Реферат Курсовая Конспект
Нездійсненність цієї програми - раздел Право, Розмежування із законодавчим позитивізмом. Значення як примусове правило («гарантоване право»). ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І НЕДОТОРКАНОСТІ ГРОМАДЯН Програма Суто Догматичної Юриспруденції Та Правочинства, Яка Визнає Лише Зада...
|
Програма суто догматичної юриспруденції та правочинства, яка визнає лише заданий сенс з'1 ^інів, виявилася чездійсненною. Знову й знову в повсякденному тлумаченні та заповненні . рогалин поставали питання, які не можна було розв'язати строго догматично й логічно, застосуванням лише мовних та логічних пізнавальних засобін. Юриспруденція інтересів та вільне правове вчення показали, що позитивне право є нечітким і містить прогалини, воно не утворює замкнутої системи й не може завершитися суто логічними засобами в такій системі. До пізнання цього вели різні шляхи.
1. Нечіткість мови.Уже мова, якою послуговується закон, є нечіткою. Це стосується насамперед таких слів, як «чесно», «протизвичаєвий», які позначають поняття, що повинні давати оцінку. Тут необхідність оцінки є очевидною. Але так само й слова, які взагалі позначають чуттєво дані обстави-
251
ни, є більш-менш багатозначними: приналежне їм поле значень поряд з «центральним значенням» має «навколишні» значення [Гек, 1914, 46 f, 173] Оскільки слова зазначеного різновиду мають ігровий простір значень, є достатні підстави вважати, що значення таких слів уводяться й засвоюються «екземплярно» («поштучно»), тобто у спосіб, коли слова називають, указуючи на означуваний предмет [Циппеліус, ML, § 4, І; § 9, II]. «Це джерело», «там стоїть дерево» тощо. Тому ці слова мають для кожного той обсяг значення, який саме він навчився пов'язувати з ними. Й для окремих людей цей обсяг значень часто виводиться неточно (сукупність скількох дерев становить «ліс», якої миті закінчується ніч?).
Завдання інтерпретації полягає в тому, щоб усередині ігрового простору можливих значень слова, які згідно з уживанням мови певного правового суспільства можуть бути пов'язані зі словами законів, віднайти та уточнити ті варіанти значень, які відповідають цим словам по-справжньому в наявному тексті.
Цей вибір здійснюється у «неточний» спосіб. Зокрема, інтерпретаційні критерії (засоби визначення смислу) поняттєвої юриспруденції— «граматичні», «логічні», «історичні» та «системні» [Савіньї, 1840, 213 f] — не ведуть до чіткого обмеження значення слів. Вживання слів мовною спільнотою або законодавцями, логічні відношення, в яких стоять одне щодо одного слова, які виражають закони, історія виникнення та розвитку правової норми та її місце у загальній системі права — всі ці критерії пропонують лише нечітку точку опертя, яке може постати як аргумент на користь тієї чи тієї інтерпретації. Вони не об'єднуються в єдиний точний метод. Понад те, ці критерії можуть навіть суперечити один одному. Якщо, наприклад, треба вирішити, чи застосовується § 281 Цивільного кодексу права також і до права повернення власності, то звичайне та правове слововживання («боржник») та місце норми у зовнішній системі права (а саме у «борговому праві») дають аргументи для того, щоб це питання заперечити. Інші аргументи свідчать, навпаки, на користь того, щоб це питання ствердити, а саме: міркування про те, що § 281 Цивільного кодексу права виражає загальний принцип (сурогативний принцип), який знаходить у праві й інше застосування. Проте ми не маємо жодної надійної субординації, з якої у таких випадках постає безсумнівно, коли все ж таки треба взяти до уваги той чи той аргумент інтерпретації. Так допускається «обґрунтування» різними аргументами різних результатів.
Інтерпретація є, отже, процесом аргументування, в якому робиться вибір між різними інтерпретаційними альтернативами [Циппеліус, ML, § 10]. Різні
252
критерії інтерпретації слугують для того, щоб наводити аргументи для тієї чи тієї інтерпретації, а також і для того, щоб спочатку взагалі виявити можливі альтернативи інтерпретації. Деякі інтерпретації можуть безсумнівно відхилятися, особливо ті, які однозначно не узгоджуються з можливим мовним смислом, або ті, які увіходять у чітке логічне протиріччя з одноранго-вими або вищеранговими нормами. Проте, як правило, й після цього залишається ще вибір між багатьма «дискутабельними» альтернативами інтерпретації. Цей вибір відбувається у «неточний» спосіб; як правило, він визначається тим, яка інтерпретація веде до розв'язання, яке якнайбільше задовольняє правове почуття.
2. Потреба вдосконалення права.Неточність у застосуванні права зумовлена не лише нечіткістю мовних виразів, вона вкорінена також і в потребі розвитку самих правових принципів. Останні вимагають диференцій-ного або генералізаційного вдосконалення [§ 40]. Воно може, зокрема, на підставі висновку за аналогією виходити за межі словесного смислу норми й, отже, за межі царини інтерпретації. Так відбулося легітимне вдосконалення права відшкодування збитків у німецькому праві, коли крім вимоги обставин справи Берлінського кодексу було за аналогією збережено вимогу відшкодування збитків через позитивне порушення договору.
Той, хто застосовує право, стоїть, отже, перед відкритими питаннями, які постали не лише з елементарних причин. До таких питань веде також проблема прогалин у праві. Останні можуть виникнути з того, що закон уже за своїм формулюванням є недосконалим. Але є також прогалини, які ми приймаємо тому, що закон, згідно з пануючим правовим почуттям, постає як такий, що потребує доповнення [Циппеліус, ML, § 11,1 Ь]. Найцікавіший випадок для філософії права: закони можуть здаватися нам такими, що потребують доповнення, тому, що справи, які по справедливості повинні бути притягнуті до регулювання, не охоплюються точним текстом законів. Так, наприклад, у каталозі боргово-правових вимог обставин справи Цивільного кодексу законів бракує підстав для домагань, які випливають з позитивного порушення договору. Але потреба в доповненні може мати підставу також і в тому, що закон за своїм точним текстом охоплює справи, які він по справедливості не повинен був би охоплювати. У ньому, таким чином, відсутні винятки з правил. Так, наприклад, у попередньому кримінальному праві заборона штучних викиднів діяла без винятків, був відсутній виняток з обставин справ для випадків, коли переривання вагітності робили для врятування життя матері.
253
Розділ 9. Юридичне мислення________________________________
У випадках описаного тут різновиду йдеться не лише про заповнення прогалини, але й про її зумовленість оцінкою. Ми визнаємо за потрібне тлумачити істотно рівне (однакове) як рівне (однакове) або істотно нерівне (не однакове) як нерівне (не однакове). У рішеннях, прийнятих за аналогією у такому випадку здійснюється однакове тлумачення [§ 40, II]. Якщо ж наведений випадок має особливість, яка вимагає, щоб його тлумачили по-іншому («не однаково»), на відміну від законно регульованого випадку, наприклад необхідне з точки зору медицини переривання вагітності по-іншому, ніж «нормальний» випадок штучного викидня [§ 40,1, 1], тоді це може вести до прийняття винятків з обставин справи або до обмежувального тлумачення. У випадку відкритих, тобто не охоплених точним текстом законів справ для вдосконалення права приймаються подальші рішення: навіть якщо підстави говорять на користь коригування закону, слід ще зважити, чи це de lege ferenda (з лат. — виходячи з того, що закон вимагає) вимагається лише від законодавця, чи de lege lata (з лат. — виходячи з розширювального тлумачення закону) може бути зроблене вже самим суддею [§ 39, III,4].
3. Критика системи.Крім цього, почалася різка критика системи [Вьях-
вег, 1974, § 7; Канаріс, 1983,20 ff]. Вона спричинила принципові думки про
ти застосування аксіоматичного методу до права. Правовий порядок був би
лише тоді гомогенною логічною системою, якби він дозволяв виводити всі
правові положення з кількох аксіом, повнота, узгодженість та незалежність
яких були б гарантованими. Але цим умовам аксіоматичної системи не від
повідає, очевидно, правовий порядок. Різноманітність правових норм —
правила законного успадкування, приписи стосовно недоліків торгівлі, забо
рона підробки документів, приписи стосовно пам'ятників, положення про
податки на собак, правила вуличного руху — не можна вивестг суто логіч
ним шляхом з кількох аксіом права. У крайньому випадку можна привести в
логічну залежність одна від одної незначну сукупність норм. Але якщо кож
ний окремий короткий взаємозв'язок норм, який можна знайти у праві, позна
чати як систему, то можна отримати невизначену множинність систем за від
сутності єдиної правової системи.
4. Конкретні підстави виникнення правових норм.Гек указав на те,
що підхід поняттєвої юриспруденції принципово хибував уже тому, що вона
по суті не усвідомлювала генези правових норм: поняттєва юриспруденція
хотіла зробити поняття «продуктивними», щоб отримувати з понять норми.
Але правові норми постають не з поняттєвих спекуляцій, а із зважування
254
інтересів, визначених певною метою. Всезагальні правові поняття є лише поняттями порядку, які узагальнюють поняття, що виникли у такий (емпіричний. — Прим, пер.) спосіб, або їхні елементи з метою їх наочного викладу. Поняттєва юриспруденція ставить речі на голову, коли вона перевертає цю методологічну послідовність і хоче з порядку понять вивести правові норми [Гек, 1932, 73]. Схожі думки, які були здобуті індуктивним шляхом, можна знайти вже у римському праві [§ 18, II]: «Regula est, quae rem est brevitor ennarat. Non ex regula ius summatur, sed ex iure quod regula fiat» (з лат. —«Правило — це те, що докладно пояснює суть обставини. Не від правила береться закон, а від закону, шо дорівнює правилу») [Dig., 50, 17. 1]. Або. як говорив Ерліх [Ерліх, 1925,268 f], «наукові поняттєві утворення є лише бабою-пупорізкою, але не породіллю».
5. Результат та погляд назад. Таким чином, теза про логічну замкнутість правового порядку та уявлення про те, що правові знаходження є можливими за допомоги суто логічних засобів, зазнають критики з різних боків. Правове знаходження постає переважно як процес аргументування. Окремі критерії інтерпретації або зразки міркування, які застосовуються при заповненні прогалин, постають потім як аргументи на службі правового знаходження, яке має по можливості найближче відповідати намірам законодавців та суддів. Школа вільного права пересунула питання оцінки та справедливості на самий початок, вважаючи, що кожний суддя діє по суті як відомий Бартолус, який у XIV ст. давав свої правові висновки. Він спочатку приймав вигадане рішення, а лише потім шукав правові засади, які його обґрунтовують [Кан-торович, 1906,20 f]. Подібно до цього нове вчення твердить, що суддя підходить до кожної конкретної справи з певним наперед заданим розумінням права та справедливості. Це наперед задане розуміння визначає вибір методологічних засобів [Ессер, 1972].
Залишається ще другорядне питання: чи з умотивованою відмовою від поняттєвого юридичного методу не зазнає втрат правова стабільність і, отже, правова державність? Адже повинен все ж таки поняттєво-логічний метод допомагати забезпечувати тверду й у будь-який час контрольовану прив'язаність судді до закону. Але якраз ця втрата важить не надто багато. Спритність, з якою рутинна поняттєва юриспруденція вміла «викликати» бажані наслідки, показала, що навіть праводержавну цінність цієї міцно зав'язлої в поняттях юриспруденції не слід перебільшувати. Перш ніж Німеччина отримала нагоду підсумувати досвід націонал-соціалістичної правової науки та судових вироків, Еріх Кауфман висловив свій скепсис щодо самодостатньої
й самовизначальної догматичної юриспруденції: «Суто технічна правова наука є розпусниця, яку мають для всіх і для всього. Бо ж сказано, що кожний технічно добре освічений юрист по суті може довести все і що лише найгідні-ші з них не застосовують цю свою здатність»27.
Розвиток до поняттєвої юриспруденції та від неї мав історичні засади. За доби раннього лібералізму та раннього конституціоналізму довіра до законів, ухвалених народними представниками (принаймні прийнятих за їхньою участю), поєднувалася з недовірою до суддів, про яких ще згадували як про князівських слуг. Тому поняттєво-логічний метод повинен був забезпечити міцний і у будь-який час контрольований зв'язок судді з нормами. Від того часу зникла не лише віра в обчислювальну здатність поняттєво структурова-ного юридичного методу, але й, понад те, довіра до самої по собі зрозумілої справедливості законів, на службі якої повинна була стояти ця обчислювальна здатність. З іншого боку, суддя в сучасних плюралістичних демократіях утвердився у своїй незалежності й перебуває водночас далеко від царини впливу політичних партій та групових інтересів. На грунті цієї «дистанційо-ваної» ролі судова влада й здобула довіру. Суддівські оцінки є сьогодні менш підозрілими, ніж раніше, оскільки вони не лише методично обґрунтовані, але й видаються по суті справедливими, а судовій владі надана належна участь у розв'язанні судових проблем.
///. Залишкові функції системного мислення
Правовий порядок, отже, не можна зображати як систему, яку можна вивести з кількох аксіом. Юридичне мислення не вичерпується логічною функцією. Проте логічна система мислення зберігає свої функції як один з багатьох методів мислення, які слугують для розв'язання юридичних питань.
У праві систематизація можлива з різних точок зору: як класифікація вона впорядковує норми або правові поняття за спільними та відмінними ознаками. Так, ми відрізняємо норми майнового права, які регулюють захист і передавання володіння речами, та норми боргового права, які стосуються приватно-правових платіжних претензій у відносинах між двома або більше особами. Ми об'єднуємо боргово-правові відносини за регламентацією життєво-майнових відносин як «торговельне право», «орендне право», «право службових відносин», «суспільне право» тощо, розчленовуємо майнові права на право необмеженої власності та право обмеженої майнової власності й поділяємо останнє на право користування, право реалізації та право придбання.
27 E.Kaufmann, in: Veröffentlichungen der Vereinigungen der Deutschen Staatsrechtslehrer, 3 (1927), S.22.
256
Завдяки цьому досягається цілісне уявлення про сукупність норм, і право робиться «прозорим». Поряд з цим ми здійснюємо також телеологічну систематизацію, яка підпорядковує норми одна одній за відношенням «мета — засіб»: наприклад, ми об'єднуємо в процесуальному праві ті методичні приписи, які безпосередньо або опосередковано націлені на прискорення процесу, або ті норми, які слугують гарантуванню стану справ. Ми використовуємо, крім цього, теоретичне систематизування за значущістю, тобто розподіляємо норми порядку з погляду «підстави, яка надає їй значення». Так, закони мають свої значущі підстави в конституції, правові розпорядження та положення — в законах. Так складається «щаблевий» порядок норм, який надає критерій не тільки для впорядкування норм за їхньою значущістю, але й для розв'язання колізій норм [§ З, III; § 5,1; § 28, II, 2]. Логічно-систематичне мислення ми використовуємо також і тоді, коли випробовуємо порядок норм на суперечливість і для цього співвідносимо норми одну з одною.
Логічно-систематичне мислення розв'язує в юриспруденції важливе завдання, забезпечуючи несуперечливість і цілісну наочність порядку норм. Дбаючи про те, щоб окремі правові положення поєднувалися несуперечли-во, воно підпорядковує окремі норми у певних, по можливості прозорих структурах норм і робить можливим простий виклад правопорядку; це слугує орі-єнтаційній певності й завдяки цьому правовій надійності. Систематичне мислення слугує також для цільової прозорості правопорядку: воно робить зримо наочними ті принципові правові цілі, які передбачаються відповідно через дозвіл певних норм. Воно допомагає, нарешті, в однакових випадках застосовувати однакові загальні правові положення й на підставі цього втілювати в життя принцип однакового тлумачення.
Не останню роль відіграє системне мислення у наданні важливих критеріїв інтерпретації [Циппеліус, ML, § 10, III]. «Систематична інтерпретація», тобто інтерпретація на грунті взаємозв'язку, в якому перебувають одна щодо одної різні правові норми, вимагає, зокрема, інтерпретувати окремі норми, наскільки це можливо, так, щоб вони не потрапляли в логічне протиріччя одна щодо одної. Вони повинні по можливості інтерпретуватися так, щоб уникати цільових протиріч, щоб, отже, не слугувати суперечливим цілям або щоб цілі, які конкурують, так визначалися одна щодо одної, аби між ними можна було знайти оптимальний та справедливий компроміс. — Ідея єдності права призводить і до такої прогалини у законі, яка зумовлюється його внутрішньою непослідовністю, — закон прирівнює істотно відмінне і розрізняє істотно рівне [§ 40, II]. Тут виявляється і принцип «системи правосуддя»: за ним вирішення правових проблем своєю логікою і метою повинно
257
послідовно вписуватися у контекст суміжних і вищих правових норм [§ 11 Шс]. — На цей принцип має зважати й законодавець; він повинен послідовно виражати й розвивати ідеї справедливості, які втілені у правопорядку j відбивають у своїй сукупності певну правову культуру. Федеральний конституційний суд наголошує: «правопорядок унормовує певні оцінки і систему доводів, серед яких основоположення про рівність виступає перш за все як вимога послідовності у врегулюванні питань відповідно до цього стрижня правових оцінок» [BVerfGE, 60,40]
У вимозі привести різноманітні правові норми в цілісно зримий зв'язок загалом виявилася в дії принципова систематизуюча тенденція пізнавальної свідомості. Необхідність орієнтуватися у світі змушує нас чітко впорядковувати не лише явища, але й норми відносин нашого оточення [§ 17,1], навіть коли ми знаємо, що на цьому шляху ми ніколи не досягнемо остаточної й завершеної систематизації всіх явищ або всіх норм відносин. Кант говорив про архітектонічну природу розуму, який прагне до того, щоб усе пізнання розглядати «як приналежне до однієї можливої системи» [Кант, 1787, S.502, 672 fr].
§ 39. Доказове мислення
/. Вихідні методичні засади
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
Все має бути зроблене настільки просто, наскільки це можливо, але не простіше....
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Нездійсненність цієї програми
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов