Покарання, що виконуються УВП Державного департаменту України з питань виконання покарань

У разі, якщо позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовується як додаткове по­карання до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк, воно поширюється на весь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду для даного виду покарання. Отже, під час відбування зазначених видів покарань виконання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю здійснюється УВП ДДУПВП.

Стаття 11 КВК визначає види органів і установ виконання покарань. Так, органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція. Установами виконання покарань є: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи. Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу і кримінально-виконавчі установи закритого типу. Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки.

Загальні засади виконання покарань, пов’язаних з обмеженням або позбавленням волі, містяться у КВК України, а конкретизація окремих питань виконання та відбування покарання у виді арешту, позбавлення та обмеження волі відповідно до вимог кримінально-виконавчого законодавства України знаходить своє закріплення у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань[658].

Арешт. Арешт як вид покарання в цей час широко застосовується в сімнадцятьох країнах, зокрема Білорусі, Грузії, Іспанії, Латвії, Литві, Киргизії, Китаї, Росії тощо. В Україні спеціальне комплексне дослідження арешту як виду покарання в національному законодавстві проводилося Ю. В. Шинкарьовим[659].

У широкому значенні арешт характеризується ознаками, що властиві усім видам покарань, тобто: є кримінально-правовим засобом примусового характеру; призначається: від імені держави і виключно вироком суду тій особі, яка визнана винною у вчиненні злочину; за вчинення саме злочину; полягає у передбаченому КК обмеженні прав і свобод засудженого; тягне за собою судимість. Арешт у вузькому значенні характеризується за такими специфічними ознаками, як: особливості змісту (лімітація волі, що здійснюється шляхом пригнічення рефлексу особистої свободи у засудженого за допомогою його фізичної ізоляції); спеціально встановлене місце відбування; режим підвищеної суворості (який проявляється у значній кількості правообмежень, навіть порівняно з найсуворішим видом покарання – позбавленням волі на певний строк); короткочасний строк покарання[660].

Засуджений до арешту тримаються в спеціальній установі виконання покарань ДДУПВП – арештному домі, де передбачаються умови досить суворих правообмежень. Це дозволило багатьом дослідникам говорити про арешт як про вид покарання, що справити шоковий вплив на засудженого. На думку законодавця, внаслідок короткочасного інтенсивного карального впливу засуджений відмовиться від вчинення злочинів надалі. Короткочасність ізоляції від суспільства особи, засудженої до арешту, полягає у тому, що цей вид покарання встановлюється на строк від одного до шести місяців. Слід також зазначити, що на сьогодні через відсутність арештних будинків, що, у свою чергу, пояснюється складним економічним становищем у країні, арешт виконується слідчими ізоляторами.

Судячи з Особливої частини КК України, арешт має застосовуватися за вчинення злочинів невеликої чи середньої тяжкості. Однак ті каральні елементи, про які говорилося вище, входять у суперечність з цією обставиною. Це пов’язано з тим, що законодавець для арешту, як зазначалося вище, передбачає умови суворої ізоляції. Так, засудженим до арешту забороняється побачення з родичами та іншими особами, за винятком адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, а також одержання посилок (передач) і бандеролей, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном (ч. 3 ст. 51 КВК). Крім того, до осіб, які відбувають арешт, не може застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК) та умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), амністія, а також заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням.

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років. Особливості застосування арешту щодо неповнолітніх визначено у ст. 101 КК.

Порядок виконання та умови відбування покарання у виді арешту регламентуються главою 12 КВК України «Виконання покарання у виді арешту» (статті 50–55) та нормами Розділу III Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. За встановленим порядком, засуджений відбуває весь строк покарання в одному арештному домі. Уведення подібних жорстких правил про місце відбування арешту пояснюється, головним чином, необхідністю не допускати економічно невиправдане переміщення засуджених; має значення і досить короткий строк покарання. Але ч. 3 ст. 50 КВК України встановлює винятки з цього загального правила. Згідно з вказаною нормою переведення засудженого з одного арештного дому до іншого допускається у разі його хвороби або для забезпечення його особистої безпеки, а також за інших виняткових обставин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в даному арештному домі.

Якщо засуджений заявляє про те, що його життю та здоров’ю загрожує небезпека з боку інших засуджених, адміністрація арештного дому, перевіривши таку заяву, у разі необхідності може прийняти рішення про доцільність переведення такого засудженого до іншого арештного дому. З таким проханням начальник арештного дому звертається до апарату регіонального управління, яке і надає дозвіл (наряд) на етапування особи в інший арештний дім даного регіону (а у випадку переведення до іншого регіону такий наряд видається за запитом регіонального управління ДДУПВП). Крім цього, у разі необхідності та з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку іншого засудженого чи запобігання вчиненню ним нового злочину або за наявності медичного висновку за вмотивованою постановою начальника установи їх можуть тримати в одиночних камерах. Іншими винятковими обставинами можуть бути стихійне лихо, епідемія, введення в районі розташування арештного дому надзвичайного стану (наприклад, участь у масових безпорядках, груповій непокорі або хуліганських діях, наслідки пожеж, повеней, землетрусів, а також інших подій техногенного характеру, що призвели до неможливості перебування всіх засуджених або їх частини у приміщенні арештного дому)[661].

Таким чином, з урахуванням викладеного вище, можна визначити специфічну мету арешту як виду покарання в такий спосіб: справляння на засудженого позитивного психологічного впливу в умовах короткочасної ізоляції від суспільства. На наш погляд, оскільки не створено умов для виконання арешту, а його виконання слідчими ізоляторами є протизаконним, то в законі про кримінальну відповідальність необхідно взагалі виключити арешт із переліку видів покарань (разом з обмеженням волі), оскільки воно не відповідає політиці у сфері протидії злочинності і меті покарання. Крім того, цей вид покарання зустрічається на практиці досить нечасто і майже не перевищує 1 % від загальної кількості засуджених. Так, у 2002 р. до покарання у виді арешту було засуджено 1674 особи (0,86% від загальної кількості засуджених в України); у 2003 р. – 2000 осіб (1,0%); у 2004 р. – 2299 осіб (1,0%); у 2005 р. – 2219 осіб (1,1%), у 2006 р. – майже до 2 тис. осіб (1,2%), у 2007 р. – 2 тис. осіб (1,3%)[662].

Обмеження волі. По суті під новою назвою відновлені кримінально-правові засоби впливу на осіб, які вчинили злочини, що існували раніше: умовне засудження з обов’язковим залученням до праці та умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці.

Зміст покарання у виді обмеження волі розкритий в ст. 61 КК України. Це покарання є основним і полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням до праці. Відповідно до п. 6 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК особи, які відбувають покарання за вироком суду у виді позбавлення волі на строк до п’яти років в колоніях-поселеннях, вважаються такими, що відбувають покарання у виді обмеження волі. Цей вид покарання може бути застосований тільки до осіб, які вчинили злочин і досягли до моменту винесення судом вироку вісімнадцятирічного віку.

Обмеження волі є строковим покаранням і може бути призна­чене судом на строк від одного до п’яти років. Воно може бути застосоване: у випадках, коли таке покарання прямо передбачене у санкції статті Особливої частини КК; при переході до більш м’якого покарання, відповідно до ст. 69 КК України; при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82 КК України). Така заміна може мати місце не тільки щодо позбавлення волі, а й відносно інших покарань, наприклад тримання у дисциплінарному батальйоні; при заміні покарання більш м’яким покаранням на підставі ч. 4 ст. 83 КК України (щодо жінок, які були звільнені від відбуван­ня покарання до досягнення дитиною трирічного віку)[663] та при звільненні від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85). При призначенні пока­рання у виді обмеження волі суд, з урахуванням передбачених у ст. 75 КК умов, може прийняти рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням[664].

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК обмеження волі не може застосовуватися до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.

Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді обмеження волі регламентуються главою 13 КВК України «Ви­конання покарання у виді обмеження волі» (статті 56–70) та нор­мами Розділу V Інструкції про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань (далі – Інструкція)[665], та Інструкцією з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі[666].

Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Виправні центри є кримінально-виконавчими установами відкритого типу, які організовуються і ліквідуються ДДУПВП (ст. 11 КВК України). Межі виправного центру визначають управління (відділи) ДДУПВП в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області за погодженням з органами місцевого самоврядування, з урахуванням особливостей установи, та проходять по межі населеного пункту, про що засудженим оголошується під розписку. На думку Є. М. Бодюла, це може бути як огорожа, так і природні елементи ландшафту. При встановленні меж виправного центру необхідно також ураховувати дислокацію установи, характер робіт, що виконуються засудженими тощо. Проте в усіх випадках ці межі не можуть бути занадто віддалені від дислокації адміністрації виправного центру, тому пропонується встановлювати їх за аналогією з колоніями-поселеннями на відстані, яка не перевищує п’яти кілометрів від центру дислокації адміністрації установи[667].

Територія виправного центру, як правило, обладнується огорожею суцільного заповнення з полегшених конструкцій, та контрольно-пропускним пунктом. У виправному центрі облад­нуються чергова частина, гуртожитки, їдальня, лазня з пральнею, дезкамерою та сушильнею, амбулаторія зі стаціонаром, ларьок, перукарня, приміщення для зберігання постільних речей, спецодягу та особистих речей засуджених, майстерня з ремонту одягу та взуття, кабінети для начальника виправного центру, його заступників, начальників відділень соціально-психологічної служби, працівників оперативної служби, відділу нагляду та безпеки, кімнати виховної роботи, спортивний майданчик, дис­циплінарний ізолятор, виробничі об’єкти. Приміщення дисцип­лінарного ізолятора відгороджується від інших споруд парканом суцільного заповнення.

Стаття 56 КВК України покладає на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування обов’язок всебічно сприяти адміністрації виправних центрів у трудовому та побутовому влаштуванні засуджених.

Відповідно до ст. 16 КВК України виправні центри виконують покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяжкості. Поряд із цим, в них можуть триматися особи, яким покарання у виді обмеження волі призначено відповідно до ст. 82 КК України (заміна невідбутої частини покарання більш м’яким) чи ст. 389 КК України (ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі). Таким чином, у виправних центрах можуть утримуватись і засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини[668].

У процесі відбування покарання у виді обмеження волі до засуджених застосовуються як заходи заохочення, так і заходи стягнення. Заходи заохочення є важливою умовою закріплення позитивних змін в особистості засуджених. Стаття 67 КВК України встановлює шість видів заохочень, що застосовуються до осіб, засуджених до обмеження волі, зокрема: подяка; нагородження похвальною грамотою; грошова премія; нагородження подарунком; дострокове зняття раніше накладеного стягнення; дозвіл на виїзд до близьких родичів за межі виправного центру на святкові, неробочі та вихідні дні.

Викладене дозволяє мати загальне уявлення про обмеження волі як про вид покарання. На порядку денному виникає питання про практичне його застосування і виконання, оскільки виправні центри спеціально не будувалися, а ними були названі без будь-якої підготовки та фінансування для переобладнання й виправні колонії, й лікувально-трудові профілакторії, що ні за яких не умов не призначені для цього. А тим часом застосування обмеження волі поступово збільшується. Так, у 2002 р. до покарання у виді обмеження волі було засуджено 3121 особу (1,6% від загальної кількості засуджених в України); у 2003 р. – 3500 осіб (1,74%); у 2005 р. – 4502 особи (2,3%); у 2006 р. – 3,4 тис. осіб (2,1%); у 2007 р. – 3,6 тис. осіб (2,4%).

За самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі, передбачено ч. 1 ст. 390 КК покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років.

Позбавлення волі на певний строк разом з довічним позбавленням волі є найсуворішими видами покарання з перелічених у ст. 51 КК. Позбавлення волі – основний вид покарання. Воно може застосовуватися до всіх категорій засуджених, пов’язане з виправно-трудовим впливом на них, поєднаним з проведенням з ним соціально-виховної роботи, має строковий характер. Позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого від суспільства на певний строк з поміщенням його у спеціалізовану установу виконання покарань певного виду (типу). Позбавлення волі як вид покарання передбачене в кримінальному законодавстві за вчинення злочинів, які становлять підвищену суспільну небезпеку. Правовий статус осіб, підданих судовим вироком позбавленню волі (ув’язнених), характеризується тим, що вони позбавляються права вільного пересування, обмежуються у праві розпоряджатися своїм часом, у спілкуванні з рідними та знайомими, у виборі виду трудової діяльності і водночас жорсткою регламентацією часу їх роботи і відпочинку. Цей вид покарання характеризується кримінально-виконавчим впливом на засудженого, що здійснюється шляхом тримання його в режимних умовах, залучення до праці та проведення з ним виховної роботи, а за потреби – загальноосвітнім чи професійним навчанням. Слід підкреслити, що відповідно до ч. 3 ст. 43 Конституції України не вважається примусовою працею, використання якої заборонене, робота за вироком суду, в тому числі і під час відбування такого покарання, як позбавлення волі.

Це покарання може застосовуватися лише у разі, якщо воно вказане в санкції статті (частини статті) КК, а також при заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у порядку амністії чи помилування (ст. ст. 86, 87). Воно також може застосовуватися, коли суд дійде висновку про можливість незастосування довічного позбавлення волі (ст. 64).

До неповнолітніх позбавлення волі на певний строк застосо­вується у порядку, передбаченому ст. 102 КК, і може бути призначене на строк від шести місяців до десяти років, а разі вчинення особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням життя людини, – на строк до п’ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

Ст. 63 КК встановлює строки позбавлення волі для повнолітніх осіб, які визнані винними у вчинені злочину, – від одного до п’ятнадцяти років, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу. Так, при складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у разі, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 87 КК актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років. Суд, керуючись загальними засадами призначення покарання, визначає такий строк позбавлення волі, який необхідний і достатній для досягнення мети покарання.

Конкретні межі строку позбавлення волі вказуються в санкціях статей Особливої частини КК за конкретні види злочинів. Нижня межа санкції в нормі Особливої частини може бути не вказана. Наприклад, умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК) карається позбавленням волі на строк до двох років. У такому випадку мінімальним строком позбавлення волі є один рік, про що сказано в ч. 2 ст. 63 КК. Конкретний строк позбавлення волі при засудженні винної особи визначається вироком суду. Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку[669].

Звільнення від відбування позбавлення волі з випробуванням може застосовуватися лише у разі, якщо воно призначене на строк не більше п’яти років (ст. 75 КК). ПВСУ в абз. 1 і 2 п. 9 постанови «Про практику призначення судами кримінального покарання» зазначив, що ч. 1 ст. 75 передбачено звільнення від відбування основного покарання з випробуванням тільки тих осіб, які засуджуються до виправних робіт, службового обмеження (для військовослужбовців), обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Звільнити з випробуванням засуджену особу від відбування іншого виду покарання або позбавлення волі на строк понад п’яти років суд не вправі. Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104). Рішення суду про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням має бути належним чином мотивоване[670]. Засуджений до позбавлення волі може бути умовно-достроково звільнений від відбування покарання (ст. 81 КК). Невідбута частина позбавлення волі може бути замінена судом більш м’яким покаранням (ст. 82 КК). Ця особа може бути повністю або частково звільнена від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85)[671].

Тяжкість покарання у виді позбавлення волі значною мірою визначається видом УВП, в якій засуджені відбувають покарання, – виправні колонії мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки[672].

Вид УВП визначається на підставі Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі[673] комісіями з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, що утворюються в територіальних органах управління Державного департаменту України з питань виконання покарань, та Апеляційною комісію Державного департаменту України з питань виконання покарань з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, що утворюється в Державному департаменті України з питань виконання покарань. Сам же вид УВП для відбування покарання у виді позбавлення волі залежить, у свою чергу, як від тяжкості вчиненого злочину, так і від даних, які характеризують особу, винну у його вчиненні (стать, вік, попередня судимість, зокрема, пов’язана з відбуванням покарання у місцях позбавлення волі тощо).

За втечу з місця позбавлення волі або з-під варти особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі на певний строк, передбачене покарання за ч. 1 ст. 393 КК у виді позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років, а за ч. 2 ст. 393 КК – позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років.

Довічне позбавлення волі – основне покарання, що застосовується судом тільки у разі, якщо воно вказане в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК. Такими статтями (частинами статей) Особливої частини КК, що передбачають можливість застосування цього виду покарання є: ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, ст. ст. 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК.

Довічне позбавлення волі застосовується лише у разі, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Застосування цього покарання має бути належним чином мотивоване у вироку з посиланням на встановлені обставини вчиненого злочину і дані, які характеризують підсудного[674].

Не застосовується довічне позбавлення волі до таких категорій осіб: а) осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років; б) осіб, які вчинили злочин у віці понад 65 років; в) жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину; г) жінок, які були в стані ва­гітності на момент постановлення вироку.

При засудженні винного за сукупністю злочинів, якщо хоча б за один із них призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за їх сукупністю визначається шляхом поглинення зазначеним видом покарання будь-яких менш суворих[675]. Загальний строк покарання, визначеного за сукупністю вироків шляхом складання покарань у виді позбавлення волі, не може перевищувати 15 років, а якщо хоча б один зі злочинів є особливо тяжким, – 25 років. Якщо складаються покарання у виді довічного позбавлення волі і будь-яке інше, то остаточне покарання визначається шляхом поглинення менш суворого покарання довічним позбавленням волі[676].

Порядок і умови виконання та відбування довічного позбав­лення волі в України визначені у главі 22 Розділу IV КВК та Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Так, за ст. 150 КВК України засуджені до довічного позбавлення волі мають відбувати покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки окремо від інших категорій засуджених, які відбувають покарання у виправних колоніях даного виду.

Засуджені, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, розміщуються в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка. За заявою засудженого та в інших необхідних випадках з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ним злочину або при наявності медичного висновку за постановою начальника колонії його можуть тримати в одиночній камері. Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог тримання їх у приміщеннях камерного типу.

Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звіль­ненню від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-достроковому звільненню від відбування покарання (ст. 81 КК) та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82)[677].

Законом про амністію засудженим до довічного позбавлення волі це покарання може бути замінене на позбавлення волі на пев­ний строк (ст. 85, ч. 3 ст. 86 КК). Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у ви­ді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не ме­нше двадцяти п’яти років (ст. 87 КК).

Крім того, до ст. 151 КВК України Законом № 3559-IV від 16.03.2006 р. внесені зміни, згідно з якими засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання.

Але у зв’язку з цим виникає складне питання: може взагалі позбавити всіх засуджених до довічного позбавлення волі права й на помилування? Одні автори, у тому числі психологи, вважають, що так і повинно бути, тобто серед тих, хто засуджений до цього виду покарання, необхідно в законодавчому порядку виділити групу осіб, які ні за яких умов не можуть бути помилувані. З одного боку – правильно. А з іншого, виникає питання: за якими підставами їх поділяти? Практики ж стверджують, що у засудженого має залишатися надія, оскільки безперспективність робить його особливо небезпечним.

А. X. Степанюк зазначає, що: 1) не може бути ніяких сумнівів, що запровадження довічного позбавлення волі як альтернативи смертній карі відповідає сучасним уявленням про гуманізм у сфері застосування покарань та поводження із засудженими. Запроваджений режим довічного позбавлення волі створює умови для запобігання можливої деградації особи через багаторічну ізоляцію від суспільства; 2) при застосуванні довічного позбавлення волі у засуджених залишається право на життя, що є втіленням принципу поважання прав людини, сформульованого в Загальній декларації прав людини; 3) зміст цього кримінально-правового засобу впливу примусового характеру, де знаходить свій вираз у максимально (порівняно з іншими категоріями позбавлених волі) можливому ступені ізоляція засуджених до довічного позбавлення волі, відповідає вимогам справедливості при застосуванні покарання, бо певним чином відображає співрозмірність злочину та кари; 4) втіленням принципу невідворотності виконання покарання є те, що засуджені до довічного позбавлення волі мають зазнавати відповідних правообмежень, притаманних цьому виду покарань, протягом щонайменше 20 років перед тим, як у них виникне можливість клопотати про помилування; 5) реалізацією принципу законності буде те, що КВК України ставить обмеження прав і свобод засуджених до довічного позбавлення волі у певні межі і зобов’язує всіх суб’єктів виконання (відбування) даного покарання дотримуватися вимог законодавства, тобто їх поведінка має відповідати запропонованій законодавчій моделі^[678].

Але, як свідчить практика застосування цього виду покарання, поряд з позитивними моментами, мають місце й негативні. По-перше, враховуючи, що при призначенні довічного позбавлення волі засуджені не позбавляються життя, суди призначають цей вид покарання дещо частіше, аніж смертну кару. Так, якщо у 1999 р. до смертної кари було засуджено 104 особи (протягом 1991–1999 років цей показник «коливався» у межах 100–150 осіб на рік), то довічне позбавлення волі призначено: у 2000 р. – 94 особам, у 2001 р. – 212, у 2002 р. – 155, у 2003 р. – 130, у 2004 р. – 214, у 2005 р. – 168 особам. Якщо врахувати, що нині в Україні відбуває довічне позбавлення волі вже понад 1220 осіб (з урахуванням тих, кому покарання у виді смертної кари після скасування цього виду покарання було призначене довічне позбавлення волі), з яких 11 – жінки, така тенденція не може не викликати занепокоєння. ДДУПВП не встигає облаштовувати для тримання цих осіб спеціальні установи, внаслідок чого вони продовжують від­бувати покарання в непристосованих умовах. Як наслідок цього, Європейський Суд з прав людини виніс декілька рішень за спра­вами осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, та визнав порушення їх прав, застосування тортур, приниження гідності. Водночас, матеріально-побутове та інше забезпечення засуджених до довічного позбавлення волі потребує чималих видатків з Дер­жавного бюджету, і їх розмір буде з кожним роком збільшуватись. Крім того, тримання в умовах найбільш суворої ізоляції, інші специфічні особливості виконання цього покарання, зокрема одяг спеціального зразка, камерне розміщення, відсутність відповідної трудової зайнятості тощо негативно впливає на психіку засуджених, внаслідок чого після кількох десятків років перебування в колонії більшість цих осіб втрачає людське обличчя, стає так званими «роботами» та у разі звільнення – поповнять ряди психічно хворих та непристосованих до життя осіб[679].

За втечу з місця позбавлення волі або з-під варти особа, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, передбачене покарання за ч. 1 ст. 393 КК у виді позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років, а за ч. 2 ст. 393 КК – позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років.