Загальні види звільнення від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям.Відповідно до ст. 45 КК, особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду.

Серед інших видів звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям уперше передбачено в Загальній частині КК у ст. 45. Таке звільнення переслідує мету полегшення розкриття вчинених злочинів і, саме головне, максимально можливого усунення чи пом’якшення наслідків злочину.

Дійове каяття слід відрізняти від добровільної відмови. Перше можливо тільки після закінчення злочину, у той час, як добровільна відмова від злочину полягає в припиненні особою готування до злочину або припиненні дій (бездіяльності), безпосередньо спрямованих на вчинення злочину, якщо особа усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Якщо відмова добровільна і остаточна, то кримінальна відповідальність особи, яка його вчинила, неможлива. Вона несе таку відповідальність лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить інший склад злочину (ст. 17 КК).

Підстава розглядуваного виду звільнення від кримінальної відповідальності викладена в ст. 45 КК достатньо чітко – дійове каяття особи, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, що карається за законом позбавленням волі на строк до двох років або іншим, більш м’яким покаранням, або необережного злочину середньої тяжкості, тобто злочину, за вчинення якого передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років. Пленум Верховного Суду України у абз. 2 п. 3 Постанови «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» роз’яснив, що такою, яка вчинила злочин уперше, вважається особа, яка раніше не вчиняла злочинів або раніше вчинила злочин, що вже втратив правове значення (судимість знята або погашена). Вчинення триваючого або продовжуваного злочину, двох або більше злочинів невеликої тяжкості, які утворюють сукупність (за винятком реальної), не може бути перепоною для застосування ст. 45 КК[463].

Оскільки злочин вважається вчиненим уперше і у випадках вчинення його особою, яка за встановленими законом підставами була звільнена від кримінальної відповідальності, а неодноразове звільнення винної особи від кримінальної відповідальності перешкоджає здійсненню ефективному запобіганню злочинної поведінки цієї особи, тому О. О. Житний запропонував закріпити обмеження на застосування ст. 45 КК щодо осіб, які протягом одного року до вчинення злочину невеликої тяжкості уже звільнювалися від кримінальної відповідальності за цією ж статтею[464]. Це доповнення повинно бути закріплено в частині 2 ст. 45 КК.

Поняття «дійове каяття» не визначено в законі. Однак зі змісту ст. 45 КК випливає, що дійове каяття – це активна поведінка особи після вчинення нею злочину. Така поведінка характеризується щирим каяттям, активним сприянням розкриттю злочину і повним відшкодуванням завданих нею збитків або усуненням заподіяної шкоди.

Отже, «дійове каяття» включає в себе три складові, а саме:

1) щире розкаяння – це відверте, неприховане визнання особою своєї вини, відчуття відповідальності за вчинене та бажання виправити ситуацію, що склалася. Але слід зазначити, що на практиці при встановленні щирого каяття особи, яка вчинила злочин, виникають суттєві труднощі. З приводу цієї проблеми М.Є. Григор’єва у своїй дисертації «Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з її дійовим каяттям» зробила висновок, що «зазначене поняття підвищує ризик помилок і порушень закону, знижує ефективність реалізації ст. 45 КК», і тому вона пропонує замінити щире каяття явкою з повинною[465]. На нашу думку, ця зміна була б доречною;

2) активне сприяння розкриттю злочину – це добровільні дії особи, спрямовані на надання допомоги правоохоронним органам у встановленні всіх обставин справи, а також причетних до вчиненого злочину осіб;

3) повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди означає добровільне задоволення в повному об’ємі обґрунтованих претензій потерпілого, які обумовлені вчиненням злочину. Відшкодування збитків передбачає відновлення тих майнових прав і благ, яких був позбавлений потерпілий в результаті вчинення злочину. Ці збитки завжди мають певне майнове вираження і обчислюються в грошовому еквіваленті. Усунення шкоди – це компенсація будь-яких моральних чи фізичних втрат, яких зазнала потерпіла особа в результаті вчинення злочину. Треба також зазначити, що відшкодування збитків або усунення шкоди може бути здійснено не тільки винним, а й іншими особами (наприклад, батьками неповнолітнього, родичами, близькими тощо). Але важливо, щоб ініціатива щодо такого відшкодування виходила саме від імені особи, яка вчинила злочин, і вона об’єктивно не мала можливості зробити це особисто (наприклад, внаслідок відсутності власних коштів, перебування під арештом тощо).

За наявності всіх цих складових особа звільняється від кримінальної відповідальності. Так, Пленум Верховного Суду України у вищезазначеній Постанові зазначив, що відсутність хоча б однієї із зазначених складових дійового каяття виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК. Виняток можуть становити лише випадки вчинення злочину чи замаху на нього, внаслідок яких не заподіяно шкоду або не завдано збитків[466].

Таким чином, цей вид звільнення від кримінальної відповідальності є безумовним, бо рішення про нього приймається остаточно і не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи, та обов’язковим (імперативним), тобто за наявності всіх обставин, описаних у ст. 45 КК, застосування цього виду звільнення є обов’язком суду.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.У ст. 46 КК передбачено, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

У диспозиції цієї норми моделюється позитивна, соціально схвалювана поведінка, тобто примирення з потерпілим та відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди. Безпосередньо звільнення від кримінальної відповідальності є поступкою, тобто заключною складовою цієї норми, своєрідним «антиподом» санкції (Г. О. Усатий), є проявом заохочувального методу кримінально-правового регулювання, перевага якого перед каральним полягає у досягненні бажаного результату більш гуманними засобами і меншими зусиллями за наявності значної економії репресії[467].

Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності не був відомий раніше чинному законодавству України про кримінальну відповідальність.Сам потерпілий від злочину не міг вимагати відшкодування заподіяної шкоди від злочинця. Це здійснювалося лише через державну (публічну) владу. У кримінально-процесуальному законі України існува­ла й існує норма, відповідно до якої деякі кримінальні справи проти особи порушуються лише за скаргою потерпілого і підлягають обов’язковому припиненню у разі його примирення з обвинуваченим. Це так звані «справи приватного обвинувачення», а саме: про умисне нанесення легких тілесних ушкоджень, просте зґвалтування та самоуправство[468].

Чинний Кримінальний кодекс України надав розглядуваному виду звільнення від кримінальної відповідальності не лише кримінально-правового характеру, але й риси приватно-кримінального права[469]. Результати примирення винного з потерпілим можуть бути враховані: при закритті кримінальної справи на підставі п. 1 ст. 27 КПК України у разі примирення потерпілого і підсудного у справах приватного обвинувачення; як обставина, що пом’якшує покарання під час винесення вироку (п. 2 ч. 1 та ч. 2 ст. 66 КК України), сприяє призначенню більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК України); при призначенні покарання та прийнятті рішення про звільнення підсудного від покарання з випробуванням, залежно від призначеного покарання, особи підсудного та тяжкості вчиненого злочину (ст. 75 КК України)[470].

Відповідно до ст. 46 КК звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим є обов’язковим за наявності підстави, пов’язаної з позитивною посткримінальною поведінкою, яка полягає у примиренні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, з потерпілим. Умовами такого звільнення є: 1) особа вчинила злочин вперше; 2) вчинений злочин (за класифікацією, що дана в ст. 12 КК) належить до умисних злочинів невеликої тяжкості або необережних злочинів середньої тяжкості; 3) має місце примирення винного з потерпілим (потерпілими); 4) винна особа відшкодувала потерпілому завдані злочином збитки або усунула заподіяну шкоду. Особливістю вчиненого злочину в розглядуваному випадку є обов’язкова наявність потерпілого, яким може бути лише фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яку визнано потерпілим відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК.

Примирення означає прощення потерпілим особи, яка вчинила злочин і заподіяла йому шкоди. Воно має бути добровільним волевиявленням потерпілого без застосування до нього примусу. Треба також зазначити, що відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди є невід’ємною частиною примирення, а не окремим, відірваним від нього явищем. Так, Пленум Верховного Суду України у абз. 4 п. 4 Постанови «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» від 23 грудня 2005 р. зазначив, що звільнення винної особи від кримінальної відповідальності та закриття справи у зв’язку з примиренням із потерпілим можливе тільки в разі відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди[471].

У зв’язку з цим слід погодитися з висновком Ж. В. Мандриченко, відповідно до якого розглядуваний вид звільнення від кримінальної відповідальності сприяє: відновленню порушених прав та інтересів потерпілого; відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди; обмеженню негативного впливу подвійної віктимізації; зниженню рівня рецидиву злочинності; економії заходів кримінально-правової репресії; підвищенню ступеня реалізації принципів кримінального права, а саме: принципу справедливості, гуманності, презумпції невинуватості, доцільності та індивідуалізації відповідальності, невідворотності кримінальної відповідальності, економії кримінальної репресії; підвищенню авторитету держави; сприянню реалізації положень кримінальної політики України[472].

Таким чином, цей вид звільнення від кримінальної відповідальності є безумовним та обов’язковим, і тому суд має здійснювати його за правилами, встановленими ст. 8 КПК.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки.Відповідно до ст. 47 КК особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

Даний вид звільнення від кримінальної відповідальності досить давно відомий кримінальному законодавству. Перші норми про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки з’являються в Судебнику 1550 р. У вітчизняному законодавстві подальший розвиток цього виду звільнення від кримінальної відповідальності спостерігається лише на початку ХХ століття: широке його застосування в практиці проводилося в Радянському Союзі на початку 60-х років ХХ століття. І тільки з набуттям чинності КК України 2001р. звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки виділяється в самостійну кримінально-правову норму.

Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності зв’язку з передачею її на поруки є її щире каяття у вчиненому злочині. Воно передбачає щирий жаль за вчинений злочин і осуд своєї поведінки, а також це каяття повинно бути підтверджено дієвою поведінкою винної особи, тобто ця особа повинна публічно визнати свою вину, сприяти розкриттю і розслідування всіх обставин справи та добровільно відшкодувати завдану шкоду.

А тепер детальніше щодо умов цього виду звільнення від кримінальної відповідальності. Проаналізувавши положення ст. 47 КК України, ми дійшли висновку, що його умовами є:

1) вчинення особою злочину вперше. З проводу цієї умови Т. Б. Ніколаєнко зазначила, що було б доцільним встановити у КК України пряму заборону щодо повторної можливості звільнення від кримінальної відповідальності осіб, раніше звільнених від кримінальної відповідальності за вчинення злочину. Закріплення цього положення сприятиме тому, що особи, які раніше звільнялись від кримінальної відповідальності і не виправдали довіри з боку держави, позбавляться можливості у подальшому уникати кримінальної відповідальності[473];

2) вчинений вперше злочин має бути невеликої або середньої тяжкості. Так, злочином невеликої тяжкості відповідно до ч. 2 ст. 12 КК визнається злочин, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років, або інше, більш м’яке покарання; а злочином середньої тяжкості відповідно до ч. 3 ст. 12 КК є злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років;

3) клопотання колективу підприємства, установи чи організації про передачу на поруки особу, яка вчинила вищезазначений злочин. Воно може бути за ініціативою керівництва колективу або його членів, самого винного або членів його родини, органу дізнання, слідчого, прокурора або судді. Уповноважена особа одного з цих органів повідомляє збори колективу про характер суспільно небезпечного діяння та обставини його вчинення. Рішення про клопотання перед правоохоронними органами або судом про передачу особи на поруки приймають загальні збори колективу, які беруть на себе зобов’язання застосувати до цієї особи заходи виховного характеру, щоб виховати в неї повагу до закону, а також обов’язок дотримуватися громадського порядку. Це рішення оформлюється відповідним протоколом.

Розглянувши клопотання трудового колективу, а також всі інші обставини справи, і дійшовши висновку, що виправлення винного можливе в такому колективі, суд передає його на поруки колективу. Про це виноситься мотивована постанова суду.

Треба також зазначити, що цей вид звільнення застосовується під певною умовою, а саме: особа протягом року після передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру і не порушуватиме громадського порядку. У разі порушення цих умов особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин. А якщо ця особа, яку передано на поруки, протягом одного року вчинить новий злочин, то її має бути притягнуто до кримінальної відповідальності за правилами, встановленими щодо множинності злочинів. Отже, можна зробити висновок, що остаточне звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею її на поруки вважається з моменту успішного проходження такою особою іспитового строку, а не з моменту винесення ухвали суду про передачу її на поруки.

Таким чином, аналізований вид звільнення від кримінальної відповідальності є умовним, факультативним (необов’язковим) та суб’єктивним. Факультативність такого звільнення полягає у тому, що звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки є лише правом, а не обов’язком суду. Суб’єктивність звільнення означає можливість його застосування за умови позитивної посткримінальної поведінки особи. І тому, маємо підкреслити, що звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки має певну специфічність, а саме: активна участь громадськості (тобто колективу підприємства, установи чи організації) у досягненні позитивних змін в соціальній поведінці винної особи.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки.Іноді діяння, будучи суспільно небезпечним в момент його вчинення, втрачає цю властивість у результаті змін, що відбулися у суспільстві, регіоні, окремій місцевості і т. н. Якщо такі обставини склалися під час розслідування або розгляду справи у суді, то це й обґрунтовує можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності. Так само можливість такого звільнення може виявитися й у разі, якщо до зазначеного часу буде встановлено, що внаслідок зміни обстановки сама особа, яка вчинила злочин, перестала бути суспільно небезпечною. У цьому разі втрачається сенс притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки її цілі вже досягнуті на стадії розслідування або розгляду справи в суді. Виходячи з цього, ст. 48 КК встановлює: «Особу, яка вперше винила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною».

Отже, дана стаття передбачає дві підстави факультативного і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності:

1) втрата діянням характеру суспільно небезпечного;

2) втрата особою суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки.

Загальною передумовою для обох видів звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 12 КК). Тому вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (закінченого або незакінченого, однією особою або у співучасті) виключає застосування аналізованого виду звільнення. Крім того, навіть вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, але не вперше, а повторно, також унеможливлює застосування ст. 48 КК.

Злочини завжди вчиняються у певній обстановці, тобто в тих чи інших об’єктивних умовах, що характеризують соціальні, економічні, правові, духовні, організаційні, міжнародні та інші процеси, які відбуваються в масштабах країни, області, міста, району, підприємства, установи, організації, сім’ї, оточення тощо. Зрозуміло, в такий спосіб обстановка і повинна бути встановлена на момент вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, з тим, щоб порівняти і оцінити її зміну на час розслідування або розгляду справи в суді.

Для застосування ст. 48 КК повинно бути встановлено, що після вчинення особою злочину змінилася та обстановка, в якій було у свій час вчинено цей злочин. Зміна обстановки може стосуватися всієї країни, цілого регіону, окремої місцевості, конкретного підприємства, оточення та т. ін. (наприклад, припинення стану війни або скасування воєнного стану, зміна економічного або політичного курсу країни, зміна підходів держави до вирішення тієї чи іншої проблеми, прийняття різних рішень органами влади, зміна масштабу цін, високі темпи інфляції, ліквідація або реорганізація підприємства тощо). Подібні зміни обстановки повинні вплинути на оцінку раніше вчиненого злочинного діяння або особи, яка його вчинила, при якій суд визнає, що це діяння вже не може розглядатися як суспільно небезпечне або особа перестала бути суспільно небезпечною.

Втрата діянням характеру суспільно небезпечного – це або втрата ним зовсім суспільної небезпечності, або втрата її в такій мірі, при якій діяння внаслідок своєї малозначності (ч. 2 ст. 11 КК) визнається незлочинним. Втрата діянням характеру суспільно небезпечного може бути двох видів. Перший вид пов’язаний з втратою суспільної небезпечності певного виду злочину. Така втрата може мати місце насамперед внаслідок швидких змін у тих чи інших сферах життя суспільства, при яких законодавець не встигає відповідним чином змінити ознаки кримінально-правового примусу. Крім того, втрата суспільної небезпечності виду злочинів може бути викликана змінами місця, часу та інших обставин, лише при наявності яких діяння і визнається суспільно небезпечним. Так, ст. 336 КК передбачає відповідальність за ухилення від призову за мобілізацією. З припиненням або скасуванням мобілізації може відпасти і суспільна небезпечність таких діянь.

Другий вид втрати діянням характеру суспільно небезпечного має місце тоді, коли зміна обстановки тягне за собою втрату суспільної небезпечності лише окремого, конкретного діяння, вчиненого особою, хоча в цілому даний вид діянь, як і раніше, визнається злочинним. Звичайно це характерно для зміни обстановки місцевого, локального масштабу. В цих випадках раніше вчинене особою діяння в конкретних умовах зміни обстановки визнається таким, що не заподіяло істотної шкоди конкретному об’єкту кримінально-правової охорони. На практиці мали місце випадки звільнення від кримінальної відповідальності за незаконну порубку лісу, оскільки після вчинення злочину було прийнято рішення про необхідність проведення меліорації на даній ділянці лісу і вирубки тут усіх дерев; за халатність, що завдала збитків підприємству, на якому радикально змінилися умови господарювання, тощо.

Треба також зазначити, що звільнення від кримінальної відповідальності при втраті діянням характеру суспільно небезпечного слід відрізняти від випадків декриміналізації даного діяння, при якій законодавець виключає його із числа суспільно небезпечних і кримінально протиправних. У такому разі діють правила про зворотну дію в часі кримінального закону, який скасовує злочинність діяння (ст. 5 КК).

Стаття 48 КК може бути застосована і за умови, якщо після вчинення злочину обстановка змінилася таким чином, що внаслідок цього особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною. Відомо, що така небезпечність знаходить своє вираження насамперед у вчиненні особою злочину, а в подальшому визнається у першу чергу ступенем можливості вчинення нею нового, тотожного або однорідного злочину. Висновок про це будується на основі характеристики даної особи (соціальної, психологічної, демографічної, кримінально-правової та ін.), а також оточуючої її обстановки, тобто зовнішніх стосовно цієї особи умов (оточення в побути, сім’ї, на роботі тощо). Встановлення цієї обстановки має значення для оцінки її зміни і впливу на суспільну небезпечність даної особи під час розслідування або розгляду в суді. У такому разі діяння продовжує залишатись злочинним як на момент його вчинення, так і під час розслідування або розгляду справи в суді. Проте сама особа перестає бути суспільно небезпечною. На практиці до змін обстановки відносять призов до Збройних Сил України або звільнення із армії, влаштування на роботу або звільнення з роботи, тяжке захворювання, переїзд на інше місце проживання, поміщення неповнолітнього до інтернату, усунення тяжких обставин справи, під впливом яких був вчинений злочин, розрив зв’язків з особами, що примусили вчинити злочин, тощо.

Можливість закриття справи внаслідок зміни обстановки під час судового розгляду без постановлення обвинувального вироку, на думку І.Г. Івасюка, відповідає законним інтересам особи, яка таким чином звільняється не тільки від негативних наслідків у вигляді покарання, а й від засудження (осуду). Наділення суду повноваженнями на звільнення особи від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки в стадії судового розгляду шляхом закриття справи значно спрощує діяльність суду по розгляду кримінальної справи, дозволяє економити необхідні ресурси судової влади[474].

Таким чином, можна зробити висновок, що закон надає можливість застосувати цей вид звільнення від кримінальної відповідальності до особи, яка перестала бути суспільно небезпечною на момент вирішення цього питання (після зміни тієї обстановки, в якій було вчинено злочин), а не на момент вчинення злочину. Цей вид звільнення є безумовним та необов’язковим, тобто звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки – це право, а не обов’язок суду, який вирішує це питання в порядку, передбаченому ст. 7 КПК.

Згідно з частинами 2 і 3 статті 7¹ КПК України «до направлення кримінальної справи до суду особі повинно бути роз’яснено сутність обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття справи з цієї підстави. Направлення кримінальної справи до суду з підстав, зазначених у статті 7 та 7¹, не допускається, якщо обвинувачений, підсудний проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку».

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.Такий вид звільнення від кримінальної відповідальності пов’язаний із закінченням строків давності. Давність притягнення до кримінальної відповідальності – це проміжок визначеного законом строку, що минає з моменту вчинення злочину і до моменту набрання обвинувальним вироком законної сили.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності не слід розглядати як прощення особи, яка вчинила злочин, або полегкість до неї з боку держави. Справа в тому, що зі спливом тривалого часу після вчинення злочину суттєво ускладнюється досудове слідство, втрачають силу докази, забуваються чи спотворюються в пам’яті деталі злочину, що відомі свідкам, потерпілим, а також іншим учасникам кримінального процесу. Внаслідок цього об’єктивний розгляд судом справ такої категорії та встановлення по них обставин злочину часто стає або ускладненим, або навіть неможливим. Крім того, якщо винна особа довгі роки після вчиненого вела законослухняний образ життя, не вчиняла нових злочинів, то це є підґрунтям для визнання її такою, що виправилася. Застосування до зазначеної особи кримінально-правових засобів впливу примусового характеру у цих випадках стає безглуздим.

Відповідно до ст. 49 КК умовами звільнення особа, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності є: 1) закінчення установленого законом строку з моменту вчинення злочину до дня набрання вироком законної сили; 2) відсутність обставин, що порушують перебіг строку давності. При дотриманні цих умов особа, яка вчинила злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.

На відміну від ст. 48 КК УРСР 1960 р. законодавець уточнив правову природу звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності, чітко встановив межі початкового і кінцевого моменту обчислення таких строків, а також передбачив можливість застосування такого звільнення до осіб, які вчинили злочин будь-якої категорії. Крім того, у ст. 49 чинного КК тривалість строків давності залежить від ступеня тяжкості вчинених злочинів і виду покарання.

Строки давності обчислюються з дня вчинення злочину і до моменту набрання вироком законної сили. Відповідно до ч. 1 ст. 401 КПК вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а вирок апеляційного суду – після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено КПК[475].

У тому разі, якщо оскаржено або внесено подання лише на частину вироку або якщо засуджено кількох підсудних, а вирок оскаржено чи внесено подання щодо одного з них, вирок в інших частинах або щодо інших засуджених осіб законної сили не набирає до моменту винесення апеляційною чи касаційною інстанцією ухвали (ч. 2 ст. 401 КПК).

Згідно зі ст. 89 КПК при обчисленні строків не беруться до уваги той день і та година, від яких починається строк. Тому перебіг строку давності необхідно обчислювати з нуля годин доби, що починається після дня вчинення злочину, і з 24 годин останньої доби строку давності.

КК України, крім зупинення перебігу строку давності, зберіг його переривання, якщо до закінчення встановлених у ньому строків особа вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Це зобов’язує провозастосовчі органи в кожному конкретному випадку доводити, що в період перебігу строку давності особа не вчиняла зазначеного злочину. Обчис­лення давності в цьому разі починається з моменту вчинен­ня нового злочину (ч. 3 ст. 49 КК), тобто частина строку давності, яка минула, втрачає своє значення. Строк давності починається заново, з моменту вчинення нового злочину і спливає самостійно, при цьому водночас і паралельно з моментом закінчення дав­ності за вчинення нового злочину – строк давності за кожний з цих злочинів обчислюється самостійно з моменту вчинення нового злочину[476].

Крім того, обставиною, що порушує перебіг строку давності, визнається ухилення особи, яка вчинила злочин, від слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. У такому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п’ятнадцять років (ч. 2 ст. 49 КК).

Ухилення від слідства або суду може виражатися в будь-яких умисних діях, спрямованих на уникнення від кримінальної відповідальності за вчинений злочин (виїзд в інше місце проживання в країні чи за кордоном, перехід на нелегальне становище). Сам факт ухиляння від слідства або суду може становити собою злочин (втеча особи з-під варти (ч. 1 ст. 393)). Оскільки цей вид ухилення супроводжується вчиненням нового злочину, то тут слід застосовувати положення про переривання перебігу давності (ч. 3 ст. 49), а не про зупинення перебігу давності (ч. 2 ст. 49)[477].

У контексті статті 49 КК «особою, яка вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду» є обвинувачуваний (підсудний), який, з метою уникнення кримінальної відповідальності, умисно приховує від органів дізнання, досудового слідства чи суду місце свого перебування. Так, ст. 138 КПК встановлює положення відповідно до якого коли місце перебування особи, щодо якої винесена постанова про притягнення її в справі як обвинуваченого, не встановлене, слідчий оголошує її розшук. При наявності підстав, передбачених у статті 155 КПК, слідчий може обрати щодо обвинуваченого, який розшукується, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Розшук може бути оголошений як під час досудового слідства, так і одночасно з його зупиненням. Коли при попередньому розгляді справи з’ясується, що обвинувачений зник і місцеперебування його невідоме, суддя на підставі ст. 249 КПК виносить постанову про зупинення провадження в справі до розшуку обвинуваченого. Не можуть розглядатися як такі, що ухиляються від слідства і суду особи, які хоча й переховуються після вчинення злочину, але органам досудового розслідування про їх не відомо як про осіб, які вчинили злочин.

Перебіг строку давності зупиняється з дня винесення органом дізнання, слідчим чи судом постанови про розшук обвинувачуваного.

При обчисленні строків давності слід враховувати специфіку визначення початку їхнього плину при триваючих злочинах і злочинах, що продовжуються. Строк давності при триваючих злочинах починається з моменту явки особи з повинної чи з дня його затримання. При злочинах, що продовжуються, строк давності обчислюється з моменту вчинення останнього діяння, що утворює злочин, який продовжується.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності відповідно до ст. 11¹ КПК таке звільнення є обов’язковим, за винятком випадку застосування давності, передбаченого ч. 4 ст. 49 КК[478]. Так, питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд, зазначається у ч. 4 ст. 49 КК, не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміню­ється позбавленням волі на певний строк.

Виняток із загальних правил при застосуванні строку дав­ності притягнення до кримінальної відповідальності станов­лять норми міжнародного права[479] про незастосування строків давності до військових злочинців, які порушили закони та звичаї війни, та вчинили злочини проти миру та безпеки людства[480] (ст.ст. 437–439), а також геноцид (ч. 1 ст. 442 КК) незалежно від часу вчинення зазначених злочинів (ч. 5 ст. 49 КК).