Технічний аналіз

Метою технічного аналізу є визначення технічного обґрунтування проекту. Різноманітність технологій, видів сирови­ни та обладнання ускладнює типізацію технічного аналізу інвестиційного проекту. Приведений перелік питань техніч­ного аналізу базується на списку, рекомендованому Між­народною фінансовою корпорацією (МФК):

- місце розташування та масштаб проекту;

- технологія, обладнання, організація його експлуатації та ремонту;

- організація підготовки й здійснення проекту;

- графік виконання проекту та схема підприємства;

- підготовка та освоєння виробництва;

- матеріально-технічне постачання;

- розрахунок витрат на виконання проекту та поточних витрат виробництва і збуту;

- забезпечення якості.

Місце розташування та масштаб проекту При виборі місця розташування слід ураховувати інвес­тиційний клімат даної держави, галузі, місцевості, оцінити їх інвестиційну привабливість.

Кожен інвестиційний проект має конкретну спрямо­ваність і може бути реалізований саме в тих регіонах, де для цього створено найкращі умови. Тому важливу роль відіграє оцінка та прогнозування інвестиційної привабливості регіонів. Слід зазначити, що у світовій практиці подібні розроб­ки набули значного поширення, дослідження економічно­го розвитку окремих регіонів ведуться у багатьох країна) світу. Починаючи з 1980 року Інститут менеджменту в Ло­занні (Швейцарія) щорічно публікує відповідний рейтинги країн. У США розроблено рейтинг штатів на основі так зва­них статистичних карт. Він базується на таких основних ви­дах оцінок:

- оцінка політичної інфраструктури;

- оцінка демографії;

- динаміка економічного руху.

У цій статистичній карті наводяться дані щодо всіх шта­тів у вигляді чотирьох зведених індексів:

1 – економічної ефективності;

2 – ділової спроможності;

3 – потенціалу економічного розвитку території;

4 – умов податкової політики.

В Україні відсутня аналогічна загальновизнана методи­ка визначення інвестиційної привабливості регіонів, окрім розробленої І.О.Бланком [5J. Згідно з даною методикою оцінка проводиться у формі ранжування регіонів за такими синтетичними показниками:

1) рівень загальноекономічного розвитку регіонів;

2) рівень розвитку інвестиційної інфраструктури;

3) оцінка демографічної характеристики регіону;

4) рівень розвитку ринкових відносин;

5) рівень екологічних та криміногенних ризиків. Кожний узагальнений показник формується сукупністю

аналітичних показників, кількісна оцінка яких проводить­ся на основі визначення середнього рейтингу регіону за фор­мулою середньоарифметичної.

Для оцінки рівня загальноекономічного розвитку регіо­нів вивчається потенційна потреба в обсягах інвестування, можливість формування інвестиційних ресурсів за рахунок власних джерел, сукупна ємність регіонального ринку. По­рівняльний аналіз статистичних даних робиться на основі середніх величин. Це дає змогу отримати оптимальну оцін­ку ступеня насиченості та потреби областей України в тих або інших видах ресурсів у розрахунку на душу населення. Отже, для цього дослідження були використані такі аналі­тичні показники:

- обсяг промислової продукції (надушу населення);

- валова продукція сільського господарства (надушу на­селення);

- середній рівень заробітної плати; - обсяг капітальних вкладень (на душу населення);

- обсяг науково-технічних робіт (на душу населення). Як показують проведені розрахунки, найвищий рейтинг

мають Дніпропетровська, Запорізька та Київська області. Саме ці області, на думку багатьох фахівців, мають найпо­тужнішу промисловість.

Вивчення рівня розвитку інвестиційної інфраструктурипо­трібне для аналізу можливостей швидкої реалізації інвести­ційних проектів та просування товарів на ринки. З цією ме­тою розглядаються такі показники:

- кількість підрядних будівельних підприємств;

- виробництво енергетичних ресурсів (на душу населення);

- щільність автошляхів та залізниць (на 1000км² території).

Короткий огляд розміщених даних дає підстави стверд­жувати, що кращі умови для розвитку ринкових відносин (зокрема, для швидшого проникнення товарів на ринки збу­ту та для реалізації інвестиційних проектів) мають Донець­ка, Львівська та Харківська області.

Для з'ясування демографічної ситуаціїв регіоні вивчають потенційний попит населення на споживчі товари та послуги, а також можливості залучення робочої сили до підприємств, що інвестуються. Предметом аналізу є такі показники:

- частка населення регіону в загальній чисельності насе­лення країни;

- частка міського населення в регіоні;

- питома вага зайнятих;

- частка працездатного населення працездатного віку у загальній чисельності населення.

За цим блоком аналітичних показників найвищий рейтинг мають м. Київ та Київська область, Харківська, Донецька, Дніпропетровська області.

Для оцінки рівня одного з найважливіших синтетичних показників – розвитку ринкових відносин та комерційноїінфра­структури – вивчають ставлення органів місцевого самоврядування до розвитку ринкових реформ та процес створений сприятливого підприємницького клімату. Отже, аналізуючи такі показники:

- питома частка акціонерних товариств серед промисло­вих підприємств колективної форми власності;

- частка підприємств недержавної форми власності в за­гальному їх обсязі;

- кількість діючих комерційних банків;

- кількість страхових компаній;

- кількість товарних бірж.

На основі середніх рейтингів для областей України та Ав­тономної Республіки Крим можна стверджувати, що належні передумови для функціонування ринкових відносин створено в Запорізькій області, м. Києві та Київській області, Чер­нігівській, Полтавській, Донецькій та Львівській областях.

Визначення рівнів криміногенних та екологічних ризиківба­зується на вивченні ступеня безпеки інвестиційної діяль­ності в регіоні. Для цього розглядають такі показники:

- викиди шкідливих речовин;

- частка джерел екологічного забруднення;

- кількість екологічних злочинів.

На основі інтегрального показника інвестиційної при­вабливості, що об'єднує всі зазначені вище синтетичні по­казники, І.О Бланк поділяє регіони України на чотири умов­них групи.

До першої групи областей – інвестиційно-найпривабливіших– входять м. Київ та Київська область, Донецька, Дні­пропетровська, Харківська, Запорізька, Полтавська області. Цій групі належить найбільша частка загальноекономічно­го потенціалу (переважно у формі промислового виробниц­тва), їй притаманні високий рівень розвитку інвестиційної та комерційної інфраструктури, значна урбанізація, достатня ємність споживчого ринку та ринку засобів виробництва. Від зазначених передумов великою мірою залежить прийняття рішення щодо вкладення коштів. Пріоритетними напряма­ми інвестування є промислове виробництво, транспортна інфраструктура, зв'язок, виробництво будівельних матеріа­лів, торгівля, галузі громадського харчування, банківський ^та страховий бізнес. До другої групи увійшли регіони досить високої інвести­ційної привабливості:Львівська, Одеська, Луганська, Мико­лаївська, Сумська, Чернігівська області. Рівень економічно­го розвитку цих регіонів високий. Позитивний підприємниць­кий клімат та необхідна для розвитку ринкових відносин комерційна інфраструктура спонукає до інвестування тих підприємств, які були пріоритетними для першої групи ре­гіонів (але з меншим рівнем ефективності). У деяких облас­тях, передусім у Полтавській, доцільно вкладати кошти в модернізацію сільського господарства.

Третю групу формують Хмельницька, Херсонська, Тер­нопільська, Черкаська області, Автономна Республіка Крим – регіони середньої інвестиційної привабливості.Тут недостат­ньо розвинуті інвестиційна та комерційна інфраструктури. Проте і в цих регіонах перспективно вкладати кошти у роз­виток сільського господарства. Автономна Республіка Крим має великі можливості щодо залучення інвестицій у турис­тичний та санаторно-курортний бізнес. Зважаючи на це, можна припустити, що нинішнє перебування АР Крим у цій групі регіонів – явище тимчасове.

І нарешті, група регіонів із низькою інвестиційною приваб­ливістю:Закарпатська, Чернівецька, Кіровоградська, Во­линська, Рівненська, Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська області.

Обравши географічне місце здійснення проекту, треба обґрунтувати вибір конкретного майданчика (земельної ділянки). Тут є свої специфічні труднощі, спричинені юри­дичною неможливістю придбання земельних ділянок для здійснення більшості інвестиційних проектів.

Технічні можливості

Спочатку розглядається, чи є можливим виконання про­екту з технічного боку. Якщо технічна можливість здійснен­ня проекту встановлена, технічний аналіз виконують далі. Розрахунок виробничої програми Після прогнозування величин попиту та обсягу продаж, встановлення технічної можливості здійснення проекту роз­раховують виробничу програму випуску продукції. Під нею

розуміють величину виробництва та реалізації продукції за обсягом, номенклатурою та асортиментом, строками випус­ку згідно з потребами споживача. Програма повинна бути обґрунтована з точки зору наявності необхідних:

- матеріальних ресурсів,

- трудових ресурсів,

- фінансових ресурсів,

- джерел отримання ресурсного потенціалу.

З цією метою складають баланси відповідних ресурсів. Вони сприяють також мінімізації затрат та забезпеченню оптимальних результатів діяльності фірм.

На етапі освоєння виробництва важко досягнути макси­мально можливого випуску продукції через необхідність освоєння технології, обладнання, підготовку персоналу. Слід врахувати й той фактор, що нова продукція не відразу широко сприймається на ринку. Тому в перший рік випус­ку обсяг виробництва часто складає 40-50 % розрахункової потужності підприємства. На передпроектній стадії, коли прогнозний випуск продукції передбачається в певних об­сягах, слід також ураховувати можливості виробництва.

Обсяг виробничої програми розраховують на основі мож­ливого споживання продукції (СП) за відомою формулою

СП = ВП + (І-Е) + (З_п-З_к), (7.1)

де ВП – продукція, що вироблена за даний період;

І, Е – відповідно величин імпортних та експортних по­ставок даної продукції;

З_п, З_к – відповідно залишки нереалізованої продукції на початок і кінець періоду, що розглядається.

Тобто величину можливого споживання находять як суму виробленої продукції, руху торгового балансу та поточ­них запасів.

Конкретно для підприємства величину виробничої про­грами знаходять як суму величин можливих продаж про­дукції, виробничих втрат, необхідності забезпечення гаран­тійного й ремонтно-експлуатаційного обслуговування, на­явності виробничих відходів, випуску побічної продукції. Після визначення величини виробничої програми розра­ховують потребу по видах ресурсів. При виконанні подібних розрахунків слід враховувати можливості джерел надходжен­ня сировини й матеріалів, а також їхню доступність. Тому при виборі джерел сировини та матеріалів необхідно брати до ува­ги їх географічне місце знаходження, форму власності, фінан­сову сталість, виробничі можливості, зміну об'єму випуску в останні роки, передбачувану динаміку в періоді, що прогно­зується, та ін. Крім того, слід ураховувати і фактори можли­вого ризику: недотримання постачальниками обов'язків відносно строку, якості та обсягу поставок, нестача власних платіжних засобів, зміна законодавства відносно імпорту за наявності закордонних постачальників та ін., що може при­вести до зміни проектної величини виробничої програми.

Виробничі потужності

Максимальна (номінальна) виробнича потужність – це максимально можливий річний випуск продукції при най­більш повному використанні ресурсів, застосуванні передо­вої техніки, технології, передових форм організації праці.

Але в процесі виробництва є нормальні перерви, простої через раптові поломки обладнання, які не можна попереди­ти; свята, кількість робочих змін та ін. Тому у ринковій еко­номіці розраховують також реальну нормальну потужність, яка має місце в конкретних умовах праці. Це кількість про­дукції, що буде виготовлена за рік за певних умов. Вона по­винна відповідати обсягу попиту, визначеного в дослідженні ринкової кон'юнктури. Підставою для розрахунку виробни­чої потужності є наступні вихідні данні:

- обсяг випуску продукції;

- кількість і продуктивність обладнання;

- трудомісткість продукції;

- наявні виробничі площі.

Потужність, передбачена в проекті, називається проект­ною. Фактичне значення потужності може бути нижче або вище від проектної. На початковій стадії роботи підприєм­ства вона, в основному, виявляється нижче від проектної. Такий процес має місце не тільки на нових, але і на діючих

підприємствах в період, коли освоюється нова продукція і технологія. При цьому для ряду видів продукції, що випус­кає підприємство вперше, або яка є новою для даного рин­ку, початкова виробнича потужність повинна бути вище ве­личини сьогоднішнього попиту та обсягу на першому етапі. Це необхідно для того, щоб протягом декількох років мож­на було б задовольнити зростаючий попит, позбутися імпор­ту і почати експортувати власну продукцію. Обмеженням тут виступають розміри виробничих площ, фінансові можли­вості компанії, можливості постачання необхідного облад­нання в реальні строки.

Вибір технології

Вибір певної технології передумовлює вибір обладнан­ня, величину виробничої потужності. Таким чином, усі складові технічного аналізу пов'язані між собою і потрібно робити їх вибір у комплексі з урахуванням реальних можли­востей фірми.

Вибір технології, обладнання в багатьох випадках визна­чається:

- типом виробництва;

- обсягом виробництва;

- характером зв'язку виробничих дільниць між собою. Використання спеціалізованого обладнання відповідно

до технології економічно доцільне у масовому та крупне се­рійному виробництві. Перспективним є використання гнуч­ких технологій, що сприяють збільшенню асортименту про­дукції, що випускається, та забезпеченню її високої якості. При виборі технології необхідно ураховувати:

- дефіцитність ряду матеріалів у країнах-виробниках – перевага віддається технології, що будується на викорис­танні місцевих ресурсів;

- співвідношення економії витрат живої праці і капіта­ловкладень у механізацію та автоматизацію виробництва, щоб процес заміни живої праці не виявився необґрунтоване дорогим;

- спосіб її розробки: власний чи запозичений. У першо­му випадку перевірити її придатність для використання не важко. У другому випадку слід з'ясувати, як показало себе застосування даної технології в інших компаніях. Важливо встановити, скільки часу потрібно для навчання персоналу при впровадженні принципово нової технології;

- фінансові можливості, особливо при виборі технології та її придбанні за кордоном.

Витрати на розробку та придбання технології визначають­ся за допомогою їх калькуляції при проведенні власних роз­робок та за договірною ціною при її придбанні на строк. На попередній стадії витрати праці при власній розробці нахо­дять на основі нормо-годин, тарифів з урахуванням різних видів робіт. Матеріальні та інші види витрат розраховуються узагальнено за аналогією з розробками, що передують.

Вибір обладнання

Технологія дуже часто безпосередньо пов'язана з обладнан­ням. У цьому випадку розрахунки по технології виконуються спільно з визначенням потреби в обладнанні. У розрахунках враховують також потреби для виробництва запасних частин з метою організації сервісного обслуговування споживачів.

Організація підготовки та здійснення проекту

Будь-який проект, особливо великий, готує спеціалізо­вана організація, яка виконує наступні види робіт:

- розробка робочої документації, вибір підрядників (уключаючи проведення тендера серед підрядників, якщо це необхідно);

- вибір обладнання, його постачальників, організація закупівлі та перевірки обладнання;

- нагляд за будівництвом та монтаж обладнання.

Графік виконання проекту та схема підприємства (вироб­нича схема)

Графік виконання проекту – це сітковий графік, який охоплює всі роботи від прийняття рішення про фінансування проекту до запуску виробництва. Графічне подання інфор­мації є в багатьох випадках зручним і наочним інструментом для осіб, які приймають рішення про здійснення проекту, яке використовується у технічному розділі інвестиційного проекту.

Підготовка та освоєння виробництва

На сучасному етапі економічного розвитку України най­важливішим елементом підготовки виробництва в інвести­ційних проектах стає підготовка робочої сили (звісно, це стосується проектів, спрямованих не на розширення чи мо­дернізацію існуючого виробництва, а на створення нового виробництва). Нове виробництво часто створюється в міс­цях, де раніше не було подібних до нього, а відтак і немає підготовленої робочої сили.

У процесі підготовки виробництва вирішують наступні питання:

- забезпечення виробництва робочою силою;

- забезпечення сировиною, матеріалами та запасними частинами на пусковий період;

- підготовка технічної документації по запуску вироб­ництва;

- плани дій у разі нерегламентної роботи обладнання та в разі необхідності ремонту.

Матеріально-технічне постачання

Основним питанням у сучасних умовах господарюван­ня стає питання забезпеченості стабільності та надійності поставок. Тому, аналізуючи організацію матеріально-тех­нічного постачання, необхідно в першу чергу оцінити ступінь ризику кожного джерела поставок і передбачити заходи для зниження цього ризику (страхові запаси, альтернативні пос­тачальники, організація власного виробництва, особливо критичних видів матеріалів, тощо).

Розрахунок витрат на виконання проекту та витрат ви­робництва та збуту

До інвестиційних витрат відносять наступні елементи витрат:

- земля (якщо земельна ділянка переходить у власність) і підготовка майданчика;

- виробничі будівлі й споруди, машини та обладнання;

- витрати на ліцензії, права користування та інші немате­ріальні активи;

- витрати на підготовку виробництва;

- оборотний капітал. Розрахунок поточних витрат виробництва та збуту має визначити прибутковість запланованого проекту. В ньому концентрується вся та інформація, яку було викладено в попередніх підрозділах. До поточних витрат виробництва відносять витрати на купівлю сировини, матеріалів, комп­лектуючих, оплату праці працівників, виробничі та невироб­ничі витрати.

Забезпечення якості

Забезпечення якості виконання проекту спирається на використання певних стандартів на всіх стадіях виробничого процесу – від приймання сировини до здавання готової продукції. Інформацію про контроль якості рекомендується відобразити на схемі виробничих потоків.

 

3. Екологічний аналіз Завданням екологічного аналізу є:

- визначення обсягу можливої потенційної шкоди нав­колишньому середовищу при реалізації проекту;

- прийняття потрібних засобів для запобігання чи по­м'якшення цієї шкоди.

Глибина необхідної оцінки впливу проекту на дов­колишнє середовище залежить насамперед від обсягу змін у довколишньому середовищі, очікуваних у зв'язку з проектом. Деякі проекти є безпечними для довколишнього середовища, інші можуть мати негативний вплив на довколишнє середо­вище тимчасового або минущого характеру. Найскладнішим завданням відповідальної за проект особи є вибір тих еколо­гічних або пов'язаних з природними ресурсами наслідків, які слід уключити до аналізу, а також їх кількісний вираз. Треба розглянути кожну проблему, прийняти рішення, ідентифіку­вати важливі наслідки й однозначно висловити свої думки.

Основними принципами екологічного аналізу є:

- оцінка екологічних наслідків проекту;

- урахування взаємозалежних вигід і витрат;

- оцінка екологічних вигід і витрат у варіантах «з проек­том» і «без проекту»;

- оцінка неявних вигід і витрат.

Існує декілька методик оцінки, які застосовують до інвестиційних проектів:

1. Оцінка змін продуктивності. Стан довколишнього сере­довища і природних ресурсів розглядають як фактори вироб­ництва. Зміни цих факторів сприяють змінам продуктивності і/або виробничих витрат, що у свою чергу впливають на зміни цін та обсягів виробництва, які можна спостерігати й вимірю­вати. Дана методика базується на наступних прийомах:

- оцінка змін продуктивності є продовженням аналізу вигід і витрат. Фізичні зміни виробництва оцінюють на ос­нові використання ринкових цін вхідних і вихідних позицій. Одержані грошові величини вводять у фінансовий аналіз проекту. При цьому необхідно відстежувати і вимірювати наслідки для продуктивності «з проектом» і «без проекту». Екологічна вартість проекту – це не повна шкода, завдана навколишньому середовищу, а лише додатковий негатив­ний ефект;

- оцінка втрати доходу. Цю методику ще називають ме­тодикою «недоодержаного заробітку», вона пов'язана з етичною проблемою оцінки людського життя – про­дуктивність людей використовується як міра екологічних наслідків шляхом дослідження або втрати їх доходів, або медичних витрат унаслідок екологічної шкоди, або одер­жання вигід від запобігання негативним екологічним на­слідкам. У своїй найпростішій формі цей підхід досліджує потік втрат доходу й витрат на охорону здоров'я в результаті негативних екологічних наслідків;

- оцінка альтернативної вартості – цей підхід вимірює те, від чого доводиться відмовлятися з метою збереження.

2. Аналіз ефективності витрат. Метою кількісної оцінки витрат є визначення – чи виправдовують очікувані вигоди від­повідні витрати. Окрім екології, аналіз ефективності витрат може застосовуватись і до інших видів соціальних програм.

3. Оцінка превентивних витрат або витрат на зниження здійснюється на основі оцінки готовності окремих осіб вит­ратитися на зниження шкідливих впливів на них самих чи на екологію. Слід відзначити, що методика ефективності витрат вивчає прямі витрати на задоволення певних вимог, підхід превентивних витрат досліджу є фактичні витрати для визначення тієї ваги, якої люди надають певним екологіч­ним наслідкам.

При виборі інвестиційних проектів розглядають такі підходи, які можуть визначати рівень впливу проектів на довколишнє середовище:

1. Використання так званих «сурогатних» цін. Результа­ти багатьох видів впливу довколишнього середовища не ма­ють грошового виразу (чисте повітря, соціальні перспекти­ви, приємна обстановка). Проте в певних випадках можна опосередковано оцінити вплив як імпліковану цінність на товар або послуги, що стосуються довколишнього середови­ща, через сплачувану на ринку ціну за продукцію чи послу­ги іншого роду, що існують на ринку.

2. Визначення вартості землі.

3. Диференціація заробітної плати. Цей підхід базується на наступному допущенні – в умовах абсолютної конкурент­ної рівноваги попит на трудові ресурси є вартістю граничної продукції праці робітників і пропозиція праці змінюється залежно від стану умов роботи та життєвих умов у даній місцевості. Тобто, щоб забезпечити наявність пропозиції трудових ресурсів на забруднених територіях або в про­фесіях, пов'язаних з підвищеним рівнем ризику, необхідно стимулювати їх вищою оплатою праці.

4. Оцінка транспортних витрат.