Виробництво нових товарів у більшості випадків розглядається як юридичний факт, що викликає виникнення відносин власності. Усі дозволені власнику дії закон зводить до трьох основних загальних понять: володіння, розпорядження та користування. Під цими правовими категоріями приховані певні економічні відносини.
Зокрема, п. 1 ст. 2 Закону України «Про власність», прийнятого Верховною Радою України 7 лютого 1991 р. визначає право власності як урегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню майном. При цьому саме власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.
Володіння в економічному розумінні є існуючою в суспільстві системою розподілу засобів виробництва і засобів споживання, відносин між людьми в суспільстві по розподілу цих засобів і предметів. Право ж володіння становить надане законом для певної особи правомочність утримувати майно у себе і безперешкодно впливати на нього. При цьому не допускається фактичний вплив на це майно інших осіб.
Розпорядження становить собою економічне поняття управління майном. Право ж розпорядження є правомочністю змінювати або припиняти правовідносини власності в цілому або в будь-якому з його елементів. Розпорядженням можна вважати будь-яку дію, спрямовану на змінення або припинення права власності в цілому або будь-якої її правомочності. Можливість вчинення таких дій забезпечується законом, що визначає зміст права власності.
На відміну від володіння, яке відображує одну з сторін власності — статику, розпорядження здійснюється як у процесі виробництва, так і при розподілі та обміні, тому виражає другу сторону власності — її динаміку.
Користування в економічному розумінні означає процес виробництва, застосування праці, при якій здійснюється використання засобів виробництва. Право користування означає застосування праці до майна, одержання товарів та прибутку, задоволення за допомогою речей різних матеріальних і культурних потреб.
Статичний стан власності створює передумову організації і застосування праці, обумовлює виробництво певного виду і певного роду матеріальних благ. Динамічний же стан власності створюється безпосередньою працею виробників. Предмети праці і матеріальні блага при застосуванні праці споживаються, але споживаються з тим, щоб створити нові товари і матеріальні цінності в значно більшій кількості або кращої якості, що викликає збільшення і зміцнення власності.
Сукупність повноважень (володіння, розпорядження та користування), що належать власнику, створює суб'єктивне право власності, інститути якого відносяться до різних галузей права. Саме завдяки власності при застосуванні праці створюються суспільні трудові відносини. Природа поєднання здатності до праці громадянина із засобами виробництва визначає ставлення працівника до трудового процесу і його зацікавленість у наслідках як своєї роботи, так і роботи всього підприємства чи організації.
Важливе значення для права власності на засоби виробництва мають також закони України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні», від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво», від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію майна державних підприємств», від 6 березня 1992 р. «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Для свого здійснення праця має бути належним чином організованою і керованою. Закономірністю розвитку управління виробництвом є залежність форм управління від форм власності, яка може бути охарактеризована як закономірність відповідності форм управління формам власності. При цьому форми власності визначають соціальний характер і межі управління виробництвом.
Форма власності, на підставі якої виникають трудові відносини, знаходить свій прояв у змісті правових норм, впливає на характер правових відносин.
2. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового права в системі права України
Історично трудове право становить собою результат боротьби робітничого класу за свої економічні і соціальні права. Усвідомивши себе як революційну силу і вступивши в організовану боротьбу за свої права, робітничий клас прагнув зайняти певні позиції в економіці. Це, в свою чергу, забезпечувало радикальну перебудову всіх суспільних відносин.
Саме боротьба трудящих за свої права створює дві тенденції правового регулювання праці:
1) тенденцію поступок, проведення під тиском вимог трудящих часткових реформ. Правові норми, що відображають цю тенденцію, створюють «соціальне законодавство», за максимальне розширення і точне дотримання якого ведуть боротьбу ліві партії та професійні спілки;
2) тенденцію насильства, відмову держави від будь-яких по-ступків, заперечення необхідності проведення реформ. Норми, що відображають цю тенденцію, одержали назву «антиробітни-че законодавство». Воно має відкриту антидемократичну спрямованість на скасування раніше проведених поступок.
Соціальний і антиробітничий види законодавства не становлять різних категорій правових норм, а є двома методами, двома лініями в правовому регулюванні праці. Досить часто норми права, що мають антиробітничий і соціальний характер, тісно переплітаються між собою і вміщуються в одному і тому ж законодавчому акті. Від співвідношення полярних сил в країні залежить, який з цих видів законодавства переважає.
Формування капіталістичного ладу і його зміцнення в усіх країнах проходило майже однаково. Держава, звільнивши працівника від кріпосницької залежності, одночасно звільнила його і від засобів виробництва, внаслідок чого створилась вільна робоча сила. Крім того, виникло правове становище, при якому працівник змушений був, але «вільно» і «за своїм розсудом», продавати власнику засобів виробництва єдиний належний йому товар — робочу силу.
У цих умовах трудові відносини регулювались лише за допомогою цивільного права, нормами, що відносились до свободи умов і рівності сторін. Договір найму, або, як його називав законодавець, — договір про найом послуг (ст, 1779 Кодексу Наполеона), розглядався як звичайна цивільно-правова угода, предметом якої виступав особливий товар — робоча сила.
Далі цей Кодекс встановлював, що найом послуг дозволяється лише на певний строк, що є простим нагадуванням усунення підданства (ст. 1780), і що в разі виникнення спору зі слугою перевага в показаннях надається хазяїнові (ст. 1781).
Спочатку система норм, які були прийняті державою для регулювання трудових відносин, спрямовувалась на регулювання праці фабричних робітників, у першу чергу жінок і дітей. Тому ці норми одержали назву «фабричне законодавство». Пізніше почав застосовуватись термін «промислове законодавство», хоч приписи цих норм охоплювали значно більше відносин, ніж регулювання трудових відносин робітників у промисловості. В 20-х роках XX ст. Джордж Шелл застосував термін «робітниче право», термін більш широкий, тому що він охоплював працю не тільки робітників, а й людей розумової праці.
В XX ст. значного поширення набуває термін «соціальне право», що пов'язувалось з проблемою «економічно слабких громадян». До нього спочатку відносилось законодавство про соціальне страхування та забезпечення. Поступово це законодавство поширилося й на інші категорії громадян, економічне становище яких наближалось до становища робітників, почало охоплювати всю сукупність правових норм, що регулюють трудові відносини в суспільному виробництві.
Найбільш повно сутність цієї галузі права відображає термін «трудове право», що закріпився за роки радянської влади. Трудове право регулює використання особою своєї здатності до праці, незалежно від того, в якій галузі господарства ця особа погодилася виконувати роботу і саме яку роботу: службовця чи робітника (за термінологією законодавства розвинутих країн — «білі» та «сині комірці»). Термін «трудове право» виявився досить вдалим, бо в ньому відбивається його зміст — регулювання праці.
Змістом цього регулювання є сукупність реальних витрат працівником при виконанні ним трудової функції розумової та фізичної енергії, які створюють спрямований до певної мети виробничий процес.
Трудова функція, що виконується тим чи іншим працівником, відображає конкретний зміст його праці. Вона поділяє працю на фізичну і розумову. Якщо у виробничому процесі працівник бере участь як його матеріальний компонент, в разі відсутності якого процес обривається, то така праця за своїм змістом є фізичною, а працівник — робітником («синій комірець»).
Якщо ж функція працівника зводиться до того, щоб створювати, проектувати сам виробничий процес або цикл, налагоджувати і настроювати систему машин, здійснювати контроль за процесом виробництва, що завершується без його безпосередньої участі, то такий працівник зайнятий розумовою працею і є службовцем («білий комірець»).
Об'єктивно існуючі відмінності в змісті праці знаходять своє відображення в нормах трудового права, що регламентують тарифікацію робіт і професій робітників, посадові обов'язки відповідних категорій службовців та кваліфікаційні вимоги, що до них ставляться. Цим право певною мірою консервує існуючий зміст праці, яка ще довго залишатиметься фізичною або розумовою.
Тому слід визнати передчасною відмову законодавця від термінів «робітник» і «службовець» та заміною їх на термін «працівник», що здійснено Законом України від 20 березня 1991 р. «Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України при переході республіки до ринкової економіки». Терміни «робітник» і «службовець» більш повно визначають зміст праці цієї категорії працюючих.
Разом з тим ці терміни не охоплюють зміст розумової праці тих, хто працює в установах державної влади і управління. Це державні службовці, правове становище яких визначено Законом України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу». Відповідно до ст. 1 цього Закону державною службою визнається професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави.
Для державних службовців Законом встановлено 7 категорій посад і 15 рангів відповідно до посади, рівня кваліфікації тощо, тобто фактично визначено чини. Тому це — чиновники, і саме цей термін повинен застосовуватись при визначенні праці цієї категорії працюючих. Саме характер праці цих категорій працівників визначає соціально-економічний аспект місця і ролі працівника в суспільстві.
Трудове право тісно пов'язане з Іншими галузями права. Як трудові відносини, що становлять частину життя суспільства, не можуть бути відірвані від цього суспільства, так і трудове право, що регулює ці відносини, не може бути відірване від тієї системи галузей права, що регулюють інші відносини суспільства.