Поняття і система договорів, за якими виникає право приватної власності громадян

1. В галузі цивільного права, що регулює різноманітні і динамічні відносини економічного обороту, цивільні права та обов’язки найчастіше виникають у результаті цілеспрямованих і правомірних дій громадян та організацій, зокрема з угод (правочинів). У ст. 41 ЦК 1963 року угодами визнаються дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Нормативне визначення угод, яке дається у ст. 41 ЦК 1963 р., має вагоме практичне значення: воно визначає предмет, регулювання якого здійснюється нормами розділу 3 Цивільного кодексу, а також іншими правовими нормами, які діють щодо угод [30, c.562 ].

Поняття договору розкривається через поняття угоди, бо договір є одним із видів угод: угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори). У новому ЦК термін “угода” замінено терміном “правочин”, оскільки термін “угода” мало підходив для визначення односторонньої угоди (сделки) як дії, в якій проявляється воля лише однієї сторони (особи) і в якій немає згоди (погодження) з будь-якою іншою особою. У новому ЦК договір визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків ( п. 1 ст. 626).

Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: 1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному ; 2) договір - це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис [29, c. 718].

У цивілістичній літературі переважаючим є положення про багатозначність терміна (договір), яким охоплюються такі правові явища, як юридичний факт (дво—чи багатосторонній правочин), що є підставою виникнення цивільних прав і обов’язків; як саме договірне зобов’язання (правовідношення), породжуване укладеним договором, а також як документ, в якому закріплюється (фіксується) факт встановлення між контрагентами зобов’язального правовідношення [31,c.26; 32,c.12; 33, с.18-19]. Аналізуючи і синтезуючи зазначені правові явища, що охоплюються терміном “договір”, М.М. Сібільов запропонував таке доктринальне визначення договору у сфері приватного права, яке має інтегрований (комплексний) характер: “Договір у сфері приватного права – це єдине волевиявлення (домовленість) двох або більше юридично рівних осіб, що збігається, зафіксоване у випадках, передбачених ним або законом, у письмовому документі з подальшою його легалізацією, що виражає їх спільну вільну волю на досягнення певних цивільно-правових (приватних) результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається в межах зобов’язання з позитивним змістом, що виникає між ними і не зачіпає прав і законних інтересів третіх осіб, у разі здійснення боржником певних дій, які відповідають праву вимоги кредитора.” [34, c.93].

Проте, на думку Б.І. Пугінського, коли ми говоримо про складений документ під назвою договір, що фіксує домовленість (угоду) двох чи кількох осіб і встановлює їх права та обов’язки щодо здійснення взаємозв’язаної діяльності (договірне зобов’язання), то йдеться про різні прояви єдиного цілісного об’єкта, як очевидно, досить складного і багатостороннього, яким є договір [35, c.45].Тому в конкретному аналізі юридичних явищ завжди слід розкривати їх сутність, встановлювати, зокрема, що розуміється під поняттям договір у тому чи іншому випадку [21, c.719].

Громадяни як споживачі товарів, робіт і послуг набувають право приватної власності на конкретні речі за допомогою різноманітних цивільно-правових договорів: купівлі-продажу, дарування, міни, довічного утримання, підряду тощо. Проте, підставою набуття громадянином права приватної власності можливе і завдяки укладенню договорів у сфері підприємницької діяльності, яку вони здійснюють як підприємці, що зареєстровані у встановленому порядку.

Йдеться про те, що фізична особа як підприємець може бути стороною (покупцем, замовником тощо) в договорах поставки, контрактації, бартеру, будівельного підряду тощо, які в науці господарського права та юридичній практиці розглядаються як господарські договори. До характерних рис господарського договору раніше відносили: 1) особливий суб’єктний склад – обома сторонами цього договору або хоча б однією з них є господарська організація; 2) плановий характер договору, зумовлений тим, що підставою його укладення є планове завдання (акт), яке обов’язкове для обох чи для однієї із сторін;

3) договір спрямовується на безпосереднє обслуговування основної діяльності господарюючого суб’єкта. Господарськими вважалися і непланові договори, якщо вони були однотипні з плановими і підпорядковувалися такому ж законодавчому режимові або якщо вступ у договірні відносини прямо був передбачений законом.

Безумовно, в сучасних умовах деякі з названих ознак господарського договору потребують уточнення. Зокрема, як вже було відзначено, суб’єктами господарських договорів можуть виступати не лише юридичні особи (організації), але й громадяни, які у встановленому порядку здійснюють підприємницьку діяльність; договори з участю зазначених осіб є переважно неплановими [36, c.23].

На жаль, хоч Господарсько-процесуальний і Господарський кодекси України оперують поняттям “господарський договір”, в них відсутні визначення цього поняття, як і немає єдності у розумінні цієї категорії в навчальній літературі з господарського права [37,c.149; 38,c.59; 39,c.563]. Так, зокрема, поклавши в основу визначення господарського договору сукупність кваліфікуючих ознак (особливий суб’єктний склад і цільову спрямованість), О.А. Беляневич розглядає господарський договір як збірне (узагальнююче ) поняття, до якого належать різні договірні типи (купівлі-продажу, поставки, перевезення, оренди, підряду на капітальне будівництво та ін.), що мають схожі принципи нормативної регламентації [21, c.744-745]. За її визначенням, “господарський договір є засноване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання, змістом якого є взаємні права і обов’язки сторін у галузі господарської діяльності.” [38, c. 59]. Але тут подається визначення господарського зобов’язання, а не договору як підстави його виникнення. Ці поняття взаємопов’язані, але не тотожні.

В Господарському кодексі України (ст. 173) подається загальне визначення господарського зобов’язання, яке об’єднує в собі майново-господарські та організаційно-господарські зобов’язання, що можуть виникати, крім інших підстав, із господарських договорів та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать (ст. 174 ГК). А майново-господарськими визнаються майнові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматись від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом (п. 1 ст. 175 ГК).

Господарський кодекс містить ряд загальних положень, що стосуються умов та порядку укладення, зміни і розірвання господарських договорів, вимог щодо виконання та забезпечення господарських зобов’язань, застосування санкцій за їх порушення, та деякі інші.

В літературі [40 ] та деяких актах уніфікації правил про міжнародні договори використовується поняття “комерційний договір”. Так, у коментарях до Принципів міжнародних комерційних договорів, розроблених у рамках Міжнародного інституту уніфікації приватного права (УНІДРУА) [41,c.2], зазначається, що концепція “комерційні договори” (на відміну від “споживчого договору”) повинна розумітися по можливості широко з тим, щоб включати в себе не лише підприємницькі угоди на поставку або обмін товарами чи послугами, а й інші типи економічних угод, таких, як інвестиційні або концесійні угоди, договори про надання професійних послуг тощо.

Крім понять “господарський” і “комерційний” договори, в навчальній літературі з цивільного та підприємницького права дедалі частіше вживається поняття “підприємницький договір”. Проте, при визначенні істотних ознак підприємницького договору серед прихильників цієї конструкції виявляються й певні розбіжності. Так, у підручнику з підприємницького права, підготовленому колективом авторів Національного університету внутрішніх справ (м. Харків) [42, c.346-347], виділяються такі ознаки підприємницького договору: а) суб’єктами договору є підприємці або, крайньою мірою, однією із сторін має бути підприємець; б) мета (ціль) договору полягає в реалізації підприємницького товару (послуги), який не призначений для сімейного чи домашнього використання; в) порядок укладення договорів регламентується окремо; г) форма договорів тільки письмова або максимально наближена до письмової; д) підприємницькі договори, за рідким винятком, піддаються бухгалтерським проводкам; е) порядок виконання таких договорів і відповідальність у разі їх невиконання або неналежного виконання чітко обумовлені наперед; є) механізм ціноутворення будується відповідно до ринкової кон’юнктури. На основі вищевикладеного підприємницький договір визначається як спрямована на встановлення, зміну або припинення прав та обов’язків щодо товару угода, що укладається в письмовій формі та відображається в бухгалтерській документації.

Відомо, що цінність визначення того чи іншого наукового поняття залежить від повноти відображення в ньому якомога більшого числа істотних ознак, властивих означуваному ними предмету. Що ж до визначення підприємницького договору, яке наведене вище, то в ньому відсутня вказівка на суб’єкти цього договору та деякі інші істотні ознаки (мета, особливий порядок укладення, виконання договору тощо) і водночас зазначаються ознаки, які притаманні не тільки підприємницьким договорам і мають другорядний характер (зокрема, відображення в бухгалтерській документації).

На думку В.В. Луця, в підприємницькому договорі поєднуються як загальні ознаки, притаманні будь-якому цивільно-правовому договору, так і особливі риси, які можна звести до таких. По-перше, суб’єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності. По-друге, зміст підприємницького договору складають умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов’язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням. По-третє, для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема, зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх укладання (підписання), обліку та реєстрації. По-четверте, порядок виконання або умови відповідальності сторін за підприємницьким договором можуть характеризуватися певними особливостями. Враховуючи наведені ознаки, підприємницьким пропонується вважати такий цивільно-правовий договір, сторонами якого є юридичні чи фізичні особи - підприємці і за яким передається майно, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов’язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням [36, c.25-26]. З таким визначенням підприємницького договору в цілому можна погодитись. Але очевидно, цією категорією об’єднується вужче, порівняно з господарським або комерційним, коло договорів, бо суб’єктами підприємницьких договорів є фізичні чи юридичні особи – підприємці, а підприємницькою вважається лише така господарська діяльність, яка має на меті одержання прибутку.

2. Цивільно-правові договори регулюють майнові відносини суб’єктів цивільного права у різних сферах їхньої діяльності. Юридично оформляючи і закріплюючи суспільні, передусім економічні, зв’язки суб’єктів, надаючи цим зв’язкам рис стабільності і визначеності, цивільно-правові договори, взяті в цілому, є єдиною системою, окремі частини якої тісно пов’язані між собою і взаємодіють [21, c.722].

Наукову класифікацію договорів проводять за різними ознаками (критеріями) залежно від цілей, які при цьому ставляться. Зокрема, за ознаками наявності чи відсутності зустрічного задоволення договори поділяються на оплатні і безоплатні, за розподілом прав та обов’язків між сторонами – на односторонні і двосторонні (пункти 2 і 3 ст. 626 ЦК), за моментом у часі, коли договір вважається укладеним, – на реальні і консенсуальні тощо.

Класифікацію цивільно-правових договорів можна здійснювати і за приналежністю їх до певного типу, виду (різновиду) або змішаного договору. На думку О.С. Йоффе, договірний тип виділяється за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об’єктивно необхідних для утворення даного договірного зобов’язання. Коли ж договори подібні як за покладеними в їх основу матеріальними відносинами, так і за істотними умовами, вони співвідносяться між собою як різновиди одного і того ж договірного типу. Якщо ж укладений договір опосередковує два або кілька різнорідних відносин та об’єднує умови, об’єктивно необхідні для формування зобов’язань різних типів, він стає змішаним договором [31, c.37-38]. За новим ЦК ( п. 2 ст. 628) змішаним вважається такий договір, в якому містяться елементи різних договорів. До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Наукові дискусії в літературі щодо обрання критерію для класифікації договорів зводяться до обрання найбільш оптимального варіанту в цьому питанні. Більшість наукових класифікацій договорів будується або за економічним, або за юридичним критерієм, або у поєднанні одного і другого.

У свій час М.В.Гордон критикував тих авторів, які підходили до класифікації договорів за економічною ознакою, вважаючи що економічні відносини є першопричиною будь-якого договору, але вони не визначають його правовий результат. Залежно від правових результатів договірних відносин М.В.Гордон пропонував виділяти такі групи договорів:

а) договори про передачу за грошовий еквівалент майнових цінностей (купівля-продаж, поставка, міна); б) договори про безоплатне надання майна (договір про надання безоплатного права користування, дарування); в) договори про оплатне користування речами (договір майнового найму, житловий найм ); г) договори з приводу кредитних відносин (позика, інші складні кредитні відносини); д) договори з приводу спільної господарської діяльності; е) договори по забезпеченню від випадковостей (договір страхування); є) договори перевезення [43, c.86-87].

Послідовником застосування комбінованого економіко-юридичного критерію класифікації договору був О.С. Йоффе, який виділяв дев’ять груп договірних зобов’язань: а) оплатної реалізації майна; б) оплатної передачі майна у користування; в) безоплатної передачі майна у власність або користування; г) виконання робіт; д) надання послуг; е) перевезення; є) кредитів і розрахунків; ж) страхування; з) спільної діяльності [31, c.24-25].

Залежно від характеру переміщення матеріальних благ, що опосередковується договірними зобов’язаннями. М.Д. Єгоров виокремлював такі групи цих зобов’язань: зобов’язання щодо реалізації майна, зобов’язання про надання майна в користування, зобов’язання щодо виконання робіт, зобов’язання з перевезень, зобов’язання щодо надання послуг, зобов’язання щодо розрахунків і кредитування, зобов’язання зі страхування, зобов’язання щодо сумісній діяльності, змішані зобов’язання [44, c.420]. Проте, слід звернути увагу на певну непослідовність у наведених вище систематизаціях договірних зобов’язань, оскільки зобов’язання, що виникають з перевезень, страхування, розрахунків і кредитування тощо, теж переважно пов’язані з наданням послуг.

М.І. Брагінський і В.В. Вітрянський запропонували багатоступеневу класифікацію, в якій договори об’єднуються у певні групи і на кожному наступному рівні відображають особливості попередніх. На першому рівні, залежно від спрямованості правового результату, всі договори поділені на чотири групи, які спрямовані на: 1) передачу майна; 2) виконання робіт;

3) надання послуг; 4) заснування різноманітних утворень. На другому рівні першу групу договорів залежно від підстави передачі майна поділено на договори про оплатну та безоплатну передачу майна. Другу групу договорів залежно від того, на кому лежить ризик випадкового неотримання результату, поділяють на договори, де такий ризик несе підрядник, і договори, де ризик несе замовник. Третю групу договорів другого рівня поділяють на договори оплатні та безоплатні, а до четвертої групи входять договори залежно від цілей об’єднання – договори про створення юридичної особи і договори про сумісну діяльність. Третій рівень поділу має тільки перша група договорів: залежно від обсягу переданих прав виділяють договори з оплатної передачі майна у власність, господарське відання або оперативне управління; оплатної передачі майна у користування; безоплатної передачі майна у власність, господарське відання або оперативне управління; передачі майна в безоплатне користування [32, c.399-402].

Класифікація договорів переслідує мету передусім глибокого з’ясування їх природи і змісту, виявлення властивих їм спільних рис та особливостей, подальшого вдосконалення законодавства про договори. Це питання безпосередньо пов’язане з визначенням структури (системи) договірного права і, зокрема, з розташуванням договірних інститутів у новому Цивільному кодексі України.

В одному з варіантів при підготовці проекту нового ЦК було проведене групування договорів за їх юридичними наслідками (правова мета) і з зазначенням найважливіших видів договорів, що належали до тієї чи іншої групи. Зокрема, договірні зобов’язання були розподілені на такі групи: 1) зобов’язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна-бартер); 2) зобов’язання з оплатної передачі майна в користування (майновий найм, оренда, лізинг, побутовий прокат, житлові зобов’язання); 3) зобов’язання щодо виконання робіт (підряд, будівельний підряд, підряд на виробництво проектних і розвідувальних робіт, побутовий підряд); 4) зобов’язання з надання послуг (перевезення, експедиція, доручення, зберігання, комісія, пожиттєве утримання); 5) зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, безоплатне користування майном). Окремо виділялися зобов’язання зі страхування, розрахункові та кредитні відносини, зобов’язання про сумісну діяльність.

Як видно, групування договорів за певним критерієм (правова мета) у проекті ЦК не було проведене до кінця, оскільки за окремою рубрикацією залишилися договори у сферах страхування, розрахунково-кредитних відносин, спільної діяльності та деякі інші. Крім того, договори зі спільною правовою метою – перехід права власності на майно, а саме договори купівлі-продажу і дарування — виявилися за ознакою оплатності в різних класифікаційних групах. Труднощі у класифікації договорів та віднесенні їх до тієї чи іншої групи обумовлені ще й наявністю в них елементів різних договорів (змішані договори). Такими, зокрема, є договори транспортної експедиції, оренди майна з його викупом, на виконання аудиторських робіт тощо. В остаточному варіанті ЦК таке групування договорів не проводиться, хоч і зберігається науково обґрунтована і життєво перевірена система розташування окремих договірних інститутів залежно від того основного правового результату, досягнення якого домагаються сторони, укладаючи той чи інший договір [36, c.38-39].

Взявши за основу зазначений вище критерій (правова мета) і порядок розташування договорів у новому ЦК, В.В.Луць виділяє такі групи цивільно-правових договорів:

1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергетичних ресурсів тощо);

2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг тощо);