Садово-паркове мистецтво на Русі зароджувалося понад чотири тисячі років тому (яблуневий сад Києво-Печерського монастиря, 1051 р. та ін.). У цих садах в основному вирощували плодові дерева, розводили квіти.
У першій половині XVIII ст. створюються регулярні декоративні сади, прикрашені скульптурою, архітектурними будівлями, складними гідротехнічними спорудами. До середини XVIII ст. формується своєрідний російський тип декоративного регулярного парку, зразками якого є парки Петропалацу, Пушкіна, парк «Архангельське».
Для російського та українського садово-паркового мистецтва характерними рисами є:
- повне панування палацу в загальній системі планування;
- неодмінна участь води в архітектурній композиції (канали, басейни,
фонтани, каскади);
- насиченість саду архітектурою малих форм – альтанки, гроти, зелені
театри, мости, сходи, скульптури;
- строге геометричне планування території і розчленовування її на
квадрати або прямокутники, іноді пересічені радіальними алеями.
- побудова простору з урахуванням умов місцевості і включенням її природних якостей до паркового середовища, образне трактування рідної природи;
- підвищення ролі архітектурних елементів у композиції ландшафту;
- територіальний поділ на планувальні і ландшафтні райони, залежно від фізіономічних особливостей;
- композиційний та просторовий взаємозв 'язок районів і ділянок;
- масштабність і пропорційність внутрішніх просторових елементів;
- пейзажні картини - основний метод об 'ємно-просторової побудови парку.
З 70-х років XVIII ст. регулярні парки починають виходити з моди і заміняються ландшафтними (парки Гатчинський, Павловський поблизу Петербурга, Царицинський під Москвою, Софіївка, Тростянецький, Олександрія та інші в Україні) (рис. 28.).
Період інтенсивного будівництва ландшафтних парків у Росії (1770-1850 р.) можна розділити на дві частини: будівництво парків романтичного і реалістичного типів. Характерною особливістю садово-паркового будівництва в Росії і Україні є розвиток нових типів парків: культури і відпочинку, дитячих, спортивних, історичних парків-виставок, зелених зон відпочинку, лісопарків та ін. Озеленення проводять за такими принципами: парк кожному селу, місту, населеному пункту; комплексність, тобто збільшення паркових просторів як активних елементів архітектурно-планувальної структури міста: чіткий функціональний поділ на зони чи окремі об'єкти: збереження і використання пам'яток садово-паркового мистецтва; застосування кращих прийомів, напрацьованих попередніми поколіннями паркобудівників.
Необхідно відзначити зростання ролі парків як активного містобудівельного елементу, що виконує екологічні, виховні та багато інших функцій. Зусилля ландшафтних архітекторів все більше спрямовуються на створення цілісних систем зелених зон міст. При будівництві парків повною мірою враховуються характерні особливості ландшафту, сучасні досягнення науки і техніки, розглядаються можливі режими експлуатації.