Адміністративне стягнення, його види

Адміністративні стягнення є одним з видів адміністративно-примусових заходів. Ст. 23 КпАП вказує, що адміністративне стягнення застосовується з метою:

1. виховання правопорушника в дусі дотримання законів, поваги до правопорядку;

2. попередження вчинення ним нових правопорушень (приватна превенція);

3. попередження вчинення правопорушень іншими особами (загальна превенція).

Адміністративні стягнення істотно відрізняються від інших примусових заходів своєю функціонально-цільовою спрямованістю:

1. тільки адміністративне стягнення є мірою відповідальності за адміністративне правопорушення;

2. тільки воно містить підсумкову юридичну оцінку протиправного діяння порушника.

Зміст адміністративно-правових санкцій має каральний, а не поновлюваний, компенсаційний характер. Суть їх полягає в обмеженні, позбавленні суб’єктивних прав чи благ особи, до якої вони застосовуються, у примусовому впливі на правопорушників з боку компетентних органів держави.

Добровільне виконання правопорушником накладеного на нього стягнення (наприклад, сплата штрафу у встановлений термін) не змінює примусової сутності стягнення. На відміну від кримінального покарання адміністративне стягнення заподіює порушнику менш тяжкі негативні наслідки.

Вид і обсяг обмежень, що складають зміст адміністративних стягнень, визначаються повноважними органами держави, їхніми посадовими особами з урахуванням характеру вчиненого правопорушення, особи порушника, ступеня його вини і майнового стану, обставин, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність. Індивідуалізації відповідальності сприяє та обставина, що адміністративно-правові санкції, як правило, є відносно визначеними.

Адміністративні стягнення накладаються широким колом державних органів і посадових осіб, застосовуються як в одноособовому, так і в колегіальному порядку в процесі спеціальної діяльності відповідних юрисдикційних органів та посадових осіб з розгляду і вирішення справ про адміністративне правопорушення. Водночас між особою, на яку накладається адміністративне стягнення, і органом (посадовою особою), який правомочний винести рішення про накладення стягнення, відсутні відносини організаційної підпорядкованості.

Види адміністративних стягнень

Ст. 24 КпАП встановлює такі види адміністративних стягнень:

1. попередження;

2. штраф;

3. оплатне вилучення предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

4. конфіскація предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

5. позбавлення спеціального права;

6. виправні роботи (у проекті нового КпАП це стягнення виключене, оскільки застосовувані за місцем роботи відрахування, власне кажучи, є штрафом «на виплат»);

7. адміністративний арешт;

8. адміністративне видворення за межі України іноземців та осіб без громадянства.

Законодавством України можуть бути встановлені й інші, крім зазначених, адміністративні стягнення. Наприклад, адміністративна відповідальність юридичних осіб за незаконну банківську діяльність, передбачена Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 р.: за порушення антимонопольного законодавства в сфері банківської діяльності, а також порушення економічних нормативів, правил і технології ведення банківської діяльності, порушення права клієнтів вільно обирати банк тощо (штраф, відкликання ліцензії).

Система адміністративних стягнень, передбачена ст. 24 КпАП, характеризується низкою особливостей: по-перше, ця система — єдиний законодавчо встановлений перелік адміністративних стягнень; по-друге, інші види адміністративних стягнень, крім зазначених, можуть бути встановлені тільки законодавчими актами України відповідно до загальних положень і принципів законодавства про адміністративні правопорушення; по-третє, вона диференціює адміністративні стягнення на основні й додаткові (оплатне вилучення, конфіскація предметів), причому останні можуть бути як основними, так і додатковими стягненнями; інші адміністративні стягнення, зазначені в ст. 24 КпАП, можуть застосовуватися тільки як основні. Додаткові стягнення не можуть призначатися самостійно, а тільки приєднуватися до основних. За конкретне адміністративне правопорушення може бути накладене основне, або основне й одне з додаткових стягнень, що зазначені у санкції застосовуваної статті КпАП. Одночасне застосування двох основних або двох додаткових стягнень не допускається. Необхідність додаткового стягнення визначається обставинами справи. По-четверте, ця система включає стягнення морального характеру (попередження), стягнення майнового характеру (штраф, конфіскація) і стягнення, звернені на особистість порушника (адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав, виселення).

77. історія становлення шкільної галузі «Правознавство»

В СРСР викладання правознавства в школі було нероздільно пов’язане з історичною наукою. Педагогічні навчальні заклади випускали молодих фахівців, які одночасно викладали як історію, так і правознавство. Вочевидь, радянська шкільна парадигма викладання правознавства була недостатньо розробленою. Зокрема і викладанню правознавства в той час не приділялося достатньої уваги, а вивчалися лише правові основи радянської держави.

Необхідно зазначити, що одразу після розпаду СРСР в 1991 році та його політичної системи перед українським суспільством постала проблема створення нової правової системи. Це безпосередньо стало причиною переопрацювання теоретичної та навчально-методичної бази викладання правознавства у школі. На перше місце на той час вийшла проблема методичного забезпечення навчального процесу викладання правознавства у школі, ознайомлення учнів з нормативно-правовою базою, яка постійно оновлюється, адже певний час навчання велося за застарілою програмою. Однак, вже за часів незалежності в Україні зроблено чимало науково-обґрунтованих пропозицій щодо зміни застарілої системи викладання правознавства в школі, зокрема, в 9 класі.

У загальноосвітніх школах І-ІІІ ступенів з 1995 року було запроваджене обов’язкове викладання курсу «Основи правознавства», який став фундаментом для створення системи правової освіти. Навчальний курс спрямований на формування в учнів необхідних знань і навичок для активної, свідомої участі в процесі життєдіяльності соціуму, для спілкування з різноманітними інституціями суспільства та держави. Розроблені українськими вченими програми з курсу «Основи правознавства» послідовно систематизували суму того матеріалу, який є конче необхідним для учнів. Ними була чітко обумовлена й структура навчального курсу, оскільки тематика підібрана таким чином, щоб її можна було реально опанувати протягом відведеного часу. Слід підкреслити, що основна увага була звернута не на вивчення тексту нормативно-правових документів, які з плином часу змінюються, а на опанування базових, «вічних» принципів і положень юридичної науки.

Зазначений шкільний курс правознавства, що вивчається в 9-х класах загальноосвітніх навчальних закладів, орієнтовано на такі завдання: закласти основи системи правових поглядів і переконань учнів; ознайомити учнів з основами конституційного ладу України, дати початкові знання з цивільного, сімейного, трудового, кримінального та інших галузей права; поглибити знання учнів про походження, типи та форми держави, історію творення української державності; формувати навички правомірної поведінки, навчити учнів відповідно до норм права діяти в типових життєвих ситуаціях, виконуючи соціальну роль громадянина, глави чи члена сім’ї, робітника, фермера, підприємця, студента чи учня, власника майна тощо; виховувати в учнів переконання в необхідності суворого дотримання законів, непримиренності до протиправної поведінки; виробляти в школярів уміння аналізувати суспільно-політичні події в Україні та світі, спираючись на знання з теорії та історії держави і права, користуватися вітчизняними нормативними та міжнародно-правовими актами, різноманітними джерелами права, юридичною літературою.

У ході вивчення курсу учні набувають ряд основних вмінь, зокрема: орієнтуватися в системі законодавства, користуватися джерелами права, під керівництвом учителя аналізувати зміст правових документів; володіти елементарною правовою термінологією; зв’язно і логічно викладати матеріал з морально-правових проблем; використовувати правову літературу, складати тези, конспекти, готувати короткі доповіді та виступати з ними, рецензувати, доповнювати відповіді інших учнів; брати участь в обговоренні, дискусії, аргументовано висловлювати і відстоювати свою думку, робити висновки; застосовувати правові знання для пояснення фактів навколишнього життя і вибору варіанта правомірної поведінки в різних життєвих ситуаціях.

У кінці XX – на початку XXI сторіччя проблема удосконалення національної шкільної правової системи освіти та приведення їх у відповідність до визнаних у світі нормативів стала дійсно нагальною, і її розв’язання справляло і справляє безпосередній вплив на формування світогляду нової генерації українського суспільства.

78. Норма права: поняття, структура, види

Норма права (правова норма) — це формально-обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Ознаки норми права:

— норма права встановлюється або санкціонується державою і закріплюється в офіційних державних актах;

— реалізація правової норми в необхідних випадках забезпечується заходами державного примусу;

— норма права є державним регулятором суспільних відносин;

— норма права є формально визначеною, в ній однозначно закріплюються права й обов'язки учасників суспільних відносин, а також санкції, що застосовуються у разі її порушення;

— норма права має загальний характер: адресована невизначеному колу суб'єктів, регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин.

Структура правової норми — це її внутрішня організація, яка виражається у поділі норми права на складові частини: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза (припущення) — це частина норми права, що визначає умови, за наявності яких суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, зазначені в диспозиції цієї норми.

Диспозиція (розпорядження) — це частина норми права, що визначає саме правило поведінки, згідно з яким дозволяється, забороняється або рекомендується вчинення певних дій. Диспозиція розподіляє між учасниками правових відносин права та обов'язки.

Санкція (стягнення) — це частина норми, в якій вказано заходи державного примусу в разі невиконання її диспозиції.

Структуру правової норми можна проілюструвати на прикладі договору найму: якщо наймач узяв у найм майно (гіпотеза), тоді він зобов'язаний утримувати це майно згідно з умовами договору (диспозиція), інакше до нього можуть бути застосовані заходи державного впливу, спрямовані на захист прав наймодавця (санкція).

Види норм права:

1. За галузевою належністю виділяють норми конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального права тощо.

2. За формою виразу припису правові норми поділяють на ті, що зобов'язують (встановлюють обов'язок здійснення активних дій), ті, що забороняють (встановлюють заборону дії) та ті, що уповноважують (надають права).

3. За способом встановлення правил поведінки норми права поділяють на імперативні (формулюють певне правило поведінки, виключають будь-який вибір, і диспозитивні (дають можливість суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків).

4. Залежно від характеру правовідносин, що врегульовуються правовими нормами, розрізняють норми матеріального і норми процесуального права.

5. За часом дії — постійні та тимчасові.

6. За суб'єктами правотворчості: норми органів законодавчої, виконавчої та судової влади, місцевого самоврядування або всього народу.

79. Правосуб'єктність фізичних осіб

Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) - це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздат-ності) фізичної особи лежать два критерії:

- вікова характеристика (певний вік);

- зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад правосуб'єктності фізичної особи:

— правоздатність;

— дієздатність;

— деліктоздатність.

Правоздатність - це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Правоздатність - не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність - це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття, і

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.

Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна (відносна) дієздатність: 14 - 18 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), 15-18 (за чинним законодавством).

Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування - за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди - за рішенням суду.

Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством).

Обмежена дієздатність виражається в такому:

— обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;

— обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб - батьків, опікунів або піклувальників. Отже, правосуб'єктність — категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але недієздатної особи може виступати її законний представник.

Деліктоздатність - це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.,

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Правосуб'єктність фізичних осіб може бути:

загальною

спеціальною

індивідуальною

У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності.

 

80. Президент - це, як правило, одноособовий виборний глава держави в країнах з республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років. Ця посадова особа очолює державу в 150 країнах світу

Конституційно-правовий статус Президента України за КонституцієюУкраїнивід 28 червня 1996 року визначається як глава держави і глава виконавчої влади. Інститут Президента України належить до виконавчої гілки влади. Конституція України у ст. 102 визначила правовий статус Президента України як глави держави, який виступає від її імені. Досить важливими є повноваження Президента України як глави держави - виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод громадян України (ч. 2 ст. 102 Конституції України).Отже, Президент України як орган державної влади є важливим елементом у механізмі державного управління.

Функції Президента України – це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.

Конституції дає можливість виділити такі функції Президента України:

1. За об’єктами діяльності: а) забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України, б) забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян, в) керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; г) формування персонального складу органів державної влади (кадрова);

2. За формами (способами) діяльності: а) установча, б) нормотворча, в) правозастосовча, г) контрольна, д) інтерпретаційна

Основні функції і повноваження Президента України визначаються Конституцією України. За Конституцією України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (статті. 102,106 Конституції).

Одними із пріоритетних повноважень Президента України у здійсненні зазначених функцій є його повноваження щодо представництва держави всередині країни і в міжнародних відносинах. Як представник держави у своїй країні Президент України має право звертатися з посланнями до народу та із щорічними позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України. Він також представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Як представник нашої держави у міжнародних відносинах і керівник її зовнішньополітичної діяльності Президент України приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, а також приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав.

Особливе місце серед повноважень президента кожної країни займають його повноваження щодо парламенту, зокрема право розпуску парламенту, яке мають глави держав у парламентських і напівпрезидентських (парламентсько-президентських або президентсько-парламентських) республіках. Це право глав держав вважається істотним важелем у системі отримань і противаг у їх відносинах із парламентом. Підставами застосування главою держави права розпуску парламенту в більшості країн є порушення передбачених конституцією умов формування уряду, прийняття державного бюджету тощо.

Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Це зумовлює іноді скликання позачергових сесій Верховної Ради України, що мало місце, наприклад, у серпні 1997 року, але загалом вносить стабільність у її роботу, утверджує парламент як постійно діючий орган законодавчої влади України.

Підстави дострокового припинення повноважень Президента України

Президент України обирається строком на п'ять років. Його повноваження, як правило, припиняються після закінчення цього терміну. Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.

Водночас можливе дострокове припинення повноважень Президента України за наявності підстав, передбачених Конституцією України і додержання конституційно визначеної процедури.

Відповідно до ст. 108 Конституції України підстави дострокового припинення повноважень Президента України є: 1) відставка; 2) неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров'я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту; 4) смерть.

Відставка Президента України – добровільне припинення ним своїх повноважень. Заява Президента України про відставку має проголошуватися ним особисто на засіданні Верховної Ради України. Ця конституційна процедура враховує світовий досвід дострокового припинення повноважень Президента.

Юридичний факт неможливості виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я як підстава дострокового припинення його повноважень має встановлюватися на засіданні Верховної Ради України в умовах гласності й відкритості.

Цей факт має підтверджуватись рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу.

Підставою для прийняття такого рішення Верховною Радою України є письмове подання Верховного Суду України за зверненням Верховної Ради України і медичний висновок. Тобто сам по собі медичний висновок не є підставою для дострокового припинення повноважень Президента України. Необхідне ще й письмове подання Верховного Суду України, яке містить юридичну оцінку медичного висновку.

Однією з найскладніших процедур дострокового припинення повноважень Президента України є процедура усунення його з поста в порядку імпічменту, тобто відсторонення від посади, поста. Відповідно до ст. 111 Конституції України Президент

України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Ініціювання питання про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту здійснюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Вирішенню цього питання Верховною Радою України має передувати парламентське розслідування. Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію.

Спеціальна тимчасова слідча комісія Верховної Ради України є колегіальним тимчасовим органом Верховної Ради України, що утворюється у складі народних депутатів України, спеціального прокурора і спеціальних слідчих, завданням якого є проведення розслідування обставин щодо вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину, викладених у підписаному більшістю народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України поданні про ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявністю підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертями від її конституційного складу. Розгляду цього питання має передувати перевірка справи Конституційним Судом України й отриманняйоговисновкущодододержанняконституційноїпроцедурирозслідування і розгляду справи про імпічмент та отриманням висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України виникає питання про легітимне виконання його обов'язків до обрання нового Президента України. Відповідно до статей 108. 109, 110, 111 Конституції України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України обмежене коло обов'язків покладається на Голову Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України, в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2.6-8.10-13.22,24,25.27,28 ст. 106 Конституції України.

81. співучасть у злочині

Відповідно до ст. 26 КК співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Іншими словами, співучасть – це об’єднання, коли кілька осіб вчиняють злочин спільно і умисно.Зміст співучасті розкривають дві групи її ознак: об’єктивні ознаки і суб’єктивні ознаки, інакше кажучи об’єктивні і суб’єктивні ознаки цієї форми злочину.

Об’єктивні ознаки співучасті виражені у законі словами – злочин, вчинений декількома (двома і більше) суб’єктами злочину умисно.Суб’єктивні ознаки – співучасть – це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину.

Види співучасників

Відповідно до ч. 1 ст. 27 КК, співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник.Указана класифікація співучасників ґрунтується на тій функціональній ролі, яку виконує конкретний суб'єкт при спільному вчиненні злочину. Роль кожного суб'єкта визначається його вкладом у досягнення загального результату, характером виконуваних дій (бездіяльності), їх інтенсивності.

Виконавцем (співвиконавцем) злочину визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Ознаками такої особи, відповідно до ч. 2 ст. 27 КК, є такі: 1) вона є суб'єктом злочину; 2) вчинила злочин, передбачений КК; 3) вчинила такий злочин у співучасті з іншими суб'єктами злочину.

Організатором злочину є особа, яка вчинила хоча б одну з таких дій: 1) організувала вчинення злочину (злочинів); 2) керувала підготовкою злочину (злочинів) або його (їх) вчиненням; 3) утворила організовану групу чи злочинну організацію; 4) керувала організованою групою чи злочинною організацією; 5) забезпечувала фінансування організованої групи чи злочинної організації; 6) організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. З ст. 2 7 КК).

Підбурювачем визнається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину (ч. 4 ст. 27 КК). Схиляння до вчинення злочину передбачає збудження (переконання у бажаності, вигідності, потребі), викликання рішимості або зміцнення наміру іншого співучасника вчинити злочин. Оскільки у законі йдеться про схиляння «іншого співучасника», то підбурюванням може бути визнано лише схиляння до вчинення злочину особи, яка може бути суб'єктом злочину. Схиляння ж до вчинення злочину, наприклад, неосудної особи не є підбурюванням у кримінально-правовому розумінні. Уразі вчинення останньою суспільно небезпечного діяння відповідальність за його скоєння як виконавець несе особа, яка схилила до нього. Не може розглядатися як підбурювання і свідоме введення ін¬шої особи в оману для того, щоб, використавши помилку такої особи, досягти певного злочинного результату. У такому випадку відсутня психічна спільність, що є характерною для співучасті.Закон (ч. 4 ст. 27 КК) називає такі способи схиляння іншого співучасника до вчинення злочину: 1) умовляння; 2) підкуп; 3) погроза; 4) примус; 5) схиляння іншим чином.

Пособником визнається особа, яка сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками: 1) порадами чи вказівками; 2) наданням засобів чи знарядь; 3) усуненням перешкод, а так само особа, яка заздалегідь обіцяла: 4) переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом; 5) придбати чи збути такі предмети; 6) іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27 КК).

Пособник зміцнює своїми діями або бездіяльністю бажання, у виконавця або інших співучасників рішучість на вчинення злочину. На відміну від підбурювача пособник не викликає своїми діями рішучості вчинити злочин, така рішучість у співучасників уже сформована незалежно від пособника, але пособник цю рішучість зміцнює. На відміну від підбурювання, з об'єктивної сторони пособництво може виражатися не лише в діях, а й у бездіяльності. Діяльність пособника менш небезпечна порівняно з діяльність інших співучасників, він не керує злочинною діяльністю, не виконує обєктивної сторони злочину, не схиляє інших до вчинення злочину.

Питання про форми співучасті у злочині – це питання про організаційно-структурне оформлення співучасті. Форма співучасті – це спосіб обєднання співучасників злочину з відповідним розподілом між ними ролей та стійкістю субєктивнихзвязків між ними.

Залежно від способу взаємодії співучасників між собою і характером участі окремих співучасників у вчиненні злочспівучасть поділяється на: 1) просту (співвиконавство); і 2) складну (співучасть з розподілом ролей), тобто співучасть у власному розумінні слова.

За субєктивною ознакою залежно від ступеня узгодженості дій співучасників можна виділити такі форми співучасті:

1) співучасть без попередньої змови;

2) співучасть за попередньою змовою.

вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

вчинення злочину організованою групою;

вчинення злочину злочинною організацією.

Кримінальна відповідальність співучасників злочину. Кваліфікація діянь співучасників злочину.

Співучасть як одна з форм злочинної діяльності не створює будь-яких особливих підстав кримінальної відповідальності. Положення ч. 1 ст. 2 КК про те, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК, поширюється і на випадки вчинення злочину у співучасті. Втім, межі відповідальності співучасників визначаються характером і ступенем участі кожного з них у вчиненому злочині, які, , обумовлюються виконуваною роллю, усвідомленням характеру дій інших співучасників та рядом інших обставин. Кожний співучасник відповідає за спільно вчинений злочин у межах індивідуальної відповідальності (у межах ним вчиненого й усвідомленого).

1. Правила, за якими несе відповідальністьвиконавець(співвиконавець), є аналогічними правилам, за якими відповідає особа, яка вчинила злочин одна (не у співучасті), - він підлягає відповідальності за статтею Особливої частини КК, яка передбачає вчинений ним злочин. При цьому його дії кваліфікуються за відповідною статтею Особливої частини КК без посилання на ч. 2 ст. 27 КК.

2. При простій співучасті (співвиконавстві) всі співучасники несуть відповідальність за тією ст ОЧ КК, яка передбачає вчинений ними злочин (ч. 1 ст. 29 КК).

3. При співучасті з розподілом ролей відповідальність настає:

3.1. Виконавець (співвиконавці) відповідають за тієст ОЧ КК, яка передбачає відповідальність за вчинений ними злочин.3.2.Організатор, підбурювач та пособник підлягають відповідальності за тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. Кваліфікація дій виконавця є основою для кваліфікації дій інших співучасників, оскільки, виходячи із суті інституту співучасті,всі співучасники відповідають за один і той же злочин.

3.3. Особливістю правової оцінки діянь цих співучасників є те, що вона потребує ще й обов'язкової вказівки на відповідну частину ст. 27 КК. Це обумовлено тим, що, з одного боку, організатор, підбурювач та пособник, як правило, самі безпосередньо не виконують об'єктивної сторони злочину, а, з іншого боку, ці ознаки, описані у частинах 3, 4, 5 ст. 27 КК, є своєрідним юридичним з'єднувачем дій організатора, підбурювача та пособника з діями виконавця в рамках інституту співучасті.

Ексцес – це вихід у своїх діях співучасником за межі задуманого усіма співучасниками. Ексцес виконавця має місце там, де виконавцем вчинені такі злочинні дії, які не охоплювалися ні прямим ні непрямим умислом інших співучасників. Тобто, виконавець виходить за рамки домовленості з іншими співучасниками і вчиняє більш тяжкий, ніж було домовлено, або взагалі інший злочин.

.Кількісний ексцес має місце тоді, коли виконавець, виходячи за рамки домовленості з іншими співучасниками, вчиняє однорідний із задуманим злочин (наприклад, за домовленості вчинити крадіжку він вчиняє грабіж). Тут задуманий співучасниками злочин переростає у більш тяжкий. У цих випадках виконавець несе відповідальність за більш тяжкий злочин, який він вчинив, а інші співучасники – за співучасть у задуманому злочині.

Якісний ексцес - це вчинення виконавцем зовсім іншого порівняно із задуманим співучасниками злочину (наприклад, за домовленості вчинити крадіжку виконавець вчинив вбивство). Цей «інший» злочин може бути вчинений виконавцем замість того, про який він домовився з іншими співучасниками, або в додаток до нього.

6. Добровільна відмова співучасників від вчинення злочину

Особливості добровільної відмови співучасників від вчинення злочину регулютьсяст 31 КК. При цьому, як й у випадку індивідуального вчинення злочину, добровільна відмова співучасників повинна характеризуватися трьома обов'язковими ознаками: 1) добровільністю; 2) остаточністю; 3) своєчасністю.

Добровільна відмова виконавця не звільняє від кримінальної відповідальності організатора, підбурювача, пособника, а добровільна відмова останніх, у свою чергу, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності виконавця. У разі добровільної відмови виконавця інші співучасники підлягають відповідальності за готування або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець (ч. 1 ст. 31 КК). У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає відповідальності за готування до злочину або замах на злочин, залежно від того, на якій з цих стадій його діяння було припинено (ч. З ст. 31 КК).

Причетність до злочину

Співучасть у злочині слід відрізняти від причетності до злочину. Під причетністю до злочину розуміється умисна дія або бездіяльність, яка пов'язана зі здійсненням злочинної діяльності іншою особою, але не є співучастю в ній через відсутність об'єктивної й суб'єктивної спільності зі злочинною діяльністю такої особи.

Діяльність, яка утворює причетність до вчинюваного іншою особою (іншими особами) злочину, хоча і має певний зв'язок із таким злочином, однак вона: 1) не є складовою частиною об'єктивної сторони цього злочину; 2) причиново (із необхідністю) не обумовлює його злочинний результат; 3) не утворює єдності наміру особи, яка вчинила злочин, і особи, яка причетна до його вчинення.

У теорії кримінального права традиційно виділяють три види причетності: 1) заздалегідь не обіцяне приховування злочину; 2) неповідомлення про злочин; 3) потурання злочину. Аналіз положень нового КК дозволяє виділити ще один вид причетності до злочину – 4) заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ст. 256 КК).

 

82. систематизація нормативно-правових актів

Між системою права і системою законодавства існує зв'язок як між змістом і формою. Система права вимагає, щоб джерела права були систематизовані за галузевою ознакою, норми однієї галузі права чи інституту об'єднувалися в єдиний кодифікований акт або збірник законодавства. Таким чином, система права є основою для систематизації законодавства.

Систематизація законодавства - це діяльність щодо зведення нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс (упорядкування, погодження, усунення протиріч, приведення їх у певну внутрішню узгоджену систему).

Систематизація законодавства здійснюється двома основними способами - шляхом інкорпорації і кодифікації.

Інкорпорація - це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в одному збірнику - у хронологічному, алфавітному, предметному або будь-якому іншому порядку.

Зміст нормативно-правових актів не змінюється, відбувається лише зовнішня обробка, а саме: до тексту вносяться наступні офіційні зміни, виключаються положення, що втратили силу, інакше кажучи, інкорпоруються.

Види інкорпорації:

1) офіційна - полягає у підготовці, затвердженні і виданні відповідних зібрань самим законодавчим органом (Верховною Радою). Може здійснюватися за офіційним дорученням Верховної Ради відповідними структурами - Інститутом Верховної Ради. Підготовлені зібрання стають офіційними джерелами законодавства України, від імені Верховної Ради публікуються в офіційних виданнях: "Відомості Верховної Ради України", "Офіційний вісник України", "Голос України", "Урядовий кур'єр", "Вісник Президента України".

2) офіціозна - полягає у тому, що обробка законодавства, підготовка та видання зібрань інкорпорованого законодавства здійснюється не законодавчим органом, а спеціально уповноваженими на те державними органами, як правило, - це Міністерство юстиції. - Тексти нормативно-правових актів публікуються в окремих збірниках чи кожен нормативно-правовий акт окремо.

3) неофіційна - здійснюється відомствами, організаціями, що не мають спеціального повноваження (наприклад, видавництво, навчальний заклад, приватні особи). На них не можна посилатися при вчиненні дій, що мають юридичне значення.

Кодифікація законодавства - це спосіб систематизації, який полягає у змістовній переробці і погодженні певної групи юридичних норм (пов'язаної спільним предметом регулювання) та об'єднанні їх у єдиному нормативно-правовому акті. Завжди має офіційний (правотворчий) характер.

Мета кодифікації полягає у кардинальній переробці та удосконаленні змісту законодавчого регулювання. При кодифікаційних роботах, згідно з потребами суспільного розвитку, у зміст правового регулювання вносять суттєві зміни аж до відміни існуючих і створення принципово нових правил поведінки. У результаті кодифікації створюється єдиний законодавчий акт - кодекс, який регламентує конкретну сферу суспільних відносин і завжди має офіційний характер.

83. Поняття та види правочинів

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

- це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;

- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

Класифікація правочинів

Відповідно до підстав класифікації вирізняють такі види правочинів.

Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:

- односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);

- двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);

- багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда - це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори - договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:

- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили: яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціна, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник у погоджені строки не виконає своїх зобов'язань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;

- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати у борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважаться укладеним.

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:

- каузальні правочини (від лат. causa - причина);

- абстрактні правочини.

У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату - стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі - оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо.

84. Гарантії прав і свобод людини та громадянина

Одного декларування прав людини не достатньо для їх забезпечення та виконання. Тому держава повинна ще й забезпечити та захистити права та свободи людини. Таку роль виконують гарантії. Під гарантіями прав, свобод та обов’язків людини розуміють систему соціально-економічних, політичних та юридичних умов, засобів та способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та захист. В юридичній науці розрізняють дві основні групи гарантій – загальносоціальні та юридичні.

Загальносоціальні гарантії.До загальносоціальних гарантій відносяться політичні гарантії, соціально-економічні та культурні гарантії (духовні, деякі вчені називають їх ще ідеологічними). Такими гарантіями є відповідні суспільні системи – політична, соціально-економічна та культурна (духовна), – які склались і функціонують у нашому суспільстві.

Політичні гарантії пов’язані з різними формами здійснення влади народу (вибори), до них відносяться проведення референдумів, розподіл влади (на законодавчу, виконавчу та судову), багатопартійність, вільна опозиція, участь громадян в управлінні державними справами безпосередньо чи через представників. Гарантією є можливість користуватись своїми правами та свободами, захищати свої інтереси тощо.

Соціально-економічними гарантіями прав і свобод є єдність соціально-економічного простору, свобода економічно діяльності. До таких гарантій відносяться існуюча система форм власності і ринкових відносин, захист конкуренції в підприємницькій діяльності, існування соціальної держави тощо.

Духовними (ідеологічними) гарантіями виступає ідеологічне розмаїття. Це заборона монополізації ідеології, а також існуюча система цінностей в суспільстві, рівень культури, система освіти, науки та ін.

Юридичні гарантії — це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою. Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина; першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб'єктивних прав громадянина. Тобто юридичні гарантії — це передбачені законом спеціальні (специфічні) засоби практичною забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Юридичні гарантії – це встановлені законом спеціальні механізми практичного забезпечення, охорони та захисту прав та свобод людини та громадянина. Загальної юридичною гарантією є існування правової держави. Юридичні гарантії поділяються на нормативно-правові та інституційні (організаційно-правові) гарантії.

До нормативно-правових гарантій належать норми-принципи матеріального і процесуального характеру, юридичні обов'язки, юридична відповідальність.

Інституційні гарантії – це наявність інституту влади, що повинен виступати гарантом.

Гарантії матеріального характеру відображені в матеріальних нормах права, це так звані декларативні норми, що закріплюють принципи правового статусу, правосуб’єктність. Правові обмеження як елемент (наслідок) юридичної відповідальності можна розглядати і як самостійний та ефективний засіб правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Адже шляхом застосування спеціальних нормативно-правових обмежень створюються умови, які спонукають конкретних осіб до неухильного виконання конституційних обов'язків. Крім того, виконання юридичних обов'язків може забезпечуватись шляхом заохочення, матеріального стимулювання тощо.

Конституція України є гарантом прав громадянина, оскільки вона гарантує кожній людині широке коло політичних, соціальних та економічних прав і свобод. Серед них важливу роль відіграють і процесуальні норми. Гарантії процесуального характеру – процесуальні норми, які закріплюють порядок організації прав та свобод людини. До них відносяться:

право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55) – найголовна юридична гарантія захисту прав людини;

право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56);

право знати свої права та обов’язки – закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом; закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права й обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є недійсними (ст. 57);

принцип недопустимості зворотної дії закону – закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи; ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст. 58);

право на правову допомогу (ст. 59);

право на невиконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60);

принцип недопустимості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду (кримінальної, адміністративної тощо) за одне й те саме правопорушення (ст. 61);

презумпція невинуватості особи – особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);

принцип звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення – особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63);

принцип недопустимості обмеження конституційних прав і свобод – конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64).

Поряд з нормативно-правовими гарантіями, які містять Конституція і закони України, надзвичайно важливу роль відіграють також інституційні гарантії. Основними інституційними гарантами прав і свобод людини й громадянина, за Конституцією України, є:Верховна Рада України, яка виключно законами України визначає права і свободи людини й громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадян (ст. 92);Президент України (ст. 102);Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Зокрема, Кабінет Міністрів України вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина (ст. 116);Місцеві державні адміністрації, які на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян (ст. 119);Суди, які захищають права і свободи людини й громадянина (ст. 53);Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 55);Прокуратура, яка здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (ст. 121);Органи місцевого самоврядування (ст. 143);Адвокатура, яка діє для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ст. 59);Політичні партії і громадські організації, які здійснюють і захищають права й свободи громадян, що об'єднуються у них (ст. 36);Міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

До юридичних гарантій слід віднести також юридичні обов'язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати (понести) позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини. Гарантом прав і свобод людини і громадянина є також держава в цілому, оскільки, відповідно до ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є обов'язком держави. Взагалі ж, гарантом прав і свобод людини й громадянина є сама особа – людина й громадянин, – яка може захищати свої права і свободи в порядку і межах, передбаченому Конституцією і законами.

85. строки, терміни та позовна давність у цивільному праві

Здійснення і захист цивільних прав тісно пов'язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують абстрактно, а виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називають строками.

Під строком у цивільному праві визнається певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років фізична особа відсутня у місці постійного проживання і її місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою заінтересованої особи, може оголосити особу такою, що померла. Саме цей проміжок часу (три роки) і є строком.

Поряд з поняттям "строк" (визначається роками, місяцями, тижнями, днями чи годинами) вживається поняття "термін", з яким пов'язується певний момент у часі, зокрема конкретна календарна дата або певна подія, що має неодмінно настати.

Терміном визнається певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Цивільно-правові строки (терміни) класифікують за різними критеріями.

1. За підставами (джерелами) встановлення можна виділити строки (терміни), які визначаються: законом, адміністративним актом, правочином або рішенням суду.

2. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків (термінів) їх поділяють на імперативні та диспозитивні.

3. За розподілом обсягу прав і обов'язків строки за окремими періодами часу поділяють на загальні й окремі.

Перебіг строку починається з наступного після календарної дати дня або настанням події, якою визначено його початок. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року, а якщо строк обчислюється місяцями — то відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Коли останній день строку припадає на неробочий день, то Днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлено для виконання певної дії, то він закінчується о 24-й год останнього дня строку. Але коли така дія повинна бути вчинена в певній організації (у нотаріуса, в суді), то строк закінчується в той час, коли в цій організації закінчується робочий день.

Наділяючи суб'єктів цивільних правовідносин певними правами та обов'язками, законодавець водночас піклується і про охорону цих прав і обов'язків. Проте державний захист деяких цивільних прав не є безстроковим. Час надає право одному, водночас позбавляючи прав іншого. Наприклад, закінчення великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення позивача за захистом свого права породжує певну невизначеність у правових відносинах, у цивільному обігу.

Позовна давність — це встановлений законом строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд.

У цивільному праві застосовують два види строків позовної давності:

а) загальні;

б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлено для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скорочені, або подовжені.

Зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);2) про спростування вміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію (обчислюється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості);3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

4) у зв'язку з недоліками проданого товару;5) про скасування договору дарування;6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Взаємною згодою сторони можуть збільшувати позовну давність, встановлену законом, але скорочення позовної давності за угодою сторін не дозволяється.

Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення позовної давності. Позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленої нею до винесення судом рішення. Закінчення позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зміна осіб у зобов'язанні не має наслідком зміну позовної Давності та порядку її обчислення.

86. навчальна Програма з правознавства для загальноосвітніх навчальних закладів

10 клас Академічний рівень Метою курсу є формування системного уявлення в учнів про державу та право як основні засоби впорядкування суспільних відносин та вміння використовувати їх у практичному житті.

 

Завданнями, реалізація яких забезпечить досягнення означеної мети, є:1) ознайомити учнів з основами теорії держави та права і на цій основі сформувати їхнє уявлення про державно-правові реа­лії України;2) поглибити знання учнів про виникнення, типи та форми держави, історію розвитку української державності, сучасну українську державу та її органи;

3) поглибити знання учнів про соціальні норми, сформувати системне уявлення про правові норми, галузі права, правовідносини, правопорядок, правопорушення та юридичну відповідальність;4) сформувати системне уявлення про способи підтримання правопорядку, механізми захисту прав і свобод;5) виховувати переконаність у необхідності дотримання правових норм, непримиренність до протиправної поведінки;6) виробити в учнів уміння аналізувати суспільно-політичні події, користуватися правовими актами, юридичною літературою;7) формувати в учнів навички діяти згідно з нормами права у конкретних життєвих ситуаціях;8) сформувати в учнів уміння використовувати набуті знання у практичному житті тощо.

Практична потреба розв’язання означених проблем зумовлює актуальність програми курсу «Основи правознавства» та створення на її основі підручника, який сприятиме опануванню учнями понятійно-категоріальним апаратом, загальнотеоретичною основою для розуміння питань, що являють собою сучасні держава і право, якими є особливості їх виникнення, функціонування і розвитку, роль та функції в організації суспільних відносин, їх національні особливості тощо.

Структура курсу та його зміст відповідають переліченим завданням. Структура та орієнтовний розподіл навчального часу

З урахуванням змісту сучасної системи знань про державно-правові явища та особливостей організації навчального процесу курс “Основи правознавства” складається з чотирьох частин: ч. 1. Основи теорії держави; ч. 2. Основи теорії права та правовідносин; ч. 3. Основи публічного права України; ч. 4. Основи приватного права України. У першій та другій частині розкривається загальнотеоретична характеристика держави і права як соціальних явищ, а частини третя і четверта присвячені характеристиці української держави та її правової системи.

а навчальним планом загальна кількість годин на курс – 35, із розрахунку 1 година на тиждень.

Програма поділена на чотири частини відповідно до організації навчального процесу у школі протягом навчального року і визначає години на вивчення кожної теми, а також повторювально-узагальнюючі уроки (4 уроки на рік).

Запропонована кількість годин на вивчення кожної теми є орієнтовною і може бути змінена й використана вчителем на власний розсуд.

Ліва колонка змісту навчальної програми містить перелік інформаційних питань, що мають бути опрацьовані учнями під час вивчення тем, а права колонка - державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів: перелік основних знань, умінь та навичок, що мають бути сформовані в учнів як результат засвоєння кожної теми.

Зміст курсу є доступним для учнів 10 класу й розрахований на засвоєння його кожним учнем.

Основним завданням учителя при викладанні курсу є формування системного уявлення учнів про правові знання, надання їм практичної спрямованості та формування вміння використовувати їх у практичному житті.

87. Система органів виконавчої влади

Реалізація волі держави здійснюється через систему органів виконавчої влади. В науці найбільш поширеною є наступна класифікація органів виконавчої влади.

Система органів виконавчої влади складається з таких рівнів:

— Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади;

— центральні органи виконавчої влади — міністерства, державні комітети, органи, статус яких прирівняний до державних, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

— місцеві органи виконавчої влади — місцеві державні адміністрації та територіальні органи центральних органів виконавчої влади.

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї краї­ни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законо­давством. Виконавча влада і державне управління є "статикою" і "динамікою" управлінської сфери діяльності держави.

Суб'єктами виконавчої влади в Україні, які здійснюють перелічені функції, є: органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи спеціаль­ної компетенції — центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб'єкти виконавчої влади утворюють єдину сис­тему органів.

Виконавчій владі та системі її органів присвячено роз­діл VI Конституції "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади".

Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї державної влади, яка випливає з державної ці­лісності України; розмежуванням компетенції органів вико­навчої влади; їх спільною діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих її елементів.

Очолює систему Кабінет Міністрів України — вищий ор­ган виконавчої влади.

Середньою ланкою цієї системи є міністерства, державні комітети та центральні органи державної виконавчої влади, зі спеціальним статусом, підпорядковані Кабінету Міністрів України.

Органами виконавчої влади України місцевого або тери­торіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в об­ластях і районах, які підзвітні і підконтрольні органам ви­конавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функці­ональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам виконавчої влади.

Компетенція органів виконавчої влади визначається ок­ремо для кожної ланки системи органів виконавчої влади.

Згідно з ч. 12 ст. 92 Конституції України виключно зако­нами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів —вищий орган у системі органів виконавчої влади

Виконавчу владу в Україні здійснює згідно зі ст. 113 Кон­ституції Кабінет Міністрів України. Він е вищим органом у системі органів виконавчої влади, яку становлять Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Як вищий колегіаль­ний орган у системі органів виконавчої влади Кабінет Мі­ністрів здійснює виконавчу владу безпосередньо та через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Визначення Кабінету Міністрів як вищого органу вико­навчої влади відображає його роль і місце не лише у системі органів виконавчої влади, а й у системі державної влади Ук­раїни в цілому і характеризує його діяльність як органу, який здійснює виконання законів Верховної Ради України та нормативних актів Президента України.

Центральними органами виконавчої влади в Україні є мі­ністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Мі­ністерство чи інший центральний орган державної виконав­чої влади очолює міністр або керівник, якого призначає за поданням Прем'єр-міністра України Президент України.

Спрямовує і координує роботу міністерств, інших