Єгипет – одна з перших країн, де виникло мистецтво створення садів і
парків. У Давньому Єгипті влаштовували терасні сади, поряд із садами розводили виноградники. Найбільш древніми є сади при храмах Ментухотенов (2160-2000 р. до н.е.) і парк цариці Хатмесун (1520-1500 рр. до н.е.), особливою славою користувалися пишні сади цариці Клеопатри. На планах садів, зображення яких знайдені на усипальницях знатних єгиптян, видно симетрію, сполучення майна і утилітарності – ці вимоги вважалися обов’язковими в садовому мистецтві. Єгипетські сади були садами рівнин, в яких внаслідок природно-кліматичних умов головне місце займали басейни, ставки, канали.
Декількома століттями пізніше сади при палацах, храмах, віллах знаті і заповідних мисливських парків виникають в Ассирії і Вавилоні. Ці сади були невеликими за розмірами, розташовувалися між житловими будинками й охоронялися високими неприступними стінами, прикрашалися великою кількістю витворів мистецтва у вигляді басейнів, скульптур, альтанок, пергол, картин. В садах висаджували квіти.
Кращим представником цих садів, а також добрим зміцненням берега Євфрату були «висячі сади» (рис.1, 2.).
У Давньому Ірані (Персії) сади створювалися в основному при царських резиденціях і служили місцем відпочинку під час літньої спеки. Планування садів було строго регулярної (геометричної) форми. Найбільш просте рішення – створення двох перпендикулярних один до одного напрямків, на перетині яких стоїть палац. Алеї перетиналися під прямим кутом і вимощувалися широкими плитами, а проміжки між ними засаджувалися деревами чи займалися ставками або розкішними квітниками. Сади прикрашали фонтанами, каналами, каскадами. Павільйони були прикрашені золотом, живописом і багатими тканинами.
Перське садове мистецтво вплинуло на створення садів усього Древнього Сходу – Туреччини, мавританські сади в Іспанії, сади татарських ханів у Криму.
Індійська цивілізаціяпородила буддизм, при якому почалось створення садів при монастирях, заміських палацах і парків, призначених для відпочинку. При влаштуванні садів ураховувався давній звичай індусів поклонятися деревам. Вотчиною індуських царів був Лумбинетський сад. Пізніше під впливом магометанства призначення цих споруд змінилося. При житті власника центральний будинок використовувався як літній палац, в якому проводили гучні свята. Після смерті власника будинок перетворювався у мавзолей. Видатним пам’ятником архітектури і садово-паркового будівництва є мавзолей Тадж-Махал (1111-1652 рр.), названий «перлиною Індії» (рис. 3.).
Корені розвитку садово-паркового мистецтва Китаю походять з XV ст. до н.е. (перші згадування про Пекін), тобто з часів розквіту ассирійських міст. Про старі китайські парки можна судити тільки за малюнками та описами, але сталість містобудівних традицій, контрольованих релігійно-філософськими вченнями (буддизмом, конфуціанством), дає можливість скласти досить повне уявлення про розвиток цього давнього виду мистецтва. Китайський народ завжди любив природу та розумів її красу. У різних видах мистецтв, особливо в садово-парковому» китайці намагалися відтворити найхарактерніші пейзажі своєї країни. Цікаві за формою пагорби вулканічного походження, численні озера й річки, де, як у дзеркалі, відбиваються гори й ліси, - ось своєрідний динамічний пейзаж, що став основою садово-паркового будівництва Китаю. Художники-садівники, узагальнюючи спостереження за явищами навколишнього світу, з невичерпною фантазією створювали прекрасні реалістичні пейзажі. Притаманний їхній творчості глибокий символізм водночас відбивав релігійні вчення.
Своєрідний рекорд встановив богдихан Ву-Ті - китайський Людовик XIV, побудувавши парк у 250 км по колу, в порівнянні з яким Версаль є лише маленьким партером. Тут працювали 30 тис. рабів, кожна провінція великої держави постачала свої кращі рослини. Використання каменю, який символізував тварин і острови, стало вінцем створення китайського саду.
Спадкоємці Ву-Ті значно зменшили площі садів, оскільки більше уваги приділяли їхньому прикрашанню. У паркобудівництві тепер домінують два головні напрямки: створення великих імператорських парків та малих садів при житлі. Останні були особливо необхідні китаянкам, пересуванню яких перешкоджали вузький одяг й незручне взуття. У садах та інтер'єрах будинків широко використовувалися карликові дерева, вирощені в спеціальних умовах, щоб точно відтворювати форму великих дерев.
Аналізуючи описи парків Китаю, можна поділити їхні пейзажі на три типи: той, що страхає, сміється, викликає ідилічний настрій. Для створення пейзажу першого типу будувались штучні пагорби та бескиди, які висіли над водою. Було чути гомін підземної річки, бурхливий потік перегороджувало вирване з корінням дерево. Далі цей пейзаж поступався місцем тому, що сміється. За зворотом дороги темні туї та ялини, що затуляли сонце, розступалися і відкривали велику долину, прикрашену квітами. У будь-яку пору року тут цвіли рослини, і здавалось, ніби весна ніколи не залишає цю долину. Світлий, життєрадісний краєвид ряснів контрастами: поряд із плакучою вербою, її сивими пониклими гілками тяглася до неба струнка шпиляста ялина, стояли, переплівшись, туя і біла акація, росли в оточенні хвойних дерев вишні, яблуні, мигдаль, кущі бузку, камелії, азалії, рододендрони. Третій тип пейзажу - ідилічний або романтичний, навіював легкий сум. Тут основним елементом міг бути невеличкий острів з хатиною рибалки чи ажурна пагода на скелі, горбатий місток і похилені над водою гілки плакучої верби.
Утворення різних типів краєвидів стало можливим через велику різноманітність композиційних засобів, уміле використання законів повітряної перспективи, кольорових ефектів, що супроводжували зміни пір року. До тих давніх часів відноситься поява теоретичних досліджень, що сприяли розробці стрункої системи паркобудівного мистецтва.
Спеціальний підбір дерев і кущів допомагав досягненню конкретної мети. Так, чіткі ряди струнких кипарисів у загальному ансамблі парку або саду підкреслювали його величність; вічнозелені, хвойні та листяні породи дерев створювали ілюзію природних лісових краєвидів.
Вода - обов'язковий елемент китайського саду. Ставки, озера, басейни займали великі площі, вода омивала створені людьми острови та півострови з вузькими криволінійними пересипами. Широкі водні простори, збагачуючи парковий пейзаж, надавали змогу здійснювати складні композиційні рішення з використанням повітряної перспективи та архітектурних споруд на берегах.
Включення води до композиції парків вимагало побудови кам'яних і дерев'яних мостів різних розмірів. Китайські будівельники споруджували їх, виявляючи зразки справжнього мистецтва, особливо вдалими були горбаті або "верблюжі" мости, де арка разом зі своїм відбитком у воді становить замкнене коло, своєрідну раму, що окреслює частину пейзажу. Цікавими були і зигзагоподібні містки на воді і суші. Вони орієнтували глядача на головні пейзажні елементи. Будівництво мальовничих за кольором та вишуканих за архітектурою павільйонів - улюблений засіб оформлення садів і парків Китаю. Найчастіше ці будови ставили біля води. Водний простір ніс прохолоду в жаркий літній час, сприяв гарному відпочинку. Навіть назви павільйонів, альтанок викликали приємні почуття: "альтанка споглядання і спочину", "альтанка, що омивається ароматом лісу", "альтанка очікування інею" тощо.
У китайських парках широкого розповсюдження набули павільйони з прибудованими до них критими галереями, які збирали споруди в єдиний комплекс. У свою чергу, різні частини парку також з'єднувалися між собою за допомогою стінових отворів, своєрідних вікон для споглядання паркових фрагментів. Іноді їх оздоблювали за контуром, від чого вони здавались рамами краєвидів, які знаходилися зовні. Ажурне заповнення прорізів стін було виготовлене з м'яких порід каменю майстерною технікою різьби. До декоративних паркових споруд відносяться й ворота "пайлоу", якими з глибокої давнини прикрашали імператорські палаци, місця поховань, храми, монастирі, міські вулиці. У парковому будівництві вони стали ефектним композиційним засобом завдяки своєрідності їхньої архітектури.
Парки Китаю славилися також великою кількістю різноманітних скульптурних форм, частіше за все левів, курильниць, стел і хуацян - невеликих цегляних стінок зі скульптурними прикрасами та черепичними дахами. Всі вони значною мірою сприяли створенню цілісних ансамблів, тому що слугували сполучною ланкою між великими важкими будівлями та вишуканими легкими альтанками, павільйонами і галереями.
У парку Бейхай ("Північне море"), який знаходився в центрі Пекіна, із 104 га площі 54 га займали озера. Він був створений у старих традиціях китайського садово-паркового мистецтва. У центрі здіймається пагорб у вигляді острова, з одного боку його оточує галерея з білокам'яними поручнями, з другого височить над водою павільйон "П'ять драконів". У середній частині пагорба знаходяться кам'яні гроти, а далі - тераси, храми, павільйони, альтанки.
На підставі цього огляду можна зробити наступні висновки. Садово-паркові ансамблі були трьох видів: великі імператорські парки, сади монастирів і храмів та невеликі садочки при житлових будинках. Ідеологічна основа їх будівництва -релігійні вірування китайського народу, пов'язані з одухотворенням сил і явищ природи (конфуціанство та даосизм).
Композиція парків грунтується на відтворенні природних ландшафтів країни з застосуванням наступних принципів: інь - діяти залежно від місцевих умов; цзе - максимально використовувати природу, відрізняти головне і другорядне, застосовувати контраст (велике і мале, світле і темне, широке і вузьке, високе і низьке), в малому досягати великого ефекту прагнути до гармонії, чітких пропорцій і послідовного розкриття краєвидів, зважати на фактор часу при сприйнятті пейзажу.
Характерні особливості садово-паркового мистецтва Китаю - активне використання каміння; велика кількість водоймищ, продумано вкраплених малих архітектурних форм, ретельний добір декоративної рослинності для створення заздалегідь задуманого в проекті пейзажу.
Основою створення парків є природні пейзажні картини; використання образів, узятих з живопису; найважливішим елементом є вода; сади наповнені всілякими спорудами, порцеляновими і бронзовими виробами у вигляді урн, ліхтарів, скульптурних зображень птахів і звірів; асортимент дерев різноманітний. Велика увага приділялася квітковому оформленню.
Головними сюжетами для японських садів є гори, ухили, камені, вода. Характерна риса японського саду – пейзаж з елементами символіки, формований у розрахунку на уяву людини, яка повинна домислити той або інший пейзаж.
Японський сад буває трьох типів:
1) плоский сад з водоймою і острівцями;
2) сад з пагорбами і водоймами;
3) сад без водойми.
Ідеологічною основою їх будівництва була буддійська філософія, що проповідувала рівновагу між активними і пасивними силами природи. Творці парків прагнули природної рівноваги вільного і заповненого просторів; вони віддавали перевагу м'яким кольоровим тонам, зокрема гармонії матового, зеленого та сірого. Ці тони випромінюють ту особливу привабливість, якою відрізняються твори мистецтва, що витримали випробування часом, наприклад вироби з почорнілого від давності срібла. У садово-парковому мистецтві мох, що вкриває скелі й дерева, це останній мазок природи. Серед характерних засобів паркобудівництва Японії необхідно відзначити використання мотивів чи тем, підказаних природою; включення до композиції озер, струмків, каміння; підстригання дерев.
Іноді в садах немає конкретного зображення пагорбів, джерел, річок, є тільки натяк на їхню форму – символ. В Японії є сади, що складаються тільки з каменів і піску (Ріоанджі в Кіото). Характерною рисою японського саду є карликові форми дерев, вирощені у горщиках. Ці дерева закручені й зігнуті з такою майстерністю, що створюється враження, що не рука людини, а природа надала ці дивні форми( рис. 4, 5.).
В японському саду відкриті простори і галявини рідко заповнюються газоном.
Квіткового декору у японських садах майже немає. В Японії виникло мистецтво створення мініатюрних «парків», що уміщуються в керамічній вазі, але вражаючою подібністю з дійсними. Це мистецтво називається «бансай».
2.2. Садово-паркове мистецтво античної Греції,