Приклад представницької демократії

Згідно з демократичним розумінням, державні функціонери діють як пред­ставники народу й виводять свою владу від народу, чи то вони обрані наро­дом, чи отримали свою посаду від представницьких органів, чи, у крайньо­му випадку, опосередковано виводять цю посаду від них. Як представники вони повинні легітимно враховувати у своїй політичній лінії пануючі у більшості народу соціально-етичні та політичні уявлення.

У представницькій системі міститься важлива інституційна гарантія ро­зумного знаходження рішень [§ 20, IV]. Існує структурна відмінність між радикально-демократичною та репрезентативною системами. Представни-

219

Розділ 8. Філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем ки повинні приймати рішення й окреслювати концепції, підносячись над настроями та нерозумністю моменту, вони, отже, не повинні бути просто виконавцями щоденно мінливих день у день поглядів, їхні правові та полі­тичні рішення приймаються на більш тривалий термін з об'єктивністю та знанням справи й діють як стабілізуючий чинник. Вони повинні також фор­мувати власні провідні ідеї та програми, до яких громадська думка може пізніше визначити своє ставлення. Представництво, отже, хоча й вимагає орієнтації політичної лінії на загальний напрям громадської думки, на панів­ну соціальну мораль, проте не означає простого пристосування до мінливих поглядів. Безперечно, у представницькій системі наявний також олігархо-елітарний момент: кожна владна організація перебирає на себе значну части­ну політичної влади народу, який вона репрезентує.

Але представники, згідно з демократичним розумінням легітимності, по­в'язані готовністю правового суспільства до консенсусу, вони взагалі пере­бувають під реальним «легітимним тиском» [§21, І, 3], оскільки провідні представники повинні періодично обиратися народом, і ці вибори припуска­ють можливість їх заміни; це стосується перш за все парламентської більшості та уряду з їхніми програмами. Вибори, надаючи альтернативи, які вплива­ють на формування уряду, є немовби підсумковим звітом за попередній період діяльності й змушують, таким чином, уряд та опозицію також і в період між виборами прагнути до орієнтації на громадську думку, до згоди з нею або до її завоювання.

Оскільки громадськість лише тоді може розумно висловлювати свою зго­ду або незгоду й виявити свій контроль над керівництвом, коли їй надані у розпорядження відповідні підстави для роздумів, то постає вимога гласності (публічності) державної діяльності. Публічність вимагає — й це є істотним — діяти на публіці, привселюдно, а саме не займатися лицедійством, а здійс­нювати діяльність, яка постійно тримає в полі зору погляди загалу та його бажання стосовно роз'яснення стану речей. Громадськості повинна бути га­рантована можливість через свободу поглядів, преси та зібрань формувати у вільних дискусіях думку і про політику уряду. Публічність урядової діяль­ності передбачає також відкрите обговорення з метою встановлення контак­ту із суспільством важливих політичних рішень. Цьому слугують не в остан­ню чергу парламентські дебати, промови в яких значною мірою відбуваються «при відкритих дверях», тобто з наміром ознайомити з аргументами стосов­но політичних рішень громадськість, аби вона, у свою чергу, залучила ці аргументи до своєї дискусії.

220

§ 32. Конституційний суд: керівництво та участь у прийнятті рішень________

///. Керівництво та участь у прийнятті рішень у підприємництві та на виробництві

Взаємозалежність керівництва та загалу, їхній зв'язок відіграють роль не лише в державі, але і в інших царинах. Незважаючи на всі зумовлені предметністю модифікації, існує певна спорідненість структур економічної та політичної сфер діяльності.

«Вірнопідданий» підприємства прагне стати, так би мовити, громадяни­ном підприємства. Наймане робітництво промислового підприємства дедалі більше розуміє себе не просто як суму ізольованих партнерів по договору з підприємцем, а як частину суспільства, зайнятого у виробництві, в якому власник капіталу відіграє лише одну (хоча й досить істотну) роль серед інших. Власність на промисловий капітал уже не розглядається як безперечна за­конна підстава, невід'ємна від права на управління. Використовуючи пара­лель з історичною демократизацією держави, можна згідно із старим афо­ризмом сказати, що максима одноосібного власника «підприємство — це я» замінена максимою виробничої громади «підприємство — це всі ми» [Рад-брух, Kulturlehre des Sozialismus, 1922, 1970, S.62].

Ця вимога не потребує жодних принципових революційних змін право­вого мислення. Оскільки на виробництві взаємодіють багато людей і вони вкладають у підприємство засоби виробництва та робочі навички, то це зви­чайно може відбуватися двома способами: або вони утворюють товариство, в якому кожний згідно із значимістю свого внеску має частку у прибутку, ризику та у прийнятті рішень, або один із учасників перебирає на себе керів­ництво, загальний прибуток і ризик і дає роботу іншим та оплачує її на під­ставі трудового договору. Ця друга модель є перехідною формою кооперації нашого індустріального суспільства, яка зумовлена випадковістю історич­ного розвитку. Але немає жодної принципової об'єктивної перешкоди у здійс­ненні першої моделі або у наближенні до неї й, отже, у здійсненні програми перетворення «вірнопідданих підприємства» на «громадян підприємства» або, краще, компаньйонів підприємства.

Цьому зразку кооперації відповідає вимога, згідно з якою найманий пра­цівник повинен сам брати участь у визначенні умов та мети своєї праці. До такої постановки мети наближається підприємницьке право, наприклад, у Федеративній Республіці Німеччині на підставі внутрішньопідприємниць-кого права участі представників найманої праці в управлінні [стосовно роз­поділу можливостей пор.-: § 35, 3]. При впорядкуванні такої участі в управ­лінні необхідно не лише знайти відповідне відношення між впливом капіта-

221

Розділ 8. Філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем лу та осіб найманої праці, але й гарантувати керівництву підприємства здат­ність приймати рішення. Далі, право участі в управлінні осіб найманої праці :не повинне бути занадто «заорганізованим». Якщо воно правовим порядком або фактично передається централізовано керованим профспілкам, то ніякої участі в управлінні тих, хто працює на окремому підприємстві, не буде; по­над те, у цій ситуації директивне право (тобто право роботодавця в односто­ронньому порядку встановлювати умови праці. — Прим. пер.) та економіч­на влада тільки переміщуються від власників капіталу до профспілкових функ­ціонерів.

§ 33. Право відносин: договір

/. Функції договірного оформлення правових відносин

В організованому правовому суспільстві правове регулювання інтересів не завжди повинне здійснюватися через акти державної влади, отже, взагалі через закони або в окремому випадку через окремі акти верховної влади. Вони можуть бути передані й на самооформлення зацікавлених сторін [§31, II, 4]. Право на самоврядування громадян реалізується не лише через демо­кратичну участь їх у процесах державного регулювання, але й значно більшою мірою безпосередньо та дійово через «приватну автономію», завдяки якій вони — в обмеженому обсязі — самі регулюють власні взаємні правові від­носини й безпосередньо впливають на конкретне оформлення своїх обов'язків та прав. Це здійснюється, як правило, на підставі угод, що мають зобов'язу-вальну силу для їхніх учасників, тобто на підставі договорів.

Регулювання інтересів частково передається також спілкам плюралістич­ного суспільства, які при цьому справляють вплив на своїх членів. У такий спосіб вони можуть регулювати більш-менш важливі життєві умови цієї групи й впливати на неї, зокрема, на підставі тарифних договорів, які укла­даються між профспілками та організаціями роботодавців або окремими роботодавцями. Але щоб поширити нормативні положення цих договорів також на осіб, які не є членами спілок, потрібний державний акт (всезагаль-на декларація).

Договір—тобто грунтоване на паритетному узгодженні оформлення пра­вових відносин — має найпоширеніше застосування саме у царині приват­ної автономії; але не обмежується нею. Певне значення договір має й для внутрішньодержавного формування офіційно-правових відносин. Так, адмі­ністративні закони іноді вповноважують укладати адміністративно-пра-

222

§ 33. Право відносин: договір

вові договори між офіційно-правовими органами або між ними та приват­ними особами.

Значну роль відіграє договір у міжнародному праві. Тут узагалі писане право грунтується на договорі [§ 28, IV]. Щоб обґрунтувати його зобов'язу-вальну дію, недостатньо «позитивістського» підходу (тобто недостатньо са­мого тільки тексту. — Прим. пер.), натомість зобов'язувальна дія договорів, які укладаються в рамках державного правопорядку, може виводитися із за­конних повноважень [§ 28, II, 2].

//. Автономія та захист довіри