Право спільної часткової та спільної сумісної власності на зе­мельну ділянку та особливості їх здійснення

ОРІЄНТОВНИЙ ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ПРОГРАМИ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ, ЩО ВИНОСЯТЬСЯ НА СЕМЕСТРОВИЙ ЕКЗАМЕН

1. Поняття і предмет земельного права. Земельне право – самостійна галузь права, представляє собою сукупність… Кожна галузь права характеризується властивим їй предметом пра­вового регулювання. Таким своєрідним предметом…

До частини третьої.

До пункту "б".Щодо викупу іноземцями та особами без громадянства "земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що… До пункту "в". Щодо прийняття земельних ділянок у спадщину, ст. 131… До частини четвертої.З коментованої норми випливає, що іноземці та особи без громадянства можуть набувати земельні…

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Стаття проголошує можливість набуття земельних ділянок на праві власності в Україні іноземними державами відповідно до міжнародних договорів. ЗКУ передбачає спеціальну процедуру придбання земельних ділянок державної власності іноземними державами (ст. 129 ЗКУ), проте не містить жодної вказівки, як повинно оформлюватися право власності на землю іноземної держави. Крім того, варто зважати на те, що процедура укладення міжнародного договору є достатньо складною і тривалою, особливо якщо враховувати процедуру ратифікації міжнародного договору в порядку законодавчої процедури (ЗУ "Про міжнародні договори України", зокр., ст.ст. 3, 9).

Між тим, існує принаймні один випадок продажу земельної ділянки іноземній державі - йдеться про рішення Київської міської ради №350/3811 від 27.10.2005 "Про продаж земельної ділянки Сполученим Штатам Америки в Україні для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу будинків та споруд для розміщення дипломатичної місії Сполучених Штатів Америки в Україні та забезпечення її діяльності на вул. Танковій, 4 у Шевченківському районі м. Києва". При цьому характерно, що у первісній редакції рішення йшлося про продаж земельної ділянки не Сполученим Штатам Америки, а їх посольству. Рішення передбачає вказівку Головному управлінню земельних ресурсів "оформити та видати Сполученим Штатам Америки в Україні в установленому порядку державний акт на право власності на земельну ділянку" (п. 7.2.), проте маємо відзначити, що існуюча форма державного акту на право власності (затверджена ПКМ від 02.04.2002 №449) не передбачає можливості оформлення державного акту на державу.

26. Право спільної часткової та спільної сумісної власності на зе­мельну ділянку та особливості їх здійснення.

Відносини спільної часткової власності виникають у всіх випадках виникнення права власності двох або більше осіб на одну земельну ділянку. Тому, фактично, підстав виникнення права спільної часткової власності на землю набагато більше ніж передбачено в ст. 87. Право спільної часткової власності виникає в силу різних правових підстав.

Добровільне об'єднання власниками належних їм земельних ділянок може відбуватися при створенні спільного підприємства, спільному будівництві житлового будинку, здійсненні спільної підприємницької діяльності.

Право спільної часткової власності виникає при прийнятті спадщини, якщо успадкована земельна ділянка ще не поділена; придбання земельної ділянки кількома особами; дарування земельної ділянки кільком особам, укладення договору міни; дарування власником частки права власності на земельну ділянку та ін.

За рішенням суду право спільної часткової власності виникає у випадку» коли співвласники земельної ділянки на праві спільної сумісної власності не можуть узгодити між собою порядок використання спільної земельної ділянки.

Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а)подружжя;

б)членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

В)співвласників жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження зе­мельною ділянкою спільної сумісної власності здій­снюються за договором або законом.

Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Поділ земельної ділянки, яка е у спільній сумі­сній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визна­чення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

27. Зміст права власності на землю.

Право власності на землю — це право володі­ти, користуватися і розпоряджатися земельними ді­лянками.

Право власності на землю набувається та реа­лізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу, а також інших законів, що видаються від­повідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Право володіння може належати не тільки власни­ку, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди).… Право володіння однією і тією ж земельною ділянкою належить у подібних… Правомочність користування — це право влас­ника задовольняти за допомогою землі свої потреби. З урахуванням…

Правовий режим земельних сервітутів

Земельні сервітути підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, передбаченому Земельним кодексом. Інформація про встанов­лення земельного… Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земель­ну… Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, заста­ви і не може передаватися будь-яким способом особою,…

Глава 18 Земельного кодексу України містить більш-менш концентровано правові норми інституту обмеження (обтяження) прав власності на землю. Новація термінів, а отже і правового регулювання від-носин полягає в тому, що в подальшому в главі мова йде тільки про обмеження прав на землю власників земельних ділянок, але не про обтяження їх прав. Очевидно, термія «обтяження прав на земельну ділянку», повинен бути надбанням глави 16 Земельного кодексу — «Право земельного сервітуту, де переважно передбачається захист приватних, суміжних земельних інтересів. Українським законодавством не сприйнята правова конструкція права «абсолютної земельної власності «, носію якого протистоїть невизначене коло осіб, які не повинні заважати здійснювати таке право. Згідно ст. 13 Конституції України земля є об'єктом права власності українського народу і «власність зобов'язує« до певних цивілізованих засобів здійснення права власності на землю при її використанні не на шкоду людині і суспільству. Отже, певні обмеження при здійсненні суб'єктивних прав земельної власності є проявом меж реалізації права власності на земельні ділянки з урахуванням тих чи інших обставин, які можуть мати як публічний, так і приватний інтерес. Такі обмеження можуть бути встановлені як в силу приписів, прямо передбачених законодавством, так і на підставі відповідних договорів, однією із сторін якого є власник земельної ділянки. Обмеження, встановлені для попереднього власника ділянки, розповсюджуються і на наступного, якщо не втратили чинності обставини їх договірного встановлення.

Право на земельну ділянку може бути обмеже­но законом або договором шляхом встановлення:

а)заборони на продаж або інше відчуження пев­ним особам протягом установленого строку;

б)заборони на передачу в оренду (суборенду);

в)права на переважну купівлю у разі її продажу;

г)умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем;

ґ) умови розпочати і завершити забудову або осво­єння земельної ділянки протягом встановлених стро­ків;

д)заборони на провадження окремих видів діяль­ності;

е) заборони на зміну цільового призначення зе-ельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду не­рухомого майна;

є) умови здійснити будівництво, ремонт або утри­мання дороги, ділянки дороги;

ж)умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;

З)умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділян­ці в установлений час і в установленому порядку.

37. Правовий режим зон, що підлягають спеціальній охороні як вид обмеження прав на землю. Обмеження щодо використання земельних ділянок настає також у зв’язку з…

З моменту державної реєстрації

Ст. 126 ЗК передбачає, що право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж і цільового… а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в… б) свідоцтвом про право на спадщину.

Землі державної чи комунальної власності

Зміна меж і цільового призначення земельної ділянки свідчить про створення нового об’єкта права, тому набуття земельної ділянки зі зміною цільового…

Інші умови

Відповідно до ст. 657 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) договір купівлі-продажу земельної ділянки укладається в письмовій формі і підлягає… Незважаючи на розбіжності в правовому регулюванні питань виникнення права… Однак цей механізм був досить складним і вимагав від власників значних витрат часу та зусиль. Тривалість оформлення…

З моменту державної реєстрації

Ст. 126 ЗК передбачає, що право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж і цільового… а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в… б) свідоцтвом про право на спадщину.

Землі державної чи комунальної власності

Зміна меж і цільового призначення земельної ділянки свідчить про створення нового об’єкта права, тому набуття земельної ділянки зі зміною цільового…

Інші умови

  43. Поняття та особливості цивільно-правового обігу земельних ділянок. Обіг земельних ділянок (перехід прав на земельні ділянки) — це врегульовані нормами чинного законодавства суспільні…

Купівля-продаж земельних ділянок

Чинне законодавство вимагає, щоб договір купівлі-продажу земельної ділянки було укладено в письмовій формі. Окрім дотримання письмової форми, такий… Договір купівлі-продажу земельної ділянки, як і інші угоди про перехід права… а) назву сторін (прізвище, ім'я та по батькові громадянина, назву юридичної особи);

Договір міни земельної ділянки

Згідно із ст. 715 ЦКУ за договором міни кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.… Договори міни земельних ділянок повинні укладатися в письмовій формі і… Договори міни земельними ділянками, які укладено з порушенням встановленого законом порядку обміну, визнаються…

Дарування земельної ділянки

Договір дарування опосередковує безоплатну передачу земельної ділянки від дарувальника до обдаровуваного, що означає відсутність зустрічного… Слід зазначити, що у разі встановлення договором дарування земельної ділянки… Чинне цивільне законодавство передбачає особливий порядок дарування нерухомих речей. Оскільки земельні ділянки…

Спадкування земельної частки (паю) або земельної ділянки

Чинний ЦКУ передбачає, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1216,1217 ЦКУ). Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи (громадянина) своїм майном… Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Під цивільною дієздатністю фізичної особи…

Підстави, умови та порядок припинення права власності на земельну ділянку.

Згідно з Земельним кодексом України підставами припинення прав на землю є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б)…   55. Загальна характеристика гарантій прав на землю.

Дозвіл на будівництво об'єкта містобудування як адміністративно-правовий акт надається заявникові виконавчим органом відповідної ради або Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією (у разі делегування їм таких повно­важень відповідними радами) протягом 10 дні з дня подання ним письмової заяви. При цьому до заяви фізичної чи юридич­ної особи, заінтересованої в здійсненні будівництва об'єктів містобудування, повинен додаватися документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою. У разі, якщо замовник (забудовник) не є власником, а користувачем земельної ділянки, також подається нотаріально засвідчена згода власника земельної ділянки на забудову цієї ділянки, а якщо ділянка перебуває у користування, — нотаріально засвідчені поди власника та користувача земельної ділянки на її забудову та інші документи та матеріали, визначені регіональними та/ або місцевими правилами забудови.

Підставою для надання дозволу на будівництво є комплекс­ний висновок щодо відповідності запропонованого будівництва містобудівній документації, державним будівельним нормам та місцевим правилам забудови. Правове значення цього дозволу полягає в тому, що особа, яка його отримала, набуває право отримати вихідні дані на проектування, здійснити проектно-вишукувальні роботи та отримати дозвіл на виконання буді­вельних робіт у встановленому порядку.

Суб'єкт, який отримав дозвіл на будівництво, до початку виконання будівельних робіт зобов'язаний отримати дозвіл на виконання цих робіт. Таким дозволом вважається документ, що засвідчує право забудовника та підрядника на виконання цих робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд, видачу ордерів на проведення земляних робіт. Про­цедура надання такого дозволу врегульована Постановою КМУ «Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт» від 13 квітня 2011 р. № 466. Цей дозвіл надається та реєструється місцевими інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які одночасно ведуть реєстр наданих дозволів, Протягом 10 днів з дня поданої заяви Держархбудінспекція зобов'язана розглянути подані забудовником (замовником) документи і прийняти рішення про надання дозволу на виконання будівель­них робіт та видати його або надати обґрунтовану відмову. Згідно зі ст. 39 Закону " Про планування і забудову територій" та ст. 18 Закону "Про основи містобудування" закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 р. № 641. Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів здійснюється інспекцією. Користування житловими і господарськими об'єктами, які не прийнятими належним чином в експлуатацію, забороняється.

102. Використання земельних ділянок для кооперативного житлово­го і гаражного будівництва.

Здійснення будівництва у населених пунктах за кооперовані кошти громадян вітчизняному законодавству відоме давно. Створення та функціонування житлових, житлово-будівельних і гаражно-будівельних кооперативів регулювалося урядовими постановами, а також типовими та примірними статутами буді­вельних кооперативів різних видів. На підставі останніх кожний кооператив приймав і реєстрував власний статут, що регулював кооперативні відносини щодо здійснення будівництва та експлуа­тації зведених об'єктів.

Земельні ділянки надавалися кооперативам як юридичним особам лише в користування. Так, відповідно до Примірного статуту кооперативу з будівництва та експлуатації колективних гаражів-стоянок для автомобілів і мотоциклів, що належать громадянам на праві особистої власності, затв. постановою Ради Міністрів Української PCP від 16 жовтня 1962 p., земельні ділянки надавалися таким кооперативам у користування для зведення гаражів — стоянок із покладанням на них обов'язків щодо упорядкування проїздів до гаражів, благоустрою та озеле­нення території тощо. У Примірному статуті житлово-будівель­ного кооперативу, затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 р. № 186, передбачене надання таким кооперати­вам земельних ділянок для здійснення ними житлового будів­ництва. Кооперативам, створеним шляхом об'єднання жителів споруджених будинків, земельні ділянки надавалися у постійне користування для обслуговування та експлуатації останніх.

Згідно зі ст. 41 ЗК житлово-будівельним (житловим) і га­ражно-будівельним кооперативам за рішенням органів вико­навчої влади або місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлю­ється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Крім цього, кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими договорами. Виходячи із змісту наведеної норми, вона охоплює тільки зазначені в ній види кооперативів, залишаючи без уваги дачні та дачно-будівельні кооперативи, організація і функціонування яких передбачалися попереднім законодавством на землях населених пунктів, які нині вважаються землями житлової та громадської забудови. Аналогічне положення склалося з використанням земельних ділянок садівничими товариствами в межах населених пунктів, які згідно із ЗК у редакції від 13 березня 1992 р. не тільки змовилися , а й перетворилися в садівничі товариства (ст. 5) і садівничі кооперативи (ст. 57) попереднього ЗК.

Більш складним є питання про природу права власності на земельні ділянки, які передані житловим, житлово-будівельним і гаражно-будівельним кооперативам. ЗК передбачає передачу земельних ділянок таким юридичним особам на праві приват­ної власності. Однак у статутах зазначених кооперативів щодо здійснення права володіння, користування і розпорядження об'єктами кооперативної власності, у тому числі земельними ділянками, передбачається колективне і колегіальне прийняття рішень членами кооперативу та його органами управління. Ос­кільки в кооперативах інший спосіб прийняття рішень щодо реалізації права власності суперечить їх юридичній природі, то земельні ділянки, рівно як інші об'єкти, належать їм на праві кооперативної власності.

Проте чинний ЗК не передбачає колективну форму земель­ної власності в кооперативному, акціонерному, корпоративно­му чи якому-небудь іншому виді. Це в свою чергу ускладнює вибір засобів забезпечення охорони та захисту прав на земельні ділянки, які передані у власність зазначених видів коопера­тивів та виконання вимог земельного законодавства при екс­плуатації зведених об'єктів на землях житлової та громадської забудови.

Виходячи зі змісту спеціальної земельно-правової норми, за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самовряду­вання житловим, житлово-будівельним і гаражно-будівельним кооперативам, створеним після набрання чинності ЗК, земель­ні ділянки зі складу земель житлової та громадської забудови передаються у власність або надаються в оренду. Порівняння наведеної норми ЗК з іншими земельно-правовими нормами дозволяє дійти висновку про те, що передача зазначених земель­них ділянок новоутвореним кооперативам може здійснюватися лише шляхом їх відведення. Згідно із вимогами ч. 3 ст. 124 ЗК надання земельних ділянок під забудову на орендних умовах може здійснюватися, як за договором оренди землі, (наприклад, для організації тимчасової автостоянки), так за проектами їх відведення, (наприклад, для зведення кооперативом довгостро­кової гаражної будівлі) на землях житлової та громадської забудови, що знаходяться в запасі. Відповідно, орендне земле­користування у таких випадках може бути короткостроковим або довгостроковим.

Якщо кооперативи створені до набрання чинності ЗК, немає потреби у здійсненні відведення, тому що раніше ця земельна ділянка вже надавалася кооперативу у користування. Таким чином, переоформлення земельних ділянок кооперативами-землекористувачами у власність або в оренду є достатньою під­ставою для їх подальшого використання на нових правових засадах без зміни їх цільового призначення.

Об'єктом права власності або права оренди кооперативу є конкретна земельна ділянка, із встановленими межами на місце­вості. Розміри ділянок, що передаються або надаються коопе­ративам під забудову або для експлуатації зведених будівель, встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Вони передбачаються у рішеннях органів вико­навчої влади або місцевого самоврядування і закріплюються у правовстановлюючих документах.

Суб'єктами права власності на землю або права тимчасового землекористування на умовах оренди є кооперативи як юри­дичні особи. Це означає, що житлові, житлово-будівельні та гаражно-будівельні кооперативи самостійно здійснюють надані їм земельні права, виконують покладені на них обов'язки і несуть юридичну відповідальність за їх невиконання. Члени кооперативу не несуть відповідальності за земельно-правовими, як і за іншими зобов'язаннями цих організацій.

Використання земельних ділянок житловими, житлово-будівельними і гаражно-будівельними кооперативами в основному здійснюється на підставі права власності. Це обумовлено необ­хідністю зведення капітального житловою або гаражного будів­ництва на землях житлової та громадської забудови. Водночас земельні ділянки нерідко використовуються кооперативами на орендних умовах. Це може мати місце, наприклад, при будів­ництві кооперативного житлового будинку (для складування та збереження будівельних матеріалів), під час експлуатації комплексу житлових будинків та інших кооперативних будівель (для створення складських приміщень, ремонтно-експлуатаційної бази та розміщення відповідних служб), при експлуатації авто-гаражів і автостоянок (для ремонту і обслуговування автотран­спортних засобів, тимчасового користування земельними ділян­ками для розбирання автомобілів, тощо).

Земельні ділянки для житлового або гаражного будівництва із земель житлової та громадської забудови на праві власності надаються безоплатно. Однак треба підкреслити, що це має місце лише при їх передачі у власність. Наступне використан­ня земельних ділянок для зазначених цілей здійснюється за плату. Інакше це суперечило б принципу платності спеціаль­ного використання землі. ЗК надає житловим, житлово-будівельним і гаражно-буді­вельним кооперативам можливість набувати право власності па земельні ділянки за цивільно-правовими договорами. Най­більш поширеним цивільно-правовим договором, за яким від­бувається набуття кооперативами землі у власність, є договір купівлі-продажу державних або комунальних земель, включа­ючи набуття земельних ділянок на земельних торгах. Це не виключає можливості їх придбання кооперативами за догово­рами дарування, під час прийняття спадщини та за іншими цивільно-правовими правочинами. На зазначених засадах жит­лово-будівельні і гаражно-будівельні кооперативи можуть набу­вати земельні ділянки, які належать на праві приватної власності.

Важливим положенням земельного законодавства є вимога щодо використання як переданих і наданих, так і придбаних земель за їх цільовим призначенням. Таким цільовим призна­ченням використання земельних ділянок житловими, житлово-будівельними і гаражно-будівельними кооперативами є здій­снення житлового і гаражного будівництва та експлуатація зведе­них об'єктів. їх забудова здійснюється відповідно до вимог, норм і правил містобудівного законодавства, а наступна екс­плуатація зведених житлових будівель і гаражних споруд — із дотриманням правового режиму використання земель житлової та громадської забудови.

103. Особливості використання земельних ділянок державного та комунального житлового фонду.

За сучасних умов, коли більшість населення країни зосередже­но у містах, компактна й комплексна забудова їх земельних площ є особливо актуальною. Землі житлової та громадської забудови в містах та інших густозаселених поселеннях в основ­ному зайняті багатоквартирними і багатоповерховими будинками з великою кількістю різноманітних будівель та споруд, призна­чених для їх обслуговування. Забудова земельних ділянок, зі створенням єдиної та цілісної інфраструктури, значно впливає на правовий режим використання земель житлової та громад­ської забудови.

Розміщення на земельних площах багатоквартирних житло­вих будинків є без садибним, але з виділенням прибудинкових територій для їх обслуговування. При цьому одна й та сама ділянка використовується численними суб'єктами права у різних цілях, підпорядкованих досягненню єдиної мети — створенню сприятливих умов для проживання у цих будинках. Так, одні підприємства використовують земельну ділянку для будів­ництва, ремонту та експлуатації розташованих на ній споруд, другі — для благоустрою та озеленення, треті — для прокла­дення комунікацій та дорожнього будівництва тощо. Крім того, житлово-комунальна реформа породила низку нових відносин і підходів до використання державного та комунального жит­лового фонду, які призвели до значних змін та нововведень у земельному законі.

Відповідно до ст. 42 ЗК земельні ділянки, на яких розташо­вані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або кому­нальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління ними будинками. З цієї норми випливає, що не тільки багато­квартирні жилі будинки з належними до них будівлями і спо­рудами, а й займані ними земельні ділянки з прибудинковими і територіями є об'єктами права державної або комунальної власності. Державні організації та комунальні підприємства як юридичні особи, здійснюючи управління багатоквартирними б) тиками, одночасно користуються земельними ділянками, митними такими будинками. Вони здійснюють планування їх використання, забудову, благоустрій, охорону від негатив­них виливів природного і техногенного характеру тощо. Так, наприклад, відповідно до ст. 25 Закону України від 8 вересня 2005 р. "Про благоустрій населених пунктів", утримання та благоустрій прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку, належних до нього будівель, споруд проводиться балансоутримувачем цього будинку або підприємством, уста­новою, організацією, з якими балансоутримувачем укладено відповідний договір на утримання та благоустрій прибудинкової території.

Умови і порядок надання земельних ділянок під забудову багатоквартирними будинками передбачені земельним законо­давством. Сама ж забудова, тобто розміщення житлових та гро­мадських будівель, а також ведення будівництва і благоустрою, регулюється містобудівним законодавством. Розміри таких діля­нок визначаються затвердженою містобудівною документацією, проектом забудови території та проектом будівництва кожного об'єкту або будівельного комплексу.

Значний інтерес становлять правовий статус та режим вико­ристання прибудинкової території, призначеної для обслугову­вання багатоквартирного будинку. Відповідно до ст. 1 Закону України від 29 листопада 2001 р. "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" прибудинкова територія визнача­ється як територія навколо багатоквартирного будинку, що визначена актом на право власності або користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку.

З цього визначення випливає, що земельна ділянка, яка необхідна для розміщення багатоквартирного будинку і зна­ходиться під ним, не включається до складу прибудинкової території. Остання охоплює проїзди, проходи, тротуари та прогулянкові маршрути, дитячі ігрові майданчики та майданчики для відпочинку, зайняття фізичною культурою, проведення вільного часу, під'їзди комунального автотранспорту і паркування приватних автомобілів, вигул собак та інших домашніх тварин тощо. Незважаючи на те, що прибудинкові території знаходяться у постійному спеціальному користуванні державних організацій або комунальних підприємств, мешканці будинків здійснюють загальне землекористування ними. У цьому випадку спеціальне землекористування юридичних осіб не виключає, а навпаки, припускає здійснення загального земле­користування фізичними особами.

Також прибудинкові території використовуються підпри­ємствами зв'язку, електромережі, газового господарства, зеле­ного будівництва та іншими установами і організаціями. Це не суперечить праву постійного землекористування державних або комунальних підприємств, оскільки, по-перше, використання цих територій зазначеними підприємствами здійснюється за згодою землекористувачів або за договорами з ними, а, по-друге, в цьому полягає обслуговуюче призначення прибудин­кових територій.

Згідно з ч. 2 ст. 42 ЗК у разі приватизації громадянами багатоквартирного житлового будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надава­тися у користування об'єднанню власників. Такі об'єднання прийнято називати кондомініумами (що з лат. мови переклада­ється саме як "спільна власність", "об'єднання співвласників"). У принциповому аспекті в наведеній нормі ЗК закріплена загальновідома правова традиція про те, що "земля слідує за будівлею".

Проте з цієї норми випливають, принаймні, 2 важливі по­ложення, що впливають на правовий режим використання земель житлової та громадської забудови. У зв'язку із тим, що сфера застосування постійного землекористування є обмеженою, а тимчасове землекористування передбачено тільки у формі оренди, уявляється, що земельна ділянка приватизованого жило­го будинку у таких випадках надається в орендне користування з усіма наслідками платного землекористування. З іншого боку, багатоквартирний будинок може визнаватися приватизованим, а передача земельної ділянки у власність або надання у корис­тування можливі лише після приватизації усіх, або більшості його квартир.

На практиці нерідко зустрічаються випадки приватизації незначної кількості квартир багатоквартирних будинків. Тому останні в цілому зберігають статус будинків державної або кому­нальної власності з відповідною належністю права власності або права постійного користування земельними ділянками. Цьому сприяє і та обставина, що відповідно до цивільного та житлового законодавства, приватизовані квартири є самостій­ними об'єктами права приватної власності й можуть продаватися і купуватися без врахування належності права власності на земельну ділянку, яку займає багатоквартирна будівля.

Для передачі земельної ділянки об'єднанню співвласників багатоквартирного будинку на праві власності або на умовах орендного землекористування, воно має набути статус юридич­ної особи. Для цього необхідно здійснити певні організаційні заходи та виконати передбачені чинним законодавством вимоги. Останні містяться, зокрема, у постанові Кабінету Міністрів України від II жовтня 2002 р. № 1521 "Про реалізацію Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного бу­динку".

Умови і порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належних до них будівель, споруд і прибудинкових територій визнача­ється співвласниками цих будинків. Розміри та конфігурація земельних ділянок, переданих на праві власності або наданих на умовах орендного землекористування, визначаються на під­ставі проектів розподілу території кварталу або мікрорайону та землевпорядної документації. Наведені вимоги ЗК пов'язані з тим, що на землях житлової та громадської забудови розташо­вана велика кількість багатоквартирних будинків із загальною інфраструктурою та єдиною системою обслуговування. Тому при приватизації квартир жилих будинків, що становлять певний комплекс у межах кварталу чи мікрорайону, може виникнути кілька об'єднань співвласників будинків, перед якими постане необхідність здійснення відповідного розподілу земельної ділян­ки, визначення її конфігурації, встановлення порядку вико­ристання тощо.

У зв'язку із без садибним землекористуванням багатоквартир­них житлових будинків, чинний ЗК не передбачає можливості розподілу прибудинкової земельної ділянки між співвласника­ми будинку та закріплення за власниками її частин квартир або нежилих будівель і споруд. Земельна ділянка, яка відноситься до багатоквартирного житлового будинку, використовується за рішенням органів управління об'єднання співвласників квартир такого будинку. Тому зміна суб'єктного складу права власності або права користування земельною ділянкою, не призводить до зміни правового режиму її використання.

Об'єднання співвласників квартир багатоквартирного будинку має на меті не набуття права власності чи права користування земельною ділянкою, а здійснення заходів з мстою належного обслуговування житлового будинку. Такі заходи спрямовані на підвищення рівня благоустрою прибудинкової території, вико­ристання створених майданчиків, утримання та розширення торгових площ, зведення об'єктів сервісу тощо. Проте основне цільове призначення земельної ділянки, яка відноситься до земель житлової та громадської забудови, та характер вико­ристання прибудинкової-ділянки, яка призначена для обслуго­вування житлового будинку, не змінюються.

 

104. Поняття і склад земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення.

Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст.43 ЗК). Вони є однією з категорій, що входить до складу земель України (п. «в» ст. 19 ЗК).

Землі природно-заповідного фонду за своїм цільовим призначенням складаються з двох видів: а) земель природних заповідників, національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників,
пам'яток природи, заповідних урочищ; б) земель, на яких людиною штучно створені ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва (ст.44 ЗК).

Рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам, національним природним паркам, а також інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України.

Рішення про створення біосферних заповідників приймається Президентом України після вирішення цього питання відповідно до міжнародних угод.

Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон земельних територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймається обласними, міськими (міст республіканського підпорядкування) Радами.

Порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам, зоологічним паркам і видачі документів на право користування землею визначається статтями 20,122, 123, 125, 126, 149-151 і 208 Земельного кодексу.

Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям та громадянам органами Міністерства екології та природних ресурсів України з оформленням охоронного зобов'язання.

Зміна меж, категорії та скасування статусу територій та об'єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до статей 51-53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року із змінами від 14 грудня 1999 р.

Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки звільняються від сплати земельного податку.

Підприємства, установи та організації звільняються від плати за землі, включені до складу заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва.

Законодавством України можуть бути встановлені й інші пільги, спрямовані на забезпечення формування та функцію.

 

105. Правовий режим земель природно-заповідного фонду.

Згідно з главою 7 ЗК України землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення виділені в ок­рему категорію земель. Однією з основних ознак кожної кате­горії земель є наявність особливого правового режиму, який встановлений законодавством України. Основним завданням правового режиму земель природно-заповідного фонду та іншо­го природоохоронного призначення є забезпечення їх консер­вативної охорони, яка здійснюється шляхом встановлення від­повідного режиму заповідності.

Правове регулювання охорони і використання земель природно-заповід­ного фонду характеризується рядом правових рис, які є спільни­ми для всіх об'єктів та територій природно-заповідного фонду та, відповідно, земель, на яких вони розташовані.

По-перше, землям природно-заповідного фонду надано ста­тус особливо цінних земель (ст. 150 ЗК України). Це означає, що за загальним правилом такі землі не можуть передаватися до інших категорій земель, що передбачає зміну їх цільового при­значення. Єдиним винятком з цієї законодавчої заборони є перед­бачена законом можливість надання земель природно-заповід­ного фонду для будівництва лінійних об'єктів, деяких енергетич­них та соціально-культурних об'єктів. Згідно з п. 2 ст. 150 ЗК України земельні ділянки особливо цінних земель, що перебува­ють у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопрово­дів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунк­тів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафто­вих і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією. Крім того, надання землям природно-заповідно­го фонду статусу особливо цінних земель передбачає закріплен­ня повноважень відання ними за органами державної влади най­вищого рівня. Такі землі можуть вилучатися зі складу земель природно-заповідного фонду і переводитися до складу інших ка­тегорій земель за постановою Кабінету Міністрів України (якщо такі землі розташовані за межами населених пунктів) або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучен­ня (викуп) земельної ділянки погоджене Верховною Радою України. Це означає, що зміна категорійної належності (цільо­вого призначення) земель природно-заповідного фонду, що пе­ребувають у державній або комунальній власності, може мати місце за умови розгляду на.сесійному засіданні Верховної Ради України питання про надання згоди на вилучення (викуп) земельної ділянки природно-заповідного фонду та переведен­ня її до складу земель іншої категорії. Якщо ж земельна ділянка природно-заповідного фонду перебуває у власності громадяни­на чи юридичної особи, то переведення її до іншої категорії зе­мель може мати місце лише за умови погодження Верховною Радою України матеріалів її вилучення (викупу), зокрема про­екту відведення земельної ділянки чи проекту його пере погодження.

По-друге, закон визначає не тільки цільове призначення зе­мель природно-заповідного фонду як особливо цінних земель, що підлягають особливій правовій охороні, а й жорстко регла­ментує види діяльності, які можуть здійснюватися на таких зем­лях у межах їх цільового призначення. Так, згідно зі ст. 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» території та об'єкти природно-заповідного фонду можуть використовувати­ся з додержанням вимог законодавства України у природоохо­ронних, науково-дослідних, освітньо-виховних, оздоровчих та інших рекреаційних цілях, а також для потреб моніторингу нав­колишнього природного середовища. Крім того, на деяких тери­торіях та об'єктах природно-заповідного фонду дозволяються й такі види діяльності, як заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання. Водночас на землях при­родно-заповідного фонду є недопустимими та категорично забо­роняються будь-які види діяльності, що суперечать цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та викори­стання їх природних комплексів чи окремих об'єктів.

По-третє, природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки за­гальнодержавного значення є юридичними особами. Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до за­конодавства України можуть бути визнані юридичними особами (ст. 5 Закону України «Про природно-заповідний фонд Украї­ни»). Це означає, що земельні ділянки, на яких розташовані за­значені вище об'єкти природно-заповідного фонду, підлягають передачі у користування спеціалізованим юридичним особам, основним статутним видом діяльності яких є обслуговування відповідної території чи об'єкта природно-заповідного фонду.

По-четверте, правовий режим земель природно-заповідного фонду визначається на пооб'єктній основі. Вона полягає у тому, що правове регулювання охорони і використання земель при­родно-заповідного фонду здійснюється не лише загальними нор­мами екологічного та земельного законодавства національного чи регіонального рівня, а й локальними правовими актами, в яких конкретизується правовий режим охорони та використан­ня територій і об'єктів природно-заповідного фонду та земель­них ділянок, на яких вони розташовані. Так, завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму та характеру функціонування природних заповідників, біосферних заповід­ників, національних природних парків, регіональних ландшафт­них парків, заказників, ботанічних садів, дендрологічних та зоо­логічних парків визначаються у положеннях про них, які за­тверджуються: а) центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища — щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодер­жавного значення; б) органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на місцях — щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. А завдання й особливості природо­охоронного режиму пам'яток природи та заповідних урочищ ви­значаються на основі Закону України «Про природно-заповід­ний фонд України» безпосередньо в їх первинних облікових до­кументах. Отже, завдяки пооб'єктному підходу забезпечується максимально повне врахування особливостей земельних ділянок природно-заповідного фонду як об'єкта охорони та використан­ня, що істотно підвищує ефективність правового регулювання відповідних суспільних відносин.

По-п'яте, правове регулювання охорони та використання зе­мель природно-заповідного фонду характеризується наявністю спеціалізованого державного контролю за охороною та викори­станням цієї категорії земель. Згідно з Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» (ст. 7) здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства України про охорону земель у частині додержан­ня правового режиму використання земель природно-заповідно­го та іншого природоохоронного призначення, а також територій, що підлягають особливій охороні, віднесено не до компетенції Державного агентства земельних ресурсів України чи Міністер­ства аграрної політики України, які здійснюють земельний кон­троль, а до повноважень спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів — Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. У складі цього Міністерства державний контроль за охороною та використанням земель природно-заповідного фон­ду здійснюють Головна державна екологічна інспекція України та Служба державної охорони природно-заповідного фонду України, яка діє відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про службу державної охорони природно-заповідного фонду України» від 14 липня 2000 р.

По-шосте, важливою особливістю правового режиму земель природно-заповідного фонду є виключення їх з числа об'єктів зе­мельного оподаткування. Згідно зі ст. 49 Закону України «Про при­родно-заповідний фонд України» надання податкових пільг регулюється Податковим кодексом України.

 

106. Правовий режим земель водно-болотних угідь міжнародного значення.

До земель іншого природоохоронного призначення належать земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду, а також земельні ділянки, у межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність (ст. 46 ЗК).
При цьому згідно з п. “г” ч. 1 ст. 164 ЗК України до охорони земель включено збереження природних водно-болотних угідь. Таким чином, законодавство України передбачає особливий правовий режим для деяких видів земель водно-болотних угідь, згідно з яким вони не віднесені ні до земель лісового або водного фондів, ні до земель природно-заповідного фонду. Цей особливий правовий режим земель природних водно-болотних угідь регулюється також міжнародними конвенціями, учасницею яких є Україна. (Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином, як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971)).
Під водно-болотними угіддями розуміються райони маршів боліт, драговин, торфовищ або водойм — природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних, прісних, солонкуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких під час відпливу не перевищує 6 м.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів “Про затвердження Концепції збереження екологічного різноманіття України” від 12 травня 1997 р. № 439 передбачається проведення інвентаризації земель водно-болотних угідь національного, регіонального та місцевого значення, розробка і прийняття заходів щодо їх охорони та відтворення.
Законом України “Про Загальнодержавну програму розвитку водного господарства” від 17 січня 2002 р. визначено заходи щодо відтворення та збереження водно-болотних угідь. Загальнодержавною програмою охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, затвердженою Законом України від 22 березня 2001 р., та передбачено подальший розвиток законодавства, що регулює правовий режим земель водно-болотних угідь міжнародного значення.
На виконання положень міжнародних конвенцій постановою Кабінету Міністрів України “Про заходи по охороні водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення” від 23 листопада 1995 р. № 935 визначено перелік таких водно-болотних угідь України.
Постановою Кабінету Міністрів “Про порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення” України від 29 серпня 2002 р. № 1287 встановлено також правовий режим земель цих угідь. Відповідно до цього Порядку статус водно-болотних угідь міжнародного значення може бути надано цінним природним комплексам боліт, заплавних лук і лісів, а також водних об'єктів — природних або штучно створених, постійних чи тимчасових, стоячих або проточних, прісних чи солонкуватих, у тому числі морським акваторіям, що знаходяться у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, земель водного та лісового фонду України.
Визначення водно-болотних угідь такими, що можуть бути заявлені для надання їм міжнародного статусу, здійснюється Мінекоресурсів за поданням наукових установ та інших заінтересованих організацій і громадян.
Землі водно-болотних угідь можуть бути як у державній, так і комунальній або приватній власності. Якщо на території водно-болотного угіддя створюється об'єкт природно-заповідного фонду, режим охорони такого угіддя і використання його земель передбачається такий самий, як і для земель цього фонду. Якщо на території водно-болотних угідь міжнародного значення не створено об'єкт природно-заповідного фонду, то на них поширюється особливий режим охорони.
На всі водно-болотні угіддя міжнародного значення складаються паспорти, ведення яких покладається на адміністрації установ природно-заповідного фонду, у межах яких розташовані ці угіддя, а у разі розміщення їх за межами територій природних заповідників, біосферних заповідників і національних природних парків — на територіальні органи Мінекоресурсів за погодженням з користувачами (власниками) земельних ділянок та інших природних ресурсів.
Відповідно до п. “б” ч. 1 ст. 46 ЗК України до земель іншого природоохоронного призначення належать земельні ділянки, у межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність. Охорона цих земель відбувається згідно зі ст. 6 Закону України “Про природно-заповідний фонд України”, яка передбачає, що території та об'єкти, що мають особливу наукову цінність, підлягають комплексній охороні, порядок здійснення якої визначається Положенням щодо кожної з таких територій чи об'єктів, яке відповідно до цього Закону затверджується Мінекоресурсів.
У даному разі згідно зі ст. 7 цього Закону слід розрізняти землі природно-заповідного фонду і земельні ділянки, передбачені п. “б” ст. 46 ЗК України. Положення цієї статті слід розуміти таким чином, що землі, передбачені п. “б”, можуть бути віднесені до цінних не лише тоді, коли на них розташовані природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність, а й коли самі ці землі мають особливу наукову цінність.

107. Правовий режим земельних ділянок та природних об'єктів, що мають особливу наукову цінність.

Ст. 6 Закону „Про природно-заповідний фонд України” передбачає, що природні комплекси, в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність, підлягають особливій охороні в Україні, порядок здійснення якої визначається положенням щодо кожної з таких територій чи об'єктів, яке затверджується Мінприроди України. Землі територій та об'єктів, що мають особливу наукову цінність і є об’єктами комплексної охорони, належать до земель природоохоронного призначення. На цих землях забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

На використання земельної ділянки або її частини, що мають особливу наукову цінність може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором. Обмеження (обтяження) підлягає державній реєстрації згідно з Законом України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1 липня 2004 року і діє протягом строку, встановленого законом або договором.

З метою збереження унікальних природних об’єктів, які мають виняткове значення для української та світової науки, створюєтьсяДержавний реєстр наукових об’єктів, що становлять національне надбання. Положення про порядок визначення наукових об’єктів, що становлять національне надбання, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 року № 174. Рішення про віднесення наукових об’єктів до таких, що становлять національне надбання, приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства освіти і науки України. Фінансування заходів щодо утримання та збереження наукових об’єктів, які включені до відповідного реєстру, щорічно передбачається у Державному бюджеті України.

 

108. Поняття і склад земель оздоровчого призначення.

Правовий режим земель оздоровчого призначення, крім ЗК, встановлюється законами "Про охорону навколишнього при­родного середовища", "Про курорти" та іншими нормативно-правовими актами. Завданням законодавства в цій сфері є регулювання суспільних відносин з організації і розвитку ку­рортів, виявлення та обліку природних лікувальних ресурсів, забезпечення їх раціонального видобутку, використання і охо­рони з метою створення умов для лікування, профілактики захворювань та відпочинку людей.

Відповідно до ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" курортними та лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей. До земель оздоровчого призначення, належать землі, які мають природні лікувальні властивості, що використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лі­кування людей. При цьому лікувальні властивості мають, як правило, не самі землі, а розташовані на них інші лікувальні ресурси (мінеральні і термальні води, лікувальні грязі й озо­керит, ропа лиманів і озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси зі сприятливими кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації і профілактики захворювань).

Відповідно до Концепції розвитку санаторно-курортної га­лузі, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 р. № 231-р, оцінка потенціалу природно-лікувальних ресурсів дає підстави розраховувати, що Україна має перспективу пожвавлення санаторно-курортного лікування та оздоровлення. Це могутній потенціал розвитку міжнародно­го і вітчизняного оздоровлення і туризму, які є прибутковими галузями в економіці багатьох країн. Розвиток санаторно-курорт­них послуг тісно пов'язаний з раціональним використанням природних територій курортів, які мають мінеральні та термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропу лиманів та озер,: акваторію моря, кліматичні, ландшафтні та інші умови, сприят­ливі для організації відпочинку та оздоровлення, лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Під курортом розуміється освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, яка має природні лікувальні ресурси, необхідні для їхньої експлуатації будинки і споруди з об'єктами інфраструктури, що використовується з метою ліку­вання, медичної реабілітації, профілактики захворювань і для рекреації та підлягає особливій охороні. Залежно від характеру природних лікувальних ресурсів курорти України поділяються на курорти державного та місцевого значення.

До курортів державного значення належать природні терито­рії, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілі­тації та профілактики захворювань (особливо цінними та унікальними є лікувальні ресурси, що рідко (не часто) зустрі­чаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси в родовищах і є особливо сприятливими та ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань).

До курортів місцевого значення належать природні терито­рії, що мають загальнопоширені природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації і профілактики захворювань (загальнопоширеними є лікувальні ресурси, що зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси і придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації і профілактики захворювань).

Під лікувально-оздоровчою місцевістю розуміється природна територія, що має мінеральні і термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів і озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації і про­філактики захворювань. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, що суперечить їхньому цільовому призначенню чи може негативно вплинути на природні ліку­вальні властивості цих земель. На територіях лікувально-оздо­ровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. У межах округу са­нітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняється передача земельних ділянок у власність і надання в користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам для діяль­ності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення. Отже, віднесення земель до категорії оздоровчого призначення передбачає обов'язкову наяв­ність у них як цінних природних властивостей, так і лікувальних якостей, що мають природне походження. При цьому, лікувальні якості мають не землі оздоровчого призначення, а розташовані на них лікувальні ресурси.

Відповідно до ст. 5 Закону "Про екологічну мережу України", землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами є складовим структурним елементом екомережі, як єдиної тери­торіальної системи, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафт­ного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов'язань України під­лягають особливій охороні.

 

109. Особливості надання земель оздоровчого призначення.

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, що їх використову-ють або Вони можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. Лікувально-оздоровчі влас-тивості мають не самі землі, а тільки лікувально-оздоровча місцевість, тобто природна територія, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для ліку-вання, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До загальнопоширених природних лікувальних ресурсів на-лежать ресурси, які трапляються у різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань (ст. Закону України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р.

Такі місцевості у встановленому Законом порядку можуть бути визнані курортами. Курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовуються з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захво-рювань та рекреації і підлягає особливій охороні.

Рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення приймає Верховна Ра-да України за поданням Кабінету Міністрів України. Рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення приймають Верховна Рада АР Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради за подан-ням відповідно Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Надання земельних ділянок для створення або розширення курорту здійснюється у порядку, встановленому статтями 116, 117 і 122—126 ЗК України, на підставі розроблення тех-ніко-економічних обгрунтувань використання землі та про-ектів відведення земельних ділянок з урахуванням затвер-джених округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони, схем медичного зонування.

На землях оздоровчого призначення забороняється діяль-ність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Так, залежно від зон округів санітарної охорони на землях оздоровчого призначення забороняється: користування надрами, не пов'язане з використанням природних лі-кувальних ресурсів, розорювання земель, проведення будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс тощо.

На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і ку-рортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-са-нітарної) охорони. Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша зона — суворого режиму; друга зона обме-жень; третя зона спостережень.

Зона суворого режиму охоплює місця виходу на поверхню мі-неральних вод, території, на яких розташовані родовища ліку-вальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використо-вуються для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря та прилеглу до пляжів територію завширшки не менш як 100 м.

Зона обмежень охоплює: територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій розміщені санаторно-курортні заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів і т. ін. курорту.

Зона спостережень охоплює всю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо курорту, а також території, господарське використання яких без додержання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори.

У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони, за загальним правилом, забороняється передача земельних ділянок у власність і надання у користування для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення.

Чинне законодавств забороняє приватизацію земель оздоровчого призначення, на яких розташовані курорти державного значення, що перебувають у державній або комунальній власності на момент прийняття Закону України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р.

Земельні ділянки оздоровчого призначення курортів використовуються у порядку, визначеному проектом організації використання території та генеральним планом забудови курорту з додержанням вимог статей 31—33 Закону України «Про курорти».

Порядок надання родовищ корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, у користування юридичним і фізичним особам для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань визначається Кодексом України про надра. Розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюється за спеціальним дозволом (ліцензією) на користування надрами.

110. Умови і порядок використання земель оздоровчого призначення.

Пріоритетність використання земель оздоровчого призна­чення у суворій відповідності з їх основним цільовим призна­ченням стимулюється законодавцем за допомогою встановлення для суб'єктів землекористування спеціальних податкових пільг.

Єдиного законодавчого акта, який регламентував би право­вий режим використання земель оздоровчого призначення нині в Україні немає. Основний масив спеціальних норм, які регу­люють правовий режим цих земель, міститься в Законі "Про курорти" та прийнятих на його основі підзаконних нормативно-правових актах.

Відповідно до ст. 15 Закону "Про курорти" юридичні та фізичні особи, з метою організації діяльності курортів, вико­ристовують спеціально визначені природні території, що мають мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропу лиманів і озер, акваторію моря, кліматичні, ландшафтні та інші умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації і про­філактики захворювань.

Виявлення природних лікувальних ресурсів здійснюється шляхом проведення комплексних медико-біологічних, клі­матологічних, геолого-гідрологічних, курортологічних і інших дослідницьких робіт. Медико-біологічна оцінка якості та цін­ності природних лікувальних ресурсів, визначення методів їх використання здійснюються центральним органом виконавчої влади з охорони здоров'я на підставі даних дослідницьких робіт згідно з Порядком здійснення медико-біологічної оцінки якості та цінності природних лікувальних ресурсів, визначення методик їх використання, затв. наказом Міністерства охорони здоров'я України від 2 червня 2003 р. № 243.

Визначені за результатами геологорозвідувальних робіт екс­плуатаційні запаси родовищ лікувальних підземних мінераль­них вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що відносяться до природних лікувальних ресурсів, затверджуються і вносяться до Державного фонду родовищ, корисних копалин України і передаються для використання за призначенням, відповідно до законодавства України. Родовища корисних ко­палин, які належать до природних лікувальних ресурсів, на­даються в користування юридичним і фізичним особам для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Підземні лікувальні мінеральні води можуть використовуватися для промислового розливу. Порядок надання в користування таких родовищ визначається Кодексом України про надра та іншими актами законодавства. Розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, які належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюється за спеціальним дозволом (ліцензією) на користування надрами в порядку, визначеному законодавством України. Спеціальне використання природних лікувальних ресурсів здійснюється за плату відповідно до Ко­дексу України про надра. Нормативи плати за користування природними лікувальними ресурсами та порядок її справляння встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Мінеральні води, лікувальні грязі, що належать до природ­них лікувальних ресурсів, видобуваються в обсягах, ліміт яких затверджується Державною комісією України по запасах корис­них копалин. Якість природних лікувальних ресурсів регламен­тується спеціальним медичним (бальнеологічним) висновком, який визначає кондиційний склад корисних і шкідливих для людини компонентів. Медичний (бальнеологічний) висновок надається центральним органом виконавчої влади з охорони здоров'я.

Видобуток, підготовка, переробка та використання підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ре­сурсів, здійснюються згідно із затвердженими проектами та встановленими центральним органом виконавчої влади з геології та використання надр квотами. Відповідальність за недотри­мання затверджених проектами умов і встановлених квот покла­дається на суб'єкт підприємницької діяльності, який одержав у центральному органі виконавчої влади з геології та викорис­тання надр спеціальний дозвіл на використання надр з метою експлуатації родовищ корисних копалин. Згідно зі ст. 45 Закону України від 12 липня 2001 р. "Про нафту і газ" проекти на проведення геологорозвідувальних робіт на землях оздоровчого призначення підлягають обов'язковій екологічній експертизі.

Забудова курортів здійснюється відповідно до затверджених у встановленому законодавством порядку генеральних планів курортів, іншої містобудівної документації. Будівництво на землях курортів нових і розширення діючих промислових під­приємств та інших об'єктів, не пов'язаних безпосередньо з задоволенням потреб відпочиваючих і місцевого населення, потреб курортного та житлового будівництва, чи таких, що можуть негативно вплинути на природні лікувальні фактори, забороняється.

Надання земельних ділянок для створення чи розширення курорту здійснюється в порядку, встановленому ЗК, на під­ставі розробки техніко-економічних обґрунтувань використання землі і проектів відводу земельних ділянок з урахуванням затвер­джених округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони, схем медичного зонування земель. Землі курортів використо­вуються в порядку, визначеному проектами організації вико­ристання території та Генеральним планом забудови курорту з урахуванням вимог до правових режимів округів і зон санітар­ної охорони. Відповідно до ст. 25 Закону "Про оренду землі" орендар зобов'язаний дотримуватися режиму використання земель оздоровчого призначення.

Відповідно до Генеральної схеми планування території Ук­раїни наміри та потреби використання окремих територій, визначені у державних програмах економічного і соціального розвитку, інших державних програмах, схемах розвитку галузей економіки, передбачають необхідність значного збільшення територій оздоровчого призначення.

Розвиток курортів здійснюється згідно з довгостроковими комплексними і цільовими державними і місцевими програмами, що розробляються на основі даних Кадастру природних ліку­вальних ресурсів, об'єктивних показників ефективності ліку­вання, медичної реабілітації і профілактики захворювань, резуль­татів спеціальних наукових досліджень і проектних робіт, фінан­сово-економічних показників діяльності курортів. При цьому визначаються параметри та режим використання природних лікувальних ресурсів з урахуванням екологічних і санітарно-гігієнічних обмежень тощо. Містобудівна документація, яка регламентує всі види будівництва на території курортів, роз­робляється відповідно до законів "Про основи містобудування", «Про регулювання містобудівної діяльності», регіональних і місцевих Правил забудови та інших нормативно-правових актів і під­лягає обов'язковій державній екологічній та санітарно-гігієнічній експертизам. Економічне обґрунтування проектів розвитку ку­рортів і економічна оцінка їх природних лікувальних ресурсів провадяться у відповідності зі спеціальними Методиками, по­рядок розробки і затвердження яких установлений постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 452.

Порядок використання територій курортів визначається спе­ціальними нормативно-правовими актами, зокрема: Положенням про курорти Євпаторія, Поляна, Сойми, Любінь Великий, Миргород та Ворзель, затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 12 жовтня 1982 р. № 490; Положенням про курорти Трускавець і Слов'янськ, затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 16 грудня 1982 р. № 421; Положенням про курорти Бере-зівські мінеральні води і Синяк, затв. постановою Ради Міністрів Української РСР від 16 серпня 1982 р. № 614; Положенням про курорт Сатанів, затв. постановою Кабінету Міністрів Укра­їни від 16 жовтня 1992 р. № 591; Положенням про Всеукраїнську дитячу оздоровницю — курорт Євпаторія, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 р. № 1269, тощо.

У постанові Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2007 р. № 1067 "Про затвердження Державної програми соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим до 2017 року" визнається, що на сьогодні не розв'язується вкрай ак­туальна проблема нераціонального та неефективного вико­ристання земель рекреаційного призначення і природних ліку­вальних ресурсів регіону. Мають місце порушення земельного законодавства та зловживання у сфері земельних відносин. Загрозливого характеру набули зсувні та абразійні процеси, що наливають на стан берегової лінії. Тільки 11% Чорноморсько­го узбережжя Криму захищено берегоукріплювальними спо­рудами.

Розвиток інфраструктури курортів (транспорт, зв'язок, ко­мунальне господарство) потребує розв'язання територіальних, соціально-економічних, екологічних проблем і завдань, які пов'язані з розподілом і визначенням пріоритетних напрямів використання природних лікувальних ресурсів і пошуками шляхів збалансування міжгалузевих інтересів, вирішенням питань розміщення курортного, житлового, соціального, інженерно-транспортного, комунального та інших видів будівництва, відтворення культурно-історичної спадщини, охорони та зба­гачення природного середовища курортів.

Розвиток виробництва на курортних територіях призвів до виникнення на них індустріальних зон. Надмірна концентра­ція у деяких місцевостях санаторно-курортних закладів, велика питома вага промислового та сільськогосподарського виробни­цтва, інтенсивний рух автотранспорту на загальному фоні недосконалої інфраструктури (водопостачання та теплопостачан­ня, енергозабезпечення, комунального господарства, транспорту), низький рівень комфортності оздоровниць створюють надмір­не антропогенне навантаження, знижують престижність курортів та ставлять під загрозу існування сировинної бази найбільш популярних курортів.

111. Правовий режим округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони земель оздоровчого призначення.

Метою санітарної охорони курортів є збереження природних властивостей наявних лікувальних ресурсів, запобігання забруд­ненню, пошкодженню та передчасному виснаженню цих ресурсів. З цією метою в межах курорту встановлюється округ санітарної (гірничо-санітарної) охорони, що становить собою територію земної поверхні, зовнішній контур якої збігається з межею курорту. Відповідно до Закону "Про курорти" в межах цієї території забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення грунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних про­цесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів. Для курортів, які використовують родовища корисних копалин що належать до природних лікувальних ресурсів (підземні міне­ральні води, лікувальні грязі тощо), встановлюються округи гірничо-санітарної охорони. У разі використання пов'язано між собою родовищ мінеральних вод, суміжних пляжів та інших природних лікувальних ресурсів декількома курортами для них може встановлюватись єдиний округ санітарної охорони.

Зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони створюються навколо об'єктів, де є підземні та відкриті джерела водопоста­чання, водозабірні і водоочисні споруди, водоводи, об'єкти оздо­ровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. У межах зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняється діяльність, яка може призвести до запо­діяння шкоди підземним і відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені.

Критерії і форми такого зонування добре спостерігаються на прикладі постанови Кабінету Міністрів України "Про затвер­дження Положення про Всеукраїнську дитячу оздоровницю — курорт Євпаторія", відповідно до якого курорт Євпаторія включає: курортну зону, яка має природні лікувальні фактори, об'єкти та споруди для їхнього використання, санаторно-курортні заклади відпочинку і культури, а також видовищні заклади, підприємства громадського харчування, торгівлі і побутового обслуговування, призначені для обслуговування дітей та їх батьків, які прибувають на курорт для лікування та оздоров­лення; зону, у якій знаходяться житлові будинки, господарські будівлі, спорудження та інші об'єкти, які належать громадянам, що постійно проживають на території курорту; зону, у якій розміщені централізовані об'єкти господарювання; зону сані-тарно-гігієнічних і оздоровчих лісів.

Межі округів і зон санітарної охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою України одночасно з ухваленням рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення. Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної") охорони курортів місцевого значення затверджуються відповідно Верховною Радою АРК, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами одночасно з ухваленням рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення.

Режими округів і зон санітарної охорони курортів держав­ного значення затверджуються Кабінетом Міністрів України, а курортів місцевого значення — Радою міністрів АРК, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адмі­ністраціями відповідно до вимог законодавства про курорти. Відповідно до ст. 33 Закону України від 5 березня 1998 р. "Про відходи" забороняється несанкціоноване скидання і розміщення підходів у підземних горизонтах, на території міст та інших населених пунктів, на територіях природно-заповідного фонду, па землях природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, в межах водоохоронних зон та зон санітарної охорони водних об'єктів та в інших місцях, що може створювати небезпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людини. В ст. 39 Закону "Про охорону земель" встановлено заборону на застосування осадів стічних вод на землях оздоровчого призначення.

Округ санітарної охорони поділяється на три зони, що встановлюються в його межах у порядку розробки проектів землеустрою. Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розта­шовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовується для лікування, пляжі, а також при­бережну смугу моря і прилягаючу до пляжів територію шири­ною не менш 100 м. На території першої зони (зони суворого режиму) забороняється: користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небез­печних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс; прокладка кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій; спорудження будь-яких будівель і інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом і охороною природ­них і лікувальних факторів курорту; скидання дренажно-скид­них і стічних вод; влаштування стоянок автомобілів, пунктів їхнього обслуговування (ремонт, мийка тощо); влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твер­дих відходів, полів фільтрації та інших споруд для прийому і знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників; проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ ліку­вальних ресурсів або природоохоронною діяльністю; постійне і тимчасове проживання громадян (крім осіб, що безпосередньо забезпечують використання лікувальних факторів).

На території першої зони (зони суворого режиму) дозволя­ється здійснювати діяльність, пов'язану з використанням природних лікувальних факторів, на підставі науково обґрунтова­них висновків і результатів державної санітарно-гігієнічної та екологічної експертиз, виконувати берегоукріплювальні, про­тизсувні, протиобвальні, протикарстові та протиерозійні роботи, будувати хвилеломи, буни та інші гідротехнічні споруди, а також влаштовувати причали. Забудова цієї території (нове будівництво реконструкція, реставрація, капітальний ремонт та упорядкування об'єктів містобудування) здійснюється відповідно до законо­давства, державних стандартів і норм, затвердженої містобудівної документації.

Друга зона (зона обмежень) охоплює територію, з якої від­бувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер і лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних і прісних вод, що формують мінеральні джерела; природні і штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей та територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади і заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси й інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства і правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може привести до погіршення природних і лікувальних факторів курорту.

На території другої зони (зони обмежень) забороняється: будівництво об'єктів і споруджень, не пов'язаних з безпосе­реднім задоволенням потреб місцевого населення і громадян, які прибувають на курорт; проведення гірничих і інших видів робіт, не пов'язаних з безпосереднім упорядкуванням тери­торії; спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації; забруднення поверхневих водойм під час здійснення будь-яких видів робіт; влаштування звалищ, гноє­сховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, інших відходів, що при­водять до забруднення водойм, фунту, ґрунтових вод, повітря; розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив; здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних факторів; скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланевих і баластних вод, витікання таких вод та інших речовин із транспортних (плаву­чих) засобів і трубопроводів.

Усі багатоквартирні будинки в межах другої зони (зони обме­жень) повинні мати водопровід і каналізацію. Туалети в приватних будинках в обов'язковому порядку повинні бути обладнані водонепроникними вигребами. Території тваринницьких ферм асфальтуються і по периметру огороджуються та обладнаються водовідвідними канавами з водонепроникними відстійниками для поверхневих вод. При в'їзді на територію ферм споруджу­ються капітальні санпропускники з дезінфекційними бар'єрами. У випадку масового поширення небезпечних і карантинних шкідників і хвороб рослин у парках, лісах і інших зелених насадженнях за погодженням з державною санітарно-епідеміоло­гічною службою дозволяється використання нетоксичних для людини і таких, що швидко розкладаються в навколишньому середовищі, пестицидів.

Третя зона (зона спостережень) охоплює всю сферу форму­вання і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насаджен­ня навколо курорту, а також території, господарське викорис­тання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідро­геологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні і лікувальні фактори.

На території третьої зони (зони спостережень) забороняється; будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, ґрунту та вод курорту; спуск на рельєф неочищених промислових і побутових стічних вод, проведення ви­рубок зелених насаджень (крім санітарних рубок). Третя зона (зона спостережень) є водночас межею округу санітарної охо­рони курорту і на її території дозволяється проведення видів робіт, що не впливають негативно на лікувальні і природні фактори курорту, не погіршують його ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігієнічних умов.

112. Поняття і склад земель рекреаційного призначення.

Згідно зі ст. 50 ЗК України до земель рекреаційного призна­чення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних за­ходів. Однак це не означає, що до категорії земель рекреаційного призначення входять всі земельні ділянки, які використовують­ся в рекреаційних цілях. ЗК України проводить чітку лінію між землями, які використовуються в рекреаційній діяльності, та землями рекреаційного призначення як окремої категорії зе­мель. Згідно зі ст. 51 Кодексу до земель рекреаційного призна­чення належать земельні ділянки зелених зон і зелених наса­джень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зай­няті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих табо­рів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а та­кож земельні ділянки, надані для дачного будівництва та спо­рудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Отже, земельні ділянки водного фонду, лісогосподарського, сільськогосподар­ського, природоохоронного та оздоровчого призначення, які ви­користовуються в рекреаційних цілях, не належать до земель рекреаційного призначення.

Цільове призначення земель рекреаційного призначення. Площа земель рекреаційного призначення в Україні є невели­кою і становить близько 113,2 тис. гектарів або 0,2 % території країни. Відмінність земель рекреаційного призначення та зе­мель інших категорій, які використовуються в рекреаційних цілях, полягає в тому, що останні мають подвійне цільове при­значення: основне і додаткове. Основне цільове призначенням земельних ділянок інших категорій, які використовуються для потреб рекреації, полягає у їх використанні для обслуговування потреб водного, лісового чи сільського господарства, заповідної охорони природи, оздоровлення населення та задоволення його духовних і культурних потреб. Рекреаційне ж використання та­ких земель є їх додатковим цільовим призначенням, тобто до­датковою функцією, яка може здійснюватися лише за умови, що рекреація не суперечить основним цільовим призначенням зе­мель, що належать до інших категорій. Що стосується власне зе­мель рекреаційного призначення, то використання їх для потреб рекреації є їх основним і виключним цільовим призначенням. Саме тому на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати викори­станню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (ст. 52 ЗК України).

Законодавство про землі рекреаційного призначення. Ос­новні положення про землі рекреаційного призначення містять­ся в ЗК Україні (глава 9), ЛК України, а також в законах України «Про благоустрій населених пунктів» від 6 вересня 2005 р., «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р., «Про туризм» від 15 вересня 1995 р., прийнятих в їх розвиток підзаконних нормативно-правових актах, а також у постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку роз­роблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природо­охоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення» від 25 серпня 2004 р.

 

113. Правовий режим земель рекреаційного призначення.

Виділяють загальний і спеціальний правовий режим земель рекреаційного значення.

Загальний правовий режим рекреаційного призначення — це правовий режим, загальний для всіх земель зазначе­ної категорії, незалежно від того, які рекреаційні ресурси на них роз­ташовані. Спеціальні правові режими — це правові режими окремих видів земель рекреаційного призначення, які відзначаються специфікою правового регулювання.

Загальний правовий режим земель рекреаційного призначення не обов’язково передбачає постійне використання їх для рекреаційних цілей.

Землі рекреаційного призначення можуть використовуватися як для довгострокового, для короткострокового відпочинку населення. Короткостроковий відпочинок організовується, як правило, на землях, не маючи спеціального створених умов для довгострокового відпочинку. Це легкодоступні окультурені природні рекреаційні ресурси: зелені зони, парки і лісопарки, живописні ландшафти і т.д. На землях призначених для довгострокового відпочинку, як правило, розміщуються різноманітні соціально-культурні, туристичні, спортивно0оздоровчі і інші рекреаційні заклади, в яких забезпечені умови для довготривалого відпочинку відпочиваючих. По характеру використання земель рекреаційного призначення можуть бути моноваріантними (тільки для одного виду рекреаційної діяльності), поліваріантними (можуть почергово використовуватися для декількох видів рекреаційної діяльності), і комплексними (можуть одночасно використовуватися для декількох видів рекреаційної діяльності).

Особливістю правового режиму земель рекреаційного призна­чення є те, що він у багатьох випадках визначається локальними землевпорядними і проектними актами, а тому має певну спе­цифіку при встановленні для кожної конкретної земельної ділян­ки. Цей режим багато в чому визначається ініціаторами створення рекреаційних зон чи об'єктів рекреації у проектах організації ос­танніх. За необхідності власники земель рекреаційного призначен­ня можуть доручати землевпорядним організаціям розроблення проектів внутрішньогосподарського устрою земельних ділянок. Згідно з ч. 1 ст. 186 ЗК такі проекти підлягають затвердженню влас­никами земель рекреаційного призначення і державній землевпо­рядній експертизі. Проекти внутрішньогосподарського устрою зе­мельних ділянок рекреаційного призначення можуть передбачати їх функціональне зонування з виділенням зон особливої охорони, пізнавальних зон, зон короткострокового відпочинку, обслуговування відвідувачів, господарського призначення та інших зон, пе­редбачених проектами землеустрою.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 ЗК землі рекреаційного призначення можуть знаходитись у державній, комунальній та приватній влас­ності. Це істотна новела законодавства, якщо врахувати, що ст. 4 ЗК 1992 р. забороняла передачу цих земель у приватну власність. Оскільки приватні власники можуть створювати будинки відпо­чинку, туристичні комплекси, ігрові центри, розважальні й інші ре­креаційні об'єкти, законодавче закріплення їх права на приватну власність на землі рекреаційного призначення є цілком виправда­ним. Проте треба мати на увазі, що згідно з п. "а" ч. 3 ст. 83 ЗК землі загального користування населених пунктів (майдани, ву­лиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари тощо) не можуть передаватися з комунальної у приватну власність, що означає заборону приватизації цих земель. Однак вони можуть знаходитись у приватній власності у тому разі, коли відповідні ре­креаційні об'єкти створюються на землях приватної власності без їх вилучення (викупу). Суб'єкти права власності повинні володіти, користуватися і розпоряджатися землями рекреаційного призна­чення з додержанням встановленого законодавством і землевпо­рядною документацією їх правового режиму.

До земель рекреаційного призначення належать різні за ха­рактером і організаційно-правовою формою землі. Рекреаційні зони можуть мати свого землекористувача чи входити до скла­ду інших видів землекористувань, наприклад земель лісового фонду (ліси населених пунктів), природно-заповідного фонду статус останньої з наведених категорій земель вимагає спеціальної уваги, оскільки землі окремих категорій природно-заповідного фонду мають, так би мовити, «подвійне громадянство»: вони є одночасно землями природно-заповідного фонду і землями рекреаційного призначення. Саме тут найчастіше облаштовуються навчально-туристичні та екологічні стежки марковані траси. Це стосується:

- біосферних заповідників, до зон антропогенних ландшафтів яких, поряд із територіями традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселений, належать і рекреаційні зони;

- національних природних парків, у межах яких відхиляється зона регульованої рекреації (тут організовується короткостроковий відпочинок та оздоровлення населений) огляд особливо мальовничих і пам'ятних місць; у цій зоні доз­воляється влаштування та відповідне обладнання туристичних маршрутів і екологічних стежок; одночасно тут забороняються рубки лісу головного користування, промислове рибальство й мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об'єктів заповідної зони) і зони стаціонарної рекреації (призначена для розміщення готелі її, мотелів, кемпінгів, інших об'єктів обслуговування відвідувач і її парку);

- регіональних ландшафтних парків, що є одночасно природоохоронними і рекреаційними установами, одним з основних завдань яких є створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умо­вах із додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів і об'єктів;

- дендрологічних парків, що створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різних видів дерев і чагарників та їх композицій для використання, у тому числі в рекреаційних цілях;

- зоологічних парків, у межах яких виділяється рекреаційна зона, призначена для організації відпочинку та обслуговування відвідувачів парку;

- парків — пам'яток садово-паркового мистецтва загально­державного значення, що є і природоохоронними, і рекреацій­ними установами.

Якщо правові режими земель природно-заповідного фонду і земель рекреаційного призначення у певних випадках можуть «накладатися», то конфлікт режимів земель рекреаційного і оздоровчого призначення виключається, оскільки землі рекре­аційного призначення завжди розташовані поза межами земель оздоровчого призначення. Тобто належність природної тери­торії до курорту чи лікувально-оздоровчої зони виключає її належність до рекреаційної зони. Однак остання може бути продовженням земель оздоровчого призначення, перебуваючи поза їх межами. В усіх випадках охоронний режим земель оздо­ровчого призначення більш жорсткий, містить більше обме­жень господарської діяльності і забезпечений більш суворим контролем, ніж режим земель рекреаційного призначення.

Рекреаційне призначення мають здебільшого зелені зони і пелені насадження міст та інших населених пунктів.

За межами міст та інших населених пунктів до складу земель рекреаційного призначення належать землі, зайняті лісопарка­ми та іншими зеленими насадженнями, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення.

Земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристич­но-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, також входять до складу земель рекре­аційного призначення. При цьому межі рекреаційних зон, функціональне зонування та планувальна організація їх тери­торій мають відповідати чинним містобудівним і гігієнічним нормативам та вимогам до планування і забудови зон відпочин­ку ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова місь­ких і сільських поселень», розділ 5, а також Санітарних правил і норм «Планування та забудова населених місць», розділ 6. Погодження вибору земельної ділянки під будівництво закладів відпочинку і туризму та відповідної проектної доку­ментації покладається на державну санітарно-епідеміологічну службу України. Ділянки земель рекреаційного призначення можуть виділятися у складі земель лісогосподарського призна­чення. Користування такими ділянками регулюється Лісовим кодексом України. Воно може здійснюватися на засадах як за­гального, так і спеціального природокористування. Згідно зі ст. 74 Лісового кодексу України використання корисних властивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей та проведення науково-дослідних робіт здійснюється з урахуванням вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів із додержанням правил архітектурного планування приміських зон і санітарних вимог. У лісах, що використовуються для відпочинку, лісокористувачі повинні здійснювати роботи щодо їх благоустрою.

Новелою ст.51 ЗК України є віднесення до земель рекре­аційного призначення земельних ділянок, наданих для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

 

114. Спеціальні правові режими земель рекреаційного призначення.

Окремі види земель рекреаційного призначення мають спеціальний правовий режим, оскільки регулюються поряд із загальними нормами законодавства про землі рекреаційного призначення також і спеціальними нормами законодавства про ці види рекреаційних зон. Специфічні правові режими земель рекреаційного призначення встановлені для зелених зон і зелених насаджень населених пунктів, туристсько-оздоровчих об'єктів, дачних ділянок, земель вільних економічних зон туристсько-рекреаційного типу, земель, призначених для туристичної діяльності, земель, на яких розташовані об'єкти для проведення спортивних заходів, земель, на яких розташовані музеї, не віднесені до пам’яток культурної спадщини.

Спеціальний правовий режим зелених зон навколо населених пунктів. Згідно з частиною другою ст. 59 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", правовий режим приміських і зелених зон визначають сільські, селищні, міські ради при розробці генеральних планів відповідних населених пунктів за погодженням з відповідними радами, на території яких створюються зелені і приміські зони. Проекти планування приміських і зелених зон підлягають обов'язковій державній екологічній експертизі. Зелена зона визначається ГОСТ 17.5.3.01-78 Охорона природи. Землі. Склад і розмір зелених зон міст як території за межами міста, зайняті лісами і лісопарками, що виконують захисні і санітарно-гігієнічні функції та є місцем відпочинку населення. Під приміською зоною звичайно мається на увазі територія, що служить резервом для подальшого розвитку міста, виконує переважно господарські функції.

Важливим документом, що визначає правовий режим зелених зон, є Порядок поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 733 від 16 травня 2007 року. У ньому зазначаються нормативи утворення зелених зон навколо населених пунктів. Правовий режим використання земель зелених зон навколо населених пунктів регулюється також нормативно-технічними документами, що носять рекомендаційний характер.

Зелені зони поділяються на лісопаркову і лісогосподарську частини. До лісопаркової частини лісів зелених зон відносяться лісові ділянки з естетично цінними ландшафтами, призначені для масового відпочинку населення. Лісогосподарська частина передбачає режим господарства, спрямований на забезпечення захисних і регулюючих функцій лісу, розвиток лісогосподарського виробництва і створення резерву для розширення лісопаркової частини.

Відповідно до частини другої ст. 74 Лісового кодексу, у лісах, що використовуються для відпочинку, лісокористувачі повинні здійснювати роботи щодо їх упорядкування. Пункт 49 Санітарних правил у лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 555 від 27 липня 1995 року, передбачає особливий режим санітарної охорони зелених зон. Правила відтворення лісів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 303 від 1 березня 2007 року, передбачають цільове вирощування лісів на території зелених зон. Санітарно-гігієнічні вимоги до розміщення зелених зон населених пунктів визначені у Державних санітарних правилах планування і забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України № 173 від 19 січня 1996 року. Зелені зони підлягають окремому обліку у державному лісовому і земельному кадастрах.

Проблемою утворення зелених зон є те, що вони розміщені за межами населених пунктів, але обслуговують інтереси населених пунктів. Тобто, зацікавленим в утворенні і опорядженні зеленої зони є орган місцевого самоврядування, але земельні ділянки, на яких розміщується зелена зона, не перебувають у його власності, тому необхідно розглядати це питання спільно з власниками відповідних земельних ділянок, які не є зацікавленими в утворенні зелених зон. Крім того, утворення зелених зон належить до компетенції Державного комітету лісового господарства України, а не місцевих рад, які є зацікавленими у цьому.

Спеціальний правовий режим земель, зайнятих рекреаційно-оздоровчими об'єктами. Щодо створення будинків відпочинку, пансіонатів, туристичних баз, туристичних притулків, баз відпочинку й інших рекреаційно-оздоровчих об'єктів, діють Державні санітарні правила розміщення, облаштування й експлуатації оздоровчих закладів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України № 172 від 19 червня 1996 року. Межі зон відпочинку, функціональне зонування території таких об'єктів повинні відповідати вимогам містобудівних і гігієнічних нормативів. На території зон відпочинку зазначеними санітарними правилами забороняється будівництво нових, розширення і реконструкція діючих виробничих та інших об'єктів, не пов'язаних з безпосереднім обслуговуванням відпочиваючих і населення. Наявні у межах зон відпочинку промислові підприємства й інші об'єкти, що справляють шкідливий вплив на довкілля, перешкоджають використанню земель рекреаційного призначення, підлягають виносу за межі зон відпочинку або перепрофілюванню. Вибір території для зон відпочинку здійснюється на підставі техніко-економічних обґрунтувань, комплексної оцінки природних рекреаційних ресурсів, з урахуванням нормативів екологічної безпеки вмісту шкідливих речовин у ґрунтах і ґрунтових водах. Самі рекреаційні об'єкти повинні плануватися і створюватися таким чином, щоб їхня діяльність не впливала негативно на природні рекреаційні ресурси. Санітарні правила передбачають такі функціональні зони рекреаційно-оздоровчих об'єктів: спальна, господарсько-службова, зона відпочинку, ігрова зона. Особливості правового режиму земельних ділянок дитячих таборів та баз відпочинку визначаються ДСанПіН 5.5.5.23-99 „Улаштування, утримання і організація режиму діяльності дитячих оздоровчих закладів”, затвердженими постановою Головного Державного санітарного лікаря України № 23 від 26 квітня 1999 року.

Спеціальний правовий режим земель дачних ділянок. Визначення цільового призначення земель як для дачного будівництва здійснюється за клопотанням зацікавлених осіб, яким відводяться відповідні земельні ділянки рекреаційного призначення. Норма безкоштовної приватизації земельних ділянок для дачного будівництва складає 0,1 га згідно зі ст. 121 Земельного кодексу. Земельні ділянки для дачного будівництва надаються в загальному порядку, встановленому розділом 4 Земельного кодексу. Забудова дачних ділянок здійснюється відповідно до містобудівних вимог. Варто мати на увазі, що Порядок користування землями водного фонду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 502 від 13 травня 1996 року, забороняє будівництво дач на землях водного фонду.

Спеціальний правовий режим земель, використовуваних для туризму. Він визначений законодавством про туризм, зокрема – Законом України "Про туризм" у редакції від 18 листопада 2003 року. Під туризмом у Законі мається на увазі тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання для оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілей без здійснення оплачуваної діяльності в місці перебування. Права й обов'язки суб'єктів туристичної діяльності у зв'язку з використанням земель рекреаційного призначення визначені Законом "Про туризм". Особи, що надають туристичні послуги, зобов’язані забезпечувати належне облаштування трас походів, прогулянок, екскурсій тощо на землях рекреаційного призначення, здійснювати заходи щодо охорони земель рекреаційного призначення від забруднення та засмічення внаслідок туристичної діяльності. В обов'язки туристів входить дотримання правового режиму земель рекреаційного призначення, зокрема, виконання вимог щодо запобігання їх забрудненню та засміченню. Правовий режим земель рекреаційного призначення, використовуваних для туристичної діяльності, передбачає комплекс заходів для забезпечення безпеки туристів.

Спеціальний правовий режим використання земель, на яких здійснюється спортивна діяльність. Встановлений законодавством України про фізичну культуру і спорт. Ст. 1 Закону України "Про фізичну культуру і спорт" від 24 грудня 1993 року визначає фізичну культуру як складову частину загальної культури суспільства, спрямовану на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини для гармонійного формування її особистості. Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою цариною виявлення й уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічній, інтелектуальній та іншій підготовці шляхом змагальної діяльності. Ст. 40 зазначеного Закону встановлює, що земельні ділянки, на яких розташовані фізкультурно-оздоровчі і спортивні споруди, належать до земель рекреаційного призначення.

Землі рекреаційного призначення, що використовуються для спортивної діяльності, повинні мати належну матеріально-технічну базу, що включає необхідний спортивний реманент і споруди. Нормативи мінімальної забезпеченості основними фізкультурно-оздоровчими і спортивними спорудами земель рекреаційного призначення визначаються Міністерством регіонального розвитку та будівництва України (Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України) й Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту (Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України). Будівництво у житлових районах спортивних споруд здійснюється за рахунок коштів, спрямованих на житлове будівництво і коштів організацій – забудовників житла. Будівництво спортивних споруд на землях рекреаційного призначення у сільській місцевості здійснюється за спеціальними нормативами за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів. Ст. 29 Закону забороняється перепрофілювання і ліквідація фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд на землях рекреаційного призначення без будівництва рівноцінних споруд. Органи виконавчий влади і місцевого самоврядування здійснюють контроль за використанням спортивних об'єктів на землях рекреаційного призначення.

Ст. 37 Закону встановлює, що власники фізкультурно-оздоровчих і спортивних об'єктів на землях рекреаційного призначення зобов'язані забезпечувати їх безпечний для людей і природних рекреаційних ресурсів стан. Адміністрація фізкультурно-оздоровчих споруд і організатори спортивних заходів несуть відповідальність за організацію спортивних заходів на землях рекреаційного призначення, обладнання земель рекреаційного призначення відповідно до чинних санітарних, екологічних, містобудівних та інших вимог. Такі вимоги, зокрема, затверджені Кабінетом Міністрів України. Експлуатація небезпечного для людей і рекреаційних ресурсів спортивного устаткування на землях рекреаційного призначення забороняється. Спортивне устаткування, обладнання і спорядження, а також спортивні споруди повинні відповідати чинним стандартам міжнародних чи національної спортивної федерацій, затвердженими відповідними міжнародними організаціями або Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Таким чином, можна зробити висновок, що спеціальний правовий режим земель рекреаційного призначення, використовуваних для спортивної діяльності, крім вимог до організації необхідної рекреаційної інфраструктури і забезпечення охорони рекреаційних ресурсів, передбачає також вимоги до забезпечення безпечного використання спортивних споруд на цих землях.

Спеціальний правовий режим земель, на яких розташовані музеї. Визначається спеціальним законодавством про музеї і музейну справу. Відповідно до Закону "Про музеї та музейну справу" від 29 червня 1995 року, музеї – це культурно-освітні і науково-дослідні установи, призначені для вивчення, збереження і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до національної і світової історико-культурної спадщини. За своїм профілем музеї поділяються на: історичні, археологічні, краєзнавчі, літературні, етнографічні, мистецтвознавчі, технічні, галузеві тощо. Музеї, що містять об'єкти культурної спадщини, розташовуються на землях історико-культурного призначення. Інші музеї розташовуються на землях рекреаційного призначення (крім музеїв на землях природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення, музеїв, розташованих на території підприємств, установ, організацій, у квартирах громадян).

Згідно ст. 11 Закону "Про музеї та музейну справу", на територіях музеїв забороняється діяльність, що суперечить їх функціональному призначенню, а також така, що може негативно вплинути на збереження музейних зібрань, а також інша діяльність не сумісна з діяльністю музею. На землях рекреаційного призначення, на яких розташовані музеї, повинна бути створена необхідна для їхнього функціонування інфраструктура, а також забезпечений доступ до музейних експонатів різних категорій громадян (включаючи дітей, інвалідів, літніх громадян).

Правовий режим земель музеїв може передбачати функціональне зонування з виділенням таких зон:

- заповідна – для збереження особливо цінних музейних експонатів;

- експозиційна – для сталого демонстрування музейних експонатів, які використовуються для культурно-пізнавальних цілей;

- наукова – для проведення науково-дослідних робіт;

- рекреаційна – для відпочинку й обслуговування відвідувачів;

- господарська – для розміщення допоміжних господарських об’єктів.

Усі цінні експонати музеїв України, не залежно від форм власності, у яких вони перебувають, складають музейний фонд України. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що правовий режим земель музеїв передбачає охорону й організацію вільного доступу відвідувачів до музейних експонатів.

 

115. Особливості правового режиму земель рекреаційного призна­чення у межах населених пунктів.

Землі рекреаційного призначення у межах населених пунктів можуть перебувати під рекреаційними зонами, що утворюються відповідно до генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, рішень органів місцевого самоврядування. Це землі міських лісів, парків, лісопарків, бульварів, скверів, сади житлових районів, мікрорайонів, набережні, спортивні комплекси, стадіони, басейни, соціально-культурні і природні об'єкти тощо.

Особливості правового режиму земель рекреаційного призначення у межах населених пунктів визначаються наявністю містобудівних вимог до організації території земель рекреаційного призначення, компетенції органів місцевого самоврядування у галузі використання цих земель, взаємозв'язку даного правового режиму з правовим режимом земель житлової і громадської забудови.

Концепція сталого розвитку населених пунктів, затверджена постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року, передбачає проведення інвентаризації рекреаційного фонду України з визначенням його частини, що підлягає сертифікації відповідно до міжнародних вимог, яка може використовуватися для вітчизняного і закордонного туризму, у тому числі сільського. Концепцією також передбачається визначення правового режиму земель рекреаційного призначення населених пунктів, забезпечення їхньої охорони при плануванні і забудові територій.

Містобудівне законодавство визначає основи забезпечення створення рекреаційних зон і визначення правового режиму земель рекреаційного призначення у населених пунктах. У цій галузі діють Закони України "Про основи містобудування" від 16 листопада 1992 року, "Про планування і забудову територій" від 20 квітня 2000 року, "Про генеральну схему планування території України" від 7 лютого 2002 року тощо. Ст. 3 Закону "Про основи містобудування" передбачають функціональне зонування території населених пунктів. Серед функціональних зон населених пунктів виділяються рекреаційні зони, що, зазвичай, розташовані на землях рекреаційного призначення.

Важливим містобудівним документом є генеральний план населеного пункту. Цей документ установлює межі рекреаційних зон, а також режим земель рекреаційного призначення у межах населених пунктів. Для окремих мікрорайонів (кварталів) чи їхніх частин може розроблятися проект розподілу території, що визначає межі земель рекреаційного призначення у межах цих територій. Віднесення територій до рекреаційного призначення генеральним планом населеного пункту, однак, не означає переведення відповідних земель до категорії рекреаційного призначення – це може бути здійснено на підставі землевпорядної документації, затвердженої у встановленому порядку.

Відповідно до містобудівного законодавства основний тягар заходів щодо забезпечення правового режиму земель рекреаційного призначення лежить на органах місцевого самоврядування, які й повинні здійснювати планування розвитку рекреаційних зон, визначати і забезпечувати їх правовий режим.

Забезпечення санітарно-гігієнічних, екологічних, архітектурних і містобудівних вимог до організації земель рекреаційного призначення у межах населених пунктів регулюється Законом України „Про благоустрій населених пунктів” від 6 вересня 2005 року і Державними санітарними правилами планування і забудови населених пунктів, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров’я України № 173 від 19 червня 1996 року. Санітарні правила, зокрема, передбачають рівномірне і безперервне озеленення території рекреаційних зон. Такі зони розміщуються якнайдалі від промислових та інших об'єктів, що негативно впливають на природні рекреаційні ресурси. Вимоги до забезпечення необхідної інфраструктури рекреаційних зон також визначені Санітарними правилами. Проекти створення рекреаційних зон підлягають обов'язковій державній санітарно-епідеміологічній та екологічній експертизі. Землі рекреаційного призначення населених пунктів крім державного земельного кадастру, підлягають обліку також у містобудівному кадастрі населених пунктів.

Зелені насадження земель рекреаційного призначення у межах міст і селищ міського типу підлягають технічній інвентаризації відповідно до Інструкції з інвентаризації зелених насаджень у населених пунктах України, затвердженої наказом Держкомархітектури України № 226 від 24 грудня 2001 року. У ході технічної інвентаризації передбачається не тільки облік кількості зелених насаджень, але і визначення їхнього якісного стану для вживання заходів з упорядкування території земель рекреаційного призначення та їх реєстрації згідно з вимогами Закону України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1 липня 2004 року.

Нормативним актом, що визначає правовий режим зелених насаджень на землях рекреаційного призначення у населених пунктах, є Правила утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджені наказом Мінбудархітекутри України № 105 від 10 квітня 2006 року. Відповідальність за підтримання у належному стані зелених насаджень на землях рекреаційного призначення покладена на власників цих земель. За функціональними ознаками міські зелені насадження поділяються на три групи: а) загального користування – міські і районні парки, парки культури і відпочинку, сади житлових районів і груп житлових будинків, сквери, бульвари, набережні, лісопарки, лугопарки, гідропарки тощо; б) обмеженого використання – насадження на територіях громадських і житлових будівель, спортивних споруд тощо; в) спеціального призначення – насадження вздовж вулиць, охоронні насадження, пришляхові насадження у межах населених пунктів. На землях рекреаційного призначення, як правило, розташовуються насадження загального користування – озеленені упорядковані території, призначені для відпочинку населення, з вільним доступом. До них відносяться: парк, сквер, бульвар, набережна, лісопарк, лугопарк, гідропарк.

 

116. Особливості правового режиму земель вільних економічних зон туристсько-рекреаційного типу.

Правовий режим земель рекреаційного призначення вільних економічних зон (далі – ВЕЗ) визначається крім загального законодавства про ці землі, також і спеціальним законодавством про ВЕЗ. Програмою розвитку в Україні спеціальних (вільних) економічних зон і територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності на період до 2010 року, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України № 1756 від 24 вересня 1999 року передбачається створення туристсько-рекреаційних зон і встановлюються загальні вимоги до їх правового режиму. Ці зони повинні мати унікальний рекреаційний потенціал, розвинуту мережу комунікацій, матеріально-технічну базу для рекреаційної діяльності, достатню кількість об'єктів соціальної інфраструктури.

Загальні засади створення ВЕЗ визначені у Законі України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 року. Згідно ст. 1 цього Закону, ВЕЗ являє собою частину території України, на якій встановлюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності і порядок застосування та дії законодавства України. На території ВЕЗ встановлюються податкові, митні, валютно-фінансові пільги, спрямовані на розвиток визначеного пріоритетного виду діяльності (наприклад, рекреаційної). Правовий режим кожної окремої ВЕЗ встановлюється спеціальним законом, прийнятим Верховною Радою України. Серед видів ВЕЗ, що можуть створюватися в Україні, ст. 3 Закону визначає туристсько-рекреаційні.

Специфікою управління рекреаційними землями ВЕЗ є те, що повноваження у цій галузі має орган господарського розвитку і управління ВЕЗ, що утворюється за участю суб'єктів ВЕЗ. Згідно зі ст. 11 зазначеного Закону, до виняткової компетенції органу господарського розвитку і управління ВЕЗ відноситься: визначення перспективних напрямків розвитку ВЕЗ; упорядкування і надання суб'єктам ВЕЗ у користування земельних ділянок на території ВЕЗ, у тому числі і рекреаційного призначення; видача дозволів суб'єктам ВЕЗ на будівництво нових об'єктів, у тому числі рекреаційних. ВЕЗ ліквідовується по закінченні терміну, на який вона створена, якщо він не буде продовжений Верховною Радою України, або ж достроково шляхом прийняття закону про ліквідацію ВЕЗ Верховною Радою України.

Варто мати на увазі, що територія ВЕЗ, навіть якщо це ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу, може розташовуватися на землях різних категорій: житлової та громадської забудови, лісогосподарського призначення і водного фонду, оздоровчого призначення, промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й іншого призначення. Тобто оголошення певної території ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу визначає тільки функціональну спрямованість економічного режиму даної ВЕЗ, але не означає переведення всієї землі ВЕЗ у землі рекреаційного призначення. У даному випадку можна говорити про те, що рекреаційна спрямованість є профільною для цієї території, а тому на ній встановлено пріоритет рекреаційного землекористування. Встановлення правового режиму ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу не означає навіть створення на цій території рекреаційної зони відповідно до екологічного законодавства – адже територія ВЕЗ може продовжувати використовуватися для житлової і громадської забудови, промислових та інших цілей.

Правовий режим ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу може передбачати розширення території земель рекреаційного призначення, забезпечення їхнього правового режиму. Законом про таку ВЕЗ встановлюється особливий правовий режим земель рекреаційного призначення у межах ВЕЗ. Особливість полягає вже у тому, що виключне право на розпорядження землями державної і комунальної власності ВЕЗ належить спеціально створеній адміністрації цієї зони. Дане положення, щоправда, не передбачене Земельним кодексом України, що, як відомо, згідно п. 3 Прикінцевих положень має переважну юридичну силу. Але суперечності з Земельним кодексом тут не виникає, тому що ВЕЗ утворюється, а її правовий режим визначається місцевими радами і місцевими державними адміністраціями або з їхньої згоди. А тому і таке їхнє волевиявлення можна вважати формою розпорядження землями, коли вони добровільно відмовляються від своїх прав на розпорядження цими землями на користь спеціальних адміністрацій ВЕЗ. Тим більше, що на практиці це питання розв’язується шляхом укладення генеральної угоди з адміністрацією ВЕЗ.

Положенням про критерії визначення пріоритетних видів економічної діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах і на територіях зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності і порядок їхнього застосування, затвердженим наказом Мінекономіки і Мінфіну України № 28/51 від 14 березня 2000 року, для туристсько-рекреаційних зон передбачені такі критерії: ефективне використання місцевих рекреаційних ресурсів; розвиток царини послуг для обслуговування відпочиваючих; розвиток виробництв, що обслуговують туристсько-рекреаційні підприємства; розвиток систем транспорту, виробничої і соціальної інфраструктури.

Мінекономіки, ДПАУ, Мінфін України, Державна митна служба України, а також спеціальні адміністрації ВЕЗ здійснюють моніторинг дотримання правового режиму ВЕЗ відповідно до Порядку здійснення моніторингу за функціонуванням спеціальних (вільних) економічних зон і територій пріоритетного розвитку і дотриманням умов спеціальних режимів їхньої діяльності, затвердженого Мінекономіки, Державною митною службою України, ДПАУ і Мінфіном України № 114/600/496/221 від 20 вересня 1999 року.

Наразі в Україні створена лише одна ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу – "Курортополіс Трускавець"[1]. ВЕЗ створена у межах адміністративно-територіальних кордонів міста Трускавець на 20 років для розвитку курортно-рекреаційного потенціалу Трускавця і залучення інвестицій у туристську галузь. Правовий режим даної ВЕЗ передбачає особливий порядок використання наявних земель рекреаційного призначення і управління цими земля

 

117. Поняття і склад земель історико-культурного призначення.

Поняття земель історико-культурного призначення наводиться у ст. 53 Земельного кодексу шляхом перелічення їхнього складу: до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) цвинтарі, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскельні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст і інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

 

118. Правовий режим земель історико-культурного призначення.

Правовий режим земель історико-культурного призначення, крім земельного, встановлюється також і законодавством про охорону культурної спадщини, на що вказує ч. 3 ст. 54 Земельного кодексу. Україна є учасницею Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 року, Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини від 16 січня 1992 року, а також Конвенції про охорону підводної культурної спадщини від 6 листопада 2001 року. На виконання своїх міжнародних зобов'язань прийнято Закони України „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 року, "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 року, „Про охорону археологічної спадщини” від 18 березня 2004 року, Загальнодержавну програму збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004 – 2010 роки, затверджену Законом України від 20 квітня 2004 року, Закон „Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини” від 1 лютого 2005 року. Всі об'єкти, перелічені у ст. 53 Земельного кодексу, є об'єктами культурної спадщини відповідно до Закону „Про охорону культурної спадщини”. Незважаючи на те, що переліки об'єктів культурної спадщини ст. 53 Земельного кодексу й Закону "Про охорону культурної спадщини" не збігаються, формулювання, наведені в обох законах, дають підстави для їхнього поширеного тлумачення і віднесення всіх нерухомих об'єктів, що мають історико-культурну цінність, до об'єктів культурної спадщини, для забезпечення охорони яких установлюється правовий режим земель історико-культурного призначення.

Об'єктом культурної спадщини Закон визнає місце, споруду, комплекс (ансамбль), їх частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природні упорядковані чи створені людиною об'єкти, незалежно від стану схоронності, що донесли до нашого часу цінність з антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, наукової та ін. точки зору, і зберегли свою автентичність. Об'єкти культурної спадщини поділяються за типом на: а) споруди; б) комплекси споруд; в) визначні пам'ятки (природні чи окультурені природні ландшафти).

Для переведення земель до категорії земель історико-культурного призначення необхідні певні правові факти, які б установлювали, що той чи інший об'єкт відноситься до об'єктів, перелічених у ст. 53 Земельного кодексу. Такими правовими фактами виступають: а) внесення історико-культурних об'єктів до Державного реєстру нерухомих пам’яток України; б) встановлення охоронних зон історико-культурних об'єктів; в) встановлення режиму заповідної охорони історико-культурних об'єктів; г) встановлення правового режиму охоронюваної археологічної території; ґ) встановлення правового режиму історичного ареалу населеного пункту, занесеного до Списку історичних населених пунктів.

Законодавство України не передбачає ніяких інших правових підстав для встановлення правового режиму земель історико-культурного призначення, крім перелічених вище. Приміром, зі змісту Закону України „Про поховання та похоронну справу” від 10 липня 2003 року випливає, що могили і цвинтарі, які не мають історико-культурного значення, відносяться до категорії земель житлової і громадської забудови. Склад земель історико-культурного призначення, згідно зі ст. 34 Закону "Про охорону культурної спадщини", охоплює перелічені вище 5 частин.

Ознакою земель історико-культурного призначення є також те, що вони використовуються для розміщення і забезпечення правового режиму охорони історико-культурних об'єктів. З огляду на те, що охоронні зони і заповідники утворюються для забезпечення охорони історико-культурних об'єктів, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (тобто об’єктів, що мають правовий режим пам’яток), можна дати таке визначення землям історико-культурного призначення: землі історико-культурного призначення – це землі, призначені для розміщення, використання і забезпечення правового режиму охорони історико-культурних об'єктів, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, а також для забезпечення режиму охоронюваних археологічних територій і історичних ареалів населених пунктів.

Специфікою правового режиму земель історико-культурного призначення є те, що це, мабуть, єдина категорія земель, що має пріоритетний правовий режим стосовно інших категорій земельного фонду. У разі настання одного з перелічених вище правових фактів, землі, до якої б категорії вони не належали, підлягають переведенню до категорії земель історико-культурного призначення. Вказівка на це міститься у ст. 34 Закону „Про охорону культурної спадщини”, а також в інших законодавчих актах.

119. Спеціальні правові режими земель історико-культурного при­значення.

Окремі види земель історико-культурного призначення мають спеціальний правовий режим, що випливає зі специфіки, встановленої законодавством України. Особливі правові приписи законодавство України містить щодо правового режиму земель, на яких розташовані пам’ятки культури, історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, охоронювані археологічні території, історичні ареали населених пунктів та їх охоронні зони.

Спеціальний правовий режим земель, на яких розташовані пам’ятки культури. Правовий режим пам’яток установлений законодавством України для всіх нерухомих об'єктів культурної спадщини, що не є заповідниками, історичними ареалами населених пунктів, особливо охоронюваними археологічними територіями чи їх охоронними зонами. На об'єкт культурної спадщини поширюється правовий режим пам’ятки з моменту його реєстрації у Державному реєстрі нерухомих пам’яток України згідно зі ст. 13 Закону "Про охорону культурної спадщини". При реєстрації пам’ятки, щодо неї встановлюється правовий режим пам’ятки національного чи місцевого значення.

Реєстрація об'єктів культурного надбання передбачена і ст. 14 Основ законодавства України про культуру. Відповідно до Положення про державний реєстр національного культурного надбання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 466 від 12 серпня 1992 року, цей реєстр ведеться щодо всіх об'єктів культурного надбання, що мають особливу цінність: як нерухомих (пам’ятки), так і рухомих (бібліотечних, музейних, архівних фондів). Однак спеціальний порядок охорони зазначених об'єктів установлюється відповідним законодавством про об'єкти культурної спадщини, музейну, бібліотечну й архівну справу. Аналіз законодавства України показує, що до Державного реєстру національного культурного надбання включаються не всі об'єкти культурної спадщини, а тільки ті, що мають виняткову загальнонаціональну цінність. Занесення об'єктів культурної спадщини до зазначеного реєстру здійснює Міністерство культури і туризму, Міністерство регіонального розвитку та будівництва України. Зі змісту законодавства України випливає, що не може бути занесений до цього реєстру об'єкт культурної спадщини, не занесений попередньо до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Занесення пам’яток до Державного реєстру нерухомих пам’яток України здійснюється Кабінетом Міністрів України щодо пам’яток національного значення і Міністерством культури і туризму України – щодо пам’яток місцевого значення. Після реєстрації власникам пам’яток видаються свідоцтва згідно з Порядком видачі свідоцтва про реєстрацію об’єкта культурної спадщини як пам’ятки, затвердженим Міністерства культури і туризму України № 900 від 5 грудня 2005 року.

Спеціальний правовий режим земель історико-культурних заповідників. Правовий режим історико-культурних заповідників установлений ст. 33 Закону "Про охорону культурної спадщини". Ансамблі і комплекси пам’яток, що мають виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, наукову чи художню цінність, можуть бути оголошені Кабінетом Міністрів України державними історико-культурними заповідниками чи музеями-заповідниками. Законодавство встановлює такі види історико-культурних заповідників: власне історико-культурні, історико-архітектурні, архітектурно-історичні, історико-меморіальні, історико-археологічні, історико-етноґрафічні.

Незважаючи на те, що історико-культурні заповідники створюються за рішенням Кабінету Міністрів України, це не означає, що вони відносяться до об'єктів культурної спадщини національного значення. Пам’ятки історико-культурних заповідників, занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, можуть бути як національного, так і місцевого значення. Окремим історико-культурним заповідникам, що мають національне значення, може бути надано статус національних відповідно до указу Президента України "Про національні заклади культури" № 587/94 від 11 жовтня 1994 року. Такі заповідники перебувають, як правило, в управлінні Міністерства культури і туризму України. Цим указом статус національних одержали, зокрема, заповідники "Софія Київська", „Херсонес Таврійський”, „Давній Галич”, „Хортиця”.

Спеціальний правовий режим земель історико-культурних заповідників встановлюється положеннями про кожен із таких заповідників. Положення затверджується, як правило, обласними державними адміністраціями за погодженням з Міністерством культури і туризму та Міністерством регіонального розвитку та будівництва України. Крім того, для земель історико-культурних заповідників затверджуються генеральні плани розвитку. Типове положення про державний історико-культурний заповідник затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 1149 від 24 липня 2003 року. Постановами Кабінету Міністрів України утворено історико-культурні заповідники „Межибіж”, „Буша”, „Трипільська культура”, „Стародавній Володимир”, „Хотинська фортеця”, „Гетьманська столиця”, „Батьківщина Тараса Шевченка”, „Самички”, „Трахтемирів”, „Тустань”, „Нагуєвичі” тощо.

Спеціальний правовий режим земель, на яких розташовані музеї-заповідники і музеї. Правовий режим музеїв розглянутий у главі "Правовий режим земель рекреаційного призначення" цього підручника. Тут ми лишень зачепимо специфіку правового режиму земель музеїв-заповідників. Відповідно до ст. 6 Закону "Про музеї і музейну справу" від 29 червня 1995 року, на основі ансамблів, комплексів пам’яток і окремих пам’яток природи, історії, культури і територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватися музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби. Музеї, що містять об'єкти культурної спадщини, розташовуються на землях історико-культурного призначення. Унікальні пам’ятки Музейного фонду України підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. Музеї-заповідники утворюються в такому ж порядку, що й історико-культурні заповідники, з урахуванням тієї особливості, що на них поширюється ще й музейне законодавство. Прикладом музею-заповідника може бути Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році".

Спеціальний правовий режим охоронюваних археологічних територій. Правовий режим охоронюваних археологічних територій установлений ст. 31 Закону "Про охорону культурної спадщини". Топоґрафічно визначені території чи водні об'єкти, у яких наявні об'єкти культурної спадщини чи можлива їх наявність, можуть оголошуватися рішенням Міністерства культури і туризму України охоронюваними археологічними територіями на обмежений чи необмежений термін за поданням Державної служби з питань національної культурної спадщини. Правовий режим кожної охоронюваної археологічної території визначається Державною службою з питань національної культурної спадщини. На охоронюваних археологічних територіях забороняється провадження містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, грабарських робіт без дозволу територіального органу охорони культурної спадщини.

Провадження археологічних розкопок на всіх землях історико-культурного призначення здійснюється з дозволу Державної служби з питань національної культурної спадщини. Такі дозволи, згідно зі ст. 10 Закону „Про охорону археологічної спадщини”, видаються за умови дотримання виконавцем вимог з охорони культурної спадщини і за наявності в нього необхідного кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології Національної академії наук України. Порядок видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам’ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 316 від 13 березня 2002 року. До початку робіт виконавець повинен зареєструвати дозвіл Державної служби з питань національної культурної спадщини у місцевому органі охорони культурної спадщини. Дозвіл є чинним протягом одного року. Форми дозволу затверджені наказом Мінкультури України № 329 від 24 травня 2005 року.

Виконавець робіт зобов'язаний привести землі, порушені при провадженні робіт, в упорядкований стан. Власники землі і землекористувачі зобов'язані не перешкоджати проведенню археологічних розкопок на землях історико-культурного призначення особами, що мають дозвіл Державної служби з питань національної культурної спадщини. Одначе, власники зазначених земель, землекористувачі мають право на відшкодування збитків, заподіяних такими роботами. Відшкодування здійснюється організатором робіт.

Якщо під час провадження будь-яких грабарських робіт виявлено знахідку археологічного чи історичного характеру, виконавець робіт зобов'язаний призупинити їх ведення і протягом доби сповістити відповідний орган охорони культурної спадщини й орган місцевого самоврядування про виявлену знахідку. Такий же обов'язок покладається відповідно до ч. 2 ст. 59 Кодексу України про надра і на осіб, що ведуть роботи у надрах. Грабарські роботи можуть бути відновлені тільки після археологічного дослідження території з дозволу місцевого органу охорони культурної спадщини. Правовий режим охоронюваної археологічної території припиняється після закінчення терміну, на який його було встановлено чи за рішенням Міністерства культури і туризму України.

Спеціальний правовий режим історичних ареалів населених пунктів. Встановлений ч. 2 ст. 32 Закону "Про охорону культурної спадщини". Для захисту традиційного характеру середовища населених пунктів, вони заносяться до Списку історичних населених місць України. Цей список затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Державної служби з питань національної культурної спадщини згідно з Порядком визнання населеного місця історичним, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 909 від 3 липня 2006 року. Межі і режими використання історичних ареалів населених пунктів, обмеження господарської діяльності на їх території визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку. Такі межі і правові режими встановлюються відповідною науково-проектною документацією, затверджуваною Державною службою з питань національної культурної спадщини або вповноваженим нею місцевим органом охорони культурної спадщини.

Історичний ареал охоплює історично сформовану частину населеного пункту, що зберегла стародавній вигляд, планування і характер забудови. Він є спеціально виділеною у населеному пункті територією історико-культурного значення з затвердженими межами, яка повинна фіксуватися у всіх містобудівних і землевпорядних документах. В одному населеному пункті може бути кілька історичних ареалів. Варто мати на увазі, що до земель історико-культурного призначення відноситься не вся територія історичного ареалу, а тільки та, на якій розташовані пам’ятки культури і їх охоронні зони, заповідники й охоронювані археологічні території.

Режим використання історичних ареалів визначається їхнім історико-культурним потенціалом (кількістю і видами об'єктів культурної спадщини, загальною містобудівною структурою). Відповідальними за визначення меж і режимів використання історичних ареалів населених пунктів є Міністерство культури і туризму, Міністерство регіонального розвитку та будівництва і уповноважені ними органи охорони культурної спадщини. Межі історичних ареалів населених пунктів і засади правового режиму використання їх земель встановлюються в історико-культурних опорних планах цих населених пунктів. Такі плани розробляються спеціалізованими установами за вказівкою органів Міністерства регіонального розвитку та будівництва й органів охорони культурної спадщини, на підставі спеціальних наукових досліджень. Вони підлягають погодженню з органами місцевого самоврядування, Міністерства культури і туризму й затверджуються Міністерством регіонального розвитку та будівництва. Для кожного історичного ареалу органами Міністерства регіонального розвитку та будівництва й органами охорони культурної спадщини розробляються правила охорони і використання, що регламентують правовий режим використання його земель і обмеження, пов'язані з забезпеченням його охорони.

Правовий режим історичних ареалів населених пунктів визначається органами місцевого самоврядування також у генеральних планах населених пунктів і у планах земельно-господарського устрою населеного пункту. Історичні ареали розглядаються законодавством нашої країни як специфічний об'єкт містобудівного проектування. Місцеві правила забудови історичних населених пунктів підлягають узгодженню з Міністерством культури і туризму й Міністерством регіонального розвитку та будівництва.

На землях історичних ареалів населених пунктів, занесених до Списку історичних населених місць, забороняється провадження містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, грабарських робіт без дозволу територіального органу охорони культурної спадщини. Розробці проектної документації на будівництво і реконструкцію будинків і споруд на землях історичних ареалів повинна передувати розробка історико-містобудівного обґрунтування. Результати досліджень, проведених при розробці таких обґрунтувань, відображуються в історико-архітектурному опорному плані. Щодо окремих історичних населених пунктів приймаються програми забезпечення їхньої охорони.

 

120. Правовий режим охоронних зон пам'яток культури.

Згідно з ч. 2 ст. 54 Земельного кодексу, навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони. У таких зонах забороняється діяльність, що шкідливо впливає чи може шкідливо вплинути на дотримання режиму використання цих земель. Встановлення охоронних зон є специфікою правового режиму земель історико-культурного призначення. Перелік об'єктів історико-культурної спадщини, навколо яких встановлюються охоронні зони, зазначений у ст. 54 Земельного кодексу, не є вичерпним, позаяк згідно з ч. 1 ст. 32 Закону "Про охорону культурної спадщини", охоронні зони повинні встановлюватися навколо всіх пам’яток. Зони охорони пам’яток можуть установлюватися для всієї території історичного ареалу населеного пункту. Законодавство виділяє такі види зон охорони пам’яток: а) охоронні зони; б) зони регулювання забудови; в) зони охоронюваного ландшафту; г) зони охоронюваного археологічного культурного шару.

Межі і режими використання цих зон визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються Державною службою з питань національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму України відповідно до державних будівельних норм та усталених правових звичаїв. У межах зон охорони пам’яток забороняється провадження містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, грабарських робіт без дозволу територіального органу охорони культурної спадщини.

Зони охорони пам’яток установлюють для забезпечення збереження пов'язаного з пам’ятками довкілля, а також для охорони пам’яток від впливу негативних природних і техногенних чинників. До складу зон охорони пам’яток включаються терени, на які поширюється композиційно-видовий вплив пам’яток, і де встановлюється особливий правовий режим, що дозволяє забезпечити охорону пам’яток культури. Наразі законодавство недостатньо повно регулює правовий режим зон охорони пам’яток, через що при встановленні охоронних зон використовуються також усталені правові звичаї, які є джерелами права у вітчизняній правовій системі згідно зі ст. 7 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року.

Правовий режим зон охорони пам’яток передбачає регламентацію архітектурної і містобудівної діяльності в оточуючому пам’ятку середовищі. Він визначає припустимі перетворення і характер використання такого середовища. Правові режими зон охорони пам’яток є індивідуальними для кожної пам’ятки культури і залежать від характеру оточуючого пам’ятку середовища. Зони охорони пам’яток у межах населених пунктів включаються до функціональної зони охорони культурної спадщини згідно зі ст. 3 Закону "Про основи містобудування" від 16 листопада 1992 року.

Завдання на розробку історико-архітектурного опорного плану і зон охорони пам’яток, а також Програмне завдання на проведення дослідження культурної спадщини видає Міністерство регіонального розвитку та будівництва за погодженням з Міністерством культури і туризму. Розробка науково-проектної документації зони охорони пам’ятки здійснюється спеціалізованими організаціями на замовлення територіальних органів охорони культурної спадщини або власників земель історико-культурного призначення. Зони охорони пам’яток установлюються з використанням матеріалів історико-архітектурного опорного плану населеного пункту й історико-культурної інвентаризації забудови давньої частини населеного пункту, а також інших досліджень і матеріалів. Зони охорони пам’яток розробляються як комплексний містобудівний документ, що встановлює їх межі і правовий режим. Зони охорони пам’яток національного значення затверджуються Державною службою з питань національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму. Зони охорони пам’яток місцевого значення затверджуються органами охорони культурної спадщини обласних державних адміністрацій. Межі зон охорони пам’яток наносяться на основне креслення генерального плану населеного пункту, проекту детального планування району. Зони охорони пам’яток як містобудівні документи повинні враховуватися при розробці іншої містобудівної і проектної документації.

Правовий режим охоронної зони. Згідно з усталеними правовими звичаями, охоронна зона являє собою територію, що виділяється для збереження і відтворення найближчого історичного середовища пам’яток, головним чи істотним елементом якого вони є, а також для забезпечення оптимальних умов їх огляду. Охоронна зона забезпечує належне функціонування пам’ятки, охороняє її від вібрації, забруднень, затоплень та інших негативних впливів. В охоронній зоні нове будівництво можливе у виняткових випадках за спеціальними проектами. Іноді охоронна зона може збігатися з територією пам’ятки культури. В охоронній зоні мають здійснюватися заходи щодо реставрації і реабілітації пам’яток культури, забезпечуватися охорона традиційного характеру середовища. У ній усуваються споруди і насадження, що порушують традиційний характер середовища.

Правовий режим зони регулювання забудови. Чинні правові звичаї дозволяють визначити зону регулювання забудови як забудовану чи призначену під забудову територію за межами охоронної зони, на яку поширюється композиційний вплив пам’ятки. Ця зона призначається для збереження особливостей візуального сприйняття пам’ятки, охорони і відновлення її ролі в композиції і пейзажі населеного пункту. Вона виконує функції буферної, перехідної і синтезуючої зони у взаємодії пам’ятки з новими об'єктами довкілля. У цій зоні нова забудова регламентується за розташуванням, прийомами організації, висотою, довжиною фасадів, масштабністю, характером членувань, архітектурним рішенням, функціональним використанням. У ній мають проводитися реконструкція цінних будинків і споруд, а також заходи щодо забезпечення схоронності традиційного середовища і природного ландшафту.

Правовий режим зони охоронюваного ландшафту. Зона охоронюваного ландшафту, згідно з усталеними правовими звичаями, являє собою природну чи близьку до природної незабудовану територію за межами охоронної зони, з якою пам’ятка має активний візуальний зв'язок. Встановлюється для збереження і реабілітації природних утворень, що є характерним історичним середовищем пам’ятки, відіграють важливу роль в образі населеного пункту чи окремому пейзажі. У зоні охоронюваного ландшафту забороняється будівництво капітальних будинків і споруд, дорожні і грабарські роботи, що змінюють охоронюваний ландшафт. Ці зони можуть використовуватися для рекреації з мінімальним упорядкуванням, а також для традиційної діяльності, що не руйнує ландшафт.

Правовий режим зони охорони археологічного культурного шару. Зона охорони археологічного культурного шару – це територія за межами пам’ятки археології та її охоронної зони, де виявлені окремі археологічні знахідки або є можливим існування археологічного культурного шару. Призначена для забезпечення схоронності і дослідження пам’яток археології. Такі зони встановлюються у межах територій історичних населених пунктів та інших давніх поселень, обмежених лініями укріплень, з урахуванням передмість, некрополів тощо.

 

121. Поняття і характеристика правового режиму земель лісогоспо­дарського призначення.

Ліси є невід'ємною складовою частиною природи. З погляду господарського використання ліси, насамперед, є джерелом деревини й іншої технічної сировини, харчових і кормових продуктів, а також місцем перебування тварин і рослин. Ліси впливають на клімат, атмосферу, річки й інші водні об'єкти, зменшують коливання температури і вологості, охороняють ґрунт від вітрової і водної ерозії тощо. Таким чином, від вико­ристання лісів значною мірою залежить не тільки успішний розвиток народного господарства, а й стан навколишнього при­родного середовища.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призна­ченням та місцерозташуванням виконують переважно водо­охоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Правовідносини, пов'язані з використанням земель лісогосподарського призначення, ре­гулюються, насамперед, ЗК, Лісовим кодексом (ЛК) України та іншими законодавчими актами. Земельне законодавство визначає загальні положення, які стосуються регулювання ви­користання та охорони земель лісогосподарського призначення, а лісове відображає специфіку регулювання цих відносин.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій вони зростають, та незалежно від права влас­ності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. До лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 га.

До лісового фонду не належать зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені б установленому порядку до лісів, а також окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. їх правовий режим встановлюється Правилами утримання зелених насад­жень у населених пунктах України. Вони не відносяться до лісового фонду, так як не відповідають поняттю про ліс, яке наведене в ст. 1 ЛК: "Ліс — тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослин­ність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тварин­ним світом, мікроорганізмами та іншими природними компо­нентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного І на навколишнє природне середовище". В юри­дичній літературі зазначається, що "лісовий фонд" є поняттям значно ширшим від поняття «лісу». Оскільки до лісового фонду належать лісові ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.

ЛК закріплює нові визначення для лісового та земельного законодавства, а саме — визначення лісової ділянки та земель­ної лісової ділянки. Лісова ділянка — це ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до ЛК для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі. Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісо­господарської діяльності або стихійного лиха тощо). До невкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами,

Земельна лісова ділянка — це земелька ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або ви­лучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до ст. 5 ЛК до земель лісогосподарського призна­чення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, модами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродук­тивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Співвідношення понять "ліс" і "землі лісогосподарського призначення" полягає в тому, що ст. 1 ЛК включає в поняття лісу відповідні ґрунти як складову частину природного комплексу яким є ліс. Попередня редакція ЛК в ст. 3 включала в поняття лісу землі, на яких ростуть ліси.

Дискусія стосовно поняття категорії земель лісового фонду (тепер земель лісогосподарського призначення) виникла ще за­довго до прийняття чинних сьогодні кодексів. Одна точка зору полягала в необхідності визнання земель лісового фонду і лісів єдиним об'єктом: суспільні відносини з приводу цього об'єкта в процесі ведення лісового господарства, користування лісом та його охорони цілком регулюються лісовим законодавством, тобто землі лісового фонду розглядалися як складова держав­ного лісового фонду; друга до необхідності визнання лісу і земель державного лісового фонду самостійними юридичними категоріями, а лісові і земельні відносини — як предмети від­повідно до лісового і земельного законодавства.

Чинне земельне та природноресурсове законодавство регулює відносини, пов'язані з визначенням порядку використання і охорони земель, тобто земельні відносини.

Предметом лісового законодавства є лісові відносини, тобто відносини з приводу використання та захисту лісів. Воно по­винно враховувати природні зв'язки, та закріплювати норми, які допомагатимуть запобігати негативному впливу на інші при­родні ресурси при використанні лісів.

Принципово новим є підхід чинного ЛК щодо права влас­ності на ліси. Нині існує 3 форми власності на ліси: державна, комунальна та приватна. Від імені Українського народу права власності на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією; можна стверджувати, що фактично право власності народу на ліси співпадає з правом державної власності. Адже ліси, що знаходяться у власності територіальних громад не можуть бути водночас власністю Українського народу. У ст. 8 ЛК зазна­чено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім тих що перебувають у комунальній або приватній влас­ності. Ліси, що знаходяться у державній власності становлять найбільшу частину від їх загальних площ. Щодо них діють положення стосовно можливості їх безоплатного загального використання громадянами України.

Ліси, що переводяться у комунальну власність, стають об'єк­том права власності окремих територіальних громад. Слід зазна­чити, що сьогодні правовий режим лісів, що знаходяться у комунальній власності майже не відрізняється від правового режиму державної власності, особливо щодо їх загального ви­користання. Право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної та комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну влас­ність та на інших підставах, не заборонених законом.

Згідно зі ст. 10 ЛК ліси можуть перебувати у приватній власності громадян України (ЛК виключає можливість отри­мання у власність лісів особами без громадянства та інозем­цями) і юридичних осіб (юридичних осіб, які є резидентами України). Слід зазначити, що ЛК не встановлює вимог до юри­дичних осіб, окрім необхідності мати юридичну адресу в межах території України. В ст. 12 ЛК визначено, що: громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набу­вати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 га. Ця площа може бути збільшена в разі успад­кування лісів згідно із законом.

У ЛК право приватної власності на ліси пов'язано з придбан­ням громадянами чи юридичними особами земельних ділянок, на яких розташовані ліси, а саме з отриманням ними держав­ного акту на право приватної власності на землю, Для іно­земців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб ЛК встановлює вимогу по відчуженню отриманих ними у спад­щину лісів на протязі року.

Для ведення лісового господарства принципове значення має поділ лісів за категоріями. Поділ лісів на категорії здій­снюється відповідно до Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок. Згідно з порядком всі ліси України, залежно від основних виконуваних ними функ­цій, поділяються на наступні категорії: ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення; рекреаційно-оздоровчі ліси, захисні ліси, експлуатаційні ліси.

До лісів природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення належать лісові ділянки, що виконують природо­охоронну, естетичну функцію, є об'єктами науково-дослідних робіт на довгочасну перспективу, сприяють забезпеченню охо­рони унікальних та інших особливо цінних природних комплек­сів та історико-культурних об'єктів, зокрема: розташовані в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду; роз­ташовані в межах історико-культурних заповідників, меморіаль­них комплексів, місць, пов'язаних з важливими історичними подіями, охоронних зон пам'яток історії, археології, місто­будування та архітектури, монументального мистецтва тощо.

До рекреаційно-оздоровчих лісів належать лісові ділянки, що виконують рекреаційну, санітарно-гігієнічну та оздоровчу функ­цію, використовуються для туризму, зайняття спортом, сана­торно-курортного лікування та відпочинку населення і роз­ташовані: у межах міст, селищ та інших населених пунктів; у межах округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих тери­торій курортів; у межах поясів зон санітарної охорони водних об'єктів; у лісах зелених зон навколо населених пунктів (площа таких лісових ділянок визначається за встановленими законо­давством нормативами); поза межами лісів зелених зон, що виділяються за встановленими нормативами.

До категорій захисних лісів належать лісові ділянки, що вико­нують функцію захисту навколишнього природного середовища та інженерних об'єктів від негативного впливу природних та антропогенних факторів, зокрема: лісові насадження лінійного типу (полезахисні лісові смуги, державні захисні лісові смуги, лісові смуги уздовж забудованих територій населених пунктів); лісові ділянки (смуги лісів), розташовані у смугах відведення каналів, залізниць та автомобільних доріг; лісові ділянки (смуги лісів) у ярах, на легкорозвіюваних пісках, рекультивованих землях, кам'янистих розсипах, малопотужних кам'янистих грун­тах, у високогірних зонах, на стрімких гірських схилах, у селе­небезпечних басейнах та на схилах лавинонебезпечних басейнів (протиерозійні ліси), які виділяються за встановленими законо­давцем нормативами, тощо.

До експлуатаційних лісів відносяться лісові ділянки, що не зайняті лісами природоохоронного, наукового, історико-куль­турного призначення, рекреаційно-оздоровчими та захисними лісами (категорії лісів з особливим режимом лісокористуван­ня). Експлуатаційні ліси призначені для задоволення потреб національної економіки у деревині.

Ліси, що зростають на одній території і відповідають умовам і ознакам віднесення до різних категорій, відносяться до тієї з них, для якої у визначеному законодавством порядку встанов­лений режим більш обмеженого лісокористування. Межі лісів, визначених для віднесення до відповідної категорії, проводяться уздовж природних меж, квартальних просік, ліній зв'язку і електромереж та інших чітко визначених на місцевості розме­жувальних ліній — залізниць та автомобільних доріг, канав, каналів, газопроводів та нафтопроводів, візирів, протипожежних розривів і вододільних ліній.

Підприємства, установи, організації та особи, заінтересовані у зміні установленої категорії лісів, звертаються з клопотанням до відповідного органу Держлісагентство, який розглядає кло­потання разом з матеріалами до них, готує за погодженням з органом Мінприроди, Радою міністрів АРК, обласними дер­жавними адміністраціями, Верховною Радою АРК, обласними радами висновок і надсилає його разом з клопотанням Держлісагентство. Держлісагентство розглядає клопо­тання разом з матеріалами до нього та приймає за погодженням з Мінприроди рішення про віднесення лісів до відповідної категорії.

У разі встановлення або зміни відповідно до законодавства основного цільового призначення лісової ділянки державні лісовпорядні організації з урахуванням такого рішення вносять до матеріалів лісовпорядкування зміни щодо поділу лісів на категорії без здійснення процедури розгляду клопотання щодо віднесення лісів до відповідної категорії.

У межах лісових ділянок, що віднесені до відповідної ка­тегорій лісів, можуть виділятися як особливо захисні лісові ділянки, для яких встановлюється режим обмеженого лісо­користування. Лісові ділянки площею до 50 га, що розташовані в межах лісових масивів і мають велику розосередженість, від­носяться до особливо захисних лісових ділянок, І виділяються відповідно до нормативів, Лісові ділянки щільністю радіоак­тивного забруднення грунту більш як 10 Кі/кв км відносяться до особливо захисних лісових ділянок незалежно від їх площі та розосередженості.

Державні лісовпорядні організації для виділення особливо захисноїлісової ділянки готують за погодженим з власниками лісів та постійними лісокористувачами відповідне клопотання, що надсилається органу разом з відомостями щодо площі особливо захисних лісових ділянок. Орган Держлісагентства розглядає клопотання щодо виділення особливо захисних лісових ділянок разом з матеріалами до нього та прий­має за погодженням з органом Мінприроди у місячний строк відповідне рішення.

122. Умови і порядок надання земель лісогосподарського призначен­ня та зміна їх цільового призначення.

Згідно з ст. 56 ЗК землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній влас­ності. Передача земельних ділянок лісогосподарського призна­чення державної власності у комунальну власність і земельних ділянок комунальної власності в державну, провадиться у поряд­ку, передбаченому ЗК для юридичних осіб. Для цього відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування зверта­ються з клопотанням про передачу конкретної земельної ділянки в державну або комунальну власність до відповідного місце­вого органу самоврядування або органу виконавчої влади, який розглядає його у встановленому законом порядку і передбачені строки, ухвалює відповідне рішення І здійснює певні дії, які передбачені для надання земельної ділянки юридичній особі.

Встановлення права приватної власності на значні площі лісових масивів недоцільне. Це зумовлено тим, щопроцес від­творення лісів пов'язаний з тривалими строками, які нерідко перевищують межі людського життя. Капітал, затрачений на придбання лісів для ведення лісового господарства, приносить прибуток лише після тривалого строку, іноді 100—150 років. Тому вирубування лісу — виключно прибутковий захід для його власника, зацікавленого, передусім в отриманні прибутку. Вкладення коштів в штучне відтворення лісів в умовах при­ватної власності на зазначену категорію земель малорентабельне. Виходячи з положень ст. 56 ЗК., у приватну власність можуть передаватися тільки замкнені земельні ділянки лісогосподар­ського призначення, тобто такі земельні ділянки лісогосподар­ського призначення, які відокремлені природними розривами та (або) юридично встановленими межами їх обсягів, тобто дещо ізольовані від основного масиву земель лісогосподарського призначення. Безоплатна передача земельних ділянок лісо­господарського призначення у власність громадян провадиться у випадках приватизації земельних ділянок, які знаходяться в користуванні громадян або отриманні земельних ділянок Із земель державної або комунальної власності в межах норм без­коштовної приватизації, визначених ЗК.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування і державні органи приватизації відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комуналь­ної власності громадянам або юридичним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, відповідно до ЗК. Продаж земельних ділянок державної та комунальної влас­ності громадянам і юридичним особам здійснюється на конку­рентних засадах (аукціон) крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.

У зв'язку з тим, що земельні ділянки для ведення особистого селянського і фермерського господарств надаються у власність із земель сільськогосподарського призначення, а земельні ділянки лісогосподарського призначення надаються у власність громадянам і юридичним особам в складі угідь цих господарств, то в разі купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, призначених для ведення товарного сільсько­господарського виробництва громадяни повинні мати сільсько­господарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві або займатися веденням товарного сільськогосподарського ви­робництва, а юридичні особи — підтвердити можливість вести сільгоспвиробництво своїми установчими документами.

Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопро­дуктивних угідь для залісення. До деградованих земель для подальшого залісення відносяться: земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, повеней, добування корисних копалин тощо; земельні ділянки з еродованими, пере­зволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами Ґрунтами та інші. До малопродуктивних земель відносяться сільськогосподарські угіддя, грунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське вико­ристання за призначенням є економічно неефективним.

Порядок надання громадянам і юридичним особам у влас­ність деградованих і малопродуктивних угідь для залісення аналогічний порядку надання у власність інших земельних діля­нок лісогосподарського призначення. ЗК не визначає розмірів деградованих і малопродуктивних земель, якіможуть пере­даватися у власність для залісення. Згідно з ч. 2 ст. 12 ЛК громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі. Положення ЛК щодо відсутності обмежень за площею для лісів, які створені громадянами та юридичними особами безумовно є позитивними, і стимулю­ють діяльність цих осіб по лісорозведенню, особливо на дегра­дованих та малопродуктивних земельних ділянках, що потребу­ють заходів по відновленню їх корисних властивостей.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколиш­нього природного середовища АРК, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового госпо­дарства та охорони навколишнього природного середовища. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісо­вого господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання для житлової, громадської і промислової забудови провадиться переважно за рахунок площ, зайнятих чагарниками та іншими малоцінними насадженнями.

У разі зміни цільового призначення земельних лісових діля­нок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, органи, що приймають таке рішення, одночасно вирішують питання про збереження або вирубуван­ня дерев і чагарників та про порядок використання одержаної при цьому деревини.

Переведення земельних лісових ділянок до нелісових земель у цілях, пов'язаних з веденням лісового господарства, здійсню­ється без 'їх вилучення у постійного лісокористувача з дозволу органу виконавчої влади з питань лісового господарства АРК, територіальних органів центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням з органом ви­конавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища АРК, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього при­родного середовища.

Використання земельних лісових ділянок для видобування корисних копалин (крім видобування корисних копалин місце­вого значення для власних потреб), прокладання кабельних ліній, трубопроводів та інших комунікацій, здійснення бурових, підривних та інших робіт, не пов'язаних з веденням лісового господарства, проводиться після надання цих ділянок для зазна­чених цілей у порядку, встановленому земельним законодав­ством, з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколиш­нього природного середовища АРК, територіальних органів центральних органів виконавчої влади з питань лісового госпо­дарства та охорони навколишнього природного середовища. Використання земельних лісових ділянок для видобування корисних копалин місцевого значення для власних потреб про­водиться відповідно до Кодексу України про надра. Зазначені роботи мають вестися способами і методами, що не призводять до погіршення протипожежного і санітарного стану лісів та умов їх відтворення.

123. Правове регулювання використання земель лісогосподарського призначення.

Право лісокористування в юридичній літературі розгляда­ється як один з важливих правових інститутів лісового права, що містить сукупність правових норм, які встановлюють умови і порядок багатоцільового раціонального використання, від­творення І охорони лісів, ведення лісового господарства, права і обов'язки лісокористувачів, з урахуванням потреб суспільства в одержанні деревної та недеревної продукції, використання інших корисних властивостей лісу.

Право лісокористування є складовою частиною права при­родокористування, тому йому притаманні всі загальні особливості останнього. Разом з тим право лісокористування має певні особливості, що обумовлено формами власності на ліси, їх право­вим режимом, значимістю лісів, їх екологічної, культурно-оздоровчої та інших функцій¹.

Користування земельними ділянками лісогосподарського призначення може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без. встановлення строку надаються спе­ціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. У пос­тійне користування ліси на землях комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку нада­ються спеціалізованим комунальним лісогосподарським під­приємствам, іншим комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Ліси надаються в постійне користування на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища АРК, терито­ріальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколиш­нього природного середовища.

Право постійного користування лісами посвідчується дер­жавним актом на право постійного користування земельною ділянкою, форма якого затверджена постановою Кабінету Мі­ністрів України від 2 квітня 2002 р. № 445 "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою".

Підприємства, установи, організації та громадяни, що мають у постійному користуванні або у приватній власності ліси, над­силають до 1 березня року проведення чергового державного обліку лісів погоджену з територіальними органами земельних ресурсів та оформлену в установленому порядку документацію первинного обліку лісів відповідним державним лісогосподар­ським підприємствам Держлісагенству для узагальнення і по дання органам Держлісагенству до 1 травня зведеної облікової інформації.

Надання земельних ділянок лісогосподарського призначен­ня в тимчасове користування передбачено в ст. 18 ЛК, в якій встановлено, що об'єктом тимчасового користування можуть бути всі ліси, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності.

Суб'єктами правовідносин тимчасового користування лісами є: власники лісів або уповноважені ними особи; підприємства, установи, організації, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи. Тимчасовий лісокористувач не має права передавати лісові ділянки в тимчасове користування іншим особам.

Тимчасове користування лісами, в свою чергу, поділяється на довгострокове (строком від 1 до 50 років) і короткострокове (строком до 1 року). Довгострокове тимчасове користування лісами — це засноване на договорі строкове платне використання лісових ділянок, які виділяються для потреб мисливського госпо­дарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт.

Довгострокове тимчасове користування лісами державної та комунальної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок у постійних користувачів лісами на підставі рішення відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з постійними користувачами лісами та органом виконавчої влади з питань лісового господарства АРК, терито­ріальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства.

Довгострокове тимчасове користування лісами приватної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок шляхом укладення між власником лісів та тимчасовим лісокористувачем договору, який підлягає реєстрації в органі виконавчої влади з питань лісового господарства АРК, територіальних органах центрального органу виконавчої влади з питань лісо­вого господарства.

Короткострокове тимчасове користування лісами для заго­тівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб здійснюється без вилучення земельних ділянок у власника лісів, постійного лісокористувача на підставі спеціального дозволу, що видається власником лісів, постійним лісокористувачем підприємствам, установам, організаціям, грома­дянам України, іноземцям та особам без громадянства, а також іноземним юридичним особам.

Підставами припинення права постійного користування лісами є: припинення права користування земельною лісовою ділянкою у випадках і порядку встановленому законом; вико­ристання лісових ресурсів способами, які завдають шкоду навко­лишньому природному середовищу, не забезпечують збереження оздоровчих, захисних та інших корисних властивостей лісів, негативно впливають на їх стан і відтворення; використання лісової ділянки не за цільовим призначенням.

Право тимчасового користування лісами припиняється у ви­падках: добровільної відмови від використання лісових ресурсів; закінчення строку, на який було надано право використання лісових ресурсів; припинення діяльності лісокористувачів, яким було надане право використання лісових ресурсів; припинення діяльності лісокористувачів, яким було надано право використан­ня лісових ресурсів; порушення правил і норм, умов спеціальних дозволів на використання лісових ресурсів; використання лісо­вих ресурсів способами, які негативно впливають на стан і відтворення лісів, призводять до погіршення навколишнього природного середовища; порушення встановлених строків справ­ляння збору за використання лісових ресурсів; використання лісової ділянки не за цільовим призначенням; не відшкодування в установленому порядку збитків, заподіяних лісовому господар­ству внаслідок порушень лісового законодавства, та невико­нання вимог щодо усунення виявлених недоліків. Припинення права використання лісових ресурсів здійснюється в установле­ному порядку шляхом анулювання лісорубного квитка (ордера) або лісового квитка тими органами, які їх видали. Законом можуть бути передбачені й інші випадки припинення права використання лісів.

Інститут лісового права, що включає в себе сукупність право­вих норм, що регулюють відповідну групу лісових право­відносин, є правом лісокористування з об'єктивної точки зору. Право лісокористування з суб'єктивної точки зору — це су­купність повноважень особи щодо використання, охорони, за­хисту і відтворення лісів. Після набрання ЛК чинності в редакції 2006 р. інститут права лісокористування зазнав суттєвих змін. Це, перш за все, пов'язано з тим що чинний ЛК закріпив право приватної власності на ліси, що не могло не позначитися на правовому статусі лісокористувачів. У ст.ст. 19—21 ЛК сфор­мульовані права та обов'язки лісокористувачів при здійсненні ними лісокористування.

Постійні лісокористувачі мають: право самостійно господа­рювати в лісах; виключне право на заготівлю деревини; право власності на заготовлену ними продукцію та доходи від ЇЇ реалі­зації; право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законодавством; право здійснювати відповідно до законодавства будівництво доріг, спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд, необхідних для ведення лісового господарства.

Постійні лісокористувачі зобов'язані: забезпечувати охорону, захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових на­саджень, посилення їх корисних властивостей, підвищення родючості ґрунтів, вживати інших заходів відповідно до законо­давства на основі принципів сталого розвитку; дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів; вести лісове госпо­дарство на основі матеріалів лісовпорядкування, здійснювати використання лісових ресурсів способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та від­творення; вести первинний облік лісів; дотримуватися встанов­леного законодавством режиму використання земель; забезпе­чувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об'єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зник­нення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угру­повань, сприяти формуванню екологічної мережі відповідно до природоохоронного законодавства; своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів; забезпечувати безперешкодний доступ до об'єктів електромереж та інших інженерних споруд, що проходять через лісову ділянку, для їх обслуговування.

Тимчасові лісокористувачі на умовах довгострокового корис­тування мають право на: здійснення господарської діяльності у лісах з дотриманням умов договору; за погодженням із влас­никами лісів, постійними лісокористувачами в установленому порядку зводити тимчасові будівлі і споруди, необхідні для ведення господарської діяльності; отримувати продукцію і доходи під її реалізації. Тимчасові лісокористувачі на умовах короткострокового користування мають право: здійснювати ви­користання лісових ресурсів з додержанням вимог спеціаль­ного дозволу; за погодженням із власниками лісів, постійними лісокористувачами у встановленому порядку споруджувати тим часові будівлі та споруди, необхідні для зберігання і первинної обробки заготовленої продукції; власності на заготовлену ними н результаті використання лісових ресурсів продукцію та до­ходи від її реалізації; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законодавством.

Тимчасові користувачі які здійснюють право користування лісовими ресурсами до довгостроковій основі повинні: присту­пати до використання лісів у строки, встановлені договором; виконувати встановлені обмеження (обтяження) в обсязі, перед­баченому законом та договором; дотримуватися встановленого законодавством режиму використання земель; вести роботи спо­собами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для охорони, захисту і відтворення типових та унікальних природ­них комплексів і об'єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного І рослинного світу, сприяти формуванню екологічної мережі; своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів; не порушувати прав інших лісокористувачів.

Що стосується тимчасових користувачів, які здійснюють користування лісовими ресурсами на умовах короткострокового користування, то ЛК встановлено наступні обов'язки: здійсню­вати використання лісових ресурсів за встановленими правилами І нормами; вести роботи способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови, для охорони, захисту та відтворення лісів, . охорони типових та унікальних природних комплексів і об'єк­тів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного І рослинного світу; своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів; не порушувати прав інших лісокористувачів.

Слід зазначити, що перелік обов'язків, встановлених ЛК для лісокористувачів, не є вичерпним. Додаткові обов'язки для лісокористувачів можуть бути встановлені у законі, а також у договорі (лише для тимчасових лісокористувачів, які здійснюють довгострокове лісокористування). Те, що додаткові обов'язки тимчасових лісокористувачів, які здійснюють короткострокове лісокористування відповідно до ч. 2 ст. 21 ЛК, не можуть бути встановлено у спеціальному дозволі, який надається їм влас­никами чи постійними користувачами лісів, слід вважати не­доліком ЛК тому, що цим він не дає змоги враховувати інди­відуальні особливості окремих лісів та ділянок лісу при видачі дозволу.

124. Особливості загального і спеціального використання лісових ресурсів на землях лісогосподарського призначення.

Використання лісових ресурсів може здійснюватися в по­рядку загального і спеціального використання. На підставі загального використання цих ресурсів громадяни мають право в лісах державної та комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної власності вільно перебувати в лісах, безоплатно без видачі спеціального дозволу збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо, крім випадків, передбачених ЛК та іншими зако­нодавчими актами. Нарівні з цим вони зобов'язані виконувати вимоги пожежної безпеки в лісах, користуватися зазначеними лісовими ресурсами способами і в обсягах, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів і не погіршують санітарного стану лісів.

Максимальні норми безоплатного збору дикорослих трав'яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо встановлюються ор­ганами виконавчої влади відповідно до ЛК за поданням органу виконавчої влади з питань лісового господарства АРК, терито­ріальних органів центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, погодженим з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища АРК, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

У чинній редакції ЛК запроваджено новий інститут — лісовий сервітут, як право на обмежене платне чи безоплатне користу­вання чужою земельною лісовою ділянкою, зокрема право громадян вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо інше не передбачено законом.

Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється у межах лісових ділянок, які надаються з цією метою у користу­вання. Лісова ділянка може бути виділена одному або кільком тимчасовим лісокористувачам для різних видів використання лісових ресурсів. Землі, що були порушені під час використання лісових ресурсів, приводяться відповідно до вимог законодавства винними в цьому особами за їх рахунок до стану, придатного для використання за призначенням.

За умови дотримання вимог законодавства лісокористувачі мають право здійснювати наступні види спеціального вико­ристання лісових ресурсів: заготівля деревини в порядку рубок головного користування; заготівля другорядних лісових ма­теріалів; побічні лісові користування; використання корисних кластивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, потреб мисливського господарства, проведення науково-дослідних робіт. Законодавством України можуть передбачатися і інші види спеціального використання лісових ресурсів.

Спеціальне використання лісових ресурсів на виділеній лісо­вій ділянці проводиться за спеціальним дозволом (лісорубним квитком, ордером або лісовим квитком). Лісорубний або лісовий квиток є основним документом, на підставі якого: здійснюється спеціальне використання лісових ресурсів; ведеться облік дозво­лених до відпуску запасів деревини та інших продуктів лісу, встановлюються строки здійснення лісових користувань та вивезення заготовленої продукції, строки і способи очищення лісосік від порубкових решток, а також облік природного по­новлення лісу, що підлягає збереженню; ведеться облік плати, нарахованої за використання лісових ресурсів.

Лісорубний квиток видається органом виконавчої влади з питань лісового господарств АРК, територіальними органами Держлісагенству, на заготівлю деревини під час проведення рубок головного користування на підставі затвердженої в уста­новленому порядку розрахункової лісосіки. Форма лісорубного квитка затверджена Кабінетом Міністрів України. Допускається оформлення лісорубного квитка протягом місяця від початку рубки: дерев, що загрожують падінням на лінії зв'язку, електро­мережі, Інші Інженерні споруди або під час ліквідації аварій на цих об'єктах; дерев під час вирубування візирів для проведення вишукувальних робіт і наукових досліджень, відведення лісо­сік, лісовпорядкування, гасіння лісових пожеж, очищення і ремонту лісоосушувальних систем, проведення аварійно-ряту­вальних робіт, розчищення судноплавних шляхів,

Лісовий квиток видається власником лісів або постійним лісокористувачем для: заготівлі другорядних лісових матеріалів; здійснення побічних лісових користувань; використання корис­них властивостей лісів на умовах короткострокового тимчасового користування. Форма лісового квитка затверджена зазначеною постановою. Лісовий квиток видається щороку на підставі лімітів використання лісових ресурсів під час заготівлі другорядних лісових матеріалів, здійснення побічних лісових користувань (у межах території та об'єктів природно-заповідного фонду — за погодженням з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища АРК, територіальних органів Мінприроди). Для видачі лісового квитка підприємства, установи, організації і громадяни подають заявку на викорис­тання лісових ресурсів.

З моменту видачі лісорубного або лісового квитка виділені лісокористувачеві лісові ділянки (лісосіки) здаються під його охорону. Лісорубний або лісовий квиток може бути анульова­ний за рішенням органів Держлісагенству, власників лісів або постійних лісокористувачів, які видали квиток, відповідно до закону. Строк зберігання виданого лісорубного або лісового квитка — 10 років.

Заготівля деревини під час проведення рубок головного ко­ристування здійснюється з дотриманням принципів безперерв­ного, невиснажливого і раціонального використання лісових ресурсів, збереження умов відтворення високопродуктивних деревостанів, їх екологічних та інших корисних властивостей. Рубки головного користування проводяться в: експлуатацій­них лісах; захисних лісах, що прилягають до смуг відведення діючих і тих, які будуються, залізниць, автомобільних доріг державного значення, вздовж берегів річок, навколо озер, водойм та інших водних об'єктів, а також захисних лісах, що є бай­рачними або площа яких становить до 100 га, або які розташо­вані серед безлісної місцевості; рекреаційно-оздоровчих лісах, розташованих у межах третьої зони округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій і курортів та в лісогосподар­ській частині лісів зелених зон; лісах природоохоронного, на­укового, історико-культурного призначення в межах господар­ської зони національних природних і регіональних ландшафтних парків, а також заказниках. На особливо захисних лісових ділян­ках (крім узлісь уздовж межі з безлісною місцевістю) прове­дення рубки головного користування забороняється.

Для категорій лісів з особливим режимом лісокористування (ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення, рекреаційно-оздоровчі та захисні) встановлюються, зокрема, обмежений режим лісокористування за площею і шириною лісосік, термінами примикання, застосування окремих систем і способів рубок. До заготівлі деревини під час прове­дення рубок головного користування в межах розрахункової лісосіки включають перестійні і стиглі деревостани, з яких до першочергової рубки призначають: пошкоджені та ті, що усихають;в яких дозволено проведення рубок головного користування І які за своїм станом визнані у встановленому порядку такими, що потребують термінової рубки, або ростуть на лісових ділянках, які підлягають розчищенню у зв'язку з будівництвом, зокрема, гідровузлів, трубопроводів, доріг, електромереж; які вийшли з підсочування.

Заготівлю деревини під час розчищення просік уздовж ліній зв'язку, електромереж, інших інженерних споруд здійснюють в установленому порядку підприємства, установи, організації або громадяни, у віданні яких вони перебувають. За домовле­ністю заготівлю деревини можуть здійснювати власники лісів або постійні лісокористувачі.

Під час проведення рубок головного користування забезпечу­ється збереження життєздатного підросту і молодняку господарськоцінних порід, не дозволяється вирубування і пошкодження цінних і рідкісних видів дерев та чагарників, занесених до Черво­ної книги України, насінників і плюсових дерев. Лісові ділянки, вкриті лісовою рослинністю, розташовані між лісосіками, ширина яких перевищує не більш як у півтора рази ширину лісосік, можуть відводитися для рубки одночасно. За всіх наведених умов ширина лісосік, які відводяться для рубки головного користування, не повинна перевищувати 200 м, а лісосік суцільних вузьколісосічних рубок — 80 м.

У лісах, що зазнали радіоактивного забруднення, рубки голов­ного користування проводяться після реабілітації лісів. У лісах, що знаходяться в межах прикордонної смуги, рубки головного користування проводяться з урахуванням режиму території. Особливості проведення рубок головного користування залежно від категорій лісів, породного складу деревостанів, а також лісо-рослинних умов визначаються Держлісагенством за погоджен­ням з Мінприроди. Відповідно до ЛК виключне право на заго­тівлю деревини мають постійні лісокористувачі та власники лісів. У разі здійснення будівельних та інших робіт на лісових ділянках заготівля деревини проводиться тими громадянами та юридичними особами, яким надано земельні ділянки для таких цілей, якщо в рішенні про надання земельної ділянки не пе­редбачено інше.

Виділення лісових ділянок для заготівлі деревини під час проведення рубок головного користування здійснюють підроз­діли з відведення і таксації лісосік, склад яких затверджують власники лісів або постійні лісокористувачі за погодженням з органами Держлісагенству. Підрозділи з відведення і таксації лісосік передають у двотижневий строк виділені лісові ділянки (лісосіки) та документи щодо їх матеріально-грошової оцінки власникам лісів або постійним лісокористувачам.

Основні вимоги щодо рубок формування і оздоровлення лісів (рубки: догляду, санітарні, лісовідновні, переформування, пов'язані з реконструкцією, ландшафтні) встановлюється Пра­вилами поліпшення якісного складу лісів. Для проведення рубок формування і оздоровлення лісів власникам лісів або постійним лісокористувачам також, видається лісорубний квиток в уста­новленому порядку. Заготівля другорядних лісових матеріалів передбачена у ст. 72 ЛК включає; заготівлю живиці, пнів, лубу та кори, деревної зелені, деревних соків.

Заготівля деревних соків здійснюється: з придатних для підсочування дерев на спеціально створених деревостанах; на ділянках лісу, які виділяються за 10 років до проведення рубок головного користування або інших рубок (коли деревостан призначено до рубки); з пнів дерев, зрубаних напередодні соковиділення. У разі погіршення санітарного стану деревостанів заготівля соку припиняється достроково. Обсяги щорічної заго­тівлі другорядних лісових матеріалів визначаються для кожного власника лісів або постійного лісокористувача під час лісо­впорядкування або спеціальних обстежень.

До побічних лісових користувань належать: заготівля сіна, випасання худоби, розміщення пасік, заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин, збирання лісової підстилки, заготівля очерету.

Обсяги щорічного здійснення побічних лісових користувань визначаються для кожного власника лісів або постійного лісокористувача під час лісовпорядкування або спеціальних обсте­жень. Використання корисних властивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей та проведення науково-дослідних робіт здій­снюється з урахуванням вимог щодо збереження лісового се­редовища та природних ландшафтів, з дотриманням правил архітектурного планування приміських зон і санітарних вимог. Використання корисних властивостей лісів може бути тимчасово зупинене у разі високої пожежної небезпеки, незадовільного стану лісів внаслідок ущільнення грунту їх відвідувачами, ви­никнення вогнищ шкідників і хвороб лісу та інших факторів, що призводять до ослаблення природних функцій лісів. У разі погіршення стану насаджень лісокористувачами з'ясовуються причини погіршення, вживаються заходи до зняття або зни­ження рівня рекреаційного навантаження, а також до усунення, причин такого погіршення та регулювання інтенсивності від­відування.

125. Поняття, склад та характеристика правового режиму земель водного фонду.

Відповідно до ст. 19 ЗК України землі водного фонду є са­мостійною складовою земель України.

До їх складу згідно зі ст. 58 ЗК України, і ст. 4 ВК України земель належать землі, зайняті:

· морями, річками, озерами, водосховищами, іншими во­доймами, болотами, а також островами;

· прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;

· гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

· береговими смугами водних шляхів.

Землі в смугах відведення надаються органам водного гос­подарства та іншим організаціям для спеціальних потреб і ви­користовуються ними для лісопосадок, ремонту споруд, будів­ництва переправ, виробничих приміщень, складів тощо.

Зони охорони встановлюються навколо водойм, водних джерел і гідротехнічних споруд для виконання комплексу сан­ітарних, протиерозійних заходів і створення захисних лісона­саджень з метою збереження і поліпшення водних ресурсів.

Правовий режим земель водного фонду, а також водні відносини в Україні регулюються Земельним кодексом Украї­ни, Водним кодексом України та Законом України "Про охо­рону навколишнього природного середовища".

Завданням земельного законодавства є регулювання земель­них відносин з метою створення умов для раціонального вико­ристання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворен­ня родючості ґрунтів земель водного фонду, поліпшення навко­лишнього природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю водного фонду.

Завданням водного законодавства є регулювання правових відносин з метою забезпечення збереження науково обґрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення ста­ну водних об'єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування.

Завданням законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впли­ву господарської та іншої діяльності на навколишнє середови­ще, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікаль­них територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Водне законодавство взаємодіє з нормами міжнародного пра­ва, з цивільним, санітарним, адміністративним, земельним і фінан­совим законодавством. Зокрема, відносини, пов'язані з викорис­танням води, вилученої із водних об'єктів, регламентуються не водним, а цивільним та іншими галузями законодавства.

126. Правове регулювання використання земель водного фонду.

Механізм користування землями водного фонду, виконання комплексу водоохоронних заходів і проведення експлуатаційних робіт для створення сприятливих умов утримання цих земель визначено у Порядку користування землями водного фонду, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р, № 502. Землі водного фонду можуть використовуватися землекористувачами на праві власності, праві постійного ко­ристування і на умовах оренди.

Згідно з ч. 1 ст. 59 ЗК землі водного фонду можуть знахо­дитися у державній, комунальній і приватній власності. У ст. 5 ВК здійснена конкретизація водних об'єктів загальнодержавного і місцевого значення. Такий поділ водних об'єктів обумовлює особливості правового регулювання їх використання та охорони.

До водних об'єктів загальнодержавного значення належать: внутрішні морські води, територіальне море, поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і вико­ристовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; водні об'єкти в межах природно-запо­відного фонду загальнодержавного значення і водні об'єкти, віднесені до категорії лікувальних.

До водних об'єктів місцевого значення відносяться поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області І не віднесені до категорії загальнодержавного значення, а також підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання. На території України налічується 277 таких об'єктів. Перелік річок і водойм, що віднесені до водних об'єктів місцевого значення, затверджений наказом Держводгоспу Ук­раїни від 3 червня 1997 р. № 41.

У державній власності знаходяться землі водного фонду, зайняті водними об'єктами загальнодержавного значення, та прилеглі до них, що задовольняють державні та суспільні потреби. У комунальній власності можуть знаходитися землі, зайняті водними об'єктами місцевого значення, і землі при­леглі до них, що задовольняють суспільні потреби.

Громадянам і юридичним особам за рішенням органів вико­навчої влади або місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватися у приватну власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га), а отже, і землі водного фонду, на яких ці об'єкти знаходяться, та прилеглі до них. Таким чином, водні об'єкти площею понад 3 га не можуть знаходитися в приватній власності. Вони можуть передаватися лише іншим у державну або комунальну власність.

Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановле­ному порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. У ч. 2 ст. 59 ЗК не міститься будь-яких обмежень щодо суб'єктів права приватної власності на замкнені природні водойми. У ній лише зазначено, що ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Однак аналіз підстав набуття права приватної власності на землю громадянами і юридичними особами, передбачений ст.ст. 81, 82 ЗК, дозволяє зробити висновок, що за рішенням органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування землі водного фонду (загальною площею до 3 га) можуть бути безоплатно передані лише грома­дянам чи юридичним особам України.

Землі водного фонду можуть використовуватися земле­користувачами на праві постійного користування. Відповідно по ч. 3 ст. 59 ЗК у постійне користування такі землі можуть надаватися за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування лише державним водогосподарським організа­ціям для догляду за водними об'єктами, прибережними за­хисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. Отже законо­давець обмежує коло суб'єктів права постійного користування зазначеною категорією земель як за формами власності, так і за цілями використання.

Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комуналь­ній власності, без встановленого строку. Право постійного ко­ристування земельною ділянкою водного фонду набувають лише державні водогосподарські організації для досягнення визна­чених законодавцем цілей: догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, бере­говими смугами водних шляхів тощо. Усім іншим юридичним особам землі водного фонду в постійне користування не на­даються. Вони можуть користуватися землями цієї категорії лише на умовах оренди.

Право власності та право постійного користування земельною ділянкою водного фонду виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує це право, та його державної реєстрації. Право власності і право постійного ко­ристування землями водного фонду засвідчується державним актом, що видається і реєструється виконавчим органом сіль­ської, селищної, міської ради, Київською і Севастопольською міською державною адміністрацією за місцем розташування земельної ділянки. Форми державних актів на право власності та на право постійного користування земельною ділянкою затверджені постановою Кабінету Міністрів України.

Органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передавати громадянам і юридичним особам на умовах оренди земельні ділянки прибереж­них захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота й острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, про­ведення науково-дослідних робіт тощо.

Відповідно до Закону "Про оренду землі" право оренди зе­мельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Орендарями земельних ділянок водного фонду можуть бути громадяни і юридичні особи України, іноземні громадяни і особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання і організації, а також іноземні держави, А орендо­давцями можуть виступати власники земельних ділянок чи уповноважені ними особи, передбачені ст. 5 зазначеного За­кону. Користування земельного ділянкою водного фонду для цілей — сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо на умовах оренди здійснюється орендарем відповідно до договору оренди і з додержанням вимог щодо охорони водойм від забруднення, засмічення і замулення, а також державних норм, правил і санітарних вимог.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Законом "Про оренду землі" і ст. 93 ЗК, а пов'язані з орендою водних об'єктів — ст. 51 ВК. Водне і земельне законодавство по-різному регулюють передачу в оренду водних об'єктів. Так, ВК до­пускає оренду для певних цілей лише водних об'єктів місцево­го значення (оренда водних об'єктів державного значення ним не передбачена), А ЗК передбачає надання в оренду водного фонду для певних цілей незалежно від значення і правового режиму водного об'єкта.

Використання земельних ділянок водного фонду для ри­бальства здійснюється за згодою їх власників або за погоджен­ням із землекористувачами, Користування такими ділянками має здійснюватись з додержанням вимог щодо охорони річок і водойм від забруднення, засмічення, замулення, а також дер­жавних норм, правил і санітарних вимог.

Відповідно до Порядку видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 р. № 557, визначено механізм видачі дозволу на будівельні, днопоглиблювальні роботи, видобування піску і гравію, прокладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій на землях водного фонду. Строк дії дозволу зале­жить від строків, необхідних для проведення відповідних робіт визначених проектною документацією. Якщо суб'єкт госпо­дарювання не закінчує роботи у передбачений дозволом строк, він подає органу, який видав дозвіл, заяву про продовження Строку дії дозволу з поясненням причин невиконання робіт. Заява розглядається з дотриманням процедури видачі дозволу, передбаченої Порядком.

127. Особливості правового режиму прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів.

У ст. 1 ВК прибережна захисна смуга визначена як частина водоохоронної зони відповідної ширини уздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. Таким чином, прибережна захисна смуга є частиною водо­охоронної зони і встановлюється у її межах з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності. Відповідно до ч. 2 ст. 60 ЗК при­бережні захисні смуги встановлюються по берегах річок і навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) ши­риною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 га — 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га — 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 м. При крутизні схилів більше 3 градусів, мінімальна ширина прибережної захис­ної смуги подвоюється.

Згідно з ч. 3 ст. 60 ЗК розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів, навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів — з урахуванням містобудівної документації. Відпо­відно до ч. 5 ст. 88 ВК уздовж морів і навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менш як 2 км від урізу води. Отже, ширина прибережної захис­ної смуги уздовж і навколо указаних водних об'єктів встанов­люється за проектом землеустрою, але її ширина не може бути меншою 2 км від урізу води. Розмір і межі цієї смуги в межах населених пунктів встановлюються з додержанням існуючої містобудівної документації.

Для зменшення обсягів забруднень з дифузних берегових джерел передбачається встановлення водоохоронних зон та при­бережних захисних смуг уздовж морів, морських заток, лиманів і малих річок також і Загальнодержавною програмою охорони та відтворення довкілля Чорного та Азовського морів.

Контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх території здійснюється місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами органів місцевого самоврядування, а також органами з питань охорони навколишнього природного середовища. Так, наприклад, згідно з Положенням про Державну екологічну інспекцію з охорони довкілля Північно-Західного регіону Чорного моря, затв. наказом Мінприроди від 6 грудня 2006 р. № 528, інспекція відповідно до покладених на неї завдань здійснює контроль за використанням морських, поверхневих вод та охороною їх від виснаження, засмічення і забруднення промисловими, побутовими, баластними та іншими стічними і дренажними водами та скидами, проведення різних видів робіт на водних і водогосподарських об'єктах І в прибережних водо­охоронних зонах (смугах тощо).

Користування землями прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм і на островах здійснюється в режимі обмеженої господарської діяльності. Ці смуги є природоохо­ронними територіями, на яких забороняється діяльність, що негативно впливає чи може вплинути на стан смуг, а також суперечить їх призначенню. У прибережних захисних смугах уздовж рік, навколо водойм і на островах забороняється; розо­рювання земель (крім підготовки грунту для залуження і за­лісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних, і-лінійних) у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів і стоянок автомобілів; влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів вироб­ництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо; миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.

На територіях зазначених смуг допускається розміщення об'єктів водопостачання, рекреації, рибного і мисливського господарства, а також гідротехнічних, гідрометричних і ліній­них споруд при наявності дозволу на природокористування. Об'єкти, що знаходяться в прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, які не відпо­відають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Прибережні захисні смуги уздовж морів, морських заток і лиманів входять у зону санітарної охорони морів і можуть використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізова­ним водопостачанням І каналізацією. У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється: влаштування полігонів побутових і промислових відходів і накопичувачів стічних вод; влаштування вигребів для накопичення госпо­дарсько-побутових стічних вод обсягом більше 1 куб. м на добу; влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів; застосування сильнодіючих пестицидів.

Режим господарської діяльності на земельних ділянках при­бережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів і на островах у внутрішніх морських водах встановлюється законом. Для забезпечення експлуатації та захисту від забруд­нення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем, гідротехнічних і гідрометричних споруд, водойм і гребель згідно з ч. 1 ст. 63 ЗК на берегах річок виділяються земельні ділянки смуг відведення з особливим режимом використання.

Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються за проектами землеустрою, які роз­робляються і затверджуються водокористувачами за погоджен­ням зі спеціально уповноваженими державними органами з питань охорони навколишнього природного середовища, земель­них ресурсів і водного господарства. Земельні ділянки в межах зазначених смуг надаються для створення водоохоронних лісо­насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротех­нічних споруд, будівництва переправ тощо. ЗК не визначає кола суб'єктів, кому ці землі можуть надаватися в користуван­ня. А у ст. 91 ВК це коло визначене. Згідно з нею такими суб'єктами можуть бути органи водного господарства та інші організації, що використовують їх для спеціальних потреб.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЗК берегові смуги водних шляхів встановлюються на судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів для проведення робіт, пов'язаних Із судно­плавством. Основні принципи і механізм встановлення цих смуг і користування ними визначені Порядком складання паспортів річок і Порядком установлення берегових смуг водних шляхів та користування ними, затв. постановою Кабінету Мі­ністрів України від 14 квітня 1997 р. № 347.

Розміри ділянок берегових смуг судноплавних водних шляхів, що потребують відведення земель для проведення робіт, пов'яза­них із судноплавством, і розміщення необхідних споруд для річкового флоту, визначаються за проектами землеустрою берегових смуг водних шляхів, які розробляються і затверджу­ються Мінтрансом за погодженням з відповідними органами Мінекоресурсів, Держводгоспу (Держводагенства), Держкомзему спорудження тимчасових будівель і споруд та проведення інших робіт у межах берегових смуг водних шляхів, які не визначені проектом їх землеустрою, допускається за погодженням із сільською, се­лищною, міською радою.

У межах берегових смуг водних шляхів дозволяється: влашту­вання причалів, встановлення пристроїв для навантаження і розвантаження самохідних суден і барж, тимчасових пристроїв для швартування суден і наплавних споруд, а також тимчасове зберігання вантажів та механічної тяги суден; встановлення берегових навігаційних знаків; установлення гідрометеороло­гічних постів; зберігання твердого палива для суден підприємств і організацій водного транспорту, а також тимчасове зберіган­ня суднового обладнання; влаштування тимчасових приміщень і проведення інших робіт у разі випадкової зимівлі чи виходу з експлуатації судна.

Користувачі берегових смуг водних шляхів зобов'язані користуватися: береговими смугами за призначенням; суворо дотримувати встановленого режиму їх використання; вживати заходів щодо охорони земель зазначених смуг від ерозії, зсувів, руйнування, підтоплення і забруднення; забезпечувати непро-никнення стічних вод, отрутохімікатів і мінеральних добрив через берегові смуги водних шляхів у річки та водойми. На берегових смугах водних шляхів забороняється будь-яка діяль­ність, що суперечить їх цільовому призначенню, а господарська діяльність обмежується відповідно до ст. 89 ВК.

128. Правовий режим територій і зон санітарної охорони водних об'єктів.

Відповідно до ст. 1 ВК зона санітарної охорони водних об'єктів — це територія і акваторія, де запроваджується особливий санітарно-епідеміологічний режим з метою запобігання по­гіршення якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання, а також забезпечення охорони водо­провідних споруд. У ст. 93 ВК зазначено, що з метою охорони иодних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб встановлюються зони санітарної охорони (далі ЗСО), які поді­ляються на пояси особливого режиму.

Правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2024. Зазначені зони створюються на всіх госпо­дарсько-питних водопроводах незалежно від їх підпорядко­ваності або типу джерела водопостачання. Залежно від типу джерела водопостачання (поверхневий, підземний), ступеня його захищеності та ризику мікробного та хімічного забруднення, особливостей санітарних, гідрогеологічних і гідрологічних умов, а також характеру забруднюючих речовин встановлюються межі ЗСО та їх окремих поясів. Межі ЗСО визначаються проектом землеустрою і встановлюються органами місцевого самовряду­вання на їх території за погодженням з державними органами земельних ресурсів, санітарно-епідеміологічного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, водного госпо­дарства та геології. У разі розташування ЗСО на територіях двох і більше областей їх межі встановлюються Кабінетом Мі­ністрів України за поданням Мінрегіонбуду та за погодженням з Міністерством охорони здоров'я, Мінекобезпеки, Мінприроди, Держкомземом, Держводгоспом та відповідними органами місце­вого самоврядування.

ЗСО поверхневих і підземних водних об'єктів входять до складу водоохоронних зон і поділяються на 3 пояси особливого режиму: перший пояс (суворого режиму) охоплює територію розміщення водозабору, майданчики водопровідних споруд і водовідвідного каналу; другий пояс (обмежень) і третій пояс (спостережень) включають територію, призначену для охорони джерел водопостачання від забруднення. Усі водозабори повинні мати обладнання для систематичного контролю відповідно до обсягу фактичної подачі води їх проектній потужності та дозволи на спеціальне водокористування.

з освітленням на судноплавних водних об'єктах; проведення будівельних робіт з метою відведення стічних вод у найближчу систему побутової каналізації чи на місцеві очисні споруди; встановлення водонепроникних приймачів для нечистот та побутових відходів з наступним їх вивезенням та дезінфіку­ванням у разі відсутності каналізації; обладнання водозаборів рибозахисними пристроями.

У межах усього поясу забороняється: скидання будь-яких стічних вод, а також купання, прання білизни, лов риби, водопій тварин і інші види водокористування, що впливають на якість води; перебування сторонніх осіб, розміщення житлових та громадських будівель, організація причалів плаваючих засобів, засто­сування пестицидів, органічних і мінеральних добрив, прокла­дання трубопроводів, видобування гравію чи піску, проведення днопоглиблювальних та інших будівельно-монтажних робіт, без­посередньо не пов'язаних з експлуатацією, реконструкцією чи розширенням водопровідних споруд та мереж; проведення головної рубки лісу,

У межах першого поясу ЗСО для підземних джерел водо­постачання здійснюється: планування, огородження, озеленення і монтування охоронної сигналізація; оснащення каналізацією будівель з відведенням стічних вод у найближчу систему побуто­вої чи промислової каналізації або на місцеві очисні споруди, розміщені на території другого поясу ЗСО; відведення стічних вод за межі цього поясу.

У ньому забороняється: перебування сторонніх осіб, роз­міщення житлових і господарських будівель, застосування пести­цидів, органічних і мінеральних добрив, прокладення трубо­проводів, видобування гравію чи піску та проведення інших будівельно-монтажних робіт, безпосередньо не пов'язаних з будівництвом, реконструкцією та експлуатацією водопровідних споруд та мереж; скидання будь-яких стічних вод та випасання худоби; проведення головної рубки лісу.

У п. 7 Постанови визначено правовий режим другого поясу ЗСО, і визначено дозволені і заборонені види діяльності для поверхневих і підземних джерел водопостачання. Для повер­хневих джерел водопостачання в межах другого поясу ЗСО здійснюється: виконання заходів щодо санітарного благоустрою території населених пунктів і інших об'єктів (каналізування, облаштування водонепроникних вигребів тощо); купання, за­няття туризмом, водним спортом та вилов риби лише у встанов­лених місцях, погоджених з органами державної санітарно-епідеміологічної служби; оснащення суден, дебаркадерів і брандвахт пристроями для збирання фанових і підсланевих вод і твердих відходів у разі здійснення судноплавства; виконання протиерозійних заходів щодо охорони земель.

У ньому забороняється: розміщення складів паливно-мастильних матеріалів, накопичувачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопроводів, що створюють небезпеку хімічного забруднення вод; використання хімічних речовин без дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби; розміщен­ня "кладовищ, скотомогильників, полів асенізації та фільтрації, зрошувальних систем, споруд підземної фільтрації, гноєсховищ, силосних траншей, тваринницьких і птахівничих підприємств і інших сільськогосподарських об'єктів, що створюють загрозу мікробного забруднення води, а також розміщення полігонів твердих відходів, біологічних та мулових ставків; зберігання і застосування пестицидів та мінеральних добрив; розорювання земель (крім ділянок для залуження і залісення), а також ве­дення садівництва та городництва; осушення і використання перезволожених і заболочених земель у заплавах річок; прове­дення головної рубки лісу; здійснення видобутку з водного об'єкта піску та проведення інших днопоглиблювальних робіт, не пов'язаних з будівництвом та експлуатацією водопровідних споруд; влаштування літніх таборів для худоби та випасання її ближче ніж 300 м від берега водного об'єкта.

У межах другого поясу ЗСО для підземних джерел водо­постачання здійснюється: регулювання відведення території під забудову населених пунктів, спорудження лікувально-профілак­тичних і оздоровчих закладів промислових і сільськогосподар­ських об'єктів, а також внесення можливих змін у технологію виробництва промислових підприємств, пов'язаного з ризиком забруднення підземних вод стічними водами; благоустрій про­мислових і сільськогосподарських об'єктів, населених пунктів і окремих будівель, їх централізоване водопостачання, кана­лізування, відведення забруднених поверхневих вод тощо; виявлення, тампонування (або відновлення) усіх старих, не­діючих, дефектних або неправильно експлуатованих свердловин та шахтних колодязів, що створюють небезпеку забруднення використовуваного водоносного горизонту; регулювання будів­ництва нових свердловин.

129. Загальна характеристика правового режиму земель промисло­вості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого при­значення.

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, обо­рони та іншого призначення — самостійна категорія земель у складі земель України. Вони займають площу 2,03 млн га.

їх правовий режим визначається нормативними приписа­ми, які зосереджені в Земельному кодексі України (глава 13) та ряді інших нормативних актів. Більшість правових норм, які регулюють правовий режим зазначених земель, закріпле­ні в окремих правових актах, присвячених в основному спеці­альній діяльності тих чи інших підприємств, установ та орга­нізацій, зокрема у Повітряному кодексі, законах України «Про державний кордон», «Про оборону України», «Про тран­спорт», «Про телекомунікації», «Про залізничний транспорт», «Про трубопровідний транспорт», «Про електроенергетику», «Про автомобільний транспорт».

Згідно зі ст. 65 ЗК України землями промисловості, тран­спорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані у встановленому по­рядку підприємствам, установам та організаціям для здій­снення відповідної діяльності.

Землі цієї категорії поділяються на самостійні види (підкатегорії): землі промисловості, землі транспорту, землі зв'язку, землі енергетики, землі оборони, землі іншого призначення. Критерієм такого поділу земель є характер спеціальних зав­дань, для здійснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки підприємствам, установам та організаціям.

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення згідно з основним цільовим призначенням використовуються для різних конкретних ці­лей, перелік яких у чинному законодавстві не є вичерпним. Це становище пояснюється тим, що окремі галузі виробничої чи іншої діяльності, які потребують відповідних земельних ділянок і закріплення порядку їх використання, формуються і розвиваються. При цьому виникає необхідність появи но­вих видів земель несільськогосподарського призначення. Так, у чинному Земельному кодексі серед земель даної кате­горії самостійне місце посідають землі енергетики, які рані­ше не були відомі законодавству.

Склад земель та особливості використання кожного з наз­ваних видів земель регулюються окремими статтями ЗК Ук­раїни (статті 66—77). Зазначені землі відрізняються від ін­ших категорій земель України своїм основним цільовим призначенням. їх використання пов'язане головним чином з обслуговуванням несільськогосподарських потреб, тобто во­ни виконують роль просторової операційної бази, території, на якій розміщуються різного роду об'єкти. Цільове призна­чення цих земель відображається у найменуванні їх видів, що цілком логічно й закономірно.

Правовий режим всіх видів (підкатегорій) зазначених зе­мель базується на єдиних принципах: загальнодержавного та суспільного значення категорії земель, до складу якої вони входять; спеціальних завдань використання таких земель.

Головною ознакою їх правового режиму є забезпечення раціонального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації різних несільськогосподарських об'єк­тів. Особливості ж правового регулювання використання та охорони окремих видів земель, що входять до складу цієї ка­тегорії, зумовлені специфікою їх цільового призначення.

Специфіка зазначених земель полягає в тому, що їх фор­мування як самостійної категорії земель здійснюється знач­ною мірою за рахунок вилучення або викупу земель із сфери сільськогосподарського чи лісогосподарського виробництва. Разом з тим, наявність закріпленого земельним законодав­ством принципу пріоритету сільськогосподарського землеко­ристування зумовлює певне підпорядкування правового ре­жиму зазначених земель інтересам розвитку сільськогоспо­дарського виробництва. Це пов'язано, зокрема, з тим, що згідно зі ст. 23 ЗК України для будівництва промислових під­приємств, об'єктів житлово-комунального господарства, за­лізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших пот­реб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського вироб­ництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Суб'єктами прав на зазначені землі можуть виступати під­приємства, установи та організації, тобто юридичні особи. Здебільшого постійними користувачами щодо названих зе­мель є державні підприємства, установи та організації про­мисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та інших галузей суспільного виробництва. Таке становище цілком ви­правдане, оскільки промисловість, транспорт, енергетика, зв'язок, оборона — це переважно сфера державної діяльності. В той же час не виключена можливість, коли носіями земель­них прав у цих випадках виступають і недержавні, наприклад, комунальні юридичні особи. Тут важливо лише те, щоб діяль­ність, зумовлена цільовим призначенням цих земель, здій­снювалася юридичними особами, які наділені спеціальною (статутною) правоздатністю. Не виключається і використання цих земель названими суб'єктами і на умовах оренди.

З метою прискорення ринкових реформ, стимулювання ефек­тивного землекористування та підприємницької діяльності, заохочення інвестицій до реалізації програм соціально-економічно­го розвитку законодавством передбачена можливість придбання певних земельних ділянок несільськогосподарського призначен­ня, тобто і за рахунок земель, наприклад, промисловості, у при­ватну власність як юридичними, так і фізичними особами.

Порядок використання зазначених земель встановлюєть­ся законом (ч. 2 ст. 65 ЗК), що свідчить про те, що правовою основою нормативного регулювання у цій сфері можуть бути лише закони, а не підзаконні акти.

На сукупність правових норм, які присвячені регламента­ції суспільних відносин щодо використання цих земель, по­ширюються спеціальні принципи: загальнодержавного та суспільного значення земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення і прин­цип множинності завдань їх використання.

Сутність першого принципу полягає в тому, що названі зем­лі використовуються для забезпечення діяльності саме у тих сферах, які виключно або здебільшого пов'язані з загальнодер­жавними чи суспільними, тобто публічними інтересами. Це стосується, зокрема, земель атомної енергетики, космічної системи, оборони та ін. Згідно зі ст. 84 ЗК України вони не мо­жуть передаватися у колективну і приватну власність, оскіль­ки їм притаманне особливе соціально-економічне значення.

Другий принцип, який характеризує правову регламента­цію використання цих земель, пов'язаний з безліччю конкрет­них цілей несільськогосподарської експлуатації. Він полягає в тому, що землі, які входять до складу даної категорії, можуть ви­користовуватися для вирішення різнопланових завдань. Пере­лік цілей, для яких можуть використовуватися вказані землі, є невичерпним. Але всі завдання, а отже й цілі, об'єднує те, що вони є спеціальними і спрямовані у своїй сукупності на забезпе­чення сталого розвитку основних народногосподарських ком­плексів (промислового, військово-промислового та ін.).

 

130. Правовий режим земель промислових підприємств: порядок на­дання та вилучення земель, умови використання промислових земельних ділянок.

Землі промисловості — окремий вид земель у складі са­мостійної категорії земель України і їх правовий режим базу­ється на єдиних для даної категорії принципах. До них належать землі, надані для розміщення та експлуатації основ­них, підсобних і допоміжних будівель та споруд промисло­вих, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-по­бутових будівель, інших споруд (ст. 66 ЗК). Саме на цих зем­лях підприємства здійснюють відповідну діяльність, пов'язану з виробництвом продукції, переробкою сировини, розробкою надр та ін. У зв'язку з цим серед промислових під­приємств розрізняють, такі, що виробляють продукцію, обо­ронні, добувні тощо.

Землі, які забезпечують функціонування промислових підприємств, неоднорідні за своїм складом. Серед них ви­окремлюються, в першу чергу, земельні ділянки, які зай­няті основними, підсобними й допоміжними будівлями та спорудами промислових та інших підприємств. Такі будів­лі та споруди — це об'єкти нерухомого майна, які нероз­ривно пов'язані з відповідними земельними ділянками, що призначені для їх обслуговування. Основними будів­лями та спорудами вважаються такі, що визначають призначення використання земельних ділянок, на яких вони розміщені. Допоміжні будівлі та споруди виконують функції допоміжного (другорядного) значення у процесі використання відповідної земельної ділянки. Підсобні ж об'єкти нерухомості забезпечують функціонування основ­них будівель та споруд.

Крім того, до складу цих земель входять надані у встанов­леному порядку підприємствам земельні ділянки, на яких розміщені під'їзні шляхи, інженерні мережі, адміністратив­но-побутові будівлі та інші споруди, що забезпечують здій­снення підприємствами відповідної діяльності.

Основне цільове призначення цих земель полягає в тому, що вони є основою для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побу­тових будівель, інших споруд.

Особливість земель промисловості полягає в тому, що во­ни використовуються або призначені для забезпечення ді­яльності промислових підприємств і (або) експлуатації об'єк­тів промисловості.

Розміри земельних ділянок, що надаються для потреб про­мисловості, мають бути всебічно обґрунтованими і мінімально необхідними. Вони визначаються відповідно до затвер­джених у встановленому порядку державних норм і проек­тної документації. У зв'язку з тим, що будівництво промисло­вих об'єктів здійснюється, як правило, протягом тривалого періоду, відведення відповідних земельних ділянок здійсню­ється поетапно з урахуванням черговості будівництва і фак­тичного освоєння земель.

Земельні права та обов'язки підприємства при здійсненні відповідної діяльності регулюються актами відомчого управ­ління землекористуванням промислових підприємств відпо­відного виду. Але перелік і зміст прав та обов'язків з викорис­тання й охорони земельних ділянок повинен відповідати ви­могам, закріпленим Земельним кодексом.

Використання земель підприємствами гірничодобувної промисловості характеризується певними особливостями, які зумовлені тим, що право користування відповідними земельними ділянками нерозривно пов'язане з правом ко­ристування надрами. Ці особливості стосуються, зокрема, виникнення земельних прав. Так, законом встановлено, що надання земельних ділянок підприємствам гірничодо­бувної промисловості для потреб, пов'язаних з користуван­ням надрами, проводиться, по-перше, після оформлення у встановленому порядку права користування надрами, по-друге, після відновлення земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.

У тому разі, коли підприємство гірничодобувної промис­ловості вже використовувало земельну ділянку, пов'язану з користуванням надрами, воно зобов'язане відновити відпо­відну її. Таке відновлення має здійснюватися згідно із затвер­дженим у встановленому порядку проектом рекультивації зе­мель і у відповідні строки.

Користування підприємствами гірничодобувної промис­ловості земельними ділянками, як правило, здійснюється на площі залягання корисних копалин. У зв'язку з цим слід на­голосити, що стосовно забудови таких ділянок Кодекс про надра (ст. 58) встановлює спеціальні вимоги. Так, забудова площ залягання корисних копалин загальнодержавного зна­чення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, допуска­ється у виняткових випадках лише за погодженням з відповідними територіальними геологічними органами та органа­ми державного гірничого нагляду. Порядок забудови таких площ встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 р.

Навколо промислових об'єктів для забезпечення нор­мальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню та зменшенню їх негативного впливу на людей і довкілля, су­міжні землі та інші природні об'єкти згідно зі ст. 112 ЗК Ук­раїни створюються охоронні зони. Крім того, навколо про­мислових об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих ре­човин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразву­кових та електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізу­ючого випромінювання тощо, з метою відокремлення цих об'єктів від територій житлової забудови відповідно до ст. 114 ЗК України створюються санітарно-захисні зони. У межах цих зон забороняється будівництво об'єктів, пов'яза­них з постійним перебуванням людей. Правовий режим земель охоронних та санітарно-захисних зон визначається законодавством України.

Землі промисловості використовують державні, кому­нальні та приватні промислові підприємства, а в деяких ви­падках — і громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності. При цьому державні та комунальні підприємства виступають суб'єктами постійного землекористування, інші суб'єкти ви­користовують зазначені землі на умовах оренди.

Чинне законодавство не виключає багатосуб'єктності права власності на землі промисловості. Вони можуть пере­бувати не тільки у державній, а й у комунальній та приватній власності.

Можливість виникнення права приватної власності на землі промисловості може бути пов'язана з придбанням земельних ділянок на конкурентних засадах із земель дер­жавної або комунальної власності суб'єктами підприєм­ницької діяльності під забудову відповідно до вимог гла­ви 21 ЗК України.

Право власності на землі промисловості можуть набувати іноземні юридичні особи для здійснення інвестиційної діяль­ності, зокрема за межами населених пунктів у разі придбан­ня об'єктів нерухомого майна.

131. Правовий режим земель транспорту: правова регламентація транспортного землекористування в залежності від видів тран­спорту.

132. Особливості використання та охорони земель, наданих морсько­му та річковому транспорту.

Суспільні відносини, пов'язані з діяльністю транспорту як єдиної транспортної системи України, регулюються Законом України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р., законами про окремі види транспорту, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.

Функціонування транспорту нерозривно пов'язане з ви­користанням відповідних земельних ділянок. До земель транспортуст. 67 ЗК України відносить землі, надані під­приємствам, установам та організаціям залізничного, авто­мобільного транспорту і дорожнього господарства, морсько­го, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту (будівель, споруд тощо). Узагальнююча під-категорія землі транспорту включає землі окремих видів тран­спорту, правовий режим яких визначається самостійними статтями Земельного кодексу.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про транспорт» перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших тран­спортних послуг, експлуатацію і ремонт шляхів здійснюють за­лізниці, пароплавства, порти (пристані), автомобільні, авіацій­ні, дорожні підприємства та організації. Саме зазначені суб'єк­ти є носіями земельних прав, якщо це передбачено їх статутами. Цільове призначення земель транспорту полягає у забез­печенні діяльності, пов'язаної з експлуатацією, ремонтом, удосконаленням і розвитком об'єктів транспорту. Особливіс­тю земель транспорту є те, що вони використовуються або призначені для забезпечення діяльності транспортних підприємств та (або) експлуатації об'єктів залізничного, автомо­більного, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного та інших видів транспорту. Розміри земельних ділянок, що надаються підприємствам транспорту для вказаних цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації.

Використання земель транспорту, пов'язане з розміщен­ням споруд та інших об'єктів транспорту на цих землях, здій­снюється за погодженням з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

На підприємства транспорту, яким надані земельні ділян­ки, покладено додаткові обов'язки щодо належного їх вико­ристання та охорони.

Підприємства транспорту зобов'язані забезпечувати без­пеку життя і здоров'я громадян, безпеку експлуатації тран­спортних засобів. У зв'язку з цим частини території підпри­ємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів (тобто відповідні земельні ділянки), де відбувається рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантаж­но-розвантажувальні роботи, згідно з законом визнані зона­ми підвищеної небезпеки. Правила перебування громадян у зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встанов­люються Міністерством транспорту України.

Чинне законодавство з метою забезпечення належної екс­плуатації споруд та інших об'єктів транспорту, а також охоро­ни земель від негативного впливу зазначених об'єктів на зем­лях, наданих підприємствам транспорту, закріплює можли­вість встановлення охоронних зон з

особливими умовами ви­користання земель.

Землі транспорту можуть перебувати у державній, кому­нальній та приватній власності. їх специфіка полягає і в тому, що вони можуть виступати об'єктами концесії.

Самостійним елементом єдиної транспортної системи є за­лізничний транспорт, суспільні відносини щодо функціонуван­ня якого регулюються спеціальним законодавством: законами України «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», Стату­том залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Мі­ністрів України від 6 квітня 1998 р., Правилами технічної екс­плуатації залізниць України, затвердженими наказом Мін трансу України від 20 грудня 1996 р., Інструкцією про норми і порядок відведення земель для залізниць і використання смуги відведення, затвердженою Міністерством шляхів сполучення СРСР 30 січня 1963 р. та іншими нормативними актами.

Основною організаційною ланкою на залізничному тран­спорті є залізниця. Повноваження, права та обов'язки заліз­ниць визначаються Законом України «Про залізничний транспорт», а також їх статутами. Здійснення статутної ді­яльності цими суб'єктами нерозривно пов'язане з викорис­танням відповідних земельних ділянок.

До складу земель залізничного транспортузгідно зі ст. 68 ЗК України входять, у першу чергу, землі, які є смугою відведення залізниць. Крім того, землями залізничного тран­спорту вважаються землі, зайняті станціями з усіма будівлями та спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, ко­лійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналіза­ції та зв'язку, водопостачання, каналізації, а також землі під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

У межах смуги відведення для забезпечення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв'язку, інших пристроїв та об'єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозанесень та інших небез­печних впливів, встановлюються охоронні зони. Земельні ділянки цих зон не вилучається зі складу земель, на яких вони встановлені, але в інтересах обслуговування залізниці право користування ними обмежуються. В них, зокрема, забороня­ється: зводити будівлі і споруди; споруджувати лінії зв'язку, силові повітряні та кабельні мережі; розробляти кар'єри та ін.

На органи залізничного транспорту, у віддані яких перебу­вають охоронні зони, покладено обов'язок щодо відшкодуван­ня відповідним землекористувачам у повному розмірі збитків, зумовлених встановленням цих зон. Умови використання охо­ронних зон землекористувачами, у межах території яких їх встановлено, а також вартість відшкодування збитків визна­чаються на підставі договорів, що укладаються сторонами.

Транспортні послуги надають також підприємства водно­го (морського і річкового) транспорту (пароплавства, порти, пристані і т. ін.), що теж пов'язано з використанням відповід­них земельних ділянок. Відповідно до ЗК України землями морського транспорту,є дві відносно самостійні групи зе­мельних ділянок. До першої належать ті, що використову­ються як просторова база для розміщення морських портів з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будів­лями, спорудами, устаткуваннями, об'єктами загально-портового і комплексного обслуговування флоту. Другу групу становлять землі, на яких розташовані будівлі та споруди, що обслуговують морський транспорт.

Правовою основою використання цих земель є приписи Земельного кодексу. Водного кодексу, Кодексу торговельного мореплавства України та інших нормативних актів. Земельні ділянки із земель морського транспорту можуть передаватися у власність або надаватися у постійне користування чи орен­ду підприємствам, які обслуговують потреби морського флоту (морським портам, суднобудівним і судноремонтним заводам, базам та ін.). Розміри ділянок та умови користування ними визначаються проектною документацією і закріплюються у рішеннях уповноважених органів, які надали ці ділянки.

Частиною 2 ст. 69 ЗК України передбачено можливість встановлення обмежень у використанні земель на відповід­них земельних ділянках, розташованих на підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водо­забірних та інших об'єктів.

Відповідно до ст. 70 ЗК України до складу земель річково­го транспортуналежать певні різновиди земель. Серед них землі, надані під порти, спеціалізовані причали, пристані й затони з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт. Самостійне місце посіда­ють землі, призначені для розміщення пасажирських вокза­лів, павільйонів і причалів. До цих земель закон відносить ок­ремо землі, надані під судноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідротехнічні споруди, службово-технічні спо­руди, службово-технічні будівлі. Певними особливостями ха­рактеризуються землі, призначені під спеціальні насаджен­ня для вирощування деревини, у тому числі ділової. Деяка специфіка притаманна землям, наданим у користування під берегоукріплювальні споруди й насадження. До складу зе­мель річкового транспорту включаються також земельні ді­лянки, призначені для розміщення і подальшого обслугову­вання вузлів зв'язку, радіоцентрів і радіостанцій.

Нарешті, до земель річкового транспорту належать землі, на­дані у користування під будівлі, берегові навігаційні знаки та ін­ші споруди для обслуговування водних шляхів, судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, майстерні, судноверфі, відстойно-ремонтні пункти, склади, матеріально-технічні бази, інші об'єкти, що забезпечують роботу річкового транспорту.

Особливості використання земельних ділянок, наданих для потреб цього виду транспорту, встановлені Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. (з нас­тупними змінами та доповненнями). Цей документ діє у час­тині, що не суперечить чинному законодавству України.

Відповідно до ст. 71 ЗК України землі автомобільного транспортуподіляються на два види: власне землі автомо­більного транспорту та землі дорожнього господарства. На­явність цих двох складових земель забезпечує виконання завдань, які поставлені перед автомобільним транспортом загального користування.

До земель автомобільного транспорту належать земельні ділянки, надані для зведення та подальшої експлуатації спо­руд, будівель та інших об'єктів, що забезпечують роботу авто­мобільного транспорту.

Землями дорожнього господарства вважаються землі під проїзною частиною, узбіччям, земляним полотном, декоративним озелененням, резервами, кюветами, мостами, туне­лями, транспортними розв'язками, водопропускними спору­дами, підпірними стінками і розташованими в межах смуг відведення іншими дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі за межами смуг відведення, якщо на них розмі­щені споруди, що забезпечують функціонування автомобіль­них доріг. їх перелік закріплений у ч. 2 ст. 71 ЗК України. За­лежно від характеру цих споруд вони класифіковані на чоти­ри групи. До першої групи віднесені паралельні об'їзні доро­ги, паромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протиселеві споруди, вловлюючі з'їзди. Дру­га група споруд включає майданчики для стоянки транспор­ту і відпочинку, підприємства та об'єкти служби дорожнього сервісу. Третю групу становлять будинки (у тому числі жилі) та споруди дорожньої служби з виробничими базами. До ос­танньої групи належать захисні насадження.

Використання земель автомобільного транспорту здій­снюється відповідно до вимог Земельного кодексу, законів України «Про транспорт», «Про автомобільний транспорт», «Про дорожній рух», Єдиних правил ремонту і утримання ав­томобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил ко­ристування ними та охорони, затверджених постановою Ка­бінету Міністрів України від 30 березня 1994 р. (зі змінами та доповненнями), Порядку видачі дозволів та погоджень на розміщення і будівництво об'єктів сервісу, будівель побутово-торговельного призначення, рекламоносіїв на автомобіль­них дорогах загального користування, затвердженого нака­зом Української державної корпорації з будівництва, ремонту та утримання автомобільних доріг «Укравтодор» Мінтрансу України від 10 березня 2000 р., та ін.

Однією з новел чинного земельного законодавства є мож­ливість надання земельних ділянок із земель автомобільного транспорту та дорожнього господарства для здійснення кон­цесійної діяльності. Закон України «Про концесії на будівниц­тво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. та постанова Кабінету Міністрів України «Про за­твердження Порядку визначення об'єктів концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг загального ко­ристування від 6 липня 2000 р. визначають особливості на­дання концесій на будівництво автомобільних (позаміських) доріг загального користування та їх подальшу експлуатацію в інтересах економіки України.

До земель авіаційного транспорту,згідно зі ст. 72 ЗК Ук­раїни належать землі під аеропортами, аеродромами, відок­ремленими спорудами, службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіа­ційного транспорту; вертольотними станціями, включаючи вертольотодроми, службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами; ремонтними заводами цивільної авіації, аеродромами, вертольотодромами, гідроаеродрома­ми та іншими майданчиками для експлуатації повітряних суден; службовими об'єктами, що забезпечують роботу авіа­ційного транспорту. Для забезпечення належного функціону­вання авіаційного транспорту та забезпечення безпеки по­льотів повітряних суден на цих землях встановлюються спе­ціальні охоронні зони. Вони включають приаеродромні тери­торії та смуги повітряних підходів. Особливий режим вико­ристання земель у межах приаеродромної території полягає у тому, що тут запроваджується спеціальний порядок одер­жання дозволу на будівництво (реконструкцію) та іншу діяль­ність тільки за погодженням з органом державного регулю­вання діяльності авіації та відповідною місцевою радою.

Суб'єкти, які допустили порушення правил будівництва та інші дії на приаеродромній території, згідно зі ст. 41 Повітря­ного кодексу України зобов'язані на вимогу власника аерод­рому (аеропорту) чи уповноваженої ним особи припинити бу­дівництво чи іншу діяльність на цій території та у встановле­ний термін своїм коштом і своїми силами усунути допущені порушення.

До земель трубопровідного транспортуст. 73 ЗК Украї­ни відносить земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також під наземні споруди під­земних трубопроводів.

Правова регламентація використання земель трубопро­відного транспорту здійснюється відповідно до норм Земель­ного, Лісового і Водного кодексів, законів України «Про тран­спорт», «Про трубопровідний транспорт», Правил охорони магістральних трубопроводів, затверджених постановою Ка­бінету Міністрів України від 16 листопада 2002 р., та інших нормативно-правових актів.

Для будівництва магістральних трубопроводів, як і інших лінійних споруд, з урахуванням пріоритету земель сільсько­господарського призначення згідно зі ст. 23 ЗК України нада­ються переважно несільськогосподарські угіддя або сільсько­господарські угіддя гіршої якості. Оскільки закон вимагає, щоб лінії електропередачі і зв'язку, магістральні трубопрово­ди та інші комунікації проводилися головним чином уздовж шляхів, трас тощо, то не виключена можливість проходжен­ня цих лінійних споруд в одному технічному коридорі.

Підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту зобов'язані забезпечувати власникам землі і зем­лекористувачам відшкодування заподіяної шкоди під час ліквідації аварій і проведення ремонту об'єктів трубопровід­ного транспорту.

Уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобі­гання пошкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти встановлюються охоронні зони³. Правовий режим зе­мель цих зон згідно зі ст. 112 ЗК України визначається зако­нодавством України. Земельні ділянки, розташовані у межах охоронних зон, не вилучаються у їх власників і користувачів, а використовуються з обмеженнями, передбаченими Прави­лами охорони магістральних трубопроводів та в порядку, встановленому Земельним кодексом. На цих ділянках забо­роняється, зокрема, споруджувати жилі, громадські та дачні будинки і розміщувати автозаправні та автогазозаправні станції і склади пально-мастильних матеріалів та ін.

Відповідно до ст. 74 ЗК України до земель міського елек­тротранспортуналежать землі під відокремленими трам­вайними коліями та їх облаштуванням, метрополітеном, ко­ліями і станціями фунікулерів, канатними дорогами, ескала­торами, трамвайно-тролейбусними депо, вагоноремонтними заводами, спорудами енергетичного і колійного господарс­тва, сигналізації і зв'язку, службовими і культурно-побутови­ми будівлями та іншими спорудами, необхідними для забез­печення роботи міського електротранспорту.

У процесі здійснення міських перевезень, тобто переве­зень тролейбусами та пасажирським автомобільним тран­спортом за маршрутами в межах населеного пункту, вико­ристовуються землі загального користування як складова зе­мель житлової та громадської забудови. Разом з тим, специ­фіка міського електротранспорту вимагає виділення спеці­альних земель, які забезпечують його функціонування. Особ­ливість цих земель полягає в тому, що вони розташовані, як правило, лише в містах. Вони забезпечують колективні інте­реси жителів міста, які об'єднані постійним проживанням і становлять основу територіальної громади. Не виключена належність їх територіальній громаді як первинному суб'єк­тові міського самоврядування. У цьому разі вони перебувати­муть у комунальній власності і являтимуть собою необхідну основу для забезпечення економічного і соціального розвит­ку відповідної території.

Цільове призначення цих земель пов'язане з розміщенням на відповідних земельних ділянках будівель та споруд, а та­кож об'єктів інженерної інфраструктури, які забезпечують функціонування міського електротранспорту.

Зазначені землі надаються у користування підприємствам міського електротранспорту. Розміщення на цих землях споруд та інших об'єктів транспорту здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядуван­ня відповідно до Закону України «Про основи містобудування».

 

133. Правовий режим земель енергетичної системи та електрозв'язку.

До земель зв'язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутни­кові засоби зв'язку (ст. 75 ЗК).

До складу цих земель Закон «Про зв'язок» відносить зе­мельні ділянки, надані для будівництва й експлуатації під­земних кабельних, повітряних ліній зв'язку, та проводового мовлення, морських кабельних лінії зв'язку, під кабелі зв'язку при переходах через судноплавні та сплавні річки, озера, во­досховища і канали, під надземні та підземні підсилювальні (регенераційні) пункти, радіорелейних, тропосферних, супутникових ліній зв'язку, телевізійних, радіомовних і прий­мально-передавальних радіостанцій і центрів з антенними системами, будинків, споруд та інших об'єктів, необхідних для експлуатації, технічного переоснащення та реконструк­ції систем електрозв'язку і підприємств поштового зв'язку.

Суб'єктам зв'язку земельні ділянки надаються у влас­ність постійне користування (на період експлуатації засо­бів, споруд і мереж) або на умовах оренди (на період їх бу­дівництва).

Правове регулювання використання земель зв'язку здій­снюється Земельним кодексом, Законом України «Про зв'язок», Правилами охорони ліній зв'язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1996 р., і Правилами користування телеграфним зв'язком, затвердженими постано­вою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р.

Уздовж повітряних, підземних і підводних ліній елек­трозв'язку, що проходять поза населеними пунктами, а та­кож навколо випромінюючих споруд телерадіостанцій та ра­діорелейних ліній, встановлюються охоронні зони, а у разі потреби створюються просіки.

У межах охоронних зон без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають лінії зв'язку, а також без присут­ності їх представника забороняється: проводити сільськогос­подарські та земляні роботи на глибині більше як 0,3 м; вико­нувати різного виду будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи, а також розрівнювати ґрунт за допомогою бульдозе­ра, екскаватора, скрепера, грейдера тощо.

На підприємства, установи, організації та громадян, яким надано у власність чи користування земельні ділянки, у ме­жах яких проходять лінії зв'язку та проводового мовлення, покладено відповідальність за проведення робіт на цих ді­лянках. Вони також зобов'язані вживати належних заходів для забезпечення охорони зазначених ліній.

Умови проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв'язку та проводнового мовлення обов'яз­кові для всіх юридичних осіб незалежно від відомчої належ­ності та форми власності, а також громадян, які виконують будь-які роботи у зазначених зонах.

Відповідно до ст. 76 ЗК України землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єк­ти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з ви­користанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єк­ти транспортування електроенергії до користувача. Ці землі задовольняють потреби електроенергетики.

До складу земель енергетичної системи належать землі, і надані під електрогенеруючі об'єкти, перелік яких наводить­ся у законі, та під об'єкти транспортування електроенергії до користувача.

Суб'єкти електроенергетики, здійснюючи статутну діяль­ність, використовують відповідні земельні ділянки, які нада­ються їм у власність, постійне користування чи оренду. Ці­льове призначення цих ділянок полягає в розміщенні електрогенеруючих об'єктів і об'єктів транспортування електрое­нергії тау подальшій експлуатації цих об'єктів.

Землі енергетики використовують відповідно до вимог Зе­мельного кодексу, Закону України «Про електроенергетику», Правил охорони електричних мереж, затверджених постано­вою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р., та ін. Законодавством передбачено, що уздовж повітряних і під­земних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. В цих зонах діють обмеження щодо викорис­тання земель. В них забороняється, зокрема, виконувати будь-які дії, що можуть порушити нормальну роботу елек­тричних мереж, спричинити їх пошкодження або нещасні випадки, а саме: будувати житлові, громадські та дачні будинки, влаштовувати будь-які звалища, розпалювати вогни­ща, розміщувати автозаправні станції або інші сховища пально-мастильних матеріалів тощо.

Для гарантування безпеки населення, яке мешкає в райо­ні розташування об'єктів електроенергетики, встановлюють­ся санітарно-захисні зони, розміри і порядок використання яких визначається у нормативно-правових актах та проек­тах цих об'єктів, затверджених у встановленому порядку.

Усі види господарської діяльності в санітарно-захисних зо­нах, дозволені режимом їх використання, можуть проводитися тільки за погодженням з власником об'єкта електроенергетики або уповноваженим органом. Використання об'єктів електрое­нергетики з метою, що суперечить інтересам безпеки людини і Держави, порушує громадський порядок, забороняється.

 

134. Правовий режим земель, наданих для потреб забезпечення обо­рони країни та іншого призначення.

Оборона як одна з найважливіших функцій держави і не­обхідний елемент її безпеки — це система політичних, еконо­мічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних та інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Землі, які обслуговують потреби оборони, характеризують­ся певними специфічними рисами. Вони можуть використо­вуватися лише за цільовим призначенням, яке було визначено рішенням про надання земельної ділянки у користування.

Згідно зі ст. 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військо­вих частин, установ, військово-навчальних закладів, підпри­ємств та організацій Збройних Сил України, інших військо­вих формувань, утворених відповідно до законодавства.

Землі оборони включають земельні ділянки, які відведені для організації охорони державного кордону, дислокації вій­ськових частин, розміщення і функціонування підприємств та установ, діяльність яких безпосередньо пов'язана із забез­печенням обороноздатності країни чи окремих оборонних об'єктів та ін. Крім того, до земель оборони належать землі, зайняті військово-морськими базами, полігонами, військо­вими таборами, військовими складами тощо.

Задоволення потреб оборони пов'язане з використанням відповідних земель для таких конкретних цілей, як: формування, підготовка і підтримання у необхідній бойовій готовності Збройних Сил України та інших військових формувань (розмі­щення військових частин, установ та інших об'єктів, прове­дення вчень та ін.); розробка, виробництво і вдосконалення озброєння і військової техніки (розміщення випробувальних полігонів та ін.); створення запасів матеріальних ресурсів мо­білізаційного резерву (розміщення складів, сховищ та ін.).

Цільове призначення земель оборони, характер їх вико­ристання та виконання ними специфічних соціально-еконо­мічних функцій зумовлює перебування їх тільки в державній та комунальній власності.

При цьому здебільшого землі для потреб оборони є об'єк­том права саме державної власності. Лише в деяких випад­ках певні земельні ділянки із земель оборони можуть переда­ватись у комунальну власність. Така можливість випливає зі ст. 84 ЗК України.

Суб'єктами права користування землями, наданими для потреб оборони, виступають військові частини, установи, військово-навчальні заклади, підприємства та організації Збройних Сил України, інші військові формування, які функ­ціонують як самостійні юридичні особи. Земельні ділянки цим суб'єктам надаються головним чином у постійне корис­тування. Незалежно від завдань і функцій, покладених на ко­ристувачів землями оборони, вони користуються загальни­ми для всіх землекористувачів правами, а також виконують відповідні обов'язки, пов'язані із забезпеченням раціональ­ного використання та належної охорони земельних ресурсів.

За потреби тимчасово зайняти певну земельну ділянку (наприклад, для проведення заходів, пов'язаних з потребами оборони) вона не вилучається (викуповується) у землекорис­тувача чи власника землі. Використання цієї ділянки і при­ведення її у стан, придатний для використання за цільовим призначенням, а також відшкодування збитків здійснюють­ся у порядку, встановленому Земельним кодексом.

Навколо військових та інших оборонних об'єктів створю­ються зони особливого режиму використання земель, право­вий режим яких закріплений ст. 115 ЗК України. Метою ство­рення таких зон є забезпечення належного функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та ін­шого військового майна, охорони державного кордону Украї­ни, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.

Різновидом зазначених зон є прикордонна смуга, у межах якої здійснюється діяльність з охорони державного кордону. Згідно з Законом України «Про державний кордон України» вона встановлюється Кабінетом Міністрів і має на меті забез­печувати на державному кордоні належний порядок. Ця сму­га формується безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок та інших водойм з урахуванням місцевих особливостей та умов. До складу прикордонної смуги не включаються насе­лені пункти і місця масового відпочинку населення. У її ме­жах діє особливий режим використання земель.

Згідно з ч. 3 ст. 115 ЗК України розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону. До прийняття спеціального закону діють вимоги щодо режи­му використання земельних ділянок у межах прикордонної смуги закріплені Законом України «Про державний кордон України» та постановою Кабінету Міністрів України «Про при­кордонний режим» від 27 липня 1998 р. Наприклад, прове­дення робіт у її межах потребує отримання дозволу, який на­дають і здійснюють Прикордонні війська разом з органами внутрішніх справ.

Діяльність з охорони державного кордону здійснюється також у межах контрольованих прикордонних районів.

Специфіка правового режиму земель оборони полягає і у можливості встановлення заборонних зон. Заборонні зони — це території з особливим режимом землекористування, який визначається характером оборонного об'єкта. їх можуть встановлювати як у межах земель, наданих для потреб обо­рони, так і за їх межами, тобто на суміжних земельних ділян­ках. У зв'язку з цим розрізняють внутрішні і зовнішні забо­ронні зони. Внутрішні заборонні зони встановлюють у межах території земельних ділянок, що перебувають у користуванні військових частин. їх розміри і правовий режим визнача­ються у рішеннях про надання земельних ділянок. Встанов­лення внутрішніх заборонних зон пов'язане із забороною проходу чи проїзду через певні земельні ділянки земель обо­рони для сторонніх осіб. Органи, у віданні яких перебувають землі оборони, можуть встановлювати на своїх земельних ді­лянках внутрішні заборонні зони будь-якого характеру. Об­межувальний режим цих зон має відповідати правилам утри­мання та експлуатації конкретних оборонних об'єктів.

Зовнішні заборонні зони розташовуються за межами вій­ськових частин і залишаються у користуванні чи власності суміжних суб'єктів. їх встановлюють виключно ті органами державного управління, які надавали земельні ділянки для потреб оборони. Ці органи визначають і зміст обмежень у зовнішніх зонах.

Залежно від характеру оборонного об'єкта можуть вста­новлюватися й інші обмеження. Так, за погодженням з місце­вими органами влади і місцевого самоврядування у межах заборонних зон можуть бути обмежені прохід і проїзд, купан­ня тощо.

Земельні ділянки у межах територій зовнішніх заборон­них зон залишаються у власності або в користуванні тих суб'єктів, яким вони були надані, і використовуються ними з додержанням зазначених вище обмежень. Строки і порядок проведення робіт у цих зонах мають обов'язково погоджува­тися з командуванням військової частини.

Як раніше зазначалося, чинне законодавство не закріп­лює вичерпного переліку видів використання земель несільськогосподарського призначення, правовий режим яких виз­начається приписами гл. 13 ЗК України. Законодавець не об­межується землями оборони, а говорить і про землі іншого призначення, які з врахуванням характеру спеціальних зав­дань можуть входити до складу цієї самостійної категорії зе­мель. Йдеться, зокрема, Про землі Міністерства внутрішніх справ України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та деякі інші, проведення інвентариза­ції яких до 1 січня 2005 року повинен забезпечити Кабінет Міністрів України.

 

 

[1]