Проблеми боротьби з епідемією ВІЛ/СНІД в Україні

Реферат на тему: Проблеми боротьби з епідемією ВІЛ/СНІД в Україні Правління Глобального фонду (далі – ГФ) 15 березня 2004 року уклало угоду з Міжнародним альянсом з ВІЛ/СНІД стосовно адміністрування протягом наступних 12 місяців п’ятнадцятимільйонного гранту ГФ з метою попередження ВІЛ/СНІД в Україні, що, на наш погляд, є започаткуванням зовсім нового етапу в боротьбі з поширенням епідемії зазначених небезпечних хвороб саме в нашій країні. На думку австралійського соціолога Деніса Альтмана, згадавши, як проходило спочатку розуміння, потім – фінансування наукових досліджень і профілактика у цьому напрямі, можна з упевненістю стверджувати, що дана хвороба є найбільш політизованою у світі. Такої самої точки зору дотримується й Стівен Луїс, посланець ООН з питань ВІЛ/СНІД [1, с. 7]. Декілька ретроспективних ремарок.

У червні 2001 р. на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН, ініційованій Україною, ухвалюється рішення щодо створення ГФ боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією, метою якого є “швидка допомога країнам, найбільш постраждалим від епідемій”; грудень 2001 р. – Україна ухвалює рішення про створення так званого Координаційного механізму країни (КМК) боротьби зі СНІД і переліченими хворобами епідемічного характеру; весна 2002 р. – Україна отримує позитивну відповідь на заявку щодо виділення 93 млн. дол. США на проведення програми гранту; у той самий час Британський департамент міжнародного розвитку доходить висновку щодо неефективності програми грантів, бо їх основна мета полягає у поширенні заходів, доречність яких вже доведено; ГФ отримав кількість заявок учасників гранту на суму понад 300 млн. дол. США, що значно перевищує можливості виділених коштів; у лютому 2004 р. після від’їзду делегації ГФ до КМК надходять листи з проханням припинити всі заходи і повернути невитрачені кошти; разом з цим у міжнародній пресі з’являються статті з неоднозначними натяками на корумпованість Міністерства охорони здоров’я України у сенсі незабезпечення МОЗ лікування та догляду, моніторингу у групах ризику – інакше як можна сприймати сумнівні тендери на шприци, презервативи, ліки та консультантів. Тобто, відбулася реальна підміна профінансованої програми розпорошеними гальмуючими допомогу заходами, тим більше, вторинного значення, якщо працюватимуть лише вони, а серйозні широкомасштабні кроки залишатимуться поза увагою державних органів влади.

Програми “зниження” шкоди від наркоманій можуть бути актуальними тільки у комплексній державній терапії, спрямованій проти поширення ВІЛ/СНІД. Коротше кажучи, протидія розповсюдженню СНІД перетворилася, на перший погляд, на гонитву за кошти грантоодержувачів, не беручи до уваги два важливі аспекти – по-перше, елементарну необізнаність фахівців МОЗ у питаннях боротьби з ВІЛ/СНІД, відсутність досвіду у реалізації даних проектів, брак відповідальності за відверто провалену кампанію, ще й профінансовану Глобальним фондом, по-друге, – чітке, на наш погляд, адміністративно-командне ставлення (совдепівське) до перших реальних кроків у вирішенні нагальної проблеми сьогодення.

СНІД неможливо подолати, використовуючи лише “командно-адміністративні” підходи, які традиційно лежали в основі публічної політики (у Східній Європі). Епідемію можна повернути назад тільки через формування відкритих, демократичних і партнерських систем, в яких загальна і багатовекторна політика та інноваційне партнерство виступають основою формування довіри та зниження градусу стигматизації [2]. І, нарешті, МОЗ України вже продемонструвало свій непрофесіоналізм, який дуже скидається на злочинну недбалість у вкрай складній проблемі введення метадонової замісної терапії, яка без ґрунтовного вивчення всіх переваг і недоліків, впливу на організм хворого, руйнуючої “психофізіології” метадону – звикання настає набагато швидше, ніж до героїну, абстинентний синдром є більш болючим і тяжким, порівняно з героїновою наркоманією, – вже за ініціативою МОЗ України упроваджено пунктом 12 Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004 – 2008 роки [3], що по суті вважається фахівцями за пряму легалізацію наркотику на державному рівні, ще й підтриману Урядом України. Дуже вдало замаскована спроба легального збуту державі небезпечного наркотику, який потім ще й легально використовуватиметься у замісній терапії, камуфльованій під зменшення ризику інфікування ВІЛ-споживачів ін’єкційних наркотиків. Але даний напрям є окремою темою і не входить до кола нашого інтересу в межах даної статті. Зрозуміло єдине – відсутність кваліфікації, досвіду у протидії ВІЛ/СНІД, непрофесіоналізм працівників органів державної влади, і ще один висновок – елементарна байдужість й, можливо, злочинна корумпованість чиновників МОЗ, які проштовхують подібні згубні ідеї та відверто провалюють серйозні міжнародні ініціативи.

Вважаємо, що у такому разі вже можна відкрито вести розмову про лобіювання прийняття дійсно ефективної антинаркотичної державної стратегії, а не такої, де вузько особистісні інтереси ще й маскуються під шляхетну справу протидії означеним медико-соціальним і правовим проблемам.

Саме тут простежується керівна роль міжнародного/транснаціонального наркобізнесу з просуванням неопробованого методу замісної терапії – своєрідного легального масового збуту небезпечного наркотику ще й на законних підставах.

Саме тут випливає вкрай завуальоване бажання взяти участь у торгівлі наркотиком не конкретних наркоділків зі сфери злочинного організованого наркобізнесу, а вже посадових осіб державного апарату на рівні міжнародних відносин.

А тим часом необхідно було вже розробити та запровадити нові принципи у підході до тестування на ВІЛ, представлення консультативних послуг, тим більше, що поширення епідемії ВІЛ/СНІД в Україні станом на 2003 рік мало таку “картину”. Найбільш ураженими регіонами України виявилися: АР Крим, Херсонська, Одеська, Миколаївська, Дніпропетровська, Донецька та Херсонська області, де індекс ураженості ВІЛ/СНІД в абсолютних числах склав 100, відносно “чистими” областями були Закарпатська, Івано-Франківська, Тернопільська, де індекс склав близько 10. Епідемія ВІЛ є складною медичною, соціальною та правовою проблемою. Її розвиток в Україні співпав з важким періодом пострадянської реконструкції суспільства та мислення людей [4]. Летальний вірус, що вбиває імунітет на клітинному рівні, був виявлений ще у 1981 році. Виявилося, що основний шлях зараження вірусом – статевий зв’язок, не менш небезпечною є ін’єкція нестерильними шприцами.

З огляду на зазначене, наявний генетичний зв’язок різних видів наркобізнесу – регіонального/міжрегіонального, внутрішньодержавного, міжнародного й транснаціонального, що тримається на постійному попиті та пропонуванні наркотичних засобів, психотропних речовин та їх аналогів, – з ін’єкційним споживанням наркотиків і поширенням ВІЛ/СНІД. Пізніше було виявлено й головний регіон поширення інфекції-вірусу – Африка.

Повна відсутність організованої системи медичної освіти, зубожіння, неконтрольована проституція переросли на справжню пандемію в країнах до півдня від Сахари.

Зараз цей регіон випереджає інші за кількістю ВІЛ-інфікованих.

Більш 2/3 жителів планети мешкають в найбідніших країнах цього континенту.

Епіцентром вважається територія від Західної Африки до Індійського океану.

Кожний третій африканець носить в собі міну повільної дії. Таких людей в Африці нараховується понад 26 млн. Найбільше носіїв ВІЛ в ЮАР – 5 млн. Понад мільйон ВІЛ-інфікованих мешкає у Китаї, 5 млн. – в Індії, до 800 тис носіїв вірусу – є жителями США. А всього у світі, за прогнозами ВОЗ, близько 42 млн. ВІЛ-інфікованих.

Кожну хвилину на Землі заражаються на смертельну хворобу 5 осіб. В минулому році від СНІД померло 5 млн. людей.

Як заявив в одному з докладів Генеральний секретар ООН Кофі Аннан: “Для мешканців багатьох країн СНІД – справжня зброя масового знищення”. Вчені очікують, що до 2010 року у світі буде приблизно 45 млн. носіїв ВІЛ [5]. Що стосується Європи, то швидкі темпи поширення ВІЛ/СНІД відмічаються у таких трьох країнах, як Росія, Україна та Естонія. Стрімкий процес ураження детермінують такі чинники: політична короткозорість урядових структур і низьке суспільне розуміння природи та наслідків проблеми, стигматизація – реакція суспільства на протиправну поведінку особи, наслідком чого є визнання її правопорушником (злочинцем) [6, с. 647]. Таврування ж у нашому разі залишається за інфікованими та хворими протягом всього нетривалого життя зазначених осіб. За даними Українського центру профілактики і боротьби зі СНІД, перші випадки ВІЛ-інфекції в Україні були зареєстровані в 1987 р у кінці року було виявлено 6 ВІЛ-інфікованих жителів України, які працювали за кордоном, переважно в Африці, і 75 іноземців, що були студентами з країн третього світу [7]. Відповідно до чинного на той час законодавства ці особи були депортовані з країни, що зайвий раз доводить життєздатну політику відмежування від глобального вирішення проблеми як того часу, так і нині. А Фонд народонаселення ООН (United Nations Population Fund – UNFPA) і Міжнародна федерація з питань планування батьківства (IPPF) оголосила нові принципи стосовно добровільного тестування на ВІЛ і консультацій, взявши за зразок досвід з Кот-Д’івуара та Індії, де стигматизація зменшилася з тих пір, як добровільне тестування було інтегроване у систему сексуального та медичного обслуговування [1, с. 13]. Останніми роками ситуація погіршилася.

Рівень захворюваності на ВІЛ/СНІД залишається в державі високим.

Лише в 2003 році, порівняно з 2002 роком, кількість зареєстрованих нових випадків зросла з 9 до 10 на 100 тис. населення, у півтора рази збільшився рівень захворюваності на СНІД і смертності від нього [8]. Ситуація у Східній та Південно-Східній Європі з розповсюдження ВІЛ/СНІД є такою – 1,8 млн або 0,9 % дорослого населення в регіоні, переважно чоловіки до 30 років, інфіковані (живуть з ВІЛ/СНІД). Що є особливо показовим, до груп високого ризику входять, у першу чергу, ін’єкційні наркомани, повії, мігранти та ув’язнені у місцях позбавлення волі. Один зі ста дорослих жителів згаданого регіону є носієм вірусу. Даний поріг є критичним, перевищення якого унеможливлює подолати епідемію в інших країнах. Якщо ж взяти до уваги суто економічний бік проблеми, то зростання витрат на лікування може коштувати від 1 до 3 % ВВП. Втрати держав від смертності серед осіб продуктивного прошарку населення може призвести до зменшення щорічного росту ВВП близько 1 % [1, c. 13]. Як вже зазначалося, зареєстровані випадки ВІЛ/СНІД дуже нерівномірно розміщені по Україні. Переважна більшість людей, які стикаються з цією проблемою, мешкають у східному та південному регіонах держави, в яких розвинуті таки види промисловості, як суднобудівництво з великими портами, важка промисловість з шахтами, металургія, тобто, втрати працездатного прошарку населення у цих регіонах безумовно відіб’ються на зниженні рівня важкого промислового виробництва, що призведе додатково й до економічної шкоди в країні. За 2003 рік в Україні захворіли на СНІД 1461 дорослий і 51 дитина, а 996 дорослих і 31 дитина померли [9]. За даними Міністерства охорони здоров’я України, на 1 січня 2004 року 6750 тис. людей, в тому числі 208 дітям було поставлено діагноз – “Кінцева стадія СНІД” [10]. Ситуація з ВІЛ/СНІД, наприклад в Російській Федерації, теж відмічається загрозливим характером.

Офіційно кількість ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД в РФ тримається на рівні 800 тис. – 1,2 млн. осіб. Доповіді ООН надають так статистику: у грудні 2003 р. кількість зазначених осіб перебувала на рівні близько 1,5 млн. Національна рада з розвідки при ЦРУ США оцінювала кількість ВІЛ-інфікованих в Росії протягом 2002 року у 2 млн. осіб і передбачила їх зростання до 2010 року (у країні вже налічуватиметься понад 8 млн. осіб, ВІЛ-інфікованих, і хворих на СНІД). За прогнозом Федерального СНІД-центру м. Москви, до 2007 року кількість зазначених осіб зросте до 5 млн. Особливо турбує, що у 2003 році на частку Росії в оціночному плані припадало 76 % всіх випадків ВІЛ-інфекції у Центральній та Східній Європі. Показовою є і та обставина, що з 2002 року 93 % зареєстрованих ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД складали як раз споживачі ін’єкційних наркотиків [2]. За кількістю ВІЛ-інфікованих в Україні найбільш небезпечними є такі області, як Донецька (12 858), Дніпропетровська (11 008), Одеська (8971), Миколаївська (4026), АР Крим (3988), Луганська (1772), Харківська (1653), Запорізька (1596), Черкаська (1470), Полтавська (1207), а також міста Київ (2271) і Севастополь (793). Детермінанти, що погіршують ситуацію в Україні щодо ВІЛ/СНІД, такі: економічна криза в країні, в тому числі в сфері охорони здоров’я; зниження доступності основних медичних послуг та якісного медичного обслуговування населення країни; в Україні існує недооцінка на державному рівні як серйозності сучасної та очікуваної демографічної ситуації, так і впливу на неї втрат від епідемії СНІД; поширена думка, що тестування на антитіла до ВІЛ є заходом профілактики і протидії епідемії ВІЛ/СНІД; окремі положення законодавства не узгоджуються з міжнародними керівними принципами щодо прав людини; директивні документи деяких міністерств, відомств і адміністративних територій не відповідають законодавчій базі України; відсутність соціального замовлення щодо розробки та реалізації заходів з активної пропаганди здорового способу життя серед населення; відсутність конструктивної співпраці державних органів та недержавних організацій у сфері профілактики ВІЛ/СНІД; здебільшого негативне ставлення в українському суспільстві до представників ВІЛ-уразливих груп. Багато хто з громадян країни хотів би дистанціюватися від них у повсякденному житті. Найбільш небажаними сусідами є наркомани, проститутки і гомосексуалісти. З початком епідемії ВІЛ/СНІД в Україні було затверджено низку правових документів, але лише декілька з них є функціональними дієвими законодавчими актами. Це документ, що регулює утримання ВІЛ-інфікованих осіб у місцях позбавлення волі. Інші стосуються саме фінансової підтримки родин, які мають дітей, народжених з ВІЛ/СНІД та інструкції для лабораторій, де проводяться тестування на ВІЛ-інфекцію. Існує також спеціальне узгодження про співпрацю у дослідницькій діяльності з іншими країнами СНД, документ про створення клінічного центру і Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” від 15.11.2001 р. № 2776-ІІІ. Створено Національну координаційну раду з питань запобігання захворюванню на СНІД при Кабінеті Міністрів України. Це дає можливість забезпечити комплексну розробку національної політики і міжвідомчої координації планів та дій окремих міністерств, контроль і виконання стратегії щодо попередження ВІЛ/СНІД. Закріплена на законодавчому рівні можливість міжнародного співробітництва дозволяє вивчати та застосовувати передовий світовий досвід з питань захисту прав людини, пов’язаних з ВІЛ, охороною здоров’я і т. ін. Декілька зауважень щодо антиретровірусної терапії. Доступ до неї в Росії, як і в інших пострадянських країнах, вельми обмежений, особливо для споживачів ін’єкційних наркотиків. Між іншим, в Україні, де, за прийнятою думкою, рівень ВІЛ-носіїв і хворих на СНІД є дещо вищим за російські показники, на відміну від Російської Федерації, зареєстрована ціла низка генеріків, і курс лікування антиретровірусними препаратами складає 700 дол. США на рік (для порівняння, в Росії курс антиретровірусної терапії коштуватиме приблизно 12 тис. дол. США на рік). В Україні сьогодні формується мережа спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів – обласних та міських центрів профілактики СНІД. Підготовлені фахівці, які працюють у сфері профілактики ВІЛ/СНІД в різних міністерствах та відомствах: охорони здоров’я, внутрішніх справ, оборони, освіти та ін. Функціонує Міжнародний навчальний центр з питань організації профілактики серед ВІЛ-уразливих груп. Найбільш впливовим джерелом інформування населення з проблеми ВІЛ/СНІД є засоби масової інформації. У статті 11 “Соціальна рекламна інформація” Закону України “Про рекламу” передбачено право безкоштовного розміщення соціальної реклами обсягом не менше 5 % ефірного часу (друкарської площі). Нині в Україні деякі релігійні організації і громади починають працювати з наркоманами в Україні. Більшість з них не належить ні до православної, ні до католицької церков, традиційно визнаних в Україні. Натомість – це є різні місії, які прибули із Заходу.

Складається враження, що вони накопичили певний досвід у цій справі і займаються не фізіологічною, а психологічною залежністю, й іноді отримують непогані результати.

Дуже доречним, на наш погляд, може виявитися і досвід діяльності власне українських центрів з відновлення особистості наркозалежних (переважно – ін’єкційних наркоманів), яких в державі налічується нині 9, як розповів на заключних громадських слуханнях “Антикорупційного форуму” (Київ, 30 вересня 2004 р.) колишній опіатний хронічний споживач з 8-річним наркотичним досвідом Олександр Євтухов, нині Керівник Центру “Свобода”. Сьогодні такі центри працюють у містах Феодосії, Сімферополі, Генічеську, Мелітополі і т. ін. Але у цій справі потребується підтримка владних структур. Вважаємо, що аксіому – наркобізнес заробляє свої прибутки на наркоманіях, а останні є, разом з іншими чинниками, відвертою детермінантою поширення ВІЛ/СНІД – доводити зайва справа.

А створення й підтримка центрів ресоціалізації наркозалежних сприятиме беззаперечному запобіганню поширенню вірусу та захворюванню на імунодефіцит. Такий досвід, а також досвід зарубіжних колег, які працюють у сфері реабілітації та ресоціалізації наркозалежних, спонукав до пошуку нових підходів у лікуванні даної категорії людей.

Важливо відмітити, що така ідея створення реабілітаційних центрів майже одночасно розробляється у кількох містах за ініціативою лікарів СНІД-центрів та правоохоронців. У таких центрах планується соціальна адаптація людей, які бажають позбутися наркотичної залежності. На думку експертів, такі центри будуть ефективним заходом у профілактиці СНІД. У рамках розробки стратегічного плану національних заходів протидії епідемії ВІЛ/СНІД на 2001–2003 роки було здійснено аналіз епідемічної ситуації та визначальних факторів, що впливають на сприйнятливість та уразливість населення до епідемії ВІЛ/СНІД. Було проаналізовано офіційні джерела інформації, результати поведінкових досліджень.

Додатково проведено вивчення доступності валеологічних знань для учнів, наявність спеціально підготовлених вчителів валеології, забезпеченості підручниками і методичною літературою, рівня інформованості школярів з проблеми ВІЛ/СНІД. В Україні на 1 грудня 2003 року в галузі боротьбі з ВІЛ/СНІД працює близько 100 неурядових організацій, 90 % з яких знаходиться в регіонах. Більшість громадських організацій плідно співпрацюють з центральними та місцевими органами виконавчої влади.

Україна сьогодні є однією з небагатьох країн, яка використовує можливості громадських організацій у визначенні стратегії боротьби з епідемією наркоманій, а також пов’язаного з ними розповсюдження ВІЛ/СНІД. Вони займаються різними напрямами профілактики: робота з наркоманами, жінками з секс-бізнесу, молоддю, ВІЛ-інфікованими на засадах дотримання прав людини.

Результати їх діяльності викликають інтерес та підтримку з боку міжнародних донорів, що особливо актуально в умовах обмеженого державного фінансування.

Представники таких організацій входили до складу делегації, яка брала участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН, присвяченій проблемі ВІЛ/СНІД. Слід також зазначити, що ВОЗ визнала Україну лідером у виконанні заходів профілактики ВІЛ-інфекції серед новонароджених.

Впровадження галузевої програми “Попередження передачі ВІЛ від матері до дитини на 2000–2003 рр.” дало змогу знизити у 2002 році рівень інфікування немовлят утричі – з 30 % до 10 %. Сьогодні 90 із 100 таких дітей народжуються вільними від ВІЛ, тобто врятовані 555 дітей, народжених від інфікованих жінок. Наш досвід рекомендований для використання в інших регіонах Європи [11]. В Україні створена законодавча та директивна база, яка здебільшого спрямована на протидію епідемії ВІЛ/СНІД, захист прав людини, у тому числі ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, міжнародне співробітництво з питань обміну знаннями і досвідом з проблем, пов’язаних з ВІЛ/СНІД, охорону здоров’я. Складна епідемічна ситуація в країні визначила профілактику ВІЛ-інфекції за одне з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення.

З метою попередження подальшого поширення наркоманії в Україні, зменшення зараження ВІЛ-інфекцією та захворювань на СНІД, їх негативного впливу на соціально-економічний розвиток держави, а також боротьби із розповсюдженням цієї хвороби підготовлено проект закону “Про ратифікацію Угоди про позику між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку”, підписаної у Вашингтоні 15 квітня 2003 року. Над створенням національної системи моніторингу й оцінки ситуації в Україні Міністерство охорони здоров’я працює спільно з Об’єднаною програмою ООН ЮНЕЙДС, залучаючи зацікавлені міністерства і відомства, неурядові організації, представники яких беруть участь на всіх етапах здійснення заходів протидії епідемії ВІЛ/СНІД. Створені і працюють ВІЛ-сервісні організації. Всеукраїнська мережа об’єднала ВІЛ-позитивних громадян багатьох міст України. Вважаємо, що боротьба з ВІЛ-інфекцією та СНІД є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення, яка повинна об’єднувати випереджувально-профілактичний вплив з комплексним соціальним, політичним, правовим, виховним та медичним підходами.

Крім того, необхідно дотримуватись орієнтирів на сучасні стандарти здоров’я, поєднувати вітчизняні традиції і досягнення з існуючим світовим досвідом у галузі охорони здоров’я. Список використаних джерел 1. Вірченко Г. “UN APARTHEID MEDICAL”: скандал навколо вірусу // Східноєвропейський монітор: Проект Східноєвропейського інституту розвитку. – К 2004. – № 2. 2. Хьюман Райтс Вотч. Повторение пройденных ошибок.

ВИЧ/СПИД и нарушения прав человека в Российской Федерации: http://www.hrv.orq. – апр. 2004. 3. Про затвердження Концепції стратегії дій Уряду, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу, на період до 2011 року та Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004 – 2008 роки // Офіц. вісник України. – 2004. – № 10 (26.03.2004). – Ст. 594. 4. СПИД не спит // Московский комсомолец в Украине. – 1999. – 12 –19 авг. – С. 14. 5. Страшная жатва новой чумы // Киевские ведомости. – 2003. – 2 дек. – С. 4. 6. Врублевський О.С. Стигматизація // Юрид. енцикл.: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Вид-во “Укр. енцикл.”, 1988. – Т. 5. – 736 с. 7. ВІЛ-інфекція в Україні // Інформ. бюл. – 1999. – 11 бер. – № 162. 8. Пряма телефонна лінія: звітують урядовці // Урядовий кур’єр. – 2003. – 3 груд. – № 228. – С. 4. 9. Смертельный вирус оккупирует Украину // Вечерние вести. – 2003. – 2 груд. – № 182. – С. 6. 10. СПИД уносит тысячи жизней // Московский комсомолец в Украине. – 2004. – 18–25 февр. – С. 3. 11. Спасающийся да убережется // Киевские ведомости. – 2003. – 1 груд. – С. 2; С эпидемией нужно бороться сообща // Аргументы и факты. – 2003. – № 49. – С. 3.