Конституційне право України як навчальна дисципліна

ББК 67.9(4УКР)ЗООя73 Ф89

Рекомендовано Вченою радою Академії адвокатури України

Затверджено Міністерством науки і освіти України (лист від 3 червня 2002 р. за № 14/18.2-1154)

Рецензенти

М. І. Козюбра,доктор юридичних наук, професор, суддя Конституційного Суду України; П. Є. Євграфов,кандидат юридичних наук, заступник Голови Конституційного Суду України;

Предмет, метод, поняття конституційного права України як галузі права

З прийняттям Акта проголошення незалежності 24 серп­ня 1991 р. Україна стала самостійною, суверенною держа­вою, розвиток якої потребував перш за все… Зокрема, не враховувалися найважливіші принципи бур­жуазної науки… — ідея народного суверенітету як джерела конституції, інших галузей права та державної влади;

Норми конституційного права України, їх особливості та класифікація

Як і іншим нормам національного права, їм притаманні загальні риси, що характерні для правової норми: всі вони встановлюються і санкціонуються… -16-  

Конституційно-правова відповідальність

Між тим ґрунтовне з'ясування сутності конституційно-правової відповідальності має не лише теоретичне значення, згідно з яким цей вид… Загальновідомо, що конституційно-правова відповідаль­ність — особливий вид… Однак, це специфічний вид юридичної відповідальності, зміст якої обумовлений провідною роллю конституційного права в…

Конституційно-правові відносини

2* -35- вих відносин встановлених у них приписів. У результаті реа­лізації цих норм… Існує й інша думка, згідно з якою конституційно-правові відносини — це юридичний зв'язок між суб'єктами цих…

Джерела конституційного права Украши як галузі національного права

Зокрема, існує точка зору, згідно з якою джерела права взагалі розуміються як матеріальні умови життя суспільства, тобто джерела розглядаються у… При цьому, одні вчені мають на увазі нормотворчу діяль­ність держави та її… Докладніше див.: Конституційне право України / За ред. В. Ф. Пого-рілка. — 3-є вид. — К.: Наукова думка, 2002. — С.…

Система конституційного права України як галузі права

-51- нальна система, в якій норми взаємопов'язані, логічно взаємоузгоджені і… Системоутворюючими факторами є предмет правового регулювання, метод правового регулювання, рівень розвитку…

Конституційне право України як наука

У свою чергу складовою суспільних наук є юридична наука, завдання якої — вивчення правових явищ. У кожної з галузей цієї науки є свій особливий… об'єкта дослідження. Проте наука, зокрема наука конституційного права, вар­та чогось, якщо вона розуміється як галузь виробництва нових…

Конституційне право України як навчальна дисципліна

Як навчальна дисципліна конституційне право Украї­ни є певною сукупністю знань, які випливають із систе­ми науки цієї галузі, а також практики реалізації науко­вих досягнень.

Конституційне право України як нормативний курс, на­вчальна дисципліна вивчається у всіх юридичних закладах, а також майже у всіх інших вищих і середніх навчальних за­кладах. Ця навчальна дисципліна покликана допомогти сту­дентам здобути комплекс знань про зміст конституційного права, зокрема про поняття, предмет, методи, норми цієї га­лузі, правовідносини, джерела, систему конституційного

права.

Першчерговим завданням курсу є висвітлення питання про пріоритет людини, її прав і свобод, гарантій їх здійснен­ня державою та її органами, які відіграють службову роль стосовно людини і громадянина.

У курсі приділяється велика увага висвітленню загаль­них засад конституційного ладу, за допомогою якого з'ясову­ються питання, що стосуються характеристики Української держави в цілому; форм її територіального устрою, правлін­ня та демократичного режиму; народного волевиявлення; розподілу влади; верховенства права; законності; політичної, економічної, соціальної, культурної основ держави; статусу державної мови; функцій держави; її символів.

Висвітлюються у курсі також основні принципи держав­ного ладу: народного, державного, національного сувереніте­ту; соціальної справедливості, економічної та ідеологічної ба­гатоманітності.

Важлива частина курсу присвячена питанням правового статусу людини і громадянина в Україні, в якій висвітлюють­ся природні (особисті), громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні права і свободи особи, гарантії їх;

здійснення.

Аналізується також статус іноземців, осіб без громадян-!

ства, біженців та мігрантів в Україні. <

Приділяється увага висвітленню питання щодо форм на­родного волевиявлення: виборам, референдумам, іншим фор­мам волевиявлення.

-58-

Особлива увага приділяється питанням організації та здійсненню державної влади на підставі розподілу її на зако­нодавчу, виконавчу і судову, а також інституту Президента України.

Окремо у курсі висвітлюються питання організації і діяльності Верховної Ради України як парламенту та єдиного органу законодавчої влади, основні форми її діяльності (сесії, пленарні засідання, робота комітетів і комісій), парламент­ські процедури, стадії законодавчого процесу, система стри­мувань і противаг між парламентом, Президентом та вико­навчою владою України.

Аналізується також статус народного депутата, керів­ництва парламенту, Уповноваженого Верховної Ради Украї­ни з прав людини, Рахункової палати.

У процесі висвітлення питання про місце і роль Прези­дента України в системі органів держави аналізуються особ­ливості його статусу, функції, повноваження, акти.

Значна увага в курсі приділяється питанням організації і здійснення виконавчої влади в Україні: Кабінету Міністрів, міністерствам, державним комітетам, іншим центральним органам виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевим державним адміністраціям, функціям і повноваженням цих органів на підставі адміністративної реформи, яка проводить­ся в Україні.

В курсі аналізується судова система України, основні за­сади судочинства, статус судів і судців як на основі Консти­туції, так і на основі нового законодавства про судоустрій в Україні.

Проблемі визначення місця і ролі Конституційного Суду України також приділяється значна увага, у процесі аналізу якої розглядається порядок його формування, склад, функції цього органу, порядок звернення до нього та розгляду справ судом.

Важливим для засвоєння курсу є висвітлення основних засад територіального устрою України, принципів, адмініст­ративно-територіального устрою, особливостей спеціального статусу міст Києва і Севастополя, а також Автономної Рес­публіки Крим.

В конституційному праві значна увага приділяється міс­цевому самоврядуванню в Україні, зокрема статусу територі­альної громади як основи самоврядування, повноваженням,

-59-

радам, їх органам і статусу голови села, селища, міста; орга­нам самоорганізації населення.

Засвоєнню курсу конституційного права допоможуть під­ручники, видані останніми роками в Україні. До них слід від­нести: підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти "Конституційне право України" (три видання — 1999, 2000, 2002 рр.), підготовлений авторським колективом у складі В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького, О. В. Городецького, М. І. Корнієнка, Є. Я. Кравця, В. Ф. Куз-нецової, О. С. Лотюк, В. Ф. Мелащенка, Н. А. Міловицької, М. І. Ставнійчук, Н. Г. Шукліної; підручник "Конституційне право України", підготовлений Ю. М. Тодикою та В. Я. Таці-єм у Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого, а також підручник "Конституційне право України" (виданий у 2000 р.) В. В. Кравченком (м. Київ).

Всі ці та інші підручники сприяли опануванню курсу кон­ституційного права студентами, аспірантами, науковцями.

Проте, життя не стоїть на місці. За останні два роки по суті оновлено законодавство в галузі конституційного права 1992—1998 рр., парламентом прийнято 5 кодексів, значних змін зазнало виборче законодавство тощо. Все це поставило на порядок денний питання про підготовку підручників з курсу "Конституційне право України" на основі ретельного аналізу новітнього законодавства, уточнення багатьох склад­них проблем, які вимагають нових підходів до їх розв'язання на сучасному етапі розвитку науки конституційного права.

 

Глава II Конституція — Основний Закон держави

Історія становлення і розвитку Конституції

Поряд з терміном "сопзШиііо" на початкових етапах ста­новлення конституції застосовувалося найменування Іех їип-гіаіепіаіез (основний… У працях учених колишнього Радянського Союзу майже одностайно проводилася… Зокрема, у працях Платона і Арістотеля міститься багато елементів змісту конституції. Це, наприклад, стосується…

Поняття конституції

Перша характерна тим, що представники різних філо-софсько-првових шкіл неоднозначно ставляться до змісту конституції. Так, представники природної… Нормативістська школа права вважає конституцію ви­раженням вищої правової… Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише держави, а й нації.

Основні способи розробки і прийняття Конституції

Див.: Рішення Конституційного Суду України у справі про набуття " Конституцією України від 3 жовтня 1997 р. за № 4-зп, справа - . -, ва 3-97 // Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001 . — Кн. 1 . — С. 39—46.

Види конституції, їх структура та особливості

Підставою видової диференціації є певні критерії. Зокрема, залежно від періоду дії розрізняють постійні конституції (у більшості… За порядком зміни конституцій, розрізняють жорсткі (стабільні; США), гнучкі (Франція, Венесуела) та змішані Основні…

Конституційна реформа в Україні

Першим етапом цього конституційного процесу слід бажати період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. Початок цього процесу пов'язується з прийняттям Вер­фною Радою Української РСР… -85-

Загальні засади — форма вираження основ конституційного ладу України

Між тим, лише конституції України та Казахстану засто­совують цей термін. Інші держави колишнього СРСР назву згаданого розділу визначають відповідно… У конституціях Вірменії, Білорусі, Російської Федерації він має назву… "Засади держави" — таку назву має цей розділ у Консти­туції Азербайджану. Багато держав, виходячи зі змісту…

42-290

-97-

принципах і з такою організацією влади, які, на думку наро­ду, більш за все можуть сприяти його безпеці і щастю"¹.

Декларація прав людини і громадянина, прийнята 26 серпня 1789 р., також підтвердила первинність прав і свобод людини і вторинність її підпорядкованості державі, яка зо­бов'язана забезпечити права людини.

Стаття 2 Декларації проголошувала, що "мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і не­від'ємних прав людини".

У ст. 16 цього документа це положення було викладено ще більш конкретно: "Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влади, не

має конституції"².

Уявляється, що для з'ясування змісту поняття "консти­туційний лад", як і будь-якого визначення, доцільно пройти певні етапи від одиничного факту до явища, від часткового до закономірності, як обов'язковий шлях розвитку знань про будь-яку наукову категорію.

Для цього необхідно перш за все визначити критерій, на його основі — принципи, а окремі блоки змісту поняття самі вибудуються навколо знайденого стрижня.

Проте, стосовно поняття "конституційний лад", як ми організації Української держави, слід врахувати таке] Конституційний лад може бути юридичне проголошений, я фактично не існуватиме, оскільки з сьогодні на завтра авт матично його утворити неможливо. Становлення його залі жить-від певних чинників: рівня розвитку демократії, еконі

міки, права тощо.

Мабуть, саме тому в Конституції України закріплено т; ку назву розділу — "Загальні засади", в якому містяться « ше основи конституційного ладу України, який прохо процес свого становлення і поступового розвитку.

Кожна з держав має притаманну їй специфіку, яка пі гає у сукупності певних ознак, які визначають форму, соби організації держави, основи побудови її ладу. Зга, ознаки в демократичній державі закріплюються у її коні туції.

¹ Див.: Хрестоматію по истории государства й права зарубежньїх страв,)! М.: Юрид. лит., 1984. — С. 182. .;

² Див.: Там само. — С. 208—209.

-98-

Отже, у найзагальнішому вигляді конституційний лад — це закріплення в Основному Законі держави форми і засобів організації держави.

Проте, таке закріплення властиве будь-якій державі — і тоталітарній, і демократичній. У демократичних державах, до яких належить і Україна, згадані форми і засоби організа­ції держави характеризуються тим, що держава, державна влада підпорядковані праву, а Конституція як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили в демократичній держа­ві завжди є основним засобом обмеження державної влади на основі відповідних гарантій, закріплених у Конституції. Саме така держава може за своєю суттю бути конститу­ційною державою, яка у своїй конституції закріплює засади конституційного ладу.

Отже, конституційна держава характеризується обмеже­ністю державної влади правом на основі принципу суверені­тету народу, якому належить вся повнота державної влади, і забезпеченням цієї обмеженості відповідними конституцій­ними гарантіями.

Із загального поняття "конституційна держава" випливає і визначення конституційного ладу даної держави. Проте, конституція закріплює внаслідок свого призначення лише основи конституційного ладу, які є відправними для органі­зації та діяльності держави.

Таким чином, основи конституційного ладу України — це основоположні принципи організації та діяльності держа­ви, які визначають форму і засоби організації Української держави, забезпечують людині та громадянину права і сво­боди та характеризують її як конституційну державу.

Виходячи з цього, визначальним критерієм з'ясування змісту поняття "конституційний лад" є людина з її невід'єм­ними правами і свободами.

Загальні засади закріплюють окремі права громадянсько­го суспільства у статтях 13, 15 та 19 розділу І Конституції, а також у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", на підставі яких і визначаються основні прин­ципи конституційного ладу України.

Зокрема, такими принципами є: право визначати і зміню­вати конституційний лад в Україні виключно народом, яке не може бути узурповане державою чи її органами або поса-

4*

-99-

довими особами (ч. З ст. 5), принцип розподілу державної влади (ст. 6), принцип верховенства права (ст. 8) та ін.

У свою чергу на основі цих принципів конституційного ладу України з'ясовується сутність державного ладу (ус­трою) України.

Згідно з ч. 2 ст. З Конституції України "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Крім того, державний лад включає також певну систему соціальних, економічних і політико-правових відносин, яка встановлюється і закріплюється нормами конституційного права. Зокрема, до них відносять норми, які характеризують Українську державу в цілому (ст. 1), форму держави (форми територіального устрою України (ст. 2); правління (ст. -5), державний режим (ст. 1) тощо.

Проте, державний лад може відрізнятися від конститу­ційного ладу, якщо вплив держави на суспільство виявляєть­ся у неправовій формі, в обхід Конституції та інших легітим­них джерел права, з порушенням обов'язків держави щодо людини і громадянина. Саме тому Конституція України є за­собом обмеження державної влади.

Обмеження державної влади має на меті створення пев­них умов для створення і функціонування громадянського суспільства, яке є необхідним атрибутом конституційної держави. Громадянське суспільство являє собою систему са­мостійних і незалежних від держави суспільних відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів людини і колективів у духовній, соціальній і культурній: сферах. Зокрема, воно охоплює сукупність моральних, правових, економічних, політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємництво, організацію і діяльність громадських об'єднань, сферу виховання, освіти, науки і культури, сім'ю, систему засобів масової інформації, норми? етики поведінки людини тощо. -і

Конституція повинна визначати такі межі державної вла-_; ди, які б виключали взагалі її втручання у сферу громадян^ ського суспільства. Проте, в сучасний період без такого втручання у межах, суворо визначених у Конституції, не^ можливе нормальне функціонування громадянського сус-<

-100-

пільства. Зокрема, таке втручання виявляється в неприпус­тимості задоволення прав громадян на шкоду політичній, економічній та духовній свободі; державного регулювання економіки на шкоду ринковій економіці; підміни судової про­цедури арбітражною, яка спрощує розгляд справи, тощо.

Таким чином, у конституційній державі громадянське суспільство функціонує як самостійно, так і завдяки управ­лінню з боку держави. У свою чергу конституційна держава залежить від громадянського суспільства та його потреб.

Отже, загальні засади, як форма вираження консти­туційного ладу України, визнають як першооснову люди­ну і громадянина, їх права і свободи, що є базою закріп­лення основних принципів конституційного ладу, на підставі яких будується державний лад (устрій) та ос­нови громадянського суспільства в Україні.

У свою чергу норми цього розділу регулюють сукупність основоположних політико-правових відносин у вищезгада­них сферах. Така конструкція відповідає сучасним реаліям.

Зокрема, Президент України Л. Д. Кучма у своєму висту­пі на урочистому засіданні з нагоди 5-ї річниці створення Конституційного Суду України 18 жовтня 2001 р. відзначав: "У конституційних розпорядженнях закладена принципово нова модель суспільних відносин, за якою ми жили тривалий час. Не людина для держави, а держава для людини — ось квінтесенція цієї формули. І вона має постійно й цілеспрямо­вано впроваджуватися в життя".

Основні принципи конституційноголаду України

Тому серед конституційних норм головну роль відіграють норми, що закріплюють загальні засади конституційного Ладу, в яких закладено основні принципи… -101- Основні принципи конституційного ладу України:

Державний устрій (лад) України

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

а) форму держави та її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави; ґ) характеристику України як соціальної держави.

У попередніх параграфах було з'ясовано сутність загаль­них засад конституційного ладу в Україні, які стосуються як конституційного закріплення державного устрою держави, так і основних принципів організації в Україні громадянсько­го суспільства.

Щоб з'ясувати питання про державний устрій України, необхідно визначити, які конституційно-правові норми за­кріплюють форму Української держави, а також регулюють систему політико-правових, економічних і соціальних відносин.

Як відомо, форма держави визначається шляхом з'ясу­вання питання про її державний устрій, форму правління та державний режим.

Державний устрій України — це її територіальна орга­нізація, яка характеризується певною формою конституцій­но-правових відносин між державою в цілому та її складови­ми частинами.

Відомо, що за формою державного устрою держави поді­ляються на дві групи — унітарні (прості) і федеративні Окладні). Унітарною вважається держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна е унітарною державою.

-103-

її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності ста­новлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконав­чої державної влади в особі державних адміністрацій на від­повідній території та представницькі і виконавчі органи міс­цевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141

Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою вхо­дить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єди­на система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції), її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на осно­ві поєднання інтересів державної влади та непорушності гро­мадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.

Республіканська форма правління безпосередньо пов'я­зана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці.

Відомі два види республіки — президентська і парла-ї

ментська.

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повж важення глави держави і глави уряду, обираючи президент шляхом прямих або непрямих виборів і формуючи уряд п< запарламентським способом.

У другої в основу системи вищих органів державної ди покладено принцип верховенства парламенту, який рює уряд і контролює його діяльність.

-104-

Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.

Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні по­лягає у тому, що Конституція передбачає міцну президент­ську владу у поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на призна­чення Президентом Прем'єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Консти­туції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).

Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання Президента: він обирається загальним го­лосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом.

По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.

По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської).

За формою державного режиму Україна є демократич­ною державою (ст. 1 Конституції).

Демократизм Української держави знаходить своє вира­ження у забезпеченні народного волевиявлення; принципу розподілу влад; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого самоврядування.

У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демо­кратична держава, тобто держава народу, його влади, У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається, що єдиним джерелом державної влади є народ.

Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого самовря­дування (ч. 1 ст. 5 Конституції).

Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і безпосередню демократію.

-105-

Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або населення, яке мешкає на відповідній території (статті 69 і 70 Конституції). Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69—74 Конституції України здійснюється через ви­бори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Основоположним принципом демократичної організації держави, найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства права, є принцип розподілу вла­ди. Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополіза­цію влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок вла­ди, за яких жодна з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі впровадження в життя системи стриму­вань і противаг, спрямованої на виключення можливості превалювання однієї влади над іншою.

Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базуєть­ся на принципі політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції). Цей принцип ви­ключає можливість Існування в країні державної або іншої обов'язкової для всіх ідеології; створює можливості вплива­ти на політичний процес громадським об'єднанням, діяль­ність яких пов'язана з політикою, але в рамках Конституції України. "Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України", — зазна­чається у ст. 15 Конституції.

Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які здійснюються завдяки діяльності політич­них партій, громадських організацій, масових рухів, що бе­руть участь у політичному процесі. Тому визначення право­вого статусу цих об'єднань — важлива умова реалізації

цього принципу.

Нарешті, важливою складовою демократизму України еІ визнання і гарантування місцевого самоврядуванні (ст. 7 Конституції), оскільки основою демократії як формі держави та засобу правління є ідея політичної свободи, І виявляється на підставі принципу самовизначення і само]

-106-

равління не лише людини, народу, а й окремої територіаль­ної громади, яка вирішує питання місцевого значення як без­посередньо, так і через представницькі та виконавчі органи, форми безпосередньої демократії на місцях (місцеві референ­думи, збори громадян та ін.), органи територіального громад­ського самоуправління.

Слід зазначити, що конституційні норми, які характери­зують Україну як демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються. Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не відоб­ражають повною мірою волю народу.

Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада, яка панує над іншими гілками влади.

По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються місцевого самоврядування.

Отже, становлення справді демократичної Української держави справа майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверен­ною і незалежною державою. Суверенність (від нім. Зошге-гапіШ, франц. Зоиуегаіпеіе) — верховна влада, верховен­ство і незалежність влади.

Суверенітет — властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати власні завдання, функції і повноваження на своїй території та за її межами у міжнародному спілкуванні.

В Конституції України розрізняють: державний, націо­нальний і народний суверенітет.

Під державним суверенітетом розуміється верховен­ство державної влади всередині країни та її незалеж­ність у зовнішньополітичній сфері. Верховенство і неза­лежність як суверенні властивості державної влади виражають її політико-правову сутність і виявляються у від­повідних формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяль­ності держави. Як найважливіші властивості державної вла-Ди вони являють собою якісну приналежність держави, яка характеризує її політико-правову сутність.

Суверенітет держави виявляється у верховенстві, єднос­ті і незалежності державної влади.

-107-

Верховенство державної влади — це такий стан влади, за якого над нею не панує ніяка інша влада. Державна влада обмежена лише правом. Верховенство державної влади ро­бить її єдиною політичною владою, виключаючи саме існу­вання поряд з суверенною владою будь-якої іншої політичної влади.

Верховенство також полягає у правильному встановлен­ні в суспільстві єдиного правопорядку, правоздатності дер­жавних органів і громадських об'єднань, наділенні правами, свободами та обов'язками службових осіб і громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Єдність державної влади виявляється у наявності єдино­го органу або системи органів, які здійснюють державну вла­ду. Юридичні ознаки цієї влади полягають у тому, що загаль­на компетенція всієї системи органів, які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм при­значенням органи, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим самим органам за одних і тих са­мих обставин взаємовиключаючі правила поведінки.

Міждержавне спілкування є зносинами суверенних дер­жав. У сфері зовнішньополітичної діяльності кожна держава не може не враховувати суверенітету інших держав, тому спілкування держав здійснюється у формі їх взаємних по­годжень. Основою підкорення державами своїх дій певним галузям відносин, тим чи іншим правилам, які з моменту укладення відповідної угоди, за умови ратифікації її парла­ментом, стають обов'язковими для цих держав, є міжна­родне право. Існує органічний зв'язок і тісна погодженість внутрішнього верховенства державної влади і зовнішної не­залежності: зовнішня незалежність державної влади во вне обумовлена самим фактом її верховенства всередині держа­ви. У той же час верховенство державної влади неможливе без її незалежності — необхідної умови верховенства.

Отже, незалежність також є властивістю державної вла­ди, яка означає самостійність держав у взаємовідносинах з іншими державами.

Незалежність України була проголошена Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., по­становою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. і під-

-108-

тверджена рішенням всеукраїнського референдуму від 1 груд­ня 1991 р.

Державний суверенітет реалізується у функціонуванні держави на основі статей 1 і 5 Конституції України, її зако­нодавчих, виконавчих і судових органів (ст. 6), а також у правовій системі держави. Відносини, які становлять сут­ність суверенітету, визначаються політичною і економічною системами суспільства, громадянськими підвалинами держави.

Національний суверенітет полягає у повновладді нації, її політичній свідомості, реальній можливості визначити ха­рактер свого національного життя, включаючи перш за все можливість самовизначення (політичного), аж до визначен­ня і утворення самостійної держави, що і зробив народ Ук­раїни 1 грудня 1991 р., проголосивши свою незалежність на всеукраїнському референдумі. Кожна нація має право визна­чати свою долю, вирішувати питання національно-державної організації, вийти або увійти до складу іншої держави, ство­рити власну державу. Кожна нація має право зберігати і вільно розвивати власну мову, звичаї, традиції, відповідні на­ціональні установи.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мо­вою України є українська мова. Україна забезпечує всебіч­ний розвиток і функціонування української мови у всіх сфе­рах суспільного життя.

У роботі державних, партійних, громадських органів, під­приємств, установ і організацій, розташованих у місцях про­живання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися, поряд з державною мовою, й інші націо­нальні мови.

Україна виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується насе­лення республіки. Порядок застосування української та ін­ших мов в Україні визначається законом.

^ Національний суверенітет слід розуміти і як демократич­ний принцип, відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний національний розвиток. Утворення су­веренної і незалежної держави, вільне приєднання до іншої Держави або об'єднання з нею, встановлення іншого полі­тичного статусу, який вільно визначається народом, є заео-ами здійснення цим народом права на самовизначення.

-109-

Суверенітет народу полягає в тому, що народ має юри­дичні, політичні і соціально-економічні засоби, які забезпечу­ють його участь в управлінні справами держави. Консти­туція України законодавчо закріплює ці засоби у формі всеукраїнського і місцевого референдумів, всенародних обго­ворень проектів законів, виборів, народної законодавчої іні­ціативи та інших формах безпосередньої демократії.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою. Сутність правової держави полягає в демократизмі, на­родному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у пра­вовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалеж­ність суду, законність діяльності всіх органів держави, пра­вовий захист людини і громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровіль­но обмежує державну владу Конституцією як основним за­собом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховен­ство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

Завдяки закону закріплюються всі норми, життєво необ­хідні для держави: народне волевиявлення, народний сувере­нітет, статус людини і громадянина, конституційної держави та інші загальні засади конституційного ладу, закріплені на вищому законодавчому рівні — конституційному. На основі конституційної держави будується і механізм законності у правовій державі, пряма дія норм конституції, а закони та ін­ші нормативно-правові акти (підзаконні) повинні приймати­ся на основі та відповідати Конституції (ст. 8).

Правова держава повинна мати власну конституцію — основу національної правової системи, що має бути оформ­лена у вигляді нормативно-правового документа, який зо­бов'язує відповідні органи здійснювати державну владу на основі порядку, встановленого Конституцією.

Україна як член світового співтовариства визнає части­ною її національного законодавства чинні міжнародні догово­ри, згоду на обов'язковість яких надає Верховна Рада Украї­ни (ст. 9 Конституції).

-110-

Панування закону — головна ознака правової держави. Основним завданням такої держави є формування цілісної системи національного законодавства, яка охоплювала б усі сфери життя суспільства, причому норми права мають бути рівні для всіх громадян.

Тому, згідно зі ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина гарантуються.

Для правової держави характерні такі її взаємовідносини з громадянами, за яких держава, її органи, службові особи підкоряються всьому суспільству, відповідають перед люди­ною. Звідси — пріоритет особи у взаємовідносинах між лю­диною і державою.

Виходячи з цього, коли правова держава приймає закон, вона покладає на себе обов'язки перед громадянами і повин­на визначити конкретні правові види відповідальності дер­жавних органів і посадових осіб за свою діяльність. Держа­ва, якщо вона правова, повинна нести перед народом політичну, правову і моральну відповідальність за повне ви­конання своїх обов'язків.

Не менш важлива для правової держави і відповідаль­ність громадян перед державою і суспільством.

Згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є соціальною держа* вою, тобто такою, головним завданням якої є досягнення та­кої стадії прогресу, яка основана на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної солідарності та вза­ємної відповідальності. Соціальна держава покликана допо­магати бідним, хворим, слабким, впливати на справедливий розподіл економічних благ в дусі принципу справедливості з метою забезпечення кожному гідних умов його життя.

Соціальна держава прагне забезпечити кожному грома­дянинові:

— необхідний прожитковий мінімум;

— соціальну рівність як альтернативу соціальній не­рівності;

— соціальне забезпечення.

Засобами досягнення цього є соціальна політика дер­жави, яка має визначатися у відповідних загальнодержав­них програмах України (ч. 6 ст. 85 Конституції) і являє со­бою частину загальної політики держави, що регулює відносини між соціальними групами, між суспільством у ці-

-111-

лому та його членами, пов'язані зі змінами в соціальній структурі суспільства, зі зростанням добробуту громадян, покращенням їх життя, задоволенням їх матеріальних і ду­ховних потреб, вдосконаленням способу життя.

Головне завдання соціальної політики — досягнення добробуту людини і суспільства, забезпечення рівних і спра­ведливих можливостей розвитку особи.

Виходячи з цього завдання, основними принципами со­ціальної політики є:

— охорона праці і здоров'я людини (ч. 4 ст. 43 і ст. 49

Конституції);

— встановлення гарантованого мінімального розміру оп­лати праці, не нижчого від визначеного законом (ч. 4 ст. 43 Конституції);

— забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства, дитинства, інвалідів та людей похилого віку (ч. З ст. 24 і ст. 46 Конституції);

— розвиток системи соціальних служб (ст. 46 Конституції);

— встановлення державних пенсій, інших видів соціаль­них виплат та допомоги, що є основним джерелом існуван­ня, які мають забезпечити рівень життя, не нижчий від про­житкового мінімуму, встановленого законом (ч. З ст. 46 Конституції України).

Конституційне закріплення основ громадянського суспільства в Україні

а) економічна основа конституційного ладу в Україні; б) пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах держави і особи. Вище було з'ясовано, що поряд з державою, яка здійс­нює державну владу, Конституція України передбачає також існування…

Статус людини і громадянина як інститут конституційного права

У звичаєвому праві різних країн проблема правового ста­тусу людини і громадянина вирішується неоднаково. Можна виділити чотири усталені підходи, що визначають вирішення

цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна люди­на від моменту народження природою наділена невід'ємними правами. Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насиль­ству та ін.

У руслі цієї моделі конституційні обов'язки громадян ви­значаються в обмеженому вигляді, а то й взагалі не згаду­ються у конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (су­спільству, класам, об'єднанням). За такого підходу головни­ми є соціально-економічні права, розрізняють права грома­дян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР

1978 р. їх було 11).

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи ви­значається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам

-116 -

Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки пе­ред Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід'єм­на клітинка племені, її права не можуть реалізовуватися ок­ремо від племені.

Сьогодні спостерігається процес уніфікації всіх концеп­цій, оскільки права і обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам¹.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини або "білль про пра­ва". Таким чином, права людини, залишаючись морально-по­літичним імперативом, набувають юридичної форми і стають одним із важливих інститутів конституційного права.

Для визначення суб'єкта прав людини вживають, зви­чайно формули: "кожний", "всі", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина" чи вирази типу: "визнається право", "га­рантується свобода".

Іноді замість терміна "громадянин" використовується ви­слів, що вказує на належність до нації, наприклад, "всі нім­ці", "кожен іспанець". Варто мати на увазі, що в західних країнах термін "нація" означає не етнічну, а політико-дер-жавну спільність, людський субстракт держави, тобто всіх, хто є громадянами держави.

Розробники проекту нової Конституції України, зокрема моделі конституційно-правового статусу особи і громадяни­на, спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Кон­ституції України зі 48 статей розділу II, що присвячені пра­вам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і

Сравнительное конституционное право / Под ред. А. Й. Ковлера, В. Е. Чиркина, Ю. А. Юдина. — М.: Манускрипт, 1966. — С. 237—240. У Цьому плані особливо перспективною є інтеграція двох основних напрямів Юридичної думки — природно-правового та позитивістського.

-117-

свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов'язки

громадян.

Розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людину не мож­на позбавити її природних прав — це принижує її природу. Невід'ємні права людини — відправний пункт в обгрунту­ванні свободи та рівноправності, непорушності власності, по­ділу влади та інших цінностей цивілізації.

У ст. З Конституції України сказано, що людина є "най­вищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та 'їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відно­син: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави і особи

включає:

1. Норми Конституції України, пов'язані з визначенням належності до громадянства і регулюванням відносин з при­воду громадянства.

2. Норми Конституції, що закріплюють загальні принц» пи статусу особи (рівність громадян, обов'язок держави що- * до особи, пріоритет норм міжнародного права над націоналі»- ,

ними тощо).

3. Юридичне закріплені в усіх без винятку галузях права

України права, свободи і обов'язки.

У визначенні правового статусу людини і громадянину важливе значення має не лише загальний обсяг прав і сво­бод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.

Основними принципами конституційно-правового ін­ституту прав і свобод людини є: *'

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, мовлених нормами міжнародного права.

-118-

Україна як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи, притаманні цивілі­зованому суспільству. У Конституції" України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була за­тверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини і Міжнародного пакту про грома­дянські й політичні права людини, набули чинності у 1996 р. До цих документів треба додати Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина¹, ра­тифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.

Права і свободи людини і громадянина, проголошені у згаданих документах та закріплені в Конституції України, пе­ребувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом.

2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від на­родження (ст. 21 Конституції).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження.

3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Кон­ституції).

Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод лю­дини й громадянина не повинно порушувати права та свобо­ди інших осіб. Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. З ст. 8 Конституції).

Права і свободи людини і громадянина визнаються за всі­ма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мо­ви, походження, місця проживання, ставлення до релігії то­що (ч. З ст. 24 Конституції).

Рівність прав і свобод людини і громадянина проголошу­ється чинною Конституцією України, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (ч. 2 ст. З Кон­ституції).

4. Принцип єдності прав і обов'язків людини і громадяни­на (ст. 23 Конституції). Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без

Закон України "Про ратифікацію Конвенції прав і свобод людини" !960 _р. // Голос України. — 1997. — 24 липня.

-119-

прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав по­роджує ті чи інші обов'язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки, у шлюбі та сім'ї. Стаття 13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону ко­ристуватися об'єктами права власності народу, а ст. 66 — що кожний зобов'язаний не завдавати шкоди природі.

5. Принцип гарантування прав і свобод людини і грома­дянина. Цей принцип полягає в тому, що, по-перше, консти­туційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та об­сягу існуючих прав і свобод.

Поділ прав і обов'язків на права і обов'язки людини і права і обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для су­часного суспільного ладу характерний дуалізм громадянсько­го і політичного суспільства. Як член громадянського сус­пільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим, статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свобо­ди і обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, корис­туватися і розпоряджатися економічними, політични­ми, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в ме­жах конституції та інших законів.

У системі цінностей демократичного суспільства на пер­шому місці стоїть людина. В сучасних умовах у зв'язку зі здійсненням кардинальних демократичних перетворень,, утвердженням соціальної, правової держави проблема особи набуває надзвичайно важливого значення.

Ускладнюються взаємозв'язки суспільства й особи, гро-¹ мадянина і держави, індивіда і колективу, більш взаємоза^ лежними стають їхні інтереси та проблеми, підвищується її взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребу-, ють глибокого осмислення, узагальнення і відображення А

-120-

законодавстві. Особливо важливе місце посідає проблема конституційних прав і свобод людини і громадянина¹.

В основі конституційного статусу особи лежить її фак­тичний соціальний статус, який визначається всією сукуп­ністю економічних, політичних, духовних, моральних та ін­ших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи й ідеали — головні фак­тори, що визначають справжню цінність, місце і роль люди­ни в ньому.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індиві­да в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справ­ляючи при цьому, безумовно, зворотний вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принци­пи взаємовідносин з державою і суспільством².

Конституційний статус громадянина — поняття, яке ві­дображає тільки те, що властиве усім і кожному члену сус­пільства, і "залишає" за своїми рамками все приватне, інди­відуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які у суб'­єктів постійно виникають і. припиняються залежно від ви­конання ними тих чи інших професійних функцій, гро­мадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин.

Конституційний статус громадянина — єдиний, неподіль­ний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні еле­менти (вони становлять його зміст і структуру): громадян­ство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи та обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Зазначені елементи об'єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян в суспільстві та

Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 7.

Там

само.

-121 -

державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відпові­дальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний ха­рактер, — "працюють" на цю мету.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є ос­новоположною частиною чинної Конституції України. Вирі­шення проблем прав людини в ній характеризується принци­пово новими для України підходами. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані держа­вою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від на­родження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними. Правам людини мають відповідати зобов'язання держави. Саме права і свободи лю­дини та гаранти їх визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави, їх затвердження й забезпечення є головним обов'язком держави, вона відповідає за свою діяльність пе­ред людиною (ст. З Конституції).

Конституційні права і свободи — це встановлені Україн­ською державою, закріплені в її Конституції та інших за­конах певні можливості, які дають змогу кожному грома­дянинові обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціаль­ними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах. Саме "можливості, які дають змогу...", є тим вихідним конструктивним елементом, що дає первинне уявлення про особисте або, як звичайно визначають, суб'єктивне право. В юриспруденції під правами, які є у громадянина, розуміють надані йому законом можливості.

Одна з найважливіших рис державно-правового інститу­ту прав і свобод полягає у тому, що громадяни є вільними і рівними у своїй гідності і правах, є рівними перед законом у користуванні конституційними правами і свободами. Отже, усі соціальні верстви і групи населення у своїх правах за будь-яких обставин є рівними, і користування привілеями» що не встановлені законом та суперечать принципам соці­альної справедливості, неприпустиме.

-122-

Права і свободи людини і громадянина, закріплені у чин­ній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чин­них законів, як зазначалося, не допускається звуження зміс­ту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції).

Конституційні права і свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості та риси, які виділяють їх із за­гальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в су­спільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після того, як будуть закріп­лені в Конституції.

Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюють­ся найбільш життєво важливі відносини і зв'язки громадяни­на з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують природно і в галузі вироб­ництва, розподілу й обміну вироблених благ, у сфері управ­ління суспільством і державою, у сфері особистого життя та здійснення індивідуальної свободи.

У новій Конституції України права і свободи громадян за­кріплюються у спеціальному розділі, який називається "Пра­ва, свободи та обов'язки людини і громадянина". Цей розділ розміщений після розділу "Загальні засади" і перед розділа­ми про органи влади, що підкреслює важливе значення ін­ституту прав і свобод людини¹.

Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впли­ває і не може вплинути на їх природу. Як зазначалося, права і свободи є основними не тільки фактично, а й юридичне, ос­кільки вони закріплені в Конституції. Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам

¹ Коментар до Конституції України. — К., 1996. — С. 68. Виділення у Конституції певного кола прав громадян у спеціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами сис­тематизації норм Конституції.

-123-

широкі можливості для активної участі в управлінні справа­ми суспільства і держави, служать функціонуванню всього державного і політико-правового механізму, сприяють підви­щенню рівня загальної і правової культури особи, вдоскона­ленню демократичного способу життя.

Права і свободи, закріплені Конституцією України, в ці­лому відповідають положенням Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні, культурні права, а також принципам Заключного акта Нара­ди з безпеки і співробітництва в Європі¹. Це не означає, що права людини регулюються міжнародним правом безпосе­редньо, що вони перестали бути внутрішньою справою дер­жави. Міжнародні угоди і пакти про права людини безпосе­редньо не надають відповідних прав індивідам. Вони встановлюють лише взаємні зобов'язання держав з надання своїм громадянам певних прав і свобод. Розв'язання кон­кретних питань про права і свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави.

Зміст і межі конституційних прав і свобод визначаються Конституцією України неоднаково. У деяких випадках зміст розкривається шляхом прямої фіксації у відповідній нормі певних повноважень громадян. Так, ст. 43 Конституції, про­голошуючи право громадян на працю, встановлює такі кон­кретні повноваження: право на вільний вибір праці, на на­лежні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання примусової праці, а також праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

В інших випадках конституційні права і свободи розкри­ваються через гарантії, встановлені Конституцією щодо цього конкретного права або свободи. Наприклад, у ст. 4& Конституції визначено гарантії права на відпочинок, зокрема-сказано, що це право забезпечується наданням днів щотиж­невого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпусти^ встановленням скороченого робочого дня щодо окремих про­фесій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічн час.

Международньїе пактьі о правах человека й советское законодат ство. — М., 1976. -г- С. 8.

-124-

У деяких випадках Конституція України не встановлює конкретних повноважень того чи іншого права, а обмежуєть­ся визначенням об'єктів, цілей та інших додаткових критері­їв, через які і розкривається зміст і межі окремих конститу­ційних прав. Так, ст. 41 Конституції, визначаючи зміст права власності громадян, обмежується вказівкою на те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція закріплює лише головні, принципові поло­ження, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках роз­криваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються у поточному законодавстві.

Конкретизація конституційних прав, свобод та обов'язків громадян галузевими правами та обов'язками не применшує самостійності тих і інших. Галузеві права й обов'язки допов­нюють систему конституційних прав, свобод та обов'язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов'язків. Розви­ток тут треба розуміти як закріплення у поточному законо­давстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод та обов'язків.

При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфе­рі правотворчості і правореалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх повноважен­ням громадські організації зобов'язані видавати такі підза-конні нормативні акти, які повністю відповідають конститу­ційним положенням про основні права, свободи та обов'язки громадян. Норми поточного, галузевого законодавства не мо­жуть обмежувати конституційні права та обов'язки грома­дян при їх конкретизації й розвитку, якщо це прямо не пе­редбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов'язані вживати законодавчих, організаційно-правових, виховних та інших заходів для забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними по­кладених на них основних обов'язків.

По-третє, кожний державний орган може і має в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку тлума­чити й застосовувати конституційні та галузеві норми так,

-125-

Щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх основ­них обов'язків¹.

Виконання зазначених вимог (обов'язків) створює ре­жим конституційної законності, в умовах якого будь-яка кон­ституційна норма про основне право, свободу або обов'язок Діє реально і безпосередньо. Права і свободи людини і грома­дянина захищаються судом².

Конституційні права, свободи та обов'язки мають певні

юридичні особливості.

1. Вони виникають не на основі загальних правовідно­син, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визна­чає як їх зміст, так і обсяг.

2. Вони виражають насамперед і безпосередньо відноси­ни та зв'язки громадянина і держави; інші ж норми права ре­гулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держа­ви, або громадян і державних та громадських організацій,

або громадян між собою.

3. Конституційні права, свободи та обов'язки не припиня­ються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Грома­дянин не може відмовитися не лише від своїх конституційних, обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод. ,

4. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'яз?, ків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні пра­ва і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних пра вовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за свої

обсягом.

5. Реальність конституційних прав, свобод та обов':

забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями забороненими законом засобами) окремого громадян; скільки державним і суспільним ладом. Конституційні пр свободи та обов'язки охороняються відповідними нормі всіх галузей права.

¹ Конституція України: реалізація її принципів і норм. — К., 1996.

С. 187. 188.

Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: І

ва думка, 2002. — С. 191—195.

-126-

Г

Конституційно-правовий статус громадянина України

Громадянство — це такий правовий зв'язок особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, грунту­ється на юридичному визнанні державою даної… Згаданий зв'язок полягає у поширенні на згадану особу су­веренної влади… Проте, громадян не можна розглядати лише як сукуп­ність осіб, які проживають на території держави, оскільки за цією…

Конституційно-правовий статус іноземців і біженців в Україні

. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. В той же час слід врахувати, що розбіжність принципів набуття і припинення… Правовий статус осіб, які не мають громадянства, у біль­шості країн світу збігається з правовими положеннями…

Lt;Й

за заявами про надання дозволів на імміграцію і поданнями про скасування дозволів на імміграцію та виконання прийня­тих рішень; затверджує зразок посвідки на постійне прожи­вання, правила та порядок її оформлення і видачі.

Спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: приймають заяви разом з визначеними Законом до­кументами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах, тобто рішення цих органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на іміграцію; перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на іммігра­цію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозво­лу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються; ви­дають та вилучають у випадках, передбачених Законом, по­свідки на постійне проживання; ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким нада­но такий дозвіл.

Повноваження цього органу здійснюють Державний Ко­мітет України з питань національностей і іміграції та органи Міністерства внутрішніх справ України.

Дипломатичні представництва і консульські устано­ви України: приймають від осіб, які постійно проживають за межами України, заяви про надання дозволу на імміграцію разом з визначеними Законом документами, перевіряють правильність їх оформлення і надсилають через Міністер-' ство закордонних справ України до спеціально уповноважвг'| ного центрального органу виконавчої влади з питань іммігруй^! ції; видають копії рішень про надання дозволу на імміграцій^ та про відмову у наданні дозволу на імміграцію особам, яки* вони стосуються; оформляють особам, яким надано дозвіл н*'| імміграцію, імміграційні візи. ' ^: "''І

Повноваження інших органів виконавчої влади у сфе{" імміграції полягають у тому, що центральний орган викоиаі чої влади з питань праці та соціальної політики щорічно г тверджує перелік спеціальностей та вимоги до кваліфікг спеціалістів і робітників, потреба в яких може бути задо лена за рахунок імміграції. **

-156-

Центральний орган виконавчої влади з питань охоро­ни здоров'я затверджує перелік інфекційних хвороб, захво­рювання на які є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

Інші органи виконавчої влади в межах наданої їм компе­тенції забезпечують виконання законодавства про імміграцію.

У Законі детально визначено процедуру надання органа­ми дозволу на імміграцію та порядок видачі посвідок на по­стійне проживання, тобто документа, що підтверджує пра­во іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні; перелічуються вимоги щодо заяв про надання дозволу на імміграцію тощо.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на іммігра­цію згідно з законом не може перевищувати одного року з дня її подання.

Крім того, Закон передбачає порядок в'їзду іммігрантів в Україну і видачі посвідки на постійне проживання.

Особі, яка постійно проживає за межами України і отри­мала дозвіл на імміграцію, дипломатичне представництво чи консульська установа України за її зверненням оформляють імміграційну візу, що є чинною протягом року з дня її оформ­лення. Зазначена особа в'їжджає на територію України в по­рядку, встановленому законодавством України.

Після прибуття іммігранта в Україну він повинен зверну­тися протягом п'яти робочих днів до органу спеціально упов­новаженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання із заявою про видачу йому посвідки на постійне проживання. До заяви мають додавати­ся копія паспортного документа заявника із проставленою в ньому імміграційною візою та копія рішення про надання дозволу на імміграцію.

Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції протягом тижня з дня прийняття заяви видає іммігрантові посвідку на постійне проживання.

Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповнова­женого центрального органу виконавчої влади з питань ім­міграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

-157-

У той же час Закон передбачає скасування дозволу на імміграцію за наявності для цього підстав. Так, дозвіл на ім­міграцію може бути скасований органом, який його видав, якщо: з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправ­дивих відомостей, підроблених документів, що втратили чин­ність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці Украї­ни, громадському порядку в Україні; це необхідно для охоро­ни здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян Ук­раїни; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; р інших випадках, передбачених законами України.

За наявності перелічених підстав Закон передбачає вилу­чення посвідки на постійне проживання, виїзд і видворення іммігранта за межі України.

Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про скасування доз­волу на імміграцію, не пізніше як у тижневий строк з дня от­римання цього рішення надсилає його копію особі та вилу­чає у неї посвідку на постійне проживання.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасу­вання дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.

Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона під­лягає видворенню в порядку, передбаченому законодав­ством України. У разі скасування дозволу на імміграцію сто­совно особи, яка мала до його надання статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переко­нання.

Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не прийма­ється до набрання рішенням суду законної сили.

У разі скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання у зв'язку із засудженням? до позбавлення волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом місяця з дня відбуття покарання.

-158-

Якщо особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову у наданні їй дозволу на імміграцію, за час розгляду її заяви втратила інші законні підстави для перебування в Україні, вона повинна виїхати з України протягом місяця, а якщо во­на не виїхала за цей час, вона підлягає видворенню.

Закон передбачає, що особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про відмову у надан­ні дозволу на імміграцію чи його скасування.

Закон також передбачає, що дії та бездіяльність посадо­вих і службових осіб, які порушують порядок та строки роз­гляду заяв про надання дозволу на імміграцію, рішення, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованими йому органами, можуть бути оскаржені у встановленому по­рядку до суду.

Закон визначає особливе коло осіб, які мають дозвіл на імміграцію в Україну. Такими особами вважаються: іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на постій­не проживання до набрання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. від­мітку про прописку або отримали посвідку на постійне про­живання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які змушені були залишити місця постійного проживання в Ав­тономній Республіці Абхазія, Грузії, прибули в Україну, одержали у встановленому порядку тимчасову довідку, про­жили в Україні не менш п'яти років і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу^ їм посвідки на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 р. за Угодою між Урядом Соціа­лістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направ­лення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 р., залишилися проживати в Україні і зверну­лися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну дітьми-сиротами у зв'язку зі збройни­ми конфліктами у місцях їх постійного проживання і вихо­вуються або виховувалися у державних дитячих закладах чи

-159-

в дитячих будинках сімейного типу або над якими встанов­лено чи було встановлено опіку або піклування громадян

України.

Згаданим особам посвідка на постійне проживання вида­ється за їхніми заявами або заявами їх законних представни­ків без оформлення дозволу на імміграцію.

Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні

всіх людей. По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від… По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини зале­жать насамперед від можливостей усього суспільства, голов­ним…

6 2-290

-161 -

органу), можуть випливати безпосередньо із закону (право на недоторканність особи, охорону здоров'я, на освіту тощо).

Конституція України закріпила основні права, свободи та обов'язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правово­го захисту. Тим самим громадянин має можливість реалізу­вати свої суб'єктивні права.

Основні необхідні для людини права, як певні її можли­вості нормального існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються рівнем розвит­ку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, права людини — це певним чином внормована її свобода; певні її потреби чи інтереси; вимоги про на­дання благ, спрямовані суспільству, державі, законо­давству, це певний вид, форма існування, спосіб прояву

моралі¹.

У свою чергу конституційне право людини — це певні юридичні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин, необхідні для задоволення особистих інтересів і потреб, обумовлених рівнем розвитку в сучасний період розбудови Української держави, які мають бути загаль­ними і рівними для всіх людей.

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія — це спроможність людини діяти від­повідно до своїх інтересів і мети; це можливість власно­го, незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гаранто­вана законом сфера автономії громадянина стосовно держа­ви, державної влади та інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, ви­мог і міркувань політичного порядку або право громадянина на невтручання органів держави та інших громадян у сферу його особистих переконань.

Щодо конституційних обов'язків людини і громадяни­на, то згідно з постулатами загальної теорії права — це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України

¹ Див.: Рабінович П. М. Зазнач, праця. — 2001. — С. 10—11.

-162-

акцентуе увагу на правах і свободах, але фіксує й конститу­ційні обов'язки.

Конституційний обоє язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен до­тримуватись для забезпечення нормального функціону­вання інших суб'єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов'язків людини і громадяни­на, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. За­лежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фік­сує основні права, свободи та обов'язки громадянина і люди­ни. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. У той же час деякі конституційні права та обов'язки громадянина і людини можуть здійснюватися, крім останніх — таємниці листування, виконання законів тощо.

Уся система прав та обов'язків, їх співвідношення зумов­лені об'єктивними потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами громадянина і людини — з іншого.

Конституційні норми різних країн щодо прав і свобод лю­дини і громадянина можна поділити на:

1) природні, громадянські та політичні права і свободи, проголошені буржуазними революціями;

2) соціально-економічні права, які грунтувалися на соціа­лістичному вченні;

3) колективні, або солідарні, права, проголошені, голов­ним чином, країнами третього світу.

Права і свободи, які стосуються перших двох видів, нале­жать кожному індивідові. Права третьої категорії можна наз­вати правами людини і народів (право на здорове довкілля, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).

За іншою класифікацією можна виділити загальні та особливі права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в ін­ших — тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, Дітей).

⁶* -163 -

Основні права та обов'язки можна класифікувати також на основні (участь у керівництві громадськими справами) і додаткові (виборче право).

Класифікація може здійснюватися на різних підставах. У результаті одні й ті самі права і свободи одночасно належа­тимуть до двох, а то й більше класифікаційних груп, а під­стави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, бу­дуть досить розмаїтими.

Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівноправ'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), свобода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'язаних з науково-техніч­ною революцією, медична етика, наприклад.

Нарешті, права і свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод та обов'язків і однотипність норм, що її закріп­люють. За цією класифікацією у Конституції України виді­ляють такі основні групи прав і свобод, а також групу обов'язків.

1. Природні (особисті) права і свободи людини, які на­даються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основ­ному законі або ні.

Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.

Ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на віль­ний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — ко­жен має право на свободу світогляду і віросповідання.

Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.

-164-

Право на життя — універсальне, загальновизнане при­родне право людини і громадянина, яке закріплено в міжна­родно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.

У Конституції України це право відповідно до ст. З За­гальної декларації прав людини 1948 р. здобуло своє закріп­лення у статтях 3 і 27 Основного Закону. Згідно зі ст. З Кон­ституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Тому саме держава відповідає перед людиною за забезпечення цього права, прийнявши на себе обов'язок за­хищати життя людини (ст. 27).

Відповідно до цієї статті кожна людина має невід'ємне право на життя (ч. 1 ст. 27). Гарантією цього є те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ч. 2 ст. 27).

У свою чергу, крім держави, кожний має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27).

Особисті права людини як універсальні передбачають конституційний захист приватного життя, свободи людини від непомірного втручання держави у всі сфери цього життя.

Це пояснюється тим, що ліберальна (європейська) кон­цепція прав і свобод людини, на підставі визнання якої Кон­ституція України закріплює всю сукупність прав і свобод лю­дини і громадянина, виходить з принципу належності їм природних, невід'ємних прав, які не надаються людині дер­жавою, а згідно з природно-правовою теорією, виникають як невід'ємні, або з розуму, або з божественної волі, або з при­роди самої людини.

При цьому держава відіграє щодо цих прав службову роль, яка виявляється в гарантуванні природних прав люди­ни і в першу чергу основного права — права на життя.

Держава повинна також проводити цілеспрямовану бо­ротьбу зі злочинністю. На особливу увагу в сучасний період заслуговують злочини проти життя. Серед них до категорії особливо небезпечних належать злочини проти життя, за вчинення яких глава III Особливої частини бувшого Кримі­нального кодексу України 1961 р. передбачала смертну кару. Проте, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22 грудня 1999 р. смертна кара взагалі не передбачалася.

Це питання безпосередньо пов'язано з вимогами Ради Європи щодо вступу України до цієї організації. Воно випли-

-165-

ває зі ст. 2 і Протоколу № 6 Європейської конвенції з прав людини, яку Україна ратифікувала і яка зобов'язує її відмо­витися від застосування смертної кари.

За ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, яка набу­ла чинності з вересня 1953 р., право кожного на життя охо­роняється законом. Згідно з цим правом держави повинні за­стосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що їх вчинено фізичними особами або державними службов­цями, які діють поза межами наданих їм повноважень, квалі­фікуються як кримінальний злочин.

У ст. 2 Конвенції зазначається, що нікого не можна умис­но позбавити життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання особи винною у вчинені злочину, за який законом передбачено таке покарання.

Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в ст. 2, ні в Протоколі № 6, в якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний йо­го рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.

З цього загального правила у Конвенції є певні вийнятки (п. 2 ст. 2). Так, позбавлення життя не розглядається як та­ке, що його вчинено на порушення згаданої статті, якщо во­но є наслідком виключно необхідного застосування сили,

зокрема:

— при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;

— при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою;

— при вчиненні правоохоронних дій для придушення за­ворушення або повстання.

Незважаючи на ці винятки, Протокол № 6 вимагає, крім надзвичайно обмеженої кількості випадків, щоб країни, які ратифікували цей Протокол, скасували смертну кару. На жаль, Рада Європи застосовує при цьому подвійні стандарти: до країн, які вступили до цієї організації раніше, ці вимоги не пред'являються.

Так, за станом на 1 лютого 2000 р. Протокол № 6 рати­фікували лише 35 країн—членів ЄС, а смертна кара застосо­вується в ряді країн, зокрема навіть у Люксембурзі та Ліх­тенштейні.

-166-

І

До речі, далеко не всі країни світу скасували смертну ка­ру. Це стосується США, країн Латинської Америки, Африки, 12 країн Ради Європи, а також більш як 100 країн світу.

Щодо країн СНД, які бажають вступити до цієї міжна­родної організації, скасування смертної кари є обов'язковою умовою прийняття до Ради Європи.

Як зазначалося, Конституційний Суд України ще у 1999 р. визнав положення ст. 24 Загальної частини та поло­ження санкцій статті Особливої частини Кримінального ко­дексу України, які передбачають смертну кару як міру пока­рання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Тому положення цього Кодексу, що визнані неконституційними, було визнано такими, що втра­тили чинність з дня ухвалення судом цього рішення¹.

Виконуючи вимогу ЄС в Україні скасовано застосування смертної кари. Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Ви­правно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 р. внесено зміни до 26 статей КК України, в яких передбачало­ся застосування смертної кари. Замість неї за вчинення, пе­редбачених цими статтями злочинів передбачено позбавлен­ня волі на певний строк, а за вчинення особливо тяжкого злочину — довічне позбавлення волі.

За ст. 64 Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р., довічне позбавлення волі вста­новлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і засто­совується лише у випадках, спеціально передбачених Кодек­сом, якщо суд не вважатиме за можливе застосування позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент ухвалення вироку.

Взагалі природні права людини і громадянина поділяють­ся на дві підгрупи: перша, більш загальна включає такі осно­воположні права як право на життя, право на свободу особи, право на свободу думки тощо; друга — права, визначені дер-

Див.: Рішення Конституційного суду України у справі про смертну кару від 29 грудня 1999 р. № 11 рп /99. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001 р. — Кн. 1. — С. 497—503.

-167-

жавою, які конкретизують ті, які належать до першої групи (недоторканність особи, життя, свобода пересування тощо).

2. Другу групу становлять громадянські права. Ці пра­ва є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини.

Вони охоплюють широкий комплекс дій усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини. До них, зокрема, належать: проведення Українською державою миролюбної зовнішньої політики, яка виключала б війни та воєнні конфлікти (ст. 18); забезпе­чення особистої недоторканності людини (ст. 29); недотор­канність житла (ст. ЗО); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції (ст. 31); кожному, хто на законних правах перебу­ває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати те­риторію України і право в будь-який час повертатися на неї (ст. 33); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); належ­ний рівень охорони здоров'я, медичної допомоги (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); за­хист прав і свобод людини судом (ст. 55); право на правову допомогу (ст. 59); принцип презумпції невинності (ст. 62); право кожного на повагу до його гідності (ст. 28); право звернення до органів державної влади, органів місцевого са­моврядування та посадових і службових осіб (ст. 40); діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; права на від­шкодування збитків (ст. 56); право захисту своїх прав та обов'язків (ст. 57); право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення (ст. 58); право невиконання незаконних розпоряджень і наказів (ст. 60); право індивідуального характеру юридичної відповідальності (ст. 61); право підсудного на захист (ст. 63).

3. Економічні права. До цієї групи належать: право во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборо­нена законом (ст. 42); право на працю (ст. 43); ті, хто пра­цює, мають право на страйк для захисту своїх економічних 1

-168 -

соціальних інтересів (ст. 44); кожен, хто працює, має право на відпочинок.

4. Соціальні права включають: право на соціальний за­хист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здо­ров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50).

5. Культурні права і свободи. До цієї групи прав нале­жать право на освіту (ст. 53) і свобода літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

6. Політичні права і свободи включають: право на сво­боду об'єднання у політичні та громадські об'єднання (ст. 36); право на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій (ст. 37); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукра­їнському референдумі, обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право збиратися мирно, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).

Обов'язки громадян України, як уже зазначалося, обов'язок у його юридичному розумінні, — це міра належної поведінки учасників правовідносин.

Що стосується конституційних обов'язків, то вони є відносно самостійним інститутом, що об'єднує певну групу конституційно-правових норм, які позначені певною єдністю і виділені в особливий комплекс у системі конститу­ційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні. Призначення цих норм визначається тим, що вико­нання обов'язків є передумовою реалізації прав і свобод лю­дини і громадянина.

Людина повинна виконувати певні обов'язки, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди держа­ві, суспільству, іншим людям. Тобто обов'язки людини є логічними і обов'язковими аналогами відповідних прав і свобод.

Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій за­значається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством,

-169-

в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її осо­бистості.

Отже, конституційні обов'язки людини і громадяни­на — це закріплені в конституційно-правових нормах формально виражені правила належної поведінки люди­ни, які застосовуються до будь-яких осіб, які пере­бувають на території даної держави, або до поведінки громадян даної держави, незалежно від місця їх перебу­вання, з метою запобігти нанесенню непоправної шкоди державі, суспільству, правам і свободам інших людей.

Як правило, в умовах застосування ліберальної (західної) концепції прав і свобод людини конституційні обов'язки гро­мадян формулюються в обмеженому обсязі, а то і зовсім не згадуються у Конституції. Так, у Конституції України їм від­ведено лише 4 статті (статті 65—68) з 48, які включено до розділу II, присвяченому правам і свободам людини і грома­дянина. Для порівняння зазначимо, що в Конституції УРСР 1978 р. 11 статей містили обов'язки громадян, що становило 1/3 від загальної кількості статей, присвячених правам та обов'язкам громадян.

Закріплені в Конституції України основні обов'язки мо­жуть одночасно стосуватися як людини, так і громадянина України, а можуть лише громадянина України.

До першої групи належать такі основні обов'язки:

— кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Кон­ституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє людину і громадянина від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції; ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.; ст. 19 Закону України "Про біженців" від 21 червня 2001 р.);

— кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції; ст. 15 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.);

— кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в по­рядку і розмірах, встановлених законом (ч. 1 ст. 67 Консти­туції; ст. 21 Закону України "Про правовий статус іноземців").

До другої групи, крім зазначених, належать додаткові обов'язки, які стосуються лише громадян України.

-170-

У першу чергу, це обов'язок захищати Вітчизну, неза­лежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ч. 1 ст. 65 Конституції).

Громадяни України зобов'язані відбувати військову службу відповідно до закону (ч. 2 ст. 65 Конституції). Цей обов'язок не поширюється на іноземців (ст. 24 Закону Украї­ни "Про правовий статус іноземців").

Відповідно до ч. 2 ст. 65 громадяни України повинні що­річно подавати до податкових інспекцій за місцем проживан­ня декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Нарешті, до третьої групи належать додаткові обов'яз­ки, які стосуються як людини, так і громадянина України.

Ця група обов'язків включає обов'язок кожного мати повну загальну середню освіту (ст. 53 Конституції України).

Згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції України обов'язком бать­ків є утримання дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зо­бов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Обов'язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб цих органів є розгляд і дача обрунтованих відповідей у встановлений зако­ном строк на індивідуальні чи колективі письмові звернення людини і громадянина до згаданих органів (ст. 40 Консти­туції).

Щодо обсягу обов'язків людини і громадянина. Він зале­жить від ряду критеріїв, до яких, зокрема, належать: вік лю­дини; стан її здоров'я; стать (чоловік, жінка); особливі умови праці (міліція, митна служба, Збройні Сили України тощо).

Норми, які становлять систему прав, свобод та обов'яз­ків людини і громадянина в Україні, виступають як:

— принципи системи прав, свобод та обов'язків людини і громадянина (статті 21, 22, 23, 24 та 64 Конституції);

— права громадян — норми, які є основою обов'язків держави щодо особистості (право на працю, на охорону здо­ров'я і соціальне забезпечення, на освіту та ін.);

— свободи громадян — норми, які гарантують індивіду невтручання в його особисте життя (свобода переконань і Думок, совісті та віросповідання);

— обов'язки громадян — норми, які покладають на осо­бистість обов'язки здійснювати певні дії або утримуватися від них;

-171-

— матеріальні гарантії реалізації прав і свобод;

— конституційні рекомендації щодо встановлення зако­нодавчого регулювання у сфері громадянських прав, свобод та обов'язків;

— конституційна директива стосовно політики держави у сфері прав і свобод людини і громадянина¹.

Сукупність конституційних прав, свобод та обов'язків, які визначають статус громадянина України в суспільстві і-державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов'язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне пра­во, кожний обов'язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов'язків.

Система конституційних прав, свобод та обов'язків гро­мадян має специфічні внутрішньосистемні зв'язки між еле­ментами, з яких вона складається. Найтиповіші з них такі.

1. Здійснення одних конституційних прав, свобод та обов'язків служить підставою для реалізації інших. Так, здійснення громадянином свого права на працю є підставою для реалізації права на відпочинок і права на матеріальне за­безпечення в старості, у разі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, інвалідності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин.

2. Реалізація одних прав та обов'язків може бути підста­вою для припинення інших обов'язків та здійснення інших прав. Так, тимчасова або постійна втрата працездатності є підставою для використання конституційного права на мате­ріальне забезпечення, звільняє від виконання обов'язків, пе­редбачених трудовим договором.

3. Порушення будь-яких прав і невиконання громадяна­ми обов'язків безпосередньо впливає на реалізацію основних прав. Порушення, наприклад, права на працю, незаконне звільнення громадянина з роботи може призвести до пору­шення його права на відпочинок та права на матеріальне за­безпечення.

Класифікація конституційних прав, свобод та обов'язків будується не довільно, а з урахуванням наявності в суспіль-

Див., наприклад: Постанова Верховної Ради України "Про засади дер­жавної політики України в галузі прав людини" від 17 червня 1999 р.

-172-

стві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспіль­них відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честґй гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

Ці конституційні права, свободи та обов'язки є не яки­мось випадковим, аморфним поєднанням, а внутрішньо узго­дженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом усі найважливіші та найістотніші сфе­ри життя і діяльності людини — соціальну, економічну, по­літичну, а також розвитку їх індивідуальних фізичних і ду­ховних якостей.

Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина

Усі колишні радянські конституції законодавче закріпля­ли примат держави над особою, бо вважалося, що саме дер­жава визначає обсяг прав та… Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини і… Структурно розділ про права, свободи й обов'язки люди­ни і громадянина розміщено одразу після розділу І Конститу­ції…

Співвідношення міжнародно-правового

Інституту регулювання прав і свобод людини

Та забезпечення міжнародних стандартів

Прав і свобод людини в Україні

Гносеологічною основою співвідношення права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти пере­важають над нормами національного… права. Таке становище, характерне для посттоталітарних дер­жав, які для утвердження демократичного курсу приймають певні…

Народне волевиявлення та форми його здійснення

Зокрема, під народовладдям розуміється належність усієї суспільної влади, в тому числі державної, народові, вільне здійснення народом цієї влади… Суверенітет народу, стверджують деякі вчені, це — зас­новане на природному… Інші автори вважають, що найбільшою мірою сутність народного волевиявлення виявляється через категорію…

72-290

-193-

ня суспільних функцій шляхом виборів, не забороненими Конституцією і законами '.

Термін "народовладдя", відомий ще з часів Ж.-Ж. Руссо, відразу було піддано жорсткій критиці.

Так, наприкінці XIX ст. відомий юрист, автор курсу "Ци­вільне право", який викладався до 1917 р., і державний діяч К. П. Побєдоносцев відзначав: "ідея народовладдя є великою брехнею нашого часу, оскільки маса населення, покликана до розробки програми державного управління, не здатна до широких узагальнень теоретичного характеру, що грунтуєть­ся на вивченні фактів та явищ життя, і, будучи безсилою у справі законодавства і управління, підкоряється вождям, які здатні красиво говорити, захоплювати натовп, а часом і під­тасовувати думку і волю народу. Звідси зрозуміла і загроза.

За надзвичайної обмеженості розуму, безмежного роз­витку егоїзму та самої злоби, за низькості та безчесності спонукань, людина з сильною волею може стати керівником партії і стає тоді керуючим, пануючим головою зборів, хоч б до них належали люди, які далеко перевершують його розу­мовими та моральними якостями.

Люди ж честі та обов'язку, як правило, не красномовні, не здатні нанизувати галасливі та банальні фрази.

Вони розкривають себе і власні сили свої на робочому місці, або в шкільному колі однодумців"².

Термін "народовладдя" був використаний і в розділі їїДекларації "Про державний суверенітет України". Проте в ньому йшлося про інше: про єдине джерело влади в Респуб­ліці, про як безпосереднє здійснення влади народом, так і че­рез депутатів, про те, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада.

До речі, категорія "народовладдя" жодного разу не використовується у Конституції України 1996 р., що є до­статньо обгрунтованим.

Найповніше, на наш погляд, розкриває зміст народного волевиявлення поняття "народне представництво", під яким мається на увазі система влади народу, яка здійснюється че* ;

¹ Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в УкраїнЦ; Проблеми теорії і практики /За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2001. — С. 8.Н

² Див.: Полини православний богословский знциклопедический сло-.; варь. — М., 1992. — Т. 2. — С. 2436.

-194 -

рез виборних представників¹. Цей термін безпосередньо пов'язаний з категорією "представницька влада", під якою розуміється сукупність повноважень, делегованих народом, виборним представникам, які об'єднані у спеціальній колегі­альній установі (парламенті, раді місцевого самоврядування тощо) на суворо визначений строк, а також сукупність пред­ставницьких органів влади.

Це поняття характеризує не стільки функціональне при­значення, скільки природу влади, засіб її здійснення. Зокре­ма, представницьку владу не можна ототожнювати з владою законодавчою, оскільки не будь-яка представницька влада має законодавчі повноваження (так, ради місцевого самовря­дування, які здійснюють представницьку владу, не можуть приймати закони), і, навпаки, не будь-яку законодавчу владу здійснюють органи представницької влади (наприклад, зако­нодавча влада абсолютного монарха).

Крім того, представницька влада, крім нормотворчих, здійснює контрольні, розпорядчі та інші повноваження. Ха­рактер цієї влади багато в чому визначається видом (принци­пом) представництва.

У науці конституційного права розрізняють стан, націо­нальне, народне, конфесіональне, корпоративне партійне, регіональне та етнічне представництво.

Предметом виявлення їх є народне представництво як об'єкт народного волевиявлення.

Як єдине джерело влади народ повинен бути відповідаль­ним за те, яким чином і кому він передає свої владні повно­важення, кого і як він обирає у відповідні органи влади.

Генетично права народу, в тому числі й обирати, мають своїм джерелом основні права людини, перш за все природ­ні. Тому логічним уявляється доповнити право обирати пра­вом звільняти парламентарів та інших посадових осіб держа­ви за наявності для цього відповідних підстав.

Цим шляхом, до речі, пішла конституційна практика ряду країн. Зокрема, у ст. ЗО французької Декларації прав людини і громадянина зазначалося: "Державні посади по суті тимчасові, їх можна ро'зглядати ні як відзнаки, ні як на-

Див.: Знциклопедический юридический словарь.— С. 178. 7* -195 -

городи, але лише як обов'язки¹. Це положення було врахо­вано у ст. 15 Конституції Японії: "Народ володіє невід'ємним правом обирати публічних посадових осіб і звільняти їх з по­сади. Всі публічні посадові особи є слугами всього суспіль­ства, а не якої-небудь його частини". Стаття 16 у свою чергу передбачала, що кожний має право звертатися з мирною пе­тицією про відшкодування шкоди, про усунення публічних

посадових осіб².

Участь народу у виборах безпосередньо пов'язана з його ставленням до політики держави. Якщо він буде до неї інди­ферентним, держава рано чи пізно визначить не лише його долю, а й долю його нащадків.

До речі, у постсоціалістичних країнах тривалий час вва­жалося, що соціалізм ліквідує політичну діяльність як профе­сійну, оскільки у цьому суспільстві у здійсненні політики бе­руть участь народні маси які політичною активністю нібито переборюють свою ізольованість від держави. Політичних діячів називали "слугами народу" не лише у політичному, а й у професійному розумінні, хоч в останньому вони такими не були. Це було прямим заграванням з народом, який бачив радше недоступність політичних салонів для себе, ніж влас­ну службову діяльність, причому як у верхніх ешелонах вла­ди, так і на місцях. Це породжувало особливий тип відчу­ження народу від політики і призвело до величезних деформацій у політичній свідомості народу.

Створивши систему політичних міфів про сутність соціа­лістичного демократизму, про безпосередню і представниць­ку демократію, про політичну діяльність "на громадських за­садах", у якій головною нібито є участь народних обранців у законодавчій діяльності, радянська політична система таким чином не зважала на те, що вирішальна політична діяльність у державі була зосереджена в руках партійного і державного апарату, що так звані народні обранці збиралися на свої зіб­рання переважно для надання законності вольовим рішен­ням політичних діячів різного рівня. Цією обставиною, як ві­домо, розпочалося розкладання соціалізму, як явища не лише в економічному, а й у політичному відношенні, причо-

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства й права зарубежньїх стран. — С. 236.

Конституции зарубежньїх государств. — М., 1997. — С. 444.

-196-

му тривало це з невеликими перервами на демократичне пожвавлення політичного життя протягом більш як семи де­сятиліть.

За ст. 5 Конституції України держава, а звідси і влада, має право на реалізацію лише певних делегованих народом функцій. Але на цьому і закінчується народне волевиявлен­ня, оскільки контрольних функцій за його здійсненням з бо­ку народу, Конституція, на жаль, не передбачає.

А доки влада не буде підконтрольною народові, вона ні­коли не буде відповідальною перед ним, отже і обмеження вла­ди конституцією залишиться благочестивим побажанням.

У межах впливу державної влади і органів, які її здійсню­ють, перебувають такі об'єкти, як права, свободи та обов'яз­ки людини і громадянина, права націй, національних мен­шин, статус мов, бюджет, підвалини фінансової політики, екологічна політика, використання природних ^ресурсів, під­валини соціальної політики, засади формування і діяльності громадських об'єднань і засобів масової інформації суспіль­ства, територіального устрою, зовнішня політика тощо. Крім того, функціонально на державу покладено обов'язок роз­робляти і приймати як обов'язкові правові акти у всіх галу­зях національного законодавства, що робить її практично об­меженою формою делегованого самоврядування. Єдиною обставиною, що її обмежує, є право двох "довірителів" — народу та Президента країни. Стосовно першого, це цілком природно ("народ дав, народ забрав"). Президентське право, наприклад, розпуску парламенту як законодавчого органу не є логічним, оскільки його статус, нехай навіть за народним волевиявленням, не може бути вищий, за статус законодав­чого органу, а право розпуску законодавчої влади ставить його статус не лише в делеговане становище, а й на вищий порівняно з парламентом щабель делегування¹.

Аналізуючи зміст ст. 5 Конституції України можна зро­бити висновок що воля народу знаходить свій вияв перед­усім у рішеннях виборчого корпусу (виборах, референду­мах), який у сучасних умовах не може бути обмежений за соціальною ознакою, тобто різні соціальні верстви, які нале-

Див.: Наумийна С. М. Соціально-політичні аспекти ефективності уп­равлінської діяльності (теоретико-методологічний аспект): Автореф. дис.... Доктора політ, наук. — К., 1966. — С. 22—23.

-197-

жать народу, не можуть бути позбавлені права брати участь у формуванні народної волі. А це означає, що формування органів, які виражають волю народу, нації (в першу чергу, парламенту) повинно здійснюватися на принципах загально­го, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування.

Саме про це свідчить зміст ст. 69 Конституції України, яка зазначає, що "народне волевиявлення здійснюється че­рез вибори, референдум та інші форми безпосередньої де­мократії".

Згідно зі ст. 71 Основного Закону вибори до органів дер­жавної влади і місцевого самоврядування є вільними і відбу­ваються на основі перелічених вище принципів. При цьому виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Що стосується другої форми народного волевиявлення — всеукраїнського референдуму, то потенційно завдяки йому народ має право виносити на всенародне голосування (рефе­рендум) будь-яке питання, яке становить предмет референ­думу згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85 та ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України "Про всеукраїнський і місцевий референдум".

Оцінюючи в цілому позитивно закріплення у Конституції України принципу народного волевиявлення, необхідно від­значити ті положення, які, на жаль, законодавче не закріп­лені. Зокрема, незрозуміле про які інші форми безпосеред­ньої демократії йдеться у ст. 69 Конституції України. Адже Основний Закон повинен уникати будь-якої невизначеності типу "інші", "і подібне".

У проекті Конституції України, який був підготовлений Робочою групою Конституційної комісії України 15 листопа­да 1995 р., у ст. 70 було запроваджено таку форму народно­го волевиявлення, як народна законодавча ініціатива. Проте у чинній Конституції України ця форма чомусь не передбаче­на, незважаючи на те, що у багатьох конституціях світу вона законодавче закріплена, зокрема у Конституції Італії.

Не вдаючись до з'ясування причин, що призвели до ви­лучення згаданої статті з тексту Основного Закону, все ж необхідно звернути увагу на явну суперечність між поло­женнями ст. 5 і ст. 69 Конституції України. Той, хто є єди­ним джерелом влади, тобто народ, не може бути суб'єктом

-198 -

законодавчої ініціативи — реально впливати на тих, кого він наділив владою.

Положення про джерело і соціальних суб'єктів виборів безпосередньо пов'язані з нормами про характер влади. При використанні концепції народу як джерела і суб'єкта влади виключається питання (принаймні у конституційному праві) про неоднакову роль різних соціальних груп у здійсненні державної влади. Конституція, у тому числі і України, не має права містити оцінок її соціального характеру, становища різних верств населення у суспільстві тощо.

У даному разі реальне становище розходиться з консти­туційними нормами. В розвинутих країнах важелі влади пе­ребувають у руках політичної еліти, а опорою державної вла­ди звичайно є "середній клас", який прагне до стабільності і порядку.

В сучасних постсоціалістичних країнах реальні важелі владування має блок великих чиновників і "нової буржуа­зії", що формується, яка часто-густо зростається з мафіозни­ми структурами.

Отже, народне волевиявлення має як позитивні, так і не­гативні якості. У процесі народного волевиявлення шляхом виборів або референдуму народ далеко не повністю і не завжди знає ту справу, яку слід вирішувати, і тих людей, яких він обирає. До цього слід додати, що жорстока криза соціального та економічного життя, зокрема в Україні, без­посередньо впливає на правосвідомість народу, що виявля­ється у прямому ігноруванні виборів. Намагання підкупати виборців, шантажувати їх посилює абсентеїзм (від лат. аЬ-5епз (аЬзепііз) — відсутній; у даному контексті — ухилення виборців від участі у виборах державних органів, посадових осіб та від інших громадських обов'язків (неявка на вибори). Тому сміховинною уявляється спроба деяких законодавців удосконалити виборче законодавство шляхом зменшення кількості виборців, які беруть участь у голосуванні, оскільки таким шляхом можна дійти до абсурду, що й відбулося на підставі Закону України "Про вибори народних депутатів України" 1998 р., тобто коли вибори визнавалися такими, що відбулися, навіть за умови, якщо на виборчу дільницю з'явився і проголосував лише один виборець.

Прагненням до повернення сталінських часів були про­позиції деяких депутатів встановити адміністративну відпові-

-199-

дальність виборців, що не бажають брати участі у виборах осіб, які у переважній більшості дбають лише про свої інте­реси.

У кінцевому підсумку неучасть у виборах є також полі­тикою, народним волевиявленням, з яким необхідно рахува­тися і робити відповідні висновки.

Завершуючи висвітлення питання, пов'язаного з реаліза­цією принципу народного волевиявлення в повному обсязі у Конституції України, зазначимо, що взагалі не варто говори­ти про можливість застосування на легітимній основі прин­ципу розподілу влади. Адже, визначаючи народ України як єдине джерело влади, Конституція законодавчо наділяє його правом формувати систему державної влади шляхом вибо­рів, а також впливати на її організацію і діяльність завдяки можливості виносити на референдум найважливіші питання державного життя.

Проте, в цілому цього зробити практично не можна, ад­же в жодних виборах не брало участі 100 % виборців. Особ­ливістю створення системи держаної влади в Україні є й те, що народ шляхом виборів формує лише єдиний законодав­чий орган — Верховну Раду України, представницькі органи в особі Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рад місцевого самоврядування, а також обирає Президента. Вза­галі існування представницьких органів на місцях, які подіб­но до вищого законодавчого органу безпосередньо обирають­ся населенням (наприклад, представницькі органи місцевого самоврядування), поставило на порядок денний питання про розмежування повноважень центру на місцях. Цю проблему було вирішено шляхом створення юридичних конструкцій державної влади і місцевого самоврядування: у конституцій­ній практиці країн світу вважається, що державну владу здійснюють лише центральні органи та їх представники на місцях, а місцеві виборні органи займаються місцевим са­моврядуванням. Це дві різні форми публічної влади, якій властивий примусовий характер особливого роду. Тому міс­цеве самоврядування в Україні згідно зі ст. 7 Конституції Ук­раїни по суті не є державною владою.

Сама мета держави доводить, що державна влада не по­винна здійснюватися всім народом спільно. Народ встанов­лює владу для того, щоб жити і творити, а не навпаки. Саме тому процес формування державної влади — завжди процес

-200-

соціальної деформації, тобто висунення деяких уповноваже­них імперативно здійснювати державну мету. До цього при­єднується технічна неспроможність творити владу великою масою, адже державна влада є перш за все жива діюча єд­ність, яка вимагає єдиної волеспрямованості і тому — згоди кожної окремої волі у питаннях загальних завдань і засобів. Ця єдина волеспрямованість виробляється тим важче, чим більша кількість людей бере участь у ній і чим більше прин­ципи субординації витісняються принципом змови. Тобто у процесі формування і організації влади повинен діяти закон економії сил. Нарешті, далеко не кожний громадянин має здібності, які необхідні для влади: розвинена правосвідо­мість, правильне розумінням державної мети, непідкупна во­ля, наукове розуміння соціально-економічних процесів, гро­мадянська мужність та організаторський хист. Здатність до влади є дуже висока кваліфікація, проте, за сучасного рівня розвитку людства людей з такою кваліфікацією замало.

Ніхто, крім більшовиків, не стверджував, що будь-який громадянин спроможний здійснювати державну владу. Нав­паки, завжди визнавалося, що серед громадян є чимало лю­дей незрілих, духовно-неспроможних, яким не можна дору­чати здійснення державних функцій. Дійсно, надати право здійснювати такі повноваження малолітнім або душевно­хворим людям було б безглуздим та згубним для будь-якої держави.

Отже, підсумовуючи викладене, можна констатувати, що вся політика влади в СРСР протягом його існування, і, на жаль, в постсоціалістичних країнах зводилася до "одержав-лення особи". На докорінну зміну цього принципу об'єктив­но в демократичній правовій державі, має бути запровадже­ний принцип "олюднення держави", якою прагне стати Україна.

Крім легітимації державної влади, вибори виконують функцію виявлення інтересів та дають об'єктивну оцінку по­літичним силам країни.

Існуюча в Україні до 1997 р. мажоритарна виборча сис­тема, передбачена Законом України "Про вибори народних депутатів України" від 18 листопада 1993 р., як показала практика їх проведення, недостатньо забезпечувала форму­вання високопрофесійного, політично структурованого орга-

-201-

ну законодавчої влади, що негативно впливало на ефектив­ність його роботи та взаємовідносин з Президентом України.

Слід зазначити, що і впровадження пропорційної або змі­шаної мажоритарної системи не відповідає сучасному стану суспільного ставлення до існуючих партій, які поки що не заслуговують на довіру народу, завдяки чому жадана струк-туризація суспільства може бути штучною, такою, що не від­повідає бажанням народу.

Якщо завдяки виборам формуються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямованості діяль­ності держави, які відповідно до ст. З Конституції України безпосередньо випливають з прав і свобод людини і громадя­нина та їх гарантій, на жаль, не знайшли свого вирішення. На наш погляд, вони могли б реалізуватися завдяки такій формі народного волевиявлення, як референдум. Він є одним з ефективних і демократичних засобів безпосереднього впли­ву народу на вирішення найважливіших питань державного життя. Всеукраїнський референдум — спосіб прийняття все­народним голосуванням державного рішення, яке має оста­точний і обов'язковий характер для всіх суб'єктів національ­ного права і вищу юридичну силу над парламентськими законами. На референдум могли б також виноситися питан­ня, які безпосередньо стосуються змісту і спрямованості ді­яльності держави, зокрема: обговорення проектів загально­державних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, питання, пов'язані з реформами, що проводяться в Україні, тощо.

Потенційно народ має право виносити на всенародне го­лосування (референдум) будь-яке питання, яке становить предмет референдуму згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85, ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України "Про всеукраїн­ський і місцеві референдуми" (ст. 62).

У той же час у Конституції України у ст. 74 проведено розподіл на підставі предметного критерію повноважень на­роду зі здійснення влади і повноважень, які належать ви­ключно державній владі. Згідно з цією статтею референдум не допускається щодо законодавчих актів з питань податків, бюджету та амністії.

-202-

3 прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Закону України "Про всеукраїн­ський і місцеві референдуми".

В разі приведення цього Закону у відповідність з Консти­туцією виникла б можливість розширення предмета обов'яз­кового референдуму. Це стосується перш за все надання на­родові виключного права приймати Конституцію України і вносити до неї зміни й доповнення. Всенародне затвер­дження Конституції на референдумі зробило б її більш ле­гітимною і по-справжньому народною. Вона б стала ста­білізуючим фактором соціального розвитку, заклала б політично-правовий фундамент національної злагоди.

Народне волевиявлення здійснюється у певних, визначе­них у Конституції та законах України таких формах, як ви­бори, референдуми, мітинги, мирні збори, походи і демонст­рації, місцеві ініціативи, звернення.

Проте, найважливішими з них є вибори до Верховної Ра­ди України; до Верховної Ради Автономної Республіки Крим; до сільських, селищних, міських рад, а також вибори Прези­дента України та вибори сільських, селищних та міських голів.

На жаль, участь народу у виборах усіх органів державної влади в Конституції України обмежена. Фактично обираєть­ся лише два державні органи — Верховна Рада України та Президент України. Саме вони, а не народ, формують інші гілки влади — Кабінет Міністрів України та всю судову сис­тему України, включаючи Конституційний Суд.

Виникає парадоксальна ситуація, коли народне волеви­явлення має по суті односторонній рух — лише право фор­мувати названі органи. Це по-перше.

По-друге, народ, який сформував ці органи не ма€ права контролювати їх діяльність, не має права розпуску парла­менту, усунення з посади Президента України за наявності відповідних підстав.

Що стосується виконавчої та судової влади, то вони вза­галі є недоторканними, оскільки лише Президент України і меншою мірою парламент мають право розпуску уряду і усу­нення з посад суддів.

На стадії прийняття Верховною Радою України перебува­ють Закони "Про всеукраїнський референдум" та "Про рефе­рендум Автономної Республіки Крим та місцеві референду­ми". Бажано було б, щоб предмет цих референдумів був

- 203 -

значно розширений за рахунок надання народові права на­родної законодавчої ініціативи, вирішення інших важливих питань, які були перелічені раніше.

На підставі викладеного можна запропонувати таке ви­значення поняття "народне волевиявлення".

Народне волевиявлення — це засіб реалізації політич­ного права громадян України вільно обирати і бути обраними до Верховної Ради України, Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим, до рад місцевого самовряду­вання, обирати голів сіл, селищ, міст та Президента Ук­раїни, брати участь у всеукраїнських та місцевих референдумах, а також здійснювати інші форми безпо­середньої демократії.

Виходячи з того, що Конституція України проголосила народ єдиним джерелом влади, логічним продовженням цього є визначення в Основному Законі всіх без винятку форм установчої функції.

Такими формами народного волевиявлення відповідно до розділу III "Вибори. Референдум" і, зокрема, ст. 69 Консти­туції, є лише вибори, референдум та інші форми безпосе­редньої демократії.

Характерними рисами цих форм є те, що громадяни Ук­раїни, беручи участь у виборах і референдумах, безпосеред­ньо реалізують установчу функцію відносно обмеження кола державних органів, тобто формують парламент, органи міс­цевого самоврядування, обирають Президента України, а та­кож сільських, селищних і місцевих голів.

Прийняті на підставі виборів і референдумів рішення на­роду України мають обов'язковий характер для всіх держав­них органів і посадових осіб.

До основних форм народного волевиявлення згідно з Конституцією України належать:

— вибори народних депутатів до Верховної Ради України;

— вибори Президента України;

— вибори депутатів до Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим;

— вибори до сільських, селищних міських рад;

— вибори сільських селищних, міських голів. Формою волевиявлення народу України є референдуми,

які поділяються на:

— всеукраїнський референдум;

-204-

— референдум Автономної Республіки Крим;

— місцевий референдум.

Нарешті, до форм волевиявлення народу України нале­жать інші форми безпосередньої демократії, зокрема:

— народні обговорення;

— дорадче опитування громадян України (консультатив­ний референдум) — ст. 46 Закону України "Про всеукраїн­ський і місцевий референдум" від 3 липня 1991 р.;

— опитування громадської думки — ст. 47 згаданого За­кону;

— загальні збори громадян — ст. 8 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.;

— місцеві ініціативи — ст. 9 згаданого Закону;

— громадські слухання — ст. 13 згаданого Закону.

Для дійсного народного волевиявлення великого значен­ня набуває громадська думка, як важлива умова функціону­вання громадянського суспільства, яка важлива не лише для громади, але й для державних органів.

У свій час О.С. Пушкін зазначав, що "відсутність гро­мадської думки, — це байдужість до будь-якого обов'язку, справедливості, права та істини. Це цинічна зневага до думки і гідності людини".

Велике значення щодо подальшого розвитку народного волевиявлення має Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності орга­нів державної влади"¹, в якому зазначається, що, з метою створення додаткових умов для реалізації конституційних прав громадян на інформацію, участь в управлінні дер­жавними справами, положень Послання Президента України "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії еконо­мічного та соціального розвитку України на 2002— 2011 роки", слід:

визначити забезпечення відкритості формування та реалізації стабільної та зрозумілої громадянам економічної та соціальної політики держави пріоритетним завданням Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих орга­нів виконавчої влади.

Див.: Голос України. — 2002. — 6 серпня.

-205-

У зв'язку з цим, Кабінету Міністрів України доручено: організувати у тримісячний строк за участю представ­ників засобів масової інформації, громадських організацій вивчення практики виконання у 2000—2002 роках органами державної влади та органами місцевого самоврядування За­кону України "Про інформацію", інших нормативно-пра­вових актів, зокрема в частині повинно бути:

— забезпечення додержання прав громадян на отриман­ня в установлені строки достовірної інформації про діяль­ність органів державної влади та органів місцевого самовря­дування;

— обов'язкове опублікування відповідних нормативно-правових актів;

— оперативне оприлюднення інформаційними службами органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня інформації про діяльність цих органів;

— здійснення систематичного відкритого публікування статистичної інформації про явища та процеси, що відбу­ваються в економічній, соціальній, культурній та інших сфе­рах життя, забезпечення відкритого доступу до неопубліко-ваних статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, установлених законами;

— недопущення обмеження права на одержання відкри­тої інформації, зокрема шляхом необгрунтованої відмови в її наданні, а також запровадження плати за надання інформа­ції в розмірах і випадках, не передбачених законодавством, встановлення економічно необгрунтованих цін та тарифів на надання інформації;

— визначення спеціально уповноваженого органу з пи­тань захисту права на інформацію з наданням йому повно­важень щодо вжиття заходів для припинення порушень законодавства у сфері надання інформації, здійснення моні­торингу, підготовки 5 опублікування доповідей про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня щодо надання інформації;

— підвищення відповідальності зберігачів інформації за достовірність наданої інформації, неправомірну відмову в наданні інформації, додержання інших вимог законодавства щодо доступу до інформації;

— забезпечення в установленому порядку організації та фінансування періодичних соціологічних досліджень гро-

-206-

мадської думки щодо найважливіших дій Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади з визначенням виконавців таких досліджень на конкурсній основі, а також обов'язковим урахуванням результатів досліджень у діяль­ності зазначених органів.

Вибори в Україні

У широкому розумінні — це техніка голосування, яка використовується в галузі публічного і приватного права для визначення, хто буде обраний до… У вузькому розумінні — це голосування громадян, які проживають на певних… Що стосується конституційного права, то вибори є інсти­тутом цієї галузі права, зміст якого складається з сукупності…

Референдум в Україні

Референдум — голосування громадян з приводу пев­ного законопроекту або закону, а також питань дер­жавного, регіонального або місцевого значення. Від референдуму слід відрізняти плебісцит, під яким ро­зуміється голосування з… Плебісцит у міжнародному праві визначається як голосу­вання відносно територіальних змін відповідної країни.

8 2-290

-225-

значає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції 'України (ст. 156 Конституції).

Рішення про проведення референдуму Автономної Рес­публіки Крим приймає Верховна Рада Автономної Республі­ки Крим (ч. З ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 1998 р., затвердженої Верховною Радою України 23 грудня 1998 р.).

Рішення про проведення місцевого референдуму приймає сільська, селищна, міська рада (ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Референдум не допускається щодо законопроектів з пи­тань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції).

Порядок призначення і проведення всеукраїнського ре­ферендуму визначає Центральна виборча комісія.

Рішення, винесені на референдум, вважаються ухвалени­ми громадянами, якщо за них подано більшість голосів гро­мадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі.

Референдум вважається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених до списків виборців.

Повідомлення про результати референдуму публікує ко­місія з проведення референдуму не пізніше як на десятий день після референдуму.

Рішення всеукраїнського референдуму обнародуються і набирають чинності з часу їх опублікування, проте датою їх прийняття вважається день проведення референдуму.

Для виявлення волі громадян при вирішенні питань за­гальнодержавного та місцевого значення відповідно до Зако­ну України "Про всеукраїнський і місцевий референдуми" передбачено проведення всеукраїнських та місцевих (дорад­чих) опитувань громадян (консультативний референдум). Результати дорадчого опитування розглядаються і врахову­ються при прийнятті рішень відповідними державними орга­нами.

Закон передбачає також проведення опитування громад­ської думки, що проводиться з питань, які не можуть вино­ситися на всеукраїнський і місцевий референдум, не мають статусу дорадчого опитування громадян України (консульта­тивного референдуму) і правових наслідків, що з нього вип­ливають.

-226-

Глава VI

Конституційно-правові основи організації і здійснення державної влади в Україні

Державна влада як інститут конституційного права

Питання влади з найдавніших часів були у центрі уваги наукової думки багатьох філософів і вчених інших галузей знань. Відомо, що у папірусах Стародавнього Єгипту, клино­писах Месопотамії, індійських ведах, творах давньогрецьких та римських філософів і юристів зафіксовано безліч різнома­нітних поглядів щодо сутності влади.

Такі класичні твори, як "Держава" і "Закони" Платона, "Політика" Арістотеля, "Про закони" Ціцерона містять по­ложення, які і в сучасний період викликають підвищений інтерес у вчених. Проте, як правило, їм був притаманний синкретичний (нерозчленований) підхід до вивчення цього явища, який дуже часто об'єднував "владу" надприродних сил, людей-героїв, природних факторів та суспільну владу.

Середньовічні автори висували на перший план "божест­венну владу", вважаючи її людський варіант лише похідним від першого, за винятком Н. Макіавеллі, який виклав свої погляди щодо цього у творі "Левіафан".

Нарешті, питання влади були у центрі уваги письменни-ків-утопістів та філософів Г. Греція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж Руссо, І. Канта, І. Г. Фіхте, Г. Гегеля. Серед їх творів слід особливо виді­лити: "Політичний трактат" Б. Спінози; "Про дух законів" Ш.-Л. Монтеск'є; "Про суспільний договір" Ж.-Ж. Руссо; "Метафізичні засади вчення про право" І. Канта; "Основи природного права" І. Г. Фіхте; "Філософію права" Г. Гегеля.

8*

- 227 -

У середині і наприкінці XIX — на початку XX ст. проб­лемам політики, держави і влади велику увагу приділяли вчені та громадські діячі М. І. Костомаров, Т. Г. Шевченко, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, В. Липин-ський, В. Вінниченко, С. Шелухін, Н. Палієнко, С. Дністрян­ський, В. Старосільський, О. Малицький та інші¹.

В сучасний період питання про сутність влади взагалі і державної влади зокрема не є простим для дослідників.

Справа у тому, що панування у науці марксистсько-ле­нінської методології щодо проблеми влади, з одного боку, і певний вакуум у науці відносно врахування постулатів світо­вої науки з цього питання — з другого, безумовно позначи­лися на ступені розробки цього питання. Між тим, справж­ній науковий підхід до вивчення цього явища має не лише суто теоретичне, а й перш за все практичне значення у складний період розбудови молодої Української держави.

Зокрема, на наш погляд, не дістали повного висвітлення такі питання, як походження влади у сучасний період, з'ясу­вання її елементного складу та співвідношення цих елемен­тів, нарешті, визначення джерела влади, зокрема державної.

У філософській, політичній та юридичній науці існують різні підходи до визначення загального поняття влади. Так, наприкінці XIX ст. вважалося, що влада взагалі —це повно­важення діяти власними силами або спрямовувати сили інших до певної мети. За своїм же змістом влада поділялася на Божу та людську, родинну та суспільну².

Відомий російський учений-юрист М. М. Коркунов та профе­сор Київського, а згодом Санкт-Петербурзького та Варшавсько­го університетів Л. Петражицький зводили сутність влади до психологічного впливу суб'єкта, який здійснює владу, є владо-носієм, на іншого, який у даному власному відношенні висту­пає як об'єкт власного впливу³.

Докладніше див.: Скрипнюк О. В. Теоретико-методологічні засади формування громадянського суспільства і правової держави в Україні. — К.: Хрещатик, 1995; Медведчук В. В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. — К., 1996. — С. 76-104.

² Див.: Полини православний знциклопедический словарь. — СПб, 1880. — Т. 1. —С. 534.

³ КоркуноеМ. М. Курс государственного права. — СПб, 1898. — С. 84.

-228-

Сучасний словник російської мови дає таке визначення влади. "Влада — 1) це право і можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, підкоряти своїй волі; 2) політич­не панування, державне управління та органи його"¹.

Впадає в око те, що згідно з цим визначенням влада без­посередньо пов'язана лише з державним управлінням та йо­го органами. І це не випадково, адже за всі роки панування радянської влади остання здійснювалася лише і виключно жорстокою виконавчою владою та її органами.

У Радянському енциклопедичному словнику дається таке визначення влади: "Влада у загальному розумінні є спро­можність і можливість робити певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — волі, авто­ритету, права, насильства (родинного, державного, еконо­мічного та іншого); політичне панування, система держав­них органів"².

Нарешті, в Українській радянській енциклопедії поняття влади розумілося як цілеспрямований вплив класу, груп або людей (носіїв влади) за допомогою певних засобів (знарядь влади) на підвладних (класи, групи, особу), внаслідок чого підвладна сторона змушена виконувати волю носія влади³.

Можна сперечатися щодо того, яка з ознак влади є вирі­шальною, але остання не безпредметна, вона функціонує у такому середовищі, як суспільство. Тому є певні підстави вважати, що вихідний елемент всілякої організації соціаль­ного життя — перш за все соціальна влада. Що стосується складових цієї влади, то у юридичній і філософській науці існують також різні погляди з цього питання.

Так, аналізуючи сутність суспільної влади, сучасні вчені, на жаль, часто-густо, концентрують увагу на загальнофіло-софських категоріях: субстанція або відношення, діяльність або стан, реалізація інтересів або здатність, вияв політичної активності або захист інтересів, спроможність застосовувати силу або спрямовувати поведінку людей, можливість здій-

¹ Ожегов С. Й. Словарь русского язьїка. — М.: Руский язьік, 1986. — С. 74.

п

Советский знциклопедический словарь. — М.: Советская знциклопе-дия, 1980. — С. 232.

о

Українська Радянська енциклопедія. — 2-е вид. — К.: Головна редак­ція Української Радянської енциклопедії, 1978, — Т. 2. — С. 331.

-229-

. снювати волю, брати участь у процесі прийняття рішень, роз­поряджатися матеріальними та людськими ресурсами тощо¹.

Як відомо, представники марксистсько-ленінської науки основним змістом суспільної влади вважали її соціальну при­роду та класовий характер, внаслідок чого остання уявляла­ся ними як влада, що характеризується привласненням чу­жої волі, завдяки чому вона завжди містить елемент вольового примусу².

Взагалі у науковій літературі спостерігається багато різ­новидів суспільної влади, тобто її елементів. У працях уче-них-марксистів радянського періоду суспільна влада поділя­лася на політичну, економічну, державну, партійну і колгоспну³. Зарубіжні політологи розрізняють ідеологічну, релігійну, етичну, технічну та військову суспільну владу⁴.

Колишній президент Франції Валері Жіскар д'Естен від­значав, що у сучасному світі існують чотири види суспільної влади: державна, економічна, влада масових організацій і масових комунікацій⁵.

Нарешті, широко поширилася елітарна теорія влади, згід­но з якою верхівка суспільства — еліта утримує у своїх ру­ках реальні важелі панування.

Узагальнюючи викладене, можна зробити висновок про те, що, незважаючи на різноманітність підходів до складу елементів, які визначають сутність суспільної влади, основ­ними з них є політична і державна влада, оскільки саме вони уособлюють більшою чи меншою мірою багато з вище­згаданих складових суспільної влади.

У працях вітчизняних і зарубіжних учених є різноманітні визначення політики та політичної влади.

У сучасний період існують три різні підходи до визначен­ня політики і політичної влади: формалістичний (політика

Див., наприклад: Право й социальньїй прогресе в развивающихся стра-нах. — М., 1986. — С. 18; Спагеї Р. Рошгозг, Зігисіиге еі гіотзпаІіоп-Кауие ігапсаісе сіє сосіо1о§і1 (Рагіз). — 1983. — № 3. — Р. 375.

² Див.: Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — Т. 46. — Ч. 1. — С. 491. • ³ Див., зокрема: Бельїх А. К. Политическая организация общества й социальное управление. — М., 1967. — С. ПО—123.

⁴ Див.: Пзнто Р., Гравити М. Методи социальньїх наук. — М., 1972. — С. 136.

⁵ Див.: Сізсагсі сі'Езіаіп V. Оетосгаїіе ігапсаізе. — Рагіз, 1976 — Р. 96.

-230-

визначається як сукупність рішень, що їх приймають полі­тичні діячі або група осіб, і стосуються вибору мети і методів їх досягнення за різних ситуацій); особовий — поведінський, коли стверджується, що політика пов'язана з людиною, яка живе у суспільстві, що вона виникає з людської натури, з конфліктів між людьми; нарешті, груповий, який випливає з концепції "заінтересованих груп"¹.

На наш погляд, політика, а звідси і політична влада як різновид суспільної влади, пов'язана взаємовідносинами з соціальними верствами суспільства, суб'єктами політичної системи суспільства, формальними і неформальними угрупо­ваннями народу.

Іншими словами, в умовах демократичної держави, якою прагне стати Україна, політична влада реалізується поряд з державою, громадськими об'єднаннями (політичними партія­ми, громадськими організаціями), окремими особами.

Основне завдання політичної влади — розробка і впрова­дження у життя політичних програм усіма суб'єктами полі­тичної системи. Проте вирішальна роль у їх погодженні і особливо реалізації, безумовно, належить державі як основ­ному елементу політичної системи суспільства, а звідси і державній владі.

Отже, політична влада і влада державна тісно пов'язані одна з одною, але не тотожні. Це випливає з самого поняття політичної влади.

На жаль, загальні поняття політичної влади тяжіють до минулого. Так, В. Чиркін дає таке визначення поняття полі­тичної влади. "Політична влада може бути охарактеризова­на як соціальні вольові відносини у класовому суспільстві, за яких економічно пануючий клас (народ на певній стадії роз­витку суспільства) здійснює політичне керівництво суспіль­ством (використовуючи різні форми примусу та інші шляхи) через систему власних політичних організацій, інститутів, норм, ідей, тобто діяльність політичного механізму і застосу­вання політичних засобів"².

Інші автори вважають, що політична влада — це вироб­лення і впровадження у життя політичних програм усіма

Докладніше див.: Чиркин В. Е. Политическая й государственная вдасть. // Государство й право. — 1991. — № 9. — С. 24. 2 п„„ .£/.._......о е. о----------------. — С. 28.

.и^ю. ^ І І ииуд*цл;іпи п прави. — л;

Д,ив.:Чиркин В. Е. Зазнач, праця

-231-

.суб'єктами політичної системи суспільства, а також різними неформальними угрупованнями¹.

Такі та подібні визначення сутності політичної влади призводять до того, що деякі дослідники обґрунтовують пра­во будь-якої політичної партії, організації виробляти і впро­ваджувати у життя власну політичну програму. Так, вони вважають, що молодь та її об'єднання мають право формува­ти державну молодіжну політику, яка має бути пріоритет­ною у державі².

Очевидно, що у сучасній суверенній державі, якою є Ук­раїна, була, є і буде єдина державна політика, її формує перш за все той, хто очолює державу. А оскільки главою Ук­раїни є Президент, то він визначає і здійснює єдину держав­ну політику, складовою якої може бути політична програма політичних партій, організацій, зокрема і молоді.

Отже, можна стверджувати, що політична влада в сучас­ний період реалізується шляхом участі різних ланок політич­ної системи суспільства у виробленні власних політичних програм, які можуть бути враховані державою в особі визна­чених Конституцією відповідних посадових осіб та держав­них органів у процесі розробки і здійснення загальнонаціо­нальної, державної програми розвитку Української держави і суспільства, на основі конкретних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля України (ч. 6 ст. 86 і ч. 4 ст. 116 Конституції).

За своїм юридичним змістом політична влада — це су­купність соціально-вольових відносин, які виникають, існу­ють та припиняються як конституційно-правові відносини, суб'єктами яких є: Українська держава, народ України, вищі посадові особи та державні органи України, відповідні ланки політичної системи українського суспільства та неформальні угруповання, громадяни України тощо.

При цьому згадані суб'єкти мають різну за обсягом пра-восуб'єктність, тому вони реалізують свої повноваження не-

¹ Див.: Теорія держави і права: Навч. посібник. — К: Юрінком, 1995. — С. 47.

² Див., наприклад: Головатий М. Ф. Формування державної молодіж­ної політики в сучасній Україні. Автореф. дис. ... д-ра політ, наук. — К., 1996. — С. 13.

- 232 -

 

однаково, зокрема, держава і особа, але першорядного зна­чення набувають Українська держава, її державні органи і вищі посадові особи, які і є носіями не лише політичної, а й державної влади, яка повинна здійснюватися в інтересах особи.

Отже, державна влада завжди є політичною, проте полі­тична влада завжди має державний характер. Збігаючись за своєю соціальною сутністю, політична і державна влада не­однакові за обсягом, методами, формами вияву та суб'єктом.

Звідси .поняття "влада" — поняття більш широке, ніж "влада державна"; політична влада здійснюється, як прави­ло, через державну владу; і, нарешті, державна влада є яд­ром політичної влади.

Що стосується державної влади, то вона здійснюється від імені Української держави Президентом України, законо­давчим, виконавчими, судовими органами та іншими дер­жавними органами і реалізується шляхом застосування дер­жавних засобів. У найзагальнішому вигляді вона може бути охарактеризована як обумовлені потребами управління сус­пільством соціально-вольові правовідносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково виступає держава, її глава, або дер­жавний орган і які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності особ­ливої політичної основи — держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи виходить державна вла­да. Специфічною формою реалізації державної влади є дер-' жавний апарат.

Розбудова Української держави вимагає подальшої тео­ретичної розробки проблеми державної влади в сучасній Ук­раїні. Це неможливо зробити без урахування положень за­гальносвітового досвіду, а також без ретельного вивчення власної духовної та наукової спадщини. За умови викорис­тання згаданих джерел можливе плідне поглиблення дослі­дження теорії державної влади.

На жаль, слід констатувати, що саме теоретичні розроб­ки змісту державної влади за часів радянської доби не здій­снювалися. Це пояснюється передусім тим, що сама сутність державної влади трактувалася однобічно, виходячи з того, що державна влада, її організація з перших днів існування радянської влади здійснювалася за схемою: держава—дер­жавні органи.

-233-

При цьому не досліджувався другий бік проблеми, а са­ме: заради кого організується і здійснюється державна вла­да; що необхідно для того, щоб ця влада існувала не ізольо­вано від свого народу, а разом з ним; що необхідно зробити для того, щоб державні органи були не кінцевою інстанцією у взаємовідносинах держави і особи, а лише передавальною ланкою цього механізму; нарешті, що слід зробити для того, щоб народ не лише пасивно сприймав державну владу, а й допомагав державним органам та вищим посадовим особам у її реалізації.

У юридичній літературі, яка і в радянський період була дуже нечисленна¹, сутність державної влади розкривалася з класових позицій марксизму-ленінізму, обгрунтування теорії поєднання влади і управління в організації і діяльності дер­жавних органів. Крім того, визначення поняття державної влади були досить неконкретними.

Так, наприклад, у Юридичному енциклопедичному слов­нику давалося таке визначення поняття державної влади: "Державна влада — політичне керівництво суспільством за допомогою державного апарату, яке виступає знаряддям здійснення волі пануючого класу або всього суспільства"².

Подібні визначення були і в енциклопедіях України. На­приклад, чого варте таке поняття державної влади: "Держав­на влада — це організоване політичне панування класу, що здійснює державне керівництво суспільством. Виникає в класовому суспільстві і є політичною владою даного класу над іншими. Державна влада втілюється в системі держав­них органів, які в сукупності створюють державний меха­нізм"³.

По-перше, державна влада ототожнюється з владою полі­тичною, що, як уже зазначалося, не відповідає дійсності.

¹ Див., наприклад: Балясний І. Л. Основи теорії соціалістичної влади. — К.: Вид-во Київ, ун-ту, 1971; ГригорянЛ. А. Народовластие в СССР. — М.: Юрид. лит., 1965; Кайзеров Н. М. О соотношении понятий "социалистиче-ская" й "политическая власть" / / Вестник Ленингр. ун-та, 1966. — № 5.

² Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М.: Советская знциклопедия, 1984. — С. 40-—41.

³ Див.: Українська Радянська енциклопедія. — 2-е вид. — К.: Головна редакція УРЕ. — Т. 2; Юридичний словник. — К.: Головна редакція УРЕ, 1974. — С. 17; Там само. — 2-е вид. — 1983. — С. 119.

-234-

Заради справедливості, слід зазначити, що в окремих наукових працях вчені України намагалися під час висвітлення питання відносно сутності державної влади використати істо­ричний та світовий досвід розв'язання цієї проблеми.

Не можна, звичайно, стверджувати, що після проголо­шення незалежності України питанням державної влади в науці не приділялося належної уваги. Окремі важливі аспек­ти змісту цього інституту висвітлено в працях учених-юрис-тів, політологів, соціологів, філософів України.

Державна влада — не лише соціальне явище. З юридич­ної точки зору — це ще й конституційно-правовий інсти­тут. Проте, комплексного дослідження державної влади як суто конституційно-правового інституту, на жаль, і досі не проводилося, незважаючи на те, що однією з найважливіших складових конституційного права завжди були питання орга­нізації і здійснення державної влади. Між тим усі без винят­ку підручники з державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності цього інституту.

Мабуть, певні труднощі у з'ясуванні змісту державної влади пояснюються й тим, що ця категорія є предметом дос­лідження не лише вчених-юристів, а й політологів, філосо­фів, економістів, істориків та ін. Тому доцільно з'ясувати зміст державної влади з позицій саме юридичної науки.

Нові концептуальні підходи до диспозиції державної вла­ди в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення даного явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови молодої Української держави.

Тому уявляється необхідним проаналізувати зміст дер­жавної влади з теоретичних посилок науки конституційного права, саме як одного з його основних інститутів. Останній, звичайно, розглядається як організаційно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють відповід­ний вид споріднених політико-правових суспільних відносин, пройнятих певною єдністю і виділених в окремий комплекс. До цього інституту включаються такі групи конституційних норм, які мають єдиний предмет правового регулювання, однією із складових якого і є державна влада.

Які ж можуть бути вихідні положення у процесі роз-

-235-

криття сутності державши влади, виходячи зі змісту Консти­туції України?

На наш погляд, для виявлення згаданих положень треба з'ясувати такі питання:

— що є джерелом легітимності державної влади?

— який зміст цієї влади?

— які основоположні конституційні принципи організації і діяльності державної влади?

— що покладено в основу розмежування функцій здій­снення державної влади?

— якою є система державних органів, що здійснюють державну владу?

-— хто є суб'єктами в конституційно-правових відноси­нах з приводу організації та здійснення державної влади?

— що є об'єктом у згаданих правовідносинах?

— яка мета здійснення державної влади?

Розкриття змісту цих питань дає змогу визначити основ­ні елементи, складові державної влади в Україні, які у своїй сукупності і допоможуть сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту.

Передусім у демократичних країнах, до яких згідно зі ст. 1 Конституції України належить і наша країна, державна влада має бути легітимною. Тому у правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження дер­жавної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джере­лом утвердження державної влади — народ. Щодо форми правового акта затвердження волі народу, то ним є Основ­ний Закон держави — Конституція України.

Загальновідомо, що з давніх часів і до наших днів дер­жавна влада у світі, навіть у найдемократичніших країнах, далеко не завжди була легітимною, а її джерелом законодав­че не завжди визначався народ. Державна влада не раз утверджувалася в результаті революцій, переворотів тощо.

Не було винятком утвердження державної влади на тере­нах колишньої царської Росії, а після — СРСР, куди входила й Україна, незважаючи на пропагандистські статті колишніх конституцій СРСР та союзних республік, у тому числі Укра* їнської РСР, про належність всієї повноти державної влади спочатку радам, а за Конституцією УРСР 1978 р. — народові;

Дбаючи про демократичні принципи легітимізації дер­жавної влади, Україна ще до проголошення своєї незалеж-

-236-

ності прагнула вирішити це питання, прийнявши відповідні нормативно-правові акти.

Цей процес розвивався поступово, шляхом прийняття низки таких актів. Першорядного значення серед них набув такий політико-правовий документ, як Декларація про дер­жавний суверенітет України від 16 липня 1991 р., у якому висловлювалося прагнення зміцнити державну владу закон­ним шляхом, виходячи з належності її українському народові.

Як зазначалося, Декларація у розділі II проголосила, що лише народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Дуже важливою стадією у справі легітимізації державної влади в Україні 19 червня 1991 р. було схвалення Верхов­ною Радою України Концепції нової Конституції України, у розділі І "Засади конституційного ладу" зазначалося, що від­повідно до Декларації про державний суверенітет Україна визначається як суверенна національна держава, суть якої становить влада народу України, спрямована на забезпечен­ня і захист прав людини і громадянина.

Наступним етапом у цьому процесі є прийняття Верхов­ною Радою УРСР на основі здійснення Декларації постанови Верховної Ради Української РСР та Акта про проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

Оскільки Україна до проголошення незалежності входи­ла до складу СРСР, актуальним стало питання про легітим-ність існуючої системи органів державної влади в умовах піс­ля проголошення її незалежності. Це питання було вирішене Законом України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. У ст. 4 цього Закону зазначалося, що ор­гани державної влади й управління, органи прокуратури, су­ду та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на основі нової Кон­ституції України.

За важливістю у процесі легітимізації державної влади пріоритетним слід вважати рішення всеукраїнського рефе­рендуму від 1 грудня 1991 р. про незалежність України, яке підтримало майже все населення країни. Згідно із Законом України "Про всеукраїнський і місцевий референдум" від З липня 1991 р. воно мало вищу юридичну силу, оскільки

-237-

не потребувало затвердження будь-яким державним органом (ст. 1 Закону) і що фактично надавало законної сили дер­жавній владі, яка існувала на той час в Україні.

Проте, звичайно, кращим засобом узаконення державної влади народом була б розробка і прийняття народом шляхом референдуму Закону "Про державну владу в Україні". Спро­бу підготовки такого акта було здійснено у 1993—1994 рр., але зміст законопроекту був обмежений пошуком компромі­су між законодавчою і виконавчою владою, що позначилося передусім на розподілі компетенції між цими гілками влади.

Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядуван­ня в Україні на період до прийняття нової Конституції Украї­ни" від 8 червня 1995 р. зробив вагомий внесок у створення такого закону, проте він мав тимчасовий характер. Договір підтвердив у ст. 2 положення про те, що єдиним джерелом влади є народ.

Нарешті, заключним етапом легітимізації державної вла­ди в Україні стала нова Конституція України, яку було прий­нято 28 червня 1996 р. Верховною Радою України і яка інкорпорувала багато положень згаданого Договору у свій текст, внаслідок чого було створено правовий фундамент закріплення державної влади в Україні її народом.

Відтак народ, представниками якого були депутати Вер­ховної Ради України, законодавче передав державну владу системі органів, які згідно з Конституцією мали право її здій­снювати відповідно до принципів організації єдиної держав­ної влади, яка базується на визначенні об'єктивно існуючих її функцій та законодавчого їх розмежування.

В Конституції було законодавче закріплено насамперед єдине джерело державної влади в Україні, яким згідно зі ст. 5 Конституції визнаний лише народ. Народові надано право визначати конституційний лад в Україні. Оскільки та­кий лад визначений у розділах І—VIII і XII Конституції Ук­раїни, то є всі підстави вважати, що народ України згідно з ч. З ст. 5 Конституції офіційно легітимізував державну владу в країні. У цій частині зазначається, що лише народ, а не держава, її органи або посадові особи, може змінювати конституційний лад, найважливішою складовою якого є дер­жавна влада.

Нарешті, Конституція України законодавче поклала край всіляким спробам вирішити питання про закріплення дер­жавної влади будь-яким іншим способом, ніж легітимним, зазначивши у ч. 4 ст. 5 Конституції, що ніхто не може узур­пувати державну владу.

І все-таки, на розвиток положень згаданої статті уявля­ється вкрай необхідним прийняття саме народом, а не пар­ламентом України, шляхом референдуму Закону України "Про державну владу в Україні" — особливого законодавчо­го акта, який би передбачав механізм визначення і зміни конституційного ладу, зокрема державної влади, та надання народові права контролю за її здійсненням.

Безумовно, створити такий акт і прийняти його з сьогод­ні на завтра неможливо, бо це стримують багато суб'єктив­них та об'єктивних факторів: низька правосвідомість грома­дян; традиційна, на жаль, неповага до права й закону, яка спостерігається, починаючи з вищих ешелонів влади, і яка поглиблюється соціальною незахищеністю людини; невмін­ня, а часто-густо й небажання користуватися наданими Кон­ституцією людині і громадянину правами і свободами, а звід­си й недовіра до дієвості самого Основного Закону.

Україна в особі її державних органів має ще прийти до цього шляхом врахування згаданих факторів, серед яких од­ним із основних є підвищення правосвідомості громадян, їх правової підготовки, політичної активності, можливої лише за умов докорінного покращання життя народу, а головне — утвердження у народу віри у державну владу, яку він ство­рив і має підтримувати в усіх діях.

Необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади — це волевиявлення народу або інших суб'єктів влади.

На наш погляд, співвідношення волі і влади вдало роз­крив ще дореволюційний юрист І. Ільїн. Він вважав, що пер­ша основна ознака влади полягає у тому, що вона .не може належати нікому, крім правового повноваження. Влада, яка зовсім не має правової санкції, є юридичне індиферентним явищем, оскільки вона не має правового виміру. Цю правову санкцію влада дістає як від Конституції, так і правосвідомос­ті людей¹.

Ильин Й. А. О сущности правосознания. — Мюнхен; Москва, 1993. — ^. 133.

-238-

-239-

Саме тут виникає проблема співвідношення волі і права.

Очевидно, варто погодитися з тим, що влада взагалі і державна зокрема, за своєю родовою сутністю є воля, вольо­ва сила, а за видовою ознакою — правова сила (воля).

Згадана властивість виявляється у тому, що держава має бути спроможна застосувати силу. Держава, а звідси й дер­жавна влада, зі слабкою волею (силою) є нежиттєздатною.

Дійсно,, силу державної влади становлять: авторитет, єд-ність* правова мета, організованість і дієвість кожного дер­жавного службовця, всього державного апарату.

На відміну від всілякої фізичної сили державна влада є вольовою силою, тобто спосіб її дій є за самою природою внутрішній, психічний. Фізична сила, тобто спроможність до матеріально-тілесного впливу людини на людину — теж необхідна складова державної влади, але вона не становить основного засобу дій, властивих державі. Як свідчить істо­ричний досвід, державний лад тим досконаліший, чим менше він звертається до сили. Саме той лад, який тяжіє до ви­ключного панування фізичної сили, підриває себе. "Меч" аж ніяк не виявляє сутності державної влади — він лише край­ній засіб, який є її останнім словом і найслабшою з її опор. Сила державної влади не в "мечі", а в авторитетному впливі її вольового імперативу.

При цьому держава, а значить і її органи, уповноважені не просити, а вимагати, не умовляти, а примушувати і забо­роняти, зберігаючи у перспективі можливість, обов'язковість та неминучість примусу. І щодо державної влади, яка тво­рить право, громадяни зобов'язані підкорятися, оскільки їх­ня згода або незгода не обов'язкова як для значення цих норм, так і для значення правового статусу останніх.

Призначення влади полягає у тому, щоб створювати у людей впевненість і водночас підпорядкованість, щоб не лише вирішувати, а й інших підводити до погодженого рішення.

Владарювати означає немов накладати власну волю на волю інших, проте так, щоб це накладання добровільно сприймалося тими, хто підкоряється. Життя держави поля­гає у такій погодженості волі, яка, залишаючись по суті доб­ровільною координацією, набувала б форми вольової субор­динації (підпорядкування). І тому завдання держави полягає у тому, щоб на прикладах підпорядкування виховувати волю

-240-

до автономної погодженості і наповнити духом цієї добро­вільної координації таку форму державності, як субординація.

Нарешті, до цього приєднується правовий характер дер­жавної влади. Він означає, що воля держави, як різновид людської волі, не безпредметна, а предметне пов'язана з етичним змістом. Саме цим визначається духовне, а не прос­то соціально-психічне буття держави¹.

У загальному вигляді тут визначені загальні положення щодо співвідношення легітимної і державної влади. Проте ці положення не розкривають наслідки співвідношення політи­ки і державної влади саме у конституційному праві. Таке співвідношення наочно виявляється через аналіз політико-правових суспільних відносин, властивих предметові консти­туційно-правового регулювання цієї галузі права.

Відомо, що будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають у кінцевому підсумку політичного під­тексту. Конституційне ж право регулює сферу відносин без­посереднього політичного характеру. Проте, враховуючи різ­номанітність цих відносин та їх суб'єктів, доцільно виходити насамперед зі змісту найзагальнішого об'єкта політики — державної влади. Отже, предмет конституційного права має включати суспільні відносини, які виникають з приводу і у зв'язку із закріпленням державної влади, а також безпосе­редньо в процесі її організації та здійснення.

Чинна Конституція України чітко окреслює цю частину суспільних відносин, які регулюються нормами конституцій­ного права. Специфікою сучасного предмета конституційно­го права України є те, що він охоплює передусім сферу зак­ріплення організації та здійснення державної влади на основі її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, як гарантія забезпечення громадянських прав і свобод особи, а також сферу самоврядної влади (останньої лише в межах норм Конституції), і водночас ця влада обмежується саме політич­ними відносинами у процесі її організації та здійснення.

У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відно­син, як важливої складової предмета конституційного права, безумовний інтерес становлять також відносини, що виника­ють у сфері власне державної владності, яка виявляється у

Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 134.

-241-

процесі її організації та здійснення. Політичний характер суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об'єктів регулювання дають підстави говорити про їх особ­ливості.

Першою особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної більшості з них виступає Україн­ська держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. Будучи "одягнутими" у правову форму, вони набувають якості конституційно-правових від­носин.

Друга особливість соціально-політичних відносин поля­гає у тому, що державно-політичні відносини виникають у ході становлення і функціонування основних інституційних форм держави й відображають її політико-територіальну ор­ганізацію. Ці відносини взаємозумовлені, а їх врегулювання конституційним правом можна розглядати як створення пе­редумов для самого процесу державного владарювання.

В сучасний період розбудови Української держави не можна не брати до уваги й те, що державна влада спираєть­ся також на політичну силу, яку слід враховувати внаслідок появи та діяльності політичних партій, на жаль, поки що слабких; на ідеологічну силу; силу, яка випливає з принципу верховенства права і закону; силу правоохоронних органів; силу міжнародного значення молодої Української держави

тощо.

Дискусійним є питання і про співвідношення сувереніте­ту державної влади з її джерелом. Вже зазначалося, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тому навряд чи можна погодитись із твердженням деяких дослідників, які вважають, що основною ознакою державної влади є лише суверенність¹. Адже це ставить дану ознаку влади над правовим джерелом влади.

У правовій державі первинним актом утвердження дер­жавної влади завжди є закон. А суверенітет державної влади — категорія вторинна, вона випливає з правового акта, який є єдиним джерелом заснування державної влади. В сучасному конституціоналізмі дійсно поряд із терміном "державна вла­да" існує категорія "суверенність", але більш точним є тер- =

Медведчук В. В. Конституційний процес в Україні і організація дер­жавної влади і місцевого самоврядування. — К., 1996. — С. 76,

мін "державна влада", оскільки джерелом її є народ. Сувере­нітет, як приналежність державної влади, а не сама влада, розглядається, звичайно, відносно певних державних орга­нів, а не народу, якому властивий не державний, а народний суверенітет.

За своєю сутністю державна влада повинна бути єди­ною. Цього вимагає принцип державної єдності. Єдність дер­жавної влади розуміється не як єдність певного органу або неподільність функцій і компетенції, а як єдність самого пра­ва, яке не може бути різним за своїм змістом для відповідно­го органу: воно повинно містити чітко визначені повнова­ження державних органів, виходячи з необхідності єдиних підходів до регулювання суспільних процесів.

Звідси державна влада, яка має своїм призначенням приймати і застосовувати норми права, повинна виходити з принципу єдності права, основним джерелом якого є Кон­ституція.

Реалізація єдності державної влади передбачає різні варі­анти. Так, Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган повинна своєю нормотворчо-правовою роботою на практиці будувати єдину систему національного права, а ви­конавча влада здійснювати свої повноваження шляхом за­стосування відповідних норм права, як правило, централізо­вано, всіма ланками системи виконавчої влади.

Водночас ст. 132 Конституції України передбачає поєд­нання централізації та децентралізації у діяльності саме ор­ганів виконавчої влади. Зокрема, згідно зі ст. 1 Закону Ук­раїни "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації у межах своїх повноважень здійснюють вико­навчу владу на території відповідної територіальної одиниці. Разом з тим це централізоване здійснення державної влади поєднується з децентралізацією, тобто з реалізацією повно­важень місцевого самоврядування, делегованих їм відповід­ними радами.

Державна влада, попри її умовний поділ на різні форми, за своєю сутністю єдина. Наявність двох державних влад свідчить про їх тимчасовість, оскільки завжди якась з них повинна перемогти. Події жовтневого перевороту 1917 р. у Російській імперії підтверджують цей висновок.

-242-

-243-

Єдина за своєю сутністю державна влада будує свою ор­ганізацію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених у Конституції України.

Перший з них більше стосується організації державної влади. Відповідно до її поділу в Україні на законодавчу, ви* конавчу і судову визначається система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні органи є суб'єктами конституційно-правових відносин з приводу ор­ганізації і здійснення державної влади в Україні.

Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визначається і діє принцип верховенства права. Це означає, по-перше, ща органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійсню­ють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції). І, по-дру­ге, оскільки Конституція України має відповідно до ст. 8 най­вищу юридичну силу, всі закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. Здійснення державної влади вирішальною мірою зале­жить від того, як законодавче розподіляється єдина держав­на влада між державними органами, що її здійснюють — фактично єдиновладне, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів або за демократичним прин­ципом поділу влади.

Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна вла­да за принципом поділу влади здійснюється законодавчи­ми, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежно­сті та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади

в Україні.

Особливе місце посідає Президент України, який не вхо­дить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його ста­тус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територі­альної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднавчу функцію, безпосередньо

-244-

впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

Здійснення державної влади реалізується відДмені Укра­їнської держави, законодавчим, виконавчими та судовими органами шляхом застосування державних засобів. При цьому складаються зумовлені потребами управління суспіль­ством соціально-правові відносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково є держава або державний орган, які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності особливої політичної установи — держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи, походить державна влада, специфічною формою реалізації якої є державний апарат.

Відповідно до Конституції України державна влада здій­снюється на основі державних програм.

Так, Верховна Рада України на підставі ч. 6 ст. 85 Кон­ституції затверджує програми економічного, науково-техніч­ного, соціального і культурного розвитку, охорони природи.

Розробляє і здійснює згідно з ч. 4 ст. 114 Конституції за­гальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціально-культурного розвитку України Кабінет Міністрів України. Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 114 Конституції но­воутворений Кабінет Міністрів подає на розгляд Верховної Ради України програму своєї діяльності на термін своїх пов­новажень, у якій концептуально викладає стратегію діяль­ності, засоби та строки виконання завдань.

Програми своєї діяльності розробляють і окремі цен­тральні органи виконавчої влади.

Місцевим державним адміністраціям відповідно до ст. 17 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р., також надано право розробляти програми соціально-економічного розвитку і подавати їх на затвер­дження відповідній раді.

Програмою діяльності керується у своїй роботі і Прези­дент України.

Невиконання державних програм підриває довіру до всіх, хто був обраний народом для керівництва державою та прак­тичного здійснення державної влади. На жаль, контрольна функція за розробкою, прийняттям та виконанням загально­державних програм, ослаблена: Верховна Рада й досі не роз­глянула жодну з державних програм, які вона відповідно до

-245-

Конституції повинна затверджувати. Тому, можливо, доціль­но було б розробляти Єдину державну програму економічно­го, соціального, культурного розвитку Української держави як на перспективу, так і на поточний період чи рік. Така про­грама об'єднувала б основні показники усіх інших програм, які повинні розроблятись відповідно до Конституції держав­ними виконавчими органами й затверджуватись Верховною Радою, що давало б законодавчому органові вагомі підстави для здійснення постійного контролю за виконанням Єдиної державної програми.

Оскільки програми органів державної влади здійснюють­ся людьми, які уповноважені на те державою і законами, до­цільно не лише аналізувати, так би мовити, зовнішній про­цес, пов'язаний з розробкою і здійсненням цих програм, а й діяльність осіб, які працюють у державних органах, адже са­ме від них залежить доля згаданих державних документів.

Як відомо, державна влада може бути ефективна лише тоді, коли її здійснюють компетентні фахівці. За своєю ме­тою і сутністю правова держава (а саме її прагне утворити Україна) "аристократична" у кращому розумінні цього слова — ось аксіома, непорушна ще з часів Конфуція, Геракліта та Арістотеля. Саме це, гадаємо, мав на увазі й Платон, коли говорив про "владу філософів" та про "філософствування правителів".

Критерії, згідно з якими кваліфіковані спеціалісти повин­ні залучатися до здійснення державної влади, можуть бути різні, але основними з них є: служіння державі, високий фа­ховий рівень, патріотизм, вміння не лише бажати вирішува­ти питання, а й забезпечувати їх виконання іншими людьми, нести відповідальність за свою діяльність.

У період розбудови Української держави до влади прий­шло багато людей, які не мали досвіду державної роботи. Певною мірою в цьому провина керівництва колишнього СРСР, яке свідомо стримувало підготовку таких кадрів у то­дішніх радянських республіках.

Перші кроки щодо підготовки кадрів, спроможних бути на рівні сучасних завдань, Українська держава робить лише зараз. Так, створено Інститут державного управління при Президентові України, Академію адвокатури, Вищу диплома­тичну академію, Академію муніципального управління, сис­тему вищих навчальних закладів, які мають статус націо^

-246-

нальних, тощо. Але є й досить кваліфіковані працівники, які, на жаль, залишаються незатребуваними, а тому вони не пов­ною мірою використовують свої знання і можливості для розв'язання багатьох актуальних проблем, пов'язаних з ор­ганізацією та здійсненням державної влади.

У сучасний період незрівнянно підвищується роль нау­ковців у розв'язанні цих проблем, але їхні рекомендації, на жаль, не завжди враховуються.

Мабуть, таки варто пам'ятати слушне пророче нагаду­вання святого апостола Павла, який писав: "Настане бо час, коли здорової науки не будуть дотримуватись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.

Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахи­ляться".

Очевидно, необхідною умовою якісного добору кваліфі­кованих фахівців до роботи в органах державної влади є створення спеціального органу, який би об'єктивно оцінював ступінь підготовки претендентів на заняття відповідних по­сад у державному апараті за допомогою новітніх методів оцінки їх знань і вмінь.

Проте всі ці кроки, попри їх важливість, кардинально не розв'язують проблему. В органах державного апарату багато не кращих службовців колишніх радянських, партійних та комсомольських органів, з яких далеко не всі опанували нові форми, методи роботи в новому по суті суспільстві, в якісно новій державі із зовсім іншими, підвищеними вимогами. Мо­лоді ж спеціалісти, які приходять на роботу в державні орга­ни, потерпають від браку достатнього практичного (і не тіль­ки) досвіду.

На наш погляд, підготовка висококваліфікованих спеціа­лістів для роботи в якості державних службовців — досить тривалий процес, починати який доцільно зі створення про­думаної системи спеціальних навчальних закладів. Звичай­но, навчальні заклади, які входитимуть до цієї системи, мають бути укомплектовані викладачами, які самі оволоділи новітніми досягненнями на рівні сучасних вимог державо­творення.

Є й обов'язкові суб'єктивні фактори, які необхідно, на наш погляд, взяти до уваги. Це, по-перше, рішуче і безком­промісне викорінення негативних рис радянської доби у

-247-

справі добору кадрів держапарату (корумпованість, плано­вість, добір працівників, особисто відданих керівникові, а та­кож родичів, і навіть фамільних династій, які, як правило, за­кривають шлях справжнім фахівцям своєї справи). По-друге, вкрай необхідна внутрішня психологічна підготовка служ­бовців до роботи з урахуванням нових, як правило, раніше зовсім незнайомих їм завдань і ситуацій. По-третє, досить складним є засвоєння і використання світових досягнень у зовсім нових сферах діяльності, пов'язаних з переходом до ринкової економіки. Без належної підготовки державних службовців України нового покоління оптимізація здійснен­ня державної влади не може бути досить ефективною.

При вирішенні проблеми докорінної реформи системи підготовки державних службовців на рівні сучасних вимог необхідно враховувати, що ця робота може бути марною, як­що залишиться без змін певна пасивність народу щодо дер­жавотворення. У свій час Г. В. Ф. Гегель стверджував, що прикра "пасивність чіпляється за свої злидні і не надає пов­ноти сил кращим представникам народу"¹.

Відомо, що держава сильна тоді, коли у самому народові живе дух патріотизму, високої правосвідомості, законопо-слушності. Тому одним з основних завдань розбудови сучас­ної державної влади в Україні є національне, політичне й правове виховання. Це означає, що широкі верстви населен­ня повинні активно залучатися до політичного життя. Адже лише той зможе успішно здійснювати публічні повноважен­ня, хто усвідомив і опанував власні публічні обов'язки.

Як зазначалося, політичне владування складається з со­ціального та юридичне організованого впливу уповноваже­них державних органів і посадових осіб на волю підлеглих, причому не лише силою права і влади, а й власною правосві­домістю, тобто ставленням людини до мети права, а відтак і до самого права. При цьому народна правосвідомість може стояти на висоті лише там, де і юридична наука на висоті. Одне з основних її завдань полягає у тому, щоб поступово, але неухильно викоренити у населення неповагу або байду­жість до правослухняності. На жаль, цей гріх і досі власти­вий нам.

Гегель Г. В. Ф.Философия права. — М.: Мьісль, 1990. — С. 255.

- 248 -

Отже, лише за умови відповідного впливу органів дер­жавної влади на громадян, народ і державні органи спільно впроваджуватимуть у життя загальнодержавні програми.

Як зазначалося, одним із суб'єктів конституційно-право­вих відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні виступають на підставі принципу поділу вла­ди законодавчий, виконавчі й судові органи. Іншим суб'єк­том у цих правовідносинах згідно з Конституцією України є людина. Життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність й безпека якої визнаються в Україні найвищою соціаль­ною цінністю, тому у ч. 2 ст. З Конституції України виклада­ються головні завдання держави перед людиною: держава відповідає перед людиною за свою діяльність, причому утвердження й забезпечення прав і свобод людини є голов­ним обов'язком держави.

Як відомо, особливістю суб'єктів конституційно-правових відносин є те, що вони мають різну за обсягом правосуб'єкт-ність. Виходячи зі змісту ст. З Конституції України, можна зробити висновок, що за обсягом прав людина превалює над державою. І це цілком закономірно. Адже, крім більших за обсягом повноважень, для людини і громадянина додатково згідно з ч. З ст. 8 Конституції України передбачено судовий захист конституційних прав і свобод безпосередньо на осно­ві Конституції.

Крім того, надані Конституцією людині права і свободи гарантуються. Згідно зі ст. 21 Конституції України вони є не-відчужуваними та непорушними. Гарантом прав і свобод лю­дини і громадянина на підставі ч. 2 ст. 102 є Президент Ук­раїни. Отже, первинним згідно з Конституцією є людина й громадянин, вторинним — держава в особі органів держав­ної влади.

Разом з тим треба мати на увазі, що в свою чергу люди­на і громадянин України мають різну за обсягом право-суб'єктність.

Відповідно до розділу II Конституції України найбільший обсяг прав і свобод належить громадянам України. Саме во­ни мають право користуватися всіма статтями Основного Закону, які закріплюють основні їхні права, свободи та обов'язки.

Громадяни України є суб'єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються ними. Це особливо

-249-

помітно при з'ясуванні об'єкта конституційно-правових від­носин з приводу здійснення державної влади. Таким об'єк­том згідно з Конституцією є права і свободи людини. Саме вони та їх гарантії за ч. 2 ст. З Конституції України визнача­ють зміст і спрямованість діяльності держави. Ці права і сво­боди найбільше стосуються участі лише громадян України у формуванні, організації та здійсненні державної влади в Україні.

Це положення не зовсім точне, оскільки не людина вза­галі, а лише громадяни України можуть визначати ці пара­метри діяльності держави.

Проте механізм здійснення прав громадян щодо визна­чення змісту спрямованості держави не сконкретизований. Це право може бути реалізовано завдяки таким основним формам безпосередньої демократії, як вибори і референдум (статті 69—74 Конституції). Якщо шляхом виборів фор­муються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямованості діяльності держави, на жаль, свого вирішення не знайшли. На наш погляд, вони могли б реалі­зуватися через таку форму, як референдум, який, як зазна­чалося, застосовується поки що недостатньо.

З прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Законом України "Про всеукраїн­ський і місцевий референдум" від 3 липня 1991 р. У разі при­ведення цього Закону у відповідність з Конституцією на ре­ферендум могли б виноситися питання, які безпосередньо стосуються змісту і спрямованості діяльності держави, зокре­ма: обговорення проекту Єдиної державної програми, питань, пов'язаних з реформами, які проводяться в Україні, тощо.

Метою діяльності зі здійснення державної влади в Украї­ні державними органами згідно з Преамбулою Конституції України є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Розв'язання цього питання безпосередньо пов'яза­но з проблемою справедливості в державі і суспільстві. Дер­жавна влада завжди повинна додержуватися принципу спра­ведливого розподілу, але має право відступати від нього тоді, коли цього вимагає об'єктивна необхідність. Справа у тому, що держава як ціле має певні самостійні завдання, розв'яза­ти які іноді можливо лише за умови відмови від справедли­вого обліку і врахування інтересів усіх верств населення.

-250-

Встановлення справедливості у суспільному житті людей е, безперечно, одним з основних завдань державної влади: це випливає вже з самої природи права і держави. Проте ре­альні умови у державі бувають такими, що висування цього завдання на перший план порівняно з іншими завданнями держави може призвести до загибелі держави. Державна влада не всемогутня: вона скута політичною нездійсненні­стю і повинна узгоджуватися з нею. Політичне нездійснен­ним є передусім те, що руйнує саму державу, — в її органі­зації, особовому складі тощо, тобто все те, що перевищує сили народної правосвідомості та народної організованості.

Влада не повинна і не спроможна проводити реформи, які руйнують саме буття держави. Підтримка держави як житла і як обрію національної духовної культури становить ту грань, яка має бути непорушною для державної влади і яку повинен поважати будь-який громадянин.

Це стає особливо наочним, якщо тлумачити справедли­вість у значенні формального зрівняння всіх громадян у всіх відносинах. Узаконення такого принципу, як підтверджує історія, є згубним і політично нездійсненним для держави. Життя державне організованого народу — процес глибоко диференційований, який пояснюється відмінністю у здібно­стях, роді занять тощо і який створює у свою чергу цю різ­ницю. Формальне зрівняння може лише руйнувати цю живу та узгоджену єдність різнодіючих сил.

Держава заінтересована не в тому, щоб усунути ці від­мінності між людьми (що зовсім неможливо), а щоб забезпе­чити носіям цих відмінностей повноту буття та життєве спів­існування. Згадане завдання і формальне зрівняння завжди будуть протиприродними, та й сама сутність держави виклю­чає їх у розумінні політичної прийнятності.

Насправді соціальна справедливість зовсім не зводиться до формального зрівняння громадян. Вона полягає в неупе-редженому, предметному врахуванні, визнанні істотних властивостей та обгрунтованих вимог кожного індивідуаль­ного суб'єкта. Соціальна справедливість зовсім не зрівнює людей, тобто не робить їх однаковими, що практично немож­ливо. Вона вимагає, по-перше, однакового, неупередженого ставлення до людей, по-друге, додержання тих масштабів, згідно з якими здійснюється це ставлення, і, по-третє, дій-

-251-

сної відповідності між різними схильностями людей і право­вими та життєвими наслідками врахування цих схильностей.

Зрозуміло, що справедливість у такому значенні вимагає правової керованості і створює її, пов'язуючи, наприклад, публічну дієздатність (голосування, державна служба) з пев­ним цензом або запроваджуючи прибуткове прогресивне оподаткування, що властиве й сучасному періодові історії України.

В принципі державна влада міцно пов'язана з розподіль­чою справедливістю, і корисливе нехтування нею ніколи не проходить безкарно. Режим, який запроваджує без достатніх підстав несправедливі привілеї, є режимом антиполітичним, він компрометує гідність державної влади і підриває волю громадян до загальнодержавної єдності. Такий режим не мо­же бути міцним, оскільки сам породжує ті відцентрові сили, які рано чи пізно поставлять питання про саме існування держави.

Отже, будь-який відступ державної влади від справедли­вості повинен бути відкрито виправданий предметною вка­зівкою на політичну нездійсненність протилежного. Не мож­на в ім'я справедливості запроваджувати такий державний лад, який згубний для самої держави¹.

У цьому зв'язку звернемо увагу на те, що Конституція України у ст. 24 визначає, що не може бути привілеїв чи об­межень з приводу раси, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статі, етнічного та соціального по­ходження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Це дуже важливо для загальнодержавної та на­ціональної злагоди в Україні, оскільки вирішення деяких конкретних справ, зокрема розв'язання проблеми розподіль­чої справедливості, породжують наслідки щодо вирішення загальних проблем державності в Україні.

Римський історик Гай Саллюстій Крісп з цього приводу зазначав: СопсогсНа рапгае гез сгевсіші, дізкопііа тахітае сШаЬІтіиг — При злагоді малі справи зростають, за умов неузгодженості великі справи руйнуються².

¹ Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 146, 245.

² Гай Саллюстий Крісп. Веіішп іп^игіНіпит (Югуртинська війна). X. 4—6. Крьілатьіе латинские изречения. — К.: Изд-во АН УССР, 1962. — С. 35—36.

Програмні положення, проблеми, пов'язані з соціальною справедливістю, стають реальністю, коли вони втілюються в законах, які виконуються. Недарма Марк Тулій Ціцерон за­значав з цього приводу: Заіиз рориіі зиргета Іех (езіо) — Благо народу нехай буде вищим законом¹.

Крім того, такі закони мають бути зрозумілими і народо­ві, оскільки, як відзначав Ш.-Л. Монтеск'є, закони пишуться для звичайних людей і повинні базуватися на звичайному здоровому глузді².

На підставі викладеного, можна запропонувати таке за­гальне поняття державної влади в Україні як конституційно-пра,вового інституту.

Сутність конституційно-правового інституту дер­жавної влади в Україні полягає в її легітимності, яка знаходить своє законодавче закріплення у Конституції завдяки волі народу, як єдиного джерела влади, і здій­снюється згідно з основоположними принципами сувере­нітету, розподілу влади та верховенства права зако­нодавчим, виконавчими і судовими органами на основі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечен­ня прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, з метою досягнення гідних умов її життя.

Теорія і практика співвідношення

В Конституції України принципів народного суверенітету і розподілу державної влади

Згадані питання тісно пов'язані одне з одним, незважаю­чи на-Те, що теоретичні витоки, на підставі яких вони у су­часний період вирішуються у… Марк Тулий Цицерон. Ве У£іЬІІ5 (Про закон), III, 3, 8. Там само. — С\… Див.: Ш. Монтескье. Избранньїе произведения. — М.: Госполитиз-дат, 1955. — С. 291.

92-290

-257-

Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів"¹.

По-перше, незрозуміле яка саме влада належить народо­ві України. По-друге, з'ясовується, що народ здійснює дер­жавну владу (тобто частину влади взагалі) не сам, а знову ж таки через державні органи. По-третє, виникає питання, яка ж частина недержавної влади належить народові і як са­ме він її здійснює.

Після прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою Ук­раїни Декларації про державний суверенітет України був розроблений, на наш погляд, у цілому вдалий механізм здій­снення державної влади.

У розділі II "Народовладдя" зазначалося: "Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в

Республіці.

Повновладдя народу України реалізується на основі Кон­ституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної Ради і місцевих Рад Україн­ської РСР.

Від імені всього народу може виступати виключно Вер­ховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, гро­мадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені народу України"².

Позитивним тут, безумовно, є те, що йдеться саме про державну владу і ні про яку іншу, й те, що досить детально визначено механізм її здійснення. Нез'ясованим до кінця, на жаль, залишається питання, як саме народ має реалізувати своє повновладдя.

Цю конструкцію закріплення державної влади та меха­нізм її реалізації було закладено у Концепцію нової Консти­туції України (розділ І "Засади конституційного ладу")³.

Фактично згадана конструкція не зазнала змін у проекті Конституції України 1992 р., який було винесено на всена­родне та громадське обговорення, та у проекті 1993 р.

¹ Див.: Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки. — К.: Політвидав України, 1978.

Див.: Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1991. — № 35. — Ст. 465.

Голос України. — 1991. — 3 липня.

-258-

 

Досить вдалим, на наш погляд, є підхід до вирішення питання щодо участі народу у здійсненні влади у Конститу­ційному договорі між Верховною Радою України та Прези­дентом України про основні засади організації та функціону­вання державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 р.

У ст. 2 Договору зазначалося, що всі повноваження вла­ди в Україні належать народові. Народ є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо — шляхом референду­му, так і через систему державних органів та органів місце­вого самоврядування. Ніхто не може привласнювати право здійснювати державну владу.

Проте, у даному тексті є і суперечність: у ч. 1 згаданої статті йдеться про владу взагалі, у ч. 2 — про державну владу.

Ця конструкція, яка реалізувала основні положення принципу "народного суверенітету", стала основою третього проекту Конституції України (березень 1996 р.), на основі якого і було прийнято Основний Закон нашої країни.

Зміст цієї статті майже збігається з відповідними стаття­ми Основного Закону ряду країн СНД. Це стосується, наприклад ст. З Конституції Російської Федерації 1993 р.¹, ст. З Конституції Республіки Казахстан². Проте обидві Кон­ституції фіксують у цих статтях конкретні форми здійснення влади народом: референдум та вільні вибори — у Конститу­ції Російської Федерації, референдум та вільні вибори і деле­гування здійснення своєї влади державним органам — у Конституції Казахстану. Крім того, уявляється вдалим і пра­вильним положення Конституції, у якій зазначається, що "єдиним, джерелом державної влади є народ". Такий підхід для конституційного закріплення державної влади, на наш погляд, є найбільш привабливим.

Що стосується самої проблеми здійснення державної влади народом, то існує чимало об'єктивних обставин, внаслідок яких вона є спірною і ставлення до неї далеко не однозначне.

¹ Див.: Конституція Російської Федерації. — М.: Юрид. літ., 1993.

Див.: Конституція Республіки Казахстан. — Алма-Ата, 1995.

9*

-259-

Наївно думати, що будь-який громадянин, який досяг певного вікового цензу, здатний будувати державну владу. Це означало б поставити політику нижче будь-якого ремес­ла. Безглуздо здійснювати цю владу, якщо особа не має дер­жавної правосвідомості. Негативні результати у такому разі завжди будуть забезпечені: це буде або протидержавна вла­да, або державне безвладдя, або ж протидержавне безвлад­дя. Перше набере форми особистого депспотизму або класо­вої диктатури, яка нам уже траплялася; друге створить режим малодушності, поступливості і відповідно режим дер­жавного розпорошення, тобто розтягування влади, розпаду нації і території; третє породить охлократію — господарю­вання юрби.

Отже, можна стверджувати, що участь народу у форму­ванні і здійсненні державної влади є повільним, поступовим процесом. Держава, яка не додержується цієї поступовості, ризикує своїм існуванням. Державна мудрість народу вияв­ляється саме у здатності виділяти зі свого середовища тих, хто спроможний здійснювати державну владу¹.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що у всіх про­ектах Конституції України досить виважено законодавче бу­ло визначено такий важливий чинник закріплення і форму­вання влади, як джерела влади, яким є народ.

Проте, на наш погляд, має йтися лише і саме про дер­жавну владу, оскільки Конституція, як перш за все правовий документ, є Основним Законом держави, а не всього суспіль­ства, а тому державі іманентна не будь-яка, а саме державна влада. Такий підхід, як уже зазначалося, використовується у конституціях ряду країн, зокрема, Казахстану.

Що стосується питання про безпосереднє здійснення на­родом державної влади, то це справа майбутнього, оскільки у Конституції України закріплюється лише дві форми її здійснення — референдум та вибори.

У процесі розробки нової Конституції серед багатьох зав­дань Україна мала вирішити принципове питання про засоби організації державної влади, обравши за основу існуючий на період проголошення України незалежною державою марк-

¹ Докладніше див.: Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 125—128.

-260-

П

систсько-ленінськии принцип поєднання державної влади або загальновизнаний у світі принцип розподілу влади.

Стосовно першого. Відомо, що саме історія існування ко­лишнього СРСР довела нежиттєвість штучної теорії поєд­нання у Радах влади й управління.

Що стосується другого принципу, то держава та її нау­ковці зустрілися з чималими труднощами. По-перше, в СРСР штучно робилося все, щоб теорія розподілу влади не була ві­дома народові. Основний твір Ш.-Л. Монтеск'є, присвяче­ний цьому принципу, було видано лише у 1955 р., і з цього часу він став бібліографічною рідкістю. У зв'язку з цим до­велося передусім опанувати згадану теорію.

По-друге, слід було враховувати й ту обставину, що на практиці згадана теорія протягом більш як 200-річного періо­ду зазнала істотних специфічних змін, які відобразилися у текстах конституцій прогресивних країн світу.

По-третє, колишня радянська юридична наука по сутГ не розробляла проблеми порівняльного конституційного зако­нодавства, яке ще треба було спочатку одержати, переклас­ти українською мовою, а згодом опанувати.

Все це призвело до того, що втілення принципу поділу влади в конституційне законодавство України одразу не від­булося: у Декларації про державний суверенітет України згаданий принцип було лише проголошено.

Фактично ж до прийняття Конституційного договору у 1995 р., у країні існував принцип поєднання влад.

Тому доцільно стисло проаналізувати основні положення теорії поділу влади і простежити, як цей принцип поступово втілювався у життя при визначенні основ організації дер­жавної влади в Україні.

Теорія розподілу влади є однією з провідних політичних доктрин і принципів буржуазного конституціоналізму. Пред­ставниками цієї доктрини були, як відомо, засновники теорії природного права Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, французькі енциклопедисти XIX ст. Ш.-Л. Монтеск'є, Д. Дідро, а також філософи Німеччини І. Кант, Й. Г. Фіхте, Т. В. Ф. Гегель та інші.

Принцип розподілу влад тісно пов'язаний з теорією при­родного права і громадянського договору, а також природно­го стану. На відміну від Гоббса, який бачив цей стан у "війні всіх проти всіх", Локк вважаві що навіть у природному стані

- 261 -

існував закон природи і кожний мав виконавчу владу, яка випливала з цього закону. Різниця між природним станом і державною організацією при цьому вважалася не досить істотною: виконавча влада як функція всіх людей у природ­ному стані стає функцією спеціального виконавчого органу в природі, а те, чим у державі повинен керуватися державний орган, — закон природи, вже фактично діє у природному стані.

"Розумний державний устрій" Локк розумів як сукуп­ність трьох влад: законодавчої (в особі парламенту), вико­навчої (до якої належать суди та армія) та федеративної, тобто влади, пов'язаною з зовнішніми зносинами держави (король, міністри). Проте ця теорія передбачала співпідпо-рядкування влад у державі, де законодавча влада вважалася верховною, а інші випливали з неї і підкорялися їй. Разом з тим він припускав розумний поділ законодавчої і виконавчої влади¹.

Теорія розподілу влади найбільш чітко та послідовно бу­ла викладена у класичному творі французького просвітителя Ш.-Л. Монтеск'є "Про дух законів" (1748 р.). Він розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу та судову, які в умовах свободи не можуть бути поєднані, а тим більше здійснювати­ся одним державним органом або особою, оскільки таке по­єднання могло призвести до свавілля. Тому названі три вла­ди мали здійснюватися різними органами. При цьому він вважав ці влади рівнозначними.

Важливим є й положення Ш.-Л. Монтеск'є про те, що всі влади повинні бути взаємно врівноважені. Він мав на увазі таку взаємодію влад, за якої вони стримують одна одну і в результаті узгоджено прагнуть до спільної мети, але водночас вказував на неможливість практичного розмежу­вання їх настільки, щоб це абсолютно виключало б втручан­ня однієї влади в діяльність іншої. Характерно, що Мон­теск'є визначав розподіл влади не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розподіл політич­них сил, інтереси яких тією чи іншою мірою мали бути приховані.

¹ Див.: Локк Д. Сочинения. — М., 1985—1988. — Т. 3. — С. 351, 356.

-262-

Водночас Монтеск'є попереджав про неприпустимість з'єднання окремих або всіх влад. Він писав: "Якщо влада за­конодавча і виконавча будуть з'єднані в одній особі або уста­нові, то свободи не буде, оскільки можна побоюватись, що цей монарх або сенат стануть створювати тиранічні закони для того, щоб також тиранічне застосовувати їх.

Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не від­ділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона з'єд­нана з законодавчою владою, то життя і свобода громадян опиняться у владі свавілля, оскільки суддя буде законодав­цем. Якщо судова влада з'єднана з виконавчою, то суддя діс­тає можливість стати пригноблювачем.

Все загинуло б, якщо в одній і тій самій особі або уста­нові, яка складається з сановників чи простих людей, були з'єднані ці три влади"¹.

На відміну від Ш.-Л. Монтеск'є, Г. Гегель вважав,- що трьома різними владами, на які поділяється політична дер­жава, є законодавча влада, урядова влада і влада монарха.

В цілому погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск'є, він обгрунтував положення про те, що в державі розподіл влади є гарантією публічної свободи. Разом з тим Гегель розходив­ся з ними стосовно розуміння характеру та призначення та­кого розподілу влад, їх складу. Зокрема, він не визнавав са­мостійності влад, їх взаємного обмеження, оскільки за такого підходу передбачав ворожість кожної з влад щодо іншої, а звідси і їх протидії. У пануванні цілого, в залежності і підпорядкованості різних влад державній єдності і поля­гала, на його думку, сутність внутрішнього суверенітету держави.

Гегель не визнавав ідею народного суверенітету.

До урядової влади він відносив і владу судову, основним завданням якої вважав виконання рішень глави держави, зокрема конституційного монарха, а також підтримання існуючих законів та установ.

Див.: Ш. Монтеск'є. Избранньїе произведения. — М.: Госполитиз-дат, 1955. — С. 290; Докладніше див.: Фрицький О. Ф. Розподіл влад: філософська теорія і практика її застосування в законодавстві України. Філософські проблеми права і правоохоронної діяльності: 36. наук, праць. —

УУо.

-263-

І

Законодавча влада за характеристикою Гегеля, це влада визначення і встановлення загального, яку здійснює двопа­латний парламент.

Гарантією незалежності держави Регель вважав збройні сили. Сферу міжнародних відносин він трактував як галузь прояву зовнішнього державного права, яке існує поряд з внутрішнім державним правом (позитивне право, законо­давство)¹.

Незважаючи на загальне й особливе у підході до роз­криття суті теорії поділу влад Локка, Монтеск'є і Гегеля, са­ме вчення Монтеск'є створило підвалини відповідного кон­ституційного принципу, який був визнаний у теорії і практиці багатьох країн світу наприкінці XVIII ст., та у XIX іХХст.

Найбільшою мірою принцип теорії поділу влад був сприй­нятий Конституцією СІЛА 1787 р. Ця ідея знайшла своє ві­дображення як у самій структурі Конституції, так і у відпо­відній організації державної влади.

В сучасний період різні країни по-різному сприймають зміст теорії поділу влад. Він нерідко істотно різниться. Проте в узагальненому вигляді різне тлумачення цієї теорії можна пов'язати з існуючими формами державного устрою і форма­ми державного правління. З цього виходила і Україна, при­ступаючи до розробки Конституції після прийняття Деклара­ції про державний суверенітет України.

Щодо форми державного устрою, то вона ніяких змін не зазнала: Україна як була, так і залишилася унітарною дер­жавою.

Відносно форми правління одразу виникли великі склад­ності. Дійсно, з одного боку, за формою державного правлін­ня — Україна — республіка. Але яка: парламентська, прези­дентська, напівпарламентська або напівпрезидентська? Від відповіді на ці питання залежало і саме розв'язання пробле­ми організації державної влади в Україні.

На час прийняття Декларації про державний суверенітет Україна була парламентською республікою. Саме в цьому документі було вперше записано про організацію державної

¹ Докладніше див.: Гегель Г. Философия права. — М.: Мисль, 1990. — С. 308—369.

влади в Україні на основі принципу розподілу влад. У розді­лі Ш "Державна влада" зазначалося: "Державна влада в республіці здійснюється за принципом її розподілу на зако­нодавчу, виконавчу та судову"¹.

Проте, проголошений же принцип розподілу влад у Дек­ларації про державний суверенітет України був не більше і не менше як декларацією намірів.

Пізніше цей принцип було включено до розділу V "Дер­жавний лад" Концепції нової Конституції України і першого проекту Основного Закону, який схвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 р.².

У другому проекті Конституції України, який було вине­сено на всенародне обговорення 1 липня 1992 р., згаданий принцип було закріплено у ст. З розділу 1 "Загальні засади конституційного ладу"³.

Третій проект Конституції України, який було винесено на розгляд Верховної Ради України Комісією з розробки но­вої Конституції України 28 січня 1993 р. після доопрацюван­ня за результатами всенародного обговорення, також вклю­чив у ст. З розділу І "Загальні засади конституційного ладу" принцип розподілу влад.

Проте, аж до червня 1995 р., коли був прийнятий Кон­ституційний договір, фактично ніякого розподілу влад у чин­ній Конституції України не було.

Таке становище пояснюється рядом об'єктивних і суб'єк­тивних фактів. Перш за все слід врахувати й ту обставину, що незважаючи на проголошення Декларацією про держав­ний суверенітет принципу розподілу влад, він не був інкор­порований у тексті Конституції. Навіть зі змінами, внесе­ними до ст. З Конституції України 1978 р., ця стаття, присвячена основам організації державної влади в Україні, мала таке формулювання: "Організація і діяльність держави будуються на засадах виборності всіх органів державної вла­ди, підзвітності їх народові, відповідальності кожного дер­жавного органу за доручену;справу, обов'язковості рішень

¹ Див,: Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1991. — № 35. — С. 465.

² Див.: Голос України. — 1991. — 3 липня.

³ Див.: Голос України. — 1992. — 17 липня.

-264-

-265-

вищестоящих органів для нижчестоящих згідно з розподілом їх повноважень".

Звідси можна зробити висновок, що в Україні до червня 1995 р. був законодавче закріплений на конституційному рівні і діяв принцип поєднання влад, притаманний добі ра­дянського періоду.

По-друге, із запровадженням посади Президента України становище не змінилося, незважаючи на те, що у Конститу­цію Законом України від 15 липня 1991 р. було введено гла­ву 12-1 "Президент України".

Майже всі питання організації державної влади в країні згідно з Конституцією вирішував лише один орган — Вер­ховна Рада. Зокрема, Президент, не міг самостійно вирішу­вати питання про призначення Прем'єр-міністра, міністрів, утворення міністерств та інших центральних органів вико­навчої влади (частини 6, 7, 7^і ст. 114⁵ Конституції України 1978 р.).

І, по-третє, слід врахувати й ту обставину, що Україна у період з 1990 по 1995 рр. пройшла шлях, протягом якого до­корінно змінювалася форма правління держави. З 1990 по 1991 р. це була парламентська республіка, з 1991 по 1995 р. — парламентсько-президентська, а з червня 1995 р. — прези­дентсько-парламентська.

Перетворенню України на згадану форму правління у ви­рішальній час сприяло прийняття 8 червня 1995 р. Консти­туційного договору між Верховною Радою України та Пре­зидентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України.

Принциповим положенням Договору було те, що до прийняття нової Конституції України статті чинної Консти­туції України діяли лише в частині, що узгоджувалися Кон­ституційним договором.

Завдяки йому вперше було законодавче у ст. З Договору закріплено принцип, згідно з яким державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. На підставі цього принципу стало можливим зако­нодавче визначити функції і повноваження Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, з одного бо­ку, і Президента України як глави держави і глави держав­ної виконавчої влади України — з другого.

-266-

Безумовно, позитивним при цьому було те, що розподіл на законодавчу і виконавчу владу було здійснено на основі вивчення світового досвіду організації державної влади цих органів. У результаті було чітко визначено питання ком­петенції, які: вирішуються самостійно законодавчою і ви­конавчою владою; розв'язуються на паритетних засадах (наприклад, спільне призначення або обрання складу Кон­ституційного Суду України), розглядаються разом щодо су­дової влади.

Це заклало підвалини подальшої розробки системи стри­мувань і противаг, притаманній усім державам, які будують організацію і функціонування державної влади за принципом розподілу влади.

Подальше вдосконалення положень Конституційного до­говору стосовно реалізації принципу розподілу влади відбу­лося у проектах Конституції України від 15 листопада 1995 р. та 11 березня 1996 р., схвалених Конституційною комісією України, на основі яких 28 червня 1996 р. було прийнято нову Конституцію України, згідно з якою на основі законодавче закріпленого принципу розподілу влади буду­ється вся організація і здійснення державної влади в Україні.

Проте, слід врахувати й те, що принцип розподілу влади зазнав певних змін у зв'язку зі зміною статусу Президента, який відповідно до прийнятої Конституції України є главою держави.

Які ж основні положення світової практики впроваджен­ня принципу розподілу влади були покладені в основу кон­цепції запровадження цього принципу організації державно­го механізму в Україні?

Перш за все необхідно було визначити юридичну форму закріплення цього принципу в національному законодавстві України. Такою юридичною формою є закріплення ідеї чітко­го структурно-функціонального визначення кожної з гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової.

Є різні тлумачення цієї ідеї.

Традиційне розкриття сутності ідеї розподілу влади пе­редбачає формальну ізольованість кожної з них. Воно пов'я­зане з особливостями такої форми правління, як президент­ська республіка і найбільш наближене до вчення про розподіл влади. На практиці закріплення жорсткого розподі­лу влад по суті спричинює конкуренцію між різними органа-

-267-

ми влади, зокрема між законодавчою і виконавчою. Саме до взаємовідносин і взаємозв'язків між цими органами найчас­тіше звернене це тлумачення. Органи судової влади покли­кані стабілізувати ці взаємовідносини, виступати арбітром між парламентом (законодавча влада) і президентом (вико­навча влада).

За іншою версією тлумачення жорсткого розподілу влади взаємовідносини між трьома гілками влади мають форму рів­нобічного трикутника. Але така форма не відповідає реаль­ному співвідношенню в державному механізмі президент­ських республік.

Класичній президентській республіці властива наявність двох векторів державної влади — президента і парламенту.

Проте, для України такий варіант поки що не притаман­ний. Найбільш наочно він виявляється у періоди так званого роздільного правління, коли глава держави і парламентська більшість (якої у Верховній Раді України поки що немає) репрезентують різні політичні сили.

Другою особливістю практичної реалізації жорсткого розподілу влад є чітке і недвозначне визначення у Конститу­ції вичерпної компетенції органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Вже зазначалося, що принцип розподілу влади в Україні був проголошений без достатнього законодавчого забезпе­чення, внаслідок чого конституційний процес в Україні роз­тягнувся на 5—6 років і наша республіка була останньою з колишніх республік СРСР, яка прийняла Конституцію.

Між тим, цього можна було б уникнути, якби відразу піс­ля прийняття Декларації про державний суверенітет Украї­ни Верховна Рада розробила та прийняла Закон "Про основи законодавчої, установчої і контрольної влади в Україні". На основі цього закону можна було б розробити і прийняти За­кони "Про законодавчу діяльність Верховної Ради України", "Про установчу діяльність Верховної Ради України" і "Про контрольну діяльність Верховної Ради України".

У сфері виконавчої влади необхідно було розробити і тер­міново прийняти конституційний Закону "Про виконавчу владу в Україні", який би розкривав сутність цього виду дер­жавної діяльності, загальні завдання, функції, компетенцію, форми і методи роботи. На основі цього загальнонормативно-го акта виникла б можливість розробити і прийняти Закон

-268-

"Про Кабінет Міністрів України", а також закони "Про за­гальне Положення про міністерства та інші центральні орга­ни державної виконавчої влади в Україні" і "Про місцеві ор­гани державної виконавчої влади в Україні".

Нарешті, у сфері судової влади конче був потрібен кон­ституційний Закон "Про судову владу в Україні".

Прийняття згаданих законів вирішило б ряд питань, зок­рема відбувся б первісний розподіл влад, але не довільно, а на легітимній основі; скоротило б строк підготовки нової Конституції України; дало б можливість шляхом внесення відповідних змін до Конституції України 1978 р. запровадити в життя принцип розподілу влад і, визначивши компетенцію кожної з гілок влади, перейти до визначення, а згодом і до законодавчого закріплення системи стримувань і противаг між трьома гілками влади¹.

Третя особливість практичної реалізації жорсткого роз­поділу влад — система стримувань і противаг.

Вважається, що теорія і практика стримувань і противаг найбільшою мірою закріплена в Конституції США. При цьому найголовнішим визнається те, що в межах відповідної системи створено структуру взаємодії і взаємообмежень ви­щих органів держави, а звідси — трьох розподілених влад.

Так, конгрес США може притягнути президента до відпо­відальності, використовуючи процедуру імпічменту (англ. ітреасЬтепі — осуд, обвинувачення; особлива процедура обвинувачення та притягнення до відповідальності вищих посадових осіб — президентів, міністрів, суддів тощо).

У проектах Конституції України 1993 і 1996 рр. згадана процедура була також передбачена (відповідно частинами 7 і 16 ст. 107 та ст. 111).

У свою чергу сенат (верхня палата) має право відхиляти кандидатури на урядові, судові та інші федеральні посади.

. Таке право Верховної Ради України було передбачено ли­ше у проектах Конституції 1992 та 1993 рр. (ч. 8 ст. 107 про­екту 1993 р.). У Конституційному договорі, а також у чинній

¹ Докладніше див.: Фрицький О. В. Деякі питання розвитку законодав­ства в галузі конституційного права і державного будівницта до 2005 року / / Матеріали наук.-практ. конф. "Концепція розвитку законодавства Ук­раїни". — К., 1996. — С. 183—184.

-269-

Конституції такого права законодавчому органові не було надано.

Згідно з Конституцією США президент може перешкоди­ти введенню в дію прийнятого конгресом законопроекту, за­стосувавши право вето (від лат. уеіо — забороняю; право державного органу чи посадової особи припиняти введення в дію акта, прийнятого іншим органом, перш за все законо­давчого чи глави держави).

В Україні лише проект Конституції 1993 р. безпосеред­ньо передбачав право Президента України накладати вето на схвалені Верховною Радою закони (ч. 4 ст. 113 проекту).

Конституція США передбачає призначення членів Вер­ховного Суду США президентом за порадою і згодою сенату, тобто спільно виконавчою та законодавчою владами.

В Україні це право, згідно з проектами Основного Закону 1993 і 1996 рр. та Конституційного договору належало Вер­ховній Раді України, але половину складу Конституційного Суду призначали законодавчий орган і Президент — по 7 осіб (ч. 10 ст. 107 проекту 1993 р., ч. 17 ст. 17 Конституцій­ного договору, ст. 87 і ч. 19 ст. 105 проекту 1996 р.).

Нарешті, Верховний Суд США шляхом тлумачення самої Конституції привласнив собі право конституційного контро­лю, що дає йому право активно впливати на законодавчу діяльність конгресу та правотворчість президента.

Конституційне законодавство України, а також всі проек­ти Конституції такого права Конституційному Суду України не надавали.

Отже, Україна в процесі вироблення механізму реалізації положень теорії розподілу влади у своєму законодавстві про­аналізувала положення конституцій більшості демократич­них країн світу, але використала не всі складові системи стримувань і противаг. Це пояснюється особливістю процесу реалізації принципу розподілу влади низкою причин.

Зокрема, необхідно було за короткий термін вивчити впровадження положень цього принципу у конституціях Польщі (саме на основі Малої Конституції Польщі і були розроблені проекти Конституції України 1992 і 1993 рр.), США та Франції (конституційне законодавство останньої щодо організації державної влади стало основою Конститу­ційного договору і проекту Конституції України 1996 р.).

-270-

Крім того, слід врахувати й ту обставину, що майже у всіх проектах Основного Закону не було чітко визначено місце і роль у державі Президента України, який згідно з по­ложеннями всіх проектів Конституції, крім Конституційного договору, мав статус глави держави і глави виконавчої влади.

Що стосується значення згаданих складових системи стримувань і противаг для конституційного будівництва в Україні, то воно полйгає насамперед у тому, що вони знахо­дять вияв не у взаємообмеженні компетенції трьох вищих органів держави, а в легітимованому Основним Законом дер­жави вторгненню кожного з них у сферу повноважень інших. Прикладом є президентське вето, за допомогою якого глава держави стає фактично прямим учасником законодав­чого процесу. Разом з тим, застосування права вето законо­давчим органом щодо актів, які видає Президент, робить цей орган учасником правотворчої діяльності глави держави.

До системи стримувань і противаг багато конституцій світу відносять різні способи формування трьох гілок влади. Так, проектами Конституції України передбачалося, що Вер­ховна Рада України повинна обиратися на основі прямих ви­борів на строк чотири роки; Президент України — також на основі прямих виборів на строк п'ять років; Кабінет Мініст­рів мав формувати Президент на той самий строк.

Що стосується судової влади, то за останнім проектом Конституції України 1996 р. судді загальних і спеціалізова­них судів мали обіймати свої посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посаду вперше (строк їхніх пов­новажень — 5 років). Строк повноважень суддів Конститу­ційного Суду України визначався проектом у 10 років без права повторного призначення.

Такий підхід до визначення системи стримувань і проти­ваг співвіднесений не тільки з вищими органами держави в їх взаємодії, а й з принципами організації та функціонування цих органів. Тим самим створювалися додаткові можливості при характеристиці державного механізму в статиці та ди­наміці.

Ідея розподілу влад відома і конституційній теорії країн із змішаною або напівпрезидентською чи напівпарламент-ською формою правління. Зокрема, сучасні французькі кон­ституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорстко-

-271-

го розподілу влад. Вони стверджують, що термін "виконавча влада" є вузький і в цілому невдалий. Функції уряду при цьому не зводяться лише до виконання законів. Єдина уря­дова або управлінська функція, на думку провідних авторів, певною мірою вбирає в себе і законодавчу. Це веде до того, що остання більше не ототожнюється з діями парламенту.

Існує й інший підхід, за яким різниця між законодавчою та виконавчою владою не має принципового значення, адже лідер парламентської більшості фактично має ту й іншу. Він керує урядом- і контролює цю більшість. Тому говорити, що законодавча та виконавча влада розділені, буде, на думку прибічників такого підходу, невірним, а справжній розподіл має місце між урядом та опозицією.

В Україні, які відомо, парламентської більшості немає, але, як засвідчує політичне життя країни, боротьбу за її створення веде як законодавча, так і виконавча влада.

Нарешті, в процесі створення нової Конституції України вивчався й досвід розподілу влад в умовах парламентської та напівпарламентської форм правління. Ідея розподілу влад за існування такої форми зводиться до того, що всі влади мають тісно переплітатися і співпрацювати. Багато хто з тео­ретиків посилаються на тлумачення такого явища, прита­манного деяким країнам, як частковий збіг або частковий розподіл функцій органів законодавчої і виконавчої влади, що призводить до "змішування" влад.

Як наслідок, конституційна практика встановлює стано­вище, яке іноді називають "частковим злиттям персоналу": членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту, тобто один і той же суб'єкт бере участь у реалізації як зако­нодавчої, так і виконавчої влади. Це положення аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влад, що грунтуєть­ся на неприпустимості поєднання парламентського мандата з членством в уряді.

Україна відразу після початку конституційного процесу відмовилася від цієї моделі розподілу влад, оскільки вона по суті відповідала змісту Конституції України 1978 р., згідно з якою організація і функціонування державної влади були по­будовані за принципом поєднання влад в організації і діяль­ності Рад.

Це, по суті, збігалося з намаганням представників парла­ментської форми правління відкинути саму ідею розподілу

-272-

влад, які обґрунтовували концепції "дифузії", "дисперсії", "розпорошення влади".

Згідно з оцінками авторів цієї концепції владні повнова­ження здійснюються багатьма та різними державними орга­нами і посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за інституційними і функці­ональними ознаками.! І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужча можливість для свавільного правління, яке ущем-лює свободу особи.

На думку прибічників такої концепції, кожний з держав­них органів має забезпечити взаємні стримування і протива­ги. При цьому зміст таких стримувань і противаг трактуєть­ся нетрадиційно. До них звичайно належать колегіальний характер уряду, бікамеризм (двопалатна побудова) парла­менту, порядок взаємовідносин між урядовою партією та опозицією, баланс між центральними органами і місцевим самоврядуванням тощо. Таке трактування стримувань і про­тиваг пояснюється тим, що самі стримування і противаги вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності запобігти надмірній концетрації державної влади і збалансу­вати її вищі ланки, а й забезпечити стабільність та сталість у функціонуванні всієї політичної системи.

Що стосується самої ідеї розподілу влад, то автори кон­цепції "змішування влад" пов'язують її з незалежністю суду. В свою чергу незалежність суду як детермінанти та ідеї роз­поділу влад вони тлумачать по-різному і нерідко досить ши­роко. Сюди, зокрема, відносять і те, що суди в своїй діяль­ності ізольовані від органів законодавчої і виконавчої влади. Це забезпечується різними політичними та юридичними за­собами¹.

У процесі розробки нової Конституції Україна не сприй­няла згадану концепцію розподілу влад.

Оцінюючи у цілому зміст і значення ідеї розподілу влад, як вона сприйнята у світовій конституційній теорії і практиці та використана у процесі розробки Конституції України, слід підкреслити, що йдеться по суті, не про розподіл влад або влади, а виходячи з єдності державної влади, про розподіл

Докладніше див.: Шаповал В. М. Зазнач, праця. — С. 8—10.

-273-

владних функцій між органами держави, перш за все вищи­ми. Тим самим формулу "розподілу влад" можна без особли­вих застережень замінити на формулу "розподілу функцій державної влади". Сказане не заперечує значущості самої ідеї розподілу влади, яка звичайно є основою для створення політичних і юридичних гарантій демократичної організації суспільства і держави.

Водночас, як показав конституційний процес в Україні, принцип розподілу влади має і прикладне юридичне значен­ня. Його реалізація у текстах усіх проектів Конституції ство­рює той стрижень, на якому будується механізм закріплен­ня, організації і здійснення державної влади, контролюються взаємовідносини між органами держави. Саме на сприйнятті конкретного варіанта розподілу влад грунтувалась і концеп­ція розробки механізму державної влади в Україні, тобто її закріплення, організації і функціонування.

Конституційні загальні засади

Закріплення, організації та здійснення

Державної влади в Україні

Загальні питання закріплення та організації цієї влади ві­дображені у розділі І "Загальні засади".,Щодо визначення у Конституції… Такий підхід відповідає законодавчій практиці сучасного конституціоналізму.… -274-

Поняття, система та види органів державної влади

Державні органи України характеризуються певними ос­новними рисами. Будь-який такий орган представляє Украї­ну як державу як всередині країни, так і… Орган Української держави є відносно самостійною час­тиною єдиної системи… -283-

10 2-290

-289-

купності вони становлять єдину систему органів виконавчої

влади.

На відміну від органів законодавчої влади органи вико­навчої влади формуються Президентом України. Органи ви­конавчої влади здійснюють виконавчу діяльність, яка поля­гає у виконанні Конституції України, нормативних актів законодавчих органів державної влади, указів Президента України, а також організовують виконання цих актів шляхом розпорядництва.

За характером своїх повноважень органи виконавчої вла­ди поділяються на органи загальної компетенції, які відають усіма або багатьма галузями виконавчої діяльності (наприк­лад Кабінет Міністрів України), і органи спеціальної ком­петенції (міністерства, інші органи державної виконавчої

влади).

Органи виконавчої влади поділяються також на колегі­альні і єдиноначальні. До перших належать, зокрема, Кабі­нет Міністрів України, до других — міністерства та інші ор­гани виконавчої влади.

Третій вид державних органів — органи судової влади. Це Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної компетенції, вищі судові органи спе­ціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди. У своїй сукуп­ності ці суди становлять судову систему України. Вони здійснюють судову владу на основі конституційного, цивіль­ного, кримінального та арбітражного судочинства.

Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково.

Особливе, відокремлене місце від судової системи має Конституційний Суд України — єдиний орган конституцій­ної юрисдикції в Україні, який відрізняється від судів загаль­ної і спеціальної компетенції порядком утворення (судді Кон­ституційного Суду України призначаються Верховною Радою України, Президентом України та з'їздом суддів Ук­раїни), складом (18 суддів), специфікою судового прова­дження та його процедурою, особливістю юридичної сили та обов'язковістю рішень Конституційного Суду, а також стро­ком призначення на посаду (дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк).

Особливим видом державних органів, який не належить до жодного виду органів державної влади, є органи прокура-

- 290 -

тури. На прокуратуру України покладається підтримання державного обвинувачення у суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених за­коном; нагляд за додержанням законів органами, які прово­дять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні су­дових рішень у кримінальних справах, а також при застосу­ванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з об­меженням особистої свободи громадян, обвинувачених у тому чи іншому правопорушенні.

Одночасно згідно з п. 9 Перехідних положень Конститу­ції України прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і засто­суванням законів та функцію попереднього слідства до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів та до сфор­мування досудового слідства і введення в дію законів, які ре­гулюють їх функціонування.

Прокуратура України — єдина централізована система з підпорядкуванням нижчих прокурорів вищестоящим і Гене­ральному прокуророві України.

Відповідно до Конституції України Генеральний прокурор призначається за згодою Верховної Ради Президентом Ук­раїни.

Особливе місце в системі органів державної влади посі­дає такий державний орган, як Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згід­но з якими він є гарантом державного суверенітету, терито­ріальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, безумовно, впливає на діяльність всієї системи державних органів в Україні, як своєрідний арбітр їх злагод­женої діяльності.

10*

-291-

Глава VII Верховна Рада України

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

В Україні, як і у більшості сучасних демократичних дер­жав, здійснення законодавчої влади доручається Основним Законом виборним представницьким… Проте, законодавча діяльність не єдина в процесі функціонування… Починаючи з XVII ст. вважалося, що функцією легіслатур є лише видання законів, що було обгрунтовано Д. Локком.

Передбачених Конституцією України

За час, що минув з моменту прийняття Акта про неза­лежність України, парламентаризм пройшов досить склад­ний шлях свого становлення як закономірний… -297- Слід зазначити, що окремі риси сучасного парламента­ризму в Україні були започатковані в процесі розвитку…

Установча функція Верховної Ради України

Щодо першої групи органів. Перш за все на першій після виборів сесії формуються органи парламенту.

Комітети Верховної Ради України четвертого скликання

-316- 3 питань державного будівництва та місцевого самовря­дування З питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту

11 2-290

- 321 -

Для підготовки проектів законодавчих актів Верховної Ради України, проектів рішень, рекомендацій, висновків ко­мітетів і розгляду питань, що обговорюються на засіданнях комітетів, можуть створюватися робочі групи і призначати­ся їх керівники.

До складу робочої групи включаються члени комітету, інші народні депутати України, які не є членами цього комі­тету, за їхньою згодою, а також можуть включатися праців­ники Секретаріату Верховної Ради України, науково-дослід­них інститутів і навчальних закладів, фахівці-практики,

автори проектів.

Робочу групу очолює народний депутат України, якщо він в ініціативному порядку бере на себе відповідальність за підготовку відповідного законопроекту. Напрацьовані мате­ріали вона подає на розгляд комітету.

Питання, що належать до відання кількох комітетів, мо­жуть за їх ініціативою, а також за дорученням Верховної Ра­ди України розглядатися комітетами спільно. Спільні засі­дання веде один із голів цих комітетів за їх взаємною згодою. У разі необхідності спільне засідання за рішенням комітетів можуть вести Голова Верховної Ради України або його за­ступники.

Рішення, прийняті на спільному засіданні комітетів, під­писують голови відповідних комітетів. Голосування з обгово­рюваних питань проводиться окремо.

Спільне засідання комітету, на якому розглядається про­позиція про дачу згоди на затримання, арешт чи притягнен­ня до кримінальної або адміністративної відповідальності народного депутата України, веде Голова Верховної Ради Ук­раїни, а у разі його відсутності — заступник Голови Верхов­ної Ради України.

Комітети подають на розгляд Верховної Ради України свої висновки, рекомендації на підготовлені ними законопро­екти чи проекти інших актів. Оформлення документів комі­тетів має відповідати вимогам, встановленим Регламентом Верховної Ради України та Законом.

Висновки комітетів за наслідками попереднього роз­гляду проекту законодавчого акта повинні містити:

обгрунтування доцільності його розробки чи прийняття; загальну характеристику проблем, розв'язанню яких сприя­тиме прийняття даного законопроекту; фінансово-економіч-

- 322 -

не обгрунтування, якщо реалізація законопроекту потребує матеріальних витрат; пропозиції про запровадження нової статті бюджету щодо збільшення чи зменшення урядових надходжень або оподаткування; аналіз того, чи не зумовить прийняття законопроекту додаткову інфляцію.

До висновку комітету кожен з його членів може подати свої зауваження чи окрему думку.

Висновки або рекомендації комітетів щодо обрання, при­значення або затвердження Верховною Радою України кан­дидатур посадових осіб мають містити: перелік документів щодо посадової особи, які розглянув комітет, відповідно до чинного законодавства; висновки кваліфікаційного комітету і комітету щодо рівня кваліфікації та освіти кандидата на по­саду; перелік документів, які додатково витребував комітет для ознайомлення із службовою кар'єрою кандидата на по­саду; чітко виражену точку зору комітету щодо схвалення чи заперечення стосовно кандидатури посадової особи; обгрун­тування і мотиви прийнятого рішення.

Висновок комітету щодо нагляду і контролю за діяльні­стю органів державної виконавчої влади або посадової особи має містити конкретні посилання на статті законодавчих ак­тів України, що передбачають норми, які порушує або нена-лежно виконує цей орган чи посадова особа, з зазначенням фактів, що це підтверджують.

У висновку мають бути визначені заходи, які необхідно здійснити для усунення недоліків, виявлених комітетом, та мотивації щодо відповідальності посадової особи, рівня відпо­відності її посаді, яку вона обіймає, та рекомендації щодо здійснення інших організаційних заходів.

Після обрання комітетів Верховна Рада України вирішує питання порядку денного сесії.

Щодо порядку формування парламенту України на під­ставі принципу представництва, який безпосередньо впливає на утворення органів Верховної Ради України.

Існують дві основні умови, яким має відповідати внутріш­ня організація будь-якого законодавчого органу: наявність певного зводу правил, яким він керується під час проведен­ня своїх засідань, організації дебатів, поведінки депутатів, голосування тощо; та обов'язкове додержання встановлених правил усіма учасниками парламентської діяльності.

й»

-323-

Стосовно першої умови. Як зазначилося, в Україні ще 27 липня 1994 р. Верховна Рада прийняла Регламент Вер­ховної Ради, в якому визначалася процедура діяльності цього органу. На жаль, після прийняття у 1996 р. Конститу­ції України, багато його положень не відповідає Основному Закону, а робота з підготовки нового Регламенту здійснюєть­ся досить повільно.

Щодо другої умови. Парламент як загальнонаціональна виборна установа втілює в собі представництво різних су­спільних інтересів. У цьому розумінні життєдіяльність будь-якої представницької установи багата на конфлікти і зіткнен­ня. Саме тому для парламенту, більш ніж для будь-якого органу, важливі процедури, які встановлюються і додержу­ються самими учасниками цих процедур. У зв'язку з цим надзвичайно важливим завданням парламенту України є розробка і прийняття "Кодексу поведінки депутатів Верхов­ної Ради України".

У процесі формування органів Верховної Ради України на сучасному етапі першорядним завданням було питання про визначення правового статусу парламентської більшості і опозиції — проблема, яка мала бути вирішена значно раніше.

Як відомо, формування парламентської більшості відбу­лося наприкінці січня 2000 р. на підставі об'єднання дрібних політичних партій. З метою визначення її статусу розробляв­ся проект Закону "Про парламентську більшість Верховної Ради України", причому згадана більшість вважалася постій­но діючою, тобто фактично вона перетворювалася на постій­но діючий орган Верховної Ради, що не відповідає Конститу­ції України. Головне не це, а те, що не були визначені шляхи перетворення ситуаційної більшості на конструктивну.

Крім того, у будь-якому парламенті країн світу немає за­кону про парламентську більшість. Навпаки, у країнах з дав­німи парламентськими традиціями, прийнято закони, в яких визначається правовий статус опозиції. Тому вважаємо, що невідкладним завданням Верховної Ради України була б під­готовка проекту Закону "Про опозицію" з наступним його прийняттям парламентом. Це зняло б низку незрозумілих питань, зокрема, чому найбільші за складом політичні партії у 2001 р. були позбавлені права формувати відповідні комі­тети Верховної Ради.

-324-

Не викликає в цілому заперечення процедура формуван­ня комітетів Верховної Ради. Проте Закон України "Про ко­мітети Верховної Ради України" багато в чому не відповідає Конституції України. Уявляється, слід виключити негативну практику чинного Регламенту, коли закон, положення, зок­рема про депутатські групи і фракції Верховної Ради, тексту-ально переносяться до регламенту. Доцільно, щоб цей доку­мент містив лише процедурні правила організації і діяльності саме Верховної Ради та органів, які вона утворює.

Заключним етапом першої (організаційної) сесії Верхов-~ ної Ради України є розгляд і затвердження порядку денного сесії на подальший період.

Відповідно до ст. 89 Конституції України Верховна Рада у межах своїх повноважень може створювати спеціальні ко­місії для підготовки і попереднього розгляду питань.

Крім того, Верховна Рада України для проведення розслі­дування з питань, що становлять суспільний інтерес, ство­рює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від її конституційного складу.

Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.

Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ра­ди України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом.

Таким нормативно-правовим актом є Закон України "Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради Украї­ни", прийнятий Верховною Радою України 21 грудня 2000 р.

Згідно з цим Законом тимчасові слідчі комісії є колегіаль­ними тимчасовими органами Верховної Ради України, зав­данням яких є здійснення парламентського контролю шля­хом проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес.

У свою чергу тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради є колегіальними тимчасовими органами Верховної Ради Ук­раїни, завданням яких є підготовка і попередній розгляд пи­тань за дорученням Верховної Ради України, у тому числі доопрацювання проектів законів та інших актів Верховної Ради України.

Питання про утворення слідчої або спеціальної комісій включається окремим пунктом до порядку денного сесії Вер­ховної Ради України.

-325-

Закон визначає статус, організацію і порядок діяльності слідчих і спеціальних комісій, які підзвітні Верховній Раді України. Термін попереднього звіту слідчих комісій визна­чається Верховною Радою при утворенні цих комісій. На­ступний звіт слідчої комісії заслуховується після завершен­ня її роботи або не пізніше як через три місяці після попереднього звіту, якщо робота комісії потребує більш три­валого часу.

У Законі визначаються принципи, повноваження, обов'язки слідчих комісій, організація і порядок їх діяльності (утворення, проведення засідань, порядок розгляду питань на засіданнях, здійснення перевірок тощо). На підставі цього слідчі комісії готують висновки та пропозиції.

Звіти слідчих комісій та їх висновки розглядає Верховна Рада України.

Окремо Закон визначає особливості статусу спеціальної тимчасової слідчої комісії для проведення розслідування у справі про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту.

Відповідно до Конституції України для проведення роз­слідування у справі про усунення Президента з поста у по­рядку імпічменту Верховна Рада України утворює спеціаль­ну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Підставою для ут­ворення цієї комісії є заява, підписана більшістю від консти­туційного складу Верховної Ради України, про вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину та порушення питання про усунення його з поста у порядку імпічменту.

Слідча комісія з імпічменту діє на підставі, в межах пов­новажень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, цим Законом.

Спеціальний прокурор включається до складу слідчої ко­місії з імпічменту за постановою Верховної Ради України за пропозицією цієї комісії. Після прийняття такої постанови він набуває право вирішального голосу на засіданнях слідчої комісії з імпічменту.

Спеціальний прокурор може бути як з числа атестованих прокурорів органів прокуратури України, так і з інших осіб, які відповідають вимогам, встановленим цим Законом.

-326-

Спеціальні слідчі включаються до складу слідчої комісії з імпічменту за постановою Верховної Ради України за пропо­зицією цієї комісії. Вони можуть бути з числа слідчих орга­нів прокуратури України, а також інших осіб, які відповіда­ють вимогам, встановленим цим Законом.

Закон також визначає особливості утворення спеціальної комісії.

Постанова Верховної Ради України про утворення спеці­альної комісії визначає: назву комісії; завдання комісії; кіль­кісний склад комісії; обраного Верховною Радою України го­лову (співголів) комісії; персональний склад членів комісії; термін діяльності комісії (на заздалегідь визначений час або на час виконання певної роботи); обсяг коштів (та їх дже­рел), попередньо виділених у розпорядження комісії для оп­лати робіт або послуг, наданих юридичними і фізичними осо­бами, залученими комісією для виконання завдання; заходи щодо кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та організаційного забезпечення роботи комісії.

Рішення про утворення спеціальної комісії Верховна Ра­да України приймає більшістю голосів від її конституційного складу.

Спеціальна комісія утворюється з числа народних депу­татів України, які дали на це згоду. Кількісний склад комісії повинен забезпечувати пропорційне представництво від кож­ної зареєстрованої депутатської фракції (групи). Голова комі­тету Верховної Ради України не може бути обраний головою спеціальної комісії.

Пропозиції щодо персонального складу спеціальної комі­сії подаються депутатськими фракціями (групами).

На підставі заяви народного депутата України, який вхо­дить до складу спеціальної комісії, він звільняється Головою Верховної Ради України від обов'язку бути присутнім на за­сіданнях комітету Верховної Ради України, членом якого він є, і його відсутність з цієї причини не впливає на кворум у комітеті.

Визначається також порядок діяльності спеціальних ко­місій та їх особливості.

Спеціальна комісія є головною з питання, для підготовки якого її створено. Вона здійснює свою діяльність відповідно до Закону, що регламентує діяльність комітетів Верховної

-327-

Ради України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Особливостями спеціальних комісій є те, що вони працю­ють у відкритому режимі, однак за їх рішенням можуть про­водитися і закриті засідання. На засідання спеціальних комі­сій можуть бути запрошені члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів вико­навчої влади, органів місцевого самоврядування, інші поса­дові особи для надання необхідної інформації.

Спеціальна комісія має право вимагати від запрошених мо­тивованих пояснень у разі 'їх неявки на відповідне засідання.

Спеціальна комісія у визначений Верховною Радою Ук­раїни термін, але не пізніше як через шість місяців після її утворення, подає Верховній Раді України письмовий звіт про виконану роботу, а також підготовлені нею відповідні проек­ти актів Верховної Ради України та інші матеріали, які роз­повсюджуються серед народних депутатів України. Після об­говорення результатів роботи спеціальної комісії на пленарному засіданні Верховна Рада України приймає оста­точне рішення щодо них або доручає комісії продовжити ро­боту і визначає для цього новий термін.

Нарешті, згідно з частинами 16 і 17 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України призначає на посаду та звільняє з посади Голову та інших членів Рахункової палати. Організація і діяльність цього органу Верховної Ради регла­ментується Законом України "Про Рахункову палату" від 11 липня 1996 р.

Верховна Рада України також призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і заслуховує його щорічні доповіді про стан до­тримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Право­вий статус цього органу парламенту визначено у Законі Ук­раїни "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 20 листопада 1997 р.

До другої групи державних органів, в утворенні і форму­ванні яких бере участь Верховна Рада України, належать на­ступні.

Безпосередньо Верховна Рада України обирає суддів без­строкове (п. 27 ст. 85 Конституції).

При формуванні певних органів Верховна Рада дає згоду на їх призначення.

-328-

Зокрема, це стосується надання згоди:

на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України (п. 12 ст. 85); на призначення на посади та звіль­нення з посад Президентом України Голови Антимонополь-ного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіо­мовлення України (п. 24 ст. 85); на призначення Президен­том України на посаду Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади (п. 25 ст. 85 Кон­ституції).

Верховна Рада також дає згоду на призначення на відпо­відні посади осіб на підставі подання Президента України. До них належать: Голова Національного банку України (п. 18 ст. 85), члени Центральної виборчої комісії (ч. 21 ст. 85 Конституції).

У ряді випадків функціонування відповідних органів здій­снюється на паритетних засадах, коли половину їх складу призначає Президент України, а половину — Верховна Рада України. Це стосується призначення половини Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення (п. 20 ст. 85) та призначення і звільнення половини складу Ради Національного банку України (п. 19 ст. 85 Конституції).

Нарешті, Верховна Рада України призначає третину складу Конституційного Суду України (п. 20 ст. 85 Кон­ституції).

Усі ці питання, а також заслуховування Верховною Ра­дою щорічних та позачергових посилань Президента Украї­ни; визначення порядку проведення парламентом урочис­того засідання з приводу вступу на пост новообраного Президента України, а також визначення порядку усунення Президента з поста в порядку імпічменту розглядаються Верховною Радою України згідно з Регламентом, за спеці­альними процедурами.

Сесія Верховної Ради України — основна організаційно-правова форма її діяльності

-329- тетів, тимчасових слідчих і спеціальних комісій Верховної Ради.

Повноваження Верховної Ради України

До сфери державного будівництва належать такі пов­новаження: — внесення змін до Конституції України в межах і по­рядку, передбачених… — призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 цієї Конституції;

Законодавча функція Верховної Ради України

Відповідно до ст. 93 Конституції України право законо­давчої ініціативи у Верховній Раді України належить Прези­дентові України, народним депутатам… Законопроекти, визначені Президентом України як не­відкладні, Верховна Рада… Такі законопроекти мають бути терміново включені Вер­ховною Радою України до порядку денного її сесії і розгляну­ті у…

Контрольна функція Верховної Ради України

Між тим згідно з розділом VI "Парламентський контроль Верховної Ради України" Регламенту Верховної Ради парла­мент відповідно до… -340- Щодо здійснення контролю з боку комітетів, то конт­рольні функції цих органів парламенту з достатньою повно­тою не…

Народний депутат України

Народним депутатом України є обраний відповідно до За­кону України "Про вибори народних депутатів України" представник Українського народу… Відповідно до ст. 78 Конституції України народний депу­тат здійснює свої… При виконанні своїх повноважень він керується Консти­туцією, законами України та загальновизнаними нормами моралі.

Ч

ження народних депутатів припиняються з моменту відкрит­тя першого засідання Верховної Ради України нового скли­кання.

Основними формами діяльності народного депутата Ук­раїни є участь у роботі пленарних засідань Верховної Ради, робота в комітетах і комісіях, а також робота у виборчих ок­ругах з виборцями.

Щодо діяльності народного депутата у Верховній Ра­ді України. Народний депутат у порядку, встановленому за­коном:

— бере участь у засіданнях Верховної Ради України, у роботі депутатських фракцій (груп);

— бере участь у роботі комітетів, тимчасових спеціаль­них комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верхов­ною Радою України;

— виконує доручення Верховної Ради України та її органів;

— бере участь у роботі над законопроектами, іншими ак­тами Верховної Ради України;

— бере участь у парламентських слуханнях;

— звертається із депутатським запитом або депутат­ським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня, а також до керівників підприємств, установ та організа­цій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування та форм власності у порядку, передбачено­му цим Законом і Законом України "Про Регламент Верхов­ної Ради України".

При визначенні взаємовідносин народних депутатів з ви­борцями слід виходити з такого. Депутат, на підставі виборів дістає від виборців так званий вільний мандат. На його під­ставі він розглядається як представник народу (нації), а не виборчого округу, від якого він був обраний.

Це означає, що при здійсненні своїх функцій він зобов'я­заний враховувати не волю окремих груп або осіб, а загальні інтереси нації, всього суспільства.

При цьому народний депутат не пов'язаний так званим імперативним мандатом, характерним для періоду існування СРСР, згідно з яким депутат підтримував постійний зв'язок зі своїми виборцями, накази яких він мав виконувати, і в будь-який час міг бути відкликаний виборцями на підставі

- 346 -

законодавства про відкликання народного депутата Верхов­ної Ради СРСР, Верховних Рад союзних республік, в тому числі і УРСР.

Саме тому народний депутат України не може бути від­кликаний виборцями.

Конституції країн світу забороняють імперативні манда­ти. Кожний член парламенту, як зазначається у ст. 67 Кон­ституції Італії, представляє націю і не може бути пов'язаний імперативним мандатом при виконанні своїх функцій.

"Будь-який імперативний мандат є недійсним", — запи­сано у Конституції Франції (ст. 27).

Це стосується і пострадянських конституцій Казахстану (ст. 67), Вірменії (ст. 66) та ін. Вільний мандат означає та­кож, що депутати парламенту не можуть бути достроково відкликані виборцями, оскільки це право пов'язано з імпера­тивним мандатом.

Проте, це не означає відсутність зв'язків народних депу­татів з виборцями.

Цим шляхом пішло і законодавство України.

Депутат підтримує постійні контакти зі своїм виборчим округом, виборцями, з місцевими організаціями партій.

Депутат пов'язаний також з партією, від якої він обраний.

Саме тому серед календарного плану сесій, крім роботи депутата у Верховній Раді, комітетах і комісіях, виділяється час для роботи депутата не лише у своєму виборчому окрузі, а й за його межами, як представника народу України.

Відповідно до ст. 7 Закону народний депутат постійно підтримує зв'язки з виборцями у порядку, встановленому за­коном.

Народні депутати, обрані по одномандатних виборчих ок­ругах, зобов'язані підтримувати зв'язок з виборцями своїх округів, а депутати, обрані по багатомандатному загально­державному виборчому окрузі, здійснюють зв'язок з ви­борцями, які мешкають на території України, у порядку пер­сонального представництва, визначеному депутатськими фракціями (групами) Верховної Ради України відповідно до Закону.

Згідно з Законом народний депутат розглядає звернення виборців, а також від підприємств, установ, організацій, ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, вживає заходів для реалізації їх пропо-

-347-

зицій і законних вимог, інформує виборців про свою депутат­ську діяльність під час особистих зустрічей з ними та через засоби масової інформації.

Народний депутат відповідальний за свою депутатську діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України.

У своїй діяльності народний депутат повинен дотримува­тися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати влас­ну гідність, поважати честь і гідність інших народних депу­татів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, ви­борців, Верховну Раду України,

Закон визначає, що неприпустимим .є використання на­родним депутатом свого депутатського мандата всупереч за­гальновизнаним нормам моралі, правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільства і держави.

Народний депутат не повинен використовувати депутат­ський мандат в особистих, зокрема корисливих, цілях.

Закон України "Про статус народного депутата України" визначає в окремому розділі права народного депутата. При цьому виділяються загальні положення щодо його прав у Вер­ховній Раді України, в її органах, депутатських об'єднаннях.

Відповідно до Загальних положень народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядають­ся на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано.

Кожний народний депутат у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано, має один голос.

Народний депутат може брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради України з правом дорадчого голосу, якщо інше не передбачено законом.

Він реалізує на засіданнях Верховної Ради України та в роботі її органів надані йому права відповідно до Конститу­ції, Закону України "Про статус народного депутата Украї­ни" та інших законів України.

Народний депутат бере особисту участь у засіданнях Верховної Ради України чи її органів, до складу яких його обрано.

При опрацюванні і прийнятті законопроектів, постанов та інших актів Верховної Ради України поправки, пропозиції та зауваження, внесені народним депутатом, розглядаються

-348-

\

і за ними приймаються рішення щодо їх врахування чи від­хилення.

Права народного депутата України визначаються:

на пленарних засіданнях:

— щодо об'єднання у депутатські фракції (групи); в органах Верховної Ради:

— щодо взаємовідносин з органами державної влади, ор­ганами місцевого самоврядування, підприємствами, устано­вами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав;

— щодо взаємовідносин із засобами масової інформації, права на забезпечення інформацією та на її використання.

Окремо слід зупинитися на праві законодавчої ініціативи депутата та на здійсненні ним контрольної функції Верховної Ради України.

Згідно зі ст. 12 Закону народний депутат має право зако­нодавчої ініціативи, яке реалізується у формі внесення до Верховної Ради України:

законопроекту;

проекту постанови;

іншої законодавчої пропозиції.

Порядок внесення законопроекту, проекту постанови чи іншої законодавчої пропозиції на розгляд Верховної Ради Ук­раїни та порядок їх розгляду визначається Законом України "Про Регламент Верховної Ради України".

Народний депутат також має право на депутатське звер­нення до органів державної влади та органів місцевого само­врядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, уста­нов і організацій незалежно від форм власності та підпорядкування, об'єднань громадян з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді поруше­них ним питань.

Депутатське звернення — викладена в письмовій фор­мі пропозиція народного депутата, звернена до органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, їх поса­дових осіб, керівників підприємств, установ та організацій, об'єднань громадян, здійснити певні дії, дати офіційне роз'­яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх ком­петенції.

-349-

Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ та органі­зацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення, зобов'язані протягом 10 днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову відповідь. У разі не­можливості розглянути звернення народного депутата у ви­значений строк його повідомляють про це офіційним листом, в якому викладено причини продовження строку розгляду. Строк розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження, не може перевищувати ЗО днів з моменту його одержання.

Народний депутат, який направив звернення, може бути присутній при його розгляді, про що він повідомляє відповід­ний орган державної влади, орган місцевого самоврядуван­ня, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та ор­ганізацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення. Посадова особа, відповідальна за розгляд звер­нення народного депутата, зобов'язана завчасно, але не піз­ніше ніж за день повідомити народного депутата про час і місце розгляду звернення.

Вмотивована відповідь на депутатське звернення має бу­ти надіслана народному депутату не пізніше як на другий день після розгляду звернення. Відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом держав­ної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено звернення, за підписом його керівника чи посадової особи, керівника підприємства, установи та органі­зації, об'єднання громадян (ст. 16 Закону).

На підставі ст. 86 Конституції України народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України зверну­тися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабі­нету Міністрів України, до керівників інших органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування І форм власності. Керівники органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, підприємств, установ та орга­нізацій зобов'язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.

- 350 -

Закон деталізує цю конституційну норму. Згідно зі ст. 15 Закону народний депутат має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів Ук­раїни, до керівників інших органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, а також до керівників підпри­ємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

Депутатський запит — це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Мі­ністрів України, до керівників інших органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування, а також до керівни­ків підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їхньої компетенції.

Депутатський запит вноситься у письмовій формі народ­ним депутатом, а у'випадку, передбаченому п. 34 ч. 1 ст. 85 Конституції України, також на вимогу групи народних депу­татів чи комітету Верховної Ради України, і розглядається на засіданні Верховної Ради України.

Верховна Рада України приймає рішення про направлен­ня депутатського запиту відповідному органові або посадовій особі, до яких його звернуто, більшістю від її конституційно­го складу.

Рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо під­тримане не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.

Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, до яких звернуто запит, зобов'язані повідоми­ти народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України у письмовій формі про результати розгляду його (їх) запиту у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання або в інший встановлений Верховною Радою України строк.

Якщо запит з об'єктивних причин зазначені особи, до яких звернуто запит, не можуть розглянути у встановлений строк, вони зобов'язані письмово повідомити про це Голову Верховної Ради України та народного депутата, групу народ­них депутатів, комітет Верховної Ради України, які внесли запит, і запропонувати інший строк, який не повинен пере­вищувати одного місяця після одержання запиту.

Народний депутат має право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним запиту керівником органу держав­ної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій. На вимогу народного депутата керів­ник органу державної влади чи органу місцевого самовряду­вання, підприємства, установи та організації, якому адресо­вано запит, зобов'язаний повідомити народному депутатові про день розгляду порушених у запиті питань завчасно, але не пізніше ніж за день до їх розгляду.

Відповідь на депутатський запит, внесений народним де­путатом, надається відповідно Голові Верховної Ради Украї­ни і народному депутату, який його вніс. Відповідь на депу­татський запит, внесений групою народних депутатів, комітетом Верховної Ради України, надається відповідно Го­лові Верховної Ради України і народному депутату, підпис якого під запитом стоїть перший, голові комітету Верховної Ради України.

Народний депутат, представник групи народних депута­тів, комітет Верховної Ради України мають право дати оцін­ку відповіді на свій депутатський запит. За відповіддю на де­путатський запит може бути проведено обговорення, якщо на ньому наполягає не менш як одна п'ята від конституцій­ного складу Верховної Ради України.

При обговоренні відповіді на депутатський запит на засі­данні Верховної Ради України мають бути присутні у поряд­ку, встановленому Законом України "Про Регламент Верхов­ної Ради України", керівники, до яких звернуто запит. Вони можуть уповноважити інших осіб бути присутніми при обго­воренні відповіді на запит лише у виняткових випадках із вмотивованим обгрунтуванням.

За результатами обговорення відповіді на депутатський запит Верховна Рада України приймає відповідне рішення.

Закон закріплює і обов'язки народного депутата, які складаються з загальних (зокрема, додержуватися Консти-

-352-

туції, законів, присяги; дбати про благо України і добробут Українського народу) і спеціальних (зокрема, обов'язки де­путата як члена депутатської фракції групи, як члена коміте­ту, спеціальної або тимчасової слідчої комісії, обов'язок під­тримувати зв'язок з виборцями).

Окремі розділи Закону присвячені гарантіям народного депутата. При цьому розрізняють: гарантії трудових прав на­родного депутата при виконанні депутатських повноважень та після їх припинення і основні гарантії діяльності народних депутатів.

До гарантій трудових прав народного депутата Ук­раїни належать: гарантії його трудових прав (ст. 20); прав депутата в разі дострокового припинення повноважень пар­ламенту (ст. 2); право на першочергове поселення в готель (ст. 22); право на транспортне забезпечення народного депу­тата (ст. 23 Закону).

До основних гарантій діяльності народних депутатів належать: гарантія непорушності повноважень депутата (ст. 26); недоторканність народного депутата (ст. 27); забез­печення йому умов для виконання депутатських повнова­жень (ст. 28); звільнення депутата від призову на військову службу або збори (ст. 29); державне страхування депутата (ст. ЗО); забезпечення йому умов для підвищення професій­ного рівня (ст. 31); фінансування видатків, пов'язаних з де­путатською діяльністю (ст. 32); фінансове, медичне, соціаль­не та побутове забезпечення депутата (ст. 39); забезпечення його жилим приміщенням (ст. 35 Закону).

Закон також визначає види відповідальності за невико­нання його вимог: відповідальність за невиконання законних вимог народного депутата (ст. 36); відповідальність за пося­гання на честь, гідність депутата та вплив на нього, членів його сім'ї та родичів, помічників-консультантів народного де­путата; відповідальність за порушення гарантій щодо забез­печення діяльності народного депутата України.

Серед перелічених гарантій слід приділити особливу ува­гу недоторканності народного депутата України у зв'язку з тим, що згідно з рішенням всеукраїнського референдуму во­на скасовується.

Між тим, загальним майже для всіх парламентів демок­ратичних країн світу є те, що депутат наділяється особисти-

12 2-290

-353-

г

ми правами (привілеями), мета яких — гарантувати його не­залежність і недоторканність.

До депутатських прав і привілеїв належать:

— звільнення депутата від юридичної відповідальності за висловлювання думок у парламенті;

— заборона позбавляти депутата свободи без згоди пар­ламенту.

Взагалі це загальні конституційні принципи про депутат­ські привілеї, імунітети та індемнітети, причому два останні означають депутатську недоторканність.

Щодо депутатських привілеїв. В одних країнах вони га­рантують більшу захищеність депутата, в інших мають обме­жений характер. Різниця полягає головним чином у діях, на які поширюється депутатська недоторканність, строках її дії, порядку і процедурі, пов'язаних зі здісненням недоторкан­ності депутата.

Більшість конституцій, у тому числі й українська, закріп­люють принцип індемнітету, тобто депутат не несе відпові­дальності за висловлювання власних думок при здійсненні

своїх функцій.

У Великій Британії привілей свободи слова, закріплений у Біллі про права 1689 р., означає, зокрема, що проти члена парламенту може бути порушено судове переслідування за будь-яке слово, виголошене в парламенті, у тому числі і за

наклеп.

За Конституцією США члени конгресу за будь-які вис­ловлювання або участь у дебатах не можуть бути допитані

(розділ 6 ст. 1).

За Конституцією Франції 1958 р. передбачає, що члена парламенту не можна переслідувати, розшукувати, заареш­товувати, затримувати або віддати до суду не лише за вис­ловлювання власної думки, а й за голосування при виконан­ні своїх обов'язків (ст. 26).

Подібні положення містяться також у конституціях Япо­нії (ст. 51), ФРН (ст. 46) та Російської Федерації (ст. 18).

Відповідно до ч. 2 ст. 80 Конституції України народні де­путати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його орга­нах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

- 354 -

Що стосується депутатської недоторканності, то у дея­ких країнах взагалі не йдеться про арешт або кримінальне переслідування (США, Франція, Польща, Росія).

Разом з тим депутатський імунітет, зокрема у США, де­що обмежений у разі вчинення конгресменом державної зра­ди та тяжких кримінальних злочинів.

Щодо строку дії депутатської недоторканності, то, як правило, він охоплює час проведення сесії, а іноді і час слі­дування, витрачений депутатом на дорогу до парламенту і повернення від нього (США, Ірландія, Норвегія, Філіппіни).

В деяких країнах недоторканність поширюється на строк сесії плюс 40 днів до її початку і закінчення (Велика Брита­нія, Австралія, Індія, Канада), а іноді і на весь строк дії де­путатського мандата (Бразилія, Єгипет, Іспанія, Мексика).

В окремих країнах депутат не може бути позбавлений недоторканності ні за будь-яких обставин (Індія, Індонезія).

Щодо органів, які мають право ініціювати розгляд питан­ня про позбавлення депутата недоторканності. Так, за Кон­ституцією Іспанії депутати і сенатори підсудні лише Кримі­нальній палаті Верховного Суду (ст. 71), а в Російській Федерації питання про позбавлення недоторканності вирішу­ється на підставі подання Генерального прокурора відповід­ній палаті Федеральних Зборів (ч. 2 ст. 89)¹.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 Конституції України народним депутатам гарантується депутатська недоторканність.

Згідно з ч. З ст. 80 Конституції України, вони не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримі­нальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

Детально питання щодо позбавлення народного депутата недоторканності вирішує ст. 27 Закону України "Про статус народного депутата України". За цією статтею народному де­путату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Народний де­путат не може бути без згоди Верховної Ради України при­тягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований.

566.

12*

Докладніше див.: Сравнительное конституционное право. — С. 564—

-355-

При цьому обшук, затримання народного депутата чи ог­ляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи служ­бового приміщення, а також порушення таємниці листуван­ня, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до Закону об­межують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України дано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо ін­шими способами одержати інформацію неможливо.

Інші особливості порядку притягнення народного депута­та до відповідальності визначають норми Конституції Украї­ни та Закону "Про Регламент Верховної Ради України".

Глава VIII Президент України

Конституційно-правовий статус Президента України

Законом "Про Президента Української РСР" від 5 липня 1991 р. в Україні було запроваджено посаду Президента Ук­раїни, який згідно зі ст. 1… Згаданий правовий статус Президента України було уточнено ст. 19… Нарешті, Конституція України 1996 р. визначила, що Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Порядок виборів Президента України і вступу його на посаду

Президент звичайно обирається на певний, визанчений у Конституції строк: на три роки (Латвія), чотири (США), п'ять (Бразилія), шість (Єгипет). В Україні згідно зі ст. 103 Конституції України Прези­дент обирається на п'ять… Для обрання на посаду президента звичайно необхідні такі умови: громадянство даної держави, наявність певних…

Дострокове припинення

Повноважень Президента України

Та усунення його з поста в порядку імпічменту

Згідно зі статтями 108 і 110 Конституції України повно­важення Президента України припиняються достроково у таких випадках. У разі відставки за… Повноваження Президента України можуть бути припи­нені у разі неможливості… -374-

Поняття виконавчої влади і система її органів

Широко відомий у світі термін "виконавча влада" протя­гом більш як 70-річної історії нашої держави був фактично вилучений з наукового,… Проте, як відомо, ради всіх ланок ніколи не були все­владними, про що свідчить… 1 Див.: Ленин В. Й. Полн. собр. соч. — Т. 36. — С. 72.

Кабінет Міністрів — вищий орган

у системі органів виконавчої влади,

Його склад, основні функції та повноваження

Визначення Кабінету Міністрів як вищого органу вико­навчої влади відображає його роль і місце не лише у системі органів виконавчої влади, а й у… На жаль певні складності виникають з проблеми органі­зації виконавчої влади,… Парламентський варіант розв'язання цього питання про­тягом майже шести років базувався на презумпції верховен­ства…

14 2-290

-417-

Міністрів України. Зокрема, він визначає: умови оплати пра­ці та відпустки членів Кабінету Міністрів; їх матеріально-по­бутове забезпечення; соціальні гарантії у разі припинення повноважень Прем'єр-міністра України; соціальні гарантії у разі припинення повноважень інших членів уряду; пенсійне та інше забезпечення колишніх членів Кабінету Міністрів України.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади

Центральними органами виконавчої влади в Україні є мі­ністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Мі­ністерство чи інший центральний орган державної виконав­чої влади очолює міністр або керівник, якого призначає за поданням Прем'єр-міністра України Президент України.

Спрямовує і координує роботу міністерств, інших цен­тральних органів виконавчої влади Прем'єр-міністр (ч. 10 ст. 106, ч. 5 ст. 114 та ч. 9 ст. 116 Конституції).

Конституція України окремо не закріплює правовий ста­тус вищеперелічених посадових осіб центральних органів ви­конавчої влади. І це цілком закономірно, оскільки їх діяль­ність нерозривно пов'язана з роботою Кабінету Міністрів.

Більш конкретно це питання висвітлюється у Загальному положенні про міністерство, інший центральний орган дер­жавної виконавчої влади, затвердженому Указом Президен­та України від 12 березня 1996 р.¹, а також в окремих поло­женнях про відповідні міністерства та інші центральні органи виконавчої влади².

В офіційний обіг впроваджено нову назву — "центральні органи виконавчої влади", яка замінила стару — "централь­ні органи державного управління", що тлумачилася нерідко до­вільно і не відображала змісту виконавчої державної влади.

На жаль, у зазначених актах давалося лише родове по­няття органу виконавчої влади, тому досить важко було з'ясувати функціональне призначення окремих видів органів цієї влади, а також визначити їх систему.

¹ Урядовий кур'єр. — 1996. — 28 березня.

² Див., наприклад: "Положення про Міністерство юстиції" від ЗО грудня 1997р.

418-

 

Ця прогалина була усунута Указом Президента України "Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15 грудня 1999 р., згідно з яким до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, дер­жавні комітети (державні служби) та центральні органи ви­конавчої влади зі спеціальним статусом.

Керівників центральних органів виконавчої влади у вста­новленому порядку призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження керів­ників центральних органів виконавчої влади на цих посадах припиняє Президент України.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впро­вадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відпо­відає за розробку і реалізацію державної політики, спрямо­вує і координує здійснення центральними органами виконав­чої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відпо­відним міністром. Міністр на виконання вимог законодав­ства в межах наданих повноважень визначає політичні прі­оритети і стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.

Порядок виконання обов'язків міністра у разі його тимча­сової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України¹.

Керівники центральних органів виконавчої влади, які входять до складу Кабінету Міністрів України: Міністр аграрної політики України, Міністр внутрішніх справ Украї­ни, Міністр екології та природних ресурсів України, Міністр економіки України, Міністр палива і енергетики України, Міністр закордонних справ України, Міністр культури і мис­тецтва України, Міністр України з питань надзвичайних си­туацій та у справах захисту населення від наслідків Чорно-

Див.: Указ Президента України "Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" від 29 травня 2001 р.

14*

-419-

бильської катастрофи, Міністр оборони України, Міністр ос­віти і науки України, Міністр охорони здоров'я України, Мі­ністр праці та соціальної політики України, Міністр транс­порту України, Міністр фінансів України, Міністр юстиції України.

Державний комітет (державна служба) є централь­ним органом виконавчої влади. Його діяльність спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет вносить пропози­ції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у ви­значеній сфері діяльності, здійснює управління у цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулю­вання з питань, віднесених до його відання. Державний ко­мітет очолює його голова.

До державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України, належать такі державні комітети: архівів України; будівництва, архітектури та житлової політики України; з водного господарства; по земельних ресурсах; зв'язку та інформатизації України; з енергозбереження; у справах релігій; інформаційної політики, телебачення і радіо-вювлення України; лісового господарства України; молодіж­ної політики, спорту і туризму України; у справах національ­ностей та міграції; промислової політики України; у справах ветеранів; у справах охорони державного кордону України; стандартизації, метрології та сертифікації України; статисти­ки України; Вища атестаційна комісія України; Національне космічне агентство України; Пенсійний фонд України; Го­ловне контрольно-ревізійне управління; Державне казначей­ство України.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього мо­же встановлюватися спеціальний порядок утворення, реор­ганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших пи­тань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним ста­тусом: Антимонопольний комітет України; Державна подат-

-420-

кова адміністрація України; Державна митна служба Украї­ни; Державний комітет України з питань регулятивної полі­тики та підприємництва; Національна комісія регулювання електроенергетики України; Державна комісія з цінних папе­рів та фондового ринку України; Державний департамент України з питань виконання покарань; Фонд державного майна України; Служба безпеки України; Управління дер­жавної охорони України; Головне управління державної служби України.

До цієї групи органів також належать: Державна авіацій­на адміністрація України; Державна адміністрація залізнич­ного транспорту України; Державна адміністрація морського і річкового транспорту України; Державна адміністрація ав­томобільного транспорту України; Державна адміністрація ядерного регулювання України.

У системі центральних органів виконавчої влади діяль­ність деяких комітетів спрямовується і координується Кабі­нетом Міністрів через відповідних міністрів, зокрема:

через Міністра екології та природних ресурсів України:

Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет України по земельних ресурсах; Держав­ний комітет лісового господарства України;

через Міністра економіки України:

Державний комітет будівництва, архітектури та житло­вої політики України; Державний комітет України з енерго­збереження, Державний комітет промислової політики Ук­раїни, Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України;

через Міністра праці та соціальної політики України:

Державний комітет України у справах ветеранів;

через Міністра фінансів України:

Головне контрольно-ревізійне управління, Державне каз­начейство України;

через Міністра юстиції України:

Державний комітет України у справах релігій.

Кабінет Міністрів України вносить подання стосовно створення центральних органів виконавчої влади.

Центральні органи виконавчої влади діють на підставі по­ложень, які затверджує Президент України.

Статус керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників встановлюється положеннями про ці орга-

-421-

ни. Не допускається прирівнювання будь-яких посад в орга­нах виконавчої влади за статусом до членів Кабінету Мініст­рів України.

Керівника центрального органу виконавчої влади та його заступників призначає на посади Президент України за по­данням Прем'єр-міністра. Повноваження керівника та його заступників припиняє Президент України. Керівник цен­трального органу виконавчої влади може мати не більше од­ного першого заступника і трьох заступників. Це правило не поширюється на Міністерство охорони України, Міністер­ство внутрішніх справ України і Службу безпеки України.

Указом Президента України "Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" від 29 травня 2001 р. встановлено, що організаційне, екс­пертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-тех­нічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України та міністерств організовується відповідно Держав­ним секретарем Кабінету Міністрів України та державними секретарями міністерств.

Державний секретар міністерства організовує забезпе­чення діяльності міністра та поточну роботу з виконання по­кладених на міністерство завдань, подає міністрові пропо­зиції щодо розподілу відповідних бюджетних коштів, координує роботу територіальних органів міністерства, під­приємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління, очолює апарат міністерства. Державний секре­тар міністерства за посадою є членом колегії, затверджує за погодженням з міністром структуру міністерства, а також за погодженням з Міністерством фінансів України — штатний розпис та кошторис видатків міністерства, призначає на по­сади та звільняє з посад відповідно до законодавства праців­ників центрального апарату міністерства та керівників тери­торіальних підрозділів міністерства, а також підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління.

Кандидатури для призначення на посади працівників пат­ронажних служб у центральних апаратах міністерств вно­сяться відповідно Прем'єр-міністром України, Першим віце-прем'єр-міністром, віце-прем'єр міністрами та міністрами.

Державні секретарі міністерств мають першого заступни­ка та заступників.

-422-

г

Державних секретарів міністерств, їх перших заступни­ків та заступників призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України та звільняє з посади Президент України.

Державні секретарі міністерств призначаються на посади на строк повноважень Президента України.

Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники є державними службовцями, їх посади у вста­новленому порядку належать до відповідних категорій посад державних службовців.

Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники входять до числа керівників відповідних мініс­терств.

Порядок подання пропозицій щодо призначення на поса­ди та звільнення з посад державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників визначає Президент України за поданням Кабінету Міністрів України.

Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники можуть бути звільнені з посад лише в разі нена­лежного виконання обов'язків, неможливості виконувати свої обов'язки за станом здоров'я, набрання чинності обви­нувальним вироком суду щодо них та в інших випадках, пе­редбачених Законом України "Про державну службу".

Припинення повноважень Кабінету Міністрів України, зміни в його складі не можуть бути підставою для звільнен­ня з посад державних секретарів міністерств, їх перших за­ступників та заступників. Звільнення з посад керівників ін­ших центральних органів виконавчої влади також не тягне за собою звільнення з посад їх перших заступників та за­ступників.

У зв'язку із введенням посад державних секретарів мініс­терств, їх перших заступників та заступників цим Указом пе­редбачено ліквідувати інститут перших заступників та за­ступників міністрів.

Главі Адміністрації Президента України було також дано розпорядження розробити за участю Державного секретаря Кабінету Міністрів України та внести у двомісячний строк пропозиції щодо створення ефективної системи взаємодії між Адміністрацією Президента України, Секретаріатом Ка­бінету Міністрів України та державними секретарями мініс­терств у виконанні покладених на них завдань. Для поліп-

-423-

шення організації та прискорення проведення в Україні адмі­ністративної реформи, координації заходів, здійснюваних відповідними органами державної влади, забезпечення опе­ративної підготовки пропозицій щодо уточнення концепту­альних засад цієї реформи та шляхів їх реалізації була вве­дена посада Уповноваженого Президента України з питань адміністративної реформи.

Указом Президента України "Про Примірне положення про державного секретаря міністерства" від 14 липня 2001 р. було затверджено Примірне положення про держав­ного секретаря міністерства.

Фінансування видатків на забезпечення діяльності цен­тральних органів виконавчої влади здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Гранична чисельність працівників центральних органів виконавчої влади затверджується Кабінетом Міністрів Ук­раїни.

Структуру міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з міністром. Структуру іншого центрального органу виконавчої влади затверджує його ке­рівник.

Штатний розпис, кошторис видатків міністерства затвер­джує державний секретар міністерства за погодженням з Міністерством фінансів України. Штатний розпис, кошторис видатків іншого центрального органу виконавчої влади за­тверджує керівник цього органу за погодженням з Міністер­ством фінансів України.

Проте, Указом Президента України від 17 січня 2002 р. були обмежені повноваження державних секретарів — їх було підпорядковано міністрам. Цей указ, зокрема, позбавив держсекретарів прав подавати Прем'єр-міністру кандидатури своїх заступників, призначати керівників територіальних під­розділів міністерств, а також зобов'язав їх погоджувати з мі­ністрами регламент роботи підрозділів і кадрові перестанов­ки в апараті, які раніше вони здійснювали самостійно. Нагадаємо, що спочатку держсекретарі були незалежні від міністрів.

Спрямування і координація діяльності центральних орга­нів виконавчої влади здійснюються міністром шляхом визна­чення у спеціальному директивному наказі стратегії діяль­ності й основних завдань цих органів та одержання від них

-424-

щорічних звітів щодо результатів їх діяльності в межах, ви­значених спеціальним директивним наказом міністра.

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються у порядку, встановленому законодавством.

Призначення на посаду і звільнення з посади керівників територіальних органів центрального органу виконавчої вла­ди здійснює у встановленому порядку керівник центрального органу виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служ­би, інспекції). Ці органи діють у складі відповідного цен­трального органу виконавчої влади.

Урядові органи державного управління здійснюють:

— управління окремими підгалузями або сферами діяль­ності;

— контрольно-наглядові функції;

— регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб.

Керівники урядових органів державного управління при­значаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Мі­ністрів за поданням керівника відповідного центрального ор­гану виконавчої влади.

Положення про урядовий орган державного управління затверджується Кабінетом Міністре України.

У своїй діяльності центральні органи виконавчої влади реалізують державну політику у внутрішній галузі або сфері, керуючись Конституцією України, законами, постановами Верховної Ради України і розпорядженнями Президента Ук­раїни, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів-України, а також Положеннями про відповідні Міністерства та Державні комітети, спеціальні відомства.

Центральні органи виконавчої влади узагальнюють прак­тику застосування законодавства з питань, що належать до їхньої компетенції, розробляють пропозиції про вдосконален­ня законодавства та у встановленому порядку вносять їх на розгляд Президентові України, Кабінетові Міністрів України.

У межах своїх повноважень вони організують виконання відповідних нормативних актів, здійснюють контроль за їх реалізацією.

- 425 -

Міністри та голови Державних комітетів України забез­печують формування і проведення в життя державної полі­тики у доручених їм галузях та сферах; здійснюють керів­ництво відповідними міністерствами та галузями, сферами управління; за власною ініціативою чи за дорученням Кабі­нету Міністрів, Прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністра Ук­раїни готують питання на розгляд Кабінету Міністрів; беруть участь у розгляді питань на засіданнях Кабінету Міністрів та вносять пропозиції Прем'єр-міністрові щодо порядку денного цих засідань; за дорученням Прем'єр-міністра представляють Кабінет Міністрів у відносинах з органами, організаціями в Україні та за її межами; здійснюють керівництво визначеним для них міністерством, іншим центральним органом виконав­чої влади; затверджують структуру, штатний розклад, поло­ження про структурні підрозділи очолюваних ними мініс­терств, інших центральних органів виконавчої влади, а також положення (статути) про підвідомчі міністерству, дер­жавному комітету організації; подають до Кабінету Міністрів пропозиції про призначення своїх перших заступників та за­ступників; призначають на посаду та звільняють з посади працівників очолюваних ними центральних органів виконав­чої влади, керівників, заступників керівників підвідомчих їм органів та організацій.

Компетенція центральних органів виконавчої влади ви­значена у відповідних Положеннях про ці органи.

Загальними для всіх їх правами та обов'язками є: участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами, створення механізму її реа­лізації; розробка проектів Державної Програми економічного і соціального розвитку України, Державного бюджету Украї­ни; прогнозування розвитку економіки у виробничій, науко­во-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах; розробка цільових перспективних програм, спрямо­ваних на поглиблення економічної реформи; реалізація дер­жавної стратегії розвитку відповідних галузей; здійснення, у межах повноважень, визначених законодавством, функції управління майном підприємств, що належать до сфери уп­равління центральних органів виконавчої влади; розробка внутрішніх фінансово-економічних та інших нормативів, ме-

-426-

ханізмів їх впровадження; формування та реалізації інвести­ційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структур­ної перебудови економіки тощо.

Більш конкретні повноваження, властиві певному цен­тральному органу виконавчої влади, закладено у відповідно­му Положенні про цей орган.

Так, основними повноваженнями Міністерства юстиції України є: забезпечення реалізації державної правової полі­тики, підготовка пропозицій щодо проведення в Україні пра­вової реформи; підготовка разом з відповідними державними органами та науковими установами проектів концепцій,/на­прямів розвитку законодавства та їх наукового обгрунтуван­ня з урахуванням світового досвіду; розробка за дорученням Президента України, Кабінету Міністрів України і з власної ініціативи проектів законів та інших нормативно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, відносин між громадянином і державною владою, конституційного устрою, повноважень і взаємовідносин органів державної влади тощо¹.

Специфічними повноваженнями наділене й Міністерство внутрішніх справ України. Зокрема, воно має такі права та обов'язки: забезпечує реалізацію державної політики щодо боротьби зі злочинністю, визначає основні напрями діяль­ності органів внутрішніх справ; організує роботу органів внутрішніх справ з охорони громадського порядку; безпосе­редньо проводить роботу з виявлення, розкриття і розсліду­вання злочинів, що мають міжрегіональний, міжнародний ха­рактер; веде боротьбу з організованою злочинністю та наркобізнесом і злочинами у сфері економіки; забезпечує профілактику правопорушень; бере участь у наукових кримі­нологічних і соціологічних дослідженнях, у розробках на їх основі державних програм боротьби зі злочинністю і охоро­ни правопорядку; організує інформаційно-аналітичне забез­печення діяльності органів внутрішніх справ тощо².

¹ Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України ЗО грудня 1997 р.

Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене Указом Президента України 17 листопада 2000 р. № —1138 / / Офіційний вісник указів Президента України. — 2000. — № 42. — С. 17-74.

-427-

Отже, можна констатувати, що правоохоронні органи реалізують в основному внутрішні функції держави із забез­печення прав і свобод людини і громадянина; боротьби зі злочинністю, корупцією і т. ін., здійснюючи при цьому пра-вовиконавчу та правоохоронну діяльність, меншою мірою — правотворчість.

Згідно з адміністративною реформою в Україні здійсню.-ється структурна перебудова апарату міністерств.

Так, у Міністерстві юстиції України замість ЗО управлінь створено чотири департаменти: правової політики, нормо-проектування, правових послуг, судовий департамент. Ко­жен з них виконує властиві лише йому функції і вирішує завдання у здійсненні законодавства, спрямованого на бо­ротьбу з корупцією та із злочинністю.

Це підтверджує той факт, що не можна визначати одна­кові повноваження для всіх без винятку міністерств, оскіль­ки не дає змоги з'ясувати їх взаємовідносини з іншими мі­ністерствами, керівниками інших центральних органів виконавчої влади, бо може призвести до неузгодженості під час розв'язання конкретних справ.

Досить показовим щодо цього є досвід Німеччини. Так, регламент Федерального уряду надає особливі права ряду міністерств. Зокрема, міністр фінансів має право схвалювати понадбюджетні і позабюджетні витрати що "дає можливість здійснювати фіксальний контроль за іншими галузями і уря­дом у цілому".

Міністр персонально відповідає за стан справ у власному центральному органі виконавчої влади. Він також бере участь у роботі Кабінету Міністрів України — органі загаль­ної компетенції. І ефективність роботи цього колегіального органу можлива лише за умови злагодженої роботи всього уряду у цілому і кожного члена Кабінету Міністрів зокрема.

У цьому зв'язку доцільно було б закріпити загальновиз­нані в усьому світі принципи колективної, індивідуальної і солідарної відповідальності міністрів.

Перший з них означає, що всі міністри несуть колектив­ну відповідальність перед Президентом незалежно від їхньої позиції при прийнятті урядом того чи іншого рішення. Колективна відповідальність міністрів має поєднувати­ся з індивідуальною відповідальністю кожного за доручену сферу діяльності.

-428-

Нарешті, принцип солідарності означає, що міністри не­суть солідарну відповідальність за політику і рішення уря­ду, навіть якщо будь-який міністр формально не брав участі у прийнятті того чи іншого рішення або був проти нього. Мі­ністр, який не згоден з рішенням, яке прийнято кабінетом, повинен або прийняти його, або подати у відставку. Член уряду не має права публічно критикувати діяльність уряду і в той же час залишатися у його лавах. Цей принцип конкре­тизовано, зокрема, у "Питаннях процедури для міністрів" британського кабінету міністрів. Згідно з п. 87 члени уряду "повинні забезпечити, щоб їх заяви відповідали колективній політиці уряду і не розкривали рішень, які не опубліковані". Міністри "повинні виявляти особливу обережність, коли це стосується питань, які належать до компетенції інших мініс­терств". З цих питань бажана попередня консультація з від­повідним міністром. Необхідно також щоразу консультувати­ся з прем'єр-міністром, перш ніж у своїй доповіді торкнутися питань, "які стосуються дій уряду в цілому або мають кон­ституційний характер¹.

Міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади у процесі вирішення покладених на них завдань взаємодіють з місцевими органами виконавчої вла­ди, органами Автономної Республіки Крим, органами місце­вого самоврядування, представницькими органами, а також з відповідними органами інших держав.

У процесі реалізації своїх повноважень центральні орга­ни виконавчої влади мають право: залучати спеціалістів цен­тральних та місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій до розгляду питань, що на­лежать до їхньої компетенції; одержувати у встановленому законодавством порядку від інших центральних органів ви­конавчої влади, органів місцевого самоврядування, представ­ницьких органів інформацію, документи і матеріали, статис­тичні дані для виконання покладених на них завдань.

Організовуючи функціонування відповідного центрально­го органу виконавчої влади, його керівник розподіляє обов'язки між заступниками, визначає ступінь їх відпові-

Сравнительное конституционное право. — С. 640, 641.

- 429 -

дальності, а також відповідальність інших працівників за стан справ у тій чи іншій галузі або сфері.

Для погодженого вирішення питань компетенції міністер­ства, державного комітету, відомства у цих органах утворю­ються колегії у складі керівника відповідного центрального органу державної виконавчої влади, його заступників за по­садою, а також інших керівних працівників цього органу. Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України. Рішен­ня колегії проводяться в життя наказами відповідного цен­трального органу виконавчої влади.

У міністерствах, державних комітетах, центральних орга­нах зі спеціальним статусом з урахуванням специфіки їх діяльності утворюються дорадчі та консультативні органи, склад яких і положення про них затверджує Кабінет Мініст­рів України.

Міністерства та інші центральні органи державної вико­навчої влади на підставі загального Положення про міністер­ство, інший центральний орган державної виконавчої влади України в межах своїх повноважень та на виконання актів законодавства видають накази, організовують і контролюють

їх виконання.

У випадках, передбачених законодавством, рішення мі­ністерства, іншого центрального органу виконавчої лади є обов'язковим для виконання центральними і місцевими орга­нами державної виконавчої влади, органами місцевого само­врядування, представницькими органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності і

громадянами.

Нормативно-правові акти міністерства та інших цен­тральних органів виконавчої влади підлягають державній ре­єстрації у Міністерстві юстиції України у порядку, встанов­леному законодавством.

Міністерство, інший центральний орган держаної ви­конавчої влади у разі потреби видають разом з Іншими цен­тральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представниць­кими органами спільні акти.

-430-

Місцеві державні адміністрації

Місцеві державні адміністрації — це державні органи ви­конавчої влади в регіонах, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від… Місцева державна адміністрація є місцевим органом у системі органів виконавчої… Саме місцеві державні адміністрації реалізують принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні…

Основи судової влади і судової системи та Ті принципи

Роль і місце суду в системі органів державної влади ви­значається основним завданням — охорона і захист від імені держави прав і свобод від свавілля… Критерієм такої охорони і захисту є Конституція та За­кон, від імені яких і на… Суд, діючи в межах визначеної законом правової проце­дури, за ініціативою заявника розглядає і вирішує криміналь­ні,…

Організація здійснення правосуддя в Україні

Правосуддя — вид державної діяльності, за допомогою якої розглядаються і вирішуються питання, пов'язані з пору­шенням норм права. Тому воно… Це положення дістало конституційне правове закріплен­ня у розділі VIII… Більш детально засади організації судової влади та заса­ди здійснення правосуддя в Україні визначені в Законі Ук­раїни…

152-»0

-449-

Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесу­альним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.

Водночас ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня.

Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист на­рівні з громадянами та юридичними особами України.

Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом неза­лежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, ре­лігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, міс­ця проживання та інших обставин.

Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Для її надання у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, передбачених законом, правову допомогу надають також інші особи. Порядок та умови надання правової допомоги визначаються законом. У передбачених законом випадках, правова допомога надаєть­ся безоплатно.

Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгля­ду його судової справи.

Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випад­ків, передбачених процесуальним законом, а розгляд справи у судовому засіданні допускається за рішенням суду у випад­ках, передбачених цим законом.

При розгляді справ перебіг судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуаль­ним законом.

Судочинство в Україні провадиться державною мовою. Інші мови у судочинстві застосовуються у випадках і по­рядку, визначених законом. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право ко­ристуватися рідною мовою та послугами перекладача у судо-

-450-

вому процесі. У випадках, передбачених процесуальним за­коном, це право забезпечується державою.

Судове рішення, яким закінчується розгляд справи у су­ді, ухвалюється іменем України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язко­вими до виконання усіма органами державної влади, органа­ми місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єд­наннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Обов'язко­вість урахування (преюдиціальність) судових рішень для ін­ших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визна­чається процесуальним законом.

Судові рішення інших держав є обов'язковими до вико­нання на території України за умов, визначених законом Ук­раїни відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України.

Невиконання судових рішень тягне за собою передбаче­ну законом відповідальність.

Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засіда­телями, у випадках, передбачених процесуальним законом, — також судом присяжних.

Суддя, який розглядає справу одноособово, діє,,як суд.

Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюєть­ся судом колегіальне у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Справи в порядку повторної ка­сації розглядаються складом суддів відповідної судової пала­ти (Військової судової колегії) Верховного Суду України згід­но з вимогами процесуального закону.

Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, ніко­му не підзвітні і підкоряються лише закону.

Гарантії самостійності і незалежності суддів визначають­ся ст. 125 Конституції України та іншими законами.

Органи та посадові особи державної влади, органи місце-, вого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об'-

15*

-451-

єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати неза­лежність суддів і не посягати на неї.

Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового про­цесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розгля­даються, якщо інше не передбачено процесуальним законом. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, зби­рання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово чи в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороня­ється і тягне за собою передбачену законом відповідальність. Суддям забезпечується свобода неупередженого роз­в'язання судових справ відповідно до їх внутрішнього пере­конання, що грунтується на вимогах закону.

Гарантії самостійності і незалежності судів та суддів за­безпечуються: особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; незмінюваністю суддів та їх недоторканністю; порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним зако­ном, таємницею постановлення судового рішення; заборо­ною втручатися у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом; особли­вим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленими законом; належним матері­альним та соціальним забезпеченням суддів; функціонуван­ням органів суддівського самоврядування; визначеними за­коном засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також іншими засобами правового змісту.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чин­них законів не допускається звуження змісту та обсягу пе­редбачених законом гарантій самостійності суддів, незалеж­ності та правової захищеності суддів.

Недоторканність суддів гарантується Конституцією, За­коном України "Про статус суддів" та іншими законами.

На народних засідателів і присяжних на час виконання ними у суді обов'язків, пов'язаних зі здійсненням правосуд­дя, поширюються гарантії недоторканності суддів.

Професійні судді судів загальної юрисдикції обіймають посади безстрокове, крім суддів, які призначаються на поса­ду судді вперше (ст. 126 Конституції). Судді, обрані безстро-

-452-

 

ково, перебувають на посаді судді до досягнення ними шіст­десяти п'яти років. До закінчення цього строку вони можуть бути звільнені з посади лише з підстав, зазначених у пунк­тах 3—9 ч. 5 ст. 126 Конституції України, тобто судді звіль­няються з посади органом, що його обрав або призначив; у разі неможливості виконувати свої повноваження; порушен­ня суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнан­ня його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подан­ня суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Закон України "Про судоустрій України" окремо визна­чає статус судів загальної юрисдикції. Зокрема, визначають­ся види цих судів. Відповідно до ч. 1 ст. 125 Конституції Ук­раїни система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Систему судів загальної юрисдикції становлять:

місцеві суди;

апеляційні суди, Апеляційний суд України;

Касаційний суд України;

вищі спеціалізовані суди;

Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими ор­ганами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізова­ні суди.

Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечуєть­ся: єдиними засадами організації та діяльності судів; обов'яз­ковістю для всіх судів правил судочинства, визначених зако­ном; забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції; обов'яз­ковістю виконання на території України судових рішень; єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів; фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів ор­ганами суддівського самоврядування.

Відповідно до ст. 125 Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізова­ні суди окремих судових юрисдикцій. Військові суди нале­жать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних

-453-

Силах України та інших військових формуваннях, утворених

відповідно до закону.

Спеціалізованими судами є господарські, адміністратив­ні та інші суди, визначені як спеціалізовані.

У судах різних судових юрисдикцій може запроваджува­тися спеціалізація судів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України відповідно до закону за поданням Мі­ністра юстиції України, погодженим з Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізова­ного суду.

Місце перебування і статус суду визначаються з ураху­ванням принципів територіальності (адміністративно-те­риторіального устрою) та спеціалізації.

Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна адмі­ністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України, зміна визначеної Законом системи судів, а також інші підстави, передбачені

законом.

Кількість суддів у судах визначається Президентом Ук­раїни за поданням Голови державної судової адміністрації України, погодженим із Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду, з ура­хуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затвер­джених у Державному бюджеті України на утримання судів. Голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду строком на п'ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верхов­ного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі реко­мендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів — рекомендації відповідної ради суддів). Призначення на інші адміністративні посади в судах, а також призначення (обран­ня) на адміністративні посади у Верховному Суді України та звільнення з цих посад здійснюються у порядку, встановле­ному Законом. Суддя може.бути звільнений з адміністратив­ної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) в порядку, визначеному Законом також за ініціати­вою Вищої ради юстиції.

-454-

Призначення судді на адміністративну посаду без додер­жання вимог Закону не допускається.

Перебування судді на адміністративній посаді не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду.

Звільнення судді з адміністративної посади не звільняє його від повноважень судді. Припинення повноважень судді припиняє здійснення ним повноважень на адміністративній посаді в суді.

Види і склад місцевих судів встановлює закон. Місцеви­ми загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.

Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севас­тополя, а місцевими адміністративними судами — окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указів Прези­дента України.

Місцевий суд складається із суддів місцевого суду, голо­ви та заступника голови суду. У суді, в якому кількість суд­дів перевищує п'ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.

Згідно з Законом місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.

Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивіль­ні справи, а також справи про адміністративні правопору­шення.

У свою чергу, місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а та­кож інші справи, віднесені процесуальним законом до їх під­судності.

Місцеві адміністративні суди розглядають адміністратив­ні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністра­тивної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди).

Закон визначає окремі повноваження судді місцевого су­ду, його голови та його заступників. Голова місцевого суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази і розпорядження. Він має заступника (заступників). Заступ­ник голови місцевого суду відповідно до визначених головою суду обов'язків бере участь в організації діяльності суду. У

-455-

разі відсутності голови суду виконання його обов'язків здій­снюється відповідно до встановленого ним розподілу обов'язків щодо організації діяльності суду.

Голова місцевого суду та його заступники призначаються на посаду і звільняються з посади в порядку, встановленому Законом; вони можуть бути призначені на адміністративні

посади повторно.

У Законі України "Про судоустрій України" визначаєть­ся також статус апеляційних судів. У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеля­ційні суди.

Апеляційними загальними судами є апеляційні суди об­ластей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеля­ційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляцій­ні суди регіонів та Апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі потреби замість апеляційного суду області можуть утворюватися апе­ляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поши­рюється на кілька районів області.

Апеляційними спеціалізованими судами ^апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні <уди, які ут­ворюються в апеляційних округах відповідно до указів Пре­зидента України.

До складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду судді безстрокове, голова суду та його за­ступники.

В апеляційних судах утворюються судові палати. У скла­ді загального апеляційного суду утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних спра­вах. У складі спеціалізованого апеляційного суду можуть ут­ворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.

Апеляційний суд України діє у складі: судової палати у цивільних справах; судової палати у кримінальних справах. Судді Апеляційного суду призначаються до складу відпо­відної судової палати розпорядженням голови Апеляційного

суду.

В апеляційних судах для розв'язання організаційних пи­тань діє президія.

-456-

 

Закон визначає повноваження апеляційних судів, зокре­ма вони: розглядають справи в апеляційному порядку від­повідно до процесуального закону; розглядають у першій інстанції справи, визначені законом (крім апеляційних госпо­дарських судів); ведуть та аналізують судову статистику, вивчають та узагальнюють судову практику; надають мето­дичну допомогу у застосуванні законодавства суддям; здій­снюють інші повноваження, передбачені Законом.

Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповідно до ви­мог процесуального закону.

В Законі також визначаються повноваження судді, голо­ви, його заступників, заступника голови — голови судової палати та президії апеляційного суду.

Голова апеляційного суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази і розпорядження. Він признача­ється на посаду і звільняється з посади в порядку, встанов­леному Законом. Голова апеляційного суду може бути при­значений на цю посаду повторно.

У разі відсутності голови апеляційного суду його обов'яз­ки виконує перший заступник голови, а за його відсутності — старший за віком заступник голови апеляційного суду — го­лова судової палати.

Для розгляду справ, визначених процесуальним законом, у загальних апеляційних судах (крім Апеляційного суду Ук­раїни) діють суди присяжних.

Закон України "Про судоустрій України" визначає і ста­тус Касаційного суду України, який діє у складі суддів, обра­них на посаду безстроково, голови суду та його заступників.

Касаційний суд України діє у складі:

судової палати у цивільних справах;

судової палати у кримінальних справах;

військової судової палати.

Склад судових палат формується за поданням голови суду.

У Касаційному суді України для розв'язання організацій­них питань діє президія.

Касаційний суд України здійснює такі повноваження: розглядає в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом; веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику; надає методичну до-

-457-

помогу у застосуванні законодавства судами нижчого рівня; здійснює інші повноваження, передбачені Законом.

Розгляд справ у Касаційному суді України здійснюється колегіями у складі не менше трьох суддів.

Голова Касаційного суду України призначається на поса­ду і звільняється з посади в порядку, встановленому Зако­ном, і може бути призначений на цю посаду повторно.

Він має першого заступника та заступників голови суду —

голів судових палат.

У разі відсутності голови Касаційного суду його обов'язки виконує перший заступник голови, а за його відсутності — старший за віком заступник голови суду — голова судової

палати.

Перший заступник голови Касаційного суду відповідно до розподілу обов'язків здійснює організаційне керівництво роботою структурних підрозділів суду та інші повноваження, визначені головою суду.

Заступник голови Касаційного суду України — голо­ва судової палати здійснює повноваження, передбачені

Законом.

Перший заступник та заступники голови Касаційного су­ду України призначаються на посаду з числа суддів цього су­ду та звільняються з посади в порядку, встановленому Зако­ном. Вони можуть бути призначені на адміністративні

посади повторно.

Голова Касаційного суду України за погодженням з пре­зидією суду може з числа суддів цього суду призначити у складі судової палати заступника голови судової палати, який виконує доручення голови судової палати щодо органі­зації її діяльності та за його відсутності здійснює обов'язки голови судової палати. За його відсутності обов'язки голови судової палати виконує старший за віком суддя палати.

У складі Касаційного суду України утворюється президія. До її складу входять голова суду, його заступники, а також судді, кількісний та персональний склад яких визначається рішенням загальних зборів суддів цього суду. Президія Каса­ційного суду України здійснює повноваження, передбачені

Законом.

Окремий розділ Закону України "Про судоустрій Украї­ни" визначає склад і повноваження вищих спеціалізованих судів України.

-458-

Згідно з Законом вищими судовими органами спеціалізо­ваних судів є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України в порядку, встановленому Законом.

Вищі спеціалізовані суди складаються з судців, обраних на посаду безстрокове, голови суду та його заступників.

У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за певною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрис­дикції.

Для розв'язання організаційних питань у вищому спеці­алізованому суді діє президія суду у складі голови суду, його заступників, заступників голів палат, а також судів даного суду, обраних до складу президії відповідно до Закону.

Для вирішення загальних питань діяльності відповідних спеціалізованих судів у вищому спеціалізованому суді діє пленум вищого спеціалізованого суду.

Вищий спеціалізований суд згідно з наданими йому зако­ном повноваженнями: розглядає у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом; веде та аналі­зує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практи­ку; надає методичну допомогу судам нижчого рівня; здій­снює інші повноваження, передбачені Законом.

Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійсню­ється колегіальне.

В Законі визначено також повноваження судді вищого спеціалізованого суду, його голови, першого заступника і за­ступників, а також президії вищого спеціалізованого суду.

Голова вищого спеціалізованого суду з питань, що нале­жать до його повноважень, видає накази та розпорядження.

Він призначається на посаду з числа суддів даного суду і звільняється з посади за поданням Голови Верховного Суду України в порядку, встановленому Законом, і може бути призначений на цю посаду повторно.

Він має першого заступника та заступників.

У разі відсутності голови вищого спеціалізованого суду його обов'язки виконує перший заступник голови суду, а за його відсутності — один із заступників голови цього суду відповідно до розподілу обов'язків.

-459-

Основні питання повноважень вищого спеціалізованого суду України вирішуються на пленумі цього суду. Він діє у складі всіх суддів вищого спеціалізованого суду та голів апе­ляційних спеціалізованих судів.

Пленум вищого спеціалізованого суду: дає роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодав­ства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції; ви­значає кількісний склад суддів — членів президії вищого спеціалізованого суду; заслуховує інформацію голови вищо­го спеціалізованого суду про діяльність відповідних спеціалі­зованих судів, а також повідомлення заступників голови ви­щого спеціалізованого суду та голів апеляційних і місцевих спеціалізованих судів про практику розв'язання судових справ; приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо офіційного тлумачення Кон­ституції України; розглядає та вирішує інші питання, відне­сені законом до його повноважень.

Скликається пленум вищого спеціалізованого суду не рідше двох разів на рік.

При розгляді пленумом питань щодо роз'яснень про за­стосування законодавства у його роботі беруть участь Гене­ральний прокурор України та Міністр юстиції України.

Постанови пленуму вищого спеціалізованого суду прий­маються відкритим голосуванням більшістю голосів членів пленуму і підписуються головуючим на його засіданні.

Закон визначає також статус Верховного Суду України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосуван­ня законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Верховний Суд України: розглядає у касаційному поряд­ку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає у порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загаль­ної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, перед­бачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виклю­чними обставинами; дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення пленуму вищого спеціалізо­ваного суду; дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням

-460-

Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за ста­ном здоров'я; звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлу­мачення Конституції та законів України; здійснює інші пов­новаження, передбачені законом.

Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду входять судді Верхов­ного Суду України, обрані на посаду безстрокове», кількість яких встановлюється указом Президента України за подан­ням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд справ з питань юрисдикції спеціалізованих судів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відпо­відному апеляційному спеціалізованому суді — не менше п'яти років.

У складі Верховного Суду України діють:

судова палата у цивільних справах;

судова палата у кримінальних справах;

судова палата у господарських справах;

судова палата в адміністративних справах;

військова судова колегія.

Для розв'язання внутрішніх організаційних питань діяль­ності Верховного Суду України діє Президія Верховного Су­ду України у складі та порядку, визначених цим Законом.

У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом. Склад і порядок діяльності Пленуму Верховного Суду України визначаються відповідно до Закону.

Закон України "Про судоустрій України" визначає пов­новаження судді, Голови, Першого заступника та заступни­ків Голови, судових палат та їх голів, президії та Пленуму Верховного Суду України.

Голова Верховного Суду України обирається Пленумом Верховного Суду України строком на п'ять років шляхом та­ємного голосування. Голова Верховного Суду України вва­жається обраним, якщо за нього подано більшість голосів від загального складу Пленуму.

-461-

Процедура обрання Голови Верховного Суду України та звільнення його з посади встановлюється Регламентом Пле­нуму Верховного Суду України.

Голова Верховного Суду України не може бути обраний на цю посаду більш ніж на два строки підряд.

З питань, що належать до його повноважень, Голова Вер­ховного Суду України видає накази та розпорядження.

За посадою Голова Верховного Суду України також вхо­дить до складу Вищої ради юстиції.

Голова Верховного Суду України має Першого заступни­ка та заступників.

Основні питання повноважень Верховного Суду України розглядаються Президією та Пленумом цього органу.

Президія Верховного Суду України діє у складі Голови Верховного Суду України, його заступників, голів судових палат, секретаря Пленуму Верховного Суду України та суд­дів Верховного Суду України, кількісний склад яких визна­чається Пленумом Верховного Суду України.

Судді Верховного Суду України обираються до складу Президії Верховного Суду України за погодженням з Голо­вою Верховного Суду України чи за пропозицією суддів Вер­ховного Суду Пленумом Верховного Суду України шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Засідання Президії Верховного Суду України прово­диться не менш як один раз на два місяці. Воно є повноваж­ним за умови присутності на ньому не менш як двох третин

її складу.

Пленум Верховного Суду України € колегіальним орга­ном, повноваження якого визначаються Конституцією Украї­ни та цим Законом. До складу Пленуму Верховного Суду Ук­раїни входять усі судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники, голова Касаційного суду України та голова Апеляційного суду Ук­раїни.

Засідання Пленуму Верховного Суду України є повно­важним за умови присутності на ньому не менш як двох тре­тин складу Пленуму. У роботі Пленуму Верховного Суду Ук­раїни беруть участь Голова Вищої ради юстиції, Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України.

Пленум Верховного Суду України скликається в міру по­треби, але не менш як один раз на три місяці.

-462-

 

Порядок роботи Пленуму Верховного Суду України вста­новлюється Законом та прийнятим відповідно до нього Регламентом Пленуму Верховного Суду України.

Пленум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань постанови.

Закон України "Про судоустрій України" визначає також статус професійних суддів, народних засідателів та присяж­них.

Згідно з Законом правосуддя в Україні здійснюють про­фесійні судді, народні засідателі і присяжні.

Розгляд справ в апеляційному та касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді.

Професійними суддями є громадяни, які відповідно до Конституції України призначені чи обрані суддями і обійма­ють штатну суддівську посаду в одному з судів, передбаче­них Законом.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікацій­ною комісією суддів громадянин України, не молодший двад­цяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж ро­боти в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років і володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути також осо­би, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих су­дів. У цьому разі на посаду судці спеціалізованого суду може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший тридцяти років, який проживає в Україні не менш як десять років, володіє державною мовою, має вищу освіту у галузі знань, що охоп­люються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менше п'яти років (ст. 127 Конституції). Ці судді відправляють правосуддя ли­ше у складі колегії суддів.

Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни: визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді; щодо яких про­вадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.

Порядок добору кандидатів у судді, їх призначення чи об­рання суддею, а також додаткові вимоги до окремих катего-

-463-

рій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня визна­чаються Законом.

Вимоги до професійного судді, порядок захисту професій­них інтересів суддів, умови і порядок забезпечення їх соці­ального захисту визначаються згаданим Законом та Законом України "Про статус суддів".

Добір кандидатів у професійні судді здійснюється з числа осіб, які відповідають вимогам, встановленим за результата­ми проходження кваліфікаційної атестації відповідно до ви­мог Закону.

Перше призначення на посаду професійного судді стро­ком на п'ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суд­дів за поданням Вищої ради юстиції. Усі інші судці обирають­ся безстрокове Верховною Радою України за поданням Голо­ви Верховного Суду України (голови відповідного вищого спеціалізованого суду) (ст. 128 Конституції).

Порядок внесення подання про призначення судді на посаду встановлюється Законом України "Про Вищу раду юстиції".

Особа, призначена на посаду судді чи обрана суддею без­строкове, згідно з вимогами Закону набуває статусу профе­сійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів: судді місцевого чи апеляційного, загального або військового суду, судді Апеляційного суду України, судді Касаційного суду Ук­раїни, судді місцевого, апеляційного або вищого спеціалізо­ваного суду або судді Верховного Суду України.

Посада судді та інші умови його праці згідно з законодав­ством про працю визначаються в наказі голови відповідного

суду.

Підстави та порядок звільнення судді з посади, умови йо­го відповідальності та інші питання статусу суддів визнача­ються відповідно до Конституції Законом України "Про ста­тус суддів".

Переведення судді за його заявою з одного суду до іншо­го суду того самого рівня і спеціалізації здійснюється Прези­дентом України за поданням Голови Верховного Суду Украї­ни або голови відповідного вищого спеціалізованого суду згідно з вимогами Закону.

-464-

Професійний судця розглядає справи у першій інстанції одноособове або у складі колегії суддів відповідно до вимог процесуального закону.

Закон України "Про судоустрій України" визначає пов­новаження народних засідателів та присяжних у здійсненні правосуддя.

Народними засідателями є громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом, вирішують у складі суду справи разом з професійними суддями, забезпе­чуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

Народні засідателі під час здійснення правосуддя корис­туються усіма правами судці.

Список народних засідателів затверджується відповідною місцевою радою за поданням голови місцевого суду. До спис­ку включаються у кількості, зазначеній у поданні голови, громадяни, які постійно проживають на території, на яку по­ширюється юрисдикція даного суду, та відповідають вимогам закону.

Списки народних засідателів затверджуються на строк чотири роки і переглядаються у разі необхідності, але не рід­ше ніж через два роки. Список народних засідателів публіку­ється у друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.

Народним засідателем може бути громадянин України, який досяг двадцятип'ятирічного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

Не підлягають включенню до списків народних засідате­лів громадяни: визнані судом обмежено дієздатними або не­дієздатними; які мають хронічні психічні чи інші захворю­вання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя; щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість; депутати усіх рів­нів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внут­рішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, но­таріуси.

Підлягають звільненню від виконання обов'язків народ­ного засідателя за розпорядженням голови суду на їх про­хання: громадяни, старші шістдесятий'яти років; жінки, які

-465-

перебувають у відпустці за дитиною, а також які мають дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку або утримують ді-тей-інвалідів, інших хворих або похилого віку членів сім'ї; керівники та заступники керівників органів виконавчої вла­ди та органів місцевого самоврядування; особи, які не воло­діють державною мовою; особи, які через свої релігійні пере­конання вважають для себе неможливою участь у здійсненні правосуддя; інші особи, якщо голова суду визнає поважними причини, на які вони посилаються. Такі особи повинні пода­ти заяву про звільнення від виконання обов'язків народного засідателя у конкретній справі до залучення їх для виконан­ня цих обов'язків.

В Законі також визначається статус нової категорії осіб, які мають право брати участь у здійсненні правосуддя, — присяжних.

Присяжними визнаються громадяни України, які у ви­падках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конститу­цією України безпосередню участь народу у здійсненні пра­восуддя.

Суд присяжних утворюється для розгляду у першій ін­станції судових справ, визначених процесуальним законом.

Список присяжних за поданням голови апеляційного су­ду формується на підставі списків виборців комісією, склад якої затверджується відповідно Головою Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим, головою обласної ради, Київ­ським та Севастопольським міськими головами. До складу комісії мають входити уповноважені представники суду, ор­ганів юстиції та відповідної ради. До списків присяжних включаються громадяни, які постійно проживають на тери­торії відповідної області тощо і відповідають вимогам Закону. Список присяжних затверджується рішенням відповідної ра­ди не пізніше одного місяця з дня одержання подання суду і надсилається до суду, а також публікується у друкованих за­собах масової інформації відповідної місцевої ради.

Затверджуються списки присяжних строком на чотири роки і переглядаються кожні два роки.

Присяжним може бути громадянин, який досяг тридця­тирічного віку.

Одна й Іа-сама^соба не може бути одночасно включена до списку народних засідателів і списку присяжних.

-466-

Особа, включена до списку присяжних, зобов'язана пові­домити голову апеляційного суду про обставини, що виклю­чають можливість її участі у здійсненні правосуддя. Закон визначає підстави і порядок звільнення від виконання обов'язків присяжного.

Народні засідателі залучаються до здійснення правосуд­дя у порядку черговості, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд справи, розпочатої за їхньою участю. У здійсненні право­суддя спеціалізованими судами народні засідателі участі не беруть.

Народний засідатель або присяжний зобов'язані вчасно з'явитися на запрошення суду для участі в судовому засідан­ні. Неявка без поважних причин у судове засідання вважа­ється неповагою до суду.

Порядок добору присяжних для розгляду справи, поря­док складання ними присяги та її зміст визначаються проце­суальним законом.

При вирішенні всіх питань, пов'язаних з розглядом спра­ви і постановленням судового рішення, народні засідателі мають такі самі права, як і професійний судця.

Гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені законом, поширюються на народних засі­дателів і присяжних на час виконання ними обов'язків зі здійснення правосуддя.

Законом запроваджені нові органи — кваліфікаційні ко­місії суддів.

Кваліфікаційні комісії суддів є постійно діючими органа­ми в системі судоустрою України, повноваження яких визна­чаються Конституцією України та Законом України "Про су­доустрій України".

Завданнями кваліфікаційних комісій є забезпечення фор­мування корпусу професійних суддів, здатних кваліфіковано, сумлінно й неупереджено здійснювати правосуддя, шляхом добору і рекомендування осіб для зайняття посади професій­ного судді та визначення рівня фахової підготовленості про­фесійних суддів, а також розгляд питань про дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про звіль­нення судді з посади.

У системі судоустрою України діють: кваліфікаційні комі­сії суддів загальних судів; кваліфікаційна комісія суддів

- 467 -

військових судів; кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів; Вища кваліфікаційна комісія суддів

України.

Кваліфікаційні комісії суддів загальних судів здійснюють свою діяльність у центрах апеляційних округів. Усі інші кр*-ліфікаційні комісії діють у місті Києві. ,

Строк повноважень кваліфікаційних комісій судців стано­вить три роки з дня їх утворення.

Кваліфікаційні комісії суддів діють у складі 11 членів, які мають вишу юридичну освіту. До складу кваліфікаційної ко­місії входять: шість суддів, обраних до складу кваліфікацій­ної комісії відповідно до вимог Закону; дві особи від Мініс­терства юстиції України; дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київською міською) радою за місцем перебування кваліфікаційної комісії суддів; одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє у складі ІЗ членів, які мають вищу юридичну освіту. До її складу входять: сім суддів, обраних до Комісії відповідно до вимог Закону; дві особи, призначені Верховною Радою Ук­раїни; дві особи, призначені Президентом України; одна осо­ба від Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни; одна особа від Міністерства юстиції України.

Члени кваліфікаційних комісій обираються з числа суддів таємним або відкритим голосуванням конференціями суддів відповідних судів, а члени Вищої кваліфікаційної комісії суд­дів України — з'їздом суддів України відкритим або таємним

голосуванням.

До складу кваліфікаційних комісій суддів та Вищої квалі­фікаційної комісії суддів України не можуть бути обрані Го­лова Верховного Суду України, голови вищих спеціалізова­них судів, голови Касаційного суду України та апеляційних судів, а також їх заступники, члени Вищої ради юстиції.

Верховна Рада України приймає постанову про призна­чення двох членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів Украї­ни з числа осіб, які не є народними депутатами України.

Президент України призначає своїм указом двох членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призначає членів кваліфікаційних комісій суддів своїм розпо­рядженням.

-468-

Міністр юстиції України призначає членів кваліфікацій­ної комісії своїм наказом.

Відповідна рада приймає рішення про призначення чле­нів кваліфікаційної комісії в порядку, встановленому її регла­ментом.

Кваліфікаційна комісія суддів вважається повноважною за умови призначення (обрання) не менш як дев'яти членів комісії, а Вища кваліфікаційна комісія суддів України — за умови призначення (обрання) не менш як одинадцяти членів Комісії.

Повноваження нового складу кваліфікаційної комісії суд­дів починаються з дня закінчення повноважень попереднього складу комісії, а повноваження новоутвореної комісії — з дня призначення її повноважного складу.

У Законі також визначаються повноваження та організа­ція роботи комісії, порядок проведення кваліфікаційної атес­тації суддів, а також повноваження комітетів щодо дисциплі­нарної відповідальності суддів.

Окремий розділ Закону України "Про судоустрій Украї­ни" присвячено питанню судового самоврядування, яке ут­ворюється для вирішення питань внутрішньої діяльності су­дів в Україні.

Основні форми самоврядування: збори судців, конферен­ції суддів, з'їзд судців України, ради судців та їх виконавчі органи.

Організаційному забезпеченню діяльності суддів та ін­шим питанням судоустрою, присвячено розділ Закону, в яко­му визначаються загальні питання забезпечення діяльності судців, закріплюється статус державної судової адміністрації (глава 19) та висвітлюються інші питання судоустрою України.

У Законі визначаються прикінцеві та перехідні положен­ня, згідно з якими Закон набирає чинності з 1 червня 2002 р., крім положень, що стосуються організації та здій­снення повноважень спеціалізованих адміністративних су­дів, а також суддівського самоврядування щодо зазначених судів, які вводяться в дію після утворення системи адмініст­ративних судів.

Згідно зі ст. 131 Конституції в Україні створюється і діє Вища рада юстиції, до відання якої належить: внесення по­дання про призначення судців на посади або про звільнення їх з посад; прийняття рішення стосовно порушення судцями

-469-

і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисцип­лінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду Ук­раїни і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відпові­дальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також про­курорів.

Вища рада юстиції складається з 20 членів. Верховна Ра­да України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд ад­вокатів України, з'їзд представників юридичних вищих нав­чальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція пра­цівників прокуратури — двох членів.

Відповідно до Закону України "Про Вищу раду юстиції України" від 15 січня 1998 р. до складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Мі­ністр юстиції України і Генеральний прокурор України.

Функціонування та належні умови діяльності суддів згід­но зі ст. 130 Конституції України забезпечує держава. Зок­рема, у Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання суддів.

Конституційний Суд України

— незважаючи на те, що про Конституційний Суд Украї­ни йдеться у розділі VIII Основного Закону України, він не є складовою, а ні загальних, а ні… судів; — саме тому його правовий статус визначено в окремо­му розділі XII "Конституційний Суд України";

Єкти конституційного звернення (копії цих документів і ма­теріалів додаються); перелік документів та матеріалів, що до­даються.

Конституційне звернення, документи та матеріали до нього подаються у трьох .примірниках.

Суб'єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

У свою чергу визначаються підстави для відмови у від­критті конституційного провадження. До їх числа належать: відсутність встановленого Конституцією і Законом права на конституційне подання, звернення; невідповідність подання і звернення вимогам, передбачених Конституцією і Законом; непідвідомчість Конституційному Суду питань, порушених у конституційному поданні, зверненні.

Закон визначає порядок провадження у справах у Кон­ституційному Суді України: порядок відкриття провадження у справі; утворення у складі Конституційного Суду колегії суддів та їх повноваження; порядок проведення засідань Конституційного Суду, а також пленарних засідань.

Засідання суду є повноважним, якщо на ньому присутні не менш як 11 суддів, а рішення приймається, якщо за нього проголосувало більше половини суддів, які брали участь у

Засіданні.

Пленарне засідання вважається повноважним, якщо на ньому присутні не менш як 12 суддів, а рішення приймаєть­ся якщо за нього проголосувало не менш як 10 суддів.

Учасниками конституційного провадження є суб'єкти права на конституційне подання і конституційне звернення, їхні представники, а також залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи органи та посадові осо­би, свідки, експерти та перекладачі.

Неявка з поважної причини учасника конституційного провадження на пленарне засідання або на засідання Кон­ституційного Суду України може бути підставою для відкла­дення розгляду справи.

У разі повторної неявки з поважної причини учасника конституційного провадження на пленарне засідання або на засідання Конституційного Суду України Конституційний Суд України може прийняти рішення про розгляд справи на відповідному засіданні за його відсутності.

-480-

У разі неявки без поважних причин учасника конститу­ційного провадження Конституційний Суд України приймає рішення за його відсутності.

Строк провадження у справах за конституційними подан­нями не повинен перевищувати трьох місяців.

У разі провадження за конституційним поданням, яке ви­знане Конституційним Судом України невідкладним, строк розгляду такого подання не повинен перевищувати одного місяця.

Строк провадження у справах за конституційними звер­неннями не повинен перевищувати шести місяців.

Згадані строки конституційного провадження починають обчислюватися з дня прийняття процесуальної ухвали про відкриття конституційного провадження у справі.

Конституційний Суд України за результатами розгляду справ щодо конституційних законів та інших актів парламен­ту, актів Президента, актів уряду, правових актів Автоном­ної Республіки Крим приймає рішення.

Конституційний Суд України може визнати неконститу­ційним правовий акт повністю або в окремій його частині.

У разі якщо у процесі розгляду справи за конституцій­ним зверненням виявлено невідповідність Конституції Украї­ни інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі і які впливають на прийняття рішення чи дачу висновку у справі, Конституцій­ний Суд України визнає такі правові акти (їх окремі поло­ження) неконституційними.

Разом з окремою думкою судців Конституційного Суду України їх офіційно оприлюднюють наступного робочого дня після їх підписання.

Рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

Конституційний Суд України відкриває нове проваджен­ня у справі при виявленні нових обставин у справі, що не бу­ли предметом його розгляду, але існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі.

Рішення і висновки Конституційного Суду України рів­ною мірою є обов'язковими до виконання.

'/, 16 2-290

-481 -

Копії рішень і висновків Конституційного Суду України надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб'єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом роз­гляду в Конституційному Суді України.

У разі потреби Конституційний Суд України може визна­чити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх вико­нання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержан­ня висновку.

Конституційний Суд України має право зажадати від ор­ганів письмового підтвердження виконання рішення, додер­жання висновку Конституційного Суду України.

Невиконання рішень та недодержання висновків Консти­туційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згідно з законом.

Конституційний Суд України дає також висновки у спра­вах з питань: офіційного тлумачення Конституції України та законів України; про відповідність Конституції України чин­них міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для на­дання згоди на їх обов'язковість; щодо додержання консти­туційної процедури розслідування і розгляду справи про усу­нення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Рішення приймаються, висновки даються Конституцій­ним Судом України поіменним голосуванням шляхом опиту­вання суддів Конституційного Суду України.

Пропозиції суддів Конституційного Суду України до про­екту рішення чи висновку голосуються у порядку надхо­дження.

Судді Конституційного Суду України не мають права ут­римуватися від голосування.

Рішення і висновки Конституційного Суду України моти­вуються письмово, підписуються окремо суддями Конститу­ційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню.

Підписання суддею Конституційного Суду України рішен­ня, висновку Конституційного Суду України є обов'язковим.

-482-

Окрема думка судді Конституційного Суду України, який підписав рішення чи висновок Конституційного Суду Украї­ни, викладається суддею Конституційного Суду України у письмовій формі і додається до рішення чи висновку Консти­туційного Суду України.

Рішення і висновки Конституційного Суду України підпи­суються не пізніше семи днів після прийняття рішення, дачі висновку. Вони рівною мірою є обов'язковими до виконання. Порядок їх виконання визначає Закон.

Окремо Закон визначає особливості конституційного провадження у справах щодо: неконституційності законів та інших актів парламенту, актів Президента, актів уряду, пра­вових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; конституційно-правових актів, що викликають спір стосовно повноважень конституційних органів державної влади Украї­ни; органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування; конституційності актів про при­значення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцево­го референдуму в Автономній Республіці Крим; відповідності положень чинних правових актів парламенту, Президента, Уряду України, правових актів Автономної Республіки Крим конституційним принципам і нормам стосовно прав і свобод людини і громадянина; питань конституційності, що виника­ють у процесі загального судочинства; конституційності пра­вових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалі­зації конституційних прав і свобод людини і громадянина; конституційності чинних міжнародних договорів України та міжнародних договорів України, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість; відкриття кон­ституційного провадження у справах щодо додержання кон­ституційної процедури розслідування справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; офіційно­го тлумачення Конституції та законів України.

На підставі Закону України "Про Конституційний Суд України" 5 березня 1997 р. був прийнятий Регламент Кон­ституційного Суду України, в якому визначено процедуру виборів Голови, заступників Голови Конституційного Суду, призначення секретарів колегії суддів, керівника Секретаріа­ту та їх повноваження.

У Регламенті детально визначено процедуру проведення пленарних засідань та засідань Суду; порядок прийняття

'/₄І6* - 483 -

конституційних подань, конституційних звернень та відкрит­тя конституційних проваджень; порядок розгляду справ Кон­ституційним Судом; питання організації діяльності Суду з ш-

^ШИХЗаслуговує на увагу вичерпний перелік актів, що прий­маються під час розгляду справ на пленарних засіданнях Конституційного Суду України - рішення та висновки акти, що виносяться; процесуальні ухвали, протокольні ухвали Конституційного Суду України.

Глава XI Територіальний устрій України

Поняття територіального устрою України

У широкому розумінні слова — це форма державного устрою, яка охоплює коло питань, що стосуються устрою конкретної держави (державний, економічний,… На жаль, у сучасний період існування постсоціалістич-них країн термін… Застосовується і термін "територіальна організація пуб­лічної влади", проте різнобічне його трактування…

Форма державного устрою. Ознаки України як унітарної держави

Унітарна держава (від франц. ипііаіге, від лат. ипііаз — єдність) — форма державного устрою, за якого територія держави поділяється на… У простій унітарній державі утворюються лише адмі­ністративно-територіальні… 16+7 *

Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим

Останніми роками поняття автономії трактується досить широко — як процес налагодження відносин між національ­ностями, спільне вирішення і участь у… Звідси, у широкому значенні слова автономія розумієть­ся як надання будь-якій… Проте, є й нові підходи, згідно з якими можна говорити про розуміння автономії у вузькому значенні слова, залежно від…

Поняття, система та принципи адміністративно-територіального устрою України

Поняття "адміністративно-територіальний устрій" слід розуміти у двох значеннях: як процес поділу території на… Питання адміністративно-територіального поділу в Украї­ні, до прийняття нового… Відповідно до цього Положення адміністративно-терито­ріальними одиницями в Україні були: область, район, місто, район…

172-290

-505-

За соціально-територіальними ознаками адміністративно-територіальні одиниці поділяються на два види: населені пункти (села, селища, міста) та регіони — райони і області.

Автономна Республіка Крим є автономною адміністра­тивно-територіальною одиницею у складі України.

Закон окремо визначає статус населених пунктів та адмі­ністративно-територіальних одиниць регіонального рівня.

Щодо першого виду адміністративно-територіальних оди­ниць — населених пунктів. У Законі визначено поняття цих одиниць, а також категорії відповідних населених пунк­тів. Зокрема, під населеним пунктом розуміється частина за­селеної території України, яка склалася внаслідок господар­ської та іншої соціальної діяльності, має сталий склад населення, власну назву та зареєстрована у порядку, перед­баченому цим Законом.

Невеликі поселення, що мають тимчасове значення і не­сталий склад населення, хутори та поодинокі двори, а також поселення, що є об'єктами службового призначення у систе­мі певної галузі господарств (будівлі залізничних служб, бу­динки лісників, шляхових майстрів, бакенників, польові ста­ни тощо), не є самостійними населеними пунктами і включаються до тих адміністративно-територіальних оди­ниць, на території яких вони розташовані.

Населені пункти поділяються на сільські та міські. До категорії сільських населених пунктів належать села, до міських — селища і міста.

Села — це населені пункти зі сталим складом населен­ня, переважна частина якого зайнята в сільськогосподар­ському виробництві.

Селища — це міські населені пункти, розташовані при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах по виробництву і пе­реробці сільськогосподарської продукції, та інші населені пункти, що мають комунальну і соціальну інфраструктуру, переважна частина населення яких зайнята у промисловому виробництві чи соціально-культурній сфері.

У Законі визначено також адміністративно-територіаль­ний статус міст районного значення, міст республікан­ського, обласного значення та міст, що мають спеціаль­ний статус.

-506-

До категорії міст районного значення належать міста, на території яких розміщені промислові підприємства, кому­нальне господарство, житловий фонд, мережа соціально-культурних закладів і підприємств з кількістю населення по­над 10 тисяч жителів, переважна частина якого зайнята у промисловості чи соціально-культурній сфері.

До категорії міст республіканського (Автономної Рес­публіки Крим), обласного значення згідно із Законом відно­сять міста з кількістю населення понад 50 тисяч жителів, які є економічними і культурними центрами, мають розвинуту промисловість, комунальне господарство, значний житловий фонд.

До категорії міст республіканського (Автономної Рес­публіки Крим), обласного значення належать також населе­ні пункти з кількістю населення менш як 50 тисяч жителів, якщо вони мають важливе промислове, соціально-культурне, історичне, оборонне значення, перспективу економічного розвитку, або населені пункти, які включено до курортних зон і на їх території розташовані санаторії, стаціонарні ліку­вальні та оздоровчі заклади, туристичні бази, інші заклади відпочинку.

Містами, що мають спеціальний статус, відповідно до Конституції України, є Київ і Севастополь. Особливості їх статусу визначено в законі України "Про столицю України — місто-герой Київ" від 15 січня 1999 р., а також в проекті за­кону "Про місто-герой Севастополь".

У Законі визначаються територія і межі населених пунктів.

Територія населених пунктів складається з місць прожи­вання (територія, що забудована, включаючи присадибні ді­лянки), частин природного ландшафту, у тому числі зон від­починку (територія парків, скверів, лісів, озер, річок тощо), промислової зони (територія, забудована виробничими об'­єктами, зони очисних споруд, сміттєзвалищ тощо), об'єктів інфраструктури (шляхів, інших комунікацій тощо).

Межами населених пунктів є межа їхніх земель, що ві­докремлює територію населених пунктів від земель іншого призначення. Межі населених пунктів визначаються на під­ставі проекту планування та забудови населених пунктів, землевпорядкування або техніко-економічного обгрунтуван­ня їх розвитку.

17*

-507-

Визначено підстави змін цих меж. Так, зміна меж насе­леного пункту проводиться у разі:

— зміни генерального плану забудови населеного пункту; -г- включення населеного пункту до складу міста, селища;

— об'єднання кількох населених пунктів в один населе­ний пункт;

— включення до складу населеного пункту земель про­мисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призна­чення;

— надання земельних ділянок для потреб населеного

пункту;

— виділення з меж міста, селища, села територій інших

населених пунктів.

Визначено і критерії встановлення цих меж. Межі адмі­ністративно-територіальних одиниць встановлюються:

— на суші — за характерними точками і лініями рельєфу;

— на судноплавних річках — по середині головного фар­ватеру, або тальвегу, річки; на несудноплавних річках (руча­ях) — по їх середині або по середині головного рукава річки; на озерах та інших водоймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи меж адміністративно-територіальних одиниць до бе­регів озера або іншої водойми. Межі, що проходять по річці (ручаю, озеру чи іншій водоймі), не переміщуються як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік;

— на водосховищах гідровузлів та інших штучних водой­мах відповідно до лінії меж, що проходили на місцевості до

їх заповнення;

— на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та ін­ших спорудах, що проходять через .ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв), — по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження меж

на воді;

— за межами землекористувачів;

— по лінії державного кордону України.

У Законі визначено адміністративно-територіальний ста­тус районів, районів у містах, інші складові частини на­селених пунктів.

Офіційне тлумачення термінів "район", "район у місті", а також повноважень міських рад щодо самостійного утво-

-508-

рення і ліквідації районів у місті дав Конституційний Суд Ук­раїни¹.

Так, у містах з кількістю населення не менш як 300 ти­сяч жителів можуть утворюватися адміністративно-територі­альні одиниці — райони в містах.

У свою чергу територія міста, селища, села може поділя­тися на окремі мікрорайони та інші мікроструктури (вулиці, квартали, дільниці, житлові масиви та ін.), що є відповідно до Конституції та законів України територіальною основою для створення органів самоорганізації населення.

До другого виду адміністративно-територіальних одиниць належать регіони — Автономна Республіка Крим, області, райони.

Згідно із Законом, Автономна Республіка Крим є авто­номною адміністративно-територіальною одиницею у складі України, її територією є територія Кримського півострова. До складу Автономної Республіки Крим входять райони та міста республіканського (Автономної Республіки Крим) зна­чення. Територія Автономної Республіки Крим може бути змінена Верховною Радою України за погодженням з Вер­ховною Радою Автономної Республіки Крим. - .

До категорії областей належать адміністративно-тери­торіальні одиниці, що склалися в межах території України і характеризуються певними історичними, економічними, еко­логічними, географічними та демографічними особливостями.

Область складається з районів та міст обласного значення.

До складу районів входить частина території області пе­реважно з агропромисловим характером економіки, транс­портною, інформаційною та іншою соціальною інфраструкту­рою, спрямованою на забезпечення зв'язків між населеними пунктами, розташованими на його території.

У свою чергу райони складаються із сіл, селищ, міст ра­йонного значення.

Крім населених пунктів і регіонів, Закон визначає статус інших територіальних утворень. До них належать сільські та селищні округи.

¹ Див.: Рішення Конституційного Суду України від 13 липня 2001 р. № 11-рп/2001. — Справа № 1-39/2001. — Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997— 2001. — Кн. 2. — С. 488—494.

- 509 -

Сільський, селищний округ — це адміністративно-тери­торіальне утворення, яке склалося з кількох сусідніх сіл, се­лищ і діє під юрисдикцією єдиної територіальної громади та відповідних органів місцевого самоврядування.

Сільський округ утворюється на основі добровільного об'єднання територіальних громад кількох сусідніх сіл в од­ну територіальну громаду.

Селищний округ утворюється на основі добровільного об'єднання територіальних громад кількох сусідніх селищ або селищ і сіл в одну територіальну громаду.

Закон визначає порядок найменування і перейменування населених пунктів та їх складових частин, інших адміністра­тивно-територіальних одиниць. Зокрема, найменування і пе­рейменування населених пунктів та інших адміністративно-територіальних одиниць проводиться з урахуванням їх історичних, культурних, географічних, національних, побу­тових та інших місцевих умов і особливостей.

Назви областей, районів мають походити від наймену­вання тих населених пунктів, які є їх адміністративними центрами, або географічного чи історичного найменування тієї частини території, на якій розташовані ці адміністратив­но-територіальні одиниці.

Рішення Верховної Ради України про найменування і пе­рейменування сіл, селищ, міст, районів у містах приймаєть­ся лише з урахуванням думки громадян, які проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Присвоєння найменувань населеним пунктам та іншим адміністративно-територіальним одиницям з метою увічнен­ня пам'яті особливо видатних державних, громадсько-полі­тичних діячів, захисників Батьківщини, діячів науки і куль­тури може проводитися тільки посмертно і лише у виняткових випадках.

Найменування і перейменування вулиць, проспектів, бульварів, площ, парків, скверів, мостів та інших складових частин населених пунктів, хуторів і присвоєння їм імен дер­жавних, громадсько-політичних діячів, захисників Батьків­щини, діячів науки і культури проводиться за рішенням відповідної ради з урахуванням думки громадян, які прожи­вають на територіях відповідних населених пунктів або їх складових частин.

-510-

Державним актом, що містить відомості про населені пункти, інші адміністративно-територіальні одиниці України та їх загальну характеристику, є Державний реєстр адмі­ністративно-територіальних одиниць України. До нього включаються: назва населеного пункту та іншої адміністра­тивно-територіальної одиниці (у т. ч. назва); дата її утворен­ня; площа; кількість населення і його основні національності (у відсотках до загальної кількості населення); відстань до обласного, районного центрів та найближчої залізничної станції; поштове відділення; річка, озеро, які є на території населеного пункту та іншої адміністративно-територіальної одиниці; пам'ятки історії, культури і природи.

Усі населені пункти та інші адміністративно-територіаль­ні одиниці України підлягають обов'язковому включенню до Державного реєстру адміністративно-територіальних одиниць.

Населені пункти, з яких виїхали або переселилися всі жителі, підлягають виключенню з Держаного реєстру адмі­ністративно-територіальних одиниць. З нього виключаються також населені пункти, які включено до меж міст, селищ, або об'єднано з іншими населеними пунктами, а також об­ласті, райони, які ліквідовано в порядку, визначеному цим Законом.

Підставою для включення або виключення з Державного реєстру адміністративно-територіальних одиниць України населених пунктів та інших адміністративно-територіальних одиниць є рішення органу, до повноважень якого належить вирішення цих питань.

Державний реєстр адміністративно-територіальних оди­ниць України веде Кабінет Міністрів України в порядку, що визначається Верховною Радою України.

Відомості про населені пункти та адміністративно-тери­торіальні одиниці до Державного реєстру адміністративно-територіальних одиниць України подають Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севасто­польська міські ради.

Органами, до повноважень яких належать розгляд і вирі­шення питань адміністративно-територіального устрою в Ук­раїні, є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої вла- •

-511-

еці, органи місцевого самоврядування. Закон визначає повно­важення кожного з цих органів.

Питання адміністративно-територіального устрою, крім цього Закону, регулюються Конституцією та іншими законо­давчими актами України.

Незважаючи на прийнятий Верховною Радою Закон Ук­раїни "Про адміністративно-територіальний устрій України", процес реформування територіального устрою країни три­ває. Зокрема, в Указі Президента України "Про Комісію з питань адміністративно-територіального устрою" від 8 серп­ня 2000 р. зазначається, що з метою забезпечення всебічно­го вивчення пропозицій щодо вдосконалення територіальної організації державної влади та місцевого самоврядування в Україні відповідно до п. 28 ч. 1 ст. 106 Конституції України утворюється Комісія з питань адміністративно-територіаль­ного устрою як консультативно-дорадчий орган при Прези­дентові України.

Основними завданнями Комісії є:

— узагальнення та аналіз пропозицій щодо внесення змін до системи адміністративно-територіального устрою Ук­раїни;

— підготовка пропозицій щодо приведення у відповід­ність з Конституцією України мережі селищ та селищ мі­ського типу, а також системи рад у населених пунктах;

— вивчення можливостей проведення укрупнення сіль­ських територіальних громад та внесення відповідних пропо­зицій;

— організація вивчення іноземного досвіду формування системи адміністративно-територіального устрою та роз­в'язання проблем у цій сфері;

— підготовка та експертиза проектів нормативно-право­вих актів з питань адміністративно-територіального устрою.

-512-

Глава XII

Конституційні основи місцевого самоврядування в Україні

Поняття місцевого самоврядування та його особливості

— через відповідні місцеві органи виконавчої влади (дер­жавні адміністрації), які призначаються Президентом та ви­щими центральними органами… — через представницькі та виконавчі органи, які обира­ються населенням… Для з'ясування поняття місцевого самоврядування в Ук­раїні та його особливостей необхідно порівняти зміст понять…

Територіальна основа і система місцевого самоврядування в Україні та її принципи

Отже, територіальною основою місцевого самоврядуван­ня в Україні є село, селище, місто. Області та райони пред­ставляють спільні інтереси… На території сіл, селищ, міст будується власна система місцевого… У місті з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до Закону України…

Організаційно-правова, матеріальна та фінансова основи місцевого самоврядування в Україні

Крім того, органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у разі здійснення яких вони… 1 Див.: Закон України "Про органи самоорганізації населення" від 11… - 525 -

Повноваження місцевого самоврядування в Україні

Повноваження органів місцевого самоврядування закріп­лені у розділі 2 "Організаційно-правова основа місцевого са­моврядування" Закону,… — сільських, селищних та міських рад (статті 25—26); — виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (статті 27—41);

Конституційні гарантії місцевого самоврядування в Україні

-529- соби забезпечення організації і діяльності місцевого само­врядування. Гарантії… Основоположні гаранти місцевого самоврядування ви­кладено у Конституції України, інші — у Законі України "Про…

Глава І

Конституційне-право як провідна галузь національного права України, наука та навчальна дисципліна

 

1. Предмет, метод, поняття конституційного права України як галузі права.................................. 5

2. Норми конституційного права України, їх особливості та класифікація.................................. 16

3. Конституційно-правова відповідальність................... 25

4. Конституційно-правові відносини........................ 35

5. Джерела конституційного права України як галузі

національного права............................... 45

6. Система конституційного права України як галузі права....... 51

7. Конституційне право України як наука................... 54

8. Конституційне право України як навчальна дисципліна........ 58

Глава II Конституція — Основний Закон держави

 

1. Історія становлення і розвитку Конституції................ 61

2. Поняття конституції................................. 73

3. Основні способи розробки і прийняття Конституції........... 77

4. Юридичні властивості Конституції України................ 79

5. Види конституції, їх структура та особливості.............. 83

6. Конституційна реформа в Україні....................... 85

Глава III Загальні засади конституційного ладу в Україні

 

1. Загальні засади — форма вираження основ конституційного ладу України....................................... 94

2. Основні принципи конституційного ладу України............ 101

3. Державний устрій (лад) України........................ 103

4. Конституційне закріплення основ громадянського суспільства в Україні.............................. 112

Глава IV

Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні

 

1. Статус людини і громадянина як інститут конституційного права......................................... 116

2. Конституційно-правовий статус громадянина України......... 127

-533-

3. Конституційно-правовий статус іноземців і біженців в Україні....................................... 143

4. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні...................... 160

5. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина............................. 173

6. Співвідношення міжнародно-правового інституту регулювання прав і свобод людини та забезпечення

міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні...... 184

Глава V Форми народного волевиявлення

 

1. Народне волевиявлення та форми його здійснення........... 193

2. Вибори в Україні................................... 207

3. Референдум в Україні................................ 223

Глава VI Конституційно-правові основи організації і здійснення державної влади в Україні

 

1. Державна влада якінститут конституційного права.......... 227

2. Теорія і практика співвідношення в Конституції України принципів народного суверенітету і розподілу

державної влади................................. 253

3. Конституційні загальні засади закріплення, організації та здійснення державної влади в Україні.......... 274

4. Поняття, система та види органів державної влади........... 283

Глава VII Верховна Рада України

 

1. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України....... 292

2. Порядок формування Верховної Ради України, її органів та державних органів, передбачених Конституцією України (представницька функція парламенту).................. 297

3. Установча функція Верховної Ради України................ 306

4. Сесія Верховної Ради України —основна організаційно-правова форма її діяльності......... 329

5. Повноваження Верховної Ради України................... 331

6. Законодавча функція Верховної Ради України.............. 335

7. Контрольна функція Верховної Ради України............... 340

8. Народний депутат України............................ 344

Глава VIII Президент України

 

1. Конституційно-правовий статус Президента України.......... 357

2. Порядок виборів Президента України і вступу його................................... 360

на посаду

3. Функції і повноваження Президента України............ 363

4. Дострокове припинення повноважень Президента України та усунення його з поста в порядку імпічменту........... 374

Глава IX Виконавча влада в Україні

 

1. Поняття виконавчої влади і система її органів....... 378

2. Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади, його склад, основні функції

та повноваженнй...............................................................................388

-534-

3. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади......418

4. Місцеві державні адміністрації......................... 431

Глава X Конституційні основи судової влади в Україні

 

1. Основи судової влади і судової системи та її принципи........ 444

2. Організація здійснення правосуддя в Україні............... 448

3. Конституційний Суд України........................... 470

Глава XI Територіальний устрій України

1. Поняття територіального устрою України.................. 485

2. Форма державного устрою. Ознаки України як унітарної держави....................................... 487

3. Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим........................ 492

4. Поняття, система та принципи адміністративно-територіального устрою України...................... 502

Глава XII Конституційні основи місцевого самоврядування в Україні

 

1. Поняття місцевого самоврядування та його особливості....... 513

2. Територіальна основа і система місцевого самоврядування в Україні та її принципи............................ 522

3. Організаційно-правова, матеріальна та фінансова основи місцевого самоврядування в Україні................... 525

4. Повноваження місцевого самоврядування в Україні.......... 527

5. Конституційні гарантії місцевого самоврядування в Україні....................................... 529

-535-