Теоретичні відомості

Ландшафт- це природно-територіальні комплекси (ПТК) з одним геологічним фундаментом та близьким генетичним типом рельєфу. Під агроландшафтами (АЛ)за Г.І.Швебсом розуміють природно-господарські територіальні системи сільськогосподарського призначення, до складу яких входить географічна оболонка, що в свою чергу є сукупністю природних елементів із різним ступенем антропогенного навантаження, в тому числі з різною структурою сільськогосподарських угідь.

Агроландшафтиформуються в результаті взаємодії природно-територіальних комплексів (ПТК) із усіма ланцюгами системи землеробства та організацією території, інфраструктурою, протиерозійними заходами постійної дії (лісосмугами, протиерозійними гідротехнічними спорудами різних типів), межами полів і сівозмін, польовими дорогами, гідрографічною мережею.

Сучасні агроландшафти- складні системи, які створені з різних елементів агроекосистем (ріллі, сіножатей, пасовищ, багаторічних насаджень) незначних за площею ареалів лісів, чагарників, лісосмуг, природних лук, боліт, торфовищ і розташованих на їх територій доріг, комунікацій і будівельних споруд.

Стійкість агроекосистеми- це стабільність агрофітоценозу, що залежить від стабільності посіву сільськогосподарської культури, здатності агрофітоценозу протистояти комплексу зовнішніх і внутрішніх несприятливих умов росту і розвитку, забезпечення отримання сталого врожаю рослинницької продукції. Під стійкістю агроландшафтурозуміють його здатність зберігати структуру і особливості функціонування за зміни умов середовища, антропогенного навантаження (сільськогосподарського виробництва). Оцінюють її виявленням стабільності якостей головних компонентів (грунту, води, рослинності, розподілу речовин, елементів живлення, тощо).

Структурна організація агроландшафту.Кожний агроландшафт (як і природний) характеризується відносною територіальною замкненістю і наявністю у ньому трьох зон:

а) зони зв'язування і трансформації енергії і речовини (рілля, ліс, луки);

б) зони транзиту (схилові землі, улоговини та балкові сітки, тимчасові і постійні водні джерела, які складають гідрографічну мережу ландшафту);

в) зони концентрації і акумуляції речовини та енергії (заплави, ставки, озера, болота).

Організація землеробства з урахуванням особливостей природних агроландшафтів (на ландшафтній основі) передбачає чітке уявлення про природні та антропогенні ресурси території. Для відновлення родючості середньо- та сильноеродованих грунтів доцільно вивести їх із ріллі з наступним використанням під природні угіддя (створення водоохоронних та рекреаційних зон, розширення заповідних територій різного адміністративного підпорядкування, заліснення і залуження).

За рахунок виведення з обробітку малопродуктивних та деградованих грунтів є можливість без зниження продуктивності агроекосистем, суттєво поліпшити структуру агроландшафту, підсилити процеси саморегуляції і активізувати внутрішні резерви агроландшафту, що сприятиме досягненню екологічної рівноваги.Корекція структури сільськогосподарських ландшафтів у бік зменшення їх розораності, насамперед за рахунок сильноеродованих і деградованих земель, буде сприяти не тільки зниженню інтенсивності ерозійних процесів і непродуктивних втрат елементів живлення, але і суттєвому поліпшенню водного балансу території, здешевленню ґрунтоводоохоронних заходів. Просторова організація території землекористування в умовах здійснення земельної реформи, в т. ч. фермерських господарств, повинна здійснюватися з урахуванням збереження природних компонентів агроландшафту, в тому числі малих річок, струмків, лісонасаджень, гідротехнічних протиерозійних споруд (валів-терас різних типів), польової гідрографічної мережі, природних та штучно створених водостоків, місць відтворення дикої флори і фауни.

Принципово важливим є не тільки визначення оптимального співвідношення угідь, але й визначення мінімально необхідної площі індивідуального природного біоценозу, а також оптимальної структури їх розміщення на території агроландшафту. За оптимального розміщення ділянок із природною рослинністю можливо за їх загальної меншої площі досягти більшого природоохоронного ефекту, ніж за необгрунтованого розміщення таких ділянок, навіть за умови, що вони займають значно більші площі в агроландшафтах.

Проблема оптимального співвідношення природних і сільськогосподарських угідь включає три важливі завдання:

1) визначення оптимального співвідношення угідь;

2) встановлення мінімально необхідної площі окремої ділянки з природною рослинністю;

3) планування оптимальної еколого безпечної територіальної структури угідь.

З метою створення ґрунтоводоохоронних агроландшафтів високого ступеня саморегуляції з мінімальними затратами енергії і ресурсів, необхідно здійснювати контурно-смугову організацію території кожного суб'єкта землекористування, в інтересах збереження природоохоронного каркасу ландшафту як основи сталого розвитку агросфери.

Екологічний стан ґрунтового покривуагроландшафтів необхідно визначати за співвідношенням основних угідь - ріллі, лісу, кормових угідь, водних територій, де оптимальним вважається співвідношення 30:30:20:20. Комплексна оцінка структурно-функціонального стану сучасних агроландшафтів свідчить, що екологічний стан території України дуже погіршений: у Поліссі - середньо погіршений, Лісостепу - сильно погіршений, а в Степу - катастрофічний. У зв'язку з цим створено єдину систему агроекологічного моніторингу,яка дає змогу об'єднати зусилля різних організацій для спостережень і наступної оцінки екологічного стану земель.

До екологічно стабільних чинниківв агроландшафтах належать:

- оптимізація водного режиму, підвищення коефіцієнту використання опадів, за регулювання поверхневого стоку;

- захист грунтів від ерозії і деградації, збереження і відтворення їх корисних властивостей;

- створення життєвого простору для дикої флори і фауни;

- підтримання біорізноманіття в т.ч. шляхом збереження генофонду запилювачів та ентомофагів.

До екологічно нестабільних чинників належать:

- висока розораність території, особливо в умовах складного рельєфу, створення на схилових площах рівнинної прямолінійної організації території;

- ерозійні процеси, що перевищують регіональні допустимі норми;

- забруднення ґрунтових і поверхневих вод продуктами ерозії та залишками агрохімікатів, засобами захисту рослин;

- негативний баланс органічної речовини та біогенних елементів в агроекосистемах.