Реферат Курсовая Конспект
Культурна зумовленість способу життя людей - раздел Право, Розмежування із законодавчим позитивізмом. Значення як примусове правило («гарантоване право»). ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І НЕДОТОРКАНОСТІ ГРОМАДЯН Таким Чином, Є Всі Підстави Твердити, Що Деякі Базові Зразки Поведінки Людей ...
|
Таким чином, є всі підстави твердити, що деякі базові зразки поведінки людей — передусім ті, які повторюються у багатьох культурах, відокремлених одна від одної, а також ті, які пробиваються всупереч усім реформаторським зусиллям, — мають генетичне підґрунтя. На відміну від організації життя мурашника, у людському суспільстві, особливо у високоорганізо-
10 Докази у: K.Mehnert: Jugend im Zietbruch, 1976, S.283 ff, insbes. S.290,294
ваному урбаністичному суспільстві, сумісне життя індивідів не може координуватися лише самим інстинктом, тобто природженою схемою поведінки — застиглою, усталеною й одноманітно спрямованою. Тому людину визначають саме як «неусталену тварину». Природні схильності людини потребують удосконалення й багатобічного коригування шляхом нормативної організації поведінки, що є наслідком і найважливішим елементом людської культури. На необхідність такого коригування вказував уже Арнольд Гелен: лише завдяки виникненню у процесі культурного розвитку «інституцій» — тобто нормативних порядків поведінки для певних царин життя — успадковані схильності поведінки доповнюються тими зразками поведінки, завдяки яким можуть функціонувати складні суспільства. Тільки такий нормативний порядок створює впевненість в орієнтирах та соціальну стабільність. Він повинен «створити можливість безпеки поведінки і урегулювання взаємин», чого уже не можна досягнути за допомоги лише інстинкту. Лише завдяки зазначеним інституціям люди живуть у «стабільних структурах» [Гелен, 1973, S.96]. Ці інституції, як, наприклад, правила організації сім'ї та власності, виявляють себе як знаряддя та гарантія «розв'язання життєво важливих завдань» — таких як харчування та продовження роду. Ці інституції функціонують також як «стабілізаційні сили та форми, що їх людська істота — за природою ризикована, нестабільна, перевантажена афек-тами — створює, щоб терпіти саму себе і навколишніх. Цій організації поведінки люди зобов'язані «стабільністю також свого внутрішнього життя, коли вони не спалахують з кожного приводу й не приймають принципових рішень силовими методами». Завдяки цим інституціям виникає «благодійна впевненість в елементарних питаннях, життєво важливе вивільнення від проблем» [Гелен, 1973, 97 f].
Інституційно організоване суспільство також створює можливість задоволення (шляхом поділу праці) потреб у їжі, одязі, житлі, гарантії від нападу, безмежно поширюючи та вдосконалюючи систему потреб. Крім того, воно забезпечує традиційне «пізнання світу» та технічне знання, починаючи від знань про їстівні та отруйні рослини й закінчуючи технічними знаннями індустріальної культури. У суспільстві створюються також світоглядні та нормативні уявлення, необхідні індивідам для орієнтації в світі та вибору поведінки.
Поза сумнівом, природжені схильності поведінки залишаються елементом різних соціальних структур. Вони увіходять, зокрема, до всіх існуючих і тих, що існували, у нашому світі суспільних структур — від різних соціальних порядків у первісних народів та скотарів-кочовиків через суспільні зраз -
., наприклад феодальних аграрних культур, і до західних індустріальних ьтур. Потреба в доповненні (культурними елементами) й пластичність
інєтичних програм забезпечують, зокрема, пристосованість соціальних ків поведінки до різноманітних зовнішніх обставин. Така властивість
«етичних програм залишає також простір для «автономних» компонентів, Ісаме — для того, щоб між різними фактичними можливостями організації і кісного життя робити розумний вибір.
Не тільки нормативного збагачення, але й нормативного коригування І угребують природні схильності поведінки в урбаністичному суспільстві, j ! вони виглядають пережитками й, отже, є дисфункціональними. Схиль-і )сті, які за умов існування дикунів, що жили невеликими групами, були і фиятливими для виживання, за умов урбаністичного життя людства мо-і уть завдавати шкоди і через те потребують планованого та нормативного і римування. Прикладом може бути схильність до неконтрольованого роз-і иоження. За умов природного існування саме такий приріст чисельності і ццадків був необхідним для збереження та виживання людства. За сучас-і Dc гігієнічних умов воно, навпаки, веде до перенаселення, що становить і югодні одну з найбільших проблем людства, і робить обмеження народ-] уваності жорсткою необхідністю. Іншим прикладом може бути схильність j \ агресивної поведінки. У тваринному світі, а також у первіснообщинному ( 'спільстві вона виконувала важливі функції. У боротьбі за територію, за і ісце, яке посідають у групі, у сексуальному суперництві ця поведінка вела і > відбору найбільш життєздатних особин. Як готовність до захисту від за-і (мовників та диких звірів вона була необхідна всій групі. За умов життя ) (банізованого людства агресивність пов'язана з дедалі більшим ризиком, і їм більше, що тут, порівняно з «природним станом», дія агресії у зв'язку із застосуванням зброї стає значно сильнішою і водночас завдяки збільшенню Дистанції до жертви звужується дія природного вбивства. Отже, людина, к&руючись розумом, змушена відмовитися від природи і там, де це необхідно, в «розумних межах» звільнитися від її схематизму. «В межах» означає тут таке: перш ніж допустити можливість здійснення у соціальному порядку природно зумовлених мотивацій, необхідно ретельним чином встановити їхню значущість та відповідність. «В розумних» означає, що способи поведінки повинні регулюватися так, аби вести до прийнятних наслідків.
Таким чином, смислові орієнтири поведінки виявляються як безпосередні «conditio humana» (з лат. — людська умова). Люди потребують не тільки ■Йунтовної нормативної організації поведінки, але й широкої смислової орі-йтації [§ 17,1]. Особистість від самого початку змушена правильно орієн-
туватися у цьому складному світі, вона зіштовхується з надзвичайним розмаїттям даних досвіду та очікувань реакцій на поведінку. Вона прагне зробити це розмаїття явним, «збагненним» та доступним для осягнення за допомоги певних поняттєвих схем. Людина прагне відшукати певний «сенс», тобто знайти всеохопну концепцію, яка дозволяє їй зрозуміти світ. Такі способи орієнтування у світі постають у формі релігійних або інших «світоглядних» поняттєвих схем, в яких знаходять своє місце, а також свій сенс і соціальні інституції. Проте ці загальні «світогляди» та уявлення про порядок слугують не тільки для осягнення світу. Вони стають водночас орієнтирами, які керують нашими діями, вони набувають «каузального значення стосовно способу розгортання дій реальних людей» [Вебер, WuG, 7]. Так, наприклад, увесь суспільний та політичний процес, керований індуїстськими уявленнями про життєвий порядок, відбувається інакше, ніж за уявленнями поцейбічно зорієнтованого, плюралістичного суспільства конкуренції, й, у свою чергу, зовсім відмінно від останнього відбуватимуться суспільний та політичний процеси у суспільстві з марксистським світоглядом.
Таким чином, оскільки в своїй поведінці людина уже не може керуватися тільки «генетичною програмою», вона змушена отримувати орієнтаційні надійності завдяки смисловим структурам — особливо у складному світі цивілізації, створеному самою людиною. Ця вимушеність особливо чітко виявляється у тому випадку, коли похитнулися інституційні та світоглядні орієнтири [до цього див.: Циппеліус, AStL, § 7, III]. Якщо зникає самоочевидність світогляду, який віджив своє, то стають проблематичними й етичні критерії, втрачається надійність правових орієнтирів і, якщо це відбувається також лише через нечіткість або надто швидку зміну правових норм, мають місце дратівливість, невпевненість, агресивність або втеча від дійсності, яка стала нестерпною, внаслідок нездатності людини все це «перетравити», — коротше кажучи, до вивільнення «хаотичного в людині». Велика вага, яку люди надають своїм світоглядно-нормативним орієнтирам, не в останню чергу виявляється в тому, що найбільш запеклими війнами бувають війни за світоглядні переконання та віру.
///. Тварина раціональна чи ірраціональна?
Будучи наполовину вплетеними в нашу природу, наполовину вільними. ми наділені лише обмеженою здатністю розумно упорядковувати наші життєві відносини. Водночас ми повинні створювати й підтримувати цей раціональний порядок. Проте якщо штучно створені інституції руйнуються або зазнають надто швидких змін, доходить до зазначеного вище «вивіль-64
нення хаотичного» в людині, діяльність якої не може підтримуватися в порядку вродженими зразками поведінки [§ 23,1]/Навіть у ті часи, коли віджилі світоглядні та етичні орієнтири поведінки, здавалося б, принципово не викликають сумніву, людська природа не може беззастережно підпорядковуватися створеному порядку. Знову й знову здіймається вона над штучною перепоною. Демонічними виявами цього є жахливі війни та погроми. Екстраординарні вчинки, нерідко із сексуальними ексцесами, або вибухи вандалізму [Дуер, 1980] також є протестом проти існуючого порядку. В «організованій розбещеності», у вакханаліях та карнавальних процесіях, в яких звичайний порядок зазнає викривлення, ці вибухи самі по собі стають інститу-ціалізованими. \
Уже такі щоденні спостереження показують, що спосіб життя людей визначається не тільки раціональними, але й потужними ірраціональними чинниками. У філософії держави ці ірраціональні риси людей практично завжди бралися до уваги. Нікколо Макіавеллі писав: «Загалом ми можемо сказати про людей, що вони обмежені й зазнають впливу миті. Великий натовп людей завжди утримується видимістю та успіхом, але у самому собі не містить ніякої точки опертя» [Макіавеллі, 1513, розділ 18]. Томас Гоббс виходив з припущення про те, що люди схильні до пограбувань та помсти і що природним станом є «війна всіх проти всіх» [Гоббс, 1642, передмова]. Монтеск'є [Монтеск'є, EL, XI, 4] припускав, що люди мають принципово необмежене бажання влади, а саме схильність поширювати владу, доки це не наштовхується на опір, який встановлює межу володарювання.
Пізніше романтики, на противагу раціоналізму, зобразили людину як істоту, яка діє під впливом не лише розуму, але насамперед почуттів та пристрастей. Шопенгауер розглядав ірраціональну волю до життя, до самозбереження і збереження виду як самодостатнє прапідгрунтя всіх дій, як своєрідну «річ у собі» [Шопенгауер, 1859, § 29]. Органи нашого тіла є лише видимими проявами наших головних жадань, отже, їх елементарним життєвим пориванням [Шопенгауер, 1854, § 20]. Навіть мозок виникає як допоміжний орган збереження індивідів для продовження людського роду.
Все ж таким чином, завдяки мозку, воля, яка до цього інстинктивно діяла у пітьмі, «засвітилася світлом». Проте пізнання, яке за своїм походженням стоїть на службі у волі й необхідне для здійснення мети останньої, «майже повністю їй підпорядковане» [Шопенгауер, 1859, § 27]. Сама ж по собі воля не має меж, вона є безкрайнім прагненням. Якщо воля освітлена знанням, вона, хоча і знає те, «чого вона бажає «тут і тепер», проте їй невідомо, чого вона бажає взагалі; кожен окремий акт має певну мету; загальна воля
її не має» [Шопенгауер, 1859, § 29]. Пізніше Парето стверджував, що певні базові збудники наших дій знаходяться у наших бажаннях та почуттях; наші аргументи є лише підпорядкованими їм духовними витворами, а саме раціональними формами («дериватами»), в яких ми облагороджено уявляємо ці власне діяльніші мотивації [Парето, 1917/1919, розділ 6,9]. Ніцше, незважаючи на значну відмінність своєї позиції від Шопенгауерової, також доходив висновку, що наші дії мають волюнтативне джерело: «Життя... по суті своїй є прагненням до більшої влади...; найглибшим і найпотаємнішим є ця воля» [Ніцше, 1964, IX, § 2, 689]. «Воля до влади є останнім фактом, до якого ми можемо дійти. Наш інтелект — це знаряддя» [Ніцше, 1965, IX, § 2,838]. Фрейд також шукав підсвідомі джерела людських дій і вважав, що йому вдалося їх знайти у лібідо та в деструктивних імпульсах [Фрейд, 1905, 1931 ].
Погляд, згідно з яким людська поведінка несе у собі сильні ірраціональні риси, у століття масових рухів виявився, як то кажуть, «на часі». У своїй «Психології натовпу» Лебон вражаюче описав, як інстинкти та підсвідоме прориваються саме в натовпі. Завдяки тому факту, що особистість знаходиться у масі, вона набуває відчуття нездоланної сили, яке дозволяє їй іти за тими інстинктами, які вона, перебуваючи на самоті, придушує. Особистість йде за такими інстинктами завдяки анонімності, якої вона набуває у натовпі і яка зменшує почуття відповідальності, є стримуючим чинником у діях окремого індивіда. До цього додається духовне навіювання натовпу і його впливовість. Як при гіпнозі певні здатності людини призупиняються, а інші досягають високого напруження, аналогічні зміни відбуваються з людиною в натовпі. Вона значною мірою починає піддаватися навіюванню, а її здатності до критичної оцінки дійсності, навпаки, різко знижуються. Несамовитість натовпу є тим більше непереборною, оскільки дія сугестії посилюється завдяки взаємовпливу індивідів. Ті нечисленні індивіди, які мають достатньо сильну особистість для того, щоб протистояти цим впливам, будуть просто знесені тиском натовпу. Таким чином, головними ознаками особистості в натовпі є такі: «Зменшення свідомої особистості, переважання несвідомої істоти, керування думками й почуттями в одному напрямку через вплив та зараження, тенденція до негайного втілення у життя навіюваних ідей» [Лебон, 1895, розділ 7]. «Лише через сам факт того, що людина стає членом натовпу, вона опускається на багато щаблів культури. Як окрема особистість, людина, мабуть, була освіченим індивідом, у натовпі ж вона стає інстинктивною істотою, варваром. Вона непередбачувана, запальна, дика, проте водночас має натхнення й героїчний дух первісної істоти, на яку вона схожа завдяки легкості, з якою вона зазнає впливу слів і уявлень і дозволяє приво-
дити себе до дій, які вочевидь суперечать її власним інтересам» [Лебон, 1895, розділ 7].
Критичне обговорення цих концепцій спрямоване проти їх однобічного та абсолютистського характеру: людську мотиваційну систему не можна звести лише до волі до влади, лібідо або до деструктивних імпульсів; аргументи не є виключно слухняним духовним оформленням наших ірраціональних імпульсів. Водночас воля до влади, лібідо, інколи — виплески бажання знищення або самознищення, безперечно, відіграють у мотиваціях певну роль. Наші доводи певною мірою слугують нашим бажанням та почуттям. Коротше кажучи, тут схоплена якась частина людської природи, яку повинне враховувати й до якої повинне пристосуватися право, якщо воно покликане створити «реалістичний», пристосований до людини порядок.
З іншого боку, не можна не брати до уваги існування раціонального компонента людських дій. Те, що взагалі вдалося створити складний соціальний порядок з передбачуваними й гарантованими індивідуальними свободами, контрольованим відношенням влад і забезпеченням високого рівня добробуту народу, є досягненням розсудливості і розумного структурування прагнень. Не в останню чергу воно є результатом доби Просвітництва. Саме тоді були осмислені та втілені у більш-менш функціонуючі політичні програми ідеї основних свобод, рівності, персональної автономії, претензії всіх на політичне самовизначення, поділу влад і контролю над владою.
Спосіб розгляду, не затьмарений спекулятивними упередженнями, не може, отже, зводити людину ні до раціональної, ні до ірраціональної істоти. Але цей спосіб узгоджує раціональний порядок поведінки з ірраціональними спонуками людської діяльності. Таке бачення речей має давню традицію. Так, із засновку про те, що люди схильні до пограбувань та помсти, Гоббс розробив раціональну конструкцію держави, яка забезпечує мир, що досягається шляхом монополії влади [Циппеліус, Gesch, Кар. 12]. Й саме з концепції принципово необмеженої волі людей до влади Локк, а також Монтеск'є вивели раціональну концепцію контролю над владою [Циппеліус, Gesch, Kap.l 4].
§ 9. Зумовленість права потребами
/. Головні ідеї
У правовій антропології ми зустрічаємося з цікавим юридичним підходом, суть якого полягає в тому, що з людської природи походять базові потреби, які зобов'язане брати до уваги право [Лапше, 1988,17 Щ. Як регу-
лятор інтересів, право розглядає життєві імпульси, харчовий, статевий, владний та агресивний інстинкти, інстинкт турботи про потомство, а також такі сублімовані потреби, як цікавість, жага знань або жага творчості та прагнення до самовдосконалення своєї особистості, бажання гри або музичні інтереси. Особливу роль відіграють потреби у безпеці та свободі [Боденхаймер, 1971, 653 Щ: потреба в усталеності, у гарантуванні тілесної та духовної недоторканості, у захисті родинних відносин та власності, у гарантіях від життєвих ризиків. До елементарних потреб у свободі належать, зокрема, свобода діяльності, а також розкриття власних обдарувань та здібностей.
Не тільки ці духовні та тілесні потреби зумовлюють природу правового врегулювання. Певні потреби, які набувають відповідного відображення у праві, пов'язані також з формами господарювання, із соціальним розшаруванням, звичаями, традиціями, рівнем освіти. Такі інтереси набувають стосовно людської поведінки мотиваційної сили, разом з цим стає вмотивованим їхнє правове оформлення. Таким чином, інтереси збуджують правову творчість і справляють на неї вплив. Це вірне зерно генетичної юриспруденції інтересів. її найвидатніший першопроходець Р.фон Йєрінг (1818— 1892) висунув загальну тезу про те, що «не існує жодного правового положення, яке не було б зобов'язане своїм походженням певній меті, тобто практичному мотиву» [Йєрінг, 1904, S.V]. Не існує волі і дії без мети [S.2], а саме без уявлення про те, що воля задумала здійснити [S.7]. Така цілеуста-новка становить «план дій», який здатність уявлення і прагнення задає волі. Дія передбачає здійснення прагнень [S.8]. Визначають інтерес також спільні дії з іншими людьми: у цьому випадку людина поєднує власні цілі з інтересами інших людей [S.27]. Адже якщо інші діють заради досягнення моєї мети, я повинен потурбуватися про те, щоб це відповідало також їхнім власним інтересам. Взаємодія різних людей відбувається у тому разі, якщо їхні інтереси достатньою мірою узгоджуються. Здійснення спільної мети може бути організованим. Свого найвищого пункту така організованість досягає в державі.
Спираючись на ці міркування Йєрінга, генетична юриспруденція інтересів вчить, що правові приписи постали на основі дії інтересів. Закони є, як сформулював це Філін Хекк (1858—1943), «результатами взаємодії суперечливих інтересів, які борються за визнання в кожному правовому суспільстві інтересів матеріального, національного, релігійного та естетичного спрямування» [Хекк, 1914, 17].
Рудольф Мюллер-Ерцбах звертав увагу на те, що поряд з інтересами, які розуміються як потреби та бажання, у формуванні права беруть участь такі
чинники, як любов та ненависть, довіра та сила [Мюллер-Ерцбах, 1950]. Таким чином, тему генетичної юрисдикції інтересів він поширює до все-охоплюючого «каузального правового мислення»: останнє повинно розкривати розмаїття чинників, які різним способом взаємодіють один з одним та зумовлюють формування права. Головними з цих чинників є ті інтереси й ті силові позиції, які здатні надати цим інтересам правове значення.
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
Все має бути зроблене настільки просто, наскільки це можливо, але не простіше....
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Культурна зумовленість способу життя людей
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов