рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Предмет земельного право, та його особливості Земельні відносини являють собою самостійний вид су­спільних відносин

Предмет земельного право, та його особливості Земельні відносини являють собою самостійний вид су­спільних відносин - раздел Право, Amp;:.   Важ...

Amp;:.

 

Важливою і невід'ємною частиною еколого-правової осві­ти студентів вищих юридичних навчальних закладів є вив­чення земельного права України.

Особливого значення набуває оволодіння знаннями у га­лузі земельного права в сучасний період — час прискорення реформування земельних правовідносин, становлення, роз­витку і зміцнення державності в Україні, прийняття та вве­дення в дію нового Земельного кодексу України.

Підвищений інтерес до вивчення земельного права Украї­ни як важливої складової еколого-правової освіти зумовле­ний низкою обставин. Передусім введенням у дію нового Зе­мельного кодексу України і значним оновленням та істотним збільшенням кількості законодавчих і підзаконних актів про землю, які потребують об'єктивного осмислення їх ролі та місця є національній системі права і регулюванні суспільних земельних відносин з врахуванням положень нового Цивіль­ного кодексу України, який набере чинності 1 січня 2004 р.

По-друге, це пов'язано з практичною необхідністю ефек­тивно застосовувати земельно-правові норми для реального забезпечення суб'єктивних земельних прав у процесі реалі­зації сучасної земельної реформи.

По-третє, доцільністю творчого і всебічного осмислення і обґрунтування низки нових концептуальних підходів до регла­ментації земельних правовідносин, проведення їх наукової кла­сифікації за галузевими, інституційними та іншими ознаками.

При підготовці підручника його автори виходили з того, Що окремі принципові моменти правового регулювання зе­мельних відносин вже висвітлено у навчальній літературі з екологічного, аграрного та цивільного права. Разом з тим, зважаючи на традиції земельного права, які раніше сформу­валися, та виходячи з положень теорії земельного права, уза­гальнення наукових ідей і концепцій щодо розвитку земель­ного законодавства, аналізу сучасної системи нормативно-правових актів України у підручнику зроблено спробу ство-

рити необхідну основу для об'єктивного сприйняття студент­ською молоддю земельно-правових явищ та специфіки відоб­раження їх у правовому полі. (Посилання на нормативно-правові акти України подано станом на 01.01.2004 р.)

Введення та викладання як самостійного навчального курсу «Земельне право» у ряді вищих юридичних навчальних закладів країни, зміни концептуальних підходів до викладан­ня курсу «Екологічне право», а також наявність перших нав­чальних посібників та підручників, створених після прий­няття нового Земельного кодексу України, не могли не впли­нути на формування змісту цього підручника.

При викладенні матеріалу, автори намагалися уникнути дублювання, по можливості доповнити і поглибити зміст навчальної літератури. Так, чільне місце в Загальній частині підручника належить розділам, присвяченим аналізові зе­мельних правовідносин, гарантій прав на землю та механіз­му їх реалізації, правових форм приватизації землі та ін.

В умовах ринкових відносин самостійного значення, а от­же і висвітлення, набувають проблеми, пов'язані з правовим регулюванням ринкового обігу земельних ділянок та плати за землю. Вони теж розглядаються в Загальній частині.

Предметом окремої уваги стали питання, що стосуються права постійного користування землею, оскільки цей вид зем­лекористування характеризується певною специфікою. Вони висвітлюються з урахуванням нових підходів до цієї правової категорії, закріплених чинним Земельним кодексом.

Не залишені поза увагою і такі новели чинного земельно­го законодавства, як обмеження прав на землю, право зе­мельного сервітуту, право добросусідства та ін.

На думку авторів, заслуговує на самостійне місце матері­ал, який стосується розвитку земельного права як науки. Важливого значення набувають доробки вчених, які до­сліджували земельно-правові проблеми.

При висвітленні тем Особливої частини земельного права автори обмежилися головним чином аналізом правового ре­гулювання використання земель різного цільового призна­чення. При цьому враховувалося те, що інші елементи право­вого режиму земель (їх належність, охорона та ін.) відображе­но в Загальній частині чи будуть предметом вивчення курсу «Екологічне право».

Підручник має на меті допомогти зорієнтуватися, по-пер-

ше, в різноманітті наукових концепцій щодо права власності на землю, реалізації та захисту земельних прав суб'єктів, охорони земель та ін., по-друге, у значному обсязі норматив­но-правових актів, які регулюють земельні відносини.

Він розрахований на поглиблене вивчення земельного права з метою опанування студентами як наукових поло­жень, так і чинного земельного законодавства, набуття нави­чок його застосування у практиці правозастосовної, наукової та іншої діяльності.

Автори висловлюють щиру вдячність рецензентам цього підручника: доктору юридичних наук, професору Василю Лук'яновичу Мунтяну; доктору юридичних наук, професору, члену-кореспонденту Академії правових наук України Ната-лії Рафаелівні Малишевій; доктору юридичних наук, профе­сору, завідувачу кафедри економіко-правового факультету Донецького національного університету Антоніні Григорівні Бобковій.

Авторський колектив:

Шульга М. В.,доктор юридичних наук, професор (керівник ав­торського колективу) — вступ: глави 3; 6; 9; (§ 2—3); 15; 17; 21; Анісімова Г. В.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 1 (§ 7Б);

Багай Н. О.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 1 (§ 6); Гетьман А. П.,доктор юридичних наук, професор — глави 9 (§ 1): Ю; 12;

Гордєєв В. І.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 20; Ільницька Н. В.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 7; Каракаш І. І.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 1 (§1 — У співавторстві з |Чуйковим В. О.|, § 2—5); Кулинич П. Ф., кандидат юридичних наук, доцент — глави 4; 5; 8 (§ 1; §2-3 —у співавторстві з Семчиком В. І.); 14; Лейба Л. В.— глава 9 (§ 4);

Носік В. В.,кандидат юридичних наук, доцент — глави 1 (§ 7А); 13;

Пащенко О. М.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 2 (у співавторстві з Погрібним О. О.);

Погрібний О. О.,доктор юридичних наук, професор — глави 2 (у співавторстві з Пащенком О. М.); 11;

Семчик В. І.,доктор юридичних наук, професор — глава 8 (§ 2—3 — у співавторстві з Кулиничем П. Ф.); Титова Н. І.,доктор юридичних наук, професор — глава 16; [Чуйков В. О.[, кандидат юридичних наук, доцент — глави 1 (§ 1 —у спіавіторстві з Каракашем 1.1.); 18; 19

рити необхідну основу для об'єктивного сприйняття студент­ською молоддю земельно-правових явищ та специфіки відоб­раження їх у правовому полі. (Посилання на нормативно-правові акти України подано станом на 01.01.2004 р.)

Введення та викладання як самостійного навчального курсу «Земельне право» у ряді вищих юридичних навчальних закладів країни, зміни концептуальних підходів до викладан­ня курсу «Екологічне право», а також наявність перших нав­чальних посібників та підручників, створених після прий­няття нового Земельного кодексу України, не могли не впли­нути на формування змісту цього підручника.

При викладенні матеріалу, автори намагалися уникнути дублювання, по можливості доповнити і поглибити зміст навчальної літератури. Так, чільне місце в Загальній частині підручника належить розділам, присвяченим аналізові зе­мельних правовідносин, гарантій прав на землю та механіз­му їх реалізації, правових форм приватизації землі та ін.

В умовах ринкових відносин самостійного значення, а от­же і висвітлення, набувають проблеми, пов'язані з правовим регулюванням ринкового обігу земельних ділянок та плати за землю. Вони теж розглядаються в Загальній частині.

Предметом окремої уваги стали питання, що стосуються права постійного користування землею, оскільки цей вид зем­лекористування характеризується певною специфікою. Вони висвітлюються з урахуванням нових підходів до цієї правової категорії, закріплених чинним Земельним кодексом.

Не залишені поза увагою і такі новели чинного земельно­го законодавства, як обмеження прав на землю, право зе­мельного сервітуту, право добросусідства та ін.

На думку авторів, заслуговує на самостійне місце матері­ал, який стосується розвитку земельного права як науки. Важливого значення набувають доробки вчених, які до­сліджували земельно-правові проблеми.

При висвітленні тем Особливої частини земельного права автори обмежилися головним чином аналізом правового ре­гулювання використання земель різного цільового призна­чення. При цьому враховувалося те, що інші елементи право­вого режиму земель (їх належність, охорона та ін.) відображе­но в Загальній частині чи будуть предметом вивчення курсу «Екологічне право».

Підручник має на меті допомогти зорієнтуватися, по-пер-

ше, в різноманітті наукових концепцій щодо права власності на землю, реалізації та захисту земельних прав суб'єктів, охорони земель та ін., по-друге, у значному обсязі норматив­но-правових актів, які регулюють земельні відносини.

Він розрахований на поглиблене вивчення земельного права з метою опанування студентами як наукових поло­жень, так і чинного земельного законодавства, набуття нави­чок його застосування у практиці правозастосовної, наукової та іншої діяльності.

Автори висловлюють щиру вдячність рецензентам цього підручника: доктору юридичних наук, професору Василю Лук'яновичу Мунтяну; доктору юридичних наук, професору, члену-кореспонденту Академії правових наук України Ната-лії Рафаелівні Малишевій; доктору юридичних наук, профе­сору, завідувачу кафедри економіко-правового факультету Донецького національного університету Антоніні Григорівні Бобковій.

Авторський колектив:

Шульга М. В.,доктор юридичних наук, професор (керівник ав­торського колективу) — вступ; глави 3; 6; 9; (§ 2—3); 15; 17; 21; Анісімова Г. В.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 1 (§ 7Б);

Багай Н. О.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 1 (§ 6); Гетьман А. П.,доктор юридичних наук, професор — глави 9 (§ 1); Ю; 12;

Гордєєв В. І.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 20; Ільницька Н. В.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 7; Каракаш І. І.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 1 (§1 — У співавторстві з |Чуйковим В. О.|, § 2—5); Кулинич П. Ф., кандидат юридичних наук, доцент — глави 4; 5; 8 (§ 1; §2-3 —у співавторстві з Семчиком В. І.); 14; Лейба Л. В.— глава 9 (§ 4);

Носік В. В.,кандидат юридичних наук, доцент — глави 1 (§ 7А); 13;

Пащенко О. М.,кандидат юридичних наук, доцент — глава 2 (у співавторстві з Погрібним О. О.);

Погрібний О. О.,доктор юридичних наук, професор — глави 2 (у співавторстві з Пащенком О. М.); 11;

Семчик В. І.,доктор юридичних наук, професор — глава 8 (§ 2—3 — у співавторстві з Кулиничем П. Ф.); Титова Н. І.,доктор юридичних наук, професор — глава 16; |Чуйков В. О.[, кандидат юридичних наук, доцент — глави 1 (§ 1 —у спіавіторстві з Каракашем 1.1.); 18; 19

Зпгпльнп чпстинп

ГЛПВП 1

§ 1. Предмет земельного право, та його особливості Земельні відносини являють собою самостійний вид су­спільних відносин і… Термін «земля» можна розглядати в різних аспектах: як об'єкт природного походження, планета, земна куля, части­на…

2* 19

них ділянок, у відшкодуванні збитків, заподіяних порушен­ням земельних прав тощо.

Разом з тим, специфіка землі як об'єкта правового регу­лювання визначає зміст методів і принципів правового ре­гулювання у земельному і цивільному праві. Якщо в цивіль­ному праві домінує принцип свободи волевиявлення суб'єктів цивільних відносин (свобода розпорядження май­ном та його необмеженість, свобода укладання угод, неприпустимість втручання в приватні справи), то в земельному праві застосовуються публічно-правові засоби регулювання земельних відносин і передбачаються обме­ження права власності на землю. В ньому закріплені не тільки права землевласників і землекористувачів, а й їхні юридичні обов'язки, закріплено нормування розмірів земельних ділянок. Таким чином, якщо цивільне право побудоване на забезпеченні свободи майнових прав суб'єк­тів власності, то земельне право — на забезпеченні ра­ціонального використання і охорони земель для належних умов життєдіяльності людей.

Особливості землі як природного ресурсу спричинюють необхідність нормування площ земельних ділянок, а еколо­гічній соціальні інтереси суспільства зумовлюють потребу у державному контролі за використанням та охороною земель, у сфері земельного ринку, за здійсненням угод щодо землі, необхідності обов'язкової державної реєстрації прав на зем­лю. Таким чином, цивільне право основане на забезпеченні волі майнових прав суб'єктів, а земельне право — на забезпе­ченні використання й охорони земель як основи життєдіяль­ності людини і суспільства.

Слід зазначити, що роздержавлення земельних ресурсів, повернення певної частини їх у цивільно-правовий обіг та ут­ворення ринку землі не означає втрату земельним правом свого особливого значення і самостійного змісту як галузі вітчизняного права і включення його до складу цивільного права. Суто цивілістичний підхід до системи земельно-пра­вових відносин обґрунтовується перевищенням речового значення землі та приниженням соціального значення вико­ристання земельних ресурсів.

Взаємозв'язок земельного права з екологічним правом зумовлюється станом землі як об'єкта навколишнього природного середовища, який функціонує у складі

екосистеми і перебуває в екологічному взаємозв'язку та взаємодії з усім довкіллям. Регулюючи переважно еко­номічні земельні відносини, що виникають у зв'язку з наданням і вилученням земель та порядком їх викорис­тання, земельне право в той же час містить норми, які передбачають спеціальні вимоги, що забезпечують збере­ження навколишнього природного середовища. У свою чергу, в екологічному законодавстві є численні норми загального і спеціального характеру, реалізація яких передбачає забезпечення охорони земель від несприятли­вого антропогенного впливу.

Безпосередній зв'язок між нормами земельного права та нормами гірничого, водного і лісового права, нормативно-правовими актами природно-рослинного (флористичного) та природно-заповідного законодавства полягає в неможливос­ті використання цих природних ресурсів без використання водночас просторового базису, яким є земля.

Відокремлене регулювання природно-ресурсних відносин виражається у наявності роздільної кодификації земельного, гірничого, водного і лісового законодавства. При цьому в чинному законодавстві про природні ресурси передбачають­ся спеціальні норми, які враховують взаємозв'язок природ­них ресурсів, і регламентують запобігання несприятливим наслідкам впливу використання одних природних ресурсів на інші ресурси природного походження. Так, відповідно до ст. 18 Гірничого закону України від 6 жовтня 1999 р., однією з основних вимог щодо проведення гірничих робіт є додер­жання гранично допустимих нормативів викидів і скидів заб­руднюючих речовин у довкілля, приведення земельних діля­нок у стан, придатний для використання за призначенням згідно з Земельним кодексом.

Слід зазначити, що право України — єдине за своєю сут­ністю, цілям і завданням, яка охоплює низку відносно відок­ремлених галузей (головних структурних підрозділів) право­вої системи та регулює різноманітні суспільні відносини. Тільки залежно від їх характеру воно поділяється на окремі складові — галузі права. У загальній системі вітчизняного права виключно важливе місце посідає сукупність юридич­них норм, що об'єднана земельним правом як самостійною галуззю у цій системі. Його місце в системі права України визначається роллю та значенням правового регулювання

земельних відносин. Не випадково реформи суспільних від­носин, зокрема економічна реформа, було розпочато з ре­формування земельних відносин.

Згідно з відомою концепцією ієрархічної структури галу­зей права земельне право належить до основних галузей пра­ва у правовій системі. Для визначення земельного права са­мостійною правовою галуззю воно має всі специфічні озна­ки: коло суспільних відносин, що становлять його предмет, методи регулювання цих відносин та нормативно-правовий акту вигляді Земельного кодексу. В розвитку земельного пра­ва як самостійної галузі права об'єктивно заінтересоване й сучасне українське суспільство.

§ 6. Розвиток науки земельного права

Наука земельного права — це галузева юридична наука, предметом дослідження якої є земельні відносини, земельне право як галузь права, його система, предмет та методи пра­вового регулювання, земельно-правові норми та правові інс­титути, земельне законодавство як система, практика його застосування, а також окремі нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, змісту, функціонування, взаємодії, розвитку і напрямів удосконалення.

Специфічною рисою земельно-правової науки, що нале­жить до групи суспільних (соціальних) наук, є її органічний зв'язок з науками екологічного, аграрного права, а також з природничими науками.

Вона має різноманітні функції, в яких виявляються суть і призначення її в суспільстві: пізнавальну, констатаційну, описову, інтерпретаційну, прогностичну, евристичну, прак-тико-прикладну, методологічну та ідеологічно-виховну. - Сучасний період розвитку земельно-правової науки пе­редбачає необхідність активізації евристичної, прогностич­ної та практико-прикладної функцій, що зумовлено об'єктив­ною потребою розробки науково обгрунтованих рекоменда­цій щодо подальшого розвитку земельного законодавства в умовах земельної та аграрної реформ.

Процес розвитку земельно-правової науки розпочався ще на початку XX ст.

Активний розвиток та значне розширення земельного за­конодавства і формування на його базі самостійної галузі зе­мельного права значною мірою стимулювали розвиток зе­мельно-правових досліджень.

Особлива увага проблемам правового регулювання зе­мельних відносин приділялася вченими в другій половині XX ст. Так, у той час вчені колишнього СРСР активно досліджува­ли питання використання та охорони земель. У межах науки земельного права Г. О. Аксеньонок, Л. І. Дембо, А. М. КалаН-дадзе, І. В. Павлов, М. Д. Казанцев, Ю. І. Жариков, Б. В. Єро-феєв, О. С. Колбасов, М. І. Краснов, М. І. Козир, В. О. Кікоть, М. Т. Осіпов, І. О. Іконицька аналізували проблеми теорії зе­мельного права, земельного законодавства тощо. В УРСР вивчалися як загальнотеоретичні проблеми земельного пра­ва, так і питання розвитку його окремих правових інститутів, а також проблеми охорони навколишнього природного сере­довища. Науковий доробок у цьому плані мають такі вчені, як П. М. Підпальний, В. Л. Мунтян, Ю. О. Вовк, І. О. Середа, Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, І. А. Дмитренко, П. Д. Індиченко, В. П. Цемко, Ю. С. Шемшученко та ін.

З початку 90-х років і дотепер спостерігається інтенсив­ний розвиток земельно-правової науки на якісно новій осно­ві в умовах незалежної Української держави, який відзнача­ється розширенням системи науки земельного права, її предмета за рахунок виникнення якісно нових правових інститутів, розширення кола суб'єктів земельних відносин у зв'язку з проведенням земельної та аграрної реформ, рз-дикалізацією земельного законодавства за умов переходу до ринкової економіки.

Розвиток сучасної української юридичної науки нерозрив­но пов'язаний з динамікою соціально-економічного життя в державі.

Так, сучасна наука земельного права України аналізує різ­ні аспекти земельної реформи в Україні, основними серед яких є: а) наукова розробка фундаментальних засад і страте­гії земельної реформи, її правового забезпечення; б) визна­чення ролі земельної реформи в аграрних ринкових перетво­реннях та її місця в аграрній реформі; в) з'ясування змісту, стратегії та етапів розвитку земельної реформи; г) правовий аналіз організаційних форм та методів проведення земельної реформи; д) радикальна зміна відносин власності на землі;

є) аналіз правового становища суб'єктів земельних відносин; є) роль держави у забезпеченні радикальних земельних пе­ретворень; ж) законодавче забезпечення земельної реформи; з) охорона навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи. Ці та деякі інші проблеми правового забезпечення земельної реформи послідовно дос­ліджуються представниками науки земельного права Украї­ни, зокрема важливими є наукові дослідження В. І. Андрей-цева, В. 3. Янчука, В. І. Семчика, Н. І. Титової, М. В. Шульги, П. Ф. Кулинича, 1.1. Каракаша, І. Будзиловича, А. Юрченката інших вчених.

Представниками земельно-правової науки сформульо­вано основні завдання та мету земельної реформи. Біль­шість вчених (М. В. Шульга, В. І. Андрейцев, П. Ф. Кулинич та ін.) вважають, що головний принцип земельної рефор­ми полягає в ліквідації монополії держави на землю (ре­формуванні відносин земельної власності) шляхом пере­розподілу земель1.

Однією з найважливіших проблем, що досліджуються су­часною земельно-правовою наукою, є радикальна зміна від­носин власності на землі, приватизація земель, виникнення суб'єктів приватної власності на землі. Так, відносини зе­мельної власності, особливості земель як об'єкта цих відно­син, є предметом дослідження Н. І. Тїітової. Вона справедли­во розглядає право власності на землі як об'єкт, що не ство­рюється працею людини, а є результатом багатовікового ево­люційного розвитку природи і загальнолюдським надбан­ням, особливою і самостійною юридичною категорією2.

Проблеми роздержавлення земельної власності та легалі­зації права приватної власності на землі глибоко аналізує П. Ф. Кулинич. При цьому аргументується необхідність вста­новити у загальнонародних інтересах певні обмеження пов­новажень землевласників.

Реформування відносин земельної власності — предмет досліджень В. І. Андрейцева, О. А. Вівчаренка, М. В. Шульги, В. 3. Янчука, Ю. С. Шемшученка, О. О. Погрібного, І. І. Кара-

1 Шульга М. В. Актуальньїе правовьіе проблеми земельньк отнопіе-
ний в современньїх условиях. — Харьков, 1998. — С. 33.

2 ТитоваН. І. Землі як об'єкт правового регулювання // Право Укра­
їни. — 1998. — № 4. — С. 13.

каша, В. М. Стретовича, І. Будзиловича, П. Ф. Кулинича та ін. Правові засади приватної власності на землю також роз­робляють В. В. Носік, В. І. Федорович, Т. О. Коваленко та інші автори. В. К. Іуревський послідовно досліджує на моногра­фічному рівні право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення.

Земельно-правовою наукою виявлено та сформульовано основні ■ недоліки законодавчої бази земельної реформи: наявність суперечностей між деякими нормативними ак­тами, нечіткість формулювань окремих положень і т. ін.

Проблеми охорони навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи на сьогоднішній день детально розглянуто Ю. С. Шемшученком та Н. Р. Малишевою.

Наука земельного права України в сучасний період покли­кана також програмувати правильний і послідовний розви­ток земельного законодавства України, що є правовою базою земельної реформи.

Визначальним для вдосконалення правового регулюван­ня земельних відносин є розвиток земельного законодавства. У зв'язку з цим земельно-правова наука досліджувала проб­леми розробки та прийняття нового кодифікованого акта зе­мельного законодавства України.

Нині відбувається розширення предмета науки земельно­го права України та її системного змісту за рахунок форму­вання нових правових інститутів: інституту земельної ре­форми; інституту права приватної власності на землі; інсти­туту паювання земель; інституту оренди земель; правового статусу суб'єктів сучасних земельних відносин тощо.

Важливим аспектом наукового дослідження представни­ків науки земельного права України є проблема розмежуван­ня сфери дії Земельного та Цивільного кодексів України щодо правової регламентації інституту приватної власності на землі. Наука також аналізує питання щодо співвідношення Цивільного та майбутнього Екологічного кодексів.

Проблеми розвитку нових земельно-правових інститутів, їх законодавчого забезпечення визначають пріоритетні напрями наукових теоретичних розробок щодо їх наукового обгрунтування, майбутнього виникнення та розвитку.

Прийняття нового Земельного кодексу України та істотне розширення кола земельних відносин потребують нових ґрунтовних земельно-правових досліджень.

 

 

§ 7. Правове забезпечення земельної реформи

А. Юридична природа земельної реформи.Здійснення земельної реформи, яка започаткована в 1990 році1, перед­бачає проведення комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших за­ходів, спрямованих на становлення нових за змістом і харак­тером суспільних відносин, пов'язаних з використанням зем­лі. При цьому побудова нової структури суспільних земель­них відносин, і відносин власності зокрема, в Україні має ба­зуватись на дії об'єктивних законів природи, економіки, сус­пільства. Без урахування цих об'єктивних факторів не можна визначити правильні і перспективні шляхи виходу з кризо­вого стану, а також виробити таку юридичну модель регулю­вання земельних та інших відносин, яка б забезпечувала прогресивний розвиток суспільства.

До суб'єктивних передумов реформування земельних від­носин належить діяльність органів державної влади та місце­вого самоврядування, які реалізують свої функції і повнова­ження у сфері земельних відносин в межах, визначених Кон­ституцією та іншими законами України. Державне і само­врядне регулювання земельних реформаційних правовідно­син є складовою частиною зміни і утвердження нового зе­мельного ладу.

Серед суб'єктивних чинників, які безпосередньо вплива­ють на проведення земельної реформи, важливого значення набуває юридична база, яка має бути адекватною конкрет­ним історичним та іншим умовам розвитку суспільства в Україні. Саме через призму законів можна проаналізувати основні тенденції, перешкоди і перспективи реформування земельних відносин у кожній країні.

1 Постанова Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 10. — Ст. 100.

У законодавчому забезпеченні здійснення земельної та аграрної реформи і регулювання земельних відносин в Укра­їні за 12 років незалежності можна визначити три основні етапи: перший — з 1990 р. до 1992 р., другий — з 1992 р. до 1996 р.; третій — зі 996 р. і дотепер. На кожному з цих етапів приймалися законодавчі та нормативно-правові акти, спря-

мовані на юридичне забезпечення зміни суті і характеру від­носин власності на землю як основу національного суверені­тету і територіальної цілісності держави і об'єкт права влас­ності народу України, реформування суспільних відносин у сфері використання і охорони земель, створення гарантій за­хисту прав на землю громадян і юридичних осіб, визначення основних функцій державного управління земельним фон­дом України тощо.

Аналіз змісту законодавчих та інших нормативних актів, прийнятих протягом першого та другого етапів здійснення земельної реформи, дозволяє визначити основні напрями і тенденції реформування земельних відносин в Україні. Так, наприклад, на першому етапі у земельному законодавстві пе­реважали норми і принципи, які перейшли у спадок від зако­нів радянського періоду.

На другому етапі були прийняті законодавчі акти, які внесли суттєві зміни у реформування земельних відносин. Вони сприяли прискореному проведенню земельної рефор­ми, наближенню земельного законодавства до аналогічних законів інших держав з розвинутою ринковою економікою та ринками землі.

Третій етап законодавчого забезпечення земельної рефор­ми бере відлік з дати прийняття Конституції України 28 червня 1996 року, яка є нині базою для формування та удосконалення нового земельного законодавства відповідно до сучасних умов реформування земельних відносин і визна­чає структуру земельного законодавства та основні засади регулювання земельних відносин на сучасному етапі.

У чинному законодавстві України не дається визначення поняття «земельна реформа» як юридичної категорії. У нау­ковій та навчальній юридичній літературі земельна реформа розглядається як складова економічних, екологічних, соці­альних, науково-технічних, організаційних, державно-пра­вових перетворень у суспільстві, державному устрої, політи­ці, ідеології1. Однак такий підхід до визначення юридичної природи земельної реформи є надзвичайно широким. З точ-

1 Андрейцев В. І. Правовий режим використання, відновлення та охорони земель // Екологічне право: Особлива частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак.: Повний акад. курс / За ред. акад. АПрН В. І. Анд-рейцева. — К.: Істина, 2001. — С. 207.

 

ки зору предмета земельного права, земельну реформу необ­хідно розглядати через призму суспільних відносин, що ви­никають у процесі заміни основ існуючого на той чи інший історичний проміжок часу земельного ладу на новий земель­ний устрій, і потребують правового регулювання.

В Україні в основу земельної реформи було покладено де­націоналізацію землі шляхом її роздержавлення і привати­зації. При цьому мета та завдання земельної реформи визна­чались, виходячи з конкретних історичних, економічних, політичних, соціальних, правових передумов розбудови незалежної України.

Відповідно до мети земельної реформи у законодавстві України визначаються основні напрями, завдання та орга­нізаційно-правові заходи щодо реформування земельних відносин. Основними напрямами земельної реформи є еко­номічний, інституційно-функціональний і правовий (юри­дичний). Зміст кожного із вказаних напрямів здійснення зе­мельної реформи визначений в Указі Президента України «Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки»1 від ЗО травня 2001 року, а також в Указі Президента України від 4 лютого 2000 року щодо розвитку ринку земель населених пунктів та іншого несільськогоспо-дарського призначення2, у Постанові Верховної Ради Украї­ни «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів» від 24 грудня 1999 року3, а також у Перехідних положеннях ЗК України від 25 жовтня 2001 року. На основі аналізу цих та ін­ших нормативно-правових актів визначаються напрями державної політики у здійсненні земельної реформи і регу­люванні земельних відносин.

Земельні реформаційні правовідносини є самостійним видом суспільних відносин, що потребують регулювання нормами земельного, екологічного, конституційного, цивіль­ного та інших галузей права. В системі земельного права України ці правовідносини вирізняються специфічним об'єктним і суб'єктним складом, а також змістом.

Реформування земельних відносин поширюється на всю землю України в межах існуючих територіальних кордонів

1 Урядовий кур'єр. — 2001. — 2 червня.

2 Офіційний вісник України. — 2000. — №6. — Ст. 205.

3 Там само. — № 1. — Ст. 6.

держави. При цьому здійснення основних напрямів земель­ної реформи має базуватись на конституційних положеннях щодо землі як об'єкта права власності Українського народу і основного національного багатства, що перебуває під особ­ливою охороною держави.

Саме у такому значенні земля має розглядатись як ціліс­ний і загальний об'єкт земельної реформи на національному рівні. Водночас на регіональному і місцевому рівні у ЗК Укра­їни, інших законодавчих актах об'єктами реформування ви­знаються землі державної і комунальної власності, землі окремих категорій, а також окремі земельні ділянки.

Суб'єктами земельних реформаційних правовідносин є Український народ, держава і територіальні громади, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні і юри­дичні особи, об'єднання громадян, релігійні організації. Пра­вове становище цих суб'єктів визначається Конституцією України, а також іншими нормативно-правововими актами.

Особливість змісту земельних реформаційних правовід­носин полягає у тому, що права і обов'язки різних суб'єктів обумовлені необхідністю здійснення основних напрямів і ви­конання завдань земельної реформи на національному, регі­ональному і місцевому рівні, а також на рівні окремої земель­ної ділянки.

Відповідно до названого Указу Президента України від ЗО травня 2001 р. щодо основних напрямів земельної рефор­ми забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю передбачає: розмежування земель державної і кому­нальної власності, визначення механізмів управління ними та порядку придбання земельних ділянок для державних потреб і потреб територіальних громад сіл, селищ і міст; при­ватизацію громадянами і юридичними особами України зе­мельних ділянок різного функціонального призначення, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть передава­тися у приватну власність; задоволення потреб громадян у земельних ділянках для ведення особистого підсобного гос­подарства, селянського (фермерського) господарства, сіноко­сіння і випасання худоби, садівництва і городництва, індиві­дуального житлового будівництва; задоволення потреб пра­цівників соціальної сфери села в земельних ділянках; забез­печення ефективного використання земельних ділянок, що перебувають у державній та комунальній власності, шляхом

 

ГЛПВП 2

§ 1. Поняття то види земельних правовідносин Будь-які правовідносини є вольовими суспільними відно­синами між людьми, взаємні права та обов'язки яких врегу­льовані…

Глпвпз

§ 1. Поняття, особливості та класифікація джерел земельного права

У національній теорії права сформувалася точка зору, згід­но з якою джерелом права слід вважати офіційно-докумен-тальні форми вираження і закріплення норм права, що вихо­дять від держави чи визнані нею і мають юридичне загально­обов'язкове значення1. У такому розумінні джерело права є інструментом, за допомогою якого воля законодавця чи упов­новаженого ним органу стає обов'язковою для виконання.

Найпоширенішим в Україні видом джерел права є норма­тивно-правові акти органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування, які встановлюють (санкціонують) правові норми, розраховані на багаторазове застосування у процесі регламентації суспільних відносин.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, пра­вила, що регулюють суспільні відносини у сфері належності, використання, відтворення та охорони земель. Ними вста­новлюються, набирають чинності, змінюються чи скасову­ються загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів зе­мельних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення земельної політики держави.

Джерела земельного права характеризуються загальними рисами, які в цілому притаманні джерелам інших галузей права України. Так, вони видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості, повинні відповідати

1 Скакун О. Ф. ТЬория государства и права. — Харьков, 2000. — С. 334.

 

нормативним положенням актів, що видані вищестоящими органами, розраховані на багаторазове застосування, мають загальнообов'язковий характер, адресовані невизначеному колу суб'єктів, їх виконання забезпечене примусовою силою держави.

Джерела земельного права, будучи нормативно-правови­ми актами, відрізняються насамперед від індивідуальних ак­тів, тобто актів застосування норм права. Перші містять зе­мельно-правові норм, які встановлюють загальні правила належної поведінки суб'єктів. Вони розраховані на багатора­зове застосування, регулюють однотипні суспільні земельні відносин і не маїоть персоніфікованого адресата. Індивіду­альні акти не встановлюють нових правових норм, а лише використовують, застосовують уже прийняті і чинні земель­но-правові норми, тому їх іноді називають правозастосовни-ми. Ці акти закріплюють приписи, які поширюються на кон­кретні ситуації і стосуються певного кола або окремих осіб, застосовуються уповноваженими органами та посадовими особами у встановленому порядку. У зв'язку з цим не визна­ються джерелами земельного права рішення уповноважених органів щодо приватизації земель, надання земельних діля­нок суб'єктам у власність чи користування та ін. Ці акти приймаються виюіючно на основі та на виконання вимог конкретної чинної земельно-правової норми.

З урахування^ ролі в механізмі правового регулювання джерела земельного права істотно відрізняються від інтерпре-таційних правових актів. Інтерпретаційні акти не встановлю­ють нових правил поведінки, роз'яснюють зміст юридичних приписів, орієнтуїоть практику правозастосування на певний вектор правового розвитку. До них належать, зокрема, поста­нови пленумів Верховного та Вищого господарського судів Ук­раїни з питань застосування земельного законодавства.

Джерела земельного права як нормативно-правові акти слу­гують основою дощ правозастосовчих, інтерпретаційних та ін­ших актів і за своєю сутністю є системоутворюючими. Саме їм мають відповідати правозастосовні та інтерпретаційні акти.

Разом з тим, днсерела земельного права характеризуються певними специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами земельного законодавства, закріпленими у ст. 5 Земельного кодексу. Ці риси дають можливість відмежовува­ти джерела земельного права від інших галузевих джерел.

Вони вказують на особливості джерел земельного права за сутністю, змістом, формою і суб'єктами правотворчості.

За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи. Першу групу становлять ті, що є волевиявлен­ням держави та органів державної влади, другу — ті, які є во­левиявленням територіальних громад та інших суб'єктів міс­цевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні дже­рела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам.

До конституційних джерел земельного права належить Кон­ституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й зе­мельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріплені Основним Законом положення що­до належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена ос­новним національним багатством та ін. Вони створюють кон­ституційну основу для галузевого земельного законодавства.

Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маю­чи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб'єктів правотворчості, до складу якого входять Укра­їнський народ (який шляхом референдуму може приймати за­кони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо ін­ших джерел земельного права, за винятком Конституції Укра­їни, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.

Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст. 92) визна­чаються виключно законами України, названо питання щодо за­сад використання природних ресурсів, правового режиму влас­ності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі сус­пільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні. Самостійним критерієм розмежування джерел земельно­го права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загально­державними та локальними. Загальнодержавні джерела ді-

ють на всій території України. До них належать Конституція, закони України, укази Президента України тощо. Дія локаль­них джерел земельного права не поширюється на всю тери­торію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на ак­ти місцевих органів державної влади, акти Автономної Рес­публіки Крим, акти суб'єктів місцевого самоврядування та ін.

Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений тер­мін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимча­сові джерела діють протягом встановленого терміну чи за пев­них умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 1 серпня 2002 р.! діє до прийняття відповідного закону.

Прийнято розрізняти також чинні й нечинні джерела зе­мельного права. До чинних джерел належать Земельний ко­декс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Нечинними, або історичними, джерелами зе­мельного права є ті нормативно-правові акти, які свого часу були чинними, але у зв'язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести, зокрема, Зе­мельні кодекси 1970 р., 1990 р., 1992 р.

Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних—чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових ак­тів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Тккі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціа­лізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів — джерел земельного пра­ва. До них, зокрема, належать Земельний кодекс України, за-

Урядовий кур'єр. — 2002. — 21 серпня. — № 153.

кони України «Про плату за землю» від 19 серпня 1996 р.1, «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.2, постанова Верхов­ної Ради України «Про земельну реформу» від 18 груд­ня 1990 р.3, Указ Президента України «Про основні напрями земельної реформи в Україні» від ЗО травня 2001 р.4 та ін.

Суспільні земельні відносини регулюються також норма­тивно-правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, міс­тобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно-правові ак­ти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулю­ванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України «Про ос­нови містобудування» від 16 листопаді 1992 р.5, «Про сільсько­господарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.6, «Про плану­вання і забудову територій» від 20 квітня 2000 р.7, «Про автомо­більний транспорт» від 5 квітня 2001 Р.8, «Про Генеральну схе­му планування території України» від 7 лютого 2002 р.9, «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р.10 та ін.

Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земель­ного законодавства — Земельного кодексу України. Ця своєрід­на «земельна Конституція» Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспек­тиву, закладає підвалини для подальшої нормотворчосгі у сфері

1 Земельне законодавство України: 36. нормативних актів, судової
та арбітражної (господарської) практики: У 2 кн. / За ред. А. С. Данилен-
ка, Ю.Д. Білика та Ін. — К.: Урожай, 2002.— Кн. 1.— С. 304.

2 Там само. — С. 419.

3 Там само. — С. 580.

4 Там само. — С. 667.

5 Там само. — С. 333.

6 Там само. — С. 408.

7 1км само. — С. 484.

8 Там само. — С. 554.

9 Офіційний вісник України. — 2002. — № 10. — Ст. 466.
10Урядовий кур'єр. — 2003. — 11 червня.

 

 

регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній ім­пульс для подальшого розвитку земельної реформи в Україні.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела зе­мельного права України перебувають між собою в нерозрив­ному взаємозв'язку (структурному, функціональному та гене­тичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права України — це сукуп­ність взаємопов'язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивізацією земельної політики держави.

Уся сукупність нормативно-правових актів як джерел зе­мельного права лежить в основі формування сучасного зе­мельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, що зосереджені як у спеціалізованих земельно-правових актах, так і розпорошені по нормативних актах ін­ших галузей права.

§ 2. Конституція України —

системоутворююче джерело земельного право

Першоосновою формування та функціонування націо­нальної правової системи є Конституція України — єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який виступає фундаментальним джерелом усіх галузей права, у тому числі й земельного. Цей акт, будучи Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні від­носини, містить норми прямої дії.

Конституція України як головне системоутворююче дже­рело всіх галузей національного права, в тому числі й земель­ного, визначає та закріплює концептуальні засади регулю­вання земельних відносин. Вони становлять принципові по­ложення Основного Закону, які визначають земельну політи­ку держави на сучасному етапі.

Усю сукупність конституційних приписів, як присвячені регламентації найважливіших суспільних земельних відно-

син, зокрема щодо належності, використання та охорони зе­мель, можна поділити на кілька відносно самостійних груп.

До першої групи належать конституційні положення, які визначають належність земель в Україні. Так, у Конституції України (ст. 13) передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континенталь­ного шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єк­тами права власності Українського народу. Від імені Україн­ського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Межі компетен­ції цих органів визначаються Конституцією України. Здій­снення зазначеного права регулюється актами чинного зако­нодавства.

У той же час у ст. 14 Основного Закону встановлено, що право власності на землю набувається громадянами, юридич­ними особами та державою виключно відповідно до закону. Це означає, що в межах кожного адміністративно-територіально­го утворення земля може перебувати у власності громадян, юридичних осіб і держави. У цьому разі держава як політична організація суспільства виступає самостійним суб'єктом права власності на землю, і об'єктами права власності можуть бути конкретно визначені на місцевості земельні ділянки.

Стаття 142 Конституції передбачає можливість перебу­вання землі у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах, тобто у комунальній власності.

Другу самостійну групу складають конституційні припи­си, які присвячені охороні земель. Так, відповідно до ст. 14 Конституції земля проголошена основним національним ба­гатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Основний Закон, враховуючи виключно важливе значення землі у всіх сферах життєдіяльності України та її народу, ви­діляє землю серед інших природних ресурсів і запроваджує принцип її особливої охорони, яку здійснює держава. Ця охо­рона має на меті забезпечення раціонального використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель, захисту від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості грунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму ви­користання земель природоохоронного, оздоровчого, рекре­аційного та історико-культурного призначення.

 

До третьої групи належать конституційні положення, які забезпечують гарантування та захист прав громадян на зем­лю як одну з найважливіших функцій держави. Право при­ватної власності на землю відображається в Основному Зако­ні крізь призму прав людини (ст. 17 Загальної декларації прав людини).

Стаття 41 Конституції передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права приватної власності, яке на-бувається у порядку, визначеному законом, і є непорушним.

Реалізуючи конституційні вимоги щодо гарантування та захисту права приватної власності на землю, Земельний ко­декс України в розділі V закріплює положення, відповідно до якого держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на цей об'єкт природи та відтворює конституційну норму, за якою власник не може бу­ти позбавлений права на земельну ділянку, крім випадків, пе­редбачених Кодексом та іншими законами України.

Самостійну групу утворюють конституційні положення, які визначають основи діяльності та закріплюють компетен­цію органів державної влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб у галузі організації використання та охоро­ни земель. Так, основні напрями діяльності Президента Укра­їни визначені у ст. 102 Конституції України.

Кабінет Міністрів відповідно до Конституції України (ст. 116) вирішує питання державного управління, в тому числі і забезпечення проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки та природокористування.

У статтях 142—144 Конституції закріплено положення, які визначають компетенцію органів місцевого самовряду­вання щодо використання та охорони земель.

Принципове значення має ст. 92 Конституції, яка передба­чає, що найважливіші суспільні, у тому числі й земельні відно­сини, зокрема засади використання природних ресурсів, ви­ключної (морської) економічної зони, а також відносини еколо­гічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами.

Конституційні вимоги щодо регламентації певних видів суспільних відносин, у тому числі і земельних, тільки на зако­нодавчому рівні можуть бути віднесені до окремої групи.

Крім названих конституційних положень, Основний Закон містить і чимало інших норм загального характеру, які є осно­вою для правової регламентації суспільних земельних відносин.

§ 3. Закони як джерела земельного права

Основними джерелами земельного права є закони Украї­ни, які становлять фундамент земельного законодавства. За­кони мають вищу юридичну силу. Вони посідають домінуюче становище в ієрархічній структурі законодавства України1.

Всі інші нормативно-правові акти, які регулюють земель­ні відносини, видаються на основі, на розвиток і виконання вимог законів. Вони називаються підзаконними актами.

Серед законів як джерел земельного права особливе місце посідає Земельний кодекс України. Він є загальногалузевим ко­дифікованим спеціалізованим законом у системі законодавс­тва України, а в системі земельного законодавства—основним.

Цей закон покликаний стати інтегруючою і цементуючою основою для становлення і розвитку земельного законодавс­тва. Його мета не зводиться до вичерпної, повної і детальної регламентації всіх без винятку земельних відносин. У зв'язку з цим у ньому, поряд з нормами прямої дії, містяться і від­сильні норми.

Земельний кодекс є тим законодавчим актом, який покли­каний конкретизувати й деталізувати основні положення Кон­ституції України у сфері регулювання земельних відносин та визначити основні положення інститутів земельного права.

У ньому закріплено публічно-правове значення земель­них відносин. Щодо регулювання відносин земельної влас­ності, то їх правова регламентація здійснюється саме Зе­мельним, а не Цивільним кодексом. Як справедливо підкрес­люється у літературі2, це фактично перемога земельно-пра­вової концепції зазначених відносин, яка створює можли­вість повніше і всебічно враховувати особливості землі як

1 Законодавчій практиці України відомі й деякі Інші нормативно-
правові акти, які мають силу закону. Йдеться, зокрема, про земельно-
правові декрети Кабінету Міністрів України. — Докладніше про це див.:
Кулинич П. Ф. Джерела земельного права / Земельне право: Підручник
для студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів. / За ред.
В. І. СемчикаіП. Ф. Кулинича. — К.: ІнЮре, 2001. — С. 70—71.

2 Титова Н. Новий Земельний кодекс України: позитивні та негатив­
ні аспекти. — Право України. — 2002. — № 4. — С. 70.

 

4 — 4-123

 

 

об'єкта правових відносин. Такий підхід не виключає засто­сування до зазначених відносин цивільно-правових припи­сів у субсидіарному порядку.

За змістом, структурою та напрямами чинний Земельний кодекс України істотно відрізняється від Земельного кодексу 1992 р. Він відображає стратегію держави, спрямовану на поглиблення і подальший розвиток земельної реформи, створює необхідну законодавчу основу для подальшої нор-мотворчої та правозастосовної практики. Цей кодифікова­ний земельний закон регулює суспільні відносини щодо зем­лі як матеріальної основи суверенітету й територіальної ці­лісності держави, просторової бази довкілля, системи розсе­лення та транспортних мереж, засобу виробництва у сіль­ському та лісовому господарстві, об'єкта економічного обігу та відносин права власності.

Структурно Земельний кодекс України складається з 10 розділів, які включають 212 статей. У Загальній частині Кодексу визначаються його основні принципові положення, відтворюється ст. 14 Конституції України, за якою земля є ос­новним національним багатством, що перебуває під особли­вою охороною держави.

У цьому розділі закріплений пріоритет Конституції Украї­ни та Земельного кодексу над іншими нормативно-правови­ми актами у галузі регламентації земельних відносин. Остан­ні можуть регулювати земельні відносини лише відповідно до Конституції та цього Кодексу.

Закріплення зазначених положень фактично свідчить про те, що на законодавчому рівні встановлено принципово нове співвідношення Земельного кодексу з іншими поресур-совими кодексами. Земельний кодекс по суті посідає доміну­юче місце в системі поресурсових кодексів, серед цих кодек­сів він є пріоритетним.

Принципи земельного законодавства, які закріплені в Ко­дексі і відображають сучасні досягнення теорії земельного права, забезпечують єдність положень земельного права з тими суспільними процесами, в яких реалізуються правові поняття. Як вихідні базові засади вони надають земельному законодавству організованого системного характеру і висту­пають вузловим стрижнем його змісту. Серед них самостійне місце посідають принципи, які мають земельно-екологічну спрямованість.

Чинний Земельний кодекс як основне джерело земельного права, зберігаючи певну наступність з попереднім кодексом, містить ряд новел, закріплює сукупність приписів нових пра­вових інститутів. Так, насамперед, слід зазначити, що основ­ний земельний закон закріплює таку концепцію регулювання земельних відносин, яка, з одного боку, передбачає утвер­дження переважного права державної власності на землю, а з другого—визначає основні засади реалізації права приватної власності на землю та поступовий розвиток ринкових земель­них відносин. У зв'язку з цим у Земельному кодексі містяться положення, які для практики регулювання земельних відно­син є новими. Він, зокрема, закріплює приватну, комунальну та державну форму власності на землю і передбачає можли­вість використання земельних ділянок на засадах спільної власності; допускає можливість набуття у приватну власність земельних ділянок фактично із всіх категорій земель; перед­бачає проведення розмежування земель державної і кому­нальної власності; визначає перелік земель, які не можуть пе­редаватись у приватну власність; закріплює способи та меха­нізм придбання громадянами та юридичними особами зе­мельних ділянок у власність тощо. Вперше його норми набули екологізованого характеру. Земельний кодекс істотно поси­лює органічний зв'язок земельних та екологічних відносин та закріплює пріоритетний характер перших1. У ньому замість шести виділено дев'ять категорій земель, які характеризують­ся різним правовим режимом використання та охорони. Ста­тус окремих категорій набули землі оздоровчого, рекреаційно­го, історико-культурного призначення. Уперше кодекс визнав грунти об'єктом особливої охорони.

Новий Земельний кодекс як один з різновидів користуван­ня чужою земельною ділянкою запровадив (фактично відтво­рив) правовий інститут земельних сервітутів. Він встановив положення щодо добросусідських відносин власників землі та землекористувачів, запровадив поняття обмежень, які мо­жуть застосовуватися до використання земельних ділянок.

Земельний кодекс України як принципово новий доку­мент ринкового спрямування встановлює обов'язковість

1 Титова Н. Новий Земельний кодекс України: екологізація його норм. — Підприємництво, господарство та право. — 2002. — № 7. — С 94—96.

 

продажу земельних ділянок державної та комунальної форм власності суб'єктам підприємницької діяльності на конку­рентних засадах шляхом проведення земельних торгів у фор­мі аукціону чи конкурсу, визначає головні положення заста­ви земельних ділянок, які належать громадянам та юридич­ним особам на праві власності та ін.

Самостійний розділ «Прикінцеві положення» містить нор­ми, якими встановлюється порядок введення в дію Кодексу: скасовується Земельний кодекс у редакції 1992 р.; зазнача­ється, що закони та інші нормативно-правові акти мають дія­ти у частині, що не суперечать Кодексу; доручається Кабінету Міністрів України підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України та Президента України пропозиції про внесення змін до законодавчих актів, що випливають з цього Кодексу, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із ним, розробити проекти законів, які забезпечать реалізацію та розвиток фундаментальних положень Кодексу тощо.

Нарешті, в останньому розділі «Перехідні положення» вре­гульовується порядок дій органів виконавчої влади та орга­нів місцевого самоврядування при виконанні рішень з пи­тань, які прийняті до набрання чинності цим Кодексом.

Земельний кодекс, будучи основним джерелом земельного права, являє собою правову основу формування земельного законодавства. Він не дає докладних і вичерпних відповідей на всі питання, які виникли у процесі реалізації земельної ре­форми, а лише закладає підвалини для подальшої законо­творчості1. Характерною особливістю цього джерела земель­ного права є те, що більшість його норм не мають прямої дії. Таке положення зумовлює необхідність розробки інших зако­нів чи підзаконних нормативних актів. У зв'язку з цим най-

1 При підготовці проекту земельно-правового акта в літературі було висловлено слушну думку щодо обмеженості підходу до регулювання зе­мельних правовідносин законодавчим актом у формі Земельного ко­дексу України, оскільки прийняття значної кількості конкретних законів створить істотні колізії для їх однозначного розуміння. Обгрунтована пропозиція зводилася до необхідності розробки та прийняття єдиного кодифікованого конституційного законодавчого акта у формі Кодексу законів про землю. — Див.: Андрейцев В. Суверенній Україні — нову Зе­мельну Конституцію (концептуальні підходи до підготовки проекту Ко­дексу законів про землю // Право України. — 1999. — № 8. — С. 58—65.

більш перспективним напрямом розвитку національного зе­мельного законодавства в сучасних умовах слід вважати прийняття заснованих на методологічній базі чинного Зе­мельного кодексу відповідних земельних нормативно-право­вих актів. Це пов'язано з тим, що значна частина норм ЗК Ук­раїни вимагає прийняття кількох десятків земельних законів та інших нормативних актів різної юридичної сили, які були б присвячені основним інститутам земельного права.

§ 4. Підзаконні акти

як джерела земельного права

Підзаконні нормативні акти як джерела земельного пра­ва — це нормативно-правові акти, що виражають земельну політику держави, не суперечать Конституції України, Зе­мельному кодексу України, законам України і розвивають та деталізують їх положення. Функціонування підзаконних нормативних актів у системі джерел земельного права зумов­лене в першу чергу багаторівневою структурою самих зе­мельних відносин, які потребують не тільки законодавчого, а й підзаконного (у тому числі локального) нормативного ре­гулювання. Крім того, існування таких актів пов'язане з не­обхідністю оперативного вирішення конкретних питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства, пов'яза­них з використанням та охороною земель.

Підзаконні акти як джерела земельного права утворюють складну ієрархічну систему. їх можна класифікувати за різ­ними критеріями:

1) за суб'єктами видання — земельно-правові акти глави
держави, уряду, центральних і місцевих органів державної
виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самов­
рядування та ін.;

2) за компетенцією правотворчого органу і сферою дії ак­
та — загальні, відомчі, локальні. До перших належать, зокре­
ма, нормативні акти, наприклад, Президента, уряду, які
обов'язкові для виконання на всій території держави. Відом­
чими джерелами земельного права є земельно-правові нор­
мативні акти органів спеціальної компетенції (міністерств
і державних комітетів), які поширюються тільки на організа­
ції та осіб даного міністерства. Існують і міжвідомчі джерела

 

І

земельного права. До локальних джерел земельного права належать нормативні акти місцевих органів державної вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування, сфера дії яких обмежена відповідною територією;

3) за зовнішньою формою акта—укази, постанови, розпо­
рядження, рішення, накази і т. ін.;

4) за характером правотворчої компетенції (наприклад,
нормативні акти глави держави) і прийняті в порядку реалі­
зації делегованих повноважень (наприклад, нормативні акти
органів місцевого самоврядування);

5) за часом дії — постійні й тимчасові;

6) за порядком прийняття — земельно-правові акти, вида­
ні особисто (наприклад, керівником міністерства), і прийняті
колегіально (наприклад, Кабінетом Міністрів).

З урахуванням положень Конституції та законів України розрізняють такі види підзаконних актів як джерел земель­ного права: постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, нормативні укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також нормативно-правові акти суб'єктів місцевого са­моврядування.

До підзаконних правових актів як джерел земельного пра­ва належать і закони Автономної Республіки Крим, які регла­ментують суспільні земельні відносини.

Серед нормативно-правових актів, що є джерелами зе­мельного права, самостійне місце посідають постанови Вер­ховної Ради України із земельних питань, які вона приймає відповідно до ст. 91 Конституції.

До таких джерел відносять, зокрема, постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р.1, «Про прискорення земельної реформи та приватизацію зем­лі» від 13 березня 1992 р.2, «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р.3 та ін.

1 Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 10. — Ст. 100.

2 Там само. — 1992. — № 25. — Ст. 355.

3 Там само. — 1998. — № 38—39. — Ст. 248.

Елементом системи джерел земельного права, які прий­маються органами виконавчої влади, є обов'язкові для ви­конання нормативні укази та розпорядження Президента України.

Укази, прийняті Президентом України відповідно до ст. 106 Конституції, належать до звичайних. До цієї групи дже­рел земельного права входять, скажімо, Указ «Про заходи що­до подальшого розвитку садівництва та городництва» від 23 вересня 1999 р.1

Разом з тим слід відзначити, що практиці державотворен­ня в Україні відомі нормативні укази Президента, які дістали назву надзвичайних. Вони були прийняті Президентом Укра­їни з економічних питань протягом трьох років після набран­ня чинності Конституцією України відповідно до п. 4 Перехід­них положень Конституції.

Широке коло суспільних земельних відносин регламен­тують постанови й розпорядження Кабінету Міністрів Ук­раїни. Цей вищий орган у системі органів державної вико­навчої влади приймає нормативно-правові акти на розви­ток і виконання Конституції і законів України, а також ука­зів Президента України. Постановами уряду оформляються найважливіші рішення у сфері земельних відносин, а рі­шення з оперативних, поточних питань видаються у вигля­ді розпоряджень.

Так, з метою проведення єдиної науково-технічної політи­ки у сфері охорони та раціонального використання земель сільськогосподарського призначення Кабінет Міністрів прийняв постанову «Про державний технологічний центр охорони родючості грунтів» від 4 серпня 2000 р.2

Слід зазначити, що цей орган також приймає відповід­ні постанови на виконання прямої вказівки, яка може бу­ти зафіксована в законі, постанові Верховної Ради чи ука­зі Президента України. Так, наприклад, згідно зі ст. 20 ЗК України зміна цільового призначення земель, які перебу­вають у власності громадян або юридичних осіб, здійсню­ється за ініціативою власників земельних ділянок у поряд­ку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання цього припису Кабінет Міністрів України

1 Урядовий кур'єр. — 1999. —28 вересня.

2 Офіційний вісник України. — 2000. — № 32. — Ст. 1359.

11 квітня 2002 р. затвердив Порядок зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності грома­дян або юридичних осіб1.

Джерелами земельного права виступають також норма­тивні акти міністерств, державних комітетів, інших цен­тральних органів державної виконавчої влади, господар­ського управління і контролю. Ці акти (накази, інструкції та ін.) покликані деталізувати загальні положення, закріплені в законах, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів, указах Президента України, присвячених регламентації зе­мельних відносин. їх приймають уповноважені органи у ме­жах їх компетенції з власної ініціативи або за дорученням вищих органів.

Відомчі нормативні акти є найменш організованою частиною ієрархічної структури джерел національного права взагалі і земельного права зокрема. Це пов'язано перш за все з відсутністю у даній структурі єдиного актив­ного центру та значною кількістю відомчих нормативних актів. Вони, як правило, є обов'язковими тільки для тих підприємств, установ та організацій, що входять до систе­ми конкретного міністерства, а також для їх посадових осіб. Однак, у деяких випадках міністерство за спеціаль­ними нормативними розпорядженнями може дістати пра­во видавати правові акти міжвідомчого характеру. Таке право було надано, зокрема, Державному комітету України по земельних ресурсах, який наказом від 11 березня 1997 р. затвердив Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи2.

Для впорядкування відомчої правотворчої діяльності Мініс­терство юстиції України здійснює державну реєстрацію цих ак­тів на предмет їх повної відповідності чинному законодавству.

У структурі джерел земельного права є також нормативні рішення й розпорядження місцевих органів виконавчої вла­ди та органів місцевого самоврядування. Вони мають пере­важно деталізуючий характер. їх головне завдання полягає у забезпеченні конкретизації тих положень, які закріплено в актах загального регулювання. Так, голови місцевих держав­них адміністрацій приймають розпорядження у межах пов-

1 Урядовий кур'єр. — 2002. — 20 квітня. — № 76.

2 Земельне законодавство України. — Кн. 2. — С. 316.

новажень, у тому числі з питань застосування земельного за­конодавства, відповідно до Конституції та Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Акти місцевих держав­них адміністрацій, що суперечать чинному законодавству або інтересам територіальних громад, можуть бути оскарже­ні до органу виконавчої влади вищого рівня або суду.

Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами, приймають рішення, які теж можуть виступати джерелами земельного права.

Значну роль у забезпеченні єдиної правозастосовної практики та зміцнення законності в галузі земельних відно­син відіграють керівні роз'яснення пленумів Верховного Суду і Вищого господарського суду України.

У сучасних умовах здійснення у країні судової реформі в українській правовій літературі правознавцями активно об­говорюється проблема визнання судового прецеденту джере­лом права. З цього приводу висловлюються як прихильники судового прецеденту1, так і противники ідеї визнання судової практики джерелом українського права2.

Разом з тим слід мати на увазі, що судові органи не ство­рюють нові правові норми, а лише тлумачать їх суть. Роз'яс­нення цих органів не можна вважати джерелами права в за­гальноприйнятому розумінні.

Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які згідно зі ст. 150 Конститу­ції є обов'язковими до виконання на території України, оста­точними і не можуть бути оскаржені. Конституційний Суд має виключне право на офіційне тлумачення Конституції та законів України. Це передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень зазначених нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових при­писів, у тому числі у сфері земельних відносин.

1 Пархоменко Н. М. Сучасні погляди на правовий прецедент як джерело
права // Держава і право: 36. праць молодих вчених. — К.: Ін Юре, 1999. —
Вип. 2. — С. 26—33; ПгйворонськийВ. М., ТїтовМ. І. До питання про концеп­
туальні засади законотворення (на прикладі законодавства про банкрутс­
тво) // Вісник господарського судочинства. — 2002. — № 1. — С. 182—186.

2 Малишєв Б. В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теорети-
ко-правовий аспект): Автореф. дис__ канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 13.

І!

§ 5. Міжнародно-праеові акти як джерела земельного права

Крім національних нормативно-правових актів, які є джерелами права України, в деяких випадках такими дже­релами виступають міжнародно-правові акти. Це зумовле­но загальноприйнятим у цивілізованій правовій практиці правилом пріоритету норм міжнародного права над націо­нальним правом.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону Ук­раїни «Про міжнародні договори України» укладені і ратифі­ковані міжнародно-правові акти України становлять не­від'ємну частину національного законодавства України. Во­ни застосовуються у порядку, встановленому для норм віт­чизняного законодавства.

Так, Земельний кодекс України (ст. 85) закріплює можли­вість набуття у власність іноземними державами земельних ділянок для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій саме відповідно до міжнародних договорів.

Міжнародний договір — це родове поняття, що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми — договір, угода, конвенція, протокол та ін.

Україна як самостійна держава підписала й ратифіку­вала низку міжнародних договорів, що регулюють еколо­гічні відносини у планетарному масштабі, в тому числі й відносини щодо охорони земель. Серед них, зокрема, Кон­венція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування во­доплавних птахів1.

На виконання цієї Конвенції постановою Кабінету Мі­ністрів України від 29 серпня 20,02 р. затверджений поря­док надання водно-болотним угіддям статусу «водно-бо­лотних угідь міжнародного значення». А з метою вдоско­налення управління у сфері охорони та раціонального ви­користання водно-болотних угідь Міністерство екології та природних ресурсів України, до повноважень якого згідно зі ст. 14 ЗК України віднесено здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель, наказом від

1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 50. — Ст. 279.

27 грудня 2002 р. затвердило структуру, зьДіст і порядок ведення паспорта водно-болотного угіддя іміжнародного значення1.

Слід зазначити, що між Україною, сусідніми та іншими державами укладено певні угоди, конвенції, договори, які ті­єю чи іншою мірою стосуються регулювання земельних від­носин. Так, Консульською конвенцією між Україною і Респуб­лікою Польщею, яка ратифікована постановою Верховної Ра­ди України від 14 липня 1993 р.2, встановлено, що акредиту­юча держава має право на умовах, передбачених законами та іншими положеннями держави перебування, придбати у власність або орендувати, володіти і використовувати ділян­ки землі, будівлі або частини будівель призначені для перебу­вання консульської установи, для резиденції глави консуль­ської установи або для житлових приміщень інших працівни­ків консульської установи; будувати будівлі на придбаних ді­лянках землі; передавати право власності на земельні ділян­ки, будівлі або частини будівель, таким чином придбаних або збудованих.

Договором між Україною і Республікою Білорусь про дер­жавний кордон, який ратифікований 18 липни 1997 р., вста­новлено, що порядок користування земельними ділянками, які розташовані поза лінією державного кордону, але перебу­вають у користуванні суб'єктів господарювання іншої дого­вірної Сторони, визначається окремою угодою3-

Відповідно до Угоди між Урядом України та Урядом Рес­публіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої 12 липня 2001 р., право власності на землю та інші природні ресурси регулюється за­конодавством Сторони, на території якої перебувають об'єк­ти власності. Цією Угодою також встановлено, що Сторони вважають за доцільне надавати на своїй території земельні ділянки у користування як для діючих, так і для тих, що ство­рюються, об'єктів соціальної сфери іншої Сторони, її юри­дичних та фізичних осіб. Надання земельних ділянок, а та­кож плата за їх використання здійснюються на загальних

1 Офіційний вісник. — 2003. — № 4. — Ст. 165.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 36.

3 Там само. — 1997. — № 40. — Ст. 265.

 

підставах, які визначаються законодавством Сторони міс­цезнаходження об'єкта1.

Слід підкреслити, що міжнародно-правовими актами ре­гулюються в основному екологічні відносини, які мають міжнародний характер, тому питома вага міжнародно-пра­вових документів, присвячених земельним відносинам, до­сить незначна.

ГЛПВЙ4

ПРОБО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

 

1 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 46. — Ст. 242.

§ 1. Загальна характеристика права власності на землю

Поняття власності на землю слід розглядати в економіч­ному та юридичному аспектах. Земельна власність в еконо­мічному аспекті являє собою систему суспільних економіч­них відносин з приводу присвоєння землі, перетворення її на благо, що належить окремій особі.

Як юридична категорія земельна власність являє собою ре­зультат закріплення правовими нормами економічних суспіль­них відносин щодо присвоєння землі, тобто відносин володін­ня, користування та розпорядження землею особами, які юри­дично визнані власниками відповідних земельних ділянок. Тк-ке закріплення має вираження у праві власності на землю.

Право власності на землю — інститут земельного права, норми якого регулюють суспільні відносини належності зем­лі визначеним законом видам суб'єктів цього права.

Розрізняють право власності на землю в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях. В об'єктивному розумінні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею.

У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність правомочностей власника з володіння, користу­вання та розпорядження землею. Правовідносини земельної власності є абсолютними. Це означає, що в межах таких пра­вовідносин суб'єкту права власності на землю кореспондує необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчи­нення дій, які порушують права власника чи перешкоджа-

 

 

ють йому здійснювати правомочності з володіння, користу­вання чи розпорядження землею.

Разом з тим право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. У більшості країн сві­ту воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на зем­лю в Україні випливає і з Конституції (ст. 41), якою передбаче­но, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Основний Закон країни також встановлює, що реалізація права власності на землю здійснюється виключно відповідно до закону. Тим самим Конституцією закріплений примат пов­новажень Верховної Ради України як законодавчого органу в правовому регулюванні земельних відносин, перш за все від­носин земельної власності.

§ 2. Форми права власності на землю

До початку 90-х років XX ст. основу земельного права ста­новив інститут права виключної власності держави на зем­лю. Він передбачав належність усіх земель у межах території України одному суб'єктові — державі. Інші суб'єкти земель­них відносин — громадяни та юридичні особи — могли воло­діти землею лише на праві землекористування, яке вважало­ся похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на землю.

Земельний кодекс України в редакції від 13 берез­ня 1992 р. скасував монополію державної власності на зем­лю. Поряд з державною, були введені приватна та колектив­на власність на землю.

Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування у країні засад ринкової економіки, законо­мірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, у тому числі й на землю.

Світовий досвід свідчить, що економічна та юридична інфраструктури країн з ринковою економікою базуються на двох формах власності — публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності реалізований у Конституції України, уст. 14 якої зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадя­нами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основно­го Закону встановлено, що земля може перебувати також у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чином, в Україні конституційно встановлено дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) влас­ність, яка охоплює державну і комунальну власність, та при­ватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і недер­жавних юридичних осіб. Інститут права колективної власнос­ті на землю, введений у законодавство країни в 1992 р. для за­безпечення приватизації сільськогосподарських земель ко­лишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність у зв'язку з прийняттям чинного Земельного кодексу.

Слід зазначити, що поділ права власності на форми і види був однією з визначальних рис радянської доктрини права власності. В юридичній літературі того періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктам, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. Із запровадженням елементів ринкового регу­лювання виробничих відносин почала виявлятися невідпо­відність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у країні. Це бу­ло зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичної точки зору становище. А для цього необхідні відмова від поді­лу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності1.

Право власності за своїм змістом є єдиним. За таким принципом побудовано і цивільне законодавство цивілізова­них країн світу. З набранням чинності з 1 січня 2002 р. ново­го Земельного кодексу України відбулася імплементація цьо­го принципу і до земельного законодавства нашої країни.

Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово різний зміст, та формування єдиного інс-

1 Дозорцев В. А. Принципиальнме чертьі права собственности в Гражданском кодексе // Гражданский кодекс России. Проблеми. Теория. Практика. — М., 1998. — С. 230.

 

титуту права власності не виключає доцільності виділення форм земельної власності. Відповідно до вищевикладеного в земельному законодавстві України закріплено дві основні форми земельної власності — суспільну (публічну) та приват­ну. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на зем­лю можна виділити два її підвиди — державну власність на землю та комунальну власність на землю. Приватна влас­ність на землю також поділяється на два підвиди — приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на землю є забезпечення та обслуговування земельних інтере­сів суспільства в цілому чи окремих його частин — територі­альних громад. Приватна власність на землю спрямована перш за все на забезпечення та обслуговування земельних прав приватних осіб — громадян та недержавних (некому-нальних) юридичних осіб. Проте суспільство зацікавлене та­кож у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструк­тури економіки країни. Приватна власність на землю має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, зокрема інтересів у підвищенні ефективності приватного сектора як у сільській, так і в ін­ших галузях економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на землю чітко виявляється у положен­нях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13).

§ 3. Суб'єкти та об'єкти

права власності на землю

Відповідно до закріплених Конституцією України форм зе­мельної власності суб'єктами права власності на землю є дер­жава, територіальні громади сіл, селищ і міст, юридичні осо­би та громадяни. Крім того, суб'єктами права власності на землю в Україні можуть бути іноземні держави та міжнарод­ні організації. Правовий статус кожного виду суб'єктів права власності на землю має певні особливості. Ці особливості пов'язані з належністю суб'єктів до публічної чи приватної

сфери суспільних відносин, видами земель як об'єктами пра­ва власності та порядком реалізації правомочностей власни­ка землі.

Суб'єкти та об'єкти права державної власності на зем­лю.Суб'єктом права державної власності на землю виступає держава. Вона являє собою складний механізм реалізації влади в суспільстві і характеризується наявністю системи органів, які здійснюють ті чи інші функції держави. Здій­снення правомочностей власника земель, які перебувають у державній власності, покладено на органи державної вико­навчої влади. Згідно зі ст. 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізу­ється державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради мі­ністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністра­цій відповідно до закону.

Слід підкреслити, що зазначені органи становлять єдину систему органів державної виконавчої влади, які перебува­ють в ієрархічному підпорядкуванні. Тому Земельний кодекс України розмежував компетенцію цих органів щодо здій­снення правомочностей суб'єкта права державної власності на землю. Так, згідно зі статтями 122 і 149 Кодексу районні державні адміністрації на їх території розпоряджаються зе­мельними ділянками шляхом надання у постійне користу­вання юридичним особам та вилучення у них земельних ді­лянок із земель державної власності у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ве­дення лісового і водного господарства, крім випадків, перед­бачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної грома­ди району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Крім того, районні, Київська та Севастополь­ська міські державні адміністрації мають право розпоряджа­тися землями державної власності шляхом передачі їх в оренду (ст. 124 ЗК), у власність громадян (ст. 118 ЗК) та про­дажу юридичним особам (ст. 128 ЗК).

Обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне ко­ристування та в оренду у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків

5 — 4-123

надання земель у постійне користування на підставі рішення районної державної адміністрації та Кабінету Міністрів Ук­раїни. Київська та Севастопольська міські державні адмініс­трації надають земельні ділянки із земель державної влас­ності у постійне користування та в оренду у межах їх терито­рій для всіх потреб, крім випадків, коли таке надання здій­снюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Рада мі­ністрів Автономної Республіки Крим надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування та в оренду у межах міст республіканського (Автономної Республі­ки Крим) значення та за їх межами для всіх потреб, крім ви­падків надання земель у постійне користування на підставі рішення районної державної адміністрації та Кабінету Мініс­трів України.

Нарешті, Кабінет Міністрів України розпоряджається зе­мельними ділянками із земель державної власності шляхом надання їх у постійне користування та оренду у випадках, ко­ли такі землі: 1) являють собою ріллю чи багаторічні насад­ження та вилучаються із постійного користування для не-сільськогосподарських потреб; 2) вкриті лісами першої групи площею понад 10 га і вилучаються для інших потреб; 3) є зе­мельними ділянками природоохоронного, оздоровчого, рек­реаційного призначення та вилучаються для інших потреб (ст. 149 ЗК).

Лише Кабінет Міністрів України за погодженням із Вер­ховною Радою України має право розпоряджатися земельни­ми ділянками особливо цінних земель, що перебувають у дер­жавній власності, шляхом вилучення та надання їх для будів­ництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуата­цією (ст. 150 ЗК).

Що стосується об'єктів права державної власності на зем­лю, то Земельний кодекс України містить презумпцію пере­бування земель у державній власності. Відповідно до ст. 84 Кодексу у державній власності перебувають усі землі Украї­ни, крім земель комунальної та приватної власності.

Земельним кодексом України визначено перелік земель, які не підлягають передачі в комунальну та приватну влас-

ність. Згідно зі ст. 84 ЗК України до земель державної влас­ності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) зем­лі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та істо-рико-культурними об'єктами, що мають національне та за­гальнодержавне значення; г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; ґ) земельні ділянки, які ви­користовуються для забезпечення діяльності Верховної Ра­ди України, Президента України, Кабінету Міністрів Украї­ни, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; д) зе­мельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язково­го) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; є) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними нав­чальними закладами.

До земель державної власності, які не можуть передавати­ся у приватну власність, належать: а) землі атомної енерге­тики та космічної системи; б) землі під державними залізни­цями, об'єктами державної власності повітряного і трубопро­відного транспорту; в) землі оборони; г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздо­ровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздо­ровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, як­що інше не передбачено законом; ґ) землі лісового фонду, крім земельних ділянок лісового фонду загальною площею до 5 га, якщо такі ділянки перебувають у складі угідь селян­ських, фермерських та інших господарств (ст. 56 ЗК); д) землі водного фонду, крім замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (ст. 59 ЗК); є) земельні ділянки, які використо­вуються для забезпечення діяльності Верховної Ради Украї­ни, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук Украї­ни, державних галузевих академій наук; є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, Що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорно­бильської катастрофи; ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними закладами.

5* 67

Проте слід підкреслити, що вищеперелічені землі дер­жавної власності не є землями, які взагалі не можуть переда­ватися у комунальну чи приватну власність. Якщо на під­ставі рішень, прийнятих відповідно до закону органами дер­жавної виконавчої влади, цільове призначення таких зе­мель зміниться, то не виключається можливість передачі цих земель у власність територіальних громад чи навіть їх приватизація.

Суб'єкти та об'єкти права комунальної власності на землю.Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади сіл, селищ та міст. Відповідно до Кон­ституції (ст. 140) місцеве самоврядування здійснюється тери­торіальною громадою як безпосередньо (наприклад, шляхом прийняття рішення на сході жителів села), так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети. Здійснення повноважень суб'єкта пра­ва комунальної власності на землю Кодексом покладено на органи місцевого самоврядування — сільські, селищні та міські ради. Вони розпоряджаються землею шляхом відчу­ження на підставі цивільно-правових угод, передачі в постій­не користування та оренду.

Відповідно до ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім зе­мель приватної та державної власності, а також земельні ді­лянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комуналь­ної власності.

Слід зазначити, що ЗК України надав право територіаль­ним громадам сіл, селищ та міст об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Землі комунальної власності як різновид земель публічної (суспільної) власності є об'єктом земельної реформи. Це озна­чає, що такі землі підлягають приватизації, тобто, передачі у власність громадян та юридичних осіб у порядку, визначено­му Земельним кодексом України. Разом з тим Кодексом вста­новлено ряд земель комунальної власності, які не підлягають приватизації. Згідно зі ст. 83 ЗК України, до таких земель на­лежать ті, які не можуть передаватись у приватну власність1:

1 Докладніше про це див. у главі 5.

а) землі загального користування населених пунктів (майда­ни, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації від­ходів тощо); б) землі під залізницями, автомобільними доро­гами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-куль-турну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодек­сом; д) земельні ділянки, які використовуються для забезпе­чення діяльності органів місцевого самоврядування.

Суб'єкти та об'єкти права приватної власності на зем­лю.Суб'єктами права приватної власності на землю є грома­дяни та недержавні юридичні особи. Передбачена законом здатність громадян або юридичних осіб виступати як само­стійні суб'єкти права власності на землю являє собою земель­ну правоздатність. Земельна правоздатність — це елемент загальної правоздатності суб'єкта.

Земельна правоздатність громадянина виникає з момен­ту його народження. Вона, як і цивільна правоздатність, визнається рівною мірою за всіма громадянами.

Для набуття землі у власність значення має земельна ді­єздатність, яка передбачає свідому поведінку особи. Зе­мельну дієздатність має фізична особа, яка володіє цивіль­ною дієздатністю. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невико­нання (ст. ЗО ЦК України). Таким чином, цивільну дієздат­ність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Лише за наявності земельної дієз­датності фізична особа може набути право власності шля­хом власних активних дій — укладення договорів купівлі-продажу, міни тощо.

Що стосується набуття та реалізації права власності на землю, то такі дії може вчиняти фізична особа, яка має повну земельну дієздатність, тобто, за загальним правилом, досяг­ла 18 років.

 

Земельний кодекс України за обсягом наданих прав на зем­лю поділяє фізичних осіб на громадян України, іноземних гро­мадян та осіб без громадянства. Повним обсягом прав щодо набуття землі у власність наділені громадяни України. Вони можуть мати у власності будь-які землі, які Земельний кодекс України дозволяє передавати у власність громадян. Іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права набува­ти у власність землі сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті ними у спадщину, протягом року підлягають відчуженню. А з земель несільськогосподарського призначення ці особи можуть набу­вати лише земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти не­рухомого майна, що належать їм на праві приватної власності (ст. 81 ЗК). До таких земель належать земельні ділянки, при­значені для житлового, дачного та гаражного будівництва, а також землі промисловості, транспорту, зв'язку тощо.

Юридичні особияк суб'єкти права приватної власності на землю мають право набувати земельні ділянки у власність для здійснення статутної діяльності1. Суб'єктами права при­ватної власності на землю є юридичні особи приватного пра­ва. Юридичні особи публічного права можуть володіти зем­лею на праві постійного користування та оренди.

Крім того, юридичні особи як суб'єкти права власності на землю поділяються на юридичних осіб України та іноземних юридичних осіб. За загальним правилом, юридичними осо­бами України вважаються юридичні особи, створені (зареєс­тровані) в Україні відповідно до її законодавства. З цього пра­вила є винятки. Згідно зі ст. 117 Господарського кодексу Ук­раїни2, якщо засновниками (учасниками) створеної в Україні відповідно до її законодавства юридичної особи є лише іно­земці (іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні

1 Цивільний кодекс України (ст. 81) поділяє юридичні особи на два
види: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного
права. До юридичних осіб публічного права відносять юридичних осіб,
які створені розпорядчим актом Президента України, органу державної
влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого
самоврядування. Юридичними особами приватного права вважаються
юридичні особи, створені громадянами та/або юридичними особами
приватного права.

2 Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 462.

юридичні особи), то така юридична особа вважається іно­земною. А спільні підприємства, засновані за участю інозем­них юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право влас­ності на земельні ділянки несільськогосподарського призна­чення у випадках та в порядку, встановленому Земельним ко­дексом України для іноземних юридичних осіб (ст. 82 ЗК).

Поділ юридичних осіб як суб'єктів права власності на вітчиз­няних та іноземних має важливе значення. Юридичні особи Ук­раїни мають право набувати у власність усі види земель, які мо­жуть перебувати у приватній власності, крім земельних ділянок, які надаються для задоволення особистих потреб громадян.

Земельна правосуб'єктність іноземних юридичних осіб є значно вужчою. Так, відповідно до ст. 82 Земельного кодексу Ук­раїни набуття ними у власність земельних ділянок сільськогос­подарського призначення не допускається, за винятком отри­мання їх у спадщину. Проте, землі сільськогосподарського призначення, отримані іноземними юридичними особами у спадщину, підлягають відчуженню протягом одного року. Що стосується земель несільськогосподарського призначення, то іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на такі землі лише з метою здійснення інвестиційної діяльності: а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухо­мого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних зі здій­сненням підприємницької діяльності в Україні; б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Суб'єкти права спільної власності на землю.Земельні ділянки можуть перебувати у спільній власності громадян та юридичних осіб. Суб'єктами права спільної власності на зе­мельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради. ЗК України (ст. 86) поділяє спільну власність на землю на два види — спільну часткову та спільну сумісну. Спільна часткова власність на землю передбачає визначен­ня часток кожного із співвласників у праві власності на зе­мельну ділянку. При спільній сумісній власності на землю визначення таких часток не здійснюється.

Участь громадян та юридичних осіб у праві спільної власнос­ті на землю залежить від їх земельної правосуб'єктності. Так, іноземні громадяни, особи без громадянства та іноземні юри­дичні особи не можуть бути суб'єктами права спільної власності на такі види земель, які вони не можуть відповідно до законо­давства України набувати в індивідуальну приватну власність.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку ви­никає: а) при добровільному об'єднанні власниками належ­них їм земельних ділянок; б) при придбанні у власність зе­мельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-право­вими угодами; в) при прийнятті спадщини на земельну ділян­ку двома або більше особами; г) за рішенням суду (ст. 87 ЗК).

Особливістю права спільної часткової власності на землю є те, що вона має, як правило, договірний характер. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що пе­ребуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників відповідно до укладеного ними договору про спільну часткову власність. Договір про спільну часткову влас­ність на земельну ділянку укладається у письмовій формі і пос-відчується нотаріально. Якщо ж між співвласниками такої зго­ди немає, вони здійснюють право спільної часткової власності на земельну ділянку у порядку, визначеному судом (ст. 88 ЗК).

Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право: а) вимагати виділення належної йому частки зі складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки — вимагати відповідної компенсації; б) на отримання в його володіння та користування частини спіль­ної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки; в) на доходи від використання спільної земельної ді­лянки відповідно до розміру своєї частки; г) переважне право купівлі частки при продажу її іншим співвласником земельної ділянки. Крім того, учасник спільної часткової власності від­повідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язани­ми зі спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах з утри­мання і зберігання спільної земельної ділянки (ст. 88 ЗК).

Суб'єктами права спільної сумісної власності на землю можуть бути: а) подружжя; б) члени фермерського господарс­тва,, якщо інше не передбачено угодою між ними; в) співвлас­ники жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ді­лянкою спільної сумісної власності здійснюються за догово­ром або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебу­ває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки спів-

власника може бути здійснено за умови попереднього визна­чення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом (ст. 89 ЗК).

Особливими суб'єктами права власності на землю в Укра­їні є іноземні держави. Вони можуть набувати у власність зе­мельні ділянки для розміщення будівель і споруд диплома­тичних представництв та інших, прирівняних до них, органі­зацій відповідно до міжнародних договорів (ст. 85 ЗК).

§ 4. Підстави та порядок виникнення права власності на землю

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю набувається та реалізується його суб'єктами вик­лючно відповідно до закону. Отже, суб'єктивне право влас­ності на землю виникає на підставах та у порядку, визначе­ному Земельним кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Підстави та порядок виникнення права власності на зем­лю обумовлені формою власності на землю. Тому їх доцільно класифікувати на дві основні групи — підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю і порядок та підстави виникнення права суспільної (публічної) власності на землю. Крім того, підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю можна поділити ще на дві са­мостійні підгрупи, а саме — підстави та порядок виникнення права приватної власності громадян на землю і підстави та порядок виникнення права власності юридичних осіб на землю. Що стосується виникнення права суспільної (публіч­ної) власності на землю, то його підстави також можна поді­лити на дві підгрупи — підстави та порядок виникнення пра­ва державної власності на землю і підстави та порядок ви­никнення права комунальної власності на землю.

Підстави та порядок виникнення права приватної влас­ності на землю.Підставою виникнення права власності на землю є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення та­кого права. Згідно з Земельним кодексом України до юридичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать: 1) рішення органу влади про передачу земель­ної ділянки громадянинові у приватну власність; 2) цивільно-

правова угода; 3) успадкування земельної ділянки. Особливістю зазначених юридичних фактів є те, що за змістом вони являють собою активні дії органів влади та осіб, які набувають право власності на землю. Ці дії є складними за змістом. їх вчинення регулюється правовими нормами, які в сукупності становлять порядок набуття права приватної власності на землю.

Однак порядок набуття права приватної власності на землю не є однаковим для всіх його суб'єктів і залежить від під­став набуття землі у власність. Так, земельне законодавство визначає порядок набуття права власності на землю громадя­нами шляхом: а) приватизації земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації; б) приватизації земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю); в) приватизації земельної ді­лянки за плату; г) придбання земельної ділянки за давністю ко­ристування (набувальна давність); ґ) придбання земельної ді­лянки, що перебуває у приватній власності, на підставі цивіль­но-правового договору; д) успадкування земельної ділянки.

Порядок приватизації земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації.Відповідно до ст. 121 ЗК України право на безоплатну приватизацію землі мають ли­ше громадяни України. Вони можуть претендувати на без­оплатну передачу їм земельних ділянок із земель держав­ної або комунальної власності в таких розмірах: а) для ве­дення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищ­ної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розта­шовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району; б) для ве­дення особистого селянського господарства — не більше як 2,0-га; в) для ведення садівництва — не більше 0,12 га; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, госпо­дарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, в містах — не більше 0,10 га; ґ) для індивідуального дачного будівниц­тва — не більше 0,10 га; д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної влас­ності із зазначеною метою, мають подати заяву до відповідного органу влади за місцем розташування земельної ділянки, у якій зазначаються бажані розміри ділянки та мета її використання.

Процедура набуття права власності шляхом приватизації земельної ділянки встановлена земельним законодавством1.

У разі відмови уповноваженого органу у передачі земель­ної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду громадянин має право звернутися до суду з заявою про при­мушення відповідного органу влади до вчинення дій, необ­хідних для безоплатної приватизації земельної ділянки.

Порядок приватизації земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю).Громадяни — працівники держав­них і комунальних сільськогосподарських підприємств, уста­нов та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які пе­ребувають у постійному користуванні цих підприємств, уста­нов та організацій, звертаються з клопотанням про привати­зацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської дер­жавної адміністрації. Таке клопотання може бути прийнято на зборах трудового колективу працівників, рішення яких оформляється протоколом зборів. Якщо не всі члени трудово­го колективу виявляють бажання отримати земельну ділянку у приватну власність, то клопотання можуть подаватися інди­відуально кожним, хто бажає отримати землю у приватну власність. Рішення про приватизацію земель цих підпри­ємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням зазначених працівників (ст. 118 ЗК). Приватизація земельних ділянок цими працівниками, а також пенсіонерами з їх числа здійснюється безоплатно.

Що стосується громадян, які отримали земельні частки (паї) із земель колективної власності і мають сертифікати на право на земельну частку (пай) чи інші документи, які посвідчують наяв­ність у них такого права, то такі громадяни набувають у влас­ність земельні ділянки в порядку, встановленому Законом Укра­їни від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на міс-

1 Докладніше про це див. у главі 10.

цевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". Згідно з Законом, громадяни-власники земельних часток (паїв) повинні подати до відповідної сільскої, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення зе­мельної частки (паю) в натурі у вигляді земельної ділянки та отримання державного акта на право власності на землю.

Наступним кроком є укладення з землевпорядною органі­зацію договору на виконання землевпорядних та інших ро­біт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у нату­рі та видачі державних актів на право власності на землю. Такий договір із землевпорядною організацією може бути ук­ладений кожним з власників земельної частки (паю) або із суб'єктом, який фінансує виконання зазначених робіт.

У процесі виконання робіт землевпорядна організація виго­товляє необхідну проектну документацію щодо виділення зе­мельних ділянок власникам земельних часток (паїв). На під­ставі проекту проводиться розподіл запроектованих земель­них ділянок між власниками земельних часток (паїв) шляхом жеребкування або іншим обраним громадянами способом. Ре­зультати розподілу фіксуються у договорі (протоколі) розподілу земельних ділянок, який підписують усі громадяни—учасники розподілу. Відповідно до зазначеного договору (протоколу) зем­левпорядна організація переносить спроектовані земельні ді­лянки на натуру (місцевість), визначає їхні межі та закріплює їх межовими знаками установленого зразка, а також заповнює бланки державних актів на право власності на земельні ділян­ки та передає їх відповідній раді або райдержадміністрації для вручення громадянам—власникам земельних ділянок.

Порядок приватизації земельної ділянки за плату.Гро­мадянин, який має у користуванні земельну ділянку, розмір якої перевищує розмір безоплатної приватизації, а також громадянин, який раніше безоплатно приватизував земель­ну ділянку відповідного цільового призначення, має право на приватизацію земельної ділянки за плату. Для цього він пови­нен подати до відповідного органу виконавчої влади чи орга­ну місцевого самоврядування за місцем розташування зе­мельної ділянки заяву про передачу йому у власність певної земельної ділянки чи її частини за плату. Відповідний орган влади протягом місяця повинен розглянути заяву та прийня­ти рішення. У разі прийняття позитивного рішення орган влади замовляє виготовлення проекту відведення земельної

І

ділянки та підготовку експертної грошової оцінки. На підста­ві експертної грошової оцінки відповідний орган влади визначає вартість (ціну) земельної ділянки та укладає з гро­мадянином договір купівлі-продажу землі, який має відпові­дати вимогам ст. 132 ЗК України, і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Договір є підставою для видачі громадянинові державного акта на право влас­ності на земельну ділянку.

Порядок придбання земельної ділянки за давністю ко­ристування (набувальна давність).Громадянин України, який добросовісно, відкрито і безперервно користується земельною ділянкою протягом 15 років, але не має документів, які б свідчи­ли про наявність у нього права на цю земельну ділянку, може звернутися до органу державної влади або органу місцевого са­моврядування з клопотанням про передачу її у власність1 або надання в оренду (ст. 119 ЗК). У заяві має бути зазначено, якими документами чи показаннями свідків може бути підтверджений факт добросовісного, відкритого та безперервного використан­ня громадянином земельної ділянки протягом 15 років. Відпо­відна районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація (якщо земельна ділянка знаходиться за межами населених пунктів чи у містах Києві і Севастополі) або сільська, селищна, міська рада повинні протягом місяця розглянути зая­ву громадянина та прийняти відповідне рішення.

У разі прийняття органом влади позитивного рішення громадянин замовляє землевпорядній організації виготов­лення проекту відведення земельної ділянки. Погоджений у встановленому порядку проект відведення земельної ділянки подається на затвердження відповідному органові влади — районній, Київській чи Севастопольській міській державній адміністрації або сільській, селищній, міській раді, які у мі­сячний строк повинні розглянути проект та прийняти рішен­ня про передачу земельної ділянки громадянинові у влас­ність. У разі відмови у безоплатній передачі громадянинові земельної ділянки у власність на підставі давності користу­вання він має право оскаржити відмову у суді.

Слід також зазначити, що приватизація земельних ділянок за давністю користування здійснюється безоплатно. Тому така

1 Іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на­бувати земельні ділянки у власність за давністю користування землею.

ділянка може бути приватизована громадянином лише в роз­мірах безоплатної приватизації земельних ділянок (ст. 121 ЗК).

Порядок придбання земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, на підставі цивільно-правової уго­ди.Громадянин України має право придбати земельну ділян­ку у власність у іншого громадянина чи юридичної особи на підставі цивільно-правової угоди — купівлі-продажу, міни, дарування, успадкування, довічного утримання та ін. Що стосується іноземних громадян та осіб без громадянства, то вони можуть набувати у власність лише земельні ділянки не-сільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за їх межами, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної влас­ності (ст. 81 ЗК).

Цивільно-правова угода про перехід права власності на земельну ділянку має бути укладена у письмовій формі та но­таріально посвідчена. Зміст угод про перехід права власності на земельні ділянки повинен відповідати вимогам, закріпле­ним ст. 132 Земельного кодексу1.

Цивільно-правові угоди про перехід права власності на зе­мельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріаль­ного посвідчення. Однак право власності на земельну ділян­ку виникає у особи, яка набуває земельну ділянку у власність на підставі цивільно-правової угоди, лише після одержання нею державного акта на право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації (ст. 125 ЗК).

Порядок успадкування земельної ділянки.Відповідно до Цивільного кодексу України успадкування земельних діля-

1 Такі угоди повинні містити: а) назву сторін (прізвище, ім'я та по батькові громадянина, назва юридичної особи); б) вид угоди (договір ку­півлі-продажу, міни, дарування тощо); в) предмет угоди (земельна ділян­ка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму тощо); г) документ, що підтверджує наяв­ність у особи, яка відчужує земельну ділянку, права власності на неї. Та­ким документом є державний акт на право власності на земельну ділян­ку; ґ) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділян­ки; д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо викорис­тання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо); є) договірну ціну. Така ціна визначається виключно за домовленістю сторін; є) зобов'язання сторін.

нок може здійснюватися за законом та заповітом. Цивільний кодекс визначає також порядок успадкування будь-якого майна, у тому числі і земельних ділянок. Громадянин, який визнаний спадкоємцем іншого громадянина—власника зе­мельної ділянки, повинен отримати у нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину. Після цього він має подати до відповідного органу влади за місцем розташування зе­мельної ділянки заяву про видачу йому державного акта на право власності на земельну ділянку. Отримавши та зареєс­трувавши державний акт, громадянин набуває право влас­ності на землю. Слід мати на увазі, що права іноземних гро­мадян та осіб без громадянства щодо набуття земельних ді­лянок у власність на території України обмежені законом.

Порядок набуття земельних ділянок у власність юри­дичними особами.Юридичні особи не наділені правом бе­зоплатної приватизації земельних ділянок. Однак вони мо­жуть набувати земельні ділянки у власність на підставі ци­вільно-правових угод. Юридичні особи, які володіють зе­мельними ділянками із земель державної чи комунальної власності на праві постійного користування чи оренди, мо­жуть придбати їх у власність на підставі договору купівлі-продажу. Якщо на земельній ділянці державної чи комуналь­ної власності розташований об'єкт нерухомого майна (будів­ля, споруда тощо), що є власністю юридичної особи, то остан­ня також має право на переважне придбання (викуп) земель­ної ділянки під таким об'єктом у власність. Однак, якщо юри­дична особа має намір придбати у власність незабудовану зе­мельну ділянку, яка перебуває у державній чи комунальній власності, то придбання таких земельних ділянок може здій­снюватися в порядку, встановленому у ст. 134 ЗК України (на конкурентних засадах, тобто на земельних торгах)1.

Земельні ділянки можуть набуватися у власність юридич­них осіб також на підставі договорів міни, дарування, довічно­го утримання та інших незаборонених законом угод. Тккі угоди мають відповідати вимогам, встановленим ст. 132 ЗК України.

Що стосується успадкування земельних ділянок юридич­ними особами, то воно може мати місце виключно на основі заповіту і здійснюватися у порядку, визначеному Цивільним кодексом України.

1 Докладніше про це див. у главі 13.

У всіх випадках набуття юридичними особами земельних ділянок у власність право власності на землю виникає не з моменту укладення відповідної цивільно-правової угоди чи отримання свідоцтва на право на спадщину, а з моменту от­римання державного акта на право власності на земельну ді­лянку та його державної реєстрації.

Підстави та порядок виникнення права комунальної власності на землю.Підставами виникнення права кому­нальної власності на землю є: 1) проведення розмежування земель державної і комунальної власності на землю (п. 12 пе­рехідних положень ЗК); 2) передача земельних ділянок дер­жавної власності у комунальну власність (ст. 117 ЗК); 3) ви­куп земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб (ст. 146 ЗК); 4) добровільна відмова власника земель­ної ділянки від прав на неї на користь територіальної грома­ди села, селища чи міста (ст. 140 ЗК).

Розмежування земель державної і комунальної власнос­ті — це одноразовий захід, який здійснюється з метою масо­вої передачі протягом встановленого періоду частини земель державної власності у межах населених пунктів та за їх ме­жами у власність територіальних громад сіл, селищ і міст, а також у їх спільну власність. Таке розмежування має здій­снюватися відповідно до Закону України «Про розмежування земель державної і комунальної власності».

Передача земель державної власності у комунальну влас­ність як окрема підстава виникнення права комунальної власності на землю полягає у передачі окремих земельних ді­лянок державної власності у власність територіальних гро­мад за ініціативою (клопотанням) останніх. Така передача може мати місце лише після завершення розмежування зе­мель державної та комунальної власності. Передача земель­них ділянок державної власності у комунальну власність здійснюється в тому самому порядку, в якому земельні ділян­ки надаються юридичним особам у постійне користування.

Порядок викупу земель приватної власності для суспіль­них потреб територіальних громад сіл, селищ і міст визначе­ний ЗК України (ст. 146).

Порядок набуття права комунальної власності на земель­ну ділянку в разі добровільної відмови власника ділянки від прав на неї на користь відповідної територіальної громади визначений у ст. 142 ЗК України. Добровільна відмова від

прав на земельну ділянку та передача її у власність територі­альної громади здійснюється безоплатно. Для передачі зе­мельної ділянки приватної власності у комунальну власність її власник повинен подати до відповідного органу місцевого самоврядування заяву про добровільну відмову від прав на земельну ділянку. На підставі цієї заяви власник ділянки та відповідна рада укладають угоду про передачу права влас­ності на земельну ділянку. Така угода підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, за результатами якої вноситься запис до Державного реєстру земель.

Підстави та порядок виникнення права державної власності на землю.Підставами виникнення права дер­жавної власності на землю є: 1) передача земельних ділянок комунальної власності у державну власність (ст. 117 ЗК); 2) викуп земельних ділянок приватної власності для суспіль­них потреб (ст. 146 ЗК); 3) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (ст. 140 ЗК); 4) добровільна відмова власника земельної ділянки від прав на неї на ко­ристь держави (ст. 140 ЗК); 5) смерть власника земельної ді­лянки за відсутністю спадкоємця (ст. 140 ЗК); 6) конфіскація земельної ділянки за рішенням суду.

Передача земельних ділянок комунальної власності у дер­жавну власність може здійснюватися з ініціативи відповід­них органів державної влади — Кабінету Міністрів України, обласних та районних державних адміністрацій (на терито­рії Автономної Республіки Крим — з ініціативи Ради міністрів АРК), які повинні звернутися з клопотанням до відповідної територіальної громади — власника землі або до районної чи обласної ради, якщо земельна ділянка перебуває у спільній власності територіальних громад. Така передача здійснюєть­ся у порядку, встановленому Земельним кодексом України для передачі земельних ділянок у постійне користування юридичним особам (ст. 117).

Порядок викупу земель приватної власності для суспіль­них потреб держави визначений ЗК України (ст. 146).

Виникнення права державної власності на земельну ді­лянку у разі добровільної відмови власника ділянки від прав на неї на користь держави здійснюється у порядку, визначе­ному у ст. 142 ЗК України.

Підставою набуття державою права власності на земельну ділянку, що перебуває у власності громадянина чи юридичної

 

— 4-123

особи, може бути її відчуження на користь держави з мотивів суспільної необхідності. Таке відчуження може мати місце ли­ше у разі прийняття Президентом України відповідно до п. 21 ст. 106 Конституції рішення про введення воєнного або над­звичайного стану, яке підлягає затвердженню Верховною Ра­дою України. Проте слід мати на увазі, що особа, у якої було примусово відчужено земельну ділянку з мотивів суспільної необхідності, після припинення дії обставин, у зв'язку з яки­ми було проведено примусове відчуження, має право вимага­ти повернення цієї земельної ділянки (ст. 147 ЗК).

Земельна ділянка, що належить на праві власності грома­дянинові, переходить у власність держави, якщо такий грома­дянин вчинив злочин, за вчинення якого суд призначив засуд­женому покарання у вигляді конфіскації майна (ст. 148 ЗК).

Нарешті, у разі смерті громадянина—власника земельної ді­лянки та відсутності у нього спадкоємця земельна ділянка пе­реходить у власність держави. Рішення про передачу земельної ділянки у власність держави приймає районна державна адмі­ністрація на підставі документів, які засвідчують факт смерті власника земельної ділянки та відсутність спадкоємців.

§ 5. Права та обов'язки власників земельних ділянок

Важливим напрямом забезпечення реалізації права влас­ності на землю є здійснення його суб'єктами наданих їм прав та виконання покладених на них обов'язків. Перелік і обсяг прав та обов'язків власників земельних ділянок визначено чинним законодавством. Права власника земельної ділян­ки — це сукупність наданих йому законом суб'єктивних пра-вомочностей щодо володіння, користування та розпоряд­ження земельною ділянкою. Перелік прав власників земель­них ділянок викладено у ст. 90 ЗК України.

.Право власника земельної ділянки щодо володіння неюявляє собою юридично забезпечену можливість утриму­вати земельну ділянку як свою власну, позначити її межі не тільки межовими знаками встановленого зразка, а й природ­ними (дерева, кущі) чи рукотворними (тин, рів тощо) об'єкта­ми з метою регулювання чи повної заборони доступу на зе­мельну ділянку інших осіб.

Право користування земельною ділянкою— це юри­дично надана власникові можливість господарського та ін­шого використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ від корисних властивостей землі. Згід­но зі ст. 90 ЗК України власник земельної ділянки, реалізую-чи надане йому законом суб'єктивне право користування нею, має право:

1) самостійно господарювати на землі, вирощуючи сіль­
ськогосподарські та інші культури, переробляючи вирощену
продукцію чи здійснюючи несільськогосподарську діяль­
ність. Виключним правом власника земельної ділянки є ви­
бір способу її використання відповідно до цільового призна­
чення земельної ділянки;

2) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і
споруди. Однак, спорудження власником земельної ділянки
будівель і споруд може здійснюватися лише з дозволу органів
державного архітектурно-будівельного контролю. В іншому
разі таке спорудження вважатиметься незаконним;

3) вважати своєю власністю посіви і насадження сільсько­
господарських та інших культур та вироблену сільськогоспо­
дарську продукцію, зведені на земельній ділянці відповідно
до чинного законодавства будівлі та споруди. В земельному
праві України діє презумпція належності власникові земель­
ної ділянки розташованих на ній посівів, насаджень, буді­
вель та споруд, якщо інше не передбачено виданим власни­
ком земельної ділянки актом чи угодою за його участю;

4) використовувати у встановленому порядку для власних
потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корис­
ні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також
інші корисні властивості землі. Це право власника земельної
ділянки характеризується певними особливостями. По-пер­
ше, його об'єктом є не всі, а лише розташовані на земельній
ділянці корисні копалини місцевого значення.

По-друге, власники земельних ділянок мають право вико­ристовувати корисні копалини місцевого значення, а також торф, лісові насадження, водні об'єкти та інші корисні влас­тивості землі лише для власних потреб. Використання зазна­чених природних ресурсів власником земельної ділянки не для власних, а для інших потреб (для їх продажу чи виробниц­тва певної продукції та матеріалів з метою продажу і т.п.) мо­же здійснюватися лише після отримання додаткових дозволів

б* 83

відповідно до чинного законодавства. По-третє, згідно зі ст. 23 Кодексу України про надрах право власників земельних діля­нок на використання розташованих на земельних ділянках ряду природних ресурсів для власних потреб обмежене ще й певними просторовими межами. Так, вони можуть видобува­ти для своїх господарських та побутових потреб корисні копа­лини місцевого значення і торф загальною глибиною розроб­ки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів.

Право розпорядження земельною ділянкою— законо­давчо закріплена можливість власника земельної ділянки вирішувати її юридичну долю шляхом вчинення дій, які не суперечать нормам чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 90 ЗК України власник земельної ділянки має право: 1) відчужувати земельну ділянку на підставі договору купів-лі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод; 2) передавати П в оренду відповідно до Закону україни «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.; 3) передавати зе­мельну ділянку в заставу (ст. 133 ЗК); 4) передати земельну ділянку в спадщину шляхом написання заповіту та посвід­чення його відповідно до встановлених вимог.

Слід також зазначити, що порушені права власників зе­мельних ділянок підлягають відновленню у порядку, встанов­леному законом. При цьому власники ділянок мають право на відшкодування збитків, завданих порушенням права власності на земельну ділянку.

Об'єктом права власності на землю є земельна ділян­ка.Відповідно до ст. 79 ЗК України земельна ділянка являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї пра­вами. Отже, земельна ділянка — це така частина земної по­верхні, яка: 1) по всьому периметру відмежована від решти земної поверхні лінією, що закріплюється межовими знака­ми встановленого зразка; 2) розміщена за певною поштовою адресою (в населеному пункті) або має інше юридично значи­ме позначення місця свого розташування на земній поверхні (за межами населених пунктів); 3) віднесена до певної катего­рії земель, має встановлене відповідно до законодавства ці­льове призначення та є об'єктом,земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад чи держави.

1 Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 36. — Ст. 340.

Визначення земельної ділянки як частини земної поверхні не означає, що права власника ділянки поширюються лише на вертикальну площину земної поверхні. За ЗК України (ст. 79) право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Якщо на зе­мельній ділянці зведено житлову, виробничу чи іншу будівлю чи споруду, то права власника ділянки поширюються й на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки та зай­нятий будівлею чи спорудою (у висоту і на глибину).

Здійснення прав власника землі передбачає додержання власником ділянки низки обов'язків, пов'язаних з володін­ням земельною ділянкою.Обов'язки власників земельних ділянок передбачені в ряді статей ЗК України та в деяких ін­ших законодавчих актах. За своїм змістом обов'язки власни­ка земельної ділянки можна поділити на три основні групи. До першої з них належать обов'язки власників земельних ді­лянок, об'єктом яких є власна земельна ділянка. Так, згідно зі ст. 91 ЗК України власник земельної ділянки зобов'язаний: а) забезпечувати її використання за цільовим призначенням. Навіть якщо власник ділянки самостійно не використовує її, а передав ділянку в оренду, він не звільняється від виконання обов'язку забезпечити цільове використання земельної ділян­ки. Укладаючи, наприклад, договір оренди землі, її власник повинен здійснювати договірний контроль за цільовим вико­ристанням земельної ділянки орендарем; б) підвищувати ро­дючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) своєчасно на­давати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання зе­мель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; ґ) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спору­ди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розта­шовані на земельній ділянці чи її межах.

До другої групи обов'язків власника земельної ділянки на­лежать його обов'язки перед власниками та користувачами суміжних і сусідніх земельних ділянок. Так, ст. 91 ЗК України зобов'язує власника земельної ділянки не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів і додержуватися правил добросусідства. Зміст цього обов'яз­ку конкретизовано у статтях 103—109 ЗК України.

Третю групу обов'язків власників земельних ділянок ста­новлять обов'язки щодо охорони не тільки земельної ділянки та розташованих на ній інших природних ресурсів, а й нав­колишнього природного середовища в цілому. Відповідно до ЗК України власники земельних ділянок у процесі володіння та користування ними зобов'язані додержуватися вимог за­конодавства про охорону довкілля, зокрема, додержуватися обмежень, пов'язаних з встановленням охоронних зон (ст. 112), зон санітарної охорони (ст. 113), санітарно-захис­них зон (ст. 114), зон особливого режиму використання зе­мель (ст. 115), прибережних захисних смуг (статті 60—62). Крім вищезазначених обов'язків, закон може встановлювати інші обов'язки власників земельних ділянок.

§ 6. Підстави та порядок припинення права власності на землю

Підставами припинення права власності на землю є юри­дичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовід­носин земельної власності. Земельний кодекс України визна­чає юридичні факти, які ведуть до припинення права дер­жавної, комунальної та приватної власності на землю.

Підставами припинення права державної власності на землю є: 1) приватизація земель, які перебувають у власнос­ті держави; 2) розмежування земель державної та комуналь­ної власності; 3) передача земельної ділянки державної влас­ності у комунальну власність.

Підставами припинення права комунальної власності визнаються: 1) приватизація земель, які перебувають у кому­нальній власності та 2) передача земельної ділянки кому­нальної власності у власність держави.

Загальною підставою припинення права державної та ко­мунальної власності на землю виступає укладення уповнова­женими органами цивільно-правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, в тому числі і відповідно до міжнародних договорів.

Слід підкреслити, що припинення права державної та ко­мунальної власності може мати місце за наявності згоди власників таких земель — держави в особі відповідних орга­нів державної виконавчої влади та територіальних громад в

особі відповідних органів місцевого самоврядування. Приму­сове припинення права державної та права комунальної власності на землю може мати місце за рішенням суду.

Щодо підстав припинення права приватної власності на землю, то вони визначені у статтях 140 і 143 ЗК України. На жаль, ці статті містять суперечливі положення. Так, у ст. 140 «Підстави припинення права власності на земельну ді­лянку», визначено, що підставами припинення права при­ватної власності на земельну ділянку є: а) добровільна від­мова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кре­
дитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспіль­
ної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за
рішенням суду; є) невідчуження земельної ділянки інозем­
ними особами та особами без громадянства у встановлений
строк у випадках, визначених цим Кодексом. Стаття 143
«Підстави для примусового припинення прав на земельну
ділянку» містить дещо інший перелік підстав припинення
прав на землю, включаючи і право власності, а саме: а) ви­
користання земельної ділянки не за цільовим призначен­
ням; б) неусунення допущених порушень законодавства
(забруднення земель радіоактивними і хімічними речови­
нами, відходами, стічними водами, забруднення земель
бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими
організмами, засмічення земель забороненими рослинами,
пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів
інженерної інфраструктури меліоративних систем, пору­
шення встановленого режиму використання земель, що
особливо охороняються, а також використання земель спо­
собами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни,
встановлені вказівками спеціально уповноважених органів
виконавчої влади з питань земельних ресурсів; в) конфіска­
ції земельної ділянки; г) викупу (вилучення) земельної ді­
лянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних
потреб; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ді­
лянку за зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та
особами без громадянства у встановлений строк у випад­
ках, визначених Земельним кодексом України.

Зі змісту наведених вище статей випливає, що ст. 143 ЗК України містить підстави припинення як права власності, так і інших прав на землю (права постійного користування, права оренди), в той час як ст. 140 Кодексу визначає лише підстави припинення права власності на землю. Отже, заз­начені статті співвідносяться між собою як загальна (ст. 143) та спеціальна (ст. 140). Згідно з правилами тлумачення та застосування правових норм, якщо закон містить з одного і того самого питання дві норми (статті), з яких одна є загаль­ною, а друга — спеціальною, то застосовується спеціальна норма (стаття). Таким чином, право приватної власності на землю може бути припинене з підстав, передбачених у ст. 140 ЗК України.

Слід зазначити, що земельне законодавство України, на відміну від цивільного, не визнає безхазяйних земельних ді­лянок, які не мають власників. Якщо право власності на зе­мельну ділянку, яка належить одному суб'єктові, припиня­ється, то це означає, що воно виникає у іншого суб'єкта цьо­го права. Іншими словами, порядок набуття права власності на землю одним суб'єктом нерозривно пов'язаний з поряд­ком припинення цього права у іншого суб'єкта. Тому, вивча­ючи порядок припинення права власності на землю, слід звернутися до § 4 «Підстави та порядок виникнення права власності на землю» цього розділу.

ГЛПВП5

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

.приватизації земель

§ 1. Поняття, основні риси та юридична природа приватизації земель

Важливою складовою формування в Україні засад ринко­вої економіки є приватизація земель. Вона спрямована на розширення сфери застосування інституту приватної влас­ності на землю як важливого чинника формування приват­ного сектора в усіх галузях економіки держави.

Приватизація земельявляє собою сукупність здійснюваних суб'єктами приватизації дій та заходів, спрямованих на тран­сформацію форми власності земель, при якій відбувається пере­хід земельних ділянок з публічної (суспільної) власності, суб'єк­тами якої є держава та територіальні громади, у приватну влас­ність фізичних та юридичних осіб. Приватизацію земель роз­глядають у широкому і вузькому аспектах. Під приватизацією земель у широкому аспекті розуміють будь-який перехід права власності на земельні ділянки від держави чи територіальної громади до громадянина чи приватної юридичної особи (нап­риклад, продаж вільної від забудови земельної ділянки, яка пе­ребуває у державній чи комунальній власності, приватному під­приємству для здійснення підприємницької діяльності).

Приватизація земель у вузькому розумінні полягає лише у переході права власності на земельні ділянки від держави чи територіальної громади до громадянина чи приватної юри­дичної особи, які володіють ними на праві користування. У цьому разі передача земельних ділянок від держави чи те­риторіальної громади до громадянина чи юридичної особи не відбувається, оскільки вони були наданні в користування до початку приватизації землі в країні.

Приватизація землі у вузькому розумінні розпочалася в Україні з введенням у дію 15 травня 1992 р. Земельного ко­дексу України в редакції від 13 березня 1992 р. Особливістю приватизації земель в Україні є те, що вона є складовою зе­мельної реформи. 18 грудня 1990 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про земельну реформу», якою всі землі країни було оголошено об'єктом земельної реформи.

У перші роки земельна реформа та приватизація земель як її невід'ємна частина мали яскраво виражений сільсько­господарський характер. Проведення земельної реформи у сфері аграрного виробництва було зумовлено необхідністю передачі землі у власність тим, хто на ній працює.

Відповідно до законодавства України приватизація сіль­ськогосподарських земель, призначених для ведення товарно­го сільськогосподарського виробництва, здійснювалася двома основними шляхами. По-перше, держава започаткувала пере­дачу сільськогосподарських угідь із земель запасу та земель резервного фонду громадянам у приватну власність для веден­ня селянського (фермерського) господарства. По-друге, вона ініціювала здійснення комплексу заходів щодо надання чле­нам сільськогосподарських підприємств статусу власників зе­мель, які перебували у користуванні цих підприємств.

Приватизація сільськогосподарських земель, що перебува­ли у користуванні сільськогосподарських підприємств, вияви­лася найбільш складною і тривалою і пройшла кілька етапів. В основу приватизації таких земель було покладено ідею органі­зації сільського господарства на основі поєднання переваг ви-сокотоварного сільськогосподарського виробництва з перева­гами, що випливають з надання селянинові статусу власника землі. На першому етапі проведення земельної реформи в Ук­раїні робилася спроба провести приватизацію сільськогоспо­дарських земель через передачу їх у колективну власність КСП та деяких інших сільськогосподарських формувань. На цьому етапі було проведено роздержавлення земель сільськогоспо­дарського призначення шляхом їх передачі із державної влас­ності у колективну власність КСП. З виходом Указу Президен­та України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земель­ної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. основний акцент земельної реформи бу­ло перенесено на поглиблення приватизації сільськогосподар­ських земель, переданих у колективну власність, шляхом їх па-

ювання. Паювання сільськогосподарських земель передбача­ло виділення кожному членові КСП земельної частки (паю), право на яку посвідчувалося сертифікатом, і становило зміст другого етапу земельної реформи.

Третій етап земельної реформи в Україні розпочався у 1997 р. У межах реформування КСП їх членам виділяли на­лежні їм земельні частки (паї) у натурі у вигляді земельних ді­лянок, право на які посвідчувалося державними актами на право приватної власності на землю. Після проведеної масо­вої реорганізації КСП у сільськогосподарські формування ринкового типу відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграр­ного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. процес привати­зації сільськогосподарських земель був значно прискорений.

З прийняттям Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. приватизація земель, крім передачі сільськогосподарських угідь у колективну власність та паю­вання, дістала ще один напрям. Згідно з Кодексом громадя­нам України було надано право на отримання земельних ді­лянок у приватну власність для: ведення особистого підсоб­ного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); са­дівництва; дачного і гаражного будівництва.

У процес приватизації були включені й інші землі. Так, згідно з Указом Президента України «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19 січня 1999 р. приватизації підлягають земельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, що приватизовані відповідно до законодавства України. А Зако­ном України «Про особливості приватизації об»єктів незавер­шеного будівництва» від 14 вересня 2000 р. передбачено, що покупці об'єктів незавершеного будівництва дістали право на придбання у приватну власність разом з цими об'єктами і зе­мельних ділянок, відведених під забудову.

Разом з тим законодавством був визначений перелік земель, які не підлягали приватизації. Згідно з ЗК України (ст. 4) у ре­дакції від 13 березня 1992 р. заборона на приватизацію поши­рювалася на: землі загального користування населених пунк­тів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, на­бережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, міс-

 

ця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та держав­ної виконавчої влади; землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційно­го та історико-культурного призначення та деякі інші.

Однак, з прийняттям 25 жовтня 2001 р. нового Земельно­го кодексу України державна політика у сфері приватизації земель істотно змінилася. Чинним Кодексом було визначено мінімально необхідний перелік земель, які мали залишатися у власності держави. Крім того, значно розширено перелік земель, які підлягають приватизації, та перелік суб'єктів пра­ва приватної власності на землю.

§ 2. Суб'єкти, об'єкти та форми приватизації земель

Під суб'єктами приватизації земліслід розуміти грома­дян, юридичних осіб та органи влади, які беруть участь у приватизації земельних ділянок. Громадяни та юридичні особи, які є землекористувачами, становлять найчислен-нішу групу суб'єктів приватизації землі.

Відповідно до законодавства землекористувачі, які вияви­ли бажання приватизувати свої земельні ділянки, повинні звернутися з відповідними заявами (клопотаннями) до органів влади, до компетенції яких належить передача земельних ді­лянок у приватну власність. Уповноважені органи влади роз­глядають такі заяви та клопотання і у разі наявності правових підстав для приватизації земельних ділянок приймають рі­шення про передачу їх у власність відповідним суб'єктам.

Згідно зі ст. 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, ра­йонних державних адміністрацій. Названі органи державної виконавчої влади є суб'єктами приватизації земель у частині приватизації земель державної власності.

До суб'єктів приватизації земель в Україні належать також сільські, селищні та міські ради, які від імені територіальних громад реалізують право комунальної власності на землю.

Приватизація земельних ділянок здійснюється за рахунок земель, які перебувають у державній або комунальній власнос­ті, тобто об'єктами приватизації земель є земельні ділянки дер­жавної та комунальної власності. Однак, Земельним кодексом України встановлено переліки земель, які не підлягають пере­дачі у приватну власність, тобто не можуть бути об'єктами приватизації. Так, згідно зі ст. 84 Кодексу приватизації не під­лягають: 1) землі атомної енергетики та космічної системи; 2) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; 3) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та істори-ко-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодек­сом; 4) землі водного фонду, крім випадків, визначених Зе­мельним кодексом України; 5) земельні ділянки, які викорис­товуються для забезпечення діяльності Верховної Ради Украї­ни, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; 6) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що заз­нали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 7) земельні ділянки, які закріплені за державни­ми професійно-технічними навчальними закладами.

Крім того, не можуть виступати об'єктом приватизації ряд земель, що перебувають у комунальній власності. Як передба­чено ст. 83 ЗК України, до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать: 1) зем­лі загального користування населених пунктів (майдани, ву­лиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульва­ри, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів то­що); 2) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; 3) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культур­ного та оздоровчого призначення, що мають особливу еколо­гічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цін­ність, якщо інше не передбачено законом; 4) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; 5) землі вод­ного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України; 6) земельні ділянки, які використовуються для забез-

 

печення діяльності органів місцевого самоврядування; 7) зе­мельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.

Вищезазначені землі державної і комунальної власності мо­жуть надаватися у користування, як правило, лише відповідно дер­жавним і комунальним підприємствам, установам та організаціям.

Земельним законодавством України передбачено, що приватизація земель може здійснюватися безоплатно і за плату. Відповідно розрізняють дві форми приватизації зе­мель — безоплатну і платну.

Особливістю безоплатної приватизації земель є те, що, по-перше, нею можуть скористатися лише громадяни України, по-друге, право на безоплатну приватизацію земель обмеже­не законом. Громадяни України мають право на приватиза­цію земельних ділянок лише в певних розмірах. Ці розміри залежать від виду їх цільового призначення і встановлені ст. 121 ЗК України.

Слід підкреслити, що право на приватизацію земельної ді­лянки кожного з видів цільового призначення та в зазначе­них у ст. 121 ЗК України розмірах громадянин України має лише один раз (ст. 116 ЗК). Факт безоплатної приватизації громадянином земельної ділянки має фіксуватися шляхом проставлення у його паспорті спеціальної відмітки.

Крім безоплатної, в Україні проводиться і платна привати­зація земель. Коло осіб, які мають право на таку приватиза­цію земель, є значно ширшим. По-перше, право на неї мають громадяни України, які вже приватизували безоплатно зе­мельну ділянку, але користуються ще однією земельною ді­лянкою такого самого цільового призначення і хотіли б її при­ватизувати. Другу земельну ділянку громадянин може прива­тизувати за плату, тобто викупити її. Крім того, якщо грома­дянин України має у постійному користуванні земельну ді­лянку більшого розміру, ніж той, якому законом дозволено приватизувати земельну ділянку безоплатно, то він має право приватизувати за плату й іншу частину цієї ділянки. Нарешті, якщо громадянин має у власності об'єкт нерухомого майна, який розташований на земельній ділянці іншого, ніж перера­ховані у ст. 121 ЗК України, цільового призначення, то він мо­же приватизувати відповідну ділянку лише за плату.

По-друге, право на приватизацію землі за плату мають вітчизняні та іноземні юридичні особи, які є власниками бу-

дівель, споруд та інших об'єктів нерухомого майна, розташо­ваного на земельній ділянці.

Приватизація земель здійснюється у порядку, встановле­ному Земельним кодексом України та іншими актами зе­мельного законодавства. Однак, кожна форма приватизації землі має свої особливості.

Так, якщо громадянин є працівником державного чи кому­нального сільськогосподарського підприємства, установи, органі­зації або пенсіонером, що вийшов на пенсію після завершення трудової діяльності на таких підприємстві, установі чи організації, і відповідним органом влади прийнято рішення про приватиза­цію державного чи комунального сільськогосподарського підпри­ємства, установи, організації, то такий громадянин разом з інши­ми працівниками та пенсіонерами має право звернутися відпо­відно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації з клопотан­ням про: 1) приватизацію сільськогосподарських земель цих під­приємства, установи чи організації; 2) виділення йому в натурі зе­мельної ділянки у власність у розмірі земельної частки (паю). В та­кому разі відповідний орган влади в місячний термін зобов'яза­ний розглянути клопотання і надати дозвіл підприємству, устано­ві чи організації на розробку проекту приватизації земель.

Проект відведення земельної ділянки та проект приватиза­ції земель державного чи комунального сільськогосподарсько­го підприємства, установи, організації розробляється землев­порядною організацією, погоджується з органом з питань зе­мельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміоло­гічним органами, органом архітектури та подається на затвер­дження відповідної місцевої державної адміністрації або орга­ну місцевого самоврядування, який прийняв рішення про при­ватизацію земель. У місячний строк проект має бути розгляну­тий і затверджений або відхилений. У разі відмови органу ви­конавчої влади чи органу місцевого самоврядування у переда­чі земельної ділянки у власність або залишення заяви без роз­гляду зацікавлений громадянин має право оскаржити відмову у приватизації землі у суді. Нерозгляд заяви відповідним орга­ном влади прирівнюється до відмови у приватизації землі.

Приватизація земельних ділянок за плату здійснюється шляхом їх викупу на основі договору купівлі-продажу. Такий продаж проводять місцеві державні адміністрації, Рада мініс­трів Автономної Республіки Крим або органи місцевого са-

 

 

 

моврядування у межах їх повноважень. Процедура продажу встановлена у ст. 128 ЗК України1.

§ 3. Особливості приватизації земель сільськогосподарського призначення та інших категорій земель

Особливості приватизації земель сільськогосподар­ського призначення.Приватизація земель різного цільового призначення характеризується певними особливостями. Іс­тотна специфіка притаманна перш за все приватизації зе­мель сільськогосподарського призначення. Вона полягає в то­му, що приватизація цих земель пов'язана з їх паюванням, яке започатковане Указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сіль­ськогосподарського виробництва»2 та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподар­ським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.3

Після вступу в силу вищезгаданих указів паювання сіль­ськогосподарських земель набуло таких рис. По-перше, в цих підзаконних актах чітко визначено, що при паюванні сільсько­господарських земель КСП та інших недержавних сільськогос­подарських підприємств право на земельну частку (пай) мають тільки члени сільськогосподарського підприємства, землі якого паюються. Працівники соціальної сфери села та інші громадя­ни, які проживають у сільській місцевості, такого права не ма­ють4. По-друге, розмір земельної частки (паю) обчислювався комісіями, утвореними сільськогосподарськими підприємства­ми з числа їх членів, затверджувався районною державною ад­міністрацією і був єдиним (рівним) тільки для членів конкрет­ного сільськогосподарського підприємства. По-третє, цей роз­мір земельної частки (паю) є постійним (незмінним). Він може бути змінений лише після скасування паювання земель госпо­дарства і проведення повторного паювання, а також при уточ-

1 Докладніше про це див. у главі 13.

2 Урядовий кур'єр. — 1994. — 11, 15 листопада.

3 Урядовий кур'єр. — 1995. — 8, 12 серпня.

4 За винятком Львівської області, в якій паювання земель розпоча­
лося до прийняття зазначених указів Президента України на підставі рі­
шень Львівської обласної ради.

ненні списку членів господарства, які мають право на земельну частку (пай). По-четверте, член господарства, якому надана зе­мельна частка (пай), отримував також державний документ, що посвідчує право на таку частку — сертифікат на право на зе­мельну частку (пай). У сертифікаті зазначаються розмір частки в умовних кадастрових гектарах та вартість у грошовому вира­зі. По-п'яте, особа, яка отримала сертифікат на право на зе­мельну частку (пай), має право розпоряджатися нею шляхом укладення цивільно-правових угод, а також шляхом виділення земельної частки (паю) у натурі у вигляді земельної ділянки.

Новий Земельний кодекс України запровадив ще один вид земельної частки (паю). Така частка надається громадянам не з земель колишніх колективних сільськогосподарських підпри­ємств, а з земель державних і комунальних сільськогосподар­ських підприємств, установ та організацій при їх приватизації. Правовий режим земельної частки (паю), на яку мають право працівники цих сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, істотно відрізняється від правового режиму земель­ної частки (паю), яку отримали члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, що володіли землею на праві колективної власності. По-перше, право на земельну част­ку (пай), яку отримали члени колективних сільськогосподар­ських підприємств, посвідчується відповідним сертифікатом, тоді як видача таких сертифікатів громадянам, які отримують земельні частки (паї) із земель державних і комунальних сіль­ськогосподарських підприємств, установ та організацій у зв'яз­ку з їх приватизацією, законодавством не передбачено. По-дру­ге, право на земельну частку (пай), яку отримали члени колек­тивних сільськогосподарських підприємств, є об'єктом ринко­вого обігу: воно може відчужуватися на основі цивільно-право­вих угод, які не заборонені законом. А право на земельну частку (пай), яку отримують працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, не виступає об'єктом ринкового обігу. Це право вони набувають на досить короткий час (2—4 місяці), на період до завершення зем­левпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі у вигляді земельних ділянок та видачі громадя-нам-власникам цих ділянок державних актів на право власнос­ті на землю. Саме тому отримання та реалізація права на зе­мельну частку (пай) у першому й другому випадках регулюють­ся різними нормами Земельного кодексу України. Правовий ре-

7 — 4-123

жим земельної частки (паю), яку громадяни отримують у проце­сі приватизації державних і комунальних сільськогосподар­ських підприємств, установ та організацій, визначений ст. 25 ЗК України, а правовий режим земельної частки (паю), яку гро­мадяни України отримали в результаті паювання земель, що бу­ли передані у колективну власність колективних та деяких ін­ших недержавних сільськогосподарських підприємств, вста­новлюється нормами Кодексу, які містяться у його Перехідних положеннях (пункти 8, 9, 15—17), а також Законом України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв).

У разі прийняття рішення про приватизацію державного чи комунального сільськогосподарського підприємства, зем­лі, які перебувають у їх постійному користуванні, згідно зі ст. 118 ЗК України підлягають приватизації шляхом безоп­латної передачі у власність працівникам цих підприємств, ус­танов та організацій, а також пенсіонерам з їх числа. Кожний працівник чи пенсіонер має право на отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю).

Приватизації підлягають не всі землі, які перебувають у пос­тійному користуванні державних і комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій, а лише сільсько­господарські угіддя. Так, приватизації не підлягають землі лісо­вого та водного фондів, що перебувають у складі земель цих суб'єктів. Крім того, частина сільськогосподарських угідь таких підприємств, установ та організацій підлягає виділенню у ре­зервний фонд (до 15% праці усіх сільськогосподарських угідь), який залишається у державній чи комунальній власності.

Землі сільськогосподарського призначення можуть привати­зуватися також приватними сільськогосподарськими юридич­ними особами шляхом викупу, якщо земельна ділянка перебуває у них у постійному користуванні, або шляхом придбання землі у держави чи територіальної громади на основі договору купівлі-продажу. До таких осіб належать і фермерські господарства. Зе­мельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть приватизуватися громадянами України для ведення особистого селянського господарства та садівництва. Садівництво може вестися громадянами як у складі садівницького товариства, що є юридичною особою (колективне садівництво), так і індивідуаль­но, коли громадянин займається цим видом діяльності окремо і незалежно від інших громадян. Земельні ділянки, які надаються

садівницьким товариствам для ведення громадянами колектив­ного садівництва, складаються з двох частин: земель загального користування та земель, які власне використовуються для садів­ництва і закріплюються за громадянами—членами садівницько­го товариства. Землі загального користування садівницького то­вариства передаються (приватизуються) у власність товариству як юридичній особі, а земельні ділянки, закріпленні за його чле­нами, приватизуються останніми. Громадянин—член садів­ницького товариства, якому виділено земельну ділянку для са­дівництва, має право на її безоплатну приватизацію за умови, як­що її розмір не перевищує 0,12 га (ст. 121 ЗК) та якщо такий гро­мадянин не отримав раніше земельну ділянку, призначену для індивідуального чи колективного садівництва, у приватну влас­ність безоплатно. Приватизація земельної ділянки громадяни­ном — членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства шляхом подання заяви до правління товариства або до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування.

Особливості приватизації земель житлової та громад­ської забудовиполягають у тому, що приватизація таких зе­мель тісно пов'язана з приватизацією будівель і споруд, які розташовані на землях житлової та громадської забудови. Однак, не підлягають приватизації землі загального користу­вання населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, міс­ця знешкодження та утилізації відходів тощо).

За загальним правилом, якщо будівля чи споруда розта­шована на земельній ділянці, яка належить до земель житло­вої та громадської забудови, то приватний власник такої бу­дівлі чи споруди має право на приватизацію земельної ділян­ки, необхідної для їх експлуатації, шляхом викупу. Однак, громадяни України, яким належать на праві власності жилі будинки з господарськими будівлями, індивідуальні гаражі • та дачі, мають право на безоплатну приватизацію земельних ділянок під зазначеними об'єктами у межах норм безоплат­ної приватизації відповідно до ст. 121 ЗК України.

Певні особливості має приватизація земельних ділянок на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також на­лежні до них будівлі, споруди та прибудинкові території. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будин­ку вони мають також і право на безоплатну приватизацію зе-

7* 99

Л

 

мельної ділянки під будинком та навколо неї. Розміри та конфі­гурація земельних ділянок, на яких розташовані ці об'єкти, визначаються на підставі проектів розподілу території кварта­лу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

Особливості приватизації земель промисловості, тран­спорту, зв'язку та енергетики.За загальним правилом, якщо підприємство промисловості, транспорту, зв'язку чи енергетики перебуває у приватній власності, то його власник має право на приватизацію земельної ділянки, необхідної для функціонуван­ня відповідного виробничого об'єкта. Однак, ЗК України (статті 83 і 84) містить заборону на приватизацію земель атомної енер­гетики та космічної системи, а також земель під державними і комунальними залізницями, об'єктами державної і комунальної власності повітряного та трубопровідного транспорту.

Особливості приватизації земель оздоровчого та рек­реаційного призначення.З урахуванням того, що значна частина оздоровчих та рекреаційних об'єктів (санаторії, пан­сіонати, кемпінги, яхт-клуби тощо) перебувають у приватній власності громадян та юридичних осіб, земельні ділянки під такими об'єктами можуть бути приватизовані.

За загальним правилом, приватизація земель оздоровчого та рекреаційного призначення здійснюється шляхом викупу, тобто за плату. Однак, земельні ділянки під такими об'єктами, як індивідуальні дачі, що належать громадянам на праві влас­ності, можуть бути приватизовані ними безоплатно.

Особливості приватизації земель лісового фонду.Приватизація земель лісового фонду, за загальним прави­лом, заборонена. Однак, з цього правила є винятки. Якщо громадянин або юридична особа приватизує земельну ді­лянку сільськогосподарського призначення для ведення то­варного сільськогосподарського виробництва, у складі якої є замкнені (оточені сільськогосподарськими угіддями) земель­ні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га, то такі суб'єкти мають право на приватизацію зазначених земель­них ділянок лісового фонду (ст. 56 ЗК). У таких випадках приватизація земель лісового фонду здійснюється у порядку, передбаченому для приватизації земель сільськогосподар­ського призначення для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва.

Крім того, ЗК України (ст. 56) передбачає ще одну підста­ву для приватизації земель лісового фонду. Якщо громадя-

нин чи юридична особа володіють на праві користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення з деградованими або малопродуктивними угіддями, то вони мають право приватизувати таку земельну ділянку для за­лісення, тобто для закладення та вирощування лісових на­саджень. У разі приватизації деградованих і малопродук­тивних угідь для залісення орган влади, який прийняв рі­шення про їх приватизацію, у державному акті на право власності на земельну ділянку, приватизовану для залісен­ня, зазначає нове цільове призначення цієї ділянки як час­тини земель лісового фонду.

Особливості приватизації земель водного фонду.Зем­лі водного фонду, як і землі лісового фонду, у переважній біль­шості випадків приватизації не підлягають. Дана заборона не поширюється на приватизацію невеликих замкнених, тобто відокремлених від інших водних об'єктів, природних водойм загальною площею до 3 га. Громадянин або юридич­на особа, на наданій у користування земельній ділянці яких знаходиться природна водойма площею до 3-х га, мають пра­во приватизувати цю водойму. Орган влади, який прийняв рішення про виділення заяви (клопотання) про приватиза­цію водойми, також приймає рішення про відокремлення во­дойми в окрему земельну ділянку, площа якої разом з водой­мою не повинна перевищувати 3 га, та змінити її цільове призначення на «землі водного фонду». Приватизація земель під природними водоймами здійснюється безоплатно.

Особливості приватизації земель історико-культурно-го призначення.Земельний кодекс України (ст. 54) допускає можливість перебування земель історико-культурного приз­начення у приватній власності. Особливості правового режи­му таких земель містяться у Законі України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р.1. Згідно з цим За­коном всі пам'ятки, тобто об'єкти культурної спадщини наці­онального або місцевого значення, занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, крім пам'яток археоло­гії, можуть перебувати не тільки у державній чи комуналь­ній, а й у приватній власності. Що стосується пам'яток архе­ології, у тому числі тих, що перебувають під водою, то вони є державною власністю і приватизації не підлягають. Перелік

Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1112.

 

пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватиза­ції, встановлює Верховна Рада України.

Громадяни та юридичні особи, яким належать на праві власності об'єкти культурної спадщини і які додержуються встановлених законодавством вимог щодо використання зе­мель історико-культурного призначення, мають право на приватизацію земельних ділянок, на яких розташовані такі об'єкти. Чинне законодавство не передбачає безоплатної приватизації зазначених земель, тому їх приватизація може здійснюватися за плату, тобто шляхом викупу громадянином чи юридичною особою, якій належить об'єкт культурної спадщини, відповідної земельної ділянки на підставі догово­ру купівлі-продажу землі.

§ 4. Юридичні гарантії здійснення приватизації земель

Приватизація землі є важливим політичним і соціально-е­кономічним чинником формування в Україні ефективної системи суспільного виробництва, притаманної ринковій економіці. У зв'язку з цим законодавством України встанов­лено ряд її юридичних гарантій. їх можна поділити на полі-тико-правові, земельно-правові та інші юридичні гаран­тії приватизації землі.До політико-правових гарантій при­ватизації землі слід віднести положення ст. 15 Конституції України, яка проголошує, що суспільне життя в Україні грун­тується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Економічна багатоманітність суспільного життя передбачає закріплення множинності форм власності на землю, а отже і приватизацію землі. Крім того, важлива політико-правова гарантія приватизації землі міститься у ст. 42 Конституції, яка закріплює право на підприємницьку ді­яльність. Надання громадянам України права на здійснення підприємницької діяльності потребує і приватизації відповід­них земель. Нарешті політико-правова гарантія приватиза­ції землі полягає також у проголошенні у ст. 41 Конституції принципу непорушності права приватної власності, у тому числі й на землю.

Земельно-правові гарантії приватизації землі полягають у врегулюванні нормами цієї галузі права порядку передачі зе-

мельних ділянок із державної і комунальної власності у при­ватну власність, встановленні норм безоплатної приватиза­ції земельних ділянок громадянами України, а також у на­данні громадянам та юридичним особам права звернення до суду з позовами до органів влади, які відмовляють їм у реалі­зації права на приватизацію земельних ділянок.

Значні правові гарантії приватизації землі встановлені нормами інших галузей права України. Так, наприклад, нор­мами цивільного процесуального права врегульовано поря­док розгляду судами спорів, пов'язаних з приватизацією зем­лі. Кримінальне право України передбачає заходи кримі­нальної відповідальності за порушення конституційних прав громадян та юридичних осіб на землю, у тому числі й на її приватизацію.

 

 

ГЛПВП6

ПРАВО ПОСТІЙНОГО

.користування землею

§ 1. Загальна характеристико права землекористування

Перехід до ринкових умов господарювання на землі в про­цесі здійснення сучасної земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування постійного землекористування.

Використання земель здійснюється як власниками зе­мельних ділянок, так і землекористувачами. У першому ви­падку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому — право зем­лекористування.

Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут право землекорис­тування являє собою сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виник­нення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Право землекористу­вання як суб'єктивне право становить забезпечену і га­рантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні власти­вості землі. Сутність права землекористування як право­відносин, які виникають у процесі використання земель­них ресурсів, полягає в тому, що вони включають су­купність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

Право землекористування як правовий інститут в оновле­ному вигляді закріплено чинним Земельним кодексом. Цей інститут є похідним від інституту права власності на землю.

Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю.

Як відомо, власник земельної ділянки має право визна­чати її юридичну долю чи організувати її використання згідно з цільовим призначенням та отримувати доходи. З урахуванням принципу обов'язкового використання всіх земельних ділянок, крім тих, що перебувають, нап­риклад, у стані рекультивації чи консервації, власник сам безпосередньо використовує земельну ділянку або передає її у користування (у тому числі і на умовах оренди) іншій особі — землекористувачеві. В останньому випадку до зем­лекористувача переходять дві правомочності власника зе­мельної ділянки — право володіння та право користуван­ня цією ділянкою.

З точки зору строків традиційно розрізнялося постійне та тимчасове землекористування. Чинне земельне законодавс­тво не передбачає строкового тобто тимчасового викорис­тання землі. Разом з тим, відповідно до Перехідних положень ЗК України суб'єкти, які одержали земельні ділянки у тимча­сове користування до введення в дію Земельного кодексу, тимчасово зберігають право на ці ділянки.

Поряд з постійним землекористуванням, законодавство регламентує використання землі на умовах оренди — строко­ве платне володіння і користування землею на підставі дого­вору. Постійним вважається землекористування без заздале­гідь установленого строку. Окремі категорії постійних земле­користувачів можуть здійснювати не тільки постійне, а вод­ночас і орендне землевикористання. Така можливість перед­бачена ст. 24 Земельного кодексу, зокрема, для державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, які можуть орендувати земельні ділянки, що пе­ребувають у власності громадян та юридичних осіб. Особли­вість постійного користування зазначених суб'єктів землями сільськогосподарського призначення полягає в тому, що во­ни можуть бути приватизовані у порядку, встановленому ст. 25 ЗК України.

Згідно з чинним Земельним кодексом України сфера по­ширення постійного землекористування істотно обмежена. Воно може здійснюватися лише на землях, що належать до державної або комунальної власності, і стосується лише пев­ної категорії суб'єктів.

 

§ 2. Суб'єкти і об'єкти права землекористування

Суб'єктами права постійного землекористування є юри­дичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'яз­ку з цим певні земельні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користу­вання земельною ділянкою можуть здійснювати лише підпри­ємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати права постійного користування земель­ною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб, які належать до юридичних осіб публічного права.

Юридичною особою новий Цивільний кодекс України (ст. 80) вважає організацію, створенуі зареєстровану у встанов­леному законом порядку. Серед юридичних осіб залежно від по­рядку їх створення закон розрізняє юридичних осіб приватно­го права та юридичних осіб публічного права. Останні можуть набувати статусу постійних землекористувачів. Вони створю­ються розпорядчими актами Президента України, органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені розпорядчим спо­собом юридичні особи, як постійні землекористувачі, функціо­нують для здійснення завдань публічного характеру.

Порядок створення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюють Конституція України та за­кон. Серед їх організаційно-правових форм самостійне місце посідають установи та підприємства1.

1 Установою вважається організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (ст. 83 ЦК).

' Відповідно до Закону України «Про підприємства» (ст. 1) підприєм­ство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має пра­во юридичної особи 1 здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Самостій­ними видами підприємств залежно від форм власності виступають, зок­рема, комунальне підприємство, основане на власності відповідної тери­торіальної громади, і державне підприємство, основане на державній власності, у тому числі казенне підприємство.

Держава та територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні зак­лади, заклади охорони здоров'я). При цьому держава, ство­рюючи конкретну юридичну особу (державне підприємство), закріплює за нею майно на праві повного господарського ві­дання, а за державною установою (організацією) — на праві оперативного управління.

Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб'єкт постійного землекористування являє собою їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені в статутних доку­ментах. Деякі юридичні особи, зокрема державні і комуналь­ні сільськогосподарські підприємства, установи та організа­ції, обов'язково виступають носіями прав та обов'язків щодо постійного використання землі. Можливе функціонування й інших державних чи комунальних юридичних осіб, діяль­ність яких не пов'язана з використанням земель, тобто вони не наділяються земельною правоздатністю.

Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб'єктів, які здійснюють землекористування. Правомочності різних державних органів та органів місцевого самоврядуван­ня щодо розпорядження, управління землею, регулювання земельних відносин випливають з компетенції цих органів, якою вони наділені державою. Разом з тим, не виключається ситуація, коли в одній особі уособлюються і органи, які здій­снюють управління землею, і постійні землекористувачі.

Юридичні особи, які володіють земельною правоздатністю, завжди дієздатні, тобто вони здатні своїми діями набувати і здій­снювати права та обов'язки у галузі землекористування. Земель­на праводієздатність може бути притаманна лише самостійно оформленим як єдине ціле юридичним особам, а не їх структур­ним підрозділам. Юридичні особи, що володіють земельною пра-водієздатністю, набувають статусу суб'єктів постійного землеко­ристування з моменту надання їм земельної ділянки.

Серед суб'єктів постійного землекористування розрізня­ють сільськогосподарські та несільськогосподарські держав­ні і комунальні підприємства, установи та організації. Пер­шим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей, та ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК), дру-

 

Г

тим — для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст. 65 ЗК).

Набуття права постійного користування земельною ді­лянкою лише підприємствами, установами та організаціями, що належать до державної або комунальної власності, фак­тично означає, що іноземні юридичні особи не можуть висту­пати постійними землекористувачами. Вони мають право використовувати відповідні земельні ділянки на умовах оренди або на титулі приватної власності.

Об'єктом права постійного землекористування є певна ін­дивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ді­лянка (або її частина), яка перебуває у державній або кому­нальній власності, що закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійснюються відповідні зе­мельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного пра­ва, а також відповідні повноваження постійного землекорис­тувача: право володіння та право користування земельною ді­лянкою, а іноді й внутрішньогосподарського управління нею. Отже, таким об'єктом є земельна ділянка із земель державної або колективної власності, місцерозташування і межі якої виз­начаються на місцевості з урахуванням її розміру.

Закон не виключає можливості використання однією юридичною особою кількох земельних ділянок різного цільо­вого призначення. У деяких випадках право постійного ко­ристування певними земельними ділянками може бути пов'язане з необхідністю надання одній юридичній особі двох або більше різних природних об'єктів. Наприклад, для розробки родовищ корисних копалин гірничодобувним під­приємствам надаються у користування не тільки ділянки надр у межах гірничих відводів, а й відповідні земельні ділян­ки, необхідні для експлуатації надр.

Об'єкти права постійного землекористування класифіку­ють з урахуванням, наприклад, того, за рахунок яких земель вони надані (державної чи комунальної власності). Класифі­кація цих об'єктів можлива і за іншими ознаками. Так, якщо підставою класифікації вважати основне цільове призна­чення земельних ділянок, то можна розрізняти об'єкти сіль­ськогосподарського та несільськогосподарського призна­чення тощо.

§ 3. Виникнення права землекористування

Право постійного землекористування юридичних осіб ви­никає в результаті дій, які являють собою акт розпорядження землею. У зв'язку з цим земельні ділянки надаються на під­ставі рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористу­вання може виникнути також при переході права власності на будівлю або споруду до юридичних осіб, які не можуть ма­ти у власності земельні ділянки (ч. 5 ст. 120 ЗК).

Надання у постійне користування земельної ділянки, що вже перебуває у користуванні, провадиться лише після вилучення її упорядку, передбаченому статтями 149і 151 ЗК України.

Надання земельних ділянок юридичним особам здійсню­ється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ді­лянок. Повноваження органів місцевого самоврядування у зазначеній сфері чітко визначає ст. 122 ЗК України. Даною нормою, зокрема, встановлено, що надання земельних діля­нок цим суб'єктам для всіх потреб здійснюють сільські, се­лищні та міські ради із земель комунальної власності відпо­відних територіальних громад, а районні та обласні ради — з відповідних земель спільної власності територіальних гро­мад. Повноваження органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок із земель державної власності розмежова­ні з урахуванням рівня цих органів та місця розташування і цільового призначення земельних ділянок.

Порядок надання у постійне користування земельних діля­нок юридичним особам встановлює ст. 123 ЗК України. З ана­лізу змісту цієї норми випливає, що підставою виникнення да­ного права землекористування є сукупність юридичних фак­тів (клопотання про відведення земельної ділянки, рішення про надання земельної ділянки, визначення її меж на місце­вості (в натурі), одержання документа, що посвідчує право пос­тійного землекористування та його державна реєстрація)1.

Земельне законодавство забороняє приступати до вико­ристання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.

1 Докладніше про це див. у главі 10.

І

;

Відведена юридичній особі земельна ділянка закріплю­ється у натурі межовими знаками встановленого зразка.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня форм державного акта на право власності на земельну ді­лянку і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.1 затверджено нову форму державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а також встановлено, що раніше вида­ні державні акти на право постійного користування землею, залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровіль­ного звернення землекористувачів.

Державний акт, одержаний постійним землекористува­чем, повинен реєструватися в установленому порядку. Така реєстрація надає документу легітимності. Відповідно до Ука­зу Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомо­го майна та прав на них у складі державного земельного ка­дастру» від 17 лютого 2003 р.2 реєстрацію здійснює Держав­ний комітет України по земельних ресурсах.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки або залишен­ня клопотання без розгляду може бути оскаржено у судовому порядку. Це одна з гарантій прав суб'єктів, яка має конститу­ційну основу (статті 55 і 124 Конституції).

§4. Права та обов'язки землекористувачів

Здійснення суб'єктивного права постійного землекорис­тування, яке виникло у встановленому порядку, допускає ре­алізацію належних конкретному землекористувачеві його зе­мельних прав і додержання ним покладених на нього обов'яз­ків згідно з правовими приписами і правилами.

' Комплекс прав та обов'язків постійних землекористувачів до­сить широкий і різноманітний. Але кожному з них належить право володіння і право користування, а іноді і право внутріш­ньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою.

1 Офіційний вісник України. — 2002. — № 14. — Ст. 753.

2 Там само. — 2003. — № 8. — Ст. 301.

Право володіння земельною ділянкою землекористува­чем — це юридично забезпечена можливість утримувати її як свою власну (наприклад, забороняти доступ на земельну ділянку інших осіб).

Право користування земельною ділянкою — це юридично забезпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з ме­тою отримання доходів та інших благ матеріального та нема­теріального характеру від корисних властивостей землі.

Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він пови­нен забезпечувати використання землі за цільовим призна­ченням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.

Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у постійного землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим призначенням земельної ділянки. Згідно зі ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено за­коном або договором, мають право: самостійно господарюва­ти на землі; власності на посіви і насадження сільськогоспо­дарських та інших культур, на вироблену сільськогосподар­ську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопо-ширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. В одних випадках зазначені права зумовлені основною метою земле­користування, в інших — сприяють тією чи іншою мірою П досягненню. Крім того, слід мати на увазі, що по-перше, не кожному землекористувачеві належать всі без винятку пра­ва; по-друге, право на використання, наприклад, торфу, лісо­вих угідь, водних об'єктів та ін., які розташовані у межах зе­мельної ділянки, не входить до змісту власне права землеко­ристування, оскільки воно існує щодо інших об'єктів приро­ди, а не землі.

Наведений перелік прав землекористувачів не є вичер­пним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обмеження приписами спеціальних законів, які регла­ментують діяльність цих суб'єктів.

 

ПО

Ш

Т

ш^^^^^^*^

Усю сукупність закріплених законом прав землекористува­чів з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи — права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.

До першої групи прав належать: самостійне господарю­вання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоши-рених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єк­тів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав постійних землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продук­цію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених за­коном; на спорудження жилих будинків, виробничих та ін­ших будівель і споруд.

Сутність права самостійного господарювання на землі по­лягає в тому, що конкретний землекористувач за своїм воле­виявленням, самостійно визначає напрями своєї виробничої та іншої діяльності, спосіб використання земельної ділянки в межах її цільового призначення та умов надання земельної ділянки. Планування та реалізацію такої діяльності землеко­ристувачі здійснюють самостійно.

Право землекористувача використовувати у встановлено­му порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі полягає в тому, що відповідно до Кодексу України про надра (ст. 23) він у межах наданої йому земельної ділянки має право без отри­мання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб ко­рисні копалини місцевого значення і торф. За умови розмі­щення на земельних ділянках постійних землекористувачів лісових угідь та водних об'єктів вони мають право користува­тися земельними ділянками лісового та водного фондів згід­но з лісовим та водним законодавством.

Право землекористувачів на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, означає, що перелік та­ких випадків має бути визначений тільки законом. За ст. 156 ЗК України землекористувачі мають таке право, зокрема при вилученні сільськогосподарських угідь, лісо­вих земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сіль-

ськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасовому зайнятті сільськогосподарських угідь, лісо­вих земель та чагарників для інших видів використання; неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки та ін.

Відповідно до цільового призначення та з урахуванням умов надання земельної ділянки землекористувач має пра­во споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Спорудження будівель та споруд землекористувач має здійснювати у встановленому порядку, зокрема за на­явності дозволу органів архітектури та ін. Слід зазначити, що земельний закон фактично виходить із презумпції на­лежності постійному землекористувачеві будівель і споруд, зведених ним на земельній ділянці, отриманій у постійне користування, та посівів і насаджень сільськогосподар­ських та інших культур, а також виробленої сільськогоспо­дарської продукції.

Землекористувач може вимагати усунення будь-яких по­рушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділян­кою, і відшкодування завданих збитків (ст. 152 ЗК). Усі права землекористувачів здійснюються ними тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав закріплені ст. 152 ЗК України.

Здійснення прав землекористувачем передбачає дотри­мання ним певних обов'язків, пов'язаних з використанням конкретних земельних ділянок. Обов'язки землекористува­чів передбачені Земельним кодексом та нормами інших зако­нів. Зокрема, перелік, закріплений ст. 96 ЗК України, вклю­чає обов'язки: а) забезпечувати використання землі за цільо­вим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підви­щувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам ви­конавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням зе-

І

 

5— 4-123

мельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушу­вальних систем.

Наведений перелік не є вичерпним. Закон може встанов­лювати й інші обов'язки землекористувачів.

За змістом усі обов'язки постійних землекористувачів можна поділити на три групи: у сфері ефективного викорис­тання земельних ділянок (наприклад, забезпечувати вико­ристання землі за цільовим призначенням); у сфері відтво­рення і комплексної охорони земель (наприклад, додержува­тися вимог законодавства про охорону довкілля); у сфері реа­лізації інших майнових та немайнових обов'язків (наприк­лад, не порушувати прав власників суміжних земельних ді­лянок та землекористувачів).

Можлива класифікація обов'язків землекористувачів і за іншими підставами. Так, можна виділити групу обов'язків, об'єктом яких є надана в користування земельна ділянка (за­безпечувати використання землі за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно сплачувати земельний податок; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і вико­ристання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; зберігати геодезичні знаки, проти­ерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних сис­тем. Самостійну групу обов'язків землекористувача станов­лять його обов'язки перед власниками та користувачами су­сідніх земельних ділянок (додержуватися правил добросу-сідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон). До третьої групи обов'язків зем­лекористувачів належать обов'язки щодо додержання вимог законодавства про охорону довкілля.

Серед обов'язків землекористувачів особливо акцентуєть­ся увага на забезпеченні використання землі за цільовим призначенням та додержання вимог законодавства про охо­рону довкілля. Нецільова експлуатація землі заборонена і тягне за собою для землекористувача негативні наслідки. Так, відповідно до ст. 141 ЗК України використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є однією з підстав при­пинення права користування цією ділянкою. Особи, винні у невиконанні вимог щодо використання земель за цільовим

призначенням, притягуються до адміністративної відпові­дальності.

Своєчасна сплата земельного податку постійними земле­користувачами — це їх самостійний обов'язок, оскільки згід­но ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є плат­ним. Своєчасність сплати земельного податку означає, що він має бути сплачений у строки, визначені Законом України «Про плату за землю».

Обов'язок землекористувачів додержуватися правил доб-росусідства випливає з вимог, закріплених статтями 103— 109 ЗК України.

Обов'язок підвищувати родючість грунтів та зберігати ін­ші корисні властивості землі стосується перш за все землеко­ристувачів, які використовують землі сільськогосподарсько­го призначення.

Обов'язок землекористувачів своєчасно надавати від­повідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів пов'язаний з тим, що згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру (п. 17) від 12 січня 1993 р.1, вони щорічно у вста­новлені строки повинні подавати уповноваженим орга­нам звіти про зміни, що відбулися у складі земель, які пе­ребувають у користуванні. Особи, винні у перекрученні даних про стан земель, розміри та кількість земельних ді­лянок, відповідно до ст. 211 ЗК України притягуються до відповідальності.

Використовуючи земельну ділянку, землекористувач зо­бов'язаний зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спору­ди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розта­шовані на земельній ділянці чи в її межах. Цей обов'язок випливає з положень законів України «Про топографо-геоде­зичну і картографічну діяльність» від 23 грудня 1998 р.2, «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р.3 та Порядку охорони геодезичних пунктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 1999 р А

1 Зібрання постанов Уряду України. — 1993. — № 3. — Ст. 55.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 5—6. — Ст. 46.

3 Там само. — 2000. — № 11. —Ст. 90.

4 Офіційний вісник України . — 1999. — № 29. — Ст. 85.

І

 

§ 5. Припинення права землекористування

У процесі здійснення суб'єктивного права землекористу­вання можливе його припинення, яке може настати за ба­жанням землекористувача або у примусовому порядку.

Підстави припинення права користування земельною ді­лянкою передбачені в ст. 141 ЗК України. Так, за бажанням землекористувача його право на використання земельної ді­лянки припиняється в результаті добровільної відмови від цього права та припинення діяльності державних чи кому­нальних підприємств, установ та організацій. У всіх інших випадках право землекористування припиняється у приму­совому порядку за наявності таких підстав: вилучення зе­мельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодек­сом; використання земельної ділянки способами, які супере­чать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата зе­мельного податку.

Самостійне місце серед підстав припинення права землеко­ристування посідають ті з них, які пов'язані з порушенням зем­лекористувачами норм земельного законодавства: викорис­тання земельної ділянки способами, які суперечать екологіч­ним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку.

Більшість підстав, закріплених у цій статті, є безумовни­ми, тому що за наявності їх право землекористування підля­гає обов'язковому припиненню.

Разом з тим, деякі з них утворюють лише саму можливість припинення права землекористування, тобто є умовними. Так, використання земельних ділянок з порушенням земель­ного законодавства ще не тягне за собою безумовного припи­нення земельних прав. Стаття 144 ЗК України встановлює особливий порядок усунення зазначених порушень. І лише -при неусуненні порушень земельного законодавства у кож­ному окремому випадку право постійного користування зе­мельною ділянкою може бути припинено за рішенням компе­тентного органу.

Добровільна відмова від права постійного користування земельною ділянкою — це результат самостійного волевияв­лення землекористувача, пов'язаного з відпаданням потреби

в земельній ділянці. Волевиявлення юридичної особи має бу­ти оформлено у відповідній формі — письмовій заяві, яка ад­ресується власникові земельної ділянки. Добровільна відмо­ва може бути реалізована і мати правове значення у разі, як­що її прийняв власник земельної ділянки, який на підставі прийнятого рішення повідомить про це органи державної ре­єстрації.

Припинення діяльності державних чи комунальних під­приємств, установ та організацій — самостійна підстава при­пинення права постійного землекористування. Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передачі всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам1 або внаслідок ліквідації у по­рядку, передбаченому цивільним законодавством. ПриііИ-нення її діяльності пов'язується з внесенням до Єдиного дер­жавного реєстру відповідного запису. Обставини, що зумов­люють припинення діяльності юридичної особи, можуть бу­ти різні (наприклад, досягнення поставлених цілей). Не роз­глядається як припинення юридичної особи її перетворення, тобто зміна організаційно-правової форми.

У всіх інших випадках припинення діяльності зазначених юридичних осіб безумовно припиняє і їх право землекорис­тування.

Згідно зі ст. 24 ЗК України у разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням; від­повідного органу виконавчої влади або органу місцевого са­моврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням.

Специфічною підставою припинення права користування земельною ділянкою є вилучення її у випадках, передбачених Земельним кодексом. Таке вилучення здійснюється для сус­пільних та інших потреб за рішенням органів державної йла-ди та органів місцевого самоврядування у порядку, встанов­леному ст. 149 ЗК України. Названа норма визначає систему

1 Припинення юридичної особи може здійснюватися у формі здаптя, приєднання та поділу. Не можна розглядати як спосіб припиненню Іюри-дичної особи виділення, тобто перехід частини майна, прав та обо&'^зків юридичної особи до однієї або кількох новостворюваних юридичних осіб.

 

 

органів, уповноважених вилучати земельні ділянки для зазначених цілей1 та підкреслює, що вилучення земельних ділянок проводиться за згодою землекористувачів. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.

Вилучення земель має проводитися з додержанням вста­новлених законом вимог, у тому числі з відшкодуванням збит­ків. Відшкодовуються збитки органами виконавчої влади, ор­ганами місцевого самоврядування, підприємствами, устано­вами та організаціями, яким надаються у користування зе­мельні ділянки, що вилучаються. Розміри таких збитків визначають комісії, створені Київською і Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, вико­навчими комітетами міських (міст обласного значення) рад згідно з правилами, встановленими ст. 157 ЗК України і По­рядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабі­нету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 2842, який діє у частині, що не суперечить чинному Земельному кодексу.

Порядок припинення права постійного користування землею врегульовано Земельним кодексом3.

1 Органами, що мають право вилучати земельні ділянки із земель
державної і комунальної власності, є Кабінет Міністрів України, Рада мі­
ністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації,
сільські, селищні, міські ради.

2 Зібрання постанов уряду України. — 1993. — № 10. — Ст. 193.

3 Докладніше про це див. у главі 10.

ГЛПвЙ 7

.право оренди землі

§ 1. Поняття та юридичні ознаки оренди землі

У процесі проведення в Україні земельної та аграрної ре­форм важливого значення набуває така форма землевико-ристання, як оренда. Відродження її повноцінного змісту має в умовах переходу України до ринкової економіки винятково важливе практичне значення.

Все законодавство, що становить сучасну правову базу оренди земель, можна умовно поділити на групи: загальне законодавство, на основі якого здійснюється функціонуван­ня і розвиток усіх правових інститутів; галузеве (зокрема, зе­мельне, аграрне, екологічне, цивільне та ін.) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини та має на меті їх врегулювання і поряд з цим визначає основні засади земельних орендних відносин; спеціалізоване земельне зако­нодавство про оренду земель.

Центральне місце у системі законодавства про оренду земель поряд із ст. 93 «Право оренди земельної ділянки» ЗК України і має в основному бланкетний характер, посідає спеціальне законо­давство про оренду земель, серцевиною якого є Закон України «Про оренду землі». Це спеціалізований нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який визначає правові, організацій­ні, економічні та соціальні умови оренди земель в Україні.

На розвиток цього Закону розроблено низку нормативно-правових актів, які мають на меті створити реальний меха­нізм його реалізації. До таких актів належать, зокрема, пос­танова Кабінету Міністрів України «Про порядок державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р., Ти-

повий договір оренди земельної частки (паю), затверджений наказом Держкомзему від 17 січня 2000 р. зі змінами, та ін.

Стаття 3 Закону України «Про оренду землі» визначає орен­ду землі як «засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності».

З цієї дефініції можна виділити такі юридичні ознаки по­няття оренди земель: це виключно договірна форма викорис­тання земель. Договірний характер відносин передбачає виключну добровільність укладення договору; оренда земель оформляється договором оренди земельної ділянки; договір оренди земельної ділянки укладається між орендодавцем і орендарем; зміст оренди земель становлять правомочності володіння і користування орендаря. Однак слід зазначити, що у деяких випадках, передбачених законом, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження наданою йому індивідуально визначеною земельною ділянкою або її части­ною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди; це користування та володіння є плат­ним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у розмірах, визначених договором; оренда пе­редбачає передачу земельної ділянки обов'язково у строкове (тимчасове) користування. Строки дії оренди визначають сторони у договорі оренди земельної ділянки; об'єктом орен­ди за договором виступає певна земельна ділянка, яка може використовуватися орендарем для здійснення перш за все підприємницької діяльності, тобто такої, що здійснюється за власною ініціативою, систематично і на власний ризик з ме­тою одержання прибутку, а також і для іншої діяльності (на­приклад, для ведення особистого селянського господарства); повна господарська самостійність орендаря.

Крім основних ознак поняття оренди земель існують і до­даткові ознаки цього правового інституту. По-перше, орен­да — це окрема форма землекорстування. По-друге, орендо­давцями земельних ділянок є держава, територіальні грома­ди, громадяни та юридичні особи України. У той же час згід­но зі ст. 81 ЗК України власниками земель можуть бути й іно­земні громадяни та особи без громадянства. Отже, вони теж можуть виступати орендодавцями земельних ділянок. Відпо­відно до ст. 93 ЗК України орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. По-третє, орен-

дар земель набуває право власності на одержану з орендова­них земель продукцію і доходи. По-четверте, оренда не по­винна змінювати цільове призначення земельної ділянки.

Підсумовуючи основні й додаткові юридичні ознаки поняття оренди земель,можна його визначити так; оренда земель — це окрема організаційно-правова договірна форма використання земельної ділянки, яка передбачає передачу її власником-орен-додавцем (державою, територіальною громадою, громадянином чи юридичною особою) у тимчасове строкове володіння та ко­ристування іншій особі—орендареві за плату для здійснення пе­реважно підприємницької або іншої діяльності з привласнен­ням останнім одержаної продукції і доходів.

§ 2. Правове регулювання оренди земель сільськогосподарського та іншого призначення

Особливості земель сільськогосподарського призначення позначаються на оренді цих земель як правовій формі їх ви­користання.

Щоб визначити поняття оренди земель сільськогосподар­ського призначення, необхідно встановити її специфічні озна­ки, які відрізняють її від оренди земель інших категорій. Ос­новні ознаки, які визначають оренду земель сільськогосподар­ського призначення, випливають з природних особливостей сільського господарства. Йдеться, зокрема, про використання земель як основного засобу виробничої діяльності, залежність результатів праці від природно-кліматичних умов, сезонний характер виробництва, підвищений виробничий ризик, три­валий проміжок часу між вкладенням праці та її наслідками.

Важливою ознакою, яка притаманна оренді земель сіль­ськогосподарського призначення, насамперед, визначення кола суб'єктів, які можуть бути сторонами договору оренди цих земельних ділянок.

Орендодавцями земельних ділянок сільськогосподарсько­го призначення можуть бути чітко визначені суб'єкти, які отримали земельні ділянки для певних спеціальних цілей.

Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського при­значення для ведення товарного сільськогосподарського ви­робництва повинні відповідати таким спеціальним умовам:

 

1) установчими документами юридичної особи має бути
передбачено здійснення такого виду діяльності як ведення
товарного сільськогосподарського виробництва;

2) фізична особа повинна мати необхідну кваліфікацію
або досвід роботи в сільському господарстві. Підтвердження
права громадян на оренду земельних ділянок для ведення то­
варного сільськогосподарського виробництва здійснюється
за рішенням районної (міської) конкурсної комісії, створеної
районною державною адміністрацією (виконавчим органом
місцевого самоврядування) і затвердженої районною (місь­
кою) радою для проведення конкурсного відбору бажаючих
створити селянське (фермерське) господарство.

Безпосереднє використання земель сільськогосподар­ського призначення орендарем передбачено як для грома­дян, так і для юридичних осіб.

У зв'язку з цим доречно говорити про необхідність володін­ня суб'єктом права землекористування спеціальною аграрною правосуб'єктністю, тобто здатністю особи бути учасником ли­ше правовідносин у галузі виробництва продукції сільського господарства, тобто земельних аграрних правовідносин.

Таким чином, оренда земель сільськогосподарського призначення— своєрідна договірна форма сільськогоспо­дарського землекористування, зміст якої становлять строко­ве, платне володіння та користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення у межах, встановлених законодавством та договором, що передбачає передачу її власником орендареві, який відповідає вимогам, визначе­ним законом, для здійснення переважно підприємницької та іншої діяльності з використанням природних властивостей земель за умови їх раціонального використання.

Як відомо, закон пов'язує формування орендних земель­них відносин із здійсненням перш за все підприємницької та іншої діяльності. Залежно від видів діяльності орендаря мож­на р'озрізняти підприємницьке та непідприємницьке орен­дне землекористування. Причому як перше, так і друге мож­ливе не тільки на землях сільськогосподарського призначен­ня, а й на інших землях. Підприємницьке орендне землеко­ристування здійснюється суб'єктами, наприклад, на землях житлової та громадської забудови при будівництві об'єктів ринкової інфраструктури, у межах земель водного фонду, скажімо, для рибогосподарських потреб та ін.

Непідприємницьке орендне землекористування можливе, зокрема, при веденні громадянами особистого селянського господарства, будівництва та обслуговування жилих будинків та індивідуальних гаражів, користуванні городами, земель­ними ділянками для сінокосіння і випасання худоби тощо.

Юридичні особи здійснюють непідприємницьке землеко­ристування, наприклад, при проведенні розвідувальних робіт, прокладанні комунікацій, для благоустрою територій та ін.

Самостійною формою підприємницької діяльності, яка пов'язана з використанням природних ресурсів, і, зокрема, землі, — є концесія1.

Правові засади регулювання відносин концепції щодо майна та землі, а також умови і порядок її здійснення визна­чаються Законами У країни «Про концесії» від 16 липня 1989 р.2, «Про концесії на будівництво та експлуатацію авто­мобільних доріг» від 14 грудня 1989 р.3, Земельним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 1 с т. 94. ЗК для здійснення концесійної діяль­ності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому земельним законом.

Надання в оренду земельних ділянок зокрема, несільсько-господарського призначення може бути обумовлене укладен­ням концесійного договору, якому притаманні риси, відмінні від договору оренди4.

Договірні відносини щодо використання землі на підставі концесії врегульовані Законом України «Про концесії», ч. З ст. 10 якого передбачено наступне. Якщо для здійснення кон­цесійної діяльності необхідна земельна ділянка, договір

1 Концесія — це надання з метою задоволення суспільних потреб
уповноваженим органом виконавчої влади або органом місцевого само­
врядування на підставі концесійного договору на платній та строковій ос­
нові юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності)
прав на створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об'єктом
концесії (строкове платне володіння) за умови взяття суб'єктом підприєм­
ницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань щодо створення
(будівництва) та управління (експлуатації) об'єктом концесії, а також май­
нової відповідальності й можливого підприємницького ризику.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 41. — Ст. 372.

3 Там само. — 2000. — № 3. — Ст. 21.

4 Карахаш 1.1. Право землекористування та його види. — Земельне
право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, 1.1. Каракаша — К.:
Істина. — 2003. — С. 107—109.

оренди останньої або акт про надання її у користування до­даються до концесійного договору. Разом з тим не виключа­ється можливість використання концесіонером земельної ді­лянки, яка перебуває у власності громадянина або юридич­ної особи, безпосередньо на підставі договору оренди.

Згідно з ч. 2 ст. 94 ЗК види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визна­чаються законом. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» об'єктом концесії можуть бути землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства (позаміські автомо­більні дороги загального користування та ін.).

Перелік об'єктів права державної власності, які можуть бути спеціально будовані відповідно до умов концесійного договору для задоволення громадських потреб затверджений постано­вою Кабінету Міністрів від 11 грудня 1999 р. (у редакції від 23 квітня 2002 р.)1. До цього переліку, зокрема, включені: південна трансєвропейська автомагістраль Західний кордон України — м. Київ протяжністю 735 км; комплекс дорожнього сервісу на автомобільній дорозі Київ—Ковель протяжністю 228 км та ін.

§ 3. Договір оренди земельної ділянки

Основним документом, який регулює відносини між орен­додавцем земельної ділянки і орендарем, є договір оренди зе­мельної ділянки. З огляду на специфіку орендних відносин та особливості об'єкта цих відносин договори відіграють провід­ну роль у врегулюванні земельних орендних відносин.

Договір оренди земельної ділянки— це юридично офор­млена у встановленому законом порядку двостороння угода, за якою орендодавець передає орендареві земельну ділянку у тим­часове оплатне використання для задоволення його потреб, які визначаються цільовим призначенням орендованої ділянки і спрямовані на забезпечення відповідного виду діяльності за умо­ви раціональності землекористування і охорони земель як з боку орендаря, так і з боку держави, та на інших погоджених умовах.

За своєю правовою природою договір оренди земельної ділян­ки є земельно-правовим. Його земельно-правовий характер виз­начається сутністю та особливостями землі як об'єкта договору.

1 Офіційний вісник України. — 2003. — № 17. — Ст. 765.

І

Істотною умовою договору, яка також впливає на його юридичну природу, є умова про раціональність землекорис­тування та охорону земель. Ця умова виступає обов'язком орендаря не лише перед орендодавцем, а й перед державою, її включення до договору оренди земельної ділянки зумовле­но особливостями його об'єкта.

Серед договірних умов різної юридичної значимості прийня­то виділяти: істотні, звичайні та випадкові (факультативні). Це повною мірою стосується і договору оренду земельної ділянки.

Згідно із Законом «Про оренду землі» (ст. 14) до істотних умов, необхідних для укладення договору, належать: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); термін договору оренди (ст. 17); орендна плата (розмір, індек­сація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перег­ляду); цільове призначення, умови використання і збережен­ня якості земельної ділянки; умови повернення земельної ді­лянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або зни­щення об'єкта чи його частини; відповідальність сторін.

Звичайні умови договору оренди земельної ділянки відріз­няються від істотних тим, що їх наявність або відсутність не впливає на факт укладення договору. Вони сформульовані в законі або інших нормативних актах (наприклад, право влас­ності орендодавця на здану в оренду земельну ділянку і на по­вернення її по закінченні строку договору оренди).

Випадкові умови набирають юридичної сили лише при включенні їх до змісту договору. Як правило, за допомогою випадкових умов вирішуються ті питання, які не передбаче­ні законом. Разом з тим, договір не може містити положення, які суперечать чинному законодавству.

Договір оренди земельної ділянки — це угода, у якій сторо­ни визначають взаємні зобов'язання. Для його законності необхідне додержання всіх правових вимог і порядку укла­дення, передбаченого законодавством України.

Правові умови укладення договору являють собою систе­му визначених законодавством заходів, додержання і вико­нання яких є обов'язковими для породження договором юри­дично значимих наслідків.

Загальними умовами укладення договору оренди земель­ної ділянки є: укладення його сторонами на добровільних за-

садах; коло орендодавців земель чітко визначено законом; не­обхідна обов'язкова наявність проекту відведення земельної ділянки, який є невід'ємним додатком до договору, якщо це пов'язано зі зміною цільового призначення земельної ділянки чи наданням ділянки із земель запасу під забудову; земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в оренду за згодою заставодержателя; у разі надходження двох або біль­ше клопотань на оренду однієї і тієї самої земельної ділянки, що перебуває у державній або комунальній власності, відпо­відні орендодавці проводять конкурс щодо набуття права оренди земельної ділянки. При цьому підставою для укладен­ня договору оренди є результати конкурсу чи аукціону.

Процес укладення договору оренди земельної ділянки можна, умовно поділити на такі основні етапи: організацій­ний (підготовчий); нотаріальне посвідчення договору оренди земельної ділянки; державна реєстрація договору.

На першому етапі особа, яка бажає одержати земельну ді­лянку в оренду, подає власникові або уповноваженій ним осо­бі заяву (клопотання), яка розглядається у встановлений тер­мін, розробляється проект відведення земельної ділянки, як­що вона передається в оренду зі зміною цільового призначен­ня або із земель запасу під забудову.

Після аналізу висновку державного органу з питань зе­мельних ресурсів про обмеження та права третіх осіб на ви­користання земельної ділянки та звірки плану земельної ді­лянки з фактичним розташуванням усіх її меж на місцевості здійснюється підготовка проекту договору.

Досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов ще не достатнє для набрання договором чинності. Статтею 13 Закону передбачена письмова форма договору оренди зе­мельної ділянки, цей договір також потребує обов'язкового нотаріального посвідчення за місцем розташування земель­ної ділянки, якщо він укладений на термін більше п'яти ро­ків. Договір, укладений на строк до п'яти років, підлягає но­таріальному посвідченню за бажанням однієї зі сторін.

Договір підлягає державній реєстрації у порядку, передба­ченому постановою Кабінету Міністрів України «Про затвер­дження Порядку державної реєстрації договорів оренди зем­лі» від 25 грудня 1998 р.

Указом Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, не-

рухомого майна та прав на них у складі державного земель­ного кадастру» від 17 лютого 2003 р.1 на Державний комітет України по земельних ресурсах покладено обов'язок щодо здійснення у складі державного земельного кадастру реєс­трації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок (п. 4.11).

Після засвідчення факту державної реєстрації договір орен­ди реєструється у Книзі записів державної реєстрації догово­рів оренди землі, яка ведеться державним органом з питань земельних ресурсів. Датою реєстрації договору оренди у Книзі записів є дата засвідчення факту державної реєстрації. Дер­жавна реєстрація договору провадиться у 30-денний строк.

Законодавство надає можливість оскаржити у судовому порядку непроведення державної реєстрації у встановлені строки, а також відмову у державній реєстрації.

Державна реєстрація договору оренди створює важливі

юридичні наслідки:

по-перше, договір набирає чинності після державної реєс­трації, оскільки його державна реєстрація є офіційним виз­нанням і підтвердженням державою факту виникнення пра­ва оренди земельної ділянки у конкретної особи; по-друге, згідно з законодавством орендар має право приступати до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди. Порушення цієї вимоги тягне за собою пра­вові наслідки, передбачені статтями 211—212 ЗК України.

Певною специфікою характеризується укладення догово­ру оренди земельної частки (паю). Так, п. 4 ст. 7 Закону Укра­їни «Про оренду землі» встановлено, що громадяни, які мають право на земельну частку (пай)2 у недержавному сільськогос­подарському підприємстві, можуть передавати в оренду від­повідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського

1 Урядовий кур'єр. — 2003. — 20 лютого.

2 Земельна частка (пай) — це оцінена у грошовому виразі та визначена
в умовних кадастрових гектарах частина переданих у колективну влас­
ність сільськогосподарських угідь недержавного сільськогосподарського
підприємства, яка визначає рівновелику частку участі члена підприємства
в земельному пайовому фонді господарства і може бути у встановленому
чинним законодавством порядку витребувана в натурі (на місцевості) у
самостійну земельну ділянку. Див.: Носйс В., Коваленко Т. Щодо правової
природи земельної частки (паю) / / Право України. — 2000. — № 3. — С. 53.

використання є порядку, визначеному Земельним кодексом та законами України. Можливість укладення договорів таким шляхом виникла в результаті паювання земель колективних агроформувань у ході аграрної реформи.

Але слід мати на увазі, що ст. 4 Закону України «Про орен­ду землі», визначаючи об'єкти оренди, такого об'єкта як зе­мельна частка (пай) не передбачає.

Як відомо, в оренду може бути переданий індивідуально визначений об'єкт, оскільки істотними умовами договору є його місце розташування, розмір та площа. Відсутність цих умов служить підставою для відмови у державній реєстрації. Таким чином, передача в оренду земельної частки (паю) мож­лива лише після виділення її у натурі і отримання у вигляді конкретної ділянки, яка відповідно до Закону може бути об'єктом оренди.

В Указі Президента України від 3 грудня 1999 р. вказуєть­ся (п. 3), що правовстановлюючим документом, який засвід­чує право володіти, користуватися і розпоряджатися земель­ною часткою є сертифікат на право на земельну частку (пай). Земельний кодекс 2001 р. вніс певні корективи до цього по­ложення, зазначивши у Перехідних положеннях, що серти­фікати на право на земельну частку, отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалі­зації ними права вимоги на відведення земельної частки в натурі відповідно до законодавства.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)» від 24 січня 2000 р. запроваджений спрощений поря­док реєстрації цих договорів.

Припинення договору оренди земельної ділянки здійсню­ється за наявності передбачених законом підстав: закінчен­ня терміну, на який було укладено договір; розірвання дого­вору оренди згідно зі ст. 28 Закону; одержання орендарем зе­мельної ділянки у власність у порядку, передбаченому Зе­мельним кодексом України; примусовий викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності у поряд­ку, встановленому законами України; смерть громадянина-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмова осіб, зазначених у ст. 8 Закону, від виконання укладеного до­говору оренди земельної ділянки; ліквідація юридичної осо­би—орендаря.

І

Наслідком припинення договору оренди земельної ді­лянки є обов'язок орендаря повернути орендодавцеві зе­мельну ділянку на умовах, визначених договором оренди. Законом закріплено важливу гарантію прав орендодавця, яка зумовлена особливостями об'єкта цих відносин, зокре­ма: орендар не має права утримувати земельну ділянку для забезпечення своїх вимог до орендодавця. Таке утримуван­ня земельної ділянки унеможливлює її використання за ці­льовим призначенням.

У разі припинення договору у зв'язку із невиконанням чи неналежним виконанням орендарем обов'язків за договором, пов'язаних із недбалим ставленням його до земельної ділян­ки, або іншими його діями чи бездіяльністю, що призвели до її деградації, виснаження, зниження родючості, забруднен­ня, орендар зобов'язаний відшкодувати орендодавцеві запо­діяну шкоду.

9 — 4-123

ГЛПВП 8

§ 1. Поняття та класифікація обмежень прав на землю Право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є… Обмеженням права на землюслід вважати встановлену відповідно до чинного законодавства заборону або покладен­ня на…

І

 

тувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Більше того, згідно зі ст. 103 ЗК власники та користувачі земельних ділянок не мають права здійснювати на сусідні земельні ділянки неприпустимий вплив. Іншими словами, вони не можуть використовувати земельні ділянки способами, які унеможливлюють викорис­тання сусідніх земельних ділянок їх власниками та користу­вачами за цільовим призначенням ділянок. У цьому полягає основне обмеження прав на землю, яке випливає з права доб-росусідства. Крім цього, правом добросусідства вводяться й деякі обмеження прав на землю, які мають правову форму додаткового обов'язку. Так, ст. 106 ЗК встановлено, що влас­ник земельної ділянки має право вимагати від власника су­сідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. При цьому витрати на встановлення суміжних меж несуть влас­ники земельних ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними.

§ 3. Земельні

обмеження "прав на

Поняття та види земельних сервітутів за законодав­ством України.Згідно зі ст. 98 ЗК зміст права земельного сервітуту полягає в тому, що власник (користувач) однієї зе­мельної ділянки має право на обмежене користування суміж­ною земельною ділянкою з метою усунення недоліків своєї ді­лянки. Право земельного сервітуту характеризується такими ознаками. По-перше, відносини земельного сервітуту перед­бачають наявність двох, як правило, суміжних земельних ді­лянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговує іншу (панівну). У рамках земельного сервітуту обслуговуюча земельна ділян­ка своїми зручностями, перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.

По-друге, при встановленні земельного сервітуту обслуго­вування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемно, а в межах прав, що надаються власнику пануючої земельної ді­лянки щодо користування обслуговуючою ділянкою. За сво-

єю юридичною природою такі права є обмеженими речови­ми правами і передбачають користування лише невеликою частиною обслуговуючої земельної ділянки для чітко зафік­сованих потреб. При цьому власник (користувач) пануючої земельної ділянки не має статусу користувача обслуговую­чою ділянкою і, відповідно, не є платником земельного подат­ку (щодо останньої).

Залежно від мети використання обслуговуючої ділянки власником (користувачем) пануючої ділянки земельні серві­тути можуть бути постійними і тимчасовими. До постійних відносяться земельні сервітути, при яких одна ділянка пос­тійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольняти певні потреби власника (користувача) ділянки. Наприклад, до постійних земельних сервітутів належить сервітут, на під­ставі якого здійснюється прокладка власником (користува­чем) пануючої ділянки певного лінійного об'єкта через суміж­ну (обслуговуючу) земельну ділянку. Прикладом тимчасового земельного сервітуту може бути сервітут, у рамках якого здій­снюється розташування на сусідній (обслуговуючій) ділянці власником (користувачем) пануючої ділянки будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ре­монту будинків і споруд. По завершенню будівництва чи ре­монту будівлі (споруди) дія цього земельного сервітуту припи­няється. Разом з тим, слід зазначити, що дію постійного зе­мельного сервітуту також може бути припинено.

Згідно зі ст. 99 ЗК власники і користувачі земельних діля­нок можуть вимагати встановлення таких земельних серві­тутів, як: а) право проходу і проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) пра­во прокладання і експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокла­дання на свою земельну ділянку водопроводу від чужої при­родної водойми чи через чужу земельну ділянку; ґ) право від­воду води зі своєї земельної ділянки на сусідню чи через су­сідню земельну ділянку; д) право забору води з природної во­дойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і Право проходу до природної водойми; є) право напувати свою худо­бу з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і право прогону худоби до природної водойми; є) пра­во прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлен­ня будівельних риштувань і складування будівельних матері-

1^

І

А

алів з метою ремонту будинків і споруд; з) інші земельні сер­вітути. Таким чином, наведений перелік видів права земель­ного сервітуту не є вичерпним. Власники та користувачі зе­мельних ділянок можуть вимагати встановлення й інших зе­мельних сервітутів.

Одним з основних правових наслідків встановлення зе­мельного сервітуту є обтяження обслуговуючої земельної ді­лянки, тобто певного обмеження прав її власника чи корис­тувача. Адже об'єктивно встановлення будь-якого земельно­го сервітуту призводить до певного зменшення кількості можливих варіантів використання обслуговуючої земельної ділянки її власником (користувачем). Разом з тим, встанов­лення земельного сервітуту не повинне призвести до позбав­лення власника обслуговуючої ділянки жодного з його право-мочностей щодо користування чи розпорядження землею в повному обсязі. Так, із встановленням земельного сервітуту власник (користувач) обслуговуючої ділянки може бути по­збавлений права володіти чи користуватися земельною ді­лянкою лише частково. Відповідно власник (користувач) па­нуючої земельної ділянки одержує право лише на обмежене користування обслуговуючою ділянкою.

Порядок встановлення земельних сервітутів.Ініціато­ром встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, який має потребу у вико­ристанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки для усунення тих недоліків його ділянки, що обумовлені її місцем розташу­вання чи природним станом. Для встановлення сервітуту власник (користувач) земельної ділянки, зацікавлений у ньо­му, повинен звернутися до власника (користувача) суміжної ділянки з проханням дати дозвіл на обмежене постійне чи тимчасове користування цією ділянкою в рамках конкретно-га земельного сервітуту.

Земельний кодекс України передбачає дві підстави вста­новлення земельного сервітуту: договір і рішення суду. Якщо власники (користувачі) двох сусідніх земельних ділянок прийшли до згоди щодо встановлення земельного сервітуту, вони повинні закріпити досягнуту домовленість у договорі про встановлення земельного сервітуту. Договір укладається в письмовій формі і підписується власником (користувачем) обслуговуючої ділянки та власником (користувачем) паную­чої ділянки. Якщо власники (користувачі) сусідніх ділянок не

прийшли до згоди щодо встановлення земельного сервітуту, то в такому випадку власник (користувач) пануючої земель­ної ділянки як зацікавлена сторона повинен звернутися до суду із заявою про встановлення земельного сервітуту. Рі­шення суду про задоволення заяви є підставою для встанов­лення земельного сервітуту.

Як передбачено ст. 100 ЗК, моментом виникнення права земельного сервітуту, тобто моментом, коли у власника (ко­ристувача) пануючої земельної ділянки виникає право вико­ристовувати обслуговуючу земельну ділянку в рамках чи то­го іншого земельного сервітуту, є державна реєстрація дого­вору про встановлення земельного сервітуту чи рішення суду про встановлення земельного сервітуту органом, на який покладене здійснення державної реєстрації прав на землю.

Юридична природа земельного сервітуту.Право зе­мельного сервітуту — це право, об'єктом якого є конкретна обслуговуюча земельна ділянка, а суб'єктом — власник (ко­ристувач) конкретної пануючої ділянки. Тому право земель­ного сервітуту не є особистим правом. Воно тісно зв'язано з двома суміжними (сусідніми) земельними ділянками і лише в рамках такого зв'язку може належати тій чи іншій особі. При переході права власності чи права користування пануючою земельною ділянкою до нового власника (користувача) до ос­таннього переходить і право на обмежене користування обс­луговуючою земельною ділянкою відповідно до встановлено­го земельного сервітуту.

Земельний сервітут завжди встановлюється в інтересах власника (користувача) пануючої земельної ділянки. Тому пра­во земельного сервітуту—це суб'єктивне право винятково осо­би, що є власником чи користувачем пануючої земельної ді­лянки. З цього випливає, що особа, в інтересах якої встановле­ний земельний сервітут, не має права на відчуження земельно­го сервітуту іншій особі шляхом укладення цивільно-правово­го договору чи іншим способом. Тому договір про відчуження земельного сервітуту визнається недійсним з моменту його ук­ладення. Разом з тим, право земельного сервітуту може перей­ти до іншої особи у випадку придбання нею права власності чи права користування пануючою земельною ділянкою.

Встановлення земельного сервітуту є обтяженням земель­ної обслуговуючої ділянки. Тому за загальним правилом власник (користувач) такої ділянки має право на одержання

 

від особи, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, компенсації за незручності, викликані обтяженням його ді­лянки земельним сервітутом. Виключення з цього правила можуть бути встановлені законом.

У ряді випадків встановлення земельного сервітуту може мати своїм наслідком не тільки обтяження обслуговуючої зе­мельної ділянки, а й супроводжуватися обмеженням прав його власника (користувача) щодо використання ділянки за її цільовим призначенням. При цьому, якщо встановлення земельного сервітуту призводить до такого обмеження прав власника (користувача) обслуговуючої земельної ділянки, при якому він зазнає певних збитків, то такі збитки підляга­ють відшкодуванню власнику (користувачу) обслуговуючої земельної ділянки в повному обсязі. Збитки, заподіяні влас­нику (користувачу) обслуговуючої земельної ділянки вста­новленням земельного сервітуту, повинні відшкодовуватися особою, в інтересах якої він встановлений.

Припинення земельних сервітутів.Земельний кодекс України (ст. 102) містить вичерпний перелік підстав припи­нення дії земельних сервітутів. Однак, настання таких під­став не тягне за собою автоматичного припинення дії серві­туту, а є лише підставою для скасування його державної реєс­трації. Після скасування державної реєстрації дія земельного сервітуту припиняється.

Таким чином, безумовними підставами для скасування державної реєстрації земельного сервітуту є:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сер­
вітуту, в інтересах якого він встановлений, і власника (ко­
ристувача) обслуговуючої земельної ділянки.
Мова йде про
випадки придбання у власність чи отримання у користуван­
ня власником земельної ділянки, що є пануючою, суміжної ді­
лянки, яка виступає обслуговуючою, і навпаки — придбання у
власність чи отримання у користування власником обслуго­
вуючої земельної ділянки суміжної ділянки, яка є пануючою;

б) відмова особи, в інтересах якої встановлений земель­
ний сервітут, від користування сервітутом.
Особа, в інте­
ресах якої встановлений земельний сервітут, у будь-який час
може відмовитися від нього шляхом подачі до органу держав­
ної реєстрації прав на землю відповідної письмової заяви;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту.
У разі прийняття такого рішення суд повинен направити його

до органу державної реєстрації прав на землю для внесення від­повідних змін до державного реєстру прав на нерухоме майно;

г) закінчення терміну, на який був встановлений земель­
ний сервітут.
Йдеться про тимчасові земельні сервітути,
термін дії яких зазначений у договорі про встановлення зе­
мельного сервітуту чи в рішенні суду. Будучи зареєстровани­
ми в органах державної реєстрації прав на землю, такі серві­
тути втрачають дію після закінчення терміну їхньої дії;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років. Встановлення земельного сервітуту завжди пов'язане з обмеженням прав власника чи користувача обслуговуючої земельної ділянки. Тому невикористання сер­вітуту протягом щонайменше 3-х років свідчить про відсут­ність інтересу в ньому з боку власника пануючої земельної ді­лянки, що може бути обумовлено необґрунтованістю вста­новлення земельного сервітуту або ж відпадінням потреби в користуванні ним. Скасування земельного сервітуту в цьому випадку здійснюється за ініціативою власника обслуговую­чої земельної ділянки як зацікавленої у цьому особи. Він по­винен подати до органу державної реєстрації прав на землю відповідну заяву;

д) порушення власником (користувачем) панівної земель­
ної ділянки умов користування сервітутом.
При встанов­
ленні земельного сервітуту чітко визначаються межі (умови)
користування власником (користувачем) пануючої земельної
ділянки певною частиною обслуговуючої ділянки. Власник
(користувач) пануючої ділянки не має права в односторон­
ньому порядку змінювати умови земельного сервітуту. Якщо
ж він допускає відхилення від умов встановленого сервітуту,
то він порушує умови користування цим сервітутом. Факт
порушення повинен бути підтверджений рішенням суду, як­
що особа, в інтересах якої він був встановлений, заперечує
факт допущення нею зазначеного порушення. Скасування
земельного сервітуту здійснюється органом державної реєс­
трації прав на землю.

Крім безумовних підстав припинення дії земельного серві­туту ч. 2 ст. 102 ЗК України закріплює підстави, наявність яких створює можливість припинення в судовому порядку дії земельного сервітуту на вимогу власника (користувача) зе­мельної ділянки, щодо якої встановлено цей сервітут. До умов­них підстав припинення дії земельного сервітуту належать:

 

а) припинення підстав встановлення земельного серві­
туту.
Припинення підстав встановлення земельного серві­
туту може проявлятися в усуненні недоліків пануючої зе­
мельної ділянки, які компенсувалися (усувалися) шляхом на­
дання її власнику (користувачу) права обмеженого користу­
вання сусідньою (обслуговуючою) земельною ділянкою.
Прийняте судом рішення про скасування земельного сервіту­
ту у зв'язку з припиненням підстав його встановлення, нап­
равляється органу, що здійснює державну реєстрацію прав
на землю, для ухвалення відповідного рішення;

б) неможливість використання земельної ділянки, щодо
якої встановлений земельний сервітут, за
її цільовим при­
значенням.
Якщо в результаті використання обслуговуючої
земельної ділянки власником (користувачем) пануючої ді­
лянки відповідно до умов встановленого сервітуту виникне
ситуація, при якій власник (користувач) обслуговуючої зе­
мельної ділянки не зможе використовувати її за цільовим
призначенням, то в останнього виникає право вимагати в су­
довому порядку припинення земельного сервітуту.

ГЛПбП9

ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ

§ 1. Поняття гарантій прав на землю

У земельному законодавстві термін «гарантія» (від франц. ^агагШе — забезпечення, запорука) застосовується щодо за­безпечення прав на володіння, користування та розпоряд­ження землею всіх без винятку суб'єктів, які є учасниками зе­мельних правовідносин.

Гарантії прав на землю передбачені розділом V Земельно­го кодексу України. Умовно їх можна поділити на три різно­види: гарантії захисту прав на землю; гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористу­вачам; гарантії, пов'язані з розв'язанням земельних спорів.

Гарантії захисту прав на землю мають безпосередньо конституційну основу. Так, ст. З Конституції України прого­лошує, що права і свободи людини та їх гарантії визнача­ють зміст і спрямованість діяльності держави, яка відпові­дає перед людиною за свою діяльність. В Основному Зако­ні закріплено положення, згідно з яким держава забезпе­чує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарю­вання (ст. 13). Особливе значення має ст. 14 Конституції, яка передбачає, що земля є основним національним ба­гатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому право власності на землю гарантується. Воно набувається і реалізується громадянами, юридичними осо­бами та державою виключно відповідно до закону. Зазна­чені положення Конституції України безпосередньо втілені у земельному законодавстві.

Серед гарантій захисту прав на землю важливими є га­рантії права власності на земельну ділянку. Земельний ко-

декс України передбачає, що власник не може бути позбав­лений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Кодексом або іншими законами України. До таких випадків Земельний кодекс відносить: конфіскацію земельної ділянки (ст. 148); невідчуження земельної ділян­ки сільськогосподарського призначення іноземними юри­дичними особами, якщо вона була отримана ними у спад­щину та не відчужена протягом року (ст. 145); використан­ня земельної ділянки не за цільовим призначенням (ст. 143) та деякі інші.

Гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористувачам передбачені ст. 156 ЗК кодексу України. Зазначеним суб'єктам відшкодовуються збитки, за­подіяні внаслідок: вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробниц­твом; тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лі­сових земель та чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земельних діля­нок; погіршення якості ґрунтового покриву та інших корис­них властивостей сільськогосподарських угідь, лісових зе­мель та чагарників; приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для вико­ристання стан; неодержання доходів за час тимчасового не­використання земельної ділянки.

Важливого значення набувають гарантії, пов'язані з вирі­шенням земельних спорів. Звернення до суду для захисту зе­мельних прав сторонам у земельних спорах гарантується Конституцією України (ст. 8)

Звернення до суду за вирішенням земельних спорів можливе за такими підставами: претензії суб'єкта зе­мельних правовідносин щодо набуття або припинення права власності на землю чи права землекористування; порушення земельних сервітутів та правил добросусід-ства; порушення зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди власникам землі та землекористува­чам, та деякими іншими.

Вирішення земельних спорів поновлює порушені права та законні інтереси власників земельних ділянок і землекорис­тувачів, встановлює зміст і межі повноважень сторін спору, а також їх обов'язкову поведінку однієї сторони щодо іншої.

Тим самим земельні спори гарантують реалізацію прав суб'єктів земельних правовідносин на землю.

§ 2. Способи захисту прав на землю

Одним з елементів змісту суб'єктивного земельного права є можливість його захисту у встановленому порядку.

Захист суб'єктивного права на землю являє собою захист правомочностей (окремих або взятих разом) та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача. Право на захист — це надана уповноваженій особі можливість застосу­вання заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Сутність права на за­хист полягає у можливості його володаря самому вчиняти юридично значущі активні дії. Воно має конституційну при­роду та існує у межах відносин держави і суб'єкта.

Конституція України (ст. 13) передбачає, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і гос­подарювання. Вона також закріплює рівність перед зако­ном усіх без винятку суб'єктів права власності і гарантує кожному захист його прав і свобод. Ці принципові поло­ження мають визначальне значення і для суб'єктів зе­мельних правовідносин.

Земельний кодекс України гарантує і забезпечує фізичним і юридичним особам рівні умови і способи захисту права влас­ності і права користування на конкретні земельні ділянки.

Власник земельної ділянки чи землекористувач може ви­магати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням пра­ва володіння земельною ділянкою, і відшкодування завда­них збитків.

Захист прав на землю здійснюється в адміністративному та судовому порядку.

Слід мати на увазі, що згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються ви­ключно судом. Основний Закон кожному гарантує право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових та службових осіб, у тому числі й при по­рушенні земельних прав.

Земельний кодекс України (ст. 152) визначає перелік спо­собів захисту земельних прав, який не є вичерпним. До цього переліку включено відомі цивільному законодавству основні способи захисту суб'єктивних прав. Крім того, аналіз земель­но-правових норм свідчить, що закріплення дістали й деякі інші способи захисту прав на землю. Йдеться, зокрема, про витребування земельної ділянки з чужого незаконного воло­діння, повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди, тощо.

Способи захисту прав на землю досить неоднорідні за сво­їм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосеред­ньо спрямовані на захист права власності на земельну ділян­ку чи права землекористування, інші — опосередковано. Всі зазначені способи захисту прав на землю можна класифіку­вати на окремі відносно самостійні групи. Зокрема, виділя­ють речово-правові, зобов'язально-правові та спеціальні спо­соби захисту земельних прав.

Речово-правові способи захисту прав на землю безпосе­редньо спрямовані на захист суб'єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов'язальних відноси­нах з порушником.

Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті за­хист прав суб'єкта як учасника зобов'язальних відносин.

Спеціальні способи захисту земельних прав стосуються особливих випадків порушення прав власників земельних ділянок і землекористувачів. Вони зумовлені особливим ко­лом уповноважених чи зобов'язаних осіб та надзвичайними

обставинами.

До речово-правових способів захисту земельних прав на­лежать: визнання прав на земельну ділянку; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або ство­рюють небезпеку порушення прав; витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційний по­зов); вимога власника земельної ділянки або землекористу­вача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов'яза­ні з позбавленням володіння земельною ділянкою (негатор-ний позов) та ін.

До зобов'язально-правових способів захисту відносять: відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або нена-

лежними виконанням умов договорів (відчуження, придбан­ня, оренди (суборенди) земельної ділянки та ін.); повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за до­говором оренди, та деякі інші.

Спеціальними способами захисту є: визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самовряду­вання, які порушують права власників земельних ділянок і землекористувачів, тощо.

Земельним законом передбачено можливість застосуван­ня й інших способів захисту прав на землю.

Визнання прав як спосіб захисту цього права з урахуван­ням його сутності може бути реалізоване лише в юрисдикцій -ному порядку (наприклад, за рішенням суду).

Згідно із законом самостійним способом захисту прав на землю вважається відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Цей спосіб захисту може бути пов'язаний з поверненням незаконно чи самовільно зайнятих земельних ділянок, щодо яких землевласники або землекористувачі фактично позбав­лені володіння ними.

Специфічним способом відновлення стану земельної ді­лянки вважається рекультивація порушених земель, яка здійснюється відповідно до вимог ст. 166 ЗК України та Зако­ну України «Про меліорацію земель».

Захист земельних прав громадян та юридичних осіб здій­снюється також шляхом визнання угоди недійсною, якщо во­на порушує права цих осіб.

Статтею 210 ЗК України встановлено, що угоди, укла­дені з порушенням встановленого законом порядку купів-лі-продажу, дарування, застави, обміну земельних діля­нок, визнаються недійсними за рішенням суДУ Вони не можуть забезпечити правомірний перехід земельної ді­лянки від однієї особи до іншої, оскільки не відповідають вимогам закону.

Самостійним способом захисту земельних прав є припи­нення дій, які порушують право. У цих випадках правопо­рушник своїми діями порушує суб'єктивне земельне право, яке належить іншій особі. Задовольняючи заяву носія зе­мельних прав, уповноважений орган зобов'язує правопоруш-

Ю — 4-123 145

ника припинити неправомірні дії, які порушують суб'єктив­не земельне право іншої особи.

Припинення або зміна правовідносин як спосіб захисту застосовується лише в зобов'язальних правовідносинах.

Відшкодування заподіяних збитків — специфічний спосіб захисту прав на землю1.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ді­лянки здійснюється також шляхом визнання недійсними рі­шень органів виконавчої влади або органів місцевого само­врядування.

Серед інших, передбачених законом способів захисту прав на землю, можна назвати захист інтересів власників землі і землекористувачів у надзвичайних ситуаціях, захист права спільної власності на землю, захист права власності чи користування землею осіб, які оголошені безвісно відсутніми або померлими, тощо.

§ 3. Відшкодування збитків

власникам земельних ділянок і землекористувачам

Самостійним способом захисту прав громадян та юридич­них осіб на земельні ділянки, які перебувають у їх власності чи користуванні, відповідно до ст. 152 ЗК України є відшкоду­вання заподіяних збитків. Воно здійснюється за підстав, пе­редбачених ст. 156, тау порядку, визначеному ст. 157 ЗК Ук­раїни. Обов'язковість відшкодування збитків прямо закріп­лена правовими приписами Земельного кодексу України (статті 97, 101, 146, 147, 152, 155 та 212).

Відшкодування збитків власникам земельних ділянок та землекористувачам здійснюється тими особами, які їх запо­діяли, добровільно або в судовому порядку.

Заподіяні збитки можуть бути результатом правомір­них чи неправомірних (протиправних) дій органів вико­навчої влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, а також громадян та юридичних осіб. їх відшко­дування — важливий захід правової відповідальності осо­би за вчинені нею земельні правопорушення, тобто за її

Докладніше про це див. у § 3 цієї глави.

неправомірні дії. При заподіянні земельно-правових збитків правомірними діями особи їх відшкодування вис­тупає самостійною гарантією реалізації земельних прав суб'єктів.

Загальний перелік підстав відшкодування завданих збитків закріплений у ст. 156 ЗК України. Він є невичер­пним і не підлягає обмеженому тлумаченню. До його скла­ду входять різні за своїм характером підстави. Серед них можна виділити групу тих, які належать до правомірних дій, і самостійну групу підстав, які є результатом земель­них правопорушень, тобто дій неправомірних. Першу гру­пу підстав становлять: вилучення (викуп) сільськогоспо­дарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасове зайняття вказаних угідь, земель та чагарників для інших видів використання; встановлен­ня обмежень щодо використання земельних ділянок. До другої групи входять: погіршення якості ґрунтового покри­ву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; приведення сільсько­господарських угідь, лісових земель та чагарників у непри­датний для використання стан тощо. Що стосується нео­держання доходів за час тимчасового невикористання зе­мельної ділянки як самостійної підстави відшкодування збитків, то вона може бути результатом як правомірних, так і протиправних дій.

Коло суб'єктів, на яких закон покладає обов'язок відшко­довувати збитки власникам землі та землекористувачам, визначає ст. 157 ЗК України. Згідно з цією нормою, відшко­дування земельно-правових збитків здійснюють органи ви­конавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадя­ни та юридичні особи у разі використання відповідних зе­мельних ділянок або коли їх діяльність обмежує права влас­ників земельних ділянок і землекористувачів чи погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відхода­ми і стічними водами.

Особливість відшкодування земельно-правових збитків полягає в тому, що такі збитки можуть відшкодовувати не самі заподіювачі шкоди, а той суб'єкт, в інтересах якого діяв

 

10*

заподіювач шкоди. Так, при вилученні (викупі) сільськогос­подарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом за рішенням уповноважених органів вико­навчої влади або органів місцевого самоврядування збитки землевласників і землекористувачів, заподіяні таким вилу­ченням (викупом), відшкодовують не названі органи, а осо­би, в інтересах яких було вилучено (викуплено) відповідні зе­мельні ділянки.

Відшкодування збитків — цивільно-правова категорія. Збитками вважаються втрати, яких особа зазнала у зв'яз­ку з пошкодженням або знищенням речі, а також витра­ти, які були чи будуть здійснені особою для відновлення свого порушеного права. Крім того, до збитків відносять і доходи, які особа могла б одержати, якби її право не було порушено. В останньому випадку йдеться про неодержані доходи, тобто упущену вигоду. Розміри збитків, заподія­них власникам землі і землекористувачам вилученням зазначених (викупом) зазначених земель з додержанням вимог, передбачених статтями 146, 147 та 149—151 ЗК України, визначаються для земельних ділянок, що пере­бувають на праві власності, з урахуванням повної вартос­ті земельної ділянки. Така вартість встановлюється відпо­відно до грошової та експертної оцінки земель, що прово­диться згідно з п. З ст. 146 за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Розміри збитків, заподіяних землекористувачам вилученням у них відповідних земельних ділянок, визначають комісії, створені Київ­ською та Севастопольською міськими, районними дер­жавними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад відповідно до порядку, встановленого ст. 157 ЗК України. При цьому розміри збитків встановлюють у повному обсязі за реальною вартістю майна на момент заподіяння збитків, проведеними витратами на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості). Відновну вартість визначають на основі нормативів та індексів від­новної вартості.

Відшкодування збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам тимчасовим зайняттям сільськогоспо­дарських угідь, лісових земель та чагарників для інших ви-

дів використання, здійснюється у випадках передачі їх на підставі угоди з власником землі або за погодженням із зем­лекористувачем юридичними особами — підприємствами, установами та організаціями, які здійснюють геологозні-мальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи відповідно до ст. 97 ЗК України.

Збитки, заподіяні внаслідок самовільного тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та ча­гарників, відшкодовуються з урахуванням вимог ст. 212 ЗК України.

Новелою чинного Земельного кодексу є положення про те, що відшкодування збитків власникам землі і землекористу­вачам здійснюється у випадках встановлення обмежень що­до використання земельних ділянок. Таку можливість перед­бачає ст. 111 ЗК України. Це право може бути обмежено на певний строк законом або договором шляхом встановлення різного роду зобов'язань, обмежень та умов. Такі обмеження за своєю сутністю є правомірними і становлять відносно са­мостійну групу. До цієї групи належать також обмеження, пов'язані з встановленням земельних сервітутів та охорон­них зон (статті 91 і 96 ЗК).

До неправомірних обмежень прав власників землі і земле­користувачів відносять дії, пов'язані з втручанням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у здійснення цими суб'єктами повноважень щодо володіння, користування належними їм земельними ділянками, само­вільним зайняттям земельних ділянок, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших властивостей земель.

Збитки, заподіяні самовільним зайняттям земельних ді­лянок, псуванням, забрудненням земель та іншими пору­шеннями земельного законодавства відшкодовуються особа­ми, які їх заподіяли, відповідно до статей 211 і 212 ЗК Украї­ни та з урахуванням цивільно-правових приписів.

Право на відшкодування збитків, зумовлених забруднен­ням і засміченням земельних ресурсів через порушення при­родоохоронного законодавства, гарантується законом і дер­жаві. У цьому разі порядок розрахунку розмірів відшкодуван­ня шкоди встановлений Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодав­ства, яка затверджена наказом Мінекоресурсів України від

27 жовтня 1997 р. та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 5 травня 1998 р.1

Збитки відшкодовуються у повному розмірі. їх розмір ви­значається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористу­вач міг би одержати від земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі до стану, придатного до її вико­ристання за призначенням, або до повернення самовільно

зайнятої ділянки.

Не виключається відшкодування заподіяних збитків вин­ною особою в натурі шляхом відновлення попереднього ста­ну (якості) земельних ділянок або шляхом надання (передачі) земельної ділянки, рівноцінної за розміром і якістю.

§ 4. Вирішення земельних спорів

Важливим способом забезпечення земельних прав суб'єктів є вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами у встановленому порядку. Правові приписи, які регу­люють це питання, зосереджені у розділі V кодексу «Гарантії прав на землю» Земельного кодексу. Це свідчить про те, що інститут земельних спорів є одним з різновидів гарантій прав на землю.

Земельні спори — це особливий вид правових відносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з пору­шенням прав та законних інтересів власників земельних ді­лянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земель­них ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин.

Земельний спір виникає з приводу дійсного або можливо­го порушення конкретних земельних прав суб'єкта, причому в останньому випадку розгляд спору триває до фактичного з'ясування обставин, що підтверджують відсутність дійсного порушення земельного права.

Дії, які можуть певною мірою впливати на права та інте­реси суб'єктів і виступати причиною спору, можливі як з бо­ку самих носіїв земельних прав, державних та інших орга­нів, так і з боку сторонніх осіб. Вони можуть бути пов'язані із самовільним зайняттям земельної ділянки, створенням пе-

* Збірник законодавчих актів України про охорону навколишнього природного середовища.—Чернівці: Зелена Буковина, 1998. —Т. 4.—С. 312.

решкод при її використанні, порушенням меж земельних ді­лянок тощо. Такі дії порушують суб'єктивні земельні права: право власності, право землекористування та ін. Порушува­тися водночас можуть одне або кілька земельних прав суб'єкта. Але ці права мають бути чітко визначені та індиві­дуалізовані.

Сутність вирішення земельного спору компетентним ор­ганом полягає у з'ясуванні змісту і меж повноважень сторін спору та встановлення їх обов'язків щодо певних правовід­носин.

Предметом земельного спору є заявлена вимога суб'єкта цих правовідносин до компетентного органу щодо забезпе­чення реалізації належних йому суб'єктивних прав, а в дея­ких випадках — щодо зобов'язання інших суб'єктів спору до­держуватися обов'язків, визначених законодавством.

Земельні спори неоднорідні за своїм складом. Серед су­купності земельних спорів самостійне місце посідають спо­ри: з приводу володіння, користування і розпорядження зе­мельними ділянками, що перебувають у власності; щодо роз­межування територій сіл, селищ, міст, районів та областей; що виникають внаслідок незгоди власників землі або земле­користувачів з рішенням органів державної влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самоврядування; що виникають з приводу оренди земельних ділянок.

Враховуючи зміст, суб'єктів спору та інші підстави, їх можна класифікувати на окремі групи. Так, земельні спори можна класифікувати за їх суб'єктним складом. З урахуван­ням цього критерію земельні спори можуть виникати: між громадянами, юридичними особами, територіальними гро­мадами, адміністративно-територіальними одиницями, між громадянами та юридичними особами, спори за участю дер­жавних та інших органів, які наділені повноваженнями щодо вирішення земельних спорів.

Якщо за основу класифікації взяти особливості змісту спо­рів, то можна виділити такі спори: пов'язані з приватизацією земель державної і комунальної власності, спори про належ­ність земельної частки (паю); майнові спори, які пов'язані із земельними відносинами.

Слід також враховувати, що земля є не тільки територі­альним базисом і основним засобом виробництва, а й складо­вою єдиної екологічної системи. Тому земельний спір можна

 

 

вважати різновидом еколого-правового спору. На цій підставі всю сукупність земельних спорів за своєю спрямованістю можна поділити на дві групи — суто земельні спори та зе­мельні спори екологічного спрямування.

До першої групи належать спори щодо порушення вимог раціонального використання земель, прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів, у тому числі й орендарів. Виникнення спорів другої групи пов'язане з негативним впливом на стан земель як елемент довкілля. Це спори з при­воду псування сільськогосподарських та інших земель, за­бруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, ви­робничими відходами, стічними водами та ін.

Класифікація земельних спорів можлива й за іншими оз­наками.

Ці спори вирішують уповноважені органи у порядку, який встановленому законом. До таких органів ч. 1ст. 158 Земельного кодексу відносить: суди, органи місцевого самоврядування, орга­ни виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Беручи до ува­ги конституційне положення про те, що юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини (ч. 2 ст. 124 Конституції), слід за­значити, що питома вага земельних спорів, які вирішують суди, зростає. Разом з тим, ч. 2 ст. 158 Земельного кодексу передбачає, що окрему категорію земельних спорів мають розглядати ви­ключно суди. Так, судовому вирішенню підлягають земельні спо­ри з приводу володіння, користування і розпорядження земель­ними ділянками, що перебувають у власності громадян і юри­дичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Цей перелік є вичерпним.

Судовий захист забезпечує максимум гарантій носіям зе­мельних прав. Практика свідчить, що відновлення поруше­них земельних прав суб'єктів у судовому порядку є більш ефективним і кваліфікованим.

Земельний кодекс не виключає вирішення земельних спо­рів і в адміністративному порядку, тобто уповноваженими органами місцевого самоврядування та органами державної влади з питань земельних ресурсів.

Стаття 12 Кодексу відносить вирішення земельних спорів до повноважень сільських, селищних, міських рад. Ці органи міс­цевого самоврядування вирішують лише ті спори у межах від­повідних населених пунктів, які ввійшли до переліку ч. З ст. 158 Земельного кодексу. Цей перелік включає спори щодо меж зе-

мельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Певними повноваженнями щодо вирішення земельних спорів наділені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Так, відповідно до ч. 4 ст. 158 Земельного кодексу вони вирішують спори щодо меж земельних ділянок за межа­ми населених пунктів, розташування обмежень у викорис­танні земель та земельних сервітутів.

Порядок розгляду земельних спорів зазначеними органа­ми встановлений ст. 159 Земельного кодексу. У цих випадках суб'єктами, що беруть участь у вирішенні земельного спору, є заявник, відповідач або уповноважені ними представники, суб'єкти, які вирішують спір, а також суб'єкти, які не заінте­ресовані у розгляді спору, але їх участь є допоміжною у вирі­шення спору (експерти, свідки) та ін.

Вирішення земельного спору пов'язане з додержанням вимог певної процесуальної форми. Вона здійснюється у ме­жах таких стадій: порушення справи; підготовка до розгляду; розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення; ос­карження рішення; виконання рішення.

Сторони спору згідно зі ст. 160 Земельного кодексу мають право знайомитися з матеріалами справи, особисто брати участь у розгляді спору, за власною ініціативою чи на вимогу компетентного органу надавати інформацію, яка має зна­чення для вирішення спору, одержувати копію рішення щодо земельного спору тощо.

Повторна неявка без поважних причин сторони не може бути підставою для відкладення розгляду справи.

Рішення, що виноситься компетентним органом на основі розгляду земельного спору, має відповідати загальним вимо­гам, встановленим законом. Воно набирає чинності з момен­ту прийняття і передається сторонам спору у п'ятиденний термін після його прийняття.

Якщо сторона (сторони) не згодна з рішенням, вона має право оскаржити його до вищестоящого органу або у судово­му порядку. Оскарження рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самовряду­вання у суді призупиняє їх виконання.

Вирішення земельних спорів у судовому порядку за учас­тю громадян здійснюється у позовному провадженні. При

цьому можуть використовуватися положення постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосу­вання судами земельного законодавства при розгляді цивіль­них справ» від 25 грудня 1996 р. у частині, що не суперечить чинному Земельному кодексу.

Винесене судом рішення можна оскаржити у місячний строк з наступного дня після оголошення у відповідному апе­ляційному суді.

Щодо земельних спорів, сторонами яких виступають юри­дичні особи або громадяни—суб'єкти підприємницької діяль­ності, то вони вирішуються господарськими судами. При цьому має враховуватися Роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землеко­ристування» від 27 червня 2001 р. у частині, що не супере­чать новому Земельному кодексу.

Виконання судового рішення передбачає заходи щодо за­безпечення відновлення порушених прав і законних інтере­сів власників землі, землекористувачів, орендарів земельних ділянок і здійснюється відповідно до Закону України «Про ви­конавче провадження» від 21 квітня 1999 р.

Глпвп ісг

МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ .ПРАВ НА ЗЕМЛЮ

Поняття механізму реалізації прав на землю

Застосування права — це правова форма діяльності упов­новажених на те органів держави і посадових осіб з реаліза­ції приписів норм матеріального… Застосування земельно-правових норм завжди передба­чає участь державних… Процедура реалізації прав на землю потребує від органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, ін­ших…

І

та правового становища земельних ресурсів; збирання відо­мостей щодо кадастрового зонування, кадастрових зйомок, бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель, грошової оцінки земельних ділянок, їх державної реєстрації, обліку кількості та якості земель; внесення зібраних відомостей до земельно-кадастрової документації.

Потребують своєї реалізації земельно-правові норми, що за­безпечують просторово-територіальне впорядкування (індиві­дуалізацію) земельних ділянок (землеустрій). Воно, зокрема, пе­редбачає: встановлення (відновлення) на місцевості меж адмі­ністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землеко-ристувань; складання проектів впорядкування існуючих земле­володінь і землекористувань та створення нових; складання проектів відведення земельних ділянок; встановлення у натурі (на місцевості) меж земельних ділянок; підготовку документів, що посвідчують право власності на землю або право землеко­ристування; розроблення іншої землевпорядної документації, пов'язаної з використанням та охороною земель. Реалізація за­значених заходів потребує здійснення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до виз­наченої земельно-процесуальними нормами процедури дій, спрямованих на їх забезпечення. Це можуть бути такі дії: підго­товка до проведення землеустрою; підготовка до складання про­екту землеустрою; складання та затвердження проекту земле­устрою; виконання затвердженого проекту землеустрою.

§ 2. Земельно-процесцальне

забезпечення набуття прав на землю

Земельний кодекс України сформулював загальне прави­ло виникнення прав на землю, відповідно до якого громадя­ни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками з земель державної або комунальної власності за рішенням органів державної вико­навчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень. Воно здійснюється шляхом передачі земель­них ділянок у власність або надання їх у користування. Та­ким чином, підставою набуття прав на землю є рішення від­повідних органів, а процедурою — передача (надання) зе­мельних ділянок у власність чи користування.

Ш

І

Як зазначено в ст. 116 ЗК України, рішення щодо надання земельних ділянок у власність чи користування приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самовряду­вання. Органами виконавчої влади, які надають земельні ді­лянки із земель державної власності, є Кабінет Міністрів Ук­раїни, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні і районні державні адміністрації та державні адміністрації міст Києва і Севастополя. Рішення про надання земельних ділянок із земель комунальної власності приймають органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради, а також ради міст Києва і Севастополя.

Повноваження зазначених органів щодо надання земель­них ділянок у власність чи користування передбачені у гла­вах 2 і З ЗК України, законами України «Про місцеве самовря­дування в Україні» від 21 травня 1997 р., «Про місцеві держав­ні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.

Набуття прав на землю, яке здійснюється у формі переда­чі (надання) земельних ділянок у власність чи користування, є складним юридичним фактом і передбачає здійснення ло­гічно завершених, послідовних, визначених законодавством процесуальних дій, які можливо об'єднати у взаємопов'язані стадії: а) порушення клопотання про надання земельної ді­лянки у власність чи користування; б) розгляд матеріалів та прийняття рішення стосовно заявленого клопотання; в) ви­значення меж користування земельною ділянкою; г) видача документів, що засвідчують право власності чи користуван­ня земельною ділянкою та їх реєстрація.

Клопотання про надання земельної ділянки у власність чи користування порушують громадяни або юридичні особи, які зацікавлені в реалізації належного їм суб'єктивного права стосовно володіння, користування, а у певних випадках і роз­порядження земельною ділянкою. Формою порушення кло­потання є подача заяви або звернення з клопотанням.

Відповідно до статей 118 і 123 ЗК України заяву подають: громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні; громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із зе­мель державної або комунальної власності для ведення фер­мерського господарства, особистого селянського господарс­тва, садівництва, будівництва й обслуговування жилого бу­динку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка),

індивідуального дачного будівництва, будівництва індивіду­альних гаражів у межах норм безоплатної приватизації.

З клопотаннями звертаються: громадяни—працівники державних та комунальних сільськогосподарських підпри­ємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ді­лянок, які перебувають у постійному користуванні цих під­приємств, установ та організацій; юридична особа, зацікав­лена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності.

Заяви та клопотання подаються лише у письмовій формі і направляються до відповідної районної, Київської чи Севасто­польської міської державної адміністрації або сільської, селищ­ної, міської ради за місцем розташування земельної ділянки.

У заявах громадян на одержання безоплатно у власність зе­мельної ділянки із земель державної або комунальної власнос­ті зазначаються бажані розміри та мета її використання. До клопотань юридичної особи про відведення земельної ділянки у постійне користування додаються документи, що обґрунто­вують її розмір, призначення та місце розташування.

Розгляд матеріалів та прийняття відповідного рішення за­лежать від умов та мети надання земельної ділянки у влас­ність громадянам або у постійне користування юридичним особам.

Якщо приватизується земельна ділянка, що перебуває у користуванні громадянина, рішення приймається органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджу­ють розмір земельної ділянки (державний акт на право пос­тійного землекористування, земельно-кадастрова докумен­тація). Термін прийняття рішення — 1 місяць з дня прийнят­тя заяви.

Дещо складнішу процедуру розгляду матеріалів передба­чено у разі надання земельної ділянки громадянам із земель державної або комунальної власності. Подана заява, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству — також висновок конкурсної комісії, розглядається відповід­ною місцевою державною адміністрацією або сільською, се­лищною, міською радою. У разі згоди на передачу земельної ділянки у власність орган, що розглядає заяву, дає дозвіл на розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної

ділянки розробляється на замовлення громадян організація­ми, які мають дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт.

Важливою процесуальною дією цієї стадії є погодження проекту відведення земельної ділянки. Розроблений проект погоджується з органом з питань земельних ресурсів, приро­доохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, орга­нами архітектури та охорони культурної спадщини.

Після погодження він подається на розгляд відповідної місцевої адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Погоджений проект відведення земельної ділянки розгля­дається районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або сільською, селищною, місь­кою радою.

На підставі розгляду відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність. У разі відмови у пе­редачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду, питання про набуття прав на землю вирішуєть­ся у судовому порядку.

Деякими особливостями характеризується процедура розгляду матеріалів у разі приватизації земельних ділянок громадянами—працівниками державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з їх числа із земель, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та орга­нізацій. По-перше, земельні ділянки, щодо яких можлива приватизація, перебувають у користуванні відповідних сіль­ськогосподарських юридичних осіб; по-друге, громадяни звертаються до органів місцевого самоврядування або орга­нів виконавчої влади з клопотанням (а не заявою), у якому мають зазначити: дані про призначення земельних угідь, з яких бажано виділити земельні ділянки; мету використання землі; розміри площі, місце розташування та схематичну конфігурацію і.

Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади розглядає клопотання і надає дозвіл під­приємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель. Таким чином проект приватизації зе-

мельної ділянки розробляється сільськогосподарською юри­дичною особою самостійно, силами своїх фахівців, за влас­ний рахунок, із застосуванням власних засобів. Його зміст становлять відомості про землі за їх призначенням та місцем розташування, встановлення їх площі та вартості в умовних кадастрових гектарах, уточнення кількості працівників під­приємства та пенсіонерів з їх числа, які мають право на при­ватизацію тощо2.

Розроблені проекти приватизації земель затверджують органи місцевого самоврядування або органи виконавчої влади. Після їх затвердження відбувається передача земель­них ділянок у власність громадян.

Клопотання про надання у постійне користування зе­мельних ділянок юридичним особам розглядають районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації або сільські, селищні, міські ради та надають згоду на роз­роблення проекту відведення земельної ділянки. Такий про­ект розробляє організація, яка має відповідний дозвіл (ліцен­зію) на виконання цих видів робіт. Умови і строки розроблен­ня проектів відведення земельних ділянок визначаються до­говором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт від­повідно до типового договору. Форма типового договору, нор­мативи та строки розробки проектів відведення земельних ділянок визначаються Кабінетом Міністрів України.

Якщо рішення про надання земельної ділянки у постійне користування юридичним особам відповідно до ЗК України приймається обласними державними адміністраціями, Ра­дою міністрів АРК або Кабінетом Міністрів України, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядуван­ня надсилають свій висновок.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користуван­ня або залишення клопотання без розгляду в установлений строк може бути оскаржено в судовому порядку. Рішення про відмову у наданні земельної ділянки в користування має міс­тити мотивовані пояснення з посиланням на відповідні поло­ження нормативно-правових актів, затвердженої містобудів­ної документації із землеустрою.

 

1 Земельний кодекс України: Коментар / За ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. —Харків: Одиссей, 2002. — С. 310.

1 Земельний кодекс України: Коментар / За ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. —Харків: Одиссей, 2002. — С. 311.

 

П—4-123

Т

Визначення меж користування земельною ділянкою є наступною стадією набуття прав на землю. Ця стадія здій­снюється у формі відведення земельних ділянок у натурі (на місцевості). її практична значимість полягає у визначенні та закріпленні меж і конфігурації земельних ділянок. Здійснен­ня такої діяльності є необхідною умовою для виникнення від­повідних прав землевласників і землекористувачів.

Перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місце­вість) здійснюється на платній основі. Підставою для цього є угода, що укладається між замовником та землевпорядною організацією, на яку покладено виконання таких робіт.

Останньою стадією набуття прав на землю є видача доку­мента, що посвідчує право власності чи користування зе­мельною ділянкою та його реєстрація.

Як зазначено в ч. 1 ст. 125 ЗК України, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користу­вання земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Право власності на землю та право постійного користуван­ня землею посвідчується державними актами, як це встанов­лено ст. 126 ЗК України. Форму таких актів затверджено пос­тановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земель­ною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.

Президентом України затверджено Указ «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державно­го земельного кадастру» від 17 лютого 2003 р. Державна реєс­трація земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру покладена на Дер­жавний комітет України по земельних ресурсах.

§ 3. Юридично-процесуальне забезпечення реалізації прав на землю

Важливого значення для реалізації прав на землю набуває їх процесуальне забезпечення. Юридичними джерелами, які містять процесуальні норми, є нормативні акти, що їх прий-

мають державні органи. Вони досить різноманітні і за фор­мою поділяються на закони, укази, розпорядження, поло­ження, рішення, накази та ін.

Основне місце серед юридичних джерел реалізації прав на землю належить Конституції України. Перш за все вона ство­рила необхідні умови для подальшого становлення та роз­витку інституту права власності на землю.

Відповідні норми Конституції України виступають основ­ними чинниками, які забезпечують функціонування меха­нізму реалізації прав на землю.

Юридичними джерелами, що містять елементи процесуально­го забезпечення реалізації прав на землю, є норми Земельного ко­дексу України. У ньому містяться процесуальні норми стосовно визначення основних земельно-процесуальних проваджень, а та­кож порядку їх здійснення. Розділ IV ЗК України регламентує під­стави і порядок набуття прав на землю громадянами та юридич­ними особами; порядок придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод; порядок продажу земельних ділянок на конкурентних засадах; підстави та порядок припинення права власності на земельну ділянку; порядок погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) земельних ділянок. Статті цьо­го розділу також встановлюють суб'єктивні права та юридичні обов'язки власників земельних ділянок та землекористувачів. Де­які норми ЗК України визначають порядок здійснення контролю за використанням та охороною земель, ведення земельного кадас­тру та землеустрою, розв'язання земельних спорів.

Одним з видів юридичних джерел, що містять елементи процесуального забезпечення реалізації прав на землю, є норми указів Президента України та постанов Кабінету Мі­ністрів України. їх призначення полягає у конкретизації про­цесуальних положень ЗК України. Вони можуть стосуватися як загальних питань надання та припинення прав на землю, так і окремих його сторін.

Зокрема, укази Президента України «Про Основні напря­ми земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки» від ЗО травня 2001 р.1, «Про Концепцію державної регіональної політики» від 25 травня 2001 р.2 встановлюють загальні про­цесуально-правові норми, що стосуються прав на землю.

1 Офіційний вісник України. — 2001. — № 22. — Ст. 986.

2 Там само. — С. 983.

 

Постанови Кабінету Міністрів України докладно регла­ментують процесуальні засади забезпечення реалізації прав на землю. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок подання заяви (клопотання) про продаж зе­мельних ділянок несільськогосподарського призначення та форму державного акта на право власності на землю від

24 березня 1999 р.»1 встановлено процедуру подання заяви
(клопотання) у відповідні органи місцевого самоврядування
та місцеві органи державної виконавчої влади (з розмежу­
ванням їх компетенції), визначено реквізити, які мають бути
зазначені в заяві (клопотанні), а також документи, що дода­
ються до поданої заяви (клопотання).

Додержання відповідної процедури — необхідна умова ви­никнення суб'єктивного права власності на землі несільсько­господарського призначення.

Постановами Кабінету Міністрів України передбачено та­кож процесуальне забезпечення таких питань, як: порядок державної реєстрації договорів оренди землі (постанова від

25 грудня 1998 р.2), порядок реєстрації договорів оренди зе­
мельної частки (паю) (постанова від 24 січня 2000 р.3), поря­
док викупу земельних ділянок громадянами (понад норми,
яка приватизується безоплатно) для ведення фермерського
господарства або особистого підсобного господарства (поста­
нова від 24 січня 2000 р.4), порядок використання земель у
зонах їх можливого затоплення внаслідок повеней і паводків
(постанова від 31 січня 2001 р.5

Ще одним видом юридичних джерел, що містять елемен­ти процесуального забезпечення реалізації прав на землю є нормативно-правові акти Державного комітету України по земельних ресурсах та інших центральних органів виконав­чої влади.

Чимала кількість нормативно-правових актів Держкомзе-му України приймається у вигляді наказів, які регламентують чітко визначене коло суспільних земельних відносин. Зокре­ма, це питання, пов'язані з розвитком ринку землі в Україні

2 Там само.

3 Там само. — 2000. -

4 Там само. — 2000. •

5 Там само. — 2001.-

1 Офіційний вісник України. — 1999. — № 12. — Ст. 479.

™.--------- 1998.— №52.— Ст. 1943.

-№4. — Ст. 173. -№4.~ Ст. 112. -№5. — Ст. 188.

(наказ від 15 травня 2000 р.1), затвердженням Рекомендацій щодо перерозподілу земель загального користування колек­тивних сільськогосподарських підприємств у процесі їх ре­формування (наказ від 1 лютого 2000 р.2, затвердженням форми Типового договору оренди земельної частки (паю) (на­каз від 17 січня 2000 р.3) та ін.

Серед юридичних джерел, що передбачають процесуаль­не забезпечення реалізації прав на землю, важливе значення мають постанови Пленуму Верховного Суду України, листи та роз'яснення Вищого господарського суду України.

§ 4. Земельно-процесуальні засади припинення прае на землю

Земельний кодекс України розрізняє підстави припинення права власності на земельну ділянку (ст. 140) та підстави при­пинення права користування земельною ділянкою (ст. 141).

Добровільна відмова від права власності або права постійного користування земельною ділянкою (ст. 142) є самостійним волевиявленням власника земельної ділян­ки або землекористувача, яке пов'язане з небажанням подальшої експлуатації земельної ділянки. Тобто суб'єкт самостійно і за доброї волі відмовляється від належного йому права використовувати земельну ділянку. Волевияв­лення особи має бути оформлено у відповідній формі — письмовій заяві.

Земельний кодекс України розрізняє добровільну відмову від права власності на землю та добровільну відмову від пра­ва постійного користування земельною ділянкою. У першому випадку власник відмовляється від належної йому землі на користь держави або територіальної громади. Процедурою такої відмови є: а) отримання згоди органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування на одержання земель­ної ділянки у власність; б) підготовка та укладення угоди про передачу земельної ділянки відповідно державі або територі-

1 Офіційний вісник України. — 2000. — № 25. — Ст. 1076.

2 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2000. -
№8. — С. 373.

3 Офіційний вісник України. — 2000. — № 8. — Ст. 331.

 

 

 

альній громаді; в) нотаріальне посвідчення укладеної угоди та її державна реєстрація.

Добровільна відмова від права постійного користування земельною ділянкою відбувається на користь власника зем­лі. Процедурою такої відмови є: а) заява землекористувача на ім'я власника земельної ділянки про добровільну відмову від права на її експлуатацію; б) прийняття рішення власником земельної ділянки щодо припинення права на її постійне ко­ристування; в) повідомлення органів державної реєстрації про припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Дещо іншу процедуру передбачено щодо припинення пра­ва користування земельною ділянкою, яка використовується з порушенням земельного законодавства (ст. 144). Вона скла­дається з чотирьох стадій.

У разі виявлення порушення земельного законодавства (перша стадія), державний інспектор з використання та охо­рони земель складає відповідний протокол та видає його осо­бі, яка порушила норми земельного законодавства. Для усу­нення виявлених недоліків надається термін у ЗО днів. Цей термін безпосередньо передбачений у ст. 144 ЗК України і не може бути зменшений або збільшений.

Наступна стадія процедури припинення права користу­вання земельною ділянкою пов'язана з усуненням порушен­ня земельного законодавства. Якщо його у 30-денний термін буде усунуто, процедура припинення права користування зе­мельною ділянкою завершується. За особою, яка допустила відповідне порушення, але виконала вказівку державного інспектора, зберігається право користування земельною ді­лянкою. При невиконанні вказівки державного інспектора щодо усунення виявлених недоліків процедура припинення права користування земельною ділянкою продовжується.

Державний інспектор з використання та охорони земель відповідно до Кодексу України про адміністративні правопо­рушення накладає на винну особу адміністративне стягнен­ня та вдруге видає вказівку про усунення порушення земель­ного законодавства. Якщо у 30-денний термін порушення не усунуто, процедура припинення права користування земель­ною ділянкою переходить до наступної (третьої) стадії.

На третій стадії державний інспектор звертається до міс­цевого органу виконавчої влади або органу місцевого само-

врядування з клопотанням про припинення права користу­вання земельною ділянкою. Зазначені органи розглядають клопотання і виносять рішення про припинення права ко­ристування земельною ділянкою.

Останньою стадією є можливість оскарження землеко­ристувачем у судовому порядку рішення органів виконавчої влади або місцевого самоврядування щодо припинення пра­ва користування земельною ділянкою. Суд може залишити рішення без змін або скасувати його.

Викуп земельних ділянок для суспільних потреб (ст. 146 ЗК України) як підстава припинення права на землю має від­повідні процесуальні особливості. Перш за все органи, які мають право викупу земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, зобов'язані письмово попередити власника земельної ділянки про майбутній ви­куп. Письмове попередження має бути зроблено за один рік до викупу. Зазначений термін є обов'язковим і не може бути меншим.

Необхідною процедурною умовою викупу земельної ділян­ки є отримання згоди її власника. Якщо власник земельної ділянки не дає згоди на викуп, питання вирішується у судо­вому порядку. Вартість земельної ділянки встановлюється на підставі експертної грошової оцінки земель, яка проводиться відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р.

Якщо власник земельної ділянки згоден з її вартістю, про­цедура викупу завершується укладенням угоди між власни­ком земельної ділянки та місцевим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування. У разі, коли власник не згоден з покупною вартістю земельної ділянки, питання вирішується в судовому порядку. Рішення суду є остаточним.

Земельні ділянки, надані у постійне користування із зе­мель державної та комунальної власності, можуть вилучати­ся для суспільних та інших потреб за рішенням органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування. Такими органами є: Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Авто­номної Республіки Крим; Рада міністрів Автономної Республі­ки Крим; обласна та районна державні адміністрації; Київ­ська та Севастопольська міські державні адміністрації; об­ласні, районні, міські, селищні, сільські ради. їх компетенція передбачена ст. 149 ЗК України. Обов'язковою умовою вилу-

 

чення земельних ділянок є згода землекористувачів. Якщо землекористувач, який здійснює право постійного користу­вання земельною ділянкою державної або комунальної влас­ності, не згоден з її вилученням, відповідний орган державної влади чи орган місцевого самоврядування може звернутися до судових органів для остаточного розв'язання питання.

Земельне законодавство України передбачає, що вилучен­ня особливо цінних земель для несільськогосподарських по­треб не допускається. Але з загального правила зроблено ви­няток, який стосується можливості вилучення особливо цін­них земель для використання у визначених ЗК України ці­лях. Перелік цих цілей передбачено ч. 2 ст. 150 ЗК України.

У зазначених випадках земельні ділянки вилучаються (викупляються) за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується з Верхов­ною Радою України.

ГЛПВП 11"

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ .ПЛАТИ ЗА ЗЕМЛЮ

§ 1. Загально характеристика

та правові форми плати за землю

Основним принципом економічного стимулювання раціо­нального використання і охорони земель є платність. Він означає, що використання землі в Україні здійснюється за відповідну плату. Однак це положення стосується лише спеціального використання земель усіх категорій, оскільки загальне землекористування здійснюється безоплатно.

Згідно із Законом України «Про плату за землю» в редакції від 19 вересня 1996 р., плата за землю справляється у вигля­ді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

Земельний податок являє собою обов'язковий платіж, що справляється з юридичних і фізичних осіб за користування земельними ділянками виключно у грошовій формі. Розмір земельного податку не залежить від результатів господар­ської діяльності землевласників і землекористувачів. Підста­вою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Власники земельних ділянок і землекористувачі сплачу­ють земельний податок з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припи­нення права власності або права користування земельною ділянкою податок сплачується за фактичний період перебу­вання землі у власності або користуванні у поточному році. Обчислення ставок земельного податку за окремими катего­ріями земель здійснюється відповідно до статей 6—11 Зако­ну України «Про плату за землю».

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку за формою, встановленою Головною державною по­датковою інспекцією України. Земельний податок громадя­нам нараховують державні податкові інспекції, які видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідом­лення про сплату податку.

За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що пе­ребуває у власності чи користуванні кількох юридичних осіб або громадян, земельний податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що перебуває у їх власності чи користуванні.

Платники, яких своєчасно не було залучено до сплати зе­мельного податку, сплачують податок не більш як за два по­передні роки. За такий самий термін допускається перегляд неправильно нарахованого податку, стягнення або повер­нення його платникові.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про оренду землі» орендна плата — це платіж, який орендар вносить орендо­давцеві за користування земельною ділянкою. На відміну від земельного податку, орендна плата може встановлюватися у грошовій, натуральній (за певною кількістю чи частиною продукції, яку одержують з орендованої земельної ділянки) та відробітковій (надання послуг орендодавцеві) формах. Сторони можуть передбачити у договорі оренди поєднання зазначених форм або визначити інші форми плати, за винят­ком справляння орендної плати за земельні ділянки, що пе­ребувають у державній і комунальній власності. Орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, справляється виключно у грошовій формі і централізується на спеціальних бюджетних рахун­ках, розподіляється та використовується відповідно до Зако­ну України «Про плату за землю».

Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю, встановлюються за угодою сторін у договорі оренди між орендодавцем (власником земельної ділянки) і орендарем.

Внесення орендної плати на майбутній період оренди до­пускається на термін, що не перевищує одного року. Розмір орендної плати може переглядатися за згодою сторін. Так, орендар має право вимагати відповідного зменшення орен­дної плати, якщо стан орендованої земельної ділянки погір­шився не внаслідок дій чи бездіяльності орендаря. У свою

І

чергу, орендодавець має право вимагати збільшення орендної плати у разі законодавчого збільшення розміру земельного податку, якщо інше не передбачено умовами договору оренди.

Платежі за землю зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки бюджетів сільської, селищної, міської рад, на тери­торії яких розташовані земельні ділянки.

Кошти від плати за землю, що надходять на спеціальні бюджетні рахунки місцевих бюджетів, використовуються виключно для таких цілей: фінансування заходів щодо раці­онального використання та охорони земель, підвищення ро­дючості ґрунтів; ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель; створення земельного ін­новаційного фонду; відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на зем­лях гіршої якості; економічного стимулювання власників землі і землекористувачів за поліпшення якості земель, під­вищення родючості ґрунтів і продуктивності земель лісового фонду; надання пільгових кредитів, часткового погашення позичок та компенсації втрат доходів власників землі і земле­користувачів внаслідок тимчасової консервації земель, пору­шених не з їх вини; проведення земельної реформи, а також для земельно-господарського устрою, розробки містобудівної документації і розвитку інфраструктури населених пунктів.

§ 2. Суб'єкти та об'єкти плоти зо землю

Суб'єктами плати за землю (платниками) є юридичні осо­би незалежно від організаційно-правових форм і форм влас­ності, а також фізичні особи, які використовують земельні ді­лянки на титулах права власності та користування, у тому числі на умовах оренди.

Іноземні юридичні та фізичні особи, а також особи без громадянства сплачують земельний податок, якщо вони є власниками земельних ділянок несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельних ділянок несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. В усіх інших випадках вони можуть бути тільки орендарями зе­мельних ділянок і сплачувати орендну плату.

Об'єктом плати за землю відповідно до ст. 206 ЗК України є земельна ділянка, яка являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Проте, слід зазначити, що згідно зі ст. 5 Закону України «Про плату за землю» до об'єктів плати за землю віднесено також земельну частку (пай), а до суб'єктів плати за землю — власників земельних часток (па­їв). Зазначена колізія норм вирішується відповідно до п. З Прикінцевих положень ЗК України, в якому зазначається, що закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності Земельним кодексом, діють у частиш, що не суперечить йому. Крім того, земельна частка (пай) не може ототожнюватися з конкретною земельною ділянкою адже во­на не визначена у натурі, а право на земельну частку (пай) — це право її власника вимагати виділення у натурі (на місце­вості) конкретної земельної ділянки. Отже, віднесення зе­мельної частки (паю) до об'єктів плати за землю, а власників земельних часток (паїв) — до суб'єктів суперечить природі зе­мельної частки (паю) та праву на земельну частку (пай). Та­ким чином, власник сертифіката на земельну частку (пай) до визначення меж земельної ділянки у натурі та отримання до­кумента, що посвідчує право власності на землю, не є плат­ником земельного податку.

§3. Особливості обчислення плати

за землі різного цільового призначення

Розмір земельного податку встановлюється у вигляді стабільних платежів за одиницю площі земельної ділян­ки, яка обкладається податком, у розрахунку за рік. Став­ки податку визначаються окремо за категоріями земель основного цільового призначення, видами і підвидами угідь, групами ґрунтів і переглядаються у разі зміни цін та інших причин, незалежних від волі землевласників і землекористувачів.

Для" земель сільськогосподарського призначення ставки земельного податку з одного гектара угідь встановлюються у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріл­лі, сіножатей та пасовищ — 0,1%, для багаторічних наса­джень—0,03%.

Ставки земельного податку із земель житлової та громад­ської забудови, грошову оцінку яких здійснено, встановлюють­ся у розмірі 1% від їх грошової оцінки. Якщо відповідну оцінку земельних ділянок не визначено, то середні ставки земельного податку встановлюються у розмірах, що визначається відпо­відно до чисельності населення населених пунктів з урахуван­ням коефіцієнтів, які застосовуються для міст Києва, Севасто­поля та міст обласного значення, за даними таблиДі. наведеної у ч. 2 ст. 7 Закону України «Про плату за землю».

Закон містить низку винятків з вищенаведе0ого загаль­ного правила. Так, податок за земельні ділянки, зайняті жит­ловим фондом, кооперативними автостоянкам^ Для збері­гання особистих транспортних засобів громадян, гаражно-будівельними, дачно-будівельними кооперативами, індивіду­альними гаражами і дачами громадян, а також за земельні ділянки, надані для потреб сільськогосподарського вироб­ництва, водного та лісового господарства, які зайняті вироб­ничими, культурно-побутовими та господарськими будівля­ми і спорудами, справляється у розмірі 3% від сумі* земельно­го податку, обчисленого за загальним правилом.

Податок за земельні ділянки, надані для потреб лісового господарства, за винятком ділянок, зайнятих виробничими, культурно-побутовими, жилими будинками та госіїодарськи-ми будівлями і спорудами, справляється як складова плати за використання лісових ресурсів, що визначається лісовим за­конодавством.

Податок за земельні ділянки на територіях та об'єктах природоохоронного, оздоровчого та рекреаційної"0 призна­чення, зайняті виробничими, культурно-побутовими, госпо­дарськими будівлями і спорудами, що не пов'язані з функціо­нальним призначенням цих об'єктів, справляється у п'яти­кратному розмірі відповідного земельного податку.

Податок за частину площ земельних ділянок, наданих під­приємствам, установам та організаціям (за винятком сіль­ськогосподарських угідь), що перевищують норми відведен­ня, справляється у п'ятикратному розмірі відповідного зе­мельного податку.

Податок за земельні ділянки, надані для Збройних Сил Ук­раїни та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, залізниць, гірничодобувних під­приємств, а також за водойми, надані для виробництва риб-

 

 

ної продукції, справляється у розмірі 25% від суми земельного податку, обчисленого відповідно до частин 1 та 2 цієї статті1.

Ставки земельного податку застосовують з урахуванням коефіцієнтів індексації, визначених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.

Закон України «Про плату за землю» регламентує також ставки земельного податку для земель різного цільового призначення, які розташовані за межами населених пунктів.

Так, підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та іншого призначення справляють земельний податок з розра­хунку 5% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області, за винятком земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Податок за земельні ділянки, надані на землях природоо­хоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культур-ного призначення, за винятком земельних ділянок сільсько­господарського використання, справляється у розмірі 50% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Податок за земельні ділянки, надані на землях лісового фонду, за винятком земель сільськогосподарського вико­ристання, справляється як складова плати за викорис­тання лісових ресурсів, що визначається лісовим законо­давством. Виняток становлять земельні ділянки, що вхо­дять до складу земель лісового фонду і зайняті виробни­чими, культурно-побутовими, жилими будинками та гос­подарськими будівлями і спорудами, за які податок справляється у розмірі 0,3% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Податок за земельні ділянки, надані на землях водного фонду, за винятком земельних ділянок сільськогосподарсько­го використання, справляється у розмірі 0,3% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Грошова оцінка земельних ділянок проводиться Держком-земом за методиками, затвердженими Кабінетом Міністрів

України1. У зв'язку з інфляційними процесами в економіці держави грошова оцінка земельних ділянок щороку станом на 1 січня уточнюється на коефіцієнт індексації, порядок проведення якої затверджує Кабінет Міністрів України.

Грошова оцінка земель сільськогосподарського призначен­ня проводиться окремо по орних землях, землях під багаторіч­ними насадженнями, природними сіножатями і пасовищами за рентним доходом, який формується залежно від якості, міс­ця розташування та економічної оцінки земель. В основу роз­рахунку грошової оцінки земель покладено рентний доход, який створюється при виробництві зернових культур і визна­чається за даними економічної оцінки земельних ділянок.

В основі грошової оцінки земель житлової та громадської за­будови лежить капіталізація рентного доходу, яка виникає внас­лідок місцезнаходження населеного пункту у загальнодержав­ній, регіональній та місцевій системах виробництва і розселен­ня, освоєння та облаштування його території і якості земель з урахуванням природно-кліматичних і інженерно-геологічних умов, архітектурно-ландшафтної та історико-культурної ціннос­ті, екологічного стану, функціонального використання земель.

В основу грошової оцінки несільськогосподарських зе­мель, які розташовані за межами населених пунктів, покла­дено капіталізований рентний доход, що залежить від їх фун­кціонального використання або нормативного середньоріч­ного економічного ефекту, який утворюється внаслідок вико­ристання відповідних земельних ділянок.

Залежно від призначення і порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною та експер­тною.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок викорис­товується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання і охорони земель тощо.

 

1 Зазначене правило тимчасово не поширюється Збройні Сили України та Інші військові формування, утворені відповідно др законів України, в разі цільового використання, наданих їм земель. — Див.: Закон України «Про Державний бюджет України на 2002 рік» від 20 грудня 2001 р. № 2905-Ш // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 12—13. — Ст. 92.

1 Постанова Кабінету Міністрів України «Про Методику грошової оцін­ки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів» від 23 березня 1995 р. № 213 // Урядовий кур'єр. — 1995. — 4 квітня; Поста­нова Кабінету Міністрів України «Про Методику грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів» від ЗО травня 1997 р.) № 525 // Урядовий кур'єр. — 1997. — 26 червня.

Експертна грошова оцінка землі застосовується при вста­новленні імовірної ціни купівлі (продажу) окремих земельних ді­лянок незалежно від типу їх використання та категорії ґрунтів.

Експертна грошова оцінка земельних угідь, які перебува­ють у державній або комунальній власності, здійснюється Держкомземом і його органами на місцях, а земельних діля­нок, що перебувають у приватній власності, — експертами на договірних засадах. Проведення експертної грошової оцінки відбувається у такій послідовності: обстеження земельної ді­лянки та вивчення ситуації на ринку землі; визначення виду вартості земельної ділянки відповідно до умов угоди; скла­дання завдання на оцінку та укладання договору про оцінку; збирання, оброблення та аналіз вихідних даних, необхідних для проведення оцінки; визначення найефективнішого вико­ристання земельної ділянки; вибір та обґрунтування мето­дичних підходів; визначення вартості земельної ділянки за обраними методичними підходами та формулювання оста­точного висновку; складання звіту про оцінку.

Експертна грошова оцінка земельних ділянок здійснюєть­ся на основі Методики проведення експертної грошової оцін­ки земельних ділянок1.

§ 4. Пільги щодо плоти зо землю

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про плату за землю» встановлено низку пільг щодо плати за землю. Пільгове зе­мельне оподаткування пов'язане із звільненням носія зе­мельних прав від обов'язку сплачувати земельний податок. Аналіз Закону України «Про плату за землю» свідчить, що пільгове земельне оподаткування може носити як постійний, так і тимчасовий характер. У першому випадку встановлена законом пільга діє безстрокове, тобто постійно, у другому — на строк, визначений законом.

Закон, надаючи пільги певним власникам земельних ді­лянок і землекористувачам, розрізняє серед цих пільговиків громадян та юридичних осіб. До складу громадян, які звіль-

1 Постанова Кабінету Міністрів України «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок» від 11 жовтня 2002 р. № 1531 // Урядовий кур'єр. — 2002. — 23 жовтня.

няються від земельного податку, відносяться інваліди І і II груп, громадяни, які виховують трьох і більше дітей, грома­дяни, члени сімей яких проходять строкову військову службу (на весь строк служби), пенсіонери, громадяни, які користу­ються пільгами відповідно до Закону України «Про статус ве­теранів війни, гарантій їх соціального захисту», громадяни, яким у встановленому порядку видано посвідчення про те, що вони постраждали внаслідок Чорнобильської катастро­фи. У цих випадках звільнення від земельного податку стосу­ється лише земельних ділянок, площа яких не перевищує граничних норм, встановлених ЗК України.

При звільненні від земельного податку юридичних осіб законодавець за основу приймає різні критерії. Так, з ураху­ванням соціально-економічних чинників від земельного по­датку звільняються заклади, установи та організації, які повністю утримуються за рахунок бюджету (органи держав­ної влади та місцевого самоврядування, органи прокурату­ри та ін.), вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охо­рони здоров'я, соціального забезпечення та ін., вітчизняні дослідні господарства науково-дослідних установ і навчаль­них закладів сільськогосподарського профілю та професій­но-технічних училищ; установи, організації та підприєм­ства, що віднесені до відання Національної академії наук України та деякі інші.

Звільняються від земельного податку юридичні особи, які використовують земельні ділянки із земель, що особливо охороняються. Йдеться про заповідники, у тому числі істо-рико-культурні, національні природні парки, заказники (крім мисливських), регіональні ландшафтні парки, бота­нічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, пам'ятники природи, заповідні урочища та парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва.

Звільнення від земельного податку стосується певних зе­мель, які названі в Законі «Про плату за землю». Йдеться, зок­рема, про сільськогосподарські угіддя зон радіоактивного забруднення територій, визначених ст. 2 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (зон від­чуження, безумовного — обов'язкового — відселення, гаран­тованого добровільного відселення і посиленого радіоеколо­гічного контролю); хімічно забруднені сільськогосподарські

12 — 4-123

угіддя, на які запроваджено обмеження щодо ведення сіль­ського господарства; землі, що перебувають у тимчасовій консервації або у стадії сільськогосподарського освоєння та деякі інші.

Тимчасове звільнення від земельного податку на строки, вказані у відповідних нормативних актах, встановлене зако­ном як стимулюючий захід щодо державної підтримки під­приємств певної галузі промисловості (літакобудівної, судно­будівної та ін.), для суб'єктів спеціальних економічних зон на перед функціонування таких зон (наприклад, спеціальні еко­номічні зони: «Яворів», «Славутич», «Азов», «Донецьк», «Мико­лаїв» та ін.), для суб'єктів підприємницької діяльності, які ре­алізують у встановленому законом порядку інвестиційні про­екти та ін.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, міські, селищні та сільські ради можуть встановлювати такі пільги щодо плати за землю: часткове звільнення на певний строк, зменшення суми земельного податку лише за рахунок коштів, що зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки відповідних бюджетів.

ГЛПВП 12

§ 1. Поняття, зміст та суб'єкти управління у галузі використання та охорони земель Управління у галузі використання та охорони земель є різновидом, складовою управління природокористуван­ням та…

І І

ськогосподарської продукції, з метою найефективнішого ве­дення сільськогосподарського виробництва в нових умовах ринкової економіки.

Завданнями землеустрою у галузі промислового та інших видів несільськогосподарського виробництва є: пошук земель з метою їх використання у промисловості, будівництві і т. ін., які б мінімально зачіпали інтереси сільськогосподарського виробництва; відведення земель і утворення нових землеко­ристувань; розробка заходів щодо охорони та раціонального використання земель з додержанням екологічних вимог.

Важливе значення мають також прогнозні та передпро-ектні завдання землеустрою, до яких належать: розробка схем використання й охорони земельних ресурсів держави та її окремих регіонів, у тому числі протиерозійних та інших ґрунтозахисних заходів; розробка схем землеустрою облас­тей і регіонів; розробка прогнозів, регіональних програм ви­користання й охорони земель; обґрунтування розміщення, встановлення та зміни меж територій з особливими приро­доохоронними, рекреаційними і заповідними режимами.

У процесі реалізації зазначених завдань важливим є про­ведення державної землевпорядної експертизи, яка визна­чає: питання правового забезпечення проектних рішень; від­повідність передбачених заходів завданню на проектування, вимогам раціонального використання й охорони земель та нормативно-технічним документам; запропоновані про­ектною документацією рішення відносно знімання, збере­ження та використання родючого шару ґрунту при прове­денні робіт, пов'язаних із порушенням земель, проведенням їх рекультивації.

Землеустрій здійснюють за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також коштів громадян та юридичних осіб. Формою землеустрою є землевпорядний процес.

Землевпорядний процес — це загальний порядок вико­нання окремих землевпорядних дій. Він складається з таких взаємопов'язаних стадій, що послідовно виконуються: пору­шення клопотання про проведення землевпорядної дії; підго­товчі роботи щодо складання проекту землеустрою; складан­ня проекту землеустрою; розгляд проекту, проектної доку­ментації; затвердження проекту; перенесення проекту в на­туру (на місцевість); оформлення та видача землевпорядних

І

 

 

матеріалів і документів; здійснення авторського нагляду за виконанням проекту землеустрою.

§ 7. Контроль за використанням та охороною земель

Контроль за використанням та охороною земель являє со­бою одну з важливих функцій державного управління у зазна­ченій сфері суспільних відносин. Його завдання полягають у забезпеченні додержання органами державної влади, органа­ми місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами вимог земельного законодавс­тва України. Варто звернути увагу на те, що контроль здій­снюється: а) за усіма без винятку суб'єктами земельних відно­син, а не тільки за юридичними і фізичними особами; б) сто­сується всіх земель, незалежно від форм власності.

Конкретні завдання, функції контролю за використанням та охороною земель, а також форми і методи його здійснення визначені в Законі України «Про державний контроль за ви­користанням та охороною земель» від 19 червня 2003 р.1.

Метою контролю за використанням та охороною земель, що збігається з метою усієї екологічної діяльності, є задово­лення справедливих соціальних, економічних, екологічних потреб нинішнього і майбутнього поколінь у сфері розвитку й охорони навколишнього природного середовища.

Його конкретні цілі визначаються основними формами ді­яльності у сфері використання й охорони земель, якими є: організація раціонального землекористування; охорона зе­мель; забезпечення екологічної безпеки людини.

Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1432.

Державний контроль за використанням земель здійсню­ють уповноважені органи виконавчої влади з питань земель- . них ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноважені органи з питань екології та природних ресурсів. Уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів є Державний комітет України по земельних ресурсах, обласні, Київське та Севастопольське міські управління та районні відділи зе­мельних ресурсів. Ці органи у межах своїх повноважень здій-

снюють державний контроль за додержанням земельного за­конодавства, у тому числі встановленого порядку вилучення і надання земельних ділянок, режиму використання земель­них ділянок відповідно до їх цільового призначення та умов надання власниками земельних ділянок і землекористувача­ми; контролює додержання суб'єктами господарювання встановлених вимог щодо виконання земельно-кадастрових та землевпорядних робіт, експертної грошової оцінки земель­них ділянок.

Органи Державного комітету України з питань земельних ресурсів здійснюють державний контроль за: раціональною організацією території та використанням земельних ділянок власниками землі і землекористувачами відповідно до умов їх надання; поверненням самовільно зайнятих ділянок у ста­ні, придатному для використання; виконанням комплексу заходів, передбачених умовами надання земельних ділянок нормативними документами та затвердженими проектами із захисту земель від водної та вітрової ерозії, заростання бур'янами, чагарниками та дрібноліссям, селів, підтоплення, заболочення, засолення, висушування, ущільнення та від ін­ших процесів погіршення стану земель.

Важливого значення набуває контроль за рекультивацією порушених земель, зніманням, використанням і збережен­ням родючого шару ґрунту при проведенні робіт, пов'язаних із порушенням земель, а також своєчасним приведенням цих земель у стан, придатний для використання за призначен­ням; збереженням та експлуатацією протиерозійних гідро­технічних споруд і систем, захисних лісонасаджень, встанов­ленням і збереженням межових знаків; наданням достовір­них даних про наявність, стан використання земельних угідь за Державним земельним кадастром, а також інформації про наявність земель запасу.

Крім того, органи Держкомзему здійснюють контроль за проектуванням, розміщенням, будівництвом, реконструкці­єю, введенням у дію, експлуатацією та ліквідацією об'єктів, що негативно впливають на стан земель; своєчасним і якіс­ним виконанням комплексу необхідних заходів щодо запобі­гання і ліквідації псування земель, їх забруднення виробни­чими та іншими відходами і стічними водами, а також при добування корисних копалин, виконанні будівельних, геоло­горозвідувальних, пошукових та інших робіт.

13 — 4-123

Спеціально уповноваженими органами з питань еколо­гії та природних ресурсів є Міністерство охорони нав­колишнього природного середовища України, державні уп­равління екології та природних ресурсів в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, інші територіальні органи та інспекції зазначеного міністерства.

Відповідно до Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України, затвердженого Указом Прези­дента України від 29 травня 2000 р., воно здійснює згідно з законодавством державний контроль за додержанням норм і правил у сфері використання та охорони природних ресур­сів, у тому числі землі.

Мінекоресурсів України має право обстежувати підпри­ємства, установи та організації незалежно від форм власнос­ті, включаючи військові та оборонні об'єкти, об'єкти органів внутрішніх справ і Служби безпеки України з метою перевір­ки додержання вимог щодо охорони земель.

Важливою новелою ЗК України є запровадження такого різновиду контролю, як самоврядний контроль за викорис­танням та охороною земель. Його здійснюють сільські, се­лищні, міські, районні та обласні радами відповідно до Зако­ну України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Районні та обласні ради безпосередньо не здійснюють контроль за використанням та охороною земель. Разом з тим, вони мають інші повноваження, які дають змогу опосе­редковано контролювати додержання вимог земельного за­конодавства. Зокрема, виключно на пленарних засіданнях районної та обласної рад вирішуються питання земельних відносин, затверджуються правила забудови і благоустрою населених пунктів області.

Вперше ЗК України встановлює норму, що передбачає здійснення громадського контролю за використанням та охороною земель.

Відповідно до Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, затвердженого наказом Мінекоресурсів України 27 лютого 2002 р., громадський контроль здійсню­ють громадські інспектори. Вони призначаються відповідни­ми органами місцевого самоврядування і діють на підставі Положення, затвердженого Держкомземом України1.

1 Офіційний вісник України. — 2002. — № 12. — Ст.631.

Основними завданнями громадського контролю у галузі охорони земель є: безпосередня участь громадськості у спра­вах поліпшення екологічної ситуації; надання допомоги ор­ганам державного контролю у забезпеченні додержання ви­мог земельного законодавства підприємствами, установами, організаціями та громадянами, запобігання та виявлення порушень земельного законодавства, ліквідація їх наслідків; екологічна просвіта, виховання та інформування широких верств населення через засоби масової інформації.

З метою координації роботи громадськості, широкого за­лучення її до розробки та виконання заходів щодо охорони земель, бережливого ставлення до земельних ресурсів і під­тримання контактів з природоохоронними органами при громадських природоохоронних формуваннях та при підроз­ділах Державної екологічної інспекції Мінекоресурсів Украї­ни можуть створюватися на громадських засадах штаби гро­мадських інспекторів.

§ 8. Моніторинг земель

Моніторинг земель — важлива функція управління у сфе­рі використання та охорони земель. Його об'єктом є землі Ук­раїни незалежно від форм власності на землю, цільового призначення та характеру використання. Моніторинг зе­мель складається із систематичних спостережень за станом земель (зйомки, обстеження і вишукування), виявлення змін, а також оцінки: стану використання угідь, полів, ділянок; процесів, пов'язаних зі змінами родючості ґрунтів, збільшен­ням сільськогосподарських угідь, забрудненням земель ток­сичними речовинами; стану берегових ліній річок, морів, озер, водосховищ, гідротехнічних споруд; процесів, пов'яза­них з утворенням ярів, селевими потоками, землетрусами та іншими явищами; стану земель у межах населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазодобувними об'єктами, очис­ними спорудами, а також іншими промисловими об'єктами.

До завдань моніторингу земель належать: довгострокові систематичні спостереження за станом земель; аналіз еколо­гічного стану земель; своєчасне виявлення змін стану зе­мель, оцінка цих змін, прогноз і вироблення рекомендацій щодо запобігання негативним процесам та усунення їх нас-

 

 

лідків; інформаційне забезпечення ведення державного зе­мельного кадастру, землекористування, землеустрою, дер­жавного контролю за використанням та охороною земель, а також власників земельних ділянок.

Моніторинг земель здійснюється відповідно до загально­державних і регіональних (місцевих) програм. Інформація про стан земельних ресурсів та їх використання, яку отримано у процесі ведення моніторингу, нагромаджується в архівах і банках даних автоматизованої інформаційної системи. На ос­нові зібраної інформації і результатів оцінки стану земель складаються оперативні зведення, наукові прогнози і реко­мендації, які направляються до місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та ін­ших державних органів для вжиття заходів щодо запобігання негативним процесам і ліквідації їх наслідків. Отримані мате­ріали об'єктивно характеризують фізичні, хімічні, біологічні процеси у навколишньому середовищі, рівень забруднення ґрунтів, що дає можливість органам державного управління пред'являти до землекористувачів певні вимоги щодо усунен­ня правопорушень у сфері використання та охорони земель.

Державна система моніторингу навколишнього природ­ного середовища загалом покладається на Міністерство охо­рони навколишнього природного середовища України. Моні­торинг земель є складовою загального моніторингу довкілля. Структуру, завдання та зміст моніторингу земель визначено у Положенні про моніторинг земель, затвердженому постано­вою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р.1

Ведення моніторингу земель покладається на Державний комітет України по земельних ресурсах за участю Міністерс­тва охорони навколишнього природного середовища Укра­їни, Міністерство аграрної політики України, Національне космічне агентство України, інші зацікавлені міністерства та відомоства. Органи Держкомзему надають усім заінтересо­ваним суб'єктам системи моніторингу інформацію про стан земельного фонду, структуру землекористування, трансфор­мацію земель, заходи щодо запобігання негативним проце­сам і ліквідації їх наслідків; Міністерство аграрної політики надає інформацію про фізичні, геохімічні та біологічні зміни якості ґрунтів сільськогосподарського призначення; Націо-

Зібрання постанов уряду України. — 1994. — № 1. — Ст. 5.

нальне космічне агентство України — архівну та поточну ін­формацію з дистанційного зондування Землі.

Складовою моніторингу земель є моніторинг родючості грунтів, який проводиться спеціально уповноваженим орга­ном виконавчої влади з питань аграрної політики.

§ 9. Державний земельний кадастр

Термін «кадастр» означає систематизовану сукупність да­них стосовно кількісної та якісної характеристик відповідних видів природних ресурсів чи явищ.

Державний земельний кадастр — один з різновидів кадас­трів природних ресурсів, до яких, крім нього, включаються: водний кадастр, лісовий кадастр, кадастр тваринного світу, кадастр рослинного світу та ін.

Державний земельний кадастр являє собою єдину дер­жавну систему земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянка­ми та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі і землекористувачів.

Оперативність і точність даних земельного кадастру за­безпечується використанням аерокосмічних зйомок та застосуванням методів дистанційного зондування земної поверхні.

Ведення державного земельного кадастру — одна з функ­цій державного управління у сфері землекористування та охорони земель. Його значення полягає в тому, що він є дер­жавним інформаційним ресурсом. Призначення державного земельного кадастру полягає в забезпеченні необхідною ін­формацією органів державної влади й органів місцевого са­моврядування, заінтересованих підприємств, установ та ор­ганізацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у скла­ді природних ресурсів, контролю за використанням та охоро­ною земель, економічного й екологічного обґрунтування біз­нес-планів та проектів землеустрою (ст. 194 ЗК).

Державний земельний кадастр складається з відповідних складових, кожна з яких має визначене законодавством ці­льове призначення.

Кадастрове зонування земель — це розділення їх на зе­мельні ділянки за різним цільовим призначенням і правовим режимом використання. Кадастрове зонування включає встановлення: місця розташування обмежень щодо викорис­тання земель; меж кадастрових зон та кварталів; меж оці­ночних районів та зон; кадастрових номерів (території адмі­ністративно-територіальної одиниці) (ст. 197 ЗК).

Кадастрові зйомки згідно зі ст. 198 ЗК — це комплекс робіт, що виконуються для визначення та відновлення меж земель­них ділянок. Вони включають: геодезичне встановлення меж земельної ділянки; погодження меж земельної ділянки з су­міжними власниками і землекористувачами; відновлення меж земельної ділянки на місцевості; встановлення меж частин зе­мельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання земель; виготовлення кадастрового плану.

Бонітування ґрунтів відповідно до ст. 198 ЗК становить порівняльну оцінку якості ґрунтів за їх основними природни­ми властивостями, які мають сталий характер та істотно впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах. Воно проводиться за 100-бальною шкалою. Вищим балом оцінюються ґрунти з кращими властивостями, які мають найбільшу природну продуктивність.

Економічна оцінка земель — це оцінка землі як природно­го ресурсу і засобу виробництва в сільському і лісовому госпо­дарстві та як просторового базису в суспільному виробництві за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі. Вона повинна з достатньою точністю відобразити відміннос­ті в якості земель з точки зору економічної родючості ґрунтів при досягнутому рівні інтенсивності землеробства.

Дані економічної оцінки земель є основою грошової оцінки земельних ділянок різного цільового призначення. Вона визна­чається в умовних кадастрових гектарах або грошовому виразі.

Грошова оцінка земельних ділянок здійснюється з метою створення умов для економічного регулювання земельних відносин при зміні суб'єктів права власності на земельні ді­лянки, ціноутворенні, визначенні ставок земельного податку

тощо. Вона визначається на рентній основі. Залежно від призначення та порядку проведення грошова оцінка земель­них ділянок може бути нормативною та експертною.

Державна реєстрація земельних ділянок є складовою ав­томатизованої системи державного земельного кадастру та необхідним елементом виникнення суб'єктивного права власності та права постійного користування на земельну ді­лянку. Відповідно до ч. 1 ст. 125 ЗК України, право власності та право постійного користування на земельну ділянку вини­кає після одержання її власником або користувачем докумен­та, що посвідчує право власності чи право постійного корис­тування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Державний реєстр земель складається з двох частин — книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, дого­ворів оренди землі з зазначенням кадастрових номерів зе­мельних ділянок; Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку (ст. 202 ЗК).

Згідно з Указом Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державно­го земельного кадастру» від 17 лютого 2003 р. функцію з дер­жавної реєстрації земельних ділянок покладено на Держав­ний комітет України по земельних ресурсах.

Облік кількості земель відображає відомості, які характе­ризують кожну земельну ділянку за площею та складом угідь. При обліку кількості земель виділяють землі: у межах населе­них пунктів; за категоріями; за формами власності; зрошу­ванні й осушенні землі тощо (ст. 203 ЗК).

Облік якості земель відображає відомості, які характери­зують земельні угіддя за природними властивостями та на­бутими властивостями, що впливають на їх родючість, а та­кож за ступенем забруднення ґрунтів. Він містить: класифі­кацію всіх земель сільськогосподарського призначення за придатністю з виділенням особливо цінних земель; характе­ристику земель за товщиною гумусового горизонту, вмістом гумусу і поживних рухомих речовин, механічним складом ґрунтів; характеристику культуртехнічного стану природних кормових угідь тощо.

Державний земельний кадастр ведеться Держкомземом України, обласними головними управліннями, Київським та

 

Севастопольським міськими головними управліннями, місь­кими (міст обласного та районного значення) управліннями (відділами), районними відділами земельних ресурсів, які є територіальними органами Держкомзему України.

§ 10. Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель

Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель являє собою механізм ціноутворення, кредитування, пільгового оподаткування, виділення бюд- '. жетних і позабюджетних коштів, компенсації зниження до­ходів тощо, за допомогою якого забезпечується раціональне використання земельних ресурсів, створюються сприятли­ві умови для ведення товарного сільськогосподарського ви­робництва, збереження та відтворення родючості ґрунтів, : захисту земель від негативних наслідків антропогенної ді­яльності людини.

Змістом зазначеного стимулювання є: надання податко­вих і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загально­державними і регіональними програмами використання та охорони земель; виділення коштів з державного або місцево­го бюджету громадянам та юридичним особам для віднов­лення попереднього стану земель, порушених не з їхньої ви­ни; звільнення від плати за земельні ділянки, що перебува­ють у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшен­ня їх стану згідно з державними та регіональними програма­ми; компенсація з бюджетних коштів зниження доходу влас­ників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової кон­сервації деградованих та малопродуктивних земель, що ста­ли такими не з їхньої вини.

Передбачені ст. 205 ЗК України кредитні та податкові пільги, зокрема виділення коштів державного та місцевого бюджетів, звільнення від плати за земельні ділянки, ком­пенсація з бюджетних коштів зниження доходу власників землі і землекористувачів, урегульовані Законом України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 р. (зі змінами від 8 лютого 2001 р.).

Як зазначено в ст. 206 ЗК Украши, використання землі в Ук­раїні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до Закону України «Про плату за землю» у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки землі.

Плата за землю, як елемент механізму економічного сти­мулювання, запроваджується з метою формування джерел коштів для фінансування заходів щодо раціонального вико­ристання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ве­дення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моні­торингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів.

 

 

І'і

ГЛАВИ 13

§ 1. Юридична природа ринкового обігу земельних ділянок Здійснення земельної реформи змінює суть і характер зе­мельних правовідносин,… З правової точки зору ринок земель — це врегульовані нормами чинного законодавства суспільні відносини, що ви­никають…

Л

До правових засад обігу земельних ділянок слід віднести: а) рівність суб'єктів права власності і господарювання пе­ред законом; б) законність; в) гарантованість і непоруш­ність права власності на землю; г) додержання цільового призначення земельних ділянок; ґ) врахування сервітутів та інших існуючих обмежень на земельні ділянки; д) обов'язковість відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) у передбачених законом випадках; є) обов'язко­вість проведення експертної грошової оцінки земельних ді­лянок при укладенні цивільно-правових угод; є) обов'язко­вість нотаріальної форми цивільно-правових угод із земель­ними ділянками; ж) обов'язковість державної реєстрації прав на земельні ділянки.

§ 2. Інституційно-функціональне забезпечення ринкового обігу прав на земельні ділянки

Реалізацію державної політики у сфері регулювання зе­мельних відносин та забезпечення обігу земельних ділянок здійснюють органи законодавчої, виконавчої, судової влади, а також органи місцевого самоврядування. Основні повнова­ження Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради АР Крим, Ради міністрів АР Крим, обласних державних адмініс­трацій, Київської та Севастопольської міських рад, а також сільських, селищних, міських рад у цій сфері закріплені у ЗК України та інших законодавчих актах.

Державне регулювання обігу земельних ділянок передба­чає виконання зазначеними органами державної влади та місцевого самоврядування комплексу організаційно-право­вих, фінансових, економічних, кадрових, інформаційних, на­уково-технічних та інших заходів, спрямованих на забезпе­чення вільного доступу до земельних ділянок усіх заінтересо­ваних осіб, безперешкодного набуття прав на земельні ділян­ки, створення необхідної інфраструктури, забезпечення пра­вового захисту не лише суб'єктів права на землю, а й усіх учасників ринку землі.

Зокрема, органи державної влади та місцевого самовря­дування мають виконувати завдання щодо розробки та

І

вдосконалення прозорого порядку відчуження земельних ділянок, надання фізичним і юридичним особам можливос­ті вибору різних дозволених видів функціонального вико­ристання земельних ділянок, розробки механізмів набуття прав на земельні ділянки на конкурентних засадах. Крім того, ці органи зобов'язані формувати необхідну інфрас­труктуру ринку землі, забезпечувати її функціонування, створювати умови для розвитку конкуренції, забезпечення прозорості і законності операцій із земельними ділянками. У цьому зв'язку неабияке значення для належного функціо­нування обігу земельних ділянок мають організація земель­них бірж, земельних банків та інших фінансово-кредитних установ, створення дієвої і доступної для кожного держав­ної реєстраційної системи прав на землю. Відповідно до ви­мог чинного земельного законодавства України перехід прав на земельні ділянки потребує обов'язкового проведен­ня їх експертної грошової оцінки юридичними і фізичними особами, які одержали Сертифікат оцінювача і мають пра­во проводити таку оцінку згідно із Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну ді­яльність» та Законом "Про оцінку земель" від 11.12.03 р.

Відповідно до ст. 14 Конституції України громадяни, юри­дичні особи і держава набувають і реалізують право власнос­ті на землю виключно відповідно до закону. Виходячи з цьо­го, лише Верховна Рада України у законі визначає земельні ділянки, що можуть перебувати у вільному обігу без будь-яких законодавчих чи інших заборон, встановлювати обме­жений обіг земельних ділянок для окремих категорій земель та окремих суб'єктів, визначати землі, що не можуть перебу­вати у цивільно-правовому обігу, або встановлювати морато­рій на відчуження чи інший спосіб передачі земельних діля­нок від однієї особи до іншої на певний термін.

§ 3. Правочини із земельними ділянками

Відповідно до статей 13, 14 і 41 Конституції України, а та­кож норм чинного Земельного кодексу України обіг земель­них ділянок має здійснюватися у визначених законом право­вих формах, важливе місце серед яких посідають правочини.

При цьому у Кодексі не вживається поняття «правочин», а застосовується термін «угода» щодо набуття права власності на земельні ділянки чи права користування.

Аналіз змісту норм статей 127, 131, 142 та інших норм ЗК України дає можливість стверджувати, що вживане у цьому законі поняття «угоди» щодо земельних ділянок є тотожним поняттю «правочини», під яким у Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. розуміються дії особи, спрямовані на на­буття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Види, зміст та порядок укладення правочинів щодо земель­них ділянок визначені у нормах глав 20 і 21 та інших статтях ЗК України. Вказані у цьому законі правочини щодо земель­них ділянок мають цивільно-правовий характер. Тому до ре­гулювання відносин, що виникають у процесі укладення і ви­конання таких угод, необхідно застосовувати норми цивіль­ного законодавства України. Однак за своєю юридичною природою угоди щодо земельних ділянок мають не лише ци­вільно-правовий, а й публічно-правовий характер, оскільки їх укладення і виконання опосередковано рішеннями органів державної влади та місцевого самоврядування щодо визна­чення правового режиму земельної ділянки як предмета уго­ди, а також оформленням прав на земельні ділянки.

Виходячи з цього, правове регулювання обігу земельних ділянок потребує комплексного підходу до застосування норм та методів як приватно-правового, так і публічно-пра­вового характеру. При цьому правове забезпечення обігу зе­мельних ділянок має здійснюватися з врахуванням того, що у таких випадках норми цивільного законодавства співвідно­сяться з нормами земельного законодавства як загальні і спеціальні. Як зазначається у п. 2 ст. 131 ЗК України, укла­дення передбачених у п. 1 цієї статті угод щодо земельних ді­лянок здійснюється відповідно до Цивільного кодексу Украї­ни з урахуванням вимог цього Кодексу. Такий підхід до розу­міння юридичної природи правочинів щодо земельних діля­нок дає змогу провести їх класифікацію на певні види, а та­кож вказати на особливості стосовно форми, чинності та змісту таких правочинів.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України право­чини можуть бути односторонніми та багатосторонніми (до­говори). Така класифікація правочинів є прийнятною і для характеристики правових форм обігу земельних ділянок.

Зокрема, до односторонніх правочинів щодо земельних діля­нок належать: а) дарування; б) спадкування за заповітом, в) добровільна відмова від земельної ділянки. До двосторон­ніх правочинів відносять: а) договір купівлі-продажу; б) дого­вір міни; в) договір про спільну власність на земельну ділян­ку; г) договір про довічне утримання особи, яка є власником земельної ділянки; ґ) договір про переуступку частки у праві власності на земельну ділянку; д) установчий договір про створення господарського товариства з передачею земельної ділянки чи права користування земельною ділянкою до ста­тутного фонду; є) договір оренди земельної ділянки; є) дого­вір суборенди земельної ділянки; ж) договір про право забу­дови земельної ділянки; з) договір застави (іпотеки) тощо.

Враховуючи особливості землі як об'єкта права класифі­кацію правочинів щодо земельних ділянок можна проводити і за іншими ознаками. Так, наприклад, залежно від категорії земель слід розрізняти правочини щодо земельних ділянок сільськогосподарського та несільськогосподарського приз­начення. Залежно від суб'єктного складу правочини щодо зе­мельних ділянок можуть бути між фізичними особами, між фізичними і юридичними особами, між юридичними особа­ми, між фізичними та юридичними особами і органами дер­жавної влади та місцевого самоврядування. Названі критерії класифікації правочинів щодо земельних ділянок не є ви­черпними і можуть бути розширені.

В сучасних умовах становлення первинного і вторинного ринків землі обіг земельних ділянок оформляється договора­ми купівлі-продажу.

Загальні вимоги щодо поняття, форми, порядку укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки визначені у Цивіль­ному кодексі України. Виходячи зі змісту ст. 655 Цивільного ко­дексу України договір купівлі-продажу земельної ділянки — це двосторонній правочин, відповідно до якого одна сторона (про­давець) передає або зобов'язується передати земельну ділянку у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зо­бов'язується прийняти земельну ділянку і сплатити за неї певну грошову суму. Сторонами договору купівлі-продажу виступа­ють, з одного боку, власники земельних ділянок або органи дер­жавної влади та місцевого самоврядування, з іншого — покупці земельних ділянок, які мають відповідати вимогам, визначеним чинним цивільним та земельним законодавством.

Т

 

 

У ЗК України закріплюються вимоги щодо земельної ді­лянки, як предмета угоди, правового становища покупців і продавців земельних ділянок, змісту угод, порядку укладен­ня, оформлення і виконання договору купівлі-продажу зе­мельних ділянок. Зокрема, ст. 127 ЗК України регулює особ­ливості укладення договорів купівлі-продажу земельних ді­лянок державної і комунальної власності.

Земельні ділянки, що підлягають продажу, мають бути вільними від прав на них інших осіб, за винятком певних об­межень і сервітутів, встановлених законом чи рішенням суду відповідно до статей 98—102, 110—115 ЗК України.

Покупцями земельних ділянок із земель державної та ко­мунальної власності можуть бути громадяни України, а та­кож юридичні особи, засновані громадянами України і юри­дичними особами України. Вказані суб'єкти можуть уклада­ти договори купівлі-продажу і набувати у власність земельні ділянки із земель державної та комунальної власності як сільськогосподарського так і несільськогосподарського приз­начення з урахуванням обмежень, передбачених законом. Аналізуючи вимогу закону щодо покупців земельних ділянок, необхідно зазначити, що такий підхід до визначення потен­ційних покупців земельних ділянок є не логічним, оскільки порушує права інших юридичних осіб, які засновані за учас­тю держави, територіальних громад, іноземних фізичних і юридичних осіб. З метою забезпечення всім суб'єктам під­приємницької діяльності України вільного доступу до набут­тя у власність земельних ділянок несільськогосподарського призначення Президент України в Указі «Про вдосконалення системи державного управління земельними ресурсами та контролю за їх використанням і охороною» від 19 серпня 2002 р. доручив Кабінету Міністрів України подати до Вер­ховної Ради України пропозиції щодо вдосконалення порядку продажу земельних ділянок державної та комунальної влас­ності спільним підприємствам, заснованим за участю іно­земних юридичних та фізичних осіб, передбачивши необхід­ність погодження рішень про такий продаж з Кабінетом Мі­ністрів України1. 10 липня 2003 р. Верховна Рада України внесла відповідні зміни до Земельного кодексу України2.

1 Урядовий кур'єр. — 2002. ___ „__

2 Офіційний вісник України. — 2003.

21 серпня — № 153.

№31. —Ст. 1600.

Не можуть бути покупцями земельних ділянок із земель державної та комунальної власності юридичні особи Украї­ни, засновані виключно на державній і комунальній власнос­ті, засновані особами без громадянства чи іноземними фі­зичними і юридичними особами, у статутному фонді яких є частка державної чи комунальної власності, засновані гро­мадянами і юридичними особами України разом з іноземни­ми фізичними і юридичними особами.

Іноземні фізичні і юридичні особи, особи без громадянства, мають право на укладення договорів купівлі-продажу земель­них ділянок лише несільськогосподарського призначення для підприємницької діяльності у межах населених пунктів або ж за їх межами в разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Продавцями земельних ділянок державної і комунальної власності є органи державної влади та місцевого самовряду­вання. У випадках, передбачених ЗК України, продавцем зе­мельних ділянок державної власності може бути Кабінет Мі­ністрів України.

Основними способами продажу земельних ділянок є конку­рентний продаж та викуп земельної ділянки під об'єктами не­рухомого майна, так званий договірний продаж. Продаж зе­мельних ділянок із земель державної та комунальної власності має здійснюватись переважно на конкурентних засадах шля­хом проведення земельних торгів у порядку, передбаченому статтями 134—139 ЗК України. Особливості продажу земель­них ділянок державної і комунальної власності іноземним дер­жавам та юридичним особам закріплені у ст. 129 ЗК України.

Чинний ЗК України передбачає, що право власності на земельні ділянки може набуватися відповідними суб'єкта­ми не лише на основі договорів купівлі-продажу, а й інших цивільно-правових угод. Серед таких угод у цьому законі названі договори міни, дарування, а також правочин успад­кування. При цьому перелік цивільно-правових угод, відпо­відно до яких може набуватися право власності на землю, не є вичерпним. Укладення таких угод здійснюється відпо­відно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог ЗК України. У разі укладення договору міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язується передати іншій стороні у власність одну земельну ділянку в обмін на іншу земельну ділянку. Мі­на земельних ділянок передбачає проведення їх грошової та експертної оцінки з метою визначення їх вартості відповід-

 

Н — 4-123

но до Методик оцінки, що затверджені Кабінетом Міністрів України. За погодженням сторін можлива грошова доплата за земельну ділянку більшої вартості, що обмінюється на земельну ділянку меншої вартості. У разі укладення догово­ру міни зміна цільового призначення земельної ділянки від­бувається у порядку, передбаченому статтями 18—21 ЗК України. До договору міни (бартеру) застосовуються прави­ла про договори купівлі-продажу або інші договори, елемен­ти яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не су­перечить суті відносин сторін. Договір міни підлягає нота­ріальному посвідченню.

Серед підстав набуття права власності на земельні ділян­ки Земельний кодекс називає також договір дарування, від­повідно до якого одна сторона (дарувальник) передає або зо­бов'язується передати у майбутньому іншій стороні (обдаро­ваному) безоплатно земельну ділянку у власність. Сторонами у договорі дарування можуть бути громадяни України та юридичні особи України, держава Україна, Автономна Рес­публіка Крим, територіальні громади. Договір дарування зе­мельної ділянки укладається письмово і посвідчується нота­ріусом. Право власності обдарованого на одержану земельну ділянку виникає з моменту одержання Державного акта на право власності на землю та реєстрації права власності у встановленому порядку.

Право власності на земельні ділянки виникає також у по­рядку спадкування. Спадкування визначається у Цивільно­му кодексі України як перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування земельних ділянок здійснюється за заповітом або за законом. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи. Спадкоємцями за запо­вітом можуть бути також юридичні особи, держава та інші особи. Земельний кодекс України не містить заборон щодо спадкування земельних ділянок іноземними громадянами, осо,бами без громадянства та іноземними юридичними осо­бами. Однак у цьому Кодексі є норми щодо заборони офор­млення права власності на успадковані у встановленому ци­вільним законодавством порядку земельні ділянки сільсько­господарського призначення. Відповідно до статей 81 і 82 ЗК України землі сільськогосподарського призначення, отрима­ні у спадщину іноземними юридичними особами, іноземни-

ми громадянами та особами без громадянства, підлягають відчуженню протягом одного року.

У практиці роботи більшості установ комерційних банків в Україні серед основних способів забезпечення зобов'язань, поряд з гарантією, поручительством, страхуванням, неус­тойкою, найпоширенішим і ефективним є застава, якою оформляється майже 80% кредитних договорів1.

Поняття застави та іпотеки, а також основні принципи застави як способу забезпечення зобов'язань, порядок здій­снення застави визначені у Цивільному кодексі України, За­коні України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. (з наступними змінами та доповненнями)2, Законі України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.3 та в інших підзаконних нормативних актах.

Заставою визнається такий спосіб забезпечення зо­бов'язань, за яким кредитор (заставодержатель) має пра­во у разі невиконання боржником (заставодавцем) забез­печеного заставою зобов'язання одержати задоволення вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Згідно із Законом України «Про іпотеку», іпотека — це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні іпотекодавця, внаслідок якого іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою основного зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок переданого в іпотеку не­рухомого майна переважно перед іншими кредиторами цьо­го боржника, якщо інше не встановлено цим Законом. Під не­рухомим майном (нерухомістю) у Законі розуміються земель­ні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділян­ці і невід'ємно пов'язані з нею, переміщення яких є неможли­вим без знецінення та зміни їх призначення.

Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане з зем­лею, — будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухо­мого. Відповідно до законодавства України предметом іпо-

1 ГриджукД. М., Олійник В. О. Забезпечення кредитних зобов'язань
у діяльності банків. — К., — 2001. — С. 136.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 47. — Ст. 642.

3 ІЬлос України. — 2003. — 15 липня. — № 129.

14*

теки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження.

На відміну від Земельного кодексу України 1992 р., у ново­му ЗК України право іпотеки земельних ділянок значно роз­ширене не лише за об'єктним, а й за суб'єктним складом.

Відповідно до ст. 133 ЗК України у заставу можуть переда­ватись земельні ділянки, які належать громадянам та юри­дичним особам на праві власності. Земельна ділянка, що пе­ребуває у спільній власності, може бути передана у заставу за згодою усіх співвласників.

Передача в заставу частини земельної ділянки здійсню­ється після виділення її у натурі (на місцевості). Заставодер-жателем земельної ділянки можуть бути лише банки, які від­повідають вимогам, установленим законами України.

Угоди, які укладаються щодо земельних ділянок у процесі приватизації земель державної і комунальної власності, а та­кож на вторинному ринку землі, за своїм змістом і формою мають відповідати вимогам, закріпленим у чинному ЗК Укра­їни, а також нормам цивільного законодавства.

Стаття 132 ЗК України передбачає обов'язкове додержан­ня письмової нотаріальної форми угод про перехід права власності на земельні ділянки.

Зміст угод про перехід права власності на землю залежить від правового режиму земельної ділянки, способу відчуження земельної ділянки та виду цивільно-правової угоди. У ст. 132 ЗК України закріплено істотні умови, що мають бути внесені до змісту всіх угод про передачу права власності на земельні ділянки. Водночас сторони, керуючись п. 2 ст. 131 ЗК Украї­ни, мають право вносити до змісту угод додаткові умови, що є характерними для того чи іншого виду цивільно-правових угод про передачу права власності на земельні ділянки.

У договорі купівлі-продажу земельної ділянки вказуються такі істотні умови, як предмет договору, дані про місце розта­шування, площу, функціональне призначення; обтяження та обмеження щодо використання земельної ділянки, ціна про­дажу, умови оплати, порядок розрахунків, права та обов'язки сторін, а також інші умови, які визначаються за погоджен­ням між продавцем і покупцем.

Відповідно до чинного законодавства України укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки має бути підписа-

ний сторонами та підлягає нотаріальному посвідченню з оп­латою державного мита.

Укладений і нотаріально посвідчений договір купівлі-про­дажу земельної ділянки разом з рішенням продавця є підста­вою для відведення земельної ділянки у натурі і легалізації права власності покупця на земельну ділянку.

Предметом угод про передачу права власності на земельні ділянки є конкретні, індивідуально-визначені на місцевості земельні ділянки відповідної площі та правового режиму. Як­що земельна ділянка має обтяження чи обмеження щодо її використання за цільовим призначенням, у договорі мають бути зазначені зміст цих обтяжень та обмежень, а також під­стави їх встановлення (застава, сервітути, оренда). В угодах купівлі-продажу, міни (бартеру) має бути вказана договірна ціна земельної ділянки у національній грошовій одиниці — гривні. Коли стороною виступає іноземна держава чи інозем­на юридична особа, договірна ціна може вказуватися в іно­земній валюті. Зміст угод про перехід права власності на зе­мельні ділянки включає також зобов'язання сторін щодо про­ведення розрахунків, передачі земельних ділянок від однієї особи до іншої, додержання наявних обмежень і обтяжень щодо предмета угоди, виконання заходів з охорони і раціо­нального використання земельних ділянок тощо.

§ 4. Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах

Відповідно до ст. 134 ЗК України земельні ділянки дер­жавної або комунальної власності, призначені для продажу суб'єктам підприємницької діяльності під забудову, підляга­ють продажу на конкурентних засадах (земельні торги). Закріплення принципу обов'язкового продажу на конкурен­тних засадах земельних ділянок із земель державної і кому­нальної власності означає, що такі земельні ділянки не мо­жуть бути відчужені шляхом договірного продажу чи прид­бані у власність на основі договору оренди з правом викупу, чи передані безоплатно у власність суб'єктів підприємниць­кої ДІЯЛЬНОСТІ.

Учасниками земельних торгів можуть бути юридичні осо­би і громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності, які

 

сплатили реєстраційний і гарантійний внески і можуть бути покупцями відповідно до законодавства України.

Згідно зі ст. 135 ЗК України земельні торги проводяться у формі аукціону або конкурсу. При цьому форму проведен­ня земельних торгів (аукціон або конкурс) визначає влас­ник земельної ділянки, якщо інше не передбачено зако­ном. Крім того, земельні торги можуть проводитися за рі­шенням суду.

Земельний аукціон — урегульований нормами чинного ЗК України та іншими законодавчими актами, а також ло­кальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право. власності на земельну ділянку набуває той учасник зе­мельних торгів, який запропонує найбільшу ціну за зе­мельну ділянку відповідно до її цільового призначення. Його не слід ототожнювати із земельним конкурсом (тен­дером), який може бути місцевим, регіональним, націо­нальним чи міжнародним.

Земельним конкурсом вважають врегульований нормами чинного ЗК України та іншими законодавчими, а також ло­кальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право влас­ності на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найвигідніші умови придбання і ви­користання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення.

Чинний ЗК України визначає порядок проведення земель­них торгів, який складається з кількох етапів.

Результати земельних торгів є юридичним фактом, з яким пов'язується настання, зміна та припинення земельних пра­вовідносин. Враховуючи юридичне значення земельних тор­гів для набуття і реалізації права власності на земельні ділян­ки суб'єктами підприємницької діяльності, у ЗК України пе­редбачаються підстави визнання земельних торгів такими, що не відбулися. Відповідно до ст. 138 ЗК України земельні торги визнаються такими, що не відбулися, у разі: а) відсут­ності покупців або наявності тільки одного покупця; б) якщо жоден з покупців не запропонував ціну, вищу за стартову ці­ну земельної ділянки; в) несплати у встановлений термін пе­реможцем земельних торгів належної суми за придбану зе­мельну ділянку.

В разі незгоди учасника чи переможця земельних торгів з рі­шенням організатора аукціону про визнання земельних торгів такими, що не відбулися, спір вирішується у судовому порядку.

§ 5. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб

З метою забезпечення реалізації балансу суспільних, гро­мадських і приватних інтересів у процесі реформування зе­мельних відносин у чинному законодавстві України визнача­ються основні засади та загальний порядок припинення пра­ва власності на земельні ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. За своїм змістом правовід­носини з викупу земельних ділянок для суспільних потреб відрізняються від врегульованих нормами права суспільних відносин, що виникають при відчуженні земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності.

Стаття 146 ЗК України визначає органи державної влади та місцевого самоврядування, які мають право приймати рішен­ня про викуп земельних ділянок права приватної власності, містить перелік суспільних потреб, а також закріплює загальні правові засади щодо порядку викупу земельних ділянок.

Викуп земельних ділянок — закріплений у нормах чинного законодавства України комплекс організаційно-правових, фінансових та інших дій органів державної вла­ди і місцевого самоврядування, спрямованих на примусо­ве припинення права приватної власності на земельні ді­лянки з метою наступного використання таких ділянок виключно для задоволення суспільних потреб, передбаче­них законом.

Викупу може підлягати вся земельна ділянка або її части­на, що належать на праві приватної власності громадянину чи юридичній особі. Якщо в суспільних інтересах чи з моти­вів суспільної необхідності має бути викуплена лише частина земельної ділянки, а решта площі цієї ділянки не відповідає потребам раціонального використання землі згідно з її цільо­вим призначенням, власник земельної ділянки може вимага­ти викупу всієї земельної ділянки.

Викуп земельних ділянок права приватної власності має здійснюватися за згодою власника, якщо останній не запере-

 

чує проти запропонованої йому викупної вартості земельної ділянки. У разі незгоди власника земельної ділянки це пи­тання вирішується в судовому порядку.

У разі здійснення викупу земельних ділянок уповнова­жені органи зобов'язані: а) у встановленому цим законом порядку повідомити власника земельної ділянки про необ­хідність викупу земельної ділянки для суспільних потреб; б) визначити у встановленому законом порядку викупну вартість земельної ділянки; в) повідомити власника земель­ної ділянки про її викупну вартість; г) прийняти рішення про викуп земельної ділянки; ґ) укласти з власником дого­вір купівлі-продажу земельної ділянки; д) відшкодувати ви­купну вартість земельної ділянки у порядку, передбаченому законом, рішенням суду чи договором; є) у випадках, перед­бачених законом, прийняти рішення про реституцію зе­мельної ділянки власнику земельної ділянки; є) використо­вувати земельну ділянку для суспільних потреб, вказаних у рішенні про викуп.

 

Передбачений у ст. 146 ЗК УКраїни перелік суспільних потреб, для яких може бути проведено викуп земельних ді­лянок, не є вичерпним і тому у кожному конкретному випад­ку органи державної влади чи місцевого самоврядування зо­бов'язані доводити суспільний характер тих потреб, для яких пропонується викупити земельну ділянку права при­ватної власності.

 

Власника земельної ділянки не пізніше ніж за один рік до майбутнього викупу має письмово попередити орган, який приймає рішення про викуп ділянки. Не пізніше одного мі­сяця після одержання повідомлення власник земельної ді­лянки має надіслати до відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування відповідь про згоду на прове­дення переговорів щодо умов відшкодування вартості зе­мельної ділянки.

 

У разі примусового викупу земельної ділянки вартість та­кої ділянки чи її частини встановлюється відповідно до гро­шової та експертної оцінки земель, яка проводиться у вста­новленому законом порядку.

Якщо власник не згоден із запропонованою йому викуп­ною вартістю земельної ділянки, уповноважені органи прий­мають рішення про примусовий викуп земельної ділянки для суспільних потреб і звертаються із заявою до суду про припи-

нення права власності на земельну ділянку чи її частину у зв'язку з викупом земельної ділянки.

Рішення суду про примусовий викуп земельної ділянки є підставою для припинення права власності у зв'язку з вику­пом її для суспільних потреб. У рішенні суду обов'язково ма­ють бути визначені сума викупної вартості та передбачені чинним законодавством України інші форми компенсації вартості земельної ділянки, з якими погоджується власник такої ділянки. Рішення суду щодо суми викупної вартості під­лягає виплаті власникові земельної ділянки у строки, перед­бачені для виконання судового рішення.

§ 6. Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

Відповідно до ст. 41 Конституції України примусове відчу­ження об'єктів права приватної власності з наступним пов­ним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану, який може бути запровад­жений в Україні відповідно до законів України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р.г і «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р.2

Правові підстави і порядок примусового відчуження зе­мельних ділянок з мотивів суспільної необхідності регулю­ються ст. 147 ЗК України.

Примусове відчуження земельних ділянок як об'єктів права приватної власності юридичних і фізичних осіб у зв'язку із зап­ровадженням та здійсненням заходів правового режиму воєнно­го чи надзвичайного стану здійснюється органами державної влади, місцевого самоврядування та підлягає наступному повно­му відшкодуванню їх вартості у порядку, визначеному законом.

Вказані органи можуть приймати рішення про примусове відчуження земельних ділянок, якщо таке обмеження прав громадян і юридичних осіб передбачене у затвердженому за­коном України Указі Президента України про запровадження правового режиму воєнного стану.

1 Офіційний вісник України. — 2000. — № 17. — Ст. 691.

2 Там само. — 2000. — № 15. — С. 588.

 

 

ГЛЙВП 14

 

Право приватної власності на земельну ділянку припиня­ється з моменту прийняття рішення відповідного органу дер­жавної влади, місцевого самоврядування чи військового ко­мандування.

У разі запровадження правового режиму надзвичайного стану примусове відчуження земельної ділянки здійснюється на строк дії надзвичайного стану.

По закінченні дії обставин, у зв'язку з якими було введено воєнний чи надзвичайний стан і проведено примусове відчу­ження з приватної власності земельної ділянки громадян і юридичних осіб, колишній власник має право вимагати від уповноважених органів повернення цієї ділянки у власність.

У разі неможливості повернути примусово відчужену зе­мельну ділянку власникові за його бажанням надається інша земельна ділянка.

Відшкодування вартості примусово відчужених земель­них ділянок при запровадженні правового режиму воєнного чи надзвичайного стану здійснюється у порядку і строки, визначені Президентом України у відповідному Указі.

правова охорона земель

§ 1. Поняття і зміст

правової охорони земель

Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним на­ціональним багатством, що перебуває під особливою охоро­ною держави. Це положення Основного Закону країни відоб­ражено і деталізовано у Земельному кодексі України, Законі України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року1 та ін­ших актах земельного законодавства.

Правова охорона земельявляє собою систему врегу­льованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціональ­ного використання земельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподар­ського обороту, захисту земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також щодо відтворення та під­вищення родючості грунтів, продуктивності земель лісово­го фонду, забезпечення особливого правового режиму зе­мель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земель­них ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпе­ки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань право­вої охорони земель відіграє держава шляхом виконання ря­ду своїх функцій.

 

1 Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1431.

У процесі здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції — регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Регулююча функція правової охорони земель зводиться до встановлення правил раціонального використання земельних ресурсів. Такі правила можуть встановлюватися, наприклад, у формі обов'язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх якісного стану та допусти­мого антропогенного навантаження на земельні ресурси.

Стимулююча функція правової охорони земель поля­гає в запровадженні економічних стимулів раціонального ви­користання та охорони земельних ресурсів, які передбачені, зокрема, ст. 205 ЗК України.

Контрольна функція правової охорони земель зводить­ся до здійснення відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за вико­ристанням та охороною земель.

Каральна функція правової охорони земель виявляєть­ся у встановленні санкцій за порушення правил раціональ­ного використання і охорони земель та їх застосуванні до по­рушників земельного законодавства. Такі санкції застосову­ють суди, а також державні інспектори з контролю за вико­ристанням і охороною земель та деякі інші посадові особи.

Важливим напрямом державної політики щодо охорони земель є стандартизація і нормування у галузі використання земель, які здійснюються шляхом прийняття нормативів і стандартів. Вони визначають вимоги щодо якості земель, до­пустимого антропогенного навантаження на грунти та окре­мі території, а також щодо допустимого сільськогосподар­ського освоєння земельного фонду країни. В Україні застосо­вуються, зокрема, нормативи: оптимального співвідношен­ня земельних угідь; якісного стану грунтів; гранично допус­тимого забруднення грунтів; деградації земель та грунтів.

Охорона земельних ресурсів здійснюється також шляхом рекультивації порушених земель, що включає комплекс орга­нізаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямова­них на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель.

Згідно з Земельним кодексом при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару грунту, власни-

ки земельних ділянок і землекористувачі повинні забезпечу­вати зняття, складування, зберігання поверхневого шару грунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, або на іншу земельну ділянку для підвищення Ті продуктив­ності та інших якостей. Нарешті деградовані і малопродук­тивні землі, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним, підлягають кон­сервації, яка становить окремий напрям охорони земель.

Важливе значення у забезпеченні охорони земель має юридична відповідальність за порушення земельного зако­нодавства. Особи, винні в недодержанні передбачених зако­нодавством вимог щодо охорони земель, можуть бути при­тягнуті до адміністративної, цивільної, а в ряді випадків і до кримінальної відповідальності.

§ 2. Суб'єкти та об'єкти

правової охорони земель

Надання землі на законодавчому рівні статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охоро­ною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний обов'язок за­безпечити раціональне використання та охорону земельних ресурсів країни. Виконання цього обов'язку забезпечується здійсненням названими органами низки функцій управлін­ня землями, які спрямовані на охорону земельних ресурсів.

Важливу роль у сфері правової охорони земель країни відіграє Верховна Рада України, яка визначає засади державної політики в галузі використання та охорони земель, приймає закони у галу­зі регулювання земельних відносин та затверджує загальнодер­жавні програми щодо використання та охорони земель (ст. 6 ЗК).

Прийняті Верховною Радою закони України «Про охорону земель» і «Про державний контроль за використанням та охо­роною земель» від 19 червня 2003 р. та інші документи у сфері охорони земель реалізуються через діяльність органів держав­ної виконавчої влади, яку очолює Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 13 ЗК України з метою забезпечення охорони зе­мель цей орган здійснює: 1) реалізацію державної політики у галузі використання та охорони земель; 2) розробку і забезпе­чення виконання загальнодержавних програм використання

У процесі здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції — регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Регулююча функція правової охорони земель зводиться до встановлення правил раціонального використання земельних ресурсів. Такі правила можуть встановлюватися, наприклад, у формі обов'язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх якісного стану та допусти­мого антропогенного навантаження на земельні ресурси.

Стимулююча функція правової охорони земель поля­гає в запровадженні економічних стимулів раціонального ви­користання та охорони земельних ресурсів, які передбачені, зокрема, ст. 205 ЗК України.

Контрольна функція правової охорони земель зводить­ся до здійснення відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за вико­ристанням та охороною земель.

Каральна функція правової охорони земель виявляєть­ся у встановленні санкцій за порушення правил раціональ­ного використання і охорони земель та їх застосуванні до по­рушників земельного законодавства. Такі санкції застосову­ють суди, а також державні інспектори з контролю за вико­ристанням і охороною земель та деякі інші посадові особи.

Важливим напрямом державної політики щодо охорони земель є стандартизація і нормування у галузі використання земель, які здійснюються шляхом прийняття нормативів і стандартів. Вони визначають вимоги щодо якості земель, до­пустимого антропогенного навантаження на грунти та окре­мі території, а також щодо допустимого сільськогосподар­ського освоєння земельного фонду країни. В Україні застосо­вуються, зокрема, нормативи: оптимального співвідношен­ня земельних угідь; якісного стану грунтів; гранично допус­тимого забруднення грунтів; деградації земель та грунтів.

Охорона земельних ресурсів здійснюється також шляхом рекультивації порушених земель, що включає комплекс орга­нізаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямова­них на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель.

Згідно з Земельним кодексом при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару грунту, власни-

ки земельних ділянок і землекористувачі повинні забезпечу­вати зняття, складування, зберігання поверхневого шару грунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктив­ності та інших якостей. Нарешті деградовані і малопродук­тивні землі, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним, підлягають кон­сервації, яка становить окремий напрям охорони земель.

Важливе значення у забезпеченні охорони земель має юридична відповідальність за порушення земельного зако­нодавства. Особи, винні в недодержанні передбачених зако­нодавством вимог щодо охорони земель, можуть бути при­тягнуті до адміністративної, цивільної, а в ряді випадків і до кримінальної відповідальності.

§ 2. Суб'єкти та об'єкти

правової охорони земель

Надання землі на законодавчому рівні статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охоро­ною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний обов'язок за­безпечити раціональне використання та охорону земельних ресурсів країни. Виконання цього обов'язку забезпечується здійсненням названими органами низки функцій управлін­ня землями, які спрямовані на охорону земельних ресурсів.

Важливу роль у сфері правової охорони земель країни відіграє Верховна Рада України, яка визначає засади державної політики в галузі використання та охорони земель, приймає закони у галу­зі регулювання земельних відносин та затверджує загальнодер­жавні програми щодо використання та охорони земель (ст. 6 ЗК).

Прийняті Верховною Радою закони України «Про охорону земель» і «Про державний контроль за використанням та охо­роною земель» від 19 червня 2003 р. та інші документи у сфері охорони земель реалізуються через діяльність органів держав­ної виконавчої влади, яку очолює Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 13 ЗК України з метою забезпечення охорони зе­мель цей орган здійснює: 1) реалізацію державної політики у галузі використання та охорони земель; 2) розробку і забезпе­чення виконання загальнодержавних програм використання

Ї

та охорони земель; 3) організацію ведення державного земель­ного кадастру, державного контролю за використанням і охо­роною земель та здійснення землеустрою; 4) встановлення по­рядку проведення моніторингу земель та деякі інші функції.

Суб'єктами правової охорони земель є також місцеві дер­жавні адміністрації. Так, відповідно до ст. 17 ЗК України до їх повноважень належать: участь у розробці та забезпеченні ви­конання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель; координа­ція здійснення землеустрою та державного контролю за вико­ристанням та охороною земель; координація діяльності дер­жавних органів з питань земельних ресурсів та деякі інші.

До суб'єктів правової охорони земель належать 1 органи міс­цевого самоврядування. Так, обласні та районні ради здійсню­ють: забезпечення реалізації державної політики в галузі вико­ристання та охорони земель; погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, беруть участь у їх ре­алізації на відповідній території; затверджують та беруть участь у реалізації регіональних програм використання земель, підви­щення родючості ґрунтів, охорони земель; координацію діяль­ності місцевих органів земельних ресурсів; організацію землеус­трою; розпорядження землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад тощо (статті 8 і 10 ЗК).

До повноважень сільських, селищних, міських рад у галу­зі охорони земельних ресурсів на відповідній території нале­жать: розпорядження землями територіальних громад; орга­нізація землеустрою; координація діяльності місцевих орга­нів земельних ресурсів; здійснення контролю за використан­ням та охороною земель комунальної власності, додержан­ням земельного та екологічного законодавства; викуп зе­мельних ділянок для суспільних потреб, пов'язаних з охоро­ною земель та інших природних ресурсів, з земель приватної власності у межах сіл, селищ, міст; обмеження, тимчасова за­борона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земель­ного законодавства (ст. 12 ЗК).

Крім органів державної влади загальної компетенції та ор­ганів місцевого самоврядування, важливу роль у забезпечен­ні правової охорони земель відіграють галузеві органи дер­жавної виконавчої влади. Серед них слід виділити Державний комітет України по земельних ресурсах та Міністерство охо-

рони навколишнього природного середовища України. їх пов­новаження щодо охорони земель визначені у статтях 14 і 15 ЗК України, а також у Законі України "Про охорону земель".

Обов'язок забезпечення охорони земель у процесі їх вико­ристання закон покладає і на власників та користувачів зе­мельних ділянок. Тому суб'єктами правової охорони земель є і громадяни та юридичні особи, яким земельні ділянки нале­жать на праві власності, праві постійного користування чи праві оренди. Так, згідно зі статтями 91 і 96 ЗК України власни­ки та користувачі земельних ділянок зобов'язані: додержувати­ся вимог законодавства про охорону довкілля; підвищувати ро­дючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; до­держуватися обмежень, пов'язаних Із встановленням охорон­них зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних та осушувальних систем; забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням тощо. Відповідно до ст. 14 Закону України «Про оренду землі» в договорах оренди земельних ділянок як їх обов'язкова умова мають визначатися цільове призначення орендованої земель­ної ділянки, умови її використання та збереження якості землі.

Згідно з законодавством України охороні підлягають усі землі в межах території держави. Отже, об'єктом правової охорони земель є всі землі, на які поширюється суверенітет України. Однак суб'єкти правової охорони земель мають різ­ний правовий статус і, відповідно, різну компетенцію у сфері охорони земель. Крім того, землі України поділяються на дев'ять категорій, кожна з яких має особливий правовий ре­жим і потребує вжиття різних за змістом заходів щодо їх охо­рони. Тому землі як об'єкт правової охорони за суб'єктами та специфікою їх охорони можна поділити на дві групи.

За суб'єктами правової охорони можна виділити зем­лі, охорона яких є обов'язком того чи іншого суб'єкта. Так, власники та користувачі земельних ділянок охороняють ді­лянки, що перебувають у їх власності чи користуванні. Об'єк­том охорони земель, яку здійснюють сільські, селищні та міські ради, є землі в межах відповідних населених пунктів. Об'єктом охорони земель, здійснення якої покладено на ра­йонні та обласні органи влади (районні ради, районні дер­жавні адміністрації, обласні ради, обласні державні адмініс­трації), є землі, відповідно, в межах району чи області. На­решті, об'єктом охорони земель, яку здійснюють Верховна

І

Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство охоро­ни навколишнього природного середовища України, Дер-Лскомзем України, є всі землі держави.

За специфікою об'єкта охорони землі класифікують за їх Категорійною належністю та цільовим призначенням. Так, від­повідно до ст. 19 ЗК у складі земель України виділяють дев'ять категорій земель. Використання та охорона кожної з них регу­люються як загальними, так і спеціальними нормами земель-Иого права, які враховують соціально-економічну та екологічну Специфіку земель кожної категорії. Окремими об'єктами охоро-Ии земель слід вважати землі, віднесені до кожної з передбаче-їадх Земельним кодексом України категорій земель.

Класифікація земель як об'єкта правової охорони має не адше теоретичне чи дидактичне (навчальне) значення, а й Має прикладний характер. Внаслідок проведення такої кла­сифікації виявляють землі, охорона яких належить до компе-Т-енції відповідного суб'єкта.

§ 3. Нормування і стандартизація у галузі охорони земель

Згідно з Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. стандартизація — це діяльність, що поля­гає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою до­сягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфе­рі, результатом якої є підвищення ступеня відповідності про­дукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усунення бар'єрів у торгівлі і сприяння науково-технічному співробітництву1. Мета стандартизації і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів полягає в забезпеченні екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки гро­мадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандар­тів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо.

Відповідно до ст. 165 ЗК України, поряд зі стандартизаці­єю, в сучасних умовах застосовується ще один напрям забез-

1 Офіційний вісник України. — 2001. — № 24. — Ст. 1057.

печення впорядкованості суспільних відносин у галузі охоро­ни земель — нормування. Воно полягає у прийнятті норма­тивів, перелік яких встановлений ЗК України: а) оптималь­ного співвідношення земельних угідь; б) якісного стану ґрун­тів; в) граничнодопустимого забруднення ґрунтів; г) показ­ники деградації земель та ґрунтів.

Нормативи оптимального співвідношення земель­них угідь встановлюються для запобігання надмірному ант­ропогенному, в тому числі сільськогосподарському, освоєнню території та надмірній розораності земельних угідь сільсько­господарського призначення.

Нормативи якісного стану ґрунтів встановлюються для здійснення ефективного контролю за якісним станом ґрунтів сільськогосподарських угідь, які використовуються у сільсько­господарському виробництві, та запобігання їх виснаженню.

Нормативи гранично допустимого забруднення ґрунтів запроваджуються з метою встановлення критеріїв придатності земель за їх основним цільовим призначенням (сільськогосподарським, оздоровчим, рекреаційним тощо). До нормативів граничнодопустимого забруднення ґрунтів належать: граничнодопустимі концентрації у ґрунтах хіміч­них речовин, залишкових кількостей пестицидів і агрохімі-катів, важких металів тощо; максимально допустимі рівні забруднення ґрунтів радіоактивними речовинами.

Нормативи рівня деградації земель та ґрунтів встановлюються для кожної категорії земель з метою здій­снення ефективного контролю за земельними ресурсами та запобігання погіршенню їхнього стану.

Слід зазначити, що застосування стандартів та нормати­вів у галузі охорони земель та відтворення родючості грунтів може здійснюватися шляхом укладення та реалізації догово­рів. Наприклад, у договорі оренди земельної ділянки можуть бути визначені обов'язки орендаря щодо додержання у про­цесі використання орендованої ділянки певних параметрів (стандартів, нормативів) її використання. Стандарти та нор­мативи можуть також реалізовуватися через укладення та виконання договорів на рекультивацію земель, їх консерва­цію, виконання землевпорядних робіт тощо.

За роки незалежності в Україні ще не були прийняті віт­чизняні стандарти чи нормативи у галузі охорони земель та відтворення родючості грунтів. Однак законодавство не ви-

 

15 — 4-123

ключає можливості застосовування стандартів у цій галузі, які були прийняті органами влади колишнього СРСР, якщо вони не суперечать законодавству України.

§ 4. Рекультивація земель

Рекультивація земель — це комплекс організаційних, техніч­них, біотехнологічних та правових заходів, здійснюваних з ме­тою відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та про­дуктивності порушених земель. Земельний кодекс України про­голошує грунти земельних ділянок, незалежно від їх власниць­кого статусу чи цільового призначення, об'єктом особливої охо­рони. Це означає, що, по-перше, права власників земельних ді­лянок і землекористувачів щодо ґрунтового покриву на їх ділян­ках обмежуються законом. Зокрема, вони не мають права здій­снювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють дер­жавний контроль за використанням та охороною земель. По-друге, у разі отримання дозволу на проведення діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані забезпечити зняття, складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та його нанесення на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Громадяни та юридичні особи, які не викону­ють вимог законодавства щодо рекультивації земельних діля­нок, притягуються до юридичної відповідальності.

По-третє, згідно зі ст. 166 ЗК України землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і мате­ринських порід та у гідрологічному режимі внаслідок прове­дення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, підлягають рекультивації.

За відсутності в Україні спеціального правового акта з пи­тань рекультивації земель остання здійснюється відповідно до законодавства колишнього СРСР, яке не суперечить зако­нодавству України. Зокрема, технологічні питання здійснен­ня рекультивації земель регулюються державними стандар­тами, до яких належать ГОСТ 17.4.2.01-81 "Охорона природи. Грунти. Номенклатура показників придатності порушеного шару грунтів для землювання"; ГОСТ 17.5.3.04-83 "Охорона

природи. Землі. Загальні вимоги до рекультивації земель"; ГОСТ 17.5.1.02-85 "Охорона природи. Землі. Класифікація порушених земель для рекультивації"; ГОСТ 17.5.3.06-85 "Охорона природи. Землі. Вимоги до визначення норм зняття родючого шару грунту при здійсненні земляних робіт".

Згідно із зазначеними державними стандартами, рекуль­тивація земельної ділянки складається з двох частин: техніч­ної рекультивації та біологічної рекультивації. Технічна рекуль­тивація є першим етапом відновлення ґрунтового покриву зе­мельних ділянок. Вона передбачає здійснення таких робіт, як засипання деформованої поверхні материнськими породами, планування, очищення, вирівнювання поверхні порушеної ді­лянки та інших. Біологічна рекультивація є завершальним етапом відновлення ґрунтового покриву земельної ділянки. В рамках біологічної рекультивації проводяться роботи щодо нанесення знятого раніше шару родючого ґрунту на порушену земельну ділянку в певній послідовності, визначеній проектом рекультивації земельної ділянки. Кінцевим результатом ре­культивації порушеної земельної ділянки має бути приведення її в стан, придатний для використання в сільскому, лісовому господарстві або інших галузях економіки.

§ 5. Консервація земель

Важливим напрямом охорони земель сільськогосподарсько­го призначення України є консервація деградованих, малопро­дуктивних і техногенно забруднених угідь. Відповідно до ст. 171 ЗК України до деградованих земель належать: а) земельні ді­лянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин тощо; б) земельні ділянки з еродованими, перезволоженими грунта­ми, грунтами з підвищеною кислотністю або засоленістю, заб­рудненими хімічними речовинами грунтами та ін. Малопро­дуктивними землями вважаються сільськогосподарські угіддя, грунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське вико­ристання за призначенням є економічно неефективним.

Техногенно забрудненими є землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та негативного впливу на довкілля і здоров'я людей. До таких земель відносять і землі радіаційно небезпечні та

15*

радіоактивно забруднені, землі забруднені важкими метала­ми, іншими хімічними елементами тощо (ст. 169 ЗК).

Консервація земель являє собою тимчасове виведення де-градованих, малопродуктивних і техногенно забруднених сіль­ськогосподарських угідь із сільськогосподарського викорис­тання, проведення на таких угіддях комплексу робіт з віднов­лення їхньої родючості (головним чином, залуження або заліс­нення) та повернення їх у сферу сільськогосподарського ви­робництва. Консервація земель здійснюється лише щодо зе­мель, відновити продуктивні та екологічні властивості яких у процесі їх сільськогосподарського використання неможливо. Що стосується техногенно забруднених земельних ділянок, то консервації підлягають лише землі, на яких неможливо одер­жати екологічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їх здоров'я (ст. 172 ЗК).

З метою конкретизації норм Земельного кодексу України щодо консервації земель Держкомзем України видав наказ від 17 жовтня 2002 р. № 175, яким затвердив Порядок кон­сервації земель1. Порядок обов'язковий для державних орга­нів виконавчої влади, поширюється на власників землі, зем­лекористувачів, у тому числі орендарів, і має рекомендацій­ний характер для органів місцевого самоврядування.

Обов'язок ініціювання консервації відповідних земельних ділянок покладений на власників і користувачів цих ділянок. Крім власників і користувачів землі, з ініціативою проведен­ня консервації тих чи інших земельних ділянок можуть ви­ступати місцеві землевпорядні та природоохоронні органи.

Якщо консервацію земельної ділянки ініціює П власник чи користувач, він має подати заяву або клопотання до відповід­ної державної адміністрації чи сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки, у якій зазна­чаються причини проведення консервації земель.

До заяви або клопотання про ініціювання консервації зе­мельної ділянки додаються: копія документа, що посвідчує право на земельну ділянку; викопіювання із земельно-кадас­трового плану орієнтовних меж відповідної земельної ділян­ки; агрохімічний паспорт земельної ділянки (за наявності); матеріали власних спостережень (фотознімки), таблиці ди­наміки врожайності сільськогосподарських культур тощо.

1 Офіційний вісник України. — 2003. — № 8. — Ст. 323.

Консервація земель здійснюється за рішеннями органів ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядування. На підста­ві заяви або клопотання про консервацію земельної ділянки від­повідна державна адміністрація видає розпорядження (сіль­ська, селищна, міська рада приймає рішення) про створення ко­місії з обстеження земель у натурі (на місцевості) та підготовки висновків про доцільність їх консервації. За результатами обсте­ження земельної ділянки у натурі (на місцевості) складається звіт про її стан та надаються пропозиції щодо її консервації.

Орган влади, до якого подані матеріали та висновок про консер­вацію земельної ділянки, повинен протягом ЗО днів розглянути їх та видати розпорядження (рішення) про консервацію земель дер­жавної або комунальної власності. Якщо земельна ділянка перебу­ває у приватній власності, розпорядження (рішення) про її консер­вацію приймається на підставі договору з власником ділянки.

Обов'язковою умовою проведення консервації земель є розробка відповідного проекту. Для підготовки проекту влас­ник земельної ділянки повинен укласти з землевпорядною організацією, яка має ліцензію на виконання землевпоряд­них робіт, договір на його розробку.

Після схвалення проекту консервації земельної ділянки дер­жавною землевпорядною експертизою він підлягає виконанню. Реалізовуючи проект консервації земельної ділянки, її власник чи користувач мають здійснити залуження чи заліснення ділян­ки. Залуження полягає у її засіванні насінням багаторічних трав, а заліснення—у закладенні деревних насаджень. Використання земельної ділянки, що перебуває у стані консервації, для вирощу­вання сільськогосподарських культур забороняється.

По закінченні строку консервації земельної ділянки комі­сія проводить обстеження законсервованих земель у натурі (на місцевості) і вносить до відповідних органів виконавчої влади (місцевого самоврядування), які прийняли рішення про консервацію земель, пропозицію щодо повернення зе­мель до попереднього використання, продовження термінів консервації або про здійснення інших заходів щодо їх раціо­нального та екологічно безпечного використання.

§ 6. Особливості правової охорони грунтів

Охорона земель передбачає здійснення заходів щодо охо-

 

 

 

радіоактивно забруднені, землі забруднені важкими метала­ми, іншими хімічними елементами тощо (ст. 169 ЗК).

Консервація земель являє собою тимчасове виведення де-градованих, малопродуктивних і техногенно забруднених сіль­ськогосподарських угідь із сільськогосподарського викорис­тання, проведення на таких угіддях комплексу робіт з віднов­лення їхньої родючості (головним чином, залуження або заліс­нення) та повернення їх у сферу сільськогосподарського ви­робництва. Консервація земель здійснюється лише щодо зе­мель, відновити продуктивні та екологічні властивості яких у процесі їх сільськогосподарського використання неможливо. Що стосується техногенно забруднених земельних ділянок, то консервації підлягають лише землі, на яких неможливо одер­жати екологічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їх здоров'я (ст. 172 ЗК).

З метою конкретизації норм Земельного кодексу України щодо консервації земель Держкомзем України видав наказ від 17 жовтня 2002 р. № 175, яким затвердив Порядок кон­сервації земель1. Порядок обов'язковий для державних орга­нів виконавчої влади, поширюється на власників землі, зем­лекористувачів, у тому числі орендарів, і має рекомендацій­ний характер для органів місцевого самоврядування.

Обов'язок ініціювання консервації відповідних земельних ділянок покладений на власників і користувачів цих ділянок. Крім власників і користувачів землі, з ініціативою проведен­ня консервації тих чи інших земельних ділянок можуть ви­ступати місцеві землевпорядні та природоохоронні органи.

Якщо консервацію земельної ділянки ініціює її власник чи користувач, він має подати заяву або клопотання до відповід­ної державної адміністрації чи сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки, у якій зазна­чаються причини проведення консервації земель.

До заяви або клопотання про ініціювання консервації зе­мельної ділянки додаються: копія документа, що посвідчує право на земельну ділянку; викопіювання із земельно-кадас­трового плану орієнтовних меж відповідної земельної ділян­ки; агрохімічний паспорт земельної ділянки (за наявності); матеріали власних спостережень (фотознімки), таблиці ди­наміки врожайності сільськогосподарських культур тощо.

1 Офіційний вісник України. — 2003. — № 8. — Ст. 323.

Консервація земель здійснюється за рішеннями органів ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядування. На підста­ві заяви або клопотання про консервацію земельної ділянки від­повідна державна адміністрація видає розпорядження (сіль­ська, селищна, міська рада приймає рішення) про створення ко­місії з обстеження земель у натурі (на місцевості) та підготовки висновків про доцільність їх консервації. За результатами обсте­ження земельної ділянки у натурі (на місцевості) складається звіт про її стан та надаються пропозиції щодо її консервації.

Орган влади, до якого подані матеріали та висновок про консер­вацію земельної ділянки, повинен протягом ЗО днів розглянути їх та видати розпорядження (рішення) про консервацію земель дер­жавної або комунальної власності. Якщо земельна ділянка перебу­ває у приватній власності, розпорядження (рішення) про її консер­вацію приймається на підставі договору з власником ділянки.

Обов'язковою умовою проведення консервації земель є розробка відповідного проекту. Для підготовки проекту влас­ник земельної ділянки повинен укласти з землевпорядною організацією, яка має ліцензію на виконання землевпоряд­них робіт, договір на його розробку.

Після схвалення проекту консервації земельної ділянки дер­жавною землевпорядною експертизою він піддягає виконанню. Реалізовуючи проект консервації земельної ділянки, її власник чи користувач мають здійснити залуження чи заліснення ділян­ки. Залуження полягає у її засіваннінасінням багаторічних трав, азаліснення—у закладенні деревнихнасаджень. Використання земельної ділянки, що перебуває у стані консервації, для вирощу­вання сільськогосподарських культур забороняється.

По закінченні строку консервації земельної ділянки комі­сія проводить обстеження законсервованих земель у натурі (на місцевості) і вносить до відповідних органів виконавчої влади (місцевого самоврядування), які прийняли рішення про консервацію земель, пропозицію щодо повернення зе­мель до попереднього використання, продовження термінів консервації або про здійснення інших заходів щодо їх раціо­нального та екологічно безпечного використання.

§ 6. Особливості правової охорони грунтів

Охорона земель передбачає здійснення заходів щодо охо-

 

рони найважливішого їх компонента — грунтів1. Серед вели­кої кількості наявних у нашій країні типів грунтів найпоши­ренішими є чорноземи. їм властива висока природна родю­чість через високий вміст гумусу.

Правова охорона грунтів — складова правової охорони зе­мель. Усі передбачені земельним законодавством вимоги що­до раціонального використання та охорони земель повною мірою стосуються і грунтів. Однак охорона грунтів має ряд особливостей, які відображені у правовому регулюванні їх охорони та використання. Ці особливості виявляються, по-перше, у забезпеченні підвищеної правової охорони земель, вкритих цінними в екологічному, економічному, сільськогос­подарському та соціальному відношеннях видами грунтів, та, по-друге, у правовій регламентації використання земель, пов'язаного з відокремленням ґрунтового покриву від мате­ринської основи та його перенесенням на інші землі.

Перша особливість правової охорони грунтів виявилася у запровадженні в земельне законодавство категорії «особливо цінні землі». Згідно зі ст. 150 ЗК України до особливо цінних зе­мель належать: 1) ділянки сільськогосподарського та іншого призначення з особливо цінними видами грунтів, а саме: чорно­земи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі оггідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерново-буроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дер­нові глибокі ґрунти Закарпаття; 2) землі дослідних полів науко­во-дослідних установ і навчальних закладів; 3) землі природно-заповідного фонду; 4) землі історико-культурного призначення.

Підвищений рівень правової охорони особливо цінних зе­мель виявляється у встановленні законодавством загальної заборони на використання таких земель не за їх основним ці­льовим призначенням. Так, вилучення особливо цінних зе-

1 Грунтом називають видозмінені під впливом живих організмів по­верхневі шари земної кори (суходолу), котрі відрізняються від гірських порід своїм складом, перш за все значним вмістом органічних речовин (гумусу) 1 мають важливу відмінність — родючість, тобто здатність поста­чати рослинам необхідні для їх росту поживні речовини, воду 1 повітря.

мель, вкритих особливо цінними видами грунтів, а також зе­мель, на яких розташовані дослідні поля науково-дослідних ус­танов і навчальних закладів, для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, передбачених ст. 150 ЗК України. А відповідно до Закону України «Про при­родно-заповідний фонд»1 та Закону України «Про охорону культурної спадщини»2 на землях природоохоронного та істо­рико-культурного призначення забороняється будь-яка діяль­ність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

Разом з тим, Земельний кодекс України дозволяє вилучен­ня (викуп) для суспільних та інших потреб ділянок особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності (для будівництва об'єктів загальнодержавного зна­чення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів та ін.). Таке вилучення (викуп) може здійснюватися за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради лише після отримання відповідного дозволу від Верховної Ради України.

Друга особливість правової охорони грунтів зумовлена тим, що грунти як природну субстанцію можна відокремити від материн­ської основи, що може негативно позначитися на їх природних властивостях, зокрема на виконанні грунтами екологічної, сіль­ськогосподарської та інших функцій. В зв'язку з цим у ст. 168 ЗК України грунти проголошено об'єктом особливої охорони та вста­новлений спеціальний порядок проведення діяльності, пов'язаної з порушенням ґрунтового покриву земель. Так, власники і корис­тувачі земельних ділянок не мають права знімати та переносити ґрунтовий покрив земельних ділянок без спеціального дозволу ор­ганів, які здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель. Згідно з постановою Кабінету міністрів України «Про утворення Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель» від 25 грудня 2002 р. державний контроль за використанням та охороною земель здійснює Державна інспекція з контролю за використанням і охороною земель як урядовий ор­ган державного управління, що діє у складі Держкомзему України. Саме Державна інспекція має право видавати дозвіл на зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок.

1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 502.

2 Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1112.

ГЛПВП 15

відповідальність за порушення земельного законодавства

§ 1. Загальна характеристика

відповідальності за порушення земельного законодавства

Відповідальність за порушення земельного законодавс­тва — важлива складова правового забезпечення раціональ­ного використання та охорони земель. Вона здійснюється у межах правовідносин між суб'єктом, який порушив приписи земельно-правової норми, з одного боку, і державою в особі її органів — з другого. Юридична відповідальність спрямована на стимулювання додержання земельно-правових норм, від­новлення порушених земельних прав, а також запобігання вчиненню земельних правопорушень.

Юридичний зміст відповідальності полягає в безумовному обов'язку правопорушника зазнавати несприятливих наслід­ків особистого, майнового чи організаційного характеру. Вид і міра цих наслідків передбачені відповідними санкціями правових норм.

Відповідальність за порушення земельного законодавства завжди пов'язана з негативними правовими наслідками як результатом неправомірних дій винної особи. У тих випад­ках, коли, наприклад, при вилученні (викупі) земельних діля­нок для державних або суспільних потреб власникам земель­них ділянок або землекористувачам завдаються збитки, пи­тання про відповідальність не виникає. Тут мають місце га­рантії захисту порушених прав суб'єктів правомірними дія­ми уповноважених державних органів.

Неправомірна поведінка можлива як з боку самих носіїв зе­мельних прав, так і з боку сторонніх осіб. У зв'язку з цим серед не-

гативних правових наслідків самостійне місце посідає примусове припинення земельних прав суб'єктів (право власності на зе­мельну ділянку і право землекористування), яке іноді називають земельно-правовою відповідальністю. Крім того, до винних осіб, які вчинили земельне правопорушення, можуть бути застосова­ні заходи адміністративного, дисциплінарного чи кримінального впливу, а за наявності заподіяної шкоди—її відшкодування.

Відповідальність за порушення земельного законодавства ви­конує низку важливих функцій. По-перше, вона виступає як за­сіб забезпечення виконання вимог земельного законодавства.

По-друге, відповідальність у зазначеній сфері є важливим елементом механізму гарантій земельних прав суб'єктів.

По-третє, норми цього інституту стимулюють додержання приписів земельного законодавства.

По-четверте, в умовах переходу економіки країни до рин­кових відносин зростає роль компенсаційної функції юри­дичної відповідальності.

У сучасних умовах земельних перетворень важливого зна­чення набувають охоронна, превентивна та виховна функції відповідальності за земельні правопорушення. Вони є засо­бом охорони та забезпечення встановленого в державі зе­мельного правопорядку.

Нарешті, у деяких випадках юридична відповідальність за порушення земельного законодавства виконує каральну функцію, коли вона є наслідком вчинення кримінальних чи адміністративних правопорушень.

Юридична відповідальність за порушення земельного за­конодавства залежно від застосовуваних санкцій поділяєть­ся на адміністративну, кримінальну, цивільно-правову та дисциплінарну.

У правовій літературі іноді обґрунтовується необхідність виділення, поряд із традиційними видами відповідальності, ще й спеціальної відповідальності за порушення земельного законодавства. Спеціальною вважається відповідальність, яку становлять заходи правового впливу на порушників земельно­го законодавства, передбачені Земельним кодексом України та законодавством, що його доповнює. Так, до спеціальної зе­мельно-правової відповідальності у зазначеній сфері пропону­ють віднести примусове припинення права користування зе­мельною ділянкою, обов'язок знести власником земельної ді­лянки чи землекористувачем самовільно зведений об'єкт чи

 

 

повернути самовільно зайняту земельну ділянку та ін.1 Така точка зору дискусійна. Заходи впливу на правопорушників, які самовільно зайняли земельну ділянку чи вчинили інше по­рушення, дійсно передбачені чинним земельним законодавс­твом. Але за своєю сутністю вони є специфічними санкціями, які в адміністративному порядку застосовуються судовими та іншими органами до правопорушників. Щ санкції можуть сто­суватися як носіїв земельних прав, так і інших осіб — правопо­рушників. Введення в обіг поряд з традиційними видами від­повідальності, інших її видів навряд чи доцільне.

Відповідальність за порушення земельного законодавства є міжгалузевим інститутом. Вона реалізується з використан­ням різних за характером заходів впливу на правопорушни­ків. Специфіка їх застосування у кожному випадку залежить від характеру правопорушення та конкретних обставин.

§ 2. Земельне правопорушення

як підстава юридичної відповідальності

Відповідальність за порушення земельного законодавства настає лише за наявності відповідних підстав. Підставами такої відповідальності є необхідна єдність її фактичних і пра­вових передумов, без яких вона не може бути реалізована.

Підставою юридичної відповідальності у вузькому розу­мінні є склад правопорушення, тобто наявність усіх елемен­тів, які становлять акт правопорушення. Вони виступають у нерозривній єдності як єдине ціле. Це фактична підстава від­повідальності, її сутність зводиться до протиправного діяння (дії чи бездіяльності). В ній мають бути наявні всі елементи складу правопорушення.

Наявність фактичної підстави юридичної відповідальнос­ті, тобто самого правопорушення, зумовлює формування правовідносин відповідальності. Але виникнення цих відно­син пов'язане з необхідністю того, щоб модель конкретного правопорушення була передбачена у правовій нормі.

Юридичною підставою відповідальності у зазначеній сфе­рі виступають відповідні нормативні приписи. Саме вони

1 Див., наприклад: Єрофеєв Б. В. Земельное право: Учебник для вузов / Под ред. академика Г. В. Чубукова. — М.: Новий Юрист — 1998. — С. 347.

чітко фіксують елементи складу правопорушення і містять його юридичні ознаки. Крім того, необхідним є правозасто-совний акт, в якому дається не лише об'єктивна і всебічна оцінка обставин та особи, що вчинила земельне правопору­шення, а й міститься юридична кваліфікація її діяння та мо­тивоване юридичне рішення. Цей акт конкретизує загальні приписи охоронюваної норми права та визначає вид і міру юридичної відповідальності.

Отже, необхідною підставою для застосування заходів примусового впливу та притягнення особи до юридичної від­повідальності за порушення земельного законодавства є вчи­нення нею земельного правопорушення.

Земельне правопорушення — це суспільно шкідлива дія чи бездіяльність, що суперечить нормам земельного права, за вчинення якої винна, деліктоздатна особа несе юридичну відповідальність.

Земельні правопорушення як негативні соціальні явища характеризуються такими загальними рисами. Вони завжди соціально шкідливі, оскільки спричинюють чи можуть спри­чинити шкоду суспільним земельним відносинам. Ця шкода залежно від наслідків протиправного діяння та його соціаль­ної оцінки може бути різною (значною і незначною, матері­альною і моральною та ін.), але вона завжди стосуватиметься земельних прав та законних інтересів суб'єктів.

З точки зору психологічних ознак земельне правопору­шення завжди здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. До земельних правопорушень належать лише ті ді­яння, які є не тільки результатом прояву усвідомленої волі осо­би, але й обов'язково вчиняються за наявності вини особи. Дія може бути об'єктивно протиправною, але за відсутності вини її не можна віднести до земельних правопорушень.

Юридична ознака земельного правопорушення полягає в його протиправності. Воно суперечить правовим приписам щодо раціонального використання та охорони земельних ре­сурсів, перешкоджає реалізації земельної реформи, здійснен­ню прав і законних інтересів власників землі та землекорис­тувачів, порушує встановлений державою порядок управлін­ня землями України як її національним багатством.

Об'єктивна характеристика земельного правопорушення полягає в тому, що воно завжди виступає як конкретне діян­ня деліктоздатної особи. Таке діяння суб'єкта, з юридичної

І', 'і

І і

точки зору, можу бути виражене: 1) у невиконанні ним своїх обов'язків, які закріплені земельним законодавством чи вип­ливають, наприклад, з договору оренди земельної ділянки; 2) в недодержанні заборон, встановлених земельно-правови­ми нормами (наприклад, ч. З ст. 125 ЗК забороняє приступа­ти до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що по­свідчує право на неї, та його державної реєстрації); 3) у злов­живанні суб'єкта своїми земельними правами та створенні перешкод у реалізації своїх прав іншими суб'єктами (наприк­лад, правомочностей власника земельної ділянки щодо воло­діння, користування та розпорядження нею) і т. ін.

Земельні правопорушення, за вчинення яких настає юри­дична відповідальність, характеризуються такими специ­фічними ознаками.

По-перше, земельні правопорушення завжди пов'язані з зем­лею (наприклад, розміщення, проектування, будівництво, вве­дення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель).

По-друге, такий зв'язок може виявлятися у різних фор­мах. Йдеться, скажімо, про використання земель не за їх ці­льовим призначенням, псування та забруднення сільсько­господарських та інших земель, несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель та ін.

По-третє, до земельних правопорушень можна віднести лише ті, зв'язок з землею яких є безпосереднім.

До складу земельного правопорушення входять чотири основні елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єк­тивна сторона правопорушення. Вони, у свою чергу, характе­ризуються складним змістом.

Загальним об'єктом земельного правопорушення висту­пають суспільні земельні відносини, що регулюються та охо­роняються правом. Безпосереднім об'єктом цього правопору­шення є суспільні відносини у сфері використання та охоро­ни земель, а також земельні права та законні інтереси влас­ників земельних ділянок та землекористувачів, інших суб'єк­тів земельних правовідносин.

Об'єктивну сторону земельного правопорушення станов­лять конкретні діяння правопорушника, який посягає на зе­мельні інтереси учасників земельних відносин.

Земельне правопорушення може бути вчинене як шляхом активних дій (наприклад, зайняття земельної ділянки), так і

в результаті бездіяльності суб'єкта (наприклад, невиконаная заходів щодо охорони земель). Водночас земельні правопору­шення можуть виступати як результат неправомірної дії та бездіяльності.

Самостійним елементом земельного правопорушення є суб'єкт, тобто особа, яка його вчинила і повинна за це Несїи відповідальність. Порушниками земельного законодавств можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Необхідна ознака суб'єкта земельного правопорушення *~ його деліктоздатність, тобто можливість особи відповідати за свої діяння. Земельним правопорушенням визнається діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення вчинку і керувати ним.

Суб'єктивна сторона земельного правопорушення харак­теризується обОВ'ЯЗКОВОЮ НаЯВНІСТЮ ВИНИ, ТОбтО ПСИХІХЩ0М

ставленням суб'єкта до вчиненого ним протиправного діян­ня та його шкідливих наслідків.

Перелік видів порушень земельного законодавства закріп­лений у ст. 211 ЗК України. Він включає: укладення угод 3 П°-рушенням земельного законодавства; самовільне зайняття зе­мельних ділянок; псування сільськогосподарських угідь та $*' тих земель, їх забруднення хімічними та радіоактивнилщ ре­човинами і стічними водами, засмічення промисловим^ ію-бутовими та іншими відходами; розміщення, проектував!**1' будівництво, введення дію об'єктів, що негативно вплибарть на стан земель; невиконання вимог щодо використану зе­мель за цільовим призначенням; порушення строків ГюееР-нення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використаїщя за призначенням; знищення межових знаків; приховування ВІД обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок; непроведення рекУ11"" тивації порушених земель; знищення або пошкодження їір°-тиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень; не­виконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту; самовільне відхилення від проектів землеустрою; ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та по~ дання недостовірної інформації щодо них; порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок.

Наведений перелік видів правопорушень не є вичерпним. У зв'язку з цим ч. 2 ст. 211 ЗК України передбачено,

:

 

ном може бути встановлено відповідальність і за інші пору­шення земельного законодавства.

До переліку видів порушень земельного законодавства включено різні за характером і змістом порушення. Сутність деяких з них визначена в спеціальних законах. Так, відповід­но до Закону України «Про державний контроль за викорис­танням та охороною земель» від 19 червня 2003 р. забруднен­ням земель вважається накопичення в ґрунтових водах внас­лідок антропогенного впливу пестицидів і агрохімікатів, важ­ких металів, радіонуклідів та інших речовин, вміст яких пе­ревищує природний фон що призводить до їх кількісних або якісних змін, а знищення межових знаків являє собою дії гро­мадян, які призвели до втрати в натурі (на місцевості) меж зе­мельної ділянки, внаслідок чого виникає потреба у проведен­ні додаткових, геодезичних робіт з їх відновлення та ін.

Самостійне місце серед порушень земельного законодав­ства посідає укладення угод щодо земельних ділянок з пору­шенням земельного законодавства.

Раніше чинне законодавство відносило укладення угод що­до земельних ділянок, самовільне зайняття земельних ділянок та деякі інші земельні правопорушення до суспільно небезпеч­них правопорушень, тобто злочинів. В сучасних умовах, вра­ховуючи тенденцію до декриміналізації окремих складів зло­чинів щодо землі, деякі з них віднесено до адміністративних проступків (наприклад, самовільне зайняття земельних діля­нок), а окремі, на думку законодавця, втратили суспільну не­безпеку для держави та суспільства. До останніх належать уго­ди про придбання або відчуження земельних ділянок, яке здій­снюється з порушенням земельного законодавства.

Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак порушень земельного законодавства та їх юридичних характеристик дають можливість класифікувати їх за різними підставами.

Так, усі земельні правопорушення залежно від конкретно­го виду об'єктів прийнято умовно поділяти на дві групи: влас­не земельні правопорушення та земельні правопорушення екологічної спрямованості.

Правопорушення першої групи порушують вимоги раціо­нального використання та охорони земель, законних прав та інтересів власників земельних ділянок і землекористувачів, у тому числі й орендарів. До них відносять невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; само-

вільне зайняття земельних ділянок; знищення

ків; ухилення від державної реєстрації земельних Ділянок та

подання недостовірної інформації щодо них та де#кі інші.

Серед цих правопорушень можна виділити зе^ельні пра­вопорушення майнового характеру (наприклад, самовільне зайняття земельних ділянок) та земельні правоцоРУшення У сфері управління (наприклад, приховування від облікУ і реєс­трації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок).

До земельних правопорушень екологічної спр#мованості належать ті порушення земельного законодавства- вчинення яких пов'язане з заподіянням шкоди землі. Вони С водночас і екологічними правопорушеннями. їх об'єктом виступає зем" ля як невід'ємний елемент екосистеми. Це такі земельні пра­вопорушення: псування сільськогосподарських угідь та ін­ших земель, їх забруднення хімічними та радіотту[Вїтми речовинами і стічними водами, засмічення про^исловими> побутовими та іншими відходами; невиконання у^ов зніман­ня, збереження і нанесення родючого шару грушУ та -

Наведена класифікація порушень земельного законодавс­тва певною мірою є умовною, оскільки деякі пра^опоРУшен" ня не тільки характеризуються екологічним заба{>вленням' а й належать до правопорушень майнового характФУ

Поділ порушень земельного законодавства мо?кливии і за іншими ознаками. Так, з урахуванням ступені суспільної шкоди серед земельних правопорушень можна розрізняти злочини і проступки. До злочинів у галузі земель>ного право­порядку відносять суспільно небезпечні діяння, 3а вчинення яких передбачено кримінальну відповідальність- Серед них: забруднення або псування земель (ст. 239 Кримі0ального ко­дексу); безгосподарське використання земель (ер ^54 Кримі­нального кодексу); порушення правил екологМн°і безпеки (ст. 236 Кримінального кодексу) та деякі інші.

Усі інші неправомірні дії (крім злочинів), які порушують земельний правопорядок, належать до проступи8які У свою чергу за галузевою належністю поділяються на дисциплінар­ні, адміністративні та цивільно-правові.

Земельні правопорушення можуть бути класифіковані за суб'єктами — вчинені деліктоздатною фізичні10 особою і вчинені юридичною особою. Якщо взяти до уваґи суб'єктив­ну сторону земельних правопорушень, то можн^ розрізняти

умисне і необережне діяння порушника. За формою зовніш­нього виразу земельні правопорушення можуть виступати як протиправні дії і протиправна бездіяльність. Можливий і ін­ший поділ земельних правопорушень. Він залежатиме від то­го, що буде покладено в основу класифікації.

§ 3. види юридичної відповідальності за земельні правопорушення

Земельні правопорушення тягнуть за собою юридичну відповідальність винних суб'єктів. Згідно зч. 1 ст. 211 ЗК Ук­раїни громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адмініс­тративну або кримінальну відповідальність відповідно до за­конодавства за вчинені земельні правопорушення. Можли­вість застосування до осіб, винних у вчиненні земельних правопорушень, дисциплінарної відповідальності зазначе­ною статтею прямо не передбачена. Але з цього не випливає, що притягнення порушників земельного законодавства до такої відповідальності взагалі виключається.

В основу класифікації юридичної відповідальності за по­рушення земельного законодавства покладено характер сан­кцій, які застосовуються за вчинення конкретного правопо­рушення. Відповідно до цього критерію відповідальність у зазначеній сфері поділяється на: кримінальну, адміністра­тивну, цивільно-правову та дисциплінарну. Санкції за зе­мельні правопорушення і порядок їх застосування стосовно кожного з названих вище видів юридичної відповідальності характеризується своєю специфікою.

Певні особливості властиві цивільно-правовій відпові­дальності.

Серед порушень земельного законодавства, які зумовлю­ють настання цивільно-правової відповідальності, самостій­ну групу становлять угоди щодо земельних ділянок, які укла­дені із порушенням встановленого законом порядку, тобто не відповідають вимогам закону. Стаття 210 ЗК України перед­бачає, що такі угоди (купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок) визнаються недійсними за рішен­ням суду. Ця норма наводить вичерпний перелік таких ци­вільно-правових угод. Разом з тим, до угод щодо земельних ділянок, які можуть бути визнані недійсними, належать і де-

які інші угоди. Так, згідно з Законом України «Про оренді зем­лі» (ст. 14) за відсутності в договорі оренди однієї з істотних умов, передбачених цим Законом, а також при порущє^ні ін~ ших його вимог договір оренди земельної ділянки виз{#ється недійсним відповідно до законів України.

Загальні підстави і правові наслідки визнання уго/1 щодо

ЗеМеЛЬНИХ ДІЛЯНОК НеДІЙСНИМИ ВСТаНОВЛеНІ ЦИВІЛЬНІ™ за"

конодавством, зокрема § 2 глави 16 розділу IV нового ЦК Ук­раїни. Так, угоди (правочини), що не відповідають вимогам закону, не породжують виникнення у сторін гірав та обов'язків, будь-яких бажаних результатів, незалежно від волі цих сторін. Правові наслідки укладення таад^х угод (правочинів) при визнанні їх недійсними за рішенім суду зводяться до двосторонньої реституції (поновлення сторін у попередньому стані).

Слід зазначити, що серед угод щодо земельнщ ділянок слід виділяти ті, які укладаються стосовно земельні діля­нок, що не включені до ринкового обігу і взагалі Не можуть виступати предметом угод. Йдеться, зокрема, про земельні ділянки, які перебувають у державній власності і ке можуть передаватися у комунальну чи приватну власність (землі атомної енергетики та космічної системи, земельщ ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорно­бильської катастрофи тощо) (ст. 84 ЗК).

До угод, укладених з порушенням земельного законодавс­тва, слід віднести і ті з них, що стосуються відчуження зе­мельних ділянок суб'єктами, які не мають на це права (нап­риклад, землекористувачами). Такі угоди порушук?ть права власників земельних ділянок. У даному разі маюи> застосо­вуватися правила ст. 228 нового ЦК України, якацокликана виконувати функції ст. 49 нині чинного Цивільно^ кодексу. Згідно зі ст. 228 «Правові наслідки вчинення право^ину, який порушує публічний порядок» ЦК України правоти вважа­ється таким, що порушує публічний порядок, лай» він був спрямований на порушення конституційних праЈ * свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фі­зичної або юридичної особи, держави, Автономної Республі­ки Крим, територіальної громади, незаконне з^володіння ним. Правочин, що порушує публічний порядок, є нікчем­ним. Як бачимо, недійсність цього правочину безпосередньо

 

 

16 — 4-123

встановлює закон. Судове рішення щодо такого правочину може лише констатувати його недійсність.

Чинне законодавство покладає обов'язок на підприємс­тва, установи, організації і громадян відшкодовувати збитки, завдані ними внаслідок порушення земельного законодавс­тва, у порядку і розмірах, визначених законодавством. Винні особи несуть цивільно-правову відповідальність незалежно від їх притягнення до кримінальної або адміністративної від­повідальності за порушення земельного законодавства у ви­падках, встановлених законом. Крім того, відшкодування за­подіяних збитків ст. 152 ЗК України розглядає як один із спо­собів захисту прав на земельні ділянки.

Підстави та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам визначені правовими приписа­ми глави 24 ЗК України. Збитками, що завдані названим суб'єктам, слід вважати наявні, дійсні прямі збитки, до скла­ду яких включаються: вартість будинків і споруд, плодоягід­них, декоративних, лісових, деревно-чагарникових та інших багаторічних насаджень, вартість зрошувальних чи осушу­вальних систем, конкретні витрати на поліпшення якісного стану земель чи ґрунтів тощо. Відшкодуванню підлягають і неодержані доходи у всіх випадках, коли вони обґрунтовані.

За наявності підстав відшкодування збитків, закріплених ст. 156 ЗК України (погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; приведення сільськогосподар­ських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан; неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки), якщо вони є результа­том порушення земельного законодавства, відшкодуванню підлягають збитки, що включають не лише суму коштів на відшкодування пошкодження, погіршення самих земель або ґрунтів, а й витрати на відшкодування негативних наслідків, які спричинили винні особи внаслідок вчинення неправомір­них дій, що унеможливлюють подальше цільове використан­ня відповідних земельних ділянок.

Застосування цивільно-правової відповідальності за зе­мельні правопорушення характеризується тим, що, крім збитків, які виражаються у грошовій формі, в результаті неп­равомірних дій можливе завдання екологічної шкоди. Сут­ність останньої зводиться головним чином до певного погір-

шення якісного стану довкілля1. Така шкода може бути спри­чинена забрудненням і засміченням земельних ресурсів че­рез порушення природоохоронного законодавства. У цьому разі для визначення розмірів такої шкоди застосовується спеціальна Методика, затверджена наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 27 жовтня 1997 р.2. Вона встановлює по­рядок визначення розмірів відшкодування збитків, заподія­них державі юридичними і фізичними особами в процесі їх діяльності у зв'язку із забрудненням земель хімічними та ін­шими речовинами, їх засміченням промисловими, побутови­ми та іншими відходами. Згідно із зазначеною Методикою (п. 3.1.) землі вважаються забрудненими, якщо в їх складі ви­явлено кількісні чи якісні зміни, що відбулися у результаті господарської діяльності чи інших антропогенних наванта­жень. При цьому зміни можуть бути зумовлені не тільки поя­вою в зоні аерації нових речовин, яких раніше не було, а й збільшенням вмісту речовин, що характерні для складу не­забрудненого грунту або порівняно з даними агрохімічного паспорта для земель сільськогосподарського призначення.

Важливою особливістю застосування цивільно-правової відповідальності виступає закріплення законом гарантій прав осіб, яким завдана шкода в результаті порушення зе­мельного законодавства. Такі особи мають право на відшко­дування неодержаних доходів за час, необхідний для віднов­лення земельних ділянок до стану, придатного для викорис­тання за цільовим призначенням.

Правовою основою цивільно-правової відповідальності у галузі земельних відносин є вимоги ЗК України (статті 156, 157 і 211), статті інших законів, а також норми спеціальних нормативних актів. Але Кодекс і зазначені закони безпосеред­ньо не визначають засобів цивільно-правової відповідальнос­ті за порушення земельного законодавства. Вони містять ли­ше посилання на спеціальні нормативно-правові акти. З ура­хуванням того, що загальні принципи цивільно-правової від­повідальності закріплені земельним законодавством щодо відносин з використання та охорони земель, норми цивільно-

1 Розовский Б. Г. Правовое стимулирование рационального природо-
пользования. — К., 1981. — С. З—45.

2 Офіційний вісник України. — 1998. — № 18. — Ст. 109.

 

16*

го законодавства застосовуються субсидіарно, якщо ці відно­сини не регулюються спеціальним законодавством.

В умовах розвитку ринкових відносин та включення пев­ної частини земельних ресурсів до цивільно-правового обігу важливого значення набуває договірна цивільно-правова відповідальність за порушення земельного законодавства, які випливають з договірних відносин. Таку відповідальність виділяють з урахуванням підстав виникнення прав та обов'язків, за порушення яких ЇЇ встановлено. Вона може на­ставати у сфері земельних відносин не тільки у формі відшко­дування збитків, а й позбавлення, наприклад, суб'єктивного земельного права за невиконання або неналежне виконання конкретного зобов'язання, що виникло з договору. Йдеться, зокрема, про договори відчуження земельних ділянок, дого­вори оренди землі та ін. Так, Законом України «Про оренду землі» (ст. 31) встановлено відповідальність за невиконання зобов'язань за договором оренди землі та порушення земель­ного законодавства.

Із засобами цивільно-правової відповідальності за земель­ні правопорушення пов'язані засоби адміністративної відпо­відальності. Ця відповідальність має самостійний характер.

Визначення складу земельних правопорушень і порядок притягнення до адміністративної відповідальності за їх вчи­нення встановлюється Кодексом України про адміністратив­ні правопорушення (КпАП). Адміністративна відповідаль­ність пов'язана із застосуванням уповноваженими органами і посадовими особами адміністративних стягнень до суб'єк­тів, винних у вчиненні адміністративного проступку в галузі земельних відносин. Вона є оперативним засобом впливу на правопорушників і застосовується в адміністративному, іно­ді — в судовому порядку.

Така відповідальність покладається на винних осіб лише за ті проступки, які не є суспільно небезпечними і передба­чені чинним адміністративним законодавством. Адмі­ністративні заходи впливу на правопорушників стиму­люють додержання ними вимог і правил, закріплених зе­мельним законодавством.

Найпоширенішим адміністративним стягненням за вчи­нені земельні правопорушення є штраф. Правовою підставою притягнення до адміністративної відповідальності є норми земельного і спеціального адміністративного законодавства.

Земельні правопорушення, за вчинення яких передбаче­на адміністративна відповідальність, з урахуванням суб'єкт­ного складу поділяють на три групи — вчинені посадовими особами, посадовими особами і громадянами, тільки грома­дянами. Так, відповідно до ст. 532 КпАП тільки посадові осо­би притягуються до адміністративної відповідальності за перекручення даних державного земельного кадастру і при­ховування інформації про наявність земель запасу або ре­зервного фонду.

Псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52 КпАП), порушення правил використання зе­мель (ст. 53 КпАП), самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 531 КпАП), несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для викорис­тання за призначенням (ст. 54 КпАП), самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського землеустрою (ст. 55 КпАП) — це самостійні земельні правопорушення, при вчи­ненні яких до адміністративної відповідальності притягу­ються як громадяни, так і посадові особи. Нарешті, знищен­ня громадянами межових знаків землекористувань (ст. 56 КпАП) тягне за собою накладення штрафу лише на громадян.

За порушення земельного законодавства можлива і кри­мінальна відповідальність. Вона передбачена ст. 239 КК Ук­раїни за забруднення або псування земель та ст. 254 цього ко­дексу за безгосподарське використання земель. Ця відпові­дальність застосовується тільки судами за вчинення суспіль­но небезпечних земельних правопорушень, тобто злочинів. Міри покарання за їх вчинення визначаються КК України.

Порушення одних і тих самих правил використання та охорони земель або вчинення аналогічних протиправних дій тягнуть за собою з урахуванням усіх фактичних обставин в одних випадках кримінальну, в інших — адміністративну від­повідальність.

У тих випадках, коли за порушення земельного законо­давства не настає ні кримінальна, ні адміністративна відпо­відальність, можливе настання дисциплінарної відповідаль­ності, яка являє собою застосування до осіб, які перебувають у трудових відносинах з підприємством, установою чи орга­нізацією, винних у вчиненні дисциплінарних проступків зе­мельно-правового характеру, заходів особистого впливу у вигляді накладення дисциплінарних стягнень.

Зазначена відповідальність застосовується на підставі за­гальних норм трудового законодавства за вчинені дисциплі­нарні проступки земельно-правового характеру. Вона настає за порушення особами трудових обов'язків, які стосуються земельних інтересів. Об'єктом дисциплінарних проступків у галузі земельного права є земельний правопорядок. Суб'єк­тами такої відповідальності виступають лише ті працівники та посадові особи підприємств, установ та організацій, до чи­їх трудових обов'язків входить додержання вимог земельно-правових норм.

Якщо внаслідок порушення норм земельного законодав­ства особами, винними в невиконанні трудових обов'язків, буде заподіяно матеріальну шкоду земельним ресурсам, нас­тає їх матеріальна відповідальність. Вона полягає в покладе­ні на працівників і посадових осіб підприємств, які перебува­ють у трудових відносинах з цими підприємствами і вчинили порушення земельного законодавства, внаслідок якого під­приємству заподіяно матеріальну шкоду або порушені його матеріальні інтереси, обов'язку відшкодувати цю шкоду чи компенсувати заподіяні збитки у встановленому порядку.

I

ОСОБЛИВІЇ ЧПСТИНП

ГЛПВП 16

правове регулювання використання земель сільськогосподарського .призначення

§ 1. Поняття та склад земель

сільськогосподарського призначення

Принципове конституційне положення про те, що «земля є основним національним багатством, що перебуває під особ­ливою охороною держави» (ст. 14) в першу чергу і найбільш безпосередньо стосується земель сільськогосподарського призначення. Це зумовлено такими факторами:

а) Україна — велика аграрна держава, яка має найцінні­
ші у світі еталонні ґрунти;

б) з 60,3 млн. га усіх земель землі сільськогосподарського
призначення в Україні становлять майже 70% (41,8 млн га);

в) вони є базою проведення земельної, а також аграрної
реформ;

г) вони є основним і незамінним засобом виробництва
сільськогосподарської продукції, а отже базою продовольчої
безпеки держави;

ґ) вони є загальною умовою та предметом сільськогоспо­дарської праці;

д) вони підпорядковані принципу раціональності їх вико­
ристання та охорони.

Таким чином землі сільськогосподарського призначення є унікальним природним ресурсом, основою економічного роз­витку держави та матеріального добробуту народу України.

Земельний кодекс України землями сільськогосподар­ського призначення визнає «землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогоспо-

^

дарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розмі­щення відповідної виробничої інфраструктури або призна­чені для цих цілей» (ст. 22).

Це визначення поняття земель сільськогосподарського призначення виходить з їх основного цільового призначення — виробництво продукції сільського господарства. А сам тер­мін «землі» правильно вживається як елемент природного се­редовища, що перебуває в органічному взаємозв'язку з інши­ми його елементами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо), на відміну від терміна «земля»1.

Земельний кодекс України деталізує поняття земель сіль­ськогосподарського призначення за їх цільовим призначен­ням і, крім основної мети — виробництва сільськогосподар­ської продукції, яке здійснюється різними аграрними суб'єк­тами (фермерськими господарствами, сільськогосподар­ськими кооперативами, особистими селянськими господарс­твами тощо), включає до нього також землі, надані для сіль­ськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльнос­ті (яку здійснюють відповідні наукові та навчальні заклади), а також ті, на яких розміщена відповідна виробнича інфрас­труктура (виробничі приміщення, склади, ферми тощо).

Базовими термінами законодавчого поняття земель сіль­ськогосподарського призначення є землі, «надані» або «при­значені» для потреб сільського господарства. Отже, самостій­ність цієї категорії земель у складі земель України визнача­ється юридичним фактом надання їх у використання у сіль­ському господарстві або призначенням для цих потреб. П> ловне цільове призначення цих земель — використання для потреб сільськогосподарського виробництва, можливість якого зумовлена природними властивостями цих земель. То­му поняття і характеристика земель сільськогосподарського

1 Слід розмежовувати поняття «землі» і «земля». Природна (біологіч­на) зумовленість терміна «землі» робить їх особливим об'єктом правових відносин, істотно відмінним від терміна «земля», під яким розуміють від­окремлену від природного середовища працею людини певну частину (масу) речовини, частину матеріального світу (а не природного середови­ща), вміщену в якесь містилище (вагони, контейнери, пакети тощо). Ма­са землі вимірюється тоннами, кілограмами, у той час, як площа зе­мель — гектарами. Докладніше про це див.: Титова Н. Землі як об'єкт правового регулювання // Право України. — 1998. — № 4.

призначення тісно пов'язані саме з об'єктивними природни­ми факторами.

Землі сільськогосподарського призначення, як об'єкт зе­мельних правових відносин, істотно відрізняються від май­на, як об'єкта цивільних правових відносин. Це, зокрема, по­яснюється тим, що землі:

0 природний об'єкт, не створений працею людини, а, от­
же, він має не лише економічну, а й екологічну цінність;

1 землі мають сталий кількісний вимір, їх площі не мо­
жуть бути штучно ані збільшені, ані зменшені;

2 виконують унікальну і незамінну функцію основного
засобу виробництва продукції рослинництва і тваринництва;

3 дають прямий прибуток внаслідок їх використання;

4 перебувають у постійному тісному взаємозв'язку з ін­
шими природними об'єктами (атмосферним повітрям, вода­
ми, надрами, лісами);

5 не мають балансової грошової вартості, а їх природна
та економічна і екологічна цінність визначається за спеці­
альною методикою;

6 земельно-правовими засадами та екологічними вимо­
гами пройнято всі угоди щодо цих земель та юридичну відпо­
відальність за земельні правопорушення тощо.

Продуктивність земель сільськогосподарського призна­чення (грунтів)1 значною мірою викликана причинами еко­логічного змісту, що означає, з одного боку, їх природну зу­мовленість, а з другого — необхідність забезпечення гармоні­зації економічних та екологічних властивостей при вирощу­ванні сільськогосподарської продукції. Так звані агролан-дшафтні системи землеробства покликані забезпечити висо­ку продуктивність ґрунтів і водночас екологічну безпеку. Як зазначає В. І. Андрейцев, ця сфера суспільних відносин без­посередньо пов'язана з використанням земель сільськогос­подарського призначення2. Отже, сутність цих земель об'єк­тивно зумовлена їх природною здатністю родючості та необ-

1 Термін «ґрунти» означає поверхневий шар земель сільськогоспо­
дарського призначення, що характеризується певною якістю і вмістом
гумусу — комплексу специфічних органічних речовин, які зумовлюють
їх природну властивість родючості.

2 Андрейцев В. Земельная реформа: Приватизацію. Зкология. Пра­
во. — К.: УЗАН, 1997. — С. 82.

хідністю забезпечувати суспільство екологічно чистою про­дукцією сільського господарства. Тому слід погодитися з М. В. Шульгою у тому, що «при визначенні поняття земель сільськогосподарського призначення законодавець повинен акцентувати увагу, в першу чергу, на природних властивос­тях і якості земель як елемента екосистеми»1.

Враховуючи зазначене, назва аналізованої категорії зе­мель могла б бути не «землі сільськогосподарського призна­чення», а «сільськогосподарські землі», тобто такі, які за їх об'єктивними природними властивостями придатні для ве­дення сільського господарства2.

Склад земель сільськогосподарського призначення зумов­лений їх цільовим призначенням.

Відповідно до ст. 22 ЗК України до цих земель належать: сільськогосподарські угіддя і несільськогосподарські угіддя.

Угіддя — це структурна складова земель сільськогоспо­дарського призначення, яка відображає й певне господар­ське використання.

Найбільш характерною і цінною є перша категорія —сіль­ськогосподарські угіддя. Під ними слід розуміти, в першу чергу, ріллю (орні землі), а також землі під багаторічними на­садженнями (садами, виноградниками, посадками хмелю то­що), сіножатями, пасовищами, перелогами.

Рілля, або орні землі, є найціннішою складовою земель сільськогосподарського призначення. Саме вони характери­зуються наявністю ґрунтового покриву, який забезпечує їх унікальну природну властивість родючості, що й забезпечує їм значення основного засобу виробництва зернової продук­ції, вирощування технічних та інших сільськогосподарських культур. Правовий режим орних земель був глибоко дослід­жений В. В. Янчуком3.

До несільськогосподарських угідь належать землі під гос­подарськими шляхами і прогонами, полезахисними лісови­ми смугами та іншими захисними насадженнями (крім тих,

1 Шульга М. В. Актуальніше правовьіе проблеми земельних отноше-
ний в современньк условиях.—Харьков: Консум, 1998. — С. 143.

2 Татова Н. Новий Земельний кодекс України: позитивні та негатив­
ні аспекти // Право України. — 2002. — № 4.

3 Янчук В. В. Правовой режим пахотнмх угодий (на материалах
Украинской ССР): Дис. ... канд. юрид. наук. — Одесса, 1982.

які віднесено до лісового фонду), землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо.

Ці землі сільськогосподарського призначення виконують роль просторової бази, території, земельної площі, які вико­ристовуються для додаткових (поза рослинництвом та тва­ринництвом) сільськогосподарських та інших потреб.

Земельний кодекс України поділяє землі сільськогоспо­дарського призначення лише на дві зазначені категорії. Про­те, він дає й інші структурні характеристики цих земель. Зок­рема ЗК України 2001 р. вперше виділив «ґрунти земельних ділянок» в окремий і особливий об'єкт охорони (ст. 168). Цим визнається необхідність існування їх посиленого правового режиму.

Ґрунти — неоціненне еталонне багатство України. У їх складі домінують різного роду чорноземи. Взаємодіючи з іншими компонентами (повітрям, водою, мінеральними та органічними речовинами), ґрунти створюють так звану «зону життя», яка є наслідком їх природної родючості.

Стаття 150 ЗК України виділила в окрему групу «особливо цінні землі» та встановила спеціальний порядок їх вилучен­ня. Здебільшого цінність цих земель зумовлена чорноземним складом їх ґрунтів, а також іншими природними факторами.

Є загальне правило — вилучення цих земель для несіль­ськогосподарських потреб не допускається.

Земельне законодавств України нині широко вживає тер­мін «земельні ділянки». Він є правомірним, поряд із вживан­ням ширшого поняття — «землі».

На відміну від поняття «ґрунти», яке притаманне лише землям сільськогосподарського призначення і характеризує якісні показники їх поверхневого родючого шару, поняття «земельні ділянки» вживається і для інших категорій земель і зумовлюється переважно кількісними показниками.

§ 2. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

Поняття правового режиму не є достатньо усталеним як у загальній теорії права, так і (особливо) в галузевих науках. Здебільшого обгрунтовано йдеться про функціональні харак­теристики права, особливості порядку та механізму правово-

 

го регулювання. Істотно, що ці ознаки переважно спрямовані на об'єкт правових відносин, але водночас вони мають бути засобами забезпечення прав та інтересів суб'єктів права.

Видається, що для розуміння змісту правового режиму важливий не особливий порядок правового регулювання, а його наслідок. Тому, якщо йдеться про земельний правовий режим, то це — наслідок правового регулювання суспільних земельних відносин на основі врахування природних і соці­альних особливостей земель (як їх об'єкта), що забезпечує ін­тереси суб'єктів цих відносин та спеціальний порядок вико­ристання цих земель. Це сукупність правових норм, які вста­новили певний порядок землекористування різних видів.

Сільськогосподарське землекористування — найбільш специфічний вид землекористування. Це зумовлено двома головними факторами — природними особливостями земель сільськогосподарського призначення закріплюється та їх важливим соціальним призначенням. У зв'язку з цим право­вий регулятивний вплив на землі сільськогосподарського призначення закріплюється у таких положеннях, що харак­теризують особливості їх правового режиму.

1. Центральне місце земель сільськогосподарського приз­
начення у складі земель України. Це положення випливає з
конституційного закріплення цих земель як основного націо­
нального багатства, що перебуває під особливою охороною
держави. Воно зумовлене таким принципом земельного за­
конодавства, як поєднання особливостей використання зе­
мель як природного ресурсу і основного засобу виробництва.

Землі сільськогосподарського призначення посідають перше місце при класифікації земель на категорії (ст. 19 ЗК України). Щодо цієї категорії земель найповніше реалізують­ся вимоги радикального реформування земельних відносин та виникнення відносин приватної власності на землі.

2. Пріоритетність земель сільськогосподарського призна­
чення. Цей принцип закріплений у ст. 23 ЗК України. Його го­
ловним змістом є норма про те, що «землі, придатні для потреб
сільського господарства, повинні надаватись насамперед для
сільськогосподарського використання» (п. 1 ст. 23). Йдеться
про природну властивість цих земель виконувати функцію ос­
новного засобу виробництва. Пріоритетність земель сільсько­
господарського призначення у різних аспектах передбачена
також статтями 16, 130, 150, 156, 168 та 207—209 ЗК України.

Якщо говорити точніше, то мається на увазі пріоритет­ність сільськогосподарського землевикористання, що озна­чає закономірність встановлення офіційних переваг цього виду землевикористання над іншими та необхідність вико­ристання за природним і юридичним призначенням. Ці зем­лі визначені на підставі даних державного земельного кадас­тру придатними для потреб сільського господарства, не мо­жуть бути використані для інших потреб.

Для будівництва промислових підприємств, залізниць та автомобільних шляхів, ліній електропередачі і зв'язку, магіс­тральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарського виробниц­тва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості (п. З ст. 23 ЗК).

Принцип пріоритетності ще чіткіше встановлений ЗК Ук­раїни 2001 р. для особливо цінних земель (ст. 150). Зокрема, вилучення цих земель для несільськогосподарських потреб взагалі не допускається. Земельні ділянки таких земель, що перебувають у державній або колективній власності, можуть вилучатися (викуплятися) лише для будівництва об'єктів за­гальнодержавного значення та деяких інших загальних пот­реб за постановою Кабінету Міністрів України або за рішен­ням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується з Верховною Радою України. Якщо йдеться про земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, то їх вилучення (викуп) погоджується з Верховною Ра­дою України.

Отже, принцип пріоритетності земель сільськогосподар­ського призначення — це загальна вимога законодавства у вигляді спеціальних правил, спрямованих на збереження цих земель як найбільш цінної категорії. З цим принципом, що закріплює істотні особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, пов'язані й інші поло­ження у цій сфері.

Пріоритетність правового режиму цих земель передбачає необхідність їх цільового використання.

Вже саме поняття земель сільськогосподарського призна­чення пов'язано насамперед із призначенням їх для такої цілі, як виробництво сільськогосподарської продукції (ст. 22 ЗК). А основним і першочерговим обов'язком власників земельних ді-

лянок є «забезпечення використання їх за цільовим призначен­ням», що чітко закріплено у п. 1а ст. 90 ЗК України1. За невико­нання вимог щодо використання земель за цільовим призна­ченням Земельним кодексом та іншим законодавством Украї­ни встановлено відповідальність (зокрема, ст. 211 ЗК України).

3. Спеціальна визначеність кола суб'єктів сільськогоспо­дарського землекористування та наявність спеціальних ви­мог щодо них.

Основними суб'єктами права приватної власності на зем­лі сільськогосподарського призначення є громадяни Украї­ни. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть лише орендувати ці землі.

Більшість громадян України отримала земельні ділянки у власність безоплатно у процесі реструктуризації земель ко­лективних сільськогосподарських підприємств. Це — селяни, колишні члени цих підприємств.

Суб'єктами землекористування цього виду земель можуть бути також певні юридичні особи. Це — фермерські госпо­дарства, сільськогосподарські кооперативи, приватні аграр­ні підприємства. Селяни мають право вільного вибору орга­нізаційно-правових форм здійснення землекористування.

Іноземні юридичні особи та іноземні юридичні держави не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільсько­господарського призначення (п. 4 ст. 22 ЗК).

Загальним для всіх суб'єктів сільськогосподарського зем­лекористування є їх безпосередній зв'язок із сільськогоспо­дарським виробництвом і ведення його переважно на ринко­вих товарних засадах.

До певних суб'єктів використання земель сільськогоспо­дарського призначення, особливо для фермерів, існують спе­ціальні вимоги (наявність сільськогосподарської освіти, від­повідного досвіду роботи тощо).

Суб'єктами сільськогосподарського землекористування особи стають внаслідок одержання певних земельних площ у встановленому порядку. Отже, останнє є для них правовста-новлюючим фактом.

1 Пшбокий аналіз принципу пріоритетності цільового використання земель дає П. Кулинич. — Див.: Кулинич П. Цільове призначення та ці­льове використання земель за новим Земельним кодексом України // Юридичний журнал. — 2002. — № 3.

Як громадяни України, так і юридичні особи України, бу­дучи спеціальними суб'єктами земельних відносин, володі­ють і спеціальною земельною правоздатністю.

4. Право приватної власності на землі сільськогосподар­ського призначення стало головним наслідком реалізації ра­дикальної земельної реформи.

Ще на початку 90-х років в Україні почався процес виник­нення права приватної власності на землі, який, крім юри­дичного, набув ще й гостро політичного характеру.

Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р.1, поряд з пануючою на той час державною, запроваджувалися колективна і приватна форми власності на землю. Вперше в Україні селяни дістали право бути влас­никами земель сільськогосподарського призначення. Пере­важно це стало можливим для створення і функціонування селянських (фермерських) господарств.

Згодом за Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сіль­ськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.2 було запроваджено паювання земель колективних сільсько­господарських підприємств, тобто право членів КСП при без­перешкодному виході з них одержувати безоплатно у приват­ну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості), що посвідчувалося Державним актом на право приватної власності на землю. Це положення мало історичне значення.

Конституція України чітко не визначила форми власності на землі, хоч по-суті структурно закріпила приватну, кому­нальну і державну власність на землю та встановила, що «право власності на землю гарантується». Лише ЗК України 2001 р. у ст. 78 чітко визначив, що «земля в Україні може пе­ребувати у приватній, комунальній та державній власності». Ткким чином, в аграрному секторі економіки України виник­ла принципово нова система відносин земельної власності, основу якої становлять відносини приватної власності на землі сільськогосподарського призначення3. Отже, принци-

1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 18. — Ст. 225.

2 Урядовий кур'єр. — 1994. — 15 листопада.

3 Гурввський В. К. Право приватної власності громадян України на
землі сільськогосподарського призначення: Монографія. — Одеса:
Астропринт, 2000.

І

 

 

пово нові первісні засади в аграрному секторі економіки Ук­раїни є наслідком земельної реформи, зокрема адміністра­тивно-правового і земельно-правового, а не цивільно-право­вого виникнення права власності на ці землі.

Якщо на першій стадії земельної реформи перехід до при­ватної власності на землі здійснювався переважно адміністра-тивно-правовими методами, то на сучасному його етапі дедалі поширенішими мають ставати ринкові способи виникнення прав на землі, зокрема придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, за іншими цивільно-правовими угодами (з обов'язковим урахуванням особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення).

5. Раціональність — принцип сільськогосподарського з емл екористування.

Публічно-правове значення земель сільськогосподарсько­го призначення, їх незамінна роль для забезпечення продо­вольчої безпеки всієї країни роблять принцип раціонального використання цих земель всеосяжною вимогою для всіх суб'єктів земельних відносин. Тому і приватний власник, і орендар сільськогосподарських земель не можуть керуватися лише особистою потребою одержання найбільшого доходу від цих земель, а мають додержуватися правил їх посиленої правової охорони, яка є складовою поняття раціональності сільськогосподарського землекористування.

Під раціональністю землекористування розуміють не стільки максимальну економічну ефективність, скільки нау­кову обґрунтованість і найбільшу доцільність використання найціннішої категорії земель з одночасним додержанням екологічних правил їх охорони.

Тому не випадково ст. 5 ЗК України забезпечення раціо­нального використання та охорони земель закріпила як принцип земельного законодавства. У зв'язку з особливою цінністю і водночас посиленою можливістю погіршення ста­ну земель сільськогосподарського призначення для них цей принцип має першочергове значення. З цим пов'язана і пот­реба посиленої правової охорони цих земель, зокрема їх ґрун­тів як «об'єкта особливої охорони» (ст. 168 ЗК). Передбачена спеціальна порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основни­ми природними властивостями — так зване бонітування ґрунтів (ст. 199 ЗК), збереження і навіть можливість поліп­шення цієї якості теж є завданням раціональності їх вико-

ристання. З цією ж метою передбачено природно-сільсько­господарське районування земель (ст. 179 ЗК).

Принцип раціональності землекористування найбільше зна­чення має для земель сільськогосподарського призначення, ос­кільки для таких категорій земель, як землі житлової та громад­ської забудови, землі історико-культурного призначення, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони, важли­вим є лише факт відведення земель, а не їх господарське вико­ристання. Для земель же сільськогосподарського призначення порядок і умови їх цільового виробничого (та іншого) викорис­тання становлять основу змісту земельної правосуб'єктності.

Принципове значення права раціональності сільськогос­подарського землекористування, як істотної складової пред­мета земельного права полягає у чіткому відмежуванні ос­таннього від предмета цивільного права.

6. Відшкодування втрат сільськогосподарського вироб­ництва.

Раціональне використання, у тому числі охорона земель, як його складова, забезпечується і в такий спеціальний спо­сіб, як відшкодування втрат сільськогосподарського вироб­ництва. Перш за все воно стосується сільськогосподарських угідь, зокрема ріллі, як найціннішої складової земель сіль­ськогосподарського призначення, а також багаторічних на­саджень, перелогів, сіножатей, пасовищ.

Стаття 207 ЗК України встановила правові умови (підста­ви) відшкодування втрат.

За загальним правилом, площі земель сільськогосподар­ського призначення не повинні знищуватися і переводитися в інші категорії земель. Якщо ж таке трапляється або має міс­це обмеження прав власників земель і землекористувачів чи погіршення якості сільськогосподарських угідь (ґрунтів), то одержані внаслідок цього втрати мають бути відшкодовані.

§ 3. Суб'єкти права сільськогосподарського землекористування та загальна характеристика їх правового статусу

Поняття та особливості правового режиму земель сіль­ськогосподарського призначення зумовлюють спеціальний суб'єктний склад цього виду землекористування.

 

17 — 4-123

 

І

Суб'єктами права сільськогосподарського землекористуван­ня є лише ті особи, які мають спеціальну, тобто земельну право­здатність; вона виникає на підставі земельного законодавства.

Для земель сільськогосподарського призначення земель­на, а не цивільна правоздатність особливо наочна. Так, якщо відведенням земельної ділянки під будівництво (землі житло­вої і громадської забудови) по-суті обмежуються подальші зе­мельні відносини, то для сільськогосподарських суб'єктів це є лише правовстановлюючим фактом для подальшого їх функ­ціонування у процесі використання цих земель. Останнє особливо повно проявляється у системі земельних прав влас­ників земельних ділянок, а також орендарів.

Загальна земельна правоздатність притаманна всім гро­мадянам та юридичним особам. Але, це лише можливість бу­ти суб'єктами конкретного права землекористування. Його ж реалізація певною особою можлива лише внаслідок здійснен­ня конкретних правових умов. У такий спосіб виникає суб'єк­тивне право сільськогосподарського землекористування.

Коло спеціальних суб'єктів, які мають земельну право­здатність стосовно земель сільськогосподарського призна­чення відносно обмежено. Такими є лише ті особи, як фізич­ні, так і юридичні, які у встановленому порядку одержали конкретну земельну ділянку на праві власності або на праві користування (оренди). У зв'язку з цим вони набувають спе­ціального земельно-правового статусу, тобто стають носіями певних земельних прав та обов'язків.

Конкретна земельна дієздатність у суб'єктів земельних від­носин стосовно земель сільськогосподарського призначення визначена певними чіткими правовими умовами як для фі­зичних, так і для юридичних осіб. Вона в основному закріпле­на Земельним кодексом України, а також спеціальним зако­нодавством. Крім права на одержання земельної ділянки, цим законодавством передбачається можливість займатися пра­цею на землі, сільськогосподарським виробництвом.

Провідне місце серед суб'єктів сільськогосподарського землекористування посідають громадяни України. Здебіль­шого це селяни. Вони можуть реалізувати свою земельну правоздатність як індивідуально, так і за допомогою певних групових (колективних) організаційно-правових форм.

Громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування (пере-

іважно на засадах оренди) також для ведення особистого се­лянського господарства, садівництва, городництва, сіноко­сіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва (п. З «а» ст. 22 ЗК).

Серед товарних форм ведення сільськогосподарського ви­робництва нині найпоширенішими є фермерські господарс­тва та сільськогосподарські кооперативи. Значною мірою це зумовлено наявністю спеціальних законів, які регламенту­ють їх правовий статус.

На практиці як землекористувачі існують також аграрні акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідаль­ністю, агрофірми тощо.

Суб'єктами сільськогосподарського замлекористування можуть бути: сільськогосподарські підприємства; сільсько­господарські науково-дослідні установи та навчальні закла­ди; сільськогосподарські професійно-технічні училища та загальноосвітні школи, а також несільськогосподарські під­приємства, установи та організації; релігійні організації та об'єднання громадян.

Суб'єкти сільськогосподарського землекористування (особ­ливо його великих організаційних форм) повинні, як правило, відповідати певним вимогам щодо освіти, досвіду роботи в сільському господарстві, здатності вести господарство тощо.

Земельний кодекс України 2001 р. передбачив також при­ватизацію земель державних і комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК). їх працівникам при приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій безоплатно передаються земельні ділянки з визначенням кожному певної земельної частки (паю) у натурі (на місцевос­ті). Це стосується також пенсіонерів (колишніх працівників цих підприємств, установ, організацій).

Не можуть бути суб'єктами права власності на землі сіль­ськогосподарського призначення іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні дер­жави (п. 4 ст. 22 ЗК). Виняток із цього загального правила встановлено лише стосовно спадкування цих земель інозем­ними громадянами, а також особами без громадянства. Про­те, на підставі п. 4 ст. 81 ЗК України такі землі протягом року підлягають відчуженню. Таку саму норму встановлено і для іноземних юридичних осіб (п. З ст. 82 ЗК). Цим підкреслюєть-

 

17*

II

\

\

ся ос°блива національна цінність цих земель, їх провідна роль /Vм забезпечення земельних інтересів громадян Украї­ни тз інших українських землекористувачів.

Особливості правового статусу суб'єктів сільськогосподар­ської"0 землекористування позначаються на системі їх прав

та обовязків-

Селяни як громадяни України володіють усім комплексом прав * свобод, які закріплено в Конституції України. Проте, ті з ни^> Щ° стосуються земельних прав, проходять спеціаліза­цію V земельному законодавстві. В першу чергу це робиться в д,емедьпощ кодексі України, а також у законодавчих актах, ПрИСвячених різним аграрним суб'єктам.

Земельний кодекс України 2001 р. закріпив загальні права власників земельних ділянок (ст. 90) та їх загальні обов'язки (ст. $?!)• Зокрема, всі власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку1, ПЄрЄдавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно госпо­дарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сіль­ськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогос­подарську продукцію; г) використовувати у встановленому по­ряд^ для власних потреб наявні на земельній ділянці загаль-НОП0іішрені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'є^сти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкоду­вання збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджу­вав жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

бачимо, ці права власників земельних ділянок врахову­ють можливість вільно володіти, користуватися і розпоряд­жалися своїми земельними ділянками, а також посівами і на­садженнями на них, виробленою продукцією. Крім того, вони моз}суть, за певних умов, використовувати і певні інші при-родяі ресурси, які є на їх ділянках. Третя група прав цих влас­ників зосереджена у сфері організації господарської діяль­ності на власних земельних ділянках.

1 За Перехідними положеннями ЗК України громадяни та юридичні осо(5и, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (па!8)не мають права до 1 січня 2005 р. продавати або іншим способом від­чужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилучені земель для суспільних потреб.

Нарешті, всім земельним власникам належить право від­шкодування завданих збитків. Відповідно до ст. 156 ЗК Укра­їни збитки відшкодовуються внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, тимчасового їх зайняття для ін­ших видів використання, встановлення обмежень щодо них, погіршення якості ґрунтового покриву цих угідь, приведення їх у непридатний для використання стан та неодержання до­ходів за час тимчасового їх невикористання. Як бачимо, під­ставами для відшкодування збитків можуть бути як право­мірні дії, так і правопорушення. Встановлено порядок від­шкодування цих збитків.

Слід зазначити, що ЗК України дав неповний перелік прав власників земельних ділянок. Крім прав, перелічених у ст. 90, до неї можна включити ще й такі їх права, як право проведен­ня меліоративних робіт, дарувати земельну ділянку, обміню­вати земельну ділянку, право сервітуту.

Загальні права для всіх власників земельних ділянок спе­ціалізуються залежно від конкретного виду землекористу­вання (фермерського, кооперативного, особистого селян­ського тощо).

Загальні для всіх власників земельних ділянок обов'язки встановлено в ст. 91 ЗК України. Зокрема, вони зобов'язані: а) забезпечувати використання земельних ділянок за цільо­вим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земель­них ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості земель; д) своє­часно надавати відповідним органам виконавчої влади та ор­ганам місцевого самоврядування дані про стан і використан­ня земель та інших природних ресурсів у порядку, встановле­ному законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиеро­зійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Як бачимо, законодавчий перелік обов'язків власників зе­мельних ділянок є значно ширшим, ніж їх прав, що само по собі не відповідає правилу їх кореспондування. Крім того, ст. 91 ЗК України дає право законом встановлювати й інші їх обов'язки, чого не зазначено щодо прав власників земельних ділянок. Нарешті, з системи їх обов'язків випав головний з

 

 

них — раціонально використовувати землі сільськогосподар­ського призначення.

До позитивних рис регламентації системи обов'язків слід віднести включення до неї низки важливих екологічних ви­мог, а також правил стосовно добросусідства, сервітутів, охо­ронних зон, які є новелами ЗК України 2001 р.

На відміну від прав власників земельних ділянок, їх обов'язки, як правило, не підлягають подальшій спеціалізації у поточному законодавстві.

Права та обов'язки користувачів земельних ділянок регу­люються статтями 95 та 96 ЗК України та є аналогічними до прав та обов'язків власників земельних ділянок. Правомір­ний виняток становить лише право власників продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Видається доцільним доповнити Земельний кодекс Украї­ни правом та обов'язком (для тих суб'єктів, яким землі нада­ються для ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва) використовувати земельні ділянки відповідно до ви­мог і правил товарного сільськогосподарського виробництва.

§ 4. Фермерське землекористування

Важливою в ринковій економіці організаційно-правовою формою реалізації громадянами України (переважно селяна­ми) їх земельних прав є фермерські господарства. Фермер­ське господарство — це форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили ба­жання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних'ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

. Фермерство — нова для сучасного періоду побудови рин­кової аграрної економіки України структура на землях сіль­ськогосподарського призначення. Істотна особливість фер­мерських господарств, як суб'єктів земельних та інших від­носин, зумовила необхідність прийняття нової редакції спе­ціального законодавчого акта про них — Закону України «Про фермерське господарство» від 19 липня 2003 р.1.

1 ГЬлос України. — 2003. — 29 липня. — № 139.

Правовий режим цих господарств та умови використання ними земельних ділянок встановлено ЗК України та назва­ним спеціальним законом.

Землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермер­ському господарству як юридичні й особі; б) земельних діля­нок, що належать громадянам-членам фермерського госпо­дарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. При цьому права володіння та користування земель­ними ділянками, які знаходяться у власності членів фермер­ського господарства, здійснює само фермерське господарство.

Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. Зе­мельний кодекс України (ст. 121) встановив норми безоплат­ної передачі земельних ділянок громадянам України із цих земель. Зокрема, для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю) визначеної для членів сіль­ськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться господарс­тво. Якщо на цих територіях є кілька підприємств, то розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих сіль­ськогосподарських підприємствах.

Членам фермерських господарств надано право одержувати у приватну власність (безоплатно) раніше надані їм у користу­вання земельні ділянки, їх розмір дорівнює земельній частці (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташова­ного на території відповідної ради. Земельні ділянки, площа яких перевищує цей розмір, передаються громадянам у приват­ну власність для ведення фермерського господарства на підста­ві цивільно-правових угод. При цьому земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, громадські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приват­ну власність у рахунок земельної частки (паю). Йдеться про тих громадян, які мали земельні ділянки у постійному користуван­ні, але не набули раніше права на земельну частку (пай). Тим са­мим таких громадян урівняно в цьому праві з колишніми члена­ми колективних сільськогосподарських підприємств.

Законом України «Про фермерське господарство» закріп­лено, що громадяни України, які до 1 січня 2002 року отрима-

ли в постійне користування або оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства., мають переважне пра­во на придбання (викуп) земельних ділянок розміром до 100 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 гек­тарів ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.

Для ведення фермерського господарства земельні ділянки надаються громадянам єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближе­ними до існуючих шляхів, електро- і водопостачальних сис­тем та інших видів інженерної інфраструктури.

Землі лісового і водного фондів, що входять до складу сіль­ськогосподарських угідь, за загальним правилом, не можуть передаватися у приватну власність для ведення фермер­ських господарств. Виняток складають невеликі — до 5 гек­тарів ділянки лісу у складі фермерського господарства і неве­ликі — до 3 гектарів ділянки під замкненими природними во­доймами.

Істотна новела введена законом щодо успадкування фер­мерського господарства і пов'язаних з цим земельних відно­син. Так, згідно зі ст. 23 Закону України «Про фермерське гос­подарство» при успадкуванні фермерського господарства двома або більше спадкоємцями земельна ділянка поділу не підлягає, якщо в результаті її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка менше мінімального розміру, встановлено­го для цього регіону. Регіональні мінімальні розміри земель­них ділянок мають бути науково обгрунтованими. Вони виз­начаються центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики України та Українською академією аграр­них наук і затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Звернення стягнення та земельні ділянки, надані у влас­ність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення.

Права фермерських господарств щодо використання зе­мель регулюються Земельним кодексом України та Законом України «Про фермерське господарство».

Права всіх власників земельних ділянок закріплено в ст. 90 ЗК України. Отже, фермерські господарства та члени господарства як власники земель мають право продавати або іншим шляхом відчужувати свої земельні ділянки, пере­давати їх в оренду, заставу, спадщину. Проте, згідно з перехід-

І

ними положеннями Кодексу до 1 січня 2005 р. вони не мають права це робити. Виняток становлять договір міни земельної ділянки та передача її у спадщину. Ці угоди можна укладати, не чекаючи зазначеного терміну.

Це також стосується і вилучення земель для суспільних потреб. При цьому слід мати на увазі, що вилучення особли­во цінних земель (зокрема, чорноземів) для несільськогоспо-дарських потреб, як загальне правило, не допускається. При­пинення права власності на земельну ділянку (її відчуження) може мати місце лише з мотивів суспільної необхідності та для суспільних (а не особистих) потреб.

У фермерських господарств та їх членів-власників земель­них ділянок органи державної влади та органи місцевого са­моврядування мають право за їх згодою викупити ці ділянки для певних суспільних потреб.

Фермерські господарства та їх члени-власники земельних ділянок є повноправними їх користувачами. Вони мають пра­во самостійно господарювати на цих ділянках. Проте, слід ма­ти на увазі їх спеціальну земельну правоздатність. Це озна­чає, що вони, будучи аграрними суб'єктами, в першу чергу по­винні використовувати свої землі для вирощування сільсько­господарських культур, ведення тваринництва, організації переробки сільськогосподарської продукції тощо. Тобто йдеться про цільове використання земель сільськогосподар­ського призначення. Вони мають повне право власності на всі посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур (на корню) та на всю вироблену продукцію; можуть розпоряд­жатися ними на свій розсуд. Проте, держава повинна допома­гати фермерам в організації вигідного збуту сільськогоспо­дарської продукції як у самій державі, так і поза її межами.

Громадянам, які створили фермерське господарство, га­рантується право облаштувати постійне місце проживання в тій частині наданої доля ведення фермерського господарства земельної ділянки, з якої забезпечується зручний доступ до всіх виробничих об'єктів господарства. У разі знаходження постійного місця проживання членів фермерського госпо­дарства за межами населених пунктів, вони мають право на створення відокремленої фермерської садиби, для облашту­вання якої їм надається державна допомога.

Фермерські господарства можуть використовувати у вста­новленому порядку (за Кодексом України про надра) для

 

ІІІ

І II

І-1

І'і

власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоши-рені (місцевого значення) корисні копалини.

Фермерське господарство має право проводити залісення частини земель та будувати замкнену водойму на земельній ділянці, що належить фермерському господарству чи його членові.

Поза безпосередньо сільськогосподарським землекорис­туванням фермерські господарства та їх члени можуть вико­ристовувати землі і для спорудження жилих будинків, вироб­ничих та інших будівель і споруд, організації сучасної інфраструктури тощо. Таке будівництво здійснюється відпо­відно до затверджених документації із землеустрою та місто­будівної документації.

Будівництво на орендованій земельній ділянці будинків, будівель і споруд фермерське господарство-орендар погод­жує з орендодавцем.

У випадках, передбачених законом, господарства та їх члени мають право на відшкодування завданих їм збитків.

Усі порушені права власників земельних ділянок підляга­ють відновленню у порядку, встановленому законом.

Обов'язки власників земельних ділянок закріплено ст. 91 ЗК України. Вони повністю стосуються і фермерських госпо­дарств.

Головним обов'язком є забезпечення використання земель за їх цільовим призначенням. Для земель сільськогосподар­ського призначення, які мають пріоритетний правовий ре­жим, цей принцип має особливо важливе значення, про що йшлося раніше.

Враховуючи конкретний стан цих земель, надзвичайно зна­чимим є обов'язок додержання вимог законодавства про охоро­ну довкілля при їх використанні. Це стосується в першу чергу охорони грунтів як об'єктів особливої охорони (ст. 168 ЗК).

Земельний кодекс України правомірно вказує і на обов'язок фермерських господарств — власників земельних ділянок своєчасно сплачувати податки та збори. До цього та­кож слід додати і обов'язок своєчасної сплати орендної плати, якщо господарство використовує орендовані землі.

Фермерське господарство не повинно порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Власники земельних ділянок у фермерських господарс­твах зобов'язані своєчасно надавати відповідним органам

виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом. Йдеться, насамперед, про моніторинг земель — систему спостереження за їх станом з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (глава 33 ЗК Украї­ни). Це має істотне значення і для ведення державного зе­мельного кадастру (глава 34 ЗК України).

Як і інші власники, фермерські господарства повинні дба­ти про збереження геодезичних знаків, протиерозійних спо­руд, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Законом можуть бути встановлені й інші обов'язки влас­ників земельних ділянок.

§ 5. Землекористування

сільськогосподарських кооперативі в

Розвиток кооперативного руху за Указом Президента Ук­раїни «Про заходи щодо розвитку кооперативного руху та по­силення його ролі в реформуванні економіки України на рин­кових засадах» від 19 грудня 2000 р. № 1348/2000 визнано «одним із важливих напрямів реалізації структурних змін в економіці України та формування її багатоукладності»1. Зе­мельна та аграрна реформи, а головне — радикалізація від­носин земельної власності в Україні сприяли відновленню справді демократичних принципів в організації та діяльності сільськогосподарських кооперативів. За їх сучасним значен­ням та характером землекористування (пріоритетної катего­рії земель сільськогосподарського призначення) сільськогос­подарські кооперативи посідають провідне місце серед інших кооперативів (житлових, садівницьких, гаражних тощо). Без­посередні юридичні засади розвитку за нових економічних умов кооперативних відносин створив Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.2, який діє зі змінами, внесеними Законом України від 2 листо­пада 2000 р.3.

1 Урядовий кур'єр. — 2001. — 24 січня.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 39. — Ст. 261.

3 Тим само.— 2000. — №51—52. — Ст.451.

II

 

Сільськогосподарські кооперативи можуть бути виробничі та обслуговуючі. Відносини землекористування найхарактер­ніші для сільськогосподарських виробничих кооперативів.

Сільськогосподарський виробничий кооператив — це юри­дична особа, яка створюється як добровільне об'єднання гро­мадян України (переважно селян) для спільного ведення сіль­ськогосподарської (та іншої законної) діяльності, основаної на праці його членів з використання земель сільськогосподар­ського призначення (власних, членів кооперативу, орендова­них) з метою полегшення та кращої організації праці з виро­щування (виготовлення) сільськогосподарської та іншої то­варної продукції. Для цих кооперативів землі сільськогоспо­дарського призначення виступають як основний і незамін­ний засіб виробництва сільськогосподарської продукції, пов­ною мірою проявляються й інші особливості цих земель.

На превеликий жаль, на сучасний момент земельні відно­сини в сільськогосподарських кооперативах законодавчо врегульовано неповно.

 

Земельний кодекс України 2001 р. не виділив окремо цьо­го важливого суб'єкта аграрного землекористування, що справедливо можна віднести до одного з істотних недоліків Кодексу. Закон України «Про сільськогосподарську коопера­цію присвятив землям кооперативу лише ст. 22 з відсильною нормою до Земельного кодексу України та законів України стосовно регламентації земельних відносин у кооперативах.

У системі відносин у сільськогосподарських кооперативах земельні відносини є базовими. Тому їх чітка законодавча рег­ламентація має важливе значення. При цьому слід враховува­ти такі специфічні ознаки сільськогосподарських кооперати­вів, як: 1) ведення сільськогосподарської діяльності (з вико­ристанням земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва) або обслуговування її потреб; 2) те, що вони перебувають, як правило, у сільській місцевос­ті; 3) задоволення потреб переважно сільського населення1.

Земельні масиви в сучасних сільськогосподарських коо­перативах утворилися здебільшого внаслідок реструктуриза­ції колгоспів та колективних сільськогосподарських підпри­ємств, розпаювання їх земель та використання земельних паїв колишніми членами.

 

1 Федорович В. І. Правові основи створення та діяльності сільськогосподарських кооперативів в Україні.—Львів: Атлас, 1998. — С.47.

Використання селянами земельних ділянок, одержаних ними у процесі паювання на праві приватної власності, одно­особово юридично можливо, але за умов загальної кризи в АПК практично не завжди реально. Тому з метою ефективні­шого за цих умов колективного господарювання вони можуть об'єднувати свої земельні ділянки, вносячи їх як земельний пайовий внесок у створення та функціонування сільськогос­подарського виробничого кооперативу.

Правові підстави внесення такого земельного пайового внеску можуть бути різними: а) передача у власність коопе­ративу; б) передача в оренду кооперативу; в) об'єднання час­ток (паїв) осіб, які вийшли з агроформувань і бажають ство­рити сільськогосподарський кооператив.

Крім того, кооператив може придбати певні земельні пло­щі на основі цивільно-правових договорів, зокрема договору купівлі-продажу. Громадяни — власники земельних ділянок можуть продати їх сільськогосподарському кооперативу.

Конкретний порядок, підстави та умови цієї передачі ма­ють бути встановлені ЗК України, спеціалізовані в коопера­тивному законодавстві та конкретизовані в статутах кон­кретних сільськогосподарських кооперативів.

Сільськогосподарські кооперативи, у першу чергу вироб­ничі, як юридичні особи, можуть мати землі сільськогоспо­дарського призначення на праві власності.

Право власності на землі сільськогосподарських коопера­тивів може виникати різними юридичними способами, а саме:

1) шляхом внесення до статутного фонду кооперативу зе­
мельних ділянок тих осіб, які є засновниками кооперативу;

2) шляхом придбання земельних ділянок за договорами
купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-
правовими угодами.

Юридична природа власності на землі в сільськогоспо­дарському кооперативі залишається дискусійною. Професор В. І. Семчик небезпідставно послідовно відстоює колективну природу цієї власності1. Проте, відсутність такої юридичної форми власності в сучасному законодавстві України дає можливість говорити лише про колективну сутність відносин

1 Семчик В. І. Проблеми права власності в кооперації України // Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XXI століття: 36. наук, праць. — К.: Укоопспілка, 2001. — СІ 18—121.

кооперативної власності як про економічну категорію, яка відповідає колективній формі організації праці в сільськогос­подарських виробничих кооперативах. А законодавчо йдеть­ся про приватну власність кооперативу на землі сільськогос­подарського призначення як юридичної особи.

Реалізація права власності на землі сільськогосподарсько­го призначення та основні засади їх використання у коопе­ративах мають бути врегульовані в Земельному кодексі Укра­їни та в законах про сільськогосподарські кооперативи (ви­робничі та обслуговуючі).

Право власності кооперативу на землі зберігається за ним і в разі входження його до кооперативних об'єднань.

Сільськогосподарські кооперативи можуть використову­вати також орендовані ними землі. Нині ця форма коопера­тивного землекористування досить поширена.

Земельне законодавство має передбачати порядок розпо­рядження землею кооперативу при його ліквідації.

Члени сільськогосподарського виробничого кооперативу (фізичні особи) теж можуть мати земельні ділянки у власнос­ті. Поки що це їх право законодавчо чітко не визначено, але воно випливає з порядку вступу до кооперативу та з сутності прав та обов'язків членів кооперативу.

Вступаючи до кооперативу, особа, яка бажає стати його членом, робить вступний та пайовий внески. Останні, ймо­вірно, можуть бути як майновими, так і земельними. Колиш­ні члени колгоспів і колективних сільськогосподарських під­приємств, що одержали свої земельні паї у процесі реструкту­ризації зазначених структур, мають право вільно розпоряд­жатися ними. Відповідно до Указу Президента України «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 квітня 1998 р.1 власники земельних паїв мають право відчужувати їх шляхом купівлі-продажу, а переважне право на їх придбан­ня мають сільськогосподарські кооперативи2.

Власник земельного паю (точніше — земельної ділянки, одержаної внаслідок паювання) має право передати цей пай частково сільськогосподарському кооперативу, а частково

1 Офіційний вісник України. — 1998. — № 16.

2 Згідно з Прикінцевими положеннями Земельного кодексу України
це право призупинене до 1 січня 2005 р.

І

залишити його у своїй приватній власності, будучи членом кооперативу.

Члени сільськогосподарського кооперативу повинні мати право і на одержання безоплатно у власність земельні ділян­ки із земель державної і комунальної власності у розмірі зе­мельної частки (паю).

Члени сільськогосподарського кооперативу можуть одер­жати земельні ділянки також на основі цивільно-правових угод і у такий спосіб стати їх власниками. У майбутньому цей спосіб набуття права земельної власності переважатиме.

У разі виходу з кооперативу член кооперативу повинен мати право на отримання земельного паю в натурі або його грошового еквіваленту.

Члени сільськогосподарських кооперативів мають право передавати належні їм земельні ділянки в оренду, у тому чис­лі і кооперативам.

Члени сільськогосподарських кооперативів мають певну систему земельних прав, зокрема: а) брати участь (через орга­ни управління кооперативом) у визначенні конкретних форм і методів раціонального використання земель кооперативом; б) на одержання допомоги від кооперативу в обробітку влас­них земельних ділянок; в) на користування іншими послуга­ми кооперативу; г) на одержання кооперативних виплат; ґ) на одержання частки доходу на земельний пай (додатковий пай); д) на одержання земельного паю у разі виходу з кооперативу (в порядку і строки, визначені Статутом кооперативу).

Обов'язки членів сільськогосподарських кооперативів осно­вані на членстві у виробничих та обслуговуючих кооперативах.

Члени сільськогосподарських виробничих кооперативів зобов'язані брати участь своєю особистою працею у всіх про­цесах з використання земель сільськогосподарського при­значення для спільного виробництва продукції сільського господарства, а також рибного і лісового господарства. Це їх головний обов'язок. Його конкретизація має бути проведена в статутах сільськогосподарських виробничих кооперативів та правилах внутрішнього розпорядку.

Члени сільськогосподарських виробничих кооперативів зобов'язані брати участь у роботі їх органів управління, у то­му числі при вирішенні проблеми раціонального викорис­тання сільськогосподарських угідь, охорони ґрунтів, вирі­шенні земельних спорів тощо.

 

І

 

§ 6. Інші суб'єкти сільськогосподарського зелллевикористоннп

Крім відносно великих організаційно-правових форм сільськогосподарського землекористування, за допомогою яких громадяни України реалізують свої права приватної власності на землі та права користування (в основному у формі оренди) землями сільськогосподарського призначен­ня, а саме — через організацію фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, товарних сільськогос­подарських підприємств тощо, вони можуть бути суб'єктами й інших форм аграрного землевикористання. Серед них у сучасний період особливо значними стають особисті селян­ські господарства.

Громадяни України можуть використовувати землі сіль­ськогосподарського призначення для організації та ведення особистого селянського господарства. Особисте селянське господарство — це господарська діяльність, яка належить до підприємницької і проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які пере­бувають у сімейних чи родинних стосунках і спільно прожи­вають з метою задоволення особистих потреб шляхом вироб­ництва, переробки і споживання сільськогосподарської про­дукції, реалізації її надлишків та надання послуг з викорис­танням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Особисте селянське господарство нині є самостійною ор­ганізаційно-правовою формою суспільно-корисного ведення сільськогосподарського виробництва. Правовий режим цих господарств та умови їх землекористування встановлено ст. 33 ЗК України та спеціальним Законом України «Про осо­бисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р.1.

Для ведення особистого селянського господарства вико­ристовуються земельні ділянки розміром не більше 2,0 гекта­ра, передані фізичним особам у власність або оренду в поряд­ку, встановленому законом.

Розмір земельної ділянки цього господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земель­ної частки (паю) та її спадкування членами господарства.

1 Урядовий кур'єр. — 2003. — 11 червня.

Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть належати на праві приватної власності одній особі або бути спільною сумісною власністю подружжя та спіль­ною частковою власністю членів господарства.

Закон не виключає можливості виділення в натурі (на міс­цевості) земельних часток (паїв) членам особистого селян­ського господарства єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну сумісну власність (подружжя).

У разі виходу з господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на міс­цевості).

Громадяни можуть бути суб'єктами використання земель

сільськогосподарського призначення для садівництва.

Займатися садівництвом громадяни можуть як індивіду­ально, так і колективно, створюючи садівницькі товариства. Для цього вони мають право набути безоплатно у приватну власність або на умовах оренди земельні ділянки із земель державної чи комунальної власності у розмірі не більше 0,12 га. Іноземні громадяни та особи без громадянства мо­жуть мати земельні ділянки для садівництва лише на заса­дах їх оренди.

Земельні ділянки, призначені для садівництва, громадя­ни можуть використовувати для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, на цих землях можна зводити необхідні будинки та різні господарські споруди.

Землі загального користування (під дорогами, проїздами, будівлями загального використання тощо) є власністю само­го садівницького товариства.

Громадяни — власники земельних ділянок, призначених для садівництва, мають право розпоряджатися ними, зокре­ма, продавати їх без згоди інших членів товариства.

Правовий режим таких земель регламентується ст. 35 ЗК України, спеціальним законодавством та статутами садів­ницьких товариств.

Громадяни та їх об'єднання можуть орендувати земельні ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення городництва. На відміну від садівництва, це строко­вий вид їх землекористування. А тому на земельних ділян­ках, призначених для городництва заборонено закладати са­ди та інші багаторічні насадження, зводити капітальні будів-

18 — 4-123

лі і споруди. Дозволяється будувати лише тимчасові споруди,
які по закінченні строку оренди підлягають знесенню їх влас­
никами. ;.

Правовий режим земельних ділянок для городництва ре­гулюється ст. 36 ЗК України.

Громадяни можуть також бути суб'єктами використання земель сільськогосподарського призначення для сінокосіння і випасання худоби (ст. 34 ЗК). Для цього вони можуть оренду­вати відповідні земельні ділянки. Договір оренди може бути короткостроковим (не більше 5 років) та довгостроковим (не більше 50 років)

Органи виконавчої влади та органи місцевого самовряду­вання можуть створювати на землях, що перебувають у влас­ності держави чи територіальної громади, громадські сіно­жаті і пасовища.

Суб'єктами прав на землі сільськогосподарського призна­чення можуть бути сільськогосподарські підприємства за умови, що вони їх використовуватимуть для ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва (п. «б» ст. 22 ЗК). Тут, як бачимо, принцип цільового використання цих земель вводиться у сферу сучасних ринкових відносин.

Земельний кодекс України дає право на використання зе­мель сільськогосподарського призначення також сільсько­господарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та за­гальноосвітнім школам для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського госпо­дарства (п. «б» ст. 22 ЗК). Для несільськогосподарських під­приємств, установ та організацій землі сільськогосподар­ського призначення можуть надаватися лише для ведення підсобного сільського господарства, тобто для не основної, а додаткової і незначної за обсягом діяльності.

Суб'єктами постійного користування земельними ділян­ками із земель державної та комунальної власності можуть бути державні і комунальні сільськогосподарські підприємс­тва (ст. 24 ЗК). Ці ділянки вони можуть використовувати для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Нині ці суб'єкти мо­жуть мати земельні ділянки переважно на засадах постійно­го користування.

І І

§ 7. Відшкодування втрат

сільськогосподарського виробництва

Земельний кодекс України 2001 р. істотно змінив регла­ментацію відносин з відшкодування збитків і втрат у сфері сільськогосподарського землевикористання порівняно з Зе­мельним кодексом УРСР. Якщо раніше правовими підстава­ми для відшкодування збитків було виникнення їх внаслідок вилучення земельних ділянок для державних або громад­ських потреб чи тимчасове їх заняття, а самі збитки мали відшкодовуватись землекористувачам, то нині ці підстави дуже урізноманітнилися, а збитки відшкодовуються власни­кам земель та землекористувачам, переважно орендарям. За новим земельним законодавством, збитки і втрати відшкодо­вуються не лише за правомірні дії, а й за правопорушення, переважно земельно-екологічного характеру.

Правовий інститут відшкодування збитків і втрат перед­бачений законодавством лише стосовно земель сільськогос­подарського (щодо втрат — і лісового) землекористування. Це ще раз свідчить про офіційне визнання особливої цінності зе­мель сільськогосподарського призначення (у першу чергу — ґрунтів) та потреб їх посиленої правової охорони.

Норми глав 24 та 36 ЗК України 2001 р. є одним з проявів істотної їх екологізацїї.

Чинний Земельний кодекс чітко не розрізняє поняття збитків і втрат. Проте, можна говорити про різницю суб'єктів, яким відшкодовуються збитки і втрати.

Відповідно до глави 24 ЗК України збитки відшкодовують­ся власникам землі і землекористувачам, зокрема, оренда­рям. А зі ст. 209 ЗК України можна зробити висновок про те, що втрати відшкодовуються відповідним місцевим радам, ос­кільки їх суми зараховуються на їх спеціальні рахунки.

Крім того, враховуючи усталений досвід розмежування збитків і втрат, а також нормативно-правові акти про по­рядок їх відшкодування можна дійти висновку про те, що під збитками, завданими власникам земель і землекорис­тувачам слід розуміти суми коштів на відшкодування не стільки пошкодження самих земель (ґрунтів), а тих нега­тивних наслідків, які спричинилися внаслідок вчинення певний дій, що унеможливлюють їх подальше цільове ви­користання.

18*

Збитки значною мірою мають майновий характер, хоч і особливий, оскільки йдеться про збитки у сфері сільськогос­подарських земельних відносин. Втрати ж передбачають не­гативні наслідки для самих сільськогосподарських угідь, як основного засобу виробництва: втрату ґрунтів, ріллі — най­ціннішої складової земель сільськогосподарського призна­чення. Отже, втрати сільськогосподарського (і лісогосподар­ського) виробництва означають значні екологічні й еконо­мічні наслідки не лише для землекористувачів, а й для всьо­го земельного фонду України. При цьому неодержані доходи можуть у кілька разів перевищувати дійсні прямі збитки. Втрати сільськогосподарського (і лісогосподарського) вироб­ництва означають, насамперед, втрату самих сільськогоспо­дарських (лісогосподарських) угідь як таких, а також лісових земель та чагарників. До цих втрат відносять також втрати, завдані обмеженням у землекористуванні та погіршенням якості земель.

У зв'язку з істотною різницею понять збитків і втрат (що слід чітко позначити в самому Земельному кодексі) останні компен­суються незалежно від відшкодування збитків (ст. 207 ЗК).

Правові умови та підстави відшкодування втрат сільсько­господарського і лісогосподарського виробництва закріплено у ст. 207 ЗК України. Втрати означають: а) втрати сільсько­господарських угідь; б) втрати лісових земель та чагарників; в) втрати, завдані обмеженням у землекористуванні; г) втра­ти, завдані погіршенням земель.

Головним компонентом втрат є сільськогосподарські угіддя, у першу чергу, рілля (ґрунти) як найцінніша складо­ва земель сільськогосподарського призначення. До першої категорії втрат також належать також лісові землі та такі об'єкти, як багаторічні насадження, перелоги, сіножаті, пасовища (точніше — землі під ними). Якщо якийсь із пере­лічених об'єктів вилучається (викуповується) для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом, то виникає обов'язок відшкодування завда­них цим втрат.

Відчуження земельної ділянки у власників і землекорис­тувачів (припинення їх прав на ці ділянки) може відбуватися переважно з мотивів суспільної необхідності та для суспіль­них потреб. Цей юридичний факт є підставою для відшкоду­вання завданих втрат. Важливо зазначити, що у даному разі

не йдеться про правопорушення, а отже відшкодування втрат не має характеру юридичної санкції.

У даному разі втрати відшкодовують ті особи (переважно юридичні, а також фізичні), на користь яких здійснено вилу­чення чи викуп земель.

Другою підставою, за наявності якої виникає обов'язок від­шкодування втрат, є обмеження прав власників землі і земле­користувачів, у тому числі орендарів, або погіршення якості угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядуван­ня або держави. У цьому разі може йтися як про правомірні дії, так і про правопорушення, які є підставами для відшкоду­вання втрат, завданих власникам і землекористувачам.

Що стосується втрат, завданих у зв'язку «з виключенням сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, са­нітарних та інших захисних зон» (п. З ст. 207 ЗК), то вони під­падають під першу умову (підставу) для відшкодування втрат. Згідно з Земельним кодексом України конкретний поря­док визначення сум втрат сільськогосподарського виробниц­тва (нормативи втрат) встановлює Кабінет Міністрів Украї­ни. Нині з цього приводу діє постанова Кабінету Міністрів Ук­раїни «Про розміри та порядок визначення втрат сільсько­господарського і лісогосподарського виробництва, які підля­гають відшкодуванню» від 17 листопада 1997 р. № 1279, яка потребує приведення її у відповідність до ЗК України 2001 р. Земельним кодексом України в певних випадках передба­чено звільнення від відшкодування втрат сільськогосподар­ського та лісогосподарського виробництва. Стаття 208 дає досить широкий, але вичерпний перелік тих випадків, коли передбачається це звільнення. Зокрема, громадяни і юри­дичні особи звільняються від відшкодування зазначених втрат у разі використання земельних ділянок для будівниц­тва шкіл, дошкільних закладів, державних об'єктів охорони здоров'я, культури, фізкультури та спорту, соціального забез­печення, державних об'єктів дорожнього будівництва, куль­тових споруд, кладовищ тощо. Крім того, громадяни та юри­дичні особи не відшкодовують втрати при будівництві меліо­ративних та ґрунтоохоронних споруд, видобуванні торфу за умови повернення земельних ділянок у стані, придатному Для попереднього використання тощо. Без відшкодування

втрат сільськогосподарського та лісогосподарського вироб­ництва здійснюється внутрішньогосподарське будівництво сільськогосподарськими або лісогосподарськими підприємс­твами, а також громадянами.

Кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат сіль­ськогосподарського і лісогосподарського виробництва (ст. 209 ЗК) мають цільове призначення, їх використання залежить від умови відшкодування втрат. Відшкодовуються втрати, зу­мовлені вилученням сільськогосподарських угідь, лісових зе­мель та чагарників у грошово-компенсаційній формі. Норма­тивні суми коштів зараховуються на спеціальні рахунки від­повідних місцевих рад. Це має бути окремий спеціальний ра­хунок, кошти якого зараховуються до місцевого бюджету.

Кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат сіль­ськогосподарського і лісогосподарського виробництва, вико­ристовуються, згідно зі ст. 209 ЗК України виключно на осво­єння земель для сільськогосподарських і лісогосподарських потреб, поліпшення відповідних сільськогосподарських угідь, охорону земель. Використання цих коштів на інші цілі не до­пускається. Суми цих коштів не оподатковуються.

Земельний кодекс України 2001 р. не визначає порядку використання коштів, які повинні надходити для відшкоду­вання втрат, одержаних за інших умов їх настання (спричи­нених обмеженням прав власників земель і землекористува­чів, погіршенням земель тощо). Це питання нині регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. №1279.

ГЛПВП 17'

правове регулювання використання земель

У МЕЖВХ НаСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ

§ 1. Особливості правового режиму земель у межах населених пунктів

Правовий режим земель у межах населених пунктів (міст, селищ і сіл)це встановлений правовими нормами по­рядок, який визначає структуру та цільове призначення всіх земель, що становлять територію населеного пункту та окремих категорій в його межах, приналежність цих зе­мель певним суб'єктам, розпорядження, управління та ко­ристування ними, права та обов'язки власників земельних ділянок та землекористувачів, а також компетенцію місце­вих органів виконавчої влади та органів місцевого самовря­дування в регулюванні земельних відносин.

Головні завдання використання земель у межах населених пунктів полягають у розміщенні міст, селищ і сіл, забезпеченні їх подальшого функціонування та сталого розвитку. Цьому під­порядковані правові режими всіх категорій земель, які станов­лять територію населених пунктів. Із загальної єдності основ­ного цільового призначення земель у межах населених пун­ктів, яке пов'язане з несільськогосподарським використанням земель, впливає і певна взаємозумовленість у правових режи­мах її складових. Так, загальним моментом, що характеризує зміст земельних правовідносин у населених пунктах, є зумов­леність прав та обов'язків власників земельних ділянок і зем­лекористувачів містобудівною документацією (генеральними планами, проектами детального планування та ін.).

Особливості правового режиму земель у межах населених пунктів визначаються наявністю містобудівних вимог як до

організації всієї території, так і окремих її частин, розширен­ням компетенції органів місцевого самоврядування у сфері використання та охорони цих земель, взаємозв'язком та під­порядкованістю правового режиму всіх земель у межах тери­торії населених пунктів правовому режиму земель житлової та громадської забудови як домінуючої категорії.

Важливою рисою правового режиму зазначених земель слід вважати те, що їх обов'язковою складовою є землі, які перебува­ють у комунальній власності. Цими землями розпоряджаються сільські, селищні, міські ради, повноваження яких у галузі зе­мельних відносин визначені Земельним кодексом України (ст. 12) та Законом України «Про місцеве самоврядування в Ук­раїні». Зазначені ради передають земельні ділянки із земель ко­мунальної власності, наприклад, у приватну власність фізич­них та юридичних осіб або надають у користування, у тому числі й на умовах оренди, вилучають земельні ділянки з корис­тування або ж викуповують їх у власників для суспільних по­треб. Відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного ко­дексу встановлено, що до розмежування земель права держав­ної і комунальної власності повноваження щодо розпоряджен­ня землями у межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради. Тимчасовим порядком розмежування земель права державної і комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р., передбачено, що підставою для організації робіт з розмежування земель пра­ва державної і комунальної власності у межах населених пунк­тів є рішення про розмежування цих земель, які приймаються відповідними сільськими, селищними, міськими радами за по­годженням з органами виконавчої влади1.

До повноважень сільських, селищних, міських рад на те­риторії населених пунктів належить також зміна цільового призначення земельної ділянки, яка перебуває у власності громадянина або юридичної особи і розташована у межах певного населеного пункту. Це встановлено постановою Кабі­нету Міністрів України «Про затвердження Порядку зміни ці­льового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб» від 11 квітня 2002 р.2. Варто

1 Урядовий кур'єр. — 2002. — 21 серпня. — № 153.

2 Там само. — 2002. — 20 квітня. — № 76.

звернути увагу і на те, що органи місцевого самоврядування, здійснюючи управлінські функції щодо раціонального вико­ристання та охорони земель, організують землевпорядку­вання, здійснюють земельний контроль, обмежують, тимча­сово забороняють (зупиняють) використання земель грома­дянами та юридичними особами у разі порушення ними ви­мог земельного законодавства тощо.

Одна з основних особливостей правового режиму земель у межах населених пунктів полягає в тому, що серед функцій державного управління цими землями головне місце посідає функція планування та забудови. Правові форми планування та забудови земель у межах населених пунктів закріплено містобудівним законодавством.

Найважливішими серед цих форм є: схеми планування те­риторій, генеральний план населеного пункту, детальний план території, план червоних ліній, проект забудови терито­рії, проект розподілу території, план земельно-господарсько­го устрою та регіональні і місцеві правила забудови.

Схема планування території — це містобудівна докумен­тація, яка визначає принципові вирішення планування, за­будови та іншого використання відповідних територій адмі­ністративно-територіальних одиниць або їх окремих частин. Такі схеми розробляються на регіональному та місцевому рівнях і затверджуються відповідними радами.

Генеральний план населеного пункту — головний містобу­дівний документ, на основі якого здійснюється використання земель у межах населеного пункту, визначає архітектурний та планувальний розвиток конкретного населеного пункту. Він є основою для встановлення меж відповідного адміністратив­но-територіального утворення. В ньому визначаються: ос­новні напрями майбутнього використання земель у межах населеного пункту для житлового будівництва і громадської забудови, розвитку інженерної і транспортної мережі, здій­снення благоустрою та зеленого будівництва, а також межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види викорис­тання та забудови територій; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їх використання; черговість і пріоритетність забудови та іншого використання земель тощо. У складі генерального плану роз­робляються: детальний план забудови, план червоних ліній, проект забудови території, проект розподілу території та ін.

План земельно-господарського устрою населеного пун­кту — самостійний елемент містобудівної документації. Він використовується для обгрунтування, розробки і подальшої реалізації у межах населеного пункту (як правило, міста) необ­хідного обсягу організаційних та інженерно-технічних захо­дів щодо освоєння, поліпшення якості земель, раціонального використання, охорони та захисту їх від руйнівних процесів.

Згідно з Порядком складання плану земельно-господар­ського устрою населеного пункту, затвердженим наказом Мінбудархітектури України та Держкомзему України від 24 вересня 1993 р., в ньому є дані про поділ земель за вико­ристанням відповідно до цільового призначення, поділ зе­мель за формами власності і користування. Він закріплює ор­ганізаційні, правові, фінансові та інші заходи щодо вдоско­налення структури територій, освоєння земель, поліпшення їхньої якості тощо.

Для забезпечення перспективної містобудівної діяльності щодо земельно-господарського устрою обґрунтовуються на­прями тимчасового використання земель зони перспектив­ної забудови.

Важливою формою планування використання земель у межах населених пунктів є регіональні та місцеві правила за­будови, які встановлюють порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів умов і обмежень забу­дови та іншого використання територій та окремих земель­них ділянок у межах зон, визначених планом зонування.

Наказом Держбуду України від 10 грудня 2001 р. затвер­джено Типові регіональні правила забудови1. Вони є основою для розробки регіональних правил забудови населених пун­ктів областей, Автономної Республіки Крим є обов'язковими для суб'єктів містобудування на території відповідного регіо­ну, враховують регіональні особливості і затверджуються від­повідними обласними радами.

Місцеві правила забудови розробляються для міст Києва та Севастополя, міст обласного та республіканського значення. Для всіх інших населених пунктів такі правила можуть розроблятися та затверджуватися відповідними радами. Вони встановлюють порядок вирішення питань розташування, надання дозволу на

1 Офіційний вісник України. — 2002. — № 3. — Ст. 138.

будівництво об'єктів містобудування та на виконання будівель­них робіт, прийняття цих об'єктів в експлуатацію, а також поря­док здійснення контролю за містобудівною діяльністю.

Особливості правового режиму земель у межах території населених пунктів полягають ще і в тому, що він визначається відповідно до зонуванням земель у межах населених пунктів.

Зонування земель — це розподіл їх на земельні ділянки (масиви) з різним цільовим призначенням і правовим режи­мом використання. Воно здійснюється згідно з Положенням про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів, затвердженим наказом Держкомзему України від 26 серпня 1997 р. № 85 і зареєстрованим у Міністерстві юс­тиції України 31 жовтня 1997 р.1

Відповідно до ст. 180 ЗК України при зонуванні земель встановлюються вимоги щодо допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок у межах окремих функціональних зон згідно з місцевими правилами забудови.

Специфічною рисою правового режиму земель у межах те­риторії населених пунктів є те, що їх територія відокремлю­ється від інших територій шляхом встановлення відповідної межі (ст. 173 ЗК). У даному разі населені пункти розглядають­ся як самостійні адміністративно-територіальні утворення, межі яких згідно зі ст. 176 Земельного кодексу посвідчуються державним актом України, форма та порядок видачі якого встановлюються Верховною Радою України.

Оскільки головною складовою території населених пунктів є землі житлової та громадської забудови, їх використання пов'язане з наявністю у суб'єкта права на забудову, яке має від­носно самостійний характер і може бути реалізоване ним в по­рядку і на умовах, визначених законом. Це ще одна з особли­востей правового режиму земель у межах населених пунктів.

§ 2. Поняття і склад земель

житлової та громадської забудови

Землі житлової та громадської забудови — самостійна ка­тегорія земель серед земель України. Вона з'явилася замість

1 Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні документи / ДержкомземУкраїни. — К.: Урожай, 1998. — С. 348.

 

 

земель населених пунктів, які відповідно до раніше чинного земельного законодавства теж характеризувалися самостій­ним правовим режимом.

Чинний Земельний кодекс України, виділяючи ці землі в самостійну категорію, присвячує їм главу 6, яка включає ли­ше 5 статей.

Згідно зі ст. 38 ЗК України до земель житлової та громад­ської забудови належать земельні ділянки у межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової за­будови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загаль­ного користування. При визначенні поняття цих земель за­конодавець бере за основу два критерії: їх місце розташуван­ня — у межах населених пунктів та цільове призначення — використання для розміщення забудови.

Населений пункт — категорія історична. Він виник на пев­ному етапі розвитку суспільства. Серед характерних рис, при­таманних йому, слід відзначити перш за все наявність певної території, яку займає цей елемент системи розселення. Обов'язковою ознакою населеного пункту є також постійний характер його використання як місця життєдіяльності людей.

Кожний населений пункт (місто, селище чи село) як скла­дова системи розселення1 займає відповідну земельну тери­торію, характеризується своїм географічним місцем розта­шування, налічує певну кількість населення, що постійно проживає в ньому, підлягає державному обліку і реєстрації.

Всі населені пункти в Україні виконують у системах розсе­лення різні за своїм характером функції. Згідно з чинним за­конодавством серед них виділяють дві категорії — міські та сільські поселення. До складу міських поселень відносять міста (республіканського, обласного і районного значення), а також селища. Сільські поселення включають села і селища незалежно від їх адміністративного підпорядкування.

Крім цієї класифікації, чинне законодавство виділяє також гірські, курортні та історичні населені пункти. Виділення та-

 

1 3 метою створення умов сталого розвитку населених пунктів для забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандар­тів проживання населення Законом України «Про Генеральну схему пла­нування території України» від 7 лютого 2002 р. передбачено формуван­ня і розвиток загальнодержавної, міжобласних, обласних, міжрайонних, а також районних і внутрішньорайонних систем розселення. — Офіцій­ний вісник України. — 2002. — № 10. — Ст. 466.

ких населених пунктів має в кожному конкретному випадку певну мету (наприклад, забезпечення соціального захисту жи­телів цих пунктів, створення необхідних умов для здійснення профілактики захворювання і лікування людей) і певною мі­рою впливає на регламентацію земельних відносин у них.

Усі населені пункти, будучи базою зосередження основної маси капітальних вкладень, виконують важливу роль як форма організації суспільного виробництва, розселення лю­дей і забезпечення життєдіяльності населення.

Основні напрями державної політики щодо забезпечення функціонування та розвитку населених пунктів, а також правові й економічні шляхи їх реалізації передбачені Кон­цепцією сталого розвитку населених пунктів, яка схвалена постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р.1

Пріоритети і концептуальні рішення планування й вико­ристання території країни, вдосконалення систем розселен­ня та забезпечення сталого розвитку населених пунктів ви­значені Генеральною схемою планування території України, яка затверджена Законом України від 7 лютого 2002 р.2

Кожний населений пункт як окреме адміністративно-те­риторіальне утворення має свою межу. Відповідно до ст. 173 ЗК України межею населеного пункту (міста, селища чи села) вважається умовна замкнена лінія на поверхні землі, що ві­докремлює територію3 цього адміністративно-територіаль­ного утворення від інших територій.

Територія як правова категорія не тотожна земельній ді­лянці. Земельна ділянка—це частина земної поверхні з уста­новленими межами, певним місцем розташування, з визна­ченими щодо неї правами (ст. 79 ЗК). Землі у межах території України виступають об'єктом земельних відносин. Територія конкретного населеного пункту як окремого адміністратив­но-територіального утворення складається з певних різних за призначенням земельних ділянок.

Одні з них слугують місцем проживання людей (зайняті житловим фондом), інші — місцем здійснення їх виробничої

1 Офіційний вісник України. — 2000. — № 1. — Ст. 6.

2 Там само. — 2002. — № 10. — Ст. 466.

3 Територія, як зазначено в цьому Законі,—це частина земної поверх­
ні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положен­
ням, природними і створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а
також з повітряним простором та розташованими під нею надрами.

та іншої діяльності (наприклад, земельні ділянки промисло­вих підприємств). Самостійну роль серед цих земель у межах населеного пункту виконують ті, які використовуються для задоволення комунально-побутових і соціально-культурних потреб (наприклад, землі під об'єктами соціально-культурно­го та іншого призначення). Тут можуть бути розташовані та­кож землі під об'єктами культурної спадщини, природно-за­повідного, лісового і водного фондів та ін.

Найважливіше значення у межах населених пунктів ма­ють землі житлової та громадської забудови, оскільки вони з урахуванням цільового призначення використовуються як просторово-операційний базис, тобто для розміщення та обслуговування різного роду об'єктів забудови та інших об'єктів загального користування.

Визначення поняття земель житлової та громадської за­будови, наведене у ст. 38 ЗК України, є не зовсім повним. До цих земель мають належати не тільки земельні ділянки, що їх використовують для розміщення житлової забудови, громад­ських будівель і споруд, інших об'єктів загального користу­вання, а й ті, що забезпечують належну експлуатацію цих об'єктів та призначені для зазначених цілей відповідно до містобудівної документації.

Землі житлової та громадської забудови неоднорідні за своїм складом хоч і використовуються як просторово-терито­ріальна основа. Земельний кодекс України не визначає склад цих земель. Між тим у їх межах розташовані земельні ділян­ки, які призначені та використовуються для розміщення та експлуатації різних за характером об'єктів (житлової забудо­ви, громадських будівель і споруд, а також інших об'єктів за­гального користування).

Здійснення житлової забудови — складне і комплексне явище, яке пов'язане з новим будівництвом, реконструкцією, реставрацією, капітальним ремонтом і благоустроєм жилих будівель і споруд. Житловою забудовою як самостійним різ­новидом забудови конкретної території вважається земель­ний масив, у межах якого зосереджений житловий фонд (дер­жавний, комунальний, приватний, громадський). Самостій­ним і домінуючим елементом житлової забудови є жилі бу­динки, які характеризуються сукупністю певних ознак. Се­ред них, по-перше, відповідність архітектурно-будівельним, санітарно-гігієнічним, протипожежним нормам, що робить

ці будівлі придатними для постійного проживання у них гро­мадян; по-друге, прийняття в експлуатацію приймальною комісією після будівництва чи реконструкції, по-третє, реєс­трація в органах державної реєстрації як жилого будинку1.

Зазначені об'єкти нерухомості нерозривно пов'язані із землею, розташовані на відповідних земельних ділянках, призначених для їх подальшого обслуговування.

Чинне законодавство розрізняє садибну та несадибну жит­лову забудову. При формуванні садибної забудови за основу бе­руть об'єкти нерухомості (будинки садибного типу), які розмі­щені на індивідуально визначених земельних ділянках, що пе­ребувають у користуванні на умовах оренди чи власності окре­мих громадян (присадибні земельні ділянки). Така забудова по­ширена в сільській місцевості. До несадибної належить забу­дова, яка в основному представлена багатоквартирними жи­лими будинками, розміщеними на земельних ділянках, що не належать окремим громадянам ні на праві користування, ні на праві власності. Суб'єктом, носієм земельних прав у цьому разі виступає відповідна юридична особа. До несадибної забу­дови відносять також земельні ділянки, на яких розміщені житлово-будівельні (житлові) і гаражно-будівельні кооперати­ви, а також індивідуальні гаражі, готелі, гуртожитки тощо.

На відміну від житлової, громадську забудову становлять об'єкти соціально-культурного та комунально-побутового призначення, які розташовані на відповідних земельних ді­лянках. До таких об'єктів відносять: заклади освіти, установи охорони здоров'я і соціального забезпечення, відпочинку, фізкультурно-спортивні споруди, культурно-освітні заклади, мистецькі установи, підприємства торгівлі, громадського харчування та побутового і комунального обслуговування то­що. Не виключається, що деякі об'єкти соціально-культурно­го призначення можуть бути розташовані у межах житлової забудови. Так, підприємства торгівлі, громадського харчу­вання, побутового та комунального обслуговування можуть здійснювати свою статутну діяльність, використовуючи не­жилі приміщення у житловому фонді.

1 Докладніше про це: Базова Т. П. Договір найму житла / Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. — О. В. Дзера (керівник авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — Кн. 2. — С. 153.

У межах земель житлової та громадської забудови можуть розміщуватися як капітальні, так і тимчасові будівлі та спо­руди, які займають відповідні земельні ділянки, характери­зуються певним цільовим призначенням і належать до зе­мель житлової чи громадської забудови.

Залежно від характеру об'єктів забудови земельні ділянки, на яких розташовані ці об'єкти і призначені для їх обслугову­вання, повинні вважатися відповідно землями житлової чи громадської забудови з урахуванням притаманних їм певних специфічних ознак.

Разом з тим, складовою земель житлової та громадської забудови є й деякі інші землі, у межах яких розташовані об'єкти загального користування. Вони теж відіграють важ­ливу роль у забезпеченні життєдіяльності людей. До цих об'єктів належать: вулиці, провулки, дороги, площі, проїзди, майдани, набережні, пляжі, міські сади, парки, лісосквери, гідропарки, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо. Вони характеризуються особли­вою соціальною цінністю, що визначає суспільний інтерес. Він виражається у необхідності збереження їх цільового призначення та встановленні спеціального правового ре­жиму використання. Тому регламентації відносин з приводу цих об'єктів притаманне публічно-правове регулювання. Завдання публічного права в даному разі полягає у вста­новленні певних обмежень, що стосуються використання зазначених об'єктів. Згідно з Земельним кодексом України землі, зайняті об'єктами загального користування, нале­жать до земель комунальної власності, які не можуть пере­даватися у приватну власність. Тимчасовий порядок розме­жування земель права державної і комунальної власності називає ці об'єкти землями загального призначення. Буду­чи складовою частиною земель житлової та громадської за­будови, ці земельні ділянки, які використовуються як шля­хи сполучення, для задоволення культурно-побутових та комунально-побутових потреб населення. Ці земельні ді­лянки, як правило, не закріплюються за окремими землеко­ристувачами, використовуються необмеженим колом осіб і задовольняють потреби всіх жителів конкретного населено­го пункту. Експлуатація цих земель здійснюється на безоп­латній основі. Порядок їх використання визначається орга­нами місцевого самоврядування.

До земель житлової та громадської забудови мають нале­жати не лише земельні ділянки, зайняті житловими і громад­ськими будівлями, спорудами та об'єктами загального корис­тування і призначені для їх обслуговування, а й ті, які відпо­відно до містобудівної документації підлягають забудові жит­ловими, комунально-побутовими і соціально-культурними будівлями та спорудами, а також іншими об'єктами загаль­ного користування.

§ 3. Порядок використання земель у межах населених пунктів для забудови та інших потреб

Землі у межах населених пунктів з урахуванням їх основ­ного цільового призначення використовуються власниками земельних ділянок і землекористувачами передовсім для міс­тобудівних потреб, тобто для розміщення та експлуатації бу­динків і споруд житлового, громадського, транспортного, ви­робничого, комунального, природоохоронного, іншого при­значення, вулиць і доріг, магістральних інженерних мереж, об'єктів ландшафтної архітектури та ін.

Процес використання земельних ділянок для забудови та інших потреб у межах населених пунктів регулюється Земель­ним кодексом України, містобудівним та іншим законодавс­твом, основу якого становлять закони України «Про Генераль­ну схему планування територій України», «Про основи містобу­дування», «Про планування і забудову територій», «Про архітек­турну діяльність», «Про відповідальність підприємств, їх об'єд­нань, установ та організацій за порушення у сфері містобуду­вання», інші нормативно-правові акти (наприклад, Типові регі­ональні правила забудови, регіональні та місцеві правила за­будови), а також державні будівельні норми і правила (наприк­лад, ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова місь­ких і сільських поселень»), Державні санітарні правила плану­вання та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 р.х

1 Земельне законодавство України: 36. нормативних актів, судової та арбітражної (господарської) практики: У 2 кн. — К.: Урожай, 2002. — Кн. 2. — С. 474.

19-4-123

Забудова територій включає здійснення нового будівниц­тва, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт, впо­рядкування об'єктів містобудування, розширення та техніч­не переоснащення підприємств тощо.

Будівництво у межах населених пунктів здійснюється від­повідними суб'єктами, які наділені земельними правами (за­будовники) або залучені на договірних підставах (підрядни­ки). Воно полягає в організації комплексної забудови терито­рії1 або розташуванні та будівництві окремих будинків і спо­руд на відповідних земельних ділянках.

На території населеного пункту сільська, селищна чи міська рада встановлює у генеральному плані населеного пункту або місцевих правилах забудови режим забудови та іншого використання земель, визначених для містобудівних потреб. Це не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками чи зміну ад­міністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) та надання цих ділянок для здійснення запланова­ної містобудівної діяльності у встановленому порядку. Визна­чення територій під забудову і вибір земельних ділянок для містобудівних потреб здійснюється на підставі затверджених у встановленому порядку містобудівної документації2 та пла­нів земельно-господарського устрою конкретного населеного пункту за погодженням із спеціально уповноваженими орга­нами з питань містобудування та архітектури.

Забудові земельної ділянки у межах населених пунктів, що має здійснюватися відповідно до ЇЇ цільового призначен­ня, має передувати виникнення у суб'єкта земельних прав на цю ділянку.

Стаття 125 ЗК України пов'язує виникнення права влас­ності, права постійного користування та права на оренду зе­мельної ділянки з одержанням її власником або користувачем

1 Комплексна забудова території як специфічний засіб забезпечення
громадських та приватних Інтересів, спрямованих на попереднє прове­
дення інженерної підготовки, спорудження зовнішніх інженерно-тран­
спортних мереж, об'єктів соціальної сфери, жилих будинків, благоус­
трою території, інших об'єктів містобудування забезпечується одним або
кількома забудовниками.

2 Містобудівна документація — це затверджені текстові і графічні
матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше викорис­
тання територій (ст. 17 Закону України «Про основи містобудування»).

(орендарем) відповідного документа, що посвідчує це право, та його державною реєстрацією. Ця норма забороняє суб'єкту приступати до використання земельної ділянки до встанов­лення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації. Мож­ливість використання земельних ділянок під забудову у ме­жах населених пунктів містобудівне законодавство пов'язує з наявністю у суб'єкта права на забудову. Так, Закон України «Про основи містобудування» (ст. 22) підкреслює, що забудова земельних ділянок, які надаються для містобудівних потреб, здійснюється лише після виникнення у суб'єкта права влас­ності чи права користування земельною ділянкою у встанов­леному порядку та отримання ним дозволу на виконання бу­дівельних робіт. Право на забудову (будівництво) виникає у суб'єктів, які вже отримали у власність, користування (орен­ду) земельні ділянки, визначені для містобудівних потреб міс­тобудівною документацією та місцевими правилами забудо­ви. Особа, якій належить право на забудову, набуває статусу забудовника. Забудовник реалізує належне йому право самос­тійно або залучає на договірних засадах підрядника.

Сутність права на забудову полягає у забезпеченій зако­ном можливості власника чи користувача (орендаря) відпо­відної земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, вста­новленому законом, певні дії. До таких дій закон відносить не лише будівництво об'єктів містобудування, а й перебудову або знесення будинків і споруд, розташованих на цій ділянці.

Реалізація права на забудову можлива лише за наявності У суб'єкта дозволу на будівництво та дозволу на виконання будівельних робіт. Чинне законодавство зобов'язує всіх осіб, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобуду­вання, отримати відповідний дозвіл на будівництво. Проце­дура отримання такого дозволу встановлена Законом Украї­ни «Про планування і забудову територій» (ст. 24).

Дозвіл на будівництво об'єкта містобудування як адмініс­тративно-правовий акт надається заявникові виконавчим органом відповідної ради або Київською чи Севастополь­ською міською державною адміністрацією (у разі делегуван­ня їм таких повноважень відповідними радами) протягом Двох місяців з дня подання ним письмової заяви. Підставою Для надання дозволу на будівництво є комплексний висновок Щодо відповідності запропонованого будівництва містобудів-

 

19*

 

ній документації, державним будівельним нормам та місце­вим правилам забудови. Правове значення цього дозволу по­лягає в тому, що особа, яка його отримала, набуває право от­римати вихідні дані на проектування, здійснити проектно-вишукувальні роботи та отримати дозвіл на виконання буді­вельних робіт у встановленому порядку.

Суб'єкт, який отримав дозвіл на будівництво, до початку виконання будівельних робіт зобов'язаний отримати дозвіл на виконання цих робіт. Таким дозволом вважається доку­мент, який засвідчує право забудовника та підрядника на ви­конання цих робіт, підключення об'єкта будівництва до інже­нерних мереж та споруд, а також видачу ордерів на прове­дення земляних робіт. Процедура надання дозволу на вико­нання будівельних робіт врегульована Положенням, затвер­дженим наказом Держбуду України від 5 грудня 2000 р. та за­реєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 грудня 2000 р.1 Цей дозвіл надається та реєструється місцевими інс­пекціями державного архітектурно-будівельного контролю протягом одного місяця з дня подання заяви. Здійснення бу­дівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а та­кож виконання не зазначених у дозволі будівельних робіт згідно зі ст. 29 Закону України «Про планування і забудову те­риторій» вважається самовільним будівництвом і тягне за со­бою відповідальність, встановлену законодавством.

Певними особливостями характеризується порядок вико­ристання земель житлової та громадської забудови, які відповід­но до цільового призначення використовуються для розміщен­ня об'єктів містобудування (житлової забудови, громадських бу­дівель і споруд, інших об'єктів загального користування).

Земельні ділянки із земель житлової та громадської забудо­ви передаються у власність або надаються в оренду під забу­дову громадянам для індивідуального чи колективного вико­ристання. У першому випадку земельні ділянки використову­ються громадянами для індивідуального будівництва та обс­луговування жилого будинку, господарських будівель і гараж­ного будівництва2. У другому — йдеться про земельні ділянки

1 Офіційний вісник України. — 2000. — № 52. — Ст. 2298.

2 Правове регулювання індивідуального використання земель грома­
дянами в населених пунктах розглядається в § 4 цього розділу.

житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних ко­оперативів. Відповідно до ЗК України цим юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або нада­ються в оренду у розмірі, який встановлюється згідно з за­твердженою містобудівною документацією. Крім того, закон передбачає можливість набуття цими кооперативами земель­них ділянок у власність за цивільно-правовими угодами.

Певною специфікою характеризується використання за­будованих земельних ділянок у межах житлової забудови, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території1.

Якщо багатоквартирний жилий будинок буде приватизова­ний громадянами, то закон не виключає можливості передачі відповідної земельної ділянки, яка обслуговує цей будинок, бе­зоплатно у власність або надання у користування об'єднанню власників. В останньому випадку положення ст. 42 ЗК України потребують уточнення, оскільки об'єднання власників є са­мостійною юридичною особою, майно якої не належить до державної чи комунальної власності і у зв'язку з цим вона не може претендувати на отримання земельної ділянки в постій­не користування. Тому земельна ділянка, на якій розташова­ний цей жилий будинок, може бути або безоплатно передана у власність юридичної особи — об'єднання власників, або ж на­дана цьому суб'єкту в оренду. Слід також зазначити, що за­кріплена ч. 2 ст. 42 ЗК альтернатива щодо власнісного статусу земельної ділянки, яка обслуговує приватизований багато-квартиний будинок, не відповідає логіці земельної реформи, спрямованої на забезпечення приватизації земель, що вико­ристовуються для задоволення приватних інтересів.

Особливість правового режиму земельних ділянок бага­токвартирної не садибної житлової забудови обумовлена тим, Що вони використовуються, як правило, кількома юридични­ми особами, мають єдину інфраструктуру та об'єкти обслуго­вування будинків (проїзди, тротуари, майданчики для госпо-

Прибудинкова територія — це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності чи користування земельною ді­лянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку (ст. 1 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку»).

дарських цілей та ін.). З метою визначення порядку встанов­лення та закріплення меж прибудинкових територій існуючо­го житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для споруджен­ня жилих будинків наказом Держкомзему України, Держком-містобудування України, Держжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України від 5 квітня 1996 р. затвер­джено відповідне Положення1. Це Положення діє у частині, що не суперечить Земельному кодексу України.

Земельна ділянка, що обслуговує приватизований бага­токвартирний будинок, не підлягає поділу між співвласника­ми будинку та закріпленню її частин за окремими співвлас­никами будинку.

Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Прийняття містобудівного об'єкта в експлуатацію оформляється підписанням акта державної приймальної ко­місії, який затверджується виконавчим органом місцевої ра­ди і виступає підставою для використання цих об'єктів.

Об'єкти державного замовлення приймаються в експлуата­цію відповідно до Положення про порядок прийняття в експлу­атацію закінчених будівництвом об'єктів державного замов­лення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1992 р. № 449, зі змінами та доповненнями2.

Прийняття в експлуатацію об'єктів містобудування, які не є державною чи комунальною власністю, невиробничого призначення регулюється державними будівельними норма­ми (БДН А.3.1.—3.—94 «Прийняття в експлуатацію закінче­них будівництвом об'єктів. Основні положення». Розділ 3).

Об'єкти нерухомості, які прийняті в експлуатацію, підляга­ють державній реєстрації в порядку, який встановлений Ука­зом Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадас­тру» від 17 лютого 2003 р.3 Правове значення державної реєс­трації полягає в тому, що з цього моменту суб'єкт і стає влас-

1 Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні
документи Держкомзему України. — К.: Урожай, 1998. — С. 638—645.

2 Офіційний вісник України. — 1999. — № 24. — С. 1089.

3 Там само. — 2003. — №8. — Ст. 301.

ником зареєстрованого об'єкта, він отримує документ ГЦ'0 по свідчує його права власності на об'єкт нерухомості.

Землі у межах населених пунктів, які надані або (^редя*3* для забудови, повинні використовуватися власниками земель" них ділянок і землекористувачами належним чином, то"то 3 додержанням ними архітектурних, будівельних, сан^Р™1*' екологічних та інших державних стандартів, норм і і*?83™ У сфері будівництва, правил забудови та вимог про ціль"ве тсРи' значення земельної ділянки. Неналежне та самовіль^е вико' ристання цих земель тягне за собою настання для вий*111*" юридичної відповідальності, встановленої законом.

Спеціальні негативні правові наслідки передбаченізаконо" давством за самовільне будівництво об'єктів містобу^311™" Будівництво вважається самовільним (за термінологіє^ сх нового Цивільного кодексу України—самочинним) у вс)^ вигааД~ ках, коли воно здійснюється у межах самовільно заш^ІТ0Ї ° незаконно отриманої на інших підставах земельної діл**™01'

Самовільне зайняття земельної ділянки і здійснені51 на и самовільного будівництва — це різні за характером ^№звапо' рушення. Перше — земельне правопорушення, яке ^РУ™^ правомочність розпорядження землею її власником, правопорушення у сфері містобудування, тобто по? державних стандартів, норм і правил у сфері будів#Ц'Тва та правил забудови. У цих випадках відповідальність винних осіб повинна наставати як за порушення права влаї/*10 на землю (іноді — і права землекористування), так і зас/^103 не будівництво. При цьому згідно зі ст. 212 ЗК Україні знесен" ня самовільно збудованих будинків, будівель і споруд як і в ці-лому приведення земельних ділянок у придатний ^я вико" ристання стан, здійснюється за рахунок громадян 0- ЮРИ~ дачних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянк^"

При правомірному використанні земельної діляш^' !№^ У встановленому порядку надано в користування або ц^ИДбано У власність під забудову, самовільним будівництвом в»^жаегься проведення будівельних робіт на об'єктах містобудуван^1 1ДО~ зволу на виконання будівельних робіт або його перерее^тРаи'1 ' а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних^0^

1 Дозвіл на виконання будівельних робіт підлягає перереє^Т'за11'^'ЯК" Що право на будівництво об'єкта містобудування передано й^01^ за У~ Довникові або змінено будівельну організацію.

ЬІ ',

Відповідно до ст. ст. 376 нового Цивільного кодексу жит­ловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вва­жаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвер­дженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Самовільне (самочинне) будівництво—це самостійне пра­вопорушення у сфері містобудування. Залежно від того, хто його вчи нив, розрізняють різні правові наслідки негативно­го характеру для цих осіб. Суб'єктами відповідальності у цих випадках є юридичні або фізичні особи, а також посадові осо­би підприємств, установ та організацій.

Відповідальність юридичних осіб за самовільне будівниц­тво передбачена Законом України «Про відповідальність під­приємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопору­шення у сфері містобудування»1.

Серед правопорушень, пов'язаних із виконанням буді­вельних робіт, за вчинення яких юридичні особи несуть від­повідальність у вигляді штрафу, Закон називає проведення будівельних робіт без дозволу на їх виконання або без затвер­дженої проектної документації; виконання будівельних робіт, що не відповідають державним стандартам, нормам і прави­лам або проектним рішенням; ухилення від виконання або несвоєчасне виконання приписів інспекцій державного архі­тектурно-будівельного контролю; недодержання регіональ­них або місцевих правил забудови під час планування і забу­дови населених пунктів, режиму використання та забудови земель, на яких передбачена містобудівельна діяльність. Згідно із Законом самовільно збудованими також вважають­ся будинки і споруди, які експлуатуються або використову­ються по закінченні будівництва без прийняття їх державни­ми приймальними комісіями.

Справи щодо названих правопорушень, пов'язаних із са­мовільним будівництвом, що здійснюється юридичними осо­бами, розглядають Державна архітектурно-будівельною інс­пекція України та її місцеві органи. Сплата штрафу не звіль­няє підприємство від усунення допущених порушень і від­шкодування збитків, заподіяних самовільним будівництвом.

1 Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 46. — Ст. 411.

Адміністративна відповідальність громадян та посадових осіб за самовільне будівництво будинків та споруд, а так само за самовільну зміну архітектурного вигляду будинків або спо­руд під час експлуатації встановлена ст. 97 КпАП.

Цивільно-правові наслідки самовільного (самочинного) будівництва фізичними і юридичними особами визначені цивільним законодавством. Зокрема, ст. 376 нового Цивіль­ного кодексу передбачає, що особа яка здійснила або здій­снює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Ця цивільно-правова норма перед­бачає й інші засоби впливу на осіб, винних у самочинному будівництві. На особу, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, ця норма накладає також обов'язок відшкодува­ти витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Використання земельних ділянок у межах населених пун­ктів для потреб, не пов'язаних із забудовою, здійснюється відповідно до плану земельно-господарського устрою населе­ного пункту.

§ 4. використання земель громадянами у межах населених пунктів

Конституція України (ст. 13) у формі загальних засад за­кріплює право кожного громадянина на користування при­родними об'єктами, у тому числі і землею.

Земельний кодекс України допускає використання зе­мельних ділянок громадянами на праві власності і праві орендного землекористування. У першому випадку громадя­нин здійснює експлуатацію земельної ділянки, яка належить йому на праві приватної власності, у другому — земельна ді­лянка надана йому на умовах оренди.

Здебільшого використання земельних ділянок у межах населених пунктів як їх власниками, так і орендарями пов'язане із забудовою цих ділянок. Найбільш поширеним і характерним для населених пунктів є використання земель­них ділянок для індивідуального житлового та гаражного бу­дівництва. Здійснення індивідуального житлового будівниц­тва — одна із форм реалізації конституційного права грома­дян на житло. Спорудження жилого будинку громадянином

 

 

 

нерозривно пов'язане з необхідністю отримання ним відпо­відної земельної ділянки. Можливість отримання земельних ділянок громадянами для зазначених цілей передбачена ст. 40 ЗК України. Згідно з цією нормою, громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у влас­ність або надаватися в оренду відповідні земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, госпо­дарських будівель і гаражного будівництва. Із змісту цієї статті випливає, що на безоплатну передачу у власність або надання в оренду земельних ділянок можуть претендувати лише громадяни України. Разом з тим, ст. 93 ЗК України до­пускає передачу в оренду земельних ділянок не тільки грома­дянам України, а й іноземним громадянам та особам без гро­мадянства. Іноземці та особи без громадянства можуть бути суб'єктами приватної власності на земельні ділянки у населе­них пунктах, на яких розташовані належні їм будівлі, спору­ди чи інша нерухомість.

Земельні ділянки для індивідуального житлового і гараж­ного будівництва характеризуються спільними і відмінними рисами. Об'єднує їх те, що вони повинні використовуватися громадянами під індивідуальну забудову. Відмінність цих ді­лянок полягає передусім у тому, що перші призначені для бу­дівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (називаються присадибними1 згідно зі ст. 121 Земельного кодексу), другі — для будівництва та обс­луговування індивідуального гаража.

Згідно з раніше чинним земельним законодавством цільове при­значення присадибної земельної ділянки полягало в обслуговуванні жи­лого будинку та веденні підсобного сільського господарства.

Забудова присадибної земельної ділянки передбачає спо­рудження на ній у встановленому порядку індивідуального житлового будинку садибного типу, господарських будівель (сараїв, гаражів, літніх кухонь, вбиралень тощо) та госпо­дарських споруд (колодязів, вигрібних ям, навісів тощо). Гос­подарські будівлі і споруди, розташовані на присадибній ді­лянці, не є самостійними об'єктами індивідуальної забудови, вони разом з жилим будинком становлять одне ціле — єди­ний об'єкт, який обслуговує індивідуально визначена приса­дибна ділянка.

Індивідуальне гаражне будівництво може здійснюватися на окремій земельній ділянці, яка призначена для розташу­вання та обслуговування індивідуального гаража. У цьому ра­зі певна земельна ділянка являється самостійним об'єктом права приватної власності чи орендного землекористування, а індивідуальний гараж — самостійним об'єктом нерухомості.

Крім цільового призначення, відмінність присадибної ді­лянки від земельної ділянки для індивідуального гаражного будівництва полягає і в нормуванні розмірів цих ділянок. Згід­но зі ст. 121 ЗК України для будівництва й обслуговування жи­лого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ді­лянка) громадяни України можуть безоплатно отримати у се­лах земельні ділянки розміром не більше 0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, вмістах—не більше 0,10 га. Максимальний же розмір земельних ділянок, які громадяни України мають право отримати в населених пунктах незалежно від їх катего­рії для будівництва індивідуальних гаражів, становить не біль­ше 0,01 га. Конкретні розміри присадибних земельних ділянок та ділянок для будівництва індивідуальних гаражів у межах максимальних розмірів визначаються при одержанні земель­ної ділянки з урахуванням вимог містобудівної документації. Стаття 40 ЗК України передбачає, що понад норму безоплат­ної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб (індивідуального житлового і гаражного будівництва) за цивільно-правовими угодами. У цьому разі власниками таких земельних ділянок можуть вис­тупати не тільки громадяни України, а й інші фізичні особи. Зазначена норма, на жаль, не уточнює питання щодо право­вого режиму земельних ділянок, що їх набувають громадяни в цих випадках. Зокрема, яким може бути максимальний розмір цієї ділянки, чи може вона вважатися окремим об'єктом права приватної власності громадянина, чи виступає додатковою до основної земельної ділянки, яку особа отримала безоплатно. Уявляється, що придбані за цивільно-правовими угодами зе­мельні ділянки треба розглядати як самостійні об'єкти права приватної власності громадян. їх розміри не повинні переви­щувати норми безоплатної передачі земельних ділянок грома­дянам, встановлені ст. 121 ЗК України.

Присадибні земельні ділянки та ділянки для індивідуаль­ного гаражного будівництва набуваються громадянами у приватну власність чи оренду в межах земель житлової та

громадської забудови населених пунктів із земель державної чи комунальної власності.

Порядок виникнення права приватної власності на присадиб­ну чи гаражну земельну ділянку встановлює ст. 118 ЗК України.

Основні вимоги щодо оформлення документації на будів­ництво садибних житлих будинків та інших об'єктів нерухо­мості встановлені Типовими регіональними правилами забу­дови, які затверджені наказом Держбуду України від 10 груд­ня 2001 р. №219 та зареєстровані в Міністерстві юстиції Ук­раїни 3 січня 2002 р. №4/62921.

На підставі рішення уповноваженого органу про передачу присадибної земельної ділянки громадянин (забудовник) звер­тається до місцевого органу містобудування і архітектури за отриманням будівельного паспорта об'єкта нерухомості (інди­відуального житлового будинку), до складу якого входять доку­менти, що встановлюють право на землю, дозвіл на будівниц­тво, плани фасадів, розрізів, необхідних конструктивних вуз­лів будинку, технічні умови підключення до інженерних ме­реж, генеральний план земельної ділянки з відмітками та ін.

Передача в оренду присадибних земельних ділянок та ді­лянок для індивідуального гаражного будівництва, що пере­бувають у державній або комунальній власності, здійснюєть­ся на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення до­говору оренди присадибної чи гаражної земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок громадянам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову (в тому числі індивідуальну) здійснюється за проектами відве­дення у порядку, встановленому статтями 118 і 123 ЗК Укра­їни. Особливості орендного використання присадибних чи гаражних земельних ділянок полягають у тому, що в цих ви­падках оренда, як правило, є довгостроковою, тобто від 5 до 50 років. Відносини, пов'язані з орендним використання зе­мельних ділянок для зазначених цілей, регулюються ЗК Ук­раїни (статті 93 і 124) та Законом України «Про оренду землі». Власник чи орендар присадибної або гаражної земельної ділянки може приступити до безпосереднього використання цієї ділянки під забудову після отримання ним у встановле­ному порядку дозволу на виконання будівельних робіт.

У процесі будівництва забудовник зобов'язаний здійсню­вати забудову інженерне облаштування і благоустрій земель­ної ділянки відповідно до затвердженого у встановленому по­рядку будівельного паспорта, відшкодувати збитки або прово­дити ремонт зруйнованих ним доріг та інженерних мереж.

Закінчений будівництвом жилий будинок чи індивідуаль­ний гараж приймається в експлуатацію державною комісією у встановленому порядку.

Земельні ділянки під забудову у межах населених пунктів можуть використовуватися на титулі власності не тільки гро­мадянами України, а й іншими фізичними особами (інозем­ними громадянами та особами без громадянства), які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності.

Особливості цього виду використання земельних ділянок зумовлені специфікою об'єктного і суб'єктного складу, поряд­ком набуття прав на зазначені земельні ділянки. Зокрема, об'єктом використання можуть бути вільні від забудови зе­мельні ділянки, право власності на які набувається на конку­рентних засадах. Вони мають бути також вільними від прав на них інших осіб, за винятком певних обмежень і сервітутів, встановлених законом, договором чи рішенням суду. Суб'єк-тами-покупцями таких земельних ділянок виступають гро­мадяни — суб'єкти підприємницької діяльності1.

Самостійними видами використання земель громадяна­ми, які можуть здійснюватися як за межами, так і в межах населених пунктів, є городництво і садівництво громадян. Це сільськогосподарське використання земель, яке здійснюєть­ся у відповідності з приписами, які присвячені землям сіль­ськогосподарського призначення2.

§ 5. Особливості права власності

на землю та права землекористування у межах населених пунктів

Як праву власності, так і праву землекористування у насе­лених пунктах притаманні певні специфічні риси, наявність яких зумовлена перш за все місцем розташування земельних

 

1 Офіційний вісник України. — 2002. — № 3. — Ст. 99.

1 Докладніше про це див. у главі 13.

2 Докладніше про це див. у главі 16.

 

ділянок та їх цільовим призначенням. Так, наприклад, згідно з ч. З ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділянку поширюється на простір над та під поверхнею ділянки на ви­соту і глибину, необхідні для зведення жилих, виробничих та інших будівель і споруд. Зазначені приписи безпосередньо стосуються земельних ділянок, призначених під забудову (житлову, громадську та ін.).

Специфічною рисою права власності на землю у межах населених пунктів є також пріоритет належності земель те­риторіальній громаді.

Земельний кодекс (ч. 2 ст. 83) фактично виходить з пре­зумпції належності земель територіальним громадам, вста­новлюючи, що у комунальній власності перебувають усі зем­лі у межах населених пунктів, крім земель приватної та дер­жавної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Первісним джерелом для формування земель комунальної власності виступають землі державної власності, які в ре­зультаті розмежування змінюють свій статус.

Тимчасовим порядком розмежування земель права держав­ної і комунальної власності, затвердженим постановою Кабіне­ту Міністрів України від 1 серпня 2002 р., передбачено, що ок­ремі землі права державної власності можуть бути передані у комунальну власність виключно за рішенням Кабінету Мініс­трів України. Значна частина цих земель зазвичай розташова­на у межах населених пунктів (зокрема під береговими смугами водних шляхів, віднесених до водних об'єктів загальнодержав­ного значення; державними підприємствами, установами, ор­ганізаціями — вищими закладами освіти, закладами післядип-ломної освіти; науково-медичними закладами охорони здо­ров'я, госпіталями, санаторно-курортними, оздоровчими уста­новами; проектними і конструкторськими установами тощо.

Пріоритет належності земель у межах населених пунктів до комунальної власності виражається ще й у тому, що згідно зі ст. 21 Закону України «Про основи містобудування» терито­ріальні громади в особі сільських, селищних та міських рад користуються переважним правом викупу земель, будівель і споруд для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією для громадських потреб.

Суб'єктами права власності на земельні ділянки у межах населених пунктів на відміну, наприклад, від земель сіль-

ськогосподарського призначення можуть виступати іной^ші громадяни та особи без громадянства. Така мозкливість- зак­ріплена законом щодо земельних ділянок у мезках населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майн^ що належать їм на праві приватної власності.

Право власності на земельні ділянки у межах Населений пун­ктів можуть набувати й іноземні юридичні особи у разі придбан­ня об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'%гів, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні.

Беручи до уваги значну капіталоємність земель у меж^ на­селених пунктів, а також їх привабливість з точки зору рсй^ит-ку підприємництва та поліпшення інвестиційного клімату Зе­мельний кодекс приділяє особливу увагу розвиткові ме?с%ніз-мів їх ринкового обігу. Він враховує містобудівні вимоги: фун­кціонування ринку земельних ділянок у населених пунктг^с.

Особливості права власності та права землекористування у межах населених пунктів значною мірою пов'язані зі специ­фікою правового режиму, наприклад, земельних ділянЈ% ба­гатоквартирних жилих будинків. Саме такі земельні ділянки як об'єкт земельних прав розташовані у межах населених пунктів (зокрема, міст та селищ) і призначені для розмЛаден-ня та обслуговування багатоквартирних жилих будшйув, а також належних до них будівель, споруд та прибудинй^вих територій державної або комунальної власності і надаться у постійне користування підприємствам, установам та орга­нізаціям, які здійснюють управління цими будинками.

У цьому випадку імперативні приписи щодо нада^ія у постійне користування земельної ділянки, на якій розташо­ваний багатоквартирний жилий будинок та прилегла До ньо­го прибудинкова територія, стосуються суб'єктів дер#ї%вної чи комунальної власності.

У разі приватизації громадянами багатоквартирно^ жи­лого будинку згідно з ч. 2 ст. 42 ЗК України відповідна зй\*ель-на ділянка може передаватися безоплатно у власність &&о на­даватися у користування об'єднанню власників1.

1 Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку — К>Ріадич-на особа, створена власниками для сприяння використанню Ь^нього власного майна та управління, утримання і використання неподібного та загального майна (ст. 1 Закону України «Про об'єднаЗіня співвласників багатоквартирного будинку»).

И

Перебування земельної ділянки у власності чи користу­ванні об'єднання власників багатоквартирного будинку пе­редбачає здійснення земельних прав цим суб'єктом.

До особливостей права власності на землю у межах насе­лених пунктів можна віднести і відсутність такої категорії, як земельна частка (пай), оскільки у процесі здійснення земель­ної реформи паюванню підлягали лише сільськогосподарські угіддя, розташовані за межами населених пунктів.

ГЛПВП 18'

ПРОВОЗЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ, ЩО ОСОБЛИВО ОХОРОНЯЮТЬСЯ: ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ТА ІНШОГО ПРИРОДООХОРОННОГО, ОЗДОРОВЧОГО, РЕКРЕАЦІЙНОГО ТА ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

§ 1. Поняття, склад та використання земель природно-заповідного призначення

Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші і водно­го простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекре­аційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду1. Вони є однією з категорій, що входить до складу земель України (п. «в» ст. 19 ЗК).

Землі природно-заповідного фонду за своїм цільовим приз­наченням складаються з двох видів: а) земель природних за­повідників, національних природних парків, біосферних запо­відників, регіональних ландшафтних парків, заказників,

1 За станом на 1 вересня 2000 р. природно-заповідний фонд України включає біосферні та природні заповідники, національні природні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендро­логічні парки, зоологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мис­тецтва загальною площею близько 2,4 млн га, або 4% території країни. З цих земель надано в користування установам природно-заповідного фон­ду майже 0,5 млн га (Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 ро­ки» від 21 вересня 2000 р. / ІЬлос України. — 2000. — 14 листопада.

20 — 4-123

 

пам'яток природи, заповідних урочищ; б) земель, на яких лю­диною штучно створені ботанічні сади, дендрологічні та зо­ологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Відповідно до Земельного кодексу (глава 7) правовий ре­жим цих земель складається з трьох видів: а) правового режи­му земель природно-заповідного фонду; 6} правового режиму земель водно-болотних угідь, не віднесених до земель лісового та водного фондів; в) правового режиму земель, у складі яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність.

Загальноправовий режим усіх земель цього фонду перед­бачено у ст. 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», згідно з якою на цих землях забороняється будь-яка діяльність, що негативно впливає або може вплину­ти на стан природних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

Завдання, науковий профіль, особливості природоохорон­ного і земельного режиму та характеру функціонування при­родних і біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, бота­нічних садів, дендрологічних та зоологічних парків визнача­ються у положеннях про них, які розробляються відповідно до цього Закону і затверджуються: Міністерством екології та природних ресурсів України — щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду міс­цевого значення — органами виконавчої влади цього цен­трального органу. Аналогічні параметри щодо пам'яток при­роди та заповідних урочищ визначаються на основі цього За­кону безпосередньо в їх первинних облікових документах.

Природні та біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні са­ди, дендрологічні та зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами1.

 

1 Постанова Верховної Ради України «Про Програму перспективного роз­витку заповідної справи в Україні» від 22 вересня 1994 р. передбачає подальше розширення мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду та на­дання їм у користування земель, а також завершити оформлення прав як юри­дичних осіб природних та біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків загальнодер­жавного значення, а в разі потреби інших об'єктів природно-заповідного фон­ду. Див.: Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 48. — Ст. 430.

Ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки місце­вого значення, а також парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути визнані юридичними особами.

Рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам, національним природним пар­кам, а також інших територій та об'єктів природно-заповід­ного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. Створення біосферних заповідників здійснюється з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна.

Рішення про створення чи оголошення територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду місцевого значення та вста­новлення охоронних зон земельних територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймають обласні, Київська та Севастопольська міські ради.

Порядок відведення земельних ділянок природним запо­відникам, біосферним заповідникам, національним природ­ним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним та зоологічним паркам і порядок видачі їм документів на право користування землею визначаються статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України.

Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, пар­ки—пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без ви­лучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям та гро­мадянам органами Міністерства екології та природних ресур­сів України з оформленням охоронного зобов'язання.

Землі, на яких розташовані природні заповідники, запо­відні зони біосферних заповідників та національні природні парки, перебувають у державній власності.

Землі та розташовані на них регіональні ландшафтні пар­ки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульова­ного заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, що включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки при­роди, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні та зо­ологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мистец­тва можуть перебувати як у державній, так і в інших формах власності (комунальній або приватній).

20*

 

Землі з розташованими на них ботанічними садами, ден­дрологічними та зоологічними парками, створеними до прийняття Закону України «Про природно-заповідний фонд України», не підлягають приватизації і можуть перебувати лише у державній або комунальній власності.

У разі зміни форм власності на землю, на якій розташова­ні заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, пар­ки—пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання. Штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мис­тецтва) на приватизованих землях можуть бути об'єктами приватної власності.

Підставою для набуття права комунальної власності на землі природно-заповідного фонду є передача їх державою іншим суб'єктам права власності, а також придбання їх орга­нами місцевого самоврядування в порядку, встановленому п. 2 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Ук­раїні» від 21 травня 1997 р.

Землі природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених Земельним кодексом, Законом України «Про природно-заповідний фонд» та іншими актами законодав­ства України, можуть використовуватися у природоохорон­них, науково-дослідних, оздоровчих, рекреаційних, освхтньо-виховних цілях, а також для потреб моніторингу навколиш­нього середовища. Ці основні види використання земель та об'єктів природно-заповідного фонду, а також використання їх для заготівлі деревини, лікарських та інших цінних рос­лин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливства, рибальс­тва та ін. можуть здійснюватися лише за умови, що таке ви­користання не суперечить цільовому призначенню земель та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони земель, відтворення та використання природ­них комплексів, розташованих на цих землях.

Вимоги щодо використання земель природно-заповідного фонду встановлені законодавством залежно від їх виду та статусу, тобто стосовно конкретних територій та об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до статей 16, 21, 24, 26, 28, ЗО, 32, 34, 36, 38 і 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».

Основною метою Загальнодержавної програми форму­вання національної екологічної мережі України на 2000— 2015 роки, затвердженої Верховною Радою України 21 верес­ня 2000 р.! є збільшення площі земель природно-заповідного фонду країни для збереження природних екосистем відповід­но до вимог щодо функціонування національної екологічної системи у Всеєвропейській екологічній мережі.

Землі природних заповідників.Ділянки землі та водно­го простору з усіма природними ресурсами повністю вилуча­ються з господарського використання і надаються заповід­никам у порядку, встановленому Законом України «Про при­родно-заповідний фонд України» та статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України.

На землях природних заповідників забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільово­му призначенню заповідника, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти. Перелік заборонених ви­дів діяльності передбачено ст. 16 цього Закону.

Землі природних заповідників згідно зі ст. 150 ЗК України віднесено до особливо цінних. Погодження питань, пов'яза­них з вилученням особливо цінних земель, належить до пов­новажень Верховної Ради України (п. «г» ст. 6 ЗК) у порядку, передбаченому ст. 151 ЗК України.

Землі біосферних заповідників.Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду інших категорій та інших зе­мель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників. При цьому Закон передбачає функціональне зо­нування: заповідна зона — її правовий режим збігається з ре­жимом природних заповідників; буферна зона — її режим та­кий, як іу охоронних зон цих заповідників; зона антропогенних ландшафтів — включає території традиційного користування; зона регульованого заповідного режиму, до складу якої входять регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища, включені до складу біосферного заповідника.

Землі національних природних парків.Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об'єктами

1 ГЬлос України. — 2000. — 14 листопада.

 

 

 

вилучаються з господарського використання і надаються цим паркам у порядку, встановленому Законом України «Про при­родно-заповідний фонд України» та статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України. До складу території національ­них природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників і землекористувачів.

На території національних природних парків встановлю­ється диференційований режим щодо охорони, відтворення та використання природних комплексів згідно з функціо­нальним зонуванням.

Землі регіональних ландшафтних парків.Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучен­ня земельних ділянок у їх власників або користувачів. У разі необхідності вилучення земельних ділянок для потреб регіо­нальних ландшафтних парків провадиться у порядку, вста­новленому статтями 149—151 ЗК України На землях цих пар­ків запроваджується функціональне зонування у такому са­мому порядку, як і на землях національних природних парків.

Землі заказників.Найбільшу частину земель природно-заповідного фонду займають заказники1. Оголошення заказ­ників проводиться без вилучення земельних ділянок у їх власників або користувачів. На їх території обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим Положенням про заказник. Господарська, нау­кова та інша діяльність, що суперечить цілям і завданням за­казника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони довкілля. Власники або користувачі земельних діля­нок, оголошених заказником, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Землі пам'яток природи та заповідних урочищ.Оголо­шення пам'яток природи та заповідних урочищ проводиться без вилучення земельних ділянок у їх власників або користува­чів. На території цих об'єктів забороняється будь-яка діяль­ність, що загрожує збереженню або призводить до деградації чи зміни їх первісного стану, а також порушує природні проце­си, які відбуваються у природних комплексах. Власники або

1 За станом на 4 січня 1994 р. заказників загальнодержавного зна­чення є 227, а місцевого значення — 1709 (Програма перспективного розвитку заповідно! справи в Україні. Заповідники). — Відомості Верхов­ної Ради України. — 1994. — № 48. — Ст. 430.

користувачі земельних ділянок, оголошених пам'ятками при­роди чи заповідними урочищами, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Землі ботанічних садів.Земельні ділянки з усіма при­родними ресурсами вилучаються з господарського викорис­тання і надаються ботанічним садам у порядку, встановлено­му Законом України «Про природно-заповідний фонд Украї­ни» та статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК Ук­раїни. Зонування території ботанічних садів проводиться відповідно до Положення про ботанічний сад та Проекту ор­ганізації території ботанічного саду.

Землі дендрологічних парків.Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського вико­ристання і надаються дендрологічним паркам у тому самому порядку, як і ботанічним садам. На їх землях забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню дендрологічних колекцій.

Землі зоологічних парків.Земельні ділянки з усіма при­родними ресурсами вилучаються з господарського викорис­тання і надаються зоологічним паркам у тому самому поряд­ку, як і для інших природно-заповідних територій. Правовий режим цих земель регулюється Законом України «Про при­родно-заповідний фонд України», Земельним кодексом Укра­їни, а також Положенням про зоологічний парк загальнодер­жавного значення, затвердженим наказом Мінекобезпеки і Мінкультури від 20 лютого 1998 р. № 21/46 і. На землях зо­ологічних парків забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збере­женню сприятливих умов для життя тварин парків.

Землі парків—пам'яток садово-паркового мистецтва.Ого­лошення їх проводиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок у їх власників або користу­вачів, які беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження. На землях цих парків забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню. Разом з тим, забезпечуєть­ся проведення екскурсій та масовий відпочинок населення, здій­снюється догляд за насадженнями, включаючи санітарні рубки та рубки догляду з підсадкою дерев та чагарників і т. ін.

Офіційний вісник України. — 1998. — № 17. — С. 231.

 

 

 

§ 2. Землі іншого природоохоронного призначення та їх використання

До земель іншого природоохоронного призначення нале­жать земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду, а також земельні ділянки, у межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову

цінність (ст. 46 ЗК).

При цьому згідно з п. «г» ч. 1 ст. 164 ЗК України до охорони земель включено збереження природних водно-болотних угідь. Таким чином, законодавство України передбачає особ­ливий правовий режим для деяких видів земель водно-болот­них угідь, згідно з яким вони не віднесені ні до земель лісово­го або водного фондів, ні до земель природно-заповідного фонду. Цей особливий правовий режим земель природних водно-болотних угідь регулюється також міжнародними кон­венціями, учасницею яких є Україна.

Під водно-болотними угіддями розуміються райони мар­шів боліт, драговин, торфовищ або водойм — природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних, прісних, солонкуватих або солоних, включаючи морські ак­ваторії, глибина яких під час відпливу не перевищує 6 м.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів «Про затвер­дження Концепції збереження екологічного різноманіття Ук­раїни» від 12 травня 1997 р. № 439і передбачається прове­дення інвентаризації земель водно-болотних угідь націо­нального, регіонального та місцевого значення, розробка і прийняття заходів щодо їх охорони та відтворення.

Законом України «Про Загальнодержавну програму роз­витку водного господарства» від 17 січня 2002 р.2 визначено заходи щодо відтворення та збереження водно-болотних угідь. Загальнодержавною програмою охорони та відтворен­ня довкілля Азовського і Чорного морів, затвердженою Зако­ном України від 22 березня 2001 р.3, та передбачено подаль­ший розвиток законодавства, що регулює правовий режим земель водно-болотних угідь міжнародного значення.

1 Збірник законодавчих актів України «Про охорону навколишнього
середовища». — 1998. —Т. 4. — С. 163.

2 Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 25. — Ст. 172.

3 Там само. — 2001. — № 28. — Ст. 135.

На виконання положень міжнародних конвенцій постано­вою Кабінету Міністрів України «Про заходи по охороні вод­но-болотних угідь, що мають міжнародне значення» від 23 листопада 1995 р. № 935і визначено перелік таких водно-болотних угідь України.

Постановою Кабінету Міністрів «Про порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення» України від 29 серпня 2002 р. № 12872 встановлено також правовий режим земель цих угідь. Відповідно до цього Порядку статус водно-болотних угідь міжнародного значення може бути надано цінним природним комплексам боліт, заплав­них лук і лісів, а також водних об'єктів — природних або штучно створених, постійних чи тимчасових, стоячих або проточних, прісних чи солонкуватих, у тому числі морським акваторіям, що знаходяться у межах територій та об'єктів природно-заповідно­го фонду, земель водного та лісового фонду України.

Визначення водно-болотних угідь такими, що можуть бу­ти заявлені для надання їм міжнародного статусу, здійсню­ється Мінекоресурсів за поданням наукових установ та ін­ших заінтересованих організацій і громадян.

Землі водно-болотних угідь можуть бути як у державній, так і комунальній або приватній власності. Якщо на терито­рії водно-болотного угіддя створюється об'єкт природно-за­повідного фонду, режим охорони такого угіддя і використан­ня його земель передбачається такий самий, як і для земель цього фонду. Якщо на території водно-болотних угідь міжна­родного значення не створено об'єкт природно-заповідного фонду, то на них поширюється особливий режим охорони.

На всі водно-болотні угіддя міжнародного значення скла­даються паспорти, ведення яких покладається на адмініс­трації установ природно-заповідного фонду, у межах яких розташовані ці угіддя, а у разі розміщення їх за межами тери­торій природних заповідників, біосферних заповідників і на­ціональних природних парків — на територіальні органи Мі­некоресурсів за погодженням з користувачами (власниками) земельних ділянок та інших природних ресурсів.

Відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 46 ЗК України до земель іншого природоохоронного призначення належать земельні ділян-

1 Зібрання постанов уряду України. — 1996. — № 3. — Ст. 104.

2 Офіційний вісник України. — 2002. — № 36. — Ст. 40.

Г

ки, у межах яких є природні об'єкти, що мають особливу нау­кову цінність. Охорона цих земель відбувається згідно зі ст. 6 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», яка передбачає, що території та об'єкти, що мають особливу наукову цінність, підлягають комплексній охороні, порядок здійснення якої визначається Положенням щодо кожної з та­ких територій чи об'єктів, яке відповідно до цього Закону зат­верджується Мінекоресурсів.

У даному разі згідно зі ст. 7 цього Закону слід розрізняти землі природно-заповідного фонду і земельні ділянки, перед­бачені п. «б» ст. 46 ЗК України. Положення цієї статті слід ро­зуміти таким чином, що землі, передбачені п. «б», можуть бу­ти віднесені до цінних не лише тоді, коли на них розташова­ні природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність, а й коли самі ці землі мають особливу наукову цінність.

§ 3. Землі оздоровчого призначення та їх використання

Землі оздоровчого призначення є однією з категорій скла­ду земель України (п. «г» ст. 19 ЗК). Вони можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, що їх використову­ють або Вони можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. Лікувально-оздоровчі влас­тивості мають не самі землі, а тільки лікувально-оздоровча місцевість, тобто природна територія, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для ліку­вання, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До загальнопоширених природних лікувальних ресурсів на­лежать ресурси, які трапляються у різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворю­вань (ст. Закону України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р.1

Такі місцевості у встановленому Законом порядку можуть бути визнані курортами. Курорт — це освоєна природна те-

1 Офіційний вісник України. — 2000. — № 44. — Ст. 1884.

риторія на землях оздоровчого призначення, що має природ­ні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовуються з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захво­рювань та рекреації і підлягає особливій охороні.

Рішення про оголошення природних територій курортни­ми територіями державного значення приймає Верховна Ра­да України за поданням Кабінету Міністрів України. Рішення про оголошення природних територій курортними територі­ями місцевого значення приймають Верховна Рада АР Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради за подан­ням відповідно Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Надання земельних ділянок для створення або розширен­ня курорту здійснюється у порядку, встановленому статтями 116, 117 і 122—126 ЗК України, на підставі розроблення тех-ніко-економічних обгрунтувань використання землі та про­ектів відведення земельних ділянок з урахуванням затвер­джених округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони, схем медичного зонування.

На землях оздоровчого призначення забороняється діяль­ність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Так, залежно від зон округів санітарної охорони на землях оздоровчого призначення забороняється: користу­вання надрами, не пов'язане з використанням природних лі­кувальних ресурсів, розорювання земель, проведення будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс тощо.

На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і ку­рортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-са­нітарної) охорони. Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша зона — суворого режиму; друга зона обме­жень; третя зона спостережень.

Зона суворого режиму охоплює місця виходу на поверхню мі­неральних вод, території, на яких розташовані родовища ліку­вальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використо­вуються для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря та прилеглу до пляжів територію завширшки не менш як 100 м.

Зона обмежень охоплює: територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на повер­хню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мі­неральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій розміщені санаторно-курортні заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів і т. ін. курорту.

Зона спостережень охоплює всю сферу формування і спо­живання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження нав­коло курорту, а також території, господарське використання яких без додержання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гід­рогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікуваль­них грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори.

У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони, за загальним правилом, забороняється передача земельних ділянок у власність і надання у користування для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення.

Чинне законодавств забороняє приватизацію земель оз­доровчого призначення, на яких розташовані курорти дер­жавного значення, що перебувають у державній або кому­нальній власності на момент прийняття Закону України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р.

Земельні ділянки оздоровчого призначення курортів ви­користовуються у порядку, визначеному проектом організа­ції використання території та генеральним планом забудови курорту з додержанням вимог статей 31—33 Закону України «Про курорти».

Порядок надання родовищ корисних копалин, що нале­жать до природних лікувальних ресурсів, у користування юридичним і фізичним особам для використання з метою лі­кування, медичної реабілітації та профілактики захворю­вань визначається Кодексом України про надра. Розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікуваль­них грязей та інших корисних копалин, що належать до при­родних лікувальних ресурсів, здійснюється за спеціальним дозволом (ліцензією) на користування надрами.

§ 4. Визначення, склад

та використання земель рекреаційного призначення

Землі рекреаційного призначення — одна з категорій, що входить до складу земель України (п. «г» ст. 19 ЗК). Вони мо­жуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Юридичними ознаками земель рекреаційного призначен­ня може бути:

0 можливість використання їх для організації масового
організованого відпочинку населення у зв'язку з наявною су­
купністю на них природних, природно-соціальних умов та
природно-антропогенних комплексів;

1 підтвердження в порядку, передбаченому законодав­
ством, якостей земельних ділянок суші та водного простору,
які сприяють фізіологічному, психологічному, генетичному
та духовному оздоровленню людей;

2 встановлення порядку користування такими землями
для масового довгострокового та короткострокового відпо­
чинку населення, обліку, моніторингу;

3 оголошення у встановленому порядку меж, розмірів зе­
мельних ділянок суші та водного простору рекреаційного
призначення.

Наявність цих ознак дає підставу для визнання відповід­них територій землями рекреаційного призначення. Вирі­шальним фактором віднесення ділянок суші та водного прос­тору до зазначених земель є можливість їхнього цільового ви­користання для організації масового відпочинку населення.

Порядок визнання територій рекреаційними зонами на землях рекреаційного призначення залежить від їх місцезна­ходження та виду природних об'єктів на них.

Місця користування водами з рекреаційною та спортив­ною метою встановлюються відповідними радами у порядку, передбаченому водним законодавством (ст. 64 Водного ко­дексу України). Визначення земель рекреаційного призна­чення на землях лісового фонду регулюється відповідними нормами лісового законодавства (статті 9, 36, 37, 40, 75, 78 Лісового кодексу України). Спеціальний порядок створення встановлено для рекреаційних зон у складі земель природно-заповідного фонду України (статті 18—24 Закону України

І

 

 

І

«Про природно-заповідний фонд України»). Режим викорис­тання цих земель визначається Верховною Радою Автоном­ної Республіки Крим, а також місцевими органами влади та місцевого самоврядування (ч. З ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»].

До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших насе­лених пунктів, навчально-туристських та екологічних сте­жок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територія­ми будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної куль­тури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціо­нарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будин­ків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також зе­мельні ділянки, надані для дачного будівництва та споруд­ження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Землі рекреаційного призначення за своїм складом поділя­ються на: а) призначені для короткочасного та б) довгочасного відпочинку населення. Рекреаційні землі (зони) для короткочас­ного відпочинку визначаються на землях населених пунктів, приміських, міських лісів, населених зон, лісопарків, ботанічних, дендрологічних, зоологічних садів, національних природних парків, які є легкодоступними для населення. Рекреаційні землі (зони) для довгочасного відпочинку організуються за межами на­селених пунктів на значній відстані. На цих землях дозволяється розміщувати соціально-культурні, туристичні, лікувально-оздо­ровчі та інші заклади та об'єкти рекреаційного призначення.

Залежно від розташування можна виділити три види земель рекреаційного призначення: а) землі, на яких розташовані зони оздоровчого відпочинку в межах населених пунктів; б) землі при­міських та зелених зон; в) землі, на яких розташовані зони оздо­ровчого відпочинку населення за межами населених пунктів.

Визначення земель рекреаційного призначення для ці­лей, передбачених у ст. 51 ЗК України, а також для споруд­ження інших об'єктів стаціонарної рекреації відбувається згідно з законами України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р.1 та «Про планування і забудову терито­рій» від 20 квітня 2000 р.2.

1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 52. — Ст. 683.

2 Там само. — 2000. — № 31. — Ст. 250.

Порядок надання у користування або власність земель рекреаційного призначення для дачного будівництва і спо­рудження інших об'єктів стаціонарної рекреації відбувається на загальних умовах, передбачених ст. 116 ЗК України.

Право державної, комунальної та приватної власності на зем­лі рекреаційного призначення набувається та реалізується різ­ними суб'єктами на основі Конституції, інших законів у порядку, передбаченому ЗК України (статті 78—91, 116—129, 131, 132).

Право користування землями рекреаційного призначен­ня здійснюється у двох формах — загального і спеціального користування. Загальне користування здійснюють громадя­ни у порядку, передбаченому законодавством і визначеному місцевими радами. Це користування парками, скверами, бульварами і таке інше в населених пунктах; користування водами в оздоровчих цілях у місцях, що створюються радами згідно зі статті 64 Водного кодексу України; користування сприятливим кліматом. Спеціальне користування землями рекреаційного призначення здійснюють громадяни та суб'єкти підприємницької діяльності на підставі рішень міс­цевих органів влади та самоврядування з метою організації рекреаційної та пов'язаної з нею іншої діяльності.

Для забезпечення раціонального використання і охорони земель рекреаційних зон на їх територіях визначають різні функціональні зони: а) особливо охоронювана; б) пізнаваль­на; в) короткочасного відпочинку; г) обслуговування відвіду­вачів; д) господарського призначення.

Основні права та обов'язки користувачів землями рекреа­ційного призначення передбачені Конституцією України (статті 13, 14, 22, 26, 41, 50, 66), Земельним кодексом Украї­ни (статті 95—97), Законом України «Про туризм» від 15 ве­ресня 1995 р. (статті 21, 22) та іншим законодавством.

Деякі особливості використання земель рекреаційного призначення передбачає Лісовий кодекс України. Рекреаційна функція лісу визначається як неодмінна умова відновлення сил і здоров'я людини, підвищення трудового потенціалу суспіль­ства. Самостійними видами є використання лісу та земельних ділянок лісового фонду з рекреаційною, культурно-оздоровчою, спортивною та туристичною метою. Порядок користування зе­мельними ділянками лісового фонду в культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях встановлює Ка­бінет Міністрів України (ч. 2 ст. 75 Лісового кодексу).

 

Деякі особливості має використання земель рекреаційного призначення, розташованих на землях природно-заповідного фонду. Так, землі рекреаційних зон регіональних ландшафт­них парків, ботанічних садів, дендрологічних і зоологічних парків можуть використовуватися як на праві користування (у тому числі і оренди), так і на праві власності залежно від фор­ми власності самих об'єктів природно-заповідного фонду.

§ 5. Склад то використання земель історико-культурного призначення

Землі історико-культурного призначення — одна з катего­рій, що входить до складу земель України (п. «д» ст. 19 ЗК). До зе­мель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-за-повідники, меморіальні парки, меморіальні цивільні та вій­ськові кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними по­діями; б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скуль­птури та мегаліти, наскельні зображення, поля давніх битв, за­лишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, діля­нок історичного культурного шару укріплень, виробництв, ка­налів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зод­чества, садово-паркові комплекси, фонова забудова. .

Статус та правовий режим цих земель визначається Зе­мельним кодексом України, законами України «Про природ­но-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р. (ст. 7) та «Про охо­рону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р.х

Земельні території пам'яток, охоронних зон, музеїв-запо-відників, археологічних та інших охоронюваних об'єктів на­лежать до земель історико-культурного призначення і вклю­чаються до державних земельних кадастрів, планів землеко­ристування, проектів землеустрою, іншої проектно-плану­вальної документації (ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

1 Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1112.

Об'єкти історико-культурного призначення незалежно від форм власності відповідно до їх антропологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи худож­ньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категорі­ями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Після занесення до реєстру на об'єкт куль­турної спадщини та всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки.

Землі історико-культурного призначення можуть перебу­вати у державній, комунальній та приватній власності. При цьому Закон України «Про охорону культурної спадщини» пе­редбачає особливості здійснення права власності на такі землі залежно від об'єктів культурної спадщини, що визнані пам'ятками. Так, усі пам'ятки археології як на поверхні, так і під водою незалежно від форм власності на землю чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю.

Порядок використання земель історико-культурного при­значення визначається ЗК України (статті 20, 92—97, 116— 126, 150 та ін.), Законом України «Про охорону культурної спадщини» (статті 24—26, 34—37), постановами Кабінету Мі­ністрів України та органів місцевої влади і самоврядування.

Землі історико-культурного призначення віднесено до особливо цінних земель України, вилучення яких для інших цілей не допускається, за винятком випадків, визначених ч. 2 ст. 150 ЗК України.

Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших зем­ляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологіч­ній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населе­них місць, а також дослідження решток життєдіяльності лю­дини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здій­снюються за дозволом центрального органу виконавчої вла­ди у сфері охорони культурної спадщини1.

1 Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній тери­торії, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також до­сліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною по­верхнею, під водою на території України» від 13 березня 2002 р. № 316. — Урядовий кур'єр. — 2002. — ЗО квітня.

 

 

21—4-123

І

 

 

І

Об'єкти культурної спадщини на території України охоро­няються державою згідно зі статтями 22—37 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. Усі власники пам'яток чи їх частин або уповноважені ними орга­ни, незалежно від форм власності на ці пам'ятки і земельні ді­лянки, що обслуговують їх, зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Цей договір встановлює режим використання та охорони пам'ятки культурної спадщини.

Порядок укладення таких договорів та їх типові форми затверджує Кабінет Міністрів України1. Відсутність охорон­ного договору не звільняє особу від обов'язків, що виплива­ють із Закону України «Про охорону культурної спадщини».

1 Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку укладення договорів на пам'ятки культурної спадщини» від 28 грудня 2001 р. № 768. — Урядовий кур'єр. — 2002. — 22 травня.

Іі

ГЛЙВП 19

§ 1. Поняття, склад та загальна характеристика земель лісового фонду Землі лісового фонду — одна з категорій земель України (п. «е»ст. 19 ЗК). До земель лісового фонду належать лісові й нелісові землі. Лісові землі це: а) вкриті лісовою (деревною і…

Г

тральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошуваль­них і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометрич­них спорудах, а також водойм і гребель на берегах річок.

Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються водокористувачами після погодження зі спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і органами водного господарства.

Берегові смуги водних шляхів — також самостійний еле­мент земель водного фонду. Відповідно до ст. 64 ЗК України і ст. 92 Водного кодексу України вони встановлюються тільки на судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів. Згідно зі ст. 67 Водного кодексу України перелік внутрішніх вод­них шляхів, віднесених до категорії судноплавних, затверджує Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України постано­вою від 12 червня 1996 р. № 640 затвердив Перелік внутрішніх водних шляхів, що належать до категорії судноплавних1.

У Земельному кодексі не встановлюються конкретні роз­міри земельних ділянок берегових смуг водних шляхів. їх розміри визначаються за проектами землеустрою.

Окремий вид земель водного фонду становлять землі, зай­няті безпосередньо гідротехнічними, іншими водогосподар­ськими спорудами та каналами. У ст. 58 ЗК України додатково вказується, що для створення сприятливого водного режиму водних об'єктів встановлюються їх водоохоронні зони. Вони фактично забезпечують охорону поверхневих водних об'єктів (природних водойм, водотоків і штучних водойм) і морів.

Водоохоронні зони являють собою земельні ділянки, що є природоохоронною територією регульованої господарської діяльності. У складі водоохоронних зон виділяють прибереж­ні захисні смуги, які належать до земель водного фонду. Тому землі водоохоронних зон частково є землями водного фонду, оскільки у їх межах виділено прибережні захисні смуги.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них затвердже­ний постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 4862.

1 Зібрання постанов уряду України. — 1996. — № 13. — Ст. 364.

2 Там само. — 1996. — № 10. — Ст. 318.

Водоохоронна зона має визначені межі. Зокрема, виділя­ється внутрішня і зовнішня межі. Внутрішня межа водоохо­ронної зони збігається з мінімальним рівнем води у водному об'єкті. При цьому не має значення категорія водного об'єкта, його правовий режим та цілі використання. Зовнішня межа водоохоронної зони залежить від категорії земель, видів насе­лених пунктів та природних характеристик водних об'єктів.

На землях водного фонду відповідно до Водного кодексу Украї­ни можуть бути виділені земельні ділянки для створення зон сані­тарної охорони й окремі пояси особливого режиму цих зон. Зона санітарної охорони—це територія й акваторія, на якій запровад­жується особливий правовий режим для запобігання погіршенню якості води джерел централізованого водопостачання у районах забору води та забезпечення охорони водопровідних споруд.

Зони санітарної охорони джерел і об'єктів централізовано­го водопостачання входять до складу водоохоронних зон і по­діляються на три пояси особливого режиму: перший пояс (су­ворого режиму) включає територію розміщення водозабору, майданчиків водопровідних споруд і водовідвідного каналу; другий пояс (обмежень) — територія, на якій встановлюються певні обмеження господарської діяльності; третій пояс (спос­тереження) — територія, призначена для спостереження за станом водних об'єктів і веденням господарської діяльності з метою охорони джерел водопостачання від забруднення.

Відповідно до ст. 59 ЗК України земельні ділянки даної ка­тегорії земель можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Але їм притаманні певні особливості. Зокрема, берегові смуги водних шляхів здебільшого перебу­вають у державній або приватній власності. Можливість пе­ребування їх у комунальній власності обмежена, адже їх встановлюють за межами населених пунктів.

§ 2. Правові форми використання земель водного фонду

Використання земель водного фонду регулюється Земель­ним кодексом України, Водним кодексом України та іншими нормативними актами.

Земельний кодекс закріплює можливість використання земель водного фонду на праві власності і праві користуван-

 

 

Г

І

ня. Користування цими землями може" бути постійним і на умовах оренди.

Право постійного землекористування на цих землях обмеже­но як за формою власності юридичних осіб, так і за цілями вико­ристання. На праві постійного землекористування відповідні земельні ділянки надаються тільки державним водогосподар­ським організаціям для догляду за водними об'єктами, прибе­режними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. Всім іншим юридичним і фізичним особам земельні ділянки водного фонду надаються в користування на умовах оренди. Орендаря­ми земельних ділянок водного фонду можуть бути підприємс­тва, установи, організації, об'єднання громадян, релігійні орга­нізації, громадяни України, іноземні юридичні і фізичні особи.

Право постійного та орендного користування земельною ділянкою на землях водного фонду виникає у встановленому порядку.

Земельним кодексом України (ст. 59) встановлено, що із зе­мель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогоспо­дарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спор­тивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. Особливість оренди цих земель полягає в тому, що згідно з вимогами ЗК вона не залежить від значення і правово­го режиму відповідного водного об'єкта. Крім того, орендне землекористування має здійснюватися з додержанням вимог щодо охорони водойм від забруднення, засмічення і замулен­ня, а також державних норм, правил і санітарних вимог.

Порядок використання земель водного фонду регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р., якою на користувачів цих земель покладаються певні пра­ва та обов'язки1.

Конкретний перелік прав та обов'язків користувачів зе­мель водного фонду залежить від встановленого правового режиму. Так, користувачі, що експлуатують гідротехнічні та інші споруди водогосподарських систем, зобов'язані додер­жуватися встановлених режимів їх роботи та правил експлу-

1 Зібрання постанов уряду України. — 1996. — №11. — Ст. 326.

атації, здійснювати насадження, догляд і охорону лісів у сму­гах відведення каналів, гідротехнічних споруд та інших спо­руд міжгосподарського значення. На земельних ділянках дна річок, озер, водосховищ, морів та інших водних об'єктів ко­ристувачі мають право проводити роботи, пов'язані з будів­ництвом гідротехнічних споруд, поглибленням дна для суд­ноплавства, прокладанням кабелів, трубопроводів, інших ко­мунікацій, а також бурові і геологорозвідувальні роботи. їм дозволяється здійснювати видобування корисних копалин (крім піску, гальки і гравію у руслах малих та гірських річок).

Додаткові права користувачів земель водного фонду пе­редбачені Порядком встановлення берегових смуг водних шляхів і користування ними, який затверджений постано­вою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р.1

Відповідно до ст. 91 Водного кодексу України земельні ділян­ки в межах смуг відведення надаються органам водного госпо­дарства та іншим організаціям для спеціальних потреб. Зазна­чені суб'єкти згідно зі ст. 63 ЗК України мають право використо­вувати їх для створення водоохоронних лісонасаджень, берего­укріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, бу­дівництва переправ тощо. Водний кодекс додатково закріплює можливість будівництва у цих смугах виробничих приміщень.

Користувачі берегових смуг водних шляхів земель водно­го фонду в першу чергу зобов'язані використовувати їх за ці­льовим призначенням. Крім того, вони зобов'язані суворо до­держуватися встановленого правового режиму використан­ня берегових смуг водних шляхів. Використовуючи берегові смуги водних шляхів, користувачі додатково повинні здій­снювати заходи щодо охорони цих земель від ерозії, зсувів, руйнування, підтоплення і забруднення.

Користувачі зон санітарної охорони також мають певні пра­ва та обов'язки при використанні відповідних земельних діля­нок. Правомочності цих суб'єктів залежать від виду поясів зон санітарної охорони і типу джерел водопостачання. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів» від 18грудня 1998 р. ок­ремо виділено обов'язки суб'єктів землекористування правового режиму для поверхневих і підземних джерел водопостачання2.

-№ 16. —Ст. 80.

1 Офіційний вісник України. — 1997. -

2 Там само. — 1998. — №51. — С. 31.

 

§ 3. Обмеження права користування землями водного фонду

Чинне законодавство передбачає певні обмеження госпо­дарської діяльності на землях водного фонду. Правове регу­лювання обмежень діяльності закріплюють як Земельний, так і Водний кодекси України.

Впровадження правового режиму обмеженої господарської діяльності передбачається щодо використання земельних діля­нок земель водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, водоохоронними зонами та іншими зонами і смугами.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територі­єю. На цих землях встановлюється особливий правовий ре­жим, який включає певні обмеження ведення господарської діяльності. Ці обмеження поділяються залежно від видів вод­них об'єктів. Так, ст. 61 ЗК України закріплює обмеження що­до використання земельних ділянок прибережних захисних смут уздовж річок, навколо водойм та на островах.

По-перше, заборонено діяльність, яка може реально приз­вести до забруднення водних об'єктів. По-друге, заборонено використання самих земель для сільськогосподарського ви­робництва, а також для ведення садівництва й городництва, оскільки розорювання земель призводить до змін рельєфу басейну, зменшення природного рослинного світу, що може позначитися на водності водного об'єкта. Крім того, заборо­няється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних і лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів і стоянок автомобілів.

Зазначені обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг спрямовані на запобігання заб­рудненню і засміченню цих водних об'єктів.

Відповідно до ст. 90 Водного кодексу України територія прибережної захисної смуги входить у зону санітарної охоро­ни моря і може використовуватися лише для будівництва са­наторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'яз­ковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

Режим господарської діяльності на землях водоохоронних зон визначається ст. 87 Водного кодексу України і постано­вою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р., якою затверджений Порядок визначення розмірів і меж водоохо­ронних зон і режиму ведення господарської діяльності в них.

На землях водоохоронних зон встановлюється особливий правовий режим господарювання. Зокрема, на їх території забороняється: використання стійких і сильнодіючих пести­цидів; влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації і т. ін.

Істотні обмеження господарської діяльності передбача­ються щодо використання зон санітарної охорони. Обмежен­ня діяльності в них спрямовані на запобігання погіршенню якості води, яка використовується для водопостачання насе­лення, лікувальних і оздоровчих потреб. Характер обмежень залежить від видів поясів зон санітарної охорони.

Відповідно до Закону України «Про питну воду і питне водо­постачання» від 10 січня 2002 р. забороняється розміщення, будівництво, введення в дію, експлуатація та реконструкція підприємств, споруд та інших об'єктів, на яких не забезпече­но в повному обсязі додержання всіх вимог і виконання захо­дів, передбачених у проектах зон санітарної охорони, проек­тах на будівництво та реконструкцію, інших проектах1.

Порушення встановлених обмежень господарської діяль­ності у цих випадках вважається правопорушенням і призво­дить до несприятливих наслідків для користувачів земельних ділянок земель водного фонду. Відповідно до ст. 110 Водного ко­дексу України особи, винні в порушенні режиму господарською діяльності у водоохоронних зонах і на землях водного фонду, не­суть відповідальність згідно з чинним законодавством.

1 Офіційний вісник України. — 2002. — № 6. — Ст. 223.

22 — 4-123

І

ГЛИВА 21"

правова регулювання використання земель промисловості, транспорту,

ЗВ'ЯЗКУ, ЕНЕРГЕТИКИ, ОБОРОНИ

та іншого призначання

§ 1. Загальна характеристика земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, обо­рони та іншого призначення — самостійна категорія земель у складі земель України. Вони займають площу 2,03 млн га.1

їх правовий режим визначається нормативними приписа­ми, які зосереджені в Земельному кодексі України (глава 13) та ряді інших нормативних актів. Більшість правових норм, які регулюють правовий режим зазначених земель, закріпле­ні в окремих правових актах, присвячених в основному спеці­альній діяльності тих чи інших підприємств, установ та орга­нізацій, зокрема у Повітряному кодексі2, законах України «Про державний кордон»3, «Про оборону України»4, «Про тран­спорт»5, «Про зв'язок»6, «Про залізничний транспорт»7, «Про

. ! Хвесик М., Мельничук А., Іванова Т. Земельні ресурси України // Нерухомість. — 1998. — № 10. — С. 8.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 25. — Ст. 274.

3 Там само. — 1992. — № 2. — Ст. 5.

4 Там само. — 1992. — № 9. — Ст. 106.

5 Там само. — 1994. — № 51. — Ст. 446.

6 Там само. — 1995. — № 20. — Ст. 143.

7 Тим само. — 1996. — № 40. — Ст. 183.

трубопровідний транспорт»1 «Про електроенергетику»2, «Про автомобільний транспорт»3.

Згідно зі ст. 65 ЗК України землями промисловості, тран­спорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані у встановленому по­рядку підприємствам, установам та організаціям для здій­снення відповідної діяльності.

Землі цієї категорії поділяються на самостійні види (підка-тегорії): землі промисловості, землі транспорту, землі зв'язку, землі енергетики, землі оборони, землі іншого призначення. Критерієм такого поділу земель є характер спеціальних зав­дань, для здійснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки підприємствам, установам та організаціям.

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення згідно з основним цільовим призначенням використовуються для різних конкретних ці­лей, перелік яких у чинному законодавстві не є вичерпним. Це становище пояснюється тим, що окремі галузі виробничої чи іншої діяльності, які потребують відповідних земельних ділянок і закріплення порядку їх використання, формуються і розвиваються. При цьому виникає необхідність появи но­вих видів земель несільськогосподарського призначення. Так, у чинному Земельному кодексі серед земель даної кате­горії самостійне місце посідають землі енергетики, які рані­ше не були відомі законодавству.

Склад земель та особливості використання кожного з наз­ваних видів земель регулюються окремими статтями ЗК Ук­раїни (статті 66—77). Зазначені землі відрізняються від ін­ших категорій земель України своїм основним цільовим призначенням. їх використання пов'язане головним чином з обслуговуванням несільськогосподарських потреб, тобто во­ни виконують роль просторової операційної бази, території, на якій розміщуються різного роду об'єкти. Цільове призна­чення цих земель відображається у найменуванні їх видів, що цілком логічно й закономірно.

Правовий режим всіх видів (підкатегорій) зазначених зе­мель базується на єдиних принципах: загальнодержавного

1 Голос України. — 1996. — 15 червня.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 1. — Ст. 1.

3 Там само. — 2001.— №22. — Ст. 105.

 

22*

 

та суспільного значення категорії земель, до складу якої вони входять; спеціальних завдань використання таких земель.

Головною ознакою їх правового режиму є забезпечення раціонального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації різних несільськогосподарських об'єк­тів. Особливості ж правового регулювання використання та охорони окремих видів земель, що входять до складу цієї ка­тегорії, зумовлені специфікою їх цільового призначення.

Специфіка зазначених земель полягає в тому, що їх фор­мування як самостійної категорії земель здійснюється знач­ною мірою за рахунок вилучення або викупу земель із сфери сільськогосподарського чи лісогосподарського виробництва. Разом з тим, наявність закріпленого земельним законодав­ством принципу пріоритету сільськогосподарського землеко­ристування зумовлює певне підпорядкування правового ре­жиму зазначених земель інтересам розвитку сільськогоспо­дарського виробництва. Це пов'язано, зокрема, з тим, що згідно зі ст. 23 ЗК України для будівництва промислових під­приємств, об'єктів житлово-комунального господарства, за­лізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших пот­реб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського вироб­ництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Суб'єктами прав на зазначені землі можуть виступати під­приємства, установи та організації, тобто юридичні особи. Здебільшого постійними користувачами щодо названих зе­мель є державні підприємства, установи та організації про­мисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та інших галузей суспільного виробництва. Таке становище цілком ви­правдане, оскільки промисловість, транспорт, енергетика, зв'язок, оборона — це переважно сфера державної діяльності. В той же час не виключена можливість, коли носіями земель­них прав у цих випадках виступають і недержавні, наприклад, комунальні юридичні особи. Тут важливо лише те, щоб діяль­ність, зумовлена цільовим призначенням цих земель, здій­снювалася юридичними особами, які наділені спеціальною (статутною) правоздатністю. Не виключається і використання цих земель названими суб'єктами і на умовах оренди.

З метою прискорення ринкових реформ, стимулювання ефек­тивного землекористування та підприємницької діяльності, за-

охочення інвестицій до реалізації програм соціально-економічно­го розвитку законодавством передбачена можливість придбання певних земельних ділянок несільськогосподарського призначен­ня, тобто і за рахунок земель, наприклад, промисловості, у при­ватну власність як юридичними, так і фізичними особами.

Порядок використання зазначених земель встановлюєть­ся законом (ч. 2 ст. 65 ЗК), що свідчить про те, що правовою основою нормативного регулювання у цій сфері можуть бути лише закони, а не підзаконні акти.

На сукупність правових норм, які присвячені регламента­ції суспільних відносин щодо використання цих земель, по­ширюються спеціальні принципи: загальнодержавного та суспільного значення земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення і прин­цип множинності завдань їх використання.

Сутність першого принципу полягає в тому, що названі зем­лі використовуються для забезпечення діяльності саме у тих сферах, які виключно або здебільшого пов'язані з загальнодер­жавними чи суспільними, тобто публічними інтересами. Це стосується, зокрема, земель атомної енергетики, космічної системи, оборони та ін. Згідно зі ст. 84 ЗК України вони не мо­жуть передаватися у колективну і приватну власність, оскіль­ки їм притаманне особливе соціально-економічне значення.

Другий принцип, який характеризує правову регламента­цію використання цих земель, пов'язаний з безліччю конкрет­них цілей несільськогосподарської експлуатації. Він полягає в тому, що землі, які входять до складу даної категорії, можуть ви­користовуватися для вирішення різнопланових завдань. Пере­лік цілей, для яких можуть використовуватися вказані землі, є невичерпним. Але всі завдання, а отже й цілі, об'єднує те, що вони є спеціальними і спрямовані у своїй сукупності на забезпе­чення сталого розвитку основних народногосподарських ком­плексів (промислового, військово-промислового та ін.).

§ 2. Склад і використання земель промисловості

Землі промисловості — окремий вид земель у складі са­мостійної категорії земель України і їх правовий режим базу­ється на єдиних для даної категорії принципах. До них нале-

І

жать землі, надані для розміщення та експлуатації основ­них, підсобних і допоміжних будівель та споруд промисло­вих, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-по­бутових будівель, інших споруд (ст. 66 ЗК). Саме на цих зем­лях підприємства здійснюють відповідну діяльність, пов'язану з виробництвом продукції, переробкою сировини, розробкою надр та ін. У зв'язку з цим серед промислових під­приємств розрізняють, такі, що виробляють продукцію, обо­ронні, добувні тощо.

Землі, які забезпечують функціонування промислових підприємств, неоднорідні за своїм складом. Серед них ви­окремлюються, в першу чергу, земельні ділянки, які зай­няті основними, підсобними й допоміжними будівлями та спорудами промислових та інших підприємств. Такі будів­лі та споруди — це об'єкти нерухомого майна, які нероз­ривно пов'язані з відповідними земельними ділянками, що призначені для їх обслуговування. Основними будів­лями та спорудами вважаються такі, що визначають призначення використання земельних ділянок, на яких вони розміщені. Допоміжні будівлі та споруди виконують функції допоміжного (другорядного) значення у процесі використання відповідної земельної ділянки. Підсобні ж об'єкти нерухомості забезпечують функціонування основ­них будівель та споруд.

Крім того, до складу цих земель входять надані у встанов­леному порядку підприємствам земельні ділянки, на яких розміщені під'їзні шляхи, інженерні мережі, адміністратив­но-побутові будівлі та інші споруди, що забезпечують здій­снення підприємствами відповідної діяльності.

Основне цільове призначення цих земель полягає в тому, що вони є основою для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побу­тових будівель, інших споруд.

Особливість земель промисловості полягає в тому, що во­ни використовуються або призначені для забезпечення ді­яльності промислових підприємств і (або) експлуатації об'єк­тів промисловості.

Розміри земельних ділянок, що надаються для потреб про­мисловості, мають бути всебічно обґрунтованими і мінімаль-

но необхідними. Вони визначаються відповідно до затвер­джених у встановленому порядку державних норм і проек­тної документації. У зв'язку з тим, що будівництво промисло­вих об'єктів здійснюється, як правило, протягом тривалого періоду, відведення відповідних земельних ділянок здійсню­ється поетапно з урахуванням черговості будівництва і фак­тичного освоєння земель.

Земельні права та обов'язки підприємства при здійсненні відповідної діяльності регулюються актами відомчого управ­ління землекористуванням промислових підприємств відпо­відного виду. Але перелік і зміст прав та обов'язків з викорис­тання й охорони земельних ділянок повинен відповідати ви­могам, закріпленим Земельним кодексом.

Використання земель підприємствами гірничодобувної промисловості характеризується певними особливостями, які зумовлені тим, що право користування відповідними земельними ділянками нерозривно пов'язане з правом ко­ристування надрами. Ці особливості стосуються, зокрема, виникнення земельних прав. Так, законом встановлено, що надання земельних ділянок підприємствам гірничодо­бувної промисловості для потреб, пов'язаних з користуван­ням надрами, проводиться, по-перше, після оформлення у встановленому порядку- права користування надрами, по-друге, після відновлення земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.

У тому разі, коли підприємство гірничодобувної промис­ловості вже використовувало земельну ділянку, пов'язану з користуванням надрами, воно зобов'язане відновити відпо­відну її. Таке відновлення має здійснюватися згідно із затвер­дженим у встановленому порядку проектом рекультивації зе­мель і у відповідні строки.

Користування підприємствами гірничодобувної промис­ловості земельними ділянками, як правило, здійснюється на площі залягання корисних копалин. У зв'язку з цим слід на­голосити, що стосовно забудови таких ділянок Кодекс про надра (ст. 58) встановлює спеціальні вимоги. Так, забудова площ залягання корисних копалин загальнодержавного зна­чення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, допуска­ється у виняткових випадках лише за погодженням з відпо-

відними територіальними геологічними органами та органа­ми державного гірничого нагляду. Порядок забудови таких площ встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 р.1

Навколо промислових об'єктів для забезпечення нор­мальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню та зменшенню їх негативного впливу на людей і довкілля, су­міжні землі та інші природні об'єкти згідно зі ст. 112 ЗК Ук­раїни створюються охоронні зони. Крім того, навколо про­мислових об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих ре­човин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразву­кових та електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізу­ючого випромінювання тощо, з метою відокремлення цих об'єктів від територій житлової забудови відповідно до ст. 114 ЗК України створюються санітарно-захисні зони. У межах цих зон забороняється будівництво об'єктів, пов'яза­них з постійним перебуванням людей. Правовий режим земель охоронних та санітарно-захисних зон визначається законодавством України.

Землі промисловості використовують державні, кому­нальні та приватні промислові підприємства, а в деяких ви­падках — і громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності. При цьому державні та комунальні підприємства виступають суб'єктами постійного землекористування, інші суб'єкти ви­користовують зазначені землі на умовах оренди.

Чинне законодавство не виключає багатосуб'єктності права власності на землі промисловості. Вони можуть пере­бувати не тільки у державній, а й у комунальній та приватній власності.

Можливість виникнення права приватної власності на землі промисловості може бути пов'язана з придбанням земельних ділянок на конкурентних засадах із земель дер­жавної або комунальної власності суб'єктами підприєм­ницької діяльності під забудову відповідно до вимог гла­ви 21 ЗК України.

Право власності на землі промисловості можуть набувати іноземні юридичні особи для здійснення інвестиційної діяль­ності, зокрема за межами населених пунктів у разі придбан­ня об'єктів нерухомого майна.

1 Зібрання постанов уряду України. — 1995. — № 3. — Ст. 80.

§ 3. Склад і використаний земель транспорту

Суспільні відносини, пов'язані з діяльністю транспорту як єдиної транспортної системи України1, регулюються Законом України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р., законами про окремі види транспорту, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.

Функціонування транспорту нерозривно пов'язане з ви­користанням відповідних земельних ділянок. До земель транспортуст. 67 ЗК України відносить землі, надані під­приємствам, установам та організаціям залізничного, авто­мобільного транспорту і дорожнього господарства, морсько­го, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту (будівель, споруд тощо). Узагальнююча підкате-горія землі транспорту включає землі окремих видів тран­спорту, правовий режим яких визначається самостійними статтями Земельного кодексу.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про транспорт» перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших тран­спортних послуг, експлуатацію і ремонт шляхів здійснюють за­лізниці, пароплавства, порти (пристані), автомобільні, авіацій­ні, дорожні підприємства та організації. Саме зазначені суб'єк­ти є носіями земельних прав, якщо це передбачено їх статутами. Цільове призначення земель транспорту полягає у забез­печенні діяльності, пов'язаної з експлуатацією, ремонтом, удосконаленням і розвитком об'єктів транспорту. Особливіс­тю земель транспорту є те, що вони використовуються або призначені для забезпечення діяльності транспортних під-

1 До складу єдиної транспортної системи України входить: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування. Вона повинна від­повідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

приємств та (або) експлуатації об'єктів залізничного, автомо­більного, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного та інших видів транспорту. Розміри земельних ділянок, що надаються підприємствам транспорту для вказаних цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації.

Використання земель транспорту, пов'язане з розміщен­ням споруд та інших об'єктів транспорту на цих землях, здій­снюється за погодженням з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

На підприємства транспорту, яким надані земельні ділян­ки, покладено додаткові обов'язки щодо належного їх вико­ристання та охорони.

Підприємства транспорту зобов'язані забезпечувати без­пеку життя і здоров'я громадян, безпеку експлуатації тран­спортних засобів. У зв'язку з цим частини території підпри­ємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів (тобто відповідні земельні ділянки), де відбувається рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантаж­но-розвантажувальні роботи, згідно з законом визнані зона­ми підвищеної небезпеки. Правила перебування громадян у зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встанов­люються Міністерством транспорту України.

Чинне законодавство з метою забезпечення належної екс­плуатації споруд та інших об'єктів транспорту, а також охоро­ни земель від негативного впливу зазначених об'єктів на зем­лях, наданих підприємствам транспорту, закріплює можли­вість встановлення охоронних зон з особливими умовами ви­користання земель.

Землі транспорту можуть перебувати у державній, кому­нальній та приватній власності. їх специфіка полягає і в тому, що вони можуть виступати об'єктами концесії.

Самостійним елементом єдиної транспортної системи є за­лізничний транспорт, суспільні відносини щодо функціонуван­ня якого регулюються спеціальним законодавством: законами України «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», Стату­том залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Мі­ністрів України від 6 квітня 1998 р.1, Правилами технічної екс­плуатації залізниць України, затвердженими наказом Мін-

1 Офіційний вісник України. — 1998. — № 14. — С. 150.

трансу України від 20 грудня 1996 р.1, Інструкцією про норми і порядок відведення земель для залізниць і використання смуги відведення, затвердженою Міністерством шляхів сполучення СРСР ЗО січня 1963 р. та іншими нормативними актами.

Основною організаційною ланкою на залізничному тран­спорті є залізниця2. Повноваження, права та обов'язки заліз­ниць визначаються Законом України «Про залізничний транспорт», а також їх статутами. Здійснення статутної ді­яльності цими суб'єктами нерозривно пов'язане з викорис­танням відповідних земельних ділянок.

До складу земель залізничного транспортузгідно зі ст. 68 ЗК України входять, у першу чергу, землі, які є смугою відведення залізниць3. Крім того, землями залізничного тран­спорту вважаються землі, зайняті станціями з усіма будівлями та спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, ко­лійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналіза­ції та зв'язку, водопостачання, каналізації, а також землі під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

У межах смуги відведення для забезпечення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв'язку, інших пристроїв та об'єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозанесень та інших небез­печних впливів, встановлюються охоронні зони4. Земельні ді-

1 Офіційний вісник України. — 1997. — № 8. — С. 212.

2 Залізниця — це статутне територіально-галузеве об'єднання, до
складу якого входять підприємства, установи та організації залізнично­
го транспорту і яке при централізованому управлінні здійснює переве­
зення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мере­
жі. Створення, реорганізація, ліквідація та визначення територіальних
меж залізниць здійснюються за рішеннями Кабінету Міністрів України
за поданням Міністерства транспорту України.

3 Смуга відведення — це землі, які зайняті залізничним полотном,
інженерними та штучними спорудами і обладнанням, лінійно — колій­
ними та іншими технологічними будівлями, пристроями залізничної
сигналізації, енергетики та зв'язку, лініями електропостачання, захис­
ними лісонасадженнями, спорудами тощо.

4 Охоронні зони — це ділянки землі, прилеглі до земель залізнично­
го транспорту загального користування і необхідні для забезпечення
збереження, міцності та стійкості споруд, пристроїв та інших об'єктів за­
лізничного транспорту, ширина яких визначається проектом.

 

 

лянки цих зон не вилучається зі складу земель, на яких вони встановлені, але в інтересах обслуговування залізниці право користування ними обмежуються. В них, зокрема, забороня­ється: зводити будівлі і споруди; споруджувати лінії зв'язку, силові повітряні та кабельні мережі; розробляти кар'єри та ін.

На органи залізничного транспорту, у віддані яких перебу­вають охоронні зони, покладено обов'язок щодо відшкодуван­ня відповідним землекористувачам у повному розмірі збитків, зумовлених встановленням цих зон. Умови використання охо­ронних зон землекористувачами, у межах території яких їх встановлено, а також вартість відшкодування збитків визна­чаються на підставі договорів, що укладаються сторонами.

Транспортні послуги надають також підприємства водно­го (морського і річкового) транспорту (пароплавства, порти, пристані і т. ін.), що теж пов'язано з використанням відповід­них земельних ділянок. Відповідно до ЗК України землями морського транспорту,є дві відносно самостійні групи зе­мельних ділянок. До першої належать ті, що використову­ються як просторова база для розміщення морських портів з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будів­лями, спорудами, устаткуваннями, об'єктами загальнопор-тового і комплексного обслуговування флоту. Другу групу становлять землі, на яких розташовані будівлі та споруди, що обслуговують морський транспорт.

Правовою основою використання цих земель є приписи Земельного кодексу. Водного кодексу, Кодексу торговельного мореплавства України та інших нормативних актів. Земельні ділянки із земель морського транспорту можуть передаватися у власність або надаватися у постійне користування чи орен­ду підприємствам, які обслуговують потреби морського флоту (морським портам, суднобудівним і судноремонтним заводам, базам та ін.). Розміри ділянок та умови користування ними визначаються проектною документацією і закріплюються у рішеннях уповноважених органів, які надали ці ділянки.

Частиною 2 ст. 69 ЗК України передбачено можливість встановлення обмежень у використанні земель на відповід­них земельних ділянках, розташованих на підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водо­забірних та інших об'єктів.

Відповідно до ст. 70 ЗК України до складу земель річково­го транспортуналежать певні різновиди земель. Серед них

землі, надані під порти, спеціалізовані причали, пристані й затони з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт. Самостійне місце посіда­ють землі, призначені для розміщення пасажирських вокза­лів, павільйонів і причалів. До цих земель закон відносить ок­ремо землі, надані під судноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідротехнічні споруди, службово-технічні спо­руди, службово-технічні будівлі. Певними особливостями ха­рактеризуються землі, призначені під спеціальні насаджен­ня для вирощування деревини, у тому числі ділової. Деяка специфіка притаманна землям, наданим у користування під берегоукріплювальні споруди й насадження. До складу зе­мель річкового транспорту включаються також земельні ді­лянки, призначені для розміщення і подальшого обслугову­вання вузлів зв'язку, радіоцентрів і радіостанцій.

Нарешті, до земель річкового транспорту належать землі, на­дані у користування під будівлі, берегові навігаційні знаки та ін­ші споруди для обслуговування водних шляхів, судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, майстерні, судноверфі, відстойно-ремонтні пункти, склади, матеріально-технічні бази, інші об'єкти, що забезпечують роботу річкового транспорту.

Особливості використання земельних ділянок, наданих для потреб цього виду транспорту, встановлені Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. (з нас­тупними змінами та доповненнями)1. Цей документ діє у час­тині, що не суперечить чинному законодавству України.

Відповідно до ст. 71 ЗК України землі автомобільного транспортуподіляються на два види: власне землі автомо­більного транспорту та землі дорожнього господарства. На­явність цих двох складових земель забезпечує виконання завдань, які поставлені перед автомобільним транспортом загального користування.

До земель автомобільного транспорту належать земельні ділянки, надані для зведення та подальшої експлуатації спо­руд, будівель та інших об'єктів, що забезпечують роботу авто­мобільного транспорту.

Землями дорожнього господарства вважаються землі під проїзною частиною, узбіччям, земляним полотном, декора-

1 СП СССР. — 1959. — № 2. — Ст. 12.

 

тивним озелененням, резервами, кюветами, мостами, туне­лями, транспортними розв'язками, водопропускними спору­дами, підпірними стінками і розташованими в межах смуг відведення іншими дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі за межами смуг відведення, якщо на них розмі­щені споруди, що забезпечують функціонування автомобіль­них доріг. їх перелік закріплений у ч. 2 ст. 71 ЗК України. За­лежно від характеру цих споруд вони класифіковані на чоти­ри групи. До першої групи віднесені паралельні об'їзні доро­ги, паромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протиселеві споруди, вловлюючі з'їзди. Дру­га група споруд включає майданчики для стоянки транспор­ту і відпочинку, підприємства та об'єкти служби дорожнього сервісу. Третю групу становлять будинки (у тому числі жилі) та споруди дорожньої служби з виробничими базами. До ос­танньої групи належать захисні насадження.

Використання земель автомобільного транспорту здій­снюється відповідно до вимог Земельного кодексу, законів України «Про транспорт», «Про автомобільний транспорт», «Про дорожній рух», Єдиних правил ремонту і утримання ав­томобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил ко­ристування ними та охорони, затверджених постановою Ка­бінету Міністрів України від ЗО березня 1994 р.1 (зі змінами та доповненнями), Порядку видачі дозволів та погоджень на розміщення і будівництво об'єктів сервісу, будівель побутово-торговельного призначення, рекламоносіїв на автомобіль­них дорогах загального користування, затвердженого нака­зом Української державної корпорації з будівництва, ремонту та утримання автомобільних доріг «Укравтодор» Мінтрансу України від 10 березня 2000 р.2, та ін.

Однією з новел чинного земельного законодавства є мож­ливість надання земельних ділянок із земель автомобільного транспорту та дорожнього господарства для здійснення кон­цесійної діяльності. Закон України «Про концесії на будівниц­тво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р.3 та постанова Кабінету Міністрів України «Про за­твердження Порядку визначення об'єктів концесії на будів-

1 Зібрання постанов уряду України. — 1994. — № 7. — Ст. 182.

2 Офіційний вісник України. — 2000. — № 15. — Ст. 163.

3 Там само. — 2000. — № 1. — Ст. 22.

ництво та експлуатацію автомобільних доріг загального ко­ристування від 6 липня 2000 р.1 визначають особливості на­дання концесій на будівництво автомобільних (позаміських) доріг загального користування та їх подальшу експлуатацію в інтересах економіки України.

До земель авіаційного транспорту,згідно зі ст. 72 ЗК Ук­раїни належать землі під аеропортами, аеродромами, відок­ремленими спорудами, службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіа­ційного транспорту; вертольотними станціями, включаючи вертольотодроми, службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами; ремонтними заводами цивільної авіації, аеродромами, вертольотодромами, гідроаеродрома­ми та іншими майданчиками для експлуатації повітряних суден; службовими об'єктами, що забезпечують роботу авіа­ційного транспорту. Для забезпечення належного функціону­вання авіаційного транспорту та забезпечення безпеки по­льотів повітряних суден на цих землях встановлюються спе­ціальні охоронні зони. Вони включають приаеродромні тери­торії2 та смуги повітряних підходів. Особливий режим вико­ристання земель у межах приаеродромної території полягає у тому, що тут запроваджується спеціальний порядок одер­жання дозволу на будівництво (реконструкцію) та іншу діяль­ність тільки за погодженням з органом державного регулю­вання діяльності авіації та відповідною місцевою радою.

Суб'єкти, які допустили порушення правил будівництва та інші дії на приаеродромній території, згідно зі ст. 41 Повітря­ного кодексу України зобов'язані на вимогу власника аерод­рому (аеропорту) чи уповноваженої ним особи припинити бу­дівництво чи іншу діяльність на цій території та у встановле­ний термін своїм коштом і своїми силами усунути допущені порушення.

1 Офіційний вісник України. — 2000 — № 27. — Ст. 1137.

2 Приаеродромна територія (прилегла до аеродрому зона контролю і
обліку об'єктів та перешкод) являє собою обмежену встановленими роз­
мірами місцевість навколо аеродрому, над якою здійснюється маневру­
вання повітряних суден. її розміри мають бути доведені власником ае­
родрому (аеропорту) чи уповноваженою на те особою до відповідних міс­
цевих рад, підвідомча територія яких повністю чи частково підпадає під
приаеродромну територію.

До земель трубопровідного транспортуст. 73 ЗК Украї­ни відносить земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також під наземні споруди під­земних трубопроводів.

Правова регламентація використання земель трубопро­відного транспорту здійснюється відповідно до норм Земель­ного, Лісового і Водного кодексів, законів України «Про тран­спорт», «Про трубопровідний транспорт», Правил охорони магістральних трубопроводів, затверджених постановою Ка­бінету Міністрів України від 16 листопада 2002 р.1, та інших нормативно-правових актів.

Для будівництва магістральних трубопроводів, як і інших лінійних споруд, з урахуванням пріоритету земель сільсько­господарського призначення згідно зі ст. 23 ЗК України нада­ються переважно несільськогосподарські угіддя або сільсько­господарські угіддя гіршої якості. Оскільки закон вимагає, щоб лінії електропередачі і зв'язку, магістральні трубопрово­ди та інші комунікації проводилися головним чином уздовж шляхів, трас тощо, то не виключена можливість проходжен­ня цих лінійних споруд в одному технічному коридорі2.

Підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту зобов'язані забезпечувати власникам землі і зем­лекористувачам відшкодування заподіяної шкоди під час ліквідації аварій і проведення ремонту об'єктів трубопровід­ного транспорту.

Уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобі­гання пошкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти встановлюються охоронні зони3. Правовий режим зе­мель цих зон згідно зі ст. 112 ЗК України визначається зако­нодавством України. Земельні ділянки, розташовані у межах

1 Офіційний вісник України. — 2002. — № 47. — Ст. 2135.

2 Технічний коридор — земельна ділянка, у межах якої прокладено
систему трубопроводів і комунікацій.

3 Охоронною зоною об'єктів магістрального трубопровідного тран­
спорту вважається земельна ділянка, прилегла до об'єктів магістрально­
го трубопровідного транспорту, обмежена умовними лініями з обох боків
трубопроводу паралельно його осі, на якій обмежується провадження
господарської діяльності.

охоронних зон, не вилучаються у їх власників і користувачів, а використовуються з обмеженнями, передбаченими Прави­лами охорони магістральних трубопроводів та в порядку, встановленому Земельним кодексом. На цих ділянках забо­роняється, зокрема, споруджувати жилі, громадські та дачні будинки і розміщувати автозаправні та автогазозаправні станції і склади пально-мастильних матеріалів та ін.

Відповідно до ст. 74 ЗК України до земель міського елек­тротранспортуналежать землі під відокремленими трам­вайними коліями та їх облаштуванням, метрополітеном, ко­ліями і станціями фунікулерів, канатними дорогами, ескала­торами, трамвайно-тролейбусними депо, вагоноремонтними заводами, спорудами енергетичного і колійного господарс­тва, сигналізації і зв'язку, службовими і культурно-побутови­ми будівлями та іншими спорудами, необхідними для забез­печення роботи міського електротранспорту.

У процесі здійснення міських перевезень, тобто переве­зень тролейбусами та пасажирським автомобільним тран­спортом за маршрутами в межах населеного пункту, вико­ристовуються землі загального користування як складова зе­мель житлової та громадської забудови. Разом з тим, специ­фіка міського електротранспорту вимагає виділення спеці­альних земель, які забезпечують його функціонування. Особ­ливість цих земель полягає в тому, що вони розташовані, як правило, лише в містах. Вони забезпечують колективні інте­реси жителів міста, які об'єднані постійним проживанням і становлять основу територіальної громади. Не виключена належність їх територіальній громаді як первинному суб'єк­тові міського самоврядування. У цьому разі вони перебувати­муть у комунальній власності і являтимуть собою необхідну основу для забезпечення економічного і соціального розвит­ку відповідної території.

Цільове призначення цих земель пов'язане з розміщенням на відповідних земельних ділянках будівель та споруд, а та­кож об'єктів інженерної інфраструктури, які забезпечують функціонування міського електротранспорту.

Зазначені землі надаються у користування підприємствам міського електротранспорту. Розміщення на цих землях споруд та інших об'єктів транспорту здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядуван­ня відповідно до Закону України «Про основи містобудування».

23 — 4-123

§ 4. Склад і використання

земель зв'язку та енергетики

Розвиток і вдосконалення поштового та електричного зв'язку здійснюються відповідно до Комплексної програми створення єдиної національної системи зв'язку. Суспільні відносини у цій галузі регулюються Законом України «Про зв'язок» та іншими актами законодавства.

До земель зв'язку належать земельні ділянки, надані під і повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутни­кові засоби зв'язку1 (ст. 75 ЗК).

До складу цих земель Закон «Про зв'язок» відносить зе­мельні ділянки, надані для будівництва й експлуатації під­земних кабельних, повітряних ліній зв'язку, та проводового мовлення, морських кабельних лінії зв'язку, під кабелі зв'язку при переходах через судноплавні та сплавні річки, озера, во­досховища і канали, під надземні та підземні підсилювальні (регенераційні) пункти, радіорелейних, тропосферних, су-путникових ліній зв'язку, телевізійних, радіомовних і прий-мально-передавальних радіостанцій і центрів з антенними системами, будинків, споруд та інших об'єктів, необхідних для експлуатації, технічного переоснащення та реконструк­ції систем електрозв'язку і підприємств поштового зв'язку.

Суб'єктам зв'язку земельні ділянки надаються у влас­ність2 постійне користування (на період експлуатації засо­бів, споруд і мереж) або на умовах оренди (на період їх бу­дівництва).

Правове регулювання використання земель зв'язку здій­снюється Земельним кодексом, Законом України «Про зв'язок», Правилами охорони ліній зв'язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1996 р.3, і Правилами

1 Супутникові засоби зв'язку—це технічне обладнання, що використо­
вується для організації та функціонування космічної системи. Для забезпе­
чення реалізації державної політики в галузі космічної діяльності було утво­
рене Національне космічне агентство України, правовий статус якого регу­
люється Положенням, затвердженим Указом Президента України від
22 липня 1997 р. (Офіційний вісник України. — 1997. — № ЗО. — С. 19).

2 Земельні ділянки, надані під супутникові засоби зв'язку, тобто зем­
лі космічної системи, можуть перебувати лише в державній власності.

3 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. —
№ 10. —С. 229.

користування телеграфним зв'язком, затвердженими постано­вою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р.1

Уздовж повітряних, підземних і підводних ліній елек­трозв'язку, що проходять поза населеними пунктами, а та­кож навколо випромінюючих споруд телерадіостанцій та ра­діорелейних ліній, встановлюються охоронні зони, а у разі потреби створюються просіки2.

У межах охоронних зон без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають лінії зв'язку, а також без присут­ності їх представника забороняється: проводити сільськогос­подарські та земляні роботи на глибині більше як 0,3 м; вико­нувати різного виду будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи, а також розрівнювати ґрунт за допомогою бульдозе­ра, екскаватора, скрепера, грейдера тощо.

На підприємства, установи, організації та громадян, яким надано у власність чи користування земельні ділянки, у ме­жах яких проходять лінії зв'язку та проводового мовлення, покладено відповідальність за проведення робіт на цих ді­лянках. Вони також зобов'язані вживати належних заходів для забезпечення охорони зазначених ліній.

Умови проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв'язку та проводового мовлення обов'яз­кові для всіх юридичних осіб незалежно від відомчої належ­ності та форми власності, а також громадян, які виконують будь-які роботи у зазначених зонах.

Відповідно до ст. 76 ЗК України землями енергетичної сис-темиЗ визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єк­ти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з ви­користанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єк­ти транспортування електроенергії до користувача. Ці землі задовольняють потреби електроенергетики.

! Офіційний вісник України. — 1997. — № 18. — С. 37.

2 Охоронна зона — це смуга землі вздовж ліній зв«язку, обмежена па­
ралельними лініями, віддаленими від траси підземних кабелів або від
крайніх проводів повітряних ліній на відстань 2 м з кожного боку. Для ви­
промінюючих споруд електрозв'язку — це ділянка землі, розміри якої ви­
значаються проектом залежно від технічних характеристик цих споруд.
Для повітряних ліній зв'язку та проводового мовлення, що прокладаються
у лісових масивах та інших зелених насадженнях, створюються просіки.

3 У найменуванні глави 13 та в ст. 65 ЗК України йдеться про землі
енергетики.

23*

§ 4. Склад і використання

земель зв'язку та енергетики

Розвиток і вдосконалення поштового та електричного зв'язку здійснюються відповідно до Комплексної програми створення єдиної національної системи зв'язку. Суспільні відносини у цій галузі регулюються Законом України «Про зв'язок» та іншими актами законодавства.

До земель зв'язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутни­кові засоби зв'язку1 (ст. 75 ЗК).

До складу цих земель Закон «Про зв'язок» відносить зе­мельні ділянки, надані для будівництва й експлуатації під­земних кабельних, повітряних ліній зв'язку, та проводового мовлення, морських кабельних лінії зв'язку, під кабелі зв'язку при переходах через судноплавні та сплавні річки, озера, во­досховища і канали, під надземні та підземні підсилювальні (регенераційні) пункти, радіорелейних, тропосферних, су-путникових ліній зв'язку, телевізійних, радіомовних і прий­мально-передавальних радіостанцій і центрів з антенними системами, будинків, споруд та інших об'єктів, необхідних для експлуатації, технічного переоснащення та реконструк­ції систем електрозв'язку і підприємств поштового зв'язку.

Суб'єктам зв'язку земельні ділянки надаються у влас­ність2 постійне користування (на період експлуатації засо­бів, споруд і мереж) або на умовах оренди (на період їх бу­дівництва).

Правове регулювання використання земель зв'язку здій­снюється Земельним кодексом, Законом України «Про зв'язок», Правилами охорони ліній зв'язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1996 р.3, і Правилами

1 Супутникові засоби зв'язку—це технічне обладнання, що використо­
вується для організації та функціонування космічної системи. Для забезпе­
чення реалізації державної політики в галузі космічної діяльності було утво­
рене Національне космічне агентство України, правовий статус якого регу­
люється Положенням, затвердженим Указом Президента України від
22 липня 1997 р. (Офіційний вісник України. — 1997. — № ЗО. — С. 19).

2 Земельні ділянки, надані під супутникові засоби зв'язку, тобто зем­
лі космічної системи, можуть перебувати лише в державній власності.

3 Бюлетень законодавства 1 юридичної практики України. — 2001. —
№ 10. —С. 229.

користування телеграфним зв'язком, затвердженими постано­вою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р.1

Уздовж повітряних, підземних і підводних ліній елек­трозв'язку, що проходять поза населеними пунктами, а та­кож навколо випромінюючих споруд телерадіостанцій та ра­діорелейних ліній, встановлюються охоронні зони, а у разі потреби створюються просіки2.

У межах охоронних зон без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають лінії зв'язку, а також без присут­ності їх представника забороняється: проводити сільськогос­подарські та земляні роботи на глибині більше як 0,3 м; вико­нувати різного виду будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи, а також розрівнювати ґрунт за допомогою бульдозе­ра, екскаватора, скрепера, грейдера тощо.

На підприємства, установи, організації та громадян, яким надано у власність чи користування земельні ділянки, у ме­жах яких проходять лінії зв'язку та проводового мовлення, покладено відповідальність за проведення робіт на цих ді­лянках. Вони також зобов'язані вживати належних заходів для забезпечення охорони зазначених ліній.

Умови проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв'язку та проводового мовлення обов'яз­кові для всіх юридичних осіб незалежно від відомчої належ­ності та форми власності, а також громадян, які виконують будь-які роботи у зазначених зонах.

Відповідно до ст. 76 ЗК України землями енергетичної сис-темиЗ визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єк­ти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з ви­користанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єк­ти транспортування електроенергії до користувача. Ці землі задовольняють потреби електроенергетики.

1 Офіційний вісник України. — 1997. — № 18. — С. 37.

2 Охоронна зона — це смуга землі вздовж ліній зв«язку, обмежена па­
ралельними лініями, віддаленими від траси підземних кабелів або від
крайніх проводів повітряних ліній на відстань 2 м з кожного боку. Для ви­
промінюючих споруд електрозв'язку — це ділянка землі, розміри якої ви­
значаються проектом залежно від технічних характеристик цих споруд.
Для повітряних ліній зв'язку та проводового мовлення, що прокладаються
у лісових масивах та Інших зелених насадженнях, створюються просіки.

3 У найменуванні глави 13 та в ст. 65 ЗК України йдеться про землі
енергетики.

23*

 

^

До складу земель енергетичної системи належать землі, І надані під електрогенеруючі об'єкти, перелік яких наводить­ся у законі, та під об'єкти транспортування електроенергії до

користувача1.

Суб'єкти електроенергетики, здійснюючи статутну діяль­ність, використовують відповідні земельні ділянки, які нада­ються їм у власність, постійне користування чи оренду. Ці­льове призначення цих ділянок полягає в розміщенні елек-трогенеруючих об'єктів і об'єктів транспортування електрое­нергії тау подальшій експлуатації цих об'єктів.

Землі енергетики використовують відповідно до вимог Зе­мельного кодексу, Закону України «Про електроенергетику», Правил охорони електричних мереж, затверджених постано­вою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р.2, та ін. Законодавством передбачено, що уздовж повітряних і під­земних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. В цих зонах діють обмеження щодо викорис­тання земель. В них забороняється, зокрема, виконувати будь-які дії, що можуть порушити нормальну роботу елек­тричних мереж, спричинити їх пошкодження або нещасні випадки, а саме: будувати житлові, громадські та дачні бу-ДИНки, влаштовувати будь-які звалища, розпалювати вогни­ща., розміщувати автозаправні станції або інші сховища пально-мастильних матеріалів тощо.

Для гарантування безпеки населення, яке мешкає в райо­ні розташування об'єктів електроенергетики, встановлюють­ся санітарно-захисні зони, розміри і порядок використання яких визначається у нормативно-правових актах та проек­тах цих об'єктів, затверджених у встановленому порядку.

Усі види господарської діяльності в санітарно-захисних зо­нах, дозволені режимом їх використання, можуть проводитися тільки за погодженням з власником об'єкта електроенергетики або уповноваженим органом. Використання об'єктів електрое­нергетики з метою, що суперечить інтересам безпеки людини і Держави, порушує громадський порядок, забороняється.

1 Об'єктами транспортування електроенергії є електрична станція,
електрична підстанція, електрична мережа, підключена до об'єднаної
енергетичної системи України, а також котельна, підключена до
Магістральної теплової мережі, магістральна теплова мережа та ін.

2 Офіційний вісник України. — 1997. — № 10. — С. 28.

§ 5. Склад і використання земель оборони та іншого призначення

Оборона як одна з найважливіших функцій держави і не­обхідний елемент її безпеки — це система політичних, еконо­мічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних та інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфліктуї.

Землі, які обслуговують потреби оборони, характеризують­ся певними специфічними рисами. Вони можуть використо­вуватися лише за цільовим призначенням, яке було визначено рішенням про надання земельної ділянки у користування.

Згідно зі ст. 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військо­вих частин, установ, військово-навчальних закладів, підпри­ємств та організацій Збройних Сил України, інших військо­вих формувань2, утворених відповідно до законодавства.

Землі оборони включають земельні ділянки, які відведені для організації охорони державного кордону, дислокації вій­ськових частин, розміщення і функціонування підприємств та установ, діяльність яких безпосередньо пов'язана із забез­печенням обороноздатності країни чи окремих оборонних об'єктів та ін. Крім того, до земель оборони належать землі, зайняті військово-морськими базами, полігонами, військо­вими таборами, військовими складами тощо.

Задоволення потреб оборони пов'язане з використанням відповідних земель для таких конкретних цілей, як: формуван-

1 Закон України «Про оборону України». — Відомості Верховної Ради
України. — 1992. — № 9. — Ст. 106; 1993. — № 44. — Ст. 420; 1994. —
№ 45. — Ст. 410; 1995. — № 38. — Ст. 284.

2 Військове формуванням — сукупність військових об'єднань, з'єд­
нань і частин та органів управління ними, які комплектуються військо­
вослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її сувереніте­
ту, державної незалежності і національних інтересів, територіальної ці­
лісності і недоторканності. До складу таких формувань входять прикор­
донні війська України, Служба безпеки України, Міністерство внутріш­
ніх справ України, війська Цивільної оборони України та деякі інші.
Зазначені формування у межах своїх повноважень беруть участь в обо­
роні держави разом із Збройними Силами України.

ня, підготовка і підтримання у необхідній бойовій готовності Збройних Сил України та інших військових формувань (розмі­щення військових частин, установ та інших об'єктів, прове­дення вчень та ін.); розробка, виробництво і вдосконалення озброєння і військової техніки (розміщення випробувальних полігонів та ін.); створення запасів матеріальних ресурсів мо­білізаційного резерву (розміщення складів, сховищ та ін.).

Цільове призначення земель оборони, характер їх вико­ристання та виконання ними специфічних соціально-еконо­мічних функцій зумовлює перебування їх тільки в державній та комунальній власності.

При цьому здебільшого землі для потреб оборони є об'єк­том права саме державної власності. Лише в деяких випад­ках певні земельні ділянки із земель оборони можуть переда­ватись у комунальну власність. Така можливість випливає зі ст. 84 ЗК України.

Суб'єктами права користування землями, наданими для потреб оборони, виступають військові частини, установи, військово-навчальні заклади, підприємства та організації Збройних Сил України, інші військові формування, які функ­ціонують як самостійні юридичні особи. Земельні ділянки цим суб'єктам надаються головним чином у постійне корис­тування. Незалежно від завдань і функцій, покладених на ко­ристувачів землями оборони, вони користуються загальни­ми для всіх землекористувачів правами, а також виконують відповідні обов'язки, пов'язані із забезпеченням раціональ­ного використання та належної охорони земельних ресурсів.

За потреби тимчасово зайняти певну земельну ділянку (наприклад, для проведення заходів, пов'язаних з потребами оборони) вона не вилучається (викуповується) у землекорис­тувача чи власника землі. Використання цієї ділянки і при­ведення її у стан, придатний для використання за цільовим призначенням, а також відшкодування збитків здійснюють­ся у порядку, встановленому Земельним кодексом.

-Навколо військових та інших оборонних об'єктів створю­ються зони особливого режиму використання земель, право­вий режим яких закріплений ст. 115 ЗК України. Метою ство­рення таких зон є забезпечення належного функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та ін­шого військового майна, охорони державного кордону Украї­ни, а також захисту населення, господарських об'єктів і дов-

кілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.

Різновидом зазначених зон є прикордонна смуга, у межах якої здійснюється діяльність з охорони державного кордону. Згідно з Законом України «Про державний кордон України»1 вона встановлюється Кабінетом Міністрів і має на меті забез­печувати на державному кордоні належний порядок. Ця сму­га формується безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок та інших водойм з урахуванням місцевих особливостей та умов. До складу прикордонної смуги не включаються насе­лені пункти і місця масового відпочинку населення. У її ме­жах діє особливий режим використання земель.

Згідно з ч. З ст. 115 ЗК України розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону. До прийняття спеціального закону діють вимоги щодо режи­му використання земельних ділянок у межах прикордонної смуги закріплені Законом України «Про державний кордон України» та постановою Кабінету Міністрів України «Про при­кордонний режим» від 27 липня 1998 р.2. Наприклад, прове­дення робіт у її межах потребує отримання дозволу, який на­дають і здійснюють Прикордонні війська разом з органами внутрішніх справ.

Діяльність з охорони державного кордону здійснюється також у межах контрольованих прикордонних районів3.

Специфіка правового режиму земель оборони полягає і у можливості встановлення заборонних зон. Заборонні зони — це території з особливим режимом землекористування, який визначається характером оборонного об'єкта. їх можуть встановлювати як у межах земель, наданих для потреб обо­рони, так і за їх межами, тобто на суміжних земельних ділян­ках. У зв'язку з цим розрізняють внутрішні і зовнішні забо­ронні зони. Внутрішні заборонні зони встановлюють у межах території земельних ділянок, що перебувають у користуванні

1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 2. — Ст. 7.

2 Офіційний вісник України. — 1998. — № ЗО. — Ст. 33.

3 Контрольований прикордонний район — це ділянка місцевості,
яка визначена у межах території району, міста, селища або села 1
прилягає до державного кордону або узбережжя моря, що охороняється
Прикордонними військами.

військових частин. їх розміри і правовий режим визнача­ються у рішеннях про надання земельних ділянок. Встанов­лення внутрішніх заборонних зон пов'язане із забороною проходу чи проїзду через певні земельні ділянки земель обо­рони для сторонніх осіб. Органи, у віданні яких перебувають землі оборони, можуть встановлювати на своїх земельних ді­лянках внутрішні заборонні зони будь-якого характеру. Об­межувальний режим цих зон має відповідати правилам утри­мання та експлуатації конкретних оборонних об'єктів.

Зовнішні заборонні зони розташовуються за межами вій­ськових частин і залишаються у користуванні чи власності суміжних суб'єктів. їх встановлюють виключно ті органами державного управління, які надавали земельні ділянки для потреб оборони. Ці органи визначають і зміст обмежень у зовнішніх зонах.

Залежно від характеру оборонного об'єкта можуть вста­новлюватися й інші обмеження. Так, за погодженням з місце­вими органами влади і місцевого самоврядування у межах заборонних зон можуть бути обмежені прохід і проїзд, купан­ня тощо.

Земельні ділянки у межах територій зовнішніх заборон­них зон залишаються у власності або в користуванні тих суб'єктів, яким вони були надані, і використовуються ними з додержанням зазначених вище обмежень. Строки і порядок проведення робіт у цих зонах мають обов'язково погоджува­тися з командуванням військової частини.

Як раніше зазначалося, чинне законодавство не закріп­лює вичерпного переліку видів використання земель несіль-ськогосподарського призначення, правовий режим яких виз­начається приписами гл. 13 ЗК України. Законодавець не об­межується землями оборони, а говорить і про землі іншого призначення, які з врахуванням характеру спеціальних зав­дань можуть входити до складу цієї самостійної категорії зе­мель. Йдеться, зокрема, Про землі Міністерства внутрішніх справ України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та деякі інші, проведення інвентариза­ції яких до 1 січня 2005 року повинен забезпечити Кабінет Міністрів України1.

1 ГЬлос України. — 2003. — № 115—116. — 24 червня.

ЗМІСТ

вступ................................................................................ з

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 1

Предмет, принципи і система земельного права

§ 1. Предмет земельного права та його особливості 6

§ 2. Методи регулювання земельних відносин.... 10

§3. Принципи земельного права........................... 12

§4. Система земельного права.............................. 16

§ 5. Співвідношення земельного права

із суміжними галузями права та його місце

у правовій системі України............................... 18

§6. Розвиток науки земельного права................... 22

§ 7. Правове забезпечення земельної реформи.... 26

Глава 2

Земельні правовідносини

§ 1. Поняття та види земельних правовідносин... 32

§ 2. Суб'єкти, об'єкти та зміст земельних

правовідносин.................................................... 35

§ 3. Підстави виникнення, зміни та припинення

земельних правовідносин................................. 38

Глава З

Джерела земельного права

§ 1. Поняття, особливості та класифікація

джерел земельного права.................................. 41

§ 2. Конституція України — системоутворююче

джерело земельного права................................ 46

§ 3. Закони як джерела земельного права............ 49

§ 4. Шдзаконні акти як джерела земельного права....53

І

 

§5.

.58

Міжнародно-правові акти як джерела
земельного права...............................

Глава 4

Право власності на землю

§ 1. Загальна характеристика права власності

на землю............................................................. 61

§ 2. Форми права власності на землю.................. 62

§ 3. Суб'єкти та об'єкти права власності на землю 64

§ 4. Підстави та порядок виникнення права

власності на землю............................................ 73

§ 5. Права та обов'язки власників земельних

ділянок............................................................... 82

§ 6. Підстави та порядок припинення права

власності на землю............................................ 86

Глава 5

Правове регулювання приватизації земель

§ 1. Поняття, основні риси та юридична

природа приватизації земель............................ 89

§ 2. Суб'єкти, об'єкти та форми приватизації

земель................................................................ 92

§ 3. Особливості приватизації земель

сільськогосподарського призначення

та інших категорій земель................................. 96

§ 4. Юридичні гарантії здійснення приватизації

земель............................................................... 102

Глава 6

Право постійного користування землею

§ 1,Загальна характеристика права

землекористування.......................................... 104

§ 2. Суб'єкти і об'єкти права землекористування 106

§ 3. Виникнення права землекористування........ 109

§ 4. Права та обов'язки землекористувачів........ 110

§5. Припинення права землекористування......... 116

Глава 7

Право оренди землі

§ 1. Поняття та юридичні ознаки

оренди землі....................... ,....... ,................... 119

§ 2. Правове регулювання оренди земель

сільськогосподарського та іншого

призначення...................... 121

§3. Договір оренди земельної ділянки................ 124

Глава 8

Обмеження прав на землю

§ 1. Поняття та класифікація обмежень

прав на землю.................................................. 130

§ 2. Обмеження прав на землю, які випливають

із права добросусідства................................... 133

§ 3. Земельні сервітути як форма обмеження

прав на землю ................................................. 134

Глава9

Гарантії прав на землю

§ 1. Поняття гарантій прав на землю.................. 141

§ 2. Способи захисту прав на землю.................. 143

§ 3. Відшкодування збитків власникам

земельних ділянок і землекористувачам........ 146

§4. Вирішення земельних спорів........................ 150

Глава 10

Механізм реалізації прав на землю

§ 1. Поняття механізму реалізації прав

на землю........................................................... 155

§ 2. Земельно-процесуальне забезпечення

набуття прав на землю.................................... 157

§ 3. Юридично-процесуальне забезпечення

реалізації прав на землю................................. 162

§ 4. Земельно-процесуальні засади припинення

прав на землю.................................................. 165

Глава 11

Правове регулювання плати за землю

§ 1. Загальна характеристика та правові форми

плати за землю................................................. 169

§2. Суб'єкти та об'єкти плати за землю.............. 171

§ 3. Особливості обчислення плати за землі

різного цільового призначення....................... 172

§4. Пільги щодо плати за землю......................... 176

Глава 12

Правове регулювання управління у галузі

Використання та охорони земель

§ 1. Поняття, зміст та суб'єкти управління

у галузі використання та охорони земель...... 179

§ 2. Система і функції управління у галузі

використання та охорони земель.................... 180

§ 3. Система і повноваження органів управління

у галузі використання та охорони земель...... 182

§ 4. Встановлення та зміна меж

адміністративно-територіальних утворень.... 186

§5. Планування використання земель................. 187

§6. Землеустрій.................................................... 189

§ 7. Контроль за використанням та охороною

земель............................................................... 192

§8. Моніторинг земель........................................ 195

§ 9. Державний земельний кадастр..................... 197

§ 10. Економічне стимулювання раціонального

використання та охорони земель.................... 200

Глава 13

Правове регулювання ринкового обігу

Земельних ділянок

§ 1. Юридична природа ринкового обігу земельних

ділянок............................................................. 202

§ 2. Інституційно-функціональне забезпечення

ринкового обігу прав на земельні ділянки..... 204

§ 3. Правочини із земельними ділянками........... 205

§ 4. Продаж земельних ділянок на конкурентних

засадах............................................................. 213

§ 5. Викуп земельних ділянок

для суспільних потреб..................................... 215

§ 6. Примусове відчуження земельної ділянки

з мотивів суспільної необхідності.................. 217

Глава 14

Правова охорона земель

§ 1. Поняття і зміст правової охорони земель.... 219

§ 2. Суб'єкти та об'єкти правової охорони земель..... 221 § 3. Нормування і стандартизація

у галузі охорони земель.................................. 224

§4. Рекультивація земель.................................... 226

§ 5. Консервація земель...................................... 227

§ 6. Особливості правової охорони грунтів....... 229

Глава 15

Відповідальність за порушення

Земельного законодавства

§ 1. Загальна характеристика відповідальності

за порушення земельного законодавства....... 232

§ 2. Земельне правопорушення як підстава

юридичної відповідальності............................ 234

§ 3. Види юридичної відповідальності

за земельні правопорушення.......................... 240

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Глава 16

Правове регулювання використання земель

Сільськогосподарського призначення

§ 1. Поняття та склад земель

сільськогосподарського призначення............ 247

§ 2. Особливості правового режиму земель

сільськогосподарського призначення............ 251

§ 3. Суб'єкти права сільськогосподарського

землекористування та загальна

характеристика їх правового статусу............. 257

§ 4. Фермерське землекористування............. .....262

§ 5. Землекористування

сільськогосподарських кооперативів............. 267

§ 6. Інші суб'єкти сільськогосподарського

землевикористання.......................................... 272

§ 7. Відшкодування втрат сільськогосподарського

виробництва..................................................... 275

Глава 17

Правове регулювання використання земель

У межах населених пунктів

§ 1. Особливості правового режиму земель

у межах населених пунктів............................. 279

§ 2. Поняття і склад земель житлової

та громадської забудови................................. 283

§ 3. Порядок використання земель у межах
населених пунктів для забудови та інших
потреб.............................................................. 289

§ 4. Використання земель громадянами

у межах населених пунктів............................. 297

§ 5. Особливості права власності на землю
та права землекористування у межах
населених пунктів............................................ 301

Глава 18

Правове регулювання використання земель,

Що особливо охороняються: природно-заповідного

та іншого природоохоронного, оздоровчого,

Рекреаційного та історико-культурного

Призначення

§ 1. Поняття, склад та використання земель

природно-заповідного призначення............... 305

§ 2. Землі іншого природоохоронного призначення

та їх використання........................................... 312

§ 3. Землі оздоровчого призначення

та їх використання........................................... 314

§ 4. Визначення, склад та використання

земель рекреаційного призначення................ 317

§ 5. Склад та використання земель

історико-культурного призначення................ 320

Глава 19

Правове регулювання використання земель

Лісового фонду

§ 1. Поняття, склад та загальна характеристика

земель лісового фонду.................................... 323

§ 2. Правові форми використання земель

лісового фонду................................................. 324

Глава 20

Правове регулювання використання земель

Водного фонду

§ 1. Загальна характеристика земель

водного фонду ................................................ 330

§ 2. Правові форми використання земель

водного фонду................................................. 333

§ 3. Обмеження права користування землями

водного фонду......................................................................

Глава 21

Правове регулювання використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення

§ 1. Загальна характеристика земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення ....

§ 2. Склад і використання земель промисловості

§ 3. Склад і використання земель транспорту....

§ 4. Склад і використання земель зв'язку

та енергетики.................................................................... ЗІ?

§ 5. Склад і використання земель оборони

та іншого призначення................................................

Навчальне видання

 

 

Земельне право України

  За редакцією М. В. Шульги, доктора юридичних наук Шеф-редактор В. С. Ковальський, кандидат юридичних наук

– Конец работы –

Используемые теги: Предмет, земельного, право, його, Особливості, Земельні, відносини, являють, Собою, самостійний, вид, спільних, відносин0.103

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Предмет земельного право, та його особливості Земельні відносини являють собою самостійний вид су­спільних відносин

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Еще рефераты, курсовые, дипломные работы на эту тему:

Основные черты афинского права. Источники, право собственности, обязательственное право, брачно-семейное право, уголовное и процессуальное право
Это подтвердили и археологические раскопки. Ремесло, достигшее в некоторых отношениях высокого развития, начинает уже отделяться от земледелия,… Каждая семья получала по жребию определенный надел, с которого кормилась и… Базилевс был военным вождем, он осуществлял суд в присутствии народа, выполнял жреческие функции.Главной обязанностью…

Предмет та методологія історії держави і права зарубіжних країн Предметом ІГПЗС є держава і право зарубіжних країн світу в процесі їх виникнення та розвитку в певній послідовності
Східна деспотія основні риси Три головних відомства управління Ознаки східної деспотії Зосередження всієї повноти влади в руках однієї... Загальна характеристика законів царя Хаммурапі структура Закони Хаммурапі... Суспільний лад Стародавнього Вавилона в часи Хаммурапі Як всяке рабовласницьке держава Стародавный Вавилон знав...

Глава 1 КРАТКИЙ ОЧЕРК ИСТОРИИ РАЗВИТИЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА И РОССИЙСКОГО ЗЕМЕЛЬНОГО СТРОЯ ОСНОВНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ РОССИЙСКОГО ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА
Глава КРАТКИЙ ОЧЕРК ИСТОРИИ РАЗВИТИЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА И РОССИЙСКОГО ЗЕМЕЛЬНОГО СТРОЯ... ОСНОВНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ РОССИЙСКОГО... ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА ДО ГОДА К середине XIX в в...

Международное право: понятие и предмет регулирования. Международное право – сложный комплекс юридических норм
Международное право сложный комплекс юридических норм создаваемых государствами и межгосударственными организациями пут м соглашений и... Предмет международного права международные отношения отношения выходящие... между государствами двусторонние и многосторонние отношения...

ПРЕДМЕТ, ОБ’ЄКТ І ЗАВДАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО АНАЛІЗУ. Предмет економічного аналізу та його роль в умовах ринкової економіки. Основні поняття, об’єкт і завдання економічного аналізу
ПРЕДМЕТ ОБ ЄКТ І ЗАВДАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО АНАЛІЗУ... Предмет економічного аналізу та його роль в умовах ринкової економіки... Основні поняття об єкт і завдання економічного аналізу...

ЧТО ТАКОЕ ПРАВО. ПРАВООТНОШЕНИЯ. ПРАВО И ЧЕЛОВЕК. ПРАВО И ГОСУДАРСТВО. ЧЕЛОВЕК И ГОСУДАРСТВО. СЕМЬЯ. РОДИТЕЛИ. ДЕТИ
Тема ЧТО ТАКОЕ ПРАВО... Что такое... Формы источники права Система законодательства...

Тема 1. Предмет и метод экономической теории. 1.1. Предмет экономической теории
Предмет экономической теории е структура и функции... Лекция... Современная экономическая наука одно из величайших интеллектуальных достижений человечества Только благодаря...

ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
Історичні умови виникнення і розвитку земельного права України... Соціально економічні і екологічні передумови розвитку земельного права... Поняття і предмет земельного права України...

Римское право: обязательство и его виды
Это обстоятельство, в связи со ссылкой данного определения на nostrae civitas iura, дает возможность сделать вывод, что сохранившееся в Институциях… Реальные оковы подверглись эволюции и в классическом Риме превратились в… Иск на вещь и личный иск. Это традиционное различие права на вещь и, прежде всего, права собственности, с одной…

0.029
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • По категориям
  • По работам