ТЕРОРИСТ

 

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

 

Супроводжуючий неголосно сказав: “Чекайте тут”, - і пішов - сховався поміж кущів та за деревами. Максим сів на пеньок посередині галявинки, засунув руки глибоко в кишені брезентових штанів і став чекати. Ліс був старий, занедбаний, підлісок душив його, від старезних зморшкуватих стовбурів тхнуло спорохнявілою гнилизною. Було сиро. Максим щулився, він відчував нудоту, хотілося посидіти на осонні, погріти плече.

У кущах неподалік хтось був, але Максим не звертав уваги - за ним стежили від самого селища, і він нічого не мав проти. Дивно було б, якби вони повірили йому відразу.

Збоку на галявину вийшло дівчатко у завеликій залатаній кофтині і з кошиком на руці. Воно втупилося у Максима і так, не відводячи від нього допитливих оченят, пройшло мимо, зашпортуючись і плутаючись в траві. Якесь звірятко, схоже на вивірку, майнуло серед кущів, збігло на дерево, глянуло вниз, наполохалося і щезло. Було тихо, тільки десь віддалеки стукотіла нерівним стукотом машина - різала тростину на озері.

Людина у кущах не покидала свого місця - свердлила спину лихим поглядом. Це було неприємно, але треба звикати. Відтепер завжди буде так. Населений острів повстав проти нього, стріляв у нього, стежив за ним, не вірив йому. Максим задрімав. Останнім часом він часто дрімав у найнеслушніші моменти. Засинав, прокидався, знову засинав. Він не пробував з цим боротися: так хотів організм, а йому видніше. Це минеться, тільки не треба опиратися.

Зашурхотіли кроки, і супроводжуючий сказав: “Ідіть за мною”. Максим підвівся, не виймаючи рук із кишень, і рушив за ним, дивлячись на його ноги в м’яких мокрих чоботах. Вони заглибилися в ліс і почали ходити, виписуючи кола та складні петлі, поступово наближаючись до якогось житла, до якого від галявинки було зовсім близько. Потім супроводжуючий вирішив, що він достатньо заплутав Максима, і подерся навпростець крізь буревій, до того ж, як людина міська, здіймав забагато шуму і тріскотняви, аж Максим перестав чути кроки людини, що скрадалася слідом.

Коли буревій скінчився, Максим завважив за деревами галявку та перехняблений рублений дім з позабиваними вікнами. Галявка поросла високою травою, однак Максим бачив, що тут ходили - зовсім недавно і давно. Ходили обачно, намагаючись щоразу підійти до будинку іншим шляхом. Супроводжуючий розчинив скрипливі двері, і вони зайшли до темних затхлих сіней. Людина, яка йшла слідом, залишилася іззовні. Супроводжуючий відкинув ляду і сказав: “Ходіть сюди, обережніше...” Він погано бачив у темряві. Максим спустився по дерев’яній драбині.

У льоху було тепло, сухо, тут були люди; вони сиділи кругом дерев’яного столу і кумедно витріщалися, намагаючись роздивитися Максима. Пахло щойно погашеною свічкою. Мабуть, вони не хотіли, щоб Максим бачив їхні обличчя. Максим упізнав лише двох: Орді, дочку старої Іллі Тадер, і тлустого Мемо Грамену, який сидів біля самої драбини з кулеметом на колінах. Нагорі важко загриміла ляда і хтось сказав:

- Хто ви такий? Розкажіть про себе.

- Можна сісти? - спитав Максим.

- Так, звісно. Ідіть сюди, на мій голос. Наштовхнетесь на лавицю.

Максим сів за стіл і обвів очима сусідів. За столом, крім нього, було четверо. У темряві вони видавалися сірими і пласкими, як на старовинній фотокартці. Праворуч сиділа Орді, а говорив дебелий широкоплечий чолов’яга, котрий сидів навпроти. Він був неприємно схожий на ротмістра Чячу.

- Розповідайте, - повторив він.

Максим зітхнув. Йому дуже не хотілося починати знайомство з брехні, однак робити було нічого.

- Свого минулого я не знаю, - сказав він. - Кажуть, я - горець. Можливо. Не пам’ятаю... Звати мене Максимом, прізвище Каммерер. У Легіоні мене звали Мак Сим. Пам’ятаю себе з тої миті, коли мене затримали в лісі біля Блакитної Змії...

З брехнею було покінчено, і далі справа посувалася легше. Він розповідав, намагаючись бути стислим і водночас не випустити те, що здавалось йому важливим.

- ...Я відвів їх якомога далі у глиб кар’єру, наказав їм втікати, а сам неквапом повернувся. Тоді ротмістр розстріляв мене. Вночі я прийшов до тями, вибрався з кар’єру і невдовзі набрів на пасовисько. Вдень я ховався в кущах і спав, а вночі підкрадався до корів і пив молоко. За кілька днів мені покращало. Я взяв у пастухів якесь ганчір’я, дістався до селища Качки і розшукав там Іллі Тадер. Все інше вам відомо.

Впродовж якогось часу всі мовчали. Потім чоловік сільського виду, з довгим волоссям до плечей, сказав:

- Не розумію, як це він не пам’ятає попереднього життя. Як на мене, так не буває. Нехай ось Лікар скаже.

- Буває, - скупо мовив Лікар. Він був худокостий, заморений і вертів у руках люльку. Схоже, йому дуже хотілося курити.

- Чому ви не втекли разом із засудженими? - спитав широкоплечий.

- Там залишався Гай, - сказав Максим. - Я мав надію, що Гай піде зі мною... - Він замовк, пригадуючи бліде, розгублене обличчя Гая, і страшні очі ротмістра, і гарячі поштовхи в груди і в живіт, і відчуття безсилля й образи. - Це, звісно, було глупство, - сказав він. - Але тоді я цього не розумів.

- Ви брали участь в операціях? - спитав позаду тлустий Мемо.

- Я вже розповідав.

- Повторіть!

- Я брав участь в одній операції, коли були схоялені Кетшеф, Орді, ви і ще двоє, вони не назвали себе. В одного з них була штучна рука.

- Як же ви поясните таку квапливість вашого ротмістра? Адже для того, щоб кандидат дістав право на випробування кров’ю, він мусить спершу взяти участь щонайменше у трьох операціях.

- Не знаю. Я знаю тільки, що він мені не довіряв. Я сам не розумію, чому він послав мене розстрілювати...

- А чому він, власне, стріляв у вас?

- По-моєму, він злякався. Я хотів одібрати в нього пістолет...

- Не розумію, - сказав чоловік з довгим волоссям. - Ну, не довіряв він вам. Ну, для перевірки послав страчувати...

- Зачекайте, Лісник, - сказав Мемо. - Це все балачки, пусті слова. Лікарю, на вашому місці я оглянув би його. Щось я не дуже вірю в цю історію з ротмістром.

- Я не можу робити огляд у темряві, - роздратовано сказав Лікар.

- А ви запаліть світло, - порадив Максим. - Однаково я вас бачу.

Запало мовчання.

- Як це бачите? - спитав широкоплечий. Максим стенув плечима.

- Бачу, - сказав він.

- Що за нісенітниця, - сказав Мемо. - Ну, що я зараз роблю, якщо ви бачите?

Максим озирнувся.

- Ви наставили на мене - тобто це вам здасться, що на мене, а насправді на Лікаря - ручного кулемета. Ви - Мемо Грамену, я вас знаю. На правій щоці у вас подряпина, раніше її не було.

- Нокталопія, - пробурчав Лікар. - Давайте запалювати світло. Безглуздя. Він нас бачить, а ми його не бачимо. - Він намацав перед собою сірники і став черкати одного за одним. Вони ламалися.

- Авжеж, - сказав Мемо. - Звісно, безглуздя. Звідсіля він вийде або нашим, або не вийде.

- Дозвольте-но, - Максим простягнув руку, забрав у Лікаря сірники і запалив свічку.

Всі зажмурилися, затуляючи долонею очі. Лікар негайно запалив.

- Роздягайтесь, - сказав він, потріскуючи люлькою.

Максим стягнув через голову брезентову сорочку. Всі втупилися у його груди. Лікар вибрався з-за столу, підійшов до Максима і заходився вертіти ним в різні боки, обмацуючи міцними холодними пальцями. Було тихо. Нараз довговолосий сказав із якимсь жалем:

- Вродливий хлопчик. Син у мене був... також...

Йому ніхто не відповів; він тяжко підвівся, понишпорив у кутку, насилу підняв і поставив на стіл чималого оплетеного глека. Затим виставив три кухлі.

- Можна буде по черзі, - пояснив він. - Якщо хтось хоче поїсти, то сир знайдеться. І хліб...

- Зачекайте, Ліснику, - роздратовано сказав широкоплечий. - Відсуньте вашого глека, мені нічого не видно... Ну що, Лікарю?

Лікар ще раз пройшовся по Максиму холодними пальцями, огорнувся димом і сів на своє місце.

- Налий-но мені, Ліснику, - сказав він. - Такі обставини потрібно запити... Вдягайтесь, - сказав він Максимові. - І не усміхайтесь, як риба-опудало. У мене є до вас кілька запитань.

Максим вдягнувся. Лікар відсьорбнув з кухля, наморщився і спитав:

- Коли, ви кажете, у вас стріляли?

- Сорок сім днів тому.

- З чого, ви кажете, стріляли?

- З пістолета. З армійського пістолета.

Лікар знову відсьорбнув, знову наморщився і проказав, звертаючись до широкоплечого:

- Я б голову собі дав відрубати, що в цього молодця справді стріляли з армійського пістолета, до того ж з дуже малої відстані, але не сорок сім днів тому, а принаймні сто сорок сім... Де кулі? - спитав він раптом Максима.

- Вони вийшли, і я їх викинув.

- Послухайте, як вас... Маку! Ви брешете! Признайтесь, як вам це зробили?

Мак покусав губу.

- Я кажу правду. Ви просто не знаєте, як у нас швидко загоюються рани. Я не брешу. - Він помовчав. - Утім, мене легко перевірити. Розріжте мені руку. Якщо надріз буде неглибокий, я затягну його за десять - п’ятнадцать хвилин.

- Це правда, - сказала Орді. Вона заговорила вперше за увесь час. - Це я бачила сама. Він чистив картоплю і порізав пальця. За півгодини лишився тільки білий рубець, а наступного дня узагалі вже нічого не було. Я гадаю, він справді горець. Гел розповідав про давню гірську медицину - вони вміють примовляти рани.

- Ах, гірська медицина... - сказав Лікар, знову огортаючись димом. - Ну що ж, припустимо. Щоправда, порізаний палець - це одне, а сім куль впритул - це інше, але припустимо... Те, що рани загоїлися так швидко, не найдивовижніше. Я хотів би, щоб мені пояснили інше. У молодикові сім дірок. І якщо ці дірки були справді зроблені справжніми пістолетними кулями, то принаймні чотири з них - кожна зосібна, зауважте! - були смертельні. Лісник охнув і молитовно склав руки.

- Якого дідька? - сказав широкоплечий.

- Ні вже, ви мені повірте, - сказав Лікар. - Куля в серці, куля в хребті і дві кулі у печінці. Плюс до цього загальна велика втрата крові. Плюс до цього неминучий сепсис. Плюс до цього відсутність хоч би яких там було слідів кваліфікованого лікарського втручання. Масаракш, вистачило б і однієї кулі в серці!

- Що ви на це скажете? - звернувся широкоплечий до Максима.

- Він помиляється, - сказав Максим. - Він усе правильно визначив, але він помиляється. Для нас ці рани не смертельні. От якби ротмістр влучив мені в голову... проте він не влучив... Розумієте, Лікарю, ви навіть уявити собі не можете, які це життєздатні органи - серце, печінка...

- Диви-но, - сказав Лікар.

- Одне мені зрозуміло, - проказав широкоплечий. - Навряд чи вони направили б до нас таку грубу роботу. Адже їм відомо, що серед нас є лікарі.

Запало тривале мовчання. Максим терпляче ждав. “А я б повірив? - думав він. - Я б, напевне, повірив. Але я, взагалі, здається, занадто легковірний для цього світу. Хоча вже не такий легковірний, як колись. Наприклад, мені не подобається Мемо. Він чогось постійно боїться. Сидить з кулеметом серед своїх і чогось боїться. Дивно. Втім, він, мабуть, боїться мене. Мабуть, він боїться, що я відберу у нього кулемет і знову вивихну йому пальці. Що ж, можливо, він має рацію. Я більше не дозволю в себе стріляти. Це занадто бридко, коли в тебе стріляють...” Він згадав крижану ніч у кар’єрі, мертве мерехтливе небо, холодну липучу калюжу, в якій він лежав. “Ні, досить. З мене досить... Тепер краще я буду стріляти...”

- Я йому вірю, - сказала раптом Орді. - У нього кінці з кінцями не сходяться, але це просто через те, що він - дивна людина. Таку історію неможливо вигадати, це було б занадто безглуздо. Якби я йому не вірила, я б, почувши таку історію, негайно його застрелила. Він же навалює нісенітницю на нісенітницю. Можливо, він божевільний. Це можливо... Але не провокатор... Я за нього, - додала вона після короткого мовчання.

- Гаразд, Птахо, - сказав широкоплечий. - Помовч поки що... Ви проходили комісію у Департаменті громадського здоров’я? - спитав він Максима.

- Так.

- Вас визнали придатним?

- Звісно.

- Без обмежень?

- У картці було написано просто: “Придатний”.

- Що ви думаєте про Бойовий Легіон?

- Тепер я думаю, що це безмозка зброя у чиїхось руках. Швидше всього, в руках цих горезвісних Вогненосних Творців. Але я ще багато чого не розумію.

- А що ви думаєте про Вогненосних Творців?

- Я думаю, що це верхівка військової диктатури. У засобах вони неперебірливі, але які у них цілі... - Максим похитав головою.

- Що ви думаєте про виродків?

- Думаю, що термін невдалий. Думаю, що ви - змовники. Цілі ваші також уявляю доволі невиразно. Одначе мені сподобалися люди, яких я бачив сам. Усі вони видалися мені чесними і, як би це сказати... свідомими своїх дій.

- Так, - сказав широкоплечий. - У вас бувають болі?

- У голові? Ні, не буває.

- Навіщо про це запитувати? - сказав Лісник. - Якби були, він би тут не сидів.

- От я й хочу зрозуміти, навіщо він тут сидить, - сказав широкоплечий. - Навіщо ви прийшли до нас? Ви хочете взяти участь у нашій боротьбі?

Максим похитав головою.

- Я б так не сказав. Це була б неправда. Я хочу розібратися. Зараз я швидше з вами, ніж з ними, але і про вас я знаю дуже мало.

Всі перезирнулись.

- У нас так не заведено, серденько, - сказав Лісник. - У нас так: або ти наш, і тоді на тобі зброю і йди воювати. Або ти, значить, не наш, і тоді, вибач, тоді ми тебе... сам розумієш... куди тебе - у голову треба, так?

Знову запанувало мовчання. Лікар важко зітхнув і вибив люльку об лавицю.

- Рідкісний і важкий випадок, - прорік він. - У мене є пропозиція. Нехай він нас попитає... У вас же є запитання, чи не так, Маку?

- Так, я прийшов запитувати, - озвався Максим.

- У нього купа запитань, - підтвердила Орді, усміхаючись. - Він матері жити не давав запитаннями. Та й до мене чіплявся.

- Запитуйте, - сказав широкоплечий. - А ви, Лікарю, відповідайте. А ми послухаємо.

- Хто такі Вогненосні Творці і чого вони прагнуть? - почав Максим.

Усі заворушилися - мабуть, цього запитання не чекали.

- Вогненосні Творці, - сказав Лікар, - це анонімна група найдосвідченіших інтриганів з військових, фінансистів та політиків. У них дві мети: одна - головна, друга - основна. Головна - зберегти владу. Основна - одержати від цієї влади максимум задоволення. Всі вони хабарники, сибарити, садисти, і всі вони владолюбці... Ви задоволені?

- Ні, - сказав Максим. - Все це я й так підозрював... Яка їхня економічна програма? Їхня ідеологія? Їхня база, на кого вони спираються?..

Усі знов перезирнулися. Лісник дивився на Максима з широко відкритим ротом.

- Економічна програма... - сказав Лікар. - Ви занадто багато від нас хочете. Ми не теоретики, ми - практики. Для нас найважливіше те, що вони хочуть нас знищити. Власне кажучи, ми боремося за своє життя... - Він заходився роздратовано набивати люльку.

- Я не хотів нікого образити, - сказав Максим. - Я просто хочу розібратися... - Він би з радістю виклав Лікарю основи теорії історичних послідовностей, проте йому бракувало слів. І без того йому часом доводилося переходити на лінкос. - Гаразд. Але чого хочете ви? До чого ви прагнете, крім збереження життя? І хто ви?

Лікарева люлька шурхотіла й потріскувала, важкий сморід поширювався від неї на весь погріб.

- Дайте-но мені, - сказав раптом Лісник. - Дайте я йому скажу... Мені дайте... Ти, друже любесенький, того... Не знаю, як там у вас в горах, а в нас тут люди полюбляють жити. Як це так - крім, каже, збереження життя? А мені, може, крім цього, нічого й не потрібно!.. Ти що гадаєш - цього мало? Ич, який хоробрий знайшовся! Ти поживи-но в погребі, коли у тебе дім є, дружина, родина і всі від тебе відсахнулися... Ти це облиш!

- Почекайте, Ліснику, - сказав широкоплечий.

- Ні, це він нехай почекає! Ич, який знайшовся! Економ мію йому подавай, базу якусь...

- Зажди, дядьку, - сказав Лікар. - Не гнівайся. Бачиш, людина нічого не тямить... Річ у тім, - сказав він Максимові, - що наш рух різнорідний. Якоїсь єдиної політичної програми у нас немає і, зрештою, бути не може: всі ми вбиваємо, тому що вбивають нас. Це треба зрозуміти. Ви це зрозумійте. Усі ми смертники, шансів вижити у нас не багато. І всю політику у нас затуляє, по суті, біологія. Вижити - ось головне. Тут уже не до бази. Отож якщо ви з’явилися з якою-небудь соціальною програмою, нічого у вас не вийде.

- У чому ж річ? - спитав Максим.

- Нас вважають виродками. Звідкіля це пішло, тепер і не згадаєш. Але зараз Вогненосним Творцям вигідно нас цькувати: це відволікає народ од внутрішніх проблем, від корупції фінансистів, які гребуть гроші на військових замовленнях та на будівництві башт.

- Це вже щось, - сказав Максим. - Отже, в основі всього усе ж таки гроші. Отже, Творці служать грошам. Кого вони ще прикривають?

- Творці нікому не служать. Вони самі - гроші. Вони - все. І вони, між іншим, ніщо, бо вони анонімні і повсякчас жеруть один одного... Йому б з Вепром погомоніти, - сказав Лікар широкоплечому. - Вони б знайшли спільну мову.

- Гаразд, про Творців я поговорю з Вепром. А зараз...

- З Вепром ви вже не поговорите, - сказав Мемо зі злістю. - Вепра розстріляли.

- Це однорукий, - пояснила Орді. - До речі, ви ж мусите знати...

- Я знаю, - сказав Максим. - Але його не розстріляли. Його заслали на виховання.

- Не може бути, - сказав широкоплечий. - Вепра? Заслали?

- Так, - сказав Максим. - Гела Кетшефа присудили до смертної кари, Вепра - до заслання, а ще одного, який не назвав свого імені, забрав до себе цивільний. Очевидно, у контррозвідку.

І знову всі замовкли. Лікар відсьорбнув з кухля. Широкоплечий сидів, зіпершись головою на руки. Лісник тужливо покректував і жалісно дивився на Орді. Орді, зціпивши зуби, дивилася в стіл. Це було горе, і Максим шкодував, що заговорив на цю тему. Це було справжнє горе, і тільки Мемо у кутку не стільки тужив, скільки боявся... “Таким не можна доручати кулемет, - мимохіть подумав Максим. - Він нас тут усіх перестріляє”.

- Ну гаразд, - сказав широкоплечий. - У вас є ще запитання?

- У мене багато запитань, - повагом сказав Максим. - Але я боюсь, що усі вони тою чи іншою мірою нетактовні.

- Що ж, давайте нетактовні...

- Добре, останнє запитання. До чого тут башти ПБЗ? Чому вони вам заважають?

Усі неприємно розсміялися.

- Ото вже дурень, - сказав Лісник. - А туди ж - базу йому подавай...

- Це не ПБЗ, - сказав Лікар. - Це наше прокляття. Вони винайшли випромінювання, за допомогою якого створили поняття про виродка. Більшість людей - от і ви, наприклад, - не помічають цього випромінювання, буцімто його й немає. А нещасна меншість через якісь особливості свого організму відчуває при опроміненні пекельні болі. Деякі з нас - таких одиниці - можуть терпіти цей біль, інші не витримують, кричать, треті непритомніють, а четверті взагалі божеволіють і вмирають... Так от, башти - це випромінювачі. Вони вмикаються двічі на добу по всій країні, і нас виловлюють, поки ми валяємося безпорадні від болю. Плюс ще установки локальної дії на патрульних авто... плюс самохідні випромінювачі... плюс нерегулярні променеві удари по ночах... Нам ніде сховатися, екранів не існує, ми божеволіємо, стріляємося, робимо дурниці у відчаї, вимираємо...

Лікар замовк, вхопив кухоль і одним духом вихилив його. Потім він заповзявся розпалювати свою люльку, лице у нього посіпувалося.

- Та-ак, жили - не журились, - тужливо сказав Лісник. - Гади, - додав він після нетривалого мовчання.

- Йому це безглуздо розповідати, - сказав зненацька Мемо. - Він же не знає, що це таке. Він уявлення не має, що це означає- ждати щодня чергового сеансу...

- Гаразд, - сказав широкоплечий. - Не має уявлення, отже, і говорити ні про що. Птаха висловилася за нього. Хто ще - “за” і “проти”?

Лісник відкрив було рот, але Орді випередила його:

- Я хочу пояснити, чому я “за”. По-перше, я йому вірю. Це я вже говорила, і це, мабуть, не так важливо, це стосується лише мене. Проте ця людина має здібності, які можуть бути корисними всім. Він уміє загоювати не тільки свої, а й чужі рани... Набагато краще, ніж ви, Лікарю, пробачте на слові...

- Ет, який з мене лікар, - сказав Лікар. - Я так, судова медицина...

- Однак це ще не все, - вела далі Орді. - Він уміє тамувати біль.

- Як це? - спитав Лісник.

- Я не знаю, як він це робить. Він масажує скроні, шепче щось, і біль вщухає. Мене двічі скручувало у матері, і обидва рази він мені допоміг. Першого разу не дуже, але все-таки я не знепритомніла, як бувало завжди. А другого разу зовсім не боліло...

І вмить усе перемінилося. Щойно вони були суддями, щойно вони вирішували, як їм здавалося, питання його життя і смерті, а тепер судді зникли, і залишилися змучені, приречені люди, які раптом відчули надію. Вони дивилися на нього, ніби чекали, що він от зараз негайно звільнить їх від змори, що гнітила їх щохвилинно, щодня і щоночі багато років поспіль... “Ну що ж, - подумав Максим, - тут я принаймні буду потрібний не для того, щоб убивати, а для того, щоб лікувати”. Однак чомусь ця думка не принесла йому ніякої втіхи. “Башти, - думав він. - Яка гидота... Це ж треба придумати. Потрібно бути садистом, щоб це придумати...”

- Ви справді це вмієте? - спитав Лікар.

- Що?

- Гамувати біль...

- Гамувати біль... Так.

- Як?

- Я не можу вам пояснити. Мені бракує слів, а вам бракує знань... Я не розумію: невже у вас немає ліків, яких-небудь болезахисних препаратів?

- Від цього не допомагають жодні ліки... Хіба що у смертельній дозі.

- Послухайте, - сказав Максим. - Я, звісно, готовий гамувати біль... Я постараюсь... Але ж це не вихід! Треба шукати який-небудь масовий засіб... У вас є хіміки?

- У нас все є, - сказав широкоплечий, - але це завдання не вирішується, Маку. Якби воно вирішувалося, державний прокурор не страждав би від болю, як і ми. Хто-хто, а він роздобув би ліки. А зараз він перед кожним регулярним сеансом напивається до чортиків і париться у гарячій ванні.

- Державний прокурор - виродок? - спитав Максим спантеличено.

- Подейкують, - сказав широкоплечий сухо. - Одначе ми відволіклися. Птахо, ти скінчила? Хто бажає ще?

- Зачекай, Генерале, - сказав Лісник. - Що ж це виходить? Це ж виходить, що він наш благодійник? Ти і мені можеш погамувати біль?.. Таж цій людині ціни немає, я її з погреба не випущу! У мене ж, вибачаюсь, такі болі, що терпіти несила... А може, він і порошки придумає? Адже придумаєш, га?.. Ні, панове, товариші, таку людину слід оберігати...

- Тобто ти “за”, - сказав Генерал.

- Тобто я настільки “за”, що в разі хто його зачепить...

- Зрозуміло. Ви, Лікарю?

- Я був би “за” і без цього, - пробурчав Лікар, попихкуючи люлькою. - У мене таке ж враження, як і в Птахи. Поки що він не наш, але він стане нашим, інакше бути не може. їм він принаймні аж ніяк не підходить. Занадто розумний.

- Добре, - сказав Генерал. - Ви, Копито?

- Я “за”, - сказав Мемо. - Корисна людина.

- Ну що ж, - сказав Генерал. - Я також “за”. Дуже радий за вас, Маку. Ви симпатичний хлопець, і мені було б шкода убивати вас... - Він глянув на годинник. - Нумо поїмо, - сказав він. - Скоро сеанс, і Мак продемонструє нам своє мистецтво. Налийте йому пива, Ліснику, і викладайте на стіл ваш хвалений сир. Копито, йдіть і підмініть Зеленого - він не їв од самого ранку.

 

 

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

 

Останню нараду перед операцією Генерал скликав у палаці Двоголового Коня. Це були порослі плющем і травою руїни заміського музею, зруйнованого в роки війни, - місце відлюдне, дике, городяни не відвідували його через близькість малярійного болота, а в місцевого населення воно користувалося недоброю славою як притулисько злодіїв і бандитів. Максим прийшов пішки разом з Орді. Зелений приїхав на мотоциклі й привіз Лісника. Генерал і Мемо-Копито вже очікували на них у старій каналізаційній трубі, що виходила прямо на болото. Генерал курив, а набурмосений Мемо розлючено відмахувався од комарів запашистою паличкою.

- Привіз? - спитав він Лісника.

- Обов’язково, - сказав Лісник і витягнув з кишені тубу з репелентом.

Всі намастилися, і Генерал відкрив нараду.

Мемо розстелив схему і знову повторив перебіг операції. Усе це було вже відомо напам’ять. О першій годині ночі група підповзає з чотирьох боків до дротяного загородження і закладає видовжені заряди. Лісник і Мемо діють власними силами - відповідно з півночі та з заходу. Генерал у парі з Орді - зі сходу. Максим у парі з Зеленим - з півдня. Вибухи здійснюються одночасно рівно о першій годині ночі, й відразу Генерал, Зелений, Мемо і Лісник кидаються у проходи, маючи завдання добігти до капоніра і закидати його гранатами. Як тільки вогонь з капоніра припиниться або ослабне, Максим і Орді з магнітними мінами підбігають до башти і готують вибух, попередньо вкинувши у капонір ще по дві гранати для певності. Відтак вони вмикають запали, забирають поранених - тільки поранених! - і пробираються на схід через ліс до путівця, де біля межового знака ждатиме Малюк з мотоциклом. Важкопоранені вантажаться в мотоцикл, легкопоранені і здорові рухаються пішки. Місце збору - будиночок лісника. Ждати на місці збору не більше двох годин, після цього зникати звичним порядком. Запитання є? Ні? Все.

Генерал викинув недокурок, поліз за пазуху і видобув пляшечку з жовтими пігулками.

- Увага, - сказав він. - За рішенням штабу план операції трохи міняється. Початок операції переноситься на двадцать другу нуль-нуль...

- Масаракш! - сказав Мемо. - Ото ще новина!

- Не перебивайте, - сказав Генерал. - Рівно о двадцять другій нуль-нуль починається вечірній сеанс. За кілька секунд до нього кожен з нас прийме по дві таких пігулки. Далі все за старим планом з одним винятком: Птаха наступає як гранатометник разом зі мною. Усі міни будуть у Мака, башту підриває він сам.

- Це ж як? - задумливо сказав Лісник, роздивляючись схему. - Цього я ніяк не розумію. Двадцять друга година - це ж вечірній сеанс... Я ж, вибачаюсь, як ляжу, так і не підведусь, крижем лежатиму... Мене, вибачаюсь, кілком не піднімеш...

- Одну хвилину, - сказав Генерал. - Ще раз повторюю: за десять секунд двадцять друга усі приймуть оцей болезаспокоювач. Розумієте, Ліснику? Болезаспокоювач приймете. Отже, на двадцять другу годину...

- Я ці пігулки знаю, - сказав Лісник. - Дві хвилинки полегшення, а затим знов у вузол зав’яжешся... Знаємо, пробували.

- Це нові пігулки, - терпляче сказав Генерал. - Вони діють близько п’яти хвилин. Добігти до капоніра і швиргонути гранати ми встигнемо, а решту зробить Мак.

Залягло мовчання. Вони думали. Не вельми кмітливий Лісник натужно длубався у волоссі, закусивши губу. Видно було, як ідея повільно доходить до нього; він часто закліпав, дав спокій чуприні, обвів усіх проясненим поглядом і, пожвавішавши, ляснув себе по колінах. Чудовий дядько, добра душа, з ніг до голови відбатожений життям, яке він так і не спромігся збагнути. Нічого йому не потрібно було, і нічого він не хотів, опріч єдиного: повернутися до родини і жити у спокої. Війну всю перебув він в окопах і дужче атомних снарядів боявся свого капрала, такого ж селюка, проте хитрого і більшого негідника. У Максима він закохався, поки віку вдячний буде, що загоїв йому Максим стару норицю на гомілці, і відтоді повірив, що поки Максим тут, нічого лихого з ними скоїтися не може. Максим увесь цей місяць ночував у нього в погребі, і щоразу, коли вони ладналися спати, Лісник розповідав Максимові казку, одну й ту саму, але з різним закінченням: “А от жила на болоті жаба, велика була дурепа, просто навіть ніхто не вірив, і от занадилася вона, дурепа...” Ніяк не міг Максим уявити його в кривавім бою, хоча говорили йому, що Лісник - вояк мисливий і нещадний.

- Новий план дає такі переваги, - говорив Генерал. - По-перше, нас о цій порі не ждуть. Перевага раптовості. По-друге, попередній план розроблений уже давно, й існує доволі велика небезпека, що ворогові він відомий. Тепер ми ворога випереджаємо. Ймовірність успіху збільшується...

Зелений повсякчас схвально покивував. Хиже обличчя його випромінювало зловтішну насолоду, спритні довгі пальці стискалися й розпрямлялися. Він любив усякі несподіванки - дуже ризикованою був людиною. Минуле його темне. Він був злодій і аферист, злодіями вихований, злодіями вигодуваний, злодіями стовчений; сидів у тюрмі, втік - зухвало, несподівано, як робив усе, - спробував повернутися до своїх колишніх спільників, але часи змінилися, дружки не потерпіли виродка, намагалися його видати, та він одбився і знову втік, переховувався по селах, поки не трапився покійному Гелу Кетшефу. Зелений був розумака, фантазер, землю вважав пласкою, небо - твердим, і саме через своє неуцтво, підживлюване бурхливою фантазією, був єдиною людиною на населеному острові, котра, здається, підозрювала у Максимові не горця якогось (“Бачив я цих горців, у всіх подобах бачив”), не чудернацьку гру природи (“Ми від природи усі скрізь однакові, що в тюрмі, що на волі”), а справдешнього прибульця з неможливих місць, скажімо, з-за небесної твердіні. Відверто про це він Максимові ніколи не говорив, проте натяки робив і ставився до нього з поштивістю, що переходила в підлабузництво. “Ти у нас головним станеш, - виголошував частенько. - Отоді вже я під тобою розійдусь...” Як і куди він збирався розходитися, було незрозуміло, та одне було безсумнівно: дуже полюбляв Зелений ризиковані справи і терпіти не міг ніякої роботи. І ще не подобалася Максимові в ньому дика його і первісна жорстокість. Це була та сама плямиста мавпа, тільки приручена, намуштрована на панцирних вовків.

- Мені це не подобається, - сказав Мемо похмуро. - Це авантюра. Без підготовки, без перевірки... Ні, мені це не подобається.

Йому ніколи ніщо не подобалося, цьому Мемо Грамену, на прізвисько Копито Смерті. Його ніколи ніщо не задовольняло, і він завжди чогось боявся. Минуле його приховувалося, бо в підпіллі він попервах обіймав доволі високу посаду. Потім він одного разу потрапив до лабет жандармерії і вцілів лише дивом - покаліченого тортурами, його витягли сусіди по камері, які улаштували втечу. Після цього, за законами підпілля, його вивели з штабу, хоча він і не викликав жодних підозр. Він був призначений помічником до Гела Кетшефа, двічі брав участь у нападах на башти, особисто знищив кілька патрульних машин, вистежив і власноруч застрелив командира однієї з бригад Легіону, був знаний як людина фанатичної сміливості й чудовий кулеметник. Його вже збиралися зробити керівником групи у якомусь містечку на південному заході, аж тут група Гела попалася. Підозр Копито так само не викликав, його навіть призначили керівником нової групи, але він, напевне, повсякчас відчував на собі косі погляди, яких не було, та які цілком могли бути: у підпіллі не полюбляли людей, яким аж занадто щастить. Він був мовчакуватий, прискіпливий, добре знав науку конспірації і вимагав безумовного виконання усіх її правил, аж до найдріб’язковіших. На загальні теми ніколи ні з ким не говорив, опікувався тільки справами групи і досяг того, що група мала все: і зброю, і харчі, і гроші, і гарну мережу явок, і навіть мотоцикл. Максима він недолюблював. Це відчувалося, і Максим не знав чому, а запитувати йому не хотілося: Мемо був не з тих людей, з ким приємно бувати щирим. Можливо, уся річ була в тім, що Максим єдиний відчував його одвічний страх - решті й на думку не спадало, що похмурий Копито Смерті, один із зачинателів підпілля, терорист до самих кісток, людина, котра запросто розмовляє з будь-яким представником штабу, може чогось там боятися.

- Мені невтямки міркування штабу, - вів далі Мемо, з огидою розмазуючи по шиї нову порцію репеленту. - Я знаю цей план сто років. Сто разів його хотіли випробувати і сто разів відмовлялися, тому що це майже неминуча загибель. Поки немає випромінювання, ми ще маємо шанс у випадку невдачі хоча б накивати п’ятами і спробувати вдарити знову в іншому місці. Тут - перша ж невдача, і всі ми загинули. Дивно, що у штабі не розуміють таких елементарних речей.

- Ти не зовсім правий, Копито, - заперечила Орді. - Тепер у нас є Мак. Коли що-небудь і не вийде, він зуміє нас порятувати і, можливо, навіть зуміє висадити в повітря башту.

Вона ліниво курила, дивлячись удалину на болото, суха, спокійна, байдужа до всього і на все готова. Вона викликала у людей лякливість, тому що бачила в них лише більшою чи меншою мірою придатні механізми для знищення. Вона уся була мов на долоні - ані в минулому її, ні в теперішньому, ні в майбутньому не було темних і невиразних плям. Походила вона з інтелігентної родини, батько загинув на війні, мати й досі вчителювала у селищі Качки, і сама Орді працювала вчителькою доти, поки її не витурили з школи як виродка. Вона переховувалася, пробувала втекти у Хонті, зустріла за кордоном Гела,і він зробив її терористкою. Спершу вона працювала виключно з ідейних міркувань - боролася за справедливе суспільство, де кожен має право думати і діяти так, як хоче і може, але сім років тому жандармерія натрапила на її слід і забрала її дитину заложницею, аби примусити її виказати себе і чоловіка. Штаб не дозволив їй видати себе, вона забагато знала; про дитину вона відтоді нічого не чула, вважала її мертвою, хоча у глибині душі не вірила в це, і ось уже сім років нею рухала передовсім ненависть. Перше ненависть, а вже потім доволі потьмяніла мрія про справедливе суспільство. Втрату чоловіка вона пережила на диво спокійно, хоча дуже кохала його. Мабуть, вона просто задовго до арешту привчила себе до думки, що ні за що у світі не варто триматися занадто міцно. Тепер вона була, як Гел на суді, - живим мертвяком, тільки дуже небезпечним мертвяком.

- Мак - новачок, - похмуро сказав Мемо. - Хто ручиться, що він не розгубиться, коли залишиться сам? Смішно на це розраховувати. Смішно відкидати старий, добре розрахований план через те, що у нас є новачок Мак. Я сказав і повторюю: це авантюра.

- Та облиш ти, начальнику, - сказав Зелений. - Така у нас робота. Як на мене, що старий план, що новий план - все авантюра. А як же інакше? Без ризику не можна, а з цими пігулками ризик менший. Вони ж там, під баштою, почманіють, коли ми о десятій годині на них наскочимо. Вони там уже певно о десятій шнапс п’ють і пісні горлають, а тут ми наскочимо, а в них, може, й автомати не заряджені,і самі вони п’яні лежать... Ні, мені подобається. Чи не так, Маку?

- Я, це саме, також... - сказав Лісник. - Я міркую як? Коли такий план навіть мені в дивину, то вже легіонерам цим і поготів. Правильно Зелений каже: почманіють вони... Знову ж таки зайвих п’ять хвилин не помучаємося, а там, дивись, Мак башту завалить, і зовсім буде добре. Але ж і справді як добре! - сказав він зненацька, ніби осяяний новою ідеєю. - Адже ніхто до нас башт не валив, тільки похвалялися, а ми перші будемо... І знову ж, поки вони цю башту відбудують, це скільки часу збіжить! Бодай місяць по-людськи поживемо... без цих нападів гадських...

- Боюсь, що ви мене не зрозуміли, Копито, - сказав Генерал. - У плані нічого не міняється, ми лише нападаємо раптово, підсилюємо атаку за рахунок Птахи і дещо змінюємо порядок відступу.

- А якщо ти турбуєшся, що Макові всіх нас не порятувати, - так само ліниво мовила Орді, дивлячись на болото, - то ти не забувай, що тарганити йому доведеться одного, щонайбільше двох, а він хлопчина дужий.

- Так, - сказав Генерал, дивлячись на неї. - Це правда...

Генерал був закоханий в Орді. Ніхто, крім Максима, цього не помічав, але Максим знав, що це кохання давнє, безнадійне, зародилося воно ще за Гел а, а нині стало ще безнадійнішим, якщо це можливо. Генерал був не генерал. До війни він був робітником на конвейєрі, затим потрапив до школи субалтерн-офіцерів, воював у піхоті, закінчив війну ротмістром. Він добре знав ротмістра Чачу, мав з ним рахунки (були якісь заворушення в якомусь полку одразу по війні) і давно й надаремно полював за ним. Він був працівником штабу підпілля, проте часто брав участь у практичних операціях, був гарним вояком, тямущим командиром. Працювати у підпіллі йому подобалося, але що буде після перемоги, він уявляв собі погано. Втім, у перемогу він і не вірив. Природжений вояк, він легко пристосовувався до будь-яких умов і ніколи не загадував далі, ніж на десять-двадцять днів наперед. Своїх ідей у нього не було, дечого він нахапався від однорукого, дещо перейняв у Кетшефа, дещо йому навіяли у штабі, та головним у його свідомості залишалося те, що утовкмачили йому в школі субалтерн-офіцерів. Отож, теоретизуючи, він виказував дивну суміш поглядів: владу багатіїв необхідно повалити (це од Вепра, який, за уявленнями Максима, був чимсь на зразок соціаліста або комуніста), на чолі держави належить поставити інженерів і техніків (це від Кетшефа), міста знести до пня, а самим жити у поєднанні з природою (якийсь штабний мислитель-буколіст), і всього цього можна досягти тільки безсуперечним підляганням наказові вищих командирів, і поменше базікання на абстрактні теми. Двічі Максим з ним зчепився. Годі було втямити, навіщо руйнувати башти, втрачати на цьому сміливих товаришів, час, кошти, зброю - за десять-двадцять днів башту однаково відбудують, і все повернеться на круги своя, з тією лише відмінністю, що населення довколишніх сіл на власні очі переконається, якими мерзенними гаспидами є ці виродки. Генерал так і не зумів до пуття пояснити Максимові, в чому сенс диверсійної діяльності. Чи то він щось приховував, чи то сам не розумів, навіщо це потрібно, але щоразу він торочив одне й те саме: накази не обговорюються, кожен напад на башту - удар по ворогові, не можна стримувати людей від активної діяльності, інакше ненависть сквасніє в них і життя втратить будь-який сенс... “Потрібно шукати центр! - наполягав Максим. - Потрібно бити зразу по центру, всіма силами зразу! Що за голови у вашому штабі, якщо не розуміють такої простої речі?” - “Штаб знає, що робить, - ваговито відказував Генерал, задираючи підборіддя і високо підсмикуючи брови. - Дисципліна в нашому становищі - передовсім, і давай-но без селянської вольниці, Маку, усьому свій час, матимеш і центр, якщо доживеш...” Втім, він ставився до Максима з повагою і охоче вдавався до його послуг, коли променеві удари застигали його у погребі Лісника...

- Все одно я проти, - затято сказав Мемо. - А якщо нас покладуть вогнем? А якщо ми не встигнемо за п’ять хвилин, а знадобиться нам шість? Божевільний план. І завжди він був божевільним.

- Видовжені заряди ми застосовуємо вперше, - сказав Генерал, із зусиллям одриваючи погляд від Орді. - Але якщо брати попередні способи прориву через дротяне загородження, то доля операції визначається в середньому за три-чотири хвилини. Якщо ми заскочимо їх зненацька, матимемо одну або навіть дві хвилини у запасі.

- Дві хвилини - це чимало, - сказав Лісник. - За дві хвилини я їх там усіх голіруч передушу. Добігти б тільки.

- Добігти б... о-о-о... - з якоюсь зловісною мрійливістю спроквола сказав Зелений. - Чи не так, Маку?

- Ти нічого не хочеш сказати, Маку? - спитав Генерал.

- Я вже говорив, - сказав Максим. - Новий план кращий, ніж старий, але все одно поганий. Давайте я все зроблю сам. Ризикніть.

- Годі про це?- сказав Генерал роздратовано. - Про це жодного слова. Посутні зауваження маєш?

- Ні, - сказав Максим. Він уже шкодував, що знову почав цю розмову.

- Звідкіля взялися нові пігулки? - раптом спитав Мемо.

- Пігулки старі, - сказав Генерал. - Макові вдалося трохи поліпшити їх.

- Ах, Макові...

Копито мовив це таким тоном, що всім стало ніяково. Його слова можна було зрозуміти так: новачок, та ще не вповні наш, та ще прибулий з того боку, - а чи не пахне тут засідкою, такі випадки траплялися...

- Так, - різко мовив Генерал. - І досить балачок. Наказ штабу. Прошу коритися, Копито.

- Я підкоряюсь, - сказав Мемо, стенувши плечима. - Я проти цього, але я підкоряюсь. Куди ж діватися...

Максим журно дивився на них. Вони сиділи перед ним, дуже різні, - за звичайних умов, мабуть, їм і на думку не спало б, що вони можуть зібратися докупи: колишній фермер, колишній кримінальник, колишня вчителька... Те, що вони зібралися вчинити, було безглуздям; мине кілька годин, і більшість із них загине, а в світі нічого не зміниться, і ті, хто залишиться в живих, у кращому випадку дістануть перепочинок від пекельного болю, проте вони будуть зранені, змучені втечею, їх цькуватимуть собаками, їм доведеться відсиджуватися у задушливих норах, а потім усе почнеться спочатку. Діяти спільно з ними було безглуздо, але покинути їх було б підло, і доводилося вибирати безглуздя. А можливо, тут у них взагалі не можна інакше, а якщо хочеш що-небудь зробити, доводиться пройти через глупство, через безглузду кров, а може, і через підлість доведеться пройти. Жалюгідна людина... дурна людина... підла людина... А чого ще можна чекати від людини у такому жалюгідному, безглуздому і підлому світі? Треба пам’ятати лише, що глупство являється наслідком безсилля, а безсилля випливає з неуцтва, з невідання правильної дороги... Проте не може бути так, щоб поміж тисячі доріг не відшукалося правильної! “По одній дорозі я вже пройшов, - думав Максим, - це була хибна дорога. Тепер мушу пройти по цій, хоча вже зараз видно, що це також хибна дорога. І можливо, мені ще не раз доведеться ходити по хибних дорогах і забиратися в глухі кути. А перед ким я виправдовуюсь? - подумав він. - І навіщо? Вони мені до вподоби, я можу їм допомогти, от і все, що мені потрібно знати в цю мить...”

- Зараз ми розійдемось, - сказав Генерал. - Копито йде з Лісником, Мак - із Зеленим, я - з Птахою. Зустріч о двадцять першій нуль-нуль біля межової позначки, рухатися тільки лісом, без доріг. Парам не розлучатися, кожен відповідає за кожного. Ідіть. Першими рушають Мемо і Лісник. - Він зібрав недокурки на аркушик паперу, згорнув і поклав до кишені.

Лісник потер коліна.

- Кістки болять, - повідомив він. - На дощик. Гарна випадає нам ніч, темна...

 

 

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

 

Від узлісся до дротяного загородження потрібно було повзти. Попереду повз Зелений, він волочив жердину з видовженим зарядом і ледве чутно лаяв шпичаки, що впивалися в руки. Максим, притримуючи мішок з магнітними мінами, повз слідом. Небо всуціль заволокли хмари, мрячив дощ. Трава була мокра, і в перші ж хвилини вони вимокли до нитки. За дощем нічого не було видно, Зелений повз за компасом і жодного разу не відхилився - досвідченою людиною був цей Зелений. Відтак гостро запахло сирою іржею, і Максим побачив дріт у три ряди, за дротом - невиразну решітчасту озію башти, а підвівши голову, роздивився біля підмурка башти приземкувату споруду з прямокутними обрисами. Це був капонір, там сиділо троє легіонерів з кулеметом. Крізь шамотіння дощу долинали невиразні голоси, потім там запалили сірник, і кволим жовтим світлом освітилася довга амбразура.

Зелений пошепки сипав чортами і просовував жердину під дріт. “Готово, - шепнув він. - Відповзай”. Вони відповзли на десяток кроків і почали чекати. Зелений, стискаючи в кулаці шнур детонатора, дивився на світляні стрілки годинника. Його тіпало. Максим чув, як він цокотить зубами і здушено дихає. Максима також тіпало. Він сунув руку в мішок і помацав міни - вони були шерехуваті, холодні. Дощ посилився, шамотіння забивало тепер усі звуки. Зелений підвівся і став на карачки. Він без угаву щось шепотів: чи то молився, чи то лаявся. “Ну, гади!” - сказав він раптом голосно і зробив різкий рух правицею. Почулося клацання пістона, шипіння, і попереду вихопилося з-під землі полотнище червоного полум’я, і злетіло широке полотнище далеко зліва, лупонуло по вухах, посипалася гаряча мокра земля, віхті тліючої трави, якісь розпечені шматочки. Зелений рвонувся вперед, горлаючи не своїм голосом, і раптом стало видно як удень, видніше, ніж удень, осяйно видно. Максим зажмурився і відчув холод усередині, і в голові майнула думка: “Все пропало”, але пострілів не було, тиша тривала, нічого не було чути, окрім шереху і шипіння.

Коли Максим розплющив очі, він крізь сліпуче світло побачив сірий капонір, широкий прохід у дротяному загородженні і якихось людей, дуже маленьких і самотніх на величезному голому просторі довкола башти, - вони чимдуж бігли до капоніра, мовчки, безгучно, зашпортувалися, падали, знов підхоплювалися і бігли. Відтак почувся жалібний стогін, і Максим угледів Зеленого, який нікуди не біг, а сидів, похитуючись, на землі - відразу за дротяним загородженням, обхопивши голову руками. Максим кинувся до нього, відірвав його руки од лиця, побачив закочені очі і пухирі слини на губах... А пострілів усе не було; спливла уже ціла вічність, а капонір мовчав. І раптом там гримнули знайому пісню.

Максим завалив цього роззяву навзнак, нишпорячи однією рукою в кишені й радіючи, що Генерал такий недовірливий, що він і Максимові дав про всяк випадок болезаспокійливі пігулки. Він розціпив Зеленому зсудомлений рот і засунув пігулки глибоко у чорне горло. Затим він ухопив автомат Зеленого і обернувся, шукаючи, звідкіля світло, чому стільки світла, не повинно бути стільки світла... Пострілів усе не було, самотні люди бігли далі, один був уже зовсім недалеко від капоніра, другий трохи відстав, а третій, що біг праворуч, зненацька з розгону впав і покотився через голову. “О, як голосить ворог!..” - ревли на капонірі, а світло било згори, з висоти десятка метрів - мабуть, з башти, яку годі було тепер роздивитися. П’ять або шість сліпучих біло-синіх дисків, і Максим звів автомат і натис на спусковий гачок, і саморобний автомат, маленький, незручний, незвичний, затіпався у нього в руках. І наче у відповідь заряхтіли червоні спалахи в амбразурі капоніра, і раптом автомат висмикнули у нього з рук, він ще не поцілив у жоден із сліпучих дисків, а Зелений уже висмикнув у нього автомат, і гайнув уперед, і тої ж миті впав, спіткнувшись на рівному місці...

Тоді Максим ліг і поповз назад до свого мішка. Позаду сквапливо тріскотіли автомати, лунко і страшно ревів кулемет, і ось - нарешті! - бахнула граната, потім друга, потім дві одразу, і кулемет замовк; тріскотіли самі лише автомати, і знову забахкали вибухи; хтось заверещав нелюдським голосом, і стало тихо. Максим підхопив мішок і побіг. Над капоніром стовпом здіймався дим, тягнуло гаром і порохом, а довкола було видно і порожньо, тільки чорний сутулий чолов’яга чапав біля самого капоніра, тримаючись за стіну; дістався амбразури, кинув туди щось і звалився. Амбразура освітилася червоним, долинув ляскіт, і знову все стихло...

Максим зашпортнувся і замалим не впав. За кілька кроків він знову зашпортнувся і тоді завважив, що з землі стирчать кілочки, товсті короткі кілочки, сховані у траві... “Он воно як... Он воно як тут... Якби Генерал пустив мене самого, я б умить роздробив собі обидві ноги і нині валявся б на цих мерзенних єхидних кілочках... Хвалько... Неук...” Башта була вже зовсім близько. Він біг і дивився під ноги, він був сам, і йому не хотілося думати про інших.

Він добіг до величезної металевої лапи, кинув мішок. Йому страшенно хотілося мерщій приліпити важку шорстку балабуху до мокрого заліза, та був ще капонір... Залізні двері були прочинені, з них витикалися ліниві язики полум’я, на сходах лежав легіонер - тут усе було скінчено. Максим рушив кругом капоніра і знайшов Генерала. Генерал сидів, притулившись до бетонової стіни; очі у нього були безтямні, і Максим збагнув, що час дії пігулок скінчився. Він роззирнувся, взяв Генерала на руки і поніс від башти. Кроків за двадцять лежала в траві Орді з гранатою у руці. Вона лежала ницьма, однак Максим миттю втямив, що вона мертва. Він продовжив пошуки і знайшов Лісника, також мертвого. І Зеленого також було забито, і ні з ким було покласти живого Генерала...

Він ішов полем, відкидаючи множинну чорну тінь, приголомшений усіма цими смертями, хоча хвилину тому думав, що готовий до них, і йому не терпілося повернутись і висадити башту в повітря, щоб закінчити те, що вони почали, але спершу необхідно було подивитися, що з Копитом, і він знайшов Мемо зовсім близько від дротяного загородження. Мемо був поранений і, мабуть, пробував відповзти і повз до загородження, поки не втратив свідомість. Максим поклав Генерала поруч і знову побіг до башти. Дивно було думати, що тепер ці лихі двісті метрів можна спокійно пройти, нічого не побоюючись.

Він заходився прилаштовувати міни до опор, по дві штуки на кожну для певності. Він поспішав; часу було досить, проте Генерал спливав кров’ю, і Мемо спливав кров’ю, а десь уже мчали по шосе вантажівки з легіонерами, і Гая підняли по тривозі, і тепер він гецає по бруківці поруч з Панді, і в навколишніх селах уже прокинулися люди: чоловіки хапали рушниці та сокири, діти плакали, а жінки проклинали кривавих шпигунів, що через них немає ні сну, ні спокою. Він усією шкірою відчував, як мрячна пітьма довкруг оживає, ворушиться, робиться грізною і небезпечною...

Запали були розраховані на п’ять хвилин; він по черзі увімкнув їх усі і побіг назад, до Генерала і Мемо. Щось заважало йому, він зупинився, пошукав очима і втямив: Орді. Бігцем, дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, він повернувся до неї, підняв на плече легке тіло і знову бігцем, дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, - до загородження, до північного проходу, де мучилися Генерал і Мемо, та їм недовго вже залишалося мучитися. Він зупинився біля них і обернувся до башти.

От і здійснилася ця безглузда мрія терористів. Швидко, одна по одній, ляснули міни, підвалини башти заволокло димом, а відтак сліпучі вогні згасли, стало непроглядно темно, у темряві заскреготало, загримкотіло, трусонуло землю, з брязкотом шугонуло вгору і знову трусонуло землю.

Максим глянув на годинник. Було сімнадцять хвилин по десятій. Очі звикли до пітьми. Знову завиднілося розбите загородження, і завиднілась башта. Вона лежала обіч капоніра, де усе ще горіло, розчепіривши понівечені вибухами опори.

- Хто тут? - прохрипів Генерал, завовтузившись.

- Я, - сказав Максим. Він нахилився. - Час вирушати. Куди вас поцілило? Ви можете йти?

- Зачекай, - сказав Генерал. - Що з баштою?

- Башта готова, - проказав Максим.

Орді лежала на його плечі, і він не знав, що сказати про неї.

- Не може бути, - сказав Генерал і трохи підвівся. - Масаракш! Невже?.. - Він засміявся і знову ліг. - Послухай, Маку, я нічого не второпаю... Котра година?

- Двадцять хвилин по десятій.

- Отже, все правильно... Ми її порішили... Молодець, Маку... Зажди, а це хто поруч?

- Копито, - сказав Максим.

- Дихає! - сказав Генерал. - Зажди, а хто ще вцілів? Це у тебе хто?

- Це Орді, - із зусиллям сказав Максим. Якусь мить Генерал мовчав.

- Орді... - повторив він нерішуче і підвівся, похитуючись. - Орді, - знову повторив він і притулив долоню до її щоки.

Певний час вони мовчали. Відтак Мемо хрипко спитав:

- Котра година?

- Двадцять дві хвилини, - сказав Максим.

- Де ми? - спитав Мемо.

- Треба вирушати, - сказав Максим.

Генерал повернувся і рушив через прохід у загородженні. Ним виразно похитувало. Тоді Максим нахилився, взяв на друге плече тлустого Мемо і закрокував слідом. Він наздогнав Генерала, і той спинився.

- Лише поранених, - сказав він.

- Я донесу, - сказав Максим.

- Виконуйте наказ, - сказав Генерал. - Лише поранених.

Він простягнув руки і, постогнуючи від болю, зняв тіло Орді з Максимовою плеча. Він не міг утримати її й відразу опустив на землю.

- Лише поранених, - мовив він дивним голосом. - Бігом... марш!

- Де ми? - спитав Мемо. - Хто тут? Де ми?

- Тримайтеся за мій пасок, - сказав Максим Генералові і побіг.

Мемо скрикнув і обважнів. Голова його хилиталася, руки хилиталися, ноги билися об Максимову спину. Генерал, шумно і хрипко дихаючи, біг слідком, тримаючись за пасок.

Вони забігли в ліс. По обличчю захльоскало мокре гілляччя. Максим ухилявся від дерев, що кидалися навстріч, плигав через пні, що вистрибували хтозна-звідки, - це виявилося важче, ніж він гадав, він був уже не той, і повітря тут було не те, і взагалі усе було не так, все було неправильно, все було непотрібно і безглуздо. Позаду залишилися зламані кущі, і кривавий слід, і запах, а дороги вже давно оточені, рвуться з повідців собаки, і ротмістр Чачу з пістолетом у руці, каркаючи команди, клишоного біжить по асфальту, переплигує через кювет і першим пірнає у ліс. Позаду залишилася безглузда повалена башта, і обгорілі легіонери, і троє мертвих, уже задубілих товаришів, а тут було двоє, зранених, напівмертвих, котрі не мали майже ніяких шансів, - і все заради однієї із тисяч таких самих... “Відтепер я нікому не дозволю коїти подібні глупства. Ні, - скажу я, - це я вже бачив... Скільки крові, і все за купу непотрібного іржавого заліза, одне молоде дурне життя за іржаве залізо, і одне старе дурне життя за жалюгідну надію бодай кілька днів побути як люди, і одне розстріляне кохання - навіть не за залізо і навіть не за надію... Якщо ви хочете просто вижити, - скажу я, - то навіщо ж ви так просто вмираєте, так дешево вмираєте?.. Масаракш, я не дозволю їм вмирати, вони у мене житимуть, навчаться жити!.. Який йолоп, як я погодився на це, як я їм дозволив погодитися на це?!”

Він стрімголов вискочив на путівець, тримаючи Мемо на плечі і тягнучи Генерала попід пахви, роззирнувся - Малюк уже біг до нього від межового знака. Хлопчина був мокрий, від нього тхнуло потом і страхом.

- Це всі? - спитав він із жахом, і Максим був йому вдячний за цей жах.

Вони дотарабанили поранених до мотоцикла, упхнули Мемо в люльку, а Генерала всадовили на заднє сідло, і Малюк прив’язав його до себе паском. У лісі було ще тихо, проте Максим знав, що це нічого не означає.

- Вперед, - сказав він. - Не зупиняйся, проривайся...

- Знаю, - сказав Малюк. - А ти?

- Я постараюсь відвернути увагу на себе. Не турбуйся, мене їм не схопити.

- Марна справа, - сказав Малюк із тугою, шарпнув стартер, і мотоцикл заторохтів. - Але хоч башту висадили? - крикнув він.

- Так, - сказав Максим, і Малюка наче вітром здуло.

Після від’їзду хлопця Максим кілька секунд стояв непорушно, відтак гайнув назад до лісу. На першій же галявинці він зірвав з себе куртку і закинув її в кущі. Затим бігцем повернувся на дорогу і певний час біг щодуху у напрямку до міста; зупинився, відстебнув від пояса гранати, розкидав їх по дорозі, продерся крізь кущі на другому боці, намагаючись зламати якомога більше гілок, викинув за кущами носовик і лише тоді подався геть крізь ліс рівним мисливським бігом, яким мав пробігти десять або п’ятнадцять кілометрів.

Під час бігу він ні про що не думав, стежив лише за тим, щоб не відхилятися дуже від напрямку на південний захід, і вибирав місце, куди ставити ногу. Двічі він перетинав дорогу, першого разу - безлюдний путівець, і другого разу - Одинадцяте шосе, де також нікого не було, але тут він уперше почув собак. Він не міг визначити, які це були собаки, одначе про всяк випадок дав великого гака і за півтори години опинився поміж пакгаузів міської сортувальної станції.

Тут світилися вогні, жалібно посвистували паротяги, снували люди. Тут, мабуть, нічого не знали, але бігти було вже небезпечно - могли порахувати злодієм. Він стишив ходу, а коли мимо грузько покотився у місто важкий товарний потяг, вискочив на першу-ліпшу платформу з піском, заліг і так доїхав аж до бетонного заводу. Тут він зістрибнув, обтрусив пісок, трохи замастив руки мазутом і почав міркувати, що робити далі.

Пробиратися у хату Лісника не мало жодного сенсу, а це була єдина явка поблизу. Можна було спробувати переночувати в селищі Качки, та це було небезпечно - це була адреса, відома ротмістрові Чачу, і, крім того, Максимові було страшно подумати - з’явитися зараз до старої Іллі і повідомити їй про смерть дочки. Іти було нікуди. Він зайшов до зубожілого нічного трактирчика для робітників, поїв сосисок, випив пива, покуняв, прихилившись до стіни. Всі тут були такі ж брудні і стомлені, як він, робітники після зміни, що спізнилися на останній трамвай. Йому приснилася Рада, і він подумав уві сні, що Гай зараз, мабуть, в облаві, і це добре. А Рада його любить і прихистить, дасть перевдягнутися і вмитися; там ще мав залишитися його цивільний костюм, той самий, що його дав йому Фанк... А вранці можна буде виїхати на схід, де міститься друга відома йому явка... Він прокинувся, кинув на стіл зім’яту кредитку і вийшов.

Іти було недалеко і безпечно. Перехожих на вулицях не було, тільки біля самого будинку він помітив людину - це був воротар. Воротар сидів у під’їзді на своєму табуреті і спав. Максим обережно пройшов мимо, піднявся по сходах і подзвонив так, як дзвонив завжди. За дверима було тихо, відтак щось скрипнуло, пролунали кроки, і двері прочинилися. Він побачив Раду.

Вона не закричала тільки тому, що задихнулася і затиснула собі рот долонею. Максим обняв її, пригорнув до себе, поцілував у лоб; у нього було таке відчуття, ніби він повернувся додому, де його давно вже перестали ждати. Він зачинив за собою двері, і вони тихо пройшли у кімнату, і Рада знову заплакала. У кімнаті нічого не змінилося, тільки не було його диванчика, а на ліжку сидів Гай у нічній сорочці й отетеріло витріщався на Максима зляканими, дикими від подиву очима. Так збігло кілька хвилин: Максим і Гай дивилися один на одного, а Рада плакала.

- Масаракш, - врешті сказав Гай безпорадно. - Ти живий?.. Ти не мертвий?

- Здрастуй, друже, - сказав Максим. - Шкода, що ти вдома. Я не хотів тебе підводити. Якщо ти скажеш, я негайно піду.

Тої ж миті Рада вхопилася за його руку.

- Ні-ку-ди! - мовила вона здушено. - Нізащо! Нікуди не підеш... Нехай спробує... Тоді я також... Я не подивлюсь...

Гай відкинув ковдру, спустив з ліжка ноги і підійшов до Максима. Він помацав його за плечі, за руки, забруднився мазутом, витер собі лоба, забруднив лоб.

- Нічого не второпаю, - сказав він жалібно. - Ти живий... Звідкіля ти узявся? Радо, перестань ревти... Тебе не поранено? У тебе жахливий вигляд... І ось кров...

- Це не моя, - сказав Максим.

- Нічого не второпаю, - повторив Гай. - Послухай-но, адже ти живий! Радо, грій воду! Розбуди старого, нехай дасть горілки...

- Тихо, - сказав Максим. - Не галасуйте, за мною женуться.

- Хто? Навіщо? Які дурниці... Радо, дай йому перевдягнутися!.. Маку, сідай, сідай... Чи, можливо, ти хочеш лягти? Як це сталося? Чому ти живий?..

Максим обережно присів на краєчок стільця, поклав руки на коліна, .аби нічого не замастити, і, дивлячись на цих двох, востаннє дивлячись на них, як на своїх друзів, відчуваючи навіть якусь цікавість до того, що станеться потім, сказав:

- Адже я тепер злочинець, хлоп’ята. Я щойно висадив у повітря башту.

Він не здивувався, що вони зрозуміли його вмить, блискавично зрозуміли, про яку башту йдеться, і не перепитали. Рада лише стиснула руки, не зводячи з нього погляду, а Гай крякнув, родинним жестом почухав чуприну обома руками і, відводячи очі, проказав з досадою:

- Телепень. Помститися, отже, вирішив... Кому помщаєшся? Ех, ти, як був навіжений, так і залишився. Дитя нерозумне... Гаразд. Ти нічого не говорив, ми нічого не чули. Гаразд... Нічого не бажаю знати. Радо, грій воду. Та не шуми там, не буди людей... Роздягайся, - суворо сказав він Максимові. - Завозився, як анциболот, де тебе носить...

Максим підвівся і заходився роздягатися. Скинув брудну мокру сорочку (Гай побачив рубці від куль і голосно проковтнув слину), з огидою стягнув неподобно брудні чоботи і штани. Уся вдяганка була в чорних плямах, і звільнившись від неї, Максим відчув полегкість.

- Ну, от і добре, - сказав він і знову сів. - Дякую, Гаю. Я ненадовго, тільки до ранку, а потім зникну...

- Воротар тебе бачив? - похмуро спитав Гай.

- Він спав.

- Спав... - сказав Гай із сумнівом. - Він, знаєш... Ну, можливо, звісно, і спав. Спить же він коли-небудь...

- Чому ти вдома? - спитав Максим.

- У звільненні.

- Яке ще там звільнення? - сказав Максим. - Увесь Легіон, певно, зараз за містом...

- А я вже не легіонер, - сказав Гай, криво усміхаючись. - Вигнали мене з Легіону, Маку. Я тепер усього-на-всього армійський капрал, навчаю селюків, яка нога права, яка - ліва. Навчу - і гайда на хонтійський кордон, в окопи... Такі от у мене справи, Маку.

- Це через мене? - тихо спитав Максим.

- Та як тобі сказати... Загалом, так.

Вони глянули один на одного, і Гай відвів очі. Максим раптом подумав, що якби Гай зараз виказав його, то, певно, повернувся б до Легіону і до своєї заочної офіцерської школи; і ще він подумав, що якихось два місяці тому подібне не могло б спасти йому на думку. Йому зробилося неприємно, захотілося зникнути, зараз же, негайно, але повернулася Рада і покликала його до ванної. Поки він мився, вона приготувала попоїсти, підігріла чай, а Гай сидів на тому ж місці, підперши щоки кулаками, і на обличчі у нього була нудьга. Він ні про що не запитував - певно, боявся почути що-небудь страшне, що-небудь таке, що прорве останню лінію його оборони, переріже останні ниточки, які з’єднують його з Максимом. І Рада ні про що не запитувала - мабуть, їй було не до того; вона не зводила з нього очей, не відпускала його руки і час від часу схлипувала - боялася, що він зненацька щезне, її коханий. Щезне і вже ніколи не з’явиться, І тоді Максим - часу залишалося обмаль - відсунув недопиту чашку і почав розповідати сам.

Про те, як допомогла йому мати терористки, як він зустрівся з виродками, хто вони такі, виродки, насправді, чому вони виродки, і що таке башти, яка гаспидська, відворотна вигадка ці башти. Про те, що сталося сьогодні вночі, як виродки бігли на кулемет і вмирали один по одному, як завалилася ця паскудна купа мокрого заліза і як він ніс мертву жінку, що в неї відібрали дитину і забили чоловіка...

Рада слухала жадібно, і Гай також врешті-решт зацікавився, він навіть почав ставити запитання, єхидні, злі запитання, дурні і жорстокі, і Максим збагнув: він ні в що не вірить, усе це відштовхується од його свідомості, як вода від жиру, йому неприємно це слухати і він ледве стримується, щоб не обірвати Максима. І коли Максим закінчив розповідь, він недобре усміхнувся і сказав:

- Ловкенько вони обвели тебе круг пальця.

Максим глянув на Раду, однак Рада відвела очі і, покусуючи губу, проказала нерішуче:

- Не знаю... Можливо, звичайно, була одна така башта... Розумієш, Маку, цього просто не може бути, того, що ти розповідаєш...

Вона говорила із завмиранням, тихо, вочевидь прагнучи не образити його, прохально зазирала йому в очі, погладжувала по плечу, а Гай зненацька розлютів і почав говорити, що це ж глупство, що Максим просто не уявляє собі, скільки таких башт стоїть по країні, скільки їх будується щороку, щодня, - то невже ж ці мільярди витрачаються лише для того, щоб двічі на день завдавати прикрощів жалюгідній жменьці виродків?!

- На саму охорону скільки грошей витрачається, - додав він після паузи.

- Про це я думав, - сказав Максим. - Мабуть, усе справді не так просто. Однак хонтійські гроші тут ні до чого... І потім, я сам бачив: щойно башта завалилася, їм усім покращало. А що стосується ПБЗ... Зрозумій, Гаю, для захисту з йовітря башт забагато. Щоб перекрити повітряний простір, їх потрібно значно менше... І потім, навіщо ПБЗ на південному кордоні! Хіба у диких виродків є балістичні засоби?

- Там багато чого є, - сказав Гай злісно. - Ти нічого не знаєш, а всьому віриш... Вибач, Маку, але якби ти був не ти... Усі ми занадто довірливі, - гірко додав він.

Максимові вже не хотілося сперечатися і взагалі говорити на цю тему. Він почав розпитувати, як іде життя, де працює Рада, чому не пішла вчитися, як дядечко, як сусіди... Рада пожвавішала, заходилася розповідати, затим спохопилася, зібрала брудний посуд і вийшла на кухню. Гай почухався обома руками, похмурився на темне вікно, а потім зважився і розпочав серйозну чоловічу розмову.

- Ми тебе любимо, - сказав він. - Я тебе люблю, Рада тебе любить, хоч і неспокійна ти людина і все у нас через тебе пішло якось не так. Але от у чім річ: Рада тебе не просто любить, не так, розумієш... а як тобі сказати... загалом, ти розумієш... Загалом, подобаєшся ти їй, і весь цей час вона проплакала, а перший тиждень навіть прохворіла. Вона дівчина добра, хазяйновита, багато хто на неї задивляється, і це не дивно... Не знаю