Загальна характеристика підстав виникнення права приватної власності громадян

1. Конституція України як одне з найдавніших і невід’ємних прав людини і громадянина закріплює право приватної власності: “Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю” (ст. 41 Конституції України) [1].

Право приватної власності має суспільну значущість не лише саме по собі як право, а й як таке право, що визначає людину як окрему приватну особу. Це дуже важлива риса права приватної власності. Вона забезпечує незалежність людини, задоволення її потреб та інтересів (матеріальних і духовних), її становище в суспільстві [2, c.17].

Одним із основних джерел створення матеріальних благ, які необхідні для існування людини, є процес суспільного виробництва, сутність якого полягає у тому, що це відносини між людьми з привласнення умов життя і життєдіяльності людей - усього розмаїття засобів виробництва і предметів особистого споживання, послуг[3, c.482-483].

Як стверджує Є.О.Суханов, власність одних людей чи їх колективів на майно нерозривно пов’язана з відчуженням даного майна від інших людей.[4, c.7]. Привласнення є процесом утворення власності, а власність означає, що цей процес вже відбувся. Привласнення і відчуження є двома сторонами одного і того ж відношення, а тому парними категоріями і не можуть існувати одна без іншої. Тому в теорії неприпустимо розривати ці категорії.[ 5, c.18].

Як суспільна категорія власність завжди пов’язана з особистістю, вона призначена задовольняти її певні потреби. Власність, як і особистість, індивідуальна і слугує особистості. Вона є продовженням особистості. Індивідуальність власності можна розглядати як продовження людини в речах. Індивідуальність власності і свобода особистості взаємопов’язані [6, c.11]. Ще Г.Гегель розглядав людину як особистість, що нерозривно пов’язана з належною їй власністю. Приватну власність він виводив із волі особи: “Оскільки у власності моя воля стає для мене об’єктивною як особиста воля, отже, як воля одиничної людини, то власність отримує характер приватної власності”[7, c.77-78].

У ст, 41 Конституції України зазначено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Це положення встановлює широкі можливості фізичної особи для набуття права власності і водночас вказує на те, що право власності може набуватися лише законним шляхом.

У Законі України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. сформульовано приблизний перелік підстав набуття права приватної власності. Згідно зі ст. 12 цього закону: “Праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом [ 8 ].

О.В. Дзера правильно зазначає, що зафіксоване в п. 1 ст. 12 Закону України “Про власність” положення про те, що праця громадян є основою створення і примноження їх власності, має лише соціально-економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що дає підстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтак і про необов’язковість введення цього положення у викладеній редакції в новий Цивільний кодекс України [9, c.120].

Такої ж думки щодо цього питання дотримується О.С. Яворська, яка вважає, що праця громадян дійсно є основою створення і примноження їх власності, але таке загальне правило закону не розкриває юридичної суті підстав набуття права приватної власності, тим більше, що поняття “праця” не є юридичним поняттям [10, c.3].

Зазначені в п. 2 ст. 12 Закону України “Про власність” підстави набуття права приватної власності (одержання доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства тощо) є швидше економічними джерелами виникнення приватної власності, за якими криються завжди конкретні юридичні підстави (факти), що породжують набуття фізичними особами суб’єктивного права приватної власності на конкретне майно. Так, наприклад, ведення підприємницької діяльності фізичною особою, зареєстрованою як підприємець, передбачає вчинення нею різноманітних операцій (як правило, у договірній формі), від яких вона одержує у власність або майно у речовій формі (товари), або грошові кошти (доходи). Юридичними підставами виникнення права власності у підприємця тут виступають цивільно-правові договори, укладені ним з іншими особами (контрагентами). Юридичними діями опосередковується також одержання громадянами у власність доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, в основні фонди господарських товариств тощо.

Розкриваючи взаємозв’язок юридичної форми й економічного змісту відносин власності, автори економічних досліджень реалізацію власності вбачають у переході вольових відносин власності на умови і результати виробництва в їх правовій, юридичній формі у виробничі відносини, тобто переході юридичного змісту власності в економічний. Необхідність такого переходу обумовлена тим, що сам юридичний зміст власності не може забезпечити задоволення будь-яких матеріальних і духовних потреб суспільства та його членів, оскільки він зводиться до фіксації, констатування (через посередництво відповідних актів, норм) приналежності об’єктів власності конкретним особам, а також прав володіння, розпорядження та використання суб’єктами власності певних її об’єктів. Економічний зміст форми власності як форми її руху (відтворення) утворюють фактичні дії суб’єктів власності, спрямовані на одержання з об’єктів власності їхніх корисних властивостей та доходів (заробітна плата, підприємницький прибуток, торгівельний прибуток, позичковий відсоток, дивіденд тощо) [11, c.69].

2. У Цивільному Кодексі Української РСР 1963 [12 ] року підстави виникнення і припинення права власності були визначені у главі 12 “Виникнення і припинення права власності”. Серед цих підстав переважали т.зв. первісні (початкові) способи набуття права власності, при яких право власності на майно виникає або вперше (наприклад, при створенні нової речі самим власником із належних йому матеріалів), або незалежно від волі попередніх власників (наприклад, при реквізиції чи конфіскації майна). І, безумовно, пріоритет тут мали підстави виникнення права державної власності внаслідок націоналізації, конфіскації, реквізиції майна, вилучення безгосподарно утримуваних житлового будинку чи пам’яток історії та культури, перехід у власність держави безхазяйного майна, знахідок, скарбів, бездоглядної худоби тощо. Набуття громадянами права особистої власності, яка в “добу соціалізму” була індивідуальною формою привласнення ними матеріальних благ, відбувалось головним чином за рахунок доходів від участі в суспільному виробництві ( заробітна плата, пенсія, стипендія тощо) або індивідуальної праці в домашньому чи підсобному господарстві. Первинними способами набуття громадянами майна у власність у той період можна вважати створення нової речі самим власником, переробку речей (специфікацію), одержання приплоду від домашніх тварин, плодів від ведення садівництва та городництва , доходів від здачі майна в користування іншим особам тощо.

Право власності на об’єкти споживчого характеру набувалось громадянами головним чином похідними (вторинними) способами, при яких набуття права власності однією особою ґрунтується на праві попереднього власника. Це укладення громадянами різноманітних угод

(односторонніх чи двосторонніх), спадкування за законом тощо.

Значно розширюється, порівняно з ЦК 1963 р., коло підстав набуття фізичними особами права приватної власності за новим Цивільним кодексом України, прийнятим Верховною Радою України 16 січня 2003 р. Слід зазначити, що це розширення відбувається завдяки підставам, за якими майно переходило або виключно у власність держави (знахідка, скарб), або у власність держави чи кооперативної організації, наприклад, колгоспу (бездоглядна худоба).

Підставам набуття права власності присвячена глава 24 нового ЦК. Переважна більшість із передбачених в ній підстав стосується й набуття громадянами права приватної власності. Це, зокрема, набуття права власності на новостворене майно (ст. 331 ЦК) або на перероблену річ (ст. 332 ЦК), привласнення загальнодоступних дарів природи ( ст. 333 ЦК), набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК), на знахідку (ст. 338, 339 ЦК), на бездоглядну домашню тварину (статті 340,341 ЦК), на скарб (ст. 343 ЦК), внаслідок набувальної давності (ст. 344 ЦК), у разі приватизації державного майна або майна, що є в комунальній власності (ст. 345 ЦК ), набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права (ст. 330 ЦК), одержання плодів та доходів від речі (ст. 189 ЦК).

Стаття 328 нового ЦК містить загальне правило про те, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. В ній закріплена презумпція правомірності набуття права власності, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. За ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Насамперед, слід звернутись до характеристики первинних (початкових) способів набуття права приватної власності, передбачених новим ЦК. Згідно зі ст. 331 ЦК право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлене договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Окремі правила передбачені у пунктах 2-4 статті 331 ЦК для набуття права власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо). Право власності на ці об’єкти виникає з моменту завершення будівництва (створення) майна. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту прийняття його до експлуатації. В разі коли право власності на нерухоме майно за законом підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі будівництва. За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.

Одним із способів набуття права власності може бути переробка чужої речі. Йдеться, звичайно, не про переробку речі, яка здійснюється за договором підряду, коли одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу з переробки речі за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу (пункти 1 і 2 ст. 837 ЦК). Тут переробка речі, наданої замовником, здійснюється за домовленістю сторін, а право власності на річ, яка підлягає переробці, зберігається за замовником і не переходить до підрядника.

Норми ст. 332 ЦК про набуття права власності на перероблену річ стосується тих випадків, коли одна особа (переробник) переробляє чужу річ (матеріал), вважаючи її своєю, або здійснює переробку самочинно, не знаючи, хто є власником матеріалу. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не стає власником нової речі. Право власності на нову рухому річ, яку особа виготовила шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу, якщо інше не передбачено законом. Якщо вартість переробки істотно перевищує вартість матеріалів, право власності на нову річ набуває особа, яка здійснила переробку, за умови, що вона діяла добросовісно. Якщо інше не передбачено договором, власник матеріалу, що набув право власності на виготовлену річ, зобов’язаний компенсувати особі, що здійснила переробку, її вартість. У разі набуття права власності на нову річ особою, що здійснила переробку, ця особа зобов’язана відповідно відшкодувати власникові матеріалу його вартість та завдані збитки.

До первинних (початкових) способів набуття громадянами права власності належить привласнення ними загальнодоступних дарів природи. Згідно зі ст. 333 ЦК особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки. Так, зокрема, за ст. 49 Лісового кодексу України [13] в порядку загального використання лісових ресурсів громадяни мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законодавчими актами. При цьому громадяни повинні виконувати вимоги пожежної безпеки в лісах, користуватися вищезазначеними лісовими ресурсами у строки, встановлені державними лісогосподарськими органами, і способами, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів.

Близьким до названого вище способу виникнення права власності (привласнення загальнодоступних дарів природи) є набуття громадянами права власності на рухоме майно, від якого власник відмовився. Серед підстав припинення права власності, зазначених у ст. 346 ЦК, названа відмова власника від права власності. За ст. 347 ЦК особа може відмовитись від права власності на майно, заявивши про це або ж вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про цю відмову. При відмові від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Згідно зі ст. 336 ЦК, особа яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився (ст. 347 ЦК), набуває права власності на цю річ з моменту заволодіння нею. Набуття права власності на рухоме майно, від якого власник відмовився, належить до початкових способів виникнення права власності, оскільки між попереднім власником і новим власником відсутня угода (договір) про перехід права власності на майно від однієї до іншої особи. Дії попереднього власника про відмову від права власності на покинуте ним майно, як і дії набувача майна, що свідчать про звернення цього майна у власність, можна розглядати як односторонні правочини (угоди), які за послідовністю, як правило, розділені у часі і не спрямовані на досягнення одного і того ж правового результату, як це має місце, наприклад, при укладенні договору дарування.

За ЦК 1963 р. (ст. 137 ) безхазяйне майно переходило у власність держави за рішенням виконкому районної чи міської Ради народних депутатів, винесеним за заявою фінансового органу. В період прийняття ЦК 1963 р. власність державна і комунальна законодавчо не розділялась, тому безхазяйне майно ставало, як правило, власністю держави. Лише в тому разі, коли виявлялось як безхазяйне майно, що належало колгоспному дворові, воно за заявою колгоспу, на території якого воно знаходилось, і за рішенням виконкому районної (міської) Ради переходило у власність цього колгоспу.

Новим ж ЦК передбачається можливість набуття громадянами права власності на безхазяйне рухоме майно за набувальною давністю, якщо це не виключається правилами про набуття права власності на майно, від якого власник відмовився (ст. 336 ЦК), на знахідку (ст. 338 ЦК), на скарб (ст. 343 ЦК), на бездоглядну домашню тварину (ст. 341 ЦК). Безхазяйні нерухомі речі спочатку беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені.

Набувальна давність є новим інститутом для нашої правової системи. Набуття права власності на майно за набувальною давністю передбачено ст. 344 ЦК. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає держаній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває права власності за набувальною власністю на нерухоме майно через 15, а на рухоме майно - через 5 років з часу спливу позовної давності. Втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною власністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Як зазначається у коментарі до ст. 234 ЦК Російської Федерації про набувальну давність [14, c.456], названий спосіб набуття права власності належить до початкових, оскільки права набувача не засновані на попередній власності, а залежать від тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним. Добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати про його незаконність (ст. 302 ЦК РФ).1 Таке ж розуміння добросовісності володіння, яке дається у п. 1 ст. 388 ЦК України стосовно до випадків витребування майно від добросовісного набувача, очевидно, може бути застосоване й до набувальної давності.

На відміну від ЦК 1963 року, який передбачав перехід знахідок і скарбів у власність держави (статті 138 і 140), новий ЦК допускає можливість звернення таких речей у власність громадян. Так, відповідно до статті 337 ЦК особа, яка знайшла загублену річ, повинна негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.

Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав і обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, той, хто знайшов загублену річ, повинен заявити про знахідку міліції або органу місцевого самоврядування. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе, або здати на зберігання міліції або органу місцевого самоврядування, або передати знахідку іншій особі, яку вони вказали. Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка загубила цю річ. І тільки в тому випадку, коли протягом шести місяців з моменту заяви про знахідку міліції чи органу місцевого самоврядування особу, уповноважену одержати загублену річ, не буде встановлено або вона не заявить про своє право на річ тому, хто її знайшов або міліції, або ж відповідному органу місцевого самоврядування, той, хто знайшов річ, набуває право власності на неї (п. 1 ст. 338 ЦК).

Якщо така особа не виявить бажання набути право власності на знайдену річ і подасть органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Зазначені вище правила не стосуються знайдених транспортних засобів. Вони передаються на збереження органу міліції, про що робиться оголошення у пресі. Якщо протягом шести місяців не буде виявлено власника або особи, яка має право вимагати повернення транспортного засобу або жоден з них не заявить свої права на транспортний засіб, орган міліції має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Після, трьох років ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб (п. 3 ст. 338 ЦК).

Згідно зі ст. 343 ЦК скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Особа, яка виявила скарб, набуває права власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, той, хто виявив його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна. У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Громадянин може набути право приватної власності на бездоглядні домашні тварини. Згідно зі ст. 340 ЦК особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, повинна негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварини, повинна протягом трьох днів заявити про це до міліції або органу місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

На час розшуку власника тварини вона може бути залишена особою, що її затримала, у себе на утриманні та користуванні, або передана нею на утримання іншій особі, яка може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передана міліції чи органу місцевого самоврядування. Якщо протягом шести місяців з моменту заяви про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби, і протягом двох місяців щодо інших домашніх тварин, не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні (п. 1 ст. 341 ЦК).

3. Серед підстав виникнення права приватної власності громадян важливого значення набуває приватизація майна, що є державною або комунальною власністю. Згідно зі ст. 345 ЦК фізичні та юридичні особи можуть набувати права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація зазначеного майна здійснюється згідно із законом.

Так, Закон України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 19 червня 1992 року [15 ] передбачає відчуження на користь громадян квартир (будинків) та приналежних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо). Приватизація житла здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м. загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 кв. м. на сім’ю, а також продаж надлишків загальної площі квартир (будинків) цим громадянам, що мешкають в них або перебувають на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов (статті 1 і 3 Закону України від 19 червня 1992 р.). Приватизовані квартира чи будинок за заявою наймача та повнолітніх членів його сім’ї переходять у їх спільну часткову або спільну сумісну власність.

Отже, залежно від розміру житла і кількості осіб (наймачів), які мають право на приватизацію житла у державному та комунальному житлових фондах, передача житла у власність громадян здійснюється або повністю безоплатно, або частково безоплатно з оплатою надлишків загальної площі квартир (будинків). Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації та не потребує нотаріального посвідчення.

Питання щодо правової природи відносин, які складаються у процесі приватизації громадянами жилих приміщень, що перебувають у державній та комунальній власності, виявлено неоднозначний підхід та оцінку в юридичних дослідженнях. Так, на думку Ю.С.Червоного та В.К.Кисельова, приватизація житла - це договір особливого роду (sui qeneris), невідомий раніше цивільному праву України. Для здійснення приватизації житла необхідна заява квартиронаймача, підписана всіма повнолітніми членами його сім’ї, та згода органу приватизації, що свідчить про наявність двосторонньої угоди (договору) [16, c.122]. А. Левик та О. Яворська вважають, що рішення органу приватизації та свідоцтво, яке видається на його підставі, повинні розглядатися тільки як підтвердження права приватної власності, а не як його встановлення. Факт подачі наймачем заяви про приватизацію з усіма необхідними документами слід розцінювати як бажання юридично оформити (визнати державою) фактичний стан [17, c.100].

З погляду О.В. Дзери, відчуження квартири (жилого будинку) від одного власника до іншого (від держави до громадянина) здійснюється у невідомій донедавна організаційно-правовій формі - без укладення договору про відчуження у вигляді оформленого належним чином єдиного договірного документу [18, c.317].

Проте, хоч свідоцтво про право власності на приватизовану квартиру є правовстановлюючим документом, його не можна розглядати як “єдиний договірний документ”, бо він не містить умов договору, схвалених підписами сторін - набувачів житла і органу приватизації, а сама передача житла не оформляється письмовим договором [19, c.37-39 ; 20, c.12-14].1 Виникнення у громадян права приватної власності на квартиру (будинок ) здійснюється на основі адміністративного акта – рішення відповідного органу приватизації при безоплатній передачі житла або сукупності юридичних підстав – рішення органу приватизації та договору купівлі-продажу надлишків загальної площі квартири, якщо такі надлишки підлягають оплаті наймачем.

Наймачі житлових приміщень в будинку громадського житлового фонду (господарського товариства, громадської організації тощо) можуть набути право власності на ці приміщення на загальних підставах, зокрема на підставі укладеного з власником житла договору купівлі-продажу.

Новим законодавством про власність були передбачені особливі підстави для набуття права власності членами кооперативів і товариств. Так, згідно зі ст. 15 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. [8 ] член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває право власності на це майно.

Унікальність даної правової ситуації О.В. Дзера вбачає в тому, що в ній забезпечується виникнення у громадянина права власності поза його волею, тобто підставою для цього слугує сам закон, що є досить рідкісним явищем для будь-якої правової системи [21, c.340]. З такою думкою важко погодитись. Адже не сам закон є тут безпосередньою підставою виникнення у громадянина права власності на майно, яке належало кооперативу як власнику, а конкретні юридичні факти, передбачені законом: членство особи в кооперативі і вчинення нею дій щодо повного погашення вартості паю (пайового внеску) за квартиру, дачу, гараж або інше майно. Сукупність зазначених юридичних фактів, які мають вольовий характер, і є підставою набуття членом кооперативу права власності на квартиру або інше майно.

Приватизація іншого (крім житла) державного і комунального майна здійснюється в порядку, визначеному Законами України “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 р. [22 ] , “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” від 6 березня 1992 р. [23 ] та іншими нормативними актами. Підставою виникнення у фізичної особи, права приватної власності на приватизаційні об’єкти є договір купівлі-продажу, що укладається між покупцем та відповідним органом приватизації за результатами аукціону або конкурсу [24, c.84]

4. Особливої уваги заслуговує питання про набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права. Нині відповідь на це питання дана у ст. 330 нового ЦК: якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права , добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно зі ст. 390 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього. Але що ж є підставою для виникнення у добросовісного набувача права власності на майно, відчужене неуправомоченою на це особою?

Для з’ясування цього питання слід, передусім, звернутися до умов витребування (віндикації) майна як способу захисту права власності за ЦК 1963 р. і новим ЦК. Згідно зі ст. 145 ЦК 1963 р., якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею. Витребування майна із зазначених підстав не допускалось, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно набуто безоплатно від особи, яка не мала прав його відчужувати, власник може витребувати майно у всіх випадках.

Дані правила віндикації були відтворені в ЦК УРСР 1963 р. згідно зі ст. 26 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. О.С. Йоффе та Ю.К.Толстой, які одними із перших коментували Основи цивільного законодавства 1961 р., наголошували на тому, що коли власникові відмовлено в позові про віндикацію майна, його власником стає добросовісний набувач. Але для цього має бути дотримано таких умов: 1) набувач майна є добросовісним; 2) майно вибуло з володіння власника або особи, якій власник передав його у володіння, за їх волею; 3) майно передано набувачеві за відплатною угодою; 4) майно було фактично передане у володіння набувача; 5) майно є особистою власністю, бо майно, яке перебувало у власності держави або кооперативної чи громадської організацій, підлягало необмеженій віндикації [25, c.79].

Це положення було закріплене у ст. 146 ЦК 1963 р., яка згодом була виключена з кодексу. Отже, об’єкти особистої власності громадян при наявності зазначених вище підстав могли набуватися у власність добросовісними набувачами (громадянином чи юридичною особою).

Новий ЦК України умови витребування майна власником із чужого незаконного володіння та проведення при цьому розрахунків між власником і набувачем визначає у статтях 387 - 390. Зокрема, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, тобто без відповідної правової підстави заволоділа ним. Що ж до добросовісного набувача, який придбав майно за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право витребувати це майно лише у разі, якщо воно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у того чи іншого; 3) вибуло з володіння того чи іншого не з їхньої волі, іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Винятки з цього правила складають випадки витребування грошей та цінних паперів на пред’явника, а також майна, проданого в порядку, встановленому для виконання судових рішень — від добросовісного набувача це майно не може бути витребуване. Отже, при відсутності переваг у захисті права державної чи комунальної власності, власності інших (недержавних ) організацій (т.зв. необмеженої віндикації) фізична особа як добросовісний набувач при дотриманні інших умов (статті 388, 389 ЦК) може стати власником майна, коли у віндикаційному позові власникові відмовлено. Саме таке правило і закріплене у ст. 330 ЦК, за якою в тих випадках, коли майно, відчужене особою, що не мала на це права, не може бути витребуване у добросовісного набувача, останній набуває право власності на нього. 1

Висновок про те, що в разі коли майно не може бути витребуване, воно надходить у власність добросовісного набувача, зробили й автори, що коментують ст. 302 нового ЦК Російської Федерації, яка за змістом аналогічна статтям 388 і 389 ЦК України (за винятком правила про неприпустимість витребування майна, проданого в порядку виконання судових рішень. Цього правила немає в ЦК РФ) [26, c.549].

На думку В.О. Рахміловича, ст. 302 ЦК РФ має складний юридичний склад, який включає ряд елементів, кожен із яких має юридичне значення, і лише їх сукупність створює відповідний правовий ефект – припинення права власності у попереднього власника і виникнення його у добросовісного набувача. До цього фактичного складу входять такі елементи: 1) укладання між відчужувачем, який не уповноважений на відчуження речі, та її набувачем угоди (сделки), спрямованої на перенесення права власності на цю річ; 2) відплатний характер цієї угоди; 3) фактична передача речі набувачеві; 4) річ не вилучена із обороту та її оборотоздатність не обмежена; 5) річ вибула із володіння її власника або особи, якій вона була довірена власником, не за їх волею ( у статті, мабуть, помилково, пропущене слово “не” і фраза “помимо воли того или другого” дає підставу для протилежного висновку); 6) добросовісність набувача. Зазначений спосіб набуття права власності автор відносить до початкових, оскільки право добросовісного набувача ніяк не пов’язане ні з правом попереднього власника, ні з правом відчужувача: власник своїх прав набувачеві не передавав, а відчужувач їх зовсім не мав [27, c.132,135].З таким положенням виникнення права власності на річ у добросовісного набувача не можна не погодитись.

Чому ж законодавець захищає інтереси добросовісного набувача ? Як справедливо стверджує І.О. Дзера, це пояснюється тим, що добросовісний набувач не повинен зазнавати збитків через помилки власника у виборі контрагента. Було б несправедливим позбавити добросовісного набувача речі, яка за волею власника чи його контрагента вийшла з їхнього володіння. Тому власникові надається право вимагати відшкодування збитків з особи, яка порушила умови відповідного договору і, зловживаючи довір’ям власника речі, продала річ, не маючи на це права [28, c.58].

Одним із способів виникнення права приватної власності є одержання власником продукції, плодів і доходів від використання його речей. За ст. 189 ЦК продукцією, плодами і доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено законом або договором.

Серед інших підстав виникнення у громадян права власності слід також виділити ще й такі:

- одержання дивідендів від цінних паперів і вкладів у кредитних установах;

- отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій тощо;

- отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;

- отримання коштів за аліментними зобов’язаннями;

- отримання різних премій (наприклад, за досягнення в галузі науки, культури, мистецтва), виграшів (наприклад, лотерейних), призів (наприклад, від участі в конкурсах, спортивних та інших змаганнях) [29, c.398].

Проте головним способом набуття громадянами права приватної власності на майно (речі) є укладання ними різного роду правочинів (угод), серед яких основне місце займають договори. Саме вони і будуть предметом наступного розгляду в цій дисертації.