець, хороша.

Вона звела до нього сухе обличчя і зробилася, як ніколи, схожою на здивованого ляща анфас. Потім відвела його руку, насупила ледь помітні брови і суворо проказала:

- Максим поганий. Чоловік. Жінка. Не треба. Максим засоромився і знову трохи відстав.

Так вони дісталися кінця коридора. Риба штовхнула двері, і вони опинилися у великій світлій кімнаті, яку Максим називав про себе приймальнею. Вікна тут були без смаку декоровані прямокутними ґратами з товстого залізного пруття, і високі, оббиті шкірою двері вели у лабораторію Бегемота, а біля дверей завжди чомусь сиділи двоє дуже високих, малорухливих аборигенів, які не відповідали на привітання і перебували начебто у постійному трансі.

Риба, як завжди, відразу пройшла до лабораторії, залишивши Максима у приймальні. Максим, як завжди, привітався; йому, як завжди, не відповіли. Двері в лабораторію лишилися прочиненими; звідтіля долинав гучний, роздратований голос Бегемота і дзвінке клацання ввімкненого ментоскопа. Максим підійшов до вікна, якийсь час дивився на туманний, мокрий краєвид, на лісисту рівнину, розсічену стрічкою автостради, на високу металеву башту, що ледь видніла в тумані, відтак занудьгував і, не чекаючи запрошення, зайшов у лабораторію.

Тут, як завше, приємно пахло озоном, мерехтіли дублюючі екрани, голомозий заморений асистент (ім’я мав таке, що його неможливо було запам’ятати, а прізвисько - Торшер) вдавав, ніби настроює апаратуру, і з цікавістю прислухався до чвари. У лабораторії мала місце чвара.

У кріслі Бегемота, за столом Бегемота, сидів незнайомець з квадратним обличчям, що помітно лущилося, і червоними набряклими очима. Бегемот стояв перед ним, розчепіривши ноги, впершись руками в боки і трохи пригнувшись. Він горлав. Шия у нього була сиза, лисина пломеніла західним пурпуром, з рота навсібіч летіла слина. Намагаючись не привертати до себе уваги, Максим тихенько пройшов до свого робочого місця і неголосно привітався з асистентом. Торшер - особа нервова, засмикана - пойнятий жахом відскочив і підсковзнувся на товстому кабелі. Максим ледве встиг підхопити його за плечі, і бідолашний Торшер обважнів, закотивши очі. Ні кровинки не зосталося в його обличчі. Дивна це була людина: він до судом боявся Максима. Звідкілясь нечутно вродилася Риба з відкоркованим флакончиком, який вона миттю піднесла до Торшерового носа. Торшер гикнув і ожив. Перше ніж він знову впав у небуття, Максим приставив його до залізної шафи і квапливо відійшов.

Він сів у стендове крісло і спостеріг, що незнайомець облишив слухати Бегемота й уважно роздивляється його, Максима. Максим привітно усміхнувся. Незнайомець злегенька нахилив голову. Нараз Бегемот з жахливим тріском гепнув кулаком по столу і схопився за телефонний апарат. Скориставшись паузою, незнайомець зронив кілька слів, з яких Максим розібрав лише “треба” і “не треба”, взяв зі столу аркуш цупкого блакитнуватого паперу з яскраво-зеленим краєчком і помахав ним у повітрі перед обличчям Бегемота. Бегемот досадливо відмахнувся і тої ж миті заходився гавкати в телефон. “Треба”, “не треба” і незрозуміле “масаракш” сипалися з нього як з рога достатку, і ще Максим уловив слово “вікно”. Все скінчилося тим, що Бегемот роздратовано пожбурив навушник, ще кілька разів гаркнув на незнайомця, заплювавши його з голови до ніг, і викотився, хряснувши дверима.

Тоді незнайомець обтер обличчя носовичком, підвівся з крісла, відкрив довгу пласку коробку, що лежала на підвіконні, і видобув з неї якийсь темний одяг.

- Ідіть сюди, - сказав він Максимові. - Вдягайтесь. Максим озирнувся на Рибу.

- Ідіть, - сказала Риба. - Вдягайтесь. Треба. Максим збагнув, що в його долі відбувається нарешті

довгожданий поворот, що десь хтось щось вирішив. Він забув про настанови Риби, миттю скинув потворний балахон і за допомогою незнайомця убрався в нові шати. Шати ці, на думку Максима, не відзначалися ні красою, ні зручністю, але вони були точні