Режим валютного курсу.

У 1982 р. МВФ ухвалив класифікацію режимів валютних кур­сів, яка передбачала вільний вибір режиму кожною країною. За класифікацією МВФ, залежно від ступеня гнучкості (ступеня сво­боди щодо зміни курсів) усі валюти поділяються на валюти з фіксованим курсом, валюти з обмежено гнучким курсом і валюти з плаваючим курсом.

Фіксований валютний курс{pegged/fixed exchange rate) — офіцій­но встановлене співвідношення між національними валютами, і засноване на валютних паритетах, які визначаються в законодавчому порядку.

За класифікацією, пропонованими режимами фіксації валют­ного курсу були такі:

• фіксація до однієї валюти;

• фіксація до кошика валют.

Обмежено гнучкий валютний курс{limited flexible exchange rate) - це офіційно встановлене співвідношення між національними ва­лютами з допустимими коливаннями валютного курсу згідно з установленими правилами.

Є два способи встановлення такого курсу. Режими валют з об­межено гнучким курсом поділялися на:

· обмежено гнучкий курс до однієї іноземної валюти, коли визначені й дотримуються певні межі коливань курсу щодо офі­ційно зафіксованого паритету до конкретної іноземної валюти;

· обмежено гнучкий курс у рамках спільної політики, коли виз­начені й дотримуються межі коливань курсів валют, що спільно плавають, навколо центрального курсу (наприклад, у рам­ках Європейської валютної системи).

Плаваючий валютний курс{flexible/floating exchange rate) — це курс, який вільно змінюється внаслідок взаємодії попиту і пропо­зиції. Плаваючим вважається курс, який може змінюватися у будь-яких межах.

Режими валют із плаваючим курсом були такими:

· кориговане плавання;

· кероване плавання;

· незалежне плавання.

 

ТЕМА 5. ВАЛЮТНІ РИНКИ І ВАЛЮТНІ ОПЕРАЦІЇ

1. Сутність валютного ринку.

2. Види валютних ринків, їх функції.

3. Валютні операції.

1. Сутність валютного ринку.

Валютний ринок як економічна категорія — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіжних документів в іноземних валютах. На валютному ринку здій­снюється широке коло операцій щодо зовнішньоторговельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередниками, банківськими установами та фірмами.

Є чотири групи суб'єктів валютного ринку:

• державні установи;

• юридичні та фізичні особи, що зайняті у різноманітних сферах ЗЕД;

• комерційні банківські установи.

• валютні біржі та валютні відділи товарних і фондових бірж.

За іншою класифікацією серед учасників валютного ринку виокремлюють роздрібних клієнтів(retail clients) — бізнесменів, іноземних інвесторів, транс­національні корпорації та решту всіх, хто потребує валютного об­міну. Роздрібні клієнти розміщують свої платіжно-розрахункові документи в комерційних банках.

Оптовіучасники валютного ринку — це транснаціональні банки,

Традиційно найвідомішим не тільки у Європі, а й у всьому світі є Лондонський валютний ринок. Специфічним міжнародним ринком валют країн Західної Європи є ринок євровалют, де операції здійснюються у валю­тах цих країн, а сам ринок євровалют є одним із секторів євроринку. Суб'єктами ринку євровалют є великі та середні банки країн Західної Європи і США та деякі транснаціональні корпо­рації цих регіонів. Поглиблення інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі ТНК, значне зростання потреб у міжнародній валюті та вве­дення взаємної конвертованості національних валют — усі ці фактори стали об'єктивною причиною і безпосереднім стиму­лом виникнення і розвитку ринку євровалют. Цим самим були створені умови для масштабних і стійких валютно-фінансових зв'язків цієї групи країн.

Євровалютний ринок майже не піддається регулюванню, не підлягає національному законодавству, майже не оподатковується. Євровалюти є дже­релом дешевого кредиту для позичальника і високого прибут­ку для позикодавця.

Від самого початку свого виникнення (кінець 80-х років) ринок євровалют сформувався переважно як ринок євродоларів. Європейські долари — це тимчасово вільні грошові кошти в доларах США, які розміщені організаціями і приватними осо­бами різних країн у європейських банках і використовуються останніми для кредитних операцій.

Важливим інструментом валютного ринку є Співтовари­ство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій — СВІФТ⁵,яке було створено в 1973 р.

 

2. Види валютних ринків, їх функції.

Залежно від обсягу і характеру валютних операцій, кількості використовуваних валют, рівня нормативно-правового регулю­вання валютні ринки поділяються на міжнародні, регіональні та національні (місцеві).

Міжнародні валютні ринки обслуговують рух грошових потоків, опосередковуючи міжнародний обмін товарами, послу­гами, рух капіталів. У результаті тривалої конкуренції сформува­лися світові центри, де зосередилися найбільші банки і біржі, спеціалізовані кредитно-фінансові інституції. Міжнародні валют­ні ринки розташовані у світових фінансових центрах — у Західній Європі, США, на Далекому та Близькому Сході, в Південно-Східній Азії. Найбільшими є валютні ринки в Лондоні, Нью-Йорку, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху, Токіо, Сінгапурі. На цих валютних ринках банки проводять операції з ключовими валютами, які широко використовуються у світовому платіжному обігу.

Поряд із світовими центрами валютної торгівлі діють регіональні валютні ринки, наприклад у рамках європейської валютної системи, що виникла на основі регіональної еконо­мічної інтеграції країн Західної Європи.

На сьогодні сформувалися такі найбільші регіональні ва­лютні ринки:

• Європейський (з центрами в Лондоні, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху);

• Американський (з центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі, Монреалі);

• Азіатський (з центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні).

Національний (місцевий) валютний ринок — це ринок однієї держави.

Організованим ринком є біржовий валютний ринок.

Переважна частина валютних операцій (понад 90 %) здійсню­ється на неорганізованому — позабіржовому, або міжбанківському, валютному ринку, на якому дилери проводять операції з викори­станням електронного й супутникового зв'язку.

Міжбанківський ринок поділяється на прямий та брокерський.

За видами валютних операцій виділяють:

• спот-ринки (ринок торгівлі з негайним постачанням валю­ти; на нього припадає приблизно 65 % усього обороту валюти);

• форвард-ринки (ринок угод на термін, на якому здійсню­ється до 10 % валютних операцій);

• ф'ючерсні ринки;

• своп-ринки (ринок, що об'єднує операції з купівлі-продажу валюти на умовах "спот" і "форвард"; на ньому, за деякими оцінками, проводиться до 25 % усіх валютних операцій).

За об'єктами торгівлівалютні ринки можуть мати такі сегменти:

• форексний ринок, де торгують безготівковою валютою (форексом). За безготівкового обороту безготівкові активи, якими оперує валютний відділ банку, становлять залишки з рахунків у іноземній валюті. Необхідні платежі здійснюються з одного рахунку на інший засобом бухгалтерських записів. Як правило, на внески в іноземній валюті нараховуються проценти;

• готівковий (банкнотний) ринок, де валюта фізично рухається у просторі. При цьому підвищуються витрати на транспортування, охорону, страхування, зберігання валюти, підвищується спред* із котирування іноземних банків. Фізичне зберігання у спеціальних сховищах, без процентів.

Крім того, залежно від характеру дій з валютного регулюван­ня та валютних обмежень можна виділити вільні та невільні (обме­жені) валютні ринки.

Головними функціями валютного ринкує:

• реалізація валютної політики держави, спрямованої на забезпечення регулювання національної економіки та розши­рення зовнішньоекономічних зв'язків;

• сприяння поглибленню міжнародного розподілу праці та міжнародної торгівлі;

• визначення і формування попиту та пропозиції на іно­земні валюти;

• своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

• регулювання валютних курсів;

• хеджування валютних ризиків;

• диверсифікація валютних резервів;

• одержання прибутку від операцій з валютою та валютни­ми цінностями тощо.

3. Валютні операції.

Валютні операції— це операції, пов'язані з пере­ходом права власності на валютні цінності; використанням валютних цінностей як засобу платежу в міжнародному обі­гу; ввезенням, переказом та пересиланням на територію країни та вивезенням, переказом і пересиланням за її межі валютних цінностей. Як правило, виділяють:

поточні валютні операції(перекази іноземної валюти, отримання і надання фінансових кредитів на строк не більш як 180 днів, переказ відсотків, дивідендів та інших доходів за вкладами, інвестиціями тощо);

валютні операції, пов'язані з рухом капіталу(прямі інвестиції, портфельні інвестиції, придбання цінних паперів, надання й отримання фінансових кредитів на строк понад 180 днів тощо).

Валютна угода спот— це купівля-продаж валюти на умовах її поставки банками-контрагентами на другий день з дня укладання угоди за курсом, що фіксується на момент укладання угоди.

Форвардні валютні операції— це контракти з обміну валют, які відбуватимуться у майбутньому, але за курсом, зафіксованим на поточну дату. Укладаються, як правило, на строк до одного року, проте в окремих випадках, коли йдеть­ся про ринок стабільних валют (наприклад, долар США віднос­но англійського фунта стерлінгів, німецької марки чи япон­ської єни), можливе оформлення угод на п'ять або більше років наперед.

Валютний "своп"(currency swap) — валютна операція, яка поєднує купівлю або продаж валюти на умовах "спот" із одночасним продажем (або купівлею) тієї самої валюти на певний термін на умовах "форвард", тобто здійснюється комбі­нація двох протилежних конверсійних угод на однакові суми, але з різними датами валютування. Операції "своп", як правило, здійснюються на строк від 1 до 6 міс, значно рідше зустрічаються своп-операції з термі­ном виконання до п'яти років.

 

Приблизний розподіл угод з іноземною валютою на сві­тових валютних ринках такий: "спот" — 67%, "форвард" — 5, "своп" — 28% .

Ф'ючерсні валютні операції— це строкові угоди на біржах, що являють собою купівлю-продаж золота, валюти, фінансових та кредитних інструментів за фіксованою в мо­мент укладання контракту ціною, з виконанням операції через певний проміжок часу (більше від трьох днів і до двох-трьох років). Розрахунки здійснюються через клірингову палату, яка виступає посередником між продавцем та по­купцем і гарантує виконання сторонами своїх зобов'язань.

Відмінності ф'ючерсних валютних операцій від фор­вардних:

• якщо форвардні операції здійснюються на міжбанківському валютному ринку, то ф'ючерсні — переважно на біржовому, що приводить до визначення термінів і обсягів опе­рацій за форвардними контрактами на основі взаємної домов­леності сторін, тоді як умови виконання ф'ючерсних кон­трактів прив'язані до певних дат роботи бірж (наприклад,
перший понеділок кожного третього місяця), тобто стандар­тизовані за термінами, обсягами та умовами поставок;

• індивідуальні контракти, що укладаються між клієнтом і банком при форвардних валютних операціях, як правило, більш дорогі порівняно із стандартизованими ф'ючерсними контрактами. Завдяки цьому форвардні операції супрово­джуються більшою маржею (спредом) і призводять до більших витрат для клієнта порівняно з ф'ючерсними;

• доступ на форвардні валютні ринки для невеликих фірм обмежений, оскільки мінімальна сума для укладання кон­тракту становить у переважній більшості випадків 500 тис. дол. США. Ф'ючерсний ринок доступний як для індивіду­альних, так і малих інституціональних інвесторів;

• якщо форвардні валютні операції на 95% закінчуються поставкою валюти за контрактом, то ф'ючерсні операції, на­впаки, на 95% закінчуються укладанням зворотної (офсет­ної) угоди, при якій не здійснюється реальної поставки ва­люти, а учасники цієї операції одержують лише різницю між початковою ціною укладання контракту і ціною, що існує на день здійснення зворотної (офсетної) угоди;

• при формуванні форвардного валютного контракту набір валют практично не обмежений. Ф'ючерсні валютні операції здійснюються з обмеженим набором, як правило, резервних
валют — долара США, німецької марки, французького фран­ка, японської єни, англійськогофунта стерлінгів тощо.

Валютний опціон— це договірне зобов'язання, що дає право (для покупця) і зобов'язання (для продавця) купити або продати певну кількість однієї валюти в обмін на іншу за фіксованим у момент укладання угоди курсом на напе­ред узгоджену дату або протягом узгодженого періоду.

Валютний арбітраж —це операції з валютами з метою одержання прибутку через використання у визначений мо­мент часу існуючих на фінансових ринках розривів між кур­сами і відсотковими ставками по касових і строкових опера­ціях. Основний принцип валютного арбітражу — купити той чи інших фінансовий актив дешевше і продати його дорожче.

ТЕМА 6. ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА ТА ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

1. Ринкове та державне регулювання валютних відносин.

2. Валютна політика та принципи її здійснення.

3. Форми валютної політики.

4. Інструменти валютної політики.

1. Ринкове та державне регулювання валютних відносин.

Валютне регулювання, будучи складником валютної політики, відіграє значну роль у реалізації державою стратегічних цілей роз­витку національної економіки.

В умовах ринкової економіки здійснюється ринкове і державне регулювання міжнародних валютних відносин. Ринкове регулювання підпорядковане закону вартості, закону попиту і пропозиції на валютних ринках. Дія цих законів в умовах конкуренції на валютних ринках забезпечує відносну еквівалентність обміну валют, відповідність міжнародних потоків валют потребам світового господарства, пов'язаних з рухом товарів, послуг, капіталів, кредитів. В умовах кризових ситуацій посилюється державне регулю­вання - регламентація державою поведінки суб'єктів валютного ринку. Прямевалютне регулювання реалізується через законодавчі акти і дії виконавчої влади, непряме - з використанням економічних, зокрема валютно-кредитних методів впливу на поведін­ку економічних агентів ринку. Валютне регулювання здійснюється на національному, міждержавному і регіональному рівнях. Органом міждержавного валютного регулювання є МВФ.

У розвинутих країнах ринкової економіки валютне регу­лювання здійснюється або міністерствами фінансів (у біль­шості країн), або центральними емісійними банками (Велика Британія, Данія), або спеціальними урядовими установами (Франція, Італія).

Загалом ринкове і державне валютне регулювання доповню­ють одне одного. Перше, основане на конкуренції, породжує стиму­ли розвитку, а друге спрямоване на подолання негативних наслідків ринкового регулювання валютних відносин.

Основними завданнями здійснення валютного регулювання є:

• організація системи курсоутворення, захист та забезпечення необхідного ступеня конвертованості національної грошової одиниці;

• регулювання платіжної функції іноземної валюти та інших іноземних інструментів, регламентація поточних операцій платіжного балансу;

• організація внутрішнього валютного ринку;

• регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями;

• регулювання процесів утворення та руху валютного капіталу, захист іноземних інвестицій;

• встановлення режиму та обмежень на вивезення і ввезення через кордон валютних цінностей;

• забезпечення стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний валютний ринок.

Валютне законодавство розвинутих країн визначає коло валютних операцій, які можуть бути підпорядковані валют­ному регулюванню. В більшості випадків їх поділяють на операції, пов'язані з міжнародним рухом капіталів, зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відносинами; опе­рації з золотом та іншими валютними цінностями; операції, пов'язані з розвитком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми спеціальних міждержавних виплат.

Валютне регулювання забезпечується спеціальною систе­мою правових норм і засобів. Ця система деякими фахівцями-правниками розглядається як самостійний інститут права (у зарубіжній літературі його називають валютним правом).

2. Валютна політика та принципи її здійснення.

У системі регулювання ринкової економіки важливе місце займає валютна політика — сукупність заходів, здійснюваних у сфері міжнародних валютних та інших економічних відносин відповідно до поточних і стратегічних цілей країни. Вона спрямована на досягнення головних цілей економічної політики: забезпечити стійкість економічного зростання, стримати зростання безробіття та інфляції, підтримати рівновагу платіжного балансу.

Валютна політика(monetary policy) — це невід'ємна складова грошово-кредитної політики держави, сукупність економіч­них, правових та організаційних заходів, що здійснюються державними органами, центральними банківськими та фінансо­вими закладами, міжнародними валютно-фінансовими організа­ціями у сфері міжнародних валютних відносин.

Валютне законодавство(currency legislation) — це сукупність правових норм, які регулюють порядок здійснення угод з валют­ними цінностями всередині країни, угод між організаціями та громадянами однієї країни і організаціями та громадянами ін­шої, а також порядок ввезення, вивезення, переказу і пересилан­ня з інших країн національної та іноземної валюти і валютних цінностей.

Складниками валютної політики є:

• валютне регулювання;

• валютний контроль; Валютний контроль— це сукупність заходів органів валютного контролю, спрямованих на забезпечення проведення операцій резидентів з іноземною валютою та нерезидентів з національною валютою згідно з чинним законодавством.

Сутність валютного контролю полягає в законодавчій або ад­міністративній забороні, лімітуванні або регламентації операцій з валютою або валютними цінностями. Валютний контроль реалі­зується через запровадження валютних обмежень.

• міжнародне валютне співробітництво. Цей напрям валютної політики реалізується шляхом створен­ня валютних угруповань (блоків, зон, союзів), спільних валютних фондів.

Органами валютного регулювання та контролю в Україні є:

• Національний банк України;

• Уповноважені банки

• Державна податкова адміністрація України

• Міністерство зв’язку України

• Державний митний комітет України

Валютна політика центрального банку держави є складовою частиною його грошово-кредитної політики, а отже, і загальної державної макроекономічної політики.

Завданням валютно-курсової політики держави є забезпечення стабільної зовнішньої купівельної спроможності національних грошей. Це виражається в підтримці стабільного валютного курсу національної грошової одиниці держави.

Основою стабільності національної грошової одиниці є забезпечення на валютних ринках відповідності між пропозицією та попитом на валюту. З цією метою центральний банк може викуповувати надлишкову (відносно попиту) пропозицію валюти для поповнення своїх валютних резервів і за їх рахунок задовольняти недостатню пропозицію валюти. Стабільність багатьох національних валют значною мірою пояснюється наявністю у центрального банку держави великих валютних резервів. Для підтримки стабільності національної грошової одиниці використовуються монетарні інструменти центрального банку, операції на відкритому ринку, методи валютного контролю та валютного регулювання.

3. Форми валютної політики.

Валютна політика залежно від її цілей і форм поділяється на структурну і поточну.

Структурна валютна політика— це сукупність заходів довгостро­кового характеру, спрямованих на запровадження структурних змін у світовій валютній системі. Структурна політика має на меті реформування сфери міжнародних валютно-фінансових відносин для забезпечення її адекватності потребам світової економіки. Як правило, такі реформи супроводжуються загос­тренням конкурентної боротьби між окремими валютами.

Структурна валютна політика впливає на поточну валютну політику.

Поточна валютна політика— це сукупність короткострокових заходів, які передбачають регулювання валютного курсу і валют­них операцій, валютних ринків і ринку золота.

Облікова {дисконтна) політикаозначає зміну облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу впливом на рух короткострокових капіталів. В умо­вах пасивного платіжного балансу центральний банк підви­щує облікову ставку і цим самим стимулює приплив інозем­ного капіталу із країн, де цей рівень нижчий. Такий при­плив короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну валюту, а" отже, сприяє підвищенню її курсу.

Девізна політикаспрямована на регулювання валютно­го курсу через купівлю та продаж іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто приймає форму валютної інтервенції — прямого втручання централь­ного банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валют­них операцій на внутрішньому ринку.

4. Інструменти валютної політики.

Для реалізації валютної політики органи грошово-кредитно­го регулювання, залежно від ситуації у валютно-фінансовій сфері та визначених цілей, застосовують такі інструменти, як валютні інтервенції, диверсифіковані валютні інтервенції, диверсифікація валютних резервів, девальвація, ревальвація, валютні обмеження, подвійний валютний ринок. Розгля­немо їх детальніше.

Валютні інтервенціїє цільовими операціями центральних банків на валютному ринку щодо купівлі/продажу іноземної валюти з метою обмеження коливань або впливу на динаміку ва­лютного курсу. Валютна інтервенція має короткостроковий ха­рактер, здійснюється, як правило, у значних масштабах за раху­нок офіційних золотовалютних резервів або короткострокових взаємних кредитів центральних банків у національних валютах за угодами своп. До арсеналу міждержавного регулювання ва­лютних ринків входять багатосторонні (диверсифіковані) інтер­венції. Вони сприяють розподілові тягаря інтервенції між різни­ми валютами.

Диверсифікація валютних резервів- політика держав, банків, ТНК, спрямована на регулювання структури валютних резервів через включення до їх складу різних валют зметою забезпечення міжнародних розрахунків, проведення валютної інтервенції і захист від валютних втрат. Ця політика переважно здійснюється за допомогою продажу нестабільних валют і купівлі більш стійких, а також валют, необхідних для міжнародних розрахунків.

Девальвація— зниження курсу національної валюти щодо іно­земних валют, штучних валютних одиниць, золота. Девальвація здійснюється, коли офіційний валютний курс є завищеним від­носно ринкового.

Нині девальвація часто офіційно закріплює вже здійснене в умовах інфляції фактичне знецінення національної валю­ти або виступає вихідним пунктом майбутньої інфляції. Часто девальвація не забезпечує стабілізації валюти, а лише є проміжним етапом інфляційних процесів. Після Другої світової війни і до скасування офіційного вмісту золота у валютах (1946—1973 pp.) у світі було проведено понад 500 девальвацій. У періоди глибоких економічних потрясінь здійснюються масові девальвації валют, що спостерігалися в 1949 p., наприкінці 60 — початку 70-х років. Тому в еконо­мічній літературі можна зустріти визначення девальвації як відносно тривале зниження курсу валюти. З початку 80-х років лише в межах ЄС девальвації проводилися більше де­сятка разів, а у відношенні до деяких валют — неодноразово (наприклад, італійська ліра).

Щоб визначити відсоток девальвації валюти, необхідно прийняти за одиницю валюту, курс якої відносно іншої знижується, потім поділити курсову різницю на початковий курс та помножити на 100%:

Д = ((К_с – К_н)/К_с)*100:,

де: К_с – курс валюти до проведення девальвації;

К_н – курс валюти після проведення девальвації.

Ревальвація— підвищення курсу національної валюти щодо іноземних валют, штучних валютних одиниць, золота.

Ревальвація — офіційне підвищення вартості валюти, що виражається у зростанні її золотого вмісту (система золото­монетного стандарту) або в підвищенні її курсу по відношен­ню до інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рід­кісне явище у валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ста­вить сама себе в менш вигідне положення в сфері зовніш­ньої торгівлі, припливу іноземного капіталу і розвитку міжна­родного туризму порівняно з іншими країнами. Адже підви­щуючи курс своєї валюти по відношенню до валют інших країн, держава, яка здійснює ревальвацію, викликає підвищен­ня цін експортованих товарів у іноземній валюті, чим знижує конкурентоспроможність країни на світовому ринку, стри­мує експорт її товарів. Паралельно відбувається процес зни­ження цін, виражених в національній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, ревальвація призводить до зростання попиту на імпортні товари та послуги і реально збільшує обсяги імпортованої продукції. Ревальвація робить невигідним вкладення капіталу в дану країну для інозем­них інвесторів, оскільки вони при обміні валют одержують меншу суму в місцевій валюті. Для країни, яка ревальвувала свою валюту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої іноземної валюти.

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфляційними процесами, оскільки, стримуючи зростання гро­шової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін.

Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростання активності сальдо торговельного балансу. Оскіль­ки вона сама по собі ставить країну, що вдається до реваль­вації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під натиском інших країн, які мають найак­тивніші зовнішньоекономічні зв'язки з цією країною.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифі­кувався, особливо після введення системи плаваючих валют­них курсів. За цих умов ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не до всіх валют, а лише у відношенні до валют тих країн, з якими дана валюта має спільний режим плавання. Ревальвація може бути здій­снена і у формі відмови центрального банку країни від про­ведення валютної інтервенції, для підтримання або підви­щення курсу національної валюти у відношенні до інших валют. Прикладом такої офіційно необ'явленої, проте фак­тично проведеної ревальвації може служити стійке зростан­ня курсу японської єни у відношенні до американського до­лара за відносно короткий термін — з кінця 1976 р. по бере­зень 1978 р. від 340 єн за один долар США до 233 єн.

Щоб визначити відсоток ревальвації валюти, необхідно прийняти за одиницю валюту, курс якої відносно зростає, і поділити курсову різницю на вхідний курс і помножити на 100%:

Р = ((К_н – К_с)/К_с)*100:,

де: К_с – курс валюти до проведення ревальвації;

К_н – курс валюти після проведення ревальвації.

Валютні обмеженняє сукупністю законодавчих або адміністра­тивних норм, які застосовуються на рівні держави і на міждер­жавному рівні й регламентують проведення операцій з валютою, золотом, іншими валютними цінностями.

Наявність валютних обмежень у країні знижує ступінь конвертованості її валюти .

На міждержавному рівні валютні обмеження реалізуються у формі міждержавних платіжних і клірингових угод (Азійська клі­рингова спілка, Західно-Африканська клірингова палата та ін.).

Подвійний валютний ринок- форма валютної політики, що займає проміжне місце між режимами фіксованих і плаваючих валютних курсів; введений на початку 70-х років у Бельгії, Італії, Франції. Суть його полягає в поділі валютного ринку на дві частини: для комерційних операцій і послуг застосовують офіційний валютний курс; для фінансових (рух капіталів, кредитів тощо) -ринковий. Занижений курс для комерційних угод використовується для стимулювання експорту товарів і вирівнювання платіжного балансу. Коли розходження комерційного і фінансового курсів були значними, Центральний банк здійснював валютну інтервенцію, щоб їх вирівняти. Подвійний валютний ринок забезпечував деяку економію валютних резервів, бо зменшувалась потреба у валютній інтервенції. Зараз подвійний валютний ринок застосовується лише в деяких країнах, що розвиваються.

ТЕМА 7. ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС

1. Платіжний баланс та його структура.

2. Класифікація статей ПБ та його показники.

3. Способи вимірювання сальдо ПБ.