Характеристика судової системи України

 

Проведення судової реформи з метою підвищення ефективності захисту прав людини, доступності для всіх громадян справедливого правосуддя викликало необхідність сформувати розгалужену систему судових органів, привести їх у відповідність з принципами правової, демократичної, соціально орієнтованої держави.

На сьогоднішній день судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Створення будь-яких інших, у тому числі надзвичайних та особливих судів, не допускається.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 1-рп/ 2008 від 10.01.2008 у справі про завдання третейського суду, судова система України не включає в себе квазісудовий орган – третейський суд, адже третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах. Таким чином, третейські суди не здійснюють правосуддя, їх рішення не є актами правосуддя, а самі вони не входять до системи судів загальної юрисдикції.

Не є частиною судової системи України, а отже найвищою судовою інстанцією, Європейський Суд з прав людини (далі Європейський Суд), як наддержавний судовий орган, створений виключно для дотримання країнами-учасницями їхніх зобов'язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Водночас рішення Європейського Суду щодо України:

· є обов'язковими для виконання. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського Суду з прав людини тягне за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 382 Кримінального Кодексу України;

· можуть бути підставою для перегляду справи Верховним Судом України (ст.38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

· як частина прецедентної практики Європейського Суду є джерелом національного права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р.).

Станом на 30 вересня 2010 р. із загальної кількості 139 тис. 700 нерозглянутих заяв, які перебували безпосередньо на розгляді суддів Євросуду, 10 тис. 850 заяв (7,8%) подані проти України. Це – четвертий показник після Росії (38 тис. 850 – 27,8%), Туреччини (16 тис. 300 – 11,7%) та Румунії (12 тис. 400 – 8,9%).

На 1 жовтня 2010 р. Європейським Судом загалом ухвалено 662 рішення по суті стосовно України. При цьому Судом констатовано 567 порушень нашою державою ст.6 “Право на справедливий судовий розгляд” Конвенції, з яких 365 стосувалися невиконання або надмірної тривалості виконання рішень національних судів (найбільш гостра проблема), 114 – надмірної тривалості розгляду судами цивільних справ, 40 – порушення розумного строку провадження у кримінальних справах, 30 – процесуальних порушень з боку українських судів.

Така кількість звернень громадян України за захистом своїх прав до міжнародної судової установи свідчить про неефективність національних засобів захисту та відновлення порушених прав, зокрема судової системи дореформеного зразка.

Система судів загальної юрисдикції – це сукупність судів України, об’єднаних спільними цілями, завданнями, принципами організації та діяльності й очолюваних Верховним Судом України.

Принципи побудови системи судів загальної юрисдикції:

1. Єдність судової системи.Існує загальне правило про неможливість досягнення в межах системи позитивного результату без структурної та функціональної єдності її складових. Відповідно до ч. 4 ст. 17 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»єдність судової системи забезпечується:

· єдиними засадами організації та діяльності судів; єдиним статусом суддів;

· обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

· забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування судами (судом) касаційної інстанції норм матеріального права;

· обов'язковістю виконання на території України судових рішень;

· єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

· фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Варто зазначити, що однією з ознак єдності судової системи є їїорганізаційна підпорядкованість вищому судовому органу, який, очолюючи вертикаль судової влади, координує діяльність всіх судових ланок з метою забезпечення однакового праворозуміння та правозастосування.

За Конституцією України таку роль повинен виконувати Верховний Суд України, як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції. Проте, в результаті проведеної судової реформи, конституційний статус Верховного Суду України було знівельовано шляхом істотного звуження його повноважень як щодо перегляду рішень нижчестоящих судів, так і щодо дачі судам роз'яснень з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. В наслідок реорганізації ВСУ в його структурі були ліквідовані судові палати, а з 95 суддів залишилося лише 20 (по п'ять суддів від кожної спеціалізованої юрисдикції).

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна системи судів, потреба поліпшити доступність правосуддя або зміна адміністративно-територіального устрою.

Ураховуючи, що повноваження Президента України щодо ліквідації судів прямо не передбачені в Конституції України положення закону в цій частині стали предметом правової експертизи Конституційного Суду України, який у своєму рішенні № 7-рп/ 2011 від 21.06.2011 р. у справі про повноваження державних органів у сфері судоустрою, визнав такі повноваження легітимними, зазначивши, що право ліквідовувати суди є складовою повноваження, яке здійснюється у процесі реалізації Президентом України функції щодо утворення судів шляхом створення системи судів, якої не існувало раніше, реорганізації існуючих структур, злиття діючих і ліквідації окремих з них. Таким чином, процес ліквідації судів є невід'ємною частиною процесу їх утворення.

2. Територіальність. Даний принцип прямо передбачений ст. 125 Конституції України з метою забезпечення територіального розмежування компетенції судів загальної юрисдикції і зумовлений потребою доступності правосуддя на всій території України.

Згідно з ним створення, ліквідація та розташування судів всіх рівнів пов’язується з адміністративно-територіальним устроєм країни. Так місцеві суди традиційно розташовуються у містах та районах (виняток складають місцеві адміністративні суди, які утворюються в округах та місцеві господарські суди, які утворюються на рівні областей); апеляційні – у областях, АР Крим та містах республіканського підпорядкування (м. Київ та м. Севастополь); Вищі спеціалізовані та Верховний Суд України – у місті Києві.

Цікавими з точки зору перспектив розвитку системи судів загальної юрисдикції є положення «Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10.05.2006 р., які через брак коштів та часу не були реалізовані в ході судової реформи. Зокрема, автори концепції наголошують на тому, що територіальну організацію місцевих та апеляційних судів не потрібно жорстко прив'язувати до адміністративно-територіального поділу, а рекомендується визначати, виходячи з об'єктивних критеріїв, спрямовуючи на забезпечення наближеності місцевих і апеляційних судів до людини та водночас незалежності суддів від місцевої влади. Юрисдикцію кожного суду одного рівня доцільно поширити на територію з приблизно однаковою чисельністю населення, місцезнаходження суду необхідно визначати з урахуванням транспортних зв'язків, у найменуванні місцевих та апеляційних судів слід використовувати назву населеного пункту за їх місцезнаходженням.

3. Спеціалізація. Як принцип побудови системи судів загальної юрисдикції спеціалізація була вперше передбачена у ст. 125 Конституції України, ставши суттєвим чинником реформування національної судової системи за європейським зразком. Відповідно до цього принципу суди мають бути організовані з урахуванням особливостей предмета судових справ за відповідною юрисдикцією та зумовленого цими особливостями виду судочинства.

Слід зазначити, що історично в Україні реалізація принципу спеціалізації судочинства обмежувалася лише існуванням, крім системи так званих «загальних» судів, арбітражних судів (державного арбітражу), а в подальшому — господарських судів і створенням в сучасних умовах системи адміністративних судів. У той же час у світовій практиці відома значно ширша система спеціалізованих судів. Наприклад, у Німеччині крім судів загальної юрисдикції діють соціальні, фінансові суди, суди з трудових спорів та інші.

В Україні останнім часом дискутується питання щодо створення ювенальної юстиції — системи судів зі справ неповнолітніх, до юрисдикції якої планується віднести справи переважно кримінально-правового та адміністративно-правового характеру. До речі, Україна вже мала досвід спеціалізації судів за суб’єктною ознакою, йдеться про систему військових судів, яку було ліквідовано Указом Президента України № 900/2010 від 14.09.2010 р. з метою забезпечення незалежності суддів при здійсненні правосуддя. Мотивація такого рішення полягала у тому, що судді військових судів мали особливий статус, зокрема перебували на військовій службі, мали військові звання, отримували доплати за військові звання, а це суперечило принципу єдності статусу суддів, було несумісним з вимогами щодо незалежності та безсторонності судді. Крім того, підсудність справ військовослужбовців виключно військовим (майже відомчим) судам обмежувала їх конституційне право на судовий захист, створюючи загрозу упередженого та несправедливого розгляду справи.

На сьогодні спеціалізація національних судів відбувається переважно за юрисдикційною (галузевою) ознакою (адміністративні та господарські суди, які утворюють самостійні підсистеми). Попри це, суди, які розглядають цивільні та кримінальні справи, були об’єднані в єдину підсистему на чолі з Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що суперечить галузевому підходу до спеціалізації судів. Такий двогалузевий варіант спеціалізації є певним компромісом між ідеєю запровадження самостійних цивільних та кримінальних спеціалізованих судів ( яка містилася ще у «Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10.05.2006 р.) та аргументами проти штучної автономізації судових підсистем, яка загрожує єдності та цілісності всієї судової системи. Крім того, суттєві структурні перетворення вимагали б значних бюджетних витрат, що було неприйнятно в умовах економічної кризи.

У відповідності до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у судах загальної юрисдикції може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ. Слід звернути увагу на те, що поняття «спеціалізація суддів» та «спеціалізація судів» не є рівнозначними, адже спеціалізація суддів є заходом вдосконалення організаційного забезпечення діяльності відповідного суду, шляхом закріплення суддів за певними категоріями справ, віднесених до юрисдикції даного суду, у той час як спеціалізація судів є принципом побудови судової системи, який передбачає поділ предмету діяльності судів на окремі сфери правосуддя та наступну диференціацію за різними ознаками юрисдикцій.

В апеляційних та Вищих спеціалізованих судах спеціалізація суддів реалізується через діяльність судових палат, які спеціалізуються на розгляді окремих категорій справ в межах відповідної юрисдикції.

Прикладом може слугувати спеціалізація суддів Вищого адміністративного суду України за категоріями адміністративних справ, затверджена рішенням зборів Вищого адміністративного суду України № 20 від 27.12.2010 р.

· Категорії справ, на розгляді яких спеціалізуються судді Першої судової палати:

- справи зі спорів з приводу реалізації державної політики у сфері економіки

- справи зі спорів з приводу забезпечення сталого розвитку населених пунктів та землекористування;

- справи зі спорів з приводу охорони навколишнього природного середовища;

- справи зі спорів з приводу реалізації публічної фінансової політики, крім спорів за участю податкових органів у сферах валютного регулювання і валютного контролю та грошового обігу і розрахунків.

· Категорії справ, на розгляді яких спеціалізуються судді Другої судової палати:

- справи зі спорів з приводу забезпечення реалізації громадянами права голосу на виборах і референдумах;

- справи зі спорів з приводу забезпечення реалізації конституційних прав особи, а також реалізації статусу депутата представницького органу влади, організації діяльності цих органів;

- справи зі спорів з приводу забезпечення громадського порядку та безпеки, крім спорів за участю податкових органів щодо обмеження здійснення грального бізнесу;

- справи зі спорів з приводу реалізації державної політики у сфері освіти, науки, культури та спорту;

- справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах зайнятості населення та соціального захисту громадян.

· Категорії справ, на розгляді яких спеціалізуються судді Третьої судової палати:

- справи зі спорів з приводу забезпечення юстиції;

- справи зі спорів з відносин публічної служби;

- інші справи.

· Категорії справ, на розгляді яких спеціалізуються судді Четвертої судової палати:

- справи зі спорів за участю податкових органів щодо обмеження здійснення грального бізнесу;

- справи зі спорів з приводу реалізації податкової політики та за зверненнями податкових органів із деякими видами вимог;

- справи зі спорів за участю податкових органів у сферах валютного регулювання і валютного контролю, грошового обігу та розрахунків.

· Категорії справ, на розгляді яких спеціалізуються судді П’ятої судової палати:

· справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а також справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України.

4. Ієрархічність. Цей принцип закріплює ступінчату (багаторівневу) побудову судової системи з організаційно-процесуальним підпорядкуванням нижчестоящих судів вищестоящим. При цьому суди різних рівнів відрізняються між собою структурою, компетенцією та територією юрисдикції.

В юридичній літературі суди відповідного рівня прийнято йменувати «ланкою судової системи». Хоча цей термін є загальновживаним, на наш погляд, він не відображає ієрархічну (ступінчату) побудову судової системи, проте демонструє єдність всіх елементів судової системи.