Наукові основи кваліфікації злочинів.

У диспозиціях статей Особливої частини КК встановлюються юридичні ознаки, що у своїй сукупності характеризують певне сус­пільне небезпечне діяння як злочинне і каране. Це означає, що дис­позиція статті містить опис конкретного складу злочину. Наприклад, склад крадіжки визначений як таємне викрадення чужого май­на (ст. 185 КК). Проте диспозиції статей Особливої частини КК не ви­черпують усіх ознак складу злочину. Деякі з них передбачені За­гальною частиною КК, оскільки вони відносяться до всіх або біль­шості складів, закріплених у частині Особливій. Наприклад, у стат­тях Особливої частини нічого не сказано про такі ознаки складу злочину, як вік і осудність. Але про ці ознаки для всіх складів йдеть­ся в статтях 19 і 22 КК. У статті 15 КК дається характеристика замаху, а в статтях 26 і 27 КК – співучасті. Отже, склад кожного злочину ста­новлять ознаки, описані як в Особливій, так і в Загальній частині, що ще раз свідчить про нерозривну єдність останніх.

Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з'ясовування ознак окремих складів злочинів. При цьому у разі застосування норм Особливої частини чітко проявляються функції складу злочину: фундаментальна, розмежувальна, процесуальна і гарантійна.

Перш за все, склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності (фундамен­тальна функція складу злочину). Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, у суспільне небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним законом (ч. 1 ст. 2 КК). Ці ознаки необхідні для кримінальної відповідальності, при відсутності яких вона виключається. Водночас встановлення цих ознак вичер­пує склад, тобто вони достатні для кримінальної відповідальності.

Ознаки складу злочину виконують й іншу роль: вони відмежо­вують злочин від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину – від іншого (розмежувальна функція складу злочину).

Розмежування складів окремих злочинів можна пояснити на та­кому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з квартири по­терпілого, то його дії будуть кваліфіковані як самоправство за ст. 356 КК, якщо він вважав, що має на них дійсне або вигадане право (зокрема, що вилучає ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди потерпілому, то це випадок цивільно-правового делікту. Якщо ж за такого вилучення винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що во­но є чужим, вчинене підпадає під ознаки крадіжки і кваліфікується за ст. 185 КК.

Процесуальна функція складу злочину означає, що він висту­пає як базове поняття при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження у кожній кримінальній справі. Сам опис ознак складу злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше оз­нак введено законом до складу злочину, зазначеного у диспозиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші межі дослідження. І, навпаки, якщо склад описаний у законі вужче, це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так званих „розпливчастих” диспозицій робить межі дослідження кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний опис ознак складу злочину в законі – важлива умова ефективності самої процесуальної діяльності. Зазви­чай, встановленням складу злочину не обмежуються межі дослі­дження у кримінальній справі, вони набагато ширші, але ознаки складу мають тут вирішальне значення.

Склад злочину виконує також функцію охорони прав і законних інтересів громадян. Шляхом опису точних складів злочинів і фікса­ції їх ознак законодавець гарантує громадянину захист від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності (гарантійна функція складу злочину).

Склад злочину являє собою законодавчу модель кваліфікації зло­чину. Кваліфікуючи злочин, ми встановлюємо відповідність вчине­ного особою суспільне небезпечного діяння складу, описаному в за­коні. У цьому виявляється сутність кваліфікації. В ній дається не тільки юридична, а й соціально-моральна оцінка вчиненого особою діяння. В зв'язку з цим правильна кваліфікація злочинів має велике значення для зміцнення законності, охорони правопорядку, забезпе­чення прав і законних інтересів громадян. Тому вчинений злочин має бути кваліфікований відповідно до закону, що передбачає кри­мінальну відповідальність за це діяння, і будь-які відступи від цієї вимоги неприпустимі.

Неправильна кваліфікація призводить до невірної правової і со­ціально-моральної оцінки діяння, визначаючи тим самим і непра­вильне уявлення про характер і ступінь його суспільної небезпеки. У цьому плані цілком неприпустима кваліфікація діяння, що не міс­тить ознак складу злочину, як злочинного. Така кваліфікація може призвести до засудження особи, яка взагалі не вчинювала злочин. Не менш шкідливі також і випадки протилежного характеру, якщо в діях, що є злочинними, не встановлено ознак складу злочину.

Найпоширенішими є помилки, коли злочинному діянню дається невідповідна кваліфікація. Наприклад, якщо діяння, що є розбоєм, кваліфікується як грабіж, умисне вбивство – як вчинене з необе­режності, а крадіжка – як шахрайство.

У таких випадках діянню дається не лише неправильна юридич­на кваліфікація, а й неправильна соціально-моральна оцінка. Якщо, наприклад, хуліганство замість ч. 4 ст. 296 КК кваліфіковано за ч. 1 ст. 129 КК, тобто як погроза вчинити вбивство, то тут не лише непра­вильно застосовано кримінальний закон, а й тяжкий злочин розціне­ний як злочин невеликої тяжкості. Адже хуліганство карається по­збавленням волі на строк від трьох до семи років, а погроза вчинити вбивство – арештом на строк до шести місяців або обмеженням во­лі на строк до двох років. Кваліфікація ж за ст. 129 КК може призвести навіть до звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до положень розділу IX Загальної частини КК. Нарешті, оцінка у виро­ку діяння як погрози вчинити вбивство, а воно таким не є, призведе до того, що вирок суду не лише не матиме належного попереджу­вального впливу, а й підриватиме серед громадян авторитет суду, порушуватиме права громадянина.

Якщо навіть помилка у кваліфікації не призводить до неправиль­ного призначення покарання, вона і тоді спричиняє негативні на­слідки. Так, за зловживання службовим становищем (ч. 1 ст. 364 КК) і за привласнення, розтрату майна, вчинені службовою особою (ч. 2 ст. 191 КК), може бути призначене покарання – п'ять років позбавлен­ня волі. Проте у такому випадку самому підсудному не байдуже, чи засуджений він лише за службовий злочин, чи за привласнення чу­жого майна.

Викладене вказує на значення правильної кваліфікації злочинів, яка має бути відповідною до вчиненого. Тим самим буде забезпече­но правильне застосування кримінального закону, зміцнення авто­ритету правосуддя.

Кваліфікація злочину передбачає повне і всебічне встановлення тих фактичних обставин справи, що відповідають ознакам складу злочину, зазначеним у законі. Якщо такі фактичні обставини не з'ясовано, не можна дати точну кваліфікацію злочину, що відповіда­ла б об'єктивній істині.

Крім виявлення у справі певних фактичних обставин, необхідно знайти і точно усвідомити ознаки цього складу злочину відповідно до норми КК, потім встановити відповідність вчиненого особою Діяння ознакам складу, описаного в законі. Кваліфікація злочину і є об'єднуючою ланкою між фактично вчиненим особою суспільне небезпечним діянням і тим складом злочину, якому це діяння від­повідає.

Звідси випливає важлива вимога: кваліфікація передбачає точ­ний юридичний аналіз елементів складу злочину: об'єкта, об'єктив­ної і суб'єктивної сторін, суб'єкта злочину. Причому правильне встановлення елементів складу та їх ознак є необхідною передумо­вою правильної кваліфікації вчиненого. У відносно простих випад­ках, за чіткого знання закону досвідчений юрист вже при вивченні кримінальної справи може одразу зробити висновок щодо кваліфіка­ції злочину, не вдаючись навіть до детального зіставлення виявле­них обставин з нормою закону. Це кваліфікація на основі так звано­го симультанного (миттєвого) упізнання досліджуваних матеріалів. Але, як свідчить практика, кваліфікація на підставі такого упізнання містить серйозну небезпеку помилки, тому що виключає з'ясовуван­ня всіх необхідних ознак складу, їх зіставлення з фактичними обста­винами справи.

Отже, необхідний відповідний аналіз, і, тим самим, встановлен­ня всіх елементів складу злочину. Так, важливе значення має ви­значення тих суспільних відносин, яким це діяння заподіює безпосе­редню шкоду. Констатація цих відносин означає і виявлення об'єкта цього злочину. У тих злочинах, що мають свій предмет, його з'ясу­вання дає можливість правильно усвідомити й об'єкт злочину. В КК є деякі статті, що передбачають відповідальність за розголошення різного роду таємниць (лікарської таємниці, таємниці голосування, таємниці приватного життя, комерційної таємниці, державної таєм­ниці та ін.). Таємниця – це відомості, які містять інформацію, що не підлягає розголошуванню і може бути відомою лише певному ко­лу осіб. Передбачена як предмет конкретних злочинів, вона прямо вказує на об'єкт злочину, тим самим визначаючи його кваліфікацію. Так, якщо розголошено комерційну таємницю, це свідчить, що об'єктом цього злочину є господарська діяльність, тобто відносини у сфері підприємництва, і такі дії підпадають під ознаки ст. 232 КК. Якщо ж розголошено інформацію, що становить державну таємницю, вчи­нене посягає на відносини у сфері обороноздатності держави і ква­ліфікується за ст. 328 КК. Нарешті, якщо розголошено таємницю слідства, то об'єктом злочину виступають відносини у сфері право­суддя, і таке діяння охоплюється ознаками ст. 387 КК.

Наведемо ще приклад впливу на кваліфікацію злочину його предмета та об'єкта. Так, якщо особа виявила у стіні будинку, що був призначений на злам і в якому ніхто не жив, схованку, де зберігалися невідомо ким заховані зливки золота, і привласнила цей скарб, вона відповідає за ст. 193 КК, тому що об'єктом цього злочину є відносини власності. Але якщо в цій схованці винний знайшов піс­толет, придатний для використання, і не здав його в органи влади та переховує у себе в сараї, то кваліфікація настає за ч. 1 ст. 263 КК, тобто за незаконне зберігання вогнепальної зброї, тому що об'єктом тут виступають відносини громадської безпеки.

Для визначення об'єкта злочину в ряді випадків істотне значен­ня мають ознаки особи, яка потерпіла від злочинного посягання. Так, потерпілим від розпусних дій може бути тільки підліток, який не досяг 16-ти років, статева недоторканість якого і виступає об'єк­том злочину, передбаченого ст. 156 КК. Потерпілими в злочині, перед­баченому ст. 345 КК, є робітники правоохоронних органів у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків. Об'єкт цього злочину – авторитет органів державної влади, а також безпека та здоров'я цих осіб.

Для кваліфікації злочину важливо встановити ті ознаки, що визначають об'єктивну сторону його складу. Вони в переважній біль­шості прямо вказані в диспозиціях відповідних статей КК. Так, щоб визнати наявність об'єктивної сторони контрабанди (ст. 201 КК), слід встановити, що винний переміщав певні предмети, зазначені в цій статті КК, через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Для кваліфікації злочину як крадіжки необхідно встановити, що особа вчинила таємне викраден­ня чужого майна. Важливе значення має також з'ясовування того, чи є злочин закінченим або діяльність особи перервана на стадії готування чи замаху на злочин. Так, затримання особи, яка нама­гається вирвати у потерпілої сумку з грошима, кваліфікується як за­мах на грабіж, а змова про вчинення вбивства – як готування до цього злочину. У таких випадках крім кваліфікації дій за відповід­ною статтею Особливої частини необхідне посилання і на статті 14 та 15 КК, що визначають караність незакінченого злочину. Для кваліфікації дій організаторів, підбурювачів і пособників крім статті Особ­ливої частини, що передбачає злочин, вчинений виконавцем, необхідне посилання і на ст. 27 КК.

Для визначення об'єктивної сторони істотне значення має встановлення суспільне небезпечних наслідків, які впливають на кваліфікацію злочину. Так, заподіяння потерпілому внаслідок порушення правил безпеки руху тяжкого тілесного ушкодження слід кваліфіку­вати за ч. 2 ст. 286 КК, де передбачені саме ці наслідки. У злочинах із матеріальним складом необхідно також встановлювати і причинний зв'язок між суспільне небезпечним діянням і наслідками, що на­стали.

У ряді випадків об'єктивну сторону злочину характеризують спосіб вчинення діяння, місце, час і обстановка його вчинення. Так, доведення особи до самогубства чи до замаху на самогубство може бути кваліфіковане за ч. 1 ст. 120 КК, якщо воно вчинене внаслідок жорстокого поводження з потерпілим, шантажу, примусу до проти­правних дій або систематичного приниження його людської гідності. Для кваліфікації злочину за ст. 331 КК – незаконне перетинання дер­жавного кордону – слід встановити, що діяння мало місце поза пунктами пропуску через державний кордон України чи навіть у пунктах пропуску через державний кордон України, але без відпо­відних документів або дозволу.

Для правильної кваліфікації слід також встановити ознаки суб'єктивної сторони злочину: вину, мотив і мету діяння. Наприк­лад, якщо тяжке тілесне ушкодження вчинене умисно, воно квалі­фікується за ст. 121 КК, а при необережному його заподіянні – за ст. 128 КК. Службове зловживання може бути кваліфіковане за ст. 364 КК, якщо воно вчинене з корисливих мотивів чи в інших особистих ін­тересах або в інтересах третіх осіб. Для складу розбою необхідно встановити, що напад на особу відбувався з метою заволодіння чу­жим майном. Якщо такий напад мав на меті подавити опір особи і зґвалтувати, то це буде замах на зґвалтування. Якщо ж той, хто на­падав, мав на меті познущатися над потерпілою, показати свою зух­валість – це хуліганство, а, якщо він напав і побив потерпілу з рев­нощів – злочин проти особи.

Нарешті, правильна кваліфікація передбачає чітке встановлення ознак суб'єкта злочину. Так, за крадіжку може бути притягнута до відповідальності особа, яка досягла 14-ти років. За одержання хаба­ра відповідає лише службова особа, ознаки якої описані в примітці до ст. 364 КК, а за злочини проти встановленого порядку несення війсь­кової служби – військовослужбовці та військовозобов'язані під час проходження ними відповідних зборів (ч. 1 ст. 401 КК).

Врахування всіх ознак, які характеризують кожний елемент складу злочину, має вирішальне значення для кваліфікації злочину, тобто для вибору тієї норми КК, в якій цей склад описаний. Тут мо­жуть виникнути серйозні труднощі, особливо в тих випадках, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, або одне і те саме діяння охоплюється ознаками двох або більше норм Особливої частини КК. В першому випадку, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, має місце кваліфікація за сукуп­ністю злочинів. Якщо те саме діяння підпадає під ознаки кількох статей КК, тут має місце конкуренція кримінально-правових норм. Теорія і судова практика виробили спеціальні правила кваліфікації в таких випадках. Так, за сукупності злочинів кожне з діянь, які її ут­ворюють, має отримати самостійну кваліфікацію (ст. 33 КК). Якщо особа, яка вчинювала хуліганство, завдає потерпілому тяжке тілес­не ушкодження, то все вчинене підпадає під ознаки двох статей – ч. 4 ст. 296 КК і ч. 1 ст. 121 КК. Кваліфікація таких дій тільки за ст. 121 КК або за ст. 296 КК буде неправильною, тому що не відбиватиме усіх оз­нак вчиненого в їх повноті.

При кваліфікації злочинів за сукупністю слід мати на увазі, що в деяких випадках законодавець конструює так звані складені зло­чини. Він об'єднує в одне діяння два або більше самостійних злочи­нів. Наприклад, у ч. 3 ст. 296 КК передбачено, зокрема, хуліганство, як­що воно пов'язане з опором представникові влади або представни­кові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку. Тут в один склад злочину об'єднані хуліганство й опір (за­конодавцем врахована так звана ідеальна сукупність злочинів). То­му кваліфікація їх як самостійних злочинів, тобто за сукупністю, ви­ключається і застосовується лише ч. 3 ст. 296 КК.

На відміну від сукупності злочинів при конкуренції кримінально-правових норм одне й те саме діяння підпадає під ознаки двох або більше статей КК. В одній з них діяння описано більш узагальнено, в іншій – виділено його індивідуальні ознаки. У таких випадках йдеться про конкуренцію загальної та спеціальних норм. Теорія і практика виробили правило, відповідно до якого в цьому випадку слід застосовувати спеціальну норму, що більшою мірою індивідуа­лізує ознаки вчиненого та його суспільну небезпеку. Так, ст. 348 КК встановлює відповідальність за посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) працівника правоохоронного органу в зв'язку з виконанням ним службових обов'язків. Але в КК є і п. 8 ч. 2 ст. 115 КК, в якому передбачена відповідальність за умисне вбивство, вчинене в зв'язку з виконанням потерпілим своїх службових обов'язків. Наприклад, вчинено вбивство співробітника міліції, коли він затримував злочинця. Яку статтю слід застосувати за таких умов – п. 8 ч. 2 ст. 115 КК чи ст. 348 КК, адже очевидно, що це вбивство підпадає під ознаки як однієї, так і другої статті КК. Але через те, що норма ст. 348 КК є спеціальною стосовно загальної норми (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК), то застосуванню підлягає саме норма спеціальна (ст. 348 КК). Вона більшою мірою, ніж п. 8 ч. 2 ст. 115 КК, визначає конкретні особливості вчиненого. Такі ситуації зустрічаються досить часто. Так, службові злочини в сфері правосуддя, наприклад, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ух­вали або постанови (статті 372 і 375 КК) є спеціальними нормами сто­совно норм, зазначених у статтях 364 і 365 КК (зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень), що є загальними. І в цих випадках застосуванню при вчиненні зазначених діянь підлягають норми спеціальні.

При кваліфікації злочинів неприпустимий формальний підхід до тлумачення норм кримінального закону. Застосовувати статті КК слід у тісному зв'язку з їх соціальним призначенням, з урахуванням обстановки й умов, за яких ця норма була прийнята, з'ясовувати дійсну волю законодавця та знати прийоми тлумачення криміналь­них законів. Так, наприклад, провести відмінність між насильниць­ким грабежем (ч. 2 ст. 186 КК) і розбоєм (ч. 1 ст. 187 КК) можна тільки за умови використання систематичного тлумачення, тобто порівняння цих статей. Таке порівняння показує, що розбій відрізняється від на­сильницького грабежу ступенем тяжкості насильства, що застосо­вується до потерпілого: при розбої – це насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого, або застосування погрози такого на­сильства, а при грабежу – це насильство, що не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілої особи. Тому, якщо винний заподіяв по­терпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, викрадаючи в нього гроші, то це розбій, а якщо з цією метою були заподіяні лише побої, – винний відповідає за грабіж.

Далі, систематичне тлумачення призводить і до іншого виснов­ку: розбій вважається закінченим з моменту нападу і власне заволодіння майном для закінчення цього злочину не потрібно (законода­вець так і говорить – напад з метою заволодіння чужим майном), а грабіж – лише з моменту викрадення майна (закон визначає його як відкрите викрадення чужого майна). За аналогією слід застосову­вати й інші прийоми тлумачення – граматичне, логічне, історичне, що дадуть можливість правильно кваліфікувати злочин.

У цьому відношенні важливе значення має практика Верховного Суду України. Узагальнюючи судову практику, розглядаючи окремі справи в касаційному порядку, Верховний Суд дає роз'яснення відповідних норм КК, виробляє певні рекомендації щодо правильного їх застосування. Ці рекомендації набувають важливого значення для всіх судових інстанцій, стають еталонами, що використовує вся су­дова практика. Це так звані стандарти кваліфікації, які забезпе­чують однакове застосування закону і тим самим є одним із засобів зміцнення законності, охорони прав і свобод громадян. Особливе значення тут мають постанови Пленуму Верховного Суду України з окремих категорій справ. У них містяться рекомендації щодо квалі­фікації відповідних злочинів, які використовуються судами у разі за­стосування кримінального закону. З 1991 року Пленум Верховного Су­ду видав багато таких постанов. В них міститься низка рекоменда­цій, які не втратили свого значення і при застосуванні нового КК. Це викликано тим, що багато норм КК 1960 року сприйняті новим ко­дексом (це більшість норм щодо злочинів проти особи, проти влас­ності, норми щодо злочинного поводження зі зброєю, бойовими при­пасами і вибуховими речовинами, обігу наркотичних засобів і пси­хотропних речовин, щодо посадових злочинів). Тому і на сьогодні у разі застосування п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, що передбачає відповідальність за умисне вбивство, вчинене на замовлення, зберігає своє значення роз'яснення Пленуму Верховного Суду України щодо вбивства, вчи­неного особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовни­ка). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а та­кож угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити або не вчинювати в інте­ресах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального харак­теру. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України стосовно контрабанди має важливе значення для правильного застосування ст. 201 нового КК. Так, Пленум зазначив, що дії особи, пов'язані зі спробою незаконного переміщення товарів через митний кордон і не доведені до кінця з причин, які не залежать від волі винного, квалі­фікуються як замах на контрабанду.

Можна навести ще й інші роз'яснення. Тому й надалі, у відпо­відних главах цього підручника за необхідності будуть використову­ватися ті рекомендації Пленуму Верховного Суду, що не втратили свого значення при застосуванні нового КК України.