рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

IV. «Внутрішня проблематичність» відчуття цінностей

IV. «Внутрішня проблематичність» відчуття цінностей - раздел Право, Розмежування із законодавчим позитивізмом. Значення як примусове правило («гарантоване право»). ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І НЕДОТОРКАНОСТІ ГРОМАДЯН Чи Повинні Ми Вважати Наш Ціннісний Досвід — Наскільки Це Нам До­зволяє Відчу...

Чи повинні ми вважати наш ціннісний досвід — наскільки це нам до­зволяє відчуття цінностей — остаточною підвалиною наших уявлень про цінності? Чи нам необхідно зрозуміти внутрішній вимір цих ціннісних від­чуттів, подивитися на них критично або принаймні пояснити їх? Що там у «задзеркаллі»? Це й є темою «внутрішнього виміру» проблеми відчуття цінностей.

У вузькому, ідеолого-критичному розумінні слова «внутрішній вимір», «підґрунтя проблеми» означає програму з'ясування справжнього стану ре­чей, який приховується за фальсифікованими уявленнями. Таким чином, у зв'язку з цим виникає питання про те, чи не є наше відчуття цінностей та правове почуття хибно зорієнтованими ілюзіями, які приховують зовсім інші речі? У більш широкому, об'єктивному розумінні це слово означає лише на­магання виявити те, що «дійсно» стоїть за певним уявленням, чуттєвим вра­женням або відчуттям.

У подальшому дослідженні можливості того, яким чином правове по­чуття та відчуття цінності можуть бути розглянуті з погляду їхнього «внутріш­нього виміру» та ефективності, будуть наведені як приклади.

1. Природничо-науковий підхід. Відповідно до концепції соціальної біології [§ 8,1] можна було б припустити, що певні схеми соціальної пове­дінки «культивуються» тоді, коли групи, члени яких мають відповідну схиль­ність до певної поведінки, віддають перевагу добору порівняно з іншими групами. Прикладами цього можуть бути —заборона на вбивство подібних до себе; інстинкт материнського захисту та турботи про молоду генерацію; заборона агресивного поводження з дітьми; емоційні заборони генетично шкідливого кровозмішування; певна готовність укладати шлюб з чужинця­ми, визнавати чужу територію, поважати впродовж певного відрізку часу завойоване кимось становище в групі й завдяки всьому цьому рятувати своє суспільство від постійних конфліктів; ймовірно, що цій меті слугує також готовність поважати старших, узагальнювати та передавати наступним ге­нераціям життєво важливий досвід. Більш детальний аналіз показує, що такі генетичні програми об'єктивно необхідної поведінки суб'єктивно виявля­ються у вигляді інстинктів, потреб, заборон та диспозицій цінностей. Так, генетична програма турботи про нащадків суб'єктивно виявляється в материнській любові та її високій суспільній оцінці, з іншого боку — в пре­зирстві до матері, неповнолітні діти якої залишаються без допомоги та тур­боти. У цих ціннісних орієнтаціях, можливо, закладені базові елементи на­ших моральних почуттів і тим самим нашого правового почуття. У зв'язку з цим зовсім по-іншому можна подивитися й на елементи «природного пра­ва»14. А з іншого боку, досить важко виокремити ті схильності в поведінці та ціннісні орієнтири, які є частиною природжених рис людини, й таким чином розмежувати те, що є в людині природженим, а що — елементом культурної традиції [§ 8,1, 3].

При цьому багато запитань залишаються відкритими. Як виникає у лю­дини — якщо виходити із зазначених тез, які, дійсно, підтверджені досві­дом, — почуття жалю до хворих та слабких — почуття, яке насправді повин­не бути дисфункціональним у системі, спрямованій на добір найбільш жит­тєздатних індивідів? Чи може тут йтися про якесь з відгалужень материн­ського інстинкту? Як можна розглядати соціальну турботу держави про не-пристосованих до життя та асоціальних елементів? Може, як якесь «божевіл­ля», відхилення від одвічного плану природи?

Такі запитання звертають нашу увагу на те, що функціонально-біологіч­ні ідеї, в свою чергу, окреслюють ті наміри, право на здійснення яких (ви­ключне або переважне) ще потрібно довести: так, досить сумнівно, щоб, наприклад, мета збільшення життєздатності населення була врешті-решт ви­правданням усіх тих норм поведінки, які слугують цій меті, — наприклад, знищення людей, «не вартих того, щоб жити», або тих, які страждають спад­ковими хворобами, а також викорінення біологічно «неповноцінних» рас. Необхідні інші доведення, які б виправдали збільшення однієї раси за раху­нок пригнічення іншої. Звичайно, зразки поведінки можуть бути пояснені за допомоги гіпотез соціал-дарвінізму. Проте для того, щоб обґрунтувати ці гіпотези, потрібні додаткові міркування. Вони повинні, наприклад, поясни­ти, чому максимально можливе збільшення власного виду або раси має пер­шочергове значення. Ці погляди, що суперечать певним аргументам моралі, можуть бути обгрунтовані та переконливо доведені — але лише до тієї межі, за якою з'являється аргумент, який вимагає не лише констатувати факти, але й говорити про те, як людина повинна себе поводити.

Функціонально-біологічний підхід стає набагато переконливішим тоді, коли ми дізнаємося про те, що більша частина успадкованих інстинктів на­вряд чи виконала у розвитку людства функцію збереження життя та роду, але водночас схильність до такої поведінки є складовою частиною різноманітних соціальних норм [§ 8, II]. Лише «формування» та розширення природних схильностей до певної поведінки створює в процесі культурного розвитку такі норми поведінки, які можуть функціонувати, тобто досить надійні схе­ми поведінки: такий культурний вплив утілюється в ритуальних (зокрема релігійних), моральних та правових інституціях, які, вбираючи в себе відпо­відні імпульси, водночас установлюють їх релевантність та значимість.

У прямому розумінні «відповідне» культурне оформлення природно зу­мовлених мотивацій не виводиться водночас з ненадійної царини моральної аргументації. Остання спрямована на те, щоб із загального фактичного мате­ріалу виокремити змістовно диференційовані моральні почуття. Проте в са­мому фактичному матеріалі, навіть якщо ми зможемо інтерпретувати його функціонально, від цього все одно нічого не зміниться.

2. Культурно-історичний підхід. Культурно-історичний підхід також не може дати вичерпного пояснення своєрідності правових почуттів.

Цей підхід доводить, що індивідуальне сприйняття цінностей є наслідком культурних уявлень, які передаються від генерації до генерації; що повчання та традиція відіграють важливу роль у формуванні конкретної культури інди-

відуальних уявлень про цінності [§ 5, III; § 21, III]. Людина виростає під впливом моделей поведінки та цінностей того середовища, з якого вона по­ходить; у зв'язку з цим і поведінка, і відчуття сприймаються як щось само по собі зрозуміле. Особистість засвоює ту програму, яку спостерігає у своє­му соціальному оточенні. Йєрінг писав, що так, як дитина вивчає правила рідної мови як щось само по собі зрозуміле — не шляхом абстрактних на­станов, а на прикладах безпосередньої живої мови, так само вона практич­но ознайомлюється і з поняттям власності, яку хтось у неї забирає, і з обо­в'язком повертати чужі речі. «Таким чином, атмосфера, в якій вона живе, є початком її освіти, вона починає вдихати в себе повітря моральних та пра­вових уявлень, ще нічого не знаючи про це». До цього приєднуються наста­нови батьків, вчителів та інших людей. «Коли дитина потім стає дорослою, то моральні погляди та принципи, які вона отримує ззовні у такий спосіб, засвоюються нею настільки міцно, що стають частиною її внутрішнього «Я», чого вона навіть не усвідомлює й вважає, що це, засвоєне нею здавна, насправді є природженим» [Йєрінг, § 6, VII, 1965, S.417 f].

Проте традиція не пояснює походження ні «традиційних» уявлень про цінності, ані тих постійних змін у них, які відбуваються через постійну супе­речку індивідуальних та традиційних уявлень про справедливість.

Якщо задати собі запитання про витоки традиційних норм поведінки, то перш за все йтиметься про звичаї спільного життя, які не лише можуть з'я­витися завдяки постійному звертанню до традицій, але мають також пев­ною мірою креативне або випадкове походження. Наприклад, норми пове­дінки можуть бути пов'язані з релігійними або філософськими поглядами — як у випадках буддистської, конфуціанської, християнської або мусульман­ської моралі. Правові норми також установлюють правила поведінки, «ви­ховуючи» при цьому відповідне правове почуття [§ 6, VII]. У формуванні звичаїв спільного життя та створенні позитивного права не останню роль відіграє співвідношення сил та групових інтересів [§ 10, І]; водночас зав­жди існує прагнення до компромісу — як турбота про законний та справед­ливий порядок. Таким чином, прагнення справедливості є елементом ство­рення традиції.

Виникнувши, «традиційна» колективна мораль потім постійно зазнає апробації та критики й, отже, постійно змінюється. У революційних пово­ротних пунктах морального та політичного розвитку виявляється обурення (яке сягнуло свого критичного рівня) індивідуальної свідомості традицією. В свою чергу, «первинні» критичні та рушійні моменти колективної моралі не можуть бути пояснені за допомоги однієї лише традиції.

Цілком ймовірно, що в розвитку норм людської поведінки якусь роль відіграють і певні «функціональні здібності». У зв'язку з цим можливим є те, що cum grano salis (з лат. — з іронією, глумливо) схема добору не лише пов'язана з успадкованими моделями поведінки, а й поширюється на ті мо­делі поведінки та усталені цінності, які зумовлюються культурним розвит­ком і, як правило, забезпечують довготривале функціонування тих мораль­них правил та правил поведінки, які пропонують лише групам, що їх поді­ляють, кращі (порівняно з іншими групами) шанси для виживання та розм­ноження [Хайєк, 1979; § 11, III, 4].

3. Філософський підхід. Філософське тлумачення проблеми відчуття справедливості спирається на «матеріальну етику цінностей» Макса Шелера та Миколи Гартмана. Вони стверджують, що емпіричне відчуття цінностей свідчить про наявність ідеальної, «самодостатньої», незмінної ієрархії цін­ностей. Зокрема, «чимось абсолютно інваріантним є порядок розташування цих цінностей» [Шелер, 1954,108; Гартман, розділ 29е].

Водночас наше розуміння етичних цінностей не може відбуватися поза межами нашої моральної свідомості. Якщо, наприклад, ми починаємо дума­ти про існуюче «само по собі» царство цінностей та моральні закони, — ми можемо знати про них лише те, що повідомляє нам наша свідомість. Таким чином, це «феноменологічне обмеження» означає, що «проникнення» до цін­ностей, які існують «самі по собі», неможливе через їх відчуття —так само, як за допомоги нашого чуттєвого досвіду нам не вдається пізнати «річ у собі»; немає сенсу порівнювати об'єкт, який існує сам по собі, з інформацією про нього — оскільки ми можемо знати про цей об'єкт лише те, що нам відомо [Кант, Логіка, вступ, VII]. І зовсім нереально, за винятком того, що ми від­чуваємо справедливим та законним, установлювати «самі по собі» принци­пи справедливості; оскільки не існує жодних критеріїв того, коли та якою мірою реальне почуття справедливості узгоджується з принципом справед­ливості, який існує сам по собі, або відступає від нього. Важко уявити, яким чином узагалі можна виявити концептуально-ціннісний зміст за межами того, що хтось, наприклад, вважає справедливим, гідним наслідування в мораль­ному розумінні або тактовним (тобто таким, що оцінюється позитивно). Навіть «об'єктивність» формального принципу не означає, що його можна усвідомити поза змістовними структурами свідомості, а лише їхня дійсність має значення для будь-якої свідомості. Коротше кажучи, наша моральна сві­домість залишається тією останньою інстанцією, на яку спрямовані наші зусилля етичного пізнання.

§ 20. Засади консенсусу

Суб'єктивні уявлення про справедливість можуть бути підґрунтям су­спільного порядку лише тоді, коли поталанить подолати суб'єктивність та досягти консенсусу з проблем справедливості. Думка про те, що подолання суб'єктивності відбувається шляхом порозуміння з іншими людьми, знову перетворюється на підґрунтя для орієнтування людини в світі [див.: § 39,1, 2]. У питанні справедливості це означає всебічне обгрунтування того, що всі або більшість законослухняних громадян підтримують певне розв'язан­ня проблеми справедливості. Коротше кажучи, йдеться про те, щоб відшукати такі правила спільного життя, які є прийнятними для всіх або принаймні для більшості громадян. У зв'язку з цим виникає запитання, чи можуть уза­галі бути предметом консенсусу рішення, останньою інстанцією для яких є правова совість індивіда?

/. Здатність до консенсусу поглядів про справедливість

Дані чуттєвого досвіду ми називаємо загальновизнаними тоді, коли вони є спільними для безпосереднього досвіду будь-якої людини. Висловлювання «Яблука падають з дерева на землю» є справедливим тому, що його підтверд­жує досвід багатьох людей. Критерієм доведення є можливість безпосеред­ньої констатації досвідних даних.

Питання полягає в тому, чи можна у такий самий спосіб, тобто інтер-суб'єктивно, перевірити на істинність і висловлювання про справедливість. Розгляньмо, наприклад, такі висловлювання, як «Несправедливо (незакон­но) примушувати когось дотримуватися угоди, підписаної під дулом пісто­лета», «Є справедливим і законним, коли той, хто навмисне заподіяв шкоду, повинен відшкодувати збитки», «Несправедливо засуджувати голодну дити­ну на смерть за крадіжку їжі». Наслідком сприйняття таких висловлювань індивідуальним правовим почуттям було б емпіричне підтвердження певних ціннісних суджень, і не лише факту їхнього існування, але й факту схвалення або заперечення їх іншими людьми.

Але, мабуть, щодо такої інтерсуб'єктивної перевірки існує принципова перешкода. Звичайно, можна через взаєморозуміння переконатись у тому, що мужній порятунок життя і безкорисне зречення заслуговують взагалі схвалення, також і в тому, що мужня дія, безкорислива допомога і нетактов­ний вчинок викликають оцінки якісно відмінного змісту, що, отже, ці вчин­ки змістовно слід по-різному оцінювати. Зміст наших оцінок ми можемо пов'язати зі світом нашого досвіду: ми можемо виділити типові способи

поведінки, які викликають оцінки специфічного змісту. Однак чи в подіб­них обставинах інша людина пов'язує цінності з досвідом у такий же спосіб, як і я, — це в строгому сенсі перевірити неможливо. Водночас ми повинні пам'ятати, що це ж саме стосується й чуттєвого досвіду: ніхто не може строго довести, що чуттєве сприйняття однієї людини збігається з чуттєвим досві­дом іншої, наприклад, мої враження від барв луки або фіалки, яка тут росте, інші, ніж у будь-якої іншої людини; по-різному ми сприймаємо звуки одно­го й того самого дзвону. Зміст наших відчуттів включається в певну їх струк­туру: наприклад, як відтінок певного кольору, як звук, що долинає від дзво­ну. У вузькому розумінні слова те, що передається суб'єктивно, — це ас­пект того змісту, який сприймається в межах певних структур. І навпаки, якісна своєрідність сприйманого змісту (аналогічного тому, який був згада­ний вище) є особливою для кожної людини. Те, що для когось лука є такою самою зеленою, як і для мене, є однаково переконливим, як і той факт, що ціннісний досвід, якого я набуваю, переживаючи ситуацію мужнього врятування життя людини, має й для когось іншого такий самий зміст. Обидва ці випадки є очевидними, хоча в строгому розумінні слова вони пов'язані з гіпотезами, які не можна довести, але на яких грунтується наше буденне життя.

Проте питання полягає в тому, чи ми насправді можемо охопити най-ширше підґрунтя для тих уявлень про цінності, які узгоджуються між со­бою. У зазначених вище випадках — коли примусово підписаний контракт не обов'язково виконувати або коли за крадіжку їжі голодна дитина не по­винна бути засуджена до страти — правова совість усіх або дуже багатьох людей в оцінці цих ситуацій буде одностайною. Широкий консенсус сто­сується передусім принципового та здійснюваного всім правовим суспіль­ством наміру: кожен повинен мати найширшу свободу для свого самостверд­ження та індивідуального розвитку. Необхідно розглянути значну кількість реальних умов такого розвитку. Одностайно визначається й мета принципу справедливості: право на свободу та індивідуальний розвиток повинне об­межувати аналогічне право на свободу та індивідуальний розвиток наших близьких.

Постулат, який наголошує на рівноправності, вимагає також того, щоб усім були надані рівні можливості для індивідуального розвитку. До того ж метою діяльності держави, для чого й потрібний найширший консенсус, є забезпечення спокійного спільного життя людей. Усі ці наміри вже бути час­тково викладені в етичних поглядах на суспільство Арістотеля, Локка, Руссо та Канта [Циппеліус, Gesch, Кар.За, 13с, 14а, 16].

//. Конфлікти намірів як релятивізуючі чинники

Таким чином, зазначені вище (та інші) цілі, вже взяті самі по собі, мо­жуть отримати найширше схвалення; водночас якщо говорити про пов'язані з ними лінії поведінки, то спочатку потрібно конкретизувати питання. Тут найчастіше потрібно враховувати дуже різноманітні, іноді — взаємо-доповняльні, а інколи й протилежні цілі. Крім того, виникає питання про те, чи може бути зреалізованою, і якщо так, то наскільки, та чи та мета [§ 17, III]. Так, з одного боку, гарантування правового спокою та порядку може суперечити вимозі найширшої індивідуальної свободи; проте, з іншого боку, надійно гарантуються права та свободи всіх громадян. Соціально-державне регулювання та ті заходи, які здійснює держава, мають на меті забезпечити соціальну справедливість та добробут усіх громадян; водночас у них існує небезпека відмови від конкуренції, стримування індивідуальної свободи роз­витку, послаблення приватної ініціативи. Поважання людської гідності од­них людей може вимагати обмеження свободи думки інших. У питаннях про переривання вагітності право самовизначення матері, а у деяких випадках — і наміри політики народонаселення, спрямованої на обмеження народжува­ності, здійснюються за рахунок ненароджених життів.

Таким чином, думки про «справедливий» правовий порядок постійно повинні враховувати численні, часто-густо протилежні наміри й доводити при цьому, які з них повинні реально здійснюватися. Водночас те, які саме цілі потрібно вибирати й — особливо — які з них потрібно здійснювати, часто-густо оцінюється по-різному.

Тут беруться до уваги ті різні тенденції, яким віддають перевагу різні люди. На тому факті, що різні люди мають різну систему цінностей, Едуард Шпрангер [Шпрангер, 1950,121 ff, 312 ff] будує своє вчення про типи: окре­ма людина (якщо говорити образно) впорядковує свої цінності відповідно до структури своєї душевної організації. Враховуючи це, він виокремлює — залежно від того, які тенденції переважають, — людину економічну та дер­жавну, а також соціальну, естетичну, теоретичну та релігійну.

Ці переважні тенденції є якоюсь мірою природженими. Водночас знач­ною мірою вони зумовлюються зовнішніми умовами життя. Провідні ідеї культури [§ 17], в середовищі яких зростає особа, дуже часто визначають її персональні преференції. Має значення також персональний контекст досві­ду. Певну роль можуть відігравати вже сам соціальний стан та професія. Як писав Рудольф фон Йєрінг [Йєрінг, 1921], перш за все ми вважаємо знач­ними ті речі, які створюють умови для нашої професійної діяльності. Вод-

ночас і окремі переживання впливають на особистісну систему цінностей. Якщо, наприклад, свобода думки обмежена до приниження людської гід­ності, то тим самим зростає відчуття її цінності.

Таким чином, одні й ті самі цінності по-різному «важать» для різних інди­відуумів. А мінливість їхніх уподобань перешкоджає тому, щоб індивідуаль­на виваженість намірів залишалася весь час постійною. Особливо вона зава­жає досягненню згоди стосовно правильності певного рішення. Адже завдя­ки саме таким рішенням людина знає, як себе поводити в конкретній ситу­ації. Саме тому релевантні лінії поведінки роблять неможливим цілковите досягнення згоди.

///. Консенсус головний принцип розумних рішень

1. Програма раціонального взаєморозуміння в питаннях справед­ливості. Навіть якщо спроба дійти цілковитої згоди в усіх рішеннях, що стосуються конфліктів інтересів, може здаватися безнадійною, все ж таки необхідно, наскільки це можливо, позбутися великої різноманітності думок з цього питання. Це можна здійснити в межах раціонального методу. Іспан­ський філософ права Рекасенс Зіхес та бельгійський логік Перельман під­креслювали думку про своєрідну раціональність практичних міркувань: практичні, цілепокладальні питання людського життя й відповідно функції права, які мають своє призначення в тому, щоб позитивно впливати на соці­альну дійсність, відповідають, на думку Р.Зіхеса, особливому типу логічних суджень, а саме логіці розумної аргументації [39,1]. Аналогічним чином опи­сував юридичну логіку й Перельман. Він вбачав у ній логіку аргументованої дискусії, в ході якої відшукуються та обґрунтовуються проблематичні роз­в'язання практичних питань, особливо ж йдеться про те, щоб захистити спра­ведливість за допомоги узгоджених між собою рішень [39,1].

2. Державно-правові конституційні принципи. Головні принципи розумного знаходження рішень стосуються класичних характеристик дер­жавно-правових конституцій. Останні є наслідком роздумів, принципи яких (передбачаючи всі можливі суперечки) мають своєю метою організацію спільного життя правового суспільства.

Раціональність рішень та особливо збереження дистанції стосовно кон­кретних і, таким чином, однобічних інтересів необхідні насамперед тоді, коли дії держави є похідними від загальних норм і відповідно від прин­ципів законності. У такий спосіб виявляє себе принцип однакового обго-

ворення. Водночас втілюється й положення Канта про те, що головні принципи, максими рішень можуть бути істинними лише тоді, коли їх можна узагальнити [§ 15]. Таким чином, здебільшого здійснюється та функ­ція, яку Роулз називав «вуаллю незнання» [§ 16, III]. Щоправда, таким чи­ном установлюється, як ми вже зазначали, необхідна, але ще не достатня умова істинності рішень: не все, що можна узагальнити, є (на цій підставі) істинним.

Дистанція стосовно конкретних інтересів-обов'язків та зменшення у та­кий спосіб кількості нераціональних мотивів рішень досягається за допо­моги створення нейтральних інстанцій, які виробляють відповідні рішення; при цьому вихідною є точка зору репрезентуючих систем [IV].

Крім того, гарантією правильності рішень стає відкрите й розумно об­ґрунтоване обговорення. Головними правилами гри тут є відкрита участь громадської думки та волевиявлення в обговоренні та критичних дискусіях. Як правило, це гарантується свободою думок, зібрань та об'єднань. Аналогіч­ній меті слугують також публічність парламентських та судових слухань та особливо — контроль над державними ідеями з боку громадськості: таким чином, кожен повинен мати можливість вивчити всі обставини та аргумен­ти для певності в тому, що все відбувається розумно й правильно. Коли прий­маються державні рішення, то їх раціональне й відкрите обговорення та «чесна поведінка» взагалі мусять гарантуватися діями інших принципів і перш за все принципом слухняності перед законом «andiatur et altera pars» (з лат. — «нехай буде вислухана й інша сторона»). Завдяки всім цим прин­ципам гарантується з'ясування всіх досі прихованих значних фактів та ар­гументів, розпізнавання та оприлюднення всіх однобічних маніпуляцій.

Раціональний характер та контрольованість рішень мають на меті також обґрунтування обов'язків, продиктованих законами, судовими рішеннями та адміністративними актами. Раціональному поясненню здатності до кон­сенсусу слугують, зокрема, зусилля, спрямовані на знаходження остаточ­ного рішення на підставі узгоджених між собою попередніх рішень та при­ведення цього результату у відповідність з пануючими в існуючому право­вому суспільстві уявлень про справедливість; важливим вихідним пунктом для останніх є конституційні та інші правові норми, які існували раніше, правові принципи ухвалення судових та адміністративних рішень, існуючі звичаї та інституції суспільного життя [§21, II]. Все це дає можливість пе­реконатися в тому, що ті проекти рішень, які пропонуються, перебувають річищі відповідної традиції й можуть отримати в правовому суспільстві за­гальне схвалення.

3. Правила тлумачення. Тлумачення законів також стосується проблем ^правелливості: у цьому випадку переслідується намір вибрати та уточнити їі з можливих інтерпретацій (і відповідно — ті варіанти значень, які закла­дені в положеннях закону й залишають певний простір для свого тлумачен­ая), які «відповідним чином» співвідносять закон з існуючими нормами. Такий вибір значення зорієнтований на відповідне та правильне регулю­вання поведінки. Він здійснюється згідно з правилами розумного прийнят­ій рішень, які мусять визначити та обґрунтувати, чому саме приймається рішення на користь певного тлумачення. Тлумачення має «характер дискур­су, в якому висуваються підстави, протиставляються інші підстави і зреш­тою вирішальне значення мають кращі підстави» [BVerfGE, 82, 38 f]. '. Таке пояснення використовує типові аргументи (критерії пояснення): вони ^мусять слугувати здійсненню «законних намірів». Останні мають раціональне обґрунтування в державному розподілі функцій: повинні бути зреалізовані jj уявлення про наміри та доцільність, які використовувалися законодавчою ■рладою після виникнення норм. Обґрунтування повинне також забезпечити ^єдність права»; іншими словами, норму потрібно обґрунтувати, пояснити /іаким чином, щоб вона органічно вплелася в існуюче законодавство, відпо-]мдаючи при цьому намірам інших правових норм [§ 39, III, 3]. Типізація .-аналогічних випадків слугує тому, щоб спрямовувати обгрунтування в ра­ціональне річище [§ 40]. Подальша «послідовність та виваженість» аргумен-/гації веде до правильного розв'язання проблеми: у такий спосіб демонстру­ваться ті реальні наслідки, до яких приводить та чи та інтерпретація, й дося­гається обґрунтування, пов'язане з оптимальним та справедливим задово­ленням зачеплених інтересів [4].

Загалом, як завжди, застосовується велика кількість аргументів, які част­ково взаємодоповнюють, а частково суперечать один одному. Серед аргу­ментів, які логічно й вербально можливі та узгоджуються з певними закон­ними намірами, вибираються найбільш значні, що приводить до справедли-. вого результату. Якщо правила аргументації не дають таких наслідків, то одним з можливих виходів із ситуації залишається виявлення та заповнення прогалин у законі [§ 39, III, 4].

4. Аналіз рішень. У процесі інтерпретації, а також у тому випадку, коли законодавчій владі потрібно розв'язати конфлікт інтересів, застосовують аналіз рішень [§ 26, І, III]. Він слугує тому, щоб виявити всю різноманіт­ність чинників, які відіграли певну роль у формуванні рішень, спрямованих на досягнення відповідної мети. Аналіз рішень полегшує раціональне прове-

дення дискусії про мету конфлікту та знаходження тієї альтернативи в рі­шеннях, яка забезпечує реалізацію цієї мети оптимальним чином. За такого аналізу рішень йдеться частково про «наміри» або «цілі», частково про «цін­ності», частково про «інтереси». Можна використати будь-який із зазначених термінів: «наміри» або «цілі» означають те, до чого прагнуть, а саме — прид­бання або збереження певних «цінностей» або майна і, таким чином, задово­лення певних «інтересів» (потреб).

Перш за все необхідно, оглянувши проблему із загальної точки зору, ви­значити, на яку з цих цінностей, що захищаються, вибране рішення може вплинути, з одного боку, позитивно, а з іншого — негативно. «Бажаність» або «небажаність» цього впливу визначається окремо для кожного кон­кретного випадку. Це відбувається шляхом досягнення найбільш усеохопно-го консенсусу. Як вихідна точка для визначення значущості того чи того рі­шення часто-густо постає сам правовий порядок: так, наприклад, законодавчі санкції, які передбачають різне покарання за вбивство людини та за штуч­ний викидень, звичайно ж, визнають більш високу цінність людського жит­тя, ніж життя ембріона. Крім того, природно, що фундаментальні цінності, тобто ті цінності, завдяки яким стають можливими й інші цінності, є най­важливішими для права: так, необхідність забезпечення продуктами харчу­вання матиме перевагу перед культурними потребами. Значимість прирос­ту власності та негативна оцінка заподіяної шкоди також залежать від того, наскільки це майно фактично використовується. Значення домагань (напри­клад домоуправління) задовольнити інтереси визначається також обмеже­ністю необхідних благ (приміром відповідних квартир). Крім того, певне зна­чення мають інтенсивність та обсяг набутої цінності — наприклад популяр­ності, здобутої завдяки пресі; в останньому прикладі йдеться не стільки про міру цієї популярності, скільки про те, наскільки вона є глибокою.

Поряд з «бажаністю» або «небажаністю» можливих результатів рішень виникає також питання про те, наскільки високою є ймовірність фактич­ного впливу цих рішень. Ця ймовірність оцінюється на основі задіяних законів природи і соціальних наукових емпіричних законів. Виходячи з чинників «бажаності» («небажаності») або «ймовірності» («неймовірно­сті») прийнятих рішень стосовно певної цінності, визначається їхня корис­ність або шкідливість. Таким чином, загальна цінність рішення вимірюєть­ся сумою переваг або недоліків; зокрема, загальною кількістю того пози­тивного, з одного боку, та негативного — з іншого, що стосується відпо­відної цінності.

Для досягнення оптимального задоволення інтересів у межах конкрет-[ОЇ спільноти використовується, зокрема, принцип поміркованих відносин а заборони всього надмірного. Відповідно до цього принципу інтереси южна зачіпати лише у тому випадку, якщо їх обмеження відповідає пев-[Им потребам, а саме: якщо потреба у безпосередньому втручанні перева-кає заподіяну ним шкоду. Якщо необхідно вибирати між різними потреба-си у втручанні, кожна з яких урівноважена відповідною потребою (тобто відповідає» стосункам), то тут вступає в дію заборона надмірності. Така аборона вимагає вибору тієї міри, яка якнайменше шкодить протиставле­нім їй інтересам, — щоб ця необхідна міра не переступала через ті інте->еси, яким вона завдає шкоди.

За допомоги такого аналізу рішень пощастить уникнути різноманітності умок або подолати цю різноманітність; при цьому завдання полягає ще й в узагальненні подоланих точок зору. В результаті раціональної дискусії про іеревагу тих чи тих інтересів вдається з'ясувати, які саме інтереси можуть 5ути задоволені за допомоги відповідного рішення і якою є міра ймовірності дієї ситуації. На основі такого аналізу можна в мисленні модифікувати рі-щення і в такий спосіб порівняти альтернативні рішення; це полегшує зна­ходження компромісу між вигодою і шкодою, на справедливості якого здійс­нюється консенсус. Але продуктивна здатність такого аналізу є все ж обме­женою. У складних ситуаціях соціального життя, до яких право й має найбезпосередніший стосунок, інтереси (часто-густо суперечливі), різно­манітність яких нерідко важко систематизувати, відіграють досить істотну роль. Раціоналізація ж рішень з приводу тих чи тих цінностей має свої прин­ципові межі там, де йдеться про вибір різних рішень та намірів, за такого вибору до уваги беруться різні переваги, які не можна раціонально обґрун­тувати [II]. Для зважування інтересів виправданими є ті ж основні положен­ня, які мають значення і для розв'язання питань про справедливість: вони доступні для регулярного раціонального обмірковування, але не доступні для жодного строгого методу розв'язань [Циппеліус, WdR, Кар.8 9].

5. «Системна схожість» (аналогічні складні підходи до рішень). У кожному суспільстві для типових життєвих ситуацій створюються ти-оові нормативні моделі —такі, наприклад, як сімейне право, торговельне право, конституційне право (організація політичної влади та гарантуван-ня громадянських свобод); такі нормативні комплекси, які впорядковують більші чи менші царини життя, є, як правило, також конденсатом пере­важних правових почуттів суспільства, які стосуються зазначених царин

життя. Якщо нам зрозуміле слово «система» (= взаємозв'язок), то відпо­відно до точного значення цього слова зазначені вище нормативні струк­тури, які регулюють більші чи менші царини життя, ми можемо визначити як частини системи права. Виходить більш-менш вдала система регулю­вання складної структури інтересів конкретного суспільства в певній істо-рико-політичній ситуації.

Ці нормативні структури —чи то сімейне, чи то конституційне право, — які існують у різних правових суспільствах, можна порівнювати між собою. З цією метою ми можемо, зокрема, звернутися до царини правової або кон­ституційної історії: з різних конституційних порядків, сімейно-правових норм, які витримали випробування практикою, були вибрані й залишилися тільки ті, що як практична правова нормативна структура потреб громадян є відпо­відно до колективної думки більшості більш справедливими, ніж інші нор­ми. Проведення таких досліджень є одним із найважливіших завдань по­рівняльної характеристики законів та конституцій.

Для розв'язання проблем справедливості використовується також метод «спроб та помилок»: те, що у певний період часу може видатися «найкращим для цього часу рішенням», у процесі історичного розвитку знову стає пред­метом обговорення, оскільки попереднє рішення витісняється іншими моделями соціального порядку, з більш досконалими ціннісними стосунками.

6. Межі раціоналізації.Принципи аналітичного міркування та прийняття рішень, якщо ними керуються цілком та бездоганно, слугують спрямуван­ню справедливих рішень у раціональне річище. Водночас вони не створю­ють ніякого підґрунтя для точного методу. За допомоги переконливих, практичних, зорієнтованих на досягнення мети аргументів, побудованих від­повідно до правил формальної логіки, неможливо врешті-решт прийняти рішення, для цього необхідно також подивитися на різні наміри з точки зору їхньої значимості. Останньою інстанцією, яка дозволяє зробити висновок про справедливість тієї чи тієї максими поведінки й відповідно про найбільш вдалий за своєю переконливою силою аргумент, що спрямовує поведінку, залишається совість окремих людей або той «внутрішній трибунал», як на­зивав совість Кант [§ 18,1, 1,2]. Що ж стосується проблем справедливості, які зазвичай включають в себе оцінки й передбачають, зокрема, зважене ставлення до суперечливих намірів та інтересів, то тут аргументоване мис­лення необхідне лише для того, щоб досягти максимально можливого кон­сенсусу, тобто такого результату, який був би найприйнятнішим для право­вої свідомості [§ 21].

Ч

IV. Інституційне гарантування розумних рішень

Головні принципи розумних рішень є у правовій державі інституційно гарантованими. Це здійснюється за допомоги зазначених вище державно-правових конституційних принципів [III, 2] і особливо за допомоги держав­но-правової репрезентативної системи: це дозволяє вдосконалити раціональ­ність та контрольованість рішень, забезпечує дистанцію до конкретних інте­ресів і створює важливі передумови для того, щоб процес прийняття рішень відбувався у контрольований, найбільш раціональний, «культивований»

спосіб.

Створення представницьких, репрезентативних органів є «технічною» передумовою для того, щоб правильно визначити функції регулювання та прийняття в правовому суспільстві рішень, а також установити державно-правову систему примусового контролю. Тільки організаційно відмінні по­літичні влади можна задіяти, протиставивши одну одній інституціалізова-

ним способом.

Ця система дає можливість розмежувати інстанції, які приймають рішення, та встановити максимально можливу дистанцію між інтересами, які кон­фліктують, з одного боку, та органами, які мають прийняти щодо них рі­шення, — з іншого. Ці функції дистанційованого та раціонального прийнят­тя рішень здійснюються незалежним судом [§ 36, II, 1].

Менш ефективним є диференціювання ролі бюрократії або парламенту. Проте вимога дистанційованих рішень діє також і тут; бюрократичні праців­ники повинні бути позапартійними, а парламентарі — не мати конкретних

доручень.

Там, де державні акти підлягають судовому контролю, вони неухильно спрямовуються діями держави в річище правових і перш за все конституцій­но-правових постанов та мотивувань; з урахуванням цього розв'язуються (частково у вигляді правової аргументації) конфлікти інтересів, які відбу­ваються, щоправда, в тих межах та згідно з тими правилами гри, які встанов­лює право.

Проте розглянуті навіть з такої точки зору парламентські методи та дії виконавчої влади містять у собі певні раціональні елементи, що виявляється, зокрема, в контролі над діяльністю представницьких органів з боку громад­ськості: періодично вибори створюють у рамках багатопартійної системи «легітимуючий тиск» на представницьку діяльність, «тиск», який необхід­ний для виправдання всіх справедливих рішень, які зачіпають громадські інтереси, перед «аудиторією» правового суспільства (якщо не взагалі перед усією «світовою» аудиторією) [§ 21,1, 3].

Таким чином, представницька система дає можливість звернути увагу на всю сукупність рішень, створюючи при цьому певну дистанцію стосов­но конкретного сплетення інтересів, і посилити раціональність рішень. Та­кож і щодо громадської думки у репрезентантів, що періодично обирають­ся, залишається простір для гри, щоб з державницьких міркувань іноді пли­сти проти вітру громадських сьогоденних настроїв зі сподіванням, що на­род до наступних виборів переконається у вірності їхньої політики, і з ризи­ком сплатити рахунок на виборах, якщо цього не вдасться досягнути. Між сьогоденними подіями і розрахунком на виборах простягається час протве­резіння і роздумів, який відкриває шанс діяти з кращого державницького погляду всупереч громадському сьогоденному настрою. В цьому полягає також окультурююча робота представницької системи. Легітимаційне зав­дання представницької влади і особливо високого суду полягає в тому, що вони стають «провідниками-розвідниками», які впливають на розвиток пра­вових уявлень суспільства й спрямовують їх розвиток у річище розумної аргументації. Коли запропоноване нами рішення вписується в контекст схо­жих з ним рішень, то ми переконуємося в тому, що воно вписується в сис­темні зв'язки [§ 38, III] й узгоджується з існуючою традицією [§ 18, II].

Водночас усе це є обґрунтуванням того, що окремі рішення можуть бути прийнятними для всього правового суспільства. З цією готовністю до кон­сенсусу пов'язана депутатська діяльність: її завданням є прийняття узгодже­них рішень, здатних переконати більшість [§ 21,1,3].

§ 21. Пануючі уявлення про справедливість /. Нормативність пануючих уявлень про справедливість

1. Підґрунтя практичної легітимації.Оскільки не може бути однако­вих для всіх часів та народів уявлень про справедливість, то людина змуше­на йти до розв'язання всіх питань шляхом максимально можливого консен­сусу [§11, III, 3]. Про це свідчать і найважливіші засади практичної легі­тимації.

У цьому розумінні потрібно перш за все вести мову про принцип демо­кратії, який найбільшою мірою повинен брати участь у створенні моделей порядку: політичні та правові волевиявлення мають знаходити своє обгрун­тування в найширшій підтримці найбільшого числа громадян. У цьому ви­падку перед індивідуумами відкриваються широкі можливості для самореалі-заціїв політико-правовій царині [§11, II, 4]. Там, де неможливе досягнення

цілковитої згоди, принцип більшості faute de mieux (з фр. — помилка кра­щого) пропонує високі шанси для утвердження в суспільстві тих уявлень про справедливість, які щонайбільше вкорінені в совісті та правосвідомості громадян. Водночас принцип поважання людиною думки будь-якої іншої людини як моральної інстанції обмежує дію принципу більшості; рівною мірою повинні враховуватися гідність і право участі кожного громадянина у створенні рішення, яке не може бути просто відкинуте більшістю — у протилежному випадку порушуються головні передумови принципу загаль­ного консенсусу.

З іншого боку, й потреби правової безпеки примушують — якщо закон не пропонує ніяких певних моделей поведінки — під час розв'язання пи­тань справедливості звертатися до уявлень, які поділяють усі члени правово­го суспільства, до існуючих звичаїв. Відповідно до цих уявлень, кожна окре­ма особа повинна планувати всі свої дії; крім того, кожен повинен бути впев­неним у тому, що засадовим стосовно рішень судді є саме цей принцип, а не його власна правова свідомість. Коли англо-саксонське рівне право визначило совість канцлера як критерій справедливості рішень, англійський юрист Джон Селден цілком слушно зазначив: зробити критерієм істини совість канцлера рівноцінно тому, що крок канцлера був би вибраний за міру довжини — й наскільки ненадійною була б ця міра15.

Сама ефективність права залежить від того, наскільки тісно право пов'я­зане з моделями поведінки, які відповідають нормам соціальної моралі й відповідно до яких, як правило, організуються всі соціальні дії (зокрема, у вигляді існуючих «звичаїв»): найбільші шанси досягти слухняності грома­дян перед законом надає право, яке більшість вважає справедливим.

Принцип рівноправної поведінки вимагає також того, щоб в одному й тому самому суспільстві в аналогічних випадках застосовувалися, наскільки це можливо, аналогічні ціннісні критерії, тобто критерії оцінок, які отрима­ли найширше визнання і є незалежними від точки зору судді, яка може зміню­ватися.

2. Вимоги з'ясування пануючих уявлень.Якщо більшість спільно приймає найкращий варіант рішення, то підґрунтям цього рішення є не про­сто опитування думок більшості. Демократичний процес не примушує гро­мадян завжди діяти згідно з переконаннями своєї совісті, але надає їм мож­ливість приймати рішення не як безстороннім учасникам. І тут виникає не­безпека того, що думка більшості виявиться висунутою на передній план

15 G.Radbruch, Der Geist des englischen Rechts, 1958, S.52

«синхронізованою точкою зору» [IV], яка часто-густо є результатом маніпу­ляції інтересами. Тому на практиці уявлення про справедливість та думка більшості (як результат сугестії, а також як насправді зумовлена конкретними інтересами) повинні бути відокремлені одне від одного. Для того, щоб подо­лати зазначені слабкі боки поглядів більшості, демократичний принцип по­трібно доповнити описаними вище державно-правовими принципами, «з'я­сувати» за допомоги відповідних установ здатність населення до консенсусу. Для досягнення рішень, зміст яких був би особливо сталим завдяки своїй відповідності совісті та правосвідомості громадян, необхідно вжити відпо­відних інституційних та процедурних заходів [§ 20, III,IV].

3. Вплив на репрезентований принцип.Якщо максимально всеохоп-ний консенсус постає як легітимуюче підґрунтя для справедливих рішень, то представницькі органи намагаються прийняти такі узгоджені між собою рі­шення, які здатні переконати більшість, і відповідно — бути визнаними пе­реважною частиною правового суспільства (вимога «акцептації»).

У протилежному випадку вони втрачають свій демократичний «автори­тет». Останній означає (у своєму найпотаємнішому розумінні) готовність громадян до ідентифікації, тобто готовність вважати себе ініціаторами (auctores) рішень, прийнятих представницькими органами: «Я зробив би саме так».

Таке звертання до готовності населення або його більшості до консенсу­су — не зреалізований образ, а цілком реальна необхідність. Особливо яс­краво це виявляється в діяльності уряду та парламенту: вони повинні не лише постійно зважати на думку парламентської опозиції, але й обґрунто­вувати свої рішення перед громадською думкою [§ 20, IV].

Навіть якщо урядовій та парламентській більшості поталанить досягти схвалення більшості своїх рішень переважною частиною суспільства, все одно за умов багатопартійної системи саме рішення, які потрапляють у поле зору суспільних інтересів, у наступних виборах знову можуть забезпечити більшість голосів.

Суд, особливо верховний суд, також перебуває під «легітимаційним тис­ком» правового суспільства, а саме при вирішенні всіх тих питань, які стосу­ються участі судових законів у розв'язанні проблем справедливості. Зазна­чений «легітимаційний тиск» особливо відчувають суди, які піклуються про збереження демократичної авторитетності — тобто здатності громадян до ідентифікації. «Санкції» полягають у цьому випадку у ризику втрати автори­тету та впливу суду, що пов'язане з пануючими в суспільстві правовими уяв-

леннями; це стосується й тієї провідної функції, якою найбільш повно во­лодіє парламентська законодавча влада.

Таким чином, у системі репрезентативної демократії, у правових рішеннях та у рішеннях справедливості діє не просто «еліта», а «тимчасова еліта», яка може зберегти свою ефективність упродовж тривалого часу у тому випадку, якщо її підтримує повний та всеохопний консенсус більшості.

В описаному взаємозв'язку представницьких дій та громадської думки виявляється тісний взаємозв'язок «легітимації дією» та «легітимації консен­сусом» [§11, II, 4]; тобто взаємозв'язок такої, що «раціоналізує» та «культи­вує», участі представницьких, репрезентативних дій, з одного боку, та їх зво­ротного зв'язку з принциповою здатністю правового суспільства до консен­сусу — з іншого [§ 20, IV].

Якщо узагальнити все зазначене вище, то державно-правова репрезента­тивна демократія виявляється не просто способом виходу із складних ситу­ацій, а найкращим варіантом демократії, який дає можливість контролювати державні справи, а також знаходити компетентні та розумні правові та полі­тичні рішення, які вивищуються над тимчасовими пориваннями та бездум­ністю. Таким чином створюється стабілізуючий елемент у повсякденному плині думок та поглядів. Саме таку роль може відігравати в демократії полі­тичний діяч, хоча саме ця його можливість не завжди реалізується.

Попри всі інституційні зусилля щодо раціонального з'ясування правових рішень та незважаючи на їх зворотний зв'язок з готовністю більшості насе­лення до консенсусу, все ж таки державно-правова репрезентативна демо­кратія не може сягнути ідеалу — досягти за допомоги своєї політичної сис­теми співіснування керованих розумом індивідуальних автономій [§ 26, III,1]. Це відбувається вже тому, що люди мають різну совість [§ 20, II]. Держав­но-правова репрезентативна система не може гарантувати того, що питання справедливості та правосуддя будуть врешті-решт розв'язуватися виходячи з правосвідомості більшості, а не на підставі особистої зацікавленості або зма-ніпульованих поглядів та настроїв. Крім того репрезентативна система, зі свого боку, створює силові структури, які стоять на службі її власних однобіч­них інтересів. Але загалом є багато шансів для гармонійного та розумного компромісу інтересів у правовій державі, компромісу, який передбачає необ­хідність зменшення загальної кількості суб'єктивних впливів та наближення рішень до правосвідомості більшості.

Саме такі правові та конституційні системи створюють якнайкращі умо­ви для того, щоб юридичні концепції проходили через процес складного та багатошарового творення шляхом «спроб та помилок». Таким чином, за

допомоги численних гарантій дистанційованого та раціонального прийнят­тя рішень створюється схвалений більшістю тезаурус норм та правових прин­ципів.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Розмежування із законодавчим позитивізмом. Значення як примусове правило («гарантоване право»). ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І НЕДОТОРКАНОСТІ ГРОМАДЯН

Все має бути зроблене настільки просто, наскільки це можливо, але не простіше....

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: IV. «Внутрішня проблематичність» відчуття цінностей

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Доцільність понять
Поняття є комбінацією ознак, спільних для багатьох предметів. Проте які з наявних спільностей ми виокремлюємо і схоплюємо в нашому по­нятті, — це залежить від того, що саме нас у певний момент ціка

Критика
1. Поведінка приписана таймовірна. Біхевіористське зведення права до простої регулярності зовнішніх дій не враховує різниці між належним і сущим, між дійсністю і ймовірністю. Водно

Нормативний та фактичний компоненти права
Таким чином, право є не абстракцією, а здійснюваним та ефективним нормативним порядком, «законом у дії». Воно зберігає зв'язок з реальним життям, має певний фактичний компонент, оскільки його викон

IV. Реалізація права через, дії
Таким чином, дійсне право є не просто нормативним смисловим змістом, який може знайти свій вияв, наприклад, у якомусь законопроекті, а певним 6 Цей останній аспект виокре

Моральне значення
«Значення» норми може означати, що сама по собі норма в совісті інди­віда діє як спонукальний мотивуючий чинник його вчинків. Той, хто знахо­дить уночі на безлюдній вулиці гаманець з грошима й відн

VII. Впровадження права замість позаправових норм
Поза сумнівом, право перебуває також під впливом панівних духовних течій свого часу та змін у соціальній моралі. З іншого боку, право справляє на «правово-етичне середовище» зворотний вплив, оскіль

Задані чинники
Монтеск'є (1689—1755) у своїй праці «Про дух законів» створює вираз­ну картину різнобічної зумовленості законів природними, господарськими 49 та культурними даностями, «при

Зумовленість дієвості права обставинами
Отже, реалії установлюють й обмежують можливість дії правових норм. Існує висловлювання, що англійський парламент може все, проте не може зробити з жінки чоловіка, а з чоловіка — жінку. Законодавец

Культурна зумовленість способу життя людей
Таким чином, є всі підстави твердити, що деякі базові зразки поведінки людей — передусім ті, які повторюються у багатьох культурах, відокремле­них одна від одної, а також ті, які пробиваються всупе

Трансформація інтересів у праві
Прозору модель того, як у боротьбі інтересів знаходять прийнятний ком­проміс, пропонує плюралістична демократія. Тут створюються групи пред­ставників спільних інтересів, які намагаються об'єднаними

Вплив на право суспільних факторів
Уже інтереси та владні відносини, які впливають на право, значною мірою суспільно зумовлені, принаймні їх конкретне оформлення відбувається за участі суспільства. Для права навряд чи можуть набуват

Вплив на право суспільних факторів
Уже інтереси та владні відносини, які впливають на право, значною мірою суспільно зумовлені, принаймні їх конкретне оформлення відбувається за участі суспільства. Для права навряд чи можуть набуват

Божий світовий порядок
Християнство надало ідеям всеохопного світового розуму теологічне об­грунтування. Світ упорядкований Божим Духом. Так навчав ще Августин (354—430). Якщо у центрі уваги августинівської картини світу

IV. Природа людини
Антропологічні теорії природного права грунтуються на природі люди­ни й вбачають у ній не тільки фактичну даність [§ 8], але й критерії права. Ідея про те, що природа людини є мірою права,

V. Природа речей
Вчення про природу речей лише частково підпорядковані природному праву у вузькому його розумінні. Про «природу речей» ми можемо вести мову в різних значеннях. Про власне природно-правове з

Незалежність ціннісного досвіду від здійснення цінностей
Ціннісний досвід «існує окремо» від чуттєвого досвіду й має свою цари­ну. Очевидно, що це пов'язано з тим, що цей досвід не залежить від «фактич­ної реалізації цінностей». Ці особливі влас

Вихідний пункт пануючих уявлень про справедливість
Пропозиція орієнтуватися на пануючі, тобто визнані більшістю, уявлен­ня про справедливість приводить до питання про те, в який спосіб можна прийти до створення таких уявлень поняттєвим, «операційни

IV. Хибні шляхи соціальної моралі
Серед пануючих ціннісних уявлень в «обігу» можуть також перебувати й «фальшиві монети». «Фальшиві» уявлення про цінності можуть виникати різним чином. Вони з'являються у тому випадку, коли

Недостатність природжених механізмів управління поведінкою.
Антропологічно людина є «не цілком усталеною (строго визначеною) твари­ною», соціальна поведінка якої лише певною мірою регулюється за допомо­ги природжених механізмів поведінки [§ 8, II; § 19, IV,

Головні функції та компоненти правової безпеки
Головним завданням кожного правового суспільства є забезпечення пра­вового миру, порядку, надійності, стабільності. Гоббс, який під час громадян­ської війни в Англії міг спостерігати тіньові боки з

Про чіткість та прозорість права
Право здатне встановлювати чіткі орієнтири лише у тому випадку, коли воно саме є ясним та зрозумілим. Звідси — вимога семантичної однознач­ності правових норм: вони повинні чітко визначати, які осо

IV. Про неперервність правового порядку
Потреба виробити рішення про те, які норми повинні відповідати на­лежній поведінці, а також вимога ясності та транспарентності пов'язані з потребою у неперервності, спадковості, тяглості права. Сам

VI. Впевненість в орієнтирах, що досягаються за допомоги правового стану речей
Найважливішим підґрунтям спільного життя людей — не лише у пра­вовому відношенні, але і в їхніх стосунках, що виходять за межі права, — стає крім надійності норм та державних рішень послідовність о

Питання мотиваційного детермінізму
Водночас питання детермінізму можна розглядати і у зв'язку із змістом свідомості, залишаючи при цьому відкритим питання про ті фундаментальні фізико-хімічні процеси, які відбуваються в мозку: для т

Позитивна екзистенція свободи
Якщо існування такої «третьої детермінанти» не заперечується й немає доведення її неможливості, то тим самим ще не доводиться реальне існуван­ня свободи. Методи, які експериментально довод

Поняття та функції державної спільноти
Щоб забезпечити правову надійність та правову злагоду [§ 23, II], право повинне гарантувати несуперечливо [II, 2] й надійно [III] впорядковане сум- 195 Розділ 7. Сусп

Засоби та межі уніфікування права
1. Поділ правових функцій.Єдності права можна досягнути у такий спосіб, щоб усі зобов'язувальні директиви поведінки виходили з однієї й тієї самої інстанції. Але така централістичн

IV. Протилежний приклад з міжнародних правових відносин
Всередині однієї держави конфлікти інтересів регулюються правопоряд­ком, гомогенність якого надійно забезпечується, зокрема, розподілом компе-тенцій, а втілення їх у життя гарантується законно впор

Про головні права
1. До історії виникнення та обгрунтування.Мінливий історичний про­цес актуалізував потребу покласти межу повноваженням регулювання та втру­чання політичної влади й гарантувати не л

Приклад представницької демократії
Згідно з демократичним розумінням, державні функціонери діють як пред­ставники народу й виводять свою владу від народу, чи то вони обрані наро­дом, чи отримали свою посаду від представницьких орган

Компенсація збитків у публічному праві
Публічне право визнає вимогу компенсації навіть за законне заподіюван­ня шкоди. Найближчим прикладом є відшкодування експропріації або від­чуження [пор.: § 35, II, 1]. Питання вирівнювальної справе

IV. Компенсація несправедливих вигод
У взаємозв'язку з компенсацією збитків перебувають також вирівнюван­ня вигод, які хто-небудь здобув на противагу іншим. Тут порівняно з правом на відшкодування збитків йдеться не про компенсацію шк

IV. Компенсація несправедливих вигод
У взаємозв'язку з компенсацією збитків перебувають також вирівнюван­ня вигод, які хто-небудь здобув на противагу іншим. Тут порівняно з правом на відшкодування збитків йдеться не про компенсацію шк

Правова визначеність покарання
Правова надійність вимагає, щоб кожний міг передбачити наслідки своїх дій. Тому визнано за правовий принцип, що будь-кого можна карати за про­ступок лише тоді, коли караність цієї дії на час її зді

Понятійно-системне мислення
/. Програма понятійної юриспруденції Довіра до демократично прийнятих законів [§ 11, II, 4] та принцип поділу пади [§ 31, II] привели до висновку: бажано підпорядкувати суддю строгі

Нездійсненність цієї програми
Програма суто догматичної юриспруденції та правочинства, яка визнає лише заданий сенс з'1 ^інів, виявилася чездійсненною. Знову й знову в по­всякденному тлумаченні та заповненні . рогали

Нездійсненність цієї програми
Програма суто догматичної юриспруденції та правочинства, яка визнає лише заданий сенс з'1 ^інів, виявилася чездійсненною. Знову й знову в по­всякденному тлумаченні та заповненні . рогали

Функціональна єдність права
1. Настанова.Право повинне розв'язувати питання правильного вибору дій та керування діями, а також пов'язаних з ними конфліктів інтересів. Щоб

V. Правила мистецтва
Йоахім Леге виділив найважливіші принципи юридичного мислення і обгрунтування, серед яких і ті, що вже тут розглянуті, розрізнивши при цьо­му заборони, вимоги і правила стилю. Забороненим

N.Hartmann, Das Problem des geistigen Seins, 1932, 4949, Kap.16,44; Kubei. RPh, S.30 ff.
281 IV. W.Münzberg, Verhalten und Erfolg als Grundlagen der Rechtswidrigkeit und Haftung, 1966, S.l ff, 49 д-.

IV, 1; 23,1,1 соціальна мораль
291 Гроцій— 12, IV; 23, IV Гуссерль Едмунд — 1; 4, II; 40,1 девіаційна поведінка — 10,1 демократи

ПОЗИТИВІЗМ
— понятійно-правовий — 38,1 — позитивізм законів — 2,1, 1; 6, V; 11,1, 1, II, 3; 23,1, 2 — філософський позитивізм — 2,1,1 понятійна юриспруденція — 38,1, II поня

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги