Злочини проти життя.

Охорона особи є найважливішим завданням держави. В ст. 3 Конституції України сказано: „Людина, її життя та здоров'я, честь та гідність, недоторканість та безпека вважаються в Україні найвищою соціальної цінністю”, вперше в статі 27 Конституції записано: „Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави – захищати життя людини”. Це найтяжчий злочин проти життя людини, тому рішуча боротьба з вбивствами є важливим завданням правоохоронних органів.

Тому злочини проти життя ста­новлять велику суспільну небезпеку. До них КК відносить різні види умисних вбивств (статті 115-118 КК), вбивство через необережність (ст. 119 КК), доведення до самогубства (ст. 120 КК), погрозу вбивством (ст. 129 КК).

Поняття вбивства та його види. Вбивством у кримінальному праві називається протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини.

У частині 1 ст. 115 КК дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті ін­шій людині. Крім того, в ст. 119 КК передбачена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбивства мо­же бути визначене як умисне або необережне заподіяння смерті іншій людині. Заподіяння смерті іншій людині – це позбавлення її життя.

Об'єктом вбивства є життя людини. Початком життя при цьому слід вважати початок фізіологічних пологів. Посягання на члід людини до початку родового процесу не є посяганням на життя і може призвести до відповідальності за незаконне проведення аборту. Кінцевим моментом життя є біологічна смерть.

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не тільки біофізіологічні процеси. Визначаючи об'єкт посягання при вбивстві, важливо розрізняти в людині її суспільну та біологічну властивості. Біологічна суть людини – в її фізичному стані, у стані та функціонуванні всього її організму чи його окремих органів. Цим і визначається людина як природна істота. З цього боку в людині найважливішими ознаками і властивостями є фізична сила, дії серця та мозку, рук і ніг, відсутність хвороб чи аномалій тощо.

Особа – це поняття тільки суспільне. Суспільну суть людини визначають такі її якості, як громадянство, освіта, фах, місце проживання та праці, сімейний стан, громадська поведінка та інші риси й ознаки. Біологічне в людині – це ті її властивості, які бачить лікар, а суспільні – це ті, які бачить суддя.

У кримінально-правовому відношенні біологічне в людині – це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості – об'єкт. Такий висновок треба зробити, крім іншого, ще й тому, що об'єктом злочину, як це вже давно доведено, можуть бути і є тільки суспільні відносини. Біологічне в людині (біологічні процеси та стан її здоров'я взагалі чи окремих органів) не є суспільними відносинами. Суспільна суть людини полягає в тому, що вона є особою. Саме це і становить її суспільне становище, відносини між іншими людьми, тобто суспільні відносини, стосунки певного індивіду в їх сукупності.

Якщо не розрізняти в людині її біологічну і суспільну суть, це призводить до невдалого і необґрунтованого подвоєння об'єкта посягання, бо в такому разі об'єктом злочинів проти особи вважають особу і суспільні відносини.

При вчиненні злочину впливом на тіло людини об'єктом такого злочину не може бути визнане лише тіло людини чи її життя в біологічному розумінні або здоров'я в значенні відповідного стану всього організму. Життя і здоров'я як об'єкти кримінально-правової охорони можуть бути визнані об'єктом посягання лише з урахуванням усіх сторін однієї й тієї ж суспільної істоти, різноманітність ознак якої діалектично позначають поняття „людина” і „особа”. Ці поняття охоплюють безліч особливостей, рис, ознак людини, які висвітлюють дві її головні сторони – біофізичну (жива біологічна особистість) і суспільну (сукупність суспільних відносин).

Виділити якусь одну з них (біологічну чи суспільну) можна лише умовно. Насправді ці дві сторони людини непорушно поєднані і становлять одне ціле. Тому загальне твердження про те, що кримінальний закон охороняє життя і здоров'я людини в її фізичному, біологічному розумінні, так само і сукупність суспільних відносин, існуючих з приводу цих благ людини і спрямованих на їх охорону, правильне. Але при цьому важливо підкреслити і мати на увазі те, що без людини, як живої біологічної особистості, суспільні відносини не можуть існувати, тоді як у деяких (хоч і поодиноких) випадках суспільні відносини, спрямовані на охорону життя і здоров'я певної особи, можуть бути скасовані, виключені за особливих, надзвичайних обставин (стан необхідної оборони тощо). В таких випадках життя в біологічному розумінні і життя як об'єкт кримінально-правової охорони не збігаються, бо немає суспільних відносин, які охороняють це життя.

Отже, життя як об'єкт кримінально-правової охорони обов'язково містить у собі суспільні відносини, що існують з приводу охорони цього життя в біологічному розумінні. Саме тому, що об'єкт посягання при вбивстві – не тільки біологічна особистість, а й певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особистості (в кожному випадку ця сукупність буває найрізноманітнішою і особливою), кримінальний закон містить цілу низку норм, які охороняють ці відносини – статті 115-119 КК. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, що охоплюють заподіяння смерті потерпілому, зокрема статті 112, 113, 257, 348, 379 КК тощо.

Кримінально-правова охорона об'єкта має загальний, повний і постійний характер. Якщо ж визнати об'єктом злочину при вбивстві не суспільні відносини, а життя в біологічному розумінні, то тоді зовсім неможливо з'ясувати правомірність заподіяння смерті у стані необхідної оборони, заподіяння тілесних ушкоджень, наприклад під час хірургічної операції (ампутація руки чи ноги). І як тоді зрозуміти кваліфікацію заподіяння смерті терористичним актом за ст. 258 КК, при порушенні вимог законодавства про охорону праці за ст. 271 чи при порушенні правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту за ст. 276 КК?

Саме тому, що при заподіянні смерті посягання спрямоване на сторону особи, на особливу сторону її суті – окрему групу суспільних відносин, які утворюють якусь окрему складову частину цієї особи (державний діяч, робітник, новонароджений тощо), це посягання має різну кримінально-правову оцінку і кваліфікацію, тобто становить окремий самостійний злочин.

Не можна визнати обґрунтованим твердження про те, що життя і здоров'я людини є самостійні об'єкти незалежно від того, носієм яких суспільних відносин вона була чи є. Заподіяння смерті одній і тій же людині (наприклад, працівникові міліції) може бути різним злочином саме залежно від того, на які суспільні відносини було спрямоване посягання – на на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК), на особу (статті 115—118 КК), на правосуддя (ст. 379 КК) чи на безпеку руху та експлуатацію транспотру ст. 286 КК), або й зовсім не бути злочином (ст. 36 КК).

Не можна також визнати правильним протиставлення людини особі і на цій підставі виникаюче твердження, що кримінальний закон охороняє людину з боку її фізичної цілості. Сама по собі фізична цілість кримінальним законом не охороняється. Досить згадати суспільно корисну працю лікарів, щоб переконатися в цьому. Без урахування тих суспільних відносин, які утворені і існують у суспільстві для забезпечення фізичної цілості людини, неможливо обґрунтувати кримінальну відповідальність, зокрема за тілесні ушкодження, визначити їх правову кваліфікацію.

У дійсності кримінальний закон охороняє людину не тільки і не стільки як живу біологічну істоту, а головним чином як особу в її суспільному розумінні, як сукупність суспільних відносин. Поняття „людина” не відповідає за своїм змістом поняттю „об'єкт злочину”. Тому в кримінальному законі поняття „людина” в значенні об'єкта злочину не використовується. Найчастіше в цьому значенні використовується слово „особа”, зокрема статті 257, 189, 115, 120 та 133 КК тощо, а розділ ІІ Кримінального кодексу так і називається „Злочини проти життя та здоров'я особи”. Будь-який вплив на тіло людини в розумінні окремої біологічної істоти визнається злочинним лише в тих випадках, якщо цей вплив порушує існуючі в суспільстві відносини з приводу охорони цієї людської особистості. У всіх інших випадках такий вплив не є злочином.

Звідси треба зробити висновок, що людина, як біологічна одиниця, її існування, фізичний стан, тілесна недоторканність охороняються кримінальним законом не завжди. Кримінально-правовій охороні людина, її тіло, життя і здоров'я підлягають лише тоді, коли з приводу цих благ існують суспільні відносини, які утворюються в суспільстві для їх охорони. Якщо у деяких випадках цих відносин немає (скасовані, виключені законом), то людина, як біологічна одиниця, її тілесна недоторканність кримінально-правовій охороні не підлягають. З цього якраз і виникає правомірність заподіяної шкоди у стані необхідної оборони (ст. 36 КК) або у стані крайньої необхідності (ст. 39 КК). Отже вплив на тіло людини лише тоді є злочином, коли вона е суб'єктом певних відносин, які охороняються кримінальним законом, а цей вплив спрямований на пошкодження цих суспільних відносин.

Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності, віку, моральних якостей тощо. Вбивство – позбавлення життя іншої людини. Самогубство або замах на самогубство злочином не вважається.

З об'єктивної сторони вбивство може бути вчинене шляхом дії або бездіяльності. Для позбавлення людини життя може застосо­вуватися як фізичний вплив (удар ножем, задушення, отруєння тощо), так і психічний (заподіяння душевної травми, що викликала смерть, підбурювання до самогубства особи, яка не усвідомлює зна­чення цього акту тощо).

У разі вчинення вбивства шляхом бездіяльності йдеться про вчинення винним дій, що запобігли б настанню смерті за умови, що він зобов'язаний був і мав можливість їх вчинити. Наприклад, особа медичного персоналу з метою заподіяння смерті хворому не застосо­вує необхідного лікування.

Обов'язковою ознакою закінченого складу вбивства е настання злочинного наслідку – смерті людини. При цьому необхідно вста­новити причинний зв'язок між діянням винного і настанням смерті потерпілого.

Вбивство – це протиправне позбавлення життя. Тому не є вбивством, наприклад, позбавлення життя людини в стані необхід­ної оборони. Навпаки, згода потерпілого на позбавлення його життя не виключає протиправності діяння.

З суб'єктивної сторони вбивство може бути вчинене як з умислом (прямим або непрямим), так і через необережність (злочинну самовпевненість або злочинну недбалість). Правильна кваліфікація умисного вбивства передбачає ретельне дослідження його мотивів і мети.

Суб'єктивні ознаки злочину мають такі властивості, що один різновид вини охоплює інший, утворюється відповідна їх ієрархія, підпорядкованість. Тому визначення форми і виду вини має бути послідовним, щоб запобігти помилкам. Найбільш повні ознаки має прямий умисел, а тому він охоплює і непрямий. Оскільки їхні інтелектуальні моменти тотожні (усвідомленість і передбачення), і відрізняються вони тільки вольовим моментом, то не важко помітити, що бажання охоплює допущення, тобто той, хто бажає певних наслідків своїх дій, безумовно і допускає настання їх, бо неможливо бажати чогось і не допускати можливості настання того ж. У свою чергу непрямий умисел охоплює злочинну самовпевненість, бо той, хто має намір і сподівається відвернути настання певних наслідків, у той же час їх і не передбачає, інакше неможливий ніякий розрахунок.

Отже, утворюється відповідна система форм і видів вини, кожен різновид якої охоплює той, що розташований у цій системі нижче. В цілому вона має такий вигляд: прямий умисел; непрямий умисел; злочинна самовпевненість; злочинна недбалість.

Практичне значення такої системи форм і видів вини в тому, що визначати їх у певній справі треба, починаючи зверху і йти донизу. На черговій нижній ступінь можна переходити лише тоді, коли буде одержано відповідь на надійну відсутність у діях винного попереднього ступеня. Наприклад, про непрямий умисел можна ставити питання лише тоді, коли переконаємось, що діяння було вчинене не з прямим умислом тощо.

Для правильної кваліфікації вбивства важливе значення має дослідження мотиву і мети заподіяння смерті. Мотив злочину настільки важлива ознака суб'єктивної сторони складу злочину, що можна сказати: доки невідомий мотив тих чи інших дій, доти не можна сказати що трапилось, не можна дати суспільну чи юридичну оцінку цим діям. Пленум Верховного Суду України зазначив, що при засудженні за вбивство суди повинні старанно досліджувати мотиви злочину, що невиконання цих вимог призводить до судових помилок.

Суб'єкт вбивства – будь-яка особа, яка досягла 14-ти років за вбивства, передбачені статтями 115-117 КК, і 16-ти років– за вбивства, передбачені статтями 118 і 119 КК.

Види вбивств. За суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115-118 КК) і вбивства через необережність (ст. 119 КК). У свою чергу умисні вбивства розрізняються за ступенем своєї сус­пільної небезпеки (тяжкості) на три види: так зване просте вбивст­во, тобто вчинене без обтяжуючих чи пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК); вчинене за обтяжуючих обставин, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115 КК) і вчинене за пом'якшуючих обставин, так зване привілейоване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне значення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності як обтяжуючих, так і пом'якшуючих обставин, вчинення належить кваліфікувати як вбивство за пом'якшуючих обставин.

Умисне вбивство без обтяжуючих і пом'якшуючих обставин (просте вбивство)–ч. 1 ст. 115 КК – має місце в тих випадках, коли у вчиненому відсутні ознаки вбивств, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, статтями 116-118 КК. За частиною 1 ст. 115 КК кваліфікуються вбивства, вчинені в бійці, з помсти, на грунті особистих взаємовідносин, з рев­нощів, зі співчуття (наприклад, за наявності прохання потерпілого) та деякі інші.

Покарання за таке вбивство передбачене ч. 1 ст. 115 КК – позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

Умисне вбивство за обтяжуючих обставин (кваліфіковане вбивство) – ч. 2 ст. 115 КК. Обтяжуючі обставини перераховані в пунктах 1-13 ч. 2 ст. 115 КК. Для застосування ст. 115 КК досить наяв­ності хоча б однієї з указаних в ній обтяжуючих обставин.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК). Таке вбивство характеризується одним (єдиним) умислом на вбивство двох (або більше) потерпілих, тобто винний має намір і мету вбити двох або більше осіб.

Вбивство двох чи більше потерпілих може бути вчинене одночасно або в різний час. Ця обставина вирішального значення не має. Головне, що поєднує вбивство двох чи більше осіб у п. 1 – це єдність умислу таких дій. За відсутності єдності умислу на вбивство двох чи більше осіб злочин кваліфікується як повторне вбивство. За п. 1 кваліфікуються і ті випадки, коли після вбивства однієї особи винний вчинив замах на вбивство іншої особи або коли вбивству передував замах на вбивство другої людини, якщо всі ці дії (обидва злочини) охоплювались одним умислом.

Разом з тим при спрямованості умислу на вбивство двох або більше осіб вбивство одного з них і замах на життя іншого (другого) не може вважатися закінченим злочином – вбивством двох чи більше осіб, бо злочинний намір вбити двох чи більше осіб не був здійснений через причини, які не залежали від волі винного. Тому такі дії кваліфікуються за ч. 1 ст. 115 КК чи ч. 2 ст. 115 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК.

Так, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду кваліфікувала за статтями 115 ч. 1 і 16 та п. 7 ч. 2 ст. 115 КК дії Ж., який з наміром вбити Т. і Ш. (коли потерпілі спали) наніс їм удари ножем у груди і вбив Т., а П. заподіяв тілесні ушкодження.

При цьому послідовність дій винного при одночасному вбивстві однієї і замахові на життя іншої особи на кваліфікацію злочину не впливає.

Якщо вбивство двох або більше осіб охоплювалось одним (єдиним) умислом, то перерва в часі між вбивством одного і вбивством другого (інших) потерпілого юридичного значення не має і на кваліфікацію цього злочину не впливає.

Замах на вбивство кількох осіб кваліфікується за ст. 15 КК і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК. Додатково кваліфікувати за ст. 15 КК і п. 5 ч. 2 ст. 115 КК немає потреби, якщо спосіб заподіяння смерті був небезпечний тільки для цих потерпілих. Убивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) відрізняється від вбивства способом, що був небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК), суб'єктивно: за п.1 ч. 2 ст. 115 КК дії кваліфікуються при намірі винного вбити кількох осіб, а за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК – тоді, коли його умислом охоплювалося заподіяти смерть одному, а щодо інших потерпілих винний діяв необережно – вчинив необережне вбивство (ст. 119 КК) чи поставив потерпілих у небезпечне для життя становище (ст. 135 КК), окрім жертви.

Вбивство двох осіб не може підпадати під ознаки п. 1 ч. 2 ст. 115 КК якщо одне з них було необережним (ст. 119 КК) або вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК), чи в стані фізіологічного афекту (ст. 116 КК).

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК), має місце, якщо вбито дитину до 14 років або якщо винному було достовірно відомо про вагітність жінки. Кваліфікація злочину не за­лежить від строку вагітності та життєздатності плоду.

Для кваліфікації вбивства за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК не мають значення:

а) - взаємостосунки винного і потерпілої (чоловік чи жінка, знайомі, друзі, закохані чи зовсім незнайомі);

б) - звідки винному було відомо про вагітність потерпілої;

в) - строк вагітності;

г) - мотиви вбивства (помста, ревнощі, хуліганство).

За відсутності доказів тому, що винний безсумнівно знав про вагітність потерпілої, його дії не підпадають під ознаки п. 2 ч. 2 ст. 115 КК. У таких випадках застосовується ч. 1 ст. 115 КК України.

Малолітньою визнається дитина віком до 14 років. Життя дитини починається після фізіологічних пологів. Вбивство малолітньої дитини теж кваліфікується за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК лише у випадках, коли винний усвідомлював або міг усвідомлювати, що потерпілою є малолітня дитина, тобто такою, що не досягла віку 14 років. Якщо винна особа сумлінно помилялася, тобто не усвідомлювала і за обставинами не могла усвідомлювати віку дитини, то відповідальність настає за ч. 1 ст. 115 КК.

Умисне вбивство заручника (п. 3 ч. 2 ст. 115 КК). Заручником є особа, яка захоплена або утримується будь-ким для забезпечення того, щоб родичі, інші особи, органи держави або відповідні органі­зації виконали певні вимоги як умову звільнення заручника. Відповідальність за умисне вбивство заручника настає за умови, що потерпілий був заручником (тобто особою, яка була захоплена чи трималася з метою спонукати її родичів, державну або іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення) і винна особа це усвідомлювала.

Дії кваліфікуються як умисне вбивство заручника незалежно від того, чи була винна особа причетною до вчинення злочину, передбаченого ст. 147 КК. Разом з тим мотив такого вбивства повинен мати зв'язок із даним злочином (це можуть бути бажання спонукати зазначених у ст. 147 КК осіб, установу, підприємство, організацію до вчинення чи утримання від вчинення певних дій, помста за невиконання висунутих вимог, прагнення приховати захоплення чи тримання заручника або інший злочин, вчинений під час їх здійснення, тощо).

Дії особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 147 КК і умисно вбила заручника, мають кваліфікуватися за ч. 2 цієї статті за ознакою спричинення тяжких наслідків і за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК). У деяких випадках спосіб позбавлення життя свідчить про особливу жорстокість злочину. Пленум Верховного Суду України в своїй практиці вважає, що „умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК, якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних (шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо), психічних чи моральних (шляхом зганьблення честі, приниження гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, глумління тощо) страждань, а також якщо воно було поєднане із глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особливих психічних чи моральних страждань” (п. 8 Постанови Верховного Суду України від 7.02.2003 № 2 „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи”).

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою і жорстокістю, якщо воно супроводжувалося глумлінням над трупом, крім випадків його знищення або розтину з метою приховати вбивство.

Умислом винного має охоплюватися особлива жорстокість дій, що ним вчиняються. Визнавши засудженого винним у вбивстві, вчи­неному з особливою жорстокістю, суд має навести у вироку підста­ви та мотиви, згідно з якими він дійшов такого висновку. Встанов­лення особливої жорстокості вбивства не входить до компетенції су­дово-медичної експертизи, оскільки поняття „жорстокість” не є ме­дичним. Вирішення цього питання є прерогативою органів досудового слідства і суду. Експерт лише дає висновок, чи зазнав потерпілий особливо сильних страждань.

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК) Як вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб, умисне вбивство кваліфікується за умови, що винний, здійснюючи умисел на позбавлення життя певної особи, усвідомлював, що застосовує такий спосіб убивства, який є небезпечним для життя не тільки цієї особи, а й інших людей. При цьому небезпека для життя інших людей має бути реальною.

У разі, коли винний, позбавляючи життя особу, помилково вважав, що робить це таким способом, який є небезпечним для життя потерпілого та інших людей, в той час як той фактично небезпечним не був, вчинене належить кваліфікувати як замах на вчинення злочину, передбаченого п. 5 ч. 2 ст. 115 КК.

Якщо при умисному вбивстві, вчиненому небезпечним для життя багатьох осіб способом, позбавлено життя й іншу особу (інших осіб), злочин кваліфікується за пунктами 1 і 5 ч. 2 ст. 115 КК, а якщо заподіяно шкоду її (їх) здоров'ю, – за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК та відповідними статтями КК, що передбачають відповідальність за умисне заподіяння тілесних ушкоджень.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК). Як вчинене з корисливих мотивів умисне вбивство кваліфікується в разі, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв'язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди. При цьому не має значення, чи одержав винний ту вигоду, яку бажав одержати внаслідок убивства, а також коли виник корисливий мотив – до початку чи під час вчинення цього злочину.

Як учинене з корисливих мотивів слід кваліфікувати й умисне вбивство з метою подальшого використання органів чи тканин людини в певних корисливих цілях (для трансплантації, незаконної торгівлі тощо).

У разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу, вимагання, незаконного заволодіння транспортним засобом дії винного кваліфікуються за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК і статтею, якою передбачено відповідальність за злочинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст.313, ч. 3 ст. 289 КК).

Якщо умисел на заволодіння майном виник у винного після вбивства, вчиненого з інших мотивів, кваліфікація його дій за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК виключається.

Не може кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК вбивство дружини з метою звільнитися від неї, бо головним мотивом цього злочину є не корисливий мотив, а мета таким чином розірвати шлюб.

Особливість корисливого вбивства полягає в тому, що його мотив виникає до вчинення злочину, а вбивство є лише здійсненням цього наміру. Якщо ж намір заволодіти майном потерпілого виник у момент вбивства (що дуже сумнівно) або зразу ж після вбивства, то воно не може кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК. Таке вбивство кваліфікується як вчинене без обтяжуючих обставин, а привласнення після вбивства майна – як крадіжка за сукупністю статей 115 ч. 1 КК і 185 КК.

Дії організатора чи підмовника такого вбивства необхідно кваліфікувати за ст. 29 і п. 6 ч. 2 ст. 115 КК незалежно від того, що він мав на меті.

Для умисного вбивства з корисливих мотивів немає значення, чи досяг винний тієї матеріальної вигоди, якої прагнув.

У разі вчинення умисного вбивства під час нападу або зразу ж після нього з метою заволодіти або утримати чуже майно дії винного слід кваліфікувати за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК і ч. 4 ст. 187КК.

Сукупність злочинів має місце і в тому разі, коли вбивство було вчинене з метою заволодіти вогнепальною зброєю або наркотичними засобами. У таких випадках дії винного підлягають кваліфікації за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК та ч. 2 ст. 410 чи ч. 3 ст. 308 КК за ознакою вчинення злочину шляхом розбійного нападу.

Не може кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК вбивство при охороні чужого майна, бо від цього винний не може одержати ніякої вигоди, так само як і у випадках вбивства за заподіяну майнову шкоду (знищення або пошкодження майна винного, коли не виникало стану ні необхідної оборони, ні крайньої необхідності).

Корисливе вбивство за багатьма ознаками схоже з вбивством під час розбою, яке утворює сукупність злочинів (п. 6 ч. 2 ст. 115 та ч. 4 ст. 187 КК).

Відрізняються ці злочини тим, що при корисливому вбивстві:

а) намір отримати майнову вигоду внаслідок вбивства виникає до вчинення вбивства, тоді як при розбої винний нападає з метою заволодіти майном потерпілого, який буває випадковою, незнайомою особою. Вбивство з корисливих мотивів частіше вчинюється щодо знайомих осіб;

б) корисливе вбивство вчинюється також з метою отримати майнові права або майно в майбутньому (наприклад, право на житло чи спадщину), тоді як при розбої це зовсім неможливо. При розбої винний прагне заволодіти майном негайно і тільки тим, яке є тут же у потерпілого чи при ньому.

Таким чином, вбивство, вчинене шляхом нападу з метою заволодіти майном у момент цього злочину, утворює сукупність злочинів і кваліфікується за п. 6 ч. 2 ст. 115 та статтею 187 КК. Вбивство, яке не має ознак розбою (без нападу), належить кваліфікувати тільки за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

За наявності у винного кількох спонукань до вбивства (наприклад, користь і помста) кваліфікація злочину за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК не виключається, якщо хоч би один з мотивів був корисливий.

Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) Як умисне вбивство з хуліганських мотивів за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК дії винного кваліфікуються, коли він позбавляє іншу особу життя внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу.

Умисне вбивство з хуліганських мотивів характерне тим, що воно вчинюється як може здатися без наявних істотних причин, але з явною неповагою до суспільства. Винний вчинює дії винятково цинічні чи особливо зухвалі. Його поведінка є відвертим викликом громадському порядку і зумовлена бажанням протиставити себе всім, хто його оточує, показати всім свою зневагу до них.

Вбивство з хуліганських мотивів зовнішньо вчинюється часто без приводу чи з використанням незначного приводу для вчинення злочину. Воно може бути вчинене і як відповідні дії на зауваження потерпілого чи іншу незначну подію (відмову дати палити, відповісти на запитання чи пропозицію стати в чергу тощо).

У багатьох випадках вбивство з хуліганських спонукань є кульмінацією хуліганської поведінки винного. Якщо інші хуліганські дії винного були відокремлені місцем чи часом від вбивства, то вони утворюють сукупність злочинів і їх кваліфікують за п. 7 ч. 2 ст. 115 і відповідною частиною ст. 296 КК. При ідеальній сукупності цих злочинів усе вчинене охоплюється п. 7 ч. 2 ст. 115 КК, і додаткова кваліфікація їх за ст. 296 КК буде зайвою.

Щоб кваліфікувати злочин за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК, треба довести, що винний діяв саме з хуліганських мотивів. Недослідженість мотиву вбивства не значить, що воно було вчинене з хуліганських спонукань. У практиці застосування п. 7 ч. 2 ст. 115 КК це найпоширеніша помилка – слідство чи суд, не з'ясувавши мотиву вбивства, кваліфікують його як вчинене з хуліганських мотивів. Пленум Верховного Суду України з цього приводу в постанові від 28.06.1991 р. зазначив, що окремі суди не пред'являють належної вимогливості до якості дізнання та попереднього слідства в справах цієї категорії, самі порушують вимоги ст. 22 КПК України, у зв'язку з чим не в усіх випадках встановлюються мотиви і цілі вчинених дій та спрямованість умислу винних, не завжди всебічно і повно досліджуються обставини пред'явленого обвинувачення, а також не виявляються всі учасники правопорушень.

Хуліганські спонукання, як зазначають дослідники, характеризуються прагненням до самоствердження, самовиразу особи з дуже низьким рівнем культури і виховання. В основі хуліганських спонукань лежить нестримний егоїзм, озлобленість і незадоволеність, які доходять до безвідповідальної злості і тупого відчаю, зумовлених явною розбіжністю між рівнем бажань особи і можливостями здійснення їх.

Важливо зазначити, що прагнення особи до самоствердження і самовизначення – це нормальна і природна потреба всякої людини, але різні люди для цього використовують різні засоби. Суспільна і юридична оцінка всякого такого прагнення цілком залежить від того, якими засобами ця потреба задовольняється. Одні задовольняють її творчою працею, науковими чи спортивними досягненнями, старанним виконанням громадських обов'язків тощо, інші – біганиною за речами, модою, „красивим життям”, а треті – лайками, пияцтвом, жорстокістю, глумом над слабим чи старим. Дикі думки і вчинки народжуються дикими звичаями і звичками.

Таким чином, хуліганський мотив – це прояв крайнього егоїзму, хамства, неповаги до оточуючих, найбільш грубі форми нівечення загальновизнаних норм моралі.

Оскільки злочин може бути вчинений з різних мотивів (конкуренція мотивів), то за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК вбивство належить кваліфікувати лише тоді, коли хуліганський мотив був переважним.

У тих випадках, коли конфлікт між винним і потерпілим виник на підставі хуліганських спонукань, а потім переріс в особисті неприязні стосунки між ними, то вбивство не може бути кваліфіковане за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК, бо переважним уже був не хуліганський мотив, а мотив помсти. Умисне вбивство, вчинене з мотиву ревнощів, помсти чи інших спонукань, які виникли на грунті особистих неприязних взаємовідносин, незалежно від місця його вчинення не кваліфікується за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК.

Так, неправильно були кваліфіковані за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК дії Г., який почав сварку з І. у знайомих і там же побив І. Коли вони разом через деякий час повертались додому, Г. вдарив ножем І. в живіт і потерпілий через кілька годин від цього помер у лікарні. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду визнала таку кваліфікацію помилковою і зазначила, що висновок суду про вчинення вбивства І. з хуліганських мотивів нічим не підтверджений, а тому дії К. треба кваліфікувати за ч 1ст. 115 КК.

Не можна розглядати як вчинене з хуліганських мотивів умисне вбивство в сварці чи бійці, яку почав сам потерпілий, а так само з ревнощів, помсти чи інших мотивів, що виникли на ґрунті особистих відносин, хоч при цьому і було порушено громадський порядок. Якщо, крім вбивства з хуліганських мотивів, винний вчинив ще й інші хуліганські дії (реальна сукупність), вчинене потрібно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 296 та статтею КК, яка передбачає відповідальність за вбивство.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК). Відповідальність за умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку настає, якщо злочин вчинено з метою не допустити чи перепинити правомірну діяльність потерпілого у зв'язку з виконанням ним зазначеного обов'язку, змінити характер останньої, а так само з мотивів помсти за неї незалежно від часу, що минув з моменту виконання потерпілим своїх обов'язків до вбивства.

Виконання службового обов'язку – це діяльність особи, яка входить до кола її повноважень, а громадського обов'язку – здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи вчинення інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (наприклад, перепинення правопорушення, повідомлення органів влади про злочин або про готування до нього).

Близькі родичі в розумінні п. 8 ч. 2 ст. 115 КК – це батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки (п. 11 ст. 32 Кримінально-процесуального кодексу України).

Хуліганство й наступне вбивство особи, яка перепиняла ці дії, належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 296 і п. 8 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство або замах на вбивство державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів, захисника чи представника особи або їх близьких родичів, начальника військової служби чи іншої особи, яка виконує обов'язки з військової служби, представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, за наявності відповідних підстав належить кваліфікувати тільки за статтями 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК. Разом з тим, коли умисне вбивство зазначених осіб чи замах на нього вчинені за інших обтяжуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, дії винної особи додатково кваліфікуються і за відповідними пунктами цієї статті.

Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст.115 КК). У п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України поєднані два самостійні різні мотиви вбивства, які визнаються законом кваліфікуючими обставинами вбивства. У деяких випадках вони можуть бути в сукупності, одночасно. Вбивство з метою приховати інший злочин припускає вчинення винним до цього іншого злочину або замаху на злочин.

Для кваліфікації умисного вбивства як такого, що вчинене з метою приховати інший злочин, не має значення, чи був винний причетним до злочину, який приховується. Якщо він вчинив умисне вбивство з метою приховати раніше вчинений ним злочин, його дії кваліфікуються за тією статтею КК, якою передбачено відповідальність за приховуваний злочин, та за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Дії винного, який вчинив умисне вбивство з метою приховати злочин іншої особи, додатково кваліфікувати ще й за ст. 396 КК не потрібно. Якщо вбивство з метою приховання злочину, вчиненого іншою особою, було заздалегідь обіцяне, відповідальність настає за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК і за пособництво в тому злочині, який приховувався.

Дії винного кваліфікуються як умисне вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину незалежно від того, був цей злочин вчинений чи ні.

Умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним спо­собом (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК). Умисне вбивство тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК, якщо воно було поєднане зі згвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом, тобто мало місце в процесі вчинення зазначених злочинів чи одразу ж після нього. При цьому злочинні дії кваліфікуються і за ч. 4 ст. 152 чи ч. 3 ст. 153 КК або ще й за відповідною частиною ст. 15 КК.

Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК.

У випадках, коли особу було умисно вбито через певний час після її згвалтування чи насильницького задоволення з нею статевої пристрасті неприродним способом з метою їх приховання, дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. 152 або ст. 153 та п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК). Таке вбивство визнається вчиненим за обтяжуючих обставин незалежно від мотивів вбивства (помста, ревнощі, кар'єризм тощо) і від того, хто був виконавцем і замовником вбивства. Вбивство, вчинене на замовлення і за платню, кваліфікується за сукупністю пунктів 6 та 11 ч. 2 ст. 115 КК України.

Умисне вбивство, вчинене на замовлення, – це умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру або ж не вчинювати їх.

Якщо замовлення умисного вбивства мало форму угоди, відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає незалежно від того, коли були вчинені обіцяні виконавцеві дії – до чи після вбивства, виконав чи не виконав замовник свою обіцянку, збирався він це робити чи ні.

До дій матеріального характеру, зокрема, належать сплата виконавцеві винагороди за вчинення вбивства, передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань тощо. Під діями нематеріального характеру розуміються будь-які дії, вчинення чи невчинення яких безпосередньо не пов'язане з матеріальними інтересами виконавця вбивства.

У випадках, коли умисне вбивство на замовлення вчинюється з метою одержання від замовника грошей, матеріальних цінностей чи інших вигод матеріального характеру (тобто з корисливих мотивів), дії виконавця кваліфікуються за пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи повинен визнаватись або підбурювачем, або організатором злочину (якщо тільки він не є його співвиконавцем). Його дії належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності до того підстав – і за іншими пунктами цієї статті (наприклад, за п. 6 – якщо виконавець позбавив особу життя з метою одержання вигод матеріального характеру, за п. 12 – коли вбивство було замовлено групі осіб). Дії замовника умисного вбивства, який одночасно був і співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за пунктами 11 і 12 ч. 2 ст. 115 КК як умисне вбивство, вчинене на замовлення за попередньою змовою групою осіб, а за наявності до того підстав – і за іншими пунктами цієї статті.

Якщо замовник, який не є співвиконавцем убивства, керувався корисливими, а виконавець – іншими мотивами, дії замовника кваліфікуються за відповідною частиною ст. 27, пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає лише у випадках, коли замовляється саме умисне вбивство особи, а не якийсь іншій насильницький злочин щодо неї. Якщо замовник доручив заподіяти потерпілому тілесні ушкодження, а виконавець умисно вбив його, замовник несе відповідальність за співучасть у тому злочині, який він організував чи до вчинення якого схилив виконавця, а останній – за той злочин, який він фактично вчинив.

У разі, коли виконавець погодився позбавити потерпілого життя, але з причин, що не залежали від його волі, умисел на вбивство до кінця не довів, дії замовника залежно від конкретних обставин справи кваліфікуються як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину.

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК). Вчиненим за попередньою змовою групою осіб умисне вбивство вважається тоді, коли в позбавленні потерпілого життя брали участь декілька осіб (дві і більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його виконання.

За цей злочин несуть відповідальність і ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але будучи об'єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, виконали хоча б частину того обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього умислу. З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють убивство за попередньою змовою, до таких дій належать: застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть; подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим співучасником; усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це; надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час учинення вбивства (у вигляді порад, передачі зброї тощо); ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу тощо.

Якщо учасники групи діяли узгоджено щодо декількох осіб, хоча кожен із них позбавив життя одного потерпілого, дії кожного зі співучасників розглядаються як умисне вбивство двох або більше осіб, вчинене за попередньою змовою, і кваліфікується за пунктами 1 і 12 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене організованою групою, також кваліфікується за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК. У разі, коли група осіб, яка вчинила за попередньою змовою умисне вбивство, являла собою злочинну організацію, озброєну банду, терористичну групу чи терористичну організацію, не передбачене законом воєнізоване або збройне формування, організовану групу, створену з метою тероризування у виправних установах засуджених чи нападу на адміністрацію цих установ, відповідальність учасників групи настає за п. 12 ч. 2 ст. 115 та відповідно за ч. 1 ст. 255, ст. 257, ч. 3 або ч. 4 ст. 258, ч. 5 ст. 260, ст. 392 КК.

Умисне вбивство, вчинене повторно (п. 13 ч. 2 ст. 115 КК). За п. 13 ч. 2 ст. 115 КК кваліфікуються дії особи, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком убивства, передбаченого статтями 116-118 КК. Відповідальність за повторне умисне вбивство настає незалежно від того, чи була винна особа раніше засуджена за перший злочин, вчинила вона закінчене вбивство чи готування до нього або замах на нього, була вона виконавцем чи іншим співучасником злочину.

Якщо винний не був засуджений за раніше вчинене вбивство чи готування до нього або замах на нього, ці його дії підлягають самостійній кваліфікації, а повторно вчинене вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК. Окремо кваліфікуються діяння й у випадках, коли спочатку було вчинено закінчене умисне вбивство, а потім – готування до такого ж злочину чи замах на нього.

При вчиненні декількох умисних убивств за обтяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ч. 2 ст. 115 КК, дії винного кваліфікуються за цими пунктами та за п. 13 ч. 2 зазначеної статті з урахуванням повторності.

Вбивство не може кваліфікуватися за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, коли судимість за раніше вчинене вбивство знята чи погашена в установленому законом порядку, коли на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за перший злочин, а у випадку, передбаченому ч. 4 ст. 49 КК, – коли особа була звільнена судом віл кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.

Під раніше вчиненим умисним вбивством розуміються не тільки вбивства, кваліфіковані за ст. 115 КК 2001 року чи статтями 94 і 93 КК 1960 року, а й убивства, відповідальність за які передбачена іншими статтями КК (статті 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК 2001 року чи відповідні статті КК 1960 року).

Слід мати на увазі, що при співучасті в убивстві така кваліфікуюча ознака цього злочину, як вчинення його особою, що раніше вчинила умисне вбивство, повинна враховуватися при кваліфікації дій тільки тих співучасників, яких ця ознака стосується.

Умисне вбивство за пом'якшуючих обставин:

- умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання;

- умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини;

- умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК). У цьому випадку має місце особливий пси­хічний стан винного – фізіологічний афект: короткочасна інтенсив­на емоція, що значно послаблює контроль особи над своїми вчинка­ми, здатність усвідомлювати їх, керувати ними. Від фізіологічного афекту слід відрізняти афект патологічний, що виключає осудність суб'єкта. У стані фізіологічного афекту самооцінка і самоконтроль поведінки значно затрудняються, зменшуються, але зовсім не виключаються, як під час патологічного афекту. У стані патологічного афекту людина нездатна ні розуміти своїх дій, а отже, ні контролювати їх, ні керувати ними. У такому стані людина визнається неосудною (ст. 19 КК).

Вбивство вважається вчиненим у стані фізіологічного афекту за наявності таких умов:

1) Якщо сильне душевне хвилювання (афект) виникло раптово, як відповідь на протизаконні дії потерпілого і викликало намір вбити його. Фізіологічний афект – це дуже сильний емоційний спалах, але наскільки він сильний, настільки і не тривалий. Тривалим він бути не може, такого психологічного навантаження людина довго не витримає.

Вбивство у стані фізіологічного афекту визнається вчиненим за пом'якшуючих обставин лише тоді, коли умисел на вбивство виник і був здійснений у стані фізіологічного афекту, коли винний перебував у цьому стані.

2) Якщо фізіологічний афект виник:

а) внаслідок насильства потерпілого над винним чи його рідними і близькими (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, погроза застосувати насильство, знищити майно тощо); якщо насильство було протизаконним, дійсним і значним, тобто здатним спричинити фізіологічний афект, але не створювало стан необхідної оборони чи крайньої необхідності;

б) внаслідок тяжкої образи потерпілим винного – брутального і цинічного приниження гідності особи;

в) внаслідок інших протизаконних або глибоко аморальних дій потерпілого, якщо ці дії потягли чи могли потягти за собою тяжкі наслідки для винного чи його близьких (знищення майна, приниження гідності тощо). Судова практика визнає, що фізіологічний афект можуть спричинити подружня зрада, зрада закоханих, а також багаторазові протизаконні дії, остання з яких і стала причиною афекту.

Для кваліфікації злочину за ст. 116 КК важливо визначити два часові інтервали:

а) між протиправними діями потерпілого і виникненням у винного фізіологічного афекту – тривалість цього інтервалу значення не має – він може бути як занадто коротким, так і занадто довгим. Ця обставина на кваліфікацію вбивства за ст. 116 КК не впливає;

б) між виникненням афекту і вбивством. Оскільки злочин можна кваліфікувати за ст. 116 КК лише у тому випадку, коли винний перебував у стані афекту, то для застосування цієї норми дуже важливо визначити тривалість такого стану. Вивчення судової практики свідчить, що стан фізіологічного афекту триває не більше як 3-4 хвилини. У різних людей ця тривалість буває різною. Більш темпераментні особи скоріше „спалахують”, але довше „остигають”, тому у них стан фізіологічного афекту може тривати 5-7 хвилин. Саме цей час і визначений у ст. 116 КК словосполученням „раптово виникло”, тобто тривало не довго. Коли між виникненням афекту і вбивством минуло більше часу (близько 20-30 хвилин), то кваліфікувати вбивство за ст. 116 КК немає підстав, бо в таких випадках стан фізіологічного афекту вже минув, закінчився, і винний, вбиваючи, уже не перебуває у такому стані.

Умовою застосування ст. 116 КК є сильне душевне хвилювання, викликане протизаконним насильством, систематичним знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого.

Насильство при цьому може бути як фізичним (заподіяння тілес­них ушкоджень, нанесення побоїв, позбавлення волі тощо), так і психічним (загроза заподіяти фізичну, моральну, майнову шкоду), але тільки протизаконним. Останнє може за своїм характером надавати суб'єкту право на необхідну оборону. Вбивство, вчинене у ста­ні сильного душевного хвилювання, але за умови, що воно було ре­зультатом перевищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 116 КК, а за ст. 118 КК, як вбивство при перевищенні меж необ­хідної оборони.

Якщо душевне хвилювання було викликане не потерпілим, а іншими особами, ст. 118 КК не може бути застосована.

Відповідальність за ст. 116 КК настає також у випадках, якщо протизаконне насильство, систематичне знущання або тяжка образа, що спричинили сильне душевне хвилювання особи, яка вчинила вбивство, були спрямовані не на неї особисто, а щодо третіх осіб – близьких або навіть сторонніх.

Склад злочину, передбаченого ст. 116 КК, має місце лише у випадку, якщо умисел на вбивство виник раптово в стані фізіологічного афекту, і був виконаний, коли винний ще знаходився в такому стані. При вбивстві, передбаченому ст. 116 КК, умисел може бути прямим і непрямим.

Покарання за злочин: за ст. 116 КК – обмеження волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК). Об'єктом посягання даного злочину є – життя новонародженої дитини. Потерпілим від злочину, передбаченого ст. 117 КК, завжди є новонароджена дитина. У зв'язку з цим необхідно визначити, що характеризує новонародженість. Життя новонародженої дитини виступає як суб'єкт суспільних відносин і підлягає кримінально-правовій охороні в рівній мірі, як і життя іншої дорослої людини. Так, як, об'єкт входить в основу кримінальної відповідальності, для притягнення особи до відповідальності по даній статті КК України, необхідно встановити, якому об'єкту бажало заподіяти шкоду своїми діями конкретна особа, або створювалася загроза спричинення такої шкоди.

Але Кримінальний кодекс України не містить визначення „новонародженості”, і звернення до медичних критеріїв не дає нам жорстких меж, що визначають цей стан дитини: педіатрія визначає новонародженість одним місяцем, акушерство – одним тижнем, а судова медицина, пояснює, що важкий стан жінки, викликаний родовими муками триває протягом доби. Для вирішення цього питання на кримінально-правовому рівні необхідно враховувати стан матері, обумовлений фізичними або психічними властивостями її організму. Виходячи з цього, період новорождения може бути визначений періодом початку життя дитини – фізіологічних пологів і протягом доби, хоча він може бути продовжений і деякі автори вважають, що в цьому випадку слід користуватися педіатричним критерієм (один місяць).

Виходячи з цього, об'єктом злочину, передбаченого ст. 117 КК України, може бути новонароджена дитина з моменту відділення з організму матері і в період до одного місяця. Вбивство дитини більш старшого віку не може кваліфікуватися за ст. 117 КК України.

Об'єктивна сторона такого злочину як вбивство матір'ю новонародженої дитини, виражається в спричиненні смерті новонародженій дитині шляхом дії (наприклад, задушення або нанесення ран і ударів) або бездіяльності – залишення новонародженого без допомоги і годування, тобто свідомими діями матері, спрямованими на позбавлення життя дитини, по-друге, злочинним результатом у вигляді смерті новонародженого і причинно-наслідковим зв'язком між ними.

Даний вид вбивства, виділений законодавцем в особливий, окремий склад злочину, має лише йому притаманні специфічні властивості:

1) таке вбивство вчиняє матір, позбавляючи життя свою дитину;

2) вбивство вчиняє матір під час пологів або відразу ж після них;

3) вбивство спрямоване на життя новонародженої дитини, яка ще тільки народжується чи щойно народилася.

Усі ці ознаки вбивства матір'ю своєї новонародженої дитини враховані законодавцем, і тому воно вважається вчиненим за обставин дуже пом'якшуючих відповідальність.

Тут маються на увазі психічні аномалії, що свідчать про обмежену осудність, яка в даному випадку виявляється обставиною, що впливає на кваліфікацію злочину. При психічних аномаліях даний злочин необхідно відмежовувати від так званих післяродових психозів, захворювань шизофренії, маніакально-депресивного психозу, спровокованого вагітністю і пологами.

Перелічені ознаки цього злочину мають вирішальне значення для його кваліфікації.

За ст. 117 КК кваліфікується вбивство дитини тільки матір'ю. Якщо подібне вбивство вчиняє батько чи хтось інший з родичів, то вони підлягають відповідальності на загальних підставах за ст. 115 КК.

Убивство може кваліфікуватися за ст. 117 КК лише тоді, коли дитину вбила мати, яка цю дитину народила. Вбивство чужої дитини незалежно від будь-яких обставин не може кваліфікуватися за ст. 117 КК.

За ст. 117 КК кваліфікується вбивство, вчинене матір'ю під час пологів або відразу ж після них. Якщо після пологів минув деякий час, то заподіяне вбивство, хоч би і матір'ю своєї новонародженої дитини, не може кваліфікуватися за ст. 117 КК.

Відповідальність матері пом'якшується за умови, що вбивство дитини було вчинене під час пологів або одразу після них, тобто законодавець обмежує вчинення цього злочину певним не­тривалим проміжком часу, доки особливий психічний і фізичний стан жінки послаблює її здатність керувати своїми діями. В інших випадках відповідальність за вбивство матір'ю своєї дитини настає на загальних підставах.

Момент виникнення умислу у матері вбити новонароджену дитину на кваліфікацію злочину, що розглядається, не впливає.

Суб'єктом цього злочину може бути тільки мати. Співучасники у вбивстві матір'ю новонародженої дитини несуть відповідальність за статтями 27 і 115 КК. Обставини, що пом'якшують відповідальність матері, на співучасників не поширюються.

Покарання за злочин: за ст. 117 КК – обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця(ст. 118 КК).Заподіяння смерті нападаючому при захисті від суспільне небезпечного посягання виключає кримінальну відповідальність, якщо при цьому не були перевищені межі необхід­ної оборони. Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони не виключає такої відповідальності, але пом'якшує її. Так само вирі­шується питання і при затриманні злочинця.

Перевищенням меж необхідної оборони, відповідно до ч. 3 ст. 36 КК, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обста­новці захисту. Так само перевищенням заходів, необхідних для за­тримання злочинця при умисному заподіянні йому смерті згідно з ч. 2 ст. 38 КК визнається явна невідповідність вчиненого небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Пленум Верховного Суду України в постанові від 26.04.2002 року у справах, пов'язаних із застосуванням за­конодавства про необхідну оборону, виходить з того, що „щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, суди повинні враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини. Якщо суд визнає, що в діях особи є перевищення меж необхідної оборони, у вироку слід зазначити, в чому саме воно полягає”.

Ті ж фактори слід враховувати і при розв'язанні питання про перевищення заходів із затримання злочинця (тяжкість злочину, об­становку, в якій відбувається затримання тощо).

При цьому слід мати на увазі, що особа, яка захищається, як і особа, яка затримує злочинця, внаслідок сильного душевного хви­лювання, викликаного суспільне небезпечним посяганням (що часто виникає раптово), не завжди може точно оцінити відповідність запо­діяної шкоди (в цьому випадку позбавлення життя нападаючого чи злочинця) небезпечності посягання чи вчиненого затриманим злочи­ну або точно оцінити обстановку захисту чи затримання. У цьому випадку відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або заходів із затримання злочинця виключається (ч. 4 ст. 36 КК).

З суб'єктивної сторони злочин, який розглядається, може бу­ти вчинений тільки умисно.

Вбивство, вчинене з перевищенням меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання зло­чинця,за наявності обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 КК (наприклад, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, повторно) має ква­ліфікуватися не як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, а за ст. 118 КК.

Покарання за злочин, за ст. 118 КК – виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років, або по­збавлення волі на строк до двох років.

Вбивство через необережність (ст. 119 КК).Об'єктом злочину є життя особи.

Об'єктивна сторона злочину характеризується:

1) - діянням – посяганням на життя іншої людини;

2) - наслідками у вигляді її смерті;

3) - причинним зв'язком між вказаними діянням і наслідками.

Якщо необережне заподіяння смерті є ознакою іншого злочину (зокрема передбаченого ч. 2 ст. 134, ч. 3 ст. 135, ч. 3 ст. 136, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 139 КК), воно кваліфікується за статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за цей .злочин, і додаткової кваліфікації за ст. 119 КК не потребує.

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті особи.

Суб'єкт злочину загальний.

Склад злочину, передбачений ст. 119 КК, від усіх інших видів вбивства відрізняється лише ознаками суб'єктивної сторони.

При цьому важливі обидві форми необережності – злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

Вбивство через злочинну самовпевненість має місце тоді, коли винний передбачає абстрактну можливість настання смерті, але розраховує її усунути, відвернути, вважаючи, що в даному випадку вона не настане. Винний розраховує на якісь певні реальні обставини (на своє вміння, свою фізичну силу, на властивості машин, механізмів, на поведінку тварин тощо). Але, як виявляється, цей розрахунок негодящий, невдалий. Вина особи, яка діяла таким чином, полягає у тому, що вона не була більш уважною, що покладалася на ненадійне. Найчастіше таке трапляється при порушенні різних правил – використання машин, зброї, вогню, вибухових речовин тощо.

У тих же випадках, коли винна особа передбачала хоч би й абстрактну можливість настання смерті потерпілого і розраховувала на те, що вона не настане, але цей її розрахунок був на якусь випадковість (на „авось”), а не на щось реальне, то таке вбивство визнається умисним.

Вбивство при злочинній недбалості вчиняється тоді, коли винний не передбачає, що від його дій може статися смерть, але за обставинами події він повинен був і міг передбачити такі наслідки своїх дій чи бездіяльності. Наприклад П. під час сварки вдарив кулаком у живіт п'яного С. Від цього удару потерпілий упав, ударився головою об бруківку від чого і помер.

Від необережного вбивства треба відрізняти невинне заподіяння смерті (саsus), коли особа не могла передбачити настання таких наслідків своїх дій чи бездіяльності.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (за відсутності умислу на заподіяння смерті), кваліфікується за ст. 121 КК. В усіх інших випадках, коли тілесні ушкодження призвели до смерті потерпілого, вони кваліфікуються за ст. 119 КК.

Так, зокрема, були кваліфіковані дії Русова, який під час сварки двічі вдарив Сіренка по обличчю. Від цих ударів Сіренко впав і помер. Смерть настала внаслідок крововиливу в мозок. Суд кваліфікував дії Русова за ч. 1 ст. 115 КК. Касаційна інстанція перекваліфікувала дії Русова за ч. 2 ст. 121 КК. Пленум Верховного Суду у постанові в цій справі визначив, що для звинувачення Русова за ч. 2 ст. 121 КК треба було довести, що він мав намір заподіяти Сіренку тяжкі тілесні ушкодження. Доказів цього немає. В діях Русова не було нічого такого, щоб свідчило про наявність у нього наміру заподіяти Сіренку тяжкі тілесні ушкодження. Він хоч і не передбачав, але повинен був і міг передбачити і такі наслідки, які фактично настали, тобто заподіяв смерть необережно.

Для застосування ст. 119 КК необхідно встановити наявність необережної вини щодо злочинного наслідку – смерті іншої людини. Са­ме ж діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необе­режним, так і умисним.

У частині 2 ст. 119 КК встановлена відповідальність за необережне вбивство двох або більше осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 119 КК – обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 119 КК – позбавлення волі на строк від п'яти до вось­ми років.

Доведення до самогубства (ст. 120 КК). Об'єктом злочину, який розглядається, є життя людини.

Об'єктивна сторона (ч. 1 ст. 120 КК) злочину виражається в до­веденні особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до про­типравних дій або систематичного приниження її людської гідності.

Жорстоке поводження – це безжалісні, грубі дії, що спричи­няють потерпілому фізичні та психічні страждання (нанесення ті­лесних ушкоджень, побоїв, позбавлення коштів для існування, жит­ла, їжі, одягу, необґрунтовані стягнення, несправедливе позбавлен­ня заохочень, різного роду знущання).

Шантаж – це загроза розголосити про потерпілого відомості, які останній бажає зберегти в таємниці (наприклад, відомості про тяжку хворобу тощо). Ці відомості можуть бути також помилковими, такими, що не відповідають дійсності. Важливо, що вони носять такий характер, що потерпілий не хоче їх розголошувати.

Примус до протиправних дій – це загроза фізичним насильством залякування, заподіяння побоїв тощо з метою примусити потерпілого, наприклад, брати участь у злочині.

Систематичне приниження людської гідності –це різного роду тривале принизливе ставлення до потерпілого (образи, наклеп, анонімні обвинувачення, знущання над честю жінки, цькування, не­справедлива критика). Судова практика не відносить до такого роду обставин розірвання шлюбних відносин одним із подружжя, відмову від укладання шлюбу, припинення співжиття, подружню зраду, як­що при цьому не здійснювалися інші дії, що принижують людську гідність. Не можуть також кваліфікуватися за ст. 120 КК випадки само­губства внаслідок вчинення щодо особи будь-яких законних дій (на­приклад, правомірного звільнення з роботи), а також внаслідок по­відомлення хоча й таких, що принижують гідність особи, але вірних, таких, що відповідають дійсності, відомостей (за умови, що вони повідомлялися не в образливій чи цинічній формі).

У частині 2 ст. 120 КК передбачена відповідальність за доведення до самогубства або замаху на нього особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винного, або такі самі дії, вчинені щодо двох або більше осіб, а в ч. 3 ст. 120 КК – щодо неповнолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Під матеріальною залежністю слід розуміти випадки, коли потерпілий отримує від винного істотну матеріальну підтримкуабо знаходиться на його утри