Покарання, що виконуються кримінально-виконавчими інспекціями ДДУПВП

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид покарання передбачений у статті 55 КК. Реалізація цього покарання не дозволяє засудженому вчиняти нові злочини з використанням певної посади чи конкретного різновиду діяльності. Його профілактичні можливості полягають у виборчому впливі на певні прояви і якості особи злочинця, що сприяли вчиненню злочину. Це особливо актуально в умовах соціально-економічних змін у країні, розвитку суспільних відносин у науково-технічній сфері, відносній поширеності необережних злочинів, що вчиняються з використанням технічних засобів, а також злочинів, що вчиняються з використанням службового становища.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися пе­вною діяльністю може застосовуватися судом як основне і як додаткове покарання. Так, за даними Державної судової адміністрації України кількість засуджених в Україні до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання становить: у 2003 р. – 87 (0,04% від загальної кількості засуджених), у 2004 р. – 56 (0,03%), у 2005 р. – 39 (0,02%), у 2006 р. – 37 (0,02%), у 2007 р. – 35 осіб (0,02%); як додаткового: у 2003 р. – 2499 (1,2%), у 2004 р. – 3389 (1,7 %), у 2005 р. – 3110 (1,8%), у 2006 р. – 2950 (1,8%), у 2007 р. – 2930 осіб (1,8%) відповідно.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 КК позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

Застосування цього покарання як основного можливе лише за умови, що воно передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, а також якщо суд визнає за необхідне перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного у відповідній санкції (ст. 69 КК). Це покарання призначається в межах, установлених санкцією статті (частини статті) КК, за якою підсудний визнаний винним, а якщо воно нею не передбачене, – в межах, установлених ст. 55 КК. Та обставина, що до постановлення вироку підсудний вже не обіймав посаду або не займався діяльністю, з якими було пов’язане вчинення злочину, не є перешкодою для застосування цього покарання.

Відповідно до ст. 55 КК позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовується як додаткове покарання лише в тому разі, якщо вчинення злочину було пов’язано з посадою підсудного або із заняттям ним певною діяльністю. КК не обмежує кола посад і видів діяльності, право обіймати які або право займатися якою може бути позбавлений засуджений. Судова практика виходить з того, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене лише у тих випадках, коли вчинення злочину було пов’язане зі службовим становищем підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю. Призначаючи це покарання, суд має чітко вказати у вироку ті конкретні посади, право обіймати які позбавляється засуджений, або конкретний вид діяльності, права займатися якою він позбавляється. Тимчасове незайняття певним видом діяльності або неперебування на посаді на момент постановлення вироку не є перешкодою до незастосування цього покарання. Так, позбавлення права керувати транспортним засобом може бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного стягнення. Однак суд не вправі призначити таке додаткове покарання особі, яка не має права управляти транспортним засобом[614]. Рішення про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку, для того, щоб не виникло жодних сумнівів під час виконання останнього[615].

Воно може призначатися судом як додаткове і при звільненні від покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 77 КК). Так, ПВСУ в своїй Постанові «Про практику призначення судами кримінального покарання» зазначив, що при звільненні з випробуванням від відбування основного покарання суд відповідно до ст. 77 КК може призначити додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Додаткове покарання підлягає реальному виконанню, про що суд зазначає в резолютивній частині вироку[616].

Суд може не призначати позбавлення права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю, що передбачене в санкції статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК як обов’язкове додаткове покарання, при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачене законом (ст. 69 КК). Засудженого може бути звільнено від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м’яким (ч. 2 ст. 82 КК).

КК України передбачає спеціальні види позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю: позбавлення права керувати транспортними засобами (ст. 286 КК) і позбавлення права обіймати посади, пов’язані з відповідальністю за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів (ст. 287 КК). У цьому випадку рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, повинно відповідати змісту санкцій зазначених статей КК.

До неповнолітніх це покарання може застосовуватися лише як додаткове (ч. 2 ст. 98 КК).

Отже, позбавлення права обіймати певні посади – це припинення на визначений судом строк права перебування на посадах в державних органах та їх апараті, в органах місцевого самоврядування або на посадах підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, якщо надані за посадою повноваження використовувалися особою для вчинення злочину. Позбавлення права займатися певною діяльністю – припинення на визначений судом строк права на службову або професійну діяльність, або іншу діяльність, регламентовану відповідними правилами, якщо її здійснення пов’язане із вчиненням злочину[617].

Порядок виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю закріплений у ст. 30 КВК України. Так, ч. 1 цієї визначає, що виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, призначеного як основне покарання, а також як додаткове до основних покарань, покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого – на органи внутрішніх справ. Відповідно до частин 2–4 ст. 30 КВК виконання цього виду покарання, призначеного як додаткове покарання до арешту, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк, під час відбування основного покарання покладається на адміністрацію арештного дому, кримінально-виконавчої установи, командування дисциплінарного батальйону, військової частини чи начальника гарнізону; засудженого не можна використовувати на роботах, виконання яких йому заборонено згідно з вироком; після відбуття засудженим основного покарання або у разі умовно-дострокового звільнення чи заміни покарання більш м’яким вказані інстанції надсилають копію вироку суду до кримінально-виконавчої інспекції за місцем проживання засудженого або до військової частини за місцем його служби[618].

Дослідження показало, що для підвищення результативності виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю необхідно удосконалювати правове регулювання його виконання, використовувати існуючі заходи забезпечення виконання цього покарання (адміністративну відповідальність, продовження строку покарання, притягнення до кримінальної відповідальності службових осіб, винних у невиконанні заборони); а також установити чітку систему мір забезпечення і відповідальності засуджених до розглядуваного покарання; підвищити рівень кваліфікації і професійної правосвідомості суб’єктів виконання.

Особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, вважаються такими, що не мають судимості, після виконання цього покарання (п. 3 ст. 89 КК). У разі ухилення засудженого від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, КВІ відповідно до вимог ч. 1 ст. 35 КВК направляє прокуророві подання та всі необхідні матеріали для вирішення питання про притягнення такого засудженого до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК України.

Громадські роботи. Відповідно до ч. 1 ст. 56 КК України покарання у виді громадських робіт полягає у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. При цьому вільним від роботи чи навчання часом є вихідні, святкові дні, а також денний час, що залишається після робочого дня (часу навчання). Виконання цього покарання в нічний час (з 22-ї до 6-ї години) щодо працюючих вдень осіб видається недопустимим, оскільки це суперечить нормам законодавства, що встановлюють право особи на відпочинок. Безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час[619].

Покарання у виді громадських робіт, введене КК України 2001 року, покликано бути одним із засобів реалізації гуманізації політики у сфері протидії злочинності. При застосуванні громадських робіт засуджений не ізолюється від суспільства, а навпаки відбуває покарання в колективі законослухняних громадян і знаходиться під його впливом. Мета покарання досягається під час трудової діяльності засуджених – виконання суспільно корисних робіт.

Включення до системи покарань громадських робіт на сучасному етапі розвитку України викликало низку питань, пов’язаних з його ефективністю у стадіях їх призначення і виконання щодо будь-якого складу злочину. Можливості застосування судом зазначеного покарання досить обмежені[620]. Це пов’язано з тим, що законодавець передбачив громадські роботи у санкціях лише 9% статей Особливої частини КК, або 32-ти з-поміж більш ніж 335-ти. Однак, судова практика свідчить про збільшення випадків призначення громадських робіт до осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів. Так, у 2002 р. до цього виду покарання було засуджено 1794 особи, що складало 0,92% загальної кількості засу­джених, у 2003 р. – 2800 осіб, або 1,4%, у 2004 р. – 3769 особам, а його питома вага становила 1,7% і посідала третє місце після позбавлення волі на певний строк (27,8%) та штрафу (5,6%). У 2005 р. громадські роботи призначені 3800 особам, або 1,95% загальної кількості засуджених. У 2007 році громадські роботи призначено 4,3 тис. осіб, або 2,8 % (у 2006 р. – 2,4 %) від загальної кількості засуджених, що на 8,8 % більше, ніж у 2006 році.

КК визначає тривалість громадських робіт: встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більше як чотири години на день. Види безоплатних суспільно корисних робіт визначаються органами місцевого самоврядування. Ними можуть бути: прибирання (санітарне прибирання) територій парків, скверів, майданів, вулиць, мостів, шляхопроводів, транспортних розв’язок, магістралей, доріг, тротуарів, об’єктів торгівлі та обслуговування населення, місць проведення святкових заходів, прилеглих територій тощо, а також збирання та вивезення промислових чи побутових відходів, вмісту контейнерів та урн для сміття, прибирання та вивезення снігу (наприклад, під час снігопадів), обробка присадибних чи прибудинкових ділянок, роботи з ремонту приміщень, догляд за хворими у стаціонарних медичних закладах, за бездомними громадянами в будинку соціального піклування чи за особами у притулках для неповнолітніх (приготування їжі, прибирання приміщень, прання білизни та ін.) тощо[621].

У зв’язку з тим, що обов’язковим елементом цього виду покарання є праця засудженого, ч. 3 ст. 56 КК України передбачає положення, згідно з яким громадські роботи не застосовуються до осіб, які є непрацездатними – інвалідів І та II груп (згідно зі ст. 2 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»[622], інвалідом визнається особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводять до обмеження їх життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті), вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного віку (відповідно до ст. 12 Закону «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р.[623] право на пенсію за віком мають: чоловіки – після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років; жінки – після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років), а також військовослужбовців строкової служби (особи, які проходять військову службу в межах строків, передбачених ч. 1 ст. 23 Закону «Про військовий обов’язок і військову службу»[624]).

Закон про кримінальну відповідальність передбачає певні особливості застосування цього покарання до неповнолітніх, які полягають у тому, що громадські роботи можуть бути призначені неповнолітнім у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин, а тривалість виконання громадських робіт неповнолітнім не може перевищувати двох годин на день (ч. 1 ст. 100 КК України).

Порядок виконання та умови відбування покарання у виді громадських робіт регламентуються главою 8 КВК України «Виконання покарання у виді громадських робіт» (статті 36–40) та нормами Розділу II Інструкції про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань[625].

Відповідно до ст. 36 КВК України покарання у виді громадських робіт відбувається за місцем проживання засудженого. Виконання покарання у виді громадських робіт здійснюється на основі участі засуджених у суспільно корисній праці і контролю за їхньою поведінкою. Здійснення контролю за виконанням покарання у виді громадських робіт покладається законом на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого – на органи внутрішніх справ (ч. 3 ст. 36 КВК).

Згідно з ч. 4 ст. 36 КВК України вирок суду приводиться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання ним законної сили або звернення вироку до виконання. Безпосередньою підставою для відбування засудженим громадських робіт є копія вироку та розпорядження про його виконання, які засвідчені підписом судді та печаткою суду. Якщо покарання у виді громадських робіт було призначено засудженому судом у порядку, передбаченому ст. 82 КК України – при заміні невідбутого строку покарання у виді обмеження або позбавлення волі, адміністрація кримінально-виконавчої установи направляє до підрозділу КВІ за обраним місцем проживання засудженого дві копії вироку та постанови суду, підписку засудженого про явку до інспек­ції у триденний термін після прибуття, а також довідку, в якій вказані дані на засудженого, дата звільнення та відомості про рідних[626].

Закон про кримінальну відповідальність не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт, від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-дострокового звільнення від покарання (ст. 81 КК), а також заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82 КК)[627].

У разі, якщо засуджений порушує порядок та умови відбування покарання або ухиляється від його відбування, для вирішення питання про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 389 КК України КВІ направляє прокуророві такі матеріали: 1) подання; 2) копію вироку суду; 3) копію облікової картки; 4) довідку про відбутий засудженим час покарання (у годинах); 5) довідку про вчинені ним порушення та вжиті КВІзаходи впливу; 6) пояснення засудженого, а також інші документи, які свідчать про факт ухилення.

Вимоги до змісту подання визначаються нормами Розділу II Інструкції і відповідно до них у поданні повинні бути обов’язково наведені конкретні факти, які свідчать про ухилення засудженого від відбування покарання[628].

Виправні роботи. У ст. 29 КК УРСР 1960 р. покарання у виді виправних робіт[629] поділялося на виправні роботи, що відбувалися за місцем роботи засудженого, і виправні роботи, що відбувалися в інших місцях та визначалися органами, які відали застосуванням виправних робіт (тобто інспекціями виправних робіт органів внутрішніх справ), але в районі проживання засудженого[630]. Під таким районом розумілося не лише межі адміністративно-територіальної одиниці, але й таке розташування місця виправних робіт, коли їх відбування не вимагало зміни місця постійного проживання засудженого. Виправні роботи за місцем роботи засудженого відбувалися, як правило, на попередній посаді, якщо до нього не було застосовано як додаткову міру покарання позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю. Виправні роботи в інших місцях, що передбачалися як більш тяжкий вид такого покарання, призначалися особам, які на момент засудження не мали постійної роботи або яким було призначено додаткове покарання у виді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, а також особам, залишення яких на попередньому місці роботи було недоцільним з урахуванням конкретних обставин справи, особи винного, мотивів вчиненого ним злочину.

КК України 2001 р., зберігши виправні роботи, що відбуваються за місцем роботи засудженого, відмовився від виправних робіт, що відбуваються в місцях, що визначаються органами, які відають застосуванням виправних робіт. Таке вирішення питання обумовлено соціально-економічними змінами, що відбулися в Україні, появою безробіття тощо.

В останні роки призначення виправних робіт скоротилося і продовжує скорочуватися. Так, у 2007 році зазначений вид покарання суди призначили 1,3 тис. осіб, що на 22,5 % менше, ніж у 2006 році, їх питома вага від загальної кількості засуджених становила 0,9 % (у 2006 році – 1,1%), тоді як у 2005 р. таке покарання застосовано до 2221 особи(1,1% від загальної кількості засуджених в Україні), у 2004 р. – 3075 осіб (1,35%), у 2003 р. – 3300 осіб (1,6 %) та у 2002 р. – 4390 осіб (2,26%).

Виправні роботи – це кримінально-правовий засіб впливу примусового характеру, який встановлюється судом на певний строк і виражається в процентному грошовому відрахуванні із заробітної плати засудженого[631]. Так, відповідно до статті 57 КК покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10% до 20%.

Відповідно до ст. 57 КК виправні роботи, як один із видів основних покарань, можуть бути призначені, як правило, особам, які вчинили менш небезпечні злочини і не потребують ізоляції від суспільства. Виправні роботи призначаються тільки працюючим і відбуваються за місцем роботи засуджених. При цьому місцем роботи є підприємство, організація, установа, незалежно від форми власності, де особа прийнята на роботу у передбаченому законодавством порядку, виконує покладені у зв’язку з цим на неї трудові (службові) обов’язки й одержує заробітну плату[632]. Суди не повинні призначати виправні роботи особам, які вчинили злочини, пов’язані з виконанням ними службових або професійних обов’язків, коли залишення винного на тій самій роботі може призвести до послаблення виховного й запобіжного впливу покарання або до вчинення таких же злочинних діянь[633].

Крім того, виправні роботи не можуть бути призначені безробітним, оскільки, на відміну від ст. 29 КК 1960 р., у ній не передбачена можливість відбування цього покарання в інших місцях, що визначаються органами, які відають виконанням виправних робіт, а також тому, що воно передбачає відрахування із суми заробітку засудженого в доход держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 57 КК виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, які не досягли шістнадцяти років, та тих, які досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Виправні роботи носять строковий характер, оскільки їх тривалість – від шести місяців до двох років. Порядок обчислення строку виправних робіт визначений ст. 43 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України. Цей строк обчислюється роками, місяцями і днями, протягом яких засуджений працював і з його заробітку провадилося відрахування. Число днів, відпрацьованих засудженою особою, має бути не меншим за кіль­кість робочих днів, які припадають на кожний місяць встановленого судом строку покарання. Відбування покарання у виді виправних робіт продовжується до повного відпрацювання засудженим призначеної кількості робочих днів або зарахування у встановлених ст. 43 КВК України випадках часу, коли засуджений не працював. Кількість робочих днів за графіком встановлюється адміністрацією підприємства, установи та організації відповідно до положень Глави IV КЗпП України[634].

Із заробітку засудженого до виправних робіт здійснюються відрахування в розмірі не більше 20%. У законі мінімальний розмір відрахувань не передбачений, на практиці він не опускається нижче 5%. Порядок здійснення відрахувань із заробітку засуджених до виправних робіт регулюється ст. 45 КВК. Відрахування відповідно до вироку суду із заробітної плати засудженої особи починаються з наступного дня після надходження копії вироку та повідомлення на підприємство, але не раніше, ніж вирок набрав законної сили (ч. 2 ст. 45 КВК України). Відрахування провадяться з усієї суми заробітку засудженої особи, без виключення з цієї суми податків та інших платежів і незалежно від наявності претензій до засудженої особи за виконавчими документами, за кожний відпрацьований мі­сяць при виплаті заробітної плати. Якщо засуджена особа працює на роботах з періодичним нарахуванням заробітної плати (сезонні роботи у сільському господарстві, на риболовецьких та рибопереробних підприємствах тощо), то відрахування провадяться у міру її нарахування. При проведенні відрахувань із заробітку засуджених осіб у цей заробіток включається як грошова, так і натуральна частина їх прибутків. Відрахування не провадяться з грошових виплат, що одержуються у порядку загальнообов’язкового державного соціального страхування і соціального забезпечення, виплат одноразового характеру, не передбачених системою оплати праці, сум, які виплачуються як компенсація за витрати, пов’язані з відрядженням, та з інших компенсаційних виплат.

Виправні роботи можуть бути призначені й на підставі ст. 82 КК України при заміні невідбутої частини покарання у виді позбавлення чи обмеження волі більш м’яким покаранням, а також у зв’язку із заміною виправними роботами штрафу в разі злісного ухилення від його сплати (ст. 53 КК України). Застосування покарання у виді виправних робіт також може мати місце при винесенні акта помилування у разі заміни покарання або його невідбутої частини виправними роботами на підставі ст. 85 КК України чи при заміні покарання або його невідбутої частини виправними роботами у зв’язку із законом України про амністію на підставі ч. 3 ст. 86 КК України.

Виконання покарання у виді виправних робіт регламентується главою 9 КВК України «Виконання покарання у виді виправних робіт» (статті 41–46) та нормами Розділу III Інструкції про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі[635]. Особи, засуджені до виправних робіт, не тільки залишаються працювати на тому підприємстві, на якому вони працювали до засудження, а й на тій же самій посаді чи роботі. Переведення вказаних осіб на іншу посаду чи роботу здійснюється на підставах, передбачених законодавством про працю, за винятком обмежень, встановлених вироком суду та кримінально-виконавчим законодавством. Контроль за виконанням покарання у виді виправних робіт покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання за­судженого – на ОВС (ч. 3 ст. 41 КВК України).

У день надходження до інспекції копії вироку (постанови, ухвали) суду стосовно особи, засудженої до покарання у виді виправних робіт, дані про неї заносяться до журналу обліку осіб, засуджених до виправних робіт. У такому самому поряд­ку реєструються особові справи, що надійшли з іншої інспекції. Крім особової справи, документами персонального обліку осіб, засуджених до покарання у виді виправних робіт, є також: журнал обліку осіб, засуджених до покарання у виді виправних робіт та облікова картка, в якій відображаються відомості про роботу засудженого й проведені відрахування.

Після взяття засудженого на облік, працівник КВІ протягом 10 діб направляє повідомлення до суду, який виніс вирок (постанову, ухвалу) про прийняття вироку до виконання, а також до органу внутрішніх справ за місцем проживання засудженої особи. У разі заміни невідбутої частини покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі покаранням у виді виправних робіт повідомлення у такий самий термін надсилається до установи виконання покарань, з якої засуджену особу звільнено. Одночасно до відділу (відділення) у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб направляється сторожова картка, а якщо засуджений перебуває на військовому обліку та підлягає призову на строкову військову службу – то й до військкомату за місцем проживання засудженого (при виконанні покарання у виді виправних робіт як адміністративного стягнення повідомлення до військкомату не направляється). Після оформлення у встановленому порядку документів стосовно засуджених до покарання у виді виправних робіт, працівник інспекції не пізніше десятиденного терміну з дня реєстрації копії вироку (постанови, ухвали) суду, заздалегідь уточнивши місце роботи засудженої особи, направляє на підприємство копію вироку та повідомлення про щомісячне відрахування визначеної судом частини заробітної плати і перерахування утриманої суми у доход держави.

Якщо з’ясується, що на час звернення вироку до виконання засуджений не працює, він надає працівникам кримінально-виконавчої інспекції письмове пояснення, в якому вказує причину звільнення з роботи. Після цього йому видається направлення до відповідного центру зайнятості населення і встановлюється строк для працевлаштування – 15 днів, та роз’яснюється, що він не має права відмовитися від запропонованої роботи чи перекваліфікації.

У тому разі, якщо засуджений без поважної причини не працевлаштувався в установлений термін і не став на облік у центрі зайнятості населення, він викликається до інспекції і надає письмове пояснення про причини ухилення від відбування покарання. Офіційно йому виноситься застереження у виді пись­мового попередження про притягнення до кримінальної відпо­відальності, а у разі подальшого ухилення від відбування покарання від засудженого береться письмове пояснення, виноситься письмове застереження у виді попередження та надається ще 10 днів для працевлаштування. Якщо ж засуджений знову без поважної причини не працевлаштувався у встановлений термін і не став на облік у центрі зайнятості населення, працівник інспекції, узявши довідку про це з відповідного центру зайнятості, надсилає подання, копію вироку та матеріали, які свідчать про ухилення від відбування покарання, прокуророві для вирішення питання про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності відповідно до ч. 2 ст. 389 КК України.