Регулювання підприємницької діяльності як засіб підтримки підприємництва

Державне регулювання підприємницької діяльності розглядається як форма державного впливу на господарську діяльність недержавних господарюючих суб’єктів. Воно виражається у державній регуляторній політиці держави, спрямованій на забезпечення умов збалансованості її втручання у розвиток підприємництва. Здійснення державного регулювання господарської діяльності у тому числі підприємництва, передбачені Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 01.09.2003 р. (надалі — Закон).

У ньому державна регуляторна політика – це напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Принципами державної регуляторної політики є:

­ доцільність — обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;

­ адекватність — відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;

­ ефективність — забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

­ збалансованість — забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

­ передбачуваність — послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

­ прозорість та врахування громадської думки — відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Підставою державного регулювання підприємництва є ст. 42 ГК, у якій передбачена необхідність забезпечення реалізації та охорони публічних (державних та суспільних) інтересів.

Таке регулювання діяльності суб'єктів підприємництва має бути збалансованим і спрямованим для досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку підприємцем. Співвідношення публічних та приватних інтересів при здійсненні державного регулювання підприємницької діяльності має виявлятися у такому державному впливі, яке надає можливість суб'єктам підприємництва ефективно розвиватися і при цьому забезпечує необхідні публічні потреби та інтереси.

Основною правовою формою державного впливу на розвиток підприємництва є нормативне регулювання. Його зміст полягає у встанвлені компетентними державними органами правил здійснення господарської діяльності. Це, зокрема, визначення: системи типових заходів законодавчого, виконавчого та контролючого характеру; правового статусу суб’єктів господарювання; праового режиму їхнього майна; порядок укладання господарських договорів і виконання господарських операцій; порядку рогляду господарських спорів, механізму захисту прав та законних інтересів реалізації комплексної програми розвитку підприємництва. В комплексі це дає змогу поєднати ринкові та державно-правові способи господарювання.

Одним з напрямів регуляторної політики, оптимізації правового регулювання економічних відносин є визначення меж державного втручання в економічну діяльність. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, зазначено у ч. З ст. 8 ГК. Зокрема, межі державного втручання в економічну діяльність визначені такими двома параметрами: по-перше, контроль над господарською діяльністю шляхом державної реєстрації її суб'єктів; по-друге, визначення сфер державного контролю і нагляду за господарською діяльністю.

Зокрема, держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання тільки у таких сферах:

­ збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин (за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності);

­ фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин (за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, дотриманням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни);

­ цін і ціноутворення (з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги);

­ монополізму та конкуренції (з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства);

­ земельних відносин (за використанням і охороною земель);

­ водних відносин і лісового господарства (за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів);

­ виробництва і праці (за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності);

­ споживання (за якістю і безпечністю продукції та послуг);

­ зовнішньоекономічної діяльності (з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки).

Ці сфери діяльності належать до тих, які, згідно зі ст. 92 Конституції України, визначаються виключно законами.

Державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю здійснюються органами державної влади та уповноваженими на це посадовими особами, їх статус, загальні умови і порядок здійснення контролю та нагляду визначаються законами. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно та оперативно, дотримуючись вимог законодавства поважаючи права і законні інтереси цих суб'єктів. Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом. Водночас він має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через 30 днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які здійснювали інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

Здійснення державної регуляторної політики відповідними контролюючими органами інтерпретується як порядок планування діяльності з підготовки регуляторних актів, розгляду проектів цих актів, забезпечення принципу прозорості та врахування громадської думки у реалізації цієї політики, а також порядок відстеження результативності та перегляду прийнятих регуляторних актів. В їх основі системний аналіз впливу факторів, які суттєво впливають на якість регуляторних актів. Вони розділяються на нематеріальні (духовні) та матеріальні (інституціональні), які в свою чергу ще структуруються. Йдеться, зокрема, про створення всім суб’єктам підприємницької діяльності умов для вільного доступу до всіх елементів ринку за єдиними правилами, гарантування захисту їх законних прав та інтересів у відносинах з іншими суб’єктами та органами влади.

Як відомо, сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. При цьому предметом державної регуляторної політики можуть бути лише організаційно-господарські відносини (відносини між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю). Інші господарські відносини не належать безпосередньо до державної регуляторної, а до іншої політики, наприклад недержавної корпоративної. Метою правового забезпечення державної регуляторної політики є створення правопорядку у сфері господарювання. Цей порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність і визначення України як суверенної та незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Сам процес правового регулювання господарської діяльності складається кількох стадій:

1. Правова регламентація підприємницької діяльності. На цій стадії передбачається розробка правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки при здійсненні підприємницької діяльності.

2. Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — перехід від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних господарюючих суб'єктів.

3. Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних справ і юридичних обов'язків.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності. Відповідно до ст. 12 ГК основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання і підприємницької діяльності є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; стандартизація та сертифікація; податки; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; дозвільна система, тощо.

Зміст основних засобів регулювального впливу ш діяльність суб'єктів господарювання полягає у наступному

Першим з перелічених засобів є державне замовлення. Державне замовлення відповідно до ст.13 ГК є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності. Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування. Поставки товарів, робіт та послуг для виконання регіональних програм забезпечується за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної республіки Крим і місцевих бюджетів.

Загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт надання послуг для задоволення державних потреб визначається законами, Зокрема від 01.06.2010 р. «Про здійснення державних закупівель», від 22.12.1995 р. «Про державне задоволення пріоритетних державних потреб», від 24.01.1997 р. «Про державний матеріальний резерв» тощо. Об’єми державних закупівель за цими законами в минулому році становив біля 120 млрд грн.

Виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти покладено на Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.

На офіційному веб - сайті цього міністертва відкрито окремий розділ «Державні закупівлі», на якому розміщуються нормативно-правові акти у сфері державних закупівель, а також його роз'яснення щодо порядку застосування законодавства у сфері закупівель, а також введено в дію стартову версію веб - порталу «Державні закупівлі» в мережі Інтернет http://www.tender.me.gov.ua, наповнення якого здійснює редакція інформаційного бюлетеня «Вісник державних закупівель».

Окремими засобами державного регулювання у сфері господарювання є ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування що спрямовані на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних та соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються ст. 14 ГК, виходячи з конституційного права кожного на здійснення незабороненої законом підприємницької діяльності (більш повно вони будуть розглянуті в главі №5).

У разі потреби держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

До засобів регулювального впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання належать також стандартизація і сертифікація. У сфері господарювання згідно зі ст. 15 ГК застосовуються державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови; міжнародні, регіональні та національні стандарти інших країн (відповідно до чинних міжнародних договорів України).

Норми застосування стандартів чи окремих їх положень є обов’язковими для таких категорій суб'єктів господарювання: учасників контракту щодо розробки, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ньому є посилання на певні стандарти; виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні; виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована за вимогами стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо контрактом визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлені нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень цьогоу контракту, якщо вони не суперечать її законодавству у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування територією України.

Підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів є сертифікація здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

З боку держави використовуються також інші засоби впливу на процес підприємницької, комерційної діяльності господарюючих суб’єктів. Серед яких слід виділити преференції та квоти. Ці засоби найчастіше використовуються у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Важливу роль в механізмі державного регулювання господарської діяльності відіграють податки. Як передбачено ст. 17 ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Вона сформована за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктівгосподарювання та громадян. З метою вирішення соціальних і економічних завдань держави закони, якими регулюються оподаткування суб'єктів господарювання, з метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань повинні передбачати: оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість з податковими системами інших країн.

Відносини, що виникають у сфері оподаткування визначені у Податкового кодексі, який передбачає граничні розміри, визначає загальні засади встановлення податків і зборів, види податків і зборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання, адміністрування, спеціальні податкові режими тощо. При цьому, податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Ще одним засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є регулювання цін і тарифів (ст. 189 – 192 ГК). Політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і поширюється на всі підприємства й організації незалежно від форм власності, підпорядкованості і методів організації праці та виробництва, що буде розглянуто окремо.

Засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів підприємницької діяльності є дозвільна система, яка визначає правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності і встановлює порядок діяльності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру. Дія такої системи поширюється на дозвільні органи, адміністраторів, уповноважений орган та суб'єктів господарювання, які мають намір провадити або провадять господарську діяльність, і не поширюється на відносини у сфері ліцензування господарської діяльності, захисту економічної конкуренції, а також на дозвільну систему, яка поширюється на операції зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими матеріалами і речовинами, сильнодіючими отруйними речовинами, дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії. Одним з основних принципів державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності є зменшення рівня державного регулювання господарської діяльності.

З метою у встановлені єдиних критеріїв і до об’єктів, на експлуатацію яких потрібно отримувати різноманітні дозволи, погодження висновки та інші дозвільні документи, і безпосередньо до процедур їх отримання, Верховна Рада прийняла 09.09.2005 р. Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (надалі – Закон), який ще називають дозвільним. Цим Законом, визначено організаційні та правові засади державної політики у цій сфері, встановлюються вимоги до згаданої системи, окреслювалися нові підходи до процедури видачі дозволів. В кінцевому рахунку він спрямований на послідовне запровадження європейських принципів започаткування бізнесу.

Законо було утверджено норму щодо встановлення виключно законам необхідності отримання того чи іншого дозволу, а також окремі вимоги до порядку їх отримання (що змусило як центральні органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування переглянути дозвільні документи, запровадженні підзаконними актами та рішення місцевих рад, з метою їх скасування). Запроваджено декларативний принцип започаткування бізнесу, принцип організаційної єдності отримання документів. Ст.5 Закону уведено посаду адміністратора, який організовує одержання від різних органів і видачу без участі суб’єктів господарювання документів дозвільного характеру, що значно спрощує процедуру та зменшує витрати підприємців для їх отримання. Адміністратор, є посадовою особою міської ради, районної та районної у містах Києві і Севастополі державних адміністрацій, яка організовує видачу суб’єкту господарювання документів дозвільного характеру та забезпечує взаємодію місцевих дозвільних органів щодо видачі документів дозвільного характеру.

Прикінцевим положенням Закону (ст. 11) встановлено адміністративну відповідальність посадових осіб дозвільних органів за порушення процедур видачі документів відповідно до ст.166¹⁰ Кодексу України про адміністративні правопорушення (надалі – КпАП)

Найефективніше Закон впроваджується на місцевому рівні, де запроваджено дію принципу організаційної єдності, тобто налагоджена робота дозвільних центрів, які формуються з представників дозвільних органів та адміністратора і працюють у форматі єдиного офісу. За статистикою в кожному районі та місті обласного значення прийнято рішення про створення відповідних центрів (загалом їх 677). Однак, на жаль, менше половини з них працює відповідно до визначених завдань. Багато з них забезпечують надання консультацій, не обтяжуючи себе видачею дозволів.