IV. Компенсація несправедливих вигод

У взаємозв'язку з компенсацією збитків перебувають також вирівнюван­ня вигод, які хто-небудь здобув на противагу іншим. Тут порівняно з правом на відшкодування збитків йдеться не про компенсацію шкоди, а про зобов'я­зання вирівнювати несправедливі переваги. Вимога цього є обов'язковою тією мірою, якою має місце збагачення, байдуже, чи збагачений сам домігся цього несправедливого майна, чи ні, але якщо збільшення майна є такою мірою несправедливим, що виникає потреба в його поверненні. Розгляньмо два випадки такого збільшення.

Збагачення може відбутися безпосередньо завдяки праці іншого. Але зба­гачення, яке потребує компенсації майна, виникає не тоді, коли, наприклад, хтось отримав непомірно високу плату за товар, оскільки право — не мату­ся, яка повинна убезпечувати повнолітніх громадян від того, щоб вони не здійснювали невигідні операції. Несправедливою, такою, що підлягає по­верненню, праця є тоді, коли вона здійснювалася не на правових засадах, коли, отже, вимога, яку повинен був виконати той, хто працює, від самого початку була неправочинною або в процесі праці стала такою. Щоправда, коли витрати відповідають нормам пристойності, наприклад, заможний брат оплачує утримання збіднілої сестри, помилково вважаючи, що він до цього зобов'язаний правом, то правосуддя не велить повертати ці витрати.

Майнова зміна, яка потребує компенсації, може відбутися й у такий спосіб. Якщо, наприклад, хтось зробив чужу роботу, то він набув на цьому влас­ність; і навіть якщо у зв'язку з цим він не зобов'язаний відшкодовувати збит­ки, видається все ж таки доречним компенсувати майнову зміну на підставі претензії на збагачення. 232

Власність

У соціально-етичних та правово-політичних дискусіях вимога вирівню-_ваНіія несправедливих майнових змін виходить далеко за царину цивільно-правових домагань. Так, у публічному праві міститься щось на зразок вимо­ги вирівняти майнові переваги, які отримують землевласники, земельні ділян­ки яких через урбанізацію — для муніципальних забудов — дедалі більше зростають у ціні.

З дуже узагальненим соціально-критичним розумінням вимоги подолан­ня несправедливого збагачення ми зустрічаємося й у марксистській теорії додаткової вартості. З погляду цієї теорії, яка займається вартістю робочої сили, виникає різниця між міновою вартістю робочої сили (яка виявляється в заробітній платні) та її споживчою вартістю (яка дорівнює ринковій вар­тості товарів, вироблених в оплачений робочий час). «Додаткова вартість» є перевищенням споживчої вартості над міновою. За капіталістичної органі­зації господарства цю додаткову вартість привласнює капіталіст, не надаючи рівноцінної винагороди. У цьому полягає експлуатація робітника. Чи спро­можна ця теорія витримати економічні випробування, чи ні, але й вона стала соціально-критичним аргументом завдяки тому, що використовувала прин­цип справедливості — вирівнювальної справедливості.

§ 35. Власність

/. Поняття та функції власності

1. Поняття власності.Власність у вузькому розумінні надає власникові принципово [§ 35, II] найширшу фактичну та правову владу розпоряджатися речами. Якщо правовий порядок розуміти як регулювання людських відносин [§ 3,1 ], то правозначущість власності полягає в такому регулюванні відносин, коли товариш по праву не забирає, не знищує, не пошкоджує річ, яка нале­жить іншому, крім цього, не насмілюється заважати власникові використо­вувати цю річ. Це означає, що вони зобов'язалися до цього, незважаючи на певні невигоди. На захист такого порядку відносин власник може виявляти різноманітні фактичні ставлення до своєї речі (наприклад, турботу про тва­рину). Коротше кажучи, власність забезпечує особистості виняткові можли­вості у використанні речей, в їх перетворенні, взагалі у будь-якому повод­женні з ними, тобто вона знімає перешкоди для цієї можливості завдяки нор­мам поведінки. Власник, крім цього, наділений владою таким правовим чи­ном розпоряджатися речами. Ця влада розпорядження зводиться до зміни у власнісно-правовій структурі зобов'язань: після передавання власності по-

233

стають зазначені вище зобов'язання шанувати володіння речами тепер у_Же не колишніми, а новими господарями.

Головною формою власності є описана вище власність на речі, тобто на тілесні предмети. У широкому розумінні існує власність і на інші блага. Так говорять про духовну власність, маючи на увазі при цьому виключне право розпоряджатися й використовувати мистецькі та наукові твори, винаходи та інші ідеї, які можуть бути використані. Є всі підстави для того, щоб захист власності поширити й далі на інші цінності з царини приватного права-навіть публічно-правова норма — право на пенсію — заслуговує на захист, оскільки вона для багатьох такою самою мірою, як приватна власність на річ, становить економічне підґрунтя їхнього існування та свободи [пор.: BVerfGE,53,290].

2. «За» та «проти» власності.Критика власності почалася давно. Пла-тон вважав її причиною егоїзму. Саме тому в своїй «Політиці» він не хотів обидва правлячі класи (філософів та воїнів.— Прим, пер.) наражати на небезпеку загнивання через майнові інтереси, залишаючи їм тільки найне-обхіднішу власність. У соціальній етиці раннього християнства міститься принципова зневага до земних благ, навіть певна ворожість до власності й прагнення до спільної власності. Так, святий Амвросій писав: «Природа створила все як загальне благо для всіх, оскільки за Божим велінням усе було створене так, щоб прогодувати всіх сумісно, й земля надана у загаль­не володіння для всіх. Природа, отже, створила спільні права для всіх; тіль­ки узурпація витворила приватне право». Комуністичні погляди містяться також у пізніших утопіях. В «Utopia» (з лат. — «Утопії») Томаса Мора влас­ність постає як інструмент пригнічення людини людиною та як джерело соціальних негараздів. У кампанеллівському «Civitas solis» (з лат. — «Місті сонця») власність зображена як джерело егоїзму. Маркс вважає приватну власність засобом привласнення результатів праці інших людей і відчу­ження їх від продуктів їхньої діяльності [Циппеліус, Gesch, розділи 2Ь, 5с, 10, 18Ь].

На противагу цьому вже Арістотель у «Політиці» вказав нате, що в люд­ській природі закладена потреба вважати щось своїм власним. До того ж майновий комунізм призводить до незадовільних наслідків, коли той, хто мало працює, отримує стільки ж, скільки той, хто працює більше. Ці сумніви поділяв уже Томас Мор [Циппеліус, Gesch, розділ За]. Справді, у такій сис­темі одні отримують вигоду з праці інших; капіталістична експлуатація по­стає тут у подобі соціалістичного використання праці інших. 234

Пізніше Локк розвинув погляд, згідно з яким кожний має право на са­мозбереження. А відтак— і право власності на речі, які необхідні або ко­рисні особистості. Згідно з таким розумінням, кожному за природою нале­жить праця його рук. З цільового призначення власності постають водно­час її природні межі: володіння повинне принципово набуватися та обме­жуватися власною працею та можливістю використання її результатів. «Скільки землі людина зоре, засадить, обробить, окультивує та який врожай збере, — такою є її власність. Своєю працею вона підвищує водночас за­гальний добробут». Це «здобувати, щоб володіти» знаходимо пізніше також у Гете. Звичайно, Локк приписував ці принципи лише природному станові, в якому ще не було грошового господарства; останнє мало змінити станови­ще [Циппеліус, Gesch, розділ 14а].

У німецькому ідеалізмі на передній план виходить значення власності для людської свободи, тобто значення її як умови розвитку людини. Через влас­ність особистості надається «зовнішня царина її свободи» [Гегель, RPh, § 41]. Завдяки власності, навчав Фіхте, «певна царина об'єкта призначається ви­ключно для певного споживання» одиниці. Це повинно надати кожному мож­ливість жити зі своєї праці. Завдання держави полягає не лише в тому, щоб захищати власність кожного, але й у тому, щоб справедливо ділити блага, «кожному віддавати лише його, лише в межах його власності», кожному на­дати також можливість на гідне життя [Циппеліус, Gesch, розділ 17а].

3. Власність як засіб розвитку особистості.Свобода має, і це є істот­ним, також економічні компоненти. Подібно до того, як завдяки правовій приватній автономії зберігаються частина громадянської самостійності та можливості самоформування [§ 33,1], цей приватний острів у морі держав­ної регламентації, — так і громадянська свобода знаходить опертя у при­ватній власності: у царині, в якій особистість може порядкувати згідно з влас­ними уявленнями, в якій вона не в останню чергу знаходить також частину економічної незалежності.

Завдяки конституційно-правовому регулюванню власності гарантується не лише суб'єктивне право окремої особистості. Цим забезпечується водно­час підтримка існування громадського порядку. Ці інституційні гарантії за­хищають поряд із свободою договорів і свободою професій також самовря­дування — хоча й обмежене законами — професійного та господарського життя (як і забезпечують інші індивідуальні та соціальні царини діяльності, наприклад, через свободу віросповідання та релігії, свободу поглядів, преси та радіо, свободу зібрань та об'єднань). У такий спосіб власність поряд з

235

іншими «інституційними гарантіями» слугує й тому, щоб надативаги~^ ально-життєвим функціональним царинам з обмеженою здатністю д₀ ^Ц'" ватного самоконтролювання й звільнити їх від тоталітарної державної в навчої влади [§31, II,4].

4. Головні функції власності.Виходячи звикладеного, можна тверд_Ит про такі головні функції власності: вона надає матеріальні умови для вільно го розвитку особистості. Вона уможливлює турботу про накопичення і збе реження матеріальних і грошових коштів для забезпечення особистих жит­тєвих потреб і цим самим створює основи для особистої самостійності та індивідуальної самодовіри. В індустріальному суспільстві це не обов'язково повинна бути власність на речі, нею може бути також і право на пенсію [І, п Власність є інструментом винагороди власних страждань і надає таким чи­ном стимули до праці. Вона гарантує кожному справедливо набуті ним бла­га, ставить дійові обмеження зазіханням інших людей і слугує таким чином правовому спокою. Не в останню чергу приватна власність забезпечує й те, що частина суспільного регулювання інтересів здійснюється приватним чи­ном і цим самим обмежується діяльність держави.