Розділ ІІ Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року визначає порядок обрання, зміни та скасування заходів забезпечення кримінального провадження.
Заходи забезпечення кримінального провадження (заходи кримінально-процесуального примусу) − це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), які здійснюють кримінальне провадження, у чітко визначеному законом порядку стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання та припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів з метою досягнення дієвості кримінального провадження.
Відповідно до ст. 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є:
1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід (ст. ст. 133−143 КПК);
2) накладення грошового стягнення (ст. ст. 144−147 КПК);
3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (ст. ст. 148−153 КПК);
4) відсторонення від посади (ст. ст. 154−158 КПК);
5) тимчасовий доступ до речей і документів (ст. ст. 159−166 КПК);
6) тимчасове вилучення майна (ст. ст. 167−169 КПК);
7) арешт майна (ст. ст. 170−175 КПК);
8) затримання особи (ст. ст. 188−192, 207−213 КПК);
9) запобіжні заходи (ст. ст. 177−187 КПК).
Запобіжні заходиє частиною заходів забезпечення кримінального провадження, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого через певне обмеження їхніх особистих прав.
Система запобіжних заходів визначена в ст. 176 КПК України, ними є:
1) особисте зобов'язання (ст. 179 КПК);
2) особиста порука (ст. 180 КПК);
3) застава (ст. 182 КПК);
4) домашній арешт (ст. 181 КПК);
6) тримання під вартою (ст. 183 КПК);
7) затримання особи − тимчасовий запобіжний захід (ст. ст. 188−192, 207−213 КПК).
В нормах Кримінального процесуального кодексу, які визначають особливі порядки кримінального провадження (розділ ІV), визначені наступні запобіжні заходи:
− щодо неповнолітніх − нагляд батьків, опікунів, піклувальників, адміністрації дитячої установи (ч.1 ст. 493 КПК);
− щодо особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, − передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім'ї з обов'язковим лікарським наглядом; поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають небезпечну поведінку (ч.1 ст. 508 КПК).
Правообмежувальний характер заходів забезпечення кримінального провадження обумовлює необхідність встановлення системи гарантій, які забезпечують їх законне та обґрунтоване застосування. Адже, хоча кримінальне судочинство і покликане бути ефективним засобом захисту прав та свобод, в правозастосовчій практиці досить часто зустрічаються випадки зловживання суб’єктами кримінального судочинства процесуальними правами та повноваженнями, на що постійно звертається увага правозахисних організацій та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
[1] Аналіз тих положень чинного КК України, що регулюють питання конфіскації майна, викладених у статтях його Загальної частини, свідчать про явну невідповідність положенням Особливої частини цього Кодексу. Причому мова йде не просто про дріб’язкову неузгодженість, яка в цілому не перешкоджає правильному застосуванню норм. Навпаки, це істотні розбіжності, що стосуються самої суті положень, регламентованих у нормах, які перебувають у відносинах колізії. Щодо аналізованого питання вони виявляються у наступному:
1) Аналіз тих положень чинного КК України, що регулюють питання конфіскації майна, викладених у статтях його Загальної частини, свідчать про явну невідповідність положенням Особливої частини цього Кодексу. Причому мова йде не просто про дріб’язкову неузгодженість, яка в цілому не перешкоджає правильному застосуванню норм. Навпаки, це істотні розбіжності, що стосуються самої суті положень, регламентованих у нормах, які перебувають у відносинах колізії. Щодо аналізованого питання вони виявляються у наступному:
1) У ч.2 ст.59 КК України передбачено, що конфіскація майна встановлюється лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини. Проте можна навести низку статей Особливої частини цього Кодексу, санкція яких передбачає конфіскацію майна (спеціальну конфіскацію – знарядь і засобів вчинення злочину, предметів, здобутих злочинним шляхом, предметів злочину), причому ці злочини не належать до тяжких чи особливо тяжких – це зокрема, діяння, передбачені ч.ч.1 та 2 ст.176, ч.ч.1 та 2 ст.177, ч.1, 2, 3 ст.204, ч.1 та 2 ст.208, ч.1 ст.209, ч.2 ст.216, ч.2 ст.240, ч.ч.1 та 2 ст.244, ст.246, ч.ч.1 та 2 ст.248, ч.ч.1, 2 ст.249, ч.ч.1, 2, 3 ст.300, ч.ч.1, 2 ст.301, ч.1 ст.332, ст.334 КК України;
2) Нагадаю, що у ч.2 ст.59 КК України йдеться про те, що покарання у виді конфіскації майна може застосовуватися лише за корисливі злочини. Натомість, аналіз окремих положень Особливої частини може привести до висновку, згідно з яким конфіскація майна може бути застосована щодо злочинів, які можуть бути вчинені як з користі, так і з інших мотивів. Так, до санкцій статей Особливої частини, де передбачена конфіскація майна щодо злочинів, які можуть вчинятися з різних мотивів, належать санкції ч.ч.2 та 3 ст.149, ч.ч.1 та 2 ст.201, ч.ч.1, 2 ст.208, ч.2 ст.209, ч.3 ст.212, ч.2 ст.216, ч.ч.1, 2 ст.244, ст..246, ч.ч.1,2 ст.248, ч.ч.1, 2 ст.249, ч.ч.1, 2, 3 ст.300, ч.ч.1, 2,3 ст.301, ч.ч.1,2,3 ст.305, ч.2 ст.307, ч.3 ст.311,ч.2 ст.317,ч.ч.1,2 ст.332, ст.334, ч.3 ст.364, ч.2 ст.369,ч.ч.1,2 ст.446 КК України.
Просто констатувати такий стан речей явно недостатньо. Потрібно дати рекомендації правозасосувачу щодо того, яке рішення може бути прийнято у такій ситуації. Тобто, суперечність між положеннями Загальної та Особливої частини КК України (які не можуть застосовуватися самостійно, у відриві одна від одної) потребує відповіді на питання про те, положеннями якої з цих частин треба керуватися у конкретному випадку.
Слід зазначити, що в юридичній літературі нема єдності думок у визначенні співвідношення між статями Загальної та Особливої частин КК. Деколи стверджується, що статті Особливої частини можуть і не відповідати статтям Загальної частини КК, що Особлива частина розвиває і уточнює Загальну, а тому у разі невідповідності між ними питання призначення покарання (і кваліфікації) треба вирішувати так, як це випливає із статей Особливої частини.
Наведений вище підхід був підданий справедливій критиці В.О. Навроцьким. Зокрема, вчений звертає увагу на таке:
а) положення Особливої частини КК щодо положень Загальної частини перебувають у відносинах субординації (тобто, вони не можуть виходити за межі визначеного у Загальній частині). Це випливає із розуміння Загальної частини як того, що «винесене за дужки» з усіх норм кримінального закону, що є спільним, однаковим для відповідних статей Особливої частини;
б) виділення певного законодавчого матеріалу у Загальну частину має на меті не тільки уникнення повторень, скоротити обсяг закону, метою такого підходу законодавця є декларування і закріплення найпринциповіших положень, рамок, у яких мають вирішуватися окремі, часткові питання.
Таким чином, Загальна частина КК має перевагу над його Особливою частиною. А тому законодавцю потрібно так формулювати статті Особливої частини КК, щоб вони не суперечили статтям Загальної частини, Правозастосувач також повинен при виявленні колізій між частинами одного й того ж закону вирішувати певні питання так, як цього вимагає Загальна частина (див.: Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч. посібник. / В.О. Навроцький – К.: Юрінком Інтер, 2006 – С.405-409 (704с.)