Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина

З прийняттям нової Конституції України питання про місце основних прав, свобод та обов'язків людини і громадя­нина, про основи взаємовідносин держави та її органів з ін­дивідами було вирішено в дусі часу.

Усі колишні радянські конституції законодавче закріпля­ли примат держави над особою, бо вважалося, що саме дер­жава визначає обсяг прав та обов'язків людини. Особливо це виявилося у першій Конституції Української РСР 1919 р. Становище не змінилося і після 1948 р., коли ООН прийня­ла Загальну декларацію прав людини, хоч вона й мала тоді лише рекомендаційний характер, і після 1966 р., коли поло­ження Загальної декларації були визнані міжнародними пра­вовими нормами. Навіть Конституція УРСР 1978 р. не змі­нила практику вторинності прав і свобод особи, хоч і закріпила в Основному Законі розділ про них після розділу І Конституції.

Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини і громадянина, практично включила до неї основні права і свободи, закладені у Загальній декларації прав людини. При цьому було визнано примат прав і свобод людини над державою.

Структурно розділ про права, свободи й обов'язки люди­ни і громадянина розміщено одразу після розділу І Конститу­ції "Загальні засади".

-173-

Безумовно, розділ містить багато статей, яких немає у попередніх конституціях. Ці статті не є новими, створеними розробниками конституції. Всі вони запозичені з авторитет­них джерел: французької Декларації прав людини і громадя­нина від 26 серпня 1789 р., Загальної декларації прав люди­ни ООН від 10 грудня 1948 р., Декларації прав і свобод людини, яку було прийнято з'їздом народних депутатів СРСР 5 вересня 1991 р.

Це стосується і норми, яка закріплює положення про те, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах (ст. 1 французької Декларації, далі — Декларації; ст. 1 Декларації ООН, ст. 1 Союзної декларації, ст. 21 Кон­ституції України), а також принципів примату природних і невід'ємних прав людини (ст. 2 французької Декларації і ст. 22 Конституції), дозволеності робити все, що не заборо­нено законом (ст. 5 Декларації та статті 19 і 33 Конституції), недоторканності особи (ст. 7 Декларації та ст. 29 Конститу­ції), презумпції невинуватості (ст. 9 Декларації та ст. 62 Конституції), свободи вираження думки й слова.

Проте, при всій важливості закріплення прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів найважливі­шим, безумовно, є визначення механізму реалізації прав і свобод людини, закріплення їх дійсних гарантій захисту.

Наука конституційного права, на жаль, не має теоретич­ного обгрунтування того, яким має бути конституційно-пра­вовий механізм захисту людиною своїх прав. Звичайно, по­няття "механізм" розкривається як система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини, потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового пра­вопорушення чи об'єктивно-протиправного діяння. Подібні юридичні факти спричиняють виникнення охоронного суб'­єктивного права, яке в юридичній науці називається дома­ганням і реалізується у рамках правоохоронних відносин, що виникають або можуть виникнути із передбачених законом конфліктних ситуацій, що перешкоджають здійсненню регу­лятивних правовідносин¹.

Мотьвилавка Е. Я. Теория регулятивного й охранительного права. — Воронеж, 1990. — С. 54.

-174-

Право на захист — це матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушен­ня регулятивного суб'єктивного права на стороні потерпілого.

Треба виділити дві риси правоохоронних відносин. По-перше, право на захист означає можливість вдатися у необ­хідних випадках до примусової сили держави, тобто суб'єк­том правоохоронних відносин, як правило, має бути державний орган, без якого такий примус неможливий. То­му контрагентами цих правовідносин, з одного боку, є носій права на захист, а з іншого — державний орган влади. По-друге, властивістю правоохоронних відносин є те, що на їх основі складаються відповідні процесуальні відносини, які опосередковують порядок, процедуру застосування держав­но-правових заходів юридичної відповідальності та захисту.

Отже, юридичний механізм захисту людиною своїх прав — це динамічний взаємозв'язок носія права на захист та відповідного державного органу, що здійснюється у проце­суальному режимі реалізації правоохоронних відносин з ме­тою захисту суб'єктивного права.

Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав — це: система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а та­кож конституційне право людини на захист, яке реалі­зується з допомогою держави і за цією процедурою¹.

Гарантії основних прав і свобод людини і громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які у сукупності забезпечують додержання прав і свобод та за­конних інтересів особи.

Як показує міжнародний досвід, ефективність гарантій основних прав і свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів і інститутів демократії, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, правотворчої атмосфери в суспільстві, рівня правового виховання і культури населен­ня, ступеня суспільної злагоди, наявності певних елементів У системі функціонування державної влади. До останніх, зокрема, треба включити: наявність писаної конституції, чинність якої не може бути призупинена довільно, та жорст-

Докладніше див.: Конституційне право України / За ред. В. Ф. Пого-рілка. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 205—206.

-175-

кої процедури її формальної дії; надійне законодавче забезпе­чення користування правами і свободами (знаменно, що у ст. 16 французької Декларації прав людини зазначалося: "Суспільство, у якому не забезпечено користування правами і не проведено розподіл влади, не має конституції"); визнан­ня владою конституції як джерела цієї влади і умови її легі-тимності; конституційні гарантії стримування надмірного посилення виконавчої влади; наявність компетентних і ефек­тивно діючих органів представницької влади; закріплення у конституції основних прав і свобод людини, що відповідають міжнародним стандартам; наявність незалежної судової вла­ди у вигляді судів загальної і спеціальної юрисдикції; наяв­ність компетентного, високоефективного та авторитетного органу конституційного контролю.

Система гарантій прав і свобод людини включає перед­умови економічного, політичного, організаційного та право­вого характеру, а також захисту прав і свобод. Система га­рантій — це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.

Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, які охоплюють усю сукупність об'єктив­них і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеці­альні (юридичні) гарантії — правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи "громадян, усуваються порушення прав і сво­бод, поновлюються порушені права,

Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні та організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод гро­мадян України це: спосіб виробництва; економічний лад су­спільства, який має забезпечувати неухильне зростання про­дуктивних сил на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально орієнтована рин­кова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об'єд­нань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.

-176 -

До політичних гарантій належать: держава — голов­ний організатор здійснення та захисту прав людини; народне волевиявлення, яке здійснюється безпосередньо і через орга­ни державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Організаційні гарантії — це організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських орга­нізацій зі створення сприятливих умов для реального корис­тування громадянами своїми правами і свободами.

Спеціальні (юридичні) гарантії — це надання держа­вою формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їхньою метою є реальне за­безпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основний Закон передбачає низку конкретних га­рантій, які є переважно традиційними для Конституції і за­конів України. До них належать:

— право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльно­сті органів державної влади, органів самоврядування, поса­дових і службових осіб (ст. 55);

— право на відшкодування за рахунок держави чи орга­нів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завда­на незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначе­них органів і осіб;

— право знати свої права та обов'язки; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у поряд­ку, встановленому законом; закони та інші нормативно-пра­вові акти, що визначають права та обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57); гарантується неприпусти­мість зворотної дії закону; ніхто не може відповідати за діян-

-177-

ня, які на час їх вчинення не визначалися законом як право­порушення (ст. 58);

— право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав і що у випад­ках, передбачених законом, ця допомога надається безплат­но (ст. 59);

— принцип необов'язковості виконання явно злочинного

розпорядження чи наказу (ст. 60);

— принцип презумпції невинності людини, який означає що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обви­нувальним вироком суду, і що ніхто не зобов'язаний доводи­ти свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);

— гарантія неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права і свободи не можуть бу­ти обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією

(ст. 64).

Призначення цих та інших нормативно-правових гарант тій, які містять Конституція і закони України, полягає в т^ і му, щоб забезпечити найсприятливіші умови за яких закріп-1 лений у Конституції України статус людини і громадянина став би юридичним і фактичним соціальним становищем^ кожної особи. Гарантії, таким чином, є тією ланкою, яка да§| змогу здійснити необхідний в правовому статусі громадян перехід від передбаченої у Конституції та в законах України можливості до реальної дійсності. |

Для реалізації прав і свобод людини необхідно, звичайної! щоб особа, по-перше, сама бажала цього, і по-друге, мал** певний рівень правового виховання і правової культури. Тс му важливою є роль держави у формуванні належної пр вої свідомості у кожного громадянина. На це, зокрема, з тається увага у проекті Концепції державно-право реформи у сфері захисту прав людини в Україні.

Найважливішими передумовами і водночас елемента! захисту прав людини і громадянина в системі гарантій в Уї раїні повинні виступати норми та принципи матеріального^ процесуального права, які закріплені у Конституції і * мають бути реалізовані у поточному законодавстві й судої практиці. До таких норм та принципів, наприклад, нале* принцип, що конституційні права і свободи не можуть

-178-

скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існую­чих прав і свобод (ст. 22 Конституції); принцип передбачува­ності та ясності законів, які приймаються.

Проте основною юридичною гарантією прав і свобод лю­дини виступає судовий захист. Судова влада здійснюється завдяки конституційному, цивільному, адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об'єктом оскарження до суду можуть бути рішення, дії або бездіяльність, внаслідок яких порушено права і свободи громадян чи створено пере­шкоди для їх здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом обов'язки, або громадянин був незаконно притягнений до будь-якої відповідальності.

В Україні згідно з Конституцією судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125 Конституції), а також на Консти­туційний Суд України (ст. 42 Закону України "Про Консти­туційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р.).

В Україні лише впроваджується система адміністратив­ної юрисдикції, яка відіграє значну роль у механізмі захисту прав людини у багатьох країнах, зокрема у Франції.

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю за додержанням законодавчими, вико­навчими та судовими органами положень Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у сві­товій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів та у вигляді спеціальних процедур, фор­мально-юридичного забезпечення основних прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав громадян є: "конституційна скарга" (ФРН, Австрія), наказ "хабеас корпус" (як у країнах загального права, так і в дер­жавах з іншими правовими системами), процедура "ампаро" (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).

Перша форма контролю в Україні здійснюється у специ­фічному вигляді. Згідно зі ст. 147 Конституції України, Кон­ституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного звернення чи письмового клопотання до Конституційного

-179-

Суду України про необхідність офіційного тлумачення Кон­ституції та законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадяни­на (ч. 1 ст. 42 Закону України "Про Конституційний Суд Ук­раїни").

Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод грома­дян законодавством України не передбачені.

Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод людини, включає не лише правові інститути. У багатьох державах є спеціальні служби омбудсмана (похо­дить від королівського уповноваженого в Швеції XVII ст.), які відповідають за своєчасне й адекватне реагування влади на звернення та скарги громадян. В одних країнах ця служба представлена однією особою (Росія, Польща, Португалія, Велика Британія, Іспанія, Франція, Австрія та ін.), в інших — колегіальними органами (Угорщина та ін.).

Хоч омбудсман, як правило, призначається і звільняєть­ся з посади органом законодавчої влади, він розглядається як орган, незалежний від іншої публічної влади у сфері здійснення своєї компетенції.

До повноважень цієї служби, звичайно, належать: роз­гляд скарг громадянина на порушення його конституційних прав; проведення розслідування за власною ініціативою, як­що є підозра, що дії адміністрації порушують закон або су­перечать справедливості і доцільності, чи є факти зловжи­вання владою. Омбудсман зобов'язаний викривати корупцію в діяльності службових осіб, розглядати скарги щодо публіч­ної служби, адміністрації держави, тюремної служби, нерів­них можливостей доступу до державної служби. Він має право викликати необхідних осіб, вимагати пред'явлення до­кументів, вести допит будь-якої особи, вимагати від будь-яких осіб співпраці та використовувати їх знання при розслі­дуванні.

Акти і рішення, які приймає омбудсман, не мають юри­дичної сили. Омбудсман щорічно представляє доповіді пар­ламенту і останній приймає відповідні заходи до порушників закону.

Сфера діяльності омбудсмана — це відносини, між гро­мадянином і представниками держави (органами, поса­довими і службовими особами). До його компетенції не дять справи, у яких громадяни взаємодіють між собою.

-180 -

Важливою правовою гарантією захисту прав людини є відповідальність за їх порушення. Ефективність цієї гарантії визначається обсягом правового захисту, який є у особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.

Обсяг правових засобів захисту в сучасний період знач­но розширено завдяки підключенню до національних, внут­рішньодержавних інститутів і органів системи міжнародної юрисдикції. Йдеться про міжнародно-правові гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних між­народних документах (наприклад, у таких універсальних ак­тах, як Загальна декларація прав людини, і таких регіональ­них, як Європейська конвенція із захисту прав людини).

Проте, інститут судового захисту прав людини має істот­ний недолік. Скарги на порушення прав людини звичайно приймаються до судового розгляду лише після того, як ви­черпано інші засоби правового захисту.

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено служ­бу омбудсмана. Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належать: призначен­ня на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини; заслуховування щоріч­них доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.

Докладно питання організації і діяльності Уповноважено­го Верховної Ради України з прав людини визначені в Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 13 листопада 1997 р.

Згідно з Законом парламентський контроль за додержан­ням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрис­дикції здійснює на постійній основі Уповноважений Верхов­ної Ради України з прав людини. У своїй діяльності Уповно­важений керується Конституцією, законами України та чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина між гро­мадянином України, незалежно від місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органа­ми місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, під-

-181-

приємствами, установами, організаціями, незалежно від форм власності, та їх посадовими і службовими особами.

Метою парламентського контролю за додержанням кон­ституційних прав і свобод людини і громадянина, що його здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав лю­дини, є: захист прав і свобод людини і громадянина, прого­лошених Конституцією, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і службових осіб; запо­бігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння поновленню порушених прав; сприяння приведен­ню законодавства України про права і свободи людини і гро­мадянина відповідно до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі; поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам дис­кримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист кон­фіденційної інформації про особу.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою діяльність на підставі відомостей про пору­шення прав і свобод людини і громадянина, які отримує за зверненнями громадян України, осіб без громадянства чи їх­ніх представників, народних депутатів України, а також за власною ініціативою. Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадян­ства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Зако­ну України "Про звернення громадян". Такі звернення пода­ються Уповноваженому протягом року після вчинення порушення прав і свобод людини і громадянина, За винятко­вих обставин цей строк може бути подовжений Уповноваже­ним, але не більш як до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений відкриває прова­дження у справі про порушення прав і свобод людини і гро­мадянина; роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка по­дала звернення, направляє його за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення, або відмовляє в подальшому роз­гляді звернення.

-182-

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розгляда­ються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заін­тересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або про відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі, яка його подала, причому відмова у прийнятті звернення до розгляду має бути вмотивованою.

Відповідно до Закону Уповноважений повинен реагувати на порушення положень Конституції, законів України, між­народних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина.

Актами такого реагування є звернення Уповноваженого (конституційне подання та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань грома­дян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб).

Конституційне подання вноситься до Конституційного Суду України з приводу вирішення питання про відповід­ність Конституції закону України, чинного правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабіне­ту Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим, офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Подання Уповноваженого — це акт, який він вносить до органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк що­до усунення виявлених порушень прав і свобод людини і гро­мадянина.

Конституція України досить чітко визначає систему орга­нів та осіб, які мають захищати права і свободи людини і гро­мадянина. Це: Президент України, як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини і гро­мадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1 ст. 22), Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо за­безпечення прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 116), місцеві державні адміністрації на відповідній тери­торії, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199), підсистема судів загальної юрисдик­ції та спеціалізованих судів (ст. 125), Конституційний Суд

-183-

України (ст. 147 Конституції і ст. 42 Закону України "Про Конституційний Суд України"); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції), про­куратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.