Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.
Соціальна стратифікація - процес соціального відтворення, внаслідок якого верстви (страти), групи, класи виявляються нерівними між собою і групуються ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою.
Соціальна стратифікація означає не просто різне становище у суспільстві окремих індивідів, родин чи цілих країн, а саме нерівне їх становище. При цьому дуже важливим є вирішення теорією соціальної стратифікації проблеми соціальної мобільності, зокрема методів зміни особистістю, групою свого соціального становища. Виділяють два основні шляхи здобуття ними певного рангу: аскрипція і досягнення.
Аскрипція - просування соціальними «сходинками» завдяки зовнішнім, незалежним від індивіда, групи, властивостям (соціальному становищу, фізичним даним та ін.).
Досягнення - здобуття індивідом, групою певного статусу завдяки безпосередньо власним успіхам.
Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.
1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.
2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.
3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.
4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.
В західній соціології часто використовується семикласна вертикальна стратифікація:
1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;
2) технічні фахівці середнього рівня;
3) комерційний клас;
4) дрібна буржуазія;
5) техніки і робітники, що здійснюють керівні функції;
6) кваліфіковані робітники;
7) некваліфіковані робітники.
Інші концепції, що поповнюють теорію соціальної стратифікації, доповнювали цей набір з доходу, влади, престижу і освіти іншими характеристиками. Наприклад, Р. Дарендорф ввів в нього поняття «авторитет», розділивши, тим самим, суспільство на тих, що управляють і керованих. Американець Б. Барбер додав туди релігійну чистоту, положення родичів, етнічну приналежність. Француз А. Турен вважав за необхідне поставити у якості найважливішого чинника стратифікації доступ до інформації.
Соціолог Л. Уорнер запропонував інші критерії-параметри стратифікації:
Ø дохід;
Ø професійний престиж;
Ø освіта;
Ø етноналежність.
Б. Барбер (США) виділив 6 позицій стратифікації:
1.престиж, професія, влада, могутність;
2.дохід та багатство;
3.освіта та знання;
4.релігійна чистота;
5.стан родини;
6.етноналежність.
Серед інших моделей соціальної стратифікації, прийнятих в західній соціології, вельми поширена вдосконалена модель американського ученого У.Уотсона:
1. Вищий-вищий клас (представники впливових і багатих династій, що володіють значними ресурсами влади, багатства і престижу в масштабах держави).
2. Нижчий-вищий клас (банкіри, політики, власники фірм, що досягли вищих статусів в ході конкурентної боротьби або завдяки особистим якостям).
3. Вищий-середній клас (процвітаючі бізнесмени і вищі менеджери, крупні юристи, лікарі, спортсмени, учені).
4. Нижчий-середній клас (найняті робітники – інженери, середні і дрібні чиновники, викладачі, науковці, керівники підрозділів, висококваліфіковані робітники).
5. Вищий-нижчий клас (наймані робітники).
6. Нижчий-нижчий клас (безробітні, робітники-емігранти, бездомні і інші маргінали).
В рамках теорії соціальної стратифікації, яка розробляється не одне десятиліття, відомими ученими були зроблені ряд найважливіших наукових відкриттів, зв'язаних, зокрема, з проблемами соціальних переміщень й соціальної мобільності, засобами досягнення людьми того або іншого суспільного престижу, методами вивчення соціальної структури.
Для українського суспільства представляється модель соціальної структури, запропонована Н.М. Римашевською:
1. Загальноукраїнські елітні групи, що сполучають володіння власністю в розмірах, порівняних з найбільшими західними капіталами, і засобами владного впливу на загальнонаціональному рівні.
2. Регіональні і корпоративні еліти, що володіють значним за українськими масштабами станом і впливом на рівні регіонів і цілих секторів економіки.
3. Український «верхній середній клас», який володіє власністю і доходами, що забезпечують західні стандарти споживання, домаганнями на підвищення свого соціального статусу і що орієнтується на практику, що склалася, і етичні норми господарських взаємин.
4. Український «динамічний середній клас», що володіє доходами, що забезпечують задоволення середньоукраїнських і вищих стандартів споживання, високу потенційну адаптованість, характеризується значними соціальними домаганнями і мотиваціями, соціальною активністю і орієнтацією на легальні способи її прояву.
5. «Аутсайдери», що характеризуються низькою адаптацією і соціальною активністю, невисокими доходами і орієнтацією на легальні способи їх отримання.
6. «Маргінали», що характеризуються низькою адаптацією й, здебільшого, асоціальними установками в своїй соціально-економічній діяльності.
7. «Криміналітет», що володіє високою соціальною активністю і адаптацією, але що при цьому діє всупереч легальним нормам господарської діяльності.