Поняття і види злочинів проти власності.

Об'єктом злочинів проти власності є суспільні відносини влас­ності, що охороняються кримінальним законом як частина економіч­них відносин, як основа економічної системи держави.

Юридичним вираженням відносин власності є право власності – це, відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України „Про власність”, врегу­льовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Цей закон визначає, що власність в Украї­ні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Від­повідно до Конституції України від імені українського народу права власника на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси України здійснюють органи державної влади та орга­ни місцевого самоврядування. Таким чином, суб'єктами права власності виступають – держава, юридичні та фізичні особи. Стаття 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб'єктів права власності перед законом і забезпечення захисту їх прав дер­жавою. Тому кримінальне законодавство також охороняє всі форми власності, що існують в Україні.

Небезпечність злочинів проти власності, важливість її охорони кримінально-правовими засобами визначається тим, що вона є найважливішою соціальною цінністю: нормальне функціонування відносин власності забезпечує стабільність всієї економічної системи, підвищення рівня добробуту народу.

Єдність об'єкта – відносин власності – не виключає того, що безпосереднім об'єктом конкретних злочинів може виступати та чи інша форма власності. Крім об'єкта, злочини проти власності мають також інші загальні об'єктивні і суб'єктивні ознаки.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет. Ним є приватне, колективне або державне майно.

Майно як предмет злочину має певні ознаки:

1) - юридична – право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її охоро­ною. Для винного майно є чужим;

2) - економічна – майно має пред­ставляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість. Іноді цю ознаку називають соціальною, оскільки вона означає, що в майно вкладена праця людини. Цінність, вартість майна якраз і вимірюєть­ся цією працею;

3) - фізична – це предмети, речі, які можна вилучи­ти, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.

Не відносяться до предметів злочинів проти власності предмети, що знаходяться в природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в природних водоймах, звірі у лісі тощо. Їх незаконне зни­щення, пошкодження, вилов відносяться до злочинів проти довкілля (статті 246 КК, 248 і 249 КК). Але ці предмети стають предметом злочинів проти власності, якщо вони вже витягнуті з природного стану за до­помогою праці людини, або вирощуються людиною в спеціальних розплідниках, ставках тощо.

Не є предметом злочинів проти власності вогнепальна зброя, бо­йові припаси, вибухові речовини, радіоактивні матеріали – стат­ті 262-267 КК; наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори – ст. 312 КК тощо; військове майно – статті 410, 411 КК тощо.

Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом мо­жуть бути право на майно, а також дії майнового характеру, наприк­лад, при вимаганні (ст. 189 КК) та шахрайстві (ст. 190 КК).

Специфіка об'єкта і предмета визначають і загальні об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочинів проти власності.

З об'єктивної сторони більшість з них сконструйовані законо­давцем як злочини з матеріальним складом – їх обов'язковою озна­кою є спричинення внаслідок протиправного діяння суспільне не­безпечних наслідків у вигляді матеріальної шкоди відносинам влас­ності. Тому закінченими вони є з моменту настання цієї шкоди. Од­нак для закінчення таких злочинів як розбій, вимагання, погроза знищення майна не потрібно фактичного настання шкоди (це так звані усічені склади злочинів).

З суб'єктивної сторони, більшість злочинів проти власності ха­рактеризуються прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що по­сягає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення. Поряд з цим знищення або по­шкодження майна (ст. 194 КК) може бути вчинене і з непрямим умис­лом, а необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК) і по­рушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197 КК) можуть бути вчи­нені через необережність.

За наявності ряду загальних ознак, що характеризують злочини проти власності, вони істотно розрізняються між собою за характе­ром діяння, способом їх вчинення, мотивами. Саме це дає можли­вість класифікувати їх на різні групи, побудувати їх систему. Так, за наявності корисливого мотиву злочини проти власності поділяються на корисливі і некорисливі. Корисливі злочини, у свою чергу, за ха­рактером діяння, за способом їх вчинення можуть бути поділені на злочини: пов'язані з незаконним обертанням чужого майна на ко­ристь винного або інших осіб і не пов'язані з таким обертанням.

Це можна представити за такою системою.

Злочини проти власності (статті 185-198 КК):

1) - корисливі (статті 185-193): пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 185—191);

2) - не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або ін­ших осіб (статті 192, 193 КК);

3) - некорисливі (статті 194-198 КК).

Загальними ознаками, що об'єднують різні злочини цієї групи, є:

1) - незаконне, безоплатне обертання чужого майна на користь вин­ного або інших осіб;

2) - корисливий мотив – прагнення, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Обертання як обов'язкова ознака об'єктивної сторони злочинів цієї групи передбачає активну поведінку (дію) – вилучення чужого майна з володіння, розпорядження, користування власника або особи, якій воно ввірене на законній підставі, на користь винного або інших осіб і збагачення його або інших осіб за рахунок цього майна.

Обертання має бути незаконним. Це означає, що суб'єкт не має права на це майно, оскільки воно для нього є чужим. Майно має бу­ти безоплатним, тобто воно не повертається, не оплачується, не відшкодовується власнику еквівалент його вартості.

З об'єктивної сторони більшість злочинів, пов'язаних з неза­конним безоплатним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, відносяться до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об'єктивної сторони є наслідки – матеріальна шкода: власник позбавляється майна, можливості воло­діти, користуватися, розпоряджатися ним. Тому закінченими ці зло­чини визнаються з моменту фактичного заподіяння матеріальної шкоди у визначеному розмірі. Певні особливості в цьому питанні є в складах розбою і вимагання, про що буде сказано при аналізі цих злочинів.

Суб'єктивна сторона всіх цих злочинів характеризується пря­мим умислом, корисливими мотивом і метою: особа усвідомлює, що вона посягає на чужу власність, не маючи права на неї, передбачає матеріальну шкоду власнику (державі, колективу, приватній особі) і бажає настання цього наслідку, переслідуючи мету незаконного збагачення.

Мотив корисливий – прагнення одержати матеріальну вигоду для себе або інших осіб, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Суб'єкт корисливих злочинів – крадіжки, грабежу, розбою, ви­магання – будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку. В інших ви­падках – особа, яка досягла 16-річного віку. У разі привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службо­вим становищем суб'єкт спеціальний – особа, якій майно ввірено чи перебувало в її віданні або службова особа, яка заволодіває чу­жим майном шляхом зловживання службовим становищем.

Поряд з цими загальними ознаками ці злочини мають і відмінні ознаки, характерні для конкретних складів злочинів. Вони відрізня­ються один від одного за способом (формою) їх вчинення, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення зло­чинної мети збагачення за рахунок чужого майна. КК передбачає відповідальність за такі злочини залежно від способу їх вчинення: крадіжка; грабіж; розбій; викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання; вимагання; шахрайство; привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.

Крадіжка(ст. 185 КК). Частина 1 ст. 185 КК визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна.

Об'єктивна сторона крадіжки виражається в дії – таємному незаконному, безоплатному, поза волею власника вилученні чужого майна.

Таємне викрадення означає, що майно вилучається потайки, непомітно, за відсутності власника чи інших осіб, або в їх присут­ності, але за умови, що потерпілий або інші особи не здатні усвідом­лювати факт викрадення (наприклад, на очах у людей, що відпочивають на пляжі, не усвідомлюють, що винний викрадає чужі речі, в присутності малолітніх тощо). Таємним вважається викра­дення в присутності осіб, які усвідомлюють крадіжку, що вчинюється, але суб'єкт знає, що ці особи не будуть йому перешкоджати, він впевнений в їх мовчазній згоді, невтручанні (наприклад, крадіж­ка продуктів на м'ясокомбінаті в присутності інших працівників).

З суб'єктивної сторони крадіжка передбачає прямий умисел, за якого винний усвідомлює, що вилучає чуже майно таємно. І це психічне відношення винного має вирішальне значення для кваліфі­кації викрадення як крадіжки. Якщо злочинець помиляється, вва­жаючи свої дії непомітними, а за ним фактично хтось спостерігає і усвідомлює, що ці дії є незаконними, все вчинене є крадіжкою.

Закінченою крадіжка визнається з моменту вилучення майна і отримання винним можливості хоча б початкового розпорядження вилученим (сховати, передати, викинути тощо).

Частина 2 ст. 185 КК встановлює відповідальність за крадіжку, вчи­нену повторно або за попередньою змовою групою осіб. Відповідно до примітки 1 до ст. 185 КК повторною визнається крадіжка, вчинена особою, яка раніше вчинила не лише крадіжку, а й будь-який із зло­чинів, передбачених статтями 185, 186, 189-191 КК або статтями 187 і 262 КК, незалежно від того, чи була особа судима за раніше вчинений злочин чи ні. Важливо лише мати на увазі загальне положення, що відноситься до поняття повторності: повторність крадіжки виключа­ється, якщо за раніше вчинену крадіжку (або інший злочин, вказа­ний в примітці) особу було звільнено від кримінальної відповідаль­ності, або якщо судимість за цей злочин була погашена чи знята.

Повторну крадіжку слід відрізняти від продовжуваної крадіжки, при якій вчиняється одна крадіжка, але частинами, кількома тотож­ними діями, об'єднаними однією метою (наприклад, крадіжка із за­воду велосипеда частинами, окремими деталями).

У разі вчинення крадіжки після інших, вказаних у статтях 186 КК, 189-191 КК, 187 і 262 КК однорідних злочинів, необхідна кваліфікація вчиненого за сукупністю – за ч. 2 ст. 185 КК і відповідною статтею, що передбачає відповідальність за ці злочини.

Крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб, передбачає вчинення її спільно декількома особами (двома і більше), які заз­далегідь, тобто до початку вчинення крадіжки, домовилися про спільне її вчинення (ч. 2 ст. 28 КК). При цьому не має значення, яку конкретно роль виконував кожний з них при вчиненні крадіжки.

У частині 3 ст. 185 КК встановлена відповідальність за крадіжку, поєднану з проникненням до житла, іншого приміщення чи сховища або що завдала значної шкоди потерпілому.

Аналіз першої ознаки передбачає з'ясування, по-перше, понять „житло”, „інше приміщення”, „сховище”; по-друге, поняття „про­никнення”.

Житло – це приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готе­лі тощо). До житла прирівнюються і його складові частини, де може зберігатися майно (балкон, льох тощо), за винятком господарських приміщень, не пов'язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай то­що).

Приміщення – це різного роду споруди, будови, в яких по­стійно або тимчасово знаходиться майно. Це може бути магазин, ба­за, промислове підприємство, музей тощо.

Інше сховище – це ши­роке поняття – будь-яка споруда для постійного або тимчасового зберігання майна (контейнер, фургон, дільниця території, що охоро­няється тощо).

Під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище розуміється незаконне вторгнення до них будь-яким способом – із за­стосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання. Однак обов'язковою його ознакою є незаконність – з метою кра­діжки. Якщо особа увійшла в приміщення, житло не з метою кра­діжки, але потім викрала майно, то ознака, що розглядається, від­сутня. Так, І. прийшов в гуртожиток до своєї знайомої, якої в кімна­ті не було, і пішов шукати її в інших кімнатах. Побачивши, що в одній з кімнат, в якій нікого не було, на столі лежав гаманець, викрав його. У цьому випадку відсутня крадіжка з проникненням у житло.

Для проникнення не має значення, чи проник винний сам (фі­зично) в житло, приміщення або використав знаряддя, якими, на­приклад, через відкриту кватирку вилучав майно.

Якщо з метою проникнення застосовується насильство (наприк­лад, до охоронця, господаря квартири та інших) то, залежно від характеру насильства, все вчинене має кваліфікуватися як грабіж або розбій.

Крадіжка, що завдала значної шкоди потерпілому, визначається за сукупності двох умов: матеріального становища потерпілого та розміру збитку на суму від ста до двохсот п'ятдесяти неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян (примітка 2 до ст. 185 КК).

Частини 4 і 5 ст. 185 КК передбачають відповідальність за крадіжку, вчинену у великому і особливо великому розмірі. Крадіжка, вчинена у великому розмірі, має місце при вчиненні її однією особою чи гру­пою осіб на суму, яка в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а в особливо великих розмірах – на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину (примітки 3 і 4 до ст. 185 КК).

Крім того, ч. 5 ст. 185 КК передбачає відповідальність за крадіжку, вчинену організованою групою (ч. 2 ст. 28 КК).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 185 КК – штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від вісімдесяти до двохсот сорока годин, або виправні роботи на
строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 185 КК – арешт на строк від трьох до шести місяців або обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на
той самий строк; за ч. 3 ст. 185 КК – позбавлення волі на строк від трьох до шести років; за ч. 4 ст. 185 КК – позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 5 ст. 185 КК – позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти
років з конфіскацією майна.

Грабіж (ст. 186 КК) з об'єктивної сторони виражається у відкри­тому викраденні – вилученні чужого майна в присутності власника або інших осіб, які усвідомлюють те, що вчиняється. При цьому вин­ний також усвідомлює, що його дії помічені, усвідомлюються цими особами, але ігнорує це. Якщо винний помиляється і вважає, що йо­го бачать, а фактично його дії не були помічені, він відповідає за грабіж; якщо ж ситуація зворотна – особа вважає, що його ніхто не бачить, але насправді за ним стежать, то вчинене вважається крадіжкою.

Грабіж матиме місце і в тому випадку, якщо викраден­ня, почате таємно, переросло у відкрите (наприклад, при вчиненні винним крадіжки несподівано з'явився сторож, але винний ігнорує це, і, схопивши викрадене, тікає).

Грабіж, як і крадіжка, вважається закінченим з моменту вилу­чення майна і отримання початкової можливості розпорядитися ним як своїм власним.

Частина 2 ст. 186 КК передбачає відповідальність за грабіж, поєдна­ний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства або вчинений повторно, або за попередньою змовою групою осіб.

Під та­ким насильством розуміється як фізичне насильство – обмеження волі потерпілого або інших осіб (зв'язування, замкнення в певному приміщенні), нанесення ударів, побоїв, заподіяння легкого тілесного ушкодження, так і психічне насильство – погроза застосувати вка­зане фізичне насильство. Такий грабіж має додатковий безпосеред­ній об'єкт – свободу і тілесну недоторканність особи. Більш небез­печне насильство до потерпілого утворить склад розбою.

Насильство при грабежі у більшості випадків застосовується з метою вилучити майно, а тому передує вилученню. Але насильство може застосовуватися і для утримання вже вилученого майна, тоб­то слідувати за вилученням (наприклад, винний, скориставшись тим, що продавець вийшов до підсобного приміщення, з прилавка магазина викрав річ. Продавець, помітивши злодія, намагався її ві­дібрати, але винний, утримуючи річ, наніс кілька ударів продавцю і з викраденим зник). Якщо ж насильство застосовується тільки з ме­тою уникнути затримання, то грабежу, поєднаного з насильством, не буде (наприклад, винний кинув відкрито викрадену річ і, ті­каючи, застосовує насильство до особи, яка намагається .його за­тримати).

Від грабежу, поєднаного з насильством, слід відрізняти так зва­ний грабіж-ривок, при якому винний застосовує певні зусилля, щоб відібрати у потерпілого річ, предмет (наприклад, вирвав з рук сум­ку, зірвав з голови шапку тощо). У цих випадках насильство до по­терпілого не застосовується, тому грабіж-ривок кваліфікується за ч. 1 ст. 186 КК.

Всі інші кваліфікуючі ознаки грабежу (повторність, за поперед­ньою змовою групою осіб, з проникненням у житло, інше приміщен­ня, завдання значної шкоди, а також у великих і особливо великих розмірах, організованою групою) аналогічні тим, які проаналізовані стосовно крадіжки.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 186 КК – штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від ста двадцяти до двохсот сорока годин, або виправні роботи на
строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або
позбавлення волі на строк до чотирьох років; за ч. 2 ст. 186 КК – позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років; за ч. 3 ст. 186 КК – позбавлення волі на строк від чотирьох до восьми років; за ч. 4 ст. 186 КК – позбавлення волі на строк від семи до десяти років; за ч. 5 ст. 186 КК – позбавлення волі на строк від восьми до тринадцяти років із конфіскацією майна.

Розбій (ст. 187 КК) є найбільш небезпечним злочином проти влас­ності. Його обов'язковим додатковим об'єктом виступають життя і здоров'я потерпілих.

Об'єктивна сторона розбою полягає в нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою засто­сування такого насильства. Насильство носить реальний характер: здатне подавити волю потерпілого і примусити його передати майно винному.

Під фізичним насильством, небезпечним для життя чи здо­ров'я розуміється легке тілесне ушкодження, що спричинило корот­кочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності, се­редньої тяжкості, тяжке тілесне ушкодження, замах на вбивство, вбивство. Однак слід відмітити, що замах на вбивство і вбивство, що супроводили розбій, не охоплюються цим складом і вимагають додаткової кваліфікації за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 КК.

До насильства як обов'язкової ознаки розбою відноситься і насильство, небезпечне для життя в момент заподіяння. Специфіка його у тому, що реальна небезпека для життя існує для потерпілого лише в момент застосування насильства, фактично воно не приво­дить до настання смерті.

До такого насильства відносяться також дії, що не призвели у конкретному випадку до будь-яких наслідків, але містили реальну небезпеку для життя в момент їх вчинення. Наприклад, здушення шиї, застосування електроструму, скидання з висоти тощо. Фізичне насильство може бути як відкритим, так і таємним (нанесення уда­ру потерпілому, який спав).

Психічне насильство – це погроза за­подіяти вказане фізичне насильство або погроза вбивством. Тому додаткової кваліфікації за ст. 129 КК тут не потрібно. Насильство при розбої є способом заволодіння майном і, як правило, передує йому. Однак воно може застосовуватися і після заволодіння майном для його утримання.

Насильство, небезпечне для життя чи здоров'я, застосоване вин­ним з метою уникнути затримання, вимагає самостійної кваліфікації за сукупністю з крадіжкою чи грабежем.

Тривалий час спірним у судовій практиці було питання про можливість віднесення до насильства, небезпечного для життя чи здоров'я, давання потерпілому, з метою вилучення у нього майна, наркотичних, психотропних речовин, що призвели до його несвідомого стану. Пленум Верховного Суду України визнав, що, якщо такі за­соби були застосовані без згоди потерпілого (всупереч його волі) і містили в собі небезпеку для його життя чи здоров'я, про що знав винний, то такі дії кваліфікуються як розбій.

Розбій відноситься до усічених складів злочинів, тому вважаєть­ся закінченим з моменту нападу, тобто з моменту застосування на­сильства, незалежно від того, чи вдалося винному заволодіти май­ном, чи ні.

Кваліфікуючими ознаками розбою є:

- вчинення його за поперед­ньою змовою групою осіб, або особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм (ч. 2 ст. 187 КК);

- поєднання розбою з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3 ст. 187 КК);

- спрямовання розбою на заволодіння майном у великих чи особливо великих роз­мірах або вчинення організованою групою, або поєднання із заподі­янням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК).

Ці ознаки анало­гічні тим, які розкриті при аналізі крадіжки, за виключенням двох. Це розбій, вчинений особою, яка раніше вчинила розбій або банди­тизм і розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень.

Розбій вважається повторним лише тоді, коли йому передував розбій або бандитизм. Вчинення раніше крадіжки, грабежу чи ін­ших корисливих злочинів, пов'язаних із обертанням чужого майна, повторності розбою не утворить.

Заподіяння в процесі розбою тяжких тілесних ушкоджень охоп­люється ч. 4 ст. 187 КК і додаткової кваліфікації за ст. 121 КК не потребує.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 187 КК – позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч. 2 ст. 187 – позбавлення волі на строк від семи до десяти років із конфіскацією майна; за ч. 3 ст. 187 КК – позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років із конфіска­цією майна; за ч. 4 ст. 187 КК – позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років із конфіскацією майна.

Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання(Ст. 188-1). Електрична енергія як предмет злочину, передбаченого ст. 188-1 КК – це енергоносій, який виступає на ринку як товар, що відрізняється від інших товарів особливими споживчими якостями та фізико-технічними характеристиками (одночасність виробництва та споживання, неможливість складування, повернення, переадресування), які визначають необхідність регулювання та регламентації використання цього товару. Що ж до теплової енергії, то предметом названого злочину є не сама теплова енергія, а теплоносій – рідка або газоподібна речовина, що циркулює у трубах або каналах і передає теплову енергію в системах теплопостачання, опалення, вентиляції та технологічних установках.

Об'єктивна сторона злочину, передбачено ст. 188-1 КК, виражається у викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов'язкове) або внаслідок умисного пошкодження приладів обліку чи у будь-який інший спосіб, якщо такими діями завдано значної шкоди.

Частина 2 ст. 188-1 КК передбачає відповідальність за дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони завдали шкоду у великих розмірах.

Шкода, передбачена цією статтею, визнається значною, якщо вона в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а у великих розмірах – якщо вона в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 188-1 КК – штраф від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 188-1КК – позбавлення волі на строк до трьох років.

Вимагання (ст. 189 КК) має своїм безпосереднім додатковим об'єктом відносини у сфері охорони безпеки життя, здоров'я, честі, гідності, особистої недоторканності потерпілих.

Предметом вимагання є не тільки майно, а й право на майно, а також дії майнового характеру.

Право на майно – документ, що дозволяє отримати в свою власність майно (наприклад, заповіт на квартиру, договір дарування машини, боргова розписка тощо).

Дії майнового характеру – це, наприклад, вимога підвищити в посаді, видати безкоштовну путівку на курорт тощо.

Об'єктивна сторона вимагання виражається у вимозі передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майно­вого характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтере­сів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Таким чином, діяння виражається в активній поведінці та може виявлятися в незаконній вимозі: а) майна; б) права на майно; в) вчинення будь-яких дій майнового характеру.

Потерпілими можуть бути: власник, особа, якій майно ввірене на законній підставі, близькі родичі цих осіб (батьки, діти, бабуся, дідусь, сестри, брати).

Спосіб вимагання – це погроза заподіяння шкоди потерпілому або його близьким родичам, зміст якої може бути різним. Це не тільки погроза насильством, хоч вона зустрічається найчастіше, а й обмеженням прав, свобод або законних інтересів вказаних осіб, по­шкодженням чи знищенням їхнього майна, або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (наприклад, оповістити дані про усиновлення потерпілим дитини, про наявність захворювання, про інтимне життя, про злочинну ді­яльність тощо). Ці відомості можуть бути дійсними або вигаданими, ганебними або не такими. Погроза може бути виражена усно, пи­сьмово, жестами, демонстрацією зброї тощо. У будь-якому разі важ­ливо встановити, що винний, застосовуючи погрозу, прагне до того, щоб у потерпілого склалося переконання про реальність, дійсність реалізації цієї погрози, якщо він не виконає пред'явленої вимоги. Тому, навіть у тому випадку, якщо винний і не думав розголошувати відомості або погрожував непридатною зброєю або її макетом, а потерпілий сприймав таку погрозу як реальну – вчинене є вима­ганням.

При вимаганні суб'єкт злочину вимагає передати майно в майбутньому (завтра, через тиждень). При цьому сама погроза також звернена в майбутнє: вона буде реалізована лише після того, як не буде виконана вимога. У потерпілого є час прийняти певне рішення – виконувати чи не виконувати цю вимогу.

Вимагання вважається закінченим з моменту пред'явлення ви­мог, тобто з моменту погрози. Якщо винний реалізував свою погро­зу і умисно заподіяв потерпілому або його близьким родичам смерть, необхідна кваліфікація за сукупністю ч. 4 ст. 189 КК і ст. 115 КК. Кваліфікація за сукупністю необхідна також у разі, якщо реалізова­на погроза пошкодженням або знищенням майна шляхом підпалу чи іншим загальнонебезпечним способом, або така, що спричинила за­гибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК).

Частина 2 ст. 189 КК передбачає відповідальність за вимагання, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому. У частині 3 кваліфікованим визнається вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здо­ров'я особи, або таке, що завдало майнової шкоди у великих розмі­рах, а в ч. 4 – вимагання, що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження.

Такі кваліфікуючі ознаки, як повторність, вчинення вимагання за попередньою змовою групою осіб, завдання значної шкоди або майнової шкоди у великих або в особливо великих розмірах, або вчинення організованою групою, за своїм змістом аналогічні озна­кам крадіжки і розбою, розглянутим раніше.

Кваліфікуючими ознаками, специфічними для вимагання є:

- вчи­нення вимагання службовою особою (поняття якої визначено в ст. 364 КК) з використанням свого службового становища;

- з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень;

- пов'язане з по­шкодженням чи знищенням майна (ч. 2 ст. 189 КК);

- вимагання, поєдна­не з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи (ч. 3),

- а також поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження (ч. 4).

У всіх цих випадках вимагання пов'язане з реальним завданням шкоди потерпілому: вимога передати майно, право на майно, вчинити дії майнового характеру в майбутньому підкріплюється не­гайним, в момент вимоги, фізичним насильством, а також пошко­дженням або знищенням майна. Ці дії відіграють роль залякування, попередження про серйозність вимоги, реальну можливість вико­нання погрози, якщо вимога не буде виконана. Вказане насильство охоплюється складом вимагання і не вимагає додаткової кваліфі­кації.

Аналіз об'єктивних і суб'єктивних ознак вимагання і, особливо, його кваліфікованих видів, свідчить, що воно дуже схоже зі склада­ми насильницького грабежу (ч. 2 ст. 186 КК), розбою (ст. 187 КК) і, тому, для виключення помилок в кваліфікації, слід виділяти ті ознаки, за якими ці злочини відрізняються:

1) - при вимаганні винний погрожує застосуванням насильства, пошкодженням або знищенням майна, розголошенням відомостей, а при насильницькому грабежі і розбої має місце тільки погроза насильством;

2) - при вимаганні винний по­грожує застосувати насильство і вчинити інші дії в майбутньому, якщо не будуть виконані вимоги, а при насильницькому грабежі і розбої – негайно;

3) - при вимаганні вимога стосується не тільки пе­редачі майна, а й прав на майно або вчинення дій майнового харак­теру, а при грабежі і розбої – тільки майна;

4) - при вимаганні по­гроза завдання шкоди існує не тільки для потерпілого, а і його близьких родичів, а при грабежі і розбої – для особи, яка зазнала нападу (насильства);

5) - реальне застосування насильства при вима­ганні переслідує мету підкріплення вимоги, залякування потерпіло­го, при грабежі і розбої – воно є способом негайної передачі майна.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 189 КК – обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 189 КК – позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч. 3 ст. 189 КК – позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років із конфіскацією майна; за ч. 4 ст. 189 КК – позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Шахрайство (ст. 190 КК). Предметом шахрайства є не тільки майно, але і право на майно.

Об'єктивна сторона цього злочину виражається у заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Обман – це повідомлення неправдивих відомостей або замовчування відомостей, які мають бути повідомлені, з метою заволодіння чужим майном або придбання права на майно. Він може виражати­ся в усній, письмовій формі, у використанні підроблених документів.

Зловживання довірою – це вид обману, що полягає у викорис­танні винним довірливих відносин з власником або іншою особою, заснованих на родинних, службових відносинах, знайомстві, інших цивільно-правових відносинах.

Особливості шахрайства полягають у тому, що потерпілий, буду­чи введеним в оману, зовні добровільно передає винному майно або право на майно. Тому обман або зловживання довірою за часом пе­редує передачі майна або права на майно і викликає у потерпілого усвідомлення правомірності такої передачі. Наприклад, винний за фальшивим документом отримує грошовий переказ. Таким чином, обман чи зловживання довірою виступають як спосіб зовні законно­го, за згодою потерпілого, отримання майна або придбання права на майно.

Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а власне вилучення відбувалося таємно чи відкрито, то склад шахрайства відсутній. Винний має відповідати за крадіжку або грабіж (наприклад, особа під виглядом телефонного майстра, пред'явивши підроблене посвідчення, проникає до кварти­ри, а потім непомітно викрадає зі стола золоту обручку. У цьому ви­падку він має відповідати за крадіжку і використання підробленого документа).

Закінченим шахрайство вважається з моменту заволодіння май­ном або придбання права на майно. Обман, що не призвів до заволодіння майном, визнається незакінченим шахрайством. Так, якщо: винний підробив документ для заволодіння чужим майном, але був затриманий, вчинене буде приготуванням до шахрайства, якщо ж він був затриманий при пред'явленні такого документа з метою за­володіння майном, то це буде замахом на шахрайство.

Частина 2 ст. 190 КК передбачає відповідальність за шахрайство, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому; ч. 3 – за шахрайство, вчи­нене у великих розмірах, або шляхом незаконних операцій з вико­ристанням електронно-обчислювальної техніки; ч. 4 – за вчинене в особливо великих розмірах або організованою групою.

Специфічною ознакою шахрайства, таким чином, є спосіб обма­ну: шляхом незаконних операцій з використанням електронно-об­числювальної техніки. Небезпека такого шахрайства полягає у то­му, що ця техніка значно полегшує вчинення шахрайства, дозволяє заволодівати значними коштами, завдаючи непоправної шкоди влас­никам. Всі інші ознаки тотожні за своїм змістом тим, що були ви­кладені при аналізі крадіжки.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 190 КК – штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 190 КК – штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 190 КК – позбавлен­ня волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 4 ст. 190 КК – позбав­лення волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК). Цей злочин характеризується особливим відношенням винного до май­на, яким він заволодіває. Особа в цих випадках не є сторонньою для майна: воно їй ввірене, перебуває в її віданні, або особа внаслідок службового становища має певні повноваження щодо цього майна. Юридичною підставою для такого відношення винного до майна є цивільно-правові відносини, договірні відносини, спеціальне дору­чення, службові повноваження.

У разі привласнення та розтрати особа заволодіває майном, яке їй ввірене чи перебуває в її правомірному володінні. Іншими слова­ми, суб'єкт злочину здійснює повноваження щодо майна на закон­ній підставі. При цьому суб'єкт привласнення і розтрати може бути як службовою (ч. 2 ст. 191 КК), так і приватною особою – експедито­ром, комірником, водієм приватної машини, агентом з нерухомості тощо (ч. 1 ст. 191 КК).

Привласнення – це незаконне безоплатне утримання майна, ввіреного винному або майна, яке перебуває в його віданні на закон­ній підставі. Утримання як спосіб привласнення полягає у невико­нанні вимог повернути майно у певний строк і встановленні володін­ня над ним як власним. Тому час невиконання вимоги про повернен­ня свідчить про закінчення привласнення.

Розтрата – це незакон­не безвідплатне відчуження, використання, витрачення майна, яке було ввірене винуватому чи перебувало в його віданні (продаж, дарування, споживання, передача іншим особам тощо).

Найчастіше за все розтрата слідує за привласненням, є на­ступним після привласнення етапом злочину. Але розтрата може бути і не пов'язаною з привласненням. Наприклад, коли комірник незаконно, з корисливою метою передає майно третім особам.

Розтрата вважається закінченою з моменту відчуження, витра­чення майна. На відміну від привласнення, при розтраті, на момент пред'явлення вимоги про повернення, ввірене майно у винного від­сутнє.

Частина 2 ст. 191 КК передбачає, крім того, відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, за умови, що майно, яким винуватий заволодіває, не ввірене йому, не знаходиться в його безпосередньо­му віданні, але внаслідок службового становища суб'єкт злочину має право оперативного управління цим майном.

Зловживання службовим становищем як спосіб заволодіння майном означає, що особа порушує свої повноваження і використо­вує організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції для незаконного і безоплатного обертання чужого майна: незаконно дає вказівку матеріально відповідальній особі, підлеглій їй, про видачу майна; отримує майно за фіктивними документами тощо. Наприклад, службова особа, зловживаючи своїм службовим становищем, незаконно отримує премії, надбавки до зарплати тощо.

Закінченим цей злочин визнається з моменту незаконного без­оплатного заволодіння майном.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину є: вчинення його по­вторно або за попередньою змовою групою осіб (ч. 3 ст. 191 КК); у ве­ликих розмірах (ч. 4 ст. 191 КК); в особливо великих розмірах або ор­ганізованою групою (ч. 5 ст. 191 КК). Всі ці ознаки аналогічні тим, які були розглянуті при аналізі крадіжки.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 191 КК – штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до чотирьох ро­ків, або позбавлення волі на строк до чотирьох років, з позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 191 – обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 191 КК – обме­ження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на строк від трьох до восьми років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох ро­ків; за ч. 4 ст. 191 КК – позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 5 ст. 191 КК – позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.