РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Після інструктажу пан ротмістр Чачу наказав:
- Капрале Гаал, залиштесь. Решта вільні.
Коли інші командири секцій вийшли, низкою, в потилицю один одному, пан ротмістр якийсь час роздивлявся Гая, похитуючись на стільці і насвистуючи старовинну солдатську пісню “Вгамуйсь, матусю”. Пан ротмістр Чачу був зовсім не схожий на пана ротмістра Тоота. Він був опецькуватий, темнолиций, з чималенькою лисиною, він був значно старший від Тоота, в недалекому минулому - учасник восьми приморських інцидентів, володар Вогненного Хреста і трьох значків “За лють у вогні”; розповідали про його фантастичний двобій з білою субмариною, коли його машина дістала пряме влучення й загорілася, а він продовжував стріляти, поки не втратив свідомість від страшних опіків; говорили, що на тілі у нього немає живого місця, суціль чужа, пересаджена шкіра, а на лівій руці у нього бракувало трьох пальців. Він був прямий і брутальний, як справжній вояк, і, на відміну од стриманого ротмістра Тоота, ніколи не вважав за потрібне приховувати свій настрій ні від підлеглих, ні від начальства. Якщо він був веселий, уся бригада знала, що пан ротмістр Чачу нині веселий; але якщо вже він був не в гуморі і насвистував “Вгамуйсь, матусю”...
Гай дивився йому в очі статутним поглядом і впадав у відчай при думці, що йому якимсь невідомим поки що чином довелося засмутити і розгнівати цю незвичайну людину. Він квапливо перебирав у пам’яті свої власні провини і провини легіонерів своєї секції, але нічого не міг пригадати такого, що вже не було відсунуто недбалим рухом безпалої руки і хрипкуватим, буркотливим: “Гаразд, на те й Легіон. Плювати...”
Пан ротмістр облишив свистіти і похитуватися.
- Не люблю базікання і писанини, капрале, - сказав він. - Або ти рекомендуєш кандидата Сима, або ти його не рекомендуєш. Що саме?
- Так точно, рекомендую, пане ротмістр, - поквапливо сказав Гай. - Але...
- Без “але”, капрале! Рекомендуєш чи не рекомендуєш?
- Так точно, рекомендую.
- Тоді як я повинен розуміти оці два папірці? - Пан ротмістр нетерплячим рухом витягнув з нагрудної кишені складені папери і розгорнув їх на столі, притримуючи скаліченою рукою. - Читаю: “Рекомендую вищеозначеного Мака Сима як відданого і здібного...” Н-ну, це зрозуміло... “...для затвердження у високому званні кандидата в рядові Бойового Легіону”. А ось твоя друга цидулка, капрале: “...У зв’язку з вищевикладеним вважаю за свій обов’язок звернути увагу командування на необхідність ретельної перевірки означеного кандидата в рядові Бойового Легіону М. Сима”. Масаракш! Чого ж ти, врешті-решт, хочеш, капрале?
- Пане ротмістр! - схвильовано сказав Гай. - Але я справді у скрутному становищі! Я знаю кандидата Сима як здібного і відданого завданням Легіону громадянина. Я певен, що він принесе багато користі. Але, вважаючи, що у Легіоні місце лише винятково чистим...
- Авжеж, авжеж! - нетерпляче сказав пан ротмістр. - Коротше кажучи, от що, капрале. Один із цих папірців ти негайно забереш і порвеш. Треба ж думати. Я не можу з’явитися до бригадира з двома папірцями. Або так, або ні. Ми в Легіоні, а не на філософському факультеті, капрале! Дві хвилини на роздуми.
Пан ротмістр видобув із стола грубу теку зі справами і з огидою жбурнув її перед себе. Гай понуро глянув на годинник. Було страшенно важко зробити цей вибір. Ганебно і негідно для легіонера було приховати від командування своє недостатнє знання людини, навіть якщо мова йшла про Максима. Але з іншого боку, ганебно і негідно для легіонера було ухилятися од відповідальності, перекладаючи рішення на пана ротмістра, який бачив Максима лише двічі та й то у ротному шику. Ну, добре. Ще раз. За: гаряче і близько до серця сприйняв завдання Легіону; чисто - голки не підточиш - пройшов огляд у Департаменті громадського здоров’я; коли пан ротмістр Тоот і пан штаб-лікар Зогу направили його в якусь секретну установу, очевидно, для перевірки, перевірку цю витримав. (Щоправда, це свідчення самого Максима, документи він загубив, але як же інакше він міг опинитися не під наглядом?); зрештою, відважний, природжений боєць - власними силами розправився з бандою Щуролова, - симпатичний, простий у спілкуванні, добродушний, вповні безкорисливий. І взагалі людина незвичайних здібностей. Проти: абсолютно невідомо, хто він і звідки; про минуле своє або нічого не пам’ятає, або не хоче повідомляти... і в нього немає ніяких документів. Але чи ж так усе це підозріло? Уряд контролює лише кордони і центральний район. Дві третини території країни досі потопають в анархії, там голод, епідемія, народ звідтіля втікає, і всі без документів, а молоді навіть не знають, що таке документи. І скільки серед них хворих, таких, що утратили пам’ять, навіть виродків... Врешті-решт головне - що Максим не виродок...
- Ну, капрале? - спитав пан ротмістр.
- Так точно, пане ротмістр! - розпачливим голосом сказав Гай. - Дозвольте...
Він узяв свій рапорт з проханням перевірити Максима і повільно розірвав його.
- Пр-равильне рішення! - гаркнув пан ротмістр. - Молодець, легіонере! Папери, чорнила, перевірки... Усе перевірить бій! От коли ми сядемо в наші машини і вирушимо у зону атомних пасток, тоді ми відразу побачимо, хто наш, а хто - ні.
- Так точно, - без особливої впевненості сказав Гай, Він добре розумів старого вояка, але незгірше він бачив, що герой приморських інцидентів трохи помиляється. Бій, звісно, боєм, але і чистота чистотою. Втім, Максима це не стосується. Максим якраз чистий.
- Масаракш! - проказав пан ротмістр. - Департамент здоров’я його пропустив, а все інше - справа наша. - Вимовивши цю загадкову фразу, він сердито блимнув на Гая і додав: - Легіонер другові довіряє цілковито, а якщо не довіряє, значить, це не друг, гнати його утришия. Ти мене здивував, капрале. Ну гаразд, марш у свою секцію, часу залишилося обмаль... На операції я сам простежу за цим кандидатом.
Гай клацнув підборами і вийшов. За дверима він дозволив собі усміхнутися. Все-таки старий вовк не втримався і перебрав відповідальність на себе. Добре завжди залишається добрим. Тепер можна з чистою совістю вважати Максима своїм другом. Мака Сима. Справжнє його прізвище не вимовити. Чи то він його вигадав, поки марив, чи то справді він усе-таки родом з цих горців... Як там звали їхнього стародавнього царя?.. Заремчічакбешмусарайї...
Гай вийшов на плац і пошукав очима свою секцію. Невтомний Панді ганяв хлопців крізь горішнє вікно макета триповерхової будівлі. Хлопці змокли, і це було зле, бо до операції залишалася лише година.
- Від-ста-вити! - гукнув Гай іще здаля.
- Від-ставити! - загорлав Панді. - Шикуйсь!
Секція хутко вишикувалась. Панді скомандував:
- Струнко! - шиковим кроком підійшов до Гая і доповів: - Пане капрал, секція опановує подолання штурмового містечка.
- Станьте до шику, - наказав Гай, прагнучи інтонацією передати осуд, як це чудово вмів робити капрал Серембеш.
Він пройшовся перед шиком, заклавши руки за спину, вдивляючись у знайомі обличчя.
Сірі, блакитні й сині очі, сповнені готовності виконати будь-який наказ і тому трохи вирячені, стежили за кожним його рухом. Він відчув, наскільки вони близькі й любі йому, ці дванадцятеро здоровезних молодиків - шестеро дійсних рядових Легіону на правому фланзі і шестеро кандидатів у рядові на лівому, - всі у доладних чорних комбінезонах з надраєними ґудзиками, всі у блискучих чоботах з короткими халявами, всі у беретах, хвацько зсунутих на ліву брову... Ні, не всі. Посередині шику, на правому фланзі кандидатів, баштою височів кандидат Мак Сим, дуже зграбний молодик, мазун, хоч як прикро для командира мати мазунів, але... гм... Те, що у нього не вирячені його дивні коричневі очі, нехай, навчиться згодом. Але от... гм...
Гай підійшов до Максима і застебнув йому верхнього ґудзика. Відтак зіп’явся навшпиньки і поправив берет. Здається, все... Знову він у шику розтягнув рот аж до вух... Ну та нехай. Відвикне. Кандидат усе-таки, наймолодший у секції...
Щоб зберегти видимість справедливості, Гай поправив пряжку у Максимового сусіди, хоча потреби в тім не було. Потім він відступив на три кроки назад і скомандував “вільно”. Секція стала “вільно” - трохи відставила праву ногу і заклала руки за спину.
- Хлопці, - сказав Гай, - сьогодні ми у складі роти вирушаємо на регулярну операцію по знешкодженню агентури потенційного ворога. Операція провадиться за схемою тридцять три. Пани дійсні рядові, безперечно, пам’ятають свої обов’язки за цією схемою, панам же кандидатам, які забувають застібати ґудзики, я вважаю за доцільне нагадати. На секцію доводиться один під’їзд. Секція поділяється на чотири групи: три трійки і зовнішній резерв. Трійки у складі двох дійсних рядових і одного кандидата, не здіймаючи галасу, послідовно обходять квартири. У квартирі кожна трійка діє таким чином: кандидат охороняє парадний вхід, другий рядовий, ні на що не відволікаючись, займає чорний хід, старший здійснює огляд приміщень. Резерв із трьох кандидатів на чолі з командиром секції - в даному випадку зі мною - залишається внизу у під’їзді з завданням негайно надати допомогу тій трійці, яка її потребуватиме. Склад трійок і резерву вам відомий... Увага! - сказав він, відступаючи ще на крок. - На трійки і резерв розберись!
Відбулося коротке множинне посування. Секція розібралася. Ніхто не помилився місцем, ніхто не зчепився автоматами, ніхто не підсковзнувся і не загубив берета, як це траплялося на минулих заняттях. На правому фланзі резерву височів Максим і знов усміхався на повен рот. У Гая зненацька промайнула дика думка, що Максим дивиться на все це як на потішну гру. Це було, звісно, не так, тому що так це бути не могло. У всьому була винна, безперечно, ця безглузда усмішечка...
- Незле, - пробурчав Гай, наслідуючи капрала Серембеша, і прихильно позирнув на Панді: молодець старий, вимуштрував хлопців. - Увага! - сказав він. - Секція, шикуйсь!
Знову коротке множинне посування, чудове своєю чіткістю та бездоганністю, і знову секція стояла перед ним однією шерегою. Добре! Просто чудово! Навіть всередині усе якось холоне. Гай знову заклав руки за спину і пройшовся.
- Легіонери! - сказав він. - Ми - опора і єдина надія Вогненосних Творців. Тільки на нас вони можуть сміливо покластися у своїй великій справі. (Це була правда, найістинніша правда, і було в цьому зачарування і відчуженість.) Бойовий Легіон - це залізний кулак історії. Він закликаний змести всі перепони на нашому гордому шляху. Меч Бойового Легіону загартований у вогнях бойовиськ, він пече нам руки, і вистудити його можуть лише потоки ворожої крові Ворог хитрий. Він полохливий, але впертий. Вогненосні Творці наказали нам зламати цю підступну впертість, з корінням вирвати те, що тягне нас назад, до хаосу та анархії. Такий наш обов’язок, і ми щасливі виконувати його. Ми йдемо на численні жертви, ми позбавляємо заслуженого відпочинку чесного робітника, чесного чиновника, чесного крамаря і промисловця. Вони знають, чому ми змушені вдиратися в їхні домівки, і зустрічають нас як своїх кращих друзів, як своїх захисників. Пам’ятайте це і не дозволяйте собі захопитися, коли з благородним завзяттям виконуватимете своє завдання. Друг - це друг, а ворог - це ворог... Запитання є?
- Ні! - гаркнула секція у дванадцять горлянок.
- Стр-рунко! Тридцять хвилин на відпочинок і перевірку спорядження. Р-розійдись!
Секція кинулася врозтіч, а затим легіонери групами по двоє і по троє попрямували до казарми. Гай неквапом рушив слідом, відчуваючи приємну спустошеність. Максим чекав на нього осторонь, наперед усміхаючись.
- Давай пограємо в слова, - запропонував він.
Гай подумки застогнав. Осмикнути б його, осмикнути! Що може бути протиприроднішого, ніж кандидат, шмаркач, який за півгодини до початку операції лізе з панібратством до капрала!
- Зараз не час, - якомога сухіше сказав він.
- Ти хвилюєшся? - спитав Максим співчутливо.
Гай зупинився і звів очі до неба. Ну що робити, що робити? Виявляється, абсолютно неможливо повчати такого ось добродушного наївного велетня, та ще рятівника твоєї сестри, та ще - чого гріха таїти - людину, з усякого іншого погляду, крім шикового, набагато вищу від тебе самого... Гай роззирнувся і сказав прохально:
- Послухай, Маку, ти ставиш мене у незручне становище. Коли ми в казармі, я твій начальник, я наказую - ти підкоряєшся. Я тобі сто разів казав...
- Але ж я готовий підкорятися, наказуй! - заперечив Максим. - Я знаю, що таке дисципліна. Наказуй.
- Я вже наказав. Займись пригонкою спорядження.
- Ні, вибач мені, Гаю, ти наказав не так. Ти наказав відпочивати і приганяти спорядження. Ти забув? Спорядження я пригнав, тепер відпочиваю. Давай пограємо, я вигадав гарне слово...
- Маку, зрозумій: підлеглий має право звертатися до начальника, по-перше, тільки за встановленою формою, а по-друге, виключно у службових справах.
- Так, я пам’ятаю. Параграф дев’ятий... Але ж це під час служби. А зараз ми з тобою відпочиваємо...
- З чого ти взяв, що я відпочиваю? - спитав Гай. Вени стояли за макетом огорожі з колючим дротом, і тут їх, дякувати богу, ніхто не бачив: ніхто не бачить, як ця башта прихилилася плечем до огорожі і повсякчас поривається узяти свого капрала за ґудзик. - Я відпочиваю лише вдома, але навіть вдома я жодному підлеглому не дозволив би... Послухай, відпусти мого ґудзика і застебни свого...
Максим застебнувся і сказав:
- На службі - одне, вдома - інше. Навіщо?
- Давай не будемо про це говорити. Мені набридло повторювати тобі одне й те саме... До речі, коли ти кинеш усміхатися в шику?
- У статуті про це не сказано, - негайно відповів Максим. - А що стосується “повторювати одне й те саме”, то от що. Ти не ображайся, Гаю, я знаю: ти не говорець... не промовик...
- Хто?
- Ти не людина, яка вміє доладно говорити.
- Промовець?
- Промовець... Так, не промовець. Але все одно. Ти сьогодні звернувся до нас з промовою. Слова правильні, гарні. Одначе коли ти вдома говорив мені про завдання Легіону і про становище країни, це було дуже цікаво. Це було дуже по-твоєму. А тут ти всьоме говориш одне й те саме, і все не по-твоєму. Дуже правильно. Дуже однаково. Дуже нудно. Га? Не образився?
Гай не образився. Тобто якась холодна голочка кольнула його самолюбство: досі йому здавалося, що він говорить так само переконливо й гладенько, як капрал Серембеш чи навіть пан ротмістр Тоот. Проте, якщо подумати, капрал Серембеш і пан ротмістр також повторювали одне й те саме впродовж трьох років. І в цьому немає нічого дивного і тим більше ганебного - адже за три роки жодних суттєвих змін у внутрішньому і в зовнішньому становищі не сталося...
- А де це сказано у статуті, - спитав Гай, усміхаючись, - щоб підлеглий робив зауваження своєму начальникові?
- Там сказано протилежне, - із зітханням визнав Максим. - Як на мене, то це неправильно. Адже ти слухаєш мої поради, коли розв’язуєш задачі з балістики, і ти слухаєш мої зауваження, коли помиляєшся в обчисленнях.
- Це вдома! - проникливо сказав Гай. - Вдома усе можна.
- А коли на стрільбах ти неправильно вказуєш нам приціл? Погано врахував поправку на вітер. Га?
- Ні в якому разі, - твердо сказав Гай.
- Стріляти неправильно? - зчудувався Максим.
- Стріляти як наказано, - суворо сказав Гай. - За ці десять хвилин, Маку, ти набалакав діб на п’ятдесят карцеру. Розумієш?
- Ні, не розумію... А якщо в бою?
- Що - в бою?
- Ти вказуєш неправильний приціл. Га?
- Гм... - сказав Гай, який ще ніколи у бою не командував. Він раптом згадав, як капрал Бахту під час розвідки боєм заплутався у карті, загнав секцію під кинджальний вогонь сусідньої роти, сам там залишився і півсекції поклав, а ми ж знали, що він заплутався, одначе ніхто не зважився його поправити.
“Боже, - збагнув зненацька Гай, - таж нам і на думку не спало, що можна його поправити” А от Максим цього не розуміє і навіть не те що не розуміє - розуміти тут нічого, - а навіть не визнає. Скільки разів уже так було: бере самоочевидну річ і відкидає її, і ніяк його не переконаєш, і навіть навпаки - сам починаєш сумніватися, голова йде обертом, і впадаєш у цілковите очманіння... Ні, він усе-таки не рядова людина... рідкісна, небувала людина... Мову опанував за місяць. Грамоту упорав за два дні. Ще за два дні перечитав усе, що я маю. Математику і механіку знає краще від панів викладачів, а в нас на курсах викладають справжні фахівці. Чи узяти, для прикладу, дядечка Каана...”
Останнім часом старий усі свої монологи за столом звертав виключно до Максима. Більше того, він не раз уже давав зрозуміти, що Максим, схоже, єдина людина, яка у наш час виявляє такі здібності й таку цікавість до викопних тварин. Він малював Максимові на папірці якихось жахливих звірів, і Максим малював йому на папірці якихось іще жахливіших звірів, і вони сперечалися, який із цих звірів давніший, і хто від кого походить, і чому це сталося; в хід ішли наукові книжки з дядечкової бібліотеки, і все одно бувало, що Максим не давав старому рота відкрити, причому Гай з Радою не розуміли жодного слова з того, що говорилося, а дядечко то кричав до хрипоти, то шматував малюнки і топтав їх ногами, обзивав Максима невігласом, гіршим від дурня Шапшу, то раптом заходжувався люто чухати обома руками обрідне сиве волосся на потилиці й мурмотів з приголомшеною усмішкою: “Сміливо, масаракш, сміливо... Ви маєте фантазію, молодий чоловіче!” Особливо запам’ятався Гаю один вечір, коли старигана громом вдарила заява Максима, буцімто деякі з цих викопних тварин пересувалися на задніх кінцівках, заява ця, певно, дуже просто і природно розв’язувала якусь давню наукову суперечку...
Математику він знає, механіку він знає, військову хімію він знає блискуче, палеонтологію - боже, ну кому в наш час відома палеонтологія! - палеонтологію він також знає... Малює, як художник, співає, як артист... і добрий, неприродно добрий. Розігнав і перебив бандитів, один - вісьмох, голіруч, інший би на його місці козирився, на всіх попльовував, а він мучився, ночей не спав, карався, коли його хвалили та дякували, а відтак одного разу розлютувався: увесь побілів і крикнув, що це нечесно - хвалити за вбивство... Боже, це ж яка проблема була - умовити його до Легіону! Все розуміє, з усім згоден, хоче, але ж там, каже, доведеться стріляти. В людей. Я йому кажу: у виродків, а не в людей, у потолоч, гіршу від бандитів... Домовились, дякувати богу, що попервах, поки не звикне, буде просто роззброювати... І смішно, і страшно якось. Ні, недаремно він постійно пробовкується, нібито прийшов з іншого світу. Знаю я цей світ. Навіть книжка про це є у дядечка - “Туманна Країна Зартак”. Лежить, мовляв, в Алебастрових горах долина Зартак, де живуть щасливі люди... З опису всі вони там такі, як Максим. І ось яка дивовижа: кали хто-небудь із них залишить свою долину, то вмить забуває, звідкіля він родом і що з ним було раніше, пам’ятає лише, що з іншого світу... Дядечко, щоправда, каже, що ніякої такої долини немає, все це вигадка, є тільки хребет Зартак, а потім, каже, за тієї війни довбонули по цьому хребту супербомбами, отож у горців там на все життя памороки забило...
- Ти чого мовчиш? - спитав Максим. - Ти про мене думаєш?
Гай відвів очі.
- Ти от що... - сказав він. - Я тебе тільки про одне прошу: в інтересах дисципліни ніколи не подавай виду, що ти більше від мене знаєш. Дивись, як поводяться інші, і поводься точнісінько так само.
- Я стараюсь, - сумно сказав Максим. Він подумав трохи і додав: - Важко звикнути. У нас все це не так.
- А як твоя рана? - спитав Гай, аби змінити тему.
- Мої рани гояться швидко, - неуважно сказав Максим. - Послухай, Гаю, давай після операції поїдемо прямо додому. Ну чого ти так дивишся? Я дуже скучив за Радою. А ти ні? Хлопців ми відвеземо у казарму, а потім вантажівкою поїдемо додому. Водія відпустимо...
Гай набрав у груди щонайбільше повітря, але тут сріблястий ящик гучномовця на стовпі майже над їхніми головами загарчав, і голос чергового по бригаді скомандував:
- Шоста рото, виходь шикуватися на плац! Увага, шоста рото...
І Гай лише гаркнув:
- Кандидате Сим! Припинити розмови, марш на шикування! - Максим шарпнувся, однак Гай спіймав його за ствол автомата. - Я тебе дуже прошу... - сказав він. - Як усі! Тримайся, як усі! Сьогодні сам ротмістр буде за тобою спостерігати...
За три хвилини рота вишикувалася. Вже посутеніло, над плацом спалахнули прожектори. Позаду шику м’яко вуркотали двигуни вантажівок. Як завжди перед операцією, пан бригадир у супроводі пана ротмістра Чачу мовчки обійшов шик, роздивляючись кожного легіонера. Він був спокійний. Очі у нього були прищулені, кутики вуст привітно підтиснуті. Потім, так нічого і не сказавши, він кивнув панові ротмістру і пішов геть. Пан ротмістр, перевалюючись і помахуючи скаліченою рукою, вийшов перед шиком і обернув до легіонерів своє темне, майже чорче обличчя.
- Легіонери! - каркнув він голосом, від якого в Гая побігли мурашки по шкірі. - Маємо роботу. Виконаємо її належно... Увага, рото! По машинах! Капрале Гаал, до мене!
Коли Гай підбіг і виструнчився перед ним, пан ротмістр проказав неголосно:
- У вашої секції спеціальне завдання. Після прибуття на місце з машини не виходити. Командуватиму я сам.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
У вантажівки були нікудишні амортизатори, і це дуже відчувалося на нікудишній бруківці. Кандидат Максим, затиснувши автомат межи колін, турботливо притримував Гая за пасок: капралові, який так побивається за свій авторитет, не личить майоріти над лавицями, наче якомусь там кандидатові Зойзі. Гай не заперечував, а можливо, він і не помічав запопадливості свого підлеглого. Після розмови з ротмістром Гай був чимсь дуже стурбований, і Максим радів, що за розкладом їм доведеться бути разом і він зможе допомогти, якщо в тому виникне потреба.
Вантажівки проминули Центральний театр, тривалий час котилися вздовж смердючого Імператорського каналу, потім звернули по довгій, безлюдній о цій порі Чоботарській вулиці й почали роз’їжджати кривими провулочками якогось передмістя, де Максим ніколи ще не бував. А побував він останнім часом у багатьох місцях і вивчив місто грунтовно, по-господарськи. Він узагалі багато дізнався за ці сорок з лишком днів і розібрався нарешті в становищі. Становище виявилося куди менш утішливим і химернішим, ніж він гадав.
Він іще скнів над граматкою, коли Гай причепився до нього з запитанням, звідки він, Максим, узявся. Малюнки не допомагали: Гай сприймав їх з якоюсь дивною усмішкою і продовжував повторювати одне й те саме запитання: “Звідки ти?” Тоді Максим у роздратуванні тицьнув пальцем у стелю і сказав: “З неба”. На його подив, Гай визнав пояснення цілком природним і заходився із запитальною інтонацією чесати якимись словами, які попервах видалися Максимові назвами планет місцевої системи. Проте Гай розгорнув карту світу у меркаторській проекції, і відразу з’ясувалося, що це зовсім не назви планет, а назви країн-антиподів. Максим стенув плечима, виголосив усі відомі йому вирази заперечення і почав вивчати карту, отож розмова на цьому тимчасово урвалася.
Увечері днів за два Максим і Рада дивилися телевізор. Йшла якась дуже дивна передача, щось на кшталт кінофільму без початку і кінця, без визначеного сюжету, з незліченною кількістю дійових осіб - доволі моторошних осіб, які поводилися доволі дико, з точки зору будь-якого гуманоїда. Рада дивилася з цікавістю, скрикувала, хапала Максима за рукав, двічі розплакалася, а Максим невдовзі занудьгував і навіть було задрімав під хмурно-загрозливу музику, коли раптом на екрані промайнуло щось знайоме. Він навіть очі протер. На екрані була Пандора, понурий тахорг сурганився крізь джунглі, чавлячи дерева, і раптом з’явився Петер з ваблячим пищиком у руках; дуже зосереджений і серйозний, він задкував, перечепився об корч і беркицьнувся спиною прямо у болото. З величезним подивом Максим упізнав власну ментограму, а потому ще одну і ще, але не було ніяких коментарів, грала та сама музика, і Пандора щезла, поступившись місцем сліпому худому чолов’язі, який повз по стелі, густо поснованій порохнявим павутинням. “Що це?” - спитав Максим, тицяючи в екран. “Передача, - нетерпеливо сказала Рада. - Цікаво. Дивись”. Він так і не добився толку, і до голови йому запала думка про десятки різноманітних прибульців, які сумлінно згадують свої світи. Але він швидко відкинув цю думку: світи були занадто страшні й одноманітні. Глухі задушливі кімнатки, нескінченні коридори, захаращені меблями, що зненацька проростали велетенськими колючками; спіральні сходи, що угвинчувалися в непрозірний морок вузьких колодязів; заґратовані підвали, де зглуха кублилися тіла, поміж яких виднілися хворобливо-нерухомі лиця, наче на картинах Ієроніма Босха, - усе це більше скидалося на маячну фантазію, ніж на реальні світи. На тлі цих видінь Максимові ментограми яскраво сяяли реалізмом, що переходив завдяки властивому йому темпераментові у романтичний натуралізм. Такі передачі повторювалися майже щодня, називалися вони “Чарівна подорож”, але Максим так до кінця і не второпав, у чому тут сіль. У відповідь на його запитання Гай і Рада розгублено стенали плечима і говорили: “Передача. Щоб було цікаво. Чарівна подорож. Казка. Ти дивись, дивись! Буває смішно, буває страшно”. І у Максима зародилися якнайсерйозніші сумніви в тому, що метою досліджень професора Бегемота був контакт і що взагалі ці дослідження були дослідженнями.
Цей інтуїтивний висновок побічно підтвердився ще десятьма днями пізніше, коли Гай витримав конкурс до заочної школи претендентів на перше офіцерське звання і заповзявся зубрити математику та механіку. Схеми і формули з елементарного курсу балістики здивували Максима. Він причепився до Гая; Гай спершу не зрозумів, відтак, поблажливо усміхаючись, пояснив йому космографію свого світу. І тоді” з’ясувалося, що його населений острів не куля, не геоїд і, взагалі, не планета.
Населений острів був світом, єдиним світом у Всесвіті. Під ногами аборигенів була тверда поверхня Сфери Світу. Над головами аборигенів перебувала велетенська, але скінченного об’єму газова куля невідомого поки що складу і з не до кінця зрозумілими фізичними властивостями. Існувала теорія про те, нібито густина газу швидко наростає до центра газового пухиря, і там відбуваються якісь таємничі процеси, що викликають регулярну зміну яскравості так званого Світового Світла, зумовлюють зміну дня і ночі. Крім короткоперіодичних, добових змін стану Світового Світла, існували довгоперіодичні, що породжували серйозні коливання температури і зміну пір року. Сила ваги була спрямована від центра Сфери Світу перпендикулярно до її поверхні. Коротше кажучи, населений острів існував на внутрішній поверхні велетенського пухиря у нескінченній твердіні, що виповнювала решту Всесвіту.
Максим цілковито очманів від несподіванки і почав було сперечатися, однак дуже швидко виявилося, що вони з Гаєм розмовляють різними мовами, що порозумітися їм набагато важче, ніж переконаному коперніканцю зрозуміти переконаного послідовника Птолемея. А пояснювалося все дивовижними властивостями атмосфери цієї планети. По-перше, незвичайно сильна рефракція надмірно задирала виднокрай і споконвіку навіювала аборигенам, що їхня земля не пласка і вже принаймні не опукла - вона увігнута. “Станьте на морському березі, - рекомендували шкільні підручники, - і простежте за рухом корабля, що відійшов од пристані. Спершу він рухатиметься начебто по площині, але що більше він буде віддалятися, тим вище здійматиметься, поки не сховається в атмосферній імлі, яка затуляє решту Світу”. По-друге, атмосфера ця була вельми щільна і фосфорилася вдень і вночі, отож ніхто ніколи тут не бачив зоряного неба, а випадки спостереження сонця були записані у хроніках і служили основою для незліченних спроб створити теорію Світового Світла.
Максим збагнув, що перебуває у велетенській пастці, що контакт зробиться можливим лише тоді, коли йому вдасться буквально вивернути навиворіт природні уявлення, котрі складалися впродовж тисячоліть. Мабуть, це вже намагалися тут зробити, якщо зважити на поширений проклін “масаракш”, що дослівно означав “світ навиворіт”; окрім того, Гай розповів про суто абстрактну математичну теорію, яка розглядала Світ інакше. Теорія ця виникла ще в стародавні часи, переслідувалася колись офіційною релігією, мала своїх мучеників, одержала математичну стрункість у працях геніальних математиків минулого століття, але так і залишилася суто абстрактною, хоча, як і більшість абстрактних теорій, знайшла собі нарешті практичне застосування - зовсім недавно, коли були створені наддалекобійні снаряди.
Після того, як Максим обміркував та порівняв усе йому відоме, він збагнув, по-перше, що ввесь цей час мав тут вигляд божевільного і що недаремно його ментограми включені до шизоїдної “Чарівної подорожі”. По-друге, він зрозумів, що до пори до часу мусить мовчати про своє чужопланетне походження, якщо не хоче повернутися до Бегемота. Це означало, що населений острів не прийде йому на допомогу, що розраховувати він може тільки на себе, що спорудження нуль-передавача відкладається на невизначений час, а сам він застряв тут, здається, надовго і, можливо, - масаракш! - назавжди. Безнадійність ситуації мало не звалила його з ніг, але він зціпив зуби і примусив себе міркувати суто логічно. Матері доведеться пережити тяжкі часи. їй буде без міри зле, і вже сама ця думка відбиває будь-яку охоту міркувати логічно. “Хай йому грець, цьому нездарному замкненому світові!.. Проте у мене є лише два виходи: або тужити за неможливим і безсило гризти лікті, або зібратися на силі й чекати. По-справжньому жити, як я хотів жити завжди, - любити друзів, домагатися мети, битися, перемагати, зазнавати поразки, діставати по носі, давати здачі - все, що завгодно, тільки не заламувати у відчаї руки...” Він припинив розмови про будову Всесвіту і заходився розпитувати Гая про історію та соціальний устрій населеного острова.
З історією справи були кепські. Гай мав з неї лише уривчасті відомості, і серйозних книжок у нього не було. У міській бібліотеці серйозних книжок також не виявилося. Але можна було зрозуміти, що країна, де знайшов притулок Максим, була раніше значно більшою і володіла величезною кількістю заморських колоній, через які врешті-решт і спалахнула руїнницька війна з нині вже забутими сусідніми державами. Війна ця охопила увесь світ, загинули мільйони і мільйони, були зруйновані тисячі міст, десятки малих і великих держав виявилися зметеними з лиця землі, у світі і в країні запанував хаос. Настали дні жорстокого голоду та епідемій. Спроби народних повстань купка експлуататорів придушувала ядерними снарядами. Країна і світ йшли до загибелі. Становище врятували Вогненосні Творці. Схоже, це була анонімна група молодих офіцерів Генерального штабу, які одного чудового дня, маючи у своєму розпорядженні лише дві дивізії, страшенно невдоволені тим, що їх направляють в атомну м’ясорубку, організували путч і захопили владу. Відтоді становище значною мірою стабілізувалося, і війна ущухла якось сама собою, хоча миру ніхто ні з ким не укладав.
Максим розумів, що політичний устрій країни далеко не ідеальний. Проте очевидно було, що популярність Вогненосних Творців надзвичайно велика, до того ж в усіх прошарках суспільства. Економічна основа цієї популярності залишалася для Максима незрозумілою, але річ була, певно, в тім, що військова верхівка зуміла приборкати апетити промисловців, чим завоювала популярність у робітників, і впокорила робітників, чим завоювала популярність у промисловців. Утім, це були самі лише здогади. Гаю, наприклад, така постановка питання взагалі здавалася дивоглядною: такого поняття, як “клас”, для нього не існувало, і суперечливостей між соціальними групами він уявити собі не міг...
Зовнішнє становище країни залишалося вкрай напруженим, На півночі від неї лежали дві великі держави - Хонті і Пандея, - колишні чи то провінції, чи то колонії. Про ці країни ніхто нічого не знав, але було відомо, що обидві країни виношують найагресивніші наміри, безперервно засилають диверсантів та шпигунів, організовують інциденти на кордонах і готують війну. Мети цієї війни Гай не розумів, та він ніколи і не ставив перед собою такого запитання. На півночі були вороги, з агентурою він бився на смерть, і цього йому було цілком досить.
На півдні, за прикордонними лісами, була випалена ядерними вибухами пустеля, що утворилася на місці цілої групи країн, які брали у військових діях найбільш активну участь. Про те, що відбувається на цих мільйонах квадратних кілометрів, також не було відомо нічого, та це нікого й не цікавило. Південні кордони зазнавали безперервних атак колосальних орд напівдикунів-виродків, якими кишіли ліси за рікою Блакитна Змія. Проблема південних кордонів вважалася чи не найголовнішою. Там було дуже важко, і саме там концентрувалися добірні частини Бойового Легіону. Гай прослужив у цих частинах три роки і розповідав неймовірні речі.
Південніше пустелі, на другому краю єдиного материка планети, також могли вціліти якісь держави,, але вони не подавали про себе звістки. Зате постійно і неприємно подавала про себе звістку так звана Острівна Імперія, що розташувалася на трьох великих архіпелагах антарктичної зони. Світовий Океан належав їй. Радіоактивні води борознив величезний флот підводних човнів, визивно пофарбованих у сніжно-білий колір, оснащених найновішою винищувальною технікою, з бандами спеціально вимуштруваних горлорізів на борту. Моторошні, як привиди, білі субмарини тримали у страшній напрузі прибережні райони, учиняючи неспровоковані обстріли та висаджуючи піратські десанти. Цій білій загрозі також протистояв Легіон.
Картина всесвітнього хаосу і руйнувань тяжко вразила Максима. Перед ним була планета-могильник, планета, на якій ледве-ледве жевріло розумне життя, і це життя готове було остаточно загасити себе будь-якої миті.
Максим слухав Раду, її спокійні і страшні розповіді про те, як мати одержала звістку про батькову смерть (батько, лікар-епідеміолог, відмовився покинути заражений район, а держава в ті роки не мала ні часу, ні можливостей боротися з епідемією регулярними засобами, і на район просто скинули бомбу); про те, як після смерті матері вона, Рада, щоб прогодувати маленького Гая і вкрай безпорадного дядечка Каана, по вісімнадцять годин на добу працювала посудницею на пересильному пункті, затим прибиральницею у розкішному кублі для спекулянтів, потім виступала у “жіночих гонах з тоталізатором”, згодом сиділа в тюрмі, щоправда, недовго, але залишилася без роботи і впродовж кількох місяців жебрала...
Максим слухав розповідь дядечка Каана, у минулому відомого вченого, про те, як першого ж року війни розігнали Академію наук, сформували його Імператорської Величності Академії батальйон; як під час голоду збожеволів і повісився творець еволюційної теорії; як варили юшку з коників і бур’янів; як голодний натовп розтрощив зоологічний музей і захопив у їжу заспиртовані препарати...
Максим слухав Гая, його немудрі розповіді про будівництво башт протибалістичного захисту, як ночами людожери підкрадаються до будівельних майданчиків і викрадають виховуваних та легіонерів з охорони; як у темряві нечутними привидами нападають нещадні упирі, напівлюди, напівзвірі, напівсобаки; слухав його екзальтовану хвалу системі ПБЗ, яка створювалася ціною неймовірних втрат в останні роки війни, яка, по суті, і припинила військові дії, захистивши країну з повітря, яка і тепер - єдина гарантія безпеки від агресії з півночі... А ці мерзотники учиняють напади на башти - продажні шкури, убивці жінок і дітей, куплені за брудні гроші Хонті й Пандеї, виродки, нікчеми, гірші від усякого Щуролова... Нервове обличчя Гая викривлялося ненавистю. “Тут найголовніше, - говорив він і постукував кулаком по столу, - і тому я пішов до Легіону, не на завод, не в поле, не в контору - до Бойового Легіону, який тепер рятує все...”
Максим слухав жадібно, як страшну, неможливу казку, тим більш страшну і неможливу, що все це було насправді, що багато що і багато що з цього продовжувало існувати, а найстрашніше і найнеможливіше з цього могло повторитися будь-якої хвилини. Смішно і соромно було після цього думати про власні незлагоди, іграшковими зробилися його власні проблеми - якийсь там контакт, нуль-передавач, ламання рук...
Вантажівки круто звернули у нешироку вулицю з багатоповерховими цегляними будинками, і Панді сказав: “Приїхали”. Перехожі на хіднику сахнулися до стін, затуляючись від світла фар. Вантажівка зупинилася, над кабіною висунулася довга телескопічна антена.
- Виходь! - в один голос гаркнули командири другої та третьої секцій, і легіонери посипалися через борти.
- Першій секції залишитися на місці! - скомандував Гай.
Панді і Максим, які було підхопилися, знову сіли.
- На трійки розберись! - горлали капрали на хіднику. - Друга секція, вперед! Третя секція, за мною! Вперед марш!
Прогупотіли підковані чоботи, хтось палко вереснув:
- Панове! Бойовий Легіон!
- Хай живе Бойовий Легіон!
- Ура! - закричали бліді люди, які тиснулися до стін, щоб не заважати. Ці перехожі ніби чекали тут легіонерів і тепер, дочекавшись, раділи їм, як найкращим друзям.
Кандидат Зойза, зовсім іще хлопчисько, довгий, мов жердина, з білястим пухом на щоках, штурхнув Максима гострим ліктем у правий бік і радісно підморгнув. Максим осміхнувся у відповідь. Секції вже зникли у під’їздах; біля дверей стояли тільки капрали, стояли твердо, надійно, із застиглими обличчями під беретами набакир. Хряпнули дверцята кабіни, і голос ротмістра Чачу прокаркав:
- Перша секція, виходь, шикуйся!
Максим одним стрибком перескочив через борт. Коли секція вишикувалася, ротмістр порухом руки зупинив Гая, котрий кинувся було з рапортом, підійшов до шику впритул і скомандував:
- Надіти каски!
Дійсні рядові ніби чекали на цю команду, а кандидати трохи забарилися. Ротмістр, нетерпляче постукуючи підбором, дочекався, поки Зойза впорається з підборідним ремнем, і скомандував “направо” та “бігом вперед”. Він сам побіг спереду, незграбно-спритний, дужо відмахуючи скаліченою рукою, ведучи секцію під темну арку у двір, вузький і похмурий, як колодязь, звернув під іншу арку, таку ж похмуру та смердючу, і зупинився перед облупленими дверима під тьмяною лампочкою.
- Увага! - каркнув він. - Перша трійка і кандидат Сим підуть зі мною. Решта залишиться тут. Капрале Гаал, за свистком трійку до мене нагору, на четвертий поверх. Нікого не випускати, брати живими, стріляти лише у крайньому випадку. Перша трійка і кандидат Сим, за мною!
Він штовхнув облуплені двері і щез. Максим, випередивши Панді, кинувся слідом. За дверима виявилися круті камінні сходи з залізним поруччям, вузькі, тьмяно освітлені. Ротмістр прудко, через три сходинки, біг нагору. Максим наздогнав його і завважив у його руці пістолет. Тоді Максим на бігу зняв з шиї автомат; на секунду його занудило від думки, що зараз, можливо, доведеться стріляти в людей, але він прогнав цю думку - це були не люди, це були тварини, гірші від вусатого Щуролова, гірші від плямистих мавп. Мерзенне болото під ногами, каламутне світло, захаркані стіни підтверджували і підтверджували це відчуття.
Другий поверх. Кухонні аромати, у шпарині прочинених дверей перепуджене баб’яче лице. З нявкотом вихоплюється з-під ніг знавісніла кішка. Третій поверх. Якийсь йолоп залишив на середині площадки відро з помиями. Ротмістр звалює відро, помиї летять у проліт. “Масаракш!..” - гарчить знизу Панді. Хлопець і дівчина, обійнявшись, притиснулися в темному кутку, обличчя у них злякано-радісні. “Геть, униз!” - каркає на бігу ротмістр. Четвертий поверх. Неоковирні коричневі двері з облізлою олійною фарбою, подряпана бляшана дощечка з написом “Гоббі, зубний лікар. Прийом будь-якої пори”. За дверима хтось протягло кричить. Ротмістр зупиняється і хрипить: “Замок!” По його чорному обличчю котиться піт. Максим не розуміє. Панді відштовхує його, приставляє дуло автомата до дверей нижче ручки і дає чергу. Сипляться іскри, летять куски дерева, і тої ж миті, ніби у відповідь, за дверима глухо, крізь протяглий крик, бахкають постріли, знову з хрускотом летять тріски, щось гаряче, туге з огидливим вищанням проноситься у Максима над головою. Ротмістр розчахує двері - там темно, жовті спалахи пострілів висвітлюють клуби диму. “За мною!” - хрипить ротмістр і пірнає головою вперед назустріч спалахам. Максим і Панді кидаються слідом за ним; двері вузькі, притиснутий Панді коротко скімлить. Коридор, задуха, пороховий дим. Загроза зліва. Максим викидає руку, ловить гарячий ствол, шарпає зброю від себе і вгору. Тихо, але страхітливо виразно хрускають чиїсь викручені суглоби, велике м’яке тіло заклякає у безвладному падінні. Попереду, в диму, ротмістр каркає: “Не стріляти! Брати живцем!” Максим кидає автомат і удирається до великої освітленої кімнати. Тут безліч книжок і картин, і стріляти тут нема в кого. На підлозі корчаться двоє чоловіків. Один з них без угаву кричить, вже захрип, але продовжує кричати. У кріслі, відкинувши голову, лежить зомліла жінка - біла, аж прозора. Кімната переповнена болем. Ротмістр стоїть над крикуном і озирається, запихаючи пістолет у кобуру. Відчутно штовхнувши Максима, до кімнати увалюється Панді, за ним легіонери волочать важке тіло того, хто стріляв. Кандидат Зойза, мокрий і схвильований, без усмішки простягує Максимові кинутий автомат. Ротмістр повертає до них своє страшне чорне обличчя. “А де ще один?” - каркає він, і тої ж миті падає синя портьєра, з підвіконня важко сплигує довготелесий худий чолов’яга у білому заплямованому халаті. Він, як сліпий, суне на ротмістра, повільно здіймаючи два величезних пістолети на рівень скляних від болю очей. “Ай!” - кричить Зойза...
Максим стояв боком, і в нього не залишалося часу, щоб повернутися. Він стрибнув щосили, проте чолов’яга усе-таки встиг один раз натиснути на спускові гачки. Максимові обпалило обличчя, пороховий гар забив рот, а пальці його вже зімкнулися на зап’ястках білого халата, і пістолети зі стукотом впали на підлогу. Чолов’яга опустився на коліна, похилив голову і, коли Максим відпустив його, м’яко впав долілиць.
- Ну-ну-ну, - сказав ротмістр із незрозумілою інтонацією. - Кладіть і цього сюди, - наказав він Панді. - А ти, - сказав він блідому і мокрому Зойзі, - біжи вниз і сповісти командирів секцій, де я перебуваю. Нехай повідомлять, як у них справи. (Зойза клацнув підборами і кинувся до дверей.) До речі! Перекажи Гаалу, нехай піднімається сюди... Замовкни, нікчемо! - гаркнув він на чолов’ягу і злегенька копнув його носком чобота у бік. - Ет, марна справа. Хирява погань, сміття... Обшукати! - наказав він Панді. - І покладіть їх усіх в ряд. Отут, на підлозі. І цю також, а то розсілася в єдиному кріслі.,.
Максим підійшов до жінки, обережно підняв її і переніс на ліжко. У нього було тривожно на душі. Не цього він чекав. Тепер він і сам не знав, чого чекав - жовтих, вискалених од ненависті іклів, злобного виття, лютої сутички не на життя, а на смерть?.. Йому не було з чим порівняти свої відчуття, але він чомусь згадав, як одного разу підстрілив тахорга і як ця величезна, грізна з виду і нещадна, за чутками, тварина, провалившись з перебитим хребтом у глибочезну яму, тихо, жалісливо плакала і щось бурмотіла у смертельній тузі, майже розбірливо...
- Кандидате Сим! - гаркнув ротмістр. - Я наказав - на підлогу!
Він дивився на Максима своїми моторошними прозорими очима, губи йому ніби зсудомило, і Максим збагнув: не йому судити тут і визначати, що правильно і що неправильно. Він іще чужинець, він іще не знає їхньої ненависті і їхньої любові... Він підняв жінку і поклав її поруч з гладким чолов’ягою, який стріляв у коридорі. Панді і другий легіонер, сопучи, старанно вивертали кишені заарештованих. А заарештовані були непритомні. Усі п’ятеро.
Ротмістр всівся у крісло, кинув на стіл кашкета, закурив і пальцем поманив до себе Максима. Максим підійшов, хвацько клацнув підборами.
- Чому кинув автомат? - неголосно спитав ротмістр.
- Ви наказали не стріляти.
- Пане ротмістр.
- Так точно. Ви наказали не стріляти, пане ротмістр. Ротмістр, прищулившись, пускав дим у стелю.
- Отже, якби я наказав не розмовляти, ти б відкусив собі язика?
Максим змовчав. Розмова йому не подобалася, але він добре пам’ятав настанови Гая.
- Хто батько? - спитав ротмістр.
- Вчений, пане ротмістр.
- Живий?
- Так точно, пане ротмістр.
Ротмістр вийняв з рота сигарету і подивився на Максима.
- Де він?
Максим збагнув, що бовкнув зайве. Треба було викручуватися.
- Не знаю, пане ротмістр. Точніше, не пам’ятаю.
- Але те, що він вчений, ти пам’ятаєш... А що ти ще пам’ятаєш?
- Не знаю, пане ротмістр. Пам’ятаю багато що, проте капрал Гаал вважає, що це несправжня пам’ять.
У коридорі пролунали квапливі кроки, до кімнати зайшов Гай і виструнчився перед ротмістром.
- Займись цими напівтрупами, капрале, - сказав ротмістр. - Наручників вистачить?
Гай зиркнув через плече на заарештованих.
- З вашого дозволу, пане ротмістр, одну пару доведеться взяти у другій секції.
- Дій.
Гай вибіг, а у коридорі вже знову гупали чоботи, з’явилися командири секцій і доповіли, що операція здійснюється успішно, двоє підозрілих уже схоплені, пожильці, як завжди, надають активну допомогу. Ротмістр наказав їм поквапитися, а після закінчення передати до штабу парольне слово “Тамба”. Коли командири секцій вийшли, він закурив нову сигарету і якийсь час мовчав, дивлячись, як легіонери знімають зі стелажів книжки, перегортають їх і жбурляють на ліжко.
- Панді, - проказав він неголосно, - займись картинами. От тільки з цією обережніше, не ушкодь, я візьму її собі... - Відтак він знову повернувся до Максима. - Якої ти думки про неї? - спитав він.
Максим подивився. На картині був морський берег, висока водна далина без виднокраю, сутінки і жінка, що виходила з моря. Вітер. Холоднувато. Жінка змерзла.
- Гарна картина, пане ротмістр, - сказав Максим.
- Впізнаєш місця?
- Аж ніяк. Цього моря я ніколи не бачив.
- А яке бачив?
- Зовсім інше, пане ротмістр. Але це несправжня пам’ять.
- Дурниці. Саме це. Але ти дивився не з берега, а з містка, і під тобою була біла палуба, а позаду, на кормі, був ще один місток, тільки трохи нижче. А на березі була не ця молодиця, а танк, і ти наводив під башту... Знаєш ти, щеня, що це означає, коли болванка поціляє під башту? Масаракш... - просичав він і роздавив недокурок об стіл.
- Не розумію, - сказав Максим холодно. - Ніколи в житті нічого нікуди не наводив.
- Як же ти можеш знати? Ти ж нічого не пам’ятаєш, кандидате Сим!
- Я пам’ятаю, що не наводив.
- Пане ротмістр!
- Пам’ятаю, що не наводив, пане ротмістр. 1 я не розумію, про що ви говорите.
Зайшов Гай у супроводі двох кандидатів. Вони заходилися надівати на затриманих важкі наручники.
- І вони люди, - зненацька сказав ротмістр. - У них дружини, у них діти. Вони когось любили, їх хтось любив...
Він неприховано знущався, проте Максим сказав те, що думав:
- Так, пане ротмістр. Вони, виявляється, також люди.
- Не сподівався?
- Так, пане ротмістр. Я сподівався на інше. - Краєчком ока він бачив, що Гай злякано дивиться на нього. Але йому вже остогидло брехати, і він додав: - Я гадав, що це справді виродки. Щось на зразок голих плямистих... тварин.
- Голий плямистий дурень, - ваговито сказав ротмістр. - Село. Ти не в лісі... Тут вони як люди. Добрі люб’язні люди, у яких при сильному хвилюванні жахливо болить голівка. А у тебе не болить голівка при хвилюванні? - спитав він несподівано.
- У мене ніколи нічого не болить, пане ротмістр, - відповів Максим. - А у вас?
- Що-о?
- У вас такий роздратований тон, - сказав Максим, - що я подумав...
- Пане ротмістр! - якимсь деренчливим голосом вигукнув Гай. - Дозвольте доповісти... Заарештовані прийшли до тями.
Ротмістр глянув на нього і всміхнувся.
- Не хвилюйся, капрале. Твій дружок показав себе сьогодні справжнім легіонером. Якби не він, ротмістр Чачу валявся б зараз з кулею у довбешці... - Він закурив третю сигарету, звів очі до стелі і випустив товстий струмінь диму. - У тебе надійний нюх, капрале. Я б хоч зараз надав цьому молодчику звання дійсного рядового... Масаракш, я б зробив його офіцером! У нього бригадирські нахили, він дуже любить ставити запитання перед офіцерами... Але я тепер дуже добре тебе розумію, капрале. Твій рапорт мав усі підстави. Отож... не будемо поки що підвищувати його... - Ротмістр підвівся, важко ступаючи, обійшов стіл і зупинився перед Максимом. - Не будемо навіть робити його дійсним рядовим. Він справжній боєць, але він ще молокосос... Ми займемось його вихованням... Увага! - загорлав він зненацька. - Капрале Гаал, виведіть заарештованих! Рядовий Панді і кандидате Сим, забрати мою картину і все, що тут є паперового! Віднести до мене в машину!
Він крутнувся і вийшов з кімнати. Гай докірливо глянув на Максима, але нічого не сказав. Легіонери підводили затриманих, штурханами ставили їх на ноги і вели до дверей. Затримані не чинили опору. Вони були наче з вати, вони хиталися, у них підгиналися ноги. Гладкий чолов’яга, що стріляв у коридорі, голосно постогнував і лаявся пошепки. Жінка безгучно ворушила губами. У неї дивно світилися очі.
- Агов, Маку, - сказав Панді, - візьми оту ковдру з ліжка, загорни у неї книжки, а якщо не вистачить, візьми ще й простирадло. Як складеш, тягни усе вниз, а я картину понесу... Та не забудь автомат, дурню! Ти думаєш, чого на тебе пан ротмістр напосівся? Бо ж автомат покинув. Хіба можна зброю кидати? Та ще в бою... Ех, ти!..
- Облиш розмови, Панді, - сердито сказав Гай, - бери картину і йди.
У дверях він обернувся до Максима, постукав себе пальцем по лобі і зник. Було чути, як Панді, спускаючись по сходах, на все горло виспівує “Вгамуйсь, матусю”. Максим зітхнув, поклав автомат на стіл і підійшов до стосу книжок, скинутих на ліжко та на підлогу. Його зненацька осяяло, що він тут ніде ще не бачив такої кількості книжок, хіба що в бібліотеці. У книжкових крамницях книжок було, звісно, також більше, але тільки за кількістю, а не за назвами.
Книжки були старі, з вижовклими сторінками. Деякі трохи обгоріли, а деякі, на подив Максима, виявилися відчутно радіоактивними. Не було часу як слід роздивитися їх.
Максим спакував два клунки і кілька секунд пристояв, озираючи кімнату. Порожні, перехняблені стелажі, темні плями там, де були картини, самі картини, видерті з рам, затоптані... і жодних слідів зуболікарської техніки. Він узяв клунки і попрямував до дверей, але потім згадав і повернувся за автоматом. На столі під склом лежали дві фотокартки. На одній - та сама прозора жінка, і на колінах у неї хлопчик років чотирьох із здивовано відкритим ротом, а жінка - молода, вдоволена, горда... На другій фотокартці - красива місцевість у горах, темні купи дерев, старовинна нанівзруйнована вежа... Максим закинув автомат за спину і повернувся до клунків.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Щоранку після снідання бригада шикувалася на плацу для зачитування наказів та розводу на заняття. Це була найтяжча для Максима процедура, якщо не брати до уваги вечірніх перевірок. Зачитування будь-яких наказів завершувалося щоразу справжнім пароксизмом захоплення. Максим змушував себе придушувати мимовільну огиду до цього раптового божевілля, що охоплювало всю бригаду від командира до останнього кандидата; він сварив себе за скептицизм інородця і чужинця; намагався надихнутися сам, повторював подумки, що мусить збагнути і перейнятися. Але йому було дуже важко.
З дитинства вихований у дусі стримано-іронічного ставлення до себе, у неприязні до гучних слів, він аж злився на товаришів по строю, на хлопців, добрих, простодушних, чудових загалом хлопців, коли вони зненацька, після зачитування наказу про покарання трьома добами карцеру кандидата ім’ярек за суперечку з дійсним рядовим таким-то, роззявляли роти, втрачали властиву їм добродушність та почуття гумору і заходжувалися із запалом ревти “ура”, а потім заспівували із сльозами на очах “Марш Бойового Легіону” і повторювали його двічі, тричі, а подеколи й чотири рази. При цьому з бригадної кухні вироювалися навіть кухарі й з ентузіазмом підхоплювали, шалено розмахуючи черпаками та ножами, добре що були поза строєм. Максим пам’ятав, що в цьому світі слід бути, як усі, тому також співав і також намагався втратити почуття гумору, і це йому вдавалося, але було гидко, бо сам він ніякого піднесення не відчував, а відчував саму лише ніяковість.
Цього разу вибух ентузіазму стався після наказу номер сто двадцять сім про підвищення дійсного рядового Димби в капрали, наказу номер сто двадцять вісім про оголошення подяки кандидатові у дійсні рядові Симу за виявлену під час операції відвагу та наказу номер сто двадцять дев’ять про переведення казарми четвертої роти на ремонт. Не встиг бригадний ад’ютант засунути папірці з наказами до шкіряного планшета, як бригадир зірвав з себе кашкет, набрав повні груди повітря і скрипливим фальцетом закричав: “Вперед!.. Легіонери!.. Залізнії!..” І пішло, і поїхало... Сьогодні було особливо ніяково, бо Максим бачив, як по темних щоках ротмістра Чачу покотилися сльози. Легіонери ревли бугаями, відбиваючи такт прикладами на масивних ремінних пряжках. Щоб не бачити цього і не чути, Максим щосили зажмурився і заревів розпаленим тахоргом, і голос його заглушив усі голоси - принаймні так йому здавалося. “Вперед, безстрашнії!..” - ревів він, нікого вже не чуючи, окрім самого себе. До чого ж ідіотські слова... Мабуть, який-небудь капрал написав. Треба дуже любити свою справу, щоб ходити у бій з такими словами. Він розплющив очі і побачив зграю чорних птахів, що сполохано і безгучно роїлися над плацом... “Алмазний панцир не спасе тебе, о враже...”
Потім усе скінчилося так само раптово, як і почалося. Бригадир обвів стрій посоловілими очима, згадав, де він перебуває, і ридаючим, зірваним голосом скомандував: “Панам офіцерам розвести роти на заняття!” Хлопці похитували головами і сторопіло косували один на одного. Здається, вони нічого не тямили, і ротмістрові Чачу довелося двічі крикнути: “Шикуйсь!”, перш ніж ряди набули належного вигляду. Потому роту відвели до казарми і ротмістр наказав: “Перша секція призначається у конвой. Решті секцій стати до занять згідно з розпорядком. Р-розійдись!”
Розійшлись. Гай вишикував свою секцію і розподілив пости. Максимові з дійсним рядовим Панді випав пост у допитній камері. Гай нашвидку пояснив йому обов’язки: стояти струнко праворуч і позаду заарештованого, при найменшій спробі заарештованого підвестися з лавиці - перешкоджати силою, підкорятися безпосередньо командирові бригади, старший - рядовий Панді... Коротше кажучи, дивись на Панді.
- Я б тебе нізащо не поставив на цей пост, кандидатів туди не посилають, одначе пан ротмістр наказав... Ти будь насторожі, Маку. Щось не збагну я пана ротмістра. Чи то він тебе хоче просунути якнайскоріше - дуже ти йому сподобався у справі; вчора на розгляді операції з командирами секцій він багато про тебе говорив, та й до наказу послав... Чи то він тебе перевіряє. Чому так - не відаю. Можливо, я винен зі своїм рапортом, а може, ти сам зі своїми балачками... - Він стурбовано оглянув Максима. - Почисть-но ще раз чоботи, підтягни пасок і надінь парадні рукавиці... Ба, у тебе ж немає, кандидатам не видають... Гаразд, біжи на склад, та хутчіше, за тридцять хвилин виходимо.
На складі Максим застав Панді, який міняв тріснуту кокарду.
- Ось, капрале! - сказав Панді, звертаючись до начальника складу і поплескуючи Максима по плечу. - Бачив? Дев’ятий день хлопець у Легіоні - і вже подяка. До камери його зі мною поставили... Либонь, за білими рукавицями прибіг? Видай йому гарні рукавиці, капрале, він заслужив. Хлопець - герой!
Капрал невдоволено забурчав, поліз у стелажі, захаращені військовим майном, кинув на прилавок перед Максимом кілька пар білих нитяних рукавиць і проказав зневажливо:
- Герой!.. Це ви тут з очманілими герої. Звісно, коли у нього від болю все нутро потріскалось, підходь і клади його до мішка. Тут би і мій дід героєм був. Без рук, без ніг...
Панді образився.
- Твій дід без тями п’ятами накивав би, - сказав він, - якби на нього ось так з двома пістолетами наскочили... Я, було, подумав, край панові ротмістру...
- “Край, край...” - буркотів капрал. - От запроторять вас за півроку на південний кордон, тоді побачимо, хто без тями втікатиме...
Коли вони вийшли зі складу, Максим спитав якомога поштивіше (старий Панді полюбляв поштивість):
- Добродію Панді, чому у цих виродків такі болі? Та ще й у всіх одночасно. Як це так?
- Від страху, - відповів Панді й для більшої ваги стишив голос: - Виродки, розумієш? Читати тобі потрібно більше, Маку. Є така брошура: “Виродки, хто вони і звідки”. Прочитай, а то як був ти дурнем, так ним і залишишся. На одній хоробрості далеко не поїдеш... - Він помовчав. - От ми хвилюємося, наприклад, злостимося, скажімо, чи перелякались - у нас нічого, хіба що спітніємо чи, скажімо, жижки затремтять. А в них організм ненормальний, звироднілий. Злоститься він на когось чи, приміром, перепудився, чи взагалі - у нього відразу сильні болі в голові й у всьому тілі. До непритомності. Зрозумів? За такою особливістю ми їх впізнаємо і, звісна річ, затримуємо... беремо... А гарні в тебе рукавички, якраз на мене. Як гадаєш?
- Затісні вони мені, добродію Панді, - пожалівся Максим. - Давайте мінятися: ви оці візьміть, а мені свої дайте, розношені.
Панді був дуже задоволений. І Максим був дуже задоволений. Зненацька він згадав Фанка, як той карлючився у машині, качався від болю... і як його забрали патрульні легіонери. Але що могло настрахати Фанка? І на кого він міг так злоститися? Адже він не хвилювався, спокійно вів авто, насвистував, дуже йому чогось хотілося... Певне, курити. Втім, він обернувся, завважив патрульну машину... Чи це було вже потому?.. Так, він дуже поспішав, а фургон заступав шлях... Може, він розізлився?.. “Та ні, чого я вигадую? Мало які напади бувають у людей... А затримали його за аварію. Цікаво, проте, куди він мене віз і хто він такий? Фанка варто було б розшукати...”
Він надраяв чоботи, дав собі повний лад перед великим дзеркалом, почепив на шию автомат, знову глянув у дзеркало, і в цю мить Гай наказав шикуватися.
Гай прискіпливо всіх обдивився, перевірив знання обов’язків і побіг у ротну канцелярію доповісти. Поки його не було, легіонери зіграли у “мило”, було розказано три історії з вояцького життя, яких Максим не зрозумів через незнання деяких специфічних висловів; потім до Максима причепилися, щоб він розповів, звідкіля він такий здоровезний - це зробилося вже звичним жартом у секції, - й ублагали його скачати в рурочку пару монеток на згадку. Відтак із канцелярії вийшов ротмістр Чачу у супроводі Гая. Він також прискіпливо всіх оглянув, підійшов, сказав Гаю: “Веди секцію, капрале”, і секція попрямувала до штабу.
У штабі ротмістр наказав дійсному рядовому Панді і кандидатові Симу йти за ним, а Гай забрав решту. Вони зайшли до невеличкої кімнати з щільно позапинаними вікнами, пропахченої димом паличок для паління. У дальньому кінці стояв величезний порожній стіл, кругом столу були розставлені триногі стільці, а на стіні висіла потьмяніла картина, що зображала старовинну битву: коні, щетинясті панцирі з дранки, оголені пилкоподібні мечі і цілий ліс списів, схожих на вила. За десять кроків од столу і правіше дверей Максим завважив залізне дірчасте сидіння. Єдина ніжка під сидінням була пригвинчена до підлоги здоровецькими болтами.
- Стати по місцях! - скомандував ротмістр, пройшов наперед і сів біля столу.
Панді турботливо поставив Максима праворуч і позаду залізного сидіння, сам став ліворуч і пошепки наказав “струнко”. І вони з Максимом завмерли. Ротмістр сидів, закинувши ногу на ногу, попихкував сигаретою і байдуже роздивлявся легіонерів. Він був підкреслено байдужий, проте Максим виразно відчував, що ротмістр якнайуважніше стежить за ним, і тільки за ним.
Потому за спиною Панді розчинилися двері. Панді вмить зробив два кроки вперед, крок вправо і поворот наліво. Максим також шарпнувся було, але втямив, що він не заступає дороги і його це не стосується, а тому просто щосили вирячив очі. Усе-таки було в цій дорослій грі щось заразливе, незважаючи на примітивність її та очевидну недоречність у зв’язку з бідуванням населеного острова.
- Струнко! - гаркнув Панді.
Ротмістр підвівся, загасив сигарету у попільничці і легким клацанням підборів привітав бригадира, якогось незнайомця у цивільному і бригадного ад’ютанта з товстою текою під пахвою, котрі прямували до столу. Бригадир всівся за стіл посередині, обличчя у нього було кисле, невдоволене; він застромив палець під гаптований комір, відтягнув його і покрутив головою. Цивільний миршавенький маленький чоловічок, кепсько поголений, з млявим жовтуватим личком, нечутно пересуваючись, сів поруч.
Бригадний ад’ютант, не сідаючи, розкрив теку і заходився гортати папери, передаючи деякі бригадирові.
Панді простояв трохи мовби у нерішучості, потім такими ж чіткими пересуваннями повернувся на місце. За столом неголосно розмовляли. “Ти будеш сьогодні у зібранні, Чачу?” - запитав бригадир. “У мене справи”, - озвався ротмістр, закурюючи нову сигарету. “Даремно. Сьогодні там диспут”. - “Пізно спохопилися. Я вже висловився з цього приводу”. - “Не найкращим чином, - м’яко зауважив ротмістрові цивільний. - Крім того, змінюються обставини- змінюються думки”. - “У нас у Легіоні це не так”, - сухо сказав ротмістр. “Справді, панове, - вередливим голосом проказав бригадир. - Давайте усе-таки зустрінемося сьогодні у зібранні...” - “Я чув, свіжі озерні гриби привезли”, - не припиняючи порпання у паперах, повідомив ад’ютант. “У власному соку, ротмістре! Ну?” - підтримав його цивільний. “Ні, панове, - сказав ротмістр. - У мене одна думка, і я вже висловив її. А що стосується озерних грибів...” Він додав іще щось незрозуміле, вся компанія розреготалася, а ротмістр Чачу із вдоволеним виглядом відкинувся на бильце стільця. Потім ад’ютант облишив порпатися у паперах, нахилився до бригадира і щось шепнув йому. Бригадир покивав.
Ад’ютант сів і вимовив, звертаючись начебто до залізного сидіння:
- Ноле Ренаду.
Панді штовхнув двері, висунувся і голосно повторив у коридор:
- Ноле Ренаду!
У коридорі почувся рух, і до кімнати зайшов літній, гарно вдягнутий, одначе якийсь пом’ятий і розпатланий чоловік. Ноги у нього трохи запліталися. Панді взяв його за лікоть і посадив на сидіння. Хряпнули, зачиняючись, двері. Чолов’яга голосно відкашлявся, вперся руками в коліна і гордо звів голову.
- Та-ак... - протягнув бригадир, роздивляючись папери, і раптом заджеркотів скоромовкою: - Ноле Ренаду, п’ятдесят шість років, домовласник, член магістратури... Та-ак... Член клубу “Ветеран”... (Цивільний позіхнув, затуляючи рота рукою, витягнув з кишені барвистий журнал, поклав собі на коліна і заходився гортати.) Затриманий тоді-то там-то... під час обшуку вилучено... та-ак... Що ви робили в будинку номер вісім на вулиці Сурмачів?
- Я власник цього будинку, - з гідністю сказав Ренаду. - Я радився зі своїм управителем.
- Документи перевірено? - звернувся бригадир до ад’ютанта.
- Так точно. Все гаразд.
- Та-ак, - сказав бригадир. - Скажіть, пане Ренаду, вам знайомий хто-небудь із заарештованих?
- Ні, - сказав Ренаду. Він енергійно похитав головою. - Яким чином?.. Утім, прізвище одного з них... Кетшеф... По-моєму, у мене в будинку живе один якийсь Кетшеф... А втім, не пам’ятаю. Можливо, я помиляюсь, а може, не в цьому моєму будинку. У мене є ще два будинки, один з них...
- Пробачте, - перебив його цивільний, не відриваючись од журналу. - А про що розмовляли в камері решта заарештованих, ви не звернули уваги?
- Е-е-е... - протягнув Ренаду. - Мушу признатися... У вас там... е-е-е... воші... Отож ми в основному про них... Хтось шептався у кутку, та мені було, признатися, не до того... Я волів мати справу з вошами, хе-хе!..
- Природно, - погодився бригадир. - Ну що ж, ми не вибачаємося, пане Ренаду. Ось ваші документи, ви вільні... Начальник конвою! - він підвищив голос.
Панді прочинив двері і гукнув:
- Начальник конвою, до бригадира!
- Ні про які вибачення не може бути й мови, - поважно сказав Ренаду. - Винен тільки я, я сам... І навіть не я, а триклята спадковість... Ви дозволите? - звернувся він до Максима, вказуючи на стіл, де лежали докуме