Реферат Курсовая Конспект
Конституційне право України як навчальна дисципліна - раздел Право, Ббк 67.9(4Укр)Зооя73 Ф89 Рекомендовано Вченою Радою Академії Адво...
|
ББК 67.9(4УКР)ЗООя73 Ф89
Рекомендовано Вченою радою Академії адвокатури України
Затверджено Міністерством науки і освіти України (лист від 3 червня 2002 р. за № 14/18.2-1154)
Конституційне право України як навчальна дисципліна
Як навчальна дисципліна конституційне право України є певною сукупністю знань, які випливають із системи науки цієї галузі, а також практики реалізації наукових досягнень.
Конституційне право України як нормативний курс, навчальна дисципліна вивчається у всіх юридичних закладах, а також майже у всіх інших вищих і середніх навчальних закладах. Ця навчальна дисципліна покликана допомогти студентам здобути комплекс знань про зміст конституційного права, зокрема про поняття, предмет, методи, норми цієї галузі, правовідносини, джерела, систему конституційного
права.
Першчерговим завданням курсу є висвітлення питання про пріоритет людини, її прав і свобод, гарантій їх здійснення державою та її органами, які відіграють службову роль стосовно людини і громадянина.
У курсі приділяється велика увага висвітленню загальних засад конституційного ладу, за допомогою якого з'ясовуються питання, що стосуються характеристики Української держави в цілому; форм її територіального устрою, правління та демократичного режиму; народного волевиявлення; розподілу влади; верховенства права; законності; політичної, економічної, соціальної, культурної основ держави; статусу державної мови; функцій держави; її символів.
Висвітлюються у курсі також основні принципи державного ладу: народного, державного, національного суверенітету; соціальної справедливості, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Важлива частина курсу присвячена питанням правового статусу людини і громадянина в Україні, в якій висвітлюються природні (особисті), громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні права і свободи особи, гарантії їх;
здійснення.
Аналізується також статус іноземців, осіб без громадян-!
ства, біженців та мігрантів в Україні. <
Приділяється увага висвітленню питання щодо форм народного волевиявлення: виборам, референдумам, іншим формам волевиявлення.
-58-
Особлива увага приділяється питанням організації та здійсненню державної влади на підставі розподілу її на законодавчу, виконавчу і судову, а також інституту Президента України.
Окремо у курсі висвітлюються питання організації і діяльності Верховної Ради України як парламенту та єдиного органу законодавчої влади, основні форми її діяльності (сесії, пленарні засідання, робота комітетів і комісій), парламентські процедури, стадії законодавчого процесу, система стримувань і противаг між парламентом, Президентом та виконавчою владою України.
Аналізується також статус народного депутата, керівництва парламенту, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Рахункової палати.
У процесі висвітлення питання про місце і роль Президента України в системі органів держави аналізуються особливості його статусу, функції, повноваження, акти.
Значна увага в курсі приділяється питанням організації і здійснення виконавчої влади в Україні: Кабінету Міністрів, міністерствам, державним комітетам, іншим центральним органам виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевим державним адміністраціям, функціям і повноваженням цих органів на підставі адміністративної реформи, яка проводиться в Україні.
В курсі аналізується судова система України, основні засади судочинства, статус судів і судців як на основі Конституції, так і на основі нового законодавства про судоустрій в Україні.
Проблемі визначення місця і ролі Конституційного Суду України також приділяється значна увага, у процесі аналізу якої розглядається порядок його формування, склад, функції цього органу, порядок звернення до нього та розгляду справ судом.
Важливим для засвоєння курсу є висвітлення основних засад територіального устрою України, принципів, адміністративно-територіального устрою, особливостей спеціального статусу міст Києва і Севастополя, а також Автономної Республіки Крим.
В конституційному праві значна увага приділяється місцевому самоврядуванню в Україні, зокрема статусу територіальної громади як основи самоврядування, повноваженням,
-59-
радам, їх органам і статусу голови села, селища, міста; органам самоорганізації населення.
Засвоєнню курсу конституційного права допоможуть підручники, видані останніми роками в Україні. До них слід віднести: підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти "Конституційне право України" (три видання — 1999, 2000, 2002 рр.), підготовлений авторським колективом у складі В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького, О. В. Городецького, М. І. Корнієнка, Є. Я. Кравця, В. Ф. Куз-нецової, О. С. Лотюк, В. Ф. Мелащенка, Н. А. Міловицької, М. І. Ставнійчук, Н. Г. Шукліної; підручник "Конституційне право України", підготовлений Ю. М. Тодикою та В. Я. Таці-єм у Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого, а також підручник "Конституційне право України" (виданий у 2000 р.) В. В. Кравченком (м. Київ).
Всі ці та інші підручники сприяли опануванню курсу конституційного права студентами, аспірантами, науковцями.
Проте, життя не стоїть на місці. За останні два роки по суті оновлено законодавство в галузі конституційного права 1992—1998 рр., парламентом прийнято 5 кодексів, значних змін зазнало виборче законодавство тощо. Все це поставило на порядок денний питання про підготовку підручників з курсу "Конституційне право України" на основі ретельного аналізу новітнього законодавства, уточнення багатьох складних проблем, які вимагають нових підходів до їх розв'язання на сучасному етапі розвитку науки конституційного права.
Глава II Конституція — Основний Закон держави
42-290
-97-
принципах і з такою організацією влади, які, на думку народу, більш за все можуть сприяти його безпеці і щастю"1.
Декларація прав людини і громадянина, прийнята 26 серпня 1789 р., також підтвердила первинність прав і свобод людини і вторинність її підпорядкованості державі, яка зобов'язана забезпечити права людини.
Стаття 2 Декларації проголошувала, що "мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невід'ємних прав людини".
У ст. 16 цього документа це положення було викладено ще більш конкретно: "Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влади, не
має конституції"2.
Уявляється, що для з'ясування змісту поняття "конституційний лад", як і будь-якого визначення, доцільно пройти певні етапи від одиничного факту до явища, від часткового до закономірності, як обов'язковий шлях розвитку знань про будь-яку наукову категорію.
Для цього необхідно перш за все визначити критерій, на його основі — принципи, а окремі блоки змісту поняття самі вибудуються навколо знайденого стрижня.
Проте, стосовно поняття "конституційний лад", як ми організації Української держави, слід врахувати таке] Конституційний лад може бути юридичне проголошений, я фактично не існуватиме, оскільки з сьогодні на завтра авт матично його утворити неможливо. Становлення його залі жить-від певних чинників: рівня розвитку демократії, еконі
міки, права тощо.
Мабуть, саме тому в Конституції України закріплено т; ку назву розділу — "Загальні засади", в якому містяться « ше основи конституційного ладу України, який прохо процес свого становлення і поступового розвитку.
Кожна з держав має притаманну їй специфіку, яка пі гає у сукупності певних ознак, які визначають форму, соби організації держави, основи побудови її ладу. Зга, ознаки в демократичній державі закріплюються у її коні туції.
1 Див.: Хрестоматію по истории государства й права зарубежньїх страв,)! М.: Юрид. лит., 1984. — С. 182. .;
2 Див.: Там само. — С. 208—209.
-98-
Отже, у найзагальнішому вигляді конституційний лад — це закріплення в Основному Законі держави форми і засобів організації держави.
Проте, таке закріплення властиве будь-якій державі — і тоталітарній, і демократичній. У демократичних державах, до яких належить і Україна, згадані форми і засоби організації держави характеризуються тим, що держава, державна влада підпорядковані праву, а Конституція як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили в демократичній державі завжди є основним засобом обмеження державної влади на основі відповідних гарантій, закріплених у Конституції. Саме така держава може за своєю суттю бути конституційною державою, яка у своїй конституції закріплює засади конституційного ладу.
Отже, конституційна держава характеризується обмеженістю державної влади правом на основі принципу суверенітету народу, якому належить вся повнота державної влади, і забезпеченням цієї обмеженості відповідними конституційними гарантіями.
Із загального поняття "конституційна держава" випливає і визначення конституційного ладу даної держави. Проте, конституція закріплює внаслідок свого призначення лише основи конституційного ладу, які є відправними для організації та діяльності держави.
Таким чином, основи конституційного ладу України — це основоположні принципи організації та діяльності держави, які визначають форму і засоби організації Української держави, забезпечують людині та громадянину права і свободи та характеризують її як конституційну державу.
Виходячи з цього, визначальним критерієм з'ясування змісту поняття "конституційний лад" є людина з її невід'ємними правами і свободами.
Загальні засади закріплюють окремі права громадянського суспільства у статтях 13, 15 та 19 розділу І Конституції, а також у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", на підставі яких і визначаються основні принципи конституційного ладу України.
Зокрема, такими принципами є: право визначати і змінювати конституційний лад в Україні виключно народом, яке не може бути узурповане державою чи її органами або поса-
4*
-99-
довими особами (ч. З ст. 5), принцип розподілу державної влади (ст. 6), принцип верховенства права (ст. 8) та ін.
У свою чергу на основі цих принципів конституційного ладу України з'ясовується сутність державного ладу (устрою) України.
Згідно з ч. 2 ст. З Конституції України "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
Крім того, державний лад включає також певну систему соціальних, економічних і політико-правових відносин, яка встановлюється і закріплюється нормами конституційного права. Зокрема, до них відносять норми, які характеризують Українську державу в цілому (ст. 1), форму держави (форми територіального устрою України (ст. 2); правління (ст. -5), державний режим (ст. 1) тощо.
Проте, державний лад може відрізнятися від конституційного ладу, якщо вплив держави на суспільство виявляється у неправовій формі, в обхід Конституції та інших легітимних джерел права, з порушенням обов'язків держави щодо людини і громадянина. Саме тому Конституція України є засобом обмеження державної влади.
Обмеження державної влади має на меті створення певних умов для створення і функціонування громадянського суспільства, яке є необхідним атрибутом конституційної держави. Громадянське суспільство являє собою систему самостійних і незалежних від держави суспільних відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів людини і колективів у духовній, соціальній і культурній: сферах. Зокрема, воно охоплює сукупність моральних, правових, економічних, політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємництво, організацію і діяльність громадських об'єднань, сферу виховання, освіти, науки і культури, сім'ю, систему засобів масової інформації, норми? етики поведінки людини тощо. -і
Конституція повинна визначати такі межі державної вла-; ди, які б виключали взагалі її втручання у сферу громадян^ ського суспільства. Проте, в сучасний період без такого втручання у межах, суворо визначених у Конституції, не^ можливе нормальне функціонування громадянського сус-<
-100-
пільства. Зокрема, таке втручання виявляється в неприпустимості задоволення прав громадян на шкоду політичній, економічній та духовній свободі; державного регулювання економіки на шкоду ринковій економіці; підміни судової процедури арбітражною, яка спрощує розгляд справи, тощо.
Таким чином, у конституційній державі громадянське суспільство функціонує як самостійно, так і завдяки управлінню з боку держави. У свою чергу конституційна держава залежить від громадянського суспільства та його потреб.
Отже, загальні засади, як форма вираження конституційного ладу України, визнають як першооснову людину і громадянина, їх права і свободи, що є базою закріплення основних принципів конституційного ладу, на підставі яких будується державний лад (устрій) та основи громадянського суспільства в Україні.
У свою чергу норми цього розділу регулюють сукупність основоположних політико-правових відносин у вищезгаданих сферах. Така конструкція відповідає сучасним реаліям.
Зокрема, Президент України Л. Д. Кучма у своєму виступі на урочистому засіданні з нагоди 5-ї річниці створення Конституційного Суду України 18 жовтня 2001 р. відзначав: "У конституційних розпорядженнях закладена принципово нова модель суспільних відносин, за якою ми жили тривалий час. Не людина для держави, а держава для людини — ось квінтесенція цієї формули. І вона має постійно й цілеспрямовано впроваджуватися в життя".
Державний устрій (лад) України
Державний устрій (лад) України включає такі складові:
а) форму держави та її конституційне закріплення;
б) характеристику України як демократичної держави;
в) визначення України як суверенної незалежної держави;
г) конституційне закріплення України як правової держави; ґ) характеристику України як соціальної держави.
У попередніх параграфах було з'ясовано сутність загальних засад конституційного ладу в Україні, які стосуються як конституційного закріплення державного устрою держави, так і основних принципів організації в Україні громадянського суспільства.
Щоб з'ясувати питання про державний устрій України, необхідно визначити, які конституційно-правові норми закріплюють форму Української держави, а також регулюють систему політико-правових, економічних і соціальних відносин.
Як відомо, форма держави визначається шляхом з'ясування питання про її державний устрій, форму правління та державний режим.
Державний устрій України — це її територіальна організація, яка характеризується певною формою конституційно-правових відносин між державою в цілому та її складовими частинами.
Відомо, що за формою державного устрою держави поділяються на дві групи — унітарні (прості) і федеративні Окладні). Унітарною вважається держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.
Згідно зі ст. 2 Конституції Україна е унітарною державою.
-103-
її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності становлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконавчої державної влади в особі державних адміністрацій на відповідній території та представницькі і виконавчі органи місцевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141
Конституції).
До системи адміністративно-територіального устрою входить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).
Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єдина система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.
За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції), її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.
Республіканська форма правління безпосередньо пов'язана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці.
Відомі два види республіки — президентська і парла-ї
ментська.
Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повж важення глави держави і глави уряду, обираючи президент шляхом прямих або непрямих виборів і формуючи уряд п< запарламентським способом.
У другої в основу системи вищих органів державної ди покладено принцип верховенства парламенту, який рює уряд і контролює його діяльність.
-104-
Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.
Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні полягає у тому, що Конституція передбачає міцну президентську владу у поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на призначення Президентом Прем'єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Конституції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).
Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання Президента: він обирається загальним голосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом.
По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.
По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської).
За формою державного режиму Україна є демократичною державою (ст. 1 Конституції).
Демократизм Української держави знаходить своє вираження у забезпеченні народного волевиявлення; принципу розподілу влад; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого самоврядування.
У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демократична держава, тобто держава народу, його влади, У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається, що єдиним джерелом державної влади є народ.
Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 5 Конституції).
Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і безпосередню демократію.
-105-
Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або населення, яке мешкає на відповідній території (статті 69 і 70 Конституції). Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69—74 Конституції України здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Основоположним принципом демократичної організації держави, найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства права, є принцип розподілу влади. Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополізацію влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок влади, за яких жодна з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі впровадження в життя системи стримувань і противаг, спрямованої на виключення можливості превалювання однієї влади над іншою.
Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базується на принципі політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції). Цей принцип виключає можливість Існування в країні державної або іншої обов'язкової для всіх ідеології; створює можливості впливати на політичний процес громадським об'єднанням, діяльність яких пов'язана з політикою, але в рамках Конституції України. "Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України", — зазначається у ст. 15 Конституції.
Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які здійснюються завдяки діяльності політичних партій, громадських організацій, масових рухів, що беруть участь у політичному процесі. Тому визначення правового статусу цих об'єднань — важлива умова реалізації
цього принципу.
Нарешті, важливою складовою демократизму України еІ визнання і гарантування місцевого самоврядуванні (ст. 7 Конституції), оскільки основою демократії як формі держави та засобу правління є ідея політичної свободи, І виявляється на підставі принципу самовизначення і само]
-106-
равління не лише людини, народу, а й окремої територіальної громади, яка вирішує питання місцевого значення як безпосередньо, так і через представницькі та виконавчі органи, форми безпосередньої демократії на місцях (місцеві референдуми, збори громадян та ін.), органи територіального громадського самоуправління.
Слід зазначити, що конституційні норми, які характеризують Україну як демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються. Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не відображають повною мірою волю народу.
Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада, яка панує над іншими гілками влади.
По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються місцевого самоврядування.
Отже, становлення справді демократичної Української держави справа майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу.
Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверенною і незалежною державою. Суверенність (від нім. Зошге-гапіШ, франц. Зоиуегаіпеіе) — верховна влада, верховенство і незалежність влади.
Суверенітет — властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати власні завдання, функції і повноваження на своїй території та за її межами у міжнародному спілкуванні.
В Конституції України розрізняють: державний, національний і народний суверенітет.
Під державним суверенітетом розуміється верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Верховенство і незалежність як суверенні властивості державної влади виражають її політико-правову сутність і виявляються у відповідних формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяльності держави. Як найважливіші властивості державної вла-Ди вони являють собою якісну приналежність держави, яка характеризує її політико-правову сутність.
Суверенітет держави виявляється у верховенстві, єдності і незалежності державної влади.
-107-
Верховенство державної влади — це такий стан влади, за якого над нею не панує ніяка інша влада. Державна влада обмежена лише правом. Верховенство державної влади робить її єдиною політичною владою, виключаючи саме існування поряд з суверенною владою будь-якої іншої політичної влади.
Верховенство також полягає у правильному встановленні в суспільстві єдиного правопорядку, правоздатності державних органів і громадських об'єднань, наділенні правами, свободами та обов'язками службових осіб і громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.
Єдність державної влади виявляється у наявності єдиного органу або системи органів, які здійснюють державну владу. Юридичні ознаки цієї влади полягають у тому, що загальна компетенція всієї системи органів, які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм призначенням органи, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим самим органам за одних і тих самих обставин взаємовиключаючі правила поведінки.
Міждержавне спілкування є зносинами суверенних держав. У сфері зовнішньополітичної діяльності кожна держава не може не враховувати суверенітету інших держав, тому спілкування держав здійснюється у формі їх взаємних погоджень. Основою підкорення державами своїх дій певним галузям відносин, тим чи іншим правилам, які з моменту укладення відповідної угоди, за умови ратифікації її парламентом, стають обов'язковими для цих держав, є міжнародне право. Існує органічний зв'язок і тісна погодженість внутрішнього верховенства державної влади і зовнішної незалежності: зовнішня незалежність державної влади во вне обумовлена самим фактом її верховенства всередині держави. У той же час верховенство державної влади неможливе без її незалежності — необхідної умови верховенства.
Отже, незалежність також є властивістю державної влади, яка означає самостійність держав у взаємовідносинах з іншими державами.
Незалежність України була проголошена Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. і під-
-108-
тверджена рішенням всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р.
Державний суверенітет реалізується у функціонуванні держави на основі статей 1 і 5 Конституції України, її законодавчих, виконавчих і судових органів (ст. 6), а також у правовій системі держави. Відносини, які становлять сутність суверенітету, визначаються політичною і економічною системами суспільства, громадянськими підвалинами держави.
Національний суверенітет полягає у повновладді нації, її політичній свідомості, реальній можливості визначити характер свого національного життя, включаючи перш за все можливість самовизначення (політичного), аж до визначення і утворення самостійної держави, що і зробив народ України 1 грудня 1991 р., проголосивши свою незалежність на всеукраїнському референдумі. Кожна нація має право визначати свою долю, вирішувати питання національно-державної організації, вийти або увійти до складу іншої держави, створити власну державу. Кожна нація має право зберігати і вільно розвивати власну мову, звичаї, традиції, відповідні національні установи.
Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою України є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.
У роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися, поряд з державною мовою, й інші національні мови.
Україна виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується населення республіки. Порядок застосування української та інших мов в Україні визначається законом.
^ Національний суверенітет слід розуміти і як демократичний принцип, відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний національний розвиток. Утворення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до іншої Держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного статусу, який вільно визначається народом, є заео-ами здійснення цим народом права на самовизначення.
-109-
Суверенітет народу полягає в тому, що народ має юридичні, політичні і соціально-економічні засоби, які забезпечують його участь в управлінні справами держави. Конституція України законодавчо закріплює ці засоби у формі всеукраїнського і місцевого референдумів, всенародних обговорень проектів законів, виборів, народної законодавчої ініціативи та інших формах безпосередньої демократії.
Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою. Сутність правової держави полягає в демократизмі, народному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у правовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.
Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалежність суду, законність діяльності всіх органів держави, правовий захист людини і громадянина державною владою.
Для правової держави характерно те, що вона добровільно обмежує державну владу Конституцією як основним засобом такого обмеження і законами.
Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховенство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.
Завдяки закону закріплюються всі норми, життєво необхідні для держави: народне волевиявлення, народний суверенітет, статус людини і громадянина, конституційної держави та інші загальні засади конституційного ладу, закріплені на вищому законодавчому рівні — конституційному. На основі конституційної держави будується і механізм законності у правовій державі, пряма дія норм конституції, а закони та інші нормативно-правові акти (підзаконні) повинні прийматися на основі та відповідати Конституції (ст. 8).
Правова держава повинна мати власну конституцію — основу національної правової системи, що має бути оформлена у вигляді нормативно-правового документа, який зобов'язує відповідні органи здійснювати державну владу на основі порядку, встановленого Конституцією.
Україна як член світового співтовариства визнає частиною її національного законодавства чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надає Верховна Рада України (ст. 9 Конституції).
-110-
Панування закону — головна ознака правової держави. Основним завданням такої держави є формування цілісної системи національного законодавства, яка охоплювала б усі сфери життя суспільства, причому норми права мають бути рівні для всіх громадян.
Тому, згідно зі ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина гарантуються.
Для правової держави характерні такі її взаємовідносини з громадянами, за яких держава, її органи, службові особи підкоряються всьому суспільству, відповідають перед людиною. Звідси — пріоритет особи у взаємовідносинах між людиною і державою.
Виходячи з цього, коли правова держава приймає закон, вона покладає на себе обов'язки перед громадянами і повинна визначити конкретні правові види відповідальності державних органів і посадових осіб за свою діяльність. Держава, якщо вона правова, повинна нести перед народом політичну, правову і моральну відповідальність за повне виконання своїх обов'язків.
Не менш важлива для правової держави і відповідальність громадян перед державою і суспільством.
Згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є соціальною держа* вою, тобто такою, головним завданням якої є досягнення такої стадії прогресу, яка основана на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава покликана допомагати бідним, хворим, слабким, впливати на справедливий розподіл економічних благ в дусі принципу справедливості з метою забезпечення кожному гідних умов його життя.
Соціальна держава прагне забезпечити кожному громадянинові:
— необхідний прожитковий мінімум;
— соціальну рівність як альтернативу соціальній нерівності;
— соціальне забезпечення.
Засобами досягнення цього є соціальна політика держави, яка має визначатися у відповідних загальнодержавних програмах України (ч. 6 ст. 85 Конституції) і являє собою частину загальної політики держави, що регулює відносини між соціальними групами, між суспільством у ці-
-111-
лому та його членами, пов'язані зі змінами в соціальній структурі суспільства, зі зростанням добробуту громадян, покращенням їх життя, задоволенням їх матеріальних і духовних потреб, вдосконаленням способу життя.
Головне завдання соціальної політики — досягнення добробуту людини і суспільства, забезпечення рівних і справедливих можливостей розвитку особи.
Виходячи з цього завдання, основними принципами соціальної політики є:
— охорона праці і здоров'я людини (ч. 4 ст. 43 і ст. 49
Конституції);
— встановлення гарантованого мінімального розміру оплати праці, не нижчого від визначеного законом (ч. 4 ст. 43 Конституції);
— забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства, дитинства, інвалідів та людей похилого віку (ч. З ст. 24 і ст. 46 Конституції);
— розвиток системи соціальних служб (ст. 46 Конституції);
— встановлення державних пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, які мають забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ч. З ст. 46 Конституції України).
Статус людини і громадянина як інститут конституційного права
У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується неоднаково. Можна виділити чотири усталені підходи, що визначають вирішення
цієї проблеми.
Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами. Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильству та ін.
У руслі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то й взагалі не згадуються у конституції.
Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). За такого підходу головними є соціально-економічні права, розрізняють права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР
1978 р. їх було 11).
Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам
-116 -
Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.
Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід'ємна клітинка племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.
Сьогодні спостерігається процес уніфікації всіх концепцій, оскільки права і обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам1.
Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.
Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.
Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини або "білль про права". Таким чином, права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми і стають одним із важливих інститутів конституційного права.
Для визначення суб'єкта прав людини вживають, звичайно формули: "кожний", "всі", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина" чи вирази типу: "визнається право", "гарантується свобода".
Іноді замість терміна "громадянин" використовується вислів, що вказує на належність до нації, наприклад, "всі німці", "кожен іспанець". Варто мати на увазі, що в західних країнах термін "нація" означає не етнічну, а політико-дер-жавну спільність, людський субстракт держави, тобто всіх, хто є громадянами держави.
Розробники проекту нової Конституції України, зокрема моделі конституційно-правового статусу особи і громадянина, спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України зі 48 статей розділу II, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і
Сравнительное конституционное право / Под ред. А. Й. Ковлера, В. Е. Чиркина, Ю. А. Юдина. — М.: Манускрипт, 1966. — С. 237—240. У Цьому плані особливо перспективною є інтеграція двох основних напрямів Юридичної думки — природно-правового та позитивістського.
-117-
свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов'язки
громадян.
Розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людину не можна позбавити її природних прав — це принижує її природу. Невід'ємні права людини — відправний пункт в обгрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.
У ст. З Конституції України сказано, що людина є "найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та 'їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.
Правова система взаємовідносин держави і особи
включає:
1. Норми Конституції України, пов'язані з визначенням належності до громадянства і регулюванням відносин з приводу громадянства.
2. Норми Конституції, що закріплюють загальні принц» пи статусу особи (рівність громадян, обов'язок держави що- * до особи, пріоритет норм міжнародного права над націоналі»- ,
ними тощо).
3. Юридичне закріплені в усіх без винятку галузях права
України права, свободи і обов'язки.
У визначенні правового статусу людини і громадянину важливе значення має не лише загальний обсяг прав і свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.
Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є: *'
1. Закріплення в національному праві прав і свобод, мовлених нормами міжнародного права.
-118-
Україна як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи, притаманні цивілізованому суспільству. У Конституції" України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини і Міжнародного пакту про громадянські й політичні права людини, набули чинності у 1996 р. До цих документів треба додати Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина1, ратифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.
Права і свободи людини і громадянина, проголошені у згаданих документах та закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом.
2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (ст. 21 Конституції).
Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження.
3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції).
Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини й громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. З ст. 8 Конституції).
Права і свободи людини і громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо (ч. З ст. 24 Конституції).
Рівність прав і свобод людини і громадянина проголошується чинною Конституцією України, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (ч. 2 ст. З Конституції).
4. Принцип єдності прав і обов'язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції). Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без
Закон України "Про ратифікацію Конвенції прав і свобод людини" !960 р. // Голос України. — 1997. — 24 липня.
-119-
прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки, у шлюбі та сім'ї. Стаття 13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об'єктами права власності народу, а ст. 66 — що кожний зобов'язаний не завдавати шкоди природі.
5. Принцип гарантування прав і свобод людини і громадянина. Цей принцип полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Поділ прав і обов'язків на права і обов'язки людини і права і обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерний дуалізм громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належить до даної держави.
Отже, під конституційно-правовим, статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.
У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть людина. В сучасних умовах у зв'язку зі здійсненням кардинальних демократичних перетворень,, утвердженням соціальної, правової держави проблема особи набуває надзвичайно важливого значення.
Ускладнюються взаємозв'язки суспільства й особи, гро-1 мадянина і держави, індивіда і колективу, більш взаємоза^ лежними стають їхні інтереси та проблеми, підвищується її взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребу-, ють глибокого осмислення, узагальнення і відображення А
-120-
законодавстві. Особливо важливе місце посідає проблема конституційних прав і свобод людини і громадянина1.
В основі конституційного статусу особи лежить її фактичний соціальний статус, який визначається всією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи й ідеали — головні фактори, що визначають справжню цінність, місце і роль людини в ньому.
Конституція закріплює історично зумовлене місце індивіда в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справляючи при цьому, безумовно, зворотний вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принципи взаємовідносин з державою і суспільством2.
Конституційний статус громадянина — поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і "залишає" за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які у суб'єктів постійно виникають і. припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин.
Конституційний статус громадянина — єдиний, неподільний і однаковий для всіх.
До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони становлять його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи та обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.
Зазначені елементи об'єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян в суспільстві та
Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 7.
Там
само.
-121 -
державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний характер, — "працюють" на цю мету.
Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України. Вирішення проблем прав людини в ній характеризується принципово новими для України підходами. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними. Правам людини мають відповідати зобов'язання держави. Саме права і свободи людини та гаранти їх визначають зміст і спрямованість діяльності держави, їх затвердження й забезпечення є головним обов'язком держави, вона відповідає за свою діяльність перед людиною (ст. З Конституції).
Конституційні права і свободи — це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дають змогу кожному громадянинові обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах. Саме "можливості, які дають змогу...", є тим вихідним конструктивним елементом, що дає первинне уявлення про особисте або, як звичайно визначають, суб'єктивне право. В юриспруденції під правами, які є у громадянина, розуміють надані йому законом можливості.
Одна з найважливіших рис державно-правового інституту прав і свобод полягає у тому, що громадяни є вільними і рівними у своїй гідності і правах, є рівними перед законом у користуванні конституційними правами і свободами. Отже, усі соціальні верстви і групи населення у своїх правах за будь-яких обставин є рівними, і користування привілеями» що не встановлені законом та суперечать принципам соціальної справедливості, неприпустиме.
-122-
Права і свободи людини і громадянина, закріплені у чинній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, як зазначалося, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції).
Конституційні права і свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості та риси, які виділяють їх із загальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в суспільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після того, як будуть закріплені в Конституції.
Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюються найбільш життєво важливі відносини і зв'язки громадянина з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують природно і в галузі виробництва, розподілу й обміну вироблених благ, у сфері управління суспільством і державою, у сфері особистого життя та здійснення індивідуальної свободи.
У новій Конституції України права і свободи громадян закріплюються у спеціальному розділі, який називається "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Цей розділ розміщений після розділу "Загальні засади" і перед розділами про органи влади, що підкреслює важливе значення інституту прав і свобод людини1.
Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу. Як зазначалося, права і свободи є основними не тільки фактично, а й юридичне, оскільки вони закріплені в Конституції. Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам
1 Коментар до Конституції України. — К., 1996. — С. 68. Виділення у Конституції певного кола прав громадян у спеціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами систематизації норм Конституції.
-123-
широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і держави, служать функціонуванню всього державного і політико-правового механізму, сприяють підвищенню рівня загальної і правової культури особи, вдосконаленню демократичного способу життя.
Права і свободи, закріплені Конституцією України, в цілому відповідають положенням Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні, культурні права, а також принципам Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі1. Це не означає, що права людини регулюються міжнародним правом безпосередньо, що вони перестали бути внутрішньою справою держави. Міжнародні угоди і пакти про права людини безпосередньо не надають відповідних прав індивідам. Вони встановлюють лише взаємні зобов'язання держав з надання своїм громадянам певних прав і свобод. Розв'язання конкретних питань про права і свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави.
Зміст і межі конституційних прав і свобод визначаються Конституцією України неоднаково. У деяких випадках зміст розкривається шляхом прямої фіксації у відповідній нормі певних повноважень громадян. Так, ст. 43 Конституції, проголошуючи право громадян на працю, встановлює такі конкретні повноваження: право на вільний вибір праці, на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання примусової праці, а також праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.
В інших випадках конституційні права і свободи розкриваються через гарантії, встановлені Конституцією щодо цього конкретного права або свободи. Наприклад, у ст. 4& Конституції визначено гарантії права на відпочинок, зокрема-сказано, що це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпусти^ встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічн час.
Международньїе пактьі о правах человека й советское законодат ство. — М., 1976. -г- С. 8.
-124-
У деяких випадках Конституція України не встановлює конкретних повноважень того чи іншого права, а обмежується визначенням об'єктів, цілей та інших додаткових критеріїв, через які і розкривається зміст і межі окремих конституційних прав. Так, ст. 41 Конституції, визначаючи зміст права власності громадян, обмежується вказівкою на те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Конституція закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються у поточному законодавстві.
Конкретизація конституційних прав, свобод та обов'язків громадян галузевими правами та обов'язками не применшує самостійності тих і інших. Галузеві права й обов'язки доповнюють систему конституційних прав, свобод та обов'язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов'язків. Розвиток тут треба розуміти як закріплення у поточному законодавстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод та обов'язків.
При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотворчості і правореалізації.
По-перше, органи виконавчої влади і за їх повноваженням громадські організації зобов'язані видавати такі підза-конні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням про основні права, свободи та обов'язки громадян. Норми поточного, галузевого законодавства не можуть обмежувати конституційні права та обов'язки громадян при їх конкретизації й розвитку, якщо це прямо не передбачено Конституцією.
По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов'язані вживати законодавчих, організаційно-правових, виховних та інших заходів для забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов'язків.
По-третє, кожний державний орган може і має в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку тлумачити й застосовувати конституційні та галузеві норми так,
-125-
Щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх основних обов'язків1.
Виконання зазначених вимог (обов'язків) створює режим конституційної законності, в умовах якого будь-яка конституційна норма про основне право, свободу або обов'язок Діє реально і безпосередньо. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом2.
Конституційні права, свободи та обов'язки мають певні
юридичні особливості.
1. Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.
2. Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки громадянина і держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій,
або громадян між собою.
3. Конституційні права, свободи та обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не лише від своїх конституційних, обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод. ,
4. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'яз?, ків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних пра вовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за свої
обсягом.
5. Реальність конституційних прав, свобод та обов':
забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями забороненими законом засобами) окремого громадян; скільки державним і суспільним ладом. Конституційні пр свободи та обов'язки охороняються відповідними нормі всіх галузей права.
1 Конституція України: реалізація її принципів і норм. — К., 1996.
С. 187. 188.
Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: І
ва думка, 2002. — С. 191—195.
-126-
Г
Lt;Й
за заявами про надання дозволів на імміграцію і поданнями про скасування дозволів на імміграцію та виконання прийнятих рішень; затверджує зразок посвідки на постійне проживання, правила та порядок її оформлення і видачі.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: приймають заяви разом з визначеними Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах, тобто рішення цих органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на іміграцію; перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються; видають та вилучають у випадках, передбачених Законом, посвідки на постійне проживання; ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Повноваження цього органу здійснюють Державний Комітет України з питань національностей і іміграції та органи Міністерства внутрішніх справ України.
Дипломатичні представництва і консульські установи України: приймають від осіб, які постійно проживають за межами України, заяви про надання дозволу на імміграцію разом з визначеними Законом документами, перевіряють правильність їх оформлення і надсилають через Міністер-' ство закордонних справ України до спеціально уповноважвг'| ного центрального органу виконавчої влади з питань іммігруй! ції; видають копії рішень про надання дозволу на імміграцій^ та про відмову у наданні дозволу на імміграцію особам, яки* вони стосуються; оформляють особам, яким надано дозвіл н*'| імміграцію, імміграційні візи. ' : "''І
Повноваження інших органів виконавчої влади у сфе{" імміграції полягають у тому, що центральний орган викоиаі чої влади з питань праці та соціальної політики щорічно г тверджує перелік спеціальностей та вимоги до кваліфікг спеціалістів і робітників, потреба в яких може бути задо лена за рахунок імміграції. **
-156-
Центральний орган виконавчої влади з питань охорони здоров'я затверджує перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію.
Інші органи виконавчої влади в межах наданої їм компетенції забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
У Законі детально визначено процедуру надання органами дозволу на імміграцію та порядок видачі посвідок на постійне проживання, тобто документа, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні; перелічуються вимоги щодо заяв про надання дозволу на імміграцію тощо.
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію згідно з законом не може перевищувати одного року з дня її подання.
Крім того, Закон передбачає порядок в'їзду іммігрантів в Україну і видачі посвідки на постійне проживання.
Особі, яка постійно проживає за межами України і отримала дозвіл на імміграцію, дипломатичне представництво чи консульська установа України за її зверненням оформляють імміграційну візу, що є чинною протягом року з дня її оформлення. Зазначена особа в'їжджає на територію України в порядку, встановленому законодавством України.
Після прибуття іммігранта в Україну він повинен звернутися протягом п'яти робочих днів до органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання із заявою про видачу йому посвідки на постійне проживання. До заяви мають додаватися копія паспортного документа заявника із проставленою в ньому імміграційною візою та копія рішення про надання дозволу на імміграцію.
Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції протягом тижня з дня прийняття заяви видає іммігрантові посвідку на постійне проживання.
Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
-157-
У той же час Закон передбачає скасування дозволу на імміграцію за наявності для цього підстав. Так, дозвіл на імміграцію може бути скасований органом, який його видав, якщо: з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; р інших випадках, передбачених законами України.
За наявності перелічених підстав Закон передбачає вилучення посвідки на постійне проживання, виїзд і видворення іммігранта за межі України.
Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, не пізніше як у тижневий строк з дня отримання цього рішення надсилає його копію особі та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.
Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України. У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його надання статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.
Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду законної сили.
У разі скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання у зв'язку із засудженням? до позбавлення волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом місяця з дня відбуття покарання.
-158-
Якщо особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову у наданні їй дозволу на імміграцію, за час розгляду її заяви втратила інші законні підстави для перебування в Україні, вона повинна виїхати з України протягом місяця, а якщо вона не виїхала за цей час, вона підлягає видворенню.
Закон передбачає, що особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію чи його скасування.
Закон також передбачає, що дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію, рішення, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованими йому органами, можуть бути оскаржені у встановленому порядку до суду.
Закон визначає особливе коло осіб, які мають дозвіл на імміграцію в Україну. Такими особами вважаються: іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія, Грузії, прибули в Україну, одержали у встановленому порядку тимчасову довідку, прожили в Україні не менш п'яти років і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу^ їм посвідки на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 р. за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 р., залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну дітьми-сиротами у зв'язку зі збройними конфліктами у місцях їх постійного проживання і виховуються або виховувалися у державних дитячих закладах чи
-159-
в дитячих будинках сімейного типу або над якими встановлено чи було встановлено опіку або піклування громадян
України.
Згаданим особам посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію.
6 2-290
-161 -
органу), можуть випливати безпосередньо із закону (право на недоторканність особи, охорону здоров'я, на освіту тощо).
Конституція України закріпила основні права, свободи та обов'язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правового захисту. Тим самим громадянин має можливість реалізувати свої суб'єктивні права.
Основні необхідні для людини права, як певні її можливості нормального існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.
Отже, права людини — це певним чином внормована її свобода; певні її потреби чи інтереси; вимоги про надання благ, спрямовані суспільству, державі, законодавству, це певний вид, форма існування, спосіб прояву
моралі1.
У свою чергу конституційне право людини — це певні юридичні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин, необхідні для задоволення особистих інтересів і потреб, обумовлених рівнем розвитку в сучасний період розбудови Української держави, які мають бути загальними і рівними для всіх людей.
Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія — це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина стосовно держави, державної влади та інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, вимог і міркувань політичного порядку або право громадянина на невтручання органів держави та інших громадян у сферу його особистих переконань.
Щодо конституційних обов'язків людини і громадянина, то згідно з постулатами загальної теорії права — це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України
1 Див.: Рабінович П. М. Зазнач, праця. — 2001. — С. 10—11.
-162-
акцентуе увагу на правах і свободах, але фіксує й конституційні обов'язки.
Конституційний обоє язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.
Система прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи та обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.
Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. У той же час деякі конституційні права та обов'язки громадянина і людини можуть здійснюватися, крім останніх — таємниці листування, виконання законів тощо.
Уся система прав та обов'язків, їх співвідношення зумовлені об'єктивними потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами громадянина і людини — з іншого.
Конституційні норми різних країн щодо прав і свобод людини і громадянина можна поділити на:
1) природні, громадянські та політичні права і свободи, проголошені буржуазними революціями;
2) соціально-економічні права, які грунтувалися на соціалістичному вченні;
3) колективні, або солідарні, права, проголошені, головним чином, країнами третього світу.
Права і свободи, які стосуються перших двох видів, належать кожному індивідові. Права третьої категорії можна назвати правами людини і народів (право на здорове довкілля, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).
За іншою класифікацією можна виділити загальні та особливі права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших — тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, Дітей).
6* -163 -
Основні права та обов'язки можна класифікувати також на основні (участь у керівництві громадськими справами) і додаткові (виборче право).
Класифікація може здійснюватися на різних підставах. У результаті одні й ті самі права і свободи одночасно належатимуть до двох, а то й більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, будуть досить розмаїтими.
Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівноправ'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), свобода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'язаних з науково-технічною революцією, медична етика, наприклад.
Нарешті, права і свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод та обов'язків і однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють такі основні групи прав і свобод, а також групу обов'язків.
1. Природні (особисті) права і свободи людини, які надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні.
Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.
Ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.
Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.
-164-
Право на життя — універсальне, загальновизнане природне право людини і громадянина, яке закріплено в міжнародно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.
У Конституції України це право відповідно до ст. З Загальної декларації прав людини 1948 р. здобуло своє закріплення у статтях 3 і 27 Основного Закону. Згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Тому саме держава відповідає перед людиною за забезпечення цього права, прийнявши на себе обов'язок захищати життя людини (ст. 27).
Відповідно до цієї статті кожна людина має невід'ємне право на життя (ч. 1 ст. 27). Гарантією цього є те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ч. 2 ст. 27).
У свою чергу, крім держави, кожний має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27).
Особисті права людини як універсальні передбачають конституційний захист приватного життя, свободи людини від непомірного втручання держави у всі сфери цього життя.
Це пояснюється тим, що ліберальна (європейська) концепція прав і свобод людини, на підставі визнання якої Конституція України закріплює всю сукупність прав і свобод людини і громадянина, виходить з принципу належності їм природних, невід'ємних прав, які не надаються людині державою, а згідно з природно-правовою теорією, виникають як невід'ємні, або з розуму, або з божественної волі, або з природи самої людини.
При цьому держава відіграє щодо цих прав службову роль, яка виявляється в гарантуванні природних прав людини і в першу чергу основного права — права на життя.
Держава повинна також проводити цілеспрямовану боротьбу зі злочинністю. На особливу увагу в сучасний період заслуговують злочини проти життя. Серед них до категорії особливо небезпечних належать злочини проти життя, за вчинення яких глава III Особливої частини бувшого Кримінального кодексу України 1961 р. передбачала смертну кару. Проте, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22 грудня 1999 р. смертна кара взагалі не передбачалася.
Це питання безпосередньо пов'язано з вимогами Ради Європи щодо вступу України до цієї організації. Воно випли-
-165-
ває зі ст. 2 і Протоколу № 6 Європейської конвенції з прав людини, яку Україна ратифікувала і яка зобов'язує її відмовитися від застосування смертної кари.
За ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, яка набула чинності з вересня 1953 р., право кожного на життя охороняється законом. Згідно з цим правом держави повинні застосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що їх вчинено фізичними особами або державними службовцями, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримінальний злочин.
У ст. 2 Конвенції зазначається, що нікого не можна умисно позбавити життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання особи винною у вчинені злочину, за який законом передбачено таке покарання.
Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в ст. 2, ні в Протоколі № 6, в якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.
З цього загального правила у Конвенції є певні вийнятки (п. 2 ст. 2). Так, позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення згаданої статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили,
зокрема:
— при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;
— при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою;
— при вчиненні правоохоронних дій для придушення заворушення або повстання.
Незважаючи на ці винятки, Протокол № 6 вимагає, крім надзвичайно обмеженої кількості випадків, щоб країни, які ратифікували цей Протокол, скасували смертну кару. На жаль, Рада Європи застосовує при цьому подвійні стандарти: до країн, які вступили до цієї організації раніше, ці вимоги не пред'являються.
Так, за станом на 1 лютого 2000 р. Протокол № 6 ратифікували лише 35 країн—членів ЄС, а смертна кара застосовується в ряді країн, зокрема навіть у Люксембурзі та Ліхтенштейні.
-166-
І
До речі, далеко не всі країни світу скасували смертну кару. Це стосується США, країн Латинської Америки, Африки, 12 країн Ради Європи, а також більш як 100 країн світу.
Щодо країн СНД, які бажають вступити до цієї міжнародної організації, скасування смертної кари є обов'язковою умовою прийняття до Ради Європи.
Як зазначалося, Конституційний Суд України ще у 1999 р. визнав положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статті Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як міру покарання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Тому положення цього Кодексу, що визнані неконституційними, було визнано такими, що втратили чинність з дня ухвалення судом цього рішення1.
Виконуючи вимогу ЄС в Україні скасовано застосування смертної кари. Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 р. внесено зміни до 26 статей КК України, в яких передбачалося застосування смертної кари. Замість неї за вчинення, передбачених цими статтями злочинів передбачено позбавлення волі на певний строк, а за вчинення особливо тяжкого злочину — довічне позбавлення волі.
За ст. 64 Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р., довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кодексом, якщо суд не вважатиме за можливе застосування позбавлення волі на певний строк.
Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент ухвалення вироку.
Взагалі природні права людини і громадянина поділяються на дві підгрупи: перша, більш загальна включає такі основоположні права як право на життя, право на свободу особи, право на свободу думки тощо; друга — права, визначені дер-
Див.: Рішення Конституційного суду України у справі про смертну кару від 29 грудня 1999 р. № 11 рп /99. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001 р. — Кн. 1. — С. 497—503.
-167-
жавою, які конкретизують ті, які належать до першої групи (недоторканність особи, життя, свобода пересування тощо).
2. Другу групу становлять громадянські права. Ці права є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини.
Вони охоплюють широкий комплекс дій усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини. До них, зокрема, належать: проведення Українською державою миролюбної зовнішньої політики, яка виключала б війни та воєнні конфлікти (ст. 18); забезпечення особистої недоторканності людини (ст. 29); недоторканність житла (ст. ЗО); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); кожному, хто на законних правах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати територію України і право в будь-який час повертатися на неї (ст. 33); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); належний рівень охорони здоров'я, медичної допомоги (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); захист прав і свобод людини судом (ст. 55); право на правову допомогу (ст. 59); принцип презумпції невинності (ст. 62); право кожного на повагу до його гідності (ст. 28); право звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб (ст. 40); діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; права на відшкодування збитків (ст. 56); право захисту своїх прав та обов'язків (ст. 57); право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення (ст. 58); право невиконання незаконних розпоряджень і наказів (ст. 60); право індивідуального характеру юридичної відповідальності (ст. 61); право підсудного на захист (ст. 63).
3. Економічні права. До цієї групи належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю (ст. 43); ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних 1
-168 -
соціальних інтересів (ст. 44); кожен, хто працює, має право на відпочинок.
4. Соціальні права включають: право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50).
5. Культурні права і свободи. До цієї групи прав належать право на освіту (ст. 53) і свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).
6. Політичні права і свободи включають: право на свободу об'єднання у політичні та громадські об'єднання (ст. 36); право на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій (ст. 37); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському референдумі, обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право збиратися мирно, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).
Обов'язки громадян України, як уже зазначалося, обов'язок у його юридичному розумінні, — це міра належної поведінки учасників правовідносин.
Що стосується конституційних обов'язків, то вони є відносно самостійним інститутом, що об'єднує певну групу конституційно-правових норм, які позначені певною єдністю і виділені в особливий комплекс у системі конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні. Призначення цих норм визначається тим, що виконання обов'язків є передумовою реалізації прав і свобод людини і громадянина.
Людина повинна виконувати певні обов'язки, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди державі, суспільству, іншим людям. Тобто обов'язки людини є логічними і обов'язковими аналогами відповідних прав і свобод.
Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій зазначається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством,
-169-
в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
Отже, конституційні обов'язки людини і громадянина — це закріплені в конституційно-правових нормах формально виражені правила належної поведінки людини, які застосовуються до будь-яких осіб, які перебувають на території даної держави, або до поведінки громадян даної держави, незалежно від місця їх перебування, з метою запобігти нанесенню непоправної шкоди державі, суспільству, правам і свободам інших людей.
Як правило, в умовах застосування ліберальної (західної) концепції прав і свобод людини конституційні обов'язки громадян формулюються в обмеженому обсязі, а то і зовсім не згадуються у Конституції. Так, у Конституції України їм відведено лише 4 статті (статті 65—68) з 48, які включено до розділу II, присвяченому правам і свободам людини і громадянина. Для порівняння зазначимо, що в Конституції УРСР 1978 р. 11 статей містили обов'язки громадян, що становило 1/3 від загальної кількості статей, присвячених правам та обов'язкам громадян.
Закріплені в Конституції України основні обов'язки можуть одночасно стосуватися як людини, так і громадянина України, а можуть лише громадянина України.
До першої групи належать такі основні обов'язки:
— кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Незнання законів не звільняє людину і громадянина від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції; ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.; ст. 19 Закону України "Про біженців" від 21 червня 2001 р.);
— кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції; ст. 15 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.);
— кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ч. 1 ст. 67 Конституції; ст. 21 Закону України "Про правовий статус іноземців").
До другої групи, крім зазначених, належать додаткові обов'язки, які стосуються лише громадян України.
-170-
У першу чергу, це обов'язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ч. 1 ст. 65 Конституції).
Громадяни України зобов'язані відбувати військову службу відповідно до закону (ч. 2 ст. 65 Конституції). Цей обов'язок не поширюється на іноземців (ст. 24 Закону України "Про правовий статус іноземців").
Відповідно до ч. 2 ст. 65 громадяни України повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Нарешті, до третьої групи належать додаткові обов'язки, які стосуються як людини, так і громадянина України.
Ця група обов'язків включає обов'язок кожного мати повну загальну середню освіту (ст. 53 Конституції України).
Згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції України обов'язком батьків є утримання дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Обов'язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб цих органів є розгляд і дача обрунтованих відповідей у встановлений законом строк на індивідуальні чи колективі письмові звернення людини і громадянина до згаданих органів (ст. 40 Конституції).
Щодо обсягу обов'язків людини і громадянина. Він залежить від ряду критеріїв, до яких, зокрема, належать: вік людини; стан її здоров'я; стать (чоловік, жінка); особливі умови праці (міліція, митна служба, Збройні Сили України тощо).
Норми, які становлять систему прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні, виступають як:
— принципи системи прав, свобод та обов'язків людини і громадянина (статті 21, 22, 23, 24 та 64 Конституції);
— права громадян — норми, які є основою обов'язків держави щодо особистості (право на працю, на охорону здоров'я і соціальне забезпечення, на освіту та ін.);
— свободи громадян — норми, які гарантують індивіду невтручання в його особисте життя (свобода переконань і Думок, совісті та віросповідання);
— обов'язки громадян — норми, які покладають на особистість обов'язки здійснювати певні дії або утримуватися від них;
-171-
— матеріальні гарантії реалізації прав і свобод;
— конституційні рекомендації щодо встановлення законодавчого регулювання у сфері громадянських прав, свобод та обов'язків;
— конституційна директива стосовно політики держави у сфері прав і свобод людини і громадянина1.
Сукупність конституційних прав, свобод та обов'язків, які визначають статус громадянина України в суспільстві і-державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов'язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне право, кожний обов'язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов'язків.
Система конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має специфічні внутрішньосистемні зв'язки між елементами, з яких вона складається. Найтиповіші з них такі.
1. Здійснення одних конституційних прав, свобод та обов'язків служить підставою для реалізації інших. Так, здійснення громадянином свого права на працю є підставою для реалізації права на відпочинок і права на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, інвалідності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин.
2. Реалізація одних прав та обов'язків може бути підставою для припинення інших обов'язків та здійснення інших прав. Так, тимчасова або постійна втрата працездатності є підставою для використання конституційного права на матеріальне забезпечення, звільняє від виконання обов'язків, передбачених трудовим договором.
3. Порушення будь-яких прав і невиконання громадянами обов'язків безпосередньо впливає на реалізацію основних прав. Порушення, наприклад, права на працю, незаконне звільнення громадянина з роботи може призвести до порушення його права на відпочинок та права на матеріальне забезпечення.
Класифікація конституційних прав, свобод та обов'язків будується не довільно, а з урахуванням наявності в суспіль-
Див., наприклад: Постанова Верховної Ради України "Про засади державної політики України в галузі прав людини" від 17 червня 1999 р.
-172-
стві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честґй гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.
Ці конституційні права, свободи та обов'язки є не якимось випадковим, аморфним поєднанням, а внутрішньо узгодженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом усі найважливіші та найістотніші сфери життя і діяльності людини — соціальну, економічну, політичну, а також розвитку їх індивідуальних фізичних і духовних якостей.
Співвідношення міжнародно-правового
Інституту регулювання прав і свобод людини
Та забезпечення міжнародних стандартів
72-290
-193-
ня суспільних функцій шляхом виборів, не забороненими Конституцією і законами '.
Термін "народовладдя", відомий ще з часів Ж.-Ж. Руссо, відразу було піддано жорсткій критиці.
Так, наприкінці XIX ст. відомий юрист, автор курсу "Цивільне право", який викладався до 1917 р., і державний діяч К. П. Побєдоносцев відзначав: "ідея народовладдя є великою брехнею нашого часу, оскільки маса населення, покликана до розробки програми державного управління, не здатна до широких узагальнень теоретичного характеру, що грунтується на вивченні фактів та явищ життя, і, будучи безсилою у справі законодавства і управління, підкоряється вождям, які здатні красиво говорити, захоплювати натовп, а часом і підтасовувати думку і волю народу. Звідси зрозуміла і загроза.
За надзвичайної обмеженості розуму, безмежного розвитку егоїзму та самої злоби, за низькості та безчесності спонукань, людина з сильною волею може стати керівником партії і стає тоді керуючим, пануючим головою зборів, хоч б до них належали люди, які далеко перевершують його розумовими та моральними якостями.
Люди ж честі та обов'язку, як правило, не красномовні, не здатні нанизувати галасливі та банальні фрази.
Вони розкривають себе і власні сили свої на робочому місці, або в шкільному колі однодумців"2.
Термін "народовладдя" був використаний і в розділі їїДекларації "Про державний суверенітет України". Проте в ньому йшлося про інше: про єдине джерело влади в Республіці, про як безпосереднє здійснення влади народом, так і через депутатів, про те, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада.
До речі, категорія "народовладдя" жодного разу не використовується у Конституції України 1996 р., що є достатньо обгрунтованим.
Найповніше, на наш погляд, розкриває зміст народного волевиявлення поняття "народне представництво", під яким мається на увазі система влади народу, яка здійснюється че* ;
1 Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в УкраїнЦ; Проблеми теорії і практики /За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2001. — С. 8.Н
2 Див.: Полини православний богословский знциклопедический сло-.; варь. — М., 1992. — Т. 2. — С. 2436.
-194 -
рез виборних представників1. Цей термін безпосередньо пов'язаний з категорією "представницька влада", під якою розуміється сукупність повноважень, делегованих народом, виборним представникам, які об'єднані у спеціальній колегіальній установі (парламенті, раді місцевого самоврядування тощо) на суворо визначений строк, а також сукупність представницьких органів влади.
Це поняття характеризує не стільки функціональне призначення, скільки природу влади, засіб її здійснення. Зокрема, представницьку владу не можна ототожнювати з владою законодавчою, оскільки не будь-яка представницька влада має законодавчі повноваження (так, ради місцевого самоврядування, які здійснюють представницьку владу, не можуть приймати закони), і, навпаки, не будь-яку законодавчу владу здійснюють органи представницької влади (наприклад, законодавча влада абсолютного монарха).
Крім того, представницька влада, крім нормотворчих, здійснює контрольні, розпорядчі та інші повноваження. Характер цієї влади багато в чому визначається видом (принципом) представництва.
У науці конституційного права розрізняють стан, національне, народне, конфесіональне, корпоративне партійне, регіональне та етнічне представництво.
Предметом виявлення їх є народне представництво як об'єкт народного волевиявлення.
Як єдине джерело влади народ повинен бути відповідальним за те, яким чином і кому він передає свої владні повноваження, кого і як він обирає у відповідні органи влади.
Генетично права народу, в тому числі й обирати, мають своїм джерелом основні права людини, перш за все природні. Тому логічним уявляється доповнити право обирати правом звільняти парламентарів та інших посадових осіб держави за наявності для цього відповідних підстав.
Цим шляхом, до речі, пішла конституційна практика ряду країн. Зокрема, у ст. ЗО французької Декларації прав людини і громадянина зазначалося: "Державні посади по суті тимчасові, їх можна ро'зглядати ні як відзнаки, ні як на-
Див.: Знциклопедический юридический словарь.— С. 178. 7* -195 -
городи, але лише як обов'язки1. Це положення було враховано у ст. 15 Конституції Японії: "Народ володіє невід'ємним правом обирати публічних посадових осіб і звільняти їх з посади. Всі публічні посадові особи є слугами всього суспільства, а не якої-небудь його частини". Стаття 16 у свою чергу передбачала, що кожний має право звертатися з мирною петицією про відшкодування шкоди, про усунення публічних
посадових осіб2.
Участь народу у виборах безпосередньо пов'язана з його ставленням до політики держави. Якщо він буде до неї індиферентним, держава рано чи пізно визначить не лише його долю, а й долю його нащадків.
До речі, у постсоціалістичних країнах тривалий час вважалося, що соціалізм ліквідує політичну діяльність як професійну, оскільки у цьому суспільстві у здійсненні політики беруть участь народні маси які політичною активністю нібито переборюють свою ізольованість від держави. Політичних діячів називали "слугами народу" не лише у політичному, а й у професійному розумінні, хоч в останньому вони такими не були. Це було прямим заграванням з народом, який бачив радше недоступність політичних салонів для себе, ніж власну службову діяльність, причому як у верхніх ешелонах влади, так і на місцях. Це породжувало особливий тип відчуження народу від політики і призвело до величезних деформацій у політичній свідомості народу.
Створивши систему політичних міфів про сутність соціалістичного демократизму, про безпосередню і представницьку демократію, про політичну діяльність "на громадських засадах", у якій головною нібито є участь народних обранців у законодавчій діяльності, радянська політична система таким чином не зважала на те, що вирішальна політична діяльність у державі була зосереджена в руках партійного і державного апарату, що так звані народні обранці збиралися на свої зібрання переважно для надання законності вольовим рішенням політичних діячів різного рівня. Цією обставиною, як відомо, розпочалося розкладання соціалізму, як явища не лише в економічному, а й у політичному відношенні, причо-
1 Див.: Хрестоматия по истории государства й права зарубежньїх стран. — С. 236.
Конституции зарубежньїх государств. — М., 1997. — С. 444.
-196-
му тривало це з невеликими перервами на демократичне пожвавлення політичного життя протягом більш як семи десятиліть.
За ст. 5 Конституції України держава, а звідси і влада, має право на реалізацію лише певних делегованих народом функцій. Але на цьому і закінчується народне волевиявлення, оскільки контрольних функцій за його здійсненням з боку народу, Конституція, на жаль, не передбачає.
А доки влада не буде підконтрольною народові, вона ніколи не буде відповідальною перед ним, отже і обмеження влади конституцією залишиться благочестивим побажанням.
У межах впливу державної влади і органів, які її здійснюють, перебувають такі об'єкти, як права, свободи та обов'язки людини і громадянина, права націй, національних меншин, статус мов, бюджет, підвалини фінансової політики, екологічна політика, використання природних ^ресурсів, підвалини соціальної політики, засади формування і діяльності громадських об'єднань і засобів масової інформації суспільства, територіального устрою, зовнішня політика тощо. Крім того, функціонально на державу покладено обов'язок розробляти і приймати як обов'язкові правові акти у всіх галузях національного законодавства, що робить її практично обмеженою формою делегованого самоврядування. Єдиною обставиною, що її обмежує, є право двох "довірителів" — народу та Президента країни. Стосовно першого, це цілком природно ("народ дав, народ забрав"). Президентське право, наприклад, розпуску парламенту як законодавчого органу не є логічним, оскільки його статус, нехай навіть за народним волевиявленням, не може бути вищий, за статус законодавчого органу, а право розпуску законодавчої влади ставить його статус не лише в делеговане становище, а й на вищий порівняно з парламентом щабель делегування1.
Аналізуючи зміст ст. 5 Конституції України можна зробити висновок що воля народу знаходить свій вияв передусім у рішеннях виборчого корпусу (виборах, референдумах), який у сучасних умовах не може бути обмежений за соціальною ознакою, тобто різні соціальні верстви, які нале-
Див.: Наумийна С. М. Соціально-політичні аспекти ефективності управлінської діяльності (теоретико-методологічний аспект): Автореф. дис.... Доктора політ, наук. — К., 1966. — С. 22—23.
-197-
жать народу, не можуть бути позбавлені права брати участь у формуванні народної волі. А це означає, що формування органів, які виражають волю народу, нації (в першу чергу, парламенту) повинно здійснюватися на принципах загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Саме про це свідчить зміст ст. 69 Конституції України, яка зазначає, що "народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії".
Згідно зі ст. 71 Основного Закону вибори до органів державної влади і місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі перелічених вище принципів. При цьому виборцям гарантується вільне волевиявлення.
Що стосується другої форми народного волевиявлення — всеукраїнського референдуму, то потенційно завдяки йому народ має право виносити на всенародне голосування (референдум) будь-яке питання, яке становить предмет референдуму згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85 та ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України "Про всеукраїнський і місцевий референдум".
Оцінюючи в цілому позитивно закріплення у Конституції України принципу народного волевиявлення, необхідно відзначити ті положення, які, на жаль, законодавче не закріплені. Зокрема, незрозуміле про які інші форми безпосередньої демократії йдеться у ст. 69 Конституції України. Адже Основний Закон повинен уникати будь-якої невизначеності типу "інші", "і подібне".
У проекті Конституції України, який був підготовлений Робочою групою Конституційної комісії України 15 листопада 1995 р., у ст. 70 було запроваджено таку форму народного волевиявлення, як народна законодавча ініціатива. Проте у чинній Конституції України ця форма чомусь не передбачена, незважаючи на те, що у багатьох конституціях світу вона законодавче закріплена, зокрема у Конституції Італії.
Не вдаючись до з'ясування причин, що призвели до вилучення згаданої статті з тексту Основного Закону, все ж необхідно звернути увагу на явну суперечність між положеннями ст. 5 і ст. 69 Конституції України. Той, хто є єдиним джерелом влади, тобто народ, не може бути суб'єктом
-198 -
законодавчої ініціативи — реально впливати на тих, кого він наділив владою.
Положення про джерело і соціальних суб'єктів виборів безпосередньо пов'язані з нормами про характер влади. При використанні концепції народу як джерела і суб'єкта влади виключається питання (принаймні у конституційному праві) про неоднакову роль різних соціальних груп у здійсненні державної влади. Конституція, у тому числі і України, не має права містити оцінок її соціального характеру, становища різних верств населення у суспільстві тощо.
У даному разі реальне становище розходиться з конституційними нормами. В розвинутих країнах важелі влади перебувають у руках політичної еліти, а опорою державної влади звичайно є "середній клас", який прагне до стабільності і порядку.
В сучасних постсоціалістичних країнах реальні важелі владування має блок великих чиновників і "нової буржуазії", що формується, яка часто-густо зростається з мафіозними структурами.
Отже, народне волевиявлення має як позитивні, так і негативні якості. У процесі народного волевиявлення шляхом виборів або референдуму народ далеко не повністю і не завжди знає ту справу, яку слід вирішувати, і тих людей, яких він обирає. До цього слід додати, що жорстока криза соціального та економічного життя, зокрема в Україні, безпосередньо впливає на правосвідомість народу, що виявляється у прямому ігноруванні виборів. Намагання підкупати виборців, шантажувати їх посилює абсентеїзм (від лат. аЬ-5епз (аЬзепііз) — відсутній; у даному контексті — ухилення виборців від участі у виборах державних органів, посадових осіб та від інших громадських обов'язків (неявка на вибори). Тому сміховинною уявляється спроба деяких законодавців удосконалити виборче законодавство шляхом зменшення кількості виборців, які беруть участь у голосуванні, оскільки таким шляхом можна дійти до абсурду, що й відбулося на підставі Закону України "Про вибори народних депутатів України" 1998 р., тобто коли вибори визнавалися такими, що відбулися, навіть за умови, якщо на виборчу дільницю з'явився і проголосував лише один виборець.
Прагненням до повернення сталінських часів були пропозиції деяких депутатів встановити адміністративну відпові-
-199-
дальність виборців, що не бажають брати участі у виборах осіб, які у переважній більшості дбають лише про свої інтереси.
У кінцевому підсумку неучасть у виборах є також політикою, народним волевиявленням, з яким необхідно рахуватися і робити відповідні висновки.
Завершуючи висвітлення питання, пов'язаного з реалізацією принципу народного волевиявлення в повному обсязі у Конституції України, зазначимо, що взагалі не варто говорити про можливість застосування на легітимній основі принципу розподілу влади. Адже, визначаючи народ України як єдине джерело влади, Конституція законодавчо наділяє його правом формувати систему державної влади шляхом виборів, а також впливати на її організацію і діяльність завдяки можливості виносити на референдум найважливіші питання державного життя.
Проте, в цілому цього зробити практично не можна, адже в жодних виборах не брало участі 100 % виборців. Особливістю створення системи держаної влади в Україні є й те, що народ шляхом виборів формує лише єдиний законодавчий орган — Верховну Раду України, представницькі органи в особі Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рад місцевого самоврядування, а також обирає Президента. Взагалі існування представницьких органів на місцях, які подібно до вищого законодавчого органу безпосередньо обираються населенням (наприклад, представницькі органи місцевого самоврядування), поставило на порядок денний питання про розмежування повноважень центру на місцях. Цю проблему було вирішено шляхом створення юридичних конструкцій державної влади і місцевого самоврядування: у конституційній практиці країн світу вважається, що державну владу здійснюють лише центральні органи та їх представники на місцях, а місцеві виборні органи займаються місцевим самоврядуванням. Це дві різні форми публічної влади, якій властивий примусовий характер особливого роду. Тому місцеве самоврядування в Україні згідно зі ст. 7 Конституції України по суті не є державною владою.
Сама мета держави доводить, що державна влада не повинна здійснюватися всім народом спільно. Народ встановлює владу для того, щоб жити і творити, а не навпаки. Саме тому процес формування державної влади — завжди процес
-200-
соціальної деформації, тобто висунення деяких уповноважених імперативно здійснювати державну мету. До цього приєднується технічна неспроможність творити владу великою масою, адже державна влада є перш за все жива діюча єдність, яка вимагає єдиної волеспрямованості і тому — згоди кожної окремої волі у питаннях загальних завдань і засобів. Ця єдина волеспрямованість виробляється тим важче, чим більша кількість людей бере участь у ній і чим більше принципи субординації витісняються принципом змови. Тобто у процесі формування і організації влади повинен діяти закон економії сил. Нарешті, далеко не кожний громадянин має здібності, які необхідні для влади: розвинена правосвідомість, правильне розумінням державної мети, непідкупна воля, наукове розуміння соціально-економічних процесів, громадянська мужність та організаторський хист. Здатність до влади є дуже висока кваліфікація, проте, за сучасного рівня розвитку людства людей з такою кваліфікацією замало.
Ніхто, крім більшовиків, не стверджував, що будь-який громадянин спроможний здійснювати державну владу. Навпаки, завжди визнавалося, що серед громадян є чимало людей незрілих, духовно-неспроможних, яким не можна доручати здійснення державних функцій. Дійсно, надати право здійснювати такі повноваження малолітнім або душевнохворим людям було б безглуздим та згубним для будь-якої держави.
Отже, підсумовуючи викладене, можна констатувати, що вся політика влади в СРСР протягом його існування, і, на жаль, в постсоціалістичних країнах зводилася до "одержав-лення особи". На докорінну зміну цього принципу об'єктивно в демократичній правовій державі, має бути запроваджений принцип "олюднення держави", якою прагне стати Україна.
Крім легітимації державної влади, вибори виконують функцію виявлення інтересів та дають об'єктивну оцінку політичним силам країни.
Існуюча в Україні до 1997 р. мажоритарна виборча система, передбачена Законом України "Про вибори народних депутатів України" від 18 листопада 1993 р., як показала практика їх проведення, недостатньо забезпечувала формування високопрофесійного, політично структурованого орга-
-201-
ну законодавчої влади, що негативно впливало на ефективність його роботи та взаємовідносин з Президентом України.
Слід зазначити, що і впровадження пропорційної або змішаної мажоритарної системи не відповідає сучасному стану суспільного ставлення до існуючих партій, які поки що не заслуговують на довіру народу, завдяки чому жадана струк-туризація суспільства може бути штучною, такою, що не відповідає бажанням народу.
Якщо завдяки виборам формуються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямованості діяльності держави, які відповідно до ст. З Конституції України безпосередньо випливають з прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій, на жаль, не знайшли свого вирішення. На наш погляд, вони могли б реалізуватися завдяки такій формі народного волевиявлення, як референдум. Він є одним з ефективних і демократичних засобів безпосереднього впливу народу на вирішення найважливіших питань державного життя. Всеукраїнський референдум — спосіб прийняття всенародним голосуванням державного рішення, яке має остаточний і обов'язковий характер для всіх суб'єктів національного права і вищу юридичну силу над парламентськими законами. На референдум могли б також виноситися питання, які безпосередньо стосуються змісту і спрямованості діяльності держави, зокрема: обговорення проектів загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, питання, пов'язані з реформами, що проводяться в Україні, тощо.
Потенційно народ має право виносити на всенародне голосування (референдум) будь-яке питання, яке становить предмет референдуму згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85, ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України "Про всеукраїнський і місцеві референдуми" (ст. 62).
У той же час у Конституції України у ст. 74 проведено розподіл на підставі предметного критерію повноважень народу зі здійснення влади і повноважень, які належать виключно державній владі. Згідно з цією статтею референдум не допускається щодо законодавчих актів з питань податків, бюджету та амністії.
-202-
3 прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Закону України "Про всеукраїнський і місцеві референдуми".
В разі приведення цього Закону у відповідність з Конституцією виникла б можливість розширення предмета обов'язкового референдуму. Це стосується перш за все надання народові виключного права приймати Конституцію України і вносити до неї зміни й доповнення. Всенародне затвердження Конституції на референдумі зробило б її більш легітимною і по-справжньому народною. Вона б стала стабілізуючим фактором соціального розвитку, заклала б політично-правовий фундамент національної злагоди.
Народне волевиявлення здійснюється у певних, визначених у Конституції та законах України таких формах, як вибори, референдуми, мітинги, мирні збори, походи і демонстрації, місцеві ініціативи, звернення.
Проте, найважливішими з них є вибори до Верховної Ради України; до Верховної Ради Автономної Республіки Крим; до сільських, селищних, міських рад, а також вибори Президента України та вибори сільських, селищних та міських голів.
На жаль, участь народу у виборах усіх органів державної влади в Конституції України обмежена. Фактично обирається лише два державні органи — Верховна Рада України та Президент України. Саме вони, а не народ, формують інші гілки влади — Кабінет Міністрів України та всю судову систему України, включаючи Конституційний Суд.
Виникає парадоксальна ситуація, коли народне волевиявлення має по суті односторонній рух — лише право формувати названі органи. Це по-перше.
По-друге, народ, який сформував ці органи не ма€ права контролювати їх діяльність, не має права розпуску парламенту, усунення з посади Президента України за наявності відповідних підстав.
Що стосується виконавчої та судової влади, то вони взагалі є недоторканними, оскільки лише Президент України і меншою мірою парламент мають право розпуску уряду і усунення з посад суддів.
На стадії прийняття Верховною Радою України перебувають Закони "Про всеукраїнський референдум" та "Про референдум Автономної Республіки Крим та місцеві референдуми". Бажано було б, щоб предмет цих референдумів був
- 203 -
значно розширений за рахунок надання народові права народної законодавчої ініціативи, вирішення інших важливих питань, які були перелічені раніше.
На підставі викладеного можна запропонувати таке визначення поняття "народне волевиявлення".
Народне волевиявлення — це засіб реалізації політичного права громадян України вільно обирати і бути обраними до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, до рад місцевого самоврядування, обирати голів сіл, селищ, міст та Президента України, брати участь у всеукраїнських та місцевих референдумах, а також здійснювати інші форми безпосередньої демократії.
Виходячи з того, що Конституція України проголосила народ єдиним джерелом влади, логічним продовженням цього є визначення в Основному Законі всіх без винятку форм установчої функції.
Такими формами народного волевиявлення відповідно до розділу III "Вибори. Референдум" і, зокрема, ст. 69 Конституції, є лише вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Характерними рисами цих форм є те, що громадяни України, беручи участь у виборах і референдумах, безпосередньо реалізують установчу функцію відносно обмеження кола державних органів, тобто формують парламент, органи місцевого самоврядування, обирають Президента України, а також сільських, селищних і місцевих голів.
Прийняті на підставі виборів і референдумів рішення народу України мають обов'язковий характер для всіх державних органів і посадових осіб.
До основних форм народного волевиявлення згідно з Конституцією України належать:
— вибори народних депутатів до Верховної Ради України;
— вибори Президента України;
— вибори депутатів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
— вибори до сільських, селищних міських рад;
— вибори сільських селищних, міських голів. Формою волевиявлення народу України є референдуми,
які поділяються на:
— всеукраїнський референдум;
-204-
— референдум Автономної Республіки Крим;
— місцевий референдум.
Нарешті, до форм волевиявлення народу України належать інші форми безпосередньої демократії, зокрема:
— народні обговорення;
— дорадче опитування громадян України (консультативний референдум) — ст. 46 Закону України "Про всеукраїнський і місцевий референдум" від 3 липня 1991 р.;
— опитування громадської думки — ст. 47 згаданого Закону;
— загальні збори громадян — ст. 8 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.;
— місцеві ініціативи — ст. 9 згаданого Закону;
— громадські слухання — ст. 13 згаданого Закону.
Для дійсного народного волевиявлення великого значення набуває громадська думка, як важлива умова функціонування громадянського суспільства, яка важлива не лише для громади, але й для державних органів.
У свій час О.С. Пушкін зазначав, що "відсутність громадської думки, — це байдужість до будь-якого обов'язку, справедливості, права та істини. Це цинічна зневага до думки і гідності людини".
Велике значення щодо подальшого розвитку народного волевиявлення має Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади"1, в якому зазначається, що, з метою створення додаткових умов для реалізації конституційних прав громадян на інформацію, участь в управлінні державними справами, положень Послання Президента України "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002— 2011 роки", слід:
визначити забезпечення відкритості формування та реалізації стабільної та зрозумілої громадянам економічної та соціальної політики держави пріоритетним завданням Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Див.: Голос України. — 2002. — 6 серпня.
-205-
У зв'язку з цим, Кабінету Міністрів України доручено: організувати у тримісячний строк за участю представників засобів масової інформації, громадських організацій вивчення практики виконання у 2000—2002 роках органами державної влади та органами місцевого самоврядування Закону України "Про інформацію", інших нормативно-правових актів, зокрема в частині повинно бути:
— забезпечення додержання прав громадян на отримання в установлені строки достовірної інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
— обов'язкове опублікування відповідних нормативно-правових актів;
— оперативне оприлюднення інформаційними службами органів державної влади та органів місцевого самоврядування інформації про діяльність цих органів;
— здійснення систематичного відкритого публікування статистичної інформації про явища та процеси, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, забезпечення відкритого доступу до неопубліко-ваних статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, установлених законами;
— недопущення обмеження права на одержання відкритої інформації, зокрема шляхом необгрунтованої відмови в її наданні, а також запровадження плати за надання інформації в розмірах і випадках, не передбачених законодавством, встановлення економічно необгрунтованих цін та тарифів на надання інформації;
— визначення спеціально уповноваженого органу з питань захисту права на інформацію з наданням йому повноважень щодо вжиття заходів для припинення порушень законодавства у сфері надання інформації, здійснення моніторингу, підготовки 5 опублікування доповідей про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо надання інформації;
— підвищення відповідальності зберігачів інформації за достовірність наданої інформації, неправомірну відмову в наданні інформації, додержання інших вимог законодавства щодо доступу до інформації;
— забезпечення в установленому порядку організації та фінансування періодичних соціологічних досліджень гро-
-206-
мадської думки щодо найважливіших дій Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади з визначенням виконавців таких досліджень на конкурсній основі, а також обов'язковим урахуванням результатів досліджень у діяльності зазначених органів.
8 2-290
-225-
значає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції 'України (ст. 156 Конституції).
Рішення про проведення референдуму Автономної Республіки Крим приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим (ч. З ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 1998 р., затвердженої Верховною Радою України 23 грудня 1998 р.).
Рішення про проведення місцевого референдуму приймає сільська, селищна, міська рада (ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції).
Порядок призначення і проведення всеукраїнського референдуму визначає Центральна виборча комісія.
Рішення, винесені на референдум, вважаються ухваленими громадянами, якщо за них подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі.
Референдум вважається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених до списків виборців.
Повідомлення про результати референдуму публікує комісія з проведення референдуму не пізніше як на десятий день після референдуму.
Рішення всеукраїнського референдуму обнародуються і набирають чинності з часу їх опублікування, проте датою їх прийняття вважається день проведення референдуму.
Для виявлення волі громадян при вирішенні питань загальнодержавного та місцевого значення відповідно до Закону України "Про всеукраїнський і місцевий референдуми" передбачено проведення всеукраїнських та місцевих (дорадчих) опитувань громадян (консультативний референдум). Результати дорадчого опитування розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.
Закон передбачає також проведення опитування громадської думки, що проводиться з питань, які не можуть виноситися на всеукраїнський і місцевий референдум, не мають статусу дорадчого опитування громадян України (консультативного референдуму) і правових наслідків, що з нього випливають.
-226-
Глава VI
Конституційно-правові основи організації і здійснення державної влади в Україні
Державна влада як інститут конституційного права
Питання влади з найдавніших часів були у центрі уваги наукової думки багатьох філософів і вчених інших галузей знань. Відомо, що у папірусах Стародавнього Єгипту, клинописах Месопотамії, індійських ведах, творах давньогрецьких та римських філософів і юристів зафіксовано безліч різноманітних поглядів щодо сутності влади.
Такі класичні твори, як "Держава" і "Закони" Платона, "Політика" Арістотеля, "Про закони" Ціцерона містять положення, які і в сучасний період викликають підвищений інтерес у вчених. Проте, як правило, їм був притаманний синкретичний (нерозчленований) підхід до вивчення цього явища, який дуже часто об'єднував "владу" надприродних сил, людей-героїв, природних факторів та суспільну владу.
Середньовічні автори висували на перший план "божественну владу", вважаючи її людський варіант лише похідним від першого, за винятком Н. Макіавеллі, який виклав свої погляди щодо цього у творі "Левіафан".
Нарешті, питання влади були у центрі уваги письменни-ків-утопістів та філософів Г. Греція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж Руссо, І. Канта, І. Г. Фіхте, Г. Гегеля. Серед їх творів слід особливо виділити: "Політичний трактат" Б. Спінози; "Про дух законів" Ш.-Л. Монтеск'є; "Про суспільний договір" Ж.-Ж. Руссо; "Метафізичні засади вчення про право" І. Канта; "Основи природного права" І. Г. Фіхте; "Філософію права" Г. Гегеля.
8*
- 227 -
У середині і наприкінці XIX — на початку XX ст. проблемам політики, держави і влади велику увагу приділяли вчені та громадські діячі М. І. Костомаров, Т. Г. Шевченко, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, В. Липин-ський, В. Вінниченко, С. Шелухін, Н. Палієнко, С. Дністрянський, В. Старосільський, О. Малицький та інші1.
В сучасний період питання про сутність влади взагалі і державної влади зокрема не є простим для дослідників.
Справа у тому, що панування у науці марксистсько-ленінської методології щодо проблеми влади, з одного боку, і певний вакуум у науці відносно врахування постулатів світової науки з цього питання — з другого, безумовно позначилися на ступені розробки цього питання. Між тим, справжній науковий підхід до вивчення цього явища має не лише суто теоретичне, а й перш за все практичне значення у складний період розбудови молодої Української держави.
Зокрема, на наш погляд, не дістали повного висвітлення такі питання, як походження влади у сучасний період, з'ясування її елементного складу та співвідношення цих елементів, нарешті, визначення джерела влади, зокрема державної.
У філософській, політичній та юридичній науці існують різні підходи до визначення загального поняття влади. Так, наприкінці XIX ст. вважалося, що влада взагалі —це повноваження діяти власними силами або спрямовувати сили інших до певної мети. За своїм же змістом влада поділялася на Божу та людську, родинну та суспільну2.
Відомий російський учений-юрист М. М. Коркунов та професор Київського, а згодом Санкт-Петербурзького та Варшавського університетів Л. Петражицький зводили сутність влади до психологічного впливу суб'єкта, який здійснює владу, є владо-носієм, на іншого, який у даному власному відношенні виступає як об'єкт власного впливу3.
Докладніше див.: Скрипнюк О. В. Теоретико-методологічні засади формування громадянського суспільства і правової держави в Україні. — К.: Хрещатик, 1995; Медведчук В. В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. — К., 1996. — С. 76-104.
2 Див.: Полини православний знциклопедический словарь. — СПб, 1880. — Т. 1. —С. 534.
3 КоркуноеМ. М. Курс государственного права. — СПб, 1898. — С. 84.
-228-
Сучасний словник російської мови дає таке визначення влади. "Влада — 1) це право і можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, підкоряти своїй волі; 2) політичне панування, державне управління та органи його"1.
Впадає в око те, що згідно з цим визначенням влада безпосередньо пов'язана лише з державним управлінням та його органами. І це не випадково, адже за всі роки панування радянської влади остання здійснювалася лише і виключно жорстокою виконавчою владою та її органами.
У Радянському енциклопедичному словнику дається таке визначення влади: "Влада у загальному розумінні є спроможність і можливість робити певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, насильства (родинного, державного, економічного та іншого); політичне панування, система державних органів"2.
Нарешті, в Українській радянській енциклопедії поняття влади розумілося як цілеспрямований вплив класу, груп або людей (носіїв влади) за допомогою певних засобів (знарядь влади) на підвладних (класи, групи, особу), внаслідок чого підвладна сторона змушена виконувати волю носія влади3.
Можна сперечатися щодо того, яка з ознак влади є вирішальною, але остання не безпредметна, вона функціонує у такому середовищі, як суспільство. Тому є певні підстави вважати, що вихідний елемент всілякої організації соціального життя — перш за все соціальна влада. Що стосується складових цієї влади, то у юридичній і філософській науці існують також різні погляди з цього питання.
Так, аналізуючи сутність суспільної влади, сучасні вчені, на жаль, часто-густо, концентрують увагу на загальнофіло-софських категоріях: субстанція або відношення, діяльність або стан, реалізація інтересів або здатність, вияв політичної активності або захист інтересів, спроможність застосовувати силу або спрямовувати поведінку людей, можливість здій-
1 Ожегов С. Й. Словарь русского язьїка. — М.: Руский язьік, 1986. — С. 74.
п
Советский знциклопедический словарь. — М.: Советская знциклопе-дия, 1980. — С. 232.
о
Українська Радянська енциклопедія. — 2-е вид. — К.: Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1978, — Т. 2. — С. 331.
-229-
. снювати волю, брати участь у процесі прийняття рішень, розпоряджатися матеріальними та людськими ресурсами тощо1.
Як відомо, представники марксистсько-ленінської науки основним змістом суспільної влади вважали її соціальну природу та класовий характер, внаслідок чого остання уявлялася ними як влада, що характеризується привласненням чужої волі, завдяки чому вона завжди містить елемент вольового примусу2.
Взагалі у науковій літературі спостерігається багато різновидів суспільної влади, тобто її елементів. У працях уче-них-марксистів радянського періоду суспільна влада поділялася на політичну, економічну, державну, партійну і колгоспну3. Зарубіжні політологи розрізняють ідеологічну, релігійну, етичну, технічну та військову суспільну владу4.
Колишній президент Франції Валері Жіскар д'Естен відзначав, що у сучасному світі існують чотири види суспільної влади: державна, економічна, влада масових організацій і масових комунікацій5.
Нарешті, широко поширилася елітарна теорія влади, згідно з якою верхівка суспільства — еліта утримує у своїх руках реальні важелі панування.
Узагальнюючи викладене, можна зробити висновок про те, що, незважаючи на різноманітність підходів до складу елементів, які визначають сутність суспільної влади, основними з них є політична і державна влада, оскільки саме вони уособлюють більшою чи меншою мірою багато з вищезгаданих складових суспільної влади.
У працях вітчизняних і зарубіжних учених є різноманітні визначення політики та політичної влади.
У сучасний період існують три різні підходи до визначення політики і політичної влади: формалістичний (політика
Див., наприклад: Право й социальньїй прогресе в развивающихся стра-нах. — М., 1986. — С. 18; Спагеї Р. Рошгозг, Зігисіиге еі гіотзпаІіоп-Кауие ігапсаісе сіє сосіо1о§і1 (Рагіз). — 1983. — № 3. — Р. 375.
2 Див.: Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — Т. 46. — Ч. 1. — С. 491. • 3 Див., зокрема: Бельїх А. К. Политическая организация общества й социальное управление. — М., 1967. — С. ПО—123.
4 Див.: Пзнто Р., Гравити М. Методи социальньїх наук. — М., 1972. — С. 136.
5 Див.: Сізсагсі сі'Езіаіп V. Оетосгаїіе ігапсаізе. — Рагіз, 1976 — Р. 96.
-230-
визначається як сукупність рішень, що їх приймають політичні діячі або група осіб, і стосуються вибору мети і методів їх досягнення за різних ситуацій); особовий — поведінський, коли стверджується, що політика пов'язана з людиною, яка живе у суспільстві, що вона виникає з людської натури, з конфліктів між людьми; нарешті, груповий, який випливає з концепції "заінтересованих груп"1.
На наш погляд, політика, а звідси і політична влада як різновид суспільної влади, пов'язана взаємовідносинами з соціальними верствами суспільства, суб'єктами політичної системи суспільства, формальними і неформальними угрупованнями народу.
Іншими словами, в умовах демократичної держави, якою прагне стати Україна, політична влада реалізується поряд з державою, громадськими об'єднаннями (політичними партіями, громадськими організаціями), окремими особами.
Основне завдання політичної влади — розробка і впровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи. Проте вирішальна роль у їх погодженні і особливо реалізації, безумовно, належить державі як основному елементу політичної системи суспільства, а звідси і державній владі.
Отже, політична влада і влада державна тісно пов'язані одна з одною, але не тотожні. Це випливає з самого поняття політичної влади.
На жаль, загальні поняття політичної влади тяжіють до минулого. Так, В. Чиркін дає таке визначення поняття політичної влади. "Політична влада може бути охарактеризована як соціальні вольові відносини у класовому суспільстві, за яких економічно пануючий клас (народ на певній стадії розвитку суспільства) здійснює політичне керівництво суспільством (використовуючи різні форми примусу та інші шляхи) через систему власних політичних організацій, інститутів, норм, ідей, тобто діяльність політичного механізму і застосування політичних засобів"2.
Інші автори вважають, що політична влада — це вироблення і впровадження у життя політичних програм усіма
Докладніше див.: Чиркин В. Е. Политическая й государственная вдасть. // Государство й право. — 1991. — № 9. — С. 24. 2 п„„ .£/.._......о е. о----------------. — С. 28.
.и^ю. ^ І І ииуд*цл;іпи п прави. — л;
Д,ив.:Чиркин В. Е. Зазнач, праця
-231-
.суб'єктами політичної системи суспільства, а також різними неформальними угрупованнями1.
Такі та подібні визначення сутності політичної влади призводять до того, що деякі дослідники обґрунтовують право будь-якої політичної партії, організації виробляти і впроваджувати у життя власну політичну програму. Так, вони вважають, що молодь та її об'єднання мають право формувати державну молодіжну політику, яка має бути пріоритетною у державі2.
Очевидно, що у сучасній суверенній державі, якою є Україна, була, є і буде єдина державна політика, її формує перш за все той, хто очолює державу. А оскільки главою України є Президент, то він визначає і здійснює єдину державну політику, складовою якої може бути політична програма політичних партій, організацій, зокрема і молоді.
Отже, можна стверджувати, що політична влада в сучасний період реалізується шляхом участі різних ланок політичної системи суспільства у виробленні власних політичних програм, які можуть бути враховані державою в особі визначених Конституцією відповідних посадових осіб та державних органів у процесі розробки і здійснення загальнонаціональної, державної програми розвитку Української держави і суспільства, на основі конкретних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля України (ч. 6 ст. 86 і ч. 4 ст. 116 Конституції).
За своїм юридичним змістом політична влада — це сукупність соціально-вольових відносин, які виникають, існують та припиняються як конституційно-правові відносини, суб'єктами яких є: Українська держава, народ України, вищі посадові особи та державні органи України, відповідні ланки політичної системи українського суспільства та неформальні угруповання, громадяни України тощо.
При цьому згадані суб'єкти мають різну за обсягом пра-восуб'єктність, тому вони реалізують свої повноваження не-
1 Див.: Теорія держави і права: Навч. посібник. — К: Юрінком, 1995. — С. 47.
2 Див., наприклад: Головатий М. Ф. Формування державної молодіжної політики в сучасній Україні. Автореф. дис. ... д-ра політ, наук. — К., 1996. — С. 13.
- 232 -
однаково, зокрема, держава і особа, але першорядного значення набувають Українська держава, її державні органи і вищі посадові особи, які і є носіями не лише політичної, а й державної влади, яка повинна здійснюватися в інтересах особи.
Отже, державна влада завжди є політичною, проте політична влада завжди має державний характер. Збігаючись за своєю соціальною сутністю, політична і державна влада неоднакові за обсягом, методами, формами вияву та суб'єктом.
Звідси .поняття "влада" — поняття більш широке, ніж "влада державна"; політична влада здійснюється, як правило, через державну владу; і, нарешті, державна влада є ядром політичної влади.
Що стосується державної влади, то вона здійснюється від імені Української держави Президентом України, законодавчим, виконавчими, судовими органами та іншими державними органами і реалізується шляхом застосування державних засобів. У найзагальнішому вигляді вона може бути охарактеризована як обумовлені потребами управління суспільством соціально-вольові правовідносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково виступає держава, її глава, або державний орган і які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності особливої політичної основи — держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи виходить державна влада. Специфічною формою реалізації державної влади є дер-' жавний апарат.
Розбудова Української держави вимагає подальшої теоретичної розробки проблеми державної влади в сучасній Україні. Це неможливо зробити без урахування положень загальносвітового досвіду, а також без ретельного вивчення власної духовної та наукової спадщини. За умови використання згаданих джерел можливе плідне поглиблення дослідження теорії державної влади.
На жаль, слід констатувати, що саме теоретичні розробки змісту державної влади за часів радянської доби не здійснювалися. Це пояснюється передусім тим, що сама сутність державної влади трактувалася однобічно, виходячи з того, що державна влада, її організація з перших днів існування радянської влади здійснювалася за схемою: держава—державні органи.
-233-
При цьому не досліджувався другий бік проблеми, а саме: заради кого організується і здійснюється державна влада; що необхідно для того, щоб ця влада існувала не ізольовано від свого народу, а разом з ним; що необхідно зробити для того, щоб державні органи були не кінцевою інстанцією у взаємовідносинах держави і особи, а лише передавальною ланкою цього механізму; нарешті, що слід зробити для того, щоб народ не лише пасивно сприймав державну владу, а й допомагав державним органам та вищим посадовим особам у її реалізації.
У юридичній літературі, яка і в радянський період була дуже нечисленна1, сутність державної влади розкривалася з класових позицій марксизму-ленінізму, обгрунтування теорії поєднання влади і управління в організації і діяльності державних органів. Крім того, визначення поняття державної влади були досить неконкретними.
Так, наприклад, у Юридичному енциклопедичному словнику давалося таке визначення поняття державної влади: "Державна влада — політичне керівництво суспільством за допомогою державного апарату, яке виступає знаряддям здійснення волі пануючого класу або всього суспільства"2.
Подібні визначення були і в енциклопедіях України. Наприклад, чого варте таке поняття державної влади: "Державна влада — це організоване політичне панування класу, що здійснює державне керівництво суспільством. Виникає в класовому суспільстві і є політичною владою даного класу над іншими. Державна влада втілюється в системі державних органів, які в сукупності створюють державний механізм"3.
По-перше, державна влада ототожнюється з владою політичною, що, як уже зазначалося, не відповідає дійсності.
1 Див., наприклад: Балясний І. Л. Основи теорії соціалістичної влади. — К.: Вид-во Київ, ун-ту, 1971; ГригорянЛ. А. Народовластие в СССР. — М.: Юрид. лит., 1965; Кайзеров Н. М. О соотношении понятий "социалистиче-ская" й "политическая власть" / / Вестник Ленингр. ун-та, 1966. — № 5.
2 Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М.: Советская знциклопедия, 1984. — С. 40-—41.
3 Див.: Українська Радянська енциклопедія. — 2-е вид. — К.: Головна редакція УРЕ. — Т. 2; Юридичний словник. — К.: Головна редакція УРЕ, 1974. — С. 17; Там само. — 2-е вид. — 1983. — С. 119.
-234-
Заради справедливості, слід зазначити, що в окремих наукових працях вчені України намагалися під час висвітлення питання відносно сутності державної влади використати історичний та світовий досвід розв'язання цієї проблеми.
Не можна, звичайно, стверджувати, що після проголошення незалежності України питанням державної влади в науці не приділялося належної уваги. Окремі важливі аспекти змісту цього інституту висвітлено в працях учених-юрис-тів, політологів, соціологів, філософів України.
Державна влада — не лише соціальне явище. З юридичної точки зору — це ще й конституційно-правовий інститут. Проте, комплексного дослідження державної влади як суто конституційно-правового інституту, на жаль, і досі не проводилося, незважаючи на те, що однією з найважливіших складових конституційного права завжди були питання організації і здійснення державної влади. Між тим усі без винятку підручники з державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності цього інституту.
Мабуть, певні труднощі у з'ясуванні змісту державної влади пояснюються й тим, що ця категорія є предметом дослідження не лише вчених-юристів, а й політологів, філософів, економістів, істориків та ін. Тому доцільно з'ясувати зміст державної влади з позицій саме юридичної науки.
Нові концептуальні підходи до диспозиції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення даного явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови молодої Української держави.
Тому уявляється необхідним проаналізувати зміст державної влади з теоретичних посилок науки конституційного права, саме як одного з його основних інститутів. Останній, звичайно, розглядається як організаційно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють відповідний вид споріднених політико-правових суспільних відносин, пройнятих певною єдністю і виділених в окремий комплекс. До цього інституту включаються такі групи конституційних норм, які мають єдиний предмет правового регулювання, однією із складових якого і є державна влада.
Які ж можуть бути вихідні положення у процесі роз-
-235-
криття сутності державши влади, виходячи зі змісту Конституції України?
На наш погляд, для виявлення згаданих положень треба з'ясувати такі питання:
— що є джерелом легітимності державної влади?
— який зміст цієї влади?
— які основоположні конституційні принципи організації і діяльності державної влади?
— що покладено в основу розмежування функцій здійснення державної влади?
— якою є система державних органів, що здійснюють державну владу?
-— хто є суб'єктами в конституційно-правових відносинах з приводу організації та здійснення державної влади?
— що є об'єктом у згаданих правовідносинах?
— яка мета здійснення державної влади?
Розкриття змісту цих питань дає змогу визначити основні елементи, складові державної влади в Україні, які у своїй сукупності і допоможуть сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту.
Передусім у демократичних країнах, до яких згідно зі ст. 1 Конституції України належить і наша країна, державна влада має бути легітимною. Тому у правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом утвердження державної влади — народ. Щодо форми правового акта затвердження волі народу, то ним є Основний Закон держави — Конституція України.
Загальновідомо, що з давніх часів і до наших днів державна влада у світі, навіть у найдемократичніших країнах, далеко не завжди була легітимною, а її джерелом законодавче не завжди визначався народ. Державна влада не раз утверджувалася в результаті революцій, переворотів тощо.
Не було винятком утвердження державної влади на теренах колишньої царської Росії, а після — СРСР, куди входила й Україна, незважаючи на пропагандистські статті колишніх конституцій СРСР та союзних республік, у тому числі Укра* їнської РСР, про належність всієї повноти державної влади спочатку радам, а за Конституцією УРСР 1978 р. — народові;
Дбаючи про демократичні принципи легітимізації державної влади, Україна ще до проголошення своєї незалеж-
-236-
ності прагнула вирішити це питання, прийнявши відповідні нормативно-правові акти.
Цей процес розвивався поступово, шляхом прийняття низки таких актів. Першорядного значення серед них набув такий політико-правовий документ, як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1991 р., у якому висловлювалося прагнення зміцнити державну владу законним шляхом, виходячи з належності її українському народові.
Як зазначалося, Декларація у розділі II проголосила, що лише народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.
Дуже важливою стадією у справі легітимізації державної влади в Україні 19 червня 1991 р. було схвалення Верховною Радою України Концепції нової Конституції України, у розділі І "Засади конституційного ладу" зазначалося, що відповідно до Декларації про державний суверенітет Україна визначається як суверенна національна держава, суть якої становить влада народу України, спрямована на забезпечення і захист прав людини і громадянина.
Наступним етапом у цьому процесі є прийняття Верховною Радою УРСР на основі здійснення Декларації постанови Верховної Ради Української РСР та Акта про проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.
Оскільки Україна до проголошення незалежності входила до складу СРСР, актуальним стало питання про легітим-ність існуючої системи органів державної влади в умовах після проголошення її незалежності. Це питання було вирішене Законом України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. У ст. 4 цього Закону зазначалося, що органи державної влади й управління, органи прокуратури, суду та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на основі нової Конституції України.
За важливістю у процесі легітимізації державної влади пріоритетним слід вважати рішення всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р. про незалежність України, яке підтримало майже все населення країни. Згідно із Законом України "Про всеукраїнський і місцевий референдум" від З липня 1991 р. воно мало вищу юридичну силу, оскільки
-237-
не потребувало затвердження будь-яким державним органом (ст. 1 Закону) і що фактично надавало законної сили державній владі, яка існувала на той час в Україні.
Проте, звичайно, кращим засобом узаконення державної влади народом була б розробка і прийняття народом шляхом референдуму Закону "Про державну владу в Україні". Спробу підготовки такого акта було здійснено у 1993—1994 рр., але зміст законопроекту був обмежений пошуком компромісу між законодавчою і виконавчою владою, що позначилося передусім на розподілі компетенції між цими гілками влади.
Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 8 червня 1995 р. зробив вагомий внесок у створення такого закону, проте він мав тимчасовий характер. Договір підтвердив у ст. 2 положення про те, що єдиним джерелом влади є народ.
Нарешті, заключним етапом легітимізації державної влади в Україні стала нова Конституція України, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Верховною Радою України і яка інкорпорувала багато положень згаданого Договору у свій текст, внаслідок чого було створено правовий фундамент закріплення державної влади в Україні її народом.
Відтак народ, представниками якого були депутати Верховної Ради України, законодавче передав державну владу системі органів, які згідно з Конституцією мали право її здійснювати відповідно до принципів організації єдиної державної влади, яка базується на визначенні об'єктивно існуючих її функцій та законодавчого їх розмежування.
В Конституції було законодавче закріплено насамперед єдине джерело державної влади в Україні, яким згідно зі ст. 5 Конституції визнаний лише народ. Народові надано право визначати конституційний лад в Україні. Оскільки такий лад визначений у розділах І—VIII і XII Конституції України, то є всі підстави вважати, що народ України згідно з ч. З ст. 5 Конституції офіційно легітимізував державну владу в країні. У цій частині зазначається, що лише народ, а не держава, її органи або посадові особи, може змінювати конституційний лад, найважливішою складовою якого є державна влада.
Нарешті, Конституція України законодавче поклала край всіляким спробам вирішити питання про закріплення державної влади будь-яким іншим способом, ніж легітимним, зазначивши у ч. 4 ст. 5 Конституції, що ніхто не може узурпувати державну владу.
І все-таки, на розвиток положень згаданої статті уявляється вкрай необхідним прийняття саме народом, а не парламентом України, шляхом референдуму Закону України "Про державну владу в Україні" — особливого законодавчого акта, який би передбачав механізм визначення і зміни конституційного ладу, зокрема державної влади, та надання народові права контролю за її здійсненням.
Безумовно, створити такий акт і прийняти його з сьогодні на завтра неможливо, бо це стримують багато суб'єктивних та об'єктивних факторів: низька правосвідомість громадян; традиційна, на жаль, неповага до права й закону, яка спостерігається, починаючи з вищих ешелонів влади, і яка поглиблюється соціальною незахищеністю людини; невміння, а часто-густо й небажання користуватися наданими Конституцією людині і громадянину правами і свободами, а звідси й недовіра до дієвості самого Основного Закону.
Україна в особі її державних органів має ще прийти до цього шляхом врахування згаданих факторів, серед яких одним із основних є підвищення правосвідомості громадян, їх правової підготовки, політичної активності, можливої лише за умов докорінного покращання життя народу, а головне — утвердження у народу віри у державну владу, яку він створив і має підтримувати в усіх діях.
Необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади — це волевиявлення народу або інших суб'єктів влади.
На наш погляд, співвідношення волі і влади вдало розкрив ще дореволюційний юрист І. Ільїн. Він вважав, що перша основна ознака влади полягає у тому, що вона .не може належати нікому, крім правового повноваження. Влада, яка зовсім не має правової санкції, є юридичне індиферентним явищем, оскільки вона не має правового виміру. Цю правову санкцію влада дістає як від Конституції, так і правосвідомості людей1.
Ильин Й. А. О сущности правосознания. — Мюнхен; Москва, 1993. — ^. 133.
-238-
-239-
Саме тут виникає проблема співвідношення волі і права.
Очевидно, варто погодитися з тим, що влада взагалі і державна зокрема, за своєю родовою сутністю є воля, вольова сила, а за видовою ознакою — правова сила (воля).
Згадана властивість виявляється у тому, що держава має бути спроможна застосувати силу. Держава, а звідси й державна влада, зі слабкою волею (силою) є нежиттєздатною.
Дійсно,, силу державної влади становлять: авторитет, єд-ність* правова мета, організованість і дієвість кожного державного службовця, всього державного апарату.
На відміну від всілякої фізичної сили державна влада є вольовою силою, тобто спосіб її дій є за самою природою внутрішній, психічний. Фізична сила, тобто спроможність до матеріально-тілесного впливу людини на людину — теж необхідна складова державної влади, але вона не становить основного засобу дій, властивих державі. Як свідчить історичний досвід, державний лад тим досконаліший, чим менше він звертається до сили. Саме той лад, який тяжіє до виключного панування фізичної сили, підриває себе. "Меч" аж ніяк не виявляє сутності державної влади — він лише крайній засіб, який є її останнім словом і найслабшою з її опор. Сила державної влади не в "мечі", а в авторитетному впливі її вольового імперативу.
При цьому держава, а значить і її органи, уповноважені не просити, а вимагати, не умовляти, а примушувати і забороняти, зберігаючи у перспективі можливість, обов'язковість та неминучість примусу. І щодо державної влади, яка творить право, громадяни зобов'язані підкорятися, оскільки їхня згода або незгода не обов'язкова як для значення цих норм, так і для значення правового статусу останніх.
Призначення влади полягає у тому, щоб створювати у людей впевненість і водночас підпорядкованість, щоб не лише вирішувати, а й інших підводити до погодженого рішення.
Владарювати означає немов накладати власну волю на волю інших, проте так, щоб це накладання добровільно сприймалося тими, хто підкоряється. Життя держави полягає у такій погодженості волі, яка, залишаючись по суті добровільною координацією, набувала б форми вольової субординації (підпорядкування). І тому завдання держави полягає у тому, щоб на прикладах підпорядкування виховувати волю
-240-
до автономної погодженості і наповнити духом цієї добровільної координації таку форму державності, як субординація.
Нарешті, до цього приєднується правовий характер державної влади. Він означає, що воля держави, як різновид людської волі, не безпредметна, а предметне пов'язана з етичним змістом. Саме цим визначається духовне, а не просто соціально-психічне буття держави1.
У загальному вигляді тут визначені загальні положення щодо співвідношення легітимної і державної влади. Проте ці положення не розкривають наслідки співвідношення політики і державної влади саме у конституційному праві. Таке співвідношення наочно виявляється через аналіз політико-правових суспільних відносин, властивих предметові конституційно-правового регулювання цієї галузі права.
Відомо, що будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають у кінцевому підсумку політичного підтексту. Конституційне ж право регулює сферу відносин безпосереднього політичного характеру. Проте, враховуючи різноманітність цих відносин та їх суб'єктів, доцільно виходити насамперед зі змісту найзагальнішого об'єкта політики — державної влади. Отже, предмет конституційного права має включати суспільні відносини, які виникають з приводу і у зв'язку із закріпленням державної влади, а також безпосередньо в процесі її організації та здійснення.
Чинна Конституція України чітко окреслює цю частину суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права. Специфікою сучасного предмета конституційного права України є те, що він охоплює передусім сферу закріплення організації та здійснення державної влади на основі її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, як гарантія забезпечення громадянських прав і свобод особи, а також сферу самоврядної влади (останньої лише в межах норм Конституції), і водночас ця влада обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та здійснення.
У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, як важливої складової предмета конституційного права, безумовний інтерес становлять також відносини, що виникають у сфері власне державної владності, яка виявляється у
Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 134.
-241-
процесі її організації та здійснення. Політичний характер суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об'єктів регулювання дають підстави говорити про їх особливості.
Першою особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної більшості з них виступає Українська держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. Будучи "одягнутими" у правову форму, вони набувають якості конституційно-правових відносин.
Друга особливість соціально-політичних відносин полягає у тому, що державно-політичні відносини виникають у ході становлення і функціонування основних інституційних форм держави й відображають її політико-територіальну організацію. Ці відносини взаємозумовлені, а їх врегулювання конституційним правом можна розглядати як створення передумов для самого процесу державного владарювання.
В сучасний період розбудови Української держави не можна не брати до уваги й те, що державна влада спирається також на політичну силу, яку слід враховувати внаслідок появи та діяльності політичних партій, на жаль, поки що слабких; на ідеологічну силу; силу, яка випливає з принципу верховенства права і закону; силу правоохоронних органів; силу міжнародного значення молодої Української держави
тощо.
Дискусійним є питання і про співвідношення суверенітету державної влади з її джерелом. Вже зазначалося, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тому навряд чи можна погодитись із твердженням деяких дослідників, які вважають, що основною ознакою державної влади є лише суверенність1. Адже це ставить дану ознаку влади над правовим джерелом влади.
У правовій державі первинним актом утвердження державної влади завжди є закон. А суверенітет державної влади — категорія вторинна, вона випливає з правового акта, який є єдиним джерелом заснування державної влади. В сучасному конституціоналізмі дійсно поряд із терміном "державна влада" існує категорія "суверенність", але більш точним є тер- =
Медведчук В. В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади і місцевого самоврядування. — К., 1996. — С. 76,
мін "державна влада", оскільки джерелом її є народ. Суверенітет, як приналежність державної влади, а не сама влада, розглядається, звичайно, відносно певних державних органів, а не народу, якому властивий не державний, а народний суверенітет.
За своєю сутністю державна влада повинна бути єдиною. Цього вимагає принцип державної єдності. Єдність державної влади розуміється не як єдність певного органу або неподільність функцій і компетенції, а як єдність самого права, яке не може бути різним за своїм змістом для відповідного органу: воно повинно містити чітко визначені повноваження державних органів, виходячи з необхідності єдиних підходів до регулювання суспільних процесів.
Звідси державна влада, яка має своїм призначенням приймати і застосовувати норми права, повинна виходити з принципу єдності права, основним джерелом якого є Конституція.
Реалізація єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так, Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган повинна своєю нормотворчо-правовою роботою на практиці будувати єдину систему національного права, а виконавча влада здійснювати свої повноваження шляхом застосування відповідних норм права, як правило, централізовано, всіма ланками системи виконавчої влади.
Водночас ст. 132 Конституції України передбачає поєднання централізації та децентралізації у діяльності саме органів виконавчої влади. Зокрема, згідно зі ст. 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації у межах своїх повноважень здійснюють виконавчу владу на території відповідної територіальної одиниці. Разом з тим це централізоване здійснення державної влади поєднується з децентралізацією, тобто з реалізацією повноважень місцевого самоврядування, делегованих їм відповідними радами.
Державна влада, попри її умовний поділ на різні форми, за своєю сутністю єдина. Наявність двох державних влад свідчить про їх тимчасовість, оскільки завжди якась з них повинна перемогти. Події жовтневого перевороту 1917 р. у Російській імперії підтверджують цей висновок.
-242-
-243-
Єдина за своєю сутністю державна влада будує свою організацію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених у Конституції України.
Перший з них більше стосується організації державної влади. Відповідно до її поділу в Україні на законодавчу, ви* конавчу і судову визначається система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні органи є суб'єктами конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні.
Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визначається і діє принцип верховенства права. Це означає, по-перше, ща органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції). І, по-друге, оскільки Конституція України має відповідно до ст. 8 найвищу юридичну силу, всі закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. Здійснення державної влади вирішальною мірою залежить від того, як законодавче розподіляється єдина державна влада між державними органами, що її здійснюють — фактично єдиновладне, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів або за демократичним принципом поділу влади.
Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада за принципом поділу влади здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади
в Україні.
Особливе місце посідає Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднавчу функцію, безпосередньо
-244-
впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.
Здійснення державної влади реалізується відДмені Української держави, законодавчим, виконавчими та судовими органами шляхом застосування державних засобів. При цьому складаються зумовлені потребами управління суспільством соціально-правові відносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково є держава або державний орган, які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності особливої політичної установи — держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи, походить державна влада, специфічною формою реалізації якої є державний апарат.
Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на основі державних програм.
Так, Верховна Рада України на підставі ч. 6 ст. 85 Конституції затверджує програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, охорони природи.
Розробляє і здійснює згідно з ч. 4 ст. 114 Конституції загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціально-культурного розвитку України Кабінет Міністрів України. Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 114 Конституції новоутворений Кабінет Міністрів подає на розгляд Верховної Ради України програму своєї діяльності на термін своїх повноважень, у якій концептуально викладає стратегію діяльності, засоби та строки виконання завдань.
Програми своєї діяльності розробляють і окремі центральні органи виконавчої влади.
Місцевим державним адміністраціям відповідно до ст. 17 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р., також надано право розробляти програми соціально-економічного розвитку і подавати їх на затвердження відповідній раді.
Програмою діяльності керується у своїй роботі і Президент України.
Невиконання державних програм підриває довіру до всіх, хто був обраний народом для керівництва державою та практичного здійснення державної влади. На жаль, контрольна функція за розробкою, прийняттям та виконанням загальнодержавних програм, ослаблена: Верховна Рада й досі не розглянула жодну з державних програм, які вона відповідно до
-245-
Конституції повинна затверджувати. Тому, можливо, доцільно було б розробляти Єдину державну програму економічного, соціального, культурного розвитку Української держави як на перспективу, так і на поточний період чи рік. Така програма об'єднувала б основні показники усіх інших програм, які повинні розроблятись відповідно до Конституції державними виконавчими органами й затверджуватись Верховною Радою, що давало б законодавчому органові вагомі підстави для здійснення постійного контролю за виконанням Єдиної державної програми.
Оскільки програми органів державної влади здійснюються людьми, які уповноважені на те державою і законами, доцільно не лише аналізувати, так би мовити, зовнішній процес, пов'язаний з розробкою і здійсненням цих програм, а й діяльність осіб, які працюють у державних органах, адже саме від них залежить доля згаданих державних документів.
Як відомо, державна влада може бути ефективна лише тоді, коли її здійснюють компетентні фахівці. За своєю метою і сутністю правова держава (а саме її прагне утворити Україна) "аристократична" у кращому розумінні цього слова — ось аксіома, непорушна ще з часів Конфуція, Геракліта та Арістотеля. Саме це, гадаємо, мав на увазі й Платон, коли говорив про "владу філософів" та про "філософствування правителів".
Критерії, згідно з якими кваліфіковані спеціалісти повинні залучатися до здійснення державної влади, можуть бути різні, але основними з них є: служіння державі, високий фаховий рівень, патріотизм, вміння не лише бажати вирішувати питання, а й забезпечувати їх виконання іншими людьми, нести відповідальність за свою діяльність.
У період розбудови Української держави до влади прийшло багато людей, які не мали досвіду державної роботи. Певною мірою в цьому провина керівництва колишнього СРСР, яке свідомо стримувало підготовку таких кадрів у тодішніх радянських республіках.
Перші кроки щодо підготовки кадрів, спроможних бути на рівні сучасних завдань, Українська держава робить лише зараз. Так, створено Інститут державного управління при Президентові України, Академію адвокатури, Вищу дипломатичну академію, Академію муніципального управління, систему вищих навчальних закладів, які мають статус націо^
-246-
нальних, тощо. Але є й досить кваліфіковані працівники, які, на жаль, залишаються незатребуваними, а тому вони не повною мірою використовують свої знання і можливості для розв'язання багатьох актуальних проблем, пов'язаних з організацією та здійсненням державної влади.
У сучасний період незрівнянно підвищується роль науковців у розв'язанні цих проблем, але їхні рекомендації, на жаль, не завжди враховуються.
Мабуть, таки варто пам'ятати слушне пророче нагадування святого апостола Павла, який писав: "Настане бо час, коли здорової науки не будуть дотримуватись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.
Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться".
Очевидно, необхідною умовою якісного добору кваліфікованих фахівців до роботи в органах державної влади є створення спеціального органу, який би об'єктивно оцінював ступінь підготовки претендентів на заняття відповідних посад у державному апараті за допомогою новітніх методів оцінки їх знань і вмінь.
Проте всі ці кроки, попри їх важливість, кардинально не розв'язують проблему. В органах державного апарату багато не кращих службовців колишніх радянських, партійних та комсомольських органів, з яких далеко не всі опанували нові форми, методи роботи в новому по суті суспільстві, в якісно новій державі із зовсім іншими, підвищеними вимогами. Молоді ж спеціалісти, які приходять на роботу в державні органи, потерпають від браку достатнього практичного (і не тільки) досвіду.
На наш погляд, підготовка висококваліфікованих спеціалістів для роботи в якості державних службовців — досить тривалий процес, починати який доцільно зі створення продуманої системи спеціальних навчальних закладів. Звичайно, навчальні заклади, які входитимуть до цієї системи, мають бути укомплектовані викладачами, які самі оволоділи новітніми досягненнями на рівні сучасних вимог державотворення.
Є й обов'язкові суб'єктивні фактори, які необхідно, на наш погляд, взяти до уваги. Це, по-перше, рішуче і безкомпромісне викорінення негативних рис радянської доби у
-247-
справі добору кадрів держапарату (корумпованість, плановість, добір працівників, особисто відданих керівникові, а також родичів, і навіть фамільних династій, які, як правило, закривають шлях справжнім фахівцям своєї справи). По-друге, вкрай необхідна внутрішня психологічна підготовка службовців до роботи з урахуванням нових, як правило, раніше зовсім незнайомих їм завдань і ситуацій. По-третє, досить складним є засвоєння і використання світових досягнень у зовсім нових сферах діяльності, пов'язаних з переходом до ринкової економіки. Без належної підготовки державних службовців України нового покоління оптимізація здійснення державної влади не може бути досить ефективною.
При вирішенні проблеми докорінної реформи системи підготовки державних службовців на рівні сучасних вимог необхідно враховувати, що ця робота може бути марною, якщо залишиться без змін певна пасивність народу щодо державотворення. У свій час Г. В. Ф. Гегель стверджував, що прикра "пасивність чіпляється за свої злидні і не надає повноти сил кращим представникам народу"1.
Відомо, що держава сильна тоді, коли у самому народові живе дух патріотизму, високої правосвідомості, законопо-слушності. Тому одним з основних завдань розбудови сучасної державної влади в Україні є національне, політичне й правове виховання. Це означає, що широкі верстви населення повинні активно залучатися до політичного життя. Адже лише той зможе успішно здійснювати публічні повноваження, хто усвідомив і опанував власні публічні обов'язки.
Як зазначалося, політичне владування складається з соціального та юридичне організованого впливу уповноважених державних органів і посадових осіб на волю підлеглих, причому не лише силою права і влади, а й власною правосвідомістю, тобто ставленням людини до мети права, а відтак і до самого права. При цьому народна правосвідомість може стояти на висоті лише там, де і юридична наука на висоті. Одне з основних її завдань полягає у тому, щоб поступово, але неухильно викоренити у населення неповагу або байдужість до правослухняності. На жаль, цей гріх і досі властивий нам.
Гегель Г. В. Ф.Философия права. — М.: Мьісль, 1990. — С. 255.
- 248 -
Отже, лише за умови відповідного впливу органів державної влади на громадян, народ і державні органи спільно впроваджуватимуть у життя загальнодержавні програми.
Як зазначалося, одним із суб'єктів конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні виступають на підставі принципу поділу влади законодавчий, виконавчі й судові органи. Іншим суб'єктом у цих правовідносинах згідно з Конституцією України є людина. Життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність й безпека якої визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, тому у ч. 2 ст. З Конституції України викладаються головні завдання держави перед людиною: держава відповідає перед людиною за свою діяльність, причому утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як відомо, особливістю суб'єктів конституційно-правових відносин є те, що вони мають різну за обсягом правосуб'єкт-ність. Виходячи зі змісту ст. З Конституції України, можна зробити висновок, що за обсягом прав людина превалює над державою. І це цілком закономірно. Адже, крім більших за обсягом повноважень, для людини і громадянина додатково згідно з ч. З ст. 8 Конституції України передбачено судовий захист конституційних прав і свобод безпосередньо на основі Конституції.
Крім того, надані Конституцією людині права і свободи гарантуються. Згідно зі ст. 21 Конституції України вони є не-відчужуваними та непорушними. Гарантом прав і свобод людини і громадянина на підставі ч. 2 ст. 102 є Президент України. Отже, первинним згідно з Конституцією є людина й громадянин, вторинним — держава в особі органів державної влади.
Разом з тим треба мати на увазі, що в свою чергу людина і громадянин України мають різну за обсягом право-суб'єктність.
Відповідно до розділу II Конституції України найбільший обсяг прав і свобод належить громадянам України. Саме вони мають право користуватися всіма статтями Основного Закону, які закріплюють основні їхні права, свободи та обов'язки.
Громадяни України є суб'єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються ними. Це особливо
-249-
помітно при з'ясуванні об'єкта конституційно-правових відносин з приводу здійснення державної влади. Таким об'єктом згідно з Конституцією є права і свободи людини. Саме вони та їх гарантії за ч. 2 ст. З Конституції України визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Ці права і свободи найбільше стосуються участі лише громадян України у формуванні, організації та здійсненні державної влади в Україні.
Це положення не зовсім точне, оскільки не людина взагалі, а лише громадяни України можуть визначати ці параметри діяльності держави.
Проте механізм здійснення прав громадян щодо визначення змісту спрямованості держави не сконкретизований. Це право може бути реалізовано завдяки таким основним формам безпосередньої демократії, як вибори і референдум (статті 69—74 Конституції). Якщо шляхом виборів формуються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямованості діяльності держави, на жаль, свого вирішення не знайшли. На наш погляд, вони могли б реалізуватися через таку форму, як референдум, який, як зазначалося, застосовується поки що недостатньо.
З прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Законом України "Про всеукраїнський і місцевий референдум" від 3 липня 1991 р. У разі приведення цього Закону у відповідність з Конституцією на референдум могли б виноситися питання, які безпосередньо стосуються змісту і спрямованості діяльності держави, зокрема: обговорення проекту Єдиної державної програми, питань, пов'язаних з реформами, які проводяться в Україні, тощо.
Метою діяльності зі здійснення державної влади в Україні державними органами згідно з Преамбулою Конституції України є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Розв'язання цього питання безпосередньо пов'язано з проблемою справедливості в державі і суспільстві. Державна влада завжди повинна додержуватися принципу справедливого розподілу, але має право відступати від нього тоді, коли цього вимагає об'єктивна необхідність. Справа у тому, що держава як ціле має певні самостійні завдання, розв'язати які іноді можливо лише за умови відмови від справедливого обліку і врахування інтересів усіх верств населення.
-250-
Встановлення справедливості у суспільному житті людей е, безперечно, одним з основних завдань державної влади: це випливає вже з самої природи права і держави. Проте реальні умови у державі бувають такими, що висування цього завдання на перший план порівняно з іншими завданнями держави може призвести до загибелі держави. Державна влада не всемогутня: вона скута політичною нездійсненністю і повинна узгоджуватися з нею. Політичне нездійсненним є передусім те, що руйнує саму державу, — в її організації, особовому складі тощо, тобто все те, що перевищує сили народної правосвідомості та народної організованості.
Влада не повинна і не спроможна проводити реформи, які руйнують саме буття держави. Підтримка держави як житла і як обрію національної духовної культури становить ту грань, яка має бути непорушною для державної влади і яку повинен поважати будь-який громадянин.
Це стає особливо наочним, якщо тлумачити справедливість у значенні формального зрівняння всіх громадян у всіх відносинах. Узаконення такого принципу, як підтверджує історія, є згубним і політично нездійсненним для держави. Життя державне організованого народу — процес глибоко диференційований, який пояснюється відмінністю у здібностях, роді занять тощо і який створює у свою чергу цю різницю. Формальне зрівняння може лише руйнувати цю живу та узгоджену єдність різнодіючих сил.
Держава заінтересована не в тому, щоб усунути ці відмінності між людьми (що зовсім неможливо), а щоб забезпечити носіям цих відмінностей повноту буття та життєве співіснування. Згадане завдання і формальне зрівняння завжди будуть протиприродними, та й сама сутність держави виключає їх у розумінні політичної прийнятності.
Насправді соціальна справедливість зовсім не зводиться до формального зрівняння громадян. Вона полягає в неупе-редженому, предметному врахуванні, визнанні істотних властивостей та обгрунтованих вимог кожного індивідуального суб'єкта. Соціальна справедливість зовсім не зрівнює людей, тобто не робить їх однаковими, що практично неможливо. Вона вимагає, по-перше, однакового, неупередженого ставлення до людей, по-друге, додержання тих масштабів, згідно з якими здійснюється це ставлення, і, по-третє, дій-
-251-
сної відповідності між різними схильностями людей і правовими та життєвими наслідками врахування цих схильностей.
Зрозуміло, що справедливість у такому значенні вимагає правової керованості і створює її, пов'язуючи, наприклад, публічну дієздатність (голосування, державна служба) з певним цензом або запроваджуючи прибуткове прогресивне оподаткування, що властиве й сучасному періодові історії України.
В принципі державна влада міцно пов'язана з розподільчою справедливістю, і корисливе нехтування нею ніколи не проходить безкарно. Режим, який запроваджує без достатніх підстав несправедливі привілеї, є режимом антиполітичним, він компрометує гідність державної влади і підриває волю громадян до загальнодержавної єдності. Такий режим не може бути міцним, оскільки сам породжує ті відцентрові сили, які рано чи пізно поставлять питання про саме існування держави.
Отже, будь-який відступ державної влади від справедливості повинен бути відкрито виправданий предметною вказівкою на політичну нездійсненність протилежного. Не можна в ім'я справедливості запроваджувати такий державний лад, який згубний для самої держави1.
У цьому зв'язку звернемо увагу на те, що Конституція України у ст. 24 визначає, що не може бути привілеїв чи обмежень з приводу раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Це дуже важливо для загальнодержавної та національної злагоди в Україні, оскільки вирішення деяких конкретних справ, зокрема розв'язання проблеми розподільчої справедливості, породжують наслідки щодо вирішення загальних проблем державності в Україні.
Римський історик Гай Саллюстій Крісп з цього приводу зазначав: СопсогсНа рапгае гез сгевсіші, дізкопііа тахітае сШаЬІтіиг — При злагоді малі справи зростають, за умов неузгодженості великі справи руйнуються2.
1 Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 146, 245.
2 Гай Саллюстий Крісп. Веіішп іп^игіНіпит (Югуртинська війна). X. 4—6. Крьілатьіе латинские изречения. — К.: Изд-во АН УССР, 1962. — С. 35—36.
Програмні положення, проблеми, пов'язані з соціальною справедливістю, стають реальністю, коли вони втілюються в законах, які виконуються. Недарма Марк Тулій Ціцерон зазначав з цього приводу: Заіиз рориіі зиргета Іех (езіо) — Благо народу нехай буде вищим законом1.
Крім того, такі закони мають бути зрозумілими і народові, оскільки, як відзначав Ш.-Л. Монтеск'є, закони пишуться для звичайних людей і повинні базуватися на звичайному здоровому глузді2.
На підставі викладеного, можна запропонувати таке загальне поняття державної влади в Україні як конституційно-пра,вового інституту.
Сутність конституційно-правового інституту державної влади в Україні полягає в її легітимності, яка знаходить своє законодавче закріплення у Конституції завдяки волі народу, як єдиного джерела влади, і здійснюється згідно з основоположними принципами суверенітету, розподілу влади та верховенства права законодавчим, виконавчими і судовими органами на основі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, з метою досягнення гідних умов її життя.
Теорія і практика співвідношення
92-290
-257-
Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів"1.
По-перше, незрозуміле яка саме влада належить народові України. По-друге, з'ясовується, що народ здійснює державну владу (тобто частину влади взагалі) не сам, а знову ж таки через державні органи. По-третє, виникає питання, яка ж частина недержавної влади належить народові і як саме він її здійснює.
Після прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України був розроблений, на наш погляд, у цілому вдалий механізм здійснення державної влади.
У розділі II "Народовладдя" зазначалося: "Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.
Народ України є єдиним джерелом державної влади в
Республіці.
Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної Ради і місцевих Рад Української РСР.
Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені народу України"2.
Позитивним тут, безумовно, є те, що йдеться саме про державну владу і ні про яку іншу, й те, що досить детально визначено механізм її здійснення. Нез'ясованим до кінця, на жаль, залишається питання, як саме народ має реалізувати своє повновладдя.
Цю конструкцію закріплення державної влади та механізм її реалізації було закладено у Концепцію нової Конституції України (розділ І "Засади конституційного ладу")3.
Фактично згадана конструкція не зазнала змін у проекті Конституції України 1992 р., який було винесено на всенародне та громадське обговорення, та у проекті 1993 р.
1 Див.: Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки. — К.: Політвидав України, 1978.
Див.: Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1991. — № 35. — Ст. 465.
Голос України. — 1991. — 3 липня.
-258-
Досить вдалим, на наш погляд, є підхід до вирішення питання щодо участі народу у здійсненні влади у Конституційному договорі між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 р.
У ст. 2 Договору зазначалося, що всі повноваження влади в Україні належать народові. Народ є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо — шляхом референдуму, так і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування. Ніхто не може привласнювати право здійснювати державну владу.
Проте, у даному тексті є і суперечність: у ч. 1 згаданої статті йдеться про владу взагалі, у ч. 2 — про державну владу.
Ця конструкція, яка реалізувала основні положення принципу "народного суверенітету", стала основою третього проекту Конституції України (березень 1996 р.), на основі якого і було прийнято Основний Закон нашої країни.
Зміст цієї статті майже збігається з відповідними статтями Основного Закону ряду країн СНД. Це стосується, наприклад ст. З Конституції Російської Федерації 1993 р.1, ст. З Конституції Республіки Казахстан2. Проте обидві Конституції фіксують у цих статтях конкретні форми здійснення влади народом: референдум та вільні вибори — у Конституції Російської Федерації, референдум та вільні вибори і делегування здійснення своєї влади державним органам — у Конституції Казахстану. Крім того, уявляється вдалим і правильним положення Конституції, у якій зазначається, що "єдиним, джерелом державної влади є народ". Такий підхід для конституційного закріплення державної влади, на наш погляд, є найбільш привабливим.
Що стосується самої проблеми здійснення державної влади народом, то існує чимало об'єктивних обставин, внаслідок яких вона є спірною і ставлення до неї далеко не однозначне.
1 Див.: Конституція Російської Федерації. — М.: Юрид. літ., 1993.
Див.: Конституція Республіки Казахстан. — Алма-Ата, 1995.
9*
-259-
Наївно думати, що будь-який громадянин, який досяг певного вікового цензу, здатний будувати державну владу. Це означало б поставити політику нижче будь-якого ремесла. Безглуздо здійснювати цю владу, якщо особа не має державної правосвідомості. Негативні результати у такому разі завжди будуть забезпечені: це буде або протидержавна влада, або державне безвладдя, або ж протидержавне безвладдя. Перше набере форми особистого депспотизму або класової диктатури, яка нам уже траплялася; друге створить режим малодушності, поступливості і відповідно режим державного розпорошення, тобто розтягування влади, розпаду нації і території; третє породить охлократію — господарювання юрби.
Отже, можна стверджувати, що участь народу у формуванні і здійсненні державної влади є повільним, поступовим процесом. Держава, яка не додержується цієї поступовості, ризикує своїм існуванням. Державна мудрість народу виявляється саме у здатності виділяти зі свого середовища тих, хто спроможний здійснювати державну владу1.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що у всіх проектах Конституції України досить виважено законодавче було визначено такий важливий чинник закріплення і формування влади, як джерела влади, яким є народ.
Проте, на наш погляд, має йтися лише і саме про державну владу, оскільки Конституція, як перш за все правовий документ, є Основним Законом держави, а не всього суспільства, а тому державі іманентна не будь-яка, а саме державна влада. Такий підхід, як уже зазначалося, використовується у конституціях ряду країн, зокрема, Казахстану.
Що стосується питання про безпосереднє здійснення народом державної влади, то це справа майбутнього, оскільки у Конституції України закріплюється лише дві форми її здійснення — референдум та вибори.
У процесі розробки нової Конституції серед багатьох завдань Україна мала вирішити принципове питання про засоби організації державної влади, обравши за основу існуючий на період проголошення України незалежною державою марк-
1 Докладніше див.: Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 125—128.
-260-
П
систсько-ленінськии принцип поєднання державної влади або загальновизнаний у світі принцип розподілу влади.
Стосовно першого. Відомо, що саме історія існування колишнього СРСР довела нежиттєвість штучної теорії поєднання у Радах влади й управління.
Що стосується другого принципу, то держава та її науковці зустрілися з чималими труднощами. По-перше, в СРСР штучно робилося все, щоб теорія розподілу влади не була відома народові. Основний твір Ш.-Л. Монтеск'є, присвячений цьому принципу, було видано лише у 1955 р., і з цього часу він став бібліографічною рідкістю. У зв'язку з цим довелося передусім опанувати згадану теорію.
По-друге, слід було враховувати й ту обставину, що на практиці згадана теорія протягом більш як 200-річного періоду зазнала істотних специфічних змін, які відобразилися у текстах конституцій прогресивних країн світу.
По-третє, колишня радянська юридична наука по сутГ не розробляла проблеми порівняльного конституційного законодавства, яке ще треба було спочатку одержати, перекласти українською мовою, а згодом опанувати.
Все це призвело до того, що втілення принципу поділу влади в конституційне законодавство України одразу не відбулося: у Декларації про державний суверенітет України згаданий принцип було лише проголошено.
Фактично ж до прийняття Конституційного договору у 1995 р., у країні існував принцип поєднання влад.
Тому доцільно стисло проаналізувати основні положення теорії поділу влади і простежити, як цей принцип поступово втілювався у життя при визначенні основ організації державної влади в Україні.
Теорія розподілу влади є однією з провідних політичних доктрин і принципів буржуазного конституціоналізму. Представниками цієї доктрини були, як відомо, засновники теорії природного права Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, французькі енциклопедисти XIX ст. Ш.-Л. Монтеск'є, Д. Дідро, а також філософи Німеччини І. Кант, Й. Г. Фіхте, Т. В. Ф. Гегель та інші.
Принцип розподілу влад тісно пов'язаний з теорією природного права і громадянського договору, а також природного стану. На відміну від Гоббса, який бачив цей стан у "війні всіх проти всіх", Локк вважаві що навіть у природному стані
- 261 -
існував закон природи і кожний мав виконавчу владу, яка випливала з цього закону. Різниця між природним станом і державною організацією при цьому вважалася не досить істотною: виконавча влада як функція всіх людей у природному стані стає функцією спеціального виконавчого органу в природі, а те, чим у державі повинен керуватися державний орган, — закон природи, вже фактично діє у природному стані.
"Розумний державний устрій" Локк розумів як сукупність трьох влад: законодавчої (в особі парламенту), виконавчої (до якої належать суди та армія) та федеративної, тобто влади, пов'язаною з зовнішніми зносинами держави (король, міністри). Проте ця теорія передбачала співпідпо-рядкування влад у державі, де законодавча влада вважалася верховною, а інші випливали з неї і підкорялися їй. Разом з тим він припускав розумний поділ законодавчої і виконавчої влади1.
Теорія розподілу влади найбільш чітко та послідовно була викладена у класичному творі французького просвітителя Ш.-Л. Монтеск'є "Про дух законів" (1748 р.). Він розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу та судову, які в умовах свободи не можуть бути поєднані, а тим більше здійснюватися одним державним органом або особою, оскільки таке поєднання могло призвести до свавілля. Тому названі три влади мали здійснюватися різними органами. При цьому він вважав ці влади рівнозначними.
Важливим є й положення Ш.-Л. Монтеск'є про те, що всі влади повинні бути взаємно врівноважені. Він мав на увазі таку взаємодію влад, за якої вони стримують одна одну і в результаті узгоджено прагнуть до спільної мети, але водночас вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це абсолютно виключало б втручання однієї влади в діяльність іншої. Характерно, що Монтеск'є визначав розподіл влади не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розподіл політичних сил, інтереси яких тією чи іншою мірою мали бути приховані.
1 Див.: Локк Д. Сочинения. — М., 1985—1988. — Т. 3. — С. 351, 356.
-262-
Водночас Монтеск'є попереджав про неприпустимість з'єднання окремих або всіх влад. Він писав: "Якщо влада законодавча і виконавча будуть з'єднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки можна побоюватись, що цей монарх або сенат стануть створювати тиранічні закони для того, щоб також тиранічне застосовувати їх.
Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не відділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона з'єднана з законодавчою владою, то життя і свобода громадян опиняться у владі свавілля, оскільки суддя буде законодавцем. Якщо судова влада з'єднана з виконавчою, то суддя дістає можливість стати пригноблювачем.
Все загинуло б, якщо в одній і тій самій особі або установі, яка складається з сановників чи простих людей, були з'єднані ці три влади"1.
На відміну від Ш.-Л. Монтеск'є, Г. Гегель вважав,- що трьома різними владами, на які поділяється політична держава, є законодавча влада, урядова влада і влада монарха.
В цілому погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск'є, він обгрунтував положення про те, що в державі розподіл влади є гарантією публічної свободи. Разом з тим Гегель розходився з ними стосовно розуміння характеру та призначення такого розподілу влад, їх складу. Зокрема, він не визнавав самостійності влад, їх взаємного обмеження, оскільки за такого підходу передбачав ворожість кожної з влад щодо іншої, а звідси і їх протидії. У пануванні цілого, в залежності і підпорядкованості різних влад державній єдності і полягала, на його думку, сутність внутрішнього суверенітету держави.
Гегель не визнавав ідею народного суверенітету.
До урядової влади він відносив і владу судову, основним завданням якої вважав виконання рішень глави держави, зокрема конституційного монарха, а також підтримання існуючих законів та установ.
Див.: Ш. Монтеск'є. Избранньїе произведения. — М.: Госполитиз-дат, 1955. — С. 290; Докладніше див.: Фрицький О. Ф. Розподіл влад: філософська теорія і практика її застосування в законодавстві України. Філософські проблеми права і правоохоронної діяльності: 36. наук, праць. —
УУо.
-263-
І
Законодавча влада за характеристикою Гегеля, це влада визначення і встановлення загального, яку здійснює двопалатний парламент.
Гарантією незалежності держави Регель вважав збройні сили. Сферу міжнародних відносин він трактував як галузь прояву зовнішнього державного права, яке існує поряд з внутрішнім державним правом (позитивне право, законодавство)1.
Незважаючи на загальне й особливе у підході до розкриття суті теорії поділу влад Локка, Монтеск'є і Гегеля, саме вчення Монтеск'є створило підвалини відповідного конституційного принципу, який був визнаний у теорії і практиці багатьох країн світу наприкінці XVIII ст., та у XIX іХХст.
Найбільшою мірою принцип теорії поділу влад був сприйнятий Конституцією СІЛА 1787 р. Ця ідея знайшла своє відображення як у самій структурі Конституції, так і у відповідній організації державної влади.
В сучасний період різні країни по-різному сприймають зміст теорії поділу влад. Він нерідко істотно різниться. Проте в узагальненому вигляді різне тлумачення цієї теорії можна пов'язати з існуючими формами державного устрою і формами державного правління. З цього виходила і Україна, приступаючи до розробки Конституції після прийняття Декларації про державний суверенітет України.
Щодо форми державного устрою, то вона ніяких змін не зазнала: Україна як була, так і залишилася унітарною державою.
Відносно форми правління одразу виникли великі складності. Дійсно, з одного боку, за формою державного правління — Україна — республіка. Але яка: парламентська, президентська, напівпарламентська або напівпрезидентська? Від відповіді на ці питання залежало і саме розв'язання проблеми організації державної влади в Україні.
На час прийняття Декларації про державний суверенітет Україна була парламентською республікою. Саме в цьому документі було вперше записано про організацію державної
1 Докладніше див.: Гегель Г. Философия права. — М.: Мисль, 1990. — С. 308—369.
влади в Україні на основі принципу розподілу влад. У розділі Ш "Державна влада" зазначалося: "Державна влада в республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову"1.
Проте, проголошений же принцип розподілу влад у Декларації про державний суверенітет України був не більше і не менше як декларацією намірів.
Пізніше цей принцип було включено до розділу V "Державний лад" Концепції нової Конституції України і першого проекту Основного Закону, який схвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 р.2.
У другому проекті Конституції України, який було винесено на всенародне обговорення 1 липня 1992 р., згаданий принцип було закріплено у ст. З розділу 1 "Загальні засади конституційного ладу"3.
Третій проект Конституції України, який було винесено на розгляд Верховної Ради України Комісією з розробки нової Конституції України 28 січня 1993 р. після доопрацювання за результатами всенародного обговорення, також включив у ст. З розділу І "Загальні засади конституційного ладу" принцип розподілу влад.
Проте, аж до червня 1995 р., коли був прийнятий Конституційний договір, фактично ніякого розподілу влад у чинній Конституції України не було.
Таке становище пояснюється рядом об'єктивних і суб'єктивних фактів. Перш за все слід врахувати й ту обставину, що незважаючи на проголошення Декларацією про державний суверенітет принципу розподілу влад, він не був інкорпорований у тексті Конституції. Навіть зі змінами, внесеними до ст. З Конституції України 1978 р., ця стаття, присвячена основам організації державної влади в Україні, мала таке формулювання: "Організація і діяльність держави будуються на засадах виборності всіх органів державної влади, підзвітності їх народові, відповідальності кожного державного органу за доручену;справу, обов'язковості рішень
1 Див,: Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1991. — № 35. — С. 465.
2 Див.: Голос України. — 1991. — 3 липня.
3 Див.: Голос України. — 1992. — 17 липня.
-264-
-265-
вищестоящих органів для нижчестоящих згідно з розподілом їх повноважень".
Звідси можна зробити висновок, що в Україні до червня 1995 р. був законодавче закріплений на конституційному рівні і діяв принцип поєднання влад, притаманний добі радянського періоду.
По-друге, із запровадженням посади Президента України становище не змінилося, незважаючи на те, що у Конституцію Законом України від 15 липня 1991 р. було введено главу 12-1 "Президент України".
Майже всі питання організації державної влади в країні згідно з Конституцією вирішував лише один орган — Верховна Рада. Зокрема, Президент, не міг самостійно вирішувати питання про призначення Прем'єр-міністра, міністрів, утворення міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (частини 6, 7, 7і ст. 1145 Конституції України 1978 р.).
І, по-третє, слід врахувати й ту обставину, що Україна у період з 1990 по 1995 рр. пройшла шлях, протягом якого докорінно змінювалася форма правління держави. З 1990 по 1991 р. це була парламентська республіка, з 1991 по 1995 р. — парламентсько-президентська, а з червня 1995 р. — президентсько-парламентська.
Перетворенню України на згадану форму правління у вирішальній час сприяло прийняття 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України.
Принциповим положенням Договору було те, що до прийняття нової Конституції України статті чинної Конституції України діяли лише в частині, що узгоджувалися Конституційним договором.
Завдяки йому вперше було законодавче у ст. З Договору закріплено принцип, згідно з яким державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. На підставі цього принципу стало можливим законодавче визначити функції і повноваження Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, з одного боку, і Президента України як глави держави і глави державної виконавчої влади України — з другого.
-266-
Безумовно, позитивним при цьому було те, що розподіл на законодавчу і виконавчу владу було здійснено на основі вивчення світового досвіду організації державної влади цих органів. У результаті було чітко визначено питання компетенції, які: вирішуються самостійно законодавчою і виконавчою владою; розв'язуються на паритетних засадах (наприклад, спільне призначення або обрання складу Конституційного Суду України), розглядаються разом щодо судової влади.
Це заклало підвалини подальшої розробки системи стримувань і противаг, притаманній усім державам, які будують організацію і функціонування державної влади за принципом розподілу влади.
Подальше вдосконалення положень Конституційного договору стосовно реалізації принципу розподілу влади відбулося у проектах Конституції України від 15 листопада 1995 р. та 11 березня 1996 р., схвалених Конституційною комісією України, на основі яких 28 червня 1996 р. було прийнято нову Конституцію України, згідно з якою на основі законодавче закріпленого принципу розподілу влади будується вся організація і здійснення державної влади в Україні.
Проте, слід врахувати й те, що принцип розподілу влади зазнав певних змін у зв'язку зі зміною статусу Президента, який відповідно до прийнятої Конституції України є главою держави.
Які ж основні положення світової практики впровадження принципу розподілу влади були покладені в основу концепції запровадження цього принципу організації державного механізму в Україні?
Перш за все необхідно було визначити юридичну форму закріплення цього принципу в національному законодавстві України. Такою юридичною формою є закріплення ідеї чіткого структурно-функціонального визначення кожної з гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової.
Є різні тлумачення цієї ідеї.
Традиційне розкриття сутності ідеї розподілу влади передбачає формальну ізольованість кожної з них. Воно пов'язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка і найбільш наближене до вчення про розподіл влади. На практиці закріплення жорсткого розподілу влад по суті спричинює конкуренцію між різними органа-
-267-
ми влади, зокрема між законодавчою і виконавчою. Саме до взаємовідносин і взаємозв'язків між цими органами найчастіше звернене це тлумачення. Органи судової влади покликані стабілізувати ці взаємовідносини, виступати арбітром між парламентом (законодавча влада) і президентом (виконавча влада).
За іншою версією тлумачення жорсткого розподілу влади взаємовідносини між трьома гілками влади мають форму рівнобічного трикутника. Але така форма не відповідає реальному співвідношенню в державному механізмі президентських республік.
Класичній президентській республіці властива наявність двох векторів державної влади — президента і парламенту.
Проте, для України такий варіант поки що не притаманний. Найбільш наочно він виявляється у періоди так званого роздільного правління, коли глава держави і парламентська більшість (якої у Верховній Раді України поки що немає) репрезентують різні політичні сили.
Другою особливістю практичної реалізації жорсткого розподілу влад є чітке і недвозначне визначення у Конституції вичерпної компетенції органів законодавчої, виконавчої та судової влади.
Вже зазначалося, що принцип розподілу влади в Україні був проголошений без достатнього законодавчого забезпечення, внаслідок чого конституційний процес в Україні розтягнувся на 5—6 років і наша республіка була останньою з колишніх республік СРСР, яка прийняла Конституцію.
Між тим, цього можна було б уникнути, якби відразу після прийняття Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада розробила та прийняла Закон "Про основи законодавчої, установчої і контрольної влади в Україні". На основі цього закону можна було б розробити і прийняти Закони "Про законодавчу діяльність Верховної Ради України", "Про установчу діяльність Верховної Ради України" і "Про контрольну діяльність Верховної Ради України".
У сфері виконавчої влади необхідно було розробити і терміново прийняти конституційний Закону "Про виконавчу владу в Україні", який би розкривав сутність цього виду державної діяльності, загальні завдання, функції, компетенцію, форми і методи роботи. На основі цього загальнонормативно-го акта виникла б можливість розробити і прийняти Закон
-268-
"Про Кабінет Міністрів України", а також закони "Про загальне Положення про міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади в Україні" і "Про місцеві органи державної виконавчої влади в Україні".
Нарешті, у сфері судової влади конче був потрібен конституційний Закон "Про судову владу в Україні".
Прийняття згаданих законів вирішило б ряд питань, зокрема відбувся б первісний розподіл влад, але не довільно, а на легітимній основі; скоротило б строк підготовки нової Конституції України; дало б можливість шляхом внесення відповідних змін до Конституції України 1978 р. запровадити в життя принцип розподілу влад і, визначивши компетенцію кожної з гілок влади, перейти до визначення, а згодом і до законодавчого закріплення системи стримувань і противаг між трьома гілками влади1.
Третя особливість практичної реалізації жорсткого розподілу влад — система стримувань і противаг.
Вважається, що теорія і практика стримувань і противаг найбільшою мірою закріплена в Конституції США. При цьому найголовнішим визнається те, що в межах відповідної системи створено структуру взаємодії і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси — трьох розподілених влад.
Так, конгрес США може притягнути президента до відповідальності, використовуючи процедуру імпічменту (англ. ітреасЬтепі — осуд, обвинувачення; особлива процедура обвинувачення та притягнення до відповідальності вищих посадових осіб — президентів, міністрів, суддів тощо).
У проектах Конституції України 1993 і 1996 рр. згадана процедура була також передбачена (відповідно частинами 7 і 16 ст. 107 та ст. 111).
У свою чергу сенат (верхня палата) має право відхиляти кандидатури на урядові, судові та інші федеральні посади.
. Таке право Верховної Ради України було передбачено лише у проектах Конституції 1992 та 1993 рр. (ч. 8 ст. 107 проекту 1993 р.). У Конституційному договорі, а також у чинній
1 Докладніше див.: Фрицький О. В. Деякі питання розвитку законодавства в галузі конституційного права і державного будівницта до 2005 року / / Матеріали наук.-практ. конф. "Концепція розвитку законодавства України". — К., 1996. — С. 183—184.
-269-
Конституції такого права законодавчому органові не було надано.
Згідно з Конституцією США президент може перешкодити введенню в дію прийнятого конгресом законопроекту, застосувавши право вето (від лат. уеіо — забороняю; право державного органу чи посадової особи припиняти введення в дію акта, прийнятого іншим органом, перш за все законодавчого чи глави держави).
В Україні лише проект Конституції 1993 р. безпосередньо передбачав право Президента України накладати вето на схвалені Верховною Радою закони (ч. 4 ст. 113 проекту).
Конституція США передбачає призначення членів Верховного Суду США президентом за порадою і згодою сенату, тобто спільно виконавчою та законодавчою владами.
В Україні це право, згідно з проектами Основного Закону 1993 і 1996 рр. та Конституційного договору належало Верховній Раді України, але половину складу Конституційного Суду призначали законодавчий орган і Президент — по 7 осіб (ч. 10 ст. 107 проекту 1993 р., ч. 17 ст. 17 Конституційного договору, ст. 87 і ч. 19 ст. 105 проекту 1996 р.).
Нарешті, Верховний Суд США шляхом тлумачення самої Конституції привласнив собі право конституційного контролю, що дає йому право активно впливати на законодавчу діяльність конгресу та правотворчість президента.
Конституційне законодавство України, а також всі проекти Конституції такого права Конституційному Суду України не надавали.
Отже, Україна в процесі вироблення механізму реалізації положень теорії розподілу влади у своєму законодавстві проаналізувала положення конституцій більшості демократичних країн світу, але використала не всі складові системи стримувань і противаг. Це пояснюється особливістю процесу реалізації принципу розподілу влади низкою причин.
Зокрема, необхідно було за короткий термін вивчити впровадження положень цього принципу у конституціях Польщі (саме на основі Малої Конституції Польщі і були розроблені проекти Конституції України 1992 і 1993 рр.), США та Франції (конституційне законодавство останньої щодо організації державної влади стало основою Конституційного договору і проекту Конституції України 1996 р.).
-270-
Крім того, слід врахувати й ту обставину, що майже у всіх проектах Основного Закону не було чітко визначено місце і роль у державі Президента України, який згідно з положеннями всіх проектів Конституції, крім Конституційного договору, мав статус глави держави і глави виконавчої влади.
Що стосується значення згаданих складових системи стримувань і противаг для конституційного будівництва в Україні, то воно полйгає насамперед у тому, що вони знаходять вияв не у взаємообмеженні компетенції трьох вищих органів держави, а в легітимованому Основним Законом держави вторгненню кожного з них у сферу повноважень інших. Прикладом є президентське вето, за допомогою якого глава держави стає фактично прямим учасником законодавчого процесу. Разом з тим, застосування права вето законодавчим органом щодо актів, які видає Президент, робить цей орган учасником правотворчої діяльності глави держави.
До системи стримувань і противаг багато конституцій світу відносять різні способи формування трьох гілок влади. Так, проектами Конституції України передбачалося, що Верховна Рада України повинна обиратися на основі прямих виборів на строк чотири роки; Президент України — також на основі прямих виборів на строк п'ять років; Кабінет Міністрів мав формувати Президент на той самий строк.
Що стосується судової влади, то за останнім проектом Конституції України 1996 р. судді загальних і спеціалізованих судів мали обіймати свої посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посаду вперше (строк їхніх повноважень — 5 років). Строк повноважень суддів Конституційного Суду України визначався проектом у 10 років без права повторного призначення.
Такий підхід до визначення системи стримувань і противаг співвіднесений не тільки з вищими органами держави в їх взаємодії, а й з принципами організації та функціонування цих органів. Тим самим створювалися додаткові можливості при характеристиці державного механізму в статиці та динаміці.
Ідея розподілу влад відома і конституційній теорії країн із змішаною або напівпрезидентською чи напівпарламент-ською формою правління. Зокрема, сучасні французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорстко-
-271-
го розподілу влад. Вони стверджують, що термін "виконавча влада" є вузький і в цілому невдалий. Функції уряду при цьому не зводяться лише до виконання законів. Єдина урядова або управлінська функція, на думку провідних авторів, певною мірою вбирає в себе і законодавчу. Це веде до того, що остання більше не ототожнюється з діями парламенту.
Існує й інший підхід, за яким різниця між законодавчою та виконавчою владою не має принципового значення, адже лідер парламентської більшості фактично має ту й іншу. Він керує урядом- і контролює цю більшість. Тому говорити, що законодавча та виконавча влада розділені, буде, на думку прибічників такого підходу, невірним, а справжній розподіл має місце між урядом та опозицією.
В Україні, які відомо, парламентської більшості немає, але, як засвідчує політичне життя країни, боротьбу за її створення веде як законодавча, так і виконавча влада.
Нарешті, в процесі створення нової Конституції України вивчався й досвід розподілу влад в умовах парламентської та напівпарламентської форм правління. Ідея розподілу влад за існування такої форми зводиться до того, що всі влади мають тісно переплітатися і співпрацювати. Багато хто з теоретиків посилаються на тлумачення такого явища, притаманного деяким країнам, як частковий збіг або частковий розподіл функцій органів законодавчої і виконавчої влади, що призводить до "змішування" влад.
Як наслідок, конституційна практика встановлює становище, яке іноді називають "частковим злиттям персоналу": членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту, тобто один і той же суб'єкт бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Це положення аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влад, що грунтується на неприпустимості поєднання парламентського мандата з членством в уряді.
Україна відразу після початку конституційного процесу відмовилася від цієї моделі розподілу влад, оскільки вона по суті відповідала змісту Конституції України 1978 р., згідно з якою організація і функціонування державної влади були побудовані за принципом поєднання влад в організації і діяльності Рад.
Це, по суті, збігалося з намаганням представників парламентської форми правління відкинути саму ідею розподілу
-272-
влад, які обґрунтовували концепції "дифузії", "дисперсії", "розпорошення влади".
Згідно з оцінками авторів цієї концепції владні повноваження здійснюються багатьма та різними державними органами і посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за інституційними і функціональними ознаками.! І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужча можливість для свавільного правління, яке ущем-лює свободу особи.
На думку прибічників такої концепції, кожний з державних органів має забезпечити взаємні стримування і противаги. При цьому зміст таких стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них звичайно належать колегіальний характер уряду, бікамеризм (двопалатна побудова) парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією та опозицією, баланс між центральними органами і місцевим самоврядуванням тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що самі стримування і противаги вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності запобігти надмірній концетрації державної влади і збалансувати її вищі ланки, а й забезпечити стабільність та сталість у функціонуванні всієї політичної системи.
Що стосується самої ідеї розподілу влад, то автори концепції "змішування влад" пов'язують її з незалежністю суду. В свою чергу незалежність суду як детермінанти та ідеї розподілу влад вони тлумачать по-різному і нерідко досить широко. Сюди, зокрема, відносять і те, що суди в своїй діяльності ізольовані від органів законодавчої і виконавчої влади. Це забезпечується різними політичними та юридичними засобами1.
У процесі розробки нової Конституції Україна не сприйняла згадану концепцію розподілу влад.
Оцінюючи у цілому зміст і значення ідеї розподілу влад, як вона сприйнята у світовій конституційній теорії і практиці та використана у процесі розробки Конституції України, слід підкреслити, що йдеться по суті, не про розподіл влад або влади, а виходячи з єдності державної влади, про розподіл
Докладніше див.: Шаповал В. М. Зазнач, праця. — С. 8—10.
-273-
владних функцій між органами держави, перш за все вищими. Тим самим формулу "розподілу влад" можна без особливих застережень замінити на формулу "розподілу функцій державної влади". Сказане не заперечує значущості самої ідеї розподілу влади, яка звичайно є основою для створення політичних і юридичних гарантій демократичної організації суспільства і держави.
Водночас, як показав конституційний процес в Україні, принцип розподілу влади має і прикладне юридичне значення. Його реалізація у текстах усіх проектів Конституції створює той стрижень, на якому будується механізм закріплення, організації і здійснення державної влади, контролюються взаємовідносини між органами держави. Саме на сприйнятті конкретного варіанта розподілу влад грунтувалась і концепція розробки механізму державної влади в Україні, тобто її закріплення, організації і функціонування.
Конституційні загальні засади
Закріплення, організації та здійснення
10 2-290
-289-
купності вони становлять єдину систему органів виконавчої
влади.
На відміну від органів законодавчої влади органи виконавчої влади формуються Президентом України. Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу діяльність, яка полягає у виконанні Конституції України, нормативних актів законодавчих органів державної влади, указів Президента України, а також організовують виконання цих актів шляхом розпорядництва.
За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, які відають усіма або багатьма галузями виконавчої діяльності (наприклад Кабінет Міністрів України), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи державної виконавчої
влади).
Органи виконавчої влади поділяються також на колегіальні і єдиноначальні. До перших належать, зокрема, Кабінет Міністрів України, до других — міністерства та інші органи виконавчої влади.
Третій вид державних органів — органи судової влади. Це Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної компетенції, вищі судові органи спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці суди становлять судову систему України. Вони здійснюють судову владу на основі конституційного, цивільного, кримінального та арбітражного судочинства.
Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково.
Особливе, відокремлене місце від судової системи має Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, який відрізняється від судів загальної і спеціальної компетенції порядком утворення (судді Конституційного Суду України призначаються Верховною Радою України, Президентом України та з'їздом суддів України), складом (18 суддів), специфікою судового провадження та його процедурою, особливістю юридичної сили та обов'язковістю рішень Конституційного Суду, а також строком призначення на посаду (дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк).
Особливим видом державних органів, який не належить до жодного виду органів державної влади, є органи прокура-
- 290 -
тури. На прокуратуру України покладається підтримання державного обвинувачення у суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, обвинувачених у тому чи іншому правопорушенні.
Одночасно згідно з п. 9 Перехідних положень Конституції України прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів та до сформування досудового слідства і введення в дію законів, які регулюють їх функціонування.
Прокуратура України — єдина централізована система з підпорядкуванням нижчих прокурорів вищестоящим і Генеральному прокуророві України.
Відповідно до Конституції України Генеральний прокурор призначається за згодою Верховної Ради Президентом України.
Особливе місце в системі органів державної влади посідає такий державний орган, як Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, безумовно, впливає на діяльність всієї системи державних органів в Україні, як своєрідний арбітр їх злагодженої діяльності.
10*
-291-
Глава VII Верховна Рада України
11 2-290
- 321 -
Для підготовки проектів законодавчих актів Верховної Ради України, проектів рішень, рекомендацій, висновків комітетів і розгляду питань, що обговорюються на засіданнях комітетів, можуть створюватися робочі групи і призначатися їх керівники.
До складу робочої групи включаються члени комітету, інші народні депутати України, які не є членами цього комітету, за їхньою згодою, а також можуть включатися працівники Секретаріату Верховної Ради України, науково-дослідних інститутів і навчальних закладів, фахівці-практики,
автори проектів.
Робочу групу очолює народний депутат України, якщо він в ініціативному порядку бере на себе відповідальність за підготовку відповідного законопроекту. Напрацьовані матеріали вона подає на розгляд комітету.
Питання, що належать до відання кількох комітетів, можуть за їх ініціативою, а також за дорученням Верховної Ради України розглядатися комітетами спільно. Спільні засідання веде один із голів цих комітетів за їх взаємною згодою. У разі необхідності спільне засідання за рішенням комітетів можуть вести Голова Верховної Ради України або його заступники.
Рішення, прийняті на спільному засіданні комітетів, підписують голови відповідних комітетів. Голосування з обговорюваних питань проводиться окремо.
Спільне засідання комітету, на якому розглядається пропозиція про дачу згоди на затримання, арешт чи притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності народного депутата України, веде Голова Верховної Ради України, а у разі його відсутності — заступник Голови Верховної Ради України.
Комітети подають на розгляд Верховної Ради України свої висновки, рекомендації на підготовлені ними законопроекти чи проекти інших актів. Оформлення документів комітетів має відповідати вимогам, встановленим Регламентом Верховної Ради України та Законом.
Висновки комітетів за наслідками попереднього розгляду проекту законодавчого акта повинні містити:
обгрунтування доцільності його розробки чи прийняття; загальну характеристику проблем, розв'язанню яких сприятиме прийняття даного законопроекту; фінансово-економіч-
- 322 -
не обгрунтування, якщо реалізація законопроекту потребує матеріальних витрат; пропозиції про запровадження нової статті бюджету щодо збільшення чи зменшення урядових надходжень або оподаткування; аналіз того, чи не зумовить прийняття законопроекту додаткову інфляцію.
До висновку комітету кожен з його членів може подати свої зауваження чи окрему думку.
Висновки або рекомендації комітетів щодо обрання, призначення або затвердження Верховною Радою України кандидатур посадових осіб мають містити: перелік документів щодо посадової особи, які розглянув комітет, відповідно до чинного законодавства; висновки кваліфікаційного комітету і комітету щодо рівня кваліфікації та освіти кандидата на посаду; перелік документів, які додатково витребував комітет для ознайомлення із службовою кар'єрою кандидата на посаду; чітко виражену точку зору комітету щодо схвалення чи заперечення стосовно кандидатури посадової особи; обгрунтування і мотиви прийнятого рішення.
Висновок комітету щодо нагляду і контролю за діяльністю органів державної виконавчої влади або посадової особи має містити конкретні посилання на статті законодавчих актів України, що передбачають норми, які порушує або нена-лежно виконує цей орган чи посадова особа, з зазначенням фактів, що це підтверджують.
У висновку мають бути визначені заходи, які необхідно здійснити для усунення недоліків, виявлених комітетом, та мотивації щодо відповідальності посадової особи, рівня відповідності її посаді, яку вона обіймає, та рекомендації щодо здійснення інших організаційних заходів.
Після обрання комітетів Верховна Рада України вирішує питання порядку денного сесії.
Щодо порядку формування парламенту України на підставі принципу представництва, який безпосередньо впливає на утворення органів Верховної Ради України.
Існують дві основні умови, яким має відповідати внутрішня організація будь-якого законодавчого органу: наявність певного зводу правил, яким він керується під час проведення своїх засідань, організації дебатів, поведінки депутатів, голосування тощо; та обов'язкове додержання встановлених правил усіма учасниками парламентської діяльності.
й»
-323-
Стосовно першої умови. Як зазначилося, в Україні ще 27 липня 1994 р. Верховна Рада прийняла Регламент Верховної Ради, в якому визначалася процедура діяльності цього органу. На жаль, після прийняття у 1996 р. Конституції України, багато його положень не відповідає Основному Закону, а робота з підготовки нового Регламенту здійснюється досить повільно.
Щодо другої умови. Парламент як загальнонаціональна виборна установа втілює в собі представництво різних суспільних інтересів. У цьому розумінні життєдіяльність будь-якої представницької установи багата на конфлікти і зіткнення. Саме тому для парламенту, більш ніж для будь-якого органу, важливі процедури, які встановлюються і додержуються самими учасниками цих процедур. У зв'язку з цим надзвичайно важливим завданням парламенту України є розробка і прийняття "Кодексу поведінки депутатів Верховної Ради України".
У процесі формування органів Верховної Ради України на сучасному етапі першорядним завданням було питання про визначення правового статусу парламентської більшості і опозиції — проблема, яка мала бути вирішена значно раніше.
Як відомо, формування парламентської більшості відбулося наприкінці січня 2000 р. на підставі об'єднання дрібних політичних партій. З метою визначення її статусу розроблявся проект Закону "Про парламентську більшість Верховної Ради України", причому згадана більшість вважалася постійно діючою, тобто фактично вона перетворювалася на постійно діючий орган Верховної Ради, що не відповідає Конституції України. Головне не це, а те, що не були визначені шляхи перетворення ситуаційної більшості на конструктивну.
Крім того, у будь-якому парламенті країн світу немає закону про парламентську більшість. Навпаки, у країнах з давніми парламентськими традиціями, прийнято закони, в яких визначається правовий статус опозиції. Тому вважаємо, що невідкладним завданням Верховної Ради України була б підготовка проекту Закону "Про опозицію" з наступним його прийняттям парламентом. Це зняло б низку незрозумілих питань, зокрема, чому найбільші за складом політичні партії у 2001 р. були позбавлені права формувати відповідні комітети Верховної Ради.
-324-
Не викликає в цілому заперечення процедура формування комітетів Верховної Ради. Проте Закон України "Про комітети Верховної Ради України" багато в чому не відповідає Конституції України. Уявляється, слід виключити негативну практику чинного Регламенту, коли закон, положення, зокрема про депутатські групи і фракції Верховної Ради, тексту-ально переносяться до регламенту. Доцільно, щоб цей документ містив лише процедурні правила організації і діяльності саме Верховної Ради та органів, які вона утворює.
Заключним етапом першої (організаційної) сесії Верхов-~ ної Ради України є розгляд і затвердження порядку денного сесії на подальший період.
Відповідно до ст. 89 Конституції України Верховна Рада у межах своїх повноважень може створювати спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.
Крім того, Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, створює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від її конституційного складу.
Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.
Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом.
Таким нормативно-правовим актом є Закон України "Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України", прийнятий Верховною Радою України 21 грудня 2000 р.
Згідно з цим Законом тимчасові слідчі комісії є колегіальними тимчасовими органами Верховної Ради України, завданням яких є здійснення парламентського контролю шляхом проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес.
У свою чергу тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради є колегіальними тимчасовими органами Верховної Ради України, завданням яких є підготовка і попередній розгляд питань за дорученням Верховної Ради України, у тому числі доопрацювання проектів законів та інших актів Верховної Ради України.
Питання про утворення слідчої або спеціальної комісій включається окремим пунктом до порядку денного сесії Верховної Ради України.
-325-
Закон визначає статус, організацію і порядок діяльності слідчих і спеціальних комісій, які підзвітні Верховній Раді України. Термін попереднього звіту слідчих комісій визначається Верховною Радою при утворенні цих комісій. Наступний звіт слідчої комісії заслуховується після завершення її роботи або не пізніше як через три місяці після попереднього звіту, якщо робота комісії потребує більш тривалого часу.
У Законі визначаються принципи, повноваження, обов'язки слідчих комісій, організація і порядок їх діяльності (утворення, проведення засідань, порядок розгляду питань на засіданнях, здійснення перевірок тощо). На підставі цього слідчі комісії готують висновки та пропозиції.
Звіти слідчих комісій та їх висновки розглядає Верховна Рада України.
Окремо Закон визначає особливості статусу спеціальної тимчасової слідчої комісії для проведення розслідування у справі про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту.
Відповідно до Конституції України для проведення розслідування у справі про усунення Президента з поста у порядку імпічменту Верховна Рада України утворює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Підставою для утворення цієї комісії є заява, підписана більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, про вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину та порушення питання про усунення його з поста у порядку імпічменту.
Слідча комісія з імпічменту діє на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, цим Законом.
Спеціальний прокурор включається до складу слідчої комісії з імпічменту за постановою Верховної Ради України за пропозицією цієї комісії. Після прийняття такої постанови він набуває право вирішального голосу на засіданнях слідчої комісії з імпічменту.
Спеціальний прокурор може бути як з числа атестованих прокурорів органів прокуратури України, так і з інших осіб, які відповідають вимогам, встановленим цим Законом.
-326-
Спеціальні слідчі включаються до складу слідчої комісії з імпічменту за постановою Верховної Ради України за пропозицією цієї комісії. Вони можуть бути з числа слідчих органів прокуратури України, а також інших осіб, які відповідають вимогам, встановленим цим Законом.
Закон також визначає особливості утворення спеціальної комісії.
Постанова Верховної Ради України про утворення спеціальної комісії визначає: назву комісії; завдання комісії; кількісний склад комісії; обраного Верховною Радою України голову (співголів) комісії; персональний склад членів комісії; термін діяльності комісії (на заздалегідь визначений час або на час виконання певної роботи); обсяг коштів (та їх джерел), попередньо виділених у розпорядження комісії для оплати робіт або послуг, наданих юридичними і фізичними особами, залученими комісією для виконання завдання; заходи щодо кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та організаційного забезпечення роботи комісії.
Рішення про утворення спеціальної комісії Верховна Рада України приймає більшістю голосів від її конституційного складу.
Спеціальна комісія утворюється з числа народних депутатів України, які дали на це згоду. Кількісний склад комісії повинен забезпечувати пропорційне представництво від кожної зареєстрованої депутатської фракції (групи). Голова комітету Верховної Ради України не може бути обраний головою спеціальної комісії.
Пропозиції щодо персонального складу спеціальної комісії подаються депутатськими фракціями (групами).
На підставі заяви народного депутата України, який входить до складу спеціальної комісії, він звільняється Головою Верховної Ради України від обов'язку бути присутнім на засіданнях комітету Верховної Ради України, членом якого він є, і його відсутність з цієї причини не впливає на кворум у комітеті.
Визначається також порядок діяльності спеціальних комісій та їх особливості.
Спеціальна комісія є головною з питання, для підготовки якого її створено. Вона здійснює свою діяльність відповідно до Закону, що регламентує діяльність комітетів Верховної
-327-
Ради України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
Особливостями спеціальних комісій є те, що вони працюють у відкритому режимі, однак за їх рішенням можуть проводитися і закриті засідання. На засідання спеціальних комісій можуть бути запрошені члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інші посадові особи для надання необхідної інформації.
Спеціальна комісія має право вимагати від запрошених мотивованих пояснень у разі 'їх неявки на відповідне засідання.
Спеціальна комісія у визначений Верховною Радою України термін, але не пізніше як через шість місяців після її утворення, подає Верховній Раді України письмовий звіт про виконану роботу, а також підготовлені нею відповідні проекти актів Верховної Ради України та інші матеріали, які розповсюджуються серед народних депутатів України. Після обговорення результатів роботи спеціальної комісії на пленарному засіданні Верховна Рада України приймає остаточне рішення щодо них або доручає комісії продовжити роботу і визначає для цього новий термін.
Нарешті, згідно з частинами 16 і 17 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України призначає на посаду та звільняє з посади Голову та інших членів Рахункової палати. Організація і діяльність цього органу Верховної Ради регламентується Законом України "Про Рахункову палату" від 11 липня 1996 р.
Верховна Рада України також призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і заслуховує його щорічні доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Правовий статус цього органу парламенту визначено у Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 20 листопада 1997 р.
До другої групи державних органів, в утворенні і формуванні яких бере участь Верховна Рада України, належать наступні.
Безпосередньо Верховна Рада України обирає суддів безстрокове (п. 27 ст. 85 Конституції).
При формуванні певних органів Верховна Рада дає згоду на їх призначення.
-328-
Зокрема, це стосується надання згоди:
на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України (п. 12 ст. 85); на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонополь-ного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України (п. 24 ст. 85); на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади (п. 25 ст. 85 Конституції).
Верховна Рада також дає згоду на призначення на відповідні посади осіб на підставі подання Президента України. До них належать: Голова Національного банку України (п. 18 ст. 85), члени Центральної виборчої комісії (ч. 21 ст. 85 Конституції).
У ряді випадків функціонування відповідних органів здійснюється на паритетних засадах, коли половину їх складу призначає Президент України, а половину — Верховна Рада України. Це стосується призначення половини Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення (п. 20 ст. 85) та призначення і звільнення половини складу Ради Національного банку України (п. 19 ст. 85 Конституції).
Нарешті, Верховна Рада України призначає третину складу Конституційного Суду України (п. 20 ст. 85 Конституції).
Усі ці питання, а також заслуховування Верховною Радою щорічних та позачергових посилань Президента України; визначення порядку проведення парламентом урочистого засідання з приводу вступу на пост новообраного Президента України, а також визначення порядку усунення Президента з поста в порядку імпічменту розглядаються Верховною Радою України згідно з Регламентом, за спеціальними процедурами.
Ч
ження народних депутатів припиняються з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.
Основними формами діяльності народного депутата України є участь у роботі пленарних засідань Верховної Ради, робота в комітетах і комісіях, а також робота у виборчих округах з виборцями.
Щодо діяльності народного депутата у Верховній Раді України. Народний депутат у порядку, встановленому законом:
— бере участь у засіданнях Верховної Ради України, у роботі депутатських фракцій (груп);
— бере участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України;
— виконує доручення Верховної Ради України та її органів;
— бере участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України;
— бере участь у парламентських слуханнях;
— звертається із депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування та форм власності у порядку, передбаченому цим Законом і Законом України "Про Регламент Верховної Ради України".
При визначенні взаємовідносин народних депутатів з виборцями слід виходити з такого. Депутат, на підставі виборів дістає від виборців так званий вільний мандат. На його підставі він розглядається як представник народу (нації), а не виборчого округу, від якого він був обраний.
Це означає, що при здійсненні своїх функцій він зобов'язаний враховувати не волю окремих груп або осіб, а загальні інтереси нації, всього суспільства.
При цьому народний депутат не пов'язаний так званим імперативним мандатом, характерним для періоду існування СРСР, згідно з яким депутат підтримував постійний зв'язок зі своїми виборцями, накази яких він мав виконувати, і в будь-який час міг бути відкликаний виборцями на підставі
- 346 -
законодавства про відкликання народного депутата Верховної Ради СРСР, Верховних Рад союзних республік, в тому числі і УРСР.
Саме тому народний депутат України не може бути відкликаний виборцями.
Конституції країн світу забороняють імперативні мандати. Кожний член парламенту, як зазначається у ст. 67 Конституції Італії, представляє націю і не може бути пов'язаний імперативним мандатом при виконанні своїх функцій.
"Будь-який імперативний мандат є недійсним", — записано у Конституції Франції (ст. 27).
Це стосується і пострадянських конституцій Казахстану (ст. 67), Вірменії (ст. 66) та ін. Вільний мандат означає також, що депутати парламенту не можуть бути достроково відкликані виборцями, оскільки це право пов'язано з імперативним мандатом.
Проте, це не означає відсутність зв'язків народних депутатів з виборцями.
Цим шляхом пішло і законодавство України.
Депутат підтримує постійні контакти зі своїм виборчим округом, виборцями, з місцевими організаціями партій.
Депутат пов'язаний також з партією, від якої він обраний.
Саме тому серед календарного плану сесій, крім роботи депутата у Верховній Раді, комітетах і комісіях, виділяється час для роботи депутата не лише у своєму виборчому окрузі, а й за його межами, як представника народу України.
Відповідно до ст. 7 Закону народний депутат постійно підтримує зв'язки з виборцями у порядку, встановленому законом.
Народні депутати, обрані по одномандатних виборчих округах, зобов'язані підтримувати зв'язок з виборцями своїх округів, а депутати, обрані по багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, здійснюють зв'язок з виборцями, які мешкають на території України, у порядку персонального представництва, визначеному депутатськими фракціями (групами) Верховної Ради України відповідно до Закону.
Згідно з Законом народний депутат розглядає звернення виборців, а також від підприємств, установ, організацій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, вживає заходів для реалізації їх пропо-
-347-
зицій і законних вимог, інформує виборців про свою депутатську діяльність під час особистих зустрічей з ними та через засоби масової інформації.
Народний депутат відповідальний за свою депутатську діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України.
У своїй діяльності народний депутат повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України,
Закон визначає, що неприпустимим .є використання народним депутатом свого депутатського мандата всупереч загальновизнаним нормам моралі, правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільства і держави.
Народний депутат не повинен використовувати депутатський мандат в особистих, зокрема корисливих, цілях.
Закон України "Про статус народного депутата України" визначає в окремому розділі права народного депутата. При цьому виділяються загальні положення щодо його прав у Верховній Раді України, в її органах, депутатських об'єднаннях.
Відповідно до Загальних положень народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано.
Кожний народний депутат у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано, має один голос.
Народний депутат може брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради України з правом дорадчого голосу, якщо інше не передбачено законом.
Він реалізує на засіданнях Верховної Ради України та в роботі її органів надані йому права відповідно до Конституції, Закону України "Про статус народного депутата України" та інших законів України.
Народний депутат бере особисту участь у засіданнях Верховної Ради України чи її органів, до складу яких його обрано.
При опрацюванні і прийнятті законопроектів, постанов та інших актів Верховної Ради України поправки, пропозиції та зауваження, внесені народним депутатом, розглядаються
-348-
\
і за ними приймаються рішення щодо їх врахування чи відхилення.
Права народного депутата України визначаються:
на пленарних засіданнях:
— щодо об'єднання у депутатські фракції (групи); в органах Верховної Ради:
— щодо взаємовідносин з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав;
— щодо взаємовідносин із засобами масової інформації, права на забезпечення інформацією та на її використання.
Окремо слід зупинитися на праві законодавчої ініціативи депутата та на здійсненні ним контрольної функції Верховної Ради України.
Згідно зі ст. 12 Закону народний депутат має право законодавчої ініціативи, яке реалізується у формі внесення до Верховної Ради України:
законопроекту;
проекту постанови;
іншої законодавчої пропозиції.
Порядок внесення законопроекту, проекту постанови чи іншої законодавчої пропозиції на розгляд Верховної Ради України та порядок їх розгляду визначається Законом України "Про Регламент Верховної Ради України".
Народний депутат також має право на депутатське звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та підпорядкування, об'єднань громадян з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді порушених ним питань.
Депутатське звернення — викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій, об'єднань громадян, здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.
-349-
Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ та організацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення, зобов'язані протягом 10 днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову відповідь. У разі неможливості розглянути звернення народного депутата у визначений строк його повідомляють про це офіційним листом, в якому викладено причини продовження строку розгляду. Строк розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження, не може перевищувати ЗО днів з моменту його одержання.
Народний депутат, який направив звернення, може бути присутній при його розгляді, про що він повідомляє відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення. Посадова особа, відповідальна за розгляд звернення народного депутата, зобов'язана завчасно, але не пізніше ніж за день повідомити народного депутата про час і місце розгляду звернення.
Вмотивована відповідь на депутатське звернення має бути надіслана народному депутату не пізніше як на другий день після розгляду звернення. Відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено звернення, за підписом його керівника чи посадової особи, керівника підприємства, установи та організації, об'єднання громадян (ст. 16 Закону).
На підставі ст. 86 Конституції України народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування І форм власності. Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій зобов'язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.
- 350 -
Закон деталізує цю конституційну норму. Згідно зі ст. 15 Закону народний депутат має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.
Депутатський запит — це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їхньої компетенції.
Депутатський запит вноситься у письмовій формі народним депутатом, а у'випадку, передбаченому п. 34 ч. 1 ст. 85 Конституції України, також на вимогу групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, і розглядається на засіданні Верховної Ради України.
Верховна Рада України приймає рішення про направлення депутатського запиту відповідному органові або посадовій особі, до яких його звернуто, більшістю від її конституційного складу.
Рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо підтримане не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.
Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, до яких звернуто запит, зобов'язані повідомити народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України у письмовій формі про результати розгляду його (їх) запиту у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання або в інший встановлений Верховною Радою України строк.
Якщо запит з об'єктивних причин зазначені особи, до яких звернуто запит, не можуть розглянути у встановлений строк, вони зобов'язані письмово повідомити про це Голову Верховної Ради України та народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України, які внесли запит, і запропонувати інший строк, який не повинен перевищувати одного місяця після одержання запиту.
Народний депутат має право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним запиту керівником органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій. На вимогу народного депутата керівник органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, якому адресовано запит, зобов'язаний повідомити народному депутатові про день розгляду порушених у запиті питань завчасно, але не пізніше ніж за день до їх розгляду.
Відповідь на депутатський запит, внесений народним депутатом, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, який його вніс. Відповідь на депутатський запит, внесений групою народних депутатів, комітетом Верховної Ради України, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, підпис якого під запитом стоїть перший, голові комітету Верховної Ради України.
Народний депутат, представник групи народних депутатів, комітет Верховної Ради України мають право дати оцінку відповіді на свій депутатський запит. За відповіддю на депутатський запит може бути проведено обговорення, якщо на ньому наполягає не менш як одна п'ята від конституційного складу Верховної Ради України.
При обговоренні відповіді на депутатський запит на засіданні Верховної Ради України мають бути присутні у порядку, встановленому Законом України "Про Регламент Верховної Ради України", керівники, до яких звернуто запит. Вони можуть уповноважити інших осіб бути присутніми при обговоренні відповіді на запит лише у виняткових випадках із вмотивованим обгрунтуванням.
За результатами обговорення відповіді на депутатський запит Верховна Рада України приймає відповідне рішення.
Закон закріплює і обов'язки народного депутата, які складаються з загальних (зокрема, додержуватися Консти-
-352-
туції, законів, присяги; дбати про благо України і добробут Українського народу) і спеціальних (зокрема, обов'язки депутата як члена депутатської фракції групи, як члена комітету, спеціальної або тимчасової слідчої комісії, обов'язок підтримувати зв'язок з виборцями).
Окремі розділи Закону присвячені гарантіям народного депутата. При цьому розрізняють: гарантії трудових прав народного депутата при виконанні депутатських повноважень та після їх припинення і основні гарантії діяльності народних депутатів.
До гарантій трудових прав народного депутата України належать: гарантії його трудових прав (ст. 20); прав депутата в разі дострокового припинення повноважень парламенту (ст. 2); право на першочергове поселення в готель (ст. 22); право на транспортне забезпечення народного депутата (ст. 23 Закону).
До основних гарантій діяльності народних депутатів належать: гарантія непорушності повноважень депутата (ст. 26); недоторканність народного депутата (ст. 27); забезпечення йому умов для виконання депутатських повноважень (ст. 28); звільнення депутата від призову на військову службу або збори (ст. 29); державне страхування депутата (ст. ЗО); забезпечення йому умов для підвищення професійного рівня (ст. 31); фінансування видатків, пов'язаних з депутатською діяльністю (ст. 32); фінансове, медичне, соціальне та побутове забезпечення депутата (ст. 39); забезпечення його жилим приміщенням (ст. 35 Закону).
Закон також визначає види відповідальності за невиконання його вимог: відповідальність за невиконання законних вимог народного депутата (ст. 36); відповідальність за посягання на честь, гідність депутата та вплив на нього, членів його сім'ї та родичів, помічників-консультантів народного депутата; відповідальність за порушення гарантій щодо забезпечення діяльності народного депутата України.
Серед перелічених гарантій слід приділити особливу увагу недоторканності народного депутата України у зв'язку з тим, що згідно з рішенням всеукраїнського референдуму вона скасовується.
Між тим, загальним майже для всіх парламентів демократичних країн світу є те, що депутат наділяється особисти-
12 2-290
-353-
г
ми правами (привілеями), мета яких — гарантувати його незалежність і недоторканність.
До депутатських прав і привілеїв належать:
— звільнення депутата від юридичної відповідальності за висловлювання думок у парламенті;
— заборона позбавляти депутата свободи без згоди парламенту.
Взагалі це загальні конституційні принципи про депутатські привілеї, імунітети та індемнітети, причому два останні означають депутатську недоторканність.
Щодо депутатських привілеїв. В одних країнах вони гарантують більшу захищеність депутата, в інших мають обмежений характер. Різниця полягає головним чином у діях, на які поширюється депутатська недоторканність, строках її дії, порядку і процедурі, пов'язаних зі здісненням недоторканності депутата.
Більшість конституцій, у тому числі й українська, закріплюють принцип індемнітету, тобто депутат не несе відповідальності за висловлювання власних думок при здійсненні
своїх функцій.
У Великій Британії привілей свободи слова, закріплений у Біллі про права 1689 р., означає, зокрема, що проти члена парламенту може бути порушено судове переслідування за будь-яке слово, виголошене в парламенті, у тому числі і за
наклеп.
За Конституцією США члени конгресу за будь-які висловлювання або участь у дебатах не можуть бути допитані
(розділ 6 ст. 1).
За Конституцією Франції 1958 р. передбачає, що члена парламенту не можна переслідувати, розшукувати, заарештовувати, затримувати або віддати до суду не лише за висловлювання власної думки, а й за голосування при виконанні своїх обов'язків (ст. 26).
Подібні положення містяться також у конституціях Японії (ст. 51), ФРН (ст. 46) та Російської Федерації (ст. 18).
Відповідно до ч. 2 ст. 80 Конституції України народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
- 354 -
Що стосується депутатської недоторканності, то у деяких країнах взагалі не йдеться про арешт або кримінальне переслідування (США, Франція, Польща, Росія).
Разом з тим депутатський імунітет, зокрема у США, дещо обмежений у разі вчинення конгресменом державної зради та тяжких кримінальних злочинів.
Щодо строку дії депутатської недоторканності, то, як правило, він охоплює час проведення сесії, а іноді і час слідування, витрачений депутатом на дорогу до парламенту і повернення від нього (США, Ірландія, Норвегія, Філіппіни).
В деяких країнах недоторканність поширюється на строк сесії плюс 40 днів до її початку і закінчення (Велика Британія, Австралія, Індія, Канада), а іноді і на весь строк дії депутатського мандата (Бразилія, Єгипет, Іспанія, Мексика).
В окремих країнах депутат не може бути позбавлений недоторканності ні за будь-яких обставин (Індія, Індонезія).
Щодо органів, які мають право ініціювати розгляд питання про позбавлення депутата недоторканності. Так, за Конституцією Іспанії депутати і сенатори підсудні лише Кримінальній палаті Верховного Суду (ст. 71), а в Російській Федерації питання про позбавлення недоторканності вирішується на підставі подання Генерального прокурора відповідній палаті Федеральних Зборів (ч. 2 ст. 89)1.
Відповідно до ч. 1 ст. 80 Конституції України народним депутатам гарантується депутатська недоторканність.
Згідно з ч. З ст. 80 Конституції України, вони не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.
Детально питання щодо позбавлення народного депутата недоторканності вирішує ст. 27 Закону України "Про статус народного депутата України". За цією статтею народному депутату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Народний депутат не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований.
566.
12*
Докладніше див.: Сравнительное конституционное право. — С. 564—
-355-
При цьому обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до Закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України дано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Інші особливості порядку притягнення народного депутата до відповідальності визначають норми Конституції України та Закону "Про Регламент Верховної Ради України".
Глава VIII Президент України
Дострокове припинення
Повноважень Президента України
Кабінет Міністрів — вищий орган
у системі органів виконавчої влади,
14 2-290
-417-
Міністрів України. Зокрема, він визначає: умови оплати праці та відпустки членів Кабінету Міністрів; їх матеріально-побутове забезпечення; соціальні гарантії у разі припинення повноважень Прем'єр-міністра України; соціальні гарантії у разі припинення повноважень інших членів уряду; пенсійне та інше забезпечення колишніх членів Кабінету Міністрів України.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади
Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Міністерство чи інший центральний орган державної виконавчої влади очолює міністр або керівник, якого призначає за поданням Прем'єр-міністра України Президент України.
Спрямовує і координує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади Прем'єр-міністр (ч. 10 ст. 106, ч. 5 ст. 114 та ч. 9 ст. 116 Конституції).
Конституція України окремо не закріплює правовий статус вищеперелічених посадових осіб центральних органів виконавчої влади. І це цілком закономірно, оскільки їх діяльність нерозривно пов'язана з роботою Кабінету Міністрів.
Більш конкретно це питання висвітлюється у Загальному положенні про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, затвердженому Указом Президента України від 12 березня 1996 р.1, а також в окремих положеннях про відповідні міністерства та інші центральні органи виконавчої влади2.
В офіційний обіг впроваджено нову назву — "центральні органи виконавчої влади", яка замінила стару — "центральні органи державного управління", що тлумачилася нерідко довільно і не відображала змісту виконавчої державної влади.
На жаль, у зазначених актах давалося лише родове поняття органу виконавчої влади, тому досить важко було з'ясувати функціональне призначення окремих видів органів цієї влади, а також визначити їх систему.
1 Урядовий кур'єр. — 1996. — 28 березня.
2 Див., наприклад: "Положення про Міністерство юстиції" від ЗО грудня 1997р.
418-
Ця прогалина була усунута Указом Президента України "Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15 грудня 1999 р., згідно з яким до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Керівників центральних органів виконавчої влади у встановленому порядку призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади на цих посадах припиняє Президент України.
Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розробку і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети і стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.
Порядок виконання обов'язків міністра у разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України1.
Керівники центральних органів виконавчої влади, які входять до складу Кабінету Міністрів України: Міністр аграрної політики України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр екології та природних ресурсів України, Міністр економіки України, Міністр палива і енергетики України, Міністр закордонних справ України, Міністр культури і мистецтва України, Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорно-
Див.: Указ Президента України "Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" від 29 травня 2001 р.
14*
-419-
бильської катастрофи, Міністр оборони України, Міністр освіти і науки України, Міністр охорони здоров'я України, Міністр праці та соціальної політики України, Міністр транспорту України, Міністр фінансів України, Міністр юстиції України.
Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади. Його діяльність спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління у цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет очолює його голова.
До державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України, належать такі державні комітети: архівів України; будівництва, архітектури та житлової політики України; з водного господарства; по земельних ресурсах; зв'язку та інформатизації України; з енергозбереження; у справах релігій; інформаційної політики, телебачення і радіо-вювлення України; лісового господарства України; молодіжної політики, спорту і туризму України; у справах національностей та міграції; промислової політики України; у справах ветеранів; у справах охорони державного кордону України; стандартизації, метрології та сертифікації України; статистики України; Вища атестаційна комісія України; Національне космічне агентство України; Пенсійний фонд України; Головне контрольно-ревізійне управління; Державне казначейство України.
Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.
Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом: Антимонопольний комітет України; Державна подат-
-420-
кова адміністрація України; Державна митна служба України; Державний комітет України з питань регулятивної політики та підприємництва; Національна комісія регулювання електроенергетики України; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України; Державний департамент України з питань виконання покарань; Фонд державного майна України; Служба безпеки України; Управління державної охорони України; Головне управління державної служби України.
До цієї групи органів також належать: Державна авіаційна адміністрація України; Державна адміністрація залізничного транспорту України; Державна адміністрація морського і річкового транспорту України; Державна адміністрація автомобільного транспорту України; Державна адміністрація ядерного регулювання України.
У системі центральних органів виконавчої влади діяльність деяких комітетів спрямовується і координується Кабінетом Міністрів через відповідних міністрів, зокрема:
через Міністра екології та природних ресурсів України:
Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет України по земельних ресурсах; Державний комітет лісового господарства України;
через Міністра економіки України:
Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України; Державний комітет України з енергозбереження, Державний комітет промислової політики України, Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України;
через Міністра праці та соціальної політики України:
Державний комітет України у справах ветеранів;
через Міністра фінансів України:
Головне контрольно-ревізійне управління, Державне казначейство України;
через Міністра юстиції України:
Державний комітет України у справах релігій.
Кабінет Міністрів України вносить подання стосовно створення центральних органів виконавчої влади.
Центральні органи виконавчої влади діють на підставі положень, які затверджує Президент України.
Статус керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників встановлюється положеннями про ці орга-
-421-
ни. Не допускається прирівнювання будь-яких посад в органах виконавчої влади за статусом до членів Кабінету Міністрів України.
Керівника центрального органу виконавчої влади та його заступників призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра. Повноваження керівника та його заступників припиняє Президент України. Керівник центрального органу виконавчої влади може мати не більше одного першого заступника і трьох заступників. Це правило не поширюється на Міністерство охорони України, Міністерство внутрішніх справ України і Службу безпеки України.
Указом Президента України "Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" від 29 травня 2001 р. встановлено, що організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України та міністерств організовується відповідно Державним секретарем Кабінету Міністрів України та державними секретарями міністерств.
Державний секретар міністерства організовує забезпечення діяльності міністра та поточну роботу з виконання покладених на міністерство завдань, подає міністрові пропозиції щодо розподілу відповідних бюджетних коштів, координує роботу територіальних органів міністерства, підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління, очолює апарат міністерства. Державний секретар міністерства за посадою є членом колегії, затверджує за погодженням з міністром структуру міністерства, а також за погодженням з Міністерством фінансів України — штатний розпис та кошторис видатків міністерства, призначає на посади та звільняє з посад відповідно до законодавства працівників центрального апарату міністерства та керівників територіальних підрозділів міністерства, а також підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління.
Кандидатури для призначення на посади працівників патронажних служб у центральних апаратах міністерств вносяться відповідно Прем'єр-міністром України, Першим віце-прем'єр-міністром, віце-прем'єр міністрами та міністрами.
Державні секретарі міністерств мають першого заступника та заступників.
-422-
г
Державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України та звільняє з посади Президент України.
Державні секретарі міністерств призначаються на посади на строк повноважень Президента України.
Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники є державними службовцями, їх посади у встановленому порядку належать до відповідних категорій посад державних службовців.
Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники входять до числа керівників відповідних міністерств.
Порядок подання пропозицій щодо призначення на посади та звільнення з посад державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників визначає Президент України за поданням Кабінету Міністрів України.
Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники можуть бути звільнені з посад лише в разі неналежного виконання обов'язків, неможливості виконувати свої обов'язки за станом здоров'я, набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо них та в інших випадках, передбачених Законом України "Про державну службу".
Припинення повноважень Кабінету Міністрів України, зміни в його складі не можуть бути підставою для звільнення з посад державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників. Звільнення з посад керівників інших центральних органів виконавчої влади також не тягне за собою звільнення з посад їх перших заступників та заступників.
У зв'язку із введенням посад державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників цим Указом передбачено ліквідувати інститут перших заступників та заступників міністрів.
Главі Адміністрації Президента України було також дано розпорядження розробити за участю Державного секретаря Кабінету Міністрів України та внести у двомісячний строк пропозиції щодо створення ефективної системи взаємодії між Адміністрацією Президента України, Секретаріатом Кабінету Міністрів України та державними секретарями міністерств у виконанні покладених на них завдань. Для поліп-
-423-
шення організації та прискорення проведення в Україні адміністративної реформи, координації заходів, здійснюваних відповідними органами державної влади, забезпечення оперативної підготовки пропозицій щодо уточнення концептуальних засад цієї реформи та шляхів їх реалізації була введена посада Уповноваженого Президента України з питань адміністративної реформи.
Указом Президента України "Про Примірне положення про державного секретаря міністерства" від 14 липня 2001 р. було затверджено Примірне положення про державного секретаря міністерства.
Фінансування видатків на забезпечення діяльності центральних органів виконавчої влади здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Гранична чисельність працівників центральних органів виконавчої влади затверджується Кабінетом Міністрів України.
Структуру міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з міністром. Структуру іншого центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник.
Штатний розпис, кошторис видатків міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з Міністерством фінансів України. Штатний розпис, кошторис видатків іншого центрального органу виконавчої влади затверджує керівник цього органу за погодженням з Міністерством фінансів України.
Проте, Указом Президента України від 17 січня 2002 р. були обмежені повноваження державних секретарів — їх було підпорядковано міністрам. Цей указ, зокрема, позбавив держсекретарів прав подавати Прем'єр-міністру кандидатури своїх заступників, призначати керівників територіальних підрозділів міністерств, а також зобов'язав їх погоджувати з міністрами регламент роботи підрозділів і кадрові перестановки в апараті, які раніше вони здійснювали самостійно. Нагадаємо, що спочатку держсекретарі були незалежні від міністрів.
Спрямування і координація діяльності центральних органів виконавчої влади здійснюються міністром шляхом визначення у спеціальному директивному наказі стратегії діяльності й основних завдань цих органів та одержання від них
-424-
щорічних звітів щодо результатів їх діяльності в межах, визначених спеціальним директивним наказом міністра.
Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються у порядку, встановленому законодавством.
Призначення на посаду і звільнення з посади керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади здійснює у встановленому порядку керівник центрального органу виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади.
Урядові органи державного управління здійснюють:
— управління окремими підгалузями або сферами діяльності;
— контрольно-наглядові функції;
— регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб.
Керівники урядових органів державного управління призначаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів за поданням керівника відповідного центрального органу виконавчої влади.
Положення про урядовий орган державного управління затверджується Кабінетом Міністре України.
У своїй діяльності центральні органи виконавчої влади реалізують державну політику у внутрішній галузі або сфері, керуючись Конституцією України, законами, постановами Верховної Ради України і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів-України, а також Положеннями про відповідні Міністерства та Державні комітети, спеціальні відомства.
Центральні органи виконавчої влади узагальнюють практику застосування законодавства з питань, що належать до їхньої компетенції, розробляють пропозиції про вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносять їх на розгляд Президентові України, Кабінетові Міністрів України.
У межах своїх повноважень вони організують виконання відповідних нормативних актів, здійснюють контроль за їх реалізацією.
- 425 -
Міністри та голови Державних комітетів України забезпечують формування і проведення в життя державної політики у доручених їм галузях та сферах; здійснюють керівництво відповідними міністерствами та галузями, сферами управління; за власною ініціативою чи за дорученням Кабінету Міністрів, Прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністра України готують питання на розгляд Кабінету Міністрів; беруть участь у розгляді питань на засіданнях Кабінету Міністрів та вносять пропозиції Прем'єр-міністрові щодо порядку денного цих засідань; за дорученням Прем'єр-міністра представляють Кабінет Міністрів у відносинах з органами, організаціями в Україні та за її межами; здійснюють керівництво визначеним для них міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади; затверджують структуру, штатний розклад, положення про структурні підрозділи очолюваних ними міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, а також положення (статути) про підвідомчі міністерству, державному комітету організації; подають до Кабінету Міністрів пропозиції про призначення своїх перших заступників та заступників; призначають на посаду та звільняють з посади працівників очолюваних ними центральних органів виконавчої влади, керівників, заступників керівників підвідомчих їм органів та організацій.
Компетенція центральних органів виконавчої влади визначена у відповідних Положеннях про ці органи.
Загальними для всіх їх правами та обов'язками є: участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами, створення механізму її реалізації; розробка проектів Державної Програми економічного і соціального розвитку України, Державного бюджету України; прогнозування розвитку економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах; розробка цільових перспективних програм, спрямованих на поглиблення економічної реформи; реалізація державної стратегії розвитку відповідних галузей; здійснення, у межах повноважень, визначених законодавством, функції управління майном підприємств, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; розробка внутрішніх фінансово-економічних та інших нормативів, ме-
-426-
ханізмів їх впровадження; формування та реалізації інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки тощо.
Більш конкретні повноваження, властиві певному центральному органу виконавчої влади, закладено у відповідному Положенні про цей орган.
Так, основними повноваженнями Міністерства юстиції України є: забезпечення реалізації державної правової політики, підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи; підготовка разом з відповідними державними органами та науковими установами проектів концепцій,/напрямів розвитку законодавства та їх наукового обгрунтування з урахуванням світового досвіду; розробка за дорученням Президента України, Кабінету Міністрів України і з власної ініціативи проектів законів та інших нормативно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, відносин між громадянином і державною владою, конституційного устрою, повноважень і взаємовідносин органів державної влади тощо1.
Специфічними повноваженнями наділене й Міністерство внутрішніх справ України. Зокрема, воно має такі права та обов'язки: забезпечує реалізацію державної політики щодо боротьби зі злочинністю, визначає основні напрями діяльності органів внутрішніх справ; організує роботу органів внутрішніх справ з охорони громадського порядку; безпосередньо проводить роботу з виявлення, розкриття і розслідування злочинів, що мають міжрегіональний, міжнародний характер; веде боротьбу з організованою злочинністю та наркобізнесом і злочинами у сфері економіки; забезпечує профілактику правопорушень; бере участь у наукових кримінологічних і соціологічних дослідженнях, у розробках на їх основі державних програм боротьби зі злочинністю і охорони правопорядку; організує інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ тощо2.
1 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України ЗО грудня 1997 р.
Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене Указом Президента України 17 листопада 2000 р. № —1138 / / Офіційний вісник указів Президента України. — 2000. — № 42. — С. 17-74.
-427-
Отже, можна констатувати, що правоохоронні органи реалізують в основному внутрішні функції держави із забезпечення прав і свобод людини і громадянина; боротьби зі злочинністю, корупцією і т. ін., здійснюючи при цьому пра-вовиконавчу та правоохоронну діяльність, меншою мірою — правотворчість.
Згідно з адміністративною реформою в Україні здійсню.-ється структурна перебудова апарату міністерств.
Так, у Міністерстві юстиції України замість ЗО управлінь створено чотири департаменти: правової політики, нормо-проектування, правових послуг, судовий департамент. Кожен з них виконує властиві лише йому функції і вирішує завдання у здійсненні законодавства, спрямованого на боротьбу з корупцією та із злочинністю.
Це підтверджує той факт, що не можна визначати однакові повноваження для всіх без винятку міністерств, оскільки не дає змоги з'ясувати їх взаємовідносини з іншими міністерствами, керівниками інших центральних органів виконавчої влади, бо може призвести до неузгодженості під час розв'язання конкретних справ.
Досить показовим щодо цього є досвід Німеччини. Так, регламент Федерального уряду надає особливі права ряду міністерств. Зокрема, міністр фінансів має право схвалювати понадбюджетні і позабюджетні витрати що "дає можливість здійснювати фіксальний контроль за іншими галузями і урядом у цілому".
Міністр персонально відповідає за стан справ у власному центральному органі виконавчої влади. Він також бере участь у роботі Кабінету Міністрів України — органі загальної компетенції. І ефективність роботи цього колегіального органу можлива лише за умови злагодженої роботи всього уряду у цілому і кожного члена Кабінету Міністрів зокрема.
У цьому зв'язку доцільно було б закріпити загальновизнані в усьому світі принципи колективної, індивідуальної і солідарної відповідальності міністрів.
Перший з них означає, що всі міністри несуть колективну відповідальність перед Президентом незалежно від їхньої позиції при прийнятті урядом того чи іншого рішення. Колективна відповідальність міністрів має поєднуватися з індивідуальною відповідальністю кожного за доручену сферу діяльності.
-428-
Нарешті, принцип солідарності означає, що міністри несуть солідарну відповідальність за політику і рішення уряду, навіть якщо будь-який міністр формально не брав участі у прийнятті того чи іншого рішення або був проти нього. Міністр, який не згоден з рішенням, яке прийнято кабінетом, повинен або прийняти його, або подати у відставку. Член уряду не має права публічно критикувати діяльність уряду і в той же час залишатися у його лавах. Цей принцип конкретизовано, зокрема, у "Питаннях процедури для міністрів" британського кабінету міністрів. Згідно з п. 87 члени уряду "повинні забезпечити, щоб їх заяви відповідали колективній політиці уряду і не розкривали рішень, які не опубліковані". Міністри "повинні виявляти особливу обережність, коли це стосується питань, які належать до компетенції інших міністерств". З цих питань бажана попередня консультація з відповідним міністром. Необхідно також щоразу консультуватися з прем'єр-міністром, перш ніж у своїй доповіді торкнутися питань, "які стосуються дій уряду в цілому або мають конституційний характер1.
Міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади у процесі вирішення покладених на них завдань взаємодіють з місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, а також з відповідними органами інших держав.
У процесі реалізації своїх повноважень центральні органи виконавчої влади мають право: залучати спеціалістів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій до розгляду питань, що належать до їхньої компетенції; одержувати у встановленому законодавством порядку від інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, представницьких органів інформацію, документи і матеріали, статистичні дані для виконання покладених на них завдань.
Організовуючи функціонування відповідного центрального органу виконавчої влади, його керівник розподіляє обов'язки між заступниками, визначає ступінь їх відпові-
Сравнительное конституционное право. — С. 640, 641.
- 429 -
дальності, а також відповідальність інших працівників за стан справ у тій чи іншій галузі або сфері.
Для погодженого вирішення питань компетенції міністерства, державного комітету, відомства у цих органах утворюються колегії у складі керівника відповідного центрального органу державної виконавчої влади, його заступників за посадою, а також інших керівних працівників цього органу. Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України. Рішення колегії проводяться в життя наказами відповідного центрального органу виконавчої влади.
У міністерствах, державних комітетах, центральних органах зі спеціальним статусом з урахуванням специфіки їх діяльності утворюються дорадчі та консультативні органи, склад яких і положення про них затверджує Кабінет Міністрів України.
Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади на підставі загального Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України в межах своїх повноважень та на виконання актів законодавства видають накази, організовують і контролюють
їх виконання.
У випадках, передбачених законодавством, рішення міністерства, іншого центрального органу виконавчої лади є обов'язковим для виконання центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності і
громадянами.
Нормативно-правові акти міністерства та інших центральних органів виконавчої влади підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції України у порядку, встановленому законодавством.
Міністерство, інший центральний орган держаної виконавчої влади у разі потреби видають разом з Іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами спільні акти.
-430-
152-»0
-449-
Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.
Водночас ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня.
Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист нарівні з громадянами та юридичними особами України.
Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Для її надання у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, передбачених законом, правову допомогу надають також інші особи. Порядок та умови надання правової допомоги визначаються законом. У передбачених законом випадках, правова допомога надається безоплатно.
Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи.
Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом, а розгляд справи у судовому засіданні допускається за рішенням суду у випадках, передбачених цим законом.
При розгляді справ перебіг судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом.
Судочинство в Україні провадиться державною мовою. Інші мови у судочинстві застосовуються у випадках і порядку, визначених законом. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судо-
-450-
вому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.
Судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом.
Судові рішення інших держав є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Невиконання судових рішень тягне за собою передбачену законом відповідальність.
Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.
Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, у випадках, передбачених процесуальним законом, — також судом присяжних.
Суддя, який розглядає справу одноособово, діє,,як суд.
Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіальне у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Справи в порядку повторної касації розглядаються складом суддів відповідної судової палати (Військової судової колегії) Верховного Суду України згідно з вимогами процесуального закону.
Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону.
Гарантії самостійності і незалежності суддів визначаються ст. 125 Конституції України та іншими законами.
Органи та посадові особи державної влади, органи місце-, вого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об'-
15*
-451-
єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї.
Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено процесуальним законом. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово чи в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне за собою передбачену законом відповідальність. Суддям забезпечується свобода неупередженого розв'язання судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що грунтується на вимогах закону.
Гарантії самостійності і незалежності судів та суддів забезпечуються: особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; незмінюваністю суддів та їх недоторканністю; порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлення судового рішення; забороною втручатися у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом; особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленими законом; належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів; функціонуванням органів суддівського самоврядування; визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також іншими засобами правового змісту.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності суддів, незалежності та правової захищеності суддів.
Недоторканність суддів гарантується Конституцією, Законом України "Про статус суддів" та іншими законами.
На народних засідателів і присяжних на час виконання ними у суді обов'язків, пов'язаних зі здійсненням правосуддя, поширюються гарантії недоторканності суддів.
Професійні судді судів загальної юрисдикції обіймають посади безстрокове, крім суддів, які призначаються на посаду судді вперше (ст. 126 Конституції). Судді, обрані безстро-
-452-
ково, перебувають на посаді судді до досягнення ними шістдесяти п'яти років. До закінчення цього строку вони можуть бути звільнені з посади лише з підстав, зазначених у пунктах 3—9 ч. 5 ст. 126 Конституції України, тобто судді звільняються з посади органом, що його обрав або призначив; у разі неможливості виконувати свої повноваження; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Закон України "Про судоустрій України" окремо визначає статус судів загальної юрисдикції. Зокрема, визначаються види цих судів. Відповідно до ч. 1 ст. 125 Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.
Систему судів загальної юрисдикції становлять:
місцеві суди;
апеляційні суди, Апеляційний суд України;
Касаційний суд України;
вищі спеціалізовані суди;
Верховний Суд України.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.
Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується: єдиними засадами організації та діяльності судів; обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом; забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції; обов'язковістю виконання на території України судових рішень; єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів; фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.
Відповідно до ст. 125 Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних
-453-
Силах України та інших військових формуваннях, утворених
відповідно до закону.
Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані.
У судах різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація судів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.
Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України відповідно до закону за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду.
Місце перебування і статус суду визначаються з урахуванням принципів територіальності (адміністративно-територіального устрою) та спеціалізації.
Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України, зміна визначеної Законом системи судів, а також інші підстави, передбачені
законом.
Кількість суддів у судах визначається Президентом України за поданням Голови державної судової адміністрації України, погодженим із Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів. Голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду строком на п'ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів — рекомендації відповідної ради суддів). Призначення на інші адміністративні посади в судах, а також призначення (обрання) на адміністративні посади у Верховному Суді України та звільнення з цих посад здійснюються у порядку, встановленому Законом. Суддя може.бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) в порядку, визначеному Законом також за ініціативою Вищої ради юстиції.
-454-
Призначення судді на адміністративну посаду без додержання вимог Закону не допускається.
Перебування судді на адміністративній посаді не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду.
Звільнення судді з адміністративної посади не звільняє його від повноважень судді. Припинення повноважень судді припиняє здійснення ним повноважень на адміністративній посаді в суді.
Види і склад місцевих судів встановлює закон. Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.
Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами — окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указів Президента України.
Місцевий суд складається із суддів місцевого суду, голови та заступника голови суду. У суді, в якому кількість суддів перевищує п'ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.
Згідно з Законом місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.
Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення.
У свою чергу, місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.
Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди).
Закон визначає окремі повноваження судді місцевого суду, його голови та його заступників. Голова місцевого суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази і розпорядження. Він має заступника (заступників). Заступник голови місцевого суду відповідно до визначених головою суду обов'язків бере участь в організації діяльності суду. У
-455-
разі відсутності голови суду виконання його обов'язків здійснюється відповідно до встановленого ним розподілу обов'язків щодо організації діяльності суду.
Голова місцевого суду та його заступники призначаються на посаду і звільняються з посади в порядку, встановленому Законом; вони можуть бути призначені на адміністративні
посади повторно.
У Законі України "Про судоустрій України" визначається також статус апеляційних судів. У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.
Апеляційними загальними судами є апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та Апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі потреби замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на кілька районів області.
Апеляційними спеціалізованими судами ^апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні <уди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указів Президента України.
До складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду судді безстрокове, голова суду та його заступники.
В апеляційних судах утворюються судові палати. У складі загального апеляційного суду утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах. У складі спеціалізованого апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.
Апеляційний суд України діє у складі: судової палати у цивільних справах; судової палати у кримінальних справах. Судді Апеляційного суду призначаються до складу відповідної судової палати розпорядженням голови Апеляційного
суду.
В апеляційних судах для розв'язання організаційних питань діє президія.
-456-
Закон визначає повноваження апеляційних судів, зокрема вони: розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону; розглядають у першій інстанції справи, визначені законом (крім апеляційних господарських судів); ведуть та аналізують судову статистику, вивчають та узагальнюють судову практику; надають методичну допомогу у застосуванні законодавства суддям; здійснюють інші повноваження, передбачені Законом.
Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону.
В Законі також визначаються повноваження судді, голови, його заступників, заступника голови — голови судової палати та президії апеляційного суду.
Голова апеляційного суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази і розпорядження. Він призначається на посаду і звільняється з посади в порядку, встановленому Законом. Голова апеляційного суду може бути призначений на цю посаду повторно.
У разі відсутності голови апеляційного суду його обов'язки виконує перший заступник голови, а за його відсутності — старший за віком заступник голови апеляційного суду — голова судової палати.
Для розгляду справ, визначених процесуальним законом, у загальних апеляційних судах (крім Апеляційного суду України) діють суди присяжних.
Закон України "Про судоустрій України" визначає і статус Касаційного суду України, який діє у складі суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників.
Касаційний суд України діє у складі:
судової палати у цивільних справах;
судової палати у кримінальних справах;
військової судової палати.
Склад судових палат формується за поданням голови суду.
У Касаційному суді України для розв'язання організаційних питань діє президія.
Касаційний суд України здійснює такі повноваження: розглядає в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом; веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику; надає методичну до-
-457-
помогу у застосуванні законодавства судами нижчого рівня; здійснює інші повноваження, передбачені Законом.
Розгляд справ у Касаційному суді України здійснюється колегіями у складі не менше трьох суддів.
Голова Касаційного суду України призначається на посаду і звільняється з посади в порядку, встановленому Законом, і може бути призначений на цю посаду повторно.
Він має першого заступника та заступників голови суду —
голів судових палат.
У разі відсутності голови Касаційного суду його обов'язки виконує перший заступник голови, а за його відсутності — старший за віком заступник голови суду — голова судової
палати.
Перший заступник голови Касаційного суду відповідно до розподілу обов'язків здійснює організаційне керівництво роботою структурних підрозділів суду та інші повноваження, визначені головою суду.
Заступник голови Касаційного суду України — голова судової палати здійснює повноваження, передбачені
Законом.
Перший заступник та заступники голови Касаційного суду України призначаються на посаду з числа суддів цього суду та звільняються з посади в порядку, встановленому Законом. Вони можуть бути призначені на адміністративні
посади повторно.
Голова Касаційного суду України за погодженням з президією суду може з числа суддів цього суду призначити у складі судової палати заступника голови судової палати, який виконує доручення голови судової палати щодо організації її діяльності та за його відсутності здійснює обов'язки голови судової палати. За його відсутності обов'язки голови судової палати виконує старший за віком суддя палати.
У складі Касаційного суду України утворюється президія. До її складу входять голова суду, його заступники, а також судді, кількісний та персональний склад яких визначається рішенням загальних зборів суддів цього суду. Президія Касаційного суду України здійснює повноваження, передбачені
Законом.
Окремий розділ Закону України "Про судоустрій України" визначає склад і повноваження вищих спеціалізованих судів України.
-458-
Згідно з Законом вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України в порядку, встановленому Законом.
Вищі спеціалізовані суди складаються з судців, обраних на посаду безстрокове, голови суду та його заступників.
У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за певною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.
Для розв'язання організаційних питань у вищому спеціалізованому суді діє президія суду у складі голови суду, його заступників, заступників голів палат, а також судів даного суду, обраних до складу президії відповідно до Закону.
Для вирішення загальних питань діяльності відповідних спеціалізованих судів у вищому спеціалізованому суді діє пленум вищого спеціалізованого суду.
Вищий спеціалізований суд згідно з наданими йому законом повноваженнями: розглядає у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом; веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику; надає методичну допомогу судам нижчого рівня; здійснює інші повноваження, передбачені Законом.
Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійснюється колегіальне.
В Законі визначено також повноваження судді вищого спеціалізованого суду, його голови, першого заступника і заступників, а також президії вищого спеціалізованого суду.
Голова вищого спеціалізованого суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази та розпорядження.
Він призначається на посаду з числа суддів даного суду і звільняється з посади за поданням Голови Верховного Суду України в порядку, встановленому Законом, і може бути призначений на цю посаду повторно.
Він має першого заступника та заступників.
У разі відсутності голови вищого спеціалізованого суду його обов'язки виконує перший заступник голови суду, а за його відсутності — один із заступників голови цього суду відповідно до розподілу обов'язків.
-459-
Основні питання повноважень вищого спеціалізованого суду України вирішуються на пленумі цього суду. Він діє у складі всіх суддів вищого спеціалізованого суду та голів апеляційних спеціалізованих судів.
Пленум вищого спеціалізованого суду: дає роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції; визначає кількісний склад суддів — членів президії вищого спеціалізованого суду; заслуховує інформацію голови вищого спеціалізованого суду про діяльність відповідних спеціалізованих судів, а також повідомлення заступників голови вищого спеціалізованого суду та голів апеляційних і місцевих спеціалізованих судів про практику розв'язання судових справ; приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України; розглядає та вирішує інші питання, віднесені законом до його повноважень.
Скликається пленум вищого спеціалізованого суду не рідше двох разів на рік.
При розгляді пленумом питань щодо роз'яснень про застосування законодавства у його роботі беруть участь Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України.
Постанови пленуму вищого спеціалізованого суду приймаються відкритим голосуванням більшістю голосів членів пленуму і підписуються головуючим на його засіданні.
Закон визначає також статус Верховного Суду України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.
Верховний Суд України: розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає у порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виключними обставинами; дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення пленуму вищого спеціалізованого суду; дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням
-460-
Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я; звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України; здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстрокове», кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд справ з питань юрисдикції спеціалізованих судів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізованому суді — не менше п'яти років.
У складі Верховного Суду України діють:
судова палата у цивільних справах;
судова палата у кримінальних справах;
судова палата у господарських справах;
судова палата в адміністративних справах;
військова судова колегія.
Для розв'язання внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України у складі та порядку, визначених цим Законом.
У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом. Склад і порядок діяльності Пленуму Верховного Суду України визначаються відповідно до Закону.
Закон України "Про судоустрій України" визначає повноваження судді, Голови, Першого заступника та заступників Голови, судових палат та їх голів, президії та Пленуму Верховного Суду України.
Голова Верховного Суду України обирається Пленумом Верховного Суду України строком на п'ять років шляхом таємного голосування. Голова Верховного Суду України вважається обраним, якщо за нього подано більшість голосів від загального складу Пленуму.
-461-
Процедура обрання Голови Верховного Суду України та звільнення його з посади встановлюється Регламентом Пленуму Верховного Суду України.
Голова Верховного Суду України не може бути обраний на цю посаду більш ніж на два строки підряд.
З питань, що належать до його повноважень, Голова Верховного Суду України видає накази та розпорядження.
За посадою Голова Верховного Суду України також входить до складу Вищої ради юстиції.
Голова Верховного Суду України має Першого заступника та заступників.
Основні питання повноважень Верховного Суду України розглядаються Президією та Пленумом цього органу.
Президія Верховного Суду України діє у складі Голови Верховного Суду України, його заступників, голів судових палат, секретаря Пленуму Верховного Суду України та суддів Верховного Суду України, кількісний склад яких визначається Пленумом Верховного Суду України.
Судді Верховного Суду України обираються до складу Президії Верховного Суду України за погодженням з Головою Верховного Суду України чи за пропозицією суддів Верховного Суду Пленумом Верховного Суду України шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Засідання Президії Верховного Суду України проводиться не менш як один раз на два місяці. Воно є повноважним за умови присутності на ньому не менш як двох третин
її складу.
Пленум Верховного Суду України € колегіальним органом, повноваження якого визначаються Конституцією України та цим Законом. До складу Пленуму Верховного Суду України входять усі судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники, голова Касаційного суду України та голова Апеляційного суду України.
Засідання Пленуму Верховного Суду України є повноважним за умови присутності на ньому не менш як двох третин складу Пленуму. У роботі Пленуму Верховного Суду України беруть участь Голова Вищої ради юстиції, Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України.
Пленум Верховного Суду України скликається в міру потреби, але не менш як один раз на три місяці.
-462-
Порядок роботи Пленуму Верховного Суду України встановлюється Законом та прийнятим відповідно до нього Регламентом Пленуму Верховного Суду України.
Пленум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань постанови.
Закон України "Про судоустрій України" визначає також статус професійних суддів, народних засідателів та присяжних.
Згідно з Законом правосуддя в Україні здійснюють професійні судді, народні засідателі і присяжні.
Розгляд справ в апеляційному та касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді.
Професійними суддями є громадяни, які відповідно до Конституції України призначені чи обрані суддями і обіймають штатну суддівську посаду в одному з судів, передбачених Законом.
На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років і володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути також особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. У цьому разі на посаду судці спеціалізованого суду може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший тридцяти років, який проживає в Україні не менш як десять років, володіє державною мовою, має вищу освіту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менше п'яти років (ст. 127 Конституції). Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегії суддів.
Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни: визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді; щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.
Порядок добору кандидатів у судді, їх призначення чи обрання суддею, а також додаткові вимоги до окремих катего-
-463-
рій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня визначаються Законом.
Вимоги до професійного судді, порядок захисту професійних інтересів суддів, умови і порядок забезпечення їх соціального захисту визначаються згаданим Законом та Законом України "Про статус суддів".
Добір кандидатів у професійні судді здійснюється з числа осіб, які відповідають вимогам, встановленим за результатами проходження кваліфікаційної атестації відповідно до вимог Закону.
Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції. Усі інші судці обираються безстрокове Верховною Радою України за поданням Голови Верховного Суду України (голови відповідного вищого спеціалізованого суду) (ст. 128 Конституції).
Порядок внесення подання про призначення судді на посаду встановлюється Законом України "Про Вищу раду юстиції".
Особа, призначена на посаду судді чи обрана суддею безстрокове, згідно з вимогами Закону набуває статусу професійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів: судді місцевого чи апеляційного, загального або військового суду, судді Апеляційного суду України, судді Касаційного суду України, судді місцевого, апеляційного або вищого спеціалізованого суду або судді Верховного Суду України.
Посада судді та інші умови його праці згідно з законодавством про працю визначаються в наказі голови відповідного
суду.
Підстави та порядок звільнення судді з посади, умови його відповідальності та інші питання статусу суддів визначаються відповідно до Конституції Законом України "Про статус суддів".
Переведення судді за його заявою з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації здійснюється Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України або голови відповідного вищого спеціалізованого суду згідно з вимогами Закону.
-464-
Професійний судця розглядає справи у першій інстанції одноособове або у складі колегії суддів відповідно до вимог процесуального закону.
Закон України "Про судоустрій України" визначає повноваження народних засідателів та присяжних у здійсненні правосуддя.
Народними засідателями є громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом, вирішують у складі суду справи разом з професійними суддями, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.
Народні засідателі під час здійснення правосуддя користуються усіма правами судці.
Список народних засідателів затверджується відповідною місцевою радою за поданням голови місцевого суду. До списку включаються у кількості, зазначеній у поданні голови, громадяни, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція даного суду, та відповідають вимогам закону.
Списки народних засідателів затверджуються на строк чотири роки і переглядаються у разі необхідності, але не рідше ніж через два роки. Список народних засідателів публікується у друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.
Народним засідателем може бути громадянин України, який досяг двадцятип'ятирічного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.
Не підлягають включенню до списків народних засідателів громадяни: визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя; щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість; депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси.
Підлягають звільненню від виконання обов'язків народного засідателя за розпорядженням голови суду на їх прохання: громадяни, старші шістдесятий'яти років; жінки, які
-465-
перебувають у відпустці за дитиною, а також які мають дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку або утримують ді-тей-інвалідів, інших хворих або похилого віку членів сім'ї; керівники та заступники керівників органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; особи, які не володіють державною мовою; особи, які через свої релігійні переконання вважають для себе неможливою участь у здійсненні правосуддя; інші особи, якщо голова суду визнає поважними причини, на які вони посилаються. Такі особи повинні подати заяву про звільнення від виконання обов'язків народного засідателя у конкретній справі до залучення їх для виконання цих обов'язків.
В Законі також визначається статус нової категорії осіб, які мають право брати участь у здійсненні правосуддя, — присяжних.
Присяжними визнаються громадяни України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.
Суд присяжних утворюється для розгляду у першій інстанції судових справ, визначених процесуальним законом.
Список присяжних за поданням голови апеляційного суду формується на підставі списків виборців комісією, склад якої затверджується відповідно Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, головою обласної ради, Київським та Севастопольським міськими головами. До складу комісії мають входити уповноважені представники суду, органів юстиції та відповідної ради. До списків присяжних включаються громадяни, які постійно проживають на території відповідної області тощо і відповідають вимогам Закону. Список присяжних затверджується рішенням відповідної ради не пізніше одного місяця з дня одержання подання суду і надсилається до суду, а також публікується у друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.
Затверджуються списки присяжних строком на чотири роки і переглядаються кожні два роки.
Присяжним може бути громадянин, який досяг тридцятирічного віку.
Одна й Іа-сама^соба не може бути одночасно включена до списку народних засідателів і списку присяжних.
-466-
Особа, включена до списку присяжних, зобов'язана повідомити голову апеляційного суду про обставини, що виключають можливість її участі у здійсненні правосуддя. Закон визначає підстави і порядок звільнення від виконання обов'язків присяжного.
Народні засідателі залучаються до здійснення правосуддя у порядку черговості, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд справи, розпочатої за їхньою участю. У здійсненні правосуддя спеціалізованими судами народні засідателі участі не беруть.
Народний засідатель або присяжний зобов'язані вчасно з'явитися на запрошення суду для участі в судовому засіданні. Неявка без поважних причин у судове засідання вважається неповагою до суду.
Порядок добору присяжних для розгляду справи, порядок складання ними присяги та її зміст визначаються процесуальним законом.
При вирішенні всіх питань, пов'язаних з розглядом справи і постановленням судового рішення, народні засідателі мають такі самі права, як і професійний судця.
Гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені законом, поширюються на народних засідателів і присяжних на час виконання ними обов'язків зі здійснення правосуддя.
Законом запроваджені нові органи — кваліфікаційні комісії суддів.
Кваліфікаційні комісії суддів є постійно діючими органами в системі судоустрою України, повноваження яких визначаються Конституцією України та Законом України "Про судоустрій України".
Завданнями кваліфікаційних комісій є забезпечення формування корпусу професійних суддів, здатних кваліфіковано, сумлінно й неупереджено здійснювати правосуддя, шляхом добору і рекомендування осіб для зайняття посади професійного судді та визначення рівня фахової підготовленості професійних суддів, а також розгляд питань про дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про звільнення судді з посади.
У системі судоустрою України діють: кваліфікаційні комісії суддів загальних судів; кваліфікаційна комісія суддів
- 467 -
військових судів; кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів; Вища кваліфікаційна комісія суддів
України.
Кваліфікаційні комісії суддів загальних судів здійснюють свою діяльність у центрах апеляційних округів. Усі інші кр*-ліфікаційні комісії діють у місті Києві. ,
Строк повноважень кваліфікаційних комісій судців становить три роки з дня їх утворення.
Кваліфікаційні комісії суддів діють у складі 11 членів, які мають вишу юридичну освіту. До складу кваліфікаційної комісії входять: шість суддів, обраних до складу кваліфікаційної комісії відповідно до вимог Закону; дві особи від Міністерства юстиції України; дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київською міською) радою за місцем перебування кваліфікаційної комісії суддів; одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє у складі ІЗ членів, які мають вищу юридичну освіту. До її складу входять: сім суддів, обраних до Комісії відповідно до вимог Закону; дві особи, призначені Верховною Радою України; дві особи, призначені Президентом України; одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; одна особа від Міністерства юстиції України.
Члени кваліфікаційних комісій обираються з числа суддів таємним або відкритим голосуванням конференціями суддів відповідних судів, а члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України — з'їздом суддів України відкритим або таємним
голосуванням.
До складу кваліфікаційних комісій суддів та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не можуть бути обрані Голова Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, голови Касаційного суду України та апеляційних судів, а також їх заступники, члени Вищої ради юстиції.
Верховна Рада України приймає постанову про призначення двох членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з числа осіб, які не є народними депутатами України.
Президент України призначає своїм указом двох членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призначає членів кваліфікаційних комісій суддів своїм розпорядженням.
-468-
Міністр юстиції України призначає членів кваліфікаційної комісії своїм наказом.
Відповідна рада приймає рішення про призначення членів кваліфікаційної комісії в порядку, встановленому її регламентом.
Кваліфікаційна комісія суддів вважається повноважною за умови призначення (обрання) не менш як дев'яти членів комісії, а Вища кваліфікаційна комісія суддів України — за умови призначення (обрання) не менш як одинадцяти членів Комісії.
Повноваження нового складу кваліфікаційної комісії суддів починаються з дня закінчення повноважень попереднього складу комісії, а повноваження новоутвореної комісії — з дня призначення її повноважного складу.
У Законі також визначаються повноваження та організація роботи комісії, порядок проведення кваліфікаційної атестації суддів, а також повноваження комітетів щодо дисциплінарної відповідальності суддів.
Окремий розділ Закону України "Про судоустрій України" присвячено питанню судового самоврядування, яке утворюється для вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні.
Основні форми самоврядування: збори судців, конференції суддів, з'їзд судців України, ради судців та їх виконавчі органи.
Організаційному забезпеченню діяльності суддів та іншим питанням судоустрою, присвячено розділ Закону, в якому визначаються загальні питання забезпечення діяльності судців, закріплюється статус державної судової адміністрації (глава 19) та висвітлюються інші питання судоустрою України.
У Законі визначаються прикінцеві та перехідні положення, згідно з якими Закон набирає чинності з 1 червня 2002 р., крім положень, що стосуються організації та здійснення повноважень спеціалізованих адміністративних судів, а також суддівського самоврядування щодо зазначених судів, які вводяться в дію після утворення системи адміністративних судів.
Згідно зі ст. 131 Конституції в Україні створюється і діє Вища рада юстиції, до відання якої належить: внесення подання про призначення судців на посади або про звільнення їх з посад; прийняття рішення стосовно порушення судцями
-469-
і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Вища рада юстиції складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів.
Відповідно до Закону України "Про Вищу раду юстиції України" від 15 січня 1998 р. до складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України і Генеральний прокурор України.
Функціонування та належні умови діяльності суддів згідно зі ст. 130 Конституції України забезпечує держава. Зокрема, у Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання суддів.
Єкти конституційного звернення (копії цих документів і матеріалів додаються); перелік документів та матеріалів, що додаються.
Конституційне звернення, документи та матеріали до нього подаються у трьох .примірниках.
Суб'єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.
У свою чергу визначаються підстави для відмови у відкритті конституційного провадження. До їх числа належать: відсутність встановленого Конституцією і Законом права на конституційне подання, звернення; невідповідність подання і звернення вимогам, передбачених Конституцією і Законом; непідвідомчість Конституційному Суду питань, порушених у конституційному поданні, зверненні.
Закон визначає порядок провадження у справах у Конституційному Суді України: порядок відкриття провадження у справі; утворення у складі Конституційного Суду колегії суддів та їх повноваження; порядок проведення засідань Конституційного Суду, а також пленарних засідань.
Засідання суду є повноважним, якщо на ньому присутні не менш як 11 суддів, а рішення приймається, якщо за нього проголосувало більше половини суддів, які брали участь у
Засіданні.
Пленарне засідання вважається повноважним, якщо на ньому присутні не менш як 12 суддів, а рішення приймається якщо за нього проголосувало не менш як 10 суддів.
Учасниками конституційного провадження є суб'єкти права на конституційне подання і конституційне звернення, їхні представники, а також залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи органи та посадові особи, свідки, експерти та перекладачі.
Неявка з поважної причини учасника конституційного провадження на пленарне засідання або на засідання Конституційного Суду України може бути підставою для відкладення розгляду справи.
У разі повторної неявки з поважної причини учасника конституційного провадження на пленарне засідання або на засідання Конституційного Суду України Конституційний Суд України може прийняти рішення про розгляд справи на відповідному засіданні за його відсутності.
-480-
У разі неявки без поважних причин учасника конституційного провадження Конституційний Суд України приймає рішення за його відсутності.
Строк провадження у справах за конституційними поданнями не повинен перевищувати трьох місяців.
У разі провадження за конституційним поданням, яке визнане Конституційним Судом України невідкладним, строк розгляду такого подання не повинен перевищувати одного місяця.
Строк провадження у справах за конституційними зверненнями не повинен перевищувати шести місяців.
Згадані строки конституційного провадження починають обчислюватися з дня прийняття процесуальної ухвали про відкриття конституційного провадження у справі.
Конституційний Суд України за результатами розгляду справ щодо конституційних законів та інших актів парламенту, актів Президента, актів уряду, правових актів Автономної Республіки Крим приймає рішення.
Конституційний Суд України може визнати неконституційним правовий акт повністю або в окремій його частині.
У разі якщо у процесі розгляду справи за конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції України інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі і які впливають на прийняття рішення чи дачу висновку у справі, Конституційний Суд України визнає такі правові акти (їх окремі положення) неконституційними.
Разом з окремою думкою судців Конституційного Суду України їх офіційно оприлюднюють наступного робочого дня після їх підписання.
Рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.
Конституційний Суд України відкриває нове провадження у справі при виявленні нових обставин у справі, що не були предметом його розгляду, але існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі.
Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.
'/, 16 2-290
-481 -
Копії рішень і висновків Конституційного Суду України надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб'єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в Конституційному Суді України.
У разі потреби Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку.
Конституційний Суд України має право зажадати від органів письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку Конституційного Суду України.
Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згідно з законом.
Конституційний Суд України дає також висновки у справах з питань: офіційного тлумачення Конституції України та законів України; про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.
Рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом України поіменним голосуванням шляхом опитування суддів Конституційного Суду України.
Пропозиції суддів Конституційного Суду України до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження.
Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування.
Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню.
Підписання суддею Конституційного Суду України рішення, висновку Конституційного Суду України є обов'язковим.
-482-
Окрема думка судді Конституційного Суду України, який підписав рішення чи висновок Конституційного Суду України, викладається суддею Конституційного Суду України у письмовій формі і додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України.
Рішення і висновки Конституційного Суду України підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, дачі висновку. Вони рівною мірою є обов'язковими до виконання. Порядок їх виконання визначає Закон.
Окремо Закон визначає особливості конституційного провадження у справах щодо: неконституційності законів та інших актів парламенту, актів Президента, актів уряду, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; конституційно-правових актів, що викликають спір стосовно повноважень конституційних органів державної влади України; органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування; конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим; відповідності положень чинних правових актів парламенту, Президента, Уряду України, правових актів Автономної Республіки Крим конституційним принципам і нормам стосовно прав і свобод людини і громадянина; питань конституційності, що виникають у процесі загального судочинства; конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина; конституційності чинних міжнародних договорів України та міжнародних договорів України, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість; відкриття конституційного провадження у справах щодо додержання конституційної процедури розслідування справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України.
На підставі Закону України "Про Конституційний Суд України" 5 березня 1997 р. був прийнятий Регламент Конституційного Суду України, в якому визначено процедуру виборів Голови, заступників Голови Конституційного Суду, призначення секретарів колегії суддів, керівника Секретаріату та їх повноваження.
У Регламенті детально визначено процедуру проведення пленарних засідань та засідань Суду; порядок прийняття
'/4І6* - 483 -
конституційних подань, конституційних звернень та відкриття конституційних проваджень; порядок розгляду справ Конституційним Судом; питання організації діяльності Суду з ш-
ШИХЗаслуговує на увагу вичерпний перелік актів, що приймаються під час розгляду справ на пленарних засіданнях Конституційного Суду України - рішення та висновки акти, що виносяться; процесуальні ухвали, протокольні ухвали Конституційного Суду України.
Глава XI Територіальний устрій України
172-290
-505-
За соціально-територіальними ознаками адміністративно-територіальні одиниці поділяються на два види: населені пункти (села, селища, міста) та регіони — райони і області.
Автономна Республіка Крим є автономною адміністративно-територіальною одиницею у складі України.
Закон окремо визначає статус населених пунктів та адміністративно-територіальних одиниць регіонального рівня.
Щодо першого виду адміністративно-територіальних одиниць — населених пунктів. У Законі визначено поняття цих одиниць, а також категорії відповідних населених пунктів. Зокрема, під населеним пунктом розуміється частина заселеної території України, яка склалася внаслідок господарської та іншої соціальної діяльності, має сталий склад населення, власну назву та зареєстрована у порядку, передбаченому цим Законом.
Невеликі поселення, що мають тимчасове значення і несталий склад населення, хутори та поодинокі двори, а також поселення, що є об'єктами службового призначення у системі певної галузі господарств (будівлі залізничних служб, будинки лісників, шляхових майстрів, бакенників, польові стани тощо), не є самостійними населеними пунктами і включаються до тих адміністративно-територіальних одиниць, на території яких вони розташовані.
Населені пункти поділяються на сільські та міські. До категорії сільських населених пунктів належать села, до міських — селища і міста.
Села — це населені пункти зі сталим складом населення, переважна частина якого зайнята в сільськогосподарському виробництві.
Селища — це міські населені пункти, розташовані при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах по виробництву і переробці сільськогосподарської продукції, та інші населені пункти, що мають комунальну і соціальну інфраструктуру, переважна частина населення яких зайнята у промисловому виробництві чи соціально-культурній сфері.
У Законі визначено також адміністративно-територіальний статус міст районного значення, міст республіканського, обласного значення та міст, що мають спеціальний статус.
-506-
До категорії міст районного значення належать міста, на території яких розміщені промислові підприємства, комунальне господарство, житловий фонд, мережа соціально-культурних закладів і підприємств з кількістю населення понад 10 тисяч жителів, переважна частина якого зайнята у промисловості чи соціально-культурній сфері.
До категорії міст республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного значення згідно із Законом відносять міста з кількістю населення понад 50 тисяч жителів, які є економічними і культурними центрами, мають розвинуту промисловість, комунальне господарство, значний житловий фонд.
До категорії міст республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного значення належать також населені пункти з кількістю населення менш як 50 тисяч жителів, якщо вони мають важливе промислове, соціально-культурне, історичне, оборонне значення, перспективу економічного розвитку, або населені пункти, які включено до курортних зон і на їх території розташовані санаторії, стаціонарні лікувальні та оздоровчі заклади, туристичні бази, інші заклади відпочинку.
Містами, що мають спеціальний статус, відповідно до Конституції України, є Київ і Севастополь. Особливості їх статусу визначено в законі України "Про столицю України — місто-герой Київ" від 15 січня 1999 р., а також в проекті закону "Про місто-герой Севастополь".
У Законі визначаються територія і межі населених пунктів.
Територія населених пунктів складається з місць проживання (територія, що забудована, включаючи присадибні ділянки), частин природного ландшафту, у тому числі зон відпочинку (територія парків, скверів, лісів, озер, річок тощо), промислової зони (територія, забудована виробничими об'єктами, зони очисних споруд, сміттєзвалищ тощо), об'єктів інфраструктури (шляхів, інших комунікацій тощо).
Межами населених пунктів є межа їхніх земель, що відокремлює територію населених пунктів від земель іншого призначення. Межі населених пунктів визначаються на підставі проекту планування та забудови населених пунктів, землевпорядкування або техніко-економічного обгрунтування їх розвитку.
17*
-507-
Визначено підстави змін цих меж. Так, зміна меж населеного пункту проводиться у разі:
— зміни генерального плану забудови населеного пункту; -г- включення населеного пункту до складу міста, селища;
— об'єднання кількох населених пунктів в один населений пункт;
— включення до складу населеного пункту земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;
— надання земельних ділянок для потреб населеного
пункту;
— виділення з меж міста, селища, села територій інших
населених пунктів.
Визначено і критерії встановлення цих меж. Межі адміністративно-територіальних одиниць встановлюються:
— на суші — за характерними точками і лініями рельєфу;
— на судноплавних річках — по середині головного фарватеру, або тальвегу, річки; на несудноплавних річках (ручаях) — по їх середині або по середині головного рукава річки; на озерах та інших водоймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи меж адміністративно-територіальних одиниць до берегів озера або іншої водойми. Межі, що проходять по річці (ручаю, озеру чи іншій водоймі), не переміщуються як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік;
— на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах відповідно до лінії меж, що проходили на місцевості до
їх заповнення;
— на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через .ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв), — по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження меж
на воді;
— за межами землекористувачів;
— по лінії державного кордону України.
У Законі визначено адміністративно-територіальний статус районів, районів у містах, інші складові частини населених пунктів.
Офіційне тлумачення термінів "район", "район у місті", а також повноважень міських рад щодо самостійного утво-
-508-
рення і ліквідації районів у місті дав Конституційний Суд України1.
Так, у містах з кількістю населення не менш як 300 тисяч жителів можуть утворюватися адміністративно-територіальні одиниці — райони в містах.
У свою чергу територія міста, селища, села може поділятися на окремі мікрорайони та інші мікроструктури (вулиці, квартали, дільниці, житлові масиви та ін.), що є відповідно до Конституції та законів України територіальною основою для створення органів самоорганізації населення.
До другого виду адміністративно-територіальних одиниць належать регіони — Автономна Республіка Крим, області, райони.
Згідно із Законом, Автономна Республіка Крим є автономною адміністративно-територіальною одиницею у складі України, її територією є територія Кримського півострова. До складу Автономної Республіки Крим входять райони та міста республіканського (Автономної Республіки Крим) значення. Територія Автономної Республіки Крим може бути змінена Верховною Радою України за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим. - .
До категорії областей належать адміністративно-територіальні одиниці, що склалися в межах території України і характеризуються певними історичними, економічними, екологічними, географічними та демографічними особливостями.
Область складається з районів та міст обласного значення.
До складу районів входить частина території області переважно з агропромисловим характером економіки, транспортною, інформаційною та іншою соціальною інфраструктурою, спрямованою на забезпечення зв'язків між населеними пунктами, розташованими на його території.
У свою чергу райони складаються із сіл, селищ, міст районного значення.
Крім населених пунктів і регіонів, Закон визначає статус інших територіальних утворень. До них належать сільські та селищні округи.
1 Див.: Рішення Конституційного Суду України від 13 липня 2001 р. № 11-рп/2001. — Справа № 1-39/2001. — Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997— 2001. — Кн. 2. — С. 488—494.
- 509 -
Сільський, селищний округ — це адміністративно-територіальне утворення, яке склалося з кількох сусідніх сіл, селищ і діє під юрисдикцією єдиної територіальної громади та відповідних органів місцевого самоврядування.
Сільський округ утворюється на основі добровільного об'єднання територіальних громад кількох сусідніх сіл в одну територіальну громаду.
Селищний округ утворюється на основі добровільного об'єднання територіальних громад кількох сусідніх селищ або селищ і сіл в одну територіальну громаду.
Закон визначає порядок найменування і перейменування населених пунктів та їх складових частин, інших адміністративно-територіальних одиниць. Зокрема, найменування і перейменування населених пунктів та інших адміністративно-територіальних одиниць проводиться з урахуванням їх історичних, культурних, географічних, національних, побутових та інших місцевих умов і особливостей.
Назви областей, районів мають походити від найменування тих населених пунктів, які є їх адміністративними центрами, або географічного чи історичного найменування тієї частини території, на якій розташовані ці адміністративно-територіальні одиниці.
Рішення Верховної Ради України про найменування і перейменування сіл, селищ, міст, районів у містах приймається лише з урахуванням думки громадян, які проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Присвоєння найменувань населеним пунктам та іншим адміністративно-територіальним одиницям з метою увічнення пам'яті особливо видатних державних, громадсько-політичних діячів, захисників Батьківщини, діячів науки і культури може проводитися тільки посмертно і лише у виняткових випадках.
Найменування і перейменування вулиць, проспектів, бульварів, площ, парків, скверів, мостів та інших складових частин населених пунктів, хуторів і присвоєння їм імен державних, громадсько-політичних діячів, захисників Батьківщини, діячів науки і культури проводиться за рішенням відповідної ради з урахуванням думки громадян, які проживають на територіях відповідних населених пунктів або їх складових частин.
-510-
Державним актом, що містить відомості про населені пункти, інші адміністративно-територіальні одиниці України та їх загальну характеристику, є Державний реєстр адміністративно-територіальних одиниць України. До нього включаються: назва населеного пункту та іншої адміністративно-територіальної одиниці (у т. ч. назва); дата її утворення; площа; кількість населення і його основні національності (у відсотках до загальної кількості населення); відстань до обласного, районного центрів та найближчої залізничної станції; поштове відділення; річка, озеро, які є на території населеного пункту та іншої адміністративно-територіальної одиниці; пам'ятки історії, культури і природи.
Усі населені пункти та інші адміністративно-територіальні одиниці України підлягають обов'язковому включенню до Державного реєстру адміністративно-територіальних одиниць.
Населені пункти, з яких виїхали або переселилися всі жителі, підлягають виключенню з Держаного реєстру адміністративно-територіальних одиниць. З нього виключаються також населені пункти, які включено до меж міст, селищ, або об'єднано з іншими населеними пунктами, а також області, райони, які ліквідовано в порядку, визначеному цим Законом.
Підставою для включення або виключення з Державного реєстру адміністративно-територіальних одиниць України населених пунктів та інших адміністративно-територіальних одиниць є рішення органу, до повноважень якого належить вирішення цих питань.
Державний реєстр адміністративно-територіальних одиниць України веде Кабінет Міністрів України в порядку, що визначається Верховною Радою України.
Відомості про населені пункти та адміністративно-територіальні одиниці до Державного реєстру адміністративно-територіальних одиниць України подають Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради.
Органами, до повноважень яких належать розгляд і вирішення питань адміністративно-територіального устрою в Україні, є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої вла- •
-511-
еці, органи місцевого самоврядування. Закон визначає повноваження кожного з цих органів.
Питання адміністративно-територіального устрою, крім цього Закону, регулюються Конституцією та іншими законодавчими актами України.
Незважаючи на прийнятий Верховною Радою Закон України "Про адміністративно-територіальний устрій України", процес реформування територіального устрою країни триває. Зокрема, в Указі Президента України "Про Комісію з питань адміністративно-територіального устрою" від 8 серпня 2000 р. зазначається, що з метою забезпечення всебічного вивчення пропозицій щодо вдосконалення територіальної організації державної влади та місцевого самоврядування в Україні відповідно до п. 28 ч. 1 ст. 106 Конституції України утворюється Комісія з питань адміністративно-територіального устрою як консультативно-дорадчий орган при Президентові України.
Основними завданнями Комісії є:
— узагальнення та аналіз пропозицій щодо внесення змін до системи адміністративно-територіального устрою України;
— підготовка пропозицій щодо приведення у відповідність з Конституцією України мережі селищ та селищ міського типу, а також системи рад у населених пунктах;
— вивчення можливостей проведення укрупнення сільських територіальних громад та внесення відповідних пропозицій;
— організація вивчення іноземного досвіду формування системи адміністративно-територіального устрою та розв'язання проблем у цій сфері;
— підготовка та експертиза проектів нормативно-правових актів з питань адміністративно-територіального устрою.
-512-
Глава XII
Конституційні основи місцевого самоврядування в Україні
Глава І
Конституційне-право як провідна галузь національного права України, наука та навчальна дисципліна
1. Предмет, метод, поняття конституційного права України як галузі права.................................. 5
2. Норми конституційного права України, їх особливості та класифікація.................................. 16
3. Конституційно-правова відповідальність................... 25
4. Конституційно-правові відносини........................ 35
5. Джерела конституційного права України як галузі
національного права............................... 45
6. Система конституційного права України як галузі права....... 51
7. Конституційне право України як наука................... 54
8. Конституційне право України як навчальна дисципліна........ 58
Глава II Конституція — Основний Закон держави
1. Історія становлення і розвитку Конституції................ 61
2. Поняття конституції................................. 73
3. Основні способи розробки і прийняття Конституції........... 77
4. Юридичні властивості Конституції України................ 79
5. Види конституції, їх структура та особливості.............. 83
6. Конституційна реформа в Україні....................... 85
Глава III Загальні засади конституційного ладу в Україні
1. Загальні засади — форма вираження основ конституційного ладу України....................................... 94
2. Основні принципи конституційного ладу України............ 101
3. Державний устрій (лад) України........................ 103
4. Конституційне закріплення основ громадянського суспільства в Україні.............................. 112
Глава IV
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні
1. Статус людини і громадянина як інститут конституційного права......................................... 116
2. Конституційно-правовий статус громадянина України......... 127
-533-
3. Конституційно-правовий статус іноземців і біженців в Україні....................................... 143
4. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні...................... 160
5. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина............................. 173
6. Співвідношення міжнародно-правового інституту регулювання прав і свобод людини та забезпечення
міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні...... 184
Глава V Форми народного волевиявлення
1. Народне волевиявлення та форми його здійснення........... 193
2. Вибори в Україні................................... 207
3. Референдум в Україні................................ 223
Глава VI Конституційно-правові основи організації і здійснення державної влади в Україні
1. Державна влада якінститут конституційного права.......... 227
2. Теорія і практика співвідношення в Конституції України принципів народного суверенітету і розподілу
державної влади................................. 253
3. Конституційні загальні засади закріплення, організації та здійснення державної влади в Україні.......... 274
4. Поняття, система та види органів державної влади........... 283
Глава VII Верховна Рада України
1. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України....... 292
2. Порядок формування Верховної Ради України, її органів та державних органів, передбачених Конституцією України (представницька функція парламенту).................. 297
3. Установча функція Верховної Ради України................ 306
4. Сесія Верховної Ради України —основна організаційно-правова форма її діяльності......... 329
5. Повноваження Верховної Ради України................... 331
6. Законодавча функція Верховної Ради України.............. 335
7. Контрольна функція Верховної Ради України............... 340
8. Народний депутат України............................ 344
Глава VIII Президент України
1. Конституційно-правовий статус Президента України.......... 357
2. Порядок виборів Президента України і вступу його................................... 360
на посаду
3. Функції і повноваження Президента України............ 363
4. Дострокове припинення повноважень Президента України та усунення його з поста в порядку імпічменту........... 374
Глава IX Виконавча влада в Україні
1. Поняття виконавчої влади і система її органів....... 378
2. Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади, його склад, основні функції
та повноваженнй...............................................................................388
-534-
3. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади......418
4. Місцеві державні адміністрації......................... 431
Глава X Конституційні основи судової влади в Україні
1. Основи судової влади і судової системи та її принципи........ 444
2. Організація здійснення правосуддя в Україні............... 448
3. Конституційний Суд України........................... 470
Глава XI Територіальний устрій України
1. Поняття територіального устрою України.................. 485
2. Форма державного устрою. Ознаки України як унітарної держави....................................... 487
3. Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим........................ 492
4. Поняття, система та принципи адміністративно-територіального устрою України...................... 502
Глава XII Конституційні основи місцевого самоврядування в Україні
1. Поняття місцевого самоврядування та його особливості....... 513
2. Територіальна основа і система місцевого самоврядування в Україні та її принципи............................ 522
3. Організаційно-правова, матеріальна та фінансова основи місцевого самоврядування в Україні................... 525
4. Повноваження місцевого самоврядування в Україні.......... 527
5. Конституційні гарантії місцевого самоврядування в Україні....................................... 529
-535-
– Конец работы –
Используемые теги: Конституційне, право, України, Навчальна, дисципліна0.062
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Конституційне право України як навчальна дисципліна
Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов