рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

ЗЕМЛЯНИН

ЗЕМЛЯНИН - раздел Демография, НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ Фантастична повість   Розділ Вісімнадцятий   Державний Проку...

 

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

 

Державний прокурор спав сторожко, отож вуркотіння телефону вмить розбудило його. Не розплющуючи очей, він узяв навушник і хрипко зронив:

- Слухаю.

Нявкітливий голос референта ніби вибачався:

- Сьома година, ваше превосходительство...

- Ага, - сказав прокурор, усе ще не розплющуючи очей. - Ага. Дякую.

Він увімкнув світло, відгорнув ковдру і сів. Певний час він роздивлявся свої худі бліді ноги і з сумним подивом розмірковував про те, що ось уже на шостий десяток перейшло, а він не пам’ятає жодного дня, коли б йому дали виспатися. Постійно хто-небудь будить. Коли він був поручиком, його будив після гульні тварюка денщик. Коли він був головою Чорного трибуналу, його будив телепень секретар з непідписаними вироками. Коли він був школярем, його будила мати, щоб він ішов на заняття, і це був наймерзенніший час, найбридкіші пробудження. І завжди йому говорили: треба! Треба, ваше благородіє... Треба, пане голово... Треба, синку... А нині це “треба” говорить собі він сам... Він підвівся, накинув халат, хлюпнув в обличчя пригорщу одеколону, вставив зуби, глянув, масажуючи щоки, у дзеркало, скривився неприязно і пройшов до кабінету.

Тепле молоко вже стояло на столі, а під крохмальною серветкою - блюдце з солонуватим печивом. Це слід було випити і з’їсти як ліки, та спершу він підійшов до сейфа, розчинив дверцята, взяв зелену теку і поклав її на стіл поряд із сніданком. Хрумкотячи печивом і сьорбаючи молоко, він ретельно обдивлявся теку, поки не переконався, що з учорашнього вечора її ніхто не відкривав. Як багато змінилося, подумав він. Усього три місяці минуло, а як усе змінилося!.. Він машинально глянув на жовтий телефон і кілька секунд не міг відвести од нього очей. Телефон мовчав - яскравий, вишуканий, мов весела іграшка... Страшний, мов заведена пекельна машина, яку неможливо розрядити...

Прокурор судомливо, обома руками учепився в зелену теку, зажмурився. Він відчув, що страх наростає, і поквапився осмикнути себе. Ні, так не годиться, зараз треба зберігати цілковитий спокій і міркувати безпристрасно... “Вибору у мене однаково немає. Отже, ризик... Ну що ж: ризик так ризик. Ризик завжди був і буде, потрібно тільки звести його до мінімуму. І я його зведу до мінімуму. Атож, масаракш, до мінімуму!.. Ви, здається, не впевнені в цьому, Розумако? Ах, ви сумніваєтесь? Ви завжди сумніваєтесь, Розумако, є у вас така риса, ви - молодець... Ну що ж, спробуємо розвіяти ваші сумніви. Чули ви про таку людину - її звати Максим Каммерер? Невже чули? Це вам лише здається. Ви ніколи раніше не чули про таку людину. Ви зараз почуєте про неї вперше. Дуже прошу вас, вислухайте і зробіть про неї найоб’єктивніший, найнеупередженіший висновок. Мені дуже важливо знати вашу об’єктивну думку, Розумако; від цього, щоб ви знали, залежить тепер цілість моєї шкіри. Моєї блідої, з синіми прожилками, такої любої мені шкіри...”

Він прожував останнє печиво й одним духом допив молоко.

Потім уголос сказав: “Розпочнемо”.

Він відкрив теку. “Минуле цієї людини туманне. І це, звісна річ, паршивий початок для знайомства. Одначе ми з вами знаємо не тільки, як з минулого виводити теперішнє, а й як з теперішнього виводити минуле. І якщо нам конче знадобиться минуле нашого Мака, ми врешті-решт виведемо його із теперішнього. Це зветься екстраполяцією... Наш Мак починає своє теперішнє з того, що втікає з каторги. Раптово. Несподівано. Саме в той момент, коли ми з Мандрівцем простягаємо до нього руки. Ось панічний рапорт генерал-коменданта, класичний зойк ідіота, який нашкодив і не сподівається уникнути покари: він ні в чому не винен, він зробив усе за інструкцією, він не знав, що об’єкт добровільно вступив у лави саперів-смертників, а об’єкт вступив і підірвався на мінному полі. Не знав... От і ми з Мандрівцем не знали. А потрібно було знати! Об’єкт - людина несподівана, ви мусили ждати чогось подібного, пане Розумако... Авжеж, тоді це вразило мене, але ж тепер ми розуміємо, в чому річ: хтось пояснив нашому Макові про башти, він вирішив, що в Країні Творців йому робити нічого, і дременув на Південь, симулював загибель... - Прокурор опустив голову на руку, мляво потер лоба. - Атож, тоді все це і почалося... Це була перша помилка у серії моїх помилок: я повірив, що він загинув. А як я міг не повірити? Яка нормальна людина подасться на Південь?... Будь-хто повірив би. А от Мандрівець не повірив”.

Прокурор узяв черговий рапорт. “О цей Мандрівець! Розумник Мандрівець, геній Мандрівець... Ось як я мусив діяти - як він! Я був певен, що Мак загинув: Південь є Південь. А він наповнив усе Заріччя своїми агентами. Гладкий Фанк - ах, не запопав я його свого часу, не прибрав до рук! - цей гладкий, облізлий кабан схуд, мотаючись по країні, винюхуючи і видивляючись, а його Кура здох від лихоманки на Шостій трасі, а його Тапу-Півника захопили горці, а потім П’ятдесят П’ятий - не відаю, хто він такий, - потрапив до рук піратів аж на узбережжі, проте встиг повідомити, що Мак там з’являвся. Здався патрулям і був відправлений назад у свою колону...

Ось як чинять люди з головою: вони ні в що не вірять і нікого не жаліють. Ось як я мусив вчинити тоді. Облишити усі справи, зайнятися лише Маком, адже я вже тоді чудово розумів, яка це страшна сила - Мак, а я натомість зчепився зі Смикунцем і програв, а потім зв’язався з цією ідіотською війною і також програв... Я й зараз програв би, та мені нарешті пощастило: Мак з’явився в столиці, у лігві Мандрівця, і я дізнався про це раніше, ніж Мандрівець. Так, Мандрівче, так, хрящовухий, тепер програв ти. Треба ж було тобі виїхати саме тепер. І ти знаєш, Мандрівче, мене навіть не засмучує та обставина, що знову залишилося нез’ясованим, куди і навіщо ти поїхав. Поїхав, і гаразд. Ти, ясна річ, у всьому поклався на свого Фанка, і твій Фанк привіз тобі Мака, та от яка біда - занедужав твій Фанк після своїх воєнних пригод, лежить непритомний у двірському шпиталі - велике цабе, таких тільки у двірський шпиталь! - і тепер я не схиблю, тепер він лежатиме там, скільки мені потрібно буде. Тебе немає, Фанка немає, а наш Мак є, і це вийшло напрочуд вдало...”

Прокурор відчув радість і, помітивши це, зараз же пригасив її. “Знов емоції, масаракш... Спокійніше, Розумако. Ти знайомишся з новою людиною на ім’я Мак, ти мусиш бути гранично об’єктивним. Тим більше, що цей новий Мак анітрохи не схожий на колишнього, тепер він зовсім дорослий, тепер він знає, що таке фінанси і дитяча злочинність. Порозумнішав, посуворішав наш Мак... Ось він пробився у штаб підпілля (рекомендуючі: Мемо Грамену і Аллу Зеф), мов грім з ясного неба накинувся там на них з пропозицією розкрити усьому підпіллю справжнє призначення башт; штаб завив, але ж переконав їх Мак! Залякав їх там, заплутав; прийняли вони цю ідею, доручили Макові розробку... У ситуації він розібрався швидко і правильно. І вони там це збагнули - втямили, з ким мають справу. Або просто відчули... Ось останнє донесення: фракція просвітителів залучила його до обговорення програми перевиховання, і він з радістю погодився. Відразу запропонував купу ідей. Ідейки такі собі, але не в тім річ, перевиховання - взагалі ідіотизм, важливо те, що він уже не терорист, нічого він не хоче висаджувати в повітря, нікого не хоче вбивати; важливо те, що заходився він коло своєї кар’єри, активно заробляє собі авторитет у штабі, виголошує промови, критикує, пнеться нагору; важливо те, що він має ідеї, прагне їх здійснити, а це саме те, що вам потрібно, пане Розумако...”

Прокурор випростався в кріслі.

“І ось ще те, що потрібно. Повідомлення про спосіб життя. Багато працює - і в лабораторії, і вдома, - тужить, як і досі, за тією дівчиною, Радою Гаал, займається спортом, майже ні з ким не дружить, не курить, майже не п’є, в їжі дуже поміркований. З іншого боку, виявляє очевидну схильність до розкоші в побуті й знає собі ціну: належне за штатом авто прийняв без будь-яких заперечень, висловивши невдоволення його малою потужністю і потворністю; невдоволений також квартирою - вважає її занадто тісною і позбавленою елементарних вигод; помешкання своє прикрасив оригінальними картинами та антикварними мистецькими виробами, витративши на них майже весь аванс... І так далі. Гарний матеріал, дуже гарний матеріал... А до речі, скільки грошей у його розпорядженні? Та-ак, керівник теми в лабораторії хімічного синтезу... Непогано його прилаштували. І ще більше, мабуть, наобіцяли. Хотів би я знати, як йому пояснили, навіщо він знадобився Мандрівцю. Це знає Фанк, гладка свиня, але він не скаже, швидше здохне... Ах, якби в котрийсь спосіб витягти з нього все, що він знає! З якою насолодою я потім його рішив би... Скільки він крові мені попсував, тварюка... І Раду цю він у мене викрав, а як би вона мені зараз у пригоді стала - Рада... Яка це зброя, коли маєш справу з чистим, чесним, мужнім Маком!.. Втім, зараз це, мабуть, не так уже й погано... Не я тримаю під замком твою кохану, Маку, це все Мандрівець, це все його інтриги, цього шантажиста...”

Прокурор здригнувся: жовтий телефон тихенько дзеленькнув. Тільки дзеленькнув, і більш нічого. Тихенько, навіть мелодійно. Ожив на долю секунди і знову завмер, ніби нагадав про себе... Прокурор, не відриваючи від нього очей, провів по лобі тремтячими пальцями. Ні, помилка... Звісно, помилка. Мало що, телефон - апарат складний, іскра там яка-небудь проскочила... Він обтер пальці об халат. І тої ж миті телефон вдарив. Як постріл упритул... Як ніж по горлу... Як падіння з даху на асфальт... Прокурор узяв навушник. Він не хотів брати навушник, він навіть не знав, що бере навушник, він навіть уявив собі, нібито не бере навушник, а швиденько навшпиньки біжить у спальню, вдягається, викочує машину з гаража, і на граничній швидкості мчить... Куди?

- Державний прокурор, - зронив він хрипко й прокашлявся.

- Розумако? Це Канцлер говорить.

Ось... Ось воно... Зараз: “Ждемо тебе за годинку...”

- Я впізнав, - сказав він безсило. - Здрастуй, Канцлере.

- Зведення читав?

- Ні.

“Та невже? Ну приїзди, ми тобі зараз самі прочитаємо...”

- Все, - сказав Канцлер. - Прокаляли війну.

Прокуророві дух сперло. Слід було щось сказати. Слід було терміново щось сказати, найкраще - пожартувати. Витончено пожартувати... “Боже, допоможи мені витончено пожартувати!..”

- Мовчиш? А що я тобі казав? Не лізь у цю кашу, цивільних тримайся, а не військових. Ех ти, Розумако...

- Ти - Канцлер, - вичавив із себе прокурор. - Усі ми - твої діти. Адже діти вічно не слухаються батьків...

Канцлер захихотів.

- Діти... - мовив він. - А де це сказано: “Якщо чадо твоє ослухається тебе...” Як там далі, не пам’ятаєш, Розумако?

Боже мій, боже мій! “Згладь його зі світу”. Він так і сказав тоді: “Згладь його зі світу”, і Мандрівець узяв зі столу важкий чорний пістолет, спроквола звів його і двічі вистрелив, і чадо обхопило руками продірявлену лисину і впало на килим...

- Памороки забило? - сказав Канцлер. - Ех ти, Розумако... Що збираєшся робити, Розумако?

- Я помилився, - прохрипів прокурор. - Помилка... Це все через Смикунця...

- Помилився... Ну гаразд, подумай, Розумако. Поміркуй. Я тобі ще зателефоную.

І все. І нема його. І невідомо, куди телефонувати йому - плакати, благати. “Безглуздо, безглуздо. Нікому не допомагало... Гаразд... Зачекай... Та зачекай ти, страхопуде!” Він щосили вдарив розтуленою рукою об краєчок стола - щоб до крові, щоб боляче, щоб погамувати дрижаки... Це трохи допомогло, та він іще нахилився, відчинив другою рукою нижню шухляду стола, дістав фляжку, зубами відкоркував її і зробив кілька ковтків. Його вкинуло в жар. “Ось так... спокійно... Ми ще подивимося... Це гонитва: хто швидше. Розумаку так просто не візьмеш, з ним ви ще помарудитеся. Розумаку так зразу не викличеш. Якби могли викликати, то вже викликали б... Це нічого, що він зателефонував. Він завжди так. Час є. Два дні, три дні, чотири дні... Час є! - гримнув він на себе. - Не дурій...” Він підвівся і квапливо закружляв по кабінету.

“У мене є на вас управа. У мене є Мак. У мене є людина, яка не боїться випромінювання. Для якої не існує перепон. Яка прагне змінити устрій. Яка нас ненавидить. Людина чиста і, отже, відкрита усім спокусам. Людина, яка повірить мені. Людина, яка захоче зустрітися зі мною... Вона вже зараз хоче зустрітися зі мною: мої агенти вже безліч разів говорили їй, що державний прокурор добрий, справедливий, великий знавець законів, справжній страж законності, що Творці його недолюблюють і терплять його тільки тому, що не довіряють один одному... Мої агенти вже показували мене йому, потай, за сприятливих обставин, і моє обличчя йому сподобалося... І - найголовніше! - йому при якнайсуворішій таємниці натякнули, що я знаю, де розташований Центр. Він чудово володіє обличчям, однак мені сказали, що в цю мить він виказав себе... Ось яка людина у мене є - людина, яка дуже хоче захопити Центр і може це зробити, єдина з-поміж усіх... Тобто цієї людини у мене поки що немає, однак тенета розставлені, наживку вона проковтнула, і сьогодні я її підсічу. Або я пропав... Пропав... Пропав...”

Він круто повернувся і з жахом глянув на жовтий телефон.

Він уже не міг стримати уяву. Він бачив цю тісну кімнату, обтягнуту бузковим оксамитом, задушливу, прокислу, без вікон, голий обшарпаний стіл і п’ять визолочених крісел... “А ми, всі інші, стояли: я, Мандрівець з очима жадібного вбивці і цей голомозий кат... роззява, базікало; адже знав, де Центр, стількох людей занапастив, щоб дізнатися, де Центр, і - шелихвіст, п’яниця, хвалько! - хіба можна про такі речі кому-небудь говорити? Тим більше родичам... особливо таким родичам. А ще начальник Департаменту громадського здоров’я, очі і вуха Вогненосних Творців, броня і сокира нації... Канцлер примружився: “Згладь його зі світу”, Мандрівець вистрілив упритул двічі, і Барон пробурчав невдоволено: “Знов усю оббивку заляпали...” І вони знову почали сперечатися, чому в кімнаті смердить, а я стояв на ватяних ногах і думав: “Знають чи не знають?”, і Мандрівець стояв, ошкірившись, як зголоднілий хижак, і дивився на мене, ніби здогадувався... Дідька лисого він здогадався... Тепер я вже розумію, чому він завжди так дбав, щоб ніхто не прозирнув у таємницю Центру. Він завжди знав, де міститься Центр, і лише ждав нагоди захопити Центр самому... Спізнився, Мандрівче, спізнився... І ти, Канцлере, спізнишся. І ти, Бароне. А про тебе, Смикунцю, й мови немає...”

Він відслонив портьєру і притулився лобом до холодної шибки. Він майже задушив свій страх і, щоб розтоптати його остаточно, до останньої іскорки, він уявив собі, як Мак з боєм зненацька вдирається до апаратної Центру...

Однак це міг би зробити і Пухир з особистою охороною, з цією бандою своїх рідних і двоюрідних братів, племінників, побратимів, вигодованців, з цими моторошними покидьками, які ніколи нічого не чули про закон, які завжди знали тільки один закон: стріляй перший... Потрібно було бути Мандрівцем, щоб зняти руку на Пухиря. Того ж вечора вони напали на нього прямо біля воріт його особняка, зрешетили машину, вбили шофера, вбили секретарку, і в загадковий спосіб полягли самі, усі без винятку, усі двадцять чотири особи з двома кулеметами... Авжеж, Пухир також міг би вдертися до апаратної, одначе там би він і застряв, далі не пройшов би, бо далі - бар’єр депресивного випромінювання, а тепер, можливо, і два променевих бар’єри; вистачило б і одного, ніхто не пройде там: виродок знепритомніє від болю, а звичайнісінький лояльний громадянин впаде на коліна і заходиться тихо плакати від смертельної туги... Тільки Мак там пройде і просуне свої вправні руки в генератори, і передовсім перемкне Центр, усю систему башт, на депресивне поле. Відтак, уже цілком безперешкодно, він підніметься в радіостудію й поставить там плівку із заздалегідь підготовленою промовою на багатоциклову передачу... Уся країна від хонтійського кордону до Заріччя - в депресії, мільйони дурнів валяються, обливаючись сльозами, не бажаючи ворухнути пальцем, а репродуктори вже горланять на все горло, що Вогненосні Творці - злочинці, їх звати так і отак, вони перебувають там і отам, рішіть їх, рятуйте країну, це кажу вам я, Мак Сим, живий бог на землі (чи, скажімо... законний спадкоємець імператорського престолу, чи великий диктатор - що йому більше до вподоби). До зброї, мій Легіоне! До зброї, моя арміє! До зброї, мої підданці!.. А сам тим часом спускається назад в апаратну і перемикає генератори на поле посиленої уваги, і от уже вся країна слухає розпустивши вуха, намагається не пропустити жодного слова, заучує напам’ять, повторює для себе. А гучномовці горланять, башти працюють, і так триває ще годину, а потім він перемикає випромінювачі на захват, усього півгодини захвату - і кінець передачам... І коли я отямлюсь - масаракш, півтори години пекельного болю, одначе потрібно, масаракш, витримати! - Канцлера вже немає, нікого з них немає, є Мак, великий бог Мак, і його незрадливий радник, колишній державний прокурор, а нині - голова уряду великого Мака... А, бог з ним, з урядом, я буду просто живий, і мені ніщо не загрожуватиме, а там ми подивимося... Мак не з тих, хто кидає корисних друзів, він не кидає навіть непотрібних друзів, а я буду дуже корисним другом. О, яким корисним другом я йому буду!..”

Він урвав себе і повернувся до столу, скосив око на жовтий телефон, усміхнувся, зняв навушник зеленого телефону і викликав заступника начальника Департаменту спеціальних досліджень.

- Пуголовок? Доброго ранку, це Розумака. Як почуваєшся? Як шлунок?.. Ну, чудово... Мандрівця ще нема?.. Ага. Ну гаразд... Мені зателефонували від Барона і наказали трошки вас проінспектувати... Ні, ні, я гадаю, це чиста формальність, я все одно у вас нічогісінько не розумію, але ти підготуй там який-небудь рапорт... проект висновку інспекції й таке інше. І потурбуйся, щоб усі були на місцях, а не як минулого разу... Ум-гу... Годині об одинадцятій, мабуть... Ти зроби так, щоб о дванадцятій я вже зміг виїхати з усіма документами... Ну, до зустрічі. Ідемо страждати... А ти також страждаєш? Чи ви вже, можливо, давно розробили захист, тільки від начальства приховуєте? Ну-ну, я жартую... Бувай.

Він поклав навушник і глянув на годинника. Була за чверть десята. Він гучно застогнав і потеліпався у ванну. Знову це страхіття... півгодини страхіття. Від якого немає захисту... Від якого немає порятунку... Від якого жити не хочеться... Як це усе-таки образливо: Мандрівця доведеться помилувати.

Ванна вже була повнісінька гарячої води. Прокурор скинув халат, стягнув нічну сорочку і поклав під язик болезаспокійливе. І ось так усе життя. Одна двадцять четверта усього життя - пекло. Більше чотирьох відсотків... І це не рахуючи викликів у Палац. Ну, виклики незабаром закінчаться, а ці чотири відсотки залишаться до кінця... “Втім, це ми ще подивимося. Коли все усталиться, я візьмусь за Мандрівця власноруч...” Він заліз у ванну, влаштувався якомога зручніше, розслабився і почав змислювати, як він візьметься за Мандрівця. Проте він не встиг нічого змислити. Знайомий біль вдарив у тім’я, прокотився до хребта, упнув пазур у кожну клітину, у кожен нерв і заходився шматувати - методично, люто, у такт шаленому калатанню серця...

Коли все скінчилося, він ще трошки полежав у солодкій знемозі - пекельні муки також чогось варті: півгодини страхіття дарували йому кілька хвилин раювання, - потому виліз, розтерся перед дзеркалом, прочинив двері, прийняв від камердинера свіжу білизну, вдягнувся, повернувся до кабінету, випив ще склянку теплого молока, цього разу змішаного з цілющою водою, з’їв глизявої кашки з деревним медом, посидів трохи просто так, остаточно прийшовши до тями, а потім зателефонував денному референтові й звелів подавати авто.

До Департаменту спеціальних досліджень вела урядова траса, порожня о цій порі дня, обсаджена кучерявими деревами, схожими на штучні. Шофер гнав без зупинок біля світлофорів, час від часу вмикаючи гучну басовиту сирену. До високих залізних воріт Департаменту під’їхали без трьох хвилин одинадцята. Легіонер у парадному мундирі підійшов, нахилився, вдивляючись, упізнав і склав честь. Тої ж миті ворота розчинилися, відкрився густий сад, білі й жовті корпуси житлових будинків, а за ними - величезний скляний паралелепіпед институту. Повільно проїхали доріжкою для авто з суворими застереженнями стосовно швидкості, проминули дитячий майданчик, присадкувату будівлю басейну, строкату веселу будівлю клубу-ресторану - і все це у зелені, у хмарах зелені, у зеленому морі, і чудове, напрочуд чисте повітря, і - масаракш! - якийсь запах дивовижний, ніде такого не буває, у жодному полі, у жодному лісі... “Ох уже цей Мандрівець, все це його витівки, шалені гроші вгачені в це, але зате як його тут люблять. Ось як треба жити, ось як треба влаштовуватися. Вгачено шалені гроші, Султан був страшенно незадоволений, він і досі ще незадоволений... Ризик? Авжеж, ризик, звісна річ, був, ризикнув Мандрівець, зате нині його Департамент - це його Департамент: тут його не зрадять, не підсидять... П’ятсот душ у нього тут, переважно молодь; газет вони не читають, радіо не слухають - часу, бачите, немає, важливі наукові дослідження... Отож випромінювання тут б’є мимо цілі, точніше, зовсім по іншій цілі. Авжеж, Мандрівче, я на твоєму місці довго ще зволікав би з захисними шоломами. Може, ти й справді зволікаєш? Напевно зволікаєш... Проте, дідько забирай, як тебе заскочити? От якби знайшовся другий Мандрівець... Та ба! Другої такої голови немає в цілім світі. І він це знає. І він дуже уважно стежить за кожною бодай трошки талановитою людиною. Прибирає до рук змалку, обласкавлює, віддаляє од батьків - а батьки, дурні, аж нетямляться від радості! - і от, дивишся, ще один солдатик стає у твій шик... Ох як це добре, що Мандрівця зараз немає, як мені щастить!”

Машина зупинилася, референт розчинив дверцята. Прокурор виліз, піднявся сходинками до скляного вестибюля. Пуголовок із своїми референтами вже чекав на нього. Прокурор, зберігаючи нудьгу на обличчі, мляво потис Пуголовкові руку, глипнув на референтів і дозволив відвести себе до ліфта. У кабіну пройшли за регламентом: пан державний прокурор, за ним пан заступник начальника Департаменту, слідом референт державного прокурора і старший з референтів пана заступника начальника. Інших залишили у вестибюлі. До кабінету Пуголовка зайшли також за регламентом: пан прокурор, за ним Пуголовок; референта прокурора і старшого референта Пуголовка залишили за дверима у приймальні. Прокурор відразу втомлено потонув у кріслі, а Пуголовок негайно заметушився, застукотів пальцями по кнопках на краєчку стола і, коли до кабінету збіглася ціла юрба секретарів, наказав подати чай.

Перші кілька хвилин прокурор для розваги роздивлявся Пуголовка. У Пуголовка був винятково винуватий вигляд. Він уникав дивитися в очі, раз у раз пригладжував чуприну, нервово потирав руки, неприродно покашлював і виконував безліч безглуздих, метушливих рухів. У нього завжди був такий вигляд. Зовнішність і поведінка були його основним капіталом. Він викликав безперервні підозри в нечистому сумлінні й безперервні якнайретельніші перевірки. Департамент громадського здоров’я вивчив його життя по годинах. І оскільки життя його було бездоганне, а кожна нова перевірка лише підтверджувала цей несподіваний факт, пересування Пуголовка по службі відбувалося з винятковою швидкістю.

Прокурор усе це чудово знав: він особисто тричі якнайдосконалішим чином перевіряв Пуголовка, і все ж таки зараз, роздивляючись його, потішаючись з нього, він раптом заскочив себе на думці, що Пуголовок, їй-богу, знає, пройдисвіт, де перебуває Мандрівець, і страшенно боїться, що це з нього зараз витягнуть. І прокурор не втримався.

- Вітання од Мандрівця, - мовив він недбало, постукуючи пальцями по поруччю.

Пуголовок швиденько глянув на прокурора і тої ж миті відвів очі.

- М-м... так... - сказав він, покусуючи губу. - Кахи... Зараз от... гм... чай принесуть...

- Він просив тебе зателефонувати, - сказав прокурор ще недбаліше.

- Що? А-а... Гаразд... Чай у мене сьогодні буде винятковий. Нова секретарка добре знається на чаях... Тобто... кахи... А куди йому зателефонувати?

- Не розумію, - сказав прокурор.

- Ні, я до того, що... гм... якщо йому зателефонувати, то треба ж знати... кахи... телефон... він же ніколи телефону не залишає... - Пуголовок зненацька заметушився, страдницьки почервонів, заляпав по столу долонями, знайшов олівець. - Куди він велів зателефонувати?

Прокурор відступився.

- Це я пожартував, - сказав він.

- Га?.. Що?.. - На обличчі Пуголовка блискавично, змінюючи один одного, промайнуло безліч якнайпідозріліших виразів. - А! Пожартував? - Він зареготався фальшивим сміхом. - Це ти ловко мене... Ото забава! А я вже думав... Га-га-га!.. А от і чайок!

Прокурор прийняв з випещених рук випещеної секретарки склянку міцного чаю і сказав:

- Гаразд, пожартували, і годі. Часу обмаль. Де твій папір?

Пуголовок виконав масу непотрібних рухів, витягнув зі столу і простягнув прокуророві проект інспекційного акта. З того, як він при цьому скорочувався й щулився, можна було зробити єдиний висновок: проект напханий фальшивою інформацією, має на меті ввести інспектора в оману і взагалі складений з підривними намірами.

- Н-нумо... - сказав прокурор, плямкаючи шматочком цукру. - Що тут у тебе?.. “Акт перевірного обстеження”... Н-ну... Лабораторія інтерференції... Лабораторія спектральних досліджень... Лабораторія інтегрального випромінювання... Нічого не второпаю, сам чорт спотикнеться! Як ти у всьому цьому розбираєшся?

- А я... гм... Я, знаєш, також не розбираюсь, адже я за фахом... гм... адміністратор... моя справа... це... загальне керівництво.

Пуголовок ховав очі, покусував губи, рвучко куйовдив волосся, і вже було цілком зрозуміло, що ніякий він не адміністратор, а хонтійський шпигун з вищою спеціальною освітою. Але ж і проява!..

Прокурор знову звернувся до акта. Він зробив глибокодумне зауваження про перевитрату коштів, що її припустилася група підсилення потужності; спитав, хто такий Зон Баруту, чи не родич він Мору Баруту, знаменитого письменника-пропагандиста; закинув докір з приводу безлінзового рефрактометра, який влетів у шалені гроші, але й дотепер не пущений, і підвів риску по роботі сектора досліджень і вдосконалення випромінювання, виголосивши, що посутніх зрушень він не спостерігає (“І слава богу”, - подумки додав він) і що цю його думку слід обов’язково вписати до чистовика акта.

Частину акта, що торкалася праць сектора захисту од випромінювання, він проглянув ще недбаліше.

- Тупцюєте на місці, - виголосив він. - 3 фізичного захисту взагалі нічого не досягли, з фізіологічного - й того немає... Фізіологічний захист - це взагалі не те, що нам потрібно: з якого лиха я дам себе шматувати, ще ідіотом зробите... А от хіміки молодці - ще хвилину виграли. Торік хвилину та позаторік півтори... Що ж це виходить? Отже, тепер я можу прийняти пігулку і замість тридцяти хвилин страждатиму двадцять дві... Що ж, непогано. Майже тридцять відсотків... Запиши-но мою думку: прискорити темпи роботи з фізичного захисту, заохотити працівників відділу хімічного захисту. Все. - Він перекинув папірці Пуголовку. - Накажи це надрукувати начисто... і мою думку. А зараз, про людське око, проведи-но мене... ну, скажімо... е-е... У фізиків я минулого разу був. Проведи-но ти мене до хіміків, гляну, як там у них...

Пуголовок підхопився й знову застукотів по кнопках, а прокурор звівся на рівні з виглядом надзвичайної втоми.

У супроводі Пуголовка та денного референта він неквапливо рушив лабораторіями відділу хімічного захисту, ввічливо усміхаючись людям з одним шевроном на рукаві халата, поплескуючи іноді по плечу безшевронних, пристоюючи біля двошевронних, щоб потиснути руку, розуміюче покивати головою і поцікавитися, чи немає претензій.

Претензій не було. Усі наче працювали або вдавали, що працюють, - у них не второпаєш. Миготіли якісь лампочки на якихось приладах, варилися якісь рідини в якихось посудинах, пахло якоюсь гидотою, де-не-де мучили тварин. Було у них тут чисто, світло, просторо; люди здавалися ситими і спокійними, ентузіазму не виявляли, з інспектором трималися цілком коректно, але без будь-якої теплоти і, то вже напевне, без належної запопадливості.

І в багатьох кімнатах - нехай то був кабінет чи лабораторія - висів портрет Мандрівця: над робочим столом, поряд з таблицями і графіками, у простінку між вікнами, над дверима; іноді портрет лежав під склом на столі. Це були фотокартки, малюнки олівцем або вугіллям; один портрет був навіть написаний олійною фарбою. Тут можна було побачити Мандрівця, який грається з м’ячем; Мандрівця, який читає лекцію; Мандрівця, який гризе яблуко; Мандрівця суворого, замисленого, втомленого, розлюченого і навіть Мандрівця, який регочеться на всю губу. Ці сучі діти навіть малювали на нього шаржі й чіпляли їх на найвидніших місцях... Прокурор уявив, як він заходить до кабінету молодшого радника юстиції Фильтика і знаходить там карикатуру на самого себе. Масаракш, це було неймовірно, неможливо!

Він усміхався, поплескував, тиснув руки, а сам весь час думав, що от він уже вдруге тут з минулого року і все нібито по-старому, однак раніше він якось не звертав на це уваги!.. А тепер от звернув. Чому лише тепер?.. А, ось чому! Що таке був для мене Мандрівець рік чи два тому? Формально - один з нас, фактично - кабінетна фігура, яка не має ні впливу на політику, ні свого місця в політиці, ні своїх цілей у політиці. Але відтоді він устиг чимало. Загальнодержавного масштабу операція по вилученню іноземних шпигунів - це його акція. Прокурор сам вів ці процеси і був тоді приголомшений, збагнувши, що має справу не з типовими липовими шпигунами-виродками, а зі справжніми закоренілими розвідниками, закинутими Острівною Імперією для збирання наукової та економічної інформації. Мандрівець виловив їх усіх, усіх без винятку, і відтоді зробився постійним шефом особливої контррозвідки.

Далі: саме Мандрівець викрив змову голомозого Пухиря, особи моторошної, котра сиділа дуже міцно, сильно і небезпечно копала під шефство Мандрівця над контррозвідкою. І власноруч його рішив, нікому не довірив. Він завжди виступав відкрито, ніколи не маскувався і діяв тільки власними силами - ніяких коаліцій, ніяких уній, ніяких тимчасових союзів. Так він повалив одного по одному трьох начальників Військового департаменту - ті навіть оком зморгнути не встигали, а їх уже викликали нагору, - поки не домігся, щоб поставили Смикунця, який панічно боїться війни... Це він рік тому завалив проект “Золото”, іДо його подала нагору Імперська спілка промисловості й фінансів... Тоді здавалося, що Мандрівець от-от злетить, оскільки проект викликав захват у самого Канцлера, проте Мандрівець йому якось довів, що усі вигоди проекту - суто минущі, а за десять років почнеться пошесть божевілля й цілковита розруха... Він постійно якось примудрявся їм доводити; ніхто ніколи нічого не міг їм довести, лише Мандрівець міг. І загалом зрозуміло чому. Він ніколи нічого не боявся. Так, він довго сидів у себе в кабінеті, та врешті-решт зрозумів свою справжню ціну. Зрозумів, що він потрібен усім нам, хоч би хто ми були і хоч би як чубилися між собою. Тому що тільки він може створити захист, тільки він може позбавити нас мук... А шмаркачі у білих халатах малюють на нього карикатурки...

Референт розчинив перед прокурором наступні двері, і прокурор побачив свого Мака. Мак у білому халаті з шевроном на рукаві сидів на підвіконні й дивився у двір. Коли б який-небудь радник юстиції дозволив собі у службовий час стирчати на підвіконні й купувати витрішки, його можна було б із спокійним сумлінням послати по етапу, як відвертого неробу і навіть саботажника. У даному ж випадку, масаракш, нічого не можна було сказати. Ти його за барки, а він тобі: “Даруйте! Я подумки експериментую. Відійдіть і не заважайте!”

Великий Мак продавав витрішки. Він пробіг очима по гостях, повернувся було до свого заняття, однак тої ж миті знов озирнувся й придивився пильніше. “Впізнав, - подумав прокурор. - Впізнав, розумнику мій...” Він увічливо всміхнувся Макові, поплескав по плечу молоденького лаборанта, який крутив арифмометр, і, зупинившись посередині кімнати, роззирнувся.

- Н-ну... - проказав він у простір між Маком і Пуголовком. - А тут у нас що робиться?

- Пане Сим, - сказав Пуголовок, червоніючи, підморгуючи і потираючи руки, - поясніть панові інспектору, чим ви... кахи... гм...

- А я вас знаю, - сказав великий Мак, якось несподівано виникаючи на відстані двох кроків од прокурора. - Пробачте, якщо я не помиляюсь, ви - державний прокурор.

Авжеж, мати справу з Маком було нелегко - увесь ретельно обміркований план полетів шкереберть відразу: Мак і в думці не мав нічого приховувати, він нічого не боявся, йому було цікаво, він дивився на прокурора з висоти свого велетенського зросту, мов на якусь дивну екзотичну тварину...

Треба було перебудовуватися на ходу.

- Так, - з холодним подивом проказав прокурор і перестав усміхатися. - Наскільки мені відомо, я справді державний прокурор, хоча мені незрозуміло... - Він спохмурнів і втупився в обличчя Мака. Мак широко усміхався. - Чи ти ба! - вигукнув прокурор. - Ну звісно ж... Мак Сим, він же Максим Каммерер! Однак, даруйте, ви ж загинули. Масаракш, як ви сюди потрапили?

- Довга історія, - відповів Мак, махнувши рукою. - Між іншим, я також здивований тим, що бачу вас тут. Ніколи не думав, що наші заняття цікавлять Департамент юстиції...

- Ваші заняття цікавлять найнесподіваніших людей. - сказав прокурор. Він узяв Мака попідруч, відвів його до дальнього вікна і довірчо прошепотів: - Коли ви нам подаруєте пігулки? Справжні пігулки, на всі тридцять хвилин...

- А ви хіба також?.. - спитав Мак. - Втім, так, природно...

Прокурор тужливо похитав головою і з тяжким зітханням закотив очі.

- Наше благословіння і наше прокляття, - мовив він. - Щастя нашої держави і горе її правителів... Масаракш, я страшенно радий, що ви живі, Маку! Мушу вам сказати, що справа, в якій ви проходили, була однією з небагатьох у моїй кар’єрі, котрі залишили у мене почуття прикрого незадоволення. Ні-ні, не заперечуйте: за буквою закону ви були винні, з цього боку все гаразд... Ви напали на башту, здається, вбили легіонера, за це, самі розумієте, по голівці не гладять. А от по суті... Признаюсь, рука у мене здригнулася, коли я підписував ваш вирок. Начебто я засуджував дитину, не ображайтесь. Врешті-решт, це була затія швидше наша, ніж ваша, і вся відповідальність...

- Я не. ображаюсь, - сказав Мак. - І ви загалом маєте рацію: витівка з цією баштою була хлоп’яцтвом... Дякувати богу, що нас тоді не розстріляли.

- Це було все, що я міг зробити, - сказав прокурор. - Пригадується, я був дуже засмучений, дізнавшись про вашу загибель... - Він засміявся і по-дружньому стис лікоть Мака. - Страшенно радий, що все скінчилося так щасливо. Страшенно радий познайомитись. - Він глянув на годинник. - Послухайте, Маку, а чому ви тут? Ні-ні, я не збираюсь вас заарештовувати, це не мій клопіт, нехай тепер вами займається військова комендатура. Але що ви робите в цьому інституті? Хіба ви хімік? Та ще... - Він вказав пальцем на шеврон.

- Я - усе потрошку, - сказав Мак. - Трошки хімік, трошки фізик...

- Трошки підпільник, - сказав прокурор, добросердо сміючись.

- Зовсім мало, - рішуче сказав Мак.

- Трошки фокусник... - сказав прокурор. Мак уважно подивився на нього.

- Трошки фантазер, - вів далі прокурор, - трошки авантюрист...

- Це вже не спеціальності, - заперечив Мак. - Це, якщо хочете, типові риси будь-якого порядного вченого.

- І порядного політика, - сказав прокурор.

- Рідкісне поєднання слів, - зауважив Мак. Прокурор запитально глипнув на нього, відтак зрозумів

і знову засміявся.

- Авжеж, - сказав він. - Політична діяльність має свою специфіку. Ніколи не опускайтесь до політики, Маку, залишайтесь зі своєю хімією... - Він глянув на годинник і з серцем проказав: - Ах, прокляття, зовсім немає часу, а так хотілося з вами погомоніти... Я дивився ваше досьє, ви - прецікава особа... Але ви, певно, також дуже зайняті...

- Звісна річ, - сказав розумник Мак. - Хоча, безумовно, не .такою мірою, як державний прокурор.

- Так, - мовив прокурор із комічним докором. - А ваше начальство запевняє нас, нібито ви працюєте вдень і вночі... Я, наприклад, не можу сказати цього про себе. У державного прокурора бувають вільні вечори... Ви здивуєтесь, однак у мене є до вас безліч запитань, Маку. Признатися, я хотів поговорити з вами ще тоді, після процесу. Але - справи, нескінченні справи...

- Я до ваших послуг, - сказав Мак. - Тим більше, що у мене також є до вас запитання.

“Ну-ну! - подумки осмикнув його прокурор. - Не треба так відверто, ми тут не самі”. Уголос він сказав спокійно:

- Чудово! Все, що в моїх силах... А тепер, прошу мені вибачити, біжу...

Він потис величезну долоню свого Мака, вже спійманого Мака, остаточно спійманого на гачок. “Він чудово мені підігрував, він безперечно хоче зустрітися, і зараз я його підсічу...” Прокурор зупинився в дверях, клацнув пальцями і сказав, обернувшись:

- Дозвольте, Маку, а що ви робите сьогодні ввечері? Я щойно згадав, що у мене сьогодні вільний вечір...

- Сьогодні? - сказав Мак. - Ну що ж... Правда, сьогодні у мене...

- Приходьте удвох! - вигукнув прокурор. - Ще краще - я познайомлю вас з дружиною, вийде чудовий вечір... Восьма година вас влаштовує? Я пришлю за вами машину. Домовились?

- Домовились.

“Домовились!” - зраділо думав прокурор, обходячи останні лабораторії відділу, усміхаючись, поплескуючи і тиснучи... “Домовились!” - думав він, підписуючи акт у кабінеті Пуголовка. “Домовились, масаракш, домовились!” - торжествуюче кричав він подумки дорогою додому.

Він віддав розпорядження шоферові. Він наказав референтові повідомити в Департамент, що пан прокурор зайнятий... Нікого не приймати, відімкнути телефон і взагалі забиратися до біса геть з очей, але так, утім, щоб повсякчас залишатися гйд рукою. Він викликав дружину, поцілував її в шию, мимохідь згадавши, що не бачилися вони вже днів десять, і попросив її розпорядитися стосовно вечері, гарної, легкої, смачної вечері на чотири персони, бути за столом цяценькою і приготуватися зустріти дуже цікаву людину. І якомога більше вина, найкращого і різних марок.

Потому він замкнувся в кабінеті, знову виклав на стіл справу в зеленій теці і заходився обмірковувати наново, з самого початку. Його потурбували один тільки раз: кур’єр з Військового департаменту приніс останнє фронтове зведення. Фронт розвалився. Хтось напоумив хонтійців звернути увагу на жовті машини, і вчора уночі вони розстріляли і знищили атомними снарядами близько дев’яноста п’яти відсотків танків-випромінювачів. Про долю армії, яка прорвалася у глиб Хонті, відомостей більше не надходило... Це був кінець. Це був кінець війні. Це був кінець генералові Шекагу і генералові Оду. Це був кінець Очкастому, Чайнику, Хмарі та іншим, дрібнішим. Цілком можливо, що це був кінець Графу. І безперечно, це був би кінець Розумаці, якби Розумака не був розумакою...

Він розчинив зведення у склянці з водою і закружляв по кабінету. Він відчував величезне полегшення. Тепер він принаймні точно знав, коли його викличуть нагору. Спершу вони покінчать з Бароном і не менше доби вибиратимуть між Смикунцем і Зубом. Затим їм доведеться поморочитися з Очкастим і Хмарою. Це ще доба. Ну, Чайника вони рішать мимохідь, а от генерал Шекагу відбере у них щонайменше дві доби. А потім, і лише потім... Потім у них вже не буде ніякого “потім”...

Він не виходив з кабінету аж до приїзду гостя.

Гість справив якнайприємніше враження. Він був чудовий. Він був настільки чудовий, що прокурорша, жінка холодна, світська у найстрашнішому розумінні цього слова, віддавна в очах прокурора вже не жінка, а випробуваний бойовий товариш, за першим поглядом на Мака скинула років двадцять і поводилася з біса природно - вона ніби знала, яку роль мусить зіграти Мак у її долі.

- А чому ви сам? - здивувалася вона. - Чоловік замовив вечерю на чотирьох...

- Авжеж, справді, - підтвердив прокурор, - я зрозумів так, що ви прийдете зі своєю дамою. Я пам’ятаю цю дівчину, вона через вас мало не потрапила в біду...

- Вона потрапила в біду, - відказав Мак спокійно. - Але про це ми поговоримо пізніше, з вашого дозволу. Куди накажете йти?..

Вечеряли довго, весело, багато сміялися, трошки пили. Прокурор переповідав останні плітки. Прокурорша напрочуд мило розповідала сороміцькі анекдоти, а Мак в гумористичних барвах описав свій політ на бомбовозі. Прокурор реготав над його розповіддю і з жахом думав, що з ним зараз було б, якби хоч одна ракета потрапила в ціль...

Коли усе було з’їдено й випито, прокурорша вибачилася і запропонувала чоловікам довести, що вони здатні проіснувати без дами бодай годину. Прокурор войовничо прийняв цей виклик, схопив Мака попід руку й потягнув його до кабінету пригощати вином, яке мали можливість дегустувати лише троє десятків людей у країні.

Вони розташувалися у м’яких кріслах обабіч низенького столика у найзатишнішому кутку кабінету, вмочили губи в дороге вино і подивилися один на одного. Мак був дуже серйозний. Розумник Мак безсумнівно знав, про що піде мова, і прокурор зненацька відмовився од попереднього плану бесіди, хитромудрої, виснажливої, побудованої на напівнатяках, розрахованої на поступове взаємовизнання. Доля Ради, інтрига Мандрівця, підступи Творців - усе це не мало жодного значення. Він з дивною, граничною з відчаєм виразністю усвідомив, що вся його майстерність у подібного роду бесідах виявиться зайвою з цим чоловіком. Мак або погодиться, або відмовиться. Це було цілком просто, так само, як і те, що прокурор або житиме, або буде розчавлений за кілька днів. У нього здригнулися пальці, він сквапливо поставив чарку на столик і заговорив без усяких передмов:

- Я знаю, Маку, що ви - підпільник, член штабу і активний ворог існуючого ладу. Крім того, ви - каторжник-утікач і вбивця екіпажу танка спеціального призначення... Тепер про мене. Я - державний прокурор, довірена особа уряду, допущена до вищих державних таємниць, і також ворог існуючого порядку. Я пропоную вам повалити Вогненосних Творців. Коли я говорю “вам”, я маю на увазі вас і тільки вас: вашої організації це не стосується. Прошу зрозуміти, що втручання підпілля може лише провалити справу. Я пропоную вам змову, що базується на знанні найголовнішої державної таємниці. Я повідомлю вам цю таємницю. Тільки ми удвох повинні знати її. Якщо про неї дізнається хто-небудь третій, ми будемо знищені найближчим часом. Майте на увазі, що в підпіллі і в штабі аж рояться провокатори. Тому не здумайте довіритися кому-небудь, а надто близьким друзям...

Він одним духом вихилив свою чарку, не відчувши смаку, нахилився до Мака і продовжив:

- Я знаю, де розташований Центр. Ви - єдиний, хто здатний цей Центр захопити. Я пропоную вам розроблений план захоплення Центру і наступних дій. Ви здійснюєте цей план і очолюєте державу. Я залишаюсь при вас політичним та економічним радником, оскільки у подібного роду справах ви нічого не тямите. Ваша політична програма мені у загальних рисах відома. Не заперечую. Згоден уже через те, що нічого не може бути гіршого, ніж нинішнє становище. Все. Я скінчив. Слово за вами.

Мак мовчав. Він вертів у пальцях коштовний келих з дорогим вином і мовчав. Прокурор чекав. Він не відчував свого тіла. Йому здавалося, що його тут немає, що він висить десь у небесній порожнечі, дивиться вниз і бачить м’яко освітлений затишний куточок, мовчазного Мака і поруч з ним у кріслі щось мертве, заціпеніле, німотне й бездиханне...

Потім Мак спитав:

- Скільки у мене шансів залишитися живим при захопленні Центру?

- П’ятдесят на п’ятдесят, - сказав прокурор.

Певніше, це йому вчулося, що він сказав, бо Мак спохмурнів і знову вже голосніше повторив своє запитання.

- П’ятдесят на п’ятдесят, - хрипко сказав прокурор. - Можливо, навіть більше. Не знаю.

Мак знову довго мовчав.

- Гаразд, - сказав він нарешті. - Де розташований Центр?

 

 

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

 

Близько полудня пролунав телефонний дзвінок. Максим узяв навушник. Голос прокурора сказав:

- Прошу пана Сима.

- Я вас слухаю, - відгукнувся Максим. - Здрастуйте. Він умить відчув, що скоїлося щось лихе.

- Він приїхав, - сказав прокурор. - Починайте негайно. Це можливо?

- Так, - сказав Максим крізь зуби. - Одначе ви мені дещо обіцяли...

- Я нічого не встиг, - сказав прокурор. У голосі його прохопилася панічна нотка. - І тепер уже не встигнути. Починайте негайно, не можна зволікати жодної хвилини. Ви чуєте, Маку?

- Гаразд, - сказав Максим. - У вас все?

- Він їде до вас. Він буде у вас за тридцять - сорок хвилин.

- Зрозумів. Тепер усе?

- Все. Давайте, Маку, давайте. З богом!

Максим кинув навушник і кілька секунд посидів, мізкуючи. “Масаракш, усе летить шкереберть... Втім, подумати я ще встигну...” Він знову схопив навушник.

- Професора Аллу Зефа.

- Так! - гаркнув Зеф.

- Це Мак...

- Масаракш, я ж просив не чіплятися до мене сьогодні...

- Заткни пельку і слухай. Негайно спускайся у хол і жди мене...

- Масаракш, я зайнятий!

Максим скреготнув зубами і скосив око на лаборанта. Лаборант сумлінно рахував на арифмометрі.

- Зефе, - сказав Максим, - негайно спускайся у хол. Тобі зрозуміло? Негайно! - Він вимкнувся і набрав номер Вепра. Йому пощастило: Вепр був удома. - Це Мак. Виходьте на вулицю і ждіть мене, є термінова справа.

- Гаразд, - сказав Вепр. - Іду.

Максим кинув навушник, поліз у стіл, витягнув першу-ліпшу теку і перегорнув папірці, гарячково міркуючи, чи все готово. “Машина в гаражі, бомба в багажнику, пального повний бак... Зброї немає, і дідько з нею, не треба зброї... Документи в кишені, Вепр жде... Це я молодець, гарно придумав про Вепра... Щоправда, він може відмовитися... Ні, навряд чи він відмовиться, я б не відмовився... Все... Здається, все...” Він сказав лаборантові:

- Мене викликають, скажи, що я у Департаменті будівництва. Буду за годину-другу. Бувай.

Він узяв теку під пахву, вийшов з лабораторії і збіг по сходах. Зеф уже походжав холом. Завваживши Максима, він зупинився, заклав руки за спину і насупився.

- Якого дідька, масаракш... - почав він ще здаля. Максим, не зупиняючись, ухопив його попідруч і потягнув до виходу.

- Що за чортівня? - мурмотів Зеф, огинаючись. - Куди? Навіщо?..

Максим виштовхав його за двері і по асфальтованій доріжці поволік за ріг до гаражів. Довкола було порожньо, лише на газоні віддалік уривчасто джеркотіла косарка.

- Та куди ти мене врешті-решт тягнеш? - загорлав Зеф.

- Мовчи, - сказав Максим. - Слухай. Збери негайно усіх наших. Усіх, кого спіймаєш... До дідька запитання! Слухай! Усіх, кого спіймаєш. Зі зброєю. Навпроти воріт є павільйон, знаєш?.. Засядьте там. Ждіть. Приблизно за тридцять хвилин... Ти мене слухаєш, Зефе?

- Ну, - спитав Зеф нетерпеливо.

- Приблизно за тридцять хвилин до воріт під’їде Мандрівець...

- Він приїхав?

- Не перебивай. Приблизно за тридцять хвилин до воріт, можливо, під’їде Мандрівець. Якщо не під’їде - добре. Просто сидіть і ждіть мене. А якщо під’їде - розстріляйте його.

- Ти що, з глузду з’їхав? - сказав Зеф, зупиняючись. Максим пішов далі, а Зеф з прокльонами побіг слідом: - Адже нас усіх переб’ють, масаракш! Охорона!.. Шпиги довкіл!

- Зробіть усе, що зможете, - сказав Максим. - Мандрівця необхідно застрелити...

Вони підійшли до гаража. Максим наліг на засув і відкотив двері.

- Якийсь божевільний замір... - сказав Зеф. - Навіщо? Чому Мандрівця? Цілком порядний дядько, його всі тут люблять...

- Як хочеш, - холодно сказав Максим. Він відкрив багажник, помацав крізь проолієний папір запал з годинниковим механізмом і опустив кришку на місце. - Я нічого тобі не можу зараз розповісти. Але у нас є шанс. Єдиний... - Він сів за кермо і встромив ключ у запалювання. - І ще май на увазі: якщо ви не рішите цього порядного дядька, він рішить мене. У тебе дуже мало часу. Дій, Зефе.

Він увімкнув двигун і задом повільно виїхав з гаража.

Зеф стояв у дверях. Вперше в житті Максим бачив такого Зефа - перепудженого, ошелешеного, розгубленого. “Прощай, Зефе”, - сказав він сам до себе про всяк випадок.

Машина підкотила до воріт. Легіонер з кам’яним обличчям неквапливо записав номер, відкрив багажник, зазирнув, закрив багажник, повернувся до Максима і суворо спитав:

- Що вивозите?

- Рефрактометр, - сказав Максим, простягуючи перепустку і дозвіл на вивезення.

- “Рефрактометр РЛ-7, інвентарний номер...” - пробурмотів легіонер. - Зараз я запишу...

Він неквапливо поліз до кишені за записником.

- Швидше, будь ласка, я спішу, - сказав Максим.

- Хто підписував дозвіл?

- Не знаю... Мабуть, Пуголовок.

- Не знаєте... Підписувався б розбірливо, все було б гаразд...

Він нарешті розчинив ворота. Максим викотився на трасу і витиснув зі свого візка усе, що було можливо. “Якщо нічого не вийде, - подумав він, - і я залишусь живим, доведеться тікати... Проклятий Мандрівець, учув, бісів син, повернувся... А що я робитиму, якщо вийде? Нічого не готово, схеми Палацу немає - не встиг Розумака, і фотокартки Творців він також не дістав... Хлопці не готові, плану дій ніякого немає... Проклятий Мандрівець! Якби не він, у мене було б ще три дні на розроблення плану... і армія, і штаб, масаракш! Ось хто відразу пожвавішає! Ось з кого треба починати. Ну, це справа Вепра, він буде радий цим зайнятися, він у цьому тямить. І ще бовваніють десь білі субмарини... Масаракш, а ще ж триває війна! Ага, війна, здається, скінчилася. Втім, хто зна€, що вони там ще готують...” Максим звернув з центральної вулиці у вузький провулок між двома височезними хмарочосами рожевого каменю і по бруківці підкотився до старезного, почорнілого будиночка. Вепр уже чекав. Притулившись спиною до ліхтарного стовпа, він курив сигарету. Коли машина зупинилася, він жбурнув недокурок і, протиснувшись крізь маленькі дверцята, сів поруч з Максимом. Він був спокійний і холодний, як завше.

- Здрастуйте, Маку, - сказав він. - Що сталося?

Максим розвернув машину і знову виїхав на головну вулицю.

- Що таке термічна бомба, знаєте? - спитав він.

- Чув, - відповів Вепр.

- Добре. Із синхронними запалами мали коли-небудь справу?

- Вчора, наприклад, - сказав Вепр.

- Чудово.

Певний час вони їхали мовчки. Тут був пожвавлений рух, і Максим зосередився на тому, щоб прорватися, пробитися, протиснутися між величезними вантажівками і старими облізлими автобусами, і нікого не зачепити, і не дати нікому зачепити себе, і попасти під зелене світло, а потім знову попасти під зелене світло, і не втрачати хоча б ту жалюгідну швидкість, яку вони мали, і нарешті їхнє авто вирвалося на Лісове шосе, на знайому автостраду., обсаджену височенними деревами.

“Смішно, - подумав раптом Максим. - Цією ж дорогою я в’їжджав у цей світ, певніше, мене завозив бідолаха Фанк, а я нічого не розумів і вважав, що він фахівець з проблем прибульців. А тепер цією ж дорогою я, можливо, виїжджаю з цього світу і зі світу взагалі та ще й забираю з собою гарну людину...” Він скоса глянув на Вепра. Обличчя Вепра було напрочуд спокійне: він сидів, висунувши лікоть протеза у вікно, і чекав, коли йому дадуть пояснення. Можливо, він дивувався, можливо, хвилювався, але помітити це було неможливо, і Максим відчув гордість, що така людина довіряє йому і покладається на нього без застережень.

- Я вам дуже вдячний, Вепре, - сказав він.

- Он як? - мовив Вепр, обернувши до нього сухе жовтувате обличчя.

- Пам’ятаєте, одного разу на засіданні штабу ви відкликали мене убік і дали кілька розумних порад?

- Пам’ятаю.

- Так от, я вам за це вдячний. Я вас послухався.

- Авжеж, я помітив. Ви мене цим навіть трохи розчарували.

- Ви мали рацію тоді, - сказав Максим. - Я прислухався до ваших порад, і внаслідок цього справа повернулася так, що мені випадає можливість проникнути в Центр.

Вепр смикнувся.

- Зараз? - швидко спитав він.

- Так. Доводиться поспішати, я нічого не встиг приготувати. Мене можуть убити, і тоді все буде надаремно. Тому я взяв з собою вас.

- Говоріть.

- Я зайду в будинок, ви залишитесь у машині. За якийсь час зчиниться тривога, можливо, спалахне стрілянина. Це не повинно вас торкатися. Ви і далі сидите в машині і ждете. Ви ждете... - Максим замислився. - Ви ждете двадцять хвилин. Якщо впродовж цього часу ви зазнаєте променевого удару, це означатиме, що все обійшлося. Можете непритомніти зі щасливим усміхом на обличчі... Якщо ні - виходите з машини. У багажнику лежить бомба із синхронним запалом на десять хвилин. Вивантажуйте бомбу на бруківку, вмикайте запал і їдьте геть. Буде паніка. Дуже сильна паніка. Постарайтесь витиснути з неї все, що тільки можна.

Якийсь час Вепр розмірковував.

- Ви не дозволите мені зателефонувати в одне місце? - спитав він.

- Ні, - сказав Максим.

- Тут така справа, - сказав Вепр. - Якщо вас не уб’ють, то, наскільки я розумію, вам напевне знадобляться люди, готові до бою. Якщо вас уб’ють, люди знадобляться мені. Адже для цього ви мене і взяли, на випадок, якщо вас уб’ють... Але сам я зможу лише почати, а часу буде обмаль, і людей потрібно попередити заздалегідь. От я й хочу їх попередити.

- Штаб? - спитав Максим неприязно.

- В жодному разі. У мене є своя група.

Максим мовчав. Попереду вже виростав сірий п’ятиповерховий будинок з камінною стіною вздовж фронтону. Той самий. Десь там швендяла коридорами Риба, горланив і плювався розгніваний Бегемот. І там був Центр. Коло замкнулося.

- Гаразд, - сказав Максим. - Біля входу є телефон-автомат. Коли я зайду всередину - але не раніше, - можете вийти з машини і зателефонувати.

- Добре, - сказав Вепр.

Вони вже під’їхали до повороту з автостради. Чомусь Максим згадав Раду і уявив собі, що з нею станеться, якщо він не повернеться. Зле їй буде. А може, й нічого. Може, навпаки, її випустять... “Все одно - сама. Гая немає, мене немає... Бідолашна дівчинка...”

- У вас є родина? - спитав він Вепра.

- Так. Дружина. Максим покусав губу.

- Вибачте, що так недоладно вийшло, - пробурмотів він.

- Нічого, - спокійно сказав Вепр. - Я попрощався. Я завжди прощаюсь, коли виходжу з дому... Оце, виходить, і є Центр? Хто б міг подумати...

Максим зупинився на стоянці, втиснувшись поміж старенькою малолітражкою і розкішним урядовим лімузином.

- Ну, от і все, - сказав він. - Побажайте мені удачі, Вепре.

- Від щирого серця... - сказав Вепр. Голос його осікся, він закашлявся. - Усе-таки я дожив до цього дня, - пробурмотів він.

Максим ліг щокою на кермо.

- Добре було б цей день пережити... - сказав він. - Добре було б побачити вечір...

Вепр зиркнув на нього з тривогою.

- Не хочеться йти, - пояснив Максим. - Ох, не хочеться... До речі, Вепре, майте на увазі і розкажіть своїм друзям. Ви живете не на внутрішній поверхні кулі. Ви живете на зовнішній поверхні кулі. І таких куль безліч у світі, на деяких живуть значно гірше, ніж ви, а на деяких - значно краще. Проте ніде вже не живуть безглуздіше. Не вірите? Ну й дідько з вами. Я пішов.

Він розчинив дверцята і виліз назовні. Він перетнув асфальтовану стоянку і почав підніматися по камінних сходах, сходинка за сходинкою, намацуючи в кишені вхідну перепустку, яку зробив для нього прокурор, і внутрішню перепустку, яку десь поцупив цдя нього прокурор, і просту рожеву картонку, що зображала перепустку, яку прокурор так і не зумів ні зробити, ні поцупити для нього. Було спечно, небо блищало, як алюміній, непроникливе небо населеного острова. Камінні сходинки пекли крізь підметки, а може, це тільки здавалося. Все було безглуздо. Увесь замір був нездарний. “На бісового батька усе це чинити, коли підготуватися до пуття не встигли... А раптом там сидить не один офіцер, а два? Або навіть три офіцери сидять у цій кімнаті і ждуть мене з автоматами напоготові?.. Ротмістр Чачу стріляв з пістолета, калібр той самий, тільки куль буде більше, і я вже не той, яким був колись, він уже серйозно заїздив мене, мій населений острів. І поповзти геть цього разу не дадуть... Я - глупак. Був глупак і глупаком лишився. Купив мене пан прокурор, спіймав на гачок... Одначе як він мені повірив? Незбагненна річ... Добре було б зараз дременути в гори, подихати чистим гірським повітрям. Так мені й не довелося побувати у тутешніх горах... Дуже люблю гори... Такий розумний, недовірливий чолов’яга - і довірив мені таку коштовність! Найбільший скарб цього світуї Цей огидний, мерзенний, підлий скарб... Будь він проклятий, масаракш, і ще раз масаракш, і ще тридцять три рази масаракш!”

Він розчинив скляні двері й простягнув легіонерові вхідну перепустку. Потім він перетнув вестибюль - мимо дівулі в окулярах, яка ставила штампи, мимо адміністратора у каскетці, який лаявся з кимсь по телефону, - і біля входу в коридор показав іншому легіонерові внутрішню перепустку. Легіонер кивнув йому - вони були вже, можна сказати, знайомі, впродовж останніх трьох днів Максим приходив сюди щодня.

Далі.

Він пройшов довгим, без дверей, коридором і звернув ліворуч. Тут він був лише вдруге. Вперше - позавчора, помилково (“Вам, власне, куди потрібно, добродію?” - “Мені, власне, потрібно до шістнадцятої кімнати, капрале”. - “Ви помилилися, добродію. Вам - у наступний коридор”. - “Вибачте, капрале, винен. Справді...”).

Він подав капралові внутрішню перепустку і скосив око на двох здоровезних легіонерів з автоматами, котрі нерухомо стояли обабіч дверей навпроти. Відтак глянув на двері, в які збирався зайти. “Відділ спеціальних перевезень”. Капрал уважно роздивлявся перепустку, потім, усе ще роздивляючись, натис якусь кнопку в стіні - за дверима задзеленчав дзвінок. “Тепер він там приготувався, офіцер, який сидить поряд із зеленою портьєрою. Або двоє офіцерів приготувалися. Або, можливо, навіть троє офіцерів... Вони ждуть, коли я зайду. І якщо я злякаюсь їх і вискочу назад, мене зустріне капрал і зустрінуть легіонери, котрі охороняють двері без таблички, за якою, напевне, повнісінько солдатів”.

Капрал повернув перепустку і сказав:

- Прошу. Приготуйте документи.

Максим вийняв рожеву картонку, розчинив двері і ступив крок у кімнату.

Масаракш.

Так і є.

Не одна кімната. Три. Анфіладою. І в кінці - зелена портьєра. І килимова доріжка з-під ніг аж до портьєри. Щонайменше, тридцять метрів.

І не двоє офіцерів. Навіть не троє. Шестеро.

Двоє в армійському сірому - у першій кімнаті. Вже навели автомати.

Двоє в жандармському чорному - у другій кімнаті. Ще не навели, одначе також готові.

Двоє в цивільному - обабіч зеленої портьєри у третій кімнаті.

Один повернув голову...

Ну, Маку!

Він рвонувся вперед. Вийшло щось на зразок потрійного стрибка з місця. Він ще встиг подумати: не порвати б сухожилля.

Тужаво вдарило в обличчя повітря.

Зелена портьєра.

Цивільний ліворуч дивиться вбік, шия відкрита. Ребром долоні.

Цивільний праворуч, певне, кліпає. Повіки нерухомо напівопущені. Згори по тімені - і в ліфт.

У ліфті темно. Де кнопка? Масаракш, де кнопка?

Повільно й лунко застукотів автомат і відразу - другий. Ну що ж, чудова реакція. Ду-ут... ду-ут... ду-ут... Проте це поки що у двері, в те місце, де вони мене бачили. Вони ще не второпали, що сталося. Це звичайнісінький рефлекс.

Кнопка!

Впоперек портьєри навскоси, згори вниз, повільно рухається тінь - падає хтось із цивільних.

Масаракш, ось вона - на самій видноті...

Він натис кнопку, і кабіна рушила вниз. Ліфт був швидкісний, кабіна повзла досить хутко. Заболіла нога. “Невже усе-таки розтягнув?.. Утім, тепер це не має значення... Масаракш, адже я вже прорвався!”

Кабіна зупинилася, Максим вискочив, і тої ж миті в шахті загуркотіло, забряжчало, полетіли тріски. Згори з трьох стволів гатили по дахові кабіни. “Гаразд, гаразд, бийте... Зараз вони дотумкають, що не стріляти треба, а підняти ліфт угору і спуститися самим... Проґавили, розгубилися...”

Він роззирнувся. Масаракш, знову не те... Не один вхід, а три. Три цілком однакові тунелі... Ага, це просто змінні генератори. Один працює, два на профілактиці... Який же зараз працює? Так. Здається, оцей...

Він кинувся у середній тунель. За спиною загарчав ліфт. “Ні-ні, вже пізно... Не ті швидкості, не встигнете... Хоча тунель, треба сказати, довгий і нога болить... Ну, ось і поворот, тепер ви мене взагалі не дістанете...” Він добіг до генераторів, що басовито гурчали під сталевою плитою, зупинився і кілька секунд відпочивав, опустивши руки. “Отже, три чверті справи зроблено, навіть сім восьмих... Залишилась дрібничка, одна друга однієї тридцять четвертої... Зараз вони спустяться у ліфті, поткнуться до тунелю; вони напевне нічогісінько не знають, депресійне випромінювання пожене їх назад... Що ще може статися? Шпурнуть коридором газову гранату. Навряд, звідкіля вона у них... А от тривогу вони вже, мабуть, зчинили. Творці могли б, звісно, вимкнути депресійний бар’єр... Ох, не наважаться вони, не наважаться і не встигнуть, бо їм же потрібно зібратися уп’ятьох, з п’ятьма ключами, домовитися, розчовпати, чи не витівка це одного з них, чи не провокація це... Бо й справді, хто в цілому світі може прорватися сюди крізь променевий бар’єр? Мандрівець, якщо він таємно винайшов захист? Його затримали б шестеро з автоматами... А більше немає кому... Отож, поки вони будуть лаятися, з’ясовувати, розбиратися, я завершу справу...”

У тунелі за рогом вдарили в пітьму автомати. “Дозволяється. Не заперечую...” Він нахилився над розподільним пристроєм, обережно зняв кожух і закинув його в куток. “Та-ак, украй примітивна штука. Добре, що я здогадався підчитати дещо по тутешній електроніці...” Він запустив пальці у схему... “А якби не здогадався? А якби Мандрівець приїхав позавчора? Та-ак, панове... Масаракш, як струмом б’ється!.. Атож, панове, опинився б я у становищі ембріомеханіка, якому необхідно терміново розібратися... Навіть не знаю в чому... У паровому котлі? Розібрався б ембріомеханік... У верблюдячій упряжі?.. Авжеж, у верблюдячій упряжі! Га? Ну як, ембріомеханік, розібрався б? Навряд... Масаракш, та що у них тут усе без ізоляції?.. Ага, ось ти де... Ну, з богом, як висловлюється пан державний прокурор!”

Він сів на підлогу перед розподільником і тильним боком руки обтер лоба. Справу було зроблено. Величезної сили депресійний удар впав на всю країну - від Заріччя до хонтійського кордону, від океану до Алебастрового хребта.

Автомати за рогом замовкли. Пани офіцери були в депресії. Зараз я гляну, що це таке: пани офіцери в депресії.

Пан прокурор вперше в житті зрадів променевому удару. Не хочу дивитися на цього типа. Вогненосні Творці так і не встигли розібратися і дотумкати. Вони карлючаться від болю, відкинувши копита, як висловлювався ротмістр Чачу. Ротмістр Чачу, до речі, також у глибокій депресії, і думка про це мене захоплює.

Зеф із хлопцями також лежать, відкинувши копита. Пробачте, хлопці, але так треба.

Мандрівець! Як це чудово: страшний Мандрівець також лежить, відкинувши копита, розстеливши на підлозі свої величезні вуха - найбільші вуха в усій країні. Втім, можливо, його вже пристрелили. Це було б ще краще.

Рада, моя маленька бідолашна Рада, лежить у депресії... Нічого, дівчинко, це, мабуть, не боляче і взагалі скоро скінчиться...

Вепр...

Він підхопився. Скільки минуло часу? Він кинувся назад по тунелю. Вепр також лежить, відкинувши копита, але якщо він почув стрілянину, у нього могли не витримати нерви... Це, ясна річ, у вищій мірі сумнівно - нерви у Вепра, але хто знає!..

Він підбіг до ліфта, на секунду затримавшись, аби глянути на панів офіцерів у депресії. Видовище було тяжке: усі троє плакали, покидавши автомати; у них не було навіть сил витирати сльози. “Гаразд, поплачте, це корисно, поплачте над моїм Гаєм, поплачте над Птахою... над Гелом, над моїм Лісником... Треба думати, ви не плакали з дитинства, і, це вже напевне, ви не плакали над тими, кого вбивали. Отож поплачте хоча б перед смертю”.

Ліфт стрімголов виніс його на поверхню. Анфілада кімнат була сповнена люду: офіцери, солдати, капрали, армійці, легіонери, цивільні, всі при зброї, всі лежать, сидять зажурені, декотрі ридають, один мурмотить, трясе головою і бтє себе в груди кулаком... А

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ Фантастична повість

НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ... Фантастична повість...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: ЗЕМЛЯНИН

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

РОБІНЗОН
  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ   Максим прочинив люк, висунувся і з острахом зиркнув у небо. Воно тут було низьке і якесь тверде, без легковажної прозорості,

ЛЕГІОНЕР
  РОЗДІЛ П’ЯТИЙ   Після інструктажу пан ротмістр Чачу наказав: - Капрале Гаал, залиштесь. Решта вільні. Коли інші командири секцій вийшли, низ

ТЕРОРИСТ
  РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ   Супроводжуючий неголосно сказав: “Чекайте тут”, - і пішов - сховався поміж кущів та за деревами. Максим сів на пеньок посередині галявинки,

КАТОРЖНИК
  РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ   Першим пострілом йому розтрощило гусеницю, і воно вперше за двадцять з гаком років залишило розбиту колію, вивертаючи уламки бетону, вдер

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги