Законодавство про охорону праці

1.2.1. Законодавство про охорону праці складається з Закону України „Про охорону праці", Кодексу
законів про працю України , Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від
нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності"
та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніжті, що передбачені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору.

1.2.2. Закон України „Про охорону праці" визначає основні положення щодо реалізації конституційного
права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних
державних органів відносини між власником підприємства, установи, організаціїнезалежно від форм власності
та видів їх діяльності і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює
єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Закон встановлює пріоритет життя та здоров'я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, тобто в першу чергу мають дотримуватись вимоги нормативно-правових актів про охорону праці, щоб працівник під часоперацій виробничого циклу не отримував травм, не зазнавав погіршення стану здоров'я, професійних захворювань або зменшення працездатності, і лише потім має звертатись увага на результати виробничої діяльності підприємства.

Дія цього Закону поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих (ст. 2 Закону України" Про охорону праці).

1.2.3. Кодекс законів про працю України (далі КЗпП України) визначає правові засади і гарантії здійснення
громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.

КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Правове регулювання охорони праці здійснюється главою XI "Охорона працГта статтями інших глав КЗпП

України:'Трудовий договір", "Робочий час", "Час відпочинку", "Праця жінок", "Праця молоді", "Професійні спілки", "Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю".

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всебічну охорону трудових прав працівників. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття направо звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

1.2.4. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадок)на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві (далі страхування віл нещасного випадку).

Завданнями страхування від нещасного випадку є:

проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничім) факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншій випадкам загрози здоров'ю застрахованих, викликаним умовами праці;

відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків ас професійних захворювань;

відшкодування шкоди, пов'язаної з втратою застрахованими особами заробітної плати ас відповідної її частини під час виконання трудових обов'язків, надання їм соціальних послуг у зв’язка) з ушкодженням здоров'я, а також у разі їх смерті здійснення страхових виплат непрацездатний членам їх сімей. Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державної

соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'ї

громадян у процесі їх трудової діяльності.

1.2.5. Міжнародне правове регулювання праці - це встановлена міжнародними договорами (актами
система стандартів щодо регулювання праці, яку держави, що приєдналися до відповідного міжнародної"!
договору (ратифікували його), використовують в національному трудовому законодавстві. Суб’єктамміжнародно-правового регулювання праці є Організації Об'єднаних націй (ООН), та її спеціалізований орган Міжнародна Організація Праці (МОП).

МОП покликана вирішувати такі завдання: розробка узгодженої політики та програм, спрямованих ні вирішення соціально-трудових проблем; розробка та прийняття міжнародних трудових норм (конвенції та рекомендацій) для проведення прийнятої політики у життя; допомога країнам - членам МОП у вирішена проблем зайнятості та скороченні безробіття; розробка програм щодо поліпшення умов праці; розвитої соціального забезпечення; розробка заходів щодо захисту прав таких соціальне вразливих груп трудящі* як жінки, молодь, особи похилого віку, працівники-мігранти; сприяння організаціям найманих працівників підприємців в їхній роботі спільно з урядами щодо врегулювання соціально-трудових відносин.

На сьогоднішній день членами МОП є 174 держави. Відповідно до Статуту МОП її членом може бути кожен держава - член ООН. Україна являється членом МОП з 1954 р. Головним принципом роботи МОП є трипартиза» що означає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі трьохстороннього представництва від урядів, представників працівників і підприємців (роботодавців).

Одним з головних напрямів діяльності Міжнародної організації праці є ормотворчість, тобтістворення міжнародних трудових стандартів. МОП приймає конвенціїта рекомендації, що стосуються різних аспектів праці. Конвенція МОП - цеміжнародне зобов'язання, яке розроблене і прийняте праці, яке підлягає ратифікації державами-членами МОП. Країна, яка Міжнародноюорганізаціе: ратифікувала конвенцію приймає на себе зобов'язання застосовувати її положення на своїй території. Рекомендація МОП не є міжнародним договором і не повинна бути ратифікована. Рекомендація' побажанням, пропозицією ввести відповідні норми в національне законодавство. Рекомендація Доповнює, уточнює і деталізує положення конвенції, дає можливість вибору державам при застосуванні міжнародної норми. Рекомендація подається уряду держави-члена МОП з тим, щоб її положення шляхом прийняття закону або іншого нормативно-правового акту набули юридичної сили.

Систематизовані конвенції і рекомендації МОП утворюють Міжнародний кодекс праці. З 1919 року МОП прийняла 187 конвенцій та 197 рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці. Це, зокрема, - основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці та техніка безпеки і гігієна праці. Сьогодні в Україні в законодавчо-правовому полі у сфері зайнятості та праці враховуються вимоги 51 Конвенції з 187, вироблених МОП за весь період свого існування.

1.2.6. Деталізація і конкретизація основних положень законодавства України з охорони праціздійснюється нормативно-правовими актами з охорони праці.

1.2.7. Закони суміжні із законодавством про охорону працю.

1.2.7.1. Закон України "Про Забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" регулює
суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначаєвідповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлюєпорядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Санітарне та епідемічне благополуччя населення - оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров'я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

Закон встановлює необхідність гігієнічної регламентації небезпечних та шкідливих факторів фізичної, хімічної та біологічної природи, присутніх в середовищі життєдіяльності людини, та їхньої державної реєстрації (ст.9),вимоги до проектування,будівництва, розробки, виготовлення і використання нових засобів виробництва та технологій (ст. 15), гігієнічні вимоги до атмосферного повітря в населених пунктах, повітря у виробничих та інших приміщеннях (ст. 19), вимоги щодо забезпечення радіаційної безпеки (ст. 23) тощо.

1.2.7.2. Закон України "Про пожежну безпеку" визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності. Забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей. Основними завданнями пожежної охорони є: здійснення контролю за дотриманням протипожежних вимог; запобігання пожежам і нещасним випадкам на них;

гасіння пожеж, рятування людей та надання допомоги в ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійного лиха. До компетенції центральних органів виконавчої влади в галузі пожежної безпеки належить розробка та затвердження державних стандартів, норм і правил пожежної без пеки та організація навчання спеціалістів у галузі пожежної безпеки.

1.2.7.3. Закон України "Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань" спрямований незабезпечення захисту життя, здоров'я та майна людей від негативного впливу іонізуючих випромінювань,спричиненого практичною діяльністю, а також у випадках радіаційних аварій, шляхом виконання запобіжних та рятувальних заходів і відшкодування шкоди.

Кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, має право на захист від впливу іонізуючих випромінювань. Це право забезпечується здійсненням комплексу заходів щодо запобігання впливу іонізуючих випромінювань на організм людини вище встановлених дозових меж опромінення, компенсацією за перевищення встановлених дозових меж опромінення та відшкодуванням шкоди, заподіяної внаслідок впливу іонізуючих випромінювань.

1.2.7.4. Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку"- є основоположним у ядерному законодавстві України. Він встановлює пріоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища, права і обов'язки громадян у сфері використання ядерної енергії, регулює діяльність, пов'язану з використанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання, встановлює також правові основи міжнародних зобов'язань України щодо використання ядерної енергії.

1.2.7.5. Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки" визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки, і спрямований на захист

життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання і: виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків.