рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

КАТОРЖНИК

КАТОРЖНИК - раздел Демография, Населений острів Фантастична повість   Розділ Тринадцятий   Першим Пострілом ...

 

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

 

Першим пострілом йому розтрощило гусеницю, і воно вперше за двадцять з гаком років залишило розбиту колію, вивертаючи уламки бетону, вдерлося в чагарі й почало неквапно розвертатися на місці, з хрускотом навалюючись широким лобом на кущі, відтручуючи од себе понівечені дерева. І коли воно показало неосяжну корму, на якій хилиталися на іржавих заклепках листи заліза, Зеф акуратно і точно, так щоб, боже борони, не зачепити котла, всадив йому фугасний набій у двигун - у м’язи, у сухожилки, у нервові сплетіння, - і воно зойкнуло залізним голосом, викинуло із зчленувань клуб розпеченого диму й зупинилося назавжди; однак щось продовжувало жити у його нечистих броньованих надрах; якісь вцілілі нерви ще посилали безглузді сигнали, ще вмикалися й відразу вимикалися аварійні системи, шипіли, плювалися піною, і воно ще кволо стріпувалося, ледь-ледь пошкрябуючи вцілілою гусеницею, і грізно й безглуздо, як черевце роздушеної оси, здіймалася та опадала над конаючим драконом облізла решітчаста труба ракетної установки. Якусь мить Зеф споглядав цю агонію, відтак повернувся і рушив до лісу, тягнучи гранатомет за ремінь. Максим и Вепр попрямували слідом, і вони вийшли на тиху галявинку, що її Зеф, напевне, запримітив ще дорогою сюди, повалилися в траву, і Зеф сказав:

- Закуримо.

Він скрутив цигарку однорукому, дав йому прикурити і закурив сам. Максим лежав, зіпершись підборіддям на руки, і крізь рідколісся спостерігав, як помирає залізний дракон - жалібно деренчить якимись останніми трибками й зі свистом випускає з пошматованих нутрощів цівки радіоактивної пари.

- Ось так і тільки так, - сказав Зеф менторським тоном. - А якщо робитимеш не так, наскубу вуха.

- Чому? - спитав Максим. - Я хотів його зупинити.

- А тому, - відповів Зеф, - що граната могла рикошетом лупонути по ракеті, і тоді нам був би гаплик.

- Я цілився в гусеницю, - сказав Максим.

- А треба цілитися в корму, - сказав Зеф. Він затягнувся димом. - І взагалі, поки ти новачок, нікуди не лізь першим. Хіба що я тебе попрошу. Втямив?

- Втямив, - відповів Максим.

Усі ці тонкощі Зефа його не цікавили. І сам Зеф його не дуже цікавив. Його цікавив Вепр. Але Вепр, як завжди, байдуже мовчав, примостивши штучну руку на обшарпаний кожух міношукача. Все було, як завжди. І все було не так, як хотілося.

Коли тиждень тому новоприбулих каторжників вишикували перед бараками, Зеф прямо підійшов до Максима і забрав його у свій сто чотирнадцятий загін саперів. Максим зрадів. Він одразу впізнав цю вогненну бородищу і квадратну опецькувату постать, і йому було приємно, що і його впізнали у цій задушливій картатій юрмі, де всім було наплювати на кожного і ніхто нікого не цікавив. Окрім того, у Максима були всі підстави вважати, що Зеф - колишній знаменитий психіатр Аллу Зеф, людина освічена та інтелігентна, не рівня напівкримінальній потолочі, якою був напханий арештантський вагон, - якимсь чином зв’язаний з підпіллям. А коли Зеф завів його до барака і вказав місце на нарах поруч з одноруким Вепром, Максим вирішив було, що доля його тут остаточно визначилася. Проте незабаром він збагнув, що помилився. Вепр не захотів розмовляти. Він вислухав квапливу, пошепки, розповідь Максима про долю групи, про висадження башти, про судовий процес, непевно, крізь позіхання, пробурмотів: “Буває ще й не таке...” - і ліг, відвернувшись. Максим відчув себе обдуреним, і в цю мить на нари виліз Зеф. “Від пуза я зараз нажерся”, - повідомив він Максимові і без будь-якого переходу, нахабно, з примітивною наврипливістю заходився витягувати з нього імена і явки. Можливо, колись він і справді був знаменитим вченим, освіченою та інтелігентною людиною, можливо, і навіть напевне, він мав якесь відношення до підпілля, але зараз він справляв враження звичайнісінького годованого провокатора, який вирішив знічев’я, на сон грядущий, обробити пришелепкуватого новачка. Максим відкараскався од нього не без зусиль, а коли Зеф зненацька захропів ситим вдоволеним харчанням, ще довго лежав без сну, згадуючи, скільки разів його тут уже обдурювали люди та обставини.

Нерви його розшарпалися. Він згадав процес, вочевидь підготовлений ще до того, як група одержала наказ напасти на башту; і письмові викази якоїсь гадини, котра знала про групу все і, можливо, була навіть членом групи; і фільм, що його було знято з башти під час нападу, і свій сором, коли він упізнав на екрані себе самого, як він гатить з автомата по прожекторах... Ні, по юпітерах, що освітлювали сцену цієї страшної вистави... У щільно закупореному бараці коливалася огидна задуха, кусалися паразити, виховувані марили, а у віддаленому кутку барака при світлі саморобної свічки різалися в карти і хрипко горлали один на одного кримінальники.

А наступного дня обдурив Максима і ліс. Тут кроку не можна було ступити, не наштовхнувшись на залізо: на мертве, проіржавіле наскрізь залізо; на залізо, що зачаїлося, готове будь-якої миті вбити; на залізо, що таємно ворушилося, цілилося, рухалося, сліпо й недоладно розорюючи залишки доріг. Земля і трава відгонили іржею, на дні видолинок накопичувалися радіоактивні калюжі, птахи не співали, а хрипко зойкали, мовби у передсмертній тузі, тварин не було і не було навіть лісової тиші - то праворуч, то ліворуч бухкали й гуркотіли вибухи, у гіллі клубочився сизий гар, а пориви вітру доносили ревіння спрацьованих двигунів...

І так пішло: день - ніч, день - ніч. Вдень вони вирушали до лісу, який не був лісом, а був давнім укріпленим районом. Він був буквально нашпигований автоматичними бойовими пристроями, панцирвагенами, самохідними балістами, ракетами на гусеницях, вогнеметами, газометами, і все це не померло за двадцять з гаком років, усе продовжувало жити своїм непотрібним механічним життям, усе продовжувало цілитися, наводитися, випльовувати свинець, вогонь, смерть, і все це необхідно було задушити, висадити в повітря, вбити, щоб розчистити трасу для будівництва нових випромінюючих башт. А вночі Вепр затято мовчав, а Зеф знову і знову чіплявся до Максима з розпитуваннями і був то прямолінійний до глупоти, то хитромудрий і спритний на диво. І були грубі харчі, і дивні пісні каторжників, і когось били по обличчю легіонери, і двічі на день усі в бараках та в лісі корчилися під променевими ударами, і погойдувалися на вітрі повішені за спробу втекти... День - ніч, день - ніч... Освенцім, табір знищення. Фашизм.

- Навіщо ви хотіли його зупинити? - спитав зненацька Вепр.

Максим швиденько сів. Це було перше запитання, яке поставив перед ним однорукий.

- Я хотів подивитися, як він улаштований.

- Тікати зібралися?

Максим скосив око на Зефа і сказав:

- Та ні, не в тім річ. Усе-таки бойова машина...

- А навіщо вам бойова машина? - спитав Вепр.

Він говорив так, ніби рудого провокатора тут не було.

- Не знаю, - проказав Максим. - Над цим ще треба подумати. їх тут багато таких?

- Багато, - устряв рудий провокатор. - І машин тут багато, і дурнів тут також завжди вистачало... - Він позіхнув. - Скільки разів уже пробували. Залізуть, подлубаються-подлубаються та й покинуть. А один дурень - от як ти - той узагалі злетів у повітря.

- Нічого, я б не злетів, - холодно відказав Максим. - Ця машина не вважається складною.

- А навіщо вона вам усе-таки? - спитав однорукий. Він курив, лежачи горілиць, тримаючи сигарету у штучних пальцях. - Припустімо, ви налагодите її. Що далі?

- На прорив через міст, - сказав Зеф, реготнувши.

- А чому б і ні? - спитав Максим. Він рішуче не знав, як триматися. Цей рудий, здається, все-таки не провокатор. Масаракш, якого дідька вони присікалися?

- Ви не дістанетеся до мосту, - сказав однорукий. - Вас тридцять три рази розстріляють. А коли навіть дістанетеся, то побачите, що міст розведений.

- А по дну ріки?

- Ріка радіоактивна, - сказав Зеф і сплюнув. - Якби це була людська ріка, не потрібні були б ніякі танки. Перепливай будь-де, береги не охороняються. - Він знову сплюнув. - Утім, в такому випадку вони б охоронялися... - Отож, юначе, не розмахуй руками. Ти потрапив сюди надовго, пристосовуйся. Пристосуєшся - все буде гаразд. А не слухатимешся старших, ще сьогодні можеш побачити Світове Світло...

- Втекти неважко, - сказав Максим. - Втекти я міг би хоч зараз...

- Оце так молодець! - захоплено вигукнув Зеф.

-...і якщо ви збираєтесь і в майбутньому гратися в конспірацію... - вів далі Максим, демонстративно звертаючись лише до Вепра, однак Зеф знову перебив його.

- Я збираюсь виконати сьогоднішню норму, - проказав він, підводячись. - Інакше нам не дадуть жерти. Ходімо.

Він пішов уперед, перевальцем крокуючи поміж дерев, а Максим спитав однорукого:

- Хіба він також підпільник? Однорукий глипнув на нього і сказав:

- Що ви, як можна!

Вони рушили за Зефом, намагаючись ступати слід у слід. Максим ішов замикаючим.

- За що ж він тут?

- За неправильний перехід вулиці, - сказав однорукий, і в Максима знову пропала охота розмовляти.

Вони не пройшли навіть сотні кроків, як Зеф скомандував: “Стій!” - і почалася робота. “Лягай!” - загорлав Зеф. Вони кинулися плиском на землю, а товсте дерево попереду з протяжливим скрипінням повернулося, висунуло із себе довгий тонкий гарматний ствол, похилитало ним з одного боку в другий, наче приміряючись, відтак щось задзижчало, почулося клацання, і з чорного дула ліниво виповзла хмарка жовтого диму. “Протухло”, - сказав Зеф діловито і підвівся першим, обтрушуючи штани. Дерево з гарматою вони висадили в повітря. Потім було мінне поле, потім пагорб-пастка з кулеметом, який не протух і довго притискав їх до землі, гримкочучи на весь ліс; потім вони потрапили у справжні джунглі колючого дроту, ледве продерлися, а коли усе-таки продерлися, по них відкрили вогонь звідкілясь згори, усе довкола вибухало й горіло, Максим нічого не розумів, однорукий мовчки і спокійно лежав навзнак, а Зеф гатив з гранатомета в небо і раптом загорлав: “Біжка, за мною!” - і вони побігли, а там, де вони допіру були, спалахнула пожежа. Зеф лаявся страшними словами, однорукий підсміювався. Вони забилися в глуху хащу, але в цю мить зненацька завищало, засопіло, і крізь гілля повалили зеленуваті хмари отруйного диму, і знову потрібно було бігти, продиратися крізь кущі, і Зеф знову лаявся страшними словами, а однорукого болісно нудило...

Потому Зеф нарешті притомився й оголосив відпочинок. Вони розпалили багаття, і Максим, як молодший, заходився готувати обід - варити суп з консервів у знайомому казанку. Зеф і однорукий, замурзані, обдерті, лежали неподалік і курили. У Вепра був змучений вигляд, він був уже старий, йому доводилося важче, ніж усім.

- Не можу збагнути, - сказав Максим, - як це ми примудрилися програти війну з такою кількістю техніки на квадратний метр.

- Що значить “примудрилися програти”? - заперечив однорукий. - Цю війну програли всі. Виграли тільки Вогненосні Творці.

- На жаль, мало хто це розуміє, - сказав Максим, помішуючи юшку.

- Відвик я від таких розмов, - сказав Зеф. - У нас тут усе більше: “Мовчати, виховуваний!” та “Рахую до одного...” Агов, хлопче, як тебе...

- Максим.

- Ага, правильно... Ти, Маку, помішуй, помішуй. Начувайся, якщо пригорить!

Максим помішував. А потім Зеф виголосив, що пора, сил уже немає терпіти. У повному мовчанні вони з’їли суп. Максим відчував: щось перемінилося, щось сьогодні буде сказано. Проте по обіді однорукий знов улігся і втупився в небо, а Зеф з нерозбірливим мурмотінням забрав казанок і заходився вичищати дно скоринкою хліба.

- Підстрелити б що-небудь... - мурмотів він. - У животі порожньо, наче і не їв... тільки апетит роздражнив...

Почуваючи себе незручно, Максим спробував завести балачку про полювання в цих місцях, але його не підтримали. Однорукий лежав із заплющеними очима і, здавалося, спав. Зеф дослухав до кінця Максимові міркування і пробурчав лише:

- Яке тут полювання, усе брудне, активне... - і також повалився на спину.

Максим зітхнув, узяв казанок і побрів до потічка, що жебонів поблизу. Вода в потічку була прозора, на вигляд чиста і смачна. Максиму захотілося попити, і він зачерпнув долонею. На жаль, мити казанок тут було неможливо, та й пити не варто було: потічок був доволі радіоактивний. Максим присів навпочіпки, поставив казанок поруч і замислився.

Спершу він чомусь подумав про Раду, як вона завжди мила посуд після їжі і не дозволяла допомагати під безглуздим приводом, що це - справа жіноча. Він згадав, що вона його кохає, і відчув гордість, тому що досі його не кохала ще жодна жінка. Йому дуже захотілося побачити Раду, і він тої ж миті, з надзвичайною непослідовністю, подумав, як це добре, що її тут немає. Тут не місце навіть для наймерзенніших чоловіків, сюди слід було б пригнати тисяч з двадцят кібердвірників, а може, просто розпорошити усі ці ліси з усім, що в них є, і виростити нові, веселі або нехай навіть похмурі, але чисті і з похмурістю природною.

Потім він згадав, що засланий сюди навіки, і подивувався наївності тих, хто заслав його сюди і, не взявши з нього ніякого слова, гадає, нібито він захоче з власної волі існувати тут та ще й допоможе їм тягнути через ці ліси лінію променевих башт. В арештантському вагоні розповідали, що ліси простягаються на південь на сотні кілометрів, а військова техніка трапляється навіть у пустелі... “Ну ні, я тут не затримаюсь. Масаракш, іще вчора я ці башти валив, а сьогодні розчищатиму для них місце? Досить з мене... Так. З’ясуємо становище”.

Кілька хвилин він з’ясовував власне становище.

“Вепр мені не вірить. Зефу він вірить, а мені - ні. А я не вірю Зефу, і, здається, даремно. Мабуть, я видаюсь Вепрові таким самим наврипливо-підозрілим, яким мені видається Зеф... Ну гаразд, Вепр мені не вірить, отже, я знову сам. Можна, звісно, сподіватися на зустріч з Генералом або з Копитом, але це дуже малоймовірно. Можна, звісно, спробувати збити групу з незнайомих, проте - масаракш! - слід бути чесним із самим собою: я для цього не придатний. Поки що я для цього не придатний. Занадто довірливий... Зачекай, давай усе-таки усвідомимо завдання. Чого я хочу?”

Кілька хвилин він усвідомлював завдання.

“От коли б Гай був тут... Але Гая на кару заслали в якусь особливу частину з дуже дивною назвою. Щось на зразок Бліцтрегерн - “носії блискавок”. Так, швидше всього, доведеться діяти самому.

У будь-якому випадку, звідціля треба щезати. Ясна річ, я спробую зібрати яку-небудь групу, але якщо не вийде, вирушу сам. І обов’язково - танк. Тут зброї на сто армій... Пошарпана, щоправда, за двадцять років, та ще автоматична, але треба спробувати її пристосувати... Невже Вепр мені так і не повірить?” - подумав він майже у відчаї, підхопив казанок і побіг назад до багаття.

Зеф і Вепр не спали: вони лежали голова до голови і про щось тихо, але гаряче сперечалися. Уздрівши Максима, Зеф поквапно сказав: “Годі!” - і підвівся. Задерши руде бородище і вирячивши очі, він загорлав:

- Де тебе носить, масаракш! Хто тобі дозволив зникати? Працювати треба, а то жерти не дадуть, тридцять три рази масаракш!

І тут Максим ніби здурів.

- Дідько б вас узяв, Зефе! Ви можете думати про що-небудь, окрім жрання? Цілий день я тільки й чую од вас: жерти, жерти, жерти! Можете лигнути мої консерви, якщо це так вас допікає!..

Він швиргонув об землю казанок і, схопивши рюкзак, заходився просовувати руки в ремені. Зеф навіть присів від акустичного удару, якусь мить ошелешено дивився на нього, відтак почулося булькотіння, схропування, і Зеф зареготав на увесь ліс. Однорукий вторував йому, що можна було помітити, але не почути. Максим не витримав і також засміявся, трохи зніяковілий.

- Масаракш! - прохрипів нарешті Зеф. - Оце голосисько!.. Ні, друже, - звернувся він до Вепра, - спом’янеш мої слова. А втім, я сказав: годі... Встати! - гаркнув він. - Вперед, якщо хочете... гм... жерти сьогодні увечері.

І все. Погорлали, посміялися, посерйознішали і рушили далі. Максим розлючено розряджав міни, виламував з гнізд спарені кулемети, згвинчував боєголовки на зенітних ракетах, що стриміли з розчинених люків; знову були вогонь, сичаві цівки сльозоточивих газів, огидний сморід від трупів тварин, що розкладалися, розстріляні автоматами. Вони зробилися ще брудніші, ще зліші, ще обірваніші, а Зеф хрипів Максиму: “Вперед, вперед! Жерти хочеш - вперед!”, а однорукий Вепр остаточно знесилів і ледве плентався далеко позаду, спираючись на свій міношукач, як на костур...

За ці години Зеф остобісів Максимові до краю, і Максим навіть зрадів, коли рудобородий зненацька заревів і з шумом провалився під землю. Максим витер піт з брудного лоба брудним рукавом, неквапом підійшов і зупинився на краю похмурої вузької щілини, що ховалася в траві. Щілина була глибока, непрониклива, з неї віяло холодом і вільгістю, нічого не було видно, і долинав лише якийсь хрускіт, дзенькіт і невиразна лайка. Накульгуючи, підійшов Вепр, також зазирнув у щілину і спитав Максима:

- Він там? Що він там робить?

- Зефе! - погукав Максим, нахилившись. - Де ви там, Зефе?

З щілини почулося лунке:

- Спускайтесь сюди! Стрибайте, тут м’яко...

Максим позирнув на однорукого. Той похитав головою.

- Це не для мене, - сказав він. - Стрибайте, а я потім спущу вам мотузку.

- Хто тут? - загорлав раптом унизу Зеф. - Стрілятиму, масаракш!

Максим звісив ноги у щілину, відштовхнувся і стрибнув. Майже тої ж миті він по коліна вгруз у порохняву масу і сів. Зеф був десь поблизу. Максим заплющив очі і кілька секунд посидів, звикаючи до темряви.

- Ходи сюди, Маку, тут хтось є, - прогудів Зеф. - Вепре! - крикнув він. - Стрибай!

Вепр відповів, що втомився як пес і з задоволенням посидить нагорі.

- Як хочеш, - сказав Зеф. - Але, на мій погляд, це - Фортеця. Згодом пошкодуєш...

Однорукий відповів невиразно, голос у нього був кволий: його, здається, знову нудило і було йому не до Фортеці. Максим розплющив очі й роззирнувся. Він сидів на купі землі посередині довгого коридора з шорсткими цементовими стінами. Дірка у стелі була чи то вентиляційним отвором, чи то пробоїною. Зеф стояв кроків за двадцять і також роздивлявся, світячи ліхтариком навсібіч.

- Що це тут? - спитав Максим.

- Звідкіля я знаю? - сказав Зеф сварливо. - Може, схов який-небудь. А може, й справді Фортеця. Знаєш, що таке Фортеця?

- Ні, - сказав Максим і почав сповзати з купи.

- Не знаєш... - сказав Зеф неуважно. Він і далі озирався, світячи ліхтариком по стінах. - Що ж ти тоді знаєш... Масаракш, - сказав він, - тут щойно хтось був...

- Людина? - спитав Максим.

- Не знаю, - відповів Зеф. - Прокрався вздовж стіни і щез... А Фортеця, приятелю, - це така штука, що ми могли б за один день закінчити усю нашу роботу... Ага, сліди...

Він присів навпочіпки. Максим присів поруч і завважив ланцюжок відбитків у порохняві під стіною.

- Дивні сліди, - сказав він.

- Маєш рацію, приятелю, - сказав Зеф, озираючись. - Я таких слідів ще не бачив.

- Ніби хтось на кулаках пройшов, - сказав Максим.

Він стиснув кулак і зробив відбиток поруч зі слідом.

- Схоже, - з повагою визнав Зеф. Він посвітив у глиб коридора. Там щось кволо мерехтіло, відсвічуючи, чи то поворот, чи то глухий кут. - Ходімо глянемо? - сказав він.

- Тихше, - сказав Максим. - Мовчіть і не рухайтесь.

У підземеллі коливалася ватяна волога тиша, проте коридор не був мертвим. Хтось там, попереду, - Максим не міг точно визначити, де і як далеко, - стояв, притискаючись до стіни, хтось невеличкий, зі слабким і незнайомим запахом. Він спостерігав за ними і був невдоволений їхньою присутністю. Це було щось зовсім незнайоме, і наміри його були невловні.

- Нам обов’язково треба йти? - спитав Максим.

- Хотілося б, - сказав Зеф.

- Навіщо?

- Треба глянути, можливо, це все-таки Фортеця... Якби ми знайшли Фортецю, тоді, друже мій, усе пішло б інакше. Я у Фортецю не вірю, але коли говорять - як знати... Можливо, і не все брешуть...

- Там хтось є, - сказав Максим. - Я не розумію хто.

- Он як? Гм... Якщо це Фортеця, тут, за легендою, живуть або залишки гарнізону... Вони, розумієш, тут сидять і не відають, що війна скінчилася, вони, розумієш, у розпал війни оголосили себе нейтральними, замкнулися і пообіцяли, що висадять у повітря увесь суходіл, якщо до них полізуть...

- А вони можуть?

- Якщо це Фортеця, вони все можуть... Та-ак... Нагорі ж повсякчас вибухи, стрілянина... Цілком можливо, що вони вважають, буцімто війна ще не скінчилася... Принц тут якийсь командував чи герцог... Добре було б з ними зустрітися і погомоніти.

Максим знову прислухався.

- Ні, - сказав він упевнено. - Немає там ні принца, ні герцога. Там якийсь звір, чи що... Ні, не звір... Або?

- Що -або?

- Ви сказали: або залишки гарнізону, або?..

- А-а... Ну, це дурниці, бабині казочки... Ходімо глянемо.

Зеф зарядив гранатомет, узяв його навскидку і вирушив уперед, світячи ліхтариком. Максим пішов поруч. Кілька хвилин вони брели коридором, відтак уперлися в стіну і звернули направо.

- Вас дуже чути, - сказав Максим. - Там щось відбувається, а ви так сопете...

- Що ж мені - не дихати? - негайно наїжачився Зеф.

- І ліхтарик мені ваш заважає, - сказав Максим.

- Тобто як це - заважає? Темно...

- У темряві я бачу, - сказав Максим, - а от через ваш ліхтарик нічого розібрати не можу... Давайте, я піду вперед, а ви залишайтесь. А то ми так нічого не дізнаємося.

- Н-ну, як хочеш... - у голосі Зефа не було й сліду звичної впевненості.

Максим знову заплющив очі, відпочив од хитливого світла, пригнувся і рушив уздовж стіни, намагаючись зовсім не шуміти. Невідомий був десь неподалік, і Максим наближався до нього з кожним кроком. Коридорові кінця не було. Праворуч з’явилися двері, всі вони були залізні і всі були позамикані. Навстріч тягло. Повітря було вогкувате, тхнуло пліснявою і ще тим, невідомим, живим і теплим. Позаду обережно шумів Зеф; він був розгублений і боявся відстати. Максим відчув це і засміявся сам до себе. Він відволікся буквально на секунду, і за цю секунду невідомий щез. Максим зупинився вкрай здивований. Невідомий щойно був попереду, зовсім поруч, а відтак в одну мить мовби розчинився у повітрі і так само миттєво виник за спиною, також зовсім поруч.

- Зефе! - покликав Максим.

- Так! - лунко озвався рудобородий.

Максим уявив собі, як невідомий стоїть між ними і повертає голову на голоси.

- Він між нами, - сказав Максим. - Не здумайте стріляти.

- Гаразд, - сказав Зеф по хвилі. - Ні дідька не видно, - повідомив він. - Який він на вигляд?

- Не знаю, - відповів Максим. - М’яке.

- Тварина?

- Не схоже, - сказав Максим.

- Ти ж запевняв, що бачиш у темряві.

- Я не очима бачу, - сказав Максим. - Помовчте.

- Не очима... - пробурчав Зеф і затих.

Невідомий пристояв, перетнув коридор, зник і по якімсь часі знову з’явився попереду. Йому також цікаво, подумав Максим. Він дуже прагнув викликати в собі відчуття симпатії до цієї істоти, але щось заважало - мабуть, неприємне поєднання незвіриного інтелекту з напівзвіриною зовнішністю. Він знову рушив уперед. Невідомий відступав, зберігаючи постійну дистанцію.

- Як справи? - спитав Зеф.

- Усе те саме, - відповів Максим. - Можливо, він нас кудись веде або заманює.

- А впораємося? - спитав Зеф.

- Він не збирається нападати, - сказав Максим. - Йому самому цікаво.

Він замовк, тому що невідомий знову зник, і Максим тої ж миті відчув, що коридор скінчився. Довкола було просторе приміщення. Все-таки тут було занадто темно. Максим майже нічого не бачив. Він відчував присутність металу, скла, відгонило іржею, і був тут струм високої напруги. Кілька секунд Максим стояв незрушно, потім, розібравшись, де вимикач, потягся до нього, але в цю мить невідомий з’явився знову. І не сам. З ним був другий, схожий, проте не точно такий самий. Вони стояли біля тієї ж стіни, що й Максим, він чув їхнє дихання - прискорене і вологе. Він завмер у надії, що вони наблизяться, однак вони не підходили, і тоді він, щомога звузивши зіниці, натис на клавіш вимикача.

Мабуть, щось було негаразд у ланцюгові - лампи спалахнули всього на долю секунди, десь із тріском луснули запобіжники, і світло знову згасло, але Максим устиг побачити, що невідомі істоти були невеличкі, на зріст як велика собака, стояли карачки, були вкриті темною шерстю, і в них були великі, важкі голови. Очі Максим розгледіти не встиг. Дивні істоти негайно щезли, мовби їх і не було.

- Що там у тебе? - спитав Зеф стривожено. - Що за спалах?

- Я запалював світло, - відгукнувся Максим. - Ідіть сюди.

- А де цей? Ти його бачив?

- Майже не бачив. Схожі усе-таки на тварин. Щось подібне до собак з великими головами...

По стінах застрибали відблиски ліхтарика. Зеф говорив на ходу:

- А, собаки... Живуть тут такі у лісі. Живих їх, щоправда, я ніколи не бачив, зате підстрелених - безліч разів...

- Ні, - сказав Мак із сумнівом у голосі. - Це все-таки не тварини.

- Тварини, тварини, - сказав Зеф. Голос йога лунко розлігся під високим склепінням. - Даремно ми з тобою дрижаки ловили. Я було подумав, що упирі... Масаракш! Та це ж Фортеця!

Він зупинився посередині приміщення, бігаючи променем по стінах, по рядах циферблатів, по розподільних щитах. Блищало скло, нікель, вицвіла пластмаса.

- Ну, вітаю, Маку. Усе-таки ми її з тобою знайшли. Даремно я не вірив. Даремно... А це що таке? Ага... Це електронний мозок, і все під напругою! Ох, дідько його бери, сюди б Коваля!.. Послухай, а ти нічого в цьому не тямиш?

- У чому саме? - спитав Максим, підходячи.

- Та у цій от механіці... Це ж пульт управління! Якщо у ньому розібратися, увесь край наш! Уся ця техніка нагорі управляється звідси! Ох, якби розібратися, масаракш!

Максим відібрав у нього ліхтарик, поставив так, щоб світло розсіювалося по приміщенню, і роззирнувся. Повсюди лежала порохнява, лежала уже багато років, а на столі у кутку на розстеленому зітлілому папері стояла тарілка, заляпана чорним, і поруч - виделка. Максим пройшовся вздовж пультів, торкнувся верньєрів, спробував увімкнути електронну машину, взявся за рубильник - рукоятка залишилася у нього в пальцях...

- Навряд, - сказав він нарешті. - Навряд чи звідси можна чим-небудь особливим управляти. По-перше, занадто усе тут просте, швидше всього це або станція спостереження, або одна з контрольних підстанцій... Тут усе якесь допоміжне... І машина слабка, не вистачить навіть, щоб десятком танків управляти... А потім, тут же все розвалилося, ні до чого не можна доторкнутися. Струм, щоправда, є, але напруга нижча від норми: котел, мабуть, геть забило... Ні, Зефе, усе це не так просто, як вам здається.

Раптом він завважив вмуровані у стіну довгі рурки, з’єднані гумовим наочником, підсунув алюмінієвого стільця, всівся і уткнув обличчя в наочник. На його подив, оптика виявилася у чудовому стані, але ще дужче здивувало те, що він побачив. У полі зору був цілком незнайомий краєвид: біло-жовта пустеля, піщані дюни, кістяк якоїсь металевої споруди. Там віяв сильний вітер, бігли по дюнах струминки піску, каламутний виднокрай загортався чашею.

- Погляньте, - сказав він Зефові. - Де це?

Зеф приставив гранатомет до пульта, підійшов і глянув.

- Дивно, - сказав він по хвилі мовчання. - Це пустеля. Це, друже мій, від нас кілометрів за чотириста... - Він одсунувся від окулярів і звів очі на Максима. - Скільки ж праці вони на все це поклали, мерзотники... А толку? Оно вітер гуляє по пісках, а який це був край!.. Мене до війни хлопчиськом іще на курорт возили... - Він підвівся. - Ходімо звідси к бісу, - сказав з гіркотою у голосі і взяв ліхтарик. - Ми з тобою тут нічого не второпаємо. Доведеться ждати, коли Коваля схоплять і посадять... Тільки його не посадять, а розстріляють, мабуть... Ну, рушили?

- Так, - сказав Максим. Він роздивлявся дивні сліди на підлозі. - Ось це мене цікавить значно більше, - повідомив він.

- І даремно, - сказав Зеф. - Тут, мабуть, чимало всілякої звірини бігає...

Він закинув за спину гранатомет і попрямував до виходу з зали. Максим, озираючись на сліди, рушив за ним.

- Їсти хочеться, - сказав Зеф.

Вони пішли коридором. Максим запропонував виламати одні з дверей, проте, на думку Зефа, це було ні до чого.

- Цією справою треба займатися серйозно, - сказав він. - Що ми тут будемо час гайнувати, ми ще норму не відпрацювали, а сюди треба прийти із знавцем...

- На вашому місці, - заперечив Максим, - я б не дуже розраховував на цю вашу Фортецю. По-перше, тут усе струхлявіло, а по-друге, вона вже зайнята.

- Ким це? Ах, ти знову про собак?.. І ти туди ж. Ті про упирів торочать, а ти...

Зеф замовк. По коридору пронісся гортанний вигук, кількаразовою луною відбився од стін і стих. Тої ж миті звідкілясь здалеку відгукнувся другий такий самий голос. Це були дуже знайомі звуки, одначе Максим ніяк не міг згадати, де чув їх.

- Так ось хто кричить ночами! - сказав Зеф. - А ми гадали, птахи...

- Дивний крик, - сказав Максим.

- Дивний - не знаю, - заперечив Зеф, - але страшнуватий. Уночі як почнуть горлати по всьому лісу, у п’ятах холоне. Скільки про ці крики казок розповідають... Був один кримінальник, так він вихвалявся, буцімто знає цю мову. Перекладав.

- І що ж він перекладав? - спитав Максим.

- Ет, дурниці. Яка там мова...

- А де цей кримінальник?

- Пропав безвісти, - сказав Зеф. - Він був у будівельниках, партія в лісі заблукала...

Вони повернули ліворуч, і далеко попереду з’явилася каламутна бліда пляма світла. Зеф вимкнув ліхтарик і сховав до кишені. Він ішов тепер попереду, і коли він зненацька зупинився, Максим мало не налетів на нього.

- Масаракш, - промурмотів Зеф.

На підлозі впоперек коридора лежав людський кістяк. Зеф скинув з плеча гранатомет і роззирнувся.

- Цього тут не було, - промимрив він.

- Так, - сказав Максим. - Його щойно поклали.

Позаду у глибинах підземелля раптом пролунав цілий хор гортанних протяжливих зойків. Зойки змішувалися з луною; здавалося, що лементує тисяча горлянок, і всі вони лементували хором, мовби скандуючи якесь дивне слово з чотирьох складів. Максимові причулося знущання, виклик, глузи. Відтак хор замовк так само несподівано, як почався. Зеф шумно відітхнув і опустив гранатомет. Максим знову глипнув на кістяк.

- Як на мене, то це натяк, - сказав він.

- Як на мене, також, - пробурчав Зеф. - Ходімо швидше.

Вони хутко дісталися до пролому в стелі, видряпалися на купу землі і завважили над собою стривожене обличчя Вепра. Він лежав грудьми на краю пролому, спустивши вниз мотузку з петлею.

- Що там у вас? - спитав він. - Це ви кричали?

- Зараз розкажемо, - мовив Зеф. - Мотузку закріпив?

Вони вибралися нагору; Зеф скрутив собі і однорукому по цигарці, запалив і якийсь час мовчав, очевидно, намагаючись скласти якусь думку про те, що відбулося.

- Гаразд, - сказав він нарешті. - Коротко - було от що. Це - Фортеця. Там є пульти, мозок і таке інше. Усе в жалюгідному стані, проте струм є, і користь ми з цього матимемо, треба лише знайти тямущих людей... Далі. - Він затягнувся і випустив з широко розкритого рота клуб диму, зовсім як зіпсований газомет. - Далі. Зважаючи на все, там живуть собаки. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? Собаки такі - голова величезна... Кричали вони... А якщо подумати, то, може, і не вони, тому що, бачиш... Як би тобі сказати... Поки ми з Максимом там швендяли, хтось виклав у коридорі кістяк людини. От і все.

Однорукий глянув на нього, потім на Максима.

- Мутанти? - спитав він.

- Можливо, - сказав Зеф. - Я взагалі нікого не бачив, а Мак каже, що бачив собак... але не очима. Чим ти їх там бачив, Маку?

- Очима я їх також бачив, - сказав Максим. - І хочу, до речі, додати, що нікого, крім цих ваших собак, там не було. Я б знав. І собаки ці ваші - не те, що ви думаєте. Це не звірі.

Вепр не сказав нічого. Він підвівся, змотав мотузку, причепив її до паска і знову сів поруч із Зефом.

- Дідько його знає, - промурмотів Зеф, - може, і не звірі... Тут усе може бути. Тут у нас Південь...

- А може, ці собаки і є мутанти? - спитав Максим.

- Ні, - сказав Зеф. - Мутанти - це просто дуже потворні люди. І діти людей найзвичайнісіньких. Мутанти. Знаєш, що це таке?

- Знаю, - сказав Максим. - Але вся річ у тому, як далеко може зайти мутація.

Певний час усі мовчали, розмірковували. Потому Зеф сказав:

- Ну, якщо ти такий освічений, годі теревенити. Вставай! - Він підвівся. - Залишилося нам небагато, але часу обмаль. А жерти хочеться... - він підморгнув Максимові, - просто-таки патологічно. Ти знаєш, що таке “патологічно”?

Залишалося ще розчистити південно-західну чверть квадрата, однак нічого розчищати їм не довелося. Нещодавно тут, схоже, вибухнуло щось дуже потужне. Від старого лісу зосталися самі лише напівструхлявілі стовбури та обгорілі пеньки, позрізувані мов бритвою, а на його місці вже піднявся молодий рідкий лісок. Грунт почорнів, обвуглився і був нашпигований розпиленою іржею. Жодна техніка не могла вціліти після такого вибуху, і Максим збагнув, що Зеф привів їх сюди не для роботи.

Назустріч їм з гущавини виліз зарослий чоловік у брудному арештантському балахоні. Максим упізнав його: це був перший абориген, якого він зустрів, давній напарник Зефа, дзбан світової скорботи.

- Зачекайте, - сказав Вепр, - я з ним побалакаю.

Зеф звелів Максимові сісти, де стоїть, всівся сам і заходився перевзуватися, бубонячи в бороду карний романс “Я хлопець меткий, мене знає околиця”. Вепр підійшов до дзбана світової скорботи, і вони, усамітнившись за кущами, заходилися розмовляти пошепки. Максим чув їх чудово, проте розібрати нічого не міг, бо говорили вони якимсь жаргоном, і він упізнав лише кілька разів повторене слово “пошта”. Незабаром він перестав прислухатися. Він почувався втомленим, брудним: сьогодні було занадто багато безглуздої роботи, безглуздої нервової напруги, занадто довго він дихав сьогодні всілякою гидотою, і прийняв занадто багато рентгенів. І знов упродовж цілого дня не було зроблено нічого спражнього, нічого потрібного, і йому дуже не хотілося повертатися до барака.

Потім дзбан скорботи щез, а Вепр повернувся, сів перед Максимом на пень і сказав:

- Ну, давайте поговоримо.

- Все гаразд? - спитав Зеф.

- Так, - сказав Вепр.

- Я ж тобі говорив, - сказав Зеф, роздивляючись на світло діряву підошву. - У мене на таких чуття.

- Ну, так от, Маку, - сказав Вепр. - Ми вас перевірили, наскільки це можливо за нашого становища. Генерал за вас ручається. Відтепер ви будете підлягати мені.

- Дуже радий, - сказав Максим, криво посміхаючись. Йому хотілося сказати: “Але ж за вас Генерал переді мною не поручився”, проте він тільки додав: - Слухаю вас.

- Генерал повідомляє, що ви не боїтесь радіації і не боїтесь випромінювачів. Це правда?

- Так.

- Отже, ви будь-якої миті можете переплисти Блакитну Змію і це вам не зашкодить?

- Я вже сказав, що можу втекти звідси хоч зараз.

- Нам не потрібно, щоб ви тікали... Отже, наскільки я розумію, патрульні машини вам також не страшні?

- Ви маєте на увазі пересувні випромінювачі? Ні, не страшні.

- Дуже добре, - сказав Вепр. - Тоді ваше завдання на найближчий час повністю визначається. Ви будете зв’язківцем. Коли я вам накажу, ви перепливете ріку і пошлете з найближчого поштового відділення телеграми, які я вам дам. Зрозуміло?

- Це мені зрозуміло, - спроквола сказав Максим. - Я не розумію іншого...

Вепр дивився на нього незмигно - сухий, жилавий, покалічений старий, холодний і нещадний боєць, із самих пелюшок боєць, страшне і здатне викликати захоплення породження світу, в якому цінність людського життя дорівнює нулю. Він нічого не знав, крім боротьби, нікого не мав, крім боротьби, усе відкидав, крім боротьби, - і в його уважних прищулених очах Максим, як у книжці, читав свою долю на найближчі кілька років.

- Он як? - сказав Вепр.

- Давайте домовимось відразу, - твердо сказав Максим. - Я не бажаю діяти наосліп. Я не маю наміру заходжуватися коло справ, які, на мій погляд, є безглуздими і непотрібними.

- Наприклад? - сказав Вепр.

- Я знаю, що таке дисципліна. І я знаю, що без дисципліни вся наша робота нічого не варта. Але я вважаю, що дисципліна мусить бути розумною, підлеглий мусить мати певність, що наказ розумний. Ви наказуєте мені бути зв’язківцем. Я готовий бути зв’язківцем, я здатний на більше, проте якщо це потрібно, я буду зв’язківцем. Але я мушу знати, що телеграми, які я надсилаю, не спричиняться до безглуздої загибелі і без того нещасних людей...

Зеф задер було бородище, однак Вепр і Максим однаковим рухом зупинили його.

- Мені було наказано висадити в повітря башту, - вів далі Максим. - Мені не пояснювали, навіщо це потрібно. Я бачив, що це нерозумний і смертельний замір, проте я виконав наказ. Я втратив трьох товаришів, а потім виявилося, що це пастка державної прокуратури. І я кажу: годі! Я більше не збираюсь нападати на башти. І більше того, я маю намір всіляко перешкоджати операціям подібного роду...

- Ну й дурень! - сказав Зеф. - Шмаркач.

- Чому? - спитав Максим.

- Зачекайте, Зефе, - сказав Вепр. Він і далі не зводив очей з Максима. - Іншими словами, Маку, ви хочете знати усі плани штабу?

- Так, - сказав Максим. - Я не хочу працювати наосліп.

- А ти, братику, нахаба, - виголосив Зеф. - У мене, братику, слів не вистачає, щоб описати, який ти нахаба!.. Послухай, Вепре, а він мені подобається. Ні-і, зір у мене вірний...

- Ви вимагаєте занадто великого довір’я, - холодно сказав Вепр. - Таке довір’я треба заслужити.

- І для цього завалювати дурні башти? - сказав Максим. - Я, щоправда, усього кілька місяців у підпіллі, але повсякчас я чую лише одне: башти, башти, башти... А я не хочу валити башти, це марна справа! Я хочу боротися проти тиранії, проти голоду, розрухи, корупції, брехні... Я розумію, звичайно, башти мучать вас, просто фізично мучать... Але навіть проти башт ви повстаєте якось по-дурному. Цілком очевидно, що башти ретрансляційні, а отже, потрібно бити у Центр, а не сколупувати їх по одній...

Вепр і Зеф заговорили одночасно.

- Звідки ви знаєте про Центр? - спитав Вепр.

- А де ти його, цей Центр, знайдеш? - спитав Зеф.

- Те, що Центр має існувати, зрозуміло всякому хоч почасти грамотному інженерові, - сказав Максим спогорда. - А як знайти Центр, оце і є завдання, яким ми повинні займатися. Не бігати на кулемети, не втрачати надаремно людей, а шукати Центр...

- По-перше, все це ми і без тебе знаємо, - скипів Зеф. - А, по-друге, масаракш, ніхто не загинув марно! Всякому хоч почасти грамотному інженерові, шмаркачу ти зашмарканий, мусить бути зрозуміло, що, заваливши кілька башт, ми порушимо систему ретрансляції і зможемо звільнити цілий район! А для цього треба вміти завалювати башти. І ми вчимося це робити - розумієш ти чи ні? ї якщо ти ще раз, масаракш, скажеш, що наші хлопці гинуть по-пустому...

- Зачекайте, - сказав Максим. - Приберіть руки. Звільнити район... Ну гаразд, а далі?

- Усякий шмаркач тут приходить і каже, що ми гинемо по-пустому, - сказав Зеф.

- А далі? - настійливо повторив Максим. - Легіонери підвезуть випромінювачі, і вам гаплик?

- Чорта лисого! - сказав Зеф. - За цей час населення району стане на наш бік, і не так-то просто їм буде поткнутися. Одна справа, десяток так званих виродків, і зовсім інша - десять тисяч, сто тисяч осатанілих...

- Зефе, Зефе! - остерігаюче сказав Вепр. Зеф нетерпеливо відмахнувся од нього.

- Сотні тисяч осатанілих городян, фермерів... а можливо, і солдатів, які збагнули і на все життя запам’ятали, що їх безсоромно обдурюють...

Вепр махнув рукою і відвернувся.

- Зачекайте, зачекайте, - сказав Максим. - Що це ви говорите? З якого це побиту вони раптом збагнуть? Та вони вас на шматки роздеруть. Адже вони вважають, що це протибалістичний захист...

- А ти що вважаєш? - спитав Зеф, загадково усміхаючись.

- Ну, я знаю, - сказав Максим. - Мені розповідали...

- Хто?

- Лікар... і Генерал... А що - це таємниця?

- Може, годі на цю тему? - тихо сказав Вепр.

- А чому годі? - заперечив Зеф також тихо і якось напрочуд інтелігентно. - Чому, власне, годі, Вепре? Ти знаєш, що я про це думаю. Ти знаєш, чому я тут сиджу і чому я тут залишусь до скону. А я знаю, що думаєш з цього приводу ти. То чому ж годі? Ми обидва вважаємо, що про це слід кричати на всіх перехрестях, а коли доходить до справи, зненацька згадуємо про дисципліну і починаємо слухняно грати на руку усім цим вождістам, лібералам, просвітителям... А тепер перед нами оцей хлопчик. Ти ж бачиш, який він. Невже й такі не повинні знати?

- Може, якраз такі і не повинні знати, - усе так само тихо відповів Вепр.

Максим, не розуміючи, переводив погляд з одного на другого. Вони раптом зробилися дуже несхожі на самих себе, вони якось зневірилися, й у Вепрові вже не відчувався стальний стрижень, об який позламувало зуби стільки прокуратур і. польових судів, а у Зефові зникла його відчайдушна вульгарність і прорізалася якась туга, якийсь прихований відчай, образа, покірливість... Ніби вони раптом згадали щось таке, про що повинні були і чесно намагалися забути.

- Я розкажу йому, - сказав Зеф.

Він не питав дозволу і не радився. Він просто повідомив.

Вепр змовчав, і Зеф заходився розповідати. Те, що він розповідав, було страхітливо. Це було страхітливо само по собі, і це було страхітливо тому, що вже не залишало місця для сумнівів. Увесь той час, поки він говорив - неголосно, спокійно, чистою інтелігентною мовою, ввічливо замовкаючи, коли Вепр вставляв стислі репліки, - Максим відчайдушно намагався знайти бодай якусь прогалину у цій новій системі світу, проте його зусилля були марні. Картина вимальовувалася струнка, примітивна, безнадійно логічна; вона пояснювала усі відомі Максиму факти і не залишала жодного факту непоясненим. Це було найбільше і найстрашніше відкриття з усіх, які Максим зробив на своєму населеному острові.

Випромінювання башт призначалося не для виродків. Воно впливало на нервову систему кожної людської істоти цієї планети. Фізіологічний механізм впливу залишався невідомим, але суть цього впливу зводилася до того, що мозок опромінюваного втрачав здатність до критичного аналізу дійсності. Людина мисляча перетворювалася на людину віруючу, причому віруючу безтямно, фанатично, всупереч очевидній реальності. Людині, яка перебувала в полі випромінювання, можна було найелементарнішими засобами навіяти все, що завгодно, і вона сприймала навіюване як осяйну і єдину істину й готова була жити для неї, страждати за неї, помирати в ім’я її.

А поле існувало завжди. Непомітне, всюдисуще, всепроникливе. Його безперервно випромінювала велетенська мережа башт, що обплутувала країну, Гігантським пилососом воно висмоктувало з десятків мільйонів душ будь-який сумнів у словах і вчинках Вогненосних Творців. Вогненосні Творці спрямовували волю і енергію мільйонних мас, куди їм заманеться. Вони навіювали масам огидні ідеї насильства і агресії, вони могли кинути мільйони під гармати і кулемети; вони могли б примусити ці мільйони вбивати один одного в ім’я чого завгодно; вони могли б, з’явись у них подібна примха, викликати масову епідемію самогубств... Вони могли все.

А двічі на добу, о десятій ранку та о десятій вечора, гігантський пилосос вмикали на повну потужність, і на півгодини люди переставали взагалі бути людьми. Всі приховані напруги, що накопичилися у підсвідомості через невідповідність між навіяним і реальним, вивільнялися у пароксизмі гарячкового ентузіазму, у палкому екстазі догідливості Такі променеві удари повністю придушували рефлекси та інстинкти і замінювали їх страхітливим комплексом схиляння та обов’язку перед Вогненосними Творцями. У такому стані опромінюваний повністю втрачав здатність міркувати і діяв, як робот, що одержав наказ.

Небезпеку для Творців могли становити лише люди, які через певні фізіологічні особливості були несприйнятливі до навіювання. їх називали виродками. Постійне поле на них не впливало анітрохи, а променеві удари викликали у них тільки нестерпний біль. Виродків було порівняно мало, близько одного відсотка, проте вони були єдиними, хто не спав у цьому царстві сомнамбул. Тільки вони зберігали здатність тверезо оцінювати оточення, сприймати світ, як він є, впливати на світ, змінювати його, управляти ним. І наймерзенніше полягало в тому, що саме вони постачали суспільству правлячу еліту, яка звалася Вогненосними Творцями. Усі Вогненосні Творці були виродками, проте далеко не всі виродки були Вогненосними Творцями. І ті, хто не зумів увійти до еліти, або не захотів цього, або не знав, що існує еліта, були оголошені ворогами войовничої держави, і з ними чинили відповідно.

Максима проймав такий відчай, ніби він зненацька виявив, що його населений острів населений насправді не людьми, а ляльками. Величезний апарат гітлерівської пропаганди був нічого не вартий порівняно з системою променевих башт. Радіо можна було не вмикати, промови Геббельса можна було не слухати, газети можна було не читати. Але позбутися поля було неможливо. В історії земного людства нічого подібного не було. І на досвід Землі розраховувати не доводилося. Сподіватися було ні на що. План Зефа захопити скільки-небудь значний район уявлявся звичайнісінькою авантюрою. Перед ними була величезна машина, занадто проста, щоб еволюціонувати, і занадто величезна, щоб можна було сподіватися зруйнувати її незначними силами. Не було сили у країні, котра могла б звільнити величезний народ, який уявлення не мав про те, що він невільний, який випав, за висловом Вепра, з ходу історії. Ця машина була неприступна зсередини. Вона була тривка до будь-яких незначних збурень. Після часткових руйнувань вона негайно відновлювалася. На подразнення вона реагувала негайно і однозначно, анітрохи не турбуючись про долю своїх окремих елементів. Єдину надію залишала думка, що машина мала Центр, пульт управління, мозок. Цей Центр теоретично можна було зруйнувати, тоді машина змушена буде завмерти у хисткій рівновазі, і настане мить, коли можна буде спробувати перевести цей світ на інші рейки, повернути його на рейки історії. Проте місцеперебування Центру було величезною таємницею, та й кому вдасться його зруйнувати? Це не атака на башту. Це операція, що вимагатиме величезних коштів і насамперед - армії людей, не підвладних впливові випромінювання. Потрібні були люди, несприйнятливі до випромінювання, або прості, легкоприступні засоби захисту. Нічого цього не було і навіть не передбачалося. Кілька сотень тисяч виродків були розпорошені, роз’єднані, переслідувані, багато які взагалі належали до категорії так званих легальних, але навіть якби їх вдалося об’єднати і озброїти, цю маленьку армію Вогненосні Творці знищили б, виславши їй назустріч пересувні випромінювачі...

Зеф давно вже замовк, а Максим усе сидів похнюплений, длубаючись прутиком у чорній сухій землі. Потім Зеф покашляв і сказав ніяково:

- Так, приятелю. Ось воно як насправді... Здається, він уже шкодував, що розповів, як воно насправді.

- На що ж ви сподіваєтесь? - проказав Максим. Зеф і Вепр мовчали.

Максим підвів голову, побачив їхні обличчя і промурмотів:

- Вибачте... Я... Це все так... Вибачте.

- Ми повинні боротися, - рівним голосом вимовив Вепр, - ми боремося, і ми будемо боротися. Зеф повідомив вам одну із стратегій штабу. Існують також інші, настільки ж вразливі для критики і жодного разу не випробувані практично... Ви розумієте, у нас нині все у становленні. Зрілу теорію боротьби не створиш на порожньому місці ось так, відразу...

- Скажіть, -спроквола мовив Максим, - це випромінювання... воно впливає однаково на всі народи вашого світу?

Вепр і Зеф перезирнулися.

- Не розумію, - сказав Вепр.

- Я маю на увазі ось що. Є тут який-небудь народ, де знайдеться бодай кілька тисяч таких, як я?

- Навряд, - сказав Зеф. - Хіба що у цих... у мутантів. Масаракш, ти не ображайся, Маку, але ж ти - очевидний мутант... Щаслива мутація, один шанс на мільйон...

- Я не ображаюсь, - сказав Максим. - Отже, мутанти... Це там, далі в лісах?

- Так, - сказав Вепр. Він пильно дивився на Максима.

- А що там, власне? - спитав Максим.

- Ліс, потім пустеля... - відповів Вепр.

- І мутанти?

- Так. Напівзвірі. Божевільні дикуни... Послухайте, Маку, облиште це.

- Ви їх коли-небудь бачили?

- Я бачив лише мертвих, - сказав Вепр. - їх іноді ловлять у лісі, а потім вішають перед бараками для піднесення духу.

- А за що?

- За шию! - гаркнув Зеф. - Дурню! Це звірі! Вони невиліковні, і вони небезпечніші за будь-якого звіра! Я на них надивився. Ти такого і вві сні не бачив...

- А навіщо туди тягнути башти? - спитав Максим. - Хочуть їх приручити?

- Облиште, Маку, - знову сказав Вепр. - Це безнадійно. Вони нас ненавидять... А втім, робіть як знаєте. Ми нікого не затримуємо.

Запала мовчанка. Відтак удалині, в них за спиною, пролунав знайомий брязкітливий рик. Зеф підвівся.

- Баліста... - мовив роздумливо. - Піти її вбити?.. Це близько, вісімнадцятий квадрат... Ні, завтра.

Максим раптом зважився.

- Я нею займусь. Ідіть, я вас наздожену.

Зеф із сумнівом зиркнув на нього.

- Чи зумієш? - сказав він. - Ще підвередишся...

- Маку, - сказав однорукий, - подумайте!

Зеф дивився на Максима, відтак зненацька усміхнувся.

- Так он навіщо тобі танк! - сказав він. - Хитрун хлопець. Ні-і, мене не обдуриш. Гаразд, іди, йечерю я тобі залишу. Передумаєш - приходь... До речі, май на увазі, що багато які самохідки заміновані, длубайся там обережніше... Ходімо, Вепре. Він наздожене.

Вепр хотів іще щось сказати, однак Максим уже підвівся і закрокував до просіки. Він більше не хотів балачок. Він ішов шпарко, не озираючись, тримаючи гранатомет під пахвою. Тепер, коли він прийняв рішення, йому зробилося легше, і майбутня справа залежала тільки від його вміння і від його спритності.

 

 

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

 

Перед світом Максим вивів самохідну балісту на шосе і розвернув носом на південь. Можна було їхати, проте він виліз із відсіку управління, зістрибнув на поламаний бетон і присів на краю кювету, витираючи травою забруднені руки. Іржава громадина мирно клекотіла поряд, наставивши в каламутне небо гостру верхівку ракети.

Він пропрацював усю ніч, проте втоми не відчував. Аборигени будували міцно, машина виявилася у непоганому стані. Ніяких мін, ясна річ, не познаходилося, а ручне управління, навпаки, було. Якщо хто-небу дь і злітав у повітря на таких машинах, то це могло статися лише через спрацьованість котла або від повного технічного невігластва. Котел, щоправда, давав не більше двадцяти відсотків нормальної потужності, і була добре-таки зношена ходова частина, однак Максим був задоволений - учора він і на це не сподівався.

Було близько шостої ранку, розвиднялося. Звичайно о цій порі каторжників шикували у картаті колони, нашвидкуруч годували і виганяли на роботу. Відсутність Максима, звісно, вже помітили, і цілком можливо, що тепер він оголошений втікачем і засуджений, а може, Зеф вигадав яке-небудь пояснення - підвернулась нога, поранений тощо.

У лісі запанувала тиша. “Собаки”, що перекликалися цілу ніч, вгамувалися, повернулися, напевне, до підземелля і хихотять там, потираючи лапи, згадуючи, як настрахали учора двоногих... За цих “собак” потрібно буде грунтовно узятися, але зараз доведеться залишити їх у тилу” Цікаво, сприймають вони випромінювання чи ні? Дивні істоти... Уночі, поки він копирсався у двигуні, двоє вперто стовбичили за кущами, тихенько спостерігаючи за ним, а потім прийшов третій і видряпався на дерево, щоб краще бачити. Максим висунувся з люка, помахав йому рукою, а відтак, пустощів заради, відтворив як міг те чотирискладове слово, яке вчора скандував хор. Той, що був на дереві, страшенно розсердився, заблискав очима, відстовбурчив хутро по всьому тілу і заходився вигукувати якісь гортанні образи. Двоє у кущах були, схоже, цим шоковані, бо негайно зникли і вже не поверталися. А лайливець ще довго не злізав і все ніяк не міг заспокоїтися: сичав, плювався, вдавав, ніби хоче напасти, і шкірив білі рідкі ікла. Забрався геть він лише над ранок, втямивши, що Максим не збирається ставати з ним на чесний герць... Навряд чи вони розумні з погляду людини, проте істоти цікаві і, певно, становлять собою якусь організовану силу, якщо спромоглися витіснити з Фортеці військовий гарнізон на чолі з принцом-герцогом... До чого ж у них тут мало інформації, самі лише чутки та легенди... Гарно було б помитися зараз, увесь замизкався в іржі, та й котел протікає, шкіра горить від радіації. Якщо Зеф і однорукий погодяться їхати, потрібно буде затулити котел трьома-чотирма плитами, пообдирати броню з бортів...

Віддалеки в лісі щось бахнуло, озвалася луна - сапери-смертники розпочали робочий день. Безглуздя, безглуздя... Знову бахнуло, застукотів кулемет, стукотів довго, потому стих. Зовсім розвиднілося, день обіцяв бути ясним, небо було без хмар, рівномірно біле, як сяюче молоко. Бетон на шосе блищав од роси, а довкола танка роси не було - від броні струменіло нездорове тепло.

Потім із-за кущів, що наповзали на дорогу, з’явилися Зеф і Вепр, побачили танк і пришвидшили крок. Максим підвівся і пішов назустріч.

- Живий! - сказав Зеф замість привітання. - Так я й думав. Кашку твою, братику, я той... нема в чому нести. А хліб приніс, наминай.

- Дякую, - сказав Максим, приймаючи окраєць. Вепр стояв, зіпершись на міношукач, і дивився на нього.

- Наминай і тікай, - сказав Зеф. - Там, братику, за тобою приїхали.

- Хто? - спитав Максим і перестав жувати.

- Нам не доповів, - сказав Зеф. - Якийсь бевзь у ґудзиках з ніг до голови. Лементував на весь ліс, чому тебе немає, мене мало не застрелив... А я собі витріщаюсь і доповідаю: так, мовляв, і так, загинув на мінному полі, тіло не знайдено...

Він обійшов танк кругом, сказав: “Ото вже гидота...”, сів на узбочині й заходився скручувати цигарку.

- Дивно, - сказав Максим, задумливо відкушуючи від окрайця. - Навіщо? На дослідування?..

- Може, це Фанк? - неголосно спитав Вепр.

- Фанк? Середній на зріст, квадратне обличчя, шкіра лущиться?..

- Де там! - сказав Зеф. - Справжнісінька жердина, весь у прищах, йолоп йолопом - Легіон.

- Це не Фанк, - сказав Максим.

- Можливо, за наказом Фанка? - спитав Вепр.

Максим стенув плечима і відправив у рот рештки хліба.

- Не знаю, - сказав він. - Раніше я думав, що Фанк має якесь відношення до підпілля, а тепер не знаю, що й думати...

- Тоді вам, мабуть, і справді краще зникнути, - проказав Вепр. - Хоча, чесно кажучи, я не знаю, що гірше - мутанти чи цей жандармський чин...

- Ет, нехай їде, - сказав Зеф. - Зв’язківцем він у тебе все одно не працюватиме, а так принаймні хоч привезе яку-небудь інформацію... Якщо вціліє...

- Ви, ясна річ, зі мною не поїдете, - сказав Максим ствердно.

Вепр похитав головою.

- Ні, - сказав він. - Бажаю успіху.

- Ракету скинь, - порадив Зеф. - А то злетиш у повітря з нею... І от що. Попереду у тебе будуть дві застави. Ти їх проскочиш легко, тільки не зупиняйся. Вони обернуті на південь. А от далі буде гірше. Радіація жахлива, жерти нічого, мутанти, а ще далі - піски, безводдя.

- Дякую, - сказав Максим. - До побачення.

Він скочив на гусеницю, розчинив люк і заліз у жарку напівпітьму. Він уже поклав руки на важелі, коли згадав, що залишилося ще одне запитання. Він висунувся.

- Послухайте, - сказав він, - а чому справжнє призначення башт приховується від рядових підпільників?

Зеф скривився і плюнув, а Вепр сумно відповів:

- Тому що більшість у штабі сподівається коли-небудь захопити владу і використовувати башти так само, але з іншою метою.

- З якою - іншою? - похмуро спитав Максим.

Кілька секунд вони дивилися один одному у вічі. Зеф, відвернувшись, старанно заклеював язиком сигарету. Потім Максим сказав:

- Бажаю вам вижити, - і повернувся до важелів.

Танк загримкотів, забрязкотів, хруснув гусеницями і покотився вперед.

Вести машину було незручно. Сидіння для водія не було, а купа гілляччя і трави, що її Максим накидав уночі, дуже швидко розповзлася. Огляд був препоганий, розігнатися як слід не вдавалося - на швидкості тридцять кілометрів у двигуні щось починало гримкотіти і захлинатися, горіло мастило. Щоправда, прохідність у цієї атомної шкапини усе ще залишалася чудовою. Дорога чи не дорога - їй було однаковісінько, кущів і неглибоких ковбань вона не помічала зовсім, повалені дерева чавила на дрібки. Молоді деревця, що проросли крізь поколотий бетон, вона завиграшки підминала під себе, а через глибокі ями, наповнені чорною водою, переповзала, ніби аж форкаючи від задоволення. І курс вона тримала чудово, повернути її було дуже нелегко.

Шосе було доволі пряме, у відсіці брудно і задушливо, і врешті-решт Максим встановив ручний газ, виліз назовні і зручно влаштувався на краю люка під решітчастим лотоком ракети. Танк сурганився вперед, начебто це був його справжній курс, визначений давньою програмою. Було в ньому щось самовдоволене й простакувате, і Максим, закоханий у машини, навіть схвально поплескав його по броні.

Жити було можна. Праворуч і ліворуч відповзав назад ліс, розмірено клекотів двигун, радіація* нагорі майже не відчувалася, вітерець був порівняно чистий і приємно холодив шкіру. Максим підвів голову і глянув на ніс ракети. Його помітно погойдувало. Мабуть, ракету справді потрібно скинути. Зайва вага. Вибухнути вона, звісно, не вибухне, давно “протухла”, він ще вночі обстежив її, проте важить вона тонн з десять, навіщо тягти таке на собі? Танк перся вперед, а Максим заходився повзати по лотоку, відшукуючи механізм кріплення. Він знайшов механізм, але все заіржавіло, і довелося поморочитися; і поки він морочився, танк двічі з’їжджав на поворотах у ліс і починав, гнівно завиваючи, трощити дерева, і Максимові доводилося поспішати до важелів, заспокоювати залізного дурня і виводити його знов на дорогу. Але врешті-решт механізм спрацював, ракета тяжко мотнулася і гепнула на бетон, а потім громіздко відкотилася у кювет. Танк підстрибнув і пішов легше, і в цю мить Максим завважив попереду першу заставу.

На узліссі стояли два великі намети і автофургон, диміла польова кухня. Два легіонери, голі до пояса, вмивалися - один зливав другому з манірки. Посередині шосе стяв і дивився на танк вартовий у чорній накидці, а праворуч від шосе стирчали два стовпи, з’єднані поперечиною, і з цієї поперечини щось звисало, щось довге й біле, майже торкаючись землі. Максим спустився у відсік, щоб не було видно картатого балахона, і вистромив голову. Вартовий, із зачудуванням витріщаючись на танк, задкував до узбочини, відтак розгублено озирнувся на фургон. Напівголі легіонери перестали вмиватися і також дивилися на танк. Під гримкотіння гусениць з наметів і фургона вийшли ще кілька чоловік, один - у мундирі з офіцерськими шнурами. Вони були вкрай здивовані, проте не стривожені; офіцер вказав на танк рукою і щось сказав, і всі розсміялися. Коли Максим порівнявся з вартовим, той гукнув йому нечутно за шумом двигуна, і Максим у відповідь прокричав:

- Усе гаразд, стій, де стоїш!..

Вартовий також нічого не розчув, але на обличчі його відбилося задоволення. Пропустивши танк, він знову вийшов на середину шосе і завмер у попередній позі Було очевидно, що все обійшлося.

Максим повернув голову і побачив зблизька те, що звисало з поперечини. Секунду він дивився, відтак шпарко присів, заплющив очі і без усякої потреби схопився за важелі. “Не слід було дивитися, - подумав він. - Лихий мене смикнув повертати голову, їхав би та й їхав, нічого б не знав... - Він примусив себе розплющити очі. - Ні, - подумав він, - дивитися треба. Треба звикати. І треба впізнавати. Нічого відвертатися. Я не маю права відвертатися, якщо вже взявся за цю справу. Певно, це був мутант, смерть не може так спотворити людину. А от життя може. Воно і мене спотворить, і нікуди від цього не дінешся, і не треба опиратися, треба звикати. Можливо, попереду в мене сотні кілометрів доріг, заставлених шибеницями...”

Коли він знову висунувся з люка і глянув назад, застави вже не було видно - ні застави, ні самотньої шибениці при дорозі. Добре було б зараз їхати додому... Ось так їхати, їхати, їхати, а в кінці - дім, мати, батько, хлопці... Приїхати, прокинутися, вмитися і розповісти їм страшний сон про населений острів... Він спробував уявити собі Землю, однак у нього нічого не вийшло, тільки було дивно думати, що десь є чисті веселі міста, багато добрих, розумних людей, всі один одному довіряють... “Ти шукав собі справу, - подумав він. - Ну от, у тебе тепер є справа - важка справа, брудна справа, та навряд чи ти знайдеш де-небудь коли-набудь іншу справу, настільки ж важливу...”

Попереду на шосе з’явився якийсь механізм, що неквапливо повз у той самий бік - на південь. Це був невеличкий гусеничний трактор, який тягнув за собою причіп з металевою решітчастою фермою. У відкритій кабіні сидів чолов’яга у картатому балахоні і курив люльку; він байдуже зиркнув на танк, на Максима і відвернувся. “Що це за ферма? - подумав Максим. - Які знайомі обриси... - Потім він раптом утямив, що це секція башти. - Зіштовхнути б її зараз у рівчак, - подумав він, - і проїхатися по ній разів зо два взад-вперед...” - Він озирнувся, і вираз його обличчя, мабуть, дуже не сподобався водієві трактора - водій зненацька загальмував і спустив одну ногу на гусеницю, ніби готувався вистрибнути. Максим одвернувся.

Хвилин за десять він завважив другу заставу. Це був аванпост величезної армії картатих рабів, а можливо, якраз і не рабів, а найвільніших людей у країні, - два тимчасових будиночки з блискучими цинковими дахами, невисокий штучний пагорб, на ньому сірий приземкуватий капонір з чорними щілинами амбразур. Над капоніром уже зводилися перші секції башти, а навколо пагорба стояли автокрани, трактори, валялися без ладу залізні ферми. Ліс на кілька сотень метрів праворуч і ліворуч від шосе був знищений, на відкритій місцевості де-не-де комашилися люди в картатому одязі. За будиночками виднівся довгий низький барак. Перед бараком сохло на мотузках сіре ганчір’я. Трохи віддалеки біля шосе стирчала дерев’яна вишка з майданчиком; по майданчику походжав вартовий у сірій формі, у глибокій касці, і стояв кулемет на тринозі. Під вишкою юрмилися ще солдати; вони мали вигляд людей, які знемагають від комарів і нудьги. Всі курили.

“Ну, тут я також проїду без клопотів, - подумав Максим, - тут край землі й усім на все наплювати”. Проте він помилився. Солдати облишили відмахуватися од комарів й ушнипилися в танк. Потім один, худий, на когось дуже схожий, поправив на голові каску, вийшов на середину шосе і здійняв руку. “Це ти даремно, - подумав Максим із жалем, - це тобі ні до чого. Я вирішив тут проїхати, і я проїду... - Він сковзнув униз, до важелів, всівся зручніше й поставив ногу на акселератор. Солдат на шосе і далі стояв зі здійнятою рукою. “Зараз я дам газ, - подумав Максим, - ревону як слід, і він відскочить... А якщо не відскочить, - подумав він з раптовою люттю, - то що ж, на війні як на війні...”

І раптом він упізнав цього солдата. Перед ним був Гай - схудлий, змарнілий, порослий щетиною, у лантухуватому солдатському комбінезоні.

- Гай... - промурмотів Максим. - Друзяко... Як же я тепер?

Він прибрав ногу з газу, вимкнув зчеплення, танк уповільнив рух і зупинився. Гай опустив руку і неквапом пішов назустріч. І тут Максим аж засміявся від радості. Усе виходило якнайкраще. Він знову увімкнув зчеплення і приготувався.

- Ей! - по-начальницькому крикнув Гай і постукав прикладом по броні. - Хто такий?

Максим мовчав, тихенько посміюючись.

- Є там хто? - У голосі Гая з’явилася деяка непевність.

Потім його ковані підбори загримкотіли по броні, люк ліворуч розчинився, і Гай просунувся у відсік. Угледівши Максима, він відкрив рота, і тої ж миті Максим схопив його за комбінезон, шарпнув на себе, завалив на гілляччя в ногах і притиснув..

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Населений острів Фантастична повість

Населений острів.. Фантастична повість..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: КАТОРЖНИК

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

РОБІНЗОН
  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ   Максим прочинив люк, висунувся і з острахом зиркнув у небо. Воно тут було низьке і якесь тверде, без легковажної прозорості,

ЛЕГІОНЕР
  РОЗДІЛ П’ЯТИЙ   Після інструктажу пан ротмістр Чачу наказав: - Капрале Гаал, залиштесь. Решта вільні. Коли інші командири секцій вийшли, низ

ТЕРОРИСТ
  РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ   Супроводжуючий неголосно сказав: “Чекайте тут”, - і пішов - сховався поміж кущів та за деревами. Максим сів на пеньок посередині галявинки,

ЗЕМЛЯНИН
  РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ   Державний прокурор спав сторожко, отож вуркотіння телефону вмить розбудило його. Не розплющуючи очей, він узяв навушник і хрипко зронив

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги