ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА § 1. Кримінальне право як галузь законодавства

ББК 67.9(4УКР)308я73 К82

Затверджено Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів вищих навчальних закладів

(лист№ 1/11-1887від 29.04.2004р.)

Рекомендовано Вченою радою Національної академії внутрішніх справ України,

Вченою радою Київського міжнародного університету та Вченою радою Київського юридичного інституту МВС України

Рецензенти:

Костенко О. М— доктор юридичних наук, професор (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, завідуючий відділом проблем кримінального права, кримінології та судоустрою);

Мисливий В. А- кандидат юридичних наук, професор (Юридична академія Міністерства внутрішніх справ, проректор).

К82 Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін.). Вид. 3-тє, переробл. та допов./ За ред. М. І. Мельника, В. А. Климен-ка.- К.: Юридична думка, 2004.- 352 с ISBN 966-326-041-6

У підручнику висвітлюються основні питання Загальної частини кримінального права України, розкривається зміст (у загальних рисах) кримінального законодавства іноземних держав.

Розрахований на студентів, аспірантів (ад'юнктів) та викладачів вищих юридичних навчальних закладів, а також науковців і практичних працівників.

ББК 67.9(4УКР)308я73

© Александров Ю В , Антипов В І, Володько М В , Дудоров О О, Клименко В А, Коробенко В М , Мельник М І, Музика А А , Навроцький В О, Осадчий В І, Останін В О, Приходько Т М , Савченко А В , Стрельцов Є Л , Хавронюк М І,

тог>л.гп/с^ м/: /ілі /С ЧубарєвВ Л.ШепелеваН В,2004

ISBN 966-326-041-6 ©Видавництво «Юридична думка», 2004

Авторський колектив

Александров Юрій Валер'янович- к. ю. н., професор, заслужений юрист України (Міжрегіональна академія управління персоналом, професор) - глава XIV;

Антипов Володимир Іванович- к. ю. н., доцент, заслужений юрист України (Науково-дослідний інститут фінансового права Національної академії податкової служби України, директор) - глава І;

Володько Микола Васильович- к. ю. н., професор (Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри теорії кримінального права) - глава VIII;

Дудоров Олександр Олексійович— к. ю. н., доцент (Азовський регіональний інститут управління при Запорізькому державному університеті, завідуючий кафедрою кримінального права та кримінології) - глава XV;

Клименко Вадим Арсенович- доцент (Київський міжнародний університет, професор) - глави II, III, XI;

Коробенко Володимир Миколайович- (Національна академія внутрішніх справ України, доцент) - глава X;

Мельник Микола Іванович- д. ю. н., професор, заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції (Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України, заступник керівника) - глава XII;

Музика Анатолій Ананійович- д. ю. н., професор (Київський юридичний інститут МВС України, проректор з наукової роботи) - глава XXI;

Навроцький В'ячеслав Олександрович- д. ю. н., професор (Львівський юридичний інститут МВС України, декан) - глава XXII;

Осадчий Володимир Іванович- к. ю. н., доцент (Національна академія внутрішніх справ України, начальник кафедри теорії кримінального права) - глави V, XIX, XX;

Останін Валерій Олексійович- (Національна академія внутрішніх справ України, доцент кафедри теорії кримінального права) - глава VI;

Приходько Тетяна Миколаївна- к. ю. н. (Національна академія внутрішніх справ України, старший викладач кафедри кримінального права) - § 4 глави IX;

Савченко Андрій Володимирович- к. ю. н., доцент (Національна академія внутрішніх справ України, доцент кафедри теорії кримінального права) - глава VII;

Стрельцов Євген Львович- д. ю. н., професор, заслужений діяч науки і техніки України (Одеський національний університет імені 1.1. Мечникова, проректор, завідуючий кафедрою кримінального права, кримінального процесу та криміналістики) - глава IX (крім § 4);

Хавронюк Микола Іванович- к. ю. н., доцент (Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України, завідуючий відділом з питань національної безпеки, оборони, правоохоронної діяльності та боротьби зі злочинністю) - глави IV, XVII;

Чубарев Валентин Леонідович- д. ю. н. (Київський міжнародний університет, професор) - глави XIII, XVI, XXIII;

Шепелева Наталія Володимирівна- к. ю. н., доцент (Національна академія внутрішніх справ України, докторант кафедри теорії кримінального права) - глава XVIII.

Глава I ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

§ 1. Кримінальне право як галузь законодавства

Поняття кримінального права використовується в декількох значеннях, а саме, як: а) самостійна галузь права; б) галузь законодавства України; в) різновид правової науки; г) юридична навчальна дисципліна.

Використання поняття кримінального права як галузі права, науки і навчального курсу ґрунтується на єдиній нормативно-правовій базі - системі чинних норм кримінального права, тобто галузі кримінального законодавства України.

Кримінальне право відрізняється від інших галузей вітчизняного права особливими завданнями, своїм предметом охорони, а також специфічним предметом і методом правового регулювання.

Завданням Кримінального кодексу України¹, а відтак - і кримінального права, є правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ч. 1 ст. 1 КК).

У теорії кримінального права виділяються такі його функції: а) регулятивна, яка проявляється у впливі на поведінку людей кримінально-правових приписів, конкретних заборон, що сформульовані в КК; б) охоронна, яка пов'язана з безпосередньою охороною тих об'єктів (життя та здоров'я особи, власність, довкілля тощо), посягання на які тягне кримінальну відповідальність; в) виховна - проявляється у формуванні свідомої потреби людини дотримуватися законів; г) попереджувальна (превентивна) - спря-

¹ Далі - КК.

Глава I. Поняття кримінального права

мована щодо осіб, стосовно яких виявилася неефективною виховна функція. Вона полягає в погрозі покаранням будь-кому з членів суспільства при вчиненні ним злочину.

Предметом охорони кримінального права України є права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України (ч. 1 ст. 1 КК)

Це визначення цілком відповідає змісту ст. З Конституції України, в якій наголошується, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Слід мати на увазі, що вказані у ч. 1 ст. 1 КК суспільні відносини та цінності не регулюються, а лише охороняються кримінальним правом. Зазначені відносини й цінності регулюються засобами інших галузей права - конституційного, цивільного, адміністративного, земельного тощо. Те, що для кримінального права є предметом охорони, для інших галузей права є предметом регулювання.

Виникає запитання: чи має кримінальне право власний предмет регулювання?

Предметом регулювання кримінального права є суспільні відносини, які виникають у зв'язку із вчиненням злочину.

Особливості будь-яких суспільних відносин визначаються особливостями їх учасників, а також колом прав та обов'язків цих учасників.

Учасниками кримінально-правових відносин є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а, з іншого - держава, що виступає в особі уповноважених на те органів (це, зокрема, органи дізнання, досудового слідства, прокуратури, суд). Зазначені органи мають право і зобов'язані притягнути особу до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин і застосувати до неї покарання чи вжити інші кримінально-правові заходи. Особа, яка вчинила злочин, зобов'язана понести покарання та інші обмеження, пов'язані з кримінальною відповідальністю, і має право вимагати, щоб її відповідальність повністю відповідала положенням кримінального закону. Вирішення викладених вище завдань здійснюється застосуванням специфічного для кримінального права методу правового регулювання.

Метод правового регулювання, що притаманний тільки кримінальному праву, полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч. 2 ст. 1 КК).

Кримінальне право. Загальна частина

Саме метод правового регулювання найбільш повно відрізняє кримінальне право від інших галузей законодавства. Якщо завдання, а також предмети охорони та регулювання багато в чому можуть… При цьому важливо мати на увазі, що мова йде не просто про покарання, а про покарання кримінальні. Вони можуть, на…

ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА ЙОГО ТЛУМАЧЕННЯ

Згідно з ч. 1 ст. З КК законодавство про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України… Це означає, що, по-перше, злочинність діяння, а також його караність та інші… По-друге, оскільки норми чинного КК ґрунтуються на нормах Конституції України, то й закони про кримінальну…

Глава II. Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

власності; розділ VII. Злочини у сфері господарської діяльності; розділ VIII. Злочини проти довкілля; розділ XVIII. Злочини проти правосуддя.

Загальна та Особлива частини КК органічно взаємопов'язані та взаємообумовлені і складають собою єдину систему кримінально-правових норм. Найбільш помітно це проявляється при застосуванні закону про кримінальну відповідальність. Наприклад, для визначення вини особи, яка вчинила діяння, передбачене статтею Особливої частини КК, необхідно звернутися до статей розділу V Загальної частини, які розкривають зміст умислу та необережності; для кваліфікації дій осіб, які вчинили злочин у співучасті - до статей розділу VI Загальної частини, в якому регламентована відповідальність співучасників; для визначення при постановлянні обвинувального вироку нижньої межі покарання за злочин, санкція за який вказує лише верхню межу покарання,- до статті Загальної частини КК, яка розкриває зміст відповідного виду покарання та його межі; для застосування ст. 396 Особливої частини — до ст. 12 Загальної частини, в якій дається визначення тяжкого і особливо тяжкого злочинів.

Спостерігається єдність норм і всередині кожної з частин КК. Наприклад, застосування положень розділу IX (Звільнення від кримінальної відповідальності) Загальної частини неможливе без використання положень ст. 12 (класифікація злочинів) із розділу III (Злочин, його види та стадії) тієї ж частини КК. Для визначення повторності вимагання (ст. 189), шахрайства (ст. 190), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191) треба використати п. 1 примітки до ст. 185 Особливої частини КК. Найчастіше спостерігається єдність норм, розташованих в одній статті Особливої частини. Вона проявляється у використанні словосполучень «та сама дія», «дії, передбачені...», «ті самі дії» тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж статті Особливої частини КК.

Норми Особливої частини закону про кримінальну відповідальність поділяють на диспозицію та санкцію.

Диспозиція - це та частина норми (статті) Особливої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Наприклад, у ст. 119 КК диспозицією будуть слова «вбивство, вчинене через необережність»; у ст. 304 - «втяг-нення неповнолітніх у злочинну діяльність, у пияцтво, у заняття жебрацтвом, азартними іграми».

За технікою побудови і способом описування ознак конкретного

Кримінальне право. Загальна частина

виду злочину у чинному кримінальному законодавстві розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну і відсилочну.

Простою вважається диспозиція, яка тільки називає злочинне діяння, не розкриваючи його змісту. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція ч. 1 ст. 369 КК - давання хабара. Проста диспозиція використовується у тих випадках, коли зміст суспільно небезпечного діяння в загальних рисах достатньо зрозумілий і без описування його ознак у законі.

Простими, зокрема, є диспозиції ч. 1 ст. 125, ч. І ст. 146, статей 178, 302, 335, 336 КК.

Описовою визнається диспозиція, в якій описуються найбільш суттєві ознаки злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 127 розкривається зміст катування - умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі; у ч. 1 ст. 185 дається визначення крадіжки, у ч. 1 ст. 186 - грабежу, у ч. 1 ст. 187 - розбою, у ч. 1 ст. 189 - вимагання. Більшість статей Особливої частини КК має саме такі диспозиції.

Бланкетною є диспозиція, яка, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину з них, відсилає для встановлення їх змісту до інших нормативних актів, що не є кримінальними законами (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетною є диспозиція ст. 251 (порушення ветеринарних правил), ст. 421 (порушення статутних правил внутрішньої служби) тощо. Суспільно небезпечні діяння, передбачені такими диспозиціями, називають злочинами зі змішаною протиправністю.

Відсилочною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або іншої частини статті кримінального закону, де називається злочин, або описуються його ознаки, або ознаки, що виключають відповідальність за злочин, описаний у цій диспозиції. Наприклад, відповідальність за невиконання наказу (ст. 403) можлива за відсутністю ознак, зазначених у ст. 402; диспозиція ст. 445 передбачає кримінальну відповідальність за незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Не називаючи конкретну статтю, вона вимагає віднайти у КК норму, яка виключає відповідальність за описані в ній дії. Нею є незаконне використання названих видів символіки та зловживання ними (ст. 435). Найчастіше відсилочні диспозиції вживаються для того, щоб уникнути повторень. Для

Глава П. Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

цього законодавець використовує словосполучення «та сама дія», «дії, передбачені...», «ті самі дії», «ті самі діяння», «те саме діяння», «діяння, передбачені...», «вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті», «один із злочинів, передбачених статтями...» тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж статті, або діянь, опис яких розташований в інших статтях Особливої частини КК. Іноді замість цих слів називається злочин, суть якого розкрита в іншій статті або першій частині відповідної статті. Наприклад, ч. 1 ст. 115 розкриває поняття вбивства, а в ч. 2 та статтях 116, 117, 118 і 119 воно тільки називається; в частинах перших статей 185, 186 та 187 розкривається зміст крадіжки, грабежу та розбою, наступні ж частини названих статей починаються відповідно словами «крадіжка», «грабіж», «розбій», а далі йде перелік кваліфікуючих ознак.

Санкція - це частина статті Особливої частини КК, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції.

Теорія кримінального права знає, а законодавча практика різних років розрізняла п'ять видів санкцій: неконкретизовані, абсолютно визначені, відсильні, відносно визначені та альтернативні санкції. Так, після Жовтневої революції 1917 р. і до прийняття у 1922 р. першого КК нашої держави кримінальному законодавству була відома така неконкретизовапа санкція, як «покарати по всій строгості законів», яка, виходячи із її змісту, не називала ні вид покарання, ні його розмір. Абсолютно визначені санкції мали місце у кримінальних кодексах 1922, 1927 та 1960 років. Вони були двох видів. Санкції першого виду встановлювали один певний вид покарання та (за необхідності) його точний розмір. Наприклад, за самовільне залишення поля бою під час бою або відмову під час бою діяти зброєю була передбачена вища міра покарання - розстріл (ст. 206 КК 1927 р.); за самовільне повернення висланих у місцевість, де їм проживати заборонено, передбачалась заміна висилки засланням на невідбутий строк (ст. 185 КК 1960 p.). Санкції другого виду передбачали два альтернативних абсолютно визначених покарання. Наприклад, санкція ст. 258 КК 1960 р. за добровільну здачу в полон передбачала смертну кару або позбавлення волі строком на 15 років. Неконкретизовані (невизначені) санкції допускали свавілля у їх застосуванні, а абсолютно визначені звужували можливості щодо індивідуалізації покарання. Відсильна санкція - відсилала до санкції іншої статті КК, де визначався вид і розмір покарання за певні види злочинів. Наприклад, санкції статей 92 (злочини проти державної або громадської власності інших

Кримінальне право. Загальна частина

соціалістичних країн) та 146 (злочини проти власності об'єднань, що не є соціалістичними організаціями) КК 1960 р. відсилали до санкцій відповідних статей глави II та глави IV названого Кодексу.

Чинне кримінальне законодавство використовує два види санкцій: відносно визначену та альтернативну.

Відносно визначена санкція передбачає покарання певного (лише одного) виду у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов 'язково вказуючи його вищу межу. Наприклад, незаконне введення будь-яким способом наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів в організм іншої особи проти її волі (ч. 1 ст. 314 КК) карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Якщо текстуально нижча межа покарання певного виду не вказана, вона встановлюється на підставі відповідної статті Загальної частини КК. Наприклад, за ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335) передбачено покарання у виді обмеження волі на строк до трьох років. Це означає, що для визначення нижчої межі названого виду покарання треба звернутися до ч. 2 ст. 61 КК (обмеження волі), в якій встановлено мінімальний розмір цього покарання - один рік.

Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше видів основних покарань, із яких суд може призначити тільки одне. У формулюванні такої санкції присутній сполучник «або», який стоїть між назвами основних видів покарань.

Альтернативні санкції, залежно від визначення видів та міри покарання, мають різновиди:

а) санкція, в якій з кожного виду покарання вказані його верхня і нижня межі (остання може припускатися), тобто два або більше відносно визначених види покарання. Наприклад, санкція ч. 1 ст. 120 (доведення до самогубства) передбачає покарання у виді обмеження волі строком до трьох років або позбавлення волі на той самий строк;

б) санкція, в якій вказано відносно визначений і абсолютно визначений види покарання. Наприклад, санкція ст. 112 (посягання на життя державного чи громадського діяча) передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі;

в) санкція, в якій вказано два абсолютно визначених види покарання. Такі санкції були відомі кримінальному законодавству до прийняття нині чинного КК. Наприклад, санкція ст. 258 КК 1960 p., про яку вже йшла мова вище, та аналогічна їй санкція ст. 257 (самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю) того ж Кодексу.

Глава II. Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

У відносно визначених та альтернативних санкціях може міститися вказівка на одне або кілька додаткових покарань, котрі можуть бути застосовані як додаток до основного (одного із основних) видів покарання. Додаткове покарання може бути обов'язковим або факультативним. Санкції з додатковими видами покарання в юридичній літературі називають кумулятивними або такими, що підсумовують.

§ 3. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

При застосуванні кримінального закону виникає необхідність у його тлумаченні, тобто у з'ясуванні волі законодавця, усвідомленні змісту закону, у точному поясненні термінів, що вживаються у ньому. Тлумачення закону полягає у знаходженні належного правового рішення для конкретного випадку.

Залежно від критерію, покладеного в основу поділу тлумачення на види, наука кримінального права розрізняє тлумачення закону за суб'єктом, за обсягом та за способом (прийомом).

За суб'єктом, тобто залежно від того, хто здійснює тлумачення, розрізняють тлумачення:

а) автентичне, яке дає орган, що прийняв закон. До прийняття Конституції 1996 р. таке тлумачення здійснювала Верховна Рада України (див., наприклад, постанову Верховної Ради України від 26 січня 1993 р. «Про застосування статей 154, 155⁶ КК України та статей 160², 208^і Кодексу України про адміністративні правопорушення»). Зараз визначення окремих понять, термінів дається у примітках до самого закону, у зв'язку з чим автентичне тлумачення Верховною Радою України не застосовується. Автентичне тлумачення мало загальнообов'язкову силу і являло собою по суті новий закон;

б) легальне (офіційне), яке дається органом, спеціально на те уповноваженим. Згідно із п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, у тому числі^й кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Його роз'яснення є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені;

в) судове (казуальне). Воно має два різновиди: 1) тлумачення,

¹ Див.: Козлов А. ТІ. Уголовно-правовые санкции.- Красноярск, 1989.— С. 55, 128.

Кримінальне право. Загальна частина

яке дається судом (суддею) будь-якої інстанції при розгляді конкретної кримінальної справи. Воно є обов'язковим тільки у тій справі, у зв'язку з якою воно здійснювалось. Якщо таке тлумачення виходить від вищих судових органів (наприклад, Палати чи Пленуму Верховного Суду України), то воно одночасно може бути зразком правильного застосування закону для судів нижчих ланок при розгляді аналогічних справ; 2) тлумачення, яке дається на базі вивчення й узагальнення судової практики у постановах Пленуму Верховного Суду України. Воно має рекомендаційний характер. Воно впливає на практику судів при розгляді ними кримінальних справ відповідної категорії. Ним можуть користуватися й інші суб'єкти при застосуванні норм закону про кримінальну відповідальність;

ґ) доктринальне (наукове) - це роз 'яснення чинного кримінального законодавства фахівцями у галузі кримінального права. Воно дається у підручниках, монографіях, статтях, лекціях, виступах наукових і практичних працівників на науково-практичних конференціях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє велику роль у розвитку науки кримінального права, при підготовці нових законів та застосуванні закону про кримінальну відповідальність у слідчій та судовій практиці.

Тлумачення за обсягом - це визначення меж дії закону у співвідношенні тексту закону і кола тих діянь, на які розповсюджується його дія. За обсягом тлумачення може бути буквальним, обмежувальним і поширювальним.

При буквальному тлумаченні зміст кримінально-правової норми точно відповідає її текстуальному вираженню. Наприклад, у ст. 344 КК дається точний перелік осіб, втручання у діяльність яких тягне кримінальну відповідальність за цією нормою. Його розширення за рахунок інших державних діячів чи виключення з переліку хоча б одного з них є недопустимим. При буквальному тлумаченні зміст певної ознаки або всієї норми закону збігається з її словесним викладенням.

При обмежувальному тлумаченні закону надається більш вузький (обмежувальний) зміст, ніж у тексті самого закону. Цей вид тлумачення застосовується у випадках, коли закон про кримінальну відповідальність недостатньо визначає якусь ознаку складу злочину. Наприклад, ст. 324 КК передбачає кримінальну відповідальність за схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів. Зі змісту диспозиції цієї статті випливає, що кримінальну відповідальність за цей злочин можуть нести тільки особи, які на момент його вчинення досягли 18-річного віку, хоча ст. 22 КК та-

Глава II. Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

кого виключення із загального положення про вік кримінальної відповідальності не називає. Ст. 343 КК передбачає відповідальність за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу. Для тих, хто застосовує закон про кримінальну відповідальність, очевидно, що такими не можуть бути технічні працівники прокуратури, органу внутрішніх справ тощо, які не наділені повноваженнями щодо здійснення правозастосовних чи правоохоронних функцій (прибиральниці, водії тощо), оскільки виплив на них не може спричинити шкоду авторитету цих органів.

При поширювальному тлумаченні закону, що застосовується, надається більш широкий (але в рамках закону) зміст порівняно з буквальним його текстом. Наприклад, потерпілим від злочину, передбаченого ст. 347 КК, закон називає працівника правоохоронного органу. Фактично ж ним може бути і працівник іншого відомства, наділений правозастосовними або правоохоронними функціями (наприклад, технічний інспектор праці). Поширювальним тлумаченням треба вважати і розкриття змісту узагальнюючих термінів. Так, Пленум Верховного Суду України, говорячи про зґвалтування, яке спричинило тяжкі наслідки, роз'яснив, що ними треба визнавати смерть або самогубство потерпілої, втрату будь-якого органу чи його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрату здатності до дітоутворення, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, що сталися внаслідок зґвалтування (див. постанову від 27 березня 1992 р. «Про судову практику в справах про зґвалтування та інші статеві злочини»).

При тлумаченні за обсягом межі закону не звужуються і не розширюються, а тільки повніше розкривається його зміст.

Теорія кримінального права знає чотири способи (прийоми) тлумачення кримінального закону: граматичне, логічне, систематичне (системне) і історичне.

Граматичне тлумачення (його ще називають філологічним) полягає у з 'псуванні змісту закону шляхом етимологічного аналізу термінів і понять, що вживаються у ньому, та аналізу його тексту за допомогою правил граматики, синтаксису, орфографії та пунктуації. Наприклад, вживання у санкції статті Особливої частини КК сполучника «або» між названими в ній видами покарання свідчить про те, що суд може застосувати до винного лише одне з них.

Логічне тлумачення полягає у з 'ясуванні змісту закону на підставі правил логіки. Наприклад, згідно з п. 10 розділу II Прикінце-

Кримінальне право. Загальна частина

вих та перехідних положень КК 2001 p., дії осіб, які вчинили розкрадання державного чи колективного майна у великих чи особливо великих розмірах, передбачене відповідними статтями КК 1960 p., необхідно перекваліфікувати, якщо будуть для цього підстави, на відповідні частини й статті КК 2001 р. Для вирішення цього питання треба побудувати логічні силогізми. Припустимо, що в період дії КК 1960 p., коли мінімальна заробітна плата становила 118 гривень, Ім'ярек викрав державного майна на суму 12 000 гривень, що перевищує 100 мінімальних заробітних плат. Відповідно до п. 2 примітки до ст. 81 КК 1960 р. крадіжка, якою завдано шкоду на суму, що перевищує 100 мінімальних заробітних плат, вважалась вчиненою у великих розмірах. Значить, Ім'ярек вчинив крадіжку у великих розмірах (ч. 4 ст. 81 КК 1960 р.). У новому КК категоризація розкрадання чужого майна залежить від кратності неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Згідно з п. 2 примітки до ст. 185 КК 2001 p., крадіжка на суму від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян вважається такою, що завдала значної шкоди потерпілому. Ім'ярек вчинив крадіжку на суму 12 000 гривень, що в 195 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Значить, Ім'ярек вчинив крадіжку, що завдала значної шкоди потерпілому (ч. З ст. 185 КК2001р.).

Систематичне тлумачення полягає у з 'ясуванні змісту закону про кримінальну відповідальність шляхом порівняння його з положеннями цього чи інших законів. Наприклад, для з'ясування змісту словосполучення «те саме діяння», передбаченого у ч. З ст. 153 КК, треба звернутися до диспозиції ч. 1 цієї ж статті, в якій дається його опис. Для з'ясування значення слів «корисна модель», «промисловий зразок» тощо, які вживаються у ст. 177 КК, треба звернутися до Закону України «Про авторське право і суміжні права». Для визначення того, хто є батьком, опікуном чи піклувальником, тобто особами, які можуть нести кримінальну відповідальність за злочин, передбачений ст. 166 КК, треба звернутися до відповідних норм сімейного законодавства.

Історичне тлумачення зводиться до з'ясування соціальних передумов, що обумовили прийняття закону про кримінальну відповідальність, а також завдань, які ставить законодавець, приймаючи закон. Інколи ці обставини вказуються у преамбулі закону.

Глава III

ЧИННІСТЬ ЗАКОНУ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ЧАСІ І ПРОСТОРІ

§ 1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі припускає усвідомлення… Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі — це можливість застосування кримінального закону залежно від…

Глава III. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1941 p., що передбачав кримінальну відповідальність за розповсюдження під час війни неправдивих пліток, що викликають тривогу серед населення.

На практиці трапляються ситуації, коли на час вчинення злочину діяв один закон, а на час досудового слідства чи розгляду справи у суді - інший. Виникає запитання: який з цих законів підлягає застосуванню? Особливо актуальним воно є у зв'язку із прийняттям нового КК, оскільки багато осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, вчинили злочин до набрання ним чинності — тобто до 1 вересня 2001 р.

Згідно з ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності (ч. З ст. 4 КК), незалежно від часу настання злочинних наслідків. Відповідно до ч. 1 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі. Наприклад, якщо за діяння, яке особа вчинила до набрання чинності новим КК, санкція відповідної статті КК 1960 р. передбачала більш м'яке покарання, застосовується КК 1960 р. Якщо ж новий КК за вчинене діяння не передбачає кримінальної відповідальності або передбачає за нього менш суворе покарання або іншим чином поліпшує правове становище особи, яка його вчинила, застосовується новий КК.

У пункті 3 розділу II Прикінцевих та перехідних положень до КК 2001 р. є пряма вказівка закрити всі кримінальні справи щодо осіб, які вчинили діяння, декриміналізовані новим КК; у п. 1 - про звільнення від покарання осіб, засуджених за КК 1960 р. за діяння, відповідальність за які не передбачена новим КК; у п. 5 - зменшити відповідно до частин 2 і 3 ст. 100 КК 2001 р. до одного року строк виправних робіт, призначених неповнолітнім, а також розмір відрахування з їх заробітку до 10 відсотків; у п. 7 - про те, що особи, засуджені до покарання у виді громадської догани (ст. 33 КК 1960 p.), якщо у них до набрання чинності КК 2001 р. не була погашена судимість, вважаються такими, що не мають судимості. Останні три приклади свідчать про те, що дія закону про кримінальну відповідальність, який будь-яким чином поліпшує правове становище особи, що вчинила злочин, поширюється і на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Поширення дії нового закону на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання ним чинності, називається зворотною дією закону про кримінальну відповідальність у часі.

2 4-88 33

Кримінальне право. Загальна частина

Більш м 'яким вважається закон, в якому:

встановлюється більш м'який вид покарання, ніж у законі, що діяв під час вчинення злочину;

мінімальна межа покарання нижча, ніж така ж межа покарання у законі, що діяв раніше;

максимальна межа одного і того ж виду покарання є більш низькою у новому законі;

одночасно знижена нижча межа і підвищена вища межа. В цьому випадку закон має зворотну дію у часі лише у тій частині, яка пом'якшує відповідальність (див. ч. З ст. 5 КК);

виключено додаткове покарання, яке було передбачене у попередньому законі;

збережене додаткове покарання, однак це покарання в новому законі, на відміну від того, що діяв раніше, передбачене факультативно поряд із менш суворим додатковим покаранням;

виключений більш суворий вид покарання, передбачений в альтернативній санкції, або в таку санкцію включений менш суворий вид покарання;

замість одного основного покарання, яке було у законі, що діяв раніше, передбачено альтернативно ще хоча б одне більш м'яке основне покарання.

Закон про кримінальну відповідальність не має зворотної сили, коли визначає злочинність діяння або встановлює більш суворе покарання чи іншим чином погіршує правове становище особи. Наприклад, умови звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки і втрати суспільної небезпечності діянням або особою, яка вчинила діяння, за ст. 50 КК 1960 р. є більш пільговими (вони не пов'язуються з тяжкістю вчиненого злочину, як це передбачено у ст. 48 КК 2001 р.), тому при звільненні від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин до набрання чинності КК 2001 p., слід керуватися ч. 1 ст. 50 КК 1960 р. (п. 16 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 p.).

§ 2. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі базується на двох основних принципах: територіальному і громадянства. Територіальний принцип чинності (дії) закону про кримінальну відповідальність сформульований у ст. 6 КК і полягає

Глава НІ. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі

в тому, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК України.

Такими особами є громадяни України, іноземці (крім тих, стосовно яких питання про кримінальну відповідальність у випадку вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом), а також особи без громадянства.

Злочин вважається вчиненим на території України у випадках, коли: 1) він розпочатий і закінчений на території України; 2) він підготовлений за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України; 3) суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України).

Поняття території України визначається нормами державного та міжнародного права. Згідно зі ст. 1 Закону «Про державний кордон України» державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору. Визначається державний кордон України рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними договорами України (ст. 2 Закону). Порядок встановлення та позначення державного кордону регламентується статтями 3 та 4 цього Закону.

Поняттям «територія України» охоплюються:

1) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальними водами (територіальним морем);

2) військові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави;

3) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі;

4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;

5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та знаходяться поза її межами у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Сфера застосування закону про кримінальну відповідальність поширюється (із певними обмеженнями) також на окремі об'єкти,

2*

Кримінальне право. Загальна частина

Територіальна чинність закону про кримінальну відповідальність України розповсюджується і на іноземні невійськові судна, які перебувають у… Норми міжнародного права, зокрема: «Віденська Конвенція про дипломатичні… Глава III. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі

Глава Ш. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі

стити права й свободи громадян України та свої інтереси від злочинних посягань навіть тоді, коли вони вчинюються на території інших держав. Він базується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, відповідно до яких Україна має право карати іноземців за діяння, вчинені ними за її межами, якщо вони спрямовані проти прав і свобод громадян нашої держави або ставлять під загрозу її інтереси.

Універсальний і реальний принципи виключають притягнення до кримінальної відповідальності зазначених осіб, якщо вони були засуджені за вчинені злочини іноземним судом та відбули за них покарання.

У КК 2001 р. вперше закріплено положення про те, що громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду (ч. 1 ст. 10 КК). До набрання чинності зазначеним КК таке піклування та захист вказаних осіб гарантувались ст. 25 Конституції України.

Водночас іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України (ч. 2 ст. 10 КК).

Видачі на підставі міжнародних угод іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або для відбування покарання підлягають також іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території (ч. З ст. 10 КК).

Не підлягають видачі іноземні громадяни і особи без громадянства, яким Україною було надано притулок (ст. 26 Конституції України).

* >t

Глава IV ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ

§ 1. Поняття та ознаки злочину

Поняття злочину є центральним у будь-якій правовій системі. Проте у кримінальних законах ряду країн визначення поняття злочину або зовсім не даються, або є формальними (такими, що відображають лише юридичну властивість злочинів). Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у КК Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США. Формальними, як правило, є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається діяння, заборонене законом (причому часто - не тільки кримінальним) під загрозою покарання.

На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття злочину не лише має значне теоретичне обгрунтування, а й отримало своє законодавче закріплення і містить у собі необхідну і достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Наведене поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки: 1) це діяння вчинене суб'єктом злочину; 2) воно є винним; 3) вказане діяння є суспільно небезпечним; 4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою поняття злочину є також 5) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину.

Що стосується діяння, то у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних

Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

негативних наслідків. Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об'єктивних і суб'єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб'єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також умотивованість та цілеспрямованість.

Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі: а) будь-які почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особистому щоденнику); б) вимова, написання чи висловлення іншим способом думки або побажання, якщо таким висловленням не здійснюється посягання на національну безпеку, територіальну цілісність, громадський порядок, здоров'я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (див. ст. 34 Конституції України); в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в установленому порядку; г) суб'єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наявність у неї судимості у минулому, наявність родинних чи інших зв'язків з особою, яка вчинила злочин, тощо.

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність— це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Злочином визнається діяння, вчинене суб'єктом злочину, тобто фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку.

Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Застосування ознаки «винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутністю вини, тобто за відсутністю психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні

Кримінальне право. Загальна частина

Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість, яка розкривається у ч. 2 ст. 11 КК через: 1) узагальнене формулювання об'єктів кримінально-правової охорони, якими… 2) два різновиди наслідків посягання: а) реальне заподіяння істотної шкоди; б) створення реальної загрози заподіяння…

Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

настільки, що боротьба з ним кримінально-правовими засобами буде вкрай неефективною (наприклад, виготовлення самогону для власних потреб).

До відносної поширеності слід прирівнювати й можливість такої поширеності діяння за певних обставин. Зрозуміло, наприклад, що такий злочин, як порушення законів та звичаїв війни, у мирний час не вчинюється зовсім. Але в умовах воєнного стану він може вчинюватися і, як свідчить сучасний світовий досвід воєнних дій, його поширеність, особливо з урахуванням певних значень латентності, може бути вельми високою.

Поширеність діяння, достатня для його криміналізації, може бути тим меншою, чим вищою є його об'єктивна шкідливість. Так, хоча протягом кількох років жодна особа не засуджувалась за шпигунство, цей факт ще не може слугувати аргументом за дек-риміналізацію цього діяння.

Відсутність відносної поширеності часто є аргументом проти криміналізації діяння, навіть у разі існування інших приводів для його криміналізації. Наприклад, УРСР приєдналася до Конвенції ООН про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами 1949 р. ще у 1954 р. Але торгівля людьми була криміналізована в Україні лише у 1998 p.- після того, як відповідні діяння стали поширеними;

5) громадська думка. Так, ніщо інше, як громадська думка стала приводом до криміналізації у 1988 р. незаконного поміщення в психіатричний заклад. Відповідна стаття з'явилася у вітчизняному КК у часи «перебудови» після оприлюднення в засобах масової інформації відомостей про вчинення зазначених дій як засобу розправи тоталітарної влади з інакомислячими.

За наявності зазначених приводів єдиною підставою криміналізації діянь є відповідний ступінь і характер їхньої суспільної небезпеки, який характеризується їхньою здатністю заподіювати об'єктам кримінально-правової охорони (а не будь-яким іншим об'єктам) істотну (а не будь-яку іншу) шкоду.

Суспільна небезпека діянь не є раз і назавжди усталеним поняттям, її переоцінка здійснюється постійно під впливом певних негативних чи позитивних факторів (істотних обставин), які об'єктивно обумовлюють необхідність криміналізації (або, навпаки, де-криміналізації) того чи іншого діяння.

Вказані фактори можуть бути негативним наслідком науково-технічного прогресу, екологічних, демографічних змін, соціальних реформ тощо. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України (18%) і питомої ваги еродованих ґрунтів у складі

Кримінальне право. Загальна частина

розораних земель (32%)' створили підстави для криміналізації забруднення або псування земель (ст. 239 КК) і безгосподарського використання земель (ст. 254 КК). Соціальні реформи (економічна, адміністративна, судова тощо) викликали необхідність переоцінки суспільної небезпеки багатьох діянь, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, криміналізацію таких діянь, як втручання у діяльність державного діяча, посягання на життя присяжного тощо.

Вирішення питання про законодавче визнання діяння злочином обов'язково потребує дотримання певних умов криміналізації. їх можна поділити на умови: 1) соціально-психологічного характеру; 2) кримінологічного характеру; 3) загальноправового характеру; 4) кримінально-правового характеру; 5) кримінально-процесуального характеру.

Так, відповідно до умов соціально-психологічного характеру діяння може бути криміналізоване, якщо це обумовлено його явною або відносною аморальністю чи правосвідомістю населення, представників законодавчого і правозастосовних органів. Саме явна аморальність такого діяння як сутенерство стала соціально-психологічною умовою його криміналізації (ч. 4 ст. 303 КК).

Право може й випереджати мораль. Наприклад, чинним КК криміналізоване таке діяння, як нацьковування хребетних тварин одна на одну з корисливих мотивів (ст. 299 КК). Це діяння в Україні не є поширеним і тому ще не встигло отримати з боку усього суспільства оцінку як аморальне, але його криміналізація була обумовлена правосвідомістю представників законодавчого органу.

Згідноз умовами кримінологічного характеру діяння може бути криміналізоване лише у разі, якщо боротьба з ним кримінально-правовими засобами може бути ефективною і прогнозовані побічні соціальні наслідки криміналізації не є негативними.

До умов загально-правового характеру слід віднести відповідність нової кримінально-правової заборони:

а) Конституції України. Наприклад, не може вважатися злочином незаконне перетинання державного кордону України, вчинене громадянином України при поверненні в Україну, або відмова свідка від давання показань щодо себе, оскільки це суперечило б статтям 33 і 63 Конституції України;

б) міжнародним договорам, ратифікованим Верховною Радою України. Наприклад, зміст ст. 209 КК має відповідати вимогам

¹ Шлемко В. Т., Бінько 1. Ф. Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення.- К., 1997.- С 56; Національна безпека України (1994— 1996 pp.).-К., 1997.-С 87.

Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

ст. 6 Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, від 8 листопада 1990 p., ратифікованої Україною 17 грудня 1997 p.;

в) іншим законам України. Так, недоцільною з точки зору її ко-лізійності стала, на наш погляд, криміналізація незаконного здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК). Адже таке саме діяння визнане ст. 164¹⁰ КУпАП адміністративним правопорушенням;

г) техніко-юридичним вимогам. У ст. 315 проекту нового КК пропонувалося криміналізувати «здійснення особою статевого акту з іншою особою за платню». Лише перед остаточним прийняттям КК у диспозицію цієї статті (у новому КК це ст. 303) були внесені зміни, якими вдалося запобігти двозначності змісту закону: нібито статевий акт можна здійснити за платню із самим собою. На жаль, у чинному КК не вдалося запобігти інших порушень техніко-юридичних вимог. Так, важко зрозуміти, що мається на увазі під «іншим засобом» у ст. 188 КК, якщо перед цим мова йде про спосіб, а не засіб.

Відповідно до умов кримінально-правового характеру не підлягає кримінал ізації діяння:

а) яке не відповідає визначеним у кримінальному законі ознакам злочину, зокрема, не є власне діянням, не може бути винним і вчинюватися суб'єктом злочину;

б) яке вже визнане злочином;

в) криміналізація якого спричинить небажану конкуренцію норм КК або іншим чином може суттєво ускладнити процес кваліфікації злочинів та сприяти помилкам у кваліфікації.

До умов кримінально-процесуального характеру належить можливість доказування факту вчинення даного діяння кримінально-процесуальними засобами.

Способами криміналізації діяння є: а) доповнення Особливої частини КК новими нормами чи окремими положеннями; б) зміна норм Особливої частини КК; в) внесення відповідних змін до норм Загальної частини КК; г) офіційне тлумачення Конституційним Судом України кримінально-правової норми, яке змінює (збільшує) обсяг забороненої цією нормою поведінки без зміни її змісту (без зміни «букви» закону).

Декриміналізація означає виключення діяння з числа злочинних, скасування кримінальної відповідальності за них.

Як і криміналізація, декриміналізація також має бути обумовлена відповідними факторами, які створюють її підстави, здійснюватися за певних приводів і відповідати певним умовам.

Приводи до декриміналізації ті самі, що й приводи до криміна-

Кримінальне право. Загальна частина

лізації. Підставою декриміналізації діянь є їхня нездатність заподіювати істотну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони.

За своїм конкретним змістом деякі з умов декриміналізації мають свої особливості порівняно з умовами криміналізації. Так, відповідно до умов кримінально-правового характеру, підлягає декриміналізації діяння, попереднє визнання якого злочином спричинило небажану конкуренцію норм КК, яка суттєво ускладнила процес кваліфікації злочинів та сприяла помилкам у кваліфікації. Згідно з умовами кримінально-процесуального характеру може бути декриміналізоване діяння, що не може бути доведено кримінально-процесуальними засобами.

T

§ 3. Малозначність діяння

Відповідно до ч. 2 ст. 11 КК не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небезпеки. Це положення конкретизує зміст суспільної небезпеки як загальної ознаки злочину. Мета його введення до КК обумовлена необхідністю підкреслити, що правосуддя в Україні має здійснюватися на засадах принципів справедливості та індивідуалізації кримінальної відповідальності, за яких формальний момент - кримінальна протиправність типового діяння - не може превалювати над фактичним - відсутністю суспільної небезпеки конкретного діяння.

Від злочинів малозначні діяння відрізняються відсутністю суспільної небезпеки. Тому не можуть визнаватись малозначними діяння, спрямовані на заподіяння шкоди найбільш важливим об'єктам кримінально-правової охорони (життю людини, безпеці людства тощо), а так само діяння, які спричинили тяжкі наслідки.

Визнання того чи іншого діяння малозначним не залежить від наявності обставин, що пом'якшують покарання або є правовими підставами для звільнення від кримінальної відповідальності, від позитивних характеристик винного, його посткримінальної поведінки тощо. Так, вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, добровільне відшкодування завданого злочином збитку або усунення заподіяної ним шкоди, факт примирення потерпілого з обвинуваченим (підсудним) у справах приватного обвинувачення, втрата суспільної небезпечності особою на час розслідування злочину не перетворюють його (злочин) у малозначне діяння.

Не можуть визнаватися малозначними і діяння, які не містять

Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

складу злочину. Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосередньо в законі через певну кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо, то недосягнення певного рівня шкоди є свідченням відсутності складу злочину. Щодо нематеріальної шкоди, то визначення її істотності здійснюється в межах судової дискреції, а тому визнання конкретного діяння таким, що становить суспільну небезпеку або не становить її через малозначність, залежить від конкретних обставин справи та їх оцінки судом. Наприклад, відсутність умислу в діях особи може бути такою обставиною лише у разі, якщо відповідне діяння може бути вчинене як умисно, так і через необережність (якщо воно може бути вчинене лише умисно, то відсутність умислу означає відсутність складу злочину).

В силу прямої вказівки закону (статті 37-43 КК) не визнається малозначним діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, під впливом фізичного примусу та в силу інших обставин, що виключають злочинність діяння, а також готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14 КК).

Не можуть визнаватись малозначними діяннями і вчинки, які взагалі не містять ознак злочину, передбачених у ст. 11 КК: не являють собою дію або бездіяльність, не є винними тощо. Кримінальна справа про вчинок, який не містить ознак злочину, не може бути порушена через відсутність події злочину.

Таким чином, малозначне діяння - це така формально передбачена КК умисна дія або бездіяльність суб'єкта злочину, яка через малозначність заподіяної чи потенційної шкоди не є суспільно небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність хоча і заподіяла охоронюваному КК об'єкту посягання шкоду (створила загрозу заподіяння шкоди), але ця шкода не є істотною.

У цьому зв'язку слід підкреслити, що не може бути визнано малозначним діяння, яке посягає на об'єкт, який взагалі не охороняється КК (скажімо, справа про скотолозтво не може бути порушена за відсутністю події злочину), або хоча й посягає на об'єкт, який перебуває під кримінально-правовою охороною, але не заподіяло йому і не могло заподіяти не тільки істотної, а й будь-якої шкоди.

Кримінальні справи про малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені підлягають закриттю на підставі ч. 2 ст. 11 КК.

Кримінальне право. Загальна частина

від інших правопорушень та від правомірної поведінки. Сукупність злочинів та інших правопорушень Злочин, як вид правопорушення, слід відрізняти не лише від малозначних діянь,… Під правопорушенням розуміється антисоціальне протиправне і, як правило, винне діяння (дія або бездіяльність)…

Кримінальне право. Загальна частина

Із ч. 2 ст. 11 КК випливає, що діяння, яке не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі,… Суб'єктом злочину, як зазначалося вище, може бути лише фізична осудна особа,… На відміну від злочину, цивільно-правовим правопорушенням в окремих випадках може бути визнане і діяння, вчинене за…

Кримінальне право. Загальна частина

В основу інших класифікацій злочинів можуть бути покладені: 1) родовий об'єкт посягання, який є основою для визначення характеру суспільної… За родовим об'єктом посягання можна виділити двадцять видів злочинів -… За характером суспільно небезпечних наслідків можна виділити злочини з наслідками: а) матеріального характеру…

Кримінальне право. Загальна частина

Реалізується ретроспективна кримінальна відповідальність у рамках кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих… Зміст кримінально-правових відносин негативної кримінальної відповідальності… Кримінально-правові відносини, породжені вчиненням злочину, «викликають до життя» кримінально-процесуальні та…

Реалізація негативної кримінальної відповідальності

Випадки звільнення від кримінальної відповідальності в Загальній частині КК передбачені статтями 45-49, частинами 2, 4, 5 ст. 74, статтями 75, 79,… У ряді випадків кримінальна відповідальність вичерпується фактом відбуття… В Особливій частині випадки звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. З…

4—88

Кримінальне право. Загальна частина

ст. 324 КПК) усуває можливість настання кримінальної відповідальності.

Історія розвитку кримінально-правової науки свідчить про те, що спочатку поняття «склад злочину» (corpus delicti - лат.) мало не матеріальне, а виключно процесуальне значення. Під ним розумілися лише сліди, що їх залишає злочинне діяння в матеріальному світі: мрець, знаряддя вбивства, знаряддя та засоби вчинення інших злочинів тощо. За таких обставин встановлення складу злочину надавало можливість переконатися в наявності події злочину та являло собою першу стадію процесу. Другою стадією був так званий спеціальний розшук злочинця. В англійському праві термін «corpus delicti» і досі має процесуальний, доказувальний відтінок і служить об'єктивним свідченням вчинення злочину.

Наукова розробка інституту складу злочину обумовила те, що поняття «склад злочину» міцно завоювало позиції у матеріальному праві - передусім кримінальному праві Німеччини, де до середини XIX століття склалося відносно стале вчення про склад злочину.

Завдяки дослідженням німецького вченого Белінга під складом злочину, у вузькому значенні слова, почали розуміти опис у законі індивідуальних ознак злочину, що характеризують притаманний для даного злочину зміст і за якими він відрізняється від інших злочинів.

Відомий російський вчений-юрист М. С. Таганцев визначив склад злочину як сукупність своєрідних рис або ознак, на підставі яких злочинне діяння входить до групи юридичних відносин як кримінально карана неправда¹.

У сучасному вітчизняному кримінальному праві найбільшого поширення набуло поняття складу злочину, сформульоване А. Н. Трайніним, який визначив склад злочину як сукупність встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин.²

З огляду на це, можна дійти висновку, що злочин являє собою конкретний акт поведінки особи, а склад злочину - юридичну абстракцію, його законодавчу модель, без якої конкретне діяння неможливо визнати злочинним.

Наука кримінального права визначає не лише загальне поняття складу злочину, а й поняття складів окремих груп злочинів, що

¹ Див.: Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции. Часть общая. 1 том.-М., 1994.-С. 141.

² Див.: Трайнин А. К Общее учение о составе преступления.- М., 1957.— С. 59-60.

Глава VI. Склад злочину та його види

посягають на однорідні суспільні відносини, наприклад, на статеву свободу та статеву недоторканність особи (статті 152-156 КК), власність (статті 185-198 КК) тощо.

Склади певних злочинів (вбивство, грабіж, контрабанда, самоправство тощо) визначаються відповідними нормами закону про кримінальну відповідальність. Диспозиціями цих норм передбачено найбільш характерні та специфічні ознаки, що притаманні конкретному злочинові.

Склади конкретних злочинів охоплюють не лише закінчений злочин, а й готування чи замах на злочин, а також дії співучасників у вчиненні злочину. При цьому склади таких злочинів визначаються не лише за допомогою норм Особливої частини КК, а й з використанням норм Загальної частини КК (статті 14, 15, 26, 27, 28, 29, ЗО), що містять у собі характеристику як об'єктивних, так і суб'єктивних ознак зазначених різновидів злочинної діяльності.

У сучасному кримінальному праві значення складу злочину вбачається, насамперед, в його функціях, тобто в тій ролі, яку виконує поняття складу злочину в боротьбі зі злочинністю та у пра-возастосовній діяльності.

Наукою кримінального права визначено, що склад злочину, як один із найбільш важливих інститутів, виконує функції: а) фундаментальну, б) процесуальну, в) розмежувальну, г) гарантійну.

Фундаментальна функція складу злочину полягає в тому, що він є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності¹. Законною підставою кримінальної відповідальності склад злочину виступає тому, що його ознаки описані в законі й більш ніде. Єдиною підставою - тому, що іншої підстави просто не існує. Інша поведінка особи, що не містить складу злочину, не може бути підставою кримінальної відповідальності. Достатньою підставою - тому що встановлення складу злочину - це все (необхідні мінімум і максимум), що вимагається для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Необхідною підставою - тому що склад злочину виступає необхідною умовою такої відповідальності. Без встановлення складу злочину кримінальна відповідальність виключається.

Процесуальна функція складу злочину полягає в тому, що саме встановлення складу злочину визначає межі розслідування і є

Див.: Бажанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть.- Днепропетровск, 1992.-С. 27-28.

³* 67

Кримінальне право. Загальна частина

головним завданням будь-якого розслідування. Інші факти, які не мають відношення до складу злочину, не мають значення для кваліфікації злочинів. Вони можуть мати інше кримінально-правове (скажімо, для призначення покарання), цивільно-правове тощо значення.

Розмежувальна функція складу злочину полягає в тому, що саме за допомогою складу злочину відмежовується злочинна поведінка від незлочинної, один склад злочину від іншого. КК не містить двох складів злочинів, які були б повністю ідентичні за всіма ознаками.

Гарантійна функція складу злочину полягає в тому, що точне встановлення складу злочину є гарантією забезпечення законності та дотримання прав людини. Особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повинна нести відповідальність саме за той злочин, який вона вчинила. Застосування закону, який посилює чи зменшує відповідальність за фактично вчинене, є неприпустимим. Крім того, існування поняття складу злочину надає кожному громадянинові можливість самоорієнтації, обмежуючи рамки його свободи через точний опис протиправної поведінки.

Значення складу злочину полягає також і в тому, що він конкретизує, наповнює правовим змістом саме поняття злочину.

Поняття злочину та поняття складу злочину тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Вони по-різному відображають суттєві ознаки одних і тих самих явищ суспільного життя - злочинів.

У понятті злочину розкривається його соціально-політичний зміст як суспільно небезпечного діяння, що посягає на суспільні відносини, які перебувають під охороною закону про кримінальну відповідальність. Воно охоплює лише найбільш характерні й суттєві ознаки, притаманні кожному злочину, вказує на найбільш важливі соціальні й правові властивості злочину, завдяки яким останній відрізняється від інших правопорушень.

Поняття злочину конкретизується в кримінальному праві у формі окремих складів злочину, що виступають як своєрідна міра, масштаб злочину.

Поняття злочину відповідає на питання, що є загальним для усіх злочинів, а поняття складу злочину - чим відрізняється один злочин від іншого.

Отже, поняття злочину і поняття складу злочину перебувають між собою у співвідношенні форми та змісту. При цьому, поняття злочину є формою, а поняття складу злочину - змістом.

Глава VI. Склад злочину та його види

§ 2. Елементи складу злочину та їх ознаки. Обов'язкові та факультативні ознаки складу злочину

Як уже зазначалось, склад злочину утворює лише певна кількість ознак, що встановлюється тільки кримінальним законом.

Сам термін «склад» передбачає наявність якоїсь єдності, чогось цілого, що утворюється з певних складових частин.

Наука в багатьох випадках при дослідженні якогось складного явища вдається спочатку до його розподілу на складові, які дослідити простіше, а згодом, складаючи вже досліджені складові до одного цілого, формує уявлення стосовно явища в цілому.

Кримінально-правова наука, досліджуючи інститут складу злочину, вдалася саме до такого прийому, що дало можливість отримати позитивні результати.

Виходячи із законодавчих положень, наука кримінального права визначила, що склад злочину утворюють чотири елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Кожен з елементів складу злочину характеризують певні ознаки. Так, до ознак об'єкта злочину, крім суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, віднесено предмет злочину. Об'єктивну сторону характеризують: дія (бездіяльність), злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) та наслідками, що настали, час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб'єкт злочину: осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність, посадове становище, відношення до військової служби тощо. Суб'єктивну сторону: вина, мотив, мета та емоційний стан.

З цих ознак, що наповнюють правовий зміст елементів складу злочину, обов'язковими, тобто необхідними, є ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам без винятку. Відсутність таких ознак свідчить про відсутність певного елементу складу злочину і, відповідно, самого складу злочину. До таких обов'язкових ознак складу злочину відносяться: а) суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом; б) злочинна дія (бездіяльність); в) ознаки загального суб'єкта (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність); г) вина (умисел або необережність).

Таким чином, в межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: уже розглянуті нами необхідні (обов'язкові) ознаки, і другу групу складають факультативні (необов'язкові) ознаки.

Кримінальне право. Загальна частина

У тих випадках, коли названі ознаки вказані безпосередньо у законі про кримінальну відповідальність, вони стають обов'язковими для даного складу… Розподіл ознак на обов'язкові та факультативні має сенс тільки на рівні… Окремі елементи та ознаки складу злочину отримали своє законодавче визначення безпосередньо у законі про кримінальну…

Кримінальне право. Загальна частина

Склад злочину з пом'якшуючими обставинами (інколи його ще називають привілейованим) - це склад злочину з обставинами (ознаками), що значною мірою… Залежно від способу описання злочину в законі розрізняють простий та складний… Простий склад злочину містить опис ознак одного діяння, що посягає на один об'єкт, вчиняється однією дією і…

ОБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття об'єкта злочину Кожен злочин завжди посягає на певний об'єкт, спричиняє йому шкоду або створює… Вчення про об'єкт злочину є одним із ключових у кримінальному праві й містить ряд складних, дискусійних і цікавих…

Глава VII. Об'єкт злочину

металобрухт; при незаконному носінні зброї об'єктом злочину виступає громадська безпека, а предметом - зброя. Однак предмет відсутній у таких, наприклад, злочинах, як умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК), ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336 КК).

Якщо злочин має свій предмет, його називають предметним злочином. Оскільки предметом злочину може виступати, як правило, певна річ, то він є речовою (матеріальною) ознакою злочину. В законі ознаки предмета злочину описуються по-різному: а) предмет може чітко зазначатися в самому законі (наприклад, у ст. 245 КК міститься вказівка на такий предмет, як лісові масиви або зелені насадження); б) предмет може безпосередньо випливати з диспозиції кримінально-правової норми (наприклад, за статтями 368-370 КК предметами хабарництва можуть бути як будь-які матеріальні цінності - гроші, продукти, предмети побутової техніки та інші речі, так і майнові блага); в) предмет може визначатися різними нормативними актами, якщо певна диспозиція має бланкетний характер (наприклад, перелік наркотичних засобів, про які йдеться у ст. 305 КК, встановлюється не безпосередньо у КК, а в іншому нормативно-правовому акті).

Кримінально-правове значення предмета злочину проявляється у таких аспектах:

1) включення предмета злочину в комплекс ознак конкретного складу злочину забезпечує повноту його конструювання, що сприяє успішному вирішенню завдань кваліфікації;

2) предмет злочину може виступати критерієм розмежування суміжних злочинних діянь. Наприклад, предметом шахрайства (ст. 190 КК) є майно, яке на момент вчинення злочину перебувало у власності держави, колективу або приватних осіб, а предметом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК) є майно, яке лише повинно було перейти у цю власність від інших суб'єктів;

3) предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування злочинного та незлочинного діянь. Наприклад, за предметом розрізняють кримінально карану контрабанду (ст. 201 КК) і контрабанду як адміністративне правопорушення;

4) ті чи інші ознаки предмета посягання можуть бути пом'якшуючими або обтяжуючими обставинами злочину (наприклад, викрадення офіційного документа утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК, а викрадення особливо важливих документів кваліфікується за ч. 2 ст. 357 КК) тощо.

Предмет злочину необхідно відрізняти від знарядь і засобів

Кримінальне право. Загальна частина

вчинення злочину. Якщо предмет злочину - це те, посягаючи на що особа заподіює шкоду об'єкту злочину, то знаряддя та засоби -це ті предмети, які використовуються нею для виконання об'єктивної сторони складу злочину. Так, при квартирній крадіжці можуть бути використані такі знаряддя злочину, як відмичка, ключі, лом, а також засоби злочину - автомобіль, на якому можна вивести викрадене майно. Предметом же крадіжки можуть бути різні чужі речі та майно (одяг, їжа, побутова техніка та ін.). Іноді предмет, знаряддя та засоби можуть переходити, так би мовити, «одне в інше». Наприклад, зброя при її викраденні є предметом злочину, а при вбивстві за допомогою цієї зброї - знаряддям вчинення злочину; документ при його підробленні є предметом злочину, а при використанні його для заволодіння чужим майном шляхом обману - засобом вчинення шахрайства.

§ 4. Потерпілий від злочину

Проблема потерпілого від злочину в кримінальному праві є ще недостатньо розробленою. Вона має комплексний і міжгалузевий характер. За загальним правилом, потерпілим визнається фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Потерпілими вважаються тільки окремі індивіди (учасники суспільних відносин), а отже, юридичні особи за чинним законодавством не можуть виступати потерпілими. Згідно з КПК (ст. 49) потерпілий є учасником кримінального процесу (при цьому має бути винесена відповідна постанова особи, яка проводить дізнання, слідчого, судді або ухвала суду), він має певні процесуальні права та обов'язки. Щодо кримінологічного аспекту, то в межах віктимології (вчення про жертву злочину) вивчаються всі потерпілі - жертви злочинних посягань: живі та загиблі, засуджені та недієздатні, у відокремленні та у своїй сукупності.

Кримінально-правове розуміння поняття «потерпілий» має певні особливості. КК пропонує декілька варіантів позначення потерпілого від злочину: «потерпший» (ст. 116), «потерпіла» (ч. 2 ст. 134), «потерпіла особа» (ч. 1 ст. 152), «потерпіла (потерпілий)» (ч. 2 ст. 154) тощо. Структура особи потерпілого включає три основних компоненти (так звані підсистеми): 1) соціально-демографічні якості (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо); 2) соціальні ролі особи, включаючи сукупність видів її діяльності в системі суспільних відносин як громадянина чи члена трудового колективу, сім'янина; 3) морально-психологічна характеристика, що відображає ставлення

Глава VII. Об'єкт злочину

особи до соціальних цінностей і соціальних функцій, які вона виконує.¹ У своїй сукупності потерпілий від злочину та його поведінка мають важливе кримінально-правове значення, оскільки враховуються при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.

Сама ж кримінально-правова оцінка поведінки потерпілого та її вплив на кримінальну відповідальність залежить, по-перше, від ролі цієї поведінки у вчиненні злочину і, по-друге, від його соціальної, моральної та правової характеристики.² Наприклад, у статтях 116, 118, 123, 124 ЮС передбачено значне пом'якшення кримінальної відповідальності у зв'язку з неправомірною поведінкою потерпілого, що викликала стан сильного душевного хвилювання, перевищення меж необхідної оборони або перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. Навпаки, у ст. 350 КК встановлюється більш сувора відповідальність за погрозу вбивством, умисне нанесення побоїв, заподіяння легкого, середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження у зв'язку з виконанням потерпілим свого службового або громадського обов'язку. Перелічені обставини також визнаються такими, що пом'якшують або обтяжують покарання (див., наприклад, п. 7 ч. 1 ст. 66, п. 4 ч. 1 ст. 67 КК).

Залежно від певних вихідних критеріїв, усіх потерпілих від злочинів можна класифікувати на декілька груп: 1) за об'єктом злочинного посягання (потерпілий від вбивства; потерпілий від зґвалтування; потерпілий від крадіжки тощо); 2) за типом поведінки потерпілого від злочину (потерпілий з правомірною поведінкою; потерпілий з неправомірною поведінкою; потерпілий з нейтральною поведінкою); 3) за формою вини злочинного посягання (потерпілий від навмисного злочину; потерпілий від необережного злочину) тощо. Існують й інші класифікації потерпілих, наприклад, залежно від їх статі, віку, специфіки виконуваної діяльності, соціального статусу, рівня освіти тощо.

У межах кримінально-правового вчення про потерпілого від злочину ще й досі залишаються дискусійними питання про кримінальну відповідальність при «згоді» потерпілого на заподіяння йому шкоди, провокації потерпілим злочину, неповідомленні потерпілим про факт вчинення злочинного посягання тощо. Усе це повинно мобілізувати на більш глибинне дослідження різноманітних аспектів даної проблеми.

¹ Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Проблеми потерпілого від злочину (кримінологічний та психологічний аспекти): Навчальний посібник.- К., 1994.- С. 13.

² Дагелъ П. С. Уголовно-правовое значение поведения потерпевшего // Вик-тимологические проблемы борьбы с преступностью- Иркутск, 1982.- С. 7.

Глава VIII ОБ'ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття та значення об'єктивної сторони складу злочину

Об'єктивна сторона складу злочину - це сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об'єкти кримінально-правової охорони, а також об'єктивні умови цього посягання.

Об'єктивна сторона визначає: а) у чому полягає злочин, б) яким чином він скоюється, в) у яких умовах місця, часу, обстановки він протікає, г) за допомогою яких засобів і знарядь вчинюється.

Основні ознаки об'єктивної сторони зазначаються в диспозиціях статей Особливої частини КК. Наприклад, катування з об'єктивної сторони полягає в заподіянні сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом побоїв, мучення або інших насильницьких дій (ст. 127 КК); зґвалтування - у статевих зносинах із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ст. 152 КК); шахрайство - у заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (ст. 190 КК).

Таким чином, сутність названих та інших злочинів взагалі полягає в суспільно небезпечному діянні, яке є основною ознакою об'єктивної сторони. Слід зауважити, що кримінальна відповідальність настає лише за суспільно небезпечне діяння, а не за думки, намір вчинити злочин.

Об'єктивна сторона є важливим показником ступеня суспільної небезпеки злочинного діяння, визначає характер заподіяної шкоди об'єкту кримінально-правової охорони.

Глава VIII. Об'єктивна сторона складу злочину

Шкода, зокрема, може бути фізичною (при вбивстві, тілесному ушкодженні), майновою (при злочинах проти власності), моральною (наруга над могилою), політичною (наруга над державною символікою), іншою.

Важливість об'єктивної сторони полягає і в тому, що вона дає можливість відмежовувати один злочин від іншого. Деякі злочини схожі між собою за об'єктом, суб'єктивною стороною, суб'єктом і відрізняються лише за об'єктивною стороною. Наприклад, об'єктивна сторона крадіжки полягає у таємному викраденні чужого майна (ст. 185 КК), грабежу -у відкритому викраденні чужого майна (ст. 186 КК), тоді як об'єкт названих злочинів, суб'єкт і суб'єктивна сторона їх збігається.

Розбій за об'єктивною стороною схожий з вимаганням, коли суб'єкт також намагається заволодіти чужим майном чи правом на майно, але не шляхом нападу, поєднаного з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (ст. 187 КК), а шляхом пред'явлення вимоги про передачу чужого майна, яка супроводжується погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеженням прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодженням чи знищенням їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (ст. 189 КК).

Об'єктивну сторону необхідно розглядати у взаємозв'язку з іншими елементами складу злочину, а особливо - із суб'єктивною стороною, оскільки злочин є завжди свідомим актом волевиявлення суб'єкта злочину. Об'єктивні ознаки суспільно небезпечного діяння, характер поведінки особи дозволяють судити і про суб'єктивні моменти злочину - про форму й вид вини, мотив і мету.

Наприклад, при вчиненні крадіжки діяння суб'єкта полягає в таємному викраденні майна (об'єктивна сторона), що свідчить про те, що суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого, бажає обернути чуже майно на свою користь, тобто про наявність у його діях умислу (суб'єктивна сторона). У даному разі характер діяння впливає на форму й вид вини. Таким чином, саме об'єктивна сторона є критерієм з'ясування суб'єктивної сторони. При розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи на практиці в першу чергу, як правило, встановлюється об'єктивна сторона злочину, на підставі якої з'ясовуються ознаки суб'єктивної сторони.

Структурно об'єктивну сторону складу злочину утворюють:

Кримінальне право. Загальна частина

а) суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), б) суспільно небезпечні наслідки, в) причиновий зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком (у злочинах із матеріальним складом).

Ці ознаки вважаються основними, у своїй сукупності вони складають об'єктивну сторону злочину.

До об'єктивної сторони входять також факультативні ознаки: спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя й засоби вчинення злочину.

Основні і факультативні ознаки об'єктивної сторони мають значення для: а) встановлення наявності складу злочину і тим самим - для підстави кримінальної відповідальності, б) кваліфікації діяння за відповідними статтями Особливої частини КК, в) призначення справедливого покарання, г) можливості звільнення від кримінальної відповідальності й покарання на підставі закону про кримінальну відповідальність.

§ 2. Суспільно небезпечне діяння та його види

Суспільно небезпечне діяння є обов'язковою, стержньовою ознакою щодо інших ознак об'єктивної сторони. Без суспільно небезпечного діяння нема злочину.

Поняття «діяння» містить у собі дві форми поведінки особи, що вчиняє злочин,- дію та бездіяльність.

Переважна більшість злочинів вчинюється дією. Це, наприклад, такі злочини, як: державна зрада (ст. 111 КК), зґвалтування (ст. 152 КК), грабіж (ст. 186 КК), розбій (ст. 187 КК), контрабанда (ст. 201 КК), обман покупців та замовників (ст. 225 КК), бандитизм (ст. 257 КК), незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК) і багато інших злочинів.

Шляхом бездіяльності вчинюються, зокрема: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК), ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ст. 212 КК), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК) тощо.

Ряд злочинів може вчинятися як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Це, зокрема: порушення правил екологічної безпеки (ст. 236 КК), порушення ветеринарних правил (ст. 251 КК), порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. 270 КК), розголошення державної таємниці (ст. 328 КК), службова недбалість (ст. 367 КК).

Глава VIII. Об'єктивна сторона складу злочину

Вчинення злочину шляхом дії означає активну вольову поведінку особи, що вчиняє злочин. Ця дія є суспільно небезпечною, протиправною, вона спричиняє шкоду об'єкту кримінально-право-вої охорони. Якщо дія особи не є суспільно небезпечною, то діяння не може бути визнано злочинним (ч. 2 ст. 11 КК). Це положення закону повною мірою стосується і вчинення злочину шляхом бездіяльності.

Бездіяльність у кримінальному праві розуміється як суспільно небезпечна вольова пасивна поведінка особи, що полягає у невиконанні того діяння, яке особа повинна була і могла виконати чи попередити настання суспільно небезпечного наслідку.

Бездіяльність має кримінально-правове значення за умови, що вона є протиправною. Обов'язок діяти грунтується на правовій нормі і може випливати з: а) закону (наприклад, обов'язок нести військову службу); б) підзаконного акта (наприклад, обов'язок водія зупинити автомашину при червоному світлі світлофора); в) законного наказу чи розпорядження (наприклад, військового начальника); г) характеру сімейних відносин (наприклад, обов'язок батьків утримувати неповнолітніх дітей; ґ) характеру професії (наприклад, обов'язок лікаря надавати медичну допомогу).

Свідоме невиконання цих обов'язків за наявності реальної можливості їх виконати тягне за собою кримінальну відповідальність за відповідними статтями КК.

Оскільки злочинне діяння (дія чи бездіяльність) є поведінкою свідомою, вольовою, то вчинення його, наприклад, неосудною особою виключає кримінальну відповідальність навіть тоді, коли ним завдано істотної шкоди.

Особа не несе кримінальної відповідальності, якщо вона вимушена діяти проти власної волі під впливом фізичного примусу, внаслідок якого воля особи була повністю паралізована і вона не могла керувати своїми вчинками (ст. 40 КК). Наприклад, сторож не може нести кримінальної відповідальності, якщо при нападі на об'єкт, який він охороняє, його було зв'язано чи йому було спричинено тяжкі тілесні ушкодження і тим самим позбавлено реальної можливості виконувати свій обов'язок щодо охорони цього об'єкта і припиняти злочинні дії нападаючих.

Психічний примус (погроза вбивством, завданням тілесних ушкоджень, знищенням майна, шантаж, інші подібні дії) та фізичний примус, внаслідок якого особа зберігала можливість керувати своїми діями, виключають кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо особа, що зазнала такого впливу, була у стані крайньої необхідності. Наприклад,

Кримінальне право. Загальна частина

касир не повинен нести кримінальну відповідальність за те, що віддав гроші злочинцям, які погрожували йому вбивством.

Кримінальна відповідальність не настає при непереборній силі, під якою розуміється дія сил природи, механізмів, людей, звірів та інших факторів, через які особа реально позбавлена можливості виконати покладений на неї обов'язок. Наприклад, призовник не підлягає кримінальній відповідальності за ухилення від призову на строкову військову службу внаслідок тяжкого захворювання, яке позбавило його можливості з'явитися на призовний пункт.

Об'єктивна сторона складу злочину може складатися з одноактного діяння, декількох діянь, тривати значний проміжок часу, характеризуватися іншими ознаками.

Залежно від викладених положень злочини в теорії кримінального права поділяються на: прості, складні (складені), триваючі, продовжувані.

Особливістю простих злочинів є те, що при їх вчиненні: а) посягання здійснюється на один безпосередній об'єкт; б) об'єктивна сторона складається з одного діяння; в) діяння виконується однією і тією ж особою; г) суб'єктивна сторона характеризується однією формою вини; ґ) кваліфікація дій винної особи здійснюється за однією статтею Особливої частини КК.

До простих злочинів віднесені, зокрема, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), крадіжка (ст. 185 КК), втрата документів, що містять державну таємницю (ст. 329 КК).

Складними є злочини:

а) об'єктивна сторона яких складається з двох або більше різних дій, кожна з яких за умови окремого (ізольованого) вчинення являла б собою самостійний злочин, кожен із яких кваліфікувався б за окремою статтею КК. Наприклад, незаконне заволодіння транспортним засобом, поєднане з насильством, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого (ч. З ст. 289 КК). Вчинення зазначених дій у різний час необхідно було б кваліфікувати за ч. 1 ст. 289 КК та як відповідний злочин проти здоров'я;

б) які посягають на два і більше безпосередніх об'єктів. Наприклад, розбій (ст. 187 КК) посягає на власність та на здоров'я особи, що зазнала нападу;

в) об'єктивна сторона яких характеризується двома і більше злочинними наслідками. Наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК);

г) зі змішаною (складною) формою вини. Наприклад, незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здо-

Глава VIII. Об'єктивна сторона складу злочину

ров'я, безплідність або смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК). У даному разі психічне ставлення до факту проведення аборту характеризується умисною формою вини, а щодо настання зазначених наслідків — необережністю.

Триваючі злочини характеризуються:

по-перше, безперервним здійсненням злочинного діяння (дії або бездіяльності). Об'єктивна сторона такого злочину протікає, тягнеться протягом певного часу. Наприклад, незаконне носіння або зберігання вогнепальної зброї (ст. 263 КК) може продовжуватись до певної події, яка припиняє його вчинення,- втрати, викрадення, збуту тощо. Прикладами подібних злочинів є ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК) тощо;

по-друге,- одноактним діянням і подальшим безперервним злочинним станом винної особи, який зберігається невизначено тривалий час і припиняється з моменту явки з повинною, затриманням, смертю чи іншою подією. Прикладами таких злочинів є, зокрема: втеча зі спеціалізованого лікувального закладу (ст. 394 КК), дезертирство (ст. 408 КК).

Продовжувані злочини складаються з низки тотожних дій, об'єднаних єдиним наміром. Такі дії становлять у своїй сукупності одиничний злочин і кваліфікуються за однією статтею Особливої частини КК. При вчиненні продовжуваного злочину суб'єкт посягає на один і той же об'єкт, діяння вчиняється одним і тим же способом, всі дії цього злочину об'єднані одним умислом і спрямовані на досягнення єдиної мети.

§ 3. Суспільно небезпечні наслідки

Будь-який злочин тягне за собою суспільно небезпечні наслідки, які виражаються у спричиненні шкоди об'єкту кримінально-правової охорони.

Шкода може бути: а) фізичною (наприклад, при вбивстві (статті 115-119 КК), тілесному ушкодженні (статті 121-125 КК); б) майновою (зокрема, при грабежі (ст. 186 КК), умисному знищенні або пошкодженні майна (ст. 194 КК); в) моральною (скажімо, при незаконному позбавленні волі або викраденні людини (ст. 146 КК), нарузі над могилою (ст. 297 КК); г) політичною (наприклад, при посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. ПО КК), при посяганні на державного чи громадського діяча (ст. 112 КК).

Кримінальне право. Загальна частина

Шкідливі наслідки настають як від злочинів, що вчиняються шляхом активних дій, так і злочинів, які з об'єктивної сторони характеризуються бездіяльністю (наприклад, залишення людини в небезпеці утворює склад злочину, передбаченого ч. З ст. 135 КК, за умови настання в результаті такої бездіяльності смерті потерпілого або інших тяжких наслідків).

Як уже зазначалось у главі VI, залежно від того, обов'язковими чи необов'язковими ознаками об'єктивної сторони є суспільно небезпечні наслідки, тобто залежно від конструкції складу злочину, всі злочини поділяються на злочини з матеріальним складом та злочини з формальним складом.

У злочинах із матеріальним складом суспільно небезпечні наслідки передбачені в якості обов'язкової ознаки об'єктивної сторони складу злочину. У законі вони формулюються по-різному:

а) називається сутність злочину, що свідчить про обов'язковість наслідку, наприклад, смерті людини при вбивстві (ст. 115 КК);

б) наслідки перелічуються у диспозиції статті Особливої частини КК - наприклад, у ст. 264 КК (недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів) називаються загибель людей та інші тяжкі наслідки;

в) вказується вид та (або) розмір спричиненої шкоди (наприклад, у ст. 227 КК йдеться про випуск або реалізацію недоброякісної продукції, якщо такі дії вчинені у великих розмірах; у ст. 367 КК (службова недбалість) - про істотну шкоду).

Усі названі види наслідків мають свої особливості, а тому при розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ необхідно детально з'ясовувати їх характер і відповідність описаним у законі ознакам об'єктивної сторони.

Злочини з матеріальним складом вважаються закінченими з моменту настання суспільно небезпечного наслідку, який передбачено в диспозиції статті Особливої частини КК у якості обов'язкової ознаки конкретного злочину. Якщо передбачений у законі наслідок не настав, злочин вважається незакінченим, і кваліфікація вчиненого повинна бути з посиланням на відповідну частину ст. 15 КК.

Злочини з формальним складом - це злочини, для визнання яких закінченими достатньо самого факту скоєння суспільно небезпечного діяння. У таких злочинах наслідки не включені в об'єктивну сторону і на кваліфікацію діяння не впливають. Злочини з формальним складом фактично можуть заподіювати суспільно небезпечні наслідки (наприклад, при вчиненні хуліганських дій може знищуватись майно чи заподіюватися тілесне ушкодження), але вони перебувають за межами об'єктивної сторони складу злочину,

Глава VIII. Об 'ективна сторона складу злочину

є факультативними і на кваліфікацію цього діяння не впливають. У таких випадках наслідки можуть враховуватись судом при призначенні покарання як обтяжуюча обставина або ж отримувати самостійну оцінку за іншими частинами цієї статті чи іншими статтями Особливої частини КК.

До злочинів із формальним складом віднесені, зокрема: державна зрада (ст. 111 КК), підміна чужої дитини (ст. 148 КК), порушення таємниці голосування (ст. 159 КК), незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини (ст. 268 КК), ввезення, виготовлення або розповсюдження товарів, що пропагують культ насильства й жорстокості (ст. 300 КК), незаконна видача рецепта на право придбання наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 319 КК), підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК), давання хабара (ст. 369 КК), самовільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК).

При конструюванні злочинів із формальним складом враховуються особливості суспільної небезпеки і характер самого злочинного діяння, а також те, що конкретно визначити, підрахувати шкідливі наслідки діяння у багатьох випадках неможливо чи вкрай складно. Це стосується, зокрема, таких злочинів, як державна зрада, шпигунство, бандитизм.

§ 4. Причиновий зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками

Причиновий зв'язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком — обов'язкова ознака об'єктивної сторони в злочинах із матеріальним складом. Якщо в цих злочинах відсутній такий зв'язок, кримінальна відповідальність за настання суспільно небезпечного наслідку виключається.

У КК немає норм, які б вирішували питання причинового зв'язку. Однак цьому питанню приділяється значна увага в теорії кримінального права і практиці його застосування.

Наука кримінального права розглядає причиновий зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком з позиції філософії. Причина у філософії - це таке явище, яке неминуче з внутрішньою необхідністю породжує інше явище -наслідок. Причина — це об'єктивний зв'язок між фактом матеріального світу й наслідком від цього факту.

У кримінальному праві як причина виступає факт, тобто вчи-

Кримінальне право. Загальна частина

нення суспільно небезпечного діяння людиною, іншими словами, скоєння злочину, а в якості наслідку - результат від цього діяння -суспільно небезпечна шкода.

Чинне кримінальне законодавство передбачає злочини з матеріальним складом, які вчиняються як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності.

Прикладом злочинів, які спричиняють суспільно небезпечні наслідки шляхом бездіяльності, є: залишення в небезпеці, якщо внаслідок цієї бездіяльності настала смерть потерпілого або інші тяжкі наслідки (ч. З ст. 135 КК); бездіяльність військової влади, внаслідок якої була заподіяла істотна шкода (ч. 1 ст. 426 КК) або спричинені тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 426 КК).

При розслідуванні й судовому розгляді кримінальних справ необхідно встановлювати причиновий зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком, при якому діяння повинно бути безпосередньою причиною наслідку, що настав. Як причина розцінюється суспільно небезпечна дія чи бездіяльність, а як наслідок - суспільно небезпечний результат, викликаний цим діянням.

У кримінальному праві суттєве значення має наявність не випадкового, а безпосереднього причинового зв'язку між діянням і наслідком.

При випадковому причиновому зв'язку наслідки не породжуються закономірним розвитком діяння людини. Наслідок є результатом випадкового збігу обставин, він не є результатом внутрішнього розвитку діяння, а викликається іншими причинами й обставинами.

Наявність безпосереднього і випадкового причинового зв'язку можна проілюструвати на такому прикладі.

Водій порушив правила безпеки дорожнього руху, збив пішохода, спричинивши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження, з місця події втік, залишив потерпілого на морозі без допомоги. Потерпілий, як встановила судово-медична експертиза, помер від охолодження. У даному разі між дією водія - порушенням правил безпеки дорожнього руху - і наслідком, який настав - спричиненням середньої тяжкості тілесного ушкодження - є безпосередній причиновий зв'язок. Водій повинен нести кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 286 КК, тобто за порушення правил безпеки дорожнього руху, в результаті чого потерпілому спричинено середньої тяжкості тілесне ушкодження. При цьому безпосередньою причиною є дія (бездіяльність) водія (порушення правил безпеки дорожнього руху), яка неминуче з внутрішньою необхідністю

Глава VIII. Об'єктивна сторона складу злочину

породила суспільно небезпечний наслідок - середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Що ж стосується настання смерті потерпілого, то тут має місце випадковий причиновий зв'язок тому, що смерть настала не від наїзду, а через випадковий збіг інших обставин. Разом із тим водій повинен нести кримінальну відповідальність за інший злочин, передбачений ч. З ст. 135 КК, тобто за завідоме залишення потерпілого без допомоги, який перебував у небезпечному для життя стані та був позбавлений можливості вжити заходів до самозбереження.

Бездіяльність водія - ненадання допомоги потерпілому, якого він поставив у небезпечний для життя стан,- є безпосередньою (прямою) причиною його смерті.

Наведемо інший приклад. Водій порушив правила безпеки дорожнього руху, вчинив наїзд на пішохода, заподіяв йому тяжке тілесне ушкодження, потерпілого доставив у лікарню. Медична сестра помилково застосувала ліки, внаслідок дії яких потерпілий помер. Між діями водія - порушенням правил безпеки дорожнього руху і заподіянням тілесного ушкодження є безпосередній причиновий зв'язок, тому він підлягає кримінальній відповідальності за ч. 2 ст. 286 КК. До настання смерті потерпілого водій не має прямого відношення, тут у наявності випадковий причиновий зв'язок, викликаний іншим фактом. Між дією медичної сестри (застосуванням неналежних ліків) і настанням смерті потерпілого є безпосередній причиновий зв'язок, тому вона при наявності й інших підстав повинна нести кримінальну відповідальність за заподіяння смерті, тобто за вбивство, вчинене через необережність, за ст. 119 КК.

Суспільно небезпечна поведінка особи може бути визнана причиною настання суспільно небезпечного наслідку лише у разі, якщо вона у часі передувала-його настанню: спочатку повинне бути діяння, а пізніше - наслідок. Це ілюструє наступний приклад: пішохід переходив вулицю, раптово впав, потім його переїхала автомашина. Слідством було доведено, що водій не порушив правила безпеки дорожнього руху, пішохід перед машиною з'явився і впав раптово, водій, хоча й застосував термінове гальмування, але переїзду потерпілого не міг уникнути. Судово-медична експертиза показала, що смерть пішохода настала від інфаркту міокарда ще до наїзду на нього машиною.

Таким чином, у даному випадку причинового зв'язку між діями водія і смертю пішохода не існувало, а тому кримінальна відповідальність водія виключається.

4 4-81

Кримінальне право. Загальна частина

До факультативних ознак об'єктивної сторони належать: спосіб, місце, час, знаряддя, засоби й обстановка вчинення злочину. Факультативні ознаки… Названі ознаки називаються факультативними, тому що вони законом можуть… Спосіб вчинення злочину — це форма прояву суспільно небезпечного діяння. Наприклад, крадіжка вчинюється шляхом…

Кримінальне право. Загальна частина

З визнанням особи осудною пов'язана і реалізація мети кримінального покарання. Тільки осудні особи здатні правильно усвідомлювати не тільки сутність… У цілому, осудність - це не тільки фактична передумова, але й юридична… § 4. Обмежена осудність

Кримінальне право. Загальна частина

Хронічним психічним захворюванням є довготривале захворювання психіки, що має тенденцію до наростання хворобливих явищ (наприклад, шизофренія,… До тимчасових розладів психічної діяльності психіатри відносять різноманітні… Недоумство - це уроджений (олігофренія) чи придбаний (деменції) хворобливий стан психіки, що характеризується…

Кримінальне право. Загальна частина

Сп'яніння буває двох видів: фізіологічним і патологічним. При фізіологічному сп'янінні (алкогольному, наркотичному, токсичному) в особи… Інший зміст має патологічне сп'яніння, яке може настати для особи раптово, навіть при вживанні невеликих доз алкоголю,…

ПО

Глава X СУБ'ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття і значення суб'єктивної сторони складу злочину

Суб'єктивна сторона складу злочину являє собою психологічний зміст злочину, його внутрішню (у відношенні до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно пов'язана з іншими елементами складу злочину, оскільки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння.

В юридичній літературі суб'єктивна сторона складу злочину визначається як внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості й волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків.¹

Іноді її визначають і як внутрішню сторону злочинного діяння; як внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння.²

Але у будь-якому разі сутність визначення цього елемента складу злочину пов'язується із психічним ставленням суб'єкта, яке розглядається та враховується лише відносно суспільно небезпечного діяння та його наслідків і повинно характеризуватися конкретною формою вини.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону складу злочину, віднесені: вина, мотив, мета злочину та емоційний стан. Слід

¹ Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. професорів М. І Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація-X., 1997.-С. 129.

² Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. професора П. С Матишевського, доцентівП П. Андрушка, С.Д. Шатенка-К., 1997.— С 169.

Кримінальне право. Загальна частина

Вина - основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину.… У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан як… Ознаки, які утворюють суб'єктивну сторону, в реальній дійсності являють собою єдине ціле, але у подальшому в…

Кримінальне право. Загальна частина

Встановлюючи вину, необхідно виходити із її об'єктивного існування в реальній дійсності. Відсутність вини означає відсутність суб'єктивної сторони,… § 3. Умисел та його види Відповідно до закону (ч. 1 ст. 24 КК) умисел буває двох видів: прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа…

Кримінальне право. Загальна частина

Інтелектуальний момент прямого умислу, як і непрямого, включає: а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або… Отже, виходячи із законодавчого визначення прямого й непрямого умислу, можна… Особливість вольової ознаки непрямого умислу полягає у тому, що особа хоча і не бажає, але свідомо припускає настання…

1 17

Кримінальне право. Загальна частина

Ознака інтелектуального моменту (інтелектуальна ознака) полягає у передбаченні особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності).

За законодавчим формулюванням злочинної самовпевненості, її інтелектуальна ознака зближується з ознакою інтелектуального моменту умислу. Як умисел, так і злочинна самовпевненість передбачають настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Але передбачення суспільно небезпечних наслідків при злочинній самовпевненості має свої відмінності від передбачення при умислі. Якщо при умислі передбачається як можливість, так і неминучість настання суспільно небезпечних наслідків, то при злочинній самовпевненості може йти мова лише про передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків виключає розрахунок на їх відвернення. Тому не випадково, що у законодавчому формулюванні прямого й непрямого умислу мова йде про передбачення суспільно небезпечних наслідків (частини 2 та 3 ст. 24 КК), а при визначенні злочинної самовпевненості в законі вказується на передбачення лише можливості настання суспільно небезпечних наслідків (ч. 2 ст. 25 КК).

Другою особливістю передбачення при злочинній самовпевненості є те, що наслідки при цьому виді необережної форми вини передбачаються лише в абстрактній, загальній формі.

При злочинній самовпевненості винний передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі призводять до суспільно небезпечних наслідків, проте вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна в даному конкретному випадку спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює реального розвитку причинового зв'язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зробити при більшій концентрації й мобілізації своїх психічних можливостей.

На відміну від визначення умислу, при визначенні злочинної самовпевненості закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії або бездіяльності). З цього питання в теорії кримінального права є різні точки зору. Одні автори вважають, що при злочинній самовпевненості особа усвідомлює суспільну небезпеку своєї дії або бездіяльності¹. Інші вважають, що ознакою самовпевненості є не позитивне усвідом-

' Пионтковский А. А. Учение о преступлении.- М., 1968.- С. 370; Куриное Б. А. Квалификация транспортных преступлений.-М., 1965.-С. 170.

Глава X. Суб'єктивна сторона складу злочину

лення суспільної небезпеки, а обов'язок і можливість такого усвідомлення. Особа, діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків¹. Остання точка зору видається нам більш обгрунтованою.

Вольова ознака полягає у легковажному розрахунку на відвернення суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності). У цьому її суттєва відмінність від вольової ознаки прямого й непрямого умислу. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями мають здатність відвернути настання наслідків.

Обставини, на які розраховує суб'єкт, можуть бути різного характеру. Вони можуть стосуватися особи і діяльності самого винного (наприклад, розрахунок на свій досвід, знання тощо), а також стосуватися діяльності інших осіб, сил природи, впливу обстановки, за якої вчинюються ті чи інші діяння, фізичних або хімічних законів тощо. Але за конкретних обставин ці чинники або не діють, або неспроможні змінити хід подій. Вина особи й полягає у тому, що її розрахунок виявився неправильним (легковажним) і не забезпечив відвернення суспільно небезпечних наслідків. Таким чином, особа при злочинній самовпевненості недооцінює шкідливості своїх дій та переоцінює ті обставини, які, на її думку, здатні відвернути шкоду.

Другою різновидністю необережної форми вини є злочинна недбалість. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. З ст. 25 КК).

Закон, передбачаючи вину у виді злочинної недбалості, не вказує, яким повинно бути ставлення особи до самого діяння, що призвело до настання суспільно небезпечних наслідків. Виходячи з того, що при злочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, необхідно зробити висновок, що винний не усвідомлює й суспільної небезпеки свого діяння, яке потягло шкідливі наслідки.

Таким чином, інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю у особи усвідомлення суспільної не-

Дагель П. Е., Котов Д. П. Субъективная сторона преступления и ее установление-Воронеж, 1974- С. 129, 130.

Кримінальне право. Загальна частина

Законодавче визначення вольової ознаки злочинної недбалості пов'язане з двома критеріями - об'єктивним («повинна була») і суб'єктивним («могла їх… Об'єктивний критерій злочинної недбалості - це обов'язок конкретної особи… У деяких західноєвропейських юридичних школах такий критерій вдало називають критерієм «середньої людини». Мається на…

Форми й види вини

  Не бажає, але свідомо припускає їх настання Необережність Інтелектуальні ознаки Вольові ознаки … Від злочинної недбалості слід відрізняти так званий випадок («казус»), тобто… Таким чином, на відміну від злочинної недбалості, при казусі особа не передбачала настання наслідків своїх дій і не…

Кримінальне право. Загальна частина

При конструюванні окремих складів злочинів мотив передбачається як обов'язкова ознака складу злочину. Так, у диспозиції ст. 364 КК прямо вказані… Закон може передбачити мотив у деяких складах як ознаку, що надає злочину… Якщо мотив злочину не вказаний у конкретній нормі закону або не випливає безпосередньо з її змісту, тоді він не має…

СТАДІЇ ВЧИНЕННЯ УМИСНОГО ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття й види стадій вчинення умисного злочину У житті особа, яка має намір вчинити злочин (скажімо, крадіжку чужого майна),… Закінченим злочином визнається діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею…

Кримінальне право. Загальна частина

Таким чином, питання про відповідальність за незакінчену злочинну діяльність виникає тільки тоді, коли злочин було перервано на стадії готування або… Попередня злочинна діяльність можлива тільки при вчиненні умисного злочину.… Іншими словами, якщо особа не бажає якогось наслідку, вона не може ні готуватися до нього, ні здійснити замах на його…

Глава XI. Стадії вчинення умисного злочину

На практиці іноді виникають труднощі при вирішенні питання відповідальність осіб, які діяли з неконкретизованим або альтернативним умислом.

При неконкретизованому умислі у свідомості особи попередньо не конкретизований намір заподіяти якісь певні (визначені) наслідки. їй байдуже, будуть вони більш тяжкі чи менш тяжкі. Особу повною мірою влаштовують будь-які з них. З настанням злочинного наслідку вчинене повинно кваліфікуватися як закінчений злочин, залежно від наслідків, що фактично настали. Якщо ж, незважаючи на намагання заподіяти шкоду, вона не настала, скоєне треба розглядати як замах на спричинення найменш тяжкого наслідку. Це пояснюється тим, що особа бажала настання як більш тяжкого наслідку, так і менш тяжкого наслідку. В цьому випадку немає підстав притягувати особу до кримінальної відповідальності за замах на спричинення більш тяжких наслідків, оскільки відповідальність за закінчений злочин при невизначеному (неконкретизованому) умислі настає за фактично спричинену шкоду.

При альтернативному умислі особа передбачає настання індивідуально визначених злочинних наслідків і бажає настання будь-якого з них. Оскільки бажанням охоплювалось також настання більш тяжкого наслідку, відповідальність визначається з врахуванням спрямованості умислу на заподіяння більш тяжкого наслідку. Якщо ж злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежали від волі винного, або настали наслідки менш небезпечні, ніж ті, які охоплювались його умислом, він повинен нести відповідальність за замах на злочин, що передбачає відповідальність за більш тяжкий злочинний наслідок.¹

Готування до злочину й замах на злочин можливі в усіх умисних злочинах із матеріальним складом. Винятком із цього правила є злочини, що вчинюються в стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого. До початку дій потерпілого винний не має гадки про вчинення злочину і навіть не припускає, що вчинить його. Крім того, сильне душевне хвилювання виникає раптово і протікає недовгочасно. Тому готування до вчинення подібного злочину неможливе.

¹ В юридичній літературі з цього питання є й інші точки зору, згідно з якими попередня злочинна діяльність при неконкретизованому й альтернативному умислі взагалі неможлива або можлива тільки при альтернативному умислі (див.: Злобин Г. А., Никифоров Б С. Умысел и его формы.- М., 1972.— С. 97-105; Курс советского уголовного права. Том I.-Л., 1968.- С. 543).

Кримінальне право. Загальна частина

Втім, деякі злочини з формальним складом не можуть мати стадії замаху. До них належать такі умисні злочини, в яких уже перший акт діяльності створює… § 2. Закінчений та незакінчений злочин Поняття закінченого злочину сформульовано у ч. 1 ст. 13 КК. Згідно з нею закінченим злочином визнається діяння, яке…

Глава XI. Стадії вчинення умисного злочину

з матеріальним складом, злочини з формальним складом і злочини з усіченим складом. (їх поняття та момент їх закінчення розглядалися у главі VIII (Об'єктивна сторона складу злочину) цього підручника).

Незакінченим є такий злочин, в якому не настали бажані для суб'єкта злочину суспільно небезпечні наслідки, або ним (суб'єктом) вчинені не всі дії, які створюють об'єктивну сторону конкретного злочину. Є два види незакінченого злочину: а) перерваний з причин, що не залежали від волі винного, і б) перерваний з причин, що залежали від волі винного. Першим видом незакінченого злочину є готування до злочину та замах на злочин (ч. 2 ст. 13 КК). Другим видом - добровільно перерваний. Доктрина і КК цей вид називає у більш узагальненому вигляді як добровільна відмова від доведення злочину до кінця або добровільна відмова при незакін-ченому злочині (ст. 17 КК) (про неї докладніше у § 6 цієї глави).

§ 3. Готування до злочину

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів і знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину (ч. 1 ст. 14 КК).

Дії, що утворюють готування, не входять до об'єктивної сторони закінченого складу злочину, вони ще не ставлять об'єкт злочину в безпосередню небезпеку, але створюють умови для вчинення злочину у майбутньому. Такі дії є першим етапом здійснення злочинного умислу.

З об'єктивної сторони готування до злочину проявляється у: а) підшукуванні засобів чи знарядь вчинення злочину, б) пристосуванні засобів чи знарядь вчинення злочину, в) підшукуванні співучасників, г) змові на вчинення злочину, г) усуненні перешкод, д) іншому умисному створенні умов для вчинення злочину.

Під підшукуванням засобів чи знарядь вчинення злочину треба розуміти їх придбання будь-яким шляхом (купівля, отримання у подарунок, у борг, запозичення на певний час, пошук тощо).

Під пристосуванням засобів чи знарядь вчинення злочину треба розуміти таку зміну будь-яких предметів матеріального світу, яка робить їх придатними (більш зручними, більш ефективними) для вчинення злочину. Наприклад, загострення вивертки для нанесення тілесного ушкодження, підробка документа для вчинення шахрайства тощо.

Кримінальне право. Загальна частина

Засобами вчинення злочину є предмети матеріального світу, які полегшують чи прискорюють вчинення злочину, або є необхідними для його вчинення. Наприклад, підроблені документи -для вчинення самовільного присвоєння владних повноважень або звання службової особи (ст. 353 КК), наркотичні засоби — для приведення потерпілої особи в безпорадний стан із метою зґвалтування (ст. 152 КК), дискета з комп'ютерним вірусом - для незаконного втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж (ст. 361 КК), капкан -для незаконного полювання (ст. 248 КК).

Знаряддями вчинення злочину є предмети, за допомогою яких виконується об'єктивна сторона складу злочину. Наприклад, зброя для вбивства, відмичка для проникнення у квартиру з метою вчинення крадіжки.

Підшукування співучасників - це залучення до вчинення злочину інших осіб. Наприклад, пособника - для приховання злочину, організатора - для отримання відповідних настанов щодо вчинення злочину.

Змова на вчинення злочину - це домовленість двох чи більше суб'єктів злочину про спільне вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК.

Усунення перешкод — це усунення можливих чи дійсних перепон вчинення злочину (наприклад, отруєння собаки перед крадіжкою, створення надлишків майна на складі з метою потім викрасти його, невключения сигналізації чи виведення її з ладу з метою безперешкодного проникнення в приміщення для незаконного використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації).

До іншого умисного створення умов для вчинення злочину належать різноманітні дії, які (як і попередні види готування до злочину) полегшують вчинення злочину, створюють умови для приховання слідів злочину, забезпечують алібі тощо. До них можна віднести розробку плану вчинення злочину, підшукування жертви злочину, завчасну підготовку сховища для майна, здобутого злочинним шляхом, організація засідки тощо.

Дії з готування до злочину можуть створювати склад іншого закінченого злочину. Наприклад, підроблення фінансових документів для незаконного заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем створює склад злочину, передбаченого ст. 358 КК. У таких випадках скоєне треба кваліфікувати за сукупністю злочинів: як готування до злочину та як інший закінчений злочин. У наведеному прикладі - за ст. 358 та ч. 1 ст. 14 і відповідною частиною ст. 191 КК.

Глава XI. Стадії вчинення умисного злочину

З об'єктивної сторони готування до злочину, як правило, виражається в активних діях. Інколи воно може виражатися і в бездіяльності (скажімо, касир залишає відкритим сейф для наступного вчинення крадіжки). Специфіка об'єктивної сторони складу готування полягає в тому, що злочинна діяльність особи щодо готування до злочину не була доведена до вчинення задуманого злочинного саме з причин, що не залежали від волі винного.

Суб'єктивна сторона складу готування до злочину характеризується, як уже зазначалось раніше, лише умисною формою вини. Особа усвідомлює, що створює умови для вчинення злочину і бажає це зробити. Мета готування - вчинити у майбутньому злочин.

Згідно із КК 2001 p., кримінально караним є готування до вчинення злочинів середньої тяжкості, тяжких і особливо тяжких. Кримінальна відповідальність за готування до злочинів невеликої тяжкості не настає (ч. 2 ст. 14).

Готування необхідно відмежовувати від виявлення умислу на вчинення злочину. Слід зазначити, що підґрунтям кримінальної відповідальності є суспільно небезпечне діяння (ч. 1 ст. 11 КК). Усе, що не виражено у діянні, перебуває поза сферою кримінально-правового регулювання, є байдужим для кримінального права і не може тягти кримінальну відповідальність. Тому намір вчинити злочин, який не отримав фізичного втілення у суспільно небезпечному діянні, не може оцінюватися як злочин. Виявлення наміру (наприклад, із щоденника, приватного листування, під час розмови) вчинити злочин має важливе значення для профілактики злочинів відповідними правоохоронними органами.

§ 4. Замах на злочин та його види

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ч. 1 ст. 15 КК).

Сутність замаху полягає в тому, що на цій стадії здійснюється реальне посягання на об'єкт злочину, частково виконується об'єктивна сторона конкретного складу злочину.

Законодавче визначення замаху на злочин дозволяє виділити ntpu ознаки його об'єктивної сторони. По-перше, замах на злочин виражається у вчиненні винним частини або всіх дій, що утворюють об'єктивну сторону закінченого складу злочину. Винний

Кримінальне право. Загальна частина

По-друге, замах характеризується тим, що при його вчиненні злочин не отримує повного завершення, не доводиться до кінця. Саме за цією ознакою замах… По-третє, суттєвою ознакою замаху є переривання злочинної діяльності з причин,… Суб'єктивна сторона складу замаху на злочин характеризується тільки прямим умислом (ч. 1 ст. 15 КК). Суб'єкт…

Глава XI. Стадії вчинення умисного злочину

геріальним складом - настання суспільно небезпечних наслідків). Крім того, свідомістю суб'єкта охоплюється незавершеність злочину, що йому не вдалося повністю реалізувати умисел.

Закон розрізняє два види замаху: закінчений і незакінчений.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч.2ст. 15 КК).

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця (ч. З ст. 15 КК).

Критерієм поділу замаху на зазначені два види є суб'єктивне ставлення винного до вчинених ним дій, його власне уявлення про ступінь виконання ним злочинного діяння. Закон (ст. 15 КК) цей критерій втілив у словах «які вважала необхідними». Тобто, якщо винний вважає, що він вчинив усі дії, необхідні для завершення злочину,— наявний закінчений замах, якщо не всі - незакінчений замах.

До прийняття КК 2001 р. питання про критерій поділу замаху на закінчений і незакінчений було дискусійним. Деякі автори пропонували брати за основу поділу замаху на вказані види об'єктивний критерій, згідно з яким замах вважається закінченим, коли виконані всі дії, об'єктивно необхідні для досягнення бажаного наслідку.¹ Інші дотримувалися змішаного критерію, який припускає збіг ступеня фактичності завершення дій винного та оцінки ним самим такого ступеня.² Об'єктивний критерій непридатний для розмежування закінченого і незакінченого замахів, оскільки для закінченого замаху завжди якихось дій винного було недостатньо для доведення злочину до кінця. На думку В. П. Тихого недоліком змішаного критерію є те, що він ставить поняття закінченого замаху в повну залежність від розсуду суддів.³

Доктрина кримінального права виділяє ще й третій вид замаху -непридатний замах. Розрізняють: замах на непридатний об'єкт (предмет) та замах із непридатними засобами.

Див.: Тышкевич И. С. Приготовление и покушение по уголовному праву.- М., 1957.- С. 159.

² Див.: Иванов В Д. Ответственность за покушение на преступление-Караганда, 1974.- С. 76-81.

³ Див.: Кримінальне право України. Загальна частина / За заг. ред. професорів М. 1. Бажанова, В В. Сташиса, В Я. Тація-К.-Х., 2001-С. 179.

Кримінальне право. Загальна частина

Замахом із непридатними засобами є помилкове чи через незнання використання винним для досягнення злочинної мети таких засобів, які об'єктивно не… Оскільки непридатний замах не виключає суспільної небезпеки скоєного (він… § 5. Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин

Кримінальне право. Загальна частина

По-друге, особа відмовляється від вчинення (продовження) злочину за своєю волею. Це означає, що остаточне рішення про припинення злочинної… По-третє, відмовляючись від вчинення злочину, особа усвідомлює можливість… Мотиви добровільної відмови на рішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності не впливають. Ними…

Глава XI. Стадії вчинення умисного злочину

наслідком, що припускався, і може вплинути на його розвиток — попередити настання суспільно небезпечного результату. Наприклад, для вбивства потерпілого особа підпалила хату, а через декілька хвилин повернулася й загасила вогонь, що розгорівся.

Добровільну відмову від доведення злочину до кінця треба відрізняти від дійового каяття. Добровільна відмова можлива тільки при незакінченому злочині. Дійове каяття можливе як при закінченому, так і при незакінченому злочині. Добровільна відмова можлива тільки до порушення кримінальної справи щодо особи, яка вчинила готування чи замах на злочин, а дійове каяття і після порушення кримінальної справи щодо винної особи. Добровільна відмова характеризується утриманням від продовження злочину (бездіяльністю), а дійове каяття - тільки активними діями: щирим каяттям, активним сприянням розкриттю злочину, повним відшкодуванням завданих збитків або усуненням заподіяної шкоди. Добровільна відмова можлива тільки від злочинів, що вчинюються з прямим умислом (готування і замах характеризуються лише таким умислом), а дійове каяття - при вчиненні будь-яких злочинів, у тому числі й необережних. При добровільній відмові особа звільняється від кримінальної відповідальності, оскільки її діяння не вважається злочином (відсутня суспільна небезпека - обов'язкова ознака злочину), а дійове каяття є обставиною, що звільняє від кримінальної відповідальності лише при вчиненні злочину невеликої тяжкості, а його окремі складові (щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування збитку або усунення заподіяної шкоди) - обставиною, що пом'якшує покарання.

Глава XII

СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ

§ 1. Поняття та ознаки співучасті у злочині Співучасть у злочині є однією з форм злочинної діяльності. Такого роду… Вчинення окремих видів злочинів можливе лише у співучасті (наприклад, участь у банді чи вчинюваному нею нападі при…

Кримінальне право. Загальна частина

Суб'єктивна ознака розглядуваної злочинної діяльності проявляється в умисній формі вини співучасті, що передбачає: 1) наявність умислу кожного з… Особливістю інтелектуального моменту умислу співучасників є те, що ним… Вольовий момент умислу передбачає бажання всіх співучасників діяти спільно для досягнення єдиного злочинного…

Глава XII. Співучасть у злочині

мовленості з іншими співучасниками, починає діяти після вчинення злочину. При цьому його дії спрямовуються на переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, на придбання чи збут таких предметів, інше приховування злочину. Попередня домовленість про вчинення таких дій є не лише юридичною підставою для визнання зазначених дій пособництвом, але й ознакою, яка відмежовує співучасть у вигляді такого пособництва від причетності до злочину.

§ 2. Види співучасників

Відповідно до ч. 1 ст. 27 КК, співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник.

Указана класифікація співучасників грунтується на тій функціональній ролі, яку виконує конкретний суб'єкт при спільному вчиненні злочину. У свою чергу, роль кожного суб'єкта визначається його вкладом у досягнення загального результату, характером виконуваних дій (бездіяльності), їх інтенсивності.

Виконавцем (співвиконавцем) злочину визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Ознаками такої особи, відповідно до ч. 2 ст. 27 КК, є такі: 1) вона є суб'єктом злочину; 2) вчинила злочин, передбачений КК; 3) вчинила такий злочин у співучасті зіншими суб'єктами злочину.

Під вчиненням злочину розуміється повне або часткове виконання співучасником безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, об'єктивної сторони злочину. Наприклад, при вимаганні виконавцем є не тільки той, хто пред'явив вимогу про передачу майна, а і той, хто додав до неї відповідну погрозу.

Вчинення злочину у співучасті з іншими суб'єктами злочину означає, що виконавець, вчиняючи злочин, діє спільно з іншими особами, які, будучи суб'єктами злочину, виконують роль організатора, пособника, підбурювача чи співвиконавця.

Особа визнається виконавцем злочину тоді, коли вона вчиняє злочин безпосередньо, тобто особисто виконує об'єктивну сторону злочину, або шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне. В останньому випадку має місце так зване посереднє вчинення злочину: виконавець особисто не виконує дій, які утворюють

Кримінальне право. Загальна частина

Указаними обставинами є такі, за наявності яких особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності: а) взагалі - через неосудність особи… У випадках використання для вчинення злочину осіб, які відповідно до закону не… Якщо для виконання об'єктивної сторони злочину використовувалась неповнолітня особа, яка не досягла віку кримінальної…

Глава XII. Співучасть у злочині

чи декількох злочинів чи координують їх поведінку. При цьому ініціатива вчинення злочину може і не належати організаторові, а бути лише підтриманою ним. Дії по організації злочину полягають, зокрема, у: а) залученні до вчинення злочину виконавців, пособників, підбурювачів чи інших організаторів; б) розподілі обов'язків між ними; в) визначенні об'єкта (предмета) посягання; г) розробці плану вчинення злочину. Основне завдання, на виконанні якого зосереджена діяльність організатора при організації вчиненні злочину,- спрямувати, об'єднати і скоординувати зусилля інших осіб на вчинення злочину. Організація вчинення злочину може включати залучення до вчинення злочину, об'єднання та координацію зусиль як співучасників усіх видів, так і лише одного (наприклад, виконавця) чи двох. Організація вчинення злочину може здійснюватись у формі наказу, угоди, прохання, підкупу, доручення, замовлення і т. п. Так, судова практика за певних обставин визнає замовлення вбивства його організацією.

Припинення діяльності організатора на етапі організації вчинення злочину за наявності відповідних підстав утворює готування до злочину.

Керування підготовкою злочину (злочинів) передбачає спрямування дій виконавця, пособника чи підбурювача на готування до одного чи декількох злочинів, а саме, на: а) підшукування або пристосування засобів чи знарядь; б) підшукування співучасників; в) замовлення вчинення злочину; г) усунення перешкод; ґ) інше умисне створення умов для вчинення злочину. Керуванням підготовкою злочину (злочинів) охоплюється також проведення інструктажу співучасників щодо виконання ними відповідних злочинних дій (бездіяльності), вироблення заходів щодо нейтралізації діяльності правоохоронних органів (організація підкупу, застосування насильства до працівника такого органу чи його близьких, усунення його з посади чи інше блокування його діяльності, яка може перешкодити вчиненню злочину), визначення місць переховування співучасників після вчинення ними злочину, а також місць приховування знарядь, засобів вчинення злочину, слідів злочину та предметів, здобутих злочинним шляхом, тощо. У разі, коли організатор спрямовує зусилля, наприклад, виконавця на вчинення підготовчих дій, які самі по собі є злочинними (підроблення документів, викрадення чи зберігання зброї, давання хабара тощо), його дії потребують додаткової правової оцінки ще як організатора чи підбурювача таких злочинів.

Керування вчиненням злочину (злочинів)передбачає спрямування зусиль інших співучасників на безпосереднє виконання

Кримінальне право. Загальна частина

Особливістю цього виду організаторських дій є те, що вони пов'язані з безпосереднім виконанням об'єктивної сторони злочину і здійснюються в процесі… Організація вчинення злочину, керування його підготовкою чи вчиненням, а також… Утворення організованої групи чи злочинної організації - сукупність дій по організації (формуванню, заснуванню,…

Глава XII. Співучасть у злочині

тором злочину за ознакою утворення організованої групи чи злочинної організації слід встановити наявність суб'єктивного моменту, а саме усвідомлення нею ознак вказаних стійких об'єднань співучасників.

Керування організованою групою чи злочинною організацією полягає у вчиненні сукупності дій, спрямованих на управління процесом підтримання функціонування (забезпечення існування та збереження організованості) організованої групи чи злочинної організації як стійкого об'єднання осіб та/або здійснення ними злочинної діяльності.

Управління процесом підтримання функціонування організованої групи чи злочинної організації як стійких організованих об'єднань передбачає: а) забезпечення дотримання загальних правил поведінки, підтримання дисципліни; б) вербування нових членів таких об'єднань; в) розподіл (перерозподіл) функціональних обов'язків їх членів; г) планування вчинення конкретних злочинів, зокрема, та/або здійснення злочинної діяльності загалом; г) удосконалення організаційної структури об'єднання; д) організацію заходів щодо прикриття діяльності об'єднання.

Управління процесом здійснення організованою групою чи злочинною організацією злочинної діяльності (вчинення конкретних злочинів) включає в себе: а) визначення мети і напрямів такої діяльності, конкретних завдань, які висуваються перед групою чи організацією, їх структурними частинами чи окремими учасниками; б) ініціювання здійснення певного виду злочинної діяльності чи вчинення конкретних злочинів, визначення їх об'єкта, способу вчинення; в) об'єднання і координацію дій окремих учасників, структурних частин об'єднань тощо.

Керування організованою групою чи злочинною організацією може здійснюватись у формі віддання наказів, розпоряджень, доручень, проведення інструктажів, організації звітів про виконання тих чи інших дій, прийнятті рішень про застосування заходів впливу щодо членів злочинного об'єднання за невиконання доручень його керівництва або порушення прийнятих у ньому правил поведінки.

У випадках, коли конкретні дії організаційного характеру (організація стійкого злочинного об'єднання або керування ним) утворюють самостійний склад злочину, особу, яка утворила таке об'єднання чи керувала ним, слід визнавати виконавцем такого злочину, а її дії кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини КК (зокрема, за ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 255, ст. 257, ч. 4 ст. 258, частинами 1, 2 і 3 ст. 260, ч. 4 ст. 303, ст. 392).

Кримінальне право. Загальна частина

Забезпечення фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації - це забезпечення організованої групи чи злочинної організації коштами у національній валюті України чи в іноземній валюті. Таке забезпечення передбачає як організацію винним постачання зазначеним об'єднанням фінансів іншими особами, так і здійснення такого постачання ним безпосередньо. Воно може спрямовуватись на фінансування як забезпечення функціонування організованої групи чи злочинної організації (придбання техніки, зброї, іншого майна, оренду чи придбання приміщень, видачу коштів членам таких об'єднань як плату за виконання ними відповідних функцій, підкуп представників влади, здійснення розвідувальної та контррозвідувальної діяльності), так і вчинення конкретного злочину (придбання та пристосування знарядь та засобів вчинення злочину, вкладання коштів у незаконну підприємницьку діяльність, виплата винагороди виконавцям та іншим співучасникам злочину тощо).

Організація приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організаціїявляє собою організацію специфічної форми пособницької діяльності у вигляді переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, іншого приховування злочинної діяльності зазначених об'єднань. Організація приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації може виражатися в організації: а) легалізації доходів, отриманих таким об'єднанням злочинним шляхом; б) підкупу працівників органів державної влади з метою неприйняття ними передбачених законом заходів до викриття учасників групи (організації) та притягнення їх до відповідальності; в) проникнення учасників таких об'єднань до органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою забезпечення «даху» для злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації; г) виїзду учасників такої діяльності за межі регіону чи країни; ґ) збуту предметів, здобутих злочинним шляхом; д) маскування слідів злочину; є) знищення знарядь та засобів вчинення злочинів; є) фізичного знищення потерпілих, свідків злочинної діяльності, а також тих співучасників вчинених злочинним об'єднанням злочинів, які могли б виступити як свідки.

Якщо приховування, на організацію якого були спрямовані дії особи, саме по собі утворює склад окремого злочину (наприклад, знищення чи пошкодження майна, вбивство, давання хабара, легалізація майна, здобутого злочинним шляхом, тощо) і це охоплювалось умислом такої особи, її дії додатково кваліфікуються ще й як організація відповідного злочину.

Глава XII. Співучасть у злочині

Підбурювачем визнається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину (ч. 4 cm. 27 КК). Схиляння до вчинення злочину передбачає збудження бажання (переконання у бажаності, вигідності, потребі), викликання рішимості або зміцнення наміру іншого співучасника вчинити злочин. Оскільки у законі йдеться про схиляння «іншого співучасника», то підбурюванням може бути визнано лише схиляння до вчинення злочину особи, яка може бути суб'єктом злочину. Схиляння ж до вчинення злочину, наприклад, неосудної особи не є підбурюванням у кримінально-правовому розумінні. У разі вчинення останньою суспільно небезпечного діяння відповідальність за його скоєння як виконавець несе особа, яка схилила до нього. Не може розглядатися як підбурювання і свідоме введення іншої особи в оману для того, щоб, використавши помилку такої особи, досягти певного злочинного результату. У такому випадку відсутня психічна спільність, що є характерною для співучасті.

Закон (ч. 4 ст. 27 КК) називає такі способи схиляння іншого співучасника до вчинення злочину: 1) умовляння; 2) підкуп; 3) погроза; 4) примус; 5) схиляння іншим чином.

Умовляння означає систематичне або одноразове настійливе прохання (переконання) особи у необхідності вчинення злочину.

Підкуп — це надання або обіцянка надати особі матеріальної (надання грошей або майна, передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань) або іншої (допомога у працевлаштуванні, вирішення певних життєвих проблем, звільнення від кримінальної відповідальності тощо) вигоди у разі вчинення нею злочину. Підбурювання шляхом підкупу може, зокрема, проявлятись у замовленні вбивства, коли особа, схиляючи до вчинення такого злочину іншу особу, обіцяє чи надає останній відповідну матеріальну винагороду чи іншу вигоду, не виконуючи при цьому функцій організатора такого вбивства.

Погроза - залякування особи заподіянням фізичної, майнової, моральної або іншої шкоди у разі невчинення нею злочину.

Примус передбачає домагання від іншої особи вчинити злочин шляхом заподіяння тілесних ушкоджень або застосування до неї іншого насильства, пошкодження належного їй чи її близьким майна, розповсюдження певної інформації про таку особу, яку вона бажала зберегти в таємниці, тощо.

Під схилянням іншим чином слід розуміти вчинення будь-яких інших, крім зазначених вище, дій, за допомогою яких особа схилила співучасника до вчинення злочину. Це можуть бути: доручення, порада, заклик. Якщо схиляння до вчинення злочину здійснено у вигляді наказу або розпорядження, адресованого під-

Кримінальне право. Загальна частина

Підбурювання має місце тоді, коли схиляється конкретна особа (особи) до вчинення конкретного злочину (злочинів). Не визнається підбурюванням… З об'єктивної сторони підбурювання характеризується лише активними діями,… У разі, якщо підбурювання особою іншої особи до вчинення певних дій утворює самостійний склад злочину, цю особу слід…

Глава XII. Співучасть у злочині

Надання засобів чи знарядь злочину полягає у передаванні іншим співучасникам різних предметів матеріального характеру, за допомогою яких вони можуть здійснювати вплив на потерпілого, предмет злочину чи іншим чином полегшити досягнення злочинного результату (зброя, засоби зв'язку, транспорт, документи, наркотичні засоби тощо).

Під усуненням перешкод розуміється ліквідація перепон, що заважають (ускладнюють, унеможливлюють) реалізації злочинного наміру співучасників. Воно може виразитись у залишенні неза-чиненим приміщення, куди має проникнути виконавець, відключенні сигналізації чи невключенні її, виведенні з ладу засобів зв'язку тощо.

Переховування злочинця, знарядь чи засобів злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, а також придбання та збут таких предметів утворюють пособництво лише у випадку, коли вони були обіцяними до початку вчинення злочину чи під час його вчинення. Такі дії можуть знайти вираз у: а) наданні злочинцеві помешкання, підроблених документів; б) знищенні засобів вчинення злочину; в) приховуванні трупа потерпілого, його знівеченні; г) зберіганні грошей чи майна, які були предметом злочину; ґ) придбанні чи продажу майна, здобутого злочинним шляхом, тощо. Форма, у якій іншому співучасникові було обіцяно вчинити зазначені дії, може бути різною і значення для визнання діяння пособництвом не має. Такі дії можуть бути визнані пособництвом і за відсутності обіцянки їх вчинити, якщо в силу систематичного їх вчинення вони давали підстави виконавцеві розраховувати на подібне сприяння з боку пособника.

Не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь чи засобів злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, придбання та збут таких предметів не є пособництвом. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 КК.

Заздалегідь дана обіцянка сприяти приховуванню злочину іншим чином передбачає обіцянку вчинити будь-які інші, крім перелічених у ч. 5 ст. 27 КК, дії, спрямовані на приховування злочину. Це може бути обіцянка знищити кримінальну справу чи предмети, які є доказами у ній, підробити документи, які стосуються особистості виконавця злочину чи правомірності джерел походження предметів, здобутих злочинним шляхом, тощо.

Не є співучастю обіцяне до завершення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлювании чи вчинюваний злочин (ч. 7 ст. 27 КК). Такі особи підлягають відповідаль-

Кримінальне право. Загальна частина

ності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить склад іншого злочину (зокрема, передбаченого ч. З ст. 243 КК).

Діяння, яке утворює пособництво, може бути виконане до вчинення злочину, в процесі його вчинення або після його вчинення іншими співучасниками. Останнє можливе лише стосовно заздалегідь обіцяного переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, придбання чи збуту таких предметів, іншого сприяння приховуванню злочину.

Найчастіше пособник сприяє у вчиненні злочину виконавцеві. Але пособництво можуть утворювати і дії зі сприяння у вчиненні злочину іншим співучасникам (наприклад, допомога організаторові в організації злочину чи керуванні ним).

На відміну від підбурювання, з об'єктивної сторони пособництво може виражатися не лише в діях, а й у бездіяльності. За характером дій воно поділяється на інтелектуальне та фізичне. Інтелектуальним є пособництво, яке виражається у наданні порад та вказівок щодо вчинення злочину, а також висловленні заздалегідь обіцянки переховувати злочинця, знаряддя чи засоби злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, іншим чином сприяти у приховуванні злочину. Фізичне пособництво полягає у наданні засобів чи знарядь вчинення злочину або усуненні перешкод (у тому числі і шляхом бездіяльності).

§ 3. Форми співучасті

Форма співучасті передбачає специфіку об'єднання співучасників, яка обумовлюється змістом об'єктивних і суб'єктивних ознак спільної участі кількох суб'єктів у вчиненні злочину. Такими ознаками є спосіб взаємодії співучасників і наявність та характер змови між ними.

Залежно від ступеня узгодженості дій співучасників можна виділити такі форми співучасті: 1) співучасть без попередньої змови; 2) співучасть за попередньою змовою.

Залежно від способу взаємодії співучасників між собою співучасть поділяється на: 1) співвиконавство; 2) співучасть у власному розумінні слова.

За характером участі окремих співучасників у вчиненні злочину, співучасть поділяють також на просту і складну.

Виділення форм співучасті має істотне значення для кримінальної відповідальності співучасників, оскільки: а) дозволяє обгру-

Глава XII. Співучасть у злочині

нтувати з правової точки зору відповідальність не лише виконавця, _а й інших учасників спільного вчинення злочину; б) впливає на кваліфікацію дій співучасників.

Проста співучасть (співвиконавство) передбачає таке об'єднання зусиль співучасників, за якого кожен із них вчинює однакові з правової точки зору діяння і виступає як виконавець злочину. Різновидами такої форми співучасті є група осіб без попередньої змови і група осіб з попередньою змовою. Ця форма співучасті характеризується тим, що всі співучасники безпосередньо беруть участь у виконанні об'єктивної сторони злочину. При цьому можливі такі ситуації: 1) кожен із співучасників виконує всю об'єктивну сторону злочину; 2) окремі співучасники, діючи за розподілом ролей, виконують лише частину об'єктивної сторони злочину. Як у першому, так і в другому випадках злочинні наслідки настають у результаті сукупної діяльності співвиконавців і є спільними для них. Так, спів-виконавцями умисного вбивства судова практика визнає і тих осіб, котрі хоча і не здійснювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілого, але, будучи об'єднаними з іншими співви-конавцями єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з метою реалізації цього умислу.

Складна співучасть передбачає вчинення кожним із учасників різних за характером і правовою оцінкою дій або бездіяльності. Для такої форми співучасті характерним є розподіл ролей між співучасниками, які виступають як виконавець, організатор, підбурювач, пособник, але не обов'язково, щоб співучасники при вчиненні певного злочину виконували всі перелічені ролі - достатньо наявності виконавця і ще хоча б одного з названих інших видів співучасників (виконавець і організатор, виконавець і підбурювач тощо). Складна співучасть охоплює також такі форми спільної злочинної діяльності, як організована група і злочинна організація.

На практиці форми й види співучасті можуть переплітатися між собою. Наприклад, в рамках вчинення злочину організованою групою за наявності організатора, підбурювача й пособника можливе виконання об'єктивної сторони злочину (повністю чи частково) двома або більше учасниками, які діють як співвиконавці. У таких випадках з'ясування форми і виду співучасті, ролі кожного із співучасників злочину має значення для визначення характеру й ступеня суспільної небезпеки вчиненого кожним із співучасників, для кваліфікації злочину та їх відповідальності.

Що стосується групової злочинної діяльності, то закон (ст. 28 КК) передбачає чотири види злочинних спільнот: 1)група без

Кримінальне право. Загальна частина

Група осіб без попередньої змови - це два або більше виконавців, які утворили групу для спільного вчинення злочину без попередньої домовленості між… Відсутність попередньої змови не виключає можливості змови між членами такої… Діяльність осіб у складі групи без попередньої змови характерна для вчинення злочинів, передбачених статтями 293, 294,…

Глава XII. Співучасть у злочині

вчинення (ч. 2 ст. 28 КК). Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь - означає дійти згоди щодо його вчинення до початку виконання його об'єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії готування злочину, а також у процесі замаху на злочин. Вона повинна стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об'єкта злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домовленість може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо.

Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвико-навці. При цьому можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль. Так, з урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють вбивство за попереднім зговором, до таких дій можуть бути віднесені передача іншому співучасникові зброї безпосередньо при вчиненні вбивства, подолання опору потерпілого або приведення його у безпорадний стан з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим виконавцем тощо.

Організована група — це стійке об 'єднання декількох осіб (трьох і більше суб'єктів злочину), які попередньо зорганізувалися для готування або вчинення злочинів. Ознаками організованої групи є: 1) наявність декількох осіб (трьох або більше); 2) попередня їх зор-ганізованість у спільне об'єднання для готування або вчинення двох чи більше злочинів; 3) стійкість такого об'єднання; 4) об'єднаність злочинів єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану; 5) обізнаність всіх учасників такої групи з цим планом. Організована група є більш небезпечним різновидом групи з попередньою змовою. Вона відрізняється від групи з попередньою змовою: 1) стійкістю (для групи з попередньою змовою ця ознака не є обов'язковою); 2) спрямованістю на вчинення двох або більше злочинів (група з попередньою змовою може бути створена для вчинення і одного злочину); 3) кількістю учасників - організована група складається з трьох і більше учасників, тоді як група з попередньою змовою - з двох і більше.

Стійкість об'єднання осіб є визначальною рисою організованої групи. Групу слід вважати стійкою за умови, якщо вона є стабільною і згуртованою, а особи, які до неї входять, мають єдині наміри щодо вчинення злочинів.

Згуртованість групи виражається у її спаяності та одностайності. Ці ознаки, як правило, проявляються у наявності: постійних Міцних внутрішніх зв'язків між учасниками групи, спільних правил поведінки, організатора (керівника), чіткого визначення ролі

Кримінальне право. Загальна частина

Стабільність групи виражається у її міцності та постійності. Ці ознаки проявляються у: тривалості, системності та детальній організації… Таким чином, стійкість організованої групи означає, що вона має відносно… Діяльність учасників організованої групи може характеризуватися як розподілом ролей, так і співвиконавством або ж…

Глава XII. Співучасть у злочині

призначення злочинної організації, яка, на відміну від організованої групи, може створюватися не лише для вчинення злочинів її учасниками, а й для здійснення злочинної діяльності керівного (координуючого) та забезпечувального характеру. Особливістю злочинної організації є також те, що вона може складатися з відповідних структурних частин, бути утвореною на базі кількох організованих груп (бути об'єднанням таких груп). У свою чергу, такі структурні частини можуть виступати як групи (за попередньою змовою чи організовані), чи окремі особи, діяльність яких полягає у вчиненні злочинів, так і групи чи окремі особи, які здійснюють керівництво чи координацію злочинної діяльності, чи забезпечують функціонування відповідних структур самої злочинної організації або інших злочинних груп.

Ієрархічність злочинної організації передбачає відповідну системно-структурну побудову об'єднання, яка включає наявність загального керівництва (лідерів), чітко визначену підпорядкованість рядових членів об'єднання його керівникові (ам) (у т. ч. керівникам структурних частин), вертикальні зв'язки між вищими та нижніми структурами об'єднання, загальновизнані правила поведінки і забезпечення їх дотримання учасниками злочинної організації.

Спрямованість на вчинення тяжких або особливо тяжких злочинівозначає, що злочинною організацією може бути визнане лише таке об'єднання, діяльність якого має за мету вчинення учасниками цієї організації тяжких або особливо тяжких злочинів. Об'єднання, члени якого зорганізувалися з метою вчинення злочинів невеликої або середньої тяжкості, не може бути визнано злочинною організацією, навіть за умови, якщо воно є стійким та ієрархічно структурованим. За наявності для того інших підстав воно може розглядатися як організована група. Водночас, спрямованість на вчинення членами об'єднання, поряд з тяжкими (особливо тяжкими), також злочинів середньої (невеликої) тяжкості, не створює підстав для невизнання такого об'єднання злочинною організацією.

Визнання об'єднання злочинною організацією за ознакою керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб передбачає спільну діяльність учасників такого об'єднання чи його структурних частин, яка полягає в організації вчинення злочину (злочинів) іншими особами, керуванні його (їх) підготовкою та вчиненням. При цьому закон (ч. 4 ст. 28 КК) не передбачає, що така злочинна діяльність обов'язково повинна полягати у вчиненні тяжких чи особливо тяжких злочинів. За цією ознакою злочин може бути визнаний як вчинений злочинною організацією й у разі, коли дії винної особи (осіб) полягали у керівництві чи координації

Кримінальне право. Загальна частина

Забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так й інших злочинних груп передбачає створення необхідних умов для існування цих… § 4. Кримінальна відповідальність співучасників Співучасть як одна з форм злочинної діяльності не створює будь-яких особливих підстав кримінальної відповідальності.…

Глава XII. Співучасть у злочині

інших співучасників - організатора, підбурювача, пособника, що обумовлюється тим-, що ні організатор, ні підбурювач, ні підмовник не виконують об'єктивної сторони злочину. При цьому добровільна відмова одних співучасників має певне юридичне значення для оцінки дій інших. Так, добровільна відмова виконавця не звільняє від кримінальної відповідальності організатора, підбурювача, пособника, а добровільна відмова останніх, у свою чергу, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності виконавця. У разі добровільної відмови виконавця інші співучасники підлягають відповідальності за готування або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець (ч. 1 ст. 31 КК). У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає відповідальності за готування до злочину або замах на злочин, залежно від того, на якій з цих стадій його діяння було припинено (ч. З ст. 31 КК).

Умови, за яких виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності при добровільній відмові, є аналогічними до загальних умов звільнення від кримінальної відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину (ст. 17 КК).

Вимоги, які закон пред'являє до добровільної відмови організатора, підбурювача і пособника, є більш жорсткими. Такі співучасники не підлягають відповідальності при добровільній відмові, якщо вони виконали одну з двох умов: 1) відвернули вчинення злочину; 2) своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється.

Відвернення вчинення злочину означає недопущення організатором, підбурювачем чи пособником вчинення злочину виконавцем взагалі (відвернення на стадії готування) або недопущення ними доведення злочину виконавцем до кінця (відвернення на стадії замаху). Воно може бути здійснене шляхом умовляння, психічного чи фізичного примусу, попередження потерпілого, нейтралізації засобів злочину чи приведення у непридатність знаряддя злочину та інших дій, які не дозволили виконавцю реалізувати злочинний намір.

Якщо вжитими організатором, підбурювачем чи пособником заходами не вдалося відвернути вчинення злочину виконавцем, то зазначені особи підлягають відповідальності як співучасники вчиненого виконавцем злочину. Факт вжиття ними певних заходів може бути врахований судом при призначенні покарання (ч. 2 ст. 66 КК).

Діяльність організатора й підбурювача щодо відвернення вчинення злочину повинна виражатися лише в активних діях. Особливістю добровільної відмови пособника є те, що вона, в силу характеру пособницьких дій, може проявлятися не лише в актив-

Кримінальне право. Загальна частина

ній, а й у пасивній його поведінці: у ненаданні ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусуненні перешкод вчиненню злочину. Відмовляючись від вчинення певних дій, пособник тим самим не сприяє вчиненню злочину виконавцем і цим уникає спільної з іншими співучасниками (насамперед, із виконавцем) діяльності.

Повідомлення про злочин передбачає інформування про місце, час, спосіб вчинення злочину, причетних до нього осіб, особистість потерпілого та інші обставини, які мають істотне значення для його відвернення. Воно має бути своєчасним і зроблене відповідним державним органам. Своєчасність такого повідомлення визначається у кожному конкретному випадку, але за будь-яких обставин воно має бути зроблене так, щоб у відповідних державних органів залишалася реальна можливість припинити вчинення злочину, не допустити настання злочинного результату (затримати виконавця, забезпечити безпеку потерпілого, вилучити знаряддя і засоби вчинення злочину тощо).

Відповідними органами державної влади, до яких мають звернутися співучасники з повідомленням про злочин, що готується або вчиняється, є державні органи, до компетенції яких віднесено обов'язок попереджувати й припиняти злочини. Такими органами є органи дізнання, досудового слідства, підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратура і суд.

Закон не висуває вимог щодо форми і способу повідомлення співучасником відповідного органу державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Таке повідомлення може бути усним чи письмовим, зробленим особисто або через посередників, безпосередньо керівникові зазначеного органу чи представникові цього органу, який перебуває при виконанні службових обов'язків (черговому у відділі міліції, дільничному інспектору міліції, слідчому податкової міліції, оперуповноваженому СБ тощо).

Якщо співучасник звертається із зазначеним повідомленням до інших органів державної влади, крім тих, до обов'язку яких входить попередження і припинення злочинів, або до органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, об'єднань громадян тощо, таке повідомлення має юридичне значення у розглядуваному контексті лише у разі, якщо відповідні службові особи перелічених органів, установ і організацій виконували роль посередників у повідомленні про злочин належним органам і при цьому не була порушена вимога щодо своєчасності повідомлення про злочин, що готується або вчиняється.

Якщо звернення організатора, підбурювача чи пособника до відповідних органів державної влади з повідомленням про злочин,

Глава XII. Співучасть у злочині

що готується або вчиняється, не було своєчасним, воно не звільняє їх від кримінальної відповідальності, але може бути визнане судом обставиною, що пом'якшує покарання (п. 1 ч. 1 і ч. 2 ст. 66 КК).

§ 7. Причетність до злочину

Співучасть у злочині слід відрізняти від причетності до злочину. ПІД причетністю до злочину розуміється умисна дія або бездіяльність, яка пов 'язана зі здійсненням злочинної діяльності іншою особою, але не є співучастю в ній через відсутність об'єктивної й суб 'єктивної спільності зі злочинною діяльністю такої особи.

Діяльність, яка утворює причетність до вчинюваного іншою особою (іншими особами) злочину, хоча і має певний зв'язок із таким злочином, однак вона: 1) не є складовою частиною об'єктивної сторони цього злочину; 2) причиново (із необхідністю) не обумовлює його злочинний результат; 3) не утворює єдності наміру особи, яка вчинила злочин, і особи, яка причетна до його вчинення.

Суспільна небезпека причетності до злочину обумовлюється тим, що вона створює умови для вчинення злочинів, нейтралізує діяльність суду, органів досудового слідства та дізнання зі своєчасного виявлення, припинення та розкриття злочинів.

У теорії кримінального права традиційно виділяють три види причетності: 1) заздалегідь не обіцяне приховування злочину; 2) неповідомлення про злочин; 3) потурання злочину. Аналіз положень нового КК дозволяє виділити ще один вид причетності до злочину - заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ст. 256 КК).

Заздалегідь не обіцяне приховування злочину - це умисна, але заздалегідь не обіцяна діяльність особи по приховуванню злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або сприянню іншим чином приховуванню злочину. Згідно зі ст. 396 КК така діяльність є кримінально караною лише у випадку, якщо вона пов'язана з приховуванням тяжкого або особливо тяжкого злочину. Таким чином, заздалегідь не обіцяне приховування злочину невеликої чи середньої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, хоча при цьому з формальної точки зору не перестає бути причетністю до злочину. Слід зазначити, що КК 1960 р. дещо по-іншому регламентував питання кримінальної відповідальності за такого роду причетність до злочину. Його ст. 186 містила вичерпний перелік злочинів, заздалегідь не обіцяне приховування яких тягло кримінальну відповідальність.

Приховування злочину може бути вчинене лише шляхом актив-

Кримінальне право. Загальна частина

Відповідно до ч. 2 ст. 396, не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім'ї чи близькі родичі… Новий КК вніс певні корективи в інститут приховування злочину, передбачивши… Укриття злочинної діяльності учасників злочинних організацій буде заздалегідь не обіцяним за умови, що воно не обіцяне…

МНОЖИННІСТЬ ЗЛОЧИНІВ

§ 1. Поняття множинності злочинів та її кримінально-правова характеристика Термін «множинність злочинів» у чинному кримінальному законодавстві не… Терміном множинність злочинних діянь, який було введено у науковий обіг наприкінці 60-х років минулого сторіччя, його…

ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

§ 1. Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння Питанням про правомірність чи злочинність кола діянь, які можуть бути вчинені… Кримінальне право формулює поняття й ознаки обставин, що виключають злочинність діяння, оскільки вони за певними…

Ється, буде правомірним тільки у випадку, коли є очевидним, що вона намагається ухилитись від затримання і без заподіяння вказаної шкоди затримання неможливе.

З огляду на це, буде незаконним нанесення фізичної шкоди особі, яка вчинила будь-який злочин (у т. ч. і вбивство), але не ухилялася від затримання, чи хоч і ухилялася, але до початку затримання припинила його.

Незаконним буде і нанесення фізичної шкоди злочинцеві, який хоч і ухилявся від затримання, але за обставинами ситуації було очевидним, що особа може бути затримана без нанесення їй фізичної шкоди (скажімо, безпідставним може бути визнане застосування вогнепальної зброї щодо злочинця, якщо його можна було легко наздогнати бігом, на наявному транспорті тощо);

по-п'яте, затримання має здійснюватися без перевищення заходів, необхідних для цього. Відповідно до ч. 2 ст. 38 КК перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Як і при необхідній обороні, при оцінці правомірності дій, що були застосовані при затриманні злочинця, повинні бути враховані тяжкість злочину (його вид та характер - кишенькова крадіжка, розбій, вбивство), обставини, що характеризують особу злочинця (вік, стать, фізичні дані), наявність у неї зброї, характер її пост-кримінальної поведінки тощо. Одночасно враховується й обстановка затримання: час, місце, кількість злочинців, що підлягають затриманню, виявлення в ході затримання нових обставин щодо вчиненого злочину тощо.

За загальним правилом, чим більш тяжким є вчинений злочин і чим складніша ситуація при затриманні особи, яка його вчинила, тим більша шкода може бути завдана злочинцеві при його затриманні. Працівник міліції як крайній захід має право застосувати вогнепальну зброю для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти (п. 4 ч. 1 ст. 15 Закону «Про міліцію»).

Згідно з п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1, представники влади, працівники правоохоронних органів, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовці не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну при виконанні службових обов'язків для запобігання суспільно небезпечним посяганням і затриманню правопорушників, якщо вони не

Глава XIV. Обставини, що виключають злочинність діяння

if допустили перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця.

Відповідальність за перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, настає, коли йому завдана тяжка шкода (смерть або тяжке тілесне ушкодження), яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання (скажімо, нанесення удару кийком по голові, що призвело до тяжкого тілесного ушкодження, хоча достатньо було нанести цей удар по нозі). Сказане не означає, що завдана фізична шкода завжди й обов'язково не повинна бути більшою, ніж шкода, завдана злочинцем. Адже швидкоплинність і складність ситуації при затриманні не завжди дає можливість оцінити її з достатньою об'єктивністю.

Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, тягне відповідальність за статтями 118 і 124 КК.

Нанесення злочинцю фізичної шкоди після його затримання є розправою, яка кваліфікується як умисний злочин на загальних підставах.

§ 5. Крайня необхідність

Крайня необхідність полягає у зіткненні двох охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб, суспільних інтересів чи інтересів держави, коли захистити один із них можна тільки шляхом заподіяння шкоди іншому. За певних умов таке заподіяння шкоди розглядається як правомірне.

Для громадянина дії, вчинені у стані крайньої необхідності, є реалізацією його суб'єктивного права, а для певних категорій службових осіб (працівників міліції, пожежної охорони тощо) - обов'язком.

Згідно зч. 1 ст. 39 КК, не є злочином заподіяння шкоди право-охоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охороню-ваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Умовами наявності крайньої необхідності виступає сукупність обставин.

По-перше, небезпека може загрожувати особі чи охороню-ваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також: суспільним інтересам чи інтересам держави.

Кримінальне право. Загальна частина

По-друге, ця загроза має мати безпосередній характер, тобто бути наявною, такою, за якою правоохоронюваний інтерес уже піддається небезпеці, а суттєва шкода є неминучою без відповідних дій особи, що вчиняє їх у стані крайньої необхідності. Наявність загрози зберігається до її остаточного усунення.

По-третє, джерело небезпеки може бути різноманітним: сили природи (лісова пожежа, повінь, мороз), технічні засоби й пристрої (відмова гальм в автомашині, вибух цистерни з пальним), поведінка тварини (напад собаки), фізичні процеси, що протікають в організмі людини (голод, хвороба), протиправні дії людини (раптове вибігання на проїзну частину вулиці), колізія обов'язків (за наявності однієї автомашини у відділенні міліції необхідно одночасно виїхати на два екстрених виклики).

По-четверте, шкода при крайній необхідності заподіюється третім особам, тобто інтересам фізичних чи юридичних осіб, що не мали відношення до створення небезпеки, або суспільним чи державним інтересам.

По-п'яте, небезпеку у даній обстановці не можна було усунути іншими засобами, без нанесення шкоди, тому дії і звуться вчиненими у стані крайньої необхідності. Наявність варіанта усунення небезпеки без нанесення шкоди виключає стан крайньої необхідності. Відповідальність у такому разі настає на загальних підставах.

По-шосте, не повинно бути допущено перевищення меле крайньої необхідності,тобто умисного заподіяння шкоди право-охоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернута шкода (ч. 2 ст. 39 КК).

Отже, даючи правову оцінку діянню, в кожному випадку необхідно проводити зіставлення значущості тих цінностей, яким шкода заподіяна, і тих, від яких вона відвернута. При зіставленні таких інтересів, як життя йздоров'я людини - з одного боку, і майнових інтересів - з іншого, перевага має бути надана першим. Отже, врятування перших шляхом нанесення шкоди другим буде розглядатись як стан крайньої необхідності. При зіставленні майнових інтересів з обох боків - пріоритет визначається, насамперед, грошовими показниками та іншими обставинами, які характеризують цінність майна.

Не може бути визнано правомірним заподіяння шкоди, яка є рівною відвернутій шкоді. Скажімо, знищення чужої автомашини для врятування своєї і тим більше позбавлення когось життя для врятування власного.

Перевищення меж крайньої необхідності може бути тільки

Глава XIV. Обставини, що виключають злочинність діяння

умисним, тобто усвідомлюваним, передбаченим і бажаним або свідомо припущеним. Необережне перевищення меж крайньої необхідності виключає кримінальну відповідальність.

Враховуючи, що в реальній ситуації в силу швидкоплинності і недостатньої передбачуваності розвитку подій, особа не завжди може адекватно оцінювати ситуацію (пожежа, напад тварин тощо) закон виключає кримінальну відповідальність за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, особа не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці (ч. З ст. 39 КК).

Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності закон визначає як обставину, що пом'якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Що ж до цивільно-правової відповідальності, то, згідно зі ст. 1171 ЦК, шкода, завдана у стані крайньої необхідності, відшкодовується особою, яка її завдала.

Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди, суд може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов'язати кожну з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

§ 6. Фізичний або психічний примус

Дія або бездіяльність особи, вчинена під впливом застосування до неї фізичного або психічного примусу, і яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, за певних обставин розглядається як вибачальна зпозицій кримінального закону, а отже, така, що виключає злочинність діяння.

Згідно з ч. 1 ст. 40 КК не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

Фізичний примус — це насильницький вплив на особу (її зв 'язу-вання, нанесення побоїв, мордування, катування тощо) або позбав-Уіення її волі.

у Психічний примус- це реальна погроза негайного застосування до особи насильницьких дій чи спричинення іншої шкоди. \ Метою примусу є домогтися від особи відповідної поведінки або позбавити її можливості діяти за своїм розсудом, що призводить до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Кримінальне право. Загальна частина

Неможливість особи керувати своїми вчинками, як обов'язкова ознака розглядуваної обставини, виключає вину особи, а отже, і кримінальну відповідальність.

Згідно з ч. 2 ст. 40 КК питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 КК, тобто за правилами крайньої необхідності. Це означає, що особа, щодо якої здійснюється примус, має можливість визначити напрямок своєї поведінки. І навіть якщо ця поведінка завдасть шкоду правоохоронюваним інтересам, вона буде визнана вибачаль-ною, а отже, правомірною, якщо: 1) завдана шкода менша, ніж шкода відвернута; 2) запобігти відвернутій шкоді іншими засобами було неможливо.

За таких обставин реальна загроза позбавлення життя чи здоров'я буде переважати над загрозою заволодіння злочинцем матеріальними цінностями. В інших випадках питання вирішується шляхом оцінки всіх обставин справи на підставі вказаних правил. Скажімо, видача касиром грошей злочинцям під впливом катування, погрози з демонстрацією зброї, погрози вбити його буде оцінюватись як правомірна поведінка. Видача злочинцеві чужих цінностей під загрозою втрати своїх має оцінюватись у кримінально-правовому плані залежно від конкретної ситуації і не є обов'язковою підставою звільнення особи від відповідальності.

Якщо буде визнано, що застосований до особи примус не звільняє її від кримінальної відповідальності за заподіяну нею під його впливом шкоду (скажімо, вбивство людини під загрозою позбавлення власного життя), така ситуація розглядається як обставина, що пом'якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Близькою до розглядуваної обставини є наявність так званої непереборної сили, тобто такої ситуації, коли особа під впливом дій людей, тварин, сил природи, стану механізмів тощо вчиняє (у зв'язку з неможливістю поводитись інакше) діяння, яке передбачене кримінальним законом як злочин. Встановлення наявності непереборної сили виключає вину особи, а отже, і кримінальну відповідальність. Скажімо, якщо повінь призвела до неможливості своєчасного повернення до місця відбування покарання особи, якій було дозволено короткочасний виїзд, вона не підлягає кримінальній відповідальності, хоча формально в її діянні є склад злочину, передбачений ч. 2 чи ч. З ст. 390 КК.

Глава XIV. Обставини, що виключають злочинність діяння

§ 7. Виконання наказу або розпорядження

Питання кримінальної відповідальності виконавця злочинного наказу у міжнародному праві було вирішено Міжнародним військовим трибуналом у Нюрнберзі, який був створений після Другої світової війни для суду над головними німецькими злочинцями. Оскільки вони у своє виправдання посилались на те, що не могли не виконувати злочинних наказів (а їх виконання коштувало людству мільйонів жертв), Трибунал у своєму Статуті вказав, що виконання злочинного наказу не звільняє особу від відповідальності, хоча може розглядатися в певних випадках як обставина, що пом'якшує покарання.

Згідно зі ст. 60 Конституції України ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання й виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Ст. 41 КК регулює питання кримінальної відповідальності, пов'язаної з виконанням особою злочинного наказу або розпорядження. Положення цієї статті стосуються без винятку всіх осіб, що можуть бути суб'єктами виконання наказу (розпорядження): військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, всіх категорій цивільних осіб, оскільки згідно зі ст. 24 Конституції України всі громадяни мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед законом.

Закони і підзаконні акти вимагають виконання наказів (розпоряджень), адже без цього неможливо саме функціонування держави та її органів. Так, згідно зі ст. 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, кожний військовослужбовець зобов'язаний неухильно виконувати накази командира. Ст. 2 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України зобов'язує кожну особу рядового і начальницького складу виконувати накази начальників. Вимоги виконання наказів (розпоряджень) начальників зафіксовані в нормативних документах стосовно всіх категорій працівників (у Кодексі законів про працю (ст. 139), правилах внутрішнього розпорядку тощо).

Що ж до представників органів влади, то вони в межах своїх повноважень вправі віддавати накази (розпорядження) необмеженому колу осіб. Так, згідно зі ст. 20 Закону «Про міліцію», законні вимоги працівників міліції є обов'язковими для виконання громадянами і службовими особами.

Водночас треба мати на увазі, що кожний суб'єкт, який має право віддавати накази (розпорядження) як підлеглим, так і не-

Кримінальне право. Загальна частина

Проблема відповідальності за виконання наказу (розпорядження) виникає у випадках, коли цим виконанням заподіяна шкода правоохоронюваним інтересам.… Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в… Головним завданням ст. 41 КК є вирішення питання наявності чи відсутності складу злочину у діях особи, яка виконувала…

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Під звільненням від кримінальної відповідальності розуміється врегульована кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством відмова держави в… За своїм змістом звільнення від кримінальної відповідальності характеризується… Звільнення від кримінальної відповідальності не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинною у вчиненні…

Глава XV. Звільнення від кримінальної відповідальності

Ст. З зазначеного Закону встановлює перелік осіб, щодо яких забороняється застосування амністії. До них віднесені: 1) особи, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і особи, яких засуджено до довічного позбавлення волі; 2) особи, що мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів; 3) особи, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; 4) особи, яких засуджено за вчинення тяжкого злочину, крім зазначених у попередньому пункті, і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.

Конкретним законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, щодо яких амністія не застосовується.¹

Дія закону про амністію (за винятком умовної амністії) поширюється лише на ті злочини, які скоєні до набрання ним чинності включно (ч. 1 ст. 4 Закону «Про застосування амністії в Україні»). Якщо має місце сукупність злочинів, дія акту амністії поширюється на ті кримінально карані посягання, які зазначені у ньому. Застосування амністії до триваючих і продовжуваних злочинів, вчинення яких може бути розпочате до набрання чинності закону про амністію, залежить від того, визнано чи ні той чи інший злочин закінченим. Закон про амністію не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після набрання чинності відповідним законом.

Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію не допускається, якщо обвинувачений чи підсудний проти цього заперечує (ч. З ст. 6 КПК).

Амністія, будучи підставою звільнення від кримінальної відповідальності, не може порушувати врегульованих цивільним законодавством майнових інтересів громадян, юридичних осіб, держави. Тому ч. 2 ст. 5 Закону від 1 жовтня 1996 р. визначає, що амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду.

' Наприклад, відповідно до ст. 9 Закону від 5 липня 2001 р. «Про амністію», дана амністія не поширювалась також на осіб: які мають неповнолітніх Дітей або дітей-інвалідів, якщо вони вчинили злочини, що посягають на життя, здоров'я, честь, гідність чи інші охоронювані законом права та інтереси Цих дітей; до яких протягом 1992-2001 років було застосовано амністію або помилування незалежно від зняття чи погашення судимості і які знову вчинили злочин; які злісно порушують режим у період відбування покарання; які вчинили злочини, що спричинили загибель двох і більше осіб.

Глава XVI

ПОНЯТТЯ ТА ЦІЛІ ПОКАРАННЯ

'» ♦ ——————

§ 1. Поняття покарання

Чинний КК визначає покарання як захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Таким чином, головною ознакою кримінального покарання є те, що воно є заходом примусу. Зрозуміло, що у будь-якій галузі права у випадках порушення врегульованих правом суспільних відносин може виникнути ситуація, коли для відновлення цих відносин та для подальшого належного їх функціонування необхідно застосувати примус до осіб, які добровільно не бажають виконувати встановлені вимоги. У кримінальному праві здійснення цих, так званих відновлюючоїта регулятивної функцій актуалізується роллю цього права як інструменту охорони найважливіших суспільних відносин від злочинних посягань, що є суттєвим завданням будь-якої держави. Не випадково у КК (ст. 1) наголошено, що він має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Саме для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Тобто, застосування кримінального покарання до осіб, які вчинили злочини, є тим засобом, завдяки якому здійснюється вплив на поведінку людей, зокрема - засобом, що примушує до законослухняної поведінки, і вказаний примусовий вплив є першою з головних ознак кримінального покарання.

Глава XVI. Поняття та цілі покарання

• Другою його ознакою є те, що зазначений примус застосовується від імені держави та обов'язково за вироком суду. Оскільки за ст. З Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, примус, який застосовується у вигляді кримінального покарання на виконання зазначеного обов'язку, природно, повинен виходити від нашої держави. З іншого боку, за Конституцією України (ст. 19), ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, тому (ст. 55) права й свободи людини і громадянина захищаються судом і ці права і свободи можуть бути обмеженими (ст. 64) лише у випадках, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок передбачено у ст. 63 Конституції, де зазначається, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Нарешті, ця ознака відтворює і ті положення Конституції України (ст. 124), згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а судові рішення саме і ухвалюються судоми іменем України.

Наступна ознака кримінального покарання полягає в тому, що воно застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Це важливе положення кримінального закону конкретизує принципову ідею, закладену у ст. 62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Більш того, ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. При цьому, за Конституцією України обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Зазначені конституційні приписи покладено в основу ч. 2 ст. 2 КК і розвинуто у ст. З, де сказано, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом, а застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Ще однією ознакою кримінального покарання є те, що воно Полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Вона ґрунтується на цитованих вище положеннях ст. 63 Конституції України і, розглядаючи цю ознаку, слід мати на увазі Дві суттєві обставини. По-перше, обмеження прав і свобод засудженого є засобом реалізації карного призначення кримінального

Кримінальне право. Загальна частина

У реалізації карного аспекту кримінального покарання беруть участь як законодавець, так і суд. Оскільки КК (ч. 2 ст. 2) визначається, які покарання… Слід погодитися з тим, що для правильної організації справи призначення… По-друге, обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого. Це означає, що кримінальне покарання має…

Кримінальне право. Загальна частина

Очевидні недоліки та однобічність запропонованих прихильниками як абсолютної, так і відносної теорій покарання рішень спричинили пошуки засобів… У вітчизняному КК закріплено саме змішану модель цілей покарання, її аналіз… По-перше, як вже зазначалось, метою кримінального покарання, за українським кримінальним законодавством, є кара, тобто…

Глава XVII. Система та види покарань

покарань. Система покарань може бути змінена лише шляхом Прийняття відповідних змін до КК.

З моменту набрання чинності КК 2001 р. не визнаються показанням громадська догана і позбавлення батьківських прав, які Застосовувались, відповідно, як основне і як додаткове покарання |а КК 1960 р. Вони виключені із системи покарань, оскільки перше ^гз них за своїм характером не є кримінально-правовим і не відповідає природі злочину, а друге за своєю сутністю є мірою цивільно-правової, а не кримінальної відповідальності. Новими видами покарань, які не були відомі КК 1960 p., є громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі. Такі види покарань, як заслання і висилка, були скасовані в Україні Законом від 6 березня 1992 p., а смертна кара - Законом від 22 лютого 2000 р.

Критерієм, який покладено в основу побудови системи покарань, є їхня порівняльна тяжкість. При цьому усі види покарань розташовані в законі від менш тяжкого до більш тяжкого. Цим самим закон не тільки визначає, яке з покарань є більш чи менш тяжким, а й орієнтує суди спочатку на обрання найменш тяжкого виду покарання з числа тих покарань, застосування яких у даному конкретному випадку є законним і справедливим, а також необхідним і достатнім для виправлення винної особи та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).

Проте, КК України не містить категорично-імперативної норми, аналогічної, наприклад, нормі ч. 1 ст. 60 КК РФ, згідно з якою «більш суворий вид покарання із числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у випадку, якщо менш суворий вид покарання не зможе забезпечити досягнення мети покарання».

Розташування покарань від менш до більш тяжкого дозволяє суду також більш чітко визначати порівняльну тяжкість покарань, що має значення при заміні покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням (статті 69, 82, 86 КК).

Перелічені вище покарання можуть призначатися у певному сполученні відповідно до порядку, визначеного законом. Правильне поєднання основного і додаткового (або двох чи більше додаткових) покарання сприяє більш ефективному досягненню мети покарання.

Особливістю покарань є також те, що усі вони, крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також довічного позбавлення волі, мають встановлені законом межі, що дозволяє суду обирати не тільки івид, а й розмір покарання. Під межами покарань розуміються

Кримінальне право. Загальна частина

Загальною частиною КК межі покарань визначені для: а) штрафу - від ЗО до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо… б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання - від 2 до 5 років,…

Кримінальне право. Загальна частина

Покараннями, які не можуть призначатися певним категоріям осіб, є: громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі, довічне позбавлення… Так, громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або… Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до…

Глава XVII. Система та види покарань

, рань за критерієм можливості чи неможливості призначення певного виду покарання у випадках, коли воно не передбачене санкцією статті Особливої частини КК. За цим критерієм можна виділити покарання, які: 1) не можуть бути призначені, якщо вони не передбачені як основні чи додаткові санкцією статті Особливої частини КК (крім випадків призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом - ст. 69 КК); 2) можуть бути призначені й у випадках, коли вони не передбачені санкцією статті Особливої частини КК; 3) взагалі не передбачені санкцією статті Особливої частини КК.

До третьої з цих груп належить позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, до другої: штраф - як основне покарання; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - як додаткове покарання; службові обмеження для військовослужбовців; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк, а до першої - усі інші, крім зазначених, види покарань.

Певне теоретичне і практичне значення може мати також виділення таких критеріїв класифікації покарань, як: наявність чи відсутність часових меж покарання; зв'язок покарання з використанням примусової праці засудженого чи без її використання; ступінь суворості режимних обмежень, які характерні для того чи іншого виду покарання; можливість заміни покарання іншими видами покарань (наприклад, штраф, у разі неможливості його сплати, може бути замінено громадськими роботами, виправні роботи для певних категорій осіб - штрафом, позбавлення волі на певний строк -триманням у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців) тощо.

§ 3. Основні покарання

Основне покарання - це покарання, яке не може додаватися до інших покарань і застосовується лише як самостійне покарання за той чи інший злочин. Відповідно до ч. 4 ст. 52 КК за один злочин може бути призначене лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК. Призначення іншого, не вказаного в санкції основного покарання, може мати місце тільки у разі: а) коли це покарання належить до тих видів покарань, що можуть бути призначені й у випадках, коли вони не передбачені санкцією статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 62);

Кримінальне право. Загальна частина

Покараннями, які можуть застосовуватися лише як основні, є: 1) громадські роботи; 2) виправні роботи; 3) службові обмеження для військовослужбовців;… Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим за місцем його… Закон не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт, від відбування покарання з…

Глава XVII. Система та види покарань

дженого в умовах ізоляції в арештному домі (військовослужбовця - на гарнізонній гауптвахті).

Цей вид покарання є дещо схожим із покаранням у виді позбавлення волі: відповідно до ст. 51 КВК на засуджених до арешту поширюються правообмеження, аналогічні з тими, що встановлені кримінально-виконавчим законом для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Але умови відбування цього виду покарання певною мірою є більш суворими. Адже засудженим до арешту, на відміну від засуджених до позбавлення волі, забороняється: побачення з родичами та іншими особами, за винятком захисників; одержання посилок (передач) і бандеролей, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном. Крім того, засудженим до арешту надається прогулянка тривалістю лише до однієї години (неповнолітнім - до двох годин), що наближує режим їх тримання до режиму тримання у приміщенні камерного типу (одиночній камері), право телефонної розмови з близькими родичами може бути надано їм лише за виняткових обставин, а правом на короткостроковий виїзд за межі арештного дому вони не користуються взагалі. Засуджені до арешту можуть залучатися адміністрацією виправної установи до робіт з господарського обслуговування установи без оплати їхньої праці, але не більше як на дві години на день.

До засуджених, які відбувають арешт, не можуть застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням та умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (статті 75 І81КК).

Застосування арешту до військовослужбовців має також своїми правовими наслідками те, що: а) час відбування арешту, як правило, не зараховується до загального строку військової служби і вислуги років для присвоєння чергового військового звання; б) під час відбування арешту військовослужбовець не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання, призначений на вищестоящу посаду, переведений на нове місце служби, звільнений з військової служби, за винятком випадків визнання його непридатним до військової служби за станом здоров'я; в) під час відбування арешту засудженому військовослужбовцю грошове забезпечення виплачується тільки у розмірі окладу за військове звання.

Під обмеженням волі (ст. 61 КК) розуміється покарання, змістом якого є: а) тримання засудженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу (виправному центрі), як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідного до його

Кримінальне право. Загальна частина

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на державних або інших… Відповідно до встановленого законом (ст. 59 KBK) режиму відбування цього виду… До осіб, які відбувають обмеження волі, можуть застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням,…

Кримінальне право. Загальна частина

Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають звільненню від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-достроковому… § 4. Додаткові покарання Додаткове покарання - це покарання, яке у випадках та порядку, передбачених КК, додається до основного покарання за…

Глава XVII. Система та види покарань

возобов'язаним, а спеціальними - звання, що присвоюються працівникам міліції, державної податкової адміністрації, митної служби та деяким іншим категоріям службовців. Ранги встановлені для державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування і дипломатів, класні чини — для працівників прокуратури, а кваліфікаційні класи - для суддів, судових експертів, лікарів - судово-психіатричних експертів.

На підставі ст. 54 КК засуджений не може бути позбавлений державної нагороди, наукового ступеня, почесного чи вченого звання. Конфіскація майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави майна, яке є власністю особи, засудженої за вчинення тяжкого або особливо тяжкого корисливого злочину за статтею Особливої частини КК, санкція якої передбачає можливість конфіскації майна.

Умовами конфіскації майна як виду покарання є те, що: а) особа, до якої вона застосована, вчинила тяжкий або особливо тяжкий корисливий злочин (корисливим визнається злочин, який вчинено із корисливих спонукань); б) санкцією статті Особливої частини КК за цей злочин передбачено покарання у виді конфіскації майна. Конфіскація майна характеризується тим, що: а) у засудженого вилучається майно; б) це майно є його власністю; в) воно вилучається примусово; г) вказане майно вилучається не тимчасово, а назавжди, і передається у власність держави; г) держава жодним чином не компенсує власникові вартість вилученого майна.

Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86 КК).

Це покарання може бути таких видів: 1) конфіскація усього майна (повна конфіскація); 2) конфіскація частини майна (часткова конфіскація); 3) конфіскація певних видів майна (скажімо, предметів контрабанди - санкція ч. 1 ст. 201 КК); 4) повна чи часткова конфіскація, поєднана з конфіскацією певних видів майна (наприклад, конфіскація предметів контрабанди та конфіскація майна -санкція ч. 2 ст. 201 КК).

У разі конфіскації частини майна суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

На наш погляд, законодавець є не зовсім послідовним у визначенні такого виду покарання, як конфіскація майна. Низка положень КК, які стосуються визначення цього виду покарання, є дещо суперечливими.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 59 КК, «конфіскація майна встановлюється за особливо тяжкі злочини, а також за тяжкі корисливі

Кримінальне право. Загальна частина

§ 5. Покарання, які можуть застосовуватися як основні і як додаткові Покарання, яке може застосовуватися як основне і як додаткове,- це покарання,… Закон допускає застосування вказаних двох видів покарань одночасно: при цьому одне з них застосовується як основне, а…

Глава XVII. Система та види покарань

Застосування ст. 77 КК може супроводжуватися призначенням штрафу як додаткового покарання лише в тому разі, коли він передбачений санкцією статті Особливої частини КК і суд, застосовуючи загальні засади призначення покарання, дійде висновку про необхідність застосування цього додаткового покарання в конкретній кримінальній справі.'

За чинним КК, штраф переважно застосовується як основне покарання. Особлива частина КК передбачає лише дві санкції, в яких штраф виступає як додаткове покарання.

Особливістю штрафу як основного покарання є те, що при призначенні його за сукупністю злочинів і сукупністю вироків воно складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно (ч. З ст. 72 КК).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) призначається у випадках, коли вчинення злочину було пов'язане зі службовим становищем підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю зметою недопущення вчинення ним у подальшому злочинів із використанням певної посади чи в результаті зайняття певною діяльністю.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне або додаткове покарання передбачене приблизно у 140 санкціях статей Особливої частини КК.

Це покарання призначається: 1) як основне: а) у випадках, встановлених санкціями статей Особливої частини КК; б) у порядку призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69); 2) як додаткове: а) у випадках, встановлених санкціями статей Особливої частини КК; б) у випадках, коли воно не передбачене в санкції відповідної статті Особливої частини КК, якщо суд визнає за неможливе збереження за особою права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; в) при звільненні від покарання з випробуванням (ст. 77 КК).

Основне покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні його за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно (ч. З ст. 72 КК).

Строки цього покарання звичайно обчислюються з дня набрання вироком законної сили. Якщо ж воно застосовано як додаткове,

¹ Див.: Ухвала Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України і Військової судової колегії Верховного Суду України від 24 січня 2003 р. у справі К. та С. // Вісник Верховного Суду України.- 2003- № 1 (35), січень - лютий.

Кримінальне право. Загальна частина

Закон не обмежує кола посад і видів діяльності, права обіймати які або права займатися якими може бути позбавлений засуджений. Судова практика… Суд не вправі призначити покарання у виді позбавлення права обіймати певні… § 6. Правові наслідки ухилення від покарання

Кримінальне право. Загальна частина

По-друге, суд зобов'язаний призначити покарання, визначене за розміром, тобто в допустимих максимальних і мінімальних межах. За відсутністю в… При відносно визначеній санкції, в якій визначені мінімальний і максимальний… Проте, частинами 3 і 4 ст. 65 КК передбачено випадки, коли допускається призначення покарання більш м'якого і більш…

Глава XVIII. Призначення покарання

діяльністю, коли воно не передбачене санкцією статті, за якою засуджується винний (ч. 2 ст. 55 КК).

Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Ця вимога загальних засад означає, що, призначаючи покарання у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд зобов'язаний дотримуватися тих положень Загальної частини, які пов'язані із призначенням покарання. Вирішуючи питання про наявність або відсутність у діях особи складу злочину, суд повинен виходити з поняття злочину, що міститься у ст. 11 КК, і підстав кримінальної відповідальності, встановлених ст. З КК. Встановивши в діянні особи склад злочину, передбачений статтею Особливої частини КК, суд з'ясовує питання, керуючись статтями 44-49 КК та статтями 74-87 КК, про можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності й покарання та його відбування.

Особливого значення набуває врахування положень ст. 12 КК, якою передбачено класифікацію злочинів за ступенем тяжкості. А саме віднесення вчиненого злочину до злочину певного ступеня тяжкості визначає межі кримінальної відповідальності й покарання особи, що вчинила злочин. При вирішенні цих питань суд, крім того, керується положеннями, що стосуються дії кримінального закону у просторі і часі (статті 3-8 КК). У певних випадках вирішення питання про покарання особи може пов'язуватися із застосуванням положень, які передбачають обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36-43 КК). Для призначення покарання за незакінчений злочин суд з'ясовує ознаки закінченого злочину та незакінченого злочину, підстави відповідальності за незакінчений злочин, керуючись статтями 13-17 КК. Після цього, враховуючи вимоги статей 65-67 та ч. 1 ст. 68 КК, призначає покарання за незакінчений злочин.

При призначенні покарання за злочини, вчинені у співучасті, суд повинен керуватися не тільки ч. 2 ст. 68 КК, що встановлює правила призначення покарання за злочини, вчинені у співучасті, а й положеннями статей 26-30 КК, якими встановлено поняття співучасті у злочині, її види і форми.

У разі призначення покарання за злочини, вчинені неповнолітніми, суд керується, крім статей 65-67 КК, положеннями розділу XV Загальної частини КК (статті 97-108), якими встановлено особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Суд повинен при призначенні покарання виходити з мети покарання, яка визначена ст. 50 КК; керуватися системою покарань,

Кримінальне право. Загальна частина

Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків є неможливим без врахування встановлених статтями 70, 71 КК правил. Отже, положення більшості норм Загальної частини КК повинні враховуватися при… Врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину вимагає, в першу чергу, з'ясування питання про те, до злочинів якої…

Глава XVIII. Призначення покарання

крадення (крадіжку, грабіж тощо) вчинене у розмірі, який значно перевищує мінімальний розмір, встановлений у п. 4 примітки до ст. 185 КК особливо великого розміру. На тяжкість вчиненого злочину може вплинути і наявність одночасно декількох кваліфікуючих обставин за достатності для кваліфікації діяння за даною кримінально-правовою нормою однієї з них. Вона може визначатися і ступенем здійснення злочинного умислу. Так, вчинення закінченого злочину за однаковості інших умов є більш небезпечним, ніж незакінчений злочин. Якщо один і той же злочин може бути вчинений як умисно, так і з необережності, то більш тяжким слід вважати фактично вчинений умисний злочин. Про більший ступінь тяжкості вчиненого злочину може свідчити активна роль особи, порівняно з іншими співучасниками.

До другого виду мають бути віднесені обставини, які характеризують вчинений злочин, але перебувають поза межами складу злочину і не впливають на його кваліфікацію. Фактичне заволо-діння чужим майном під час розбою на кваліфікацію цього злочину за ст. 187 КК не впливає. Але, звичайно, фактичне заволо-діння чужим майном і заподіяння майнової шкоди свідчить про вищий ступінь тяжкості цього злочину. Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень не одній особі, а, наприклад, двом, також є свідченням більшої тяжкості такого злочину.

Отже, на ступінь тяжкості вчиненого злочину можуть впливати певним чином різноманітні обставини, які характеризують різні ознаки складу злочину.

Таким чином, закон встановлює типову характеристику тяжкості певних видів злочину, а суд визначає індивідуальний ступінь тяжкості кожного конкретного злочину, уточнюючи при цьому його законодавчу оцінку.

Врахування особи винного. Всебічне врахування даних про особу винного гарантує призначення справедливого покарання, є передумовою досягнення цілей покарання - виправлення, попередження вчинення нових злочинів, а також відновлення соціальної справедливості. Ось чому закон зобов'язує суди ретельно досліджувати дані про особу винного. До них входять соціально-демографічні, кримінально-правові, психологічні, фізичні та інші дані. Необхідно враховувати соціально важливу поведінку особи до і після вчинення злочину: ставлення до праці і навчання, спосіб життя, заслуги перед Вітчизною, поведінку в сім'ї, побуті, громадських місцях та інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують.

При визначенні винному виду й міри покарання важливо з'ясувати, чи властива даній особі тенденція до відхилення від

9 4—88

Кримінальне право. Загальна частина

нормальної соціальної поведінки. Для цього встановлюється, повторно чи вперше особа вчинила злочин, чи має вона судимість, її вік і, особливо, чи досягла вона повноліття на момент вчинення злочину і на момент призначення покарання.

При призначенні покарання мають враховуватися: стан здоров'я, інвалідність, вагітність, сімейний стан, наявність утриманців, а також аналогічні відомості щодо близьких і рідних винного. У зв'язку із сукупністю усіх даних про особу винного суд розглядає останнього не лише як суб'єкта злочину, але й одночасно як конкретну людину з її індивідуальними особливостями.

На підставі встановленого суд має вирішити питання про вчинення злочину за збігом обставин чи, навпаки, про закономірність протиправної поведінки даної особи.

Дані про особу мають оцінюватися в їх сукупності.

Слід зазначити, що серед усіх даних, що характеризують особу винного, особлива увага повинна приділятися тим, які безпосередньо пов'язані із вчиненням злочину.

Окремі дані про особу винного за певних умов можуть бути віднесені до обставин, що пом'якшують покарання, незалежно від того, чи передбачені вони як пом'якшуючі обставини ст. 66 КК. Дані про особу винного можуть бути віднесені і до обтяжуючих покарання обставин, якщо вони передбачені ст. 67 КК. При призначенні покарання перевага надається обставинам, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, в числі даних про особу винного вони не враховуються.

§ 2. Обставини, що пом'якшують покарання

Пом'якшуючі обставини — це встановлені судом різного роду відомості, що свідчать про менший ступінь небезпечності особи винного і вчиненого ним злочину і дають підстави для застосування до нього менш суворого покарання.

У теорії кримінального права до останнього часу не було єдиної думки відносно ролі пом'якшуючих та обтяжуючих обставин. Одні автори вважали, що такі обставини впливають на ступінь вини. Інші вбачали їх значення у зменшенні або у збільшенні суспільної небезпеки діяння. Дехто - визнавав їх такими, що впливають на призначене судом покарання. Такі розбіжності викликалися, насамперед, не досить чітким найменуванням їх у самому законі. КК 1960 р. називав їх обставинами, що пом'якшують або обтяжують відповідальність. Чинний КК однозначно вирішив це

Глава XVIII. Призначення покарання

питання на користь визнання цих обставин такими, що впливають на призначення покарання.

Наявність пом'якшуючих обставин свідчить про менший ступінь небезпечності винного і дає суду підстави призначити йому менш суворе покарання. Пом'якшення покарання може відбуватися в межах одного виду покарання або ж в обранні іншого, більш м'якого виду покарання при альтернативній санкції. За певних умов ці обставини можуть бути підставою для призначення покарання у розмірі, нижчому від найнижчої межі санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК), для непризначення додаткового покарання, якщо воно передбачене санкцією статті як обов'язкове (ч. 2 ст. 69 КК) або як факультативне.

За наявності інших, передбачених законом обставин, пом'якшуючі можуть впливати на вирішення питання про можливість звільнення особи від відбування призначеного покарання з випробуванням (ст. 75 КК).

Перелік обставин, які пом'якшують покарання, міститься в ч. 1 ст. 66 КК. До них належать: 1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; 2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; 3) вчинення злочину неповнолітнім; 4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності; 5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин; 6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність; 7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого; 8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності; 9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у передбачених КК випадках.

Перелік передбачених ст. 66 КК пом'якшуючих обставин не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, й інші обставини, крім зазначених у ч. 1 ст. 66 (ч. 2 ст. 66 КК).

Передбачені ч. 1 ст. 66 КК пом'якшуючі обставини за своїм змістом характеризують: 1) подію злочину або 2) особу винного.

Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує (ч. З ст. 66 КК).

Немає сумніву, що наявність будь-якої з числа встановлених

»• 259

Кримінальне право. Загальна частина

ст. 66 КК та інших за висновком суду пом'якшуючих покарання обставин свідчить про менший ступінь тяжкості вчиненого злочину й особи винного. Але доцільність передбачення спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (п. 9) викликає сумніви. Зазначена обставина передбачена ст. 43 КК як обставина, що виключає злочинність діяння. За вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації злочину особа підлягає кримінальній відповідальності лише: якщо злочин є особливо тяжким, вчинений умисно і поєднаний з насильством над потерпілим, або якщо злочин є тяжким, вчинений умисно, пов'язаний із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

Частиною 3 ст. 43 КК встановлюється порядок пом'якшення покарання особі, яка вчинила при виконанні спеціального завдання злочин, передбачений у ч. 2 ст. 43 КК. Така особа не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин. Чи є потреба ще й далі при призначенні конкретного покарання враховувати цю ж обставину як пом'якшуючу покарання, якщо вона врахована законом при встановленні його меж? На нашу думку, немає. На підставі викладеного, вважаємо, що ч. З ст. 66 КК слід доповнити положенням: якщо обставина, що пом'якшує відповідальність, передбачена окремою статтею Загальної частини КК, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.

§ 3. Обставини, які обтяжують покарання

Обставини, які обтяжують покарання, свідчать про підвищену небезпечність вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити йому покарання найбільш суворе з можливого. За наявності обтяжуючих обставин суд може: а) призначити більш суворе покарання в межах одного виду; б) при альтернативній санкції обрати більш суворий вид покарання; в) призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як факультативне; г) обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде найсуворішим (наприклад, не принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, а принцип часткового чи повного складання); г) не застосувати звільнення від відбування покарання в порядку ст. 75 КК.

Глава XVIII. Призначення покарання

Кількість передбачених КК 2001 р. обставин, що обтяжують покарання, порівняно з КК 1960 p., істотно не змінилася: з дванадцяти їх стало тринадцять. Проте зміст їх істотно змінився. З числа таких обставин виключені: а) вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів; б) вчинення злочину організованою групою; в) вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, впродовж строку поручительства або впродовж одного року після закінчення цього строку. Перші дві обставини виключені не тому, що вони не відображають підвищену небезпеку, а тому, що вони у разі необхідності враховуються у законі як конструктивні ознаки відповідних складів злочину. Водночас така форма співучасті, як вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, є більш поширеною обставиною, ніж вчинення злочину організованою групою, і частіше впливає на ступінь суспільної небезпеки діянь, в яких вона не передбачена як конструктивна ознака. Третя обставина виключена у зв'язку з тим, що вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, повністю охоплюється такою обтяжуючою покарання ознакою, як вчинення злочину повторно.

До переліку обставин, що обтяжують покарання, включено кілька нових: а) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату; б) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку; в) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності. Уточнено визначення деяких обтяжуючих покарання обставин, що були закріплені в КК 1960 р.

Згідно з ч. 1 ст. 67 КК, до обставин, що обтяжують покарання, чинне кримінальне законодавство відносить: 1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів; 2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; 3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату; 4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку; 5) тяжкі наслідки, завдані злочином; 6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; 7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності; 8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного; 9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає на психічне захворювання чи недоумство; 10) вчинення злочину з особливою жорстокістю; 11) вчинення злочину з використанням умов воєнно-

Габо надзвичайного стану, інших надзвичайних подій; 261

Кримінальне право. Загальна частина

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом; 13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Згідно з ч. 2 ст. 67 КК, при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в цьому переліку. Отже, перелік обставин, що обтяжують покарання, слід вважати вичерпним.

Водночас суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати за фактичної наявності деякі із зазначених у цьому переліку обставин такими, що обтяжують покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку (ч. 2 ст. 67 КК). До таких належать обставини, викладені у пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 зазначеного переліку. За наявності у справі обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК, закон зобов'язує суд враховувати їх при призначенні покарання.

Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Таким чином, обтяжуючі обставини - це встановлені судом відповідно до ч. 1 ст. 67 КК різного роду відомості, що свідчать про підвищену небезпеку особи винного і вчиненого ним злочину і дають підстави для застосування до нього більш суворого покарання.

§ 4. Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, вчинений у співучасті

Особливостям призначення покарання за незакінчений злочин присвячена ст. 68 КК. Згідно з її ч. 1, при призначенні покарання за незакінчений злочин, суд, керуючись положеннями статей 65-67 КК, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Як видно зі змісту цього положення, призначення покарання за незакінчений злочин вимагає обов'язкового застосування загальних засад, встановлених статтями 65-67 КК. Тобто, призначення покарання за незакінчений злочин має відбуватися: а) в межах санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин; б) відповідно до положень Загальної частини КК; в) з врахуванням ступеня тяжкості

Глава XVIII. Призначення покарання

вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Застосування перших двох загальних засад щодо призначення покарання за незакінчений злочин специфіки не передбачає. Вимога врахування ступеня тяжкості вчиненого незакінченого злочину потребує деяких пояснень. Справа в тому, що ступінь тяжкості злочину визначається законом незалежно від його закінченості. Так, однаково тяжким злочином визнається вбивство (ч. 1 ст. 115 КК) і замах на вбивство (ст. 15 і ч. 1 ст. 115 КК). Тому, оцінюючи типовий ступінь тяжкості незакінченого злочину, суд має виходити з того, що він є таким же, як і закінченого злочину. При встановленні ступеня тяжкості незакінченого злочину необхідно враховувати його вид. Так, готування до злочину вважається менш тяжким злочином, ніж замах на злочин і закінчений злочин (звичайно, якщо йдеться про злочин одного й того ж виду). Не можна порівнювати, наприклад, замах на крадіжку з готуванням до вбивства.

Замах на злочин - більш тяжкий, ніж готування, вид незакінченого злочину, але менш тяжкий, ніж закінчений злочин. Слід зауважити, що із зазначеної оцінки ступеня тяжкості готування й замаху виходить судова практика. Закон утримується від оцінки ступеня тяжкості видів незакінченого злочину й зіставлення його зі ступенем тяжкості закінченого злочину, а також від встановлення певних меж призначення покарання за незакінчений злочин порівняно із закінченим злочином. Право оцінювати ступінь тяжкості незакінченого злочину надається суду. Не виключається можливість призначення за незакінчений злочин покарання у максимальному розмірі, встановленому санкцією відповідної статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин.

До речі, КК РФ 1996 p. містить правило обов'язкового пом'якшення покарання за будь-який незакінчений злочин та встановлює його межі. Строк або розмір покарання за готування до злочину не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею КК за закінчений злочин (ч. 2 ст. 66). Згідно з ч. З ст. 66 КК РФ, строк або розмір покарання за замах на злочин не може перевищувати трьох чвертей максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особливої частини за закінчений злочин. Частина 4 ст. 66 КК РФ забороняє застосування смертної кари і довічного позбавлення волі за готування до злочину й замах на злочин, якщо такі види покарання встановлені за закінчений злочин.

Кримінальне право. Загальна частина

Закріплення у КК РФ вимоги щодо пом'якшення покарання за будь-який незакінчений злочин є, на нашу думку, доцільним. Аналогічне положення бажано передбачити і в КК України.

Крім загальних засад, при призначенні покарання за незакінчений злочин враховуються і спеціальні вимоги, встановлені ч. 1 ст. 68 КК. Це необхідність врахування: а) ступеня здійснення злочинного наміру і б) причин, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

Дії при готуванні до злочину характеризуються тим, що вони не створюють безпосередньої небезпеки для об'єкта злочину, а створюють лише передумови для вчинення дії, яка є ознакою об'єктивної сторони складу злочину. При замахові відбувається часткове виконання об'єктивної сторони певного складу злочину:

а) часткове виконання дій, що входять в об'єктивну сторону, або

б) ненастання суспільно небезпечного наслідку, передбаченого законом як обов'язкової ознаки даного злочину. Залежно від ступеня здійснення злочинного наміру закон розрізняє два види замаху - закінчений і незакінчений (частини 2 і 3 ст. 15 КК). Закінчений замах найближче до закінченого злочину. Між ними немає різниці ні в суб'єктивній стороні (злочинний намір, умисел особи повністю реалізуватися в його діях), ні в характері дій, що утворюють об'єктивну сторону злочину. Відмінність - лише в наслідку, передбаченому законом. При закінченому замахові він відсутній. При незакінченому замахові злочинна діяльність не тільки об'єктивно залишається незавершеною - не виконані всі дії, що входять в об'єктивну сторону, і не настав наслідок,- але і суб'єктивно вона залишається незавершеною - особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.

При призначенні покарання необхідно враховувати наявність або відсутність реально заподіяної шкоди та її розміри. Наприклад, більш небезпечним є замах на вбивство, пов'язаний із заподіянням тілесних ушкоджень, ніж замах, коли здоров'ю потерпілого не було заподіяно реальної шкоди. Про небезпечність замаху може свідчити розмір фактично заподіяної шкоди. Наприклад, заподіяння потерпілому легких тілесних ушкоджень при замаху на вбивство є менш небезпечним, ніж заподіяння при замаху на вбивство тяжких тілесних ушкоджень.

Для визначення ступеня тяжкості замаху істотне значення мають причини, з яких не була закінчена злочинна діяльність. Неза-вершення злочинної діяльності може бути викликане, по-перше, зовнішніми обставинами, які зашкодили особі в реалізації злочин-

Глава XVIII. Призначення покарання

ного наміру і примусили припинити злочинну діяльність (перерваний замах), по-друге, помилкою особи відносно предмета посягання або засобів вчинення злочину (непридатний замах). У першому випадку створюється й існує реальна загроза заподіяння шкоди, до досягнення якої прагне особа. У другому випадку об'єктивно відсутня небезпечність дій винного, що свідчить про менший ступінь небезпечності такого замаху і є підставою для пом'якшення покарання.

Частиною 2 ст. 68 КК встановлено правила, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання співучасникам злочину.

При призначенні покарання співучасникам злочину закон вимагає обов'язкового застосування загальних засад, встановлених статтями 65-67 КК. У зв'язку з цим виникає запитання про підстави й межі відповідальності співучасників. Підстави й межі відповідальності співучасників визначаються згідно зі ст. 29 КК відповідно до кримінально-правової оцінки діяння, вчиненого виконавцем. Дії виконавця (співвиконавців) кваліфікуються за кримінально-правовою нормою Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за дане діяння. Дії організатора, підбурювача та пособника кваліфікуються за тією ж кримінально-правовою нормою Особливої частини КК, що й дії виконавця, але з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК.

Отже, відповідно до загальних засад покарання співучасникам злочину повинно призначатися в межах санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений кожним із них злочин. Оцінюючи типовий ступінь тяжкості вчиненого кожним із співучасників злочину, суд має виходити з того, що він є однаковим для всіх співучасників. Призначається покарання співучасникам, безумовно, відповідно до положень Загальної частини КК, із врахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Але, крім загальних засад, при призначенні покарання співучасникам враховуються і спеціальні вимоги, встановлені ч. 2 ст. 68 КК, які спрямовані на конкретизацію тяжкості вчиненого кожним із них злочину. Це - вимога встановити й врахувати характер і ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину. Врахувати характер участі особи у вчиненні злочину означає врахувати роль кожного співучасника. Судова практика визнає більш небезпечною особу виконавця й організатора. За загальним правилом, роль підбурювача й пособника визначається як менш небезпечна.

Врахування ступеня участі кожного співучасника у вчиненні злочину потребує з'ясування ступеня його активності при вико-

Кримінальне право. Загальна частина

нанні конкретної ролі як взагалі, так і у зіставленні з роллю інших співучасників.

При призначенні покарання обставини, що характеризують особу певного співучасника, не можуть враховуватися відносно інших співучасників.

§ 5. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом

Кримінальний закон передбачає випадки, коли наявність пом'якшуючих обставин у числі інших факторів може служити підставою для призначення покарання не лише ближче до нижчої межі, встановленої санкцією статті Особливої частини КК, за якою кваліфікується злочин, а й для призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено за вчинений злочин.

Правові підстави призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, встановлені в ч. 1 ст. 69 КК. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, допускається:

1) при вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого та особливо тяжкого;

2) за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;

3) із врахуванням даних про особу винного.

Отже, новим КК 2001 р. змінено правові підстави застосування більш м'якого, ніж передбачено законом, покарання. По-перше, можливість його призначення пов'язується зі ступенем тяжкості злочину (КК 1960 р. такої вимоги не містив). Другою правовою підставою закон називає наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. КК 1960 р. такою підставою передбачав наявність «виняткових обставин справи». В теорії кримінального права тривалий час йшла дискусія щодо визначення природи «виняткових обставин справи». Вирішувалося, головним чином, питання про можливість віднесення до «виняткових» обставин, що входять до встановленого законом переліку пом'якшуючих обставин. КК 2001 р. вирішив це питання позитивно, відмовившись від терміна «виняткові обставини», замінивши на наявність «декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину».

Розглянемо правові підстави призначення більш м'якого, ніж передбачено законом, покарання.

Глава XVIII. Призначення покарання

Таке покарання може бути призначене лише за вчинення злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого. Ця вимога обумовлюється недоцільністю призначення більш м'якого, ніж передбачено законом, покарання за злочин невеликої тяжкості. Вчинення злочину невеликої тяжкості є за певних умов підставою для звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45-48 КК).

Називаючи наявність «декількох» обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, підставою призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, закон не визначає цей кількісний показник. Враховуючи, що у судовій практиці слова «декілька злочинів» вживаються у значенні «не менше двох», можна припустити, що за наявності не менше двох обставин, що пом'якшують покарання, може призначатися більш м'яке покарання, ніж передбачене законом.¹ Обставинами, що пом'якшують покарання, можуть враховуватися обставини, як передбачені ст. 66 КК, так і інші, визнані судом пом'якшуючими у конкретній справі.

Врахування особи винного при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, пов'язане із встановленням таких даних, які свідчать про її невелику суспільну небезпечність. Ці дані можуть характеризувати особу до вчинення злочину, під час його вчинення, а також після вчинення злочину.

У ст. 69 КК передбачено декілька способів призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

Призначення покарання нижче від найнижчої межі полягає в тому, що суд призначає винному покарання того виду, який встановлений у санкції (при альтернативній санкції один із кількох видів покарань), але у меншому розмірі, ніж нижча межа санкції, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Призначене таким чином покарання не може бути меншим, ніж мінімальний розмір даного виду покарання, визначений відповідною статтею Загальної частини КК.

Перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, має місце у випадку призначення такого виду покарання, який не встановлений у санкції, але є більш м'яким видом у співвідношенні суворості покарань, система яких передбачена ст. 51 КК. Така система покарань будується у послідовності від найменш суворого до найбільш суворого, кожний вид наступного покарання є суворішим, порівняно з попереднім.

' Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (п. 8).

Кримінальне право. Загальна частина

Одним із видів призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, слід вважати встановлену ч. 2 ст. 69 КК можливість не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове. Закон не пов'язує таку можливість із призначенням більш м'якого основного виду покарання. Тому додаткове покарання може не призначатися як одночасно з призначенням більш м'якого основного виду покарання, так і самостійно.

Більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, може призначатися з обов'язковим посиланням на ст. 69 КК.

При засудженні особи, винної у вчиненні декількох злочинів, більш м'яке покарання, ніж передбачене законом, може бути застосоване на підставі ст. 69 КК лише при призначенні покарання за конкретний злочин - один із злочинів або за кожний і не може призначатися при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів.

У зв'язку з набранням чинності з 1 вересня 2001 р. новим КК постало питання про застосування у часі кримінально-правових норм, які регламентують порядок призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, за злочин, вчинений до 1 вересня 2001 р. Відповідно до ст. 12 розділу II Прикінцевих та перехідних положень при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, за злочин, вчинений до набрання чинності нового КК, застосовується ст. 44 КК 1960 р.

§ 6. Призначення покарання за сукупністю злочинів

Питання про призначення покарання за сукупністю злочинів виникає у тих випадках, коли злочинна діяльність особи проявляється у вчиненні одного або декількох діянь, які кваліфікуються за двома або більше кримінально-правовими нормами Особливої частини КК, до засудження за будь-який з них. Ця обставина є свідченням підвищеної суспільної небезпеки злочинного діяння та особи, що його вчинила. Тому відносно таких осіб встановлений ст. 70 КК особливий порядок призначення покарання, при якому наявність сукупності злочинів розглядається як підстава для посилення покарання.

У чинному законодавстві розрізняються дві ситуації, за яких виникає необхідність призначення покарання за сукупністю злочинів. По-перше, коли особа визнається винною у вчиненні злочинів і за жодний з них вона не була засуджена (частини 1 і 2 ст. 70 КК).

Глава XVIII. Призначення покарання

По-друге, коли після винесення вироку буде встановлено, що особа винна ще й в іншому злочині, вчиненому до винесення вироку у першій справі (ч. 4 ст. 70 КК). У першому випадку йдеться про таку сукупність злочинів, яка в літературі називається «класичною», в другому - про сукупність, яка дістала назву «розірваної».¹

У другій ситуації, як визнається в літературі, має місце та ж сама сукупність злочинів. Вона лише ускладнена процесуальним моментом - несвоєчасним розкриттям одного або більше злочинів і наявністю вироку по одній із справ. Якби цього не сталося, суд розглядав би справу щодо всіх вчинених злочинів одночасно, тоді була б типова сукупність злочинів.²

Призначення покарання за сукупністю злочинів у порядку, встановленому частинами 1 і 2 ст. 70 КК, проходить у два етапи:

1) суд призначає покарання окремо за кожний злочин, що входить у сукупність;

2) суд признає остаточне покарання за сукупністю злочинів. Призначення покарання окремо за кожний із злочинів, що

утворює сукупність,- важлива вимога ст. 70 КК, порушення якої неприпустиме. Дотримання правила про призначення покарання за кожний із злочинів є не тільки гарантією справедливого засудження, а й відіграє важливу роль при застосуванні окремих інститутів кримінального права. Такий порядок призначення покарання дає можливість без будь-яких ускладнень застосувати амністію або помилування до кожного окремого злочину, а переглянувши справу, внести зміну у вирок на предмет пом'якшення покарання, призначеного за конкретний злочин, якщо є підстави вважати його надмірно суворим. Якби вирок не містив вказівки на розмір покарання за кожний злочин, що входить у сукупність, то визнання неправильним обвинувачення в одному із злочинів без скасування вироку у повному обсязі було б неможливим.

Суд, призначаючи покарання за кожний із злочинів, керується загальними засадами призначення покарання (ст. 65 КК). Такий підхід до призначення покарання дає можливість індивідуалізувати його щодо кожного злочину, враховуючи водночас, що особою вчинено не один, а два або більше злочинів.

Призначення покарання за кожний із злочинів наочно демонструє оцінку судом ступеня тяжкості вчинених особою злочинів. У судовій практиці можливі випадки призначення особі, засудже-

¹ Див.: Кримінальне право України. Загальна частина.- К., 1998.- С 378.

² Див.: Бажанов М. И. Назначение наказания по советскому уголовному праву-К., 1980.-С. 109.

Кримінальне право. Загальна частина

ній за сукупністю злочинів, за тяжкий злочин менш суворого покарання, ніж за злочин середньої тяжкості.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК призначення остаточного покарання може відбуватися шляхом:

1) поглинення менш суворого покарання більш суворим;

2) часткового складання призначених покарань;

3) повного складання призначених покарань.

Якщо остаточне покарання встановлене у розмірі найбільш суворого із призначених за кожний злочин, це є свідченням застосування поглинення менш суворого покарання більш суворим. Адже менш суворе покарання поглинути більш суворе покарання не може.

Призначення остаточного покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворимдопускається як щодо покарань одного виду, так і різних видів. Але однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей КК.'

Принцип часткового складання полягає у тому, що остаточне покарання призначається шляхом приєднання до найбільш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, будь-якої частини менш суворого покарання (або покарань), призначеного (них) за інший злочин (злочини).

При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі складених покарань. Принцип повного складання покарань, встановлений ч. 1 ст. 70 КК, наочно демонструє відповідальність за кожний із вчинених злочинів.

Чинний КК, встановлюючи принципи призначення остаточного покарання, практично не регламентує правові підстави їх застосування, надаючи можливість суду вирішувати це питання на свій розсуд для забезпечення індивідуалізації покарання. Тому суд, при обранні принципу призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, повинен керуватися загальними засадами призначення покарання, враховувати кількість злочинів, що входять до сукупності, форму вини й мотиви вчинення кожного з них, тяжкість їх наслідків, вид сукупності (реальна чи ідеальна) тощо.²

Водночас КК містить положення, які регулюють порядок призначення остаточного покарання залежно від деяких видів покарань, які призначені за окремі злочини. Так, відповідно до ч. 2

' Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.

№ 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (п. 2). 270

² Там само.

Глава XVIII. Призначення покарання

ст. 70 КК, якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів може визначатися лише шляхом поглинення будь-яких, менш суворих покарань, довічним позбавленням волі. Застосування принципу складання зазначених покарань виключається.

Встановлюючи правила складання покарань, чинний закон забороняє складати з іншими видами покарань такі основні покарання, як «штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Згідно з ч. З ст. 72 КК ці види покарання виконуються самостійно. Не допускаючи складання зазначених видів покарання при призначенні остаточного покарання, закон, як видається, не виключає можливості їх поглинення більш суворими видами покарання.

У літературі та в судовій практиці визнається доцільним застосування принципу поглинення покарання в таких випадках:

а) за наявності ідеальної сукупності злочинів;

б) коли один із злочинів істотно відрізняється за ступенем тяжкості від іншого, що входить у сукупність (наприклад, злочин невеликої тяжкості та особливо тяжкий);

в) коли призначені за окремі злочини покарання складанню з іншими видами покарань не підлягають (наприклад, згідно з ч. З ст. 72 КК основні покарання у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю складанню з іншими видами покарань не підлягають).

У теорії й практиці кримінального права виникає питання про можливість застосування при призначенні остаточного покарання одночасно декількох принципів: поглинення й складання. Чинне законодавство рекомендацій з цього приводу не містить, але не містить і заборони. Фактичне застосування декількох принципів при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів відбувається досить часто. Так, наприклад, при застосуванні принципу часткового складання до найсуворішого покарання приєднується частина менш суворого покарання, а та частина, що залишилася, фактично поглинається більш суворим покаранням.¹ Але в такому і подібних випадках один із принципів є основним, а другий - допоміжним. Застосування допоміжних принципів істотно не впливає на призначення остаточного покарання, яке визначається за основним принципом. Тому ми не поділяємо думку про необхідність обґрунтування вибору декількох принципів

¹ Див.: Бажанов М. И. Назначение наказания по советскому уголовному праву.-К., 1980.-С. 100.

Кримінальне право. Загальна частина

у мотивувальній частині вироку і посилання на них у резолютивній частині.¹

Призначення покарання за сукупністю злочинів у порядку, встановленому ч. 4 ст. 70 КК, відбувається в три етапи:

а) суд призначає покарання за злочин, розкритий останнім, тобто за другим вироком;

б) остаточне покарання за сукупністю злочинів суд призначає, враховуючи покарання за першим вироком, або шляхом поглинення менш суворого більш суворим, або шляхом повного чи часткового складання, але в межах максимального розміру санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання;

в) у строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, суд зараховує покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком.

При призначенні покарання в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 70 КК, може з'ясуватися, що за першим вироком особа була засуджена за сукупністю двох або більше злочинів і остаточне покарання їй було призначено за правилами частин 1 та 2 ст. 70 КК. У такому випадку при призначенні остаточного покарання за другим вироком суд повинен виходити з остаточного, призначеного за першим вироком, а не з покарань, призначених цим вироком за окремі злочини. Призначене за першим вироком покарання за сукупністю злочинів має враховуватися як єдине ціле.

Призначене за правилами ч. 4 ст. 70 КК остаточне покарання не може бути меншим, ніж будь-яке з покарань, призначених за злочини, що входять у сукупність.

У строк остаточного покарання, призначеного з врахуванням покарання за першим вироком, обов'язково зараховується усе фактично відбуте на цей час покарання за першим вироком, як відбуте повністю, так і відбуте частково. Зарахування у відбуття іншого за видом покарання, ніж вид остаточного, відбувається з дотриманням вимог ст. 72 КК про правила переведення менш суворих видів покарання в більш суворі.

Складання покарань обмежене ч. 2 ст. 70 КК певними межами. За загальним правилом, остаточне покарання, одержане при складанні окремих покарань (повному чи частковому), не може перевищувати максимальної межі санкції кримінально-правової норми, яка передбачає більш суворе покарання. Так, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 122 КК покарання у виді двох років позбавлення волі,

' Кримінальне право України. Загальна частина.- К., 1998.- С 380.

Глава XVIII. Призначення покарання

а за ч. 1 ст. 185 КК - один рік позбавлення волі, то можливість призначення остаточного покарання шляхом повного складання не виключається (максимальний розмір санкції ч. 1 ст. 122 КК - 3 роки позбавлення волі). Якщо ж суд призначив за ч. 1 ст. 122 КК покарання у виді двох років, а за ч. 1 ст. 185 КК - два роки шість місяців позбавлення волі, то остаточне покарання може бути призначене лише шляхом часткового складання, тобто до двох років шість місяців суд може приєднати лише 6 місяців від покарання, призначеного за ч. 1 ст. 122 КК.

Слід зазначити, що з метою посилення відповідальності осіб, що вчинили два або більше злочинів, у т. ч. тяжкі або особливо тяжкі, чинний КК надає, на відміну від КК 1960 p., можливість суду при призначенні остаточного покарання вийти за максимальний розмір покарання, встановлений санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання. Вказівка на максимальний строк кожного виду покарання міститься у відповідних статтях Загальної частини КК (розділ X). У зазначеному положенні йдеться не про абстрактну можливість призначення остаточного покарання в межах його максимального строку, а про можливість повного або часткового складання у цих межах.

Відповідно до ч. 2 ст. 70 КК суд має можливість призначити за певних умов остаточне покарання шляхом складання за злочини, що входять у сукупність у разі призначення за них однакових за видом і розміром покарань у максимальних межах санкцій.

При засудженні особи за вчинення двох або більше злочинів, як у порядку, передбаченому частинами 1 та 2 ст. 70 КК, так і в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 70 КК, до основного суд може приєднати додаткові види покарання. Як і основне покарання, додаткове покарання повинно бути призначене за конкретний злочин або злочини. Якщо додаткове покарання не було призначене за конкретний злочин або злочини, що входять у сукупність, то воно не може бути призначене за сукупністю злочинів.

У випадку, коли один і той же вид додаткового покарання призначається за два або більше злочинів, остаточний його строк чи розмір при частковому або повному складанні не може перевищувати максимальний розмір, встановлений у Загальній частині КК для даного виду покарання. При призначенні покарання за злочини, що входять у сукупність різнорідних додаткових покарань, на-

Кримінальне право. Загальна частина

приклад, за один - конфіскацію майна, а за другий - позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, кожне з них приєднується до основного остаточного покарання і виконується самостійно.

У зв'язку із введенням у дію з 1 вересня 2001 р. нового КК і застосуванням Прикінцевих та перехідних положень виникли питання про дію у часі кримінально-правових норм, які регламентують правила призначення покарання за сукупністю злочинів: ст. 42 КК 1960 р. і ст. 70 КК 2001 р. Пунктом 13 Розділу II Прикінцевих та перехідних положень встановлено, що у разі призначення покарання за сукупністю злочинів, вчинених до набрання чинності новим КК, тобто до 1 вересня 2001 p., застосовується ст. 42 КК України 1960 р. Якщо ж хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, вчинений після набрання чинності новим КК, то при призначенні покарання за сукупністю злочинів застосовується ст. 70 нового КК.

§ 7. Призначення покарання за сукупністю вироків

Ст. 71 КК передбачає особливий вид сукупності - сукупність вироків. Такий вид сукупності передбачає випадки, коли особа після винесення вироку, але до повного відбуття покарання, вчиняє новий злочин. Факт вчинення нового злочину свідчить про підвищену небезпечність винного, а також про те, що міра покарання за раніше вчинений злочин була недостатньою для попередження вчинення даною особою нового злочину. Така обставина за певних умов обумовлює необхідність більш суворого підходу до винного при призначенні покарання за новий злочин порівняно із призначенням покарання за сукупністю злочинів. При призначенні покарання в порядку ч. 4 ст. 70 КК суд також має справу з раніше винесеним вироком. Але на відміну від сукупності вироків, тут покарання призначається за злочин, вчинений до винесення першого вироку. За певних рівних умов така ситуація є менш суспільно небезпечною, ніж у разі вчинення нового злочину після засудження за попередній злочин.

Слід зазначити, що призначення покарання за сукупністю вироків має певні спільні ознаки з призначенням покарання за сукупністю злочинів. В обох випадках суд має справу з особами, які вчинили не один, а два або більше злочинів, які кваліфікуються за двома або більше кримінально-правовими нормами. Покарання призначається за злочини, за які раніше не призначалося. Після

Глава XVIII. Призначення покарання

призначення покарання за нові злочини призначається остаточне покарання. Як остаточний може бути обраний лише такий вид основного й додаткового покарання, який був призначений судом за конкретний злочин або злочини. Однаково вирішуються питання, пов'язані з можливістю й порядком визначення строків покарання при складанні їх різних видів (ст. 72 КК). Єдиним є й те, що і правила призначення покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків, хоча й по-різному, але обмежують вибір розміру остаточного покарання. В обох випадках передбачається можливість призначення не тільки основного, але й додаткового покарання.

Проте, призначення покарання за сукупністю вироків має суттєві особливості.

Частина 1 ст. 71 КК встановлює: якщо засуджений після постановления вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Отже, характерними ознаками сукупності вироків є:

а) вчинення нового злочину після постановления вироку за раніше вчинений злочин;

б) покарання за попереднім вироком на момент вчинення нового злочину особа повністю не відбула.

Правила ст. 71 застосовуються у випадках вчинення нового злочину після проголошення вироку за попередній злочин, у тому числі й тоді, коли вирок ще не набрав законної сили.¹

Звичайно, що до осіб, які вчинили новий злочин після повного відбуття раніше призначеного покарання, правила ст. 71 КК не застосовуються. Такими, що не відбули покарання за попереднім вироком, вважаються особи, які: а) зовсім не відбували реально призначеного покарання; б) перебувають у стані його фактичного відбування; в) особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 79 КК) - протягом іспитового строку; г) умовно-достроково звільнені (ст. 81 КК) - протягом невідбутої частини покарання; ґ) особи, яким невідбута частина покарання замінена більш м'яким покаранням (ст. 82 КК) - протягом відбуття більш м'якого покарання.

За сукупністю вироків покарання призначається у два етапи:

1) призначається покарання за новий злочин;

2) призначається остаточне покарання.

¹ Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 (п. 25).

Кримінальне право. Загальна частина

Призначення покарання за новий злочин відбувається на загальних підставах, тобто з дотриманням вимог загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК). Якщо особою вчинено не один, а два або більше нових злочинів, то суд, призначивши покарання (основне й додаткове) за кожний з них, призначає на підставі частин 1 та 2 ст. 70 КК остаточне покарання, застосувавши принцип поглинення або повного чи часткового складання.

Призначення остаточного покарання відбувається шляхом приєднання до призначеного за новий злочин невідбутої частини покарання за першим вироком. Невідбутим може бути покарання в повному обсязі або в конкретній частині. Якщо особа була раніше звільнена від відбування покарання з випробовуванням, то невід-бутою частиною є увесь строк покарання, який був призначений судом. При умовно-достроковому звільненні невідбутою вважається та частина покарання, від якої особа була фактично звільнена. Якщо частина покарання замінялася на більш м'яке покарання, то невідбутою є частина невідбутого більш м'якого покарання.¹

Встановлюючи вимогу приєднати до покарання, призначеного за новий злочин, невідбутої частини покарання, чинне законодавство не передбачає умов, за яких таке приєднання має відбуватися повністю або частково. З одного боку, складається враження про те, що закон надає право суду вирішувати, яку частину невідбутого за першим вироком покарання слід приєднати до призначеного за новий злочин. Водночас є підстави і до обмежувального тлумачення даного положення. Чи не ставить законодавець вирішення цього питання в залежність від реальної ситуації у справі? Якщо відповідні межі призначення остаточного покарання дозволяють, то вимога приєднання невідбутої частини покарання в повному обсязі має бути обов'язковою. За відсутності такої можливості не-відбута частина покарання за попереднім вироком приєднується частково.

Такий підхід видається більш правильним, адже підставою звільнення від відбування частини невідбутого за першим вироком покарання мали б бути лише встановлені законом обмеження у визначенні остаточного покарання за сукупністю вироків.

При призначенні покарання за сукупністю вироків допускається застосування принципів лише часткового або повного приєднання невідбутої частини покарання. Виняток становить призна-

¹ Більш детально про невідбуту частину покарання за попереднім вироком див.: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 (п. 26).

Глава XVIII. Призначення покарання

чення остаточного покарання у разі обрання довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань. Згідно з ч. 2 ст. 71 КК, остаточне покарання в зазначеному випадку за сукупністю вироків визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути за своїм розміром більшим як від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Визначення остаточного покарання за сукупністю вироків обмежене відповідними межами. Згідно з ч. 2 ст. 71 КК, при складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років.

Як видно з викладених положень, встановлення меж у призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків залежить від певних обставин. Обмеження максимальним строком покарання, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК, стосується будь-яких видів покарань, передбачених ст. 51 КК. Друге обмеження стосується випадку, коли за сукупністю вироків складаються покарання у виді позбавлення волі. Якщо ж один із злочинів, за які призначається остаточне покарання за сукупністю вироків, є особливо тяжким, допускається призначення покарання на строк більше п'ятнадцяти років позбавлення волі, але не більше двадцяти п'яти років.

У зв'язку із зазначеними положеннями закону виникають деякі питання. Якщо при складанні покарань у виді позбавлення волі за сукупністю вироків остаточне покарання не може перевищувати п'ятнадцяти років позбавлення волі, то якою межею визначається остаточне покарання, якщо із призначених тільки одне покарання є позбавленням волі. За першим правилом, якщо остаточне покарання призначене у виді позбавлення волі, незалежно від іншого більш м'якого виду покарання, воно відповідно до ч. 2 ст. 63 КК не повинно перевищувати п'ятнадцяти років позбавлення волі. У такому разі ця ситуація нічим не відрізняється від призначення остаточного покарання при складанні покарань у виді позбавлення волі.

Кримінальне право. Загальна частина

Враховуючи те, що остаточне покарання за сукупністю вироків призначається лише шляхом складання, за винятком довічного позбавлення волі з іншим видом покарання, виникає питання про правомірність його призначення у розмірі п'ятнадцяти років позбавлення волі за можливості призначити у межах від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти років. Звичайно, за умови, що один із злочинів є особливо тяжким. Як видається, застосування у зазначеному випадку остаточного покарання у межах п'ятнадцяти років позбавлення волі є істотним порушення ч. 2 ст. 71 КК.

Можливість призначити остаточне покарання за сукупністю вироків понад п'ятнадцять років, але не більше двадцяти п'яти років, залежить від встановлення того, що один із злочинів належить до категорії особливо тяжких. Зважаючи на те, що при призначенні покарання за сукупністю вироків мова йде як про злочини, за які особа засуджена за першим вироком, так і про злочини, за які вона засуджується за останнім вироком, є підстави вважати, що зазначене положення вимагає врахування ступеня тяжкості усіх злочинів, за які їй визначається остаточне покарання.

Допустимість за певних умов призначити покарання понад п'ятнадцять років позбавлення волі, але не більше двадцяти п'яти років, передбачається чинним КК у правилах призначення покарання за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК). Крім того, покарання у виді позбавлення волі строком на двадцять п'ять років може бути призначене особі при застосуванні акту помилування (ч. 2 ст. 87 КК) в результаті заміни призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі. Але ст. 63 КК, яка регламентує позбавлення волі на певний строк як вид покарання, можливість його призначення на строк понад п'ятнадцять років не передбачає. Таке положення видається невиправданим, викладені випадки, на нашу думку, підлягають включенню їх до ст. 63 КК.

У зв'язку з набранням чинності з 1 вересня 2001 р. новим КК питання про дію у часі кримінально-правових норм, що регламентують призначення покарання за сукупністю вироків, має вирішуватися на підставі п. 13 розділу II Прикінцевих та перехідних положень. При призначенні покарання особі, яка після постановления вироку, але до повного відбуття покарання вчинила новий злочин до набрання чинності новим КК, тобто до 1 вересня 2001 p., суд керується ст. 43 КК 1960 р. Якщо ж новий злочин особа вчинила після набрання чинності новим КК, то покарання їй за сукупністю вироків призначається на підставі ст. 71 нового КК.

Глава XVIII. Призначення покарання

§ 8. Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення

При застосуванні принципу часткового або повного складання покарань нерідко виникає необхідність складання різних за видом покарань, що призначені за окремі злочини. Правила складання різнорідних покарань вперше встановлені окремими нормами -ст. 72 КК. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КК при складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид. Таке правило не враховує розмір більш і менш суворого покарання. Тому остаточне покарання має завжди визначатися як більш суворий вид покарання.

При складанні покарань у виді позбавлення волі з триманням у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, арештом, обмеженням волі, службовим обмеженням для військовослужбовців, виправними роботами, громадськими роботами - одному дню позбавлення волі відповідають:

- один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту;

- два дні обмеження волі;

- три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

- вісім годин громадських робіт.

При складанні покарань у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту з обмеженням волі, службовим обмеженням для військовослужбовців, виправними роботами - одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту відповідають:

- два дні обмеження волі;

- три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт.

При складанні обмеження волі зі службовим обмеженням для військовослужбовців або виправними роботами - одному дню обмеження волі відповідають:

- три дні службового обмеження для військовослужбовців;

- три дні виправних робіт.

При складанні обмеження волі або арешту з громадськими роботами - одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин громадських робіт.

Особливі правила встановлюються щодо складання покарань у виді виправних робіт та службових обмежень для військово-

Кримінальне право. Загальна частина

службовців. Згідно з ч. 2 ст. 72 КК, складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри ж відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються самостійно.

Складанню при призначенні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків підлягають не всі види основних покарань. Згідно з ч. З ст. 72 КК, основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.

Правила складання різновидних покарань поширюються лише на основні покарання. Додаткові покарання різних видів складанню не підлягають і у всіх випадках виконуються самостійно (ч. 4 ст. 72 КК).

Частиною 5 ст. 72 КК встановлено, що попереднє ув'язнення підлягає зарахуванню судом у строк покарання. Якщо особа засуджується до позбавлення волі, то попереднє ув'язнення зараховується у його строк день за день. Якщо ж особу, яка утримувалася під вартою, засуджено до інших видів покарань, то зарахування попереднього ув'язнення має здійснюватися за правилами співвідношення покарань, встановлених щодо позбавлення волі та інших менш суворих покарань ч. 1 ст. 72 КК.

У строк відбуття покарання зараховується весь час тримання особи під вартою: а) час затримання як підозрюваного у злочині; б) час перебування під вартою як міра запобіжного заходу; в) час перебування в психіатричному стаціонарі у зв'язку з проведенням судово-психіатричної експертизи; г) час перебування особи на примусовому лікуванні (якщо на психічну хворобу особа захворіла після вчинення злочину) у разі її одужання.

Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК, враховуючи строк попереднього ув'язнення, суд може звільнити особу від відбування деяких видів покарання або пом'якшити покарання. Це стосується покарань, які не згадуються у ч. 1 ст. 72 КК: штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Пом'якшення зазначених видів покарання може відбуватися шляхом зменшення їх розміру.

Глава XIX

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ

Інститут звільнення від покарання та його відбування представлений розділом XII Загальної частини та розділом II Прикінцевих та перехідних положень… Під звільненням від покарання та його відбування розуміють передбачені в КК… Аналіз положень зазначених розділів КК дає підстави виділити такі види звільнення від покарання та його відбування: …

Кримінальне право. Загальна частина

особи, засуджені за ч. 1 ст. 133 (порушення законодавства про працю), ч. 1 ст. 147 (випуск або реалізація недоброякісної продукції), ст. 1483… особи, засуджені за ст. 186 КК 1960 р. (за винятком засуджених за заздалегідь… У зв'язку із втратою чинності Указами Президії Верховної Ради Української РСР від 26 грудня 1990 р. «Про…

Кримінальне право. Загальна частина

- особа відбуває покарання у виді обмеження або позбавлення волі; - особа стала на шлях виправлення; - особа фактично відбула: 1) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої…

Глава XX. Судимість

яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. З ч. З ст. 81 КК). Більш жорсткими є й умови заміни невідбутої частини покарання більш м'яким щодо особи, яка раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин будь-якої тяжкості, за який вона була засуджена до позбавлення волі (п. 2 ч. 4 ст. 82 КК), а також особи, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. З ч. 4 ст. 82 КК).

Загальноправові наслідки судимості полягають у тому, що вона є перешкодою для обіймання певних посад та зайняття певними видами діяльності, а також підставою ряду інших обмежень.

Так, громадянин, який має судимість за вчийення умисного злочину, не може бути обраний народним депутатом України (ст. 76 Конституції України); особа, яка має судимість, не може бути суддею (ст. 7 Закону «Про статус суддів»); набрання законної сили обвинувальним вироком суду (момент виникнення судимості) є підставою для звільнення судді з посади (ст. 126 Конституції України) та для дострокового припинення повноважень народного депутата України (ст. 81 Конституції України); особа, яка має судимість, не може бути адвокатом (ст. 2 Закону «Про адвокатуру»), нотаріусом (ст. З Закону «Про нотаріат»); особи, які мають судимість, не можуть бути призначеним на посаду прокурора або слідчого прокуратури (ч. 6 ст. 45 Закону «Про прокуратуру») тощо.

Судимість є перешкодою для реалізації інших прав особи. Наприклад, наявність у громадянина судимості за тяжкі злочини є перешкодою для допуску до державної таємниці (ст. 23 Закону «Про державну таємницю»); до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів, застосування амністії не допускається (ст. З Закону «Про застосування амністії в Україні»).

Судимість обмежує права людини лише на певний, чітко визначений у законі строк.

§ 2. Строки погашення судимості

Ст. 89 КК передбачає три види строків погашення судимості:

1) судимість погашається закінченням встановленого вироком суду іспитового строку особі при дотриманні нею передбачених законом вимог;

2) судимість погашається самим фактом відбуття покарання;

Кримінальне право. Загальна частина

3) судимість погашається через певні, чітко визначені законом строки після відбуття покарання.

Аналіз ст. 5 та ч. З ст. 88 КК дозволяє виділити четвертий вид, згідно з яким судимість погашається у зв'язку з декриміналізацією діянь, за які особа засуджена, чи у зв'язку з пом'якшенням кримінальної відповідальності за їх вчинення.

П'ятий вид випливає зі змісту ч. 4 ст. 88 КК, згідно з яким особа вважається несудимою внаслідок її реабілітації.

Шостий вид випливає з Прикінцевих та перехідних положень КК, згідно з якими особа вважається несудимою внаслідок непе-редбачення в новому КК виду покарання, до якого особу засуджено за КК 1960р.

До першого виду строків погашення судимості віднесено випадки, передбачені пунктами 1-2 ст. 89 КК, а саме:

такими, що не мають судимості, визнаються, по-перше, особи, засуджені відповідно до ст. 75 КК, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених статтями 76 та 78 КК (наприклад, у зв'язку з невиконанням покладених на них обов'язків, систематичним вчиненням правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення). Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання. По-друге, жінки, засуджені відповідно до ст. 79 КК, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо після закінчення цього строку не буде прийнято рішення про направлення для відбування покарання, призначеного вироком суду. Якщо засуджена не була звільнена від додаткового покарання і його строк перевищує тривалість іспитового строку, то жінка визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання.

Другий вид строків погашення судимості включає випадки, передбачені пунктами 3 та 4 ст. 89 КК. Відповідно до п. З цієї статті, судимість погашається за умови, коли особи, які були засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, відбули це покарання. Згідно з п. 4 ст. 89 КК судимість погашається, коли особи: а) відбули покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців; б) відбули покарання у виді тримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні; в) з моменту дострокового звільнення військовослужбовців від службового обмеження чи тримання в дисциплінарному батальйоні,

Глава XX. Судимість

а також г) з моменту відбуття військовослужбовцем покарання на гауптвахті замість арешту.

Засуджені неповнолітні визнаються такими, що не мають судимості, після виконання покарання, не пов'язаного з позбавленням волі (ч. 1 ст. 108 КК).

Третій вид строків погашення судимості включає випадки, передбачені пунктами 5-9 ст. 89 КК. Згідно з положеннями, викладеними в згаданих пунктах, судимість погашається щодо осіб, засуджених: а) до штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 5); б) до обмеження волі, а також засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони протягом двох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 6); в) до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 7); г) до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 8); ґ) до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 9).

Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні, засуджені до позбавлення волі: а) за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; б) за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; в) за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом я 'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину (пункти 2-4 ч. 2 ст. 108 КК).

Четвертий вид строків погашення судимості включає випадки, згідно з якими судимість погашається: а) фактом декриміналізації діяння, за яке особу було засуджено (ст. 5, ч. З ст. 88 КК), та б) фактом відбуття покарання чи спливом визначеного у законі строку після відбуття покарання - за умови прийняття нового закону про кримінальну відповідальність, який її пом'якшує. Скажімо, санкція нового закону передбачає покарання у виді службового обмеження волі для військовослужбовців, тоді як раніше діючий закон передбачав покарання у виді штрафу. Судимість погашається з моменту набрання новим законом чинності. Другий приклад. Пом'якшення відповідальності привело до того, що діяння, за вчинення якого особа відбула покарання, тепер є злочином не тяжким,

Кримінальне право. Загальна частино

а середньої тяжкості. У цьому разі особа вважається такою, що не має судимості, якщо на день набрання чинності новим законом пройшло три або більше трьох років після відбуття нею покарання (п. 8 ст. 89 КК).

П'ятий вид строків погашення судимості полягає в тому, що особа, яку було необгрунтовано засудженою, вважається не судимою внаслідок її реабілітації (ч. 4 ст. 88 КК).

Шостий вид строків погашення судимості включає один випадок: згідно з п. 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК особи, засуджені до покарання у виді громадської догани (ст. 33 КК 1960 p.), якщо у них до набрання чинності новим КК не була погашена судимість, вважаються такими, що не мають судимості. ., '

§ 3. Обчислення строків погашення судимості

Порядок обчислення строків погашення судимості передбачено у ст. 90 КК. Відповідно до її положень, строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного й додаткового покарання. Причому, якщо строк додаткового покарання перевищує строк основного покарання, відлік строку погашення судимості має вестись з моменту, коли особа відбула додаткове покарання.

До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася вчиненням злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Якщо вирок так і не було виконано, судимість погашається після закінчення строків давності виконання вироку (ст. 80 КК).

Якщо особу достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання (основного та додаткового).

Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м'яким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м'якого покарання (основного та додаткового).

У тому разі, коли особа після відбуття покарання, але до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається й обчислюється заново. Причому, окремо за кожен злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин. Наприклад, особа відбула покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості. Судимість, згідно з п. 6 ст. 89 КК, буде пога-

Глава XX Судимість

шена через два роки після відбуття покарання. Однак до завершення цього строку особа вчиняє новий злочин середньої тяжкості і засуджується за нього до позбавлення волі. За таких умов перебіг строку погашення судимості за перший злочин переривається. Після відбуття особою покарання за новий злочин паралельно будуть спливати строки погашення судимості і за перший, і за другий злочини. Судимість за перший злочин буде погашена через два роки, за другий злочин - через три роки (п. 7 ст. 89 КК).

Слід зазначити, що відповідно до п. 11 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК, правила, встановлені КК 1960 р. щодо погашення й зняття судимості, поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності КК 2001 р., за винятком випадків, якщо новим кодексом пом'якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб.

§ 4. Зняття судимості

Зняття судимості означає припинення стану судимості до закінчення строків погашення судимості, передбачених у ст. 89 КК. Згідно з чинним КК, зняття судимості можливе, по-перше, лише після відбуття особою покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі, а також додаткових покарань, якщо такі були призначені особі. По-друге, особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення. По-третє, зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 КК. Щодо осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, таке обмеження стосується тільки випадків відбуття ними покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин (ч. З ст. 108 КК). По-четверте, судимість може бути знята тільки судом. До набрання чинності КК 2001 р. судимість могла бути знята на підставі Указу Президента України від 12 квітня 2000 р. «Про Положення про порядок здійснення помилування». Судимість не знімається і законом про амністію (ч. 2 Закону «Про застосування амністії в Україні»).

Глава XXI

ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ

§ 1. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру

КК 2001 р., на відміну від КК 1960 р., присвятив примусовим заходам медичного характеру та примусовому лікуванню спеціальний розділ (розділ XIV Загальної частини КК - статті 92—96). З назви та змісту статей цього розділу випливає, що зазначені види державного примусу мають різну правову природу.

Згідно зі ст. 92 КК, примусовими заходами медичного характеру є: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги або 2) поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь. Тобто, закон передбачає можливість надання певним особам не лише стаціонарної, а й амбулаторної психіатричної допомоги (що є новелою у вітчизняному кримінальному законодавстві), а також визначає мету примусових заходів медичного характеру. Ці заходи не є покаранням. Водночас примусові заходи медичного характеру не є видом звільнення від кримінальної відповідальності чи звільнення від покарання та його відбування.

Застосування до особи примусових заходів медичного характеру можливе лише за умови: 1) доведеності вчинення нею суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки конкретного злочину; 2) така особа за своїм психічним станом є небезпечною для суспільства.

Відповідно до ст. 93 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які:

_____Глава XXI. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

1) вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння. Такі особи не підлягають кримінальній відповідальності (ч. 2 ст. 19 КК);

2) вчинили у стані обмеженої осудності злочини. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності (ст. 20 КК);

3) вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку. Ці особи не підлягають покаранню. До них за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання вони можуть підлягати покаранню (ч. З ст. 19 КК);

4) вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Такі особи можуть бути звільнені від подальшого відбування покарання, й суд вправі застосувати до них примусові заходи медичного характеру чи передати на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (п. З ст. 93, ч. 6 ст. 94 КК, ч. 2 ст. 408 КПК). У разі припинення примусових заходів медичного характеру такі особи можуть підлягати подальшому відбуванню покарання (ч. 4 ст. 95 КК).

Застосування примусових заходів медичного характеру є правом, а не обов'язком суду. Вони застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними (ч. 2 ст. 416 КПК). У разі, коли особа страждає на психічну хворобу і вчинила суспільно небезпечне діяння, але за характером вчиненого і за своїм психічним станом не являє собою небезпеки для суспільства і не потребує надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку чи госпіталізації до психіатричного закладу, примусові заходи медичного характеру не застосовуються.

Примусові заходи медичного характеру є одним із видів психіатричної допомоги громадянам, які страждають на психічні розлади. До інших видів такої допомоги належать: психіатричний огляд, амбулаторна психіатрична допомога, госпіталізація особи до психіатричного закладу - добровільно чи в примусовому порядку, поміщення особи до психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання, переведення особи з цього закладу до бу-динку-інтернату (пансіонату) для громадян похилого віку та інвалідів (статті 11-14, 23, 24 Закону «Про психіатричну допомогу»).

Головна відмінність примусових заходів медичного характеру від інших видів психіатричної допомоги полягає в тому, що примусові заходи медичного характеру (і лише вони) застосовуються до осіб, які визнані судом неосудними чи обмежено осудними у зв'язку із вчиненням ними суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК.

Кримінальне право. Загальна частина

Згідно із законом (ст. 151 КК) поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової людини визнається злочином. Запровадження кримінальної відповідальності за вказане діяння було, зокрема, обумовлене тим, що в Радянському Союзі у 60—80 роках застосування примусових заходів медичного характеру набуло політичного змісту: діагноз психіатричного захворювання й поміщення здорової людини до психіатричної лікарні використовувався для розправи з опонентами правлячого режиму.

Законодавче визначення поняття примусових заходів медичного характеру видається дещо неповним. Зокрема, потребує конкретизації мета цього примусу, оскільки його застосування має за мету також охорону прав і законних інтересів психічно хворих (нерідко вони самі стають жертвами злочину). Удосконаленню визначення аналізованого поняття слугуватиме й уточнення положення про те, що «поміщення особи» (тобто госпіталізація до психіатричного закладу з відповідним наглядом) є психіатричною допомогою.

З урахуванням викладеного, примусові заходи медичного характеру — це надання на підставі закону за рішенням суду психіатричної допомоги у примусовому порядку особі, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, з метою обов'язкового лікування психічно хворого, охорони прав і законних інтересів його та інших осіб, а також запобігання вчиненню особою, до якої застосовано такі заходи, нових суспільно небезпечних діянь.

§ 2. Види примусових заходів медичного характеру та їх застосування

Законом передбачено чотири види примусових заходів медичного характеру: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом (ч. 1 ст. 94 КК). КК 2001 р. вперше передбачив примусовий захід медичного характеру, що не пов'язаний з поміщенням особи до стаціонарного психіатричного закладу.

Крім того, КК надав суду право передавати психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом. Таке вирішення долі хворого не належить до примусових заходів медичного характеру.

Глава XXI. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, але за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу (ч. 2 ст. 94 КК).

До психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути поміщена за рішенням суду особа, яка за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку (ч. З ст. 94 КК).

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом застосовується судом щодо неосудного, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя громадян, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду (ч. 4 ст. 94 КК).

Якщо неосудний вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, або за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду, суд може застосувати до нього госпіталізацію до психіатричного закладу із суворим наглядом (ч. 5 ст. 94 КК).

Відмінність лікувальних установ із різними видами нагляду полягає в умовах нагляду за хворими. Осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу з посиленим або суворим наглядом, тримають в умовах, що виключають можливість вчинення ними нового суспільно небезпечного діяння.

Психіатричний заклад - це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо будь-якої форми власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги.

Госпіталізація до психіатричного закладу з відповідним наглядом означає, що особі надається психіатрична допомога в стаціонарних умовах.

Закон (ч. 1 ст. 94 КК) містить три критерії - медичний, юридичний і соціальний, які суд має враховувати при призначенні певного виду примусових заходів медичного характеру: 1) характер і тяжкість захворювання (медичний критерій); 2) тяжкість вчиненого діяння (юридичний критерій); 3) ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб (соціальний критерій).

Медичний критерій визначається клінічною формою психіч-

Кримінальне право. Загальна частина

Юридичний критерій ґрунтується на положеннях ст. 12 КК щодо класифікації злочинів. Соціальний критерій містить оцінку: а) суспільної небезпеки вчиненого діяння,… Законом передбачена можливість продовження, зміни та припинення застосування примусових заходів медичного характеру…

Кримінальне право. Загальна частина

§ 3. Поняття, мета та порядок застосування примусового лікування КК розмежовує види примусу, що застосовуються до певних категорій хворих осіб… Згідно з ч. 1 ст. 96 КК, примусове лікування застосовується незалежно від призначеного покарання. Йдеться про те, що…

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

§ 1. Загальні положення Неповнолітніми вважаються особи, які не досягай 18-річного віку. Серед… Коли мова йде про кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, то має значення виділення серед них тих, які…

Кримінальне право. Загальна частина

Якщо ж ті чи інші питання не регламентовані статтями розділу XV Загальної частини КК, то при розгляді справ неповнолітніх слід керуватися… § 2. Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх За загальним правилом, будь-яка особа, яка вчинила злочин, у тому числі і до досягнення вісімнадцятирічного віку,…

Глава XXII. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру можливе із дотриманням комплексу умов, які стосуються особи винного, вчиненого ним злочину, прогнозу його подальшої поведінки. Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК умовами такого звільнення є:

1) неповноліття особи. У КК чітко не визначено, має бути така особа неповнолітньою на момент вчинення злочину (тобто, діяння, передбаченого законом про кримінальну відповідальність -ч. З ст. 4 КК), чи на момент прийняття щодо неї рішення судом про звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Видається, застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка вже досягла повноліття, недоцільне, оскільки вони не в змозі справити на неї очікуваний вплив, а в ряді випадків і взагалі неможливі. Тому звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру повинно застосовуватися лише щодо осіб, які є неповнолітніми під час розгляду справи;

2) вчинення вперше злочину невеликої тяжкості, тобто злочину, за який законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК). Неповнолітнього слід вважати таким, що вчинив зазначений злочин вперше, якщо він не має непогашеної чи незнятої судимості за будь-який злочин. Не може застосовуватися ст. 97 КК щодо неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, але раніше чи пізніше вчинив ще й інший злочин.

Проте, неповнолітній, судимість якого за раніше вчинений злочин погашена або знята, повинен вважатися таким, що вчинив злочин вперше. Таким чином, до уваги має прийматися не фактичне вчинення злочину невеликої тяжкості вперше, а відсутність факту вчинення іншого злочину та відсутність судимості у особи, яка звільняється від кримінальної відповідальності;

3) можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання. Визначається із врахуванням особи винного, його поведінки після вчинення злочину. Про наявність такої можливості може, зокрема, свідчити фактичне вчинення злочину вперше, щире каяття, добровільне відшкодування завданої шкоди, бездоганна поведінка після посягання, втрата зв'язків із попереднім оточенням, яке негативно впливало на неповнолітнього.

Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру застосовується тільки судом. Застосування розглядуваного виду звільнення від криміна-

Кримінальне право. Загальна частина

Загальні засади застосування примусових заходів виховного характеру, на відміну від загальних засад призначення покарання, в КК прямо не визначені.… Таким чином, при виборі примусових заходів виховного характеру суд має… До неповнолітнього може одночасно бути застосовано кілька виховних заходів примусового характеру, передбачених ч. 2…

Глава XXII. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

14-річного віку. Застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, регламентовано ч. 2 ст. 97 КК. їх застосування не пов'язане із звільненням таких неповнолітніх від кримінальної відповідальності, оскільки вони, не будучи суб'єктом злочину, не підлягають такій відповідальності.

Застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, здійснюється із дотриманням таких умов:

1) неповнолітньому виповнилося 11 років;

2) ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК. Тобто, діяння, яке визнається злочином, якщо вчинене суб'єктом злочину.

Закон дозволяє застосування примусових заходів виховного характеру особам, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, незалежно від тяжкості вчиненого посягання та вчинення його не вперше.

Однак потрібно встановити, що такий неповнолітній справді вчинив суспільно небезпечне діяння, що він за станом свого розумового розвитку здатний усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. Якщо ж у силу відставання у розвитку неповнолітній не розуміє значення своїх дій, то йому не можуть бути призначені примусові заходи виховного характеру.

Звільнення неповнолітнього, що вчинив злочин, від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру не є остаточним.Можливі два наслідки застосування ст. 97 КК: позитивний і негативний. Позитивний має місце тоді, коли неповнолітній сприймає застосовувані до нього виховні заходи, додержується покладених на нього обмежень, виконує встановлені судом особливі вимоги до поведінки, обов'язок відшкодування заподіяних майнових збитків тощо. В такому випадку після реалізації виховного заходу разового характеру (проголошення застереження, відшкодування заподіяних майнових збитків) або ж спливу терміну, на який були призначені строкові виховні заходи (обмеження дозвілля, встановлення особливих вимог до поведінки, завершення перебування у спеціальній навчально-виховній установі) звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності є остаточним і безповоротним. Незалежно від його подальшої поведінки він не може бути підданий відповідальності за раніше вчинений злочин. Негативний полягає у скасуванні застосованих примусових заходів виховного характеру й притягненні неповнолітнього до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 97 КК).

Кримінальне право. Загальна частина

Єдиною підставою для скасування примусових заходів виховного характеру КК називає ухилення неповнолітнього від застосування до нього таких заходів. Воно може полягати: у втечі неповнолітнього з дому; невиконанні вимог батьків, педагогічного або трудового колективу, окремих громадян, під нагляд яким переданий неповнолітній; невиконанні покладеного судом обов'язку відшкодувати заподіяні майнові збитки або ж у недотриманні інших обмежень чи особливих вимог до поведінки; втечі із спеціальної навчально-виховної установи чи порушенні правил поведінки в ній тощо.

Скасування примусових заходів виховного характеру означає, що відновлюється провадження в кримінальній справі неповнолітнього. Він притягається до кримінальної відповідальності і до нього можуть бути застосовані всі заходи, передбачені кримінальним законом за вчинений злочин. Водночас, повторне звільнення від кримінальної відповідальності з інших, передбачених КК, підстав (крім амністії та помилування), хоча прямо й не заборонене законом, навряд чи доцільне, враховуючи характеристику особи винного, який щиро не покаявся, своєю поведінкою не підтвердив, що перестав бути суспільно небезпечним, і не виправдав виявленої до нього довіри.

Якщо неповнолітній в період відбування примусових заходів виховного характеру вчиняє інший злочин, то це свідчить про ухилення від таких заходів, насамперед, від винесеного йому застереження. Тому вони мають бути скасовані, а винний притягається до кримінальної відповідальності за обидва злочини. Тобто, має місце сукупність злочинів, покарання при цьому призначається за правилами, визначеними у ст. 70 та ч. 2 ст. 103 КК.

§ 3. Покарання, які застосовуються до неповнолітніх, та їх особливості

З усіх видів покарань, передбачених КК, до неповнолітніх можуть бути застосовані лише ті, які прямо вказані у ст. 98 КК.

У тих випадках, коли покарання, які за законом не можуть бути призначені неповнолітньому, передбачені санкцією статті Особливої частини КК про злочин, за який засуджується така особа, суд їх не призначає, а натомість обирає покарання з інших, які названі у ст. 98 КК.

Основні види покарання у ст. 98 КК вказані у відповідному порядку - від менш тяжких до більш тяжких. З цього слід виходити, зокрема, при вирішенні питань, що випливають із ст. 69 КК.

Глава XXII. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

Зміст покарань, які застосовуються до неповнолітніх, визначено у ст. 53, статтями 55-57, та статтями 60 і 63 КК. Особливості застосування щодо неповнолітніх окремих видів покараньвказані у статтях 99-102 КК.

Зокрема, при застосуванні щодо неповнолітніх штрафу потрібно виходити з того, що кримінальне покарання має особистісний характер. Тому закон передбачає певні заходи проти того, щоб штраф, призначений неповнолітньому, сплачувався за нього батьками чи іншими особами. Саме тому штраф застосовується лише щодо неповнолітніх, які самі можуть його сплатити - за рахунок самостійного доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення.

Штраф до неповнолітніх може застосуватися і як основне, і як додаткове покарання. Як додаткове покарання штраф може призначатися лише в сукупності з іншим видом основного покарання. Інакше кажучи, штраф як основне покарання (призначений, наприклад, замість іншого, більш тяжкого основного покарання) не може бути призначений одночасно з таким само додатковим покаранням.

Мінімальний розмір штрафу, який призначається неповнолітнім, такий само, як і щодо дорослих засуджених,- 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 53 КК). Штраф у меншому розмірі не може призначатися і відповідно до ст. 69 КК -при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

Максимальний розмір штрафу для неповнолітнього визначається санкцією статті Особливої частини КК, але не може перевищувати 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 99 КК), що значно менше, ніж для повнолітніх осіб.

У разі неможливості сплати штрафу суд, відповідно до ч. 4 ст. 53 КК, може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Однак тривалість громадських робіт для неповнолітнього і в цьому випадку не може перевищувати 120 годин, а виправних робіт - одного року (див. ч. 1 та ч. 2 ст. 100 КК).

Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому з врахуванням обмежень, встановлених у ч. 1 ст. 100 КК. Вони стосуються віку особи, якій призначається таке покарання, мініма-

Кримінальне право. Загальна частина

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому, який на момент призначення покарання з дотриманням вимог глави XIII КЗпП прийнятий на роботу… Виправні роботи призначаються неповнолітнім, які досягли 16-річного віку. Суворість обмежень, якими супроводжуються виправні роботи, для неповнолітніх менша, ніж для дорослих: до одного року…

Глава XXII. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

більш м'які покарання не дозволять досягти мети кримінального покарання.

Неповнолітньому, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості, покарання у виді позбавлення волі не призначається. Таким засудженим мають бути призначені інші покарання із вказаних у санкції статті Особливої частини КК - штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт.

Тривалість позбавлення волі для неповнолітніх визначається із врахуванням положень, викладених у ст. 63 та ст. 102 КК, а також санкції статті Особливої частини КІС. Мінімальний строк позбавлення волі для неповнолітнього, як і для дорослого засудженого, становить один рік. Максимальна тривалість такого" покарання визначається санкцією статті Особливої частини КК, однак вона не може перевищувати строків, вказаних в ч. З ст. 102 КК. Ці строки диференційовані залежно від ступеня тяжкості злочину. Окремо виділено, що за особливо тяжкий злочин, пов'язаний з умисним позбавленням життя людини, неповнолітньому може бути призначене позбавлення волі строком до 15-ти років.

Положення, які викладені у ст. 102 КК, стосуються покарання у виді позбавлення волі, яке призначається за окремий злочин особі, яка не досягла до вчинення злочину 18-річного віку. При призначенні покарання за сукупністю вироків або сукупністю злочинів слід керуватися ч. 2 ст. 103 КК, відповідно до якої неповнолітнім може бути призначене позбавлення волі і на більш тривалий строк - до 15-ти років.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність, який пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі. Тому, відповідно до ст. 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень, особи, які засуджені за КК 1960 р. і відбувають покарання, що призначені в розмірах більших, ніж встановлені новим КК, чи відбувають покарання, які не можуть бути призначені за КК 2001 p., підлягають звільненню від покарання. Ця норма повністю поширюється і на осіб, засуджених за злочини, вчинені у віці до 18-ти років.

§ 4. Призначення покарання неповнолітнім

Призначаючи покарання неповнолітньому, суд повинен врахувати-загальні засади призначення покарання, вказані у ст. 65 КК, обставини, які пом'якшують та які обтяжують покарання (статті 66-67 КК), особливості застосування до неповнолітніх окремих

11 4-88 321

Кримінальне право. Загальна частина

Обставини, специфічні для призначення покарання неповнолітньому, можуть бути як сприятливими, так і несприятливими для засудженого. Сприятливі… При призначенні покарання неповнолітньому належить враховувати, зокрема: - сімейні обставини: наявність чи відсутність батьків, або осіб, що їх замінюють, рівень їх турботи про дитину та…

Кримінальне право. Загальна частина

3) щире розкаяння і подальша бездоганна поведінка. На це може, зокрема, вказувати, допомога потерпілому як одразу ж після посягання, так і згодом;… На підставі таких об'єктивних даних суд може визнати, що неповнолітній на… Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру - це право суду. Втім, суд, за…

Кримінальне право. Загальна частина

Направлення до спеціальної навчально-виховної установи t найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру. Він повинен застосовуватися тоді,… Строк перебування неповнолітнього у спеціальній навчально-виховній установі… До неповнолітнього можуть бути застосовані одночасно кілька примусових заходів виховного характеру, якщо вони за своїм…

Глава XXII. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

встановлених ст. 106 КК. Ці особливості полягають у скороченні строків давності та їхній меншій диференціації.

Скорочені строки давності застосовуються щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення повноліття. Тобто, положення, передбачені ст. 106 КК, можуть застосовуватися і щодо осіб, які досягли повноліття на момент вирішення питання про їх притягнення до кримінальної відповідальності чи направлення для відбування покарання.

Особа, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, звільняється:

— від кримінальної відповідальності, якщо від дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили минули строки, вказані в ч. 2 ст. 106 КК. Ці строки диференційовані з врахуванням лише ступеня тяжкості вчиненого злочину і не залежать від виду покарання, яке передбачене за нього. Вони значно менші, ніж загальні строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановлені в ч. 1 ст. 49 КК;

- від відбування покарання, якщо його не було виконано від дня набрання чинності обвинувальним вироком у строки, вказані в ч. З ст. 106 КК.

Закон передбачає зупинення та перерив перебігу давності щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років. При цьому не має значення, чи досягла повноліття ця особа на момент ухилення від слідства або суду чи вчинення злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Якщо протягом строків давності, встановлених ст. 106 КК, але вже після досягнення повноліття, особа вчинить новий злочин, то строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за нього обчислюються за загальним правилом, встановленим ст. 49 КК.

Оскільки особі, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, не може бути призначене довічне позбавлення волі, то на неї не поширюється правило, встановлене ч. 4 ст. 49 КК. У будь-якому разі давність притягнення такої особи до кримінальної відповідальності не може перевищувати десять років.

Враховуючи, що кримінальна відповідальність за злочини проти миру й безпеки людства, передбачені статтями 437^39, ч. 1 ст. 442 КК настає з 16-річного віку, виключна норма про незасто-сування давності у разі вчинення цих злочинів чи засудження за них (ч. 5 ст. 49, ч. 6 ст. 80 КК) поширюється і на осіб, які їх вчинили до досягнення вісімнадцятирічного віку.

Кримінальне право. Загальна частина

§ 8. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання неповнолітніх

Особа, яка відбуває покарання за злочин, вчинений до досягнення вісімнадцятирічного віку, як і дорослий засуджений, може бути умовно-достроково звільнена від покарання в ході його відбування. Умовним звільнення є тому, що воно здійснюється під умовою не-вчинення нового злочину в період, який відповідає невідбутій частині покарання (ця умова така ж, яка висувається і щодо дорослих осіб). Достроковим - тому, що воно відбувається до повного закінчення строку, призначеного судом. Щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення повноліття, ці строки є більш сприятливими.

Положення, передбачені ст. 107 КК, застосовуються щодо осіб, які відбувають покарання за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років. На момент же звільнення за правилами, встановленими цією статтею, особа може бути й повнолітньою.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання на підставі ст. 107 КК застосовується лише при відбуванні покарання у виді позбавлення волі. Від інших видів покарань (як основних, так і додаткових) особа, яка вчинила злочин до досягнення повноліття, звільненню не підлягає.

КК передбачає дві підстави для застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання особи, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років:

1) виправлення засудженого;

2) відбуття обов'язкової частини призначеного судом покарання.

Виправлення засудженого свідчить про досягнення мети кримінального покарання і робить недоцільним його подальше відбування. Воно повинно встановлюватися на підставі об'єктивних даних, перелік яких щодо неповнолітнього ширший, має бути доведено сумлінною поведінкою та ставленням не тільки до праці, а й до навчання.

Сумлінна поведінка полягає у дотриманні правил внутрішнього розпорядку, беззаперечному виконанні законних вказівок і розпоряджень адміністрації установи з виконання покарання, відсутності порушень дисципліни. Це - поведінка, на яку повинні орієнтуватися інші особи, які відбувають покарання.

Сумлінне ставлення до навчання і праці — це дотримання виробничої і навчальної дисципліни, зокрема: тривалості часу роботи, розкладу навчальних занять; виконання виробничих і навчальних завдань на рівні своїх можливостей; прагнення підвищити свої показники в роботі та оцінки в навчанні тощо.

Глава XXII. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

Засуджений повинен довести своє виправлення - належно поводити себе протягом всього строку відбування покарання, а не лише безпосередньо перед розглядом питання про можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Відбуття обов'язкової частини покарання передбачене, щоб, по-перше, забезпечити хоча б частковий каральний вплив на неповнолітнього і позбавити його ілюзії про повне прощення, безкарність вчиненого посягання. Це потрібно тоді, коли неповнолітній раніше відбував покарання у виді позбавлення волі, і особливо, коли до нього вже застосовувалося умовно-дострокове звільнення від покарання. Цим пояснюється, що частина призначеного судом покарання, яку потрібно відбути перед вирішенням питання про умовно-дострокове звільнення, диференційована залежно від тяжкості вчиненого злочину та особи засудженого. По-друге, протягом періоду відбування покарання адміністрація установи з виконання покарання повинна отримати можливість переконатися у виправленні засудженого. Враховуючи, що неповнолітні легше піддаються виховному впливу, обов'язкова частина покарання, яку вони повинні відбути, значно менша, ніж для дорослих.

Якщо неповнолітній відбуває покарання, призначене за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, то при визначенні обов'язкової частки покарання слід виходити з частки покарання, яке слід відбути за найбільш небезпечний із вчинених злочинів.

До неповнолітніх не застосовуються передбачені ст. 82 КК положення про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням.

Правові наслідки умовно-дострокового звільнення неповнолітнього від відбування покарання, як і в інших подібних випадках, можуть бути двох видів: позитивні і негативні. Позитивні полягають у тому, що особа, яка була умовно-достроково звільнена від покарання і протягом невідбутої частини покарання не вчинила нового злочину, вважається такою, що повністю виконала умову звільнення. Умовно-дострокове звільнення стає остаточним і безповоротним. Тобто, така особа ніколи і ні за яких умов не може бути направлена в місця позбавлення волі для відбування частини покарання, від якої вона була звільнена у встановленому законом порядку. Негативні настають при вчиненні засудженим протягом невідбутої частини покарання будь-якого (умисного чи необережного, незалежно від ступеня тяжкості) нового злочину. В такому випадку суд до невідбутої частини покарання приєднує покарання за новим вироком за правилами, передбаченими у статтях 71 та 72

Кримінальне право. Загальна частина

§ 9. Погашення та зняття судимості щодо неповнолітніх Правові наслідки судимості, які настають для дорослих осіб, повністю… Судимість у осіб, які вчинили злочин до досягнення вісімнадцятирічного віку, погашається відповідно до положень,…

Кримінальне право. Загальна частина

У праві даної сім'ї вина існує у формі умислу та необережності. За умисної форми вини винна особа не тільки усвідомлює протизаконний характер свого… Доктрина французького кримінального права передбачає різні ступені умислу:… Дві форми вини існують і у кримінальному законодавстві ФРН -умисел та необережність. Умисел, за цим законодавством,…

Кримінальне право. Загальна частина

У кримінальному праві даної правової сім'ї розрізняються поняття співучасті та співвиконання (тобто, співучасть у тісному розумінні цього терміна).… Нарешті, у кримінальному законодавстві держав даної правової сім'ї відсутні як… Що стосується системи покарань та їх видів, то вони в межах розглядуваної правової сім'ї відзначаються значним…

Кримінальне право. Загальна частина

Таким чином, єдиною ознакою злочину, за японським кримінальним правом, є його караність, тоді як за китайським правом необхідно, щонайменше, три… Чинний КК Японії реалізує концепцію, за якою злочином вважається умисна дія.… У ст. 11 КК КНР зазначено, що злочин визнається вчиненим умисно, коли особа передбачала, що її дії можуть спричинити…

Зміст

Авторський колектив.......................................................................... З

Глава І. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА......................... 4

§ 1. Кримінальне право як галузь законодавства...................... 4

§ 2. Кримінальне право у системі права України ..................... 11

§ 3. Кримінальне право і політика держави у сфері протидії

злочинності................................................................................... 14

§ 4. Наука кримінального права ................................................. 15

§ 5. Кримінальне право як навчальна дисципліна .................... 17

Глава II. ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

ТА ЙОГО ТЛУМАЧЕННЯ...................................................... 20

§ 1. Поняття закону про кримінальну відповідальність........... 20

§ 2. Структура закону про кримінальну відповідальність ....... 21

§ 3. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність .... 27

Глава III. ЧИННІСТЬ ЗАКОНУ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ЧАСІ І ПРОСТОРІ................................... 31

§ 1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі 31 § 2. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі ............................................................................................... 34

Глава IV. ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ.......................................................................................... 40

§ 1. Поняття та ознаки злочину .................................................. 40

§ 2. Криміналізація суспільно небезпечних діянь. Декриміна-

лізація діянь.................................................................................. 44

§ 3. Малозначність діяння........................................................... 48

§ 4. Відмінність злочинів від інших правопорушень та від правомірної поведінки. Сукупність злочинів та інших правопорушень ...................................................................................... 50

§ 5. Класифікація злочинів та її значення.................................. 54

Глава V. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА її ПІДСТАВИ......................................................................................... 58

§ 1. Поняття кримінальної відповідальності та її реалізація .. 58

§ 2. Підстави кримінальної відповідальності............................ 63

Глава VI. СКЛАД ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ВИДИ............................ 64

§ 1. Поняття та значення складу злочину .................................. 64

Зміст

§ 2. Елементи складу злочину та їх ознаки. Обов'язкові та

факультативні ознаки складу злочину....................................... 69

§ 3. Види складів злочину ........................................................... 71

§ 4. Склад злочину й кваліфікація злочину ............................... 74

Глава VII. ОБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ.......................................................... 77

§ 1. Поняття об'єкта злочину...................................................... 77

§ 2. Види об'єктів злочину.......................................................... 81

§ 3. Предмет злочину................................................................... 84

§ 4. Потерпілий від злочину........................................................ 86

Глава VIII. ОБ'ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ..... 88

§ 1. Поняття та значення об'єктивної сторони складу злочину 88

§ 2. Суспільно небезпечне діяння та його види ........................ 90

§ 3. Суспільно небезпечні наслідки ........................................... 93

§ 4. Причиновий зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками .......................................................................... 95

§ 5. Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину 98

Глава IX. ОСОБА, ЯКА ПІДЛЯГАЄ КРИМІНАЛЬНІЙ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ (СУБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ)................................ 100

§ 1. Поняття суб'єкта злочину .................................................... 100

§ 2. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність ............. 102

§ 3. Осудність ............................................................................... 103

§ 4. Обмежена осудність ............................................................. 104

§ 5. Неосудність ........................................................................... 106

§6. Спеціальний суб'єкт злочину .............................................. 109

§ 7. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані

сп'яніння....................................................................................... 109

Глава X. СУБ'ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ........ 111

§ 1. Поняття і значення суб'єктивної сторони складу злочину 111

§ 2. Вина: її поняття та форми .................................................... 112

§ 3. Умисел та його види............................................................. 114

§ 4. Необережність та її види...................................................... 117

§ 5. Складна (подвійна) форма вини .„....................................... 121

§ 6. Мотив і мета злочину. Емоційний стан .............................. 123

§ 7. Помилка та її кримінально-правове значення.................... 125

Глава XI. СТАДІЇ ВЧИНЕННЯ УМИСНОГО ЗЛОЧИНУ........... 129

§ 1. Поняття й види стадій вчинення умисного злочину ......... 129

§ 2. Закінчений та незакінчений злочин .................................... 132

§ 3. Готування до злочину........................................................... 133

§ 4. Замах на злочин та його види .............................................. 135

§ 5. Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин .... 138

§ 6. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця ...... 139

Глава XII. СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ........................................... 142

§ 1. Поняття та ознаки співучасті у злочині .............................. 142

§ 2. Види співучасників............................................................... 145

Зміст

§ 3. Форми співучасті .................................................................. 154

§ 4. Кримінальна відповідальність співучасників ................... 160

§ 5. Ексцес виконавця.................................................................. 163

§ 6. Добровільна відмова співучасників від вчинення злочину 164

§ 7. Причетність до злочину ....................................................... 167

Глава XIII. МНОЖИННІСТЬ ЗЛОЧИНІВ.................................... 171

§ 1. Поняття множинності злочинів та її кримінально-правова

характеристика............................................................................. 171

§ 2. Повторність злочинів ........................................................... 175

§ 3. Сукупність злочинів ............................................................. 177

§ 4. Рецидив злочинів .................................................................. 179

§ 5. Правові наслідки повторності, сукупності та рецидиву

злочинів.......................................................................................... 182

Глава XIV. ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ......................................................................... 185

§ 1. Поняття та види обставин, що виключають злочинність

діяння ............................................................................................ 185

§ 2. Необхідна оборона................................................................ 187

§ 3. Уявна оборона....................................................................... 193

§ 4. Затримання особи, що вчинила злочин .............................. 194

§ 5. Крайня необхідність ............................................................. 197

§ 6. Фізичний або психічний примус ......................................... 199

§ 7. Виконання наказу або розпорядження ............................... 201

§ 8 Діяння, пов'язане з ризиком ................................................. 203

§ 9. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної

організації...................................................................................... 204

Глава XV. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ............................................................................... 207

§ 1.Поняття та види звільнення від кримінальної відповідальності........................................................................................ 207

§ 2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з

дійовим каяттям ........................................................................... 211

§ 3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з

примиренням винного з потерпілим .......................................... 214

§ 4. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з

передачею особи на поруки........................................................ 217

§ 5. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із

зміною обстановки....................................................................... 219

§ 6. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із

закінченням строків давності...................................................... 222

§ 7. Звільнення від кримінальної відповідальності за актом

амністії........................................................................................... 227

Глава XVI. ПОНЯТТЯ ТА ЦІЛІ ПОКАРАННЯ............................ 230

§ 1. Поняття покарання................................................................ 230

§ 2. Цілі покарання....................................................................... 233

Зміст

Глава XVII. СИСТЕМА ТА ВИДИ ПОКАРАНЬ........................... 236

§ 1. Система покарань. її поняття, ознаки та значення ............ 236

§ 2. Класифікація покарань......................................................... 239

§ 3. Основні покарання................................................................ 241

§ 4. Додаткові покарання ............................................................ 246

§ 5. Покарання, які можуть застосовуватися як основні і як

додаткові....................................................................................... 248

§ 6. Правові наслідки ухилення від покарання ......................... 250

Глава XVIII. ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ............................... 252

§ 1. Загальні засади призначення покарання............................. 252

§ 2. Обставини, що пом'якшують покарання............................ 258

§ 3. Обставини, які обтяжують покарання ................................ 260

§ 4. Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, вчинений у співучасті ......................................................... 262

§ 5. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено

законом ......................................................................................... 266

§ 6. Призначення покарання за сукупністю злочинів............... 268

§ 7. Призначення покарання за сукупністю вироків ................ 274

§ 8. Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення .................................................................... 279

Глава XIX. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ................................................................................... 281

§ 1. Поняття та види звільнення від покарання та його відбування .......................................................................................... 281

§ 2. Звільнення від покарання без його призначення ............... 282

§ 3. Звільнення від подальшого відбування покарання............ 283

§ 4. Заміна покарання більш м'яким .......................................... 291

§ 5. Пом'якшення покарання ...................................................... 293

Глава XX. СУДИМІСТЬ..................................................................... 295

§ 1. Поняття та правові наслідки судимості .............................. 295

§ 2. Строки погашення судимості .............................................. 297

§ 3. Обчислення строків погашення судимості......................... 300

§ 4. Зняття судимості ................................................................... 301

Глава XXI. ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ...................................... 302

§ 1. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру 302 § 2. Види примусових заходів медичного характеру та їх застосування .................................................................................... 304

§ 3. Поняття, мета та порядок застосування примусового лікування........................................................................................... 308

Глава XXII. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ......... 312

§ 1. Загальні положення .............................................................. 312

§ 2. Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх ............................................................................................. 314

Зміст

§ 3. Покарання, які застосовуються до неповнолітніх, та їх

особливості ................................................................................... 318

§ 4. Призначення покарання неповнолітнім .............................. 321

§ 5. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

щодо неповнолітніх...................................................................... 323

§ 6. Звільнення від покарання із застосуванням примусових

заходів виховного характеру....................................................... 325

§ 7. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання неповнолітніх у зв'язку із закінченням

строків давності ............................................................................ 328

§ 8. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

неповнолітніх................................................................................ 330

§ 9. Погашення та зняття судимості щодо неповнолітніх ....... 332

Глава XXIII. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ

(питання Загальної частини)................................................... 333

§ 1. Загальна характеристика основних сучасних правових сімей 333

§ 2. Кримінальне право країн романо-германської сім'ї.......... 335

§ 3. Кримінальне право країн загального права ........................ 338

§ 4. Кримінальне право мусульманських країн ......................... 342

§ 5. Кримінальне право держав Далекого Сходу ...................... 345

Навчальне виданняКРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

За редакцією

Мельника Миколи Івановича та Клименка Вадима Арсеновича

Головний редактор Гайдук Н М

Редактор Радвансъка Н О

Художнє оформлення Молодід Л В

Коректор СікорськаЛ Л

Комп'ютерна верстка КонопльоваЛ І

Підписано до друку 27 IV 2004 р Формат 60x90/16 Папір офсетний Гарнітура Тип Тайме

Друк офсетний Умови друк арк 22 Тираж20 000пр (1-й завод 1—5000 пр ) Зам №4—88

Орипнал-макет виготовлений ТОВ «Юридична думка»,

04060, Киів-60 вул М Берлинського 9 Свідоцтво про видавничу діяльність і розповсюдження видавничої продукції

Серія ДК № 1703 від 25 II 2004 р , видане Державним комітетом інформаційної політики,

телебачення та радіомовлення України Виготовлено в ЗАТ «Київська книжкова фабрика»,

03151, Київ-151, вул Ушинського, 40 Свідоцтво серія ДК № 787 від 28 І 2002 р