Реферат Курсовая Конспект
Розслідування та облік випадків хронічних професійних захворювань і отруєнь - раздел Охрана труда, Розділ 1. МЕТА І ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ . Основи охорони та безпеки праці Усі Виявлені Випадки Хронічних Професійних Захворювань І Отру...
|
Усі виявлені випадки хронічних професійних захворювань і отруєнь в обов’язковому порядку підлягають розслідуванню.
Професійний характер захворювання визначається експертною комісією у складі представників спеціалізованого лікувально-профілактичного закладу згідно з переліком, що затверджується МОЗ України. У разі потреби до роботи експертної комісії залучаються спеціалісти (представники) підприємства, робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства, первинної організації профспілки, членом якої є потерпілий, або уповноважена найманими працівниками особа з питань охорони праці, якщо хворий не є членом профспілки.
Віднесення захворювання до професійного проводиться відповідно до процедури встановлення зв’язку захворювання з умовами праці (дод. 21).
Зв’язок професійного захворювання з умовами праці визначається на підставі даних клінічного обстеження працівника та результатів оцінювання санітарно-гігієнічних умов праці, що проводиться закладом державної санітарно-епідеміологічної служби, яка обслуговує підприємство, де працює хворий, за участю спеціалістів (представників) підприємства, первинної організації профспілки, членом якої є хворий, або уповноваженої найманими працівниками особи з питань охорони праці, якщо хворий не є членом профспілки, та робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства.
Санітарно-гігієнічна характеристика умов праці видається у відповідь на запит керівника лікувально-профілактичного закладу, що обслуговує підприємство, або спеціаліста з професійної патології міста (області, Автономної Республіки Крим), завідувача відділення професійної патології міської (обласної, Автономної Республіки Крим) клінічної лікарні.
Порядок та вимоги щодо складання санітарно-гігієнічної характеристики умов праці
У разі підозри на виникнення професійного захворювання лікувально - профілактичний заклад направляє працівника з відповідними документами, перелік яких визначено процедурою встановлення зв’язку захворювання з умовами праці, на консультацію до головного спеціаліста з професійної патології міста (області, Автономної Республіки Крим).
Для встановлення діагнозу і зв’язку захворювання із впливом шкідливих виробничих факторів та трудового процесу головний (штатний або позаштатний) спеціаліст з професійної патології міста, області, Автономної Республіки Крим направляє хворого до спеціалізованого лікувальнопрофілактичного закладу. До подібного закладу для встановлення діагнозу направляється також хворий, який проходив обстеження в науководослідному інституті медичного профілю.
Спеціалізовані лікувально-профілактичні заклади проводять амбулаторне та стаціонарне обстеження працівників за відповідним направленням. Відповідальність за встановлення діагнозу щодо хронічних професійних захворювань, перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України, покладається на керівників цих закладів.
Перелік спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів, що мають право встановлювати діагноз професійних захворювань, один раз на кожні п’ять років переглядається та затверджується МОЗ України.
У спірних випадках для остаточного вирішення питання про наявність професійного захворювання особа направляється до Інституту медицини праці Академії медичних наук України (м. Київ). У разі незгоди хворого або роботодавця з рішенням Інституту щодо встановлення діагнозу і зв’язку захворювання із впливом шкідливих виробничих факторів та трудового процесу воно може бути оскаржено у судовому порядку.
Повідомлення про професійні захворювання та порядок розслідування причин виникнення професійного захворювання. Спеціалізованими лікувально- профілактичними закладами стосовно кожного хворого складається повідомлення про професійне захворювання за формою П-3 (дод. 22). Протягом трьох діб після встановлення діагнозу це повідомлення надсилається роботодавцю та керівнику підприємства, шкідливі виробничі фактори на якому призвели до виникнення професійного захворювання, установі державної санітарно-епідеміологічної служби, що обслуговує підприємство, а також робочому органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства.
У разі реорганізації підприємства, шкідливі виробничі фактори на якому призвели до виникнення професійного захворювання, зазначене повідомлення надсилається його правонаступнику.
Роботодавець організовує розслідування причин виникнення професійного захворювання та відповідним наказом призначає комісію з розслідування причин виникнення професійного захворювання, до складу якої входять представник установи державної санітарно-епідеміологічної служби, що обслуговує підприємство (голова комісії), представники лікувально - профілактичного закладу, що обслуговує підприємство, представники підприємства, працівником якого є потерпілий, представники первинної організації профспілки, членом якої є потерпілий, або уповноважена найманими працівниками особа з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, а також представник робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства. У разі потреби до розслідування можуть залучатися представники інших органів.
Розслідування випадку професійного захворювання проводиться протягом 10 робочих днів після надходження повідомлення за формою П-3.
У розслідуванні причин професійного захворювання інфекційної та паразитарної етіології обов’язково беруть участь фахівці з епідеміології та паразитології установи державної санітарно-епідеміологічної служби, яка обслуговує підприємство.
У разі потреби, за поданням голови комісії з розслідування, роботодавець продовжує, але не більше ніж на один місяць, термін розслідування. Копія наказу надсилається всім членам комісії.
Розслідування причин виникнення двох та більше професійних захворювань, на які страждає одна особа, проводиться у міру встановлення професійного характеру цих захворювань за наявності відповідного повідомлення.
В акті розслідування зазначається, чи було раніше у цієї особи виявлене професійне захворювання, формулюється діагноз та встановлюється рік його виявлення.
Роботодавець зобов’язаний надати комісії з розслідування дані щодо результатів санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища і трудового процесу, важкості та напруженості праці на робочому місці, нормативні документи (ДСТУ, Санітарні норми і правила тощо), технологічні регламенти виробництва та відомості про професійні обов’язки працівника, забезпечити комісію приміщенням, транспортними засобами і засобами зв’язку, організувати друкування, розмноження та оформлення у необхідній кількості матеріалів розслідування.
За відсутності результатів санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища і трудового процесу, важкості та напруженості праці на робочому місці, шкідливі виробничі фактори на якому призвели до виникнення професійного захворювання, роботодавець за власні кошти негайно має організувати проведення необхідних досліджень. Якщо робоче місце потерпілого не збереглося, використовуються результати дослідження факторів виробничого середовища і трудового процесу та санітарно-гігієнічна характеристика аналогічного робочого місця.
Комісія з розслідування зобов’язана:
— розробити план розслідування причин виникнення професійного захворювання;
— розподілити функції між членами комісії;
— розглянути питання про необхідність залучення до її роботи експертів за відповідними профілями;
— здійснити розслідування обставин та причин виникнення професійного захворювання;
— скласти акт розслідування професійного захворювання за формою П-4 (див. дод. 11), в якому відобразити заходи щодо запобігання розвитку професійного захворювання та забезпечення нормалізації умов праці, а також установити осіб, які не виконали відповідні вимоги законодавства про охорону праці та забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення.
Якщо роботодавець або інші члени комісії відмовляються підписати акт форми П-4, про це складається відповідний документ, який є невід’ємною його частиною.
Акт форми П-4 затверджує головний державний санітарний лікар області (міста, району), на водному, повітряному та залізничному транспорті, Міністерства оборони та внутрішніх справ, Служби безпеки України, адміністрації Державної прикордонної служби, Державного лікувально - оздоровчого управління, якому підпорядкована установа державної санітарно - епідеміологічної служби, що обслуговує підприємство.
Комісія з розслідування проводить гігієнічну оцінку умов праці за матеріалами раніше проведених атестацій робочих місць, результатів обстежень і досліджень, проведених відповідними установами державної санітарно- епідеміологічної служби або санітарними лабораторіями, атестованими в установленому порядку Міністерством охорони здоров’я, вивчає приписи органів державного нагляду за охороною праці, подання посадових осіб, робочих органів виконавчої дирекції Фонду, інструкції з охорони праці, акти проходження планових періодичних медичних оглядів, накази та розпорядження адміністрації підприємства про порушення працівниками вимог правил та інструкцій з охорони праці, термінів проходження періодичних медичних оглядів, картки обліку індивідуальних доз опромінення на робочих місцях джерелами іонізаційного випромінювання, одержує письмові пояснення посадових осіб та інших працівників з питань, пов’язаних із розслідуванням причин професійного захворювання.
Акт форми П-4 складається комісією з розслідування у шести примірниках протягом трьох діб після закінчення розслідування та надсилається роботодавцем потерпілому, лікувально-профілактичному закладу, що обслуговує підприємство, робочому органу виконавчої дирекції Фонду та первинній організації профспілки, членом якої є потерпілий, або уповноваженій найманими працівниками особі з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки. Примірник акта надсилається установі державної санітарно-епідеміо- логічної служби, яка обслуговує підприємство, для аналізу і контролю за виконанням запобіжних заходів.
Роботодавець зобов’язаний у п’ятиденний термін після закінчення розслідування причин професійного захворювання розглянути його матеріали та видати наказ про заходи щодо запобігання професійним захворюванням надалі, а також про притягнення до відповідальності осіб, з вини яких допущено порушення санітарних правил і норм, що призвели до виникнення професійного захворювання.
У разі втрати працездатності внаслідок професійного захворювання лікувально-профілактичний заклад, що обслуговує підприємство, працівником якого є потерпілий, направляє потерпілого на МСЕК для встановлення ступеня втрати ним професійної працездатності.
Контроль за своєчасністю та об’єктивністю розслідування причин професійних захворювань, документальним оформленням і виконанням заходів щодо усунення причин здійснюють установи державної санітарно-епідеміологічної служби, робочі органи виконавчої дирекції Фонду, профспілки та уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці відповідно до їх компетенції.
Реєстрація та облік професійних захворювань. Реєстрація та облік професійних захворювань ведеться у спеціальному журналі (дод. 23):
— на підприємстві, у робочих органах виконавчої дирекції Фонду та в установах державної санітарно-епідеміологічної служби, на підставі повідомлень про професійні захворювання та актів форми П-4;
— у лікувально-профілактичних закладах на підставі медичної картки амбулаторного хворого, виписки з історії хвороби, діагнозу, встановленого під час обстеження у стаціонарі, а також повідомлення про професійне захворювання.
До журналу також вносяться дані щодо працездатності кожного працівника, у якого виявлено професійне захворювання.
У разі виявлення кількох професійних захворювань потерпілого реєструють у журналі один раз із зазначенням усіх діагнозів.
Установи державної санітарно-епідеміологічної служби на підставі актів форми П-4 складають карти форми П-5, які зберігаються протягом 45 років у цих установах та в МОЗ України.
Розслідування та облік аварій. Розслідування проводиться у тому разі, коли сталася:
а) аварія першої категорії, унаслідок якої:
— загинуло 5 осіб і більше або травмовано 10 і осіб більше;
— спричинено викид отруйних, радіоактивних або небезпечних речовин за межі санітарно-захисної зони підприємства;
— збільшилася концентрація забруднювальних речовин у навколишньому середовищі більше ніж у 10 разів;
— зруйновано будівлі, споруди або основні конструкції об’єкта, що створило загрозу для життя і здоров’я працівників підприємства або населення;
б) аварія другої категорії, унаслідок якої:
— загинуло до 5 або травмовано від 4 до 10 осіб;
— зруйновано будівлі, споруди або основні конструкції об’єкта, що створило загрозу для життя і здоров’я працівників цеху, дільниці підприємства з чисельністю працівників понад 100 осіб.
Особа, яка є свідком аварії, повинна негайно повідомити про аварію безпосереднього керівника робіт або іншу посадову особу підприємства, які зобов’язані поінформувати роботодавця.
Роботодавець або особа, яка керує виробництвом під час зміни, зобов’язані діяти згідно з планом ліквідації аварії, вжити першочергових заходів для рятування потерпілих і надання їм медичної допомоги, запобігання подальшому розвитку аварії, встановлення меж небезпечної зони та обмеження доступу до неї людей.
Роботодавець зобов’язаний негайно повідомити про аварію територіальний орган Державного комітету з нагляду за охороною праці, орган, до сфери управління якого належить підприємство, відповідну місцеву державну адміністрацію, штаб цивільної оборони та з надзвичайних ситуацій, прокуратуру за місцем виникнення аварії і відповідний профспілковий орган, а в разі травмування або загибелі працівників — також відповідний робочий орган виконавчої дирекції Фонду.
Якщо з приводу розслідування аварії, що спричинила нещасні випадки, не прийняте спеціальне рішення Кабінету Міністрів України, розслідування проводиться комісіями, які утворюються:
— у разі аварії першої категорії — згідно з наказом центрального органу виконавчої влади або відповідно до розпорядження місцевої державної адміністрації за погодженням з відповідними органами Державного комітету з нагляду за охороною праці та МНС;
— у разі аварії другої категорії — згідно з наказом керівника органу, до сфери управління якого належить підприємство, або відповідно до розпорядження місцевої державної адміністрації за погодженням з відповідними органами Державного комітету з нагляду за охороною праці та МНС.
Головою комісії призначається представник органу, до сфери управління якого належить підприємство, або представник органу Державного комітету з нагляду за охороною праці.
Під час розслідування комісія визначає характер аварії, з’ясовує обставини і причини, встановлює факти порушення вимог законодавства про охорону праці, цивільної оборони, порушення правил експлуатації устаткування та технологічних регламентів, визначає якість виконання будівельно-монтажних робіт або окремих вузлів і конструкцій, їх відповідність вимогам технічних і нормативних документів та проекту, виявляє осіб, що несуть безпосередню відповідальність за виникнення аварії, визначає заходи щодо ліквідації її наслідків та запобігання таким випадкам у майбутньому.
Комісія зобов’язана протягом 10 робочих днів розслідувати обставини і причини аварії та скласти акт за формою Н-5. Шкода, заподіяна аварією, визначається з урахуванням відомостей щодо матеріальних втрат (дод. 24).
Випадки аварій реєструються у спеціальному журналі (дод. 25). Залежно від характеру аварії у разі потреби зазначений термін може бути продовжений органом, який утворив комісію, для проведення додаткових досліджень або додаткової експертизи.
За результатами розслідування аварії роботодавець видає наказ, яким на підставі висновків комісії затверджує заходи щодо запобігання подібним аваріям надалі і притягає згідно із законодавством до відповідальності працівників за порушення вимог законодавства про охорону праці.
Роботодавець згідно з вимогами законодавства з питань захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та охорони праці затверджує:
— план запобігання надзвичайним ситуаціям, в якому визначаються можливі аварії та інші надзвичайні ситуації техногенного або природного характеру, прогнозуються їх наслідки та передбачаються заходи, спрямовані на їх ліквідацію, встановлюються терміни виконання цих заходів, а також обґрунтовується потреба в силах і засобах, що залучаються;
— план ліквідації аварій (надзвичайних ситуацій), в якому визначаються всі можливі аварії та інші надзвичайні ситуації, дії посадових осіб і працівників підприємства у разі їх настання, обов’язки особового складу аварійно- рятувальних служб або працівників інших підприємств, які залучаються до ліквідації надзвичайних ситуацій. Роботодавець зобов’язаний проаналізувати причини аварії та розробити заходи щодо запобігання таким випадкам у майбутньому.
Слід зазначити, що посадові особи, які проводили розслідування нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, несуть пряму відповідальність згідно із законодавством за своєчасне і об’єктивне їх розслідування та обґрунтованість прийнятих рішень.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань
Зародження системи соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань в Україні припадає на 90-ті роки XIX ст. Саме тоді були здійснені перші спроби щодо розроблення підходів та встановлення певних форм компенсування заподіяної шкоди здоров’ю працівників.
Проте після встановлення Радянської влади діяльність системи страхування була тимчасово припинена і поновлена лише у 1921 р. У 1933 р. всі питання щодо організації страхування перейшли у сферу ведення профспілок, які, щоправда, переважно займалися соціальною допомогою, аніж захистом працівників промислових підприємств та сільського господарства.
Нині Законом України «Про охорону праці» передбачена обов’язкова компенсація шкоди, заподіяної внаслідок здійснення професійної діяльності як у разі виникнення негативних зрушень у стані здоров’я працівників, так і в разі їх смерті. Причому компенсація шкоди, заподіяної працівникові, яка призвела до погіршання стану його здоровя або зумовила виникнення смертельного випадку, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».
Крім того, роботодавець може за рахунок власних коштів здійснювати додаткові виплати потерпілим та членам їх сімей відповідно до колективного або трудового договору.
За працівниками, що втратили працездатність у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або внаслідок професійного захворювання, зберігаються місце роботи (посада) та середня заробітна плата впродовж усього періоду відновлення працездатності або до часу встановлення стійкої втрати професійної працездатності. У разі неможливості виконання потерпілим трудової діяльності на попередньому місці роботи проводять його перенавчання та перекваліфікацію, а також подальше працевлаштування.
Час перебування на інвалідності у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або внаслідок професійного захворювання зараховується до загального стажу роботи для призначення пенсії за віком, а також до стажу роботи у шкідливих умовах праці, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах та у пільгових розмірах.
Крім того, у Законі України «Про охорону праці» сформульовано головні організаційно-фінансові принципи проведення соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, підкреслено, що у разі незабезпечення вимог щодо охорони праці власник відраховує кошти на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань за підвищеними тарифами, які періодично переглядаються залежно від рівня виробничого травматизму і ступеня шкідливості умов праці.
В Україні щороку зростає кількість підприємств із різними формами власності, у тому числі недержавної, усе відчутнішими стають наслідки порушень законодавств про працю та охорону праці: на багатьох недержавних підприємствах відсутні колективні договори та трудові угоди, не проводяться попередні та періодичні медичні огляди тощо.
Таке становище призводить до того, що багато важливих питань охорони праці своєчасно не розглядаються або зовсім не вирішуються, значно скоротився обсяг науково-дослідних робіт за означеною проблемою. З появою підприємств із різними формами власності багато з них вийшли з-під фінансового захисту держави, унаслідок чого всі витрати, пов’язані з нещасними випадками, має нести те підприємство, на якому трапилась трагічна подія, тобто трудовий колектив залишається наодинці зі своєю проблемою, адже фінансові можливості невеликих підприємств незначні. Більше того, в окремих ситуаціях деякі підприємства ліквідуються і залишають напризволяще потерпілих та їх сім’ї.
У більшості розвинених країн державна соціальна політика ґрунтується на суспільній думці про те, що жертви військових дій або праці повинні мати право на окремі особливі переваги у соціальному захисті. Відповідно, саме держава, а не збанкрутіле або збідніле підприємство, має виконувати функції організатора профілактичних заходів як на регіональному, так і на галузевому рівнях, здійснювати соціальне страхування працівників від нещасних випадків на виробництві тощо.
Травма — єдине, чого не можна запланувати у господарській діяльності, а на сьогодні більшість підприємств, бюджетних закладів та установ неспроможні акумулювати достатні страхові ресурси на випадок компенсації шкоди потерпілим працівникам. Тому необхідно досягти такого рівня державної підтримки, коли на відповідному законодавчому підґрунті будуть відрегульовані взаємовідносини:
— потерпілих на виробництві, роботодавців та фахівців страхової сфери з питань компенсації шкоди, заподіяної життю і здоров’ю працівників під час виконання ними трудових обов’язків;
— роботодавців та фахівців страхової сфери з питань усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів.
Багаторічні клопотання Державного комітету з технічного нагляду, а згодом Державного комітету з нагляду за охороною праці зумовили прийняття Верховною Радою України таких законів, як Закон України «Про охорону праці» і Закон України «Про загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» № 1105-XIV від 23 вересня 1999 р. На підставі урахування прийнятих законів виникла низка постанов Кабінету Міністрів України, серед яких насамперед слід відзначити такі: «Порядок визначення страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві» № 1423 від 13 вересня 2000 p.; «Порядок проведення витрат на поховання у разі смерті потерпілого від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання» № 826 від 11 липня 2001 р. та ін.
Відповідно до основних положень прийнятих документів було створено Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, який є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі стандартів та основних положень, затверджених його правлінням.
Упродовж багатьох років становлення Фонд набув чіткої структури і відпрацював певну стратегію побудови управління, в основі якої знаходиться багато положень та офіційних матеріалів, серед яких варто назвати: «Положення про службу страхових експертів з охорони праці, профілактики нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань», «Про сплату страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку суб’єктами підприємницької діяльності, що працюють за спрощеною системою оподаткування», «Положення про забезпечення інвалідів внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання путівками для санаторно-курортного лікування та обліку, збереження, розподілу і видачі путівок» тощо.
До провідних принципів організації діяльності Фонду слід віднести:
— забезпечення обов’язковості страхування всіх працівників, учнів та студентів протягом періоду здобуття професійних навичок і умінь та безпосереднього здійснення професійної діяльності;
— добровільність страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;
— оплата страхових внесків тільки роботодавцями;
— формування стратегії витрачання страхових коштів на солідарній основі;
— управління страхуванням представниками працівників, роботодавців та державних органів на паритетних засадах під наглядом держави на основі соціального партнерства;
— економічна зацікавленість суб’єктів страхування у процесі реального поліпшення умов та безпеки праці;
— надання державних гарантій у сфері забезпечення страхування.
Управління Фондом на державному рівні здійснюють його правління та дирекція (схема 1).
До складу правління, як правило, включають представників державних органів, від застрахованих працівників і роботодавців — усього по 15 осіб від трьох представницьких сторін. Представники держави призначаються Кабінетом Міністрів України, інші дві сторони представників делегують або обирають об’єднання профспілок та роботодавців, які мають статус всеукраїнських. Члени правління обираються на шестирічний термін і виконують свої обов’язки на громадських засадах.
Провідними функціями Фонду є страхування працівників та реєстрація підприємств.
Для страхування працівника від нещасних випадків на виробництві його згода або заява не потрібні, тобто страхування здійснюється у знеособленій (безособовій) формі. Сам факт прийняття на роботу або вступу до навчального закладу людини свідчить про те, що вона застрахована, і це не залежить від того, сплатив чи не сплатив роботодавець відповідні страхові внески. Проте у будь-якому разі застрахованій особі має видаватися відповідне свідоцтво за встановленою формою. Фонд також проводить обов’язкову реєстрацію роботодавців (підприємств, закладів, установ) незалежно від форм власності, адже саме така реєстрація дає можливість визначити основні потоки фінансових надходжень до його казни. За законом кожний роботодавець має здійснити реєстрацію свого підприємства, закладу, установи в районному або міському відділенні Фонду.
Тому, реалізуючидержавну політику в галузі соціального захисту людей, які працюють,Фонд:
— повністю компенсує шкоду (схема 2), заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, виплачує йому або членам його сім’ї одноразову допомогу, втрачений заробіток у разі тимчасової непрацездатності, пенсію при частковій втраті працездатності або у разі смерті потерпілого, організовує поховання померлого, оплачуючи усі пов’язані з цим витрати;
— організовує лікування потерпілих та, у разі потреби, їх перекваліфікацію, здійснює працевлаштування осіб з відновленою працездатністю;
— надає допомогу інвалідам у вирішенні соціально-побутових питань, організовує їх участь у громадському житті тощо. Слід зазначити, що надання соціальних послуг та виплат потерпілим або особам, котрі перебувають на їх утриманні, не залежить від того, зареєстроване підприємство, на якому трапився страховий випадок, у Фонді чи не зареєстроване. Якщо потерпілий або члени його сім’ї за станом здоров’я або з будь-яких інших причин неспроможні самі одержати та подати до районного або міського відділення Фонду необхідні документи для призначення страхових виплат, то їх одержує і подає відповідальний страховий експерт Фонду. Дія закону поширюється також на осіб, які потерпіли у минулі роки та мають право на відповідні виплати або соціальні послуги. Зрозуміло, що для реалізації такого великого обсягу соціальних послуг необхідні реальні кошти. Тому з метою створення таких можливостей Фонд має автономну, незалежну від будь-якої іншої державної або недержавної структури, систему фінансування.
—
Фінансування Фонду здійснюється переважно за рахунок внесків роботодавців:
— для підприємств — з віднесенням на валові витрати виробництва;
— для бюджетних установ та організацій — із асигнувань, що виділені на їх утримання.
Працівники не несуть ніяких витрат, пов’язаних зі страхуванням від нещасних випадків. Водночас слід зазначити, що кошти Фонду не включаються до складу названого або місцевих бюджетів і використовуються виключно за призначенням.
Не можна не підкреслити і той факт, що визначення розмірів і порядку відрахувань підприємствами та установами до Фонду поки що здійснюється досить складно та напружено і навіть має свою історію.
Так, Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці підприємств» № 838 від 7 жовтня 1993 р. було визначено, що формування фондів охорони праці здійснюється шляхом відрахувань коштів підприємствами у розмірі 1 % від обсягу реалізованої ними продукції (робіт, послуг тощо). Однак зазначені відрахування підприємства відносили на валові витрати виробництва і відповідно внаслідок цього собівартість продукції у країні зросла на 1 %.
Тому Верховна Рада України 18 лютого 1997 р. внесла зміни до Закону України «Про систему оподаткування», згідно з якими фонди охорони праці у
подальшому мали формуватися з урахуванням прибутку та ще й на добровільних засадах. Таким чином, обов’язкові платежі на охорону праці було скасовано, проте процес забезпечення надходження коштів до Фонду залишався не відрегульованим.
У зв’язку з цим Кабінет Міністрів України Постановою «Порядок визначення страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві» № 1423 від 13 вересня 2000 р. встановив новий порядок розрахунків суми страхового внеску для кожного підприємства. Далі ці питання знайшли своє відображення у Законі України «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» № 2272-ІІІ від 22 лютого 2001 р.
Отже, фактично Фонд отримав реальну та відчутну підтримку держави, а потерпілі працівники промислових підприємств і сільського господарства — більш відчутну та гарантовану соціальну підтримку.
Зміст названих законів та постанов є досить вагомим і складним, однак під час їх поглибленого вивчення стають зрозумілими основні принципи здійснення відрахувань з балансу промислових підприємств різних форм власності на користь Фонду, зокрема принципи диференціації та поетапності.
Відповідно до них, по-перше, здійснюється розподіл галузей економіки (видів трудової діяльності) за умовними класами професійного розвитку виробництва. Так, визначено 67 таких класів, за якими встановлені так звані страхові тарифи.
По-друге, робочі органи виконавчої дирекції Фонду на кожному підприємстві, ураховуючи рівень травматизму, професійної захворюваності та стан охорони праці, визначають знижку з галузевого тарифу (у разі хорошого стану охорони праці) або надбавку до галузевого тарифу (у разі поганого стану охорони праці). Такий підхід дуже ефективний для поліпшення умов та безпеки праці на підприємствах. При цьому діяльність з питань охорони праці є більш економічною, і роботодавцю невигідно порушувати існуючі вимоги з охорони праці.
Залишки сум від можливого перевищення доходів над видатками Фонду, за результатами фінансового року, можуть використовуватися для зменшення розміру внесків підприємств. На ці самі цілі можуть бути використані і прибутки від утримання Фондом тимчасово вільних коштів на депозитних рахунках.
За діяльністю Фонду здійснюється безпосередній контроль як наглядовою радою, що складається з представників держави, застрахованих працівників і роботодавців, так і уповноваженими органами виконавчої влади, роботою яких керує Кабінет Міністрів України. Як свідчить світовий досвід, саме така модель страхування найбільш ефективна і доцільна.
Не менш важливою є роль Фонду у справі запобігання нещасним випадкам на виробництві, безпосереднє усунення загрози здоров’ю працівників. Саме з цією метою мають бути здійснені:
— надання допомоги підприємствам і організаціям у створенні та реалізації ефективної системи управління охороною праці;
— перевірка стану профілактичної роботи з питань охорони праці на підприємствах і установах;
— участь у розслідуванні нещасних випадків і професійних захворювань;
— розробка та реалізація національної і галузевих програм щодо поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища;
— здійснення наукових досліджень у галузі медицини та охорони праці;
— організація процесу розробки та виробництва засобів індивідуального захисту працівників.
Організація навчання з охорони праці
Навчання та систематичне підвищення рівня знань працівників, населення України з питань охорони праці — один з основних принципів державної політики в галузі охорони праці, фундаментальна основа безпеки праці та необхідна умова охорони праці і запобігання аваріям і травматизму на виробництві.
Закон України «Про охорону праці» зобов’язує здійснювати навчання, професійну підготовку і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці. Реалізація державної політики у галузі охорони праці і, зокрема, у ході організації навчання з охорони праці також підтверджується змістом ст. 18 згаданого Закону, яка визначає, що:
— усі працівники при прийнятті на роботу і в процесі її здійснення проходять на підприємстві інструктаж (навчання) з питань охорони праці, надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків тощо;
— працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або там, де є потреба у професійному відборі, повинні проходити попереднє спеціальне навчання і один раз на рік — перевірку знань відповідних нормативних актів про охорону праці;
— посадові особи згідно з переліком Державного комітету з нагляду за охороною праці до початку виконання своїх обов’язків і періодично (один раз на З роки) проходять у встановленому порядку навчання, а також перевірку знань з охорони праці в органах галузевого або регіонального управління охорони праці.
На виконання Закону України «Про охорону праці» Державний комітет України з нагляду за охороною праці Наказом «Про затвердження Типового положення про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці та Переліку робіт з підвищеною небезпекою» № 15 від 26 січня 2005 р. затвердив Типове положення про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці, яке є обов’язковим для посадових осіб, спеціалістів, учнів, вихованців та студентів і поширюється на всі підприємства, установи та організації, а також навчально-виховні заклади незалежно від форм власності і видів їх діяльності.
Навчання та інструктаж працівників з питань охорони праці є складовою частиною системи управління охороною праці і проводиться з учнями, вихованцями та студентами навчально-виховних закладів, а також з працівниками у ході здійснення їх трудової діяльності.
Працівники відповідно до Переліку робіт з підвищеною небезпекою, затвердженого Наказом Державного комітету України з нагляду за охороною праці № 123 від ЗО листопада 1993 p., або якщо є потреба у проведенні професійного відбору, проходять попереднє спеціальне навчання і перевірку знань з питань охорони праці в терміни, встановлені відповідними галузевими нормативними актами про охорону праці, але не рідше одного разу на рік.
Особи, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю або суміщають професії, навчаються й інструктуються як за місцем їх основних професій, так і за місцем роботи за сумісництвом.
Перед перевіркою знань з охорони праці на підприємстві організовуються заняття, лекції, семінари та консультації. Перелік питань для перевірки знань з охорони праці з урахуванням специфіки виробництва складають члени комісії з перевірки знань з питань охорони праці. Складений перелік має бути погоджений зі службою охорони праці і затверджений керівником підприємства.
У складі комісії з перевірки знань з питань охорони праці має бути не менше трьох осіб, які у встановленому порядку пройшли навчання та перевірку знань з нагальних питань охорони праці.
Результати перевірки знань працівників з питань охорони праці оформляються протоколом. Особам, які під час перевірки знань з питань охорони праці показали задовільні результати, видаються спеціальні посвідчення. Допуск до роботи осіб, що не пройшли навчання і перевірку знань з питань охорони праці, забороняється.
На підприємствах на основі Типового положення з урахуванням специфіки виробництва їх керівниками розробляються і затверджуються відповідні Положення про навчання, інструктаж та перевірку знань працівників з питань охорони праці, формуються плани-графіки проведення цієї роботи, з якими мають бути ознайомлені всі працівники.
Відповідальність за організацію навчання і перевірку знань з охорони праці на підприємстві покладається на його керівника, а в структурних підрозділах (цех, дільниця, лабораторія, майстерня тощо) — на керівників цих підрозділів. Контроль за навчанням і забезпечення періодичності перевірки знань з питань охорони праці здійснює служба охорони праці або працівники, на яких покладені ці обов’язки керівником (правлінням) підприємства.
Інструктаж з питань охорони праці проводять під час організації роботи з охорони праці як на підприємствах, так і в навчальних закладах. За характером і часом проведення інструктажі з питань охорони праці на підприємствах поділяють на декілька видів, а саме: на вступний, первинний, повторний, позаплановий і цільовий.
Вступний інструктаж з питань охорони праці проводиться:
— з усіма працівниками, які щойно прийняті на роботу (постійну або тимчасову), незалежно від рівня їх освіти, стажу роботи за цією професією та посади;
— з працівниками, які знаходяться у відрядженні на підприємстві і беруть безпосередню участь у виробничому процесі, з водіями транспортних засобів, які вперше в’їжджають на територію підприємства;
— з учнями, вихованцями та студентами, які прибули на підприємство для проходження виробничої практики.
Вступний інструктаж проводить спеціаліст з охорони праці або особа, на яку наказом по підприємству (рішенням правління) покладено ці обов’язки. На великих підприємствах окремі питання вступного інструктажу можуть висвітлювати відповідні фахівці.
Вступний інструктаж проводиться в кабінеті охорони праці або у приміщенні, що спеціально для цього обладнане, з використанням сучасних технічних засобів навчання та наочних посібників (плакати, натурні експонати, макети, моделі, кінофільми, діафільми, відеофільми тощо).
Вступний інструктаж проводиться за програмою, що розроблена службою охорони праці з урахуванням особливостей виробництва та затверджується керівником підприємства (виробництва). Орієнтовний перелік питань для складання програми вступного інструктажу:
1. Загальні відомості про підприємство, характерні особливості виробництва.
2. Загальні правила поведінки працівників на території підприємства, у виробничих та допоміжних приміщеннях. Розташування основних цехів, служб допоміжних приміщень.
3. Основні положення Закону України «Про охорону праці», КЗпП та інших нормативних актів про охорону праці.
3.1. Трудовий договір, робочий час та час відпочинку. Охорона праці жінок та осіб молодше 18 років.
3.2. Правила внутрішнього трудового розпорядку підприємства, відповідальність за порушення цих правил.
3.3. Система управління охорони праці, державний нагляд та громадський контроль за охороною праці на підприємстві:
— обов’язки власника з охорони праці;
— обов’язки працівника щодо виконання вимог нормативних актів про охорону праці;
— права працівника з охорони праці при укладанні трудової угоди та під час роботи на підприємстві;
— відповідальність працівника за порушення вимог з охорони праці;
— попередні та періодичні медичні огляди;
— соціальне страхування від нещасних випадків та професійних захворювань;
— навчання з питань охорони праці.
4. Основні небезпечні та шкідливі виробничі фактори, характерні для цього виробництва, особливості їх впливу на працівників. Методи і засоби запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням, засоби індивідуального і колективного захисту, знаки безпеки та сигналізації. Порядок і норми видачі засобів індивідуального захисту.
5. Основні вимоги виробничої санітарії та особистої гігієни.
6. Обставини та причини окремих характерних нещасних випадків та аварій, які сталися на підприємстві та інших аналогічних виробництвах через порушення вимог безпеки.
7. Порядок розслідування та оформлення нещасних випадків і професійних отруєнь.
8. Пожежна безпека. Способи та засоби запобігання пожежам, вибухам, аваріям. Дії персоналу при їх виникненні. Діючі документи з питань пожежної безпеки. Виробничі дільниці, які найбільш небезпечні щодо виникнення пожежі. Протипожежний режим. Загальні об’єктні та цехові інструкції про заходи пожежної безпеки. Способи застосування первинних засобів пожежогасіння.
9. Перша допомога потерпілим. Дії працівників при виникненні нещасного випадку на дільниці, у цеху.
Запис про проведення вступного інструктажу здійснюється у спеціальному журналі (схема 3), а також у документі про прийняття працівника на роботу.
Первинний інструктаж проводиться на робочому місці до початку роботи:
— з працівником, новоприйнятим (постійно або тимчасово) на підприємство;
— з працівником, який переводиться з одного цеху виробництва до іншого;
— з працівником, який буде виконувати нову для нього роботу;
— з відрядженим працівником, який бере безпосередню участь у виробничому процесі на підприємстві;
— зі студентом (учнем та вихованцем), який прибув на виробничу практику.
Первинний інструктаж проводиться індивідуально або з групою осіб спеціального фаху за програмою, складеною з урахуванням вимог відповідних інструкцій з охорони праці для працівників, інших нормативних актів про охорону праці, технічної документації та орієнтовного переліку питань первинного інструктажу. Програма вміщує такі питання:
1. Загальні відомості про технологічний процес та обладнання на робочому місці, виробничій дільниці, у цеху. Основні небезпечні і шкідливі виробничі фактори, що виникають при цьому технологічному процесі, особливості їх дії на працівників.
2. Безпечна організація праці та утримання робочого місця.
3. Небезпечні зони машин, механізмів, приладів. Засоби безпеки обладнання (запобіжні, гальмові пристрої та огорожі, системи блокування та сигналізації, знаки безпеки). Вимоги запобігання електротравматизму.
4. Порядок підготовки до праці (перевірка справності обладнання, пускових приладів, інструменту та пристосувань, блокування, заземлення та інших засобів захисту).
5. Безпечні прийоми та методи роботи, дії при виникненні небезпечної ситуації.
6. Засоби індивідуального захисту на робочому місці та правила їх використання.
7. Схема безпечного руху працівників територією цеху, дільниці.
8. Внутрішньоцехові транспортні та вантажопідйомні засоби і механізми. Вимоги безпеки при вантажно-розвантажувальних роботах та транспортуванні вантажу.
9. Характерні причини аварій (вибухів, пожеж тощо), випадків виробничого травматизму.
10. План ліквідації аварій, запасні виходи.
11. Засоби запобігання можливим аваріям. Обов’язки і дії працівників при аваріях. Способи застосування існуючих на дільниці засобів пожежогасіння, протиаварійного захисту та сигналізації, місця їх розташування.
12. Надання долікарської допомоги потерпілим.
13. Вимоги безпеки при закінченні роботи.
Програма первинного інструктажу розробляється керівником цеху, дільниці, узгоджується зі службою охорони праці і затверджується керівником підприємства або відповідного структурного підрозділу.
Усі працівники, у тому числі випускники професійних навчальних закладів, навчально-виробничих (курсових) комбінатів, після первинного інструктажу на робочому місці повинні протягом 2—15 змін (залежно від характеру виробництва і рівня кваліфікації фахівця) пройти стажування під керівництвом досвідчених, кваліфікованих спеціалістів, які призначаються наказом (розпорядженням) по підприємству (дільниці, виробництву).
Керівник підприємства (цеху, дільниці, виробництва) має право своїм наказом або розпорядженням звільнити від проходження інструктажу працівника, який має стаж роботи за своєю професією не менше трьох років і переводиться з одного цеху в інший, де характер його роботи та тип обладнання, на якому він буде працювати, не змінюються.
Повторний інструктаж проводиться на робочому місці з усіма працівниками: на роботах з підвищеною небезпекою — один раз на квартал, на інших роботах — один раз на півріччя.
Як правило, повторний інструктаж проводиться індивідуально або з групою працівників, що виконують однотипні роботи, за програмою первинного інструктажу в повному обсязі.
Позаплановий інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці:
— у разі введення в дію нових або переглянутих нормативних актів про охорону праці, а також при внесенні змін та доповнень до них;
— при зміні технологічного процесу, модернізації устаткування, приладів та інструментів, вихідної сировини, матеріалів та інших чинників, що впливають на охорону праці;
— у разі порушення працівником нормативних актів про охорону праці, що можуть призвести або призвели до травм, аварії або отруєння;
— на вимогу працівників органу Державного комітету з нагляду за охороною праці, вищої за рангом господарської організації або державної виконавчої влади у випадку, якщо виявлено незнання працівником безпечних методів і прийомів праці чи нормативних актів про охорону праці;
— у разі наявності перерви у професійній діяльності працівника понад 30 календарних днів — для робіт з підвищеною небезпекою, понад 60 днів — для інших видів робіт.
Позаплановий інструктаж проводиться індивідуально або з групою працівників спільного фаху. Обсяг і зміст інструктажу визначаються в кожному окремому випадку залежно від причин і обставин, що спричинили необхідність його проведення.
Цільовий інструктаж проводиться з працівником:
— у разі виконання разових робіт, не пов’язаних із безпосередніми обов’язками за фахом;
— при ліквідації аварії або стихійного лиха;
— під час проведення робіт, на які оформляють наряд-допуск, дозвіл або інші подібні документи;
— у разі проведення екскурсій на підприємствах.
Цільовий інструктаж фіксується нарядом-допуском або іншою документацією, що дозволяє проведення робіт.
Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі проводить безпосередньо керівник робіт (начальник виробництва, цеху, дільниці, майстер, інструктор виробничого навчання тощо). Причому їх здійснення обов’язково має закінчуватися перевіркою знань шляхом усного опитування, за допомогою технічних засобів навчання, а також на підставі перевірки набутих навичок безпечних методів ведення праці. Знання перевіряє особа, яка проводила інструктаж.
Про проведення первинного, повторного, позапланового і цільового інструктажів особа, яка проводила інструктаж, робить запис у журналі (схема 4). При цьому обов’язковими є підписи як тих, кого інструктували, так і того, хто інструктував.
Журнали інструктажів мають бути пронумеровані, прошнуровані та скріплені печаткою.
У разі потреби первинний, повторний, позаплановий інструктажі можна проводити у встановленому порядку на іншому спорідненому за технологією підприємстві, де є необхідні для цього умови.
Керівник підприємства за потреби має право запросити до себе для проведення інструктажів відповідних спеціалістів іншого, спорідненого за технологією підприємства. Оформлення інструктажів, стажування та допуск до роботи працівника у таких випадках проводиться в Журналі реєстрації інструктажів з питань охорони праці підприємства.
Керівник підприємства зобов’язаний видати працівникові примірник інструкції з охорони праці за його професією або вивісити її на його робочому місці.
Перелік професій та посад працівників, які звільняються від первинного, повторного та позапланового інструктажів, затверджується керівником підприємства після узгодження з державним інспектором Державного комітету з нагляду за охороною праці. До цього переліку можуть бути віднесені особи, діяльність яких не пов’язана з обслуговуванням обладнання, використовуванням певного інструментарію, збереженням сировини та матеріалів тощо.
Навчання і перевірка знань із питань охорони праці працівників служби охорони праці проводяться в установленому законодавством порядку під час прийняття на роботу та періодично один раз на три роки.
Інструкції з охорони праці — це нормативний акт, що містить обов’язкові для дотримання працівниками вимоги з охорони праці при виконанні ними робіт певного виду або за певною професією на робочих місцях, у виробничих приміщеннях, на території підприємства або в інших місцях, де за дорученням роботодавця виконуються ці роботи, трудові чи службові обов’язки.
Інструкції з охорони праці поділяють на:
— інструкції, що належать до державних міжгалузевих нормативних актів про охорону праці;
— примірні інструкції;
— інструкції, що діють на підприємстві.
Інструкції, що належать до державних міжгалузевих нормативних актів про охорону праці, розробляються для персоналу, який проводить вибухові роботи, обслуговує електричні установки та пристрої, вантажопідіймальні машини та ліфти, котельні установки, ємності, що працюють під тиском, і для інших працівників, правила безпеки праці яких установлені міжгалузевими нормативними актами про охорону праці, затвердженими Державним комітетом з нагляду за охороною праці. їх дотримання є обов’язковим для працівників відповідних професій на всіх підприємствах, у тому числі для медичних працівників лікувально-профілактичних закладів, незалежно від їх підпорядкованості, форми власності та виду діяльності.
Примірні інструкції затверджуються міністерствами чи виробничими, науково-виробничими та іншими об’єднаннями підприємств, які мають відповідну компетенцію, за погодженням з Державним комітетом з нагляду за охороною праці та Національним НДІ охорони праці. Такі інструкції використовуються як основа для розробки інструкцій, що діють на підприємстві. Останні ж розробляються з урахуванням конкретних умов виробництва та вимог безпеки, викладених в експлуатаційній і ремонтній документації підприємств — виготовлювачів обладнання, що використовується на цьому підприємстві.
Інструкції, що діють на підприємстві, розробляються (переглядаються) керівниками робіт (начальниками виробництва, цеху, дільниці, відділу тощо) і затверджуються роботодавцем. Служба охорони праці реєструє у спеціальному журналі всі інструкції, які вводяться в дію на цьому підприємстві. Безпосередній керівник робіт видає працівникам на руки інструкції з охорони праці (під розписку) під час проведення первинного інструктажу або вивішує на їх робочих місцях.
Перегляд інструкцій, що належать до державних міжгалузевих нормативних актів про охорону праці та примірних інструкцій, проводиться в міру потреби, але не рідше одного разу на 10 років, а інструкцій, що діють на підприємстві, — не рідше одного разу на 5 років, причому для професій або видів робіт з підвищеною небезпекою — не рідше одного разу на 3 роки.
Кожній інструкції з охорони праці присвоюють назву та скорочене позначення (код, порядковий номер). Вона має містити такі розділи:
— загальні положення;
— вимоги безпеки перед початком роботи;
— вимоги безпеки під час виконання роботи;
— вимоги безпеки після закінчення роботи;
— вимоги безпеки в аварійних ситуаціях.
Інструкції містять лише ті вимоги щодо охорони праці, дотримання яких обов’язкове самими працівниками. Порушення працівником цих вимог розглядається як порушення трудової дисципліни. Контроль за дотриманням вимог інструкцій покладається на роботодавця.
Розділ 2 ПРАВИЛА ТЕХНІКИ БЕЗПЕКИ ТА ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ ПРИ РОБОТІ В ЛІКУВАЛЬНО- ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАКЛАДАХ
Загальні положення системи управління охороною праці
Положення Закону України «Про охорону праці», нормативні акти чинного законодавства України з питань охорони праці в повному обсязі регулюють ці питання в закладах охорони здоров’я. На їх підставі розроблені та затверджені МОЗ України при узгодженні з Державним комітетом з нагляду за охороною праці нормативні документи з питань охорони праці для медичної галузі, зокрема: з техніки безпеки і виробничої санітарії; про працю жінок та молоді; про спецодяг, санітарно-гігієнічний одяг та спеціальне мило; про відшкодування збитків працівникам у зв’язку з нанесеною шкодою їх здоров’ю; з нагляду та контролю за дотриманням законодавства про охорону праці.
Для введення у правове поле України питань з техніки безпеки і виробничої санітарії в системі закладів охорони здоров’я на основі чинного законодавства про охорону праці розроблені і діють: правила забудови, експлуатації і техніки безпеки фізіотерапевтичних кабінетів (відділень); правила забудови, експлуатації інфекційних закладів та охорона праці їх персоналу; правила санітарії при роботі у протитуберкульозних закладах системи МОЗ України; правила особистої гігієни персоналу протилепрозних закладів; правила облаштування і експлуатації психоневрологічних і психіатричних лікарень; правила облаштування, техніки безпеки і виробничої санітарії при роботі в клініко-діагностичних лабораторіях лікувально - профілактичних закладів, лабораторіях санітарно-епідеміологічних закладів, інститутів та навчальних закладів; правила забудови і експлуатації приміщень патологоанатомічних відділень і моргів (патогістологічних і судово - гістологічних лабораторій) лікувально-профілактичних закладів; правила з експлуатації і техніки безпеки при роботі з автоклавами; санітарні правила з обладнання та утримання експериментально-біологічних клінік (віваріїв); правила з техніки безпеки і виробничої санітарії для пральних закладів і підприємств охорони здоров’я; правила з техніки безпеки і виробничої санітарії в кухнях та їдальнях закладів і підприємств системи МОЗ; інструкція із захисного заземлення електромедичної апаратури в закладах МОЗ України.
Дотримання цих правил є обов’язковим при проектуванні, будівництві, реконструюванні та експлуатації тих чи інших відділень або лікарень. Новостворений або реконструйований кабінет (чи відділення) має бути прийнятий спеціальною комісією за обов’язковою участю СЕС, головного спеціаліста, технічного інспектора профспілки медичних працівників, місцевого профспілкового комітету, усіх зацікавлених сторін. Прийняття приміщень оформляється актом.
Викладені загальні вимоги щодо проектування та забудови лікувально - профілактичних закладів знайдуть своє продовження у подальших розділах, в яких будуть висвітлені основи безпечної експлуатації лікарняних споруд, забезпечення належних умов перебування хворих та праці медичного персоналу, профілактики негативного впливу несприятливих факторів виробничого середовища на здоров’я медичних працівників.
Водночас слід зауважити, що з 2001 р. набули чинності вітчизняні будівельні норми «Заклади охорони здоров’я» ДБН В.2.2.-10-2001. Вимоги цих норм є обов’язковими для юридичних та фізичних осіб незалежно від їх відомчого підпорядкування та форм власності.
Отже, багаторічний досвід існування лікарень зумовлює виникнення свідомого розуміння ролі та значення створення належних санітарно - гігієнічних умов для ефективного та адекватного їх функціонування. Дійсно, високий ступінь ефективності лікувального процесу та безпечні умови праці медичного персоналу невід’ємні від суворого дотримання гігієнічних вимог, які є найважливішим складником раціональної схеми функціонування сучасних лікарень та безпеки й охорони праці медичного персоналу. Створення та суворе дотримання санітарно-гігієнічних умов експлуатації лікувально-профілактичних закладів слід вважати надійною передумовою профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань.
Розглядаючи систему управління охороною праці в медицині, варто зазначити, що вона, маючи відповідну державну структуру, характеризується наявністю певних структурних особливостей у кожному конкретному лікувально- профілактичному закладі (схема 5).
Зрозуміло, що викладена структура управління досить умовна, адже міністерства, вдосконалюючи свою роботу, змінюють свої окремі відділи та підрозділи, причому як їх назву, так і головні напрями роботи. Однак у всіх випадках і в самих органах державного управління, і в окремих їх закладах завжди знаходить місце функціонування відповідних структур з охорони праці.
Розглядаючи основні положення статті 33 «Повноваження міністерств та інших центральних органів Державної виконавчої влади у галузі охорони праці» Закону України «Про охорону праці», слід зазначити, що міністерства і, зокрема, МОЗ України:
— проводять єдину науково-технічну політику в галузі охорони праці;
— розробляють і реалізують комплексні заходи щодо поліпшення гігієнічних умов праці та дотримання її безпеки, гігієни праці і виробничого середовища в галузі загалом;
— здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств (установ) у галузі з охорони праці;
— укладають з галузевою профспілковою організацією медичних працівників угоди з питань поліпшення умов і безпеки праці;
— фінансують опрацювання і перегляд нормативних актів з охорони праці;
— організовують навчання та перевірку знань норм і правил з охорони праці керівниками, працівниками та спеціалістами галузі;
— здійснюють внутрішньовідомчий контроль за станом охорони праці;
— створюють з метою координації та вдосконалення діяльності з охорони праці управління (відділи служби) охорони праці на місцях.
Варто зазначити, що абсолютна більшість положень, викладених вище, поширюються і на управління охорони здоров’я обласних державних адміністрацій та їх відповідні відділи з охорони праці (відділи з технічного нагляду та охорони праці).
Очевидно, що з подальшим розвитком місцевого самоврядування більш чітке місце у структурі управління охороною праці знайдуть відділи з охорони праці при міських управліннях охорони здоров’я, територіальних медичних об’єднаннях міських та сільських районів тощо. Структуру здійснення адміністративного контролю з охорони праці в лікувально-профілактичному закладі наведено на схемі 6.
Ця схема адміністративного контролю з охорони праці в лікувально-профілактичному закладі діє і нині.
Заходи безпеки під час експлуатації електроприладів
З кожним роком зростає виробництво та споживання електроенергії, а відтак і кількість людей, які в процесі своєї життєдіяльності і внаслідок особливостей умов праці використовують (експлуатують) електроприлади. Медична галузь не є винятком, тому питання електробезпеки особливо актуальні.
Електробезпека — це система організаційних та технічних заходів і засобів, що забезпечують захист людей від шкідливого та небезпечного впливу електричного струму, електричної дуги, електромагнітного поля і статичної електрики.
Електроустаткування, з яким доводиться мати справу практично всім працівникам охорони здоров’я, становить велику потенційну небезпеку ще й тому, що органи чуття людини не здатні на відстані виявити наявність електричної напруги. У зв’язку з цим захисна реакція організму проявляється лише після того, як людина потрапила під дію електричної напруги. Проходячи через організм людини, електричний струм справляє на нього термічну, електролітичну, механічну та біологічну дію.
Термічна дія струму супроводжується опіками окремих ділянок тіла людини, нагріванням кровоносних судин, серця, мозку та інших органів, через які проходить струм, що спричинює функціональні розлади.
Електролітична дія зумовлює суттєві зрушення фізико-хімічного складу крові та інших органічних рідин.
У результаті механічної дії струму виникають ушкодження (розриви, розшарування тощо) різноманітних тканин організму внаслідок електродинамічного ефекту.
Біологічна дія струму на живу тканину проявляється небезпечним збудженням клітин і тканин організму, що супроводжується мимовільним судомним скороченням м’язів. Таке збудження може призвести до суттєвих порушень і навіть повного припинення діяльності органів дихання та кровообігу.
Подразнення тканин організму внаслідок дії електричного струму може бути прямим, коли струм проходить безпосередньо через ці тканини, та рефлекторним (через центральну нервову систему), коли струм через тканини не проходить.
Електротравма — це травма, спричинена дією електричного струму чи електричної дуги. За наслідками електротравми умовно поділяють на два види: місцеві електротравми, коли виникає місцеве ушкодження організму, та загальні електротравми (електричні удари), коли уражається весь організм унаслідок порушення нормальної діяльності життєво важливих органів і систем. Характерними місцевими електричними травмами є електричні опіки, електричні знаки, металізація шкіри, механічні ушкодження та електроофтальмія.
Електричний опік — найпоширеніша місцева електротравма (близько 60 %), яка спостерігається переважно у працівників, що обслуговують діючі електроустановки. Ці опіки залежно від умов виникнення бувають двох видів: струмові (контактні), коли внаслідок проходження струму електрична енергія перетворюється на теплову, та дугові, які виникають унаслідок дії на тіло людини електричної дуги. Залежно від кількості виділеної теплоти і температури, а також розмірів дуги електричні опіки можуть уражати не лише шкіру, а й м’язи, нерви і навіть кістки. Такі опіки називають глибинними; заживають вони дуже довго.
Електричні знаки (електричні позначки) — це плями сірого чи блідо -жовтого кольору у вигляді мозолі на поверхні шкіри в місці її контакту зі струмопровідними частинами.
Металізація шкіри — це проникнення у верхні шари шкіри найдрібніших часточок металу, що розплавляється внаслідок дії електричної дуги. Такого ушкодження зазвичай зазнають відкриті частини тіла — руки та лице. Ушкоджена ділянка шкіри стає твердою і шорсткою, однак за відносно короткий час вона знову набуває попереднього вигляду та еластичності.
Механічні ушкодження — це ушкодження, які виникають у результаті судомних скорочень м’язів під дією електричного струму, що проходить через тіло людини. Механічні ушкодження проявляються у вигляді розривів шкіри, кровоносних судин, нервових тканин, а також вивихів суглобів і навіть переломів кісток.
Електроофтальмія — це ураження очей унаслі
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
Список скорочень... Розділ МЕТА І ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ...
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Розслідування та облік випадків хронічних професійних захворювань і отруєнь
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов